Тунель

Рої крихітних паровозиків вовтузяться під екскаваторами, шукають собі дорогу серед куп щебеню та піску. Та, ледве вибравшись на простір і відчувши під собою надійні рейки, вони з диким свистом і пронизливим калатанням дзвонів мчать поміж бараків до тих куточків будівництва, де потрібні пісок і каміння. Сюди поїзди вже навезли гори мішків із цементом, і гурти робітників зводять просторі казарми — до зими вони мають стояти під дахом, щоб дати притулок сорока тисячам людей.

А за п'ять кілометрів від «шахти», де траса полого спускається вниз, серед масляних випарів, спекоти й чаду стоять на нових-новісіньких коліях чотири похмурі машини — ждуть і димлять.

Перед їхніми колесами зблискують лопати й кайла. Загони людей, обливаючись потом, копають траншеї і заповнюють їх битим камінням та щебенем, які з гуркотом сиплються із перекидних вагонеток. На цю кам'яну подушку вкладають шпали, ще липкі від смоли, а виклавши з них «драбинку», пригвинчують рейки. Щоразу, коли робітники викладуть п'ятдесят метрів колії, чотири чорних машини починають чахкати, шипіти й ворушити своїми сталевими суглобами — три-чотири зусилля, і машини знов підійшли туди, де зблискують лопати й кайла.

Отак з дня на день чотири чорні монстри посуваються все вперед, уперед. І ось настає день, коли вони опиняються глибоко внизу, серед величезних гір щебеню, а одного дня вже стоять нижче терас, у розщелині з прямовисними бетонними стінами, й витріщаються своїми очима циклопів на скелю перед собою, де на відстані тридцяти кроків одне від одного зяють два високі склепіння — устя тунелю.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Як і в Тунельному на американському узбережжі, у Франції, в Фіністері, й на океанських станціях полчища людей, заливаючись потом, угризалися в землю. День і ніч у цих п'ятьох місцях земної кулі в небо здіймалися велетенські стовпи диму й куряви. Стотисячну армію робітників поповнювали американці, французи, англійці, німці, італійці, іспанці, португальці, мулати, негри, китайці. Тут змішалися всі мови світу. Загони інженерів спочатку складалися переважно з американців, англійців, французів та німців. Та незабаром плавом попливли добровольці, що дістали вищу технічну освіту в учбових закладах усього світу,— японці, китайці, скандінави, росіяни, поляки, іспанці, італійці.

У багатьох місцях на французькому, іспанському й американському узбережжях, на Бермудських та Азорських островах з'явилися інженери Аллана з юрбами робітників і, як і на головних будівництвах, почали копати землю. Вони дістали завдання побудувати електростанції — Алланову «Ніагару», енергія якої мала повести його поїзди з Америки до Європи, а також освітити гігантські штольні й забезпечити їх повітрям. Скориставшись удосконаленою системою німців Шліка та Ліпмана, Аллан почав споруджувати велетенські резервуари, що їх під час припливу заповнюватиме морська вода; потім вода стрімко, з гуркотом падатиме в розташовані нижче велетенські басейни, крутитиме турбіни й добуватиме в динамо-машинах струм, а з настанням відпливу знов повертатиметься в море.

Металургійні й прокатні заводи Пенсільванії, Огайо, Оклахоми, Кентуккі, Колорадо, Нортумберленда, Дарема, Південного Уельсу, Швеції, Вестфалії, Лотарінгії, Франції приймали від Аллана величезні замовлення. Шахти збільшували видобуток вугілля, щоб задовольнити зрослий попит на паливо для транспорту й доменних печей. Ціни на мідь, сталь, цемент нечувано підскочили. Потужні машинобудівні заводи Америки і Європи не припиняли роботи й уночі. У Швеції, Росії, Угорщині й Канаді вирубували цілі ліси.

Справжній флот вантажних пароплавів і вітрильників безперервно курсував між Францією, Англією, Німеччиною, Португалією, Італією та Азорськими островами, між Америкою і Бермудськими островами, постачаючи будівництва матеріалами й робочою силою.

В океані плавало четверо суден синдикату з найвидатнішими вченими (переважно німцями та французами) на борту, які на тридцятимильній ширині провадили виміри й здійснювали контроль глибин над кривою тунелю, спроектованою на основі океанографічних даних.

З усіх станцій, будівництв, пароплавів, промислових центрів день і ніч тяглися невидимі нитки до будівлі Тунельного синдикату на розі Бродвею і Уолл-стріт, а звідси в одні-однісінькі руки — в Алланові руки.

За кілька тижнів напруженої роботи Аллан пустив у дію величезну машину. В його справу втягувався уже весь світ. Його ім'я, донедавна ще нікому не відоме, світилося над людством, як метеор. Ним цікавилися тисячі газет і журналів, і через деякий час на земній кулі не було жодного читача, який би не знав з усіма подробицями Алланової біографії.

Але ця біографія була аж ніяк не буденна. З десяти до тринадцяти років Аллан належав до армії невідомих мільйонів, які проводять життя під землею і про яких ніхто не думає.

Аллан народився в західному вугільному районі, і перше, що вкарбувалося йому в пам'ять, був вогонь. Уночі в небо, куди не глянь, здіймалися вогненні омахи, ніби обняті полум'ям голови велетенських чудовиськ, що намагалися злякати Мака. Навпроти височіли доменні печі, і вогонь вихоплювався з них, немов розпечена гора, а червоні від полум'я люди з усіх боків спрямовували на нього водяні струмені, поки все зникало у великій хмарі білої пари.

У повітрі стояв дим і чад, ревли заводські гудки, дощем сипалася сажа, а вночі все небо іноді яскраво палахкотіло.

На вулицях люди завжди ходили між закіптюжених цегляних будинків гуртами. Гуртами з'являлися, гуртами зникали. Обличчя в них всякчас були чорні, і навіть у неділю в кутиках їхніх очей виднілася вугільна пилюка. В усіх розмовах незмінно чулися ті самі слова: «Дядько Том».

Батько й Фред, Маків брат, працювали, як і весь світ довкола, на шахті «Дядько Том». На вулиці, де ріс Мак, майже завжди стояло чорне, блискуче болото. Неподалік протікала мілка річечка. Ріденька трава на її берегах була не зелена, а чорна. Вода в річечці була каламутна, і по ній звичайно пливли масні плями, що переливалися всіма кольорами. Відразу за річечкою починалися довгі ряди коксових печей, а далі бовваніли чорні залізні й дерев'яні помости, по яких безупинно котилися невеликі вагонетки. Та найдужче малого Мака вабило величезне, справжнє колесо, що висіло в повітрі. Те колесо часом на мить зупинялося, а тоді знов починало хурчати; воно крутилося так швидко, що навіть не видно було шпиць. Та раптом їх знову ставало видно, те колесо в небі оберталося все повільніше й нарешті завмирало! А тоді знов починало хурчати.

Коли Макові пішов п'ятий рік, Фред та інші хлопчаки-коногони відкрили йому одну таємницю: як, не маючи в кишені жодного цента, заробляти гроші. Можна було продавати квіти, відчиняти дверцята автомобілів, подавати упущені ненароком тростини, підкликати машини, збирати у трамваях газети й знов їх продавати. Мак із запалом взявся до роботи в «Сіті». Все до цента він віддавав Фредові, а за це йому дозволяли ходити в неділю з коногонами в «saloons» [27]. Мак був саме в тому віці, коли спритні хлопці цілий день катаються й не платять за це жодного цента. Він паразитував на всьому, що котилося й рухало його вперед. Згодом Мак розширив свою діяльність і почав працювати самостійно. Він збирав на новобудовах порожні пляшки з-під пива й здавав їх, кажучи: «Це батько мене послав».

Але Мака спіймали, безжалісно набили, і на цьому його бурхливій діяльності настав край.

Коли Макові пішов восьмий рік, він дістав від батька сірого картуза й здоровенні чоботи, які доти носив Фред. Ті чоботи були такі великі, що Мак, тріпнувши ногою, закидав їх аж у куток кімнати.

Батько взяв його за руку й повів на шахту «Дядько Том». Той день справив на Мака незабутнє враження. Ще й тепер він добре пригадував, як схвильовано й злякано йшов за руку з батьком через гамірний двір «Дядька Тома». Робота на шахті була в розпалі. Повітря здригалося від крику та свисту; мимо пролітали візки, гуркотіли вагони, все рухалось. А високо вгорі крутилося колесо піднімальної машини, що його Мак роками спостерігав здалеку. За коксовими печами палали заграви й пливли хмари білого диму; з неба сіялася сажа й вугільна пилюга, у товстелезних трубах щось булькотіло й шипіло, з холодильних установок лилися цілі водоспади, а з широкої, високої заводської труби безперестану валував у небо чорний як смола дим.

Що ближче підходили вони до закіптюжених цегляних будівель з потрісканими шибками, то гучнішим і грізнішим ставав гуркіт. Здавалося, десь верещать тисячі маленьких дітей, яких хтось жорстоко мордує; земля двигтіла.

— Що то кричить, тату? — запитав Мак.

— То кричить вугілля!

Зроду Макові не спадало на думку, що вугілля кричить!

Батько піднявся сходами великої будівлі, яка здригалася й на стінах якої виднілися тріщини, і трохи прочинив високі двері.

— Добридень, Джозіє! Хочу показати малому твою машину! — гукнув він усередину, потім обернувся і сплюнув на сходи.— Ходімо, Маку!

Хлопець стромив голову до високої, чистої, викладеної кахлями зали й побачив спину чоловіка на ім'я Джозія. Той сидів на зручному стільці, поклавши руки на блискучі важелі, й не зводив погляду з величезного барабана у глибині зали. Пролунав дзвінок. Джозія перевів важіль, і великі машини ліворуч і праворуч заворушили своїми колінами. Барабан, що здавався Макові заввишки з будинок, крутився дедалі швидше, а навколо нього хурчала чорна, завтовшки з руку, линва.

— Кліть іде на шостий горизонт,— пояснив батько.— Падає швидше за камінець. Її просто несе вниз. Джозія командує тисячею восьмистами кінськими силами!

У голові в Мака все переплуталося.

На білій штанзі перед барабаном підіймалися й опускалися стрілки, і коли вони зійшлися, Джозія знов перевів важіль, барабан почав обертатися не так шалено й зупинився.

Нічого могутнішого від цієї піднімальної машини Мак зроду не бачив.

— Thanks [28], Джозіє! — сказав батько, але чоловік навіть не повернув до них голови.

Мак із батьком обійшли залу з машинами й піднялися вузькими залізними сходами, на які Мак у своїх здоровенних чоботях насилу спинався. Вони простували назустріч пронизливим, жалісним дитячим крикам; тут стояв такий шум, що не можна було розчути жодного слова. Вони стояли у величезній, похмурій залі, сповненій вугільної пилюги та брязкоту залізних вагонеток.

Серце у Мака стислося.

Саме тут, де кричало й верещало вугілля, батько передав Мака почорнілим від пилюги людям і пішов. На свій подив Мак раптом побачив струмок із вугілля! На довгій, завширшки з метр стрічці безупинно пливли шматки вугілля і крізь дірку в підлозі кінець кінцем падали, мов безкінечний чорний водоспад, у залізничні вагони. Але обабіч цієї довгої стрічки стояли чорні від куряви хлопчаки, такі самі жовтороті, як і Мак, спритно запускали руки у вугільний потік, вихоплювали з нього якісь шматки й кидали їх у залізні вагонетки.

Один із хлопчиків крикнув Макові на вухо, щоб він придивлявся. Малий мав геть чорне обличчя, і Мак аж перегодя впізнав його по заячій губі. То був сусідський хлопчик, з яким Мак тільки напередодні побився,— Мак обізвав його «Зайцем».

— Ми вибираємо породу, Маку! — дзвінко крикнув йому на вухо Заєць.— Ніхто не дасть нам продавати разом з вугіллям каміння!

Вже на другий день з вигляду шматка — як він відколовся, як блищав і яку мав форму — Мак не згірше від решти хлопців бачив, де вугілля, а де — камінець. А через тиждень йому здавалося, ніби в цій чорній будівлі, повній гуркоту й вугілля, він стоїть уже багато років.

Отак, нахилившись над цією вугільною річкою, якій не було кінця-краю, виловлюючи чорними руками породу, Мак простояв цілі два роки, день при дні, на тому самому місці — п'ятим згори. Тисячі тонн вугілля протекли крізь його спритні маленькі ручки.

Щосуботи Мак одержував свій заробіток, який мав віддавати (крім дрібних кишенькових грошей) батькові. Макові минуло вже дев'ять років, він був дорослий чоловік. Коли в неділю він збирався в saloon, то надягав котелок і накрохмалений комірець. У міцних і гострих зубах стриміла люлька. Мак жував гумку й завжди мав повен рот слини. Так, це був чоловік, він і розмовляв як дорослий, і від дитини в нього залишився тільки дзвінкий чистий голос — голос хлопця, що цілий тиждень проводить у гамірному робочому приміщенні.

Це вугілля люди вже підняли на поверхню, і він, Мак, знав про нього все до подробиць — знав навіть краще, ніж батько й Фред! Десятки хлопців, пропрацювавши тут цілий рік, не мали уявлення про те, звідки береться це вугілля, цей безкінечний потік брил і грудок, що з гуркотом падали у вагони. День і ніч брязкали залізні двері шахти, і піднімальна кліть, з якої скапувала вода, без упину, день і ніч випльовувала по чотири залізні вагонетки — дві з половиною тонни вугілля щоразу. День і ніч гриміли ті вагонетки по залізних плитах зали, день і ніч перекидалися (як кури на рожні!) на тому самому місці — над отвором у підлозі, висипали вугілля й котилися порожні далі. Знизу норія подавала вугілля нагору, його трясли на великих ситах, і тут вугілля кричало. Грубе вугілля, промислове, вантажили у вагони й вивозили. Ну, well [29], про це знала й решта хлопців. Але більш нічого вони не знали! Вже через місяць Мак сказав собі: оці вагонетки, що з гуркотом мчать через залу, всього вугілля не вивезуть! Так воно й було. Щодня прибували сотні вагонів — з «Дядька Тома-ІІ», «Дядька Тома-ІІІ», «Дядька Тома-IV»,— і всі вони збиралися в «Дядька Тома-І», бо тут був і рудопромивальний цех, і коксувальні печі, й хімічне виробництво. Мак до всього придивився і все знав! Він знав, що дрібне, просіяне вугілля норія подавала до рудопромивального цеху. Тут воно потрапляло в чани, де саме вугілля змивала вода, а каміння осідало на дно. Далі вугілля надходило до величезного грохота з п'яти решет, що мали різні завбільшки дірки; тут його кидало й крутило, тут воно з гуркотом і шурхотом сортувалося. Вугілля різних гатунків — велико-грудкове, змішане, «горіх» І, II і ІІІ — текло жолобами до різних бункерів, падало в залізничні вагони й вивозилось. А дрібне — всілякі уламки, потерть — думаєш, його викидали? Ні! Спитай у Мака, цього десятирічного інженера, і він скаже тобі, що вугілля відсмоктують доти, доки від нього вже нічого не залишається. Вугільне сміття подавали по залізній драбині з отворами вгору. Ця величезна драбина, засипана сірим брудом, немовби стояла на місці, та, добре придивившись, можна було помітити, що вона повільно, дуже повільно рухається. Рівно за два дні кожен східець підіймався нагору, перекидався й висипав сміття у здоровенні бункери. Звідти пилюга попадала до коксових печей, перетворювалась на кокс, а у високих чорних «дияволах» конденсували гази, і з них виробляли смолу, аміак та ще багато чого. Це було хімічне виробництво на «Дядькові Томі-І», і Мак про це знав.

Коли Макові пішов десятий рік, батько якось дав йому грубий костюм із жовтого сукна, вовняне кашне, і того дня хлопець уперше спустився в шахту — туди, звідки приходило вугілля.

Брязнула залізна штанга, дзенькнув дзвінок, і кліть рушила вниз — спершу повільно, далі так шалено, з такою швидкістю, що Макові здавалося, ніби підлога кліті, на якій він сидів, ось-ось провалиться. На хвилю йому потемніло в очах, у животі звело, та потім він оговтався. Залізна кліть, різко брязкаючи, мчала на восьмисотметрову глибину. Розгойдавшись, вона з таким тріском і дзвоном билася об вертикальні рейки, що, здавалося, ось-ось розлетиться на друзки. Згори на неї капала вода, чорна й мокра від вологи дощана обшивка ствола летіла у світлі рудникових ламп повз відчинені двері кліті вгору. Мак казав собі, що так і має бути. Два роки він щодня, коли мінялися зміни, спостерігав, як шахтарі зі своїми лампочками — вони витанцьовували в темряві, мов світлячки,— то спускалися в кліті, то виходили з неї, і тільки двічі стався нещасний випадок. Один раз кліть ударилася в дах, і шахтарі порозбивали собі голови, а на другий раз обірвалася линва, і два штейгери та один інженер упали в зумпф. Таке могло статися й цього разу, але не сталось.

Раптом кліть стала, і вони опинилися на восьмому горизонті. Враз запала мертва тиша. Їх зустріли кілька напівголих, до невпізнання чорних постатей.

— Ти привіз до нас свого хлопця, Аллан?

— Атож!

Мак стояв у гарячому тунелі, ледь освітленому тільки тут, біля ствола; далі відразу починалася темрява. По хвилі вдалині блимнув вогник, показався сірий кінь, а з ним коногон Джей, якого Мак уже давно знав. Позаду гуркотіли два десятки залізних вагонеток з вугіллям.

Джей вишкірив зуби.

— А ось і він! Салют! — крикнув Джей.— Маку, вчора я виграв ще три чарки в покерного автомата. Тпру, тпру, стій, Боні!

Мака приставили до Джея в помічники, і цілий місяць Мак тінню плентався за хлопцем, поки навчився водити коня сам. Потім Джей зник, і Мак почав працювати самостійно.

Тут, на восьмому горизонті, він почував себе як удома, і йому й на думку не спадало, що десятирічний хлопчик може бути чимось іншим, крім коногона. Спершу Мака гнітила темрява, а ще дужче — оця моторошна тиша під землею. Який же він був йолоп, коли думав, що тут, унизу, з усіх боків лунає стукіт і грюкіт! Навпаки, тут було тихо, як у могилі, зате свисти скільки завгодно, розумієш?! Тільки біля ствола, де ходила кліть і кілька чоловік закочували й викочували вагонетки, та у вибоях, де, затиснуті серед породи й здебільшого невидимі для Мака, шахтарі довбали вугілля, чувся невеликий шум. Та було на восьмому горизонті й таке місце, де стояв жахливий гуркіт. Там працювали бурильники. Двоє чоловіків, що, мабуть, уже давно оглухли, притискали плечем до стіни пневматичні бури, і тут годі було зрозуміти хоч слово.

На восьмому горизонті працювало сто вісімдесят чоловік, і все ж таки Мак рідко бачив кого-небудь. Часом штейгера, часом майстра-підривника — і все. Коли в темній штольні з'являлася лампочка і мимо важко ступала самотня постать, це була вже ціла подія. Всю зміну Мак їздив туди-сюди в цих чорних, низьких пустельних хідниках. Він збирав у виробках і біля бремсбергів вагонетки з вугіллям і підтягував їх до ствола. Тут Мак упрягав коня в готовий поїзд із порожніх вагонеток та вагонеток з породою — нею засипали вироблені пласти,— стояками, балками й дошками для кріплення вибоїв і розвозив їх куди треба. Він знав увесь лабіринт штреків, кожнісіньку балку, що надломилася під вагою гори, всі виробки, хоч би там як вони називалися — «Джордж Вашінгтон», «Весела Тітонька» чи «Товстий Біллі», Мак знав усі місця, де виходили важкі шахтні гази, знав кожен «чемодан» — великі шматки відшарованої породи, які могли раптово відскочити й розплющити людину об стіну. Він добре знав систему вентиляції, двері, що їх не відчинить і найдужчий чоловік, поки не випустить крізь маленьке вічко у дверях стиснене повітря — воно вихоплювалося зі свистом, немов крижаний вихор. А були штреки і з гарячим спертим повітрям, у якому з тебе відразу починає градом котитися піт. Сотні разів за зміну Мак проходив ті крижані й палючі штреки — так само, як це щохвилини роблять тисячі коногонів.

Після зміни Мак входив з товаришами до кліті, яка з брязкотом мчала нагору, назавтра знову спускався в шахту, і робив це звично, щодня, як ото службовець, що користується ліфтом, аби потрапити до своєї контори, а з контори на вулицю.

Там-таки, на восьмому горизонті, Мак познайомився з Наполеоном Бонапартом — скорочено Боні. Так звали його сірого коня. Боні вже багато років провів під землею, у темряві, й наполовину осліп. Спина в нього була згорблена, а голова опущена до самої землі, бо в низьких штольнях її весь час доводилося нахиляти. У калюжах між вузькими рейками Боні постоптував копита, й вони поставали мов коржі. Кращі його роки вже минули, і шерсть у нього облазила. Навколо очей та ніздрів у коня утворилися червоні кола, що мали непривабливий вигляд. І все ж таки жилося Боні прекрасно, він зробився товстий, жирний і флегматичний. І тюпав завжди однаково. Його мозок виробив цю ступу, й ходити інакше Боні вже не міг. Хоч би скільки крутився Мак перед ним зі скребницею (про неї мова трохи згодом), швидше Боні не йшов. Мак навіть бив його, і тоді Боні, цей старий шельма, вдавав, ніби квапиться, показував, як начебто докладає зусиль, частіше кивав головою, завзятіше чавкав по грязюці — але швидше не йшов.

Мак не дуже з ним панькався. Коли було треба, щоб Боні ступив убік, Мак штовхав його ліктем під черево — інакше Боні не слухався. Бо хоч кінь і бачив, що має дати дорогу, й навіть нашорошував вуха, а все ж таки ждав, поки його штурхонуть під бік. Коли Боні засинав — а це траплялося з ним часто,— Мак заціджував його кулаком по морді; адже Мак мусив підтягувати вагонетки, і якби він не впорався з роботою, його вигнали б. Бути поблажливим він не мав права. Та, незважаючи на все це, Мак і Боні були добрі друзі. Іноді, коли Мак просвистував до кінця свій репертуар, він поплескував коня по шиї і заводив з ним розмову:

— Не, old Boney, how are you to-day, old fellow? All right, are you? [30]

Минуло півроку, відколи вони познайомились, і ось Макові впало в око, що Боні брудний. Кінь тільки тут, у темряві, при світлі лампи здавався сірим. Якби його вивести на божий день — holy gee! [31] — Боні згорів би від сорому!

Мак зібрав трохи грошей і купив скребницю. Боні вже й забув про таку вигоду — Мак це зрозумів, коли кінь повернув голову. Боні не робив так навіть тоді, коли поруч розлягалися вибухи. Потім кінь заходився погойдувати від утіхи з боку в бік своїм товстим відвислим черевом — аби ще глибше відчути насолоду від скребниці. Мак спробував його ще й помити — він забрав собі в голову обернути Боні на білосніжного коня. Та тільки-но Мак хлюпнув на Боні водою, бік у нього здригнувся, ніби від електричного струму, і кінь стривожено переступив з ноги на ногу. Тим-то Мак обмежився сухою скребницею. І коли він чистив свого товариша досить довгенько, той зненацька витягував шию і видавав плаксиве, схоже на собаче завивання тремоло — жалюгідну подобу іржання. Тоді Мак вибухав реготом, що луною котився по штольні...

Мак, без сумніву, любив Боні. Він і досі часом згадував про нього. Мака надзвичайно цікавили старі, згорблені, жирні сірі коні, й інколи він, бува, спиниться, поплескає такого коня по шиї і скаже: «Поглянь, Мод, цей дуже схожий на Боні, як дві краплі води!» Але Мод перебачила стільки різних «Боні», що вже мала сумнів, чи й справді вони були схожі на того справжнього. Мак нічого не тямив у живопису й ніколи не витратив на картини жодного цента. Однак Мод знайшла серед його речей примітивний малюнок старого сірого коня. А втім, аж через два роки після того, як вони з Маком побралися, вона звернула увагу на це його захоплення сірими кіньми. Якось, коли вони їхали серед пагорбів Беркшіру, він раптом зупинив машину.

— Ти поглянь на цього сірого, Мод! — Мак показав на старого коня, запряженого в сільський віз, що стояв край дороги.

Мод не стрималась і голосно засміялася:

— Та це ж звичайнісінька стара шкапа, Маку, таких тисячі!

Мак, звісно, мусив погодитись і кивнув головою.

— Може, й так, Мод, але колись я мав точнісінько такого самого сірого коня.

— Коли?

— Коли? — Мак перевів погляд кудись удалину. Для нього не було нічого важчого, ніж розповідати про себе.— Давно, Мод, дуже давно. На шахті «Дядько Том».

І ще одне залишилося в Мака від тих часів, коли він працював у шахті — різкий покрик хижого птаха: «Гей! Гей!» Цей вигук мимоволі вихоплювався в Мака й тепер, коли хто-небудь зненацька з'являвся перед колесами його машини. Він навчився цього покрику в «Дядькові Томі». Мак підганяв ним Боні, коли треба було рушити з місця, ним він і спиняв коня, коли вагонетка сходила з рейок.

Майже три роки Мак пропрацював на восьмому горизонті й пройшов по штольнях «Дядька Тома» половину земного екватора, коли на шахті сталася катастрофа, про яку багато хто пам'ятає і досі. Вона забрала життя у двохсот сімдесяти двох гірників, але їй судилося принести щастя Макові.

На третю ніч після зеленої неділі о третій ранку на найнижчому горизонті «Дядька Тома» вибухнув рудниковий газ.

Мак саме тяг назад поїзд із порожніх вагонеток і насвистував вуличну пісеньку, яку тоді щовечора крутили на хрипкому фонографі у Джонсоновому «saloon». Раптом крізь гуркіт залізних вагонеток він почув десь далеко грім і, не перестаючи насвистувати, мимоволі, машинально озирнувся. Мак побачив, що стояки й балки ламаються, мов сірники, і порода осідає. Він щосили смикнув Боні за оброть і закричав йому на вухо: «Гей! Гей! Gip up! Gip up!» [32] Почувши, як позаду тріщать стояки, Боні злякався і спробував пуститись учвал. Старий Бонапарт так витяг своє незграбне тіло, що воно геть розпласталося; кінь відчайдушно, ніби перед фінішем, викидав уперед ноги — і раптом зник під купою каміння, що обвалилось на нього. Мак помчав, мов несамовитий, бо порода наздоганяла і його. На карту було поставлено життя! Та ось він з жахом побачив, що стояки та балки ламаються й попереду, а стеля осідає. Схопившись за голову, він дзиґою крутнувся кілька разів на місці й кинувся в бічну виїмку. Штольня з гуркотом завалилася, стіни затріщали, полетіло каміння, і Мак, втікаючи від нього, спритно метнувся далі. Наприкінці він, обхопивши руками голову, біг уже тільки по колу, й кричав.

Мак зовсім знесилів і тремтів усім тілом. Він побачив, що прибіг до стайні, як зробив би й Боні, якби його не накрило камінням. Коліна в Мака підгиналися, й він мусив сісти. Цілу годину він сидів, оглушений жахом, і ні про що не думав. Нарешті поправив свою лампу, яка ледь жевріла, й посвітив на всі боки. Він був кругом замкнутий породою і вугіллям! Мак спробував збагнути, як це сталося, але так нічого й не зрозумів.

Він просидів багато годин. З відчаю і страху, що залишився сам, Мак плакав, але потім опанував себе. Він узяв у рот жувачку й ніби трохи ожив.

Вибухнув рудниковий газ або вугільний пил, сумніву не було. Бонні накрила порода, а його, Мака... Ну, його, звичайно, відкопають!

Мак сидів на землі біля своєї невеличкої лампи і ждав. Він ждав кілька годин, потім у душу йому закрався холодний, крижаний страх, і він з жахом підхопився на ноги. Взявши лампу, Мак пройшов по штольні ліворуч, праворуч, освітлюючи купи каміння й шукаючи вихід. Його не було! Не залишалося, отже, нічого іншого, як чекати. Мак оглянув жолоб, сів на землю і дав думкам волю. Згадав про Боні, батька й Фреда, які разом з ним, Маком, спустилися в шахту, про Джонсонів шинок, пісеньку з фонографа й покерний автомат у шинку. Мак сидів і подумки все грав, грав із тим автоматом: кидав у нього п'ять центів, повертав ручку, відпускав її... Дивно, але він щоразу вигравав: фульхенд, ройяль-флеш...

Його увагу від цієї гри відвернув дивний звук. Щось шипіло й потріскувало, як у телефоні. Мак прислухався і зрозумів, що почути він нічого не міг. Довкола стояла тиша. Його слух занімів. Але ця жахлива тиша була нестерпна. Мак повстромляв у вуха пальці й покрутив ними. Потім прокашлявся й гучно сплюнув. Тоді сів, прихилив голову до стіни і втупив погляд перед себе в солому, що правила Боні за підстилку. Зрештою Мак ліг на солому і, пригнічений, сповнений почуття цілковитої безнадії, заснув.

Прокинувся Мак (йому здавалося, що минуло кілька годин) від вологи; лампа погасла, і коли він ступив крок, під ногами в нього раптом хлюпнула вода. Хотілося їсти. Мак узяв із жолоба жменю вівса й почав жувати. Потім сів на колоду, до якої прив'язували Боні, згорбивсь і, втупивши погляд у морок, усе жував і жував. І весь час прислухався. Але ні стуку, ні голосів чути не було, тільки десь скапувала та дзюрчала вода.

Морок наганяв страх, і через деякий час Мак сплигнув з колодки, заскреготав зубами й, схопившись за чуб, несамовито кинувся вперед. Він наштовхнувся на стіну, кілька разів ударився в неї головою і заходився безтямно гатити кулаками по камінню. Цей напад відчайдушного шалу тривав недовго; Мак навпомацки дістався назад до колодки і, не стримуючи сліз, знов сів жувати овес.

Так він просидів багато годин. Ніщо не ворушилося. Про нього забули!

Мак сидів, жував овес і міркував. Його мала голова почала працювати, думки стали виразні. В цю страшну годину Мак повинен був показати, на що здатний.

І він показав!

Зненацька Мак знову сплигнув на землю й посварився комусь кулаком. «Якщо those blasted fools [33] по мене не прийдуть,— закричав він,— я відгребу себе сам!»

Але Мак не відразу почав відгрібатися. Спершу він знову сів на колодку й довго, старанно все обмірковував. Він накреслив у думці план горизонту біля конюшні. На південну штольню надії нема! Якщо він узагалі вийде звідси, то тільки через «Веселу Тітоньку» — Паттерсонів пласт. Очисний вибій того пласта лежить за сімдесят, вісімдесят чи дев'яносто кроків від конюшні. Мак знав про це напевно. Вугілля у «Веселій тітонці» від тиску гори зробилося крихким. Це була дуже важлива обставина.

Ще о першій годині дня Мак гукнув до Паттерсона: «Чуєш, Пате, Хіккінс каже, що ми даємо саме сміття!»

Спітніле Паттерсонове обличчя з'явилося у світлі лампи, і він люто закричав: «Hikkins shall go to the devil [34], так і скажи йому, Маку! То hell [35], Маку! У «Тітоньці», крім сміття, більш нічого й немає, гора роздавила вугілля. І нехай Хіккінс заткне пельку, Маку, так йому й скажи! Краще хай закриють цей пласт!»

Пат надійно укріпив вибій новими, добрими підпорами — він боявся, що порода його засипле. Пласт ішов круто— він підіймався на п'ятдесят два метри і був з'єднаний бремсбергом із сьомим горизонтом.

Мак почав рахувати кроки й, коли нарахував сімдесят, холодний піт виступив у нього за спиною, а коли нарахував вісімдесят п'ять і наштовхнувся на камінь, серце його радісно закалатало.

Сповнений енергії, холоднокровно, напружуючи м'язи й жили, Мак відразу взявся до роботи. За годину він, стоячи по коліна у воді, вигріб у осипу велику заглибину. Але Мак був виснажений, і від спертого повітря його занудило. Треба було відпочити. Через деякий час він знов почав працювати. Повільно й розважливо. Доводилося обмацувати каміння вгорі і з обох боків,— він мав бути певний, що його не присипле,— підкладати під загрозливо навислі брили дрібніші шматки, тягати з конюшні стояки й дошки, ставити підпори, вигрібати породу. Так він працював годинами, дихаючи важко, часто й гаряче. Потім, виснажений до решти, сів на колодку й заснув. Прокинувшись, Мак прислухався, але нічого не почув і знов узявся за роботу.

Хлопець усе грібся й грібся. Він працював так кілька днів і за цей час пройшов усього-на-всього чотири метри! Сотні разів Макові снилося потім, як він усе гребеться, гребеться, прокладаючи собі шлях крізь каміння...

Та ось Мак відчув, що дістався до краю пласта. Йому недвозначно підказала це дрібна пилюга — вона залишилася від вугілля, яке сповзло. Мак напхав кишені вівсом і ступив у вибій. Кріпильні стояки були здебільшого цілі, гора тут тільки трохи придавила вугілля, і Мак аж затремтів від радості, помітивши, що вугілля тут не важко відгрібати,— адже йому ще належало пройти так п'ятдесят два метри. Посуваючись від стояка до стояка, Мак почав підійматися по чорному пласту. Вороття йому вже не було — він сам засипав собі дорогу назад. Раптом Мак наштовхнувся на чийсь чобіт і по грубій, витертій шкірі відразу впізнав чобіт Паттерсона. Бідолаха лежав засипаний. Переляк і жах так скували Мака, що він довго сидів нерухомо. Він і тепер не важиться згадувати про ту моторошну годину. Отямившись, Мак знов поволі поліз угору. За звичайних обставин цей вибій легко можна було пройти за півгодини. Але Мак був виснажений, кволий, йому доводилося відгрібати тонни вугілля і спершу обережно перевіряти, чи цілі стояки, тому він посувався дуже повільно. Заливаючись потом, знесилений, він дістався до бремсберга. Цей бремсберг вів з восьмого горизонту просто на сьомий,

Мак ліг спати. Потім прокинувся й повільно подерся по рейках угору.

Нарешті він дістався на сьомий горизонт — штольня була вільна!

Мак сів, пожував овес і облизав мокрі руки. Потім рушив у бік ствола. Сьомий горизонт він знав не гірше від восьмого, але багато штреків було засипано, і йому доводилося раз у раз звертати вбік. Так Мак проблукав кілька годин, поки у вухах почала стугоніти кров. Треба вийти до ствола, вийти до ствола... І смикнути за мотузок дзвону...

Та раптом,— Мак уже тремтів від страху, що всі виходи засипано,— раптом він побачив попереду червонуваті цятки. Лампи! Їх було три.

Мак роззявив рота й хотів був закричати, але не видав жодного звуку й зомлів.

Може, він усе ж таки закричав, хоч двоє з тих трьох чоловіків присягалися, що нічого не чули, тоді як третій запевняв, ніби почув кволий крик.

Мак здогадувався, що його несуть, потім — що він уже в кліті, яка підіймається вгору, і прийшов до тями він саме через те, що кліть повзла дуже повільно. Згодом Мак відчув, як його вкрили ковдрою і знов понесли. А потім він уже нічого не відчував.

Мак пробув під землею цілий тиждень, хоч йому здавалося, що минуло тільки три дні.

З усіх, хто працював тоді на восьмому горизонті, врятувався лише він. Мов привид, вийшов цей малий коногон із заваленої штольні. Його історія обійшла тоді всі газети Америки і Європи. Коногон із «Дядька Тома»! А знімок, коли Мака виносили з шахти,— вкритий ковдрою, з нош звисає невеличка чорна рука,— і другий, де він уже сидить на ліжку в лікарні, надрукували всі газети й журнали.

Цілий світ зворушено сміявся над його першими словами, коли він, прийшовши до пам'яті, звернувся до лікаря: Сер, чи немає у вас трохи жувачки?» Запитання було цілком природне: у Мака пересохло в горлі, і для нього це було однаково, що попросити води.

Через тиждень Мак видужав. Він запитав, що з батьком та Фредом, і коли дістав ухильну відповідь, затулив худенькими ручками обличчя й заплакав, як плаче тринадцятирічний хлопчик, залишившись раптом на світі сам. А в усьому іншому життя в Мака склалося чудово. Його годували, цілий світ надсилав йому тістечка, гроші, вино. На цьому його історія в шахті й закінчилася б, якби про нього не подбала одна багата жінка з Чікаго. Її зворушила доля осиротілого малого коногона, і вона взяла на себе його виховання.

Макові й на гадку не спадало, що можна стати кимось іншим, крім шахтаря, і багата покровителька послала його вчитися до гірничої академії. Завершивши науку, Мак повернувся інженером на шахту «Дядько Том», де пробув два роки. Потім поїхав до Болівії на срібний рудник «Хуан Альварес» — туди, де треба напевно знати, коли і як завдати влучного удару. Рудник збанкрутував, і Мак узявся керувати будівництвом тунелів на болівійській залізниці через Анди. Тут у нього й народилася ідея. Втілення цієї ідеї залежало від того, чи пощастить удосконалити бури для каміння. І Мак узявся до роботи. Алмаз для бурів треба було замінити дешевим матеріалом приблизно такої самої твердості. Мак вступив до дослідних майстерень компанії «Едісон уоркс лімітед» і спробував створити надзвичайно тверду інструментальну сталь. Після двох років упертої праці він наблизився до здійснення своєї мети, вийшов з компанії і заснував власне підприємство.

«Алланіт» швидко зробив його багатим чоловіком. На той час Мак познайомився з Мод. Він ніколи не мав часу цікавитись жінками і ставився до них байдуже. Але Мод сподобалася йому з першого погляду! Її ніжна голівка мадонни, каштанові коси, теплий погляд великих очей, які на сонці спалахували бурштином, трохи задумливий вираз обличчя (вона тоді саме поховала матір), запальна, захоплива вдача,— все це справило на Мака глибоке враження. Особливо чарував його колір її обличчя. Такої тонесенької, чистої і білої шкіри він зроду не бачив і просто не міг збагнути, як вона не рвалася від найменшого повіву вітру. Йому подобалося, як мужньо Мод узялася влаштовувати своє життя. Вона давала тоді уроки гри на піаніно в Буффало і була заклопотана від ранку до ночі. Якось йому вішало почути її міркування про музику, мистецтво та літературу — речі, в яких сам Мак анічогісінько не розумів,— і він був безмежно вражений її розумом і освітою. Він закохався в Мод до безтями і робив усі ті дурниці, що їх роблять у таких випадках чоловіки. Спочатку Мак просто був розгубився, і траплялися години, коли він упадав у цілковитий відчай. Та одного дня він щось помітив в очах у Мод... Але що? Однак той її погляд додав йому сміливості. Не довго думаючи, Мак їй освідчився, і через кілька тижнів вони побралися. Після цього він присвятив іще три роки невтомній роботі над втіленням своєї ідеї.

І ось він став «Маком» — просто собі «Маком», якого люди оспівували в концертних залах передмість.

2

Перші місяці Мод бачила чоловіка дуже рідко.

Вже через кілька тижнів вона помітила, що тепер його діяльність зовсім відрізняється від роботи на заводі в Буффало. Мод була жінка досить розумна й мужня, щоб без зайвих розмов принести свою жертву справі Мака. Бувало, вона взагалі не бачила його цілими днями. Він пропадав то на будівництві, то в дослідних майстернях у Буффало, то проводив термінові наради. Працювати Аллан починав о шостій ранку, і часто справи затримували його до пізньої ночі. Смертельно втомлений, інколи він навіть не приїздив до Бронкса, а залишався ночувати на шкіряній кушетці в своєму кабінеті.

Мод змирилася і з цим.

Щоб чоловік мав у таких випадках бодай найнеобхідніше, Мод влаштувала для нього у приміщенні синдикату спальню з ванною кімнатою, а також їдальню — справжню невеличку квартиру, де він мав напохваті тютюн і люльку, комірці, білизну, одне слово, все, що йому було потрібне. Вона віддала йому Лайона, слугу-китайця. Бо ніхто не вмів дбати про Мака так, як Лайон. З азіатською незворушністю Лайон міг сто разів підряд повторити, щоразу витримуючи належну паузу: «Dinner, sir!.. Dinner, sir!»[36] Ніколи він ані втрачав терпцю, ані мав поганий настрій. І завжди був під рукою, хоч і не мозолив очі. Лайон працював нечутно й рівно, як добре змащений механізм, і скрізь у нього був зразковий лад.

Тепер Мод бачила Мака, звичайно, ще рідше, і все ж вона трималася мужньо. Поки стояла погода, вона влаштовувала невеликі вечері на даху синдикатської будівлі, звідки відкривався чарівний вид на Нью-Йорк. Ці вечори з кількома друзями та співробітниками Мака давали Мод велику насолоду, і вона починала готуватися до них уже після обіду. Мод навіть не гнівалася, коли Мак іноді забігав лише на кілька хвилин.

Зате неділі Мак незмінно проводив з Мод та Едіт у Бронксі, і щоразу складалося враження, ніби він намагається надолужити згаяне за тиждень. Веселий і простодушний, як великий хлопчик, він цілком присвячував себе дружині й дочці.

А інколи Мак приїздив з Мод у неділю на будівництво в Нью-Джерсі, щоб трохи «підсипати жару» Хоббі.

Цілий місяць тривали наради з засновниками та найбільшими акціонерами синдикату, з фінансистами, інженерами, агентами, гігієністами, архітекторами. У Нью-Джерсі будівельники наштовхнулися на потужні води, на Бермудах виникли несподівані труднощі у спорудженні спірального тунелю. На станції у Фіністері робітники виявилися мало-кваліфіковані, і їх довелося заміняти кращими. Крім того, з дня на день набиралося все більше й більше всіляких дрібних справ.

Іноді Аллан працював по двадцять годин підряд, і було цілком природно, що в такі дні Мод не мала до нього ніяких претензій.

Мак запевняв її, що через кілька тижнів справи поліпшаться. Хай-но лишень вони зроблять перший ривок! Мод терпляче ждала. Вона тільки турбувалася, щоб Мак не перевтомився.

Мод пишалася тим, що вона — дружина Мака Аллана! Вона жила в якомусь захваті. Їй подобалось, коли газети називали Мака «завойовником підводних континентів» і розхвалювали його сміливі, геніальні задуми. А втім, Мод іще не зовсім звикла до думки про те, що Мак раптом став знаменитою людиною. Часом вона дивилася на нього з подивом і глибокою повагою. Та потім переконувалась, що на вигляд він такий самий, який був раніше — звичайний-звичайнісінький, і нема в ньому нічого особливого. Мод навіть потерпала, що його німб померкне в очах людей, коли вони довідаються, яка проста, по суті, у нього вдача. Вона старанно збирала всі газетні статті й замітки, де писалося про тунель і Мака. Іноді Мод заходила по дорозі до кінотеатру подивитися на себе, Mac's wife [37], зняту тієї хвилини, коли в Тунельному вона вилазить з машини і її світлий плащ розвівається на вітрі. Журналісти намагалися скористатись кожнісінькою нагодою, щоб узяти в неї інтерв'ю, і вона сміялася до сліз, читаючи на другий день у газеті: «Дружина Мака запевняє, що в усьому Нью-Йорку нема кращого чоловіка й батька».

Хоч Мод собі в цьому й не признавалась, але їй було приємно, коли люди в магазинах, де вона робила покупки, зацікавлено дивилися на неї. А коли Етель Ллойд зупинила на Юніон-сквер свою машину й показала на неї, Мод, своїм подругам, це була справжня перемога в її житті.

У погожі дні Мод катала Едіт у гарненькому плетеному візочку по Бронкському парку, потім вони їхали до зоопарку; там обидві годинами залюбки простоювали перед клітками з мавпами, і Мод тішилася не менше, ніж Едіт. Та коли підступила осінь і над вологою землею у Бронксі попливли тумани, цим утіхам настав край.

Мак пообіцяв побути на різдво три дні — цілих три дні і без будь-якої роботи! — вдома, і хоч до свята лишалося ще кілька тижнів, серце у Мод раділо. Ці дні Мод хотіла провести так само, як вони колись провели з Маком їхнє перше різдво! На другий день свята приїде Хоббі, і вони до нестями гратимуть у бридж. На ці три дні Мод склала величезну програму.

Весь грудень Мод, звичайно, майже не бачила чоловіка. День при дні Мак був заклопотаний усілякими нарадами з банкірами — вони готувалися до фінансової кампанії, що мала відкритись у січні. Алланові потрібна була — поки що! — кругленька сума: три мільярди доларів. Та він ні на мить не сумнівався, що одержить її.

Будівлю синдикату тижнями обсідали журналісти — преса робила на цій сенсації свій бізнес. Як будуватимуть тунель? Як ним керуватимуть? Як там забезпечуватимуть людей повітрям? Як розраховували тунельну трасу? Чому довжина тунелю, незважаючи на невеликі обходи, буде на одну п'ятдесяту коротша від морського шляху?» («Проткни шпичаком глобус, і дістанеш відповідь!») Усі ці запитання тижнями тримали публіку в напрузі. Кінець кінцем у газетах знов спалахнула суперечка навколо тунелю— друга «тунельна війна», що точилася так само запекло й галасливо, як і перша.

Ворожа преса знову виставляла давні аргументи: що нікому не вдасться просвердлити в граніті та гнейсі таку страхітливу відстань; що на глибині чотири-п'ять тисяч метрів під рівнем моря неможлива ніяка людська діяльність; що такої жахливої спекоти й надвисокого тиску не витримає жодний матеріал,— одне слово, з огляду на все це, будівництво тунелю приречене на жалюгідне фіаско. Але дружня преса втисячне пояснювала читачам переваги тунелю. Це — час, час і ще раз час! Точність! Безпека! Поїзди ходитимуть так само надійно, як тепер вони ходять по землі, навіть надійніше! Відпаде залежність від погоди, туманів та рівня води, нікому не загрожуватиме небезпека стати в океані поживою для риб. Досить лише нагадати про катастрофу «Титаніка», в якій загинуло тисяча шістсот пасажирів, а також про долю «Космосу», що пропав безвісти в океані з чотирма тисячами пасажирів на борту!

Дирижаблі для масових перевезень не придатні, про це не може бути й мови. До того ж досі через Атлантичний океан пощастило перелетіти тільки двом дирижаблям.

Хоч би яку газету чи журнал люди брали тоді до рук, скрізь натрапляли вони на слово «тунель», на малюнки та знімки, що стосувалися тунелю.

У листопаді повідомлення почали з'являтися рідше і зрештою зникли зовсім. Прес-бюро синдикату ніби в рот води набрало. Аллан закрив доступ до будівництв, і добувати нові ілюстрації стало неможливо.

Лихоманка, якої нагнали людям газети, спала, і через кілька тижнів тунель став уже давньою історією, що більш нікого не цікавила. Всі події затьмарила новина: міжнародний політ навколо землі!

А про тунель забули.

Саме цього Аллан і прагнув! Він добре знав американців і розумів, що ця перша хвиля загального захоплення не дасть йому й мільйона доларів. Він мав намір сам, як настане слушний час, викликати другу хвилю захоплення, і її живитиме не тільки сенсація!

У грудні газети обійшло детально прокоментоване повідомлення, що давало уявлення про розмах проекту Аллана: Пітсбурзька компанія ливарно-афінажних заводів за дванадцять з половиною мільйонів доларів придбала право на всі придатні для металургійної обробки матеріали, які будуть підняті на поверхню під час спорудження тунелю. (На шостому році будівництва вартість акцій компанії зросла на шістсот процентів!) Одночасно з'явилася замітка про те, що акціонерне товариство «Едісон-Біоскоп» за мільйон доларів забезпечило собі монопольне право публікувати фотографії і знімати кінофільми про тунель на весь період будівництва.

Яскраві плакати «Едісон-Біо» повідомляли про те, що товариство має намір «створити вічний пам'ятник тунельному будівництву — від першого удару лопатою до першого експреса в Європу — і залишити прийдешнім поколінням історію найбільшого творіння людських рук». Всі фільми про тунель товариство збиралося показувати спершу в Нью-Йорку, а потім розсилати до тридцяти тисяч кінотеатрів земної кулі.

Кращої реклами для тунелю годі було й придумати!

Того ж дня «Едісон-Біо» розгорнуло свою діяльність, і в двохстах його нью-йоркських кінотеатрах всі до одного місця були зайняті.

«Едісон-Біо» показувало вже знайомі сцени на даху «Атлантіка», гігантські стовпи куряви на п'ятьох будівельних майданчиках, кам'яні фонтани, що їх здіймав у повітря динаміт, обід сотень тисяч людей, вихід робітничих загонів уранці на роботу, показувало чоловіка, якому уламок скелі пробив груди, і тепер він, ледве дихаючи, помирав. Люди бачили на екрані кладовище Тунельного з п'ятнадцятьма свіжими могилками, дроворубів у Канаді, що валили для Аллана ліс, довжелезні состави навантажених вагонів з літерами «С. А. Т.» (Синдикат Атлантичного тунелю).

Цей фільм — він ішов десять хвилин і мав просту назву «Вагони» — справляв надзвичайно глибоке, по суті, приголомшливе враження. Тільки товарні поїзди, і більш нічого. Товарні поїзди у Швеції, Росії, Австрії, Угорщині, Німеччині, Франції, Англії, Америці. Поїзди з рудою, лісом, вугіллям, рейками, залізними конструкціями, трубами — без кінця-краю. Диміли паровози, вагони все котилися, котилися — котилися доти, доки глядачам уже починало здаватися, що вони чують перестук коліс.

А наприкінці показували ще один коротенький фільм: Аллан і Хоббі обходять будівництво в Нью-Джерсі.

Щотижня «Едісон-Біо» демонструвало новий «тунельний фільм» і насамкінець щоразу з'являвся Аллан власною особою.

Коли доти Алланове ім'я означало навряд чи більше, ніж ім'я якого-небудь пілота-рекордсмена,— сьогодні його зустрічають з тріумфом, завтра він скручує собі в'язи, а післязавтра про нього забувають,— то тепер ім'я Аллана і його діяльність викликали в головах людей чіткі й надійні уявлення.

За чотири дні до різдва Нью-Йорк та інші великі й малі міста Сполучених Штатів заповнили величезні, завдовжки з вагон, плакати; перед ними, незважаючи на гарячкову передсвяткову біганину, збиралися цілі натовпи. На плакатах було зображене казкове місто — море будинків з висоти пташиного польоту. Ніхто в світі ще не бачив такого ні навіч, ні вві сні! Посеред того міста, намальованого у світлих тонах (достоту таким постає Нью-Йорк в імлі сонячного ранку), лежав гігантський вокзал, проти якого Гудзонський річковий порт чи Центральний вокзал здавалися просто іграшками. Від нього в усі боки розходилося густе плетиво доріг. Як і головна дорога, що вела до устя тунелю, всі вони були перетяті незліченними мостами, обрамлені парками з водограями та квітучими терасами. Довкола привокзальної площі стояв густий ліс тисячовіконних хмарочосів: готелі, магазини, банки, контори. На бульварах і проспектах роїлися юрми людей, мчали автомобілі, трамваї, вагони міської залізниці. Безкінечні ряди кварталів губилися за імлистим обрієм. На передньому плані ліворуч виднілися казкової краси портові споруди, склади, доки, набережні; там кипіла робота, тулилися — труба до труби, щогла до щогли — судна. На передньому плані праворуч — неозорий сонячний пляж, заставлений плетеними кріслами з тентом, а далі — величезні й розкішні курортні готелі. Під зображенням цього сліпучого казкового міста стояли слова: «Міста Мака Аллана через десять років». Дві верхні третини здоровенного плаката займало чисте сонячне небо. А в самісінькому верху, понад краєм, плив аероплан, не більший за чайку. Було видно, що пілот скидав щось рукою за борт — спершу воно здавалося піском, потім швидко збільшувалося, тріпотіло, розліталося в усі боки і оберталось на листівки; декотрі з них низько над містом ставали вже досить чималі, і на них можна було виразно прочитати: «Купляйте будівельні ділянки!»

Ескіз того плаката зробив Хоббі. Йому досить було тільки поворушити трохи мізками, і народжувалися грандіозні ідеї.

Того ж дня всі великі газети вийшли з додатком: тунельний плакат, зменшений до формату відповідної газети. Кожен квадратний фут Нью-Йорка був покритий такими додатками. У всіх конторах, ресторанах, барах, салонах, у поїздах, на станціях, на річкових пароплавах — повсюди люди наштовхувались на диво-місто, яке Аллан мав намір звести серед голих дюн. Люди посміювалися, чудувались, милувалися містом Мака Аллана, а до вечора кожен знав його як свої п'ять пальців: усьому Нью-Йорку здавалося, ніби він уже побував у тому місті!

Цей чоловік і справді вмів зробити так, щоб про нього говорили!

— Bluff! Bluff! Fake! The greatest bluff of the world! [38]

Та серед десятка тих, хто кричав «bluff», завжди можна було побачити одного, що обурено термосив кого-небудь за плече й кричав не своїм голосом: «Bluff? Що ти мелеш, чоловіче! Схаменися! Мак так і зробить!!! Ми з тобою ще пересвідчимося! Мак — такий чоловік, який зробить усе, що каже!»

Як же буде з тими містами-гігантами? Чи вони взагалі можливі й здійсненні? Ось питання, над якими люди сушили собі голову.

Вже на другий день газети надрукували відповіді найзнаменитіших статистиків, економістів, банкірів, великих промисловців. «Mr. F. says:..» [39] Усі вони сходилися на думці, що тільки для управління тунелем та його технічного обслуговування будуть потрібні багато тисяч фахівців, і вони вже самі по собі становитимуть населення кількох великих міст. Три чверті — а на думку декотрих авторитетів, то й дев'ять десятих — пасажирських перевезень між Америкою та Європою припадатимуть на тунель. Нині в дорозі між двома континентами щодня перебуває близько п'ятнадцяти тисяч чоловік. З відкриттям тунелю це число зросте в шість, а на думку декого — в десять разів. Числа можуть бути астрономічні. Величезні маси людей приїздитимуть щодня до тунельних міст. Можливо навіть, що через двадцять, п'ятдесят чи сто років тунельні міста розростуться до таких розмірів, яких ми, сучасники, з нашими скромними масштабами, зовсім собі не уявляємо.

Аллан завдавав удару за ударом.

Минув іще один день — і він оголосив ціни на земельні ділянки!

Ні, Аллан не втратив совісті, він не загнув таких величезних сум, яких вимагали у Манхеттені, де кожен квадратний метр землі треба було викласти тисячодоларовими банкнотами. Ні. І все ж його ціни були безсоромні, й навіть бувалим людям заціплювало рота, коли вони чули про них. Агенти, що мали справу з нерухомим майном, скаженіли так, наче понаїдалися блекоти. Їх аж пересмикувало, немовби вони попекли собі пальці і язика. Ух! — били вони себе спересердя по котелку. Це все Мак! Де він, той негідник, що зруйнував їхні надії нажити за кілька років багатство?! Хто дав йому право запихати всі гроші до власної кишені?

Було ясно як божий день: Алланова оборудка — найбільша і найсміливіша земельна спекуляція за всі часи! Аллан, цей негідник, скупляв купи піску гектарами, а тепер продає їх на квадратні метри!.. У найдешевшій зоні тих проклятих облудних міст — їх же ще й не було! — він збільшив свій капітал у сто, а в найдорожчій зоні — в тисячу разів!

Спекулянти поціпеніли! (Однак декотрі з них підозріливо стежили один за одним. Вони нюхом чули, що десь готуються замахи, створюються трести, концерни!) Спекулянти зімкнулись у ворожій фаланзі й виступили проти зухвалих намірів Аллана. У нього ще вистачило сміливості заявити, що ці «пільгові» умови діятимуть лише три місяці. Нехай заявляє! Побачимо, чи знайдуться охочі на його брудні калюжі. Ха-ха! Де ті дурні, що за просту водичку платитимуть, як за віскі?!

І вони побачили!

Ті самі пароплавні компанії, які так запекло, так жовчно виступали проти Аллана, перші вхопилися за будівельні ділянки, набережні, доки. Ллойдів банк проковтнув величезний шмат, універсальний магазин «Ваннамейкер» зробив те саме.

Настав час діяти! Діяти! Щодня газети повідомляли про все нові закупівлі — божевільні суми за звичайнісінький пісок та купи каміння — в якомусь там місті-міражі! Але треба діяти, якщо не хочеш спізнитися. На світі бувають історії, кінець яких угадати наперед не можна. Господи, поможи! Вороття вже не було...

Аллан не знав спочинку. Він підігрів публіку до потрібної температури й тепер хотів мати з цієї температури вигоду.

Четвертого січня величезними, на цілу сторінку, оголошеннями в усіх газетах Аллан запросив увесь світ підписатися на перші три мільярди доларів, з яких два припадали на Америку й один — на Європу. Один мільярд мав забезпечуватись акціями, решта — паями.

Запрошення до підписки містило основні відомості про затрати на будівництво, відкриття тунелю, про його рентабельність, виплату процентів, амортизацію. Якщо припустити, що тунель перевозитиме щодня тридцять тисяч пасажирів, то він уже себе окупить. Але пасажирів буде, без сумніву, тисяч сорок чи й більше. До цього слід додати величезні прибутки від перевезення вантажів, листів і посилок, від термінової пневматичної пошти, телеграм...

Таких чисел світ іще не знав! То були числа лиховісні, вони заворожували, бентежили, збивали з глузду, від них перехоплювало дух.

Запрошення підписали засновники й найбільші акціонери синдикату — найблискучіші імена Сполучених Штатів, провідні банки. Фінансовий відділ несподівано очолив, на превеликий подив Нью-Йорка, чоловік, відомий усьому світові як Lloyds righthandman [40] — С. Вулф, доти директор банку Ллойда.

3

Сам Ллойд висунув С. Вулфа на пост керівника синдикату, і цим ім'я С. Вулфа навіки пов'язалося з тунелем.

Його портрет з'явився у вечірніх газетах: сповнений гідності, серйозний, трохи товстуватий джентльмен східного типу. Пухкі губи, чималий горбуватий ніс, короткий, кучерявий чорний чуб і коротенька чорна борідка, темні витрішкуваті очі з ледь помітним меланхолійним блиском.

«Кар'єру почав з торгівлі старим одягом — тепер фінансовий керівник С. А. Т. з платнею двісті тисяч доларів на рік. Знає дванадцять мов».

Щодо торгівлі старим одягом, то це була просто побрехенька, яку С. Вулф колись сам жартома пустив у світ. Однак піднявся С. Вулф, поза всяким сумнівом, «з низів». До дванадцяти років він місив ногами грязюку глухого угорського містечка Сентеша, звався Самуїлом Вольфзоном і харчувався цибулею. Батько його обмивав покійників і копав на кладовищі могили. Коли Самуїлові сповнилося тринадцять років, він пішов учнем до одного будапештського банку й прослужив у ньому п'ять років. Там, у Будапешті, йому вперше стало, як він сам висловлювався, «тісно в своїй одежі». Душу гризли шанолюбство, відчай, сором і жадоба влади, завдавали страждань божевільні бажання і мрії. Самуїл Вольфзон готувався до відчайдушного стрибка. Ось він, його час! Зціпивши зуби, докладаючи неймовірних зусиль, Самуїл Вольфзон день і ніч працював. Він вивчав англійську, французьку, італійську, іспанську, російську, польську мови. І — о диво! — мозок його всмоктував ці мови без особливих труднощів, як промокальний папір — чорнило. Щоб вправлятись у вимові, він сходився з торговцями килимами й продавцями апельсинів, кельнерами, студентами, кишеньковими злодіями. Його метою був Відень! Вольфзон переїхав до Відня, але й тут йому зробилося «тісно» в його одежі. Він відчував на собі сотні невидимих пут. Його метою став Берлін! Шлях у житті Самуїлові підказувала інтуїція. Він убгав у свою пам'ять іще сотню тисяч слів і вивчав напам'ять іноземні газети. Через три роки йому пощастило влаштуватися на злиденну платню кореспондентом до одного біржового маклера в Берліні. Але й у Берліні йому стало «тісно»! Тут раптом довідалися, що він угорець і єврей. Тоді Самуїл сказав собі, що тепер його шлях має повести до Лондона, й почав бомбардувати тамтешні банки своїми пропозиціями. Марно. Лондонські банки його послуг не потребували. Але він, Самуїл Вольфзон, хотів примусити їх попросити в нього цих послуг. Чуття підказало йому, що треба взятися за китайську. Його мозок увібрав і цю важку мову. Говорити він вправлявся з одним китайським студентом, якому платив поштовими марками. Самуїл Вольфзон жив гірше від собаки. Він ніколи не давав жодного пфеніга чайових і мужньо пускав повз вухо найколючіші шпильки берлінських кельнерів. Трамваєм Вольфзон не їздив і героїчно плентався по вулицях на своїх укритих мозолями, плоскостопих, нещасних ногах, що нестерпно пекли. Він давав за вісімдесят пфенігів уроки іноземних мов, перекладав. Гроші! Навіжені бажання не давали йому спокою, допікало шанолюбство, найсміливіші фантазії паморочили голову. Ні спочинку, ні сну, ні залицянь — жодної вільної хвилини. Приниження й знегоди, що послала йому доля, не зламали його, він горбивсь і знов випростувався. Або — або! І ось Самуїл Вольфзон кинув службу й поставив усе на карту! Заплатив дантистові тридцять марок за те, що той поставив йому пломбу й почистив зуби. Купив елегантні черевики, замовив у одного з найкращих кравців костюм англійського фасону й, прибравши вигляду джентльмена, вирушив пароплавом до Лондона. Минув місяць марних зусиль, і в банкірів Тендера й Террі він натрапив на ще одного «Вольфзона», який уже пройшов крізь такі метаморфози. Цей «Вольфзон» розмовляв стількома ж іноземними мовами і задля втіхи вирішив скрутити юному зухвальцеві в'язи. Та в нього нічого не вийшло. У житті Самуїла Вольфзона це був найбільший успіх. «Вольфзон» — той, котрий досяг великих успіхів,— покликав китайського перекладача й остовпів, почувши, що другий Вольфзон вільно з ним розмовляє. Через три дні Самуїл знов опинився в Берліні, але — if you please! [41] — не для того, щоб там зостатись! Тепер він був містер С. Вольфсон (через «с») із Лондона, розмовляв тільки по-англійському й того ж вечора вирушив у спальному вагоні до Шанхая в ролі шляхетного мандрівника, що тероризував кондукторів. У Шанхаї Самуїл відчув себе вже краще. Він бачив перед собою простір, нові обрії. Але йому все ще було трохи «тісно». Англійця з нього тут не виходило, хоч як скрупульозно він копіював своїх товаришів у клубі. Він вихрестився, став католиком, хоч ніхто цього від нього й не вимагав. Зібрав грошей (старий Вольфзон міг уже й не обмивати покійників) і вирушив до Америки. Нарешті він міг спокійно зітхнути! Нарешті він у костюмі, в якому йому не «тісно». Шлях вільний! Тепер Самуїл дістав змогу дати волю енергії, яку стільки років нагромаджував у собі! Він рішуче відкинув останній склад свого ім'я та прізвища, як ото ящірка хвіст, і назвав себе Семом Вольфом. Та, щоб нікому не спало на думку прийняти його за німця, він змінив прізвище ще трохи і став С. Вулфом. Далі позбувся англійської вимови, зголив «англійські» вусики й заговорив у ніс. Вулф тримався невимушено, гучно розмовляв і перший вийшов на вулицю гуляти без піджака, в самій сорочці. У «тронному» кріслі чистильника взуття він не сидів, а лежав — як стопроцентний американець. Та минули ті часи, коли з нього можна було ліпити будь-яку форму: трикутну, квадратну, круглу — кому яка потрібна. Цьому С. Вулф поклав край. Метаморфози були потрібні йому, щоб стати самим собою. Годі! Кілька років він працював у поті чола на бавовняній біржі в Чікаго, потім перебрався до Нью-Йорка. До свого місця в житті Самуїл посувався ніби задом наперед І, щоб потрапити, куди хотів, мусив об'їхати навколо світу. Знання, геній, нечувана працездатність швидко піднесли його на вершину, і тепер він упевнено, владно стояв у своїх першокласних черевиках на плечах тих, що були під ним,— точнісінько, як колись стояли на ньому. Він облишив крикливий тон біржового маклера, прибрав гідності і на знак того, що досяг успіху й може робити все, створив собі індивідуальне обличчя: відпустив коротенькі бачки.

У Нью-Йорку йому знов пощастило — так само, як кілька років тому в Лондоні. Він натрапив на ще одного «С. Вулфа», але на С. Вулфа величезного калібру: на Ллойда! Вулф працював тоді на федеральній біржі й посідав там далеко не найвищий пост. Але щаслива доля розпорядилася так, що йому доручили провести проти Ллойда невеличкий маневр. Вулф зробив кілька вдалих ходів, і Ллойд, справжній знавець і майстер усіх дебютів у цьому різновиді шахової гри, відчув, що має справу з талантом. Це була тактика не У. П. Гріффіта й Т. Льюїса, ні! Коли Ллойд закинув гачок, С. Вулф клюнув, і Ллойд узяв цей талант на службу до себе. С. Вулф підіймався все вище й вище, і його злет був такий стрімкий, що він не міг спинитися, поки дістався на самісіньку вершину. Отак у сорок два роки цей уже трохи товстуватий астматик, запеклий шанолюб опинився в Синдикаті Атлантичного тунелю.

На своєму шляху С. Вулф тільки один раз зробив коротеньку зупинку, і вона йому дорого обійшлася. У Чікаго він закохався в чарівну віденку й одружився з нею. Але дівоча краса, що запалила його почуття, скоро відцвіла, і від тої віденки не залишилося нічого, крім причіпливої, чванливої, хворобливої дружини, яка псувала йому кров своїми ревнощами. Рівно півтора місяця тому та жінка померла. С. Вулф за нею не тужив. Обох синів він здав до пансіону, але не в Європі, а в Бостоні, де з них мали виховати вільних, освічених американців. Він умеблював для однієї білявої шведки, що вчилася співу, невелику квартиру в Брукліні, на повні груди вдихнув — і розпочав свою діяльність у синдикаті.

Вже першого дня С. Вулф знав імена й анкетні дані всього свого величезного штабу помічників, довірених, касирів, бухгалтерів, секретарів, стенографісток; на другий день він узяв у свої руки всю владу, а на третій день здавалося, ніби на цьому посту він уже багато років. Ллойд назвав С. Вулфа найвидатнішим фінансистом, якого він знав у житті, і Аллан — йому С. Вулф як людина був чужий і подобався не дуже — вже через кілька днів мусив визнати, що С. Вулф — працівник, гідний захоплення, коли не чогось більшого.

4

Запрошення до підписки, отже, було опубліковане, і тунель почав ковтати гроші!

Акції коштували по тисячі доларів, пайові свідоцтва — по сто, двадцять і десять доларів.

У величезній голій залі нью-йоркської фондової біржі в день випуску цінних паперів стояв страшенний галас. Уже багато років на ринок не викидали паперів, долю яких так важко було передбачити. Їх могло чекати блискуче майбутнє, а могло й виявитись, що вони не варті жодного цента. Спекулянтів аж трясло від хвилювання, але вони принишкли й вичікували — ніхто не важився зробити перший крок. Проте С. Вулф перед цим кілька тижнів провів у спальних вагонах, зондуючи позицію, яку велика промисловість — а вона в тунелі була зацікавлена найбільше — зайняла щодо синдикату. Він не затверджував жодного замовлення, не переконавшися, що має діло з надійним партнером. Тим-то рівно о десятій годині агенти важкої промисловості перейшли в рішучий наступ. Вони закупили акцій майже на сімдесят п'ять мільйонів доларів.

Греблю прорвало...

Та Аллан прагнув насамперед одержати гроші від простих людей. Тунель мала будувати не ватага капіталістів та спекулянтів — він мав стати власністю народу, Америки, всього світу.

І народні гроші не примусили себе чекати.

Люди завжди захоплювалися сміливістю й багатством. Сміливість — це перемога над смертю, багатство — перемога над голодом, а люди нічого не бояться так, як смерті й голоду.

Самі безплідні, люди споконвіку накидалися на чужі ідеї, щоб коло них погрітися, захопитись ними, забути про власне невігластво і скніння. То була армія читачів газет, які тричі на день зігрівали свою душу долями невідомих їм людей. То була армія глядачів, які в тупому гніві на власне безсилля й нужду годинами втішалися карколомними стрибками й смертоносними падіннями тисяч і тисяч таких, як вони самі. Тільки обранці долі могли дозволити собі велику розкіш — пережити щось своє, особисте. Решті не вистачало на це ні часу, ні грошей, ні мужності — життя їм нічого не дало. Їх підхоплював велетенський пас, що зі свистом обертався навколо земної кулі, і в кого перехоплювало дух, хто починав тремтіти, той падав, розбивався вщент, і нікому не було до нього діла. Ніхто не мав ні часу, ні грошей, ні мужності ним клопотатися — співчуття теж стало розкішшю. Давня культура збанкрутувала, та й чи багато потрібно було масам? Трохи мистецтва, трохи релігії, «християнської науки», армія спасіння, теософія та спіритичний дурман... Ну, це не задовольнило б духовних запитів і жменьки людей. Небагато дешевих розваг — театр, кіно, бокс і вар'єте,— щоб перебороти запаморочення, коли отой шалений пас на кілька годин зупиниться. А багато хто цілком присвятив себе тренуванню свого тіла — щоб назавтра знов кинутися в загальну веремію, треба мати достатньо сили... Таке тренування вони називали спортом.

Життя було кипуче й стрімке, божевільне і згубне, пусте, безглузде. Тисячі відкидали його. Годі давніх вуличних пісеньок! Чи не можна завести нову мелодію?

І Аллан її завів. Він дав людям пісню з металу й тріскотіння електричних іскор, і вони зрозуміли: це пісня їхньої доби; й вони чули її невблаганний ритм у гуркоті поїздів надземної дороги, що мчали над їхніми головами.

Цей чоловік не обіцяв вигідних місць у царстві небеснім, не запевняв, що людська душа має сім поверхів. Цей чоловік не жонглював речами з давно забутого минулого чи невиразного майбутнього,— цей чоловік був сама сучасність. Він обіцяв відчутне й усім зрозуміле: він хотів прорити в земній кулі дірку, ось і все!

Та хоч проект цього чоловіка був і простий, кожен усвідомлював, який він усе ж таки надзвичайно сміливий. До того ж його оточувало сліпуче сяйво мільйонів!

Спочатку гроші «маленьких людей» текли бідненько, але потім вони потекли рікою. Нью-Йорк, Чікаго, Сан-Франціско, вся Америка повторювала слова «тунельні акції». Люди говорили про акції компаній «Вікторія-рендмайн», «Контіненталь-радіум», які зробили своїх власників багатіями. Тунельні акції мали перевершити все, що було досі. Хто хотів, той... Та що там казати, без них, акцій, просто не можна було обійтися! Йшлося ж бо не про гроші — тисячею доларів більше, тисячею менше,— йшлося про те, щоб забезпечити собі старість, поки ще «кусали зуби».

Тижнями людський потік затоплював гранітні сходи перед будівлею синдикату. Бо хоч акції можна було спокійно купити в сотні інших місць, кожному хотілося одержати їх «свіженькими» тут, із першоджерела. Приходили візники, шофери, кельнери, ліфтери, службовці, продавщиці, ремісники, злодії, євреї, християни, американці, французи, німці, росіяни, поляки, вірмени, турки — всі нації і всі відтінки шкіри. Вони юрмилися перед входом до синдикату, гаряче сперечалися про акції, копальні, дивіденди, прибутки. У повітрі пахло грішми! Здавалося, ніби з сірого зимового неба на Уолл-стріт падає рясний доларовий дощ — солідними банкнотами.

У деякі дні наплив людей був такий великий, що службовці навіть не встигали складати зібрані гроші. Їй-богу, це було як у давноминулі часи франклінівського синдикату, часи блаженної пам'яті «520-процєнтного Міллера». Касири просто кидали гроші на підлогу позад себе. Вони ходили по кісточки в банкнотах, і чорнороби тільки те й робили, що виносили гроші в кошиках для білизни. Цей потік грошей не припинявся, а навпаки, дедалі наростав, І від нього очі в людей, які пхалися до віконець, зблискували божевільною жадобою. Досить було однієї жмені (стільки, скільки їм щастило затиснути в кулаці), і вони — номери, мотори, автомати, машини — ставали людьми. Очманілі, мов після пиятики, сп'янілі від мрій, з нездоровим блиском в очах ішли вони додому, відчуваючи себе мільйонерами.

У Чікаго, Сент-Луїсі, Сан-Франціско, в усіх великих і малих містах Сполучених Штатів відбувалися такі сцени. Не було фермера, ковбоя, гірника, який би не спекулював акціями С. А. Т.

А тунель ковтав, тунель пив гроші, немов велетенське чудовисько, що не може погамувати своєї тисячолітньої спраги.

5

Могутній механізм працював на повний хід, і Аллан дбав про те, щоб він не збавляв обертів. Аллан додержувався правила: будь-яку справу можна зробити вдвічі скоріше, ніж звикли вважати люди. Всі, хто з ним стикався, мимоволі переймалися його темпами. У цьому полягала сила Аллана.

Тридцятиповерховий людський вулик із заліза й бетону від підвалів з вогнетривкими шафами до радіостанції на пласкому даху був просякнутий потом і працею. У восьмистах його чарунках роїлися службовці, діловоди, друкарки-стенографістки. Двадцять ліфтів цілісінький день снували вгору і вниз. Тут були відкриті ліфти, що рухалися, не зупиняючись, і в них можна було вскочити на ходу. Були ліфти-експреси, що не зупинялися до десятого чи двадцятого поверху, а один злітав відразу на останній поверх. Жоден квадратний метр на тридцяти двох поверхах не гуляв. Пошта, телеграф, каси, управління надземного і підземного будівництва, електростанцій, міського будівництва, автомобільного і морського сполучення, постачання залізом, сталлю, цементом, деревом. До пізньої ночі ця споруда здіймалася, немов освітлена казкова вежа, серед строкатої, дзвінкої метушні Бродвею.

На всю ширину чотирьох верхніх поверхів тяглася здоровенна картина-реклама, зроблена за ескізом Хоббі з тисяч різнобарвних електричних лампочок. Величезна карта Атлантичного океану, обрамлена зоряно-смугастими прапорами. Океан із блакитних хвилястих ліній, які весь час погойдуються; ліворуч — Північна Америка, праворуч— Європа з Британськими островами: густі, яскраві нагромадження зірок. Тунельне місто, Біскайська затока, Азорські острови, Бермудські острови і мис Фіністере — скупчення рубінових вогнів, що сліплять, мов прожектори, зір. В океані, трохи ближче до Європи,— чітке зображення пароплава з різнокольорових вогнів. Але пароплав стоїть па місці. Під блакитними хвилястими лініями плавно тягнеться крива з червоних лампочок; вона проходить через Бермудські й Азорські острови до берегів Іспанії та Франції. Це — тунель. А тунелем від континенту до континенту безперервно мчать туди й сюди вогненні поїзди. Щоп'ять секунд — шестивагонний поїзд! Ясний туман здіймається від блискучої картини, яку підпирають спокійні, горді, широкі, молочно-білі гігантські літери: «Атлантичний тунель».

І що більше нагніталася атмосфера навколо Аллана, то краще він себе почував. Настрій він мав завжди чудовий, вигляд — бадьорий, збуджений, здоровіший і міцніший, ніж будь-коли. Голова його ще впевненіше сиділа на плечах, а плечі стали ще ширші й крутіші. Очі втратили дитячий, добродушний вираз, погляд був зосереджений і рішучий. Навіть губи, доти стиснуті, тепер ніби розквітли від ледве помітної загадкової усмішки. Він їв з великим апетитом, спав глибоким, спокійним сном і все працював, працював — без зайвого поспіху, однак рівно й невтомно.

Мод, навпаки, втратила трохи своєї свіжості й краси. Її молодість минула; вона була тепер не дівчина, а жінка. Щоки в неї вже не палали колишнім свіжим рум'янцем, вони ледь змарніли і схудли. Вираз обличчя Мод мала напружений, насторожений, на гладеньке чоло набігли задумливі зморшки.

Мод страждала.

У лютому й березні вона провела кілька чудових тижнів, що стали їй винагородою за нудну й порожню зиму. Вона побувала з Маком на Бермудських та Азорських островах і в Європі. Особливо на пароплаві Мод майже цілими днями втішалася товариством Мака. Та після повернення знову звикати до Бронкса їй було ще тяжче.

Мак цілими тижнями бував у дорозі. Буффало, Чікаго, Пітсбург, Тунельне, електростанції на узбережжі... Він жив у поїздах-експресах. А в Нью-Йорку на нього знов чекали гори роботи.

Хоч Мак приїздив тепер до Бронкса, як і обіцяв, частіше, але майже завжди, навіть на неділю, привозив невідкладну роботу. Нерідко він з'являвся додому, тільки щоб виспатися, прийняти ванну, поснідати — і знову зникав.

У квітні сонце вже високо підбилося на небі, і деякі дні бували навіть задушливо спекотні. Мод прогулювалася з Едіт, яка вже жваво дріботіла поруч із мамою по Бронкському парку, де чудесно пахло вологою землею і молодим листям. Як і минулого літа, Мод годинами стояла з дочкою на руках перед кліткою з мавпами і сміялася. Маленька Едіт, розпашіла від насолоди, каталася на чарівному шотландському поні, вони кидали хліб ведмедям, що сиділи з роззявленими пащами біля ґрат, навідували левенят. І так до самого вечора. Іноді Мод зважувалась вибратися з дитиною до гамірного, закуреного центру Нью-Йорка; їй потрібно було відчувати життя. Потім вона сідала відпочивати серед зелені в Баттері, де над головами захоплених грою дітей гуркочуть поїзди надземної міської залізниці. З усього безмежного Нью-Йорка Мод найбільше любила бувати тут.

Поруч з акваріумом стояли лавки; Мод сідала й линула думкою через затоку, а її донечка гралася барвистою посудинкою в піску, сопучи від напруження і втіхи. Між Хобокеном, Елліс-Айлендом, Бедлоз-Айлендом, Стейтен-Айлендом і Брукліном безугавно снували туди й сюди білі самохідні пороми. Широка молочно-біла бухта й Гудзон ними аж кишіли. Нерідко Мод налічувала їх по тридцять відразу. І на всіх паромах без упину підіймався й опускався білий двоплечий важіль, що нагадував коромисло ваг. Здавалося, наче пароми крокують у семимильних чоботах. Паром від Центрального вокзалу Нью-Джерсі відійшов навантажений залізничними вагонами; на воді заклопотано шмигали буксирні та невеличкі митні катери. Ген у сонячній імлі здіймалася світла постать статуї Свободи, і складалося враження, ніби вона пливе над водою. Ще далі тяглася блакитна, ледь помітна смужка — Стейтен-Айленд. Із пароплавних труб вихоплювався струмінь білої пари, і за мить розлягався гудок чи свисток. Бухта була сповнена голосами — від пронизливого вереску буксирних катерів до низького реву океанських пароплавів, від якого довкола сколихувалось повітря. Безперервно брязкали ланцюги, вдалині лунали удари по залізу. Цих голосів було так багато і вони були такі різні, що створювалося враження якогось дивного концерту; зринали роздуми і мрії.

Раптом гудок почувся зовсім близько: по брудно-зеленкуватій воді Гудзону сунув величезний, залитий сонцем експрес. На його борту грав оркестр, усі палуби були всіяні цятками — людськими головами, а на кормі чорніла юрба пасажирів середньої палуби.

— Помахай ручкою, Едіт! Помахай пароплаву!

І Едіт підводила голівку, махала невеличким бляшаним відерцем і кричала — точнісінько, як ото свистить буксир.

Коли вони вже збиралися йти, Едіт щоразу просилася до тата. Але Мод їй пояснювала, що татові заважати не можна.

Мод, як і колись, із завзяттям грала на піаніно. Вона вправлялася дуже старанно і знову брала уроки. Як багато вона забула! Кілька тижнів підряд ходила на всі великі концерти, а двічі на місяць сама грала ввечері в гуртожитку, де жили продавщиці та швачки. Але до насолоди, яку вливала в її душу музика, все частіше й частіше домішувалася тупа, нестерпна туга, і згодом Мод почала сідати за рояль рідше, а потім і взагалі кинула грати. Вона ходила на лекції з дитячого виховання, гігієни, етики й захисту тварин. Її ім'я навіть з'являлося у списках правлінь жіночих товариств опіки над інвалідами та виховання сиріт — тих сучасних амбулаторій, де гоять рани, заподіяні в жорстокій битві — в роботі.

І все ж порожнеча в її душі не зникала — порожнеча, в якій нуртували гнів і жадання.

Надвечір Мод щодня дзвонила Макові по телефону і, коли чула його голос, заспокоювалась.

— Маку, ти приїдеш сьогодні на вечерю? — питала вона й, ще не доказавши цих слів, напружено чекала відповіді.

— Сьогодні? Ні, сьогодні не вийде. А от завтра приїду, завтра неодмінно! Як там Едіт?

— Краще, ніж я, Маку! — І Мод починала сміятись, щоб Мак ні про що не здогадався.

— Ти можеш покликати її до телефону, Мод?

І Мод, щаслива, що він згадав про її донечку, брала маленьку на руки, й Едіт лепетала кілька слів у трубку.

— Ну, бувай, Маку! Не біда, що сьогодні не вийшло. Але завтра пощади не жди, чуєш?!

— Чую, чую! Завтра неодмінно! Добраніч, Мод!

Та згодом Лайонові все рідше вдавалося покликати Мака до телефону — той, мовляв, не може відірватися від справ.

І Мод, люта й нещасна, кидала щосили трубку, ледве стримуючи сльози.

Вечорами Мод читала. Вона прочитала цілі шафи книжок, але скоро дійшла висновку, що в більшості книжок нема нічого, крім брехні. No, my dear [42], життя — це щось зовсім інше! Та часом їй траплялася книжка, яка розповідала про її ж лихо на весь його зріст. Нещасна, зі сльозами в очах блукала Мод туди й сюди у порожніх, безгомінних кімнатах. Нарешті їй спала на думку грандіозна ідея: самій написати книжку. Книжку особливу, зовсім не схожу на решту. Написати — і приголомшити Мака! Ця ідея захопила її цілком. До самого вечора Мод бігала по місту й шукала великого зошита, потрібного для її книжки. Кінець кінцем вона знайшла те, що хотіла. Це був щоденник — тоненький жовтуватий папір, оправа з крокодилячої шкіри. Відразу після вечері Мод сіла за роботу. На першій сторінці написала: «Життя моєї маленької доні Едіт і те, що вона казала. Записано її мамою Мод».

«Нехай береже її господь, мою кохану Едіт»,— написала Мод на другому аркуші. А на третьому вже починалася сама книжка.

«То begin with my sweet little daughter was born...» [43]

Книжку Мод хотіла подарувати Макові на різдво. Мод була в захваті від роботи, і багато самотніх вечорів збігло непомітно. Вона ретельно записувала про кожнісіньку дрібницю з життя своєї маленької Едіт. Усі потішні вислови, всі простодушні й мудрі запитання, зауваження і думки її донечки. Іноді Мод забувала про свою книжку й заглиблювалась у роздуми про власні турботи.

Вона жила від неділі до неділі, коли до неї приїздив Мак. Неділі були для неї святами. Мод прикрашала дім, складала особливе меню, що мало бути Макові винагородою за цілий тиждень. Та інколи Мак не міг вирватись і на вихідні.

Якось у неділю його несподівано викликали на сталеливарний завод у Буффало. А на другу неділю він привіз із собою до Бронкса містера Шлоссера, начальника будівництва на Бермудських островах, і як для Мод, то Мак ніби й не приїздив, бо чоловіки цілісінький день обговорювали свої технічні проблеми.

І ось одного дня Мод з'явилася в незвичайну пору до приміщення синдикату й попросила Лайона переказати Макові, що їй треба з ним негайно поговорити. Вона чекала в їдальні, поруч із кабінетом Мака, й чула, як чийсь гучний, мов грім, і густий голос перелічував назви банків:

— «Манхеттен»... «Морган і компанія»... «Шерман»...

Мод упізнала голос С. Вулфа, якого не могла терпіти. Раптом голос замовк, і Мак гукнув:

— Я зараз, Лайоне! Скажи, я зараз!

Лайон вийшов і переказав пошепки відповідь.

— Я не можу ждати, Лайоне!

Китаєць знічено закліпав очима й мовчки вислизнув з кімнати.

Відразу по цьому з'явився Мак, розгарячілий від роботи, в піднесеному настрої.

Мод сиділа, затуливши хустинкою обличчя, й гірко плакала.

— Що сталося, Мод? — вражено запитав він.— Що-небудь з Едіт?

Мод заридала. Едіт! Едіт!.. А про неї і не подумав! Хіба з нею не могло нічого статися? Її плечі здригалися від плачу.

— Я просто більше такого не витримаю! — схлипувала вена, притискаючи до обличчя хустинку.

Мод ридала дедалі нестримніше. Вона вже просто не могла спинитись, як дитина, що розплакалася. Їй треба було вилити зі слізьми всю свою лють, усе горе.

Якийсь час Мак стояв розгублений. Потім узяв Мод за плечі й сказав:

— Але ж послухай, Мод... Я не винен, що Шлоссер зіпсував нам неділю. Він покинув там свою станцію і не міг зоставатися довше, ніж два дні.

— Справа зовсім не в цьому!.. Не в одній неділі!.. Вчора ось в Едіт був день народження... Я чекала... Я думала...

— В Едіт день народження? — спантеличено перепитав Мак.

— Авжеж. Ти про нього забув! Мак засоромлено опустив руки.

— Як же це я?..— промовив він.— Ще позавчора я думав про це! — Помовчавши, він провадив: — Послухай, дівчинко, зараз такі дні, що мені доводиться стільки тримати всього в голові... Але так буде не завжди, треба тільки зробити початок...

Мод підхопилась і тупнула ногою. Вона була червона від гніву, сльози градом котилися по її щоках.

— Ти завжди так кажеш...— схлипувала вона.— Вже стільки місяців!.. Ох, хіба це життя?!.

Мод знов упала на стілець і ткнулася обличчям у хусточку. Мак розгубився ще дужче. Він стояв, як вишпетений школяр, і червонів. Ніколи ще він не бачив Мод такою роздратованою.

— Ну послухай, Мод! — знов почав він.— Часом трапляється роботи більше, ніж сподіваєшся... Але скоро все піде на краще! — І заходився просити її потерпіти ще трохи, розвіятись, пограти, походити на концерти, в театр...

— Ох, усе це я вже пробувала... Нудьга! Я сита цим донесхочу! Весь час тільки жди та жди!..

Мак похитав головою і безпорадно подивився на Мод.

— То що ж нам з тобою робити, дівчинко? — тихо поспитав він.— Що нам придумати? Може, поїдеш на кілька тижнів у село? До Беркшіру?

Мод рвучко підвела голову й подивилась на Мака ще мокрими, блискучими від сліз очима.

— Хочеш позбутися мене зовсім?! — вражено промовила вона.

— Та ні, ні, люба Мод! Я хочу тільки, щоб тобі було краще. Мені шкода тебе... Так, дуже шкода...

— Я не хочу, щоб ти мене шкодував, не хочу...

І знов її плечі здригнулися від нестримного, безглуздого ридання.

Мак посадив Мод собі на коліна, приголубив, намагаючись угамувати її словами й ласкою.

— Сьогодні ввечері я приїду додому! — сказав він нарешті, так ніби після цих слів мав запанувати лад і спокій.

Мод витерла заплакане обличчя.

— Гаразд, Але якщо приїдеш пізніше, ніж о пів на дев'яту, я з тобою розлучуся! — Сказавши це, Мод густо зашарілася.— Я не раз про це думала... Авжеж, Маку, можеш сміятися, але не гоже так обходитися з дружиною, це кажу тобі я.— Вона обняла чоловіка, притислася гарячою щокою до його засмаглого обличчя й прошепотіла: — Ох, Маку, як я тебе люблю! Я ж тебе так люблю!

Очі в Мод блищали, коли вона спускалася в ліфті з тридцять другого поверху. На душі в неї було тепло й затишно, та водночас її пік сором. Мод пригадала, який вражений і безпорадний був Мак, який нещасний він мав вигляд, як намагався приховати подив від того, що вона не може збагнути необхідності всієї його роботи. «Я поводилась так безглуздо! — міркувала Мод.— Як остання дурепа! Що тепер Мак про мене подумає? Що я не маю ні мужності, ні терпіння й не здатна зрозуміти його роботу... А як нерозумно було брехати, нібито я вже не раз думала про розлучення! Адже це прийшло мені в голову тільки в ту хвилину!»

— Їй-богу, я поводилась, як справжня дурепа! A real goose! [44] — тихенько промовила Мод до себе, сідаючи в машину, і всміхнулася, щоб розвіяти відчуття сорому, викликаного її нерозумною поведінкою.

Аллан наказав Лайонові, щоб той за чверть до восьмої «викинув» його з контори. Не пізніше! За кілька хвилин до восьмої він квапно забіг до магазину й накупив цілу гору подарунків для Едіт та кілька для Мод, не довго вибираючи, бо в цьому ділі однаково нічого не тямив.

«Вона, Мод, правду каже»,— міркував Аллан в автомобілі, що мчав по шестимильній, рівній, як шнурок, Лексінгтон-авеню. Він напружено думав про те, як влаштувати свої справи надалі, щоб мати більше часу для сім'ї. Але так нічого й не придумав. Роботи з дня на день, по суті, додавалося, а не зменшувалось. «Що мені робити? — міркував Мак.— Якби ж я мав ким-небудь замінити Шлоссера. Він такий безпорадний...»

Потім Аллан згадав, що в кишені у нього кілька термінових листів; він перечитав їх і підписав. Біля Гарлем-Рібера покінчив з листами, наказав шоферові зупинитись і вкинути листи в поштову скриньку. Було ще тільки двадцять хвилин на дев'яту.

— Заверни на Бостон-роуд, Енді, let her rip [45], тільки ні на кого не наїдь!

І Енді помчав по Бостон-роуд так, що перехожі відскакували вбік, а кінний поліцейський чвалом кинувся за машиною навздогін. Мак поклав ногу на протилежне сидіння, припалив сигарету і стомлено заплющив очі. Він уже задрімав, коли автомобіль раптово зупинився. Весь будинок був святково освітлений.

Мод збігла, як дитина, сходами вниз, і кинулася Макові на шию. Ще в палісаднику, поспішаючи йому назустріч, вона вигукнула:

— Ох, яка ж я дурна, Маку!

Їй було байдуже, що шофер чує її.

Так, тепер вона матиме терпіння і вже ніколи не скаржитиметься.

— Слово честі, не скаржитимуся, Маку!

6

Мод додержала слова, але зробити це було їй нелегко.

Вона вже не скаржилась, коли в неділю Мак не залишався вдома чи брав з собою стільки роботи, що не міг побути з нею жодної хвилини. Мод розуміла: Мак узяв на себе надлюдський труд — такий, який когось іншого вже виснажив би до решти,— і тепер вона мала подбати, щоб на його плечі не ліг іще один тягар. Навпаки, їй належало докласти зусиль і влаштувати його вільні години якнайкраще.

Отож коли Мак приїздив додому, Мод була весела, в доброму гуморі й жодним словом не виказувала, як сильно, як нестямно всі ці дні тужила за ним. Дивно, але Мак ніколи про це не питав, йому й на думку не спадало, що вона страждає.

Настало літо, потім осінь, дерева у Бронкському парку пожовкли, і з крон цілими жмутами почало опадати листя, хоч погода стояла й тиха.

Мак спитав у Мод, чи не хоче вона переїхати до Тунельного. Мод приховала свій подив. Атож, йому доводиться, мовляв, бувати там кілька разів на тиждень, а тепер він збирається запровадити по неділях уранці своєрідні прийомні години, щоб кожен — інженер, робітник,— міг висловити йому свої побажання та скарги.

— Якщо ти хочеш, Маку...

— Мені здається, так було б найкраще, Мод. Я взагалі маю намір, як тільки дозволять обставини, перевести свою контору до Тунельного. Звісно, я потерпаю, що там тобі буде нуднувато...

— Гірше, ніж у Бронксі, не буде, Маку,— всміхнулася Мод.

Переїзд призначили на весну. Та, готуючись до нього, Мод нерідко спинялася й думала: «Господи, що я робитиму в тій цементній пустелі?»

Їй треба було до чогось прикласти руки — до чогось такого, що захопило б її і прогнало безглузді думки та мрії.

Нарешті в неї народилася щаслива ідея, і Мод завзято почала її здійснювати. Від цієї ідеї вона ніби ожила й ходила в такому піднесеному настрої, так загадково всміхалася, що навіть Макові це впало в очі.

Якийсь час чоловікова цікавість її тішила, але приховувати свою таємницю довго вона не могла. Річ у тому, пояснила Мод, що їй треба за щось узятися, мати серйозне захоплення, справжню роботу. Саме роботу, а не пусту забавку. І ось їй спало на думку піти працювати в лікарню Тунельного.

— Тільки не смійся, Маку!

Атож, у неї це дуже серйозно, додала Мод. Вона вже, до речі, навіть почала ходити на лекції. В дитячу клініку доктора Вассермана.

Мак замислився.

— Ти справді вже ходиш на лекції, Мод? — спитав він, усе ще їй не вірячи.

— Ходжу, Маку. Уже цілий місяць. І коли переїду навесні до Тунельного, то матиму роботу. Жити інакше я більш не хочу.

Мак сидів геть збентежений, замислений, серйозний. Він вражено кліпав очима й довго не знав, що сказати. Мод було страшенно смішно! Потім Мак раз, удруге кивнув головою.

— Може, це буде й краще, Мод, коли ти матимеш роботу,— повільно, задумливо проказав він.— Але невже треба саме в лікарні?..

І раптом Мак весело засміявся. Він уявив свою маленьку Мод у білому халаті сестри-жалібниці.

— А яку ж платню ти захочеш мати — велику?

Але Мод не сподобався цей невинний жарт. Мак прийняв її намір за примху, забавку. Він не вірить, що в неї вистачить терпіння. Йому зовсім невтямки, що робота стала для неї потребою! Прикро, але Мак навіть не спробував її зрозуміти...

«Колись таке ставлення мене зовсім не ображало,— думала Мод на другий день.— Мабуть, я стала іншою». І Мод, яка день і ніч страждала тільки через те, що втратила віру в своє щастя, непевно усвідомила: жінці мало, коли її просто люблять і обожнюють.

Увечері Мод була вдома сама; йшов приємний свіжий дощ, і вона сіла за свій щоденник.

Вона записала кілька фраз малої Едіт, у яких виразно прозирала наївна жорстокість і дитячий егоїзм її коханої донечки. Риси, властиві всім дітям. І Мод не забула додати й про це. Розвиваючи думку, вона писала: «Мені здається, тільки матері й дружини здатні на справжнє самозречення. Чоловікам і дітям ці риси чужі. Чоловіки переважають дітей тільки в одному: вони здатні на самозречення й жертву в дрібних, зовнішніх, я б сказала, несуттєвих речах. Але від найглибших, найзаповітніших прагнень і бажань вони ради коханої жінки ніколи не відмовляться. Мак— чоловік і егоїст, як і всі чоловіки. І я не можу не висловити йому цей докір, хоч і кохаю його всім серцем».

Упевнившись, що Едіт спить, Мод накинула на плечі шаль і вийшла на веранду. Тут вона сіла в плетене крісло й заслухалася шумом дощу. На південному заході тьмяно світилася заграва: Нью-Йорк.

Перш ніж піти до спальні, Мод ще раз зазирнула до розгорненого щоденника на столі. Перечитала свій висновок. І хоч досі у глибині душі навіть трохи пишалася своєю мудрістю, тепер похитала головою й додала: «Пишу через годину, послухавши, як шумить дощ. Чи не кидаю я Макові несправедливих докорів? Може, це я егоїстка? Хіба Мак від мене що-небудь вимагає? Хіба не я вимагаю від нього жертв? Мені здається, все, що я досі написала в щоденнику,— цілковите безглуздя. Сьогодні я вже не знайду істини. Як гарно шумить дощ... Він заспокоює душу й навіює сон...

Мод, дурненька Макова дівчинка».

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1

А тим часом на п'яти головних будівництвах бурильні машини Мака Аллана вгризалися в пітьму на багато миль углиб. Устя тунелю нагадували тут страшні ворота до пекла — ворота з двома отворами.

Але день і ніч із цих воріт безперервно вискакували зі швидкістю експресів довжелезні состави з камінням, день і ніч, безперервно, на скаженій швидкості влітали в ті ворота поїзди з робітниками й матеріалами. Ці подвійні штольні були схожі на рани — чорні гангренозні рани, що весь час випорскували гній і поглинали свіжу кров. А там, у глибині, шаленіла тисячорука людина!

Те, що робив Аллан, не було схоже на працю, яку досі знав світ; то була нестямна, пекельна боротьба за секунди. Аллан мчав крізь камінь!

Якби він обрав давні, відомі методи роботи, то тими самими машинами, тими самими бурами йому довелося б прокладати тунель дев'яносто років. Та Аллан працював не по вісім, а по двадцять чотири години на добу. Працював у неділю й на свята. Роботу в «проходках» Аллан організував у шість змін; він примушував своїх людей за чотири години робити стільки, скільки звичайними темпами вони робили б вісім годин. У такий спосіб він підняв продуктивність праці в шість разів.

Місце, де працювала бурильна машина, тобто проходку, тунельники називали «пеклом». Тут стояв такий гуркіт, що майже всі робітники — хто більше, хто менше — глухли, хоч і затикали вуха ватою. Алланові бури вганялися в породу з різким скреготом, і вона верещала, ніби тисячі пойнятих смертельним жахом малюків, реготала, мов юрмище божевільних, белькотала, наче цілий лазарет у лихоманці, ще й гуркотіла, як величезний водоспад. У сповнених гарячої задухи штольнях на п'ять миль котилися страшні, нечувані звуки й відлуння, і ніхто б нічого не почув, якби справді стався обвал. Гуркіт поглинав голоси й сигнали труб, тому всі команди доводилося подавати світлом. Потужні прожектори кидали яскраві конуси то сліпучо-білого, то криваво-червоного сяйва на хаотичне нагромадження облитих потом тіл і кам'яні брили, що падали, котилися й самі були схожі на людські тіла, а курява клубочилася у тих світлових конусах, ніби густа пара. Посеред цього хаосу, роїння тіл і каміння повзло, здригаючись, сіре, вкрите порохом страшидло, схоже на допотопне, виваляне в багні чудовисько,— бурильна машина Аллана.

Аллан продумав її до найменших дрібниць, і вона скидалася на здоровенного, вкритого панциром восьминога з електричними моторами та дротами замість нутрощів; у черепі — голі людські тіла, а ззаду — хвіст із кабелів. Споживаючи енергію, рівну потужності двох кур'єрських паровозів, цей монстр повз уперед, і з численних його пащ вихоплювалося яскраве світло, а щупальці та губи жадібно тяглися до породи. Він тремтів від дикої люті, погойдувався з боку в бік, ніби втішаючись наслідками руйнації, і з ревом та гуркотом угризався по саму голову в каміння. Потім убирав щупальці й губи і щось упорскував у виїдені ним отвори. Ті щупальці та губи були порожнисті бури з алланітовими коронками; вони охолоджувалися водою, а в отвори машина запускала не що інше, як динаміт. І мов восьминіг, той монстр зненацька міняв свій колір. З його пащ валувала клубами кров, рубець на спині лиховісно, загрозливо зблискував, страшне морське чудовисько, окутане червоним димом, задкувало, а тоді знов повзло вперед. Уперед — назад, день і ніч, із року в рік, без перепочинку.

Як тільки монстр міняє колір і відступає назад, загін робітників кидається вгору по кам'янистій стіні й заходжується гарячково з'єднувати дроти, що звисають з висвердлених отворів. Потім ці люди, мовби охоплені жахом, утікають назад. Розлягається гуркіт, грім, тріск. Шматки породи грізно котяться вслід утікачам, градом летить каміння, засипаючи панцирні плити бурильної машини. Хмари куряви встають назустріч гарячому червоному туманові. Раптом монстр знову зблискує сліпучо-білим світлом, і ціла юрба напівголих людей кидається в клуби пороху, видираючись на ще огорнені димом купи каміння.

А монстр знов хижо суне далі, витягує свої страшні щупальці — кліщі та крани, висовує залізну спідню щелепу вперед, угору й усе пожирає брили, каміння, щебінь, що його сотні людей з лискучими від поту, спотвореними обличчями кидають йому в пащу. Щелепи беруться до роботи, монстр ковтає, наповнює своє відвисле до землі черево, і ззаду виходить назовні безкінечний потік подрібненої породи.

Сотні чортів, заливаючись потом, бовваніють угорі серед каміння, смикають за ланцюги, кричать, горлають, і гора в них під ногами помітно тане, осідає. Геть каміння з дороги — таке їхнє завдання!

І ось юрми вимурзаних людей уже довбають, свердлять, копають під ненаситними щупальцями монстра, щоб вирівняти йому шлях. Важко хекаючи, робітники тягнуть шпали та рейки, вкладають шпали, прикручують рейки, і монстр суне далі.

За його заляпане грязюкою тіло, за боки, черево, за горбату спину чіпляються крихітні чоловічки. Вони висвердлюють отвори в стелі та стінах, під ногами, у навислих брилах, так щоб у ті отвори будь-якої хвилини можна було закласти патрони і все це підірвати.

Така сама гарячкова, пекельна робота, як перед бурильною машиною, кипіла й позад неї, де витікав безкінечний потік каміння. Менше ніж за півгодини потрібно було розчистити машині на двісті метрів шлях назад, щоб зона могла відповзти й перечекати вибух.

Як тільки під черевом машини на решітці, яка безперестану рухалася, з'являлося каміння, туди підскакували атлетичної будови хлопці й заходжувалися коло великих брил, що не під силу людині. Рухаючись разом із решіткою, яка виступала на десять кроків за машину, хлопці накидали на ті брили ланцюги, прикріплювали їх до кранів, що стриміли ззаду машини, й підіймали брили.

А решітка, весь час рухаючись, зі скреготом і гуркотом висипала купи каміння в низенькі, схожі на шахтні вагонетки, пом'яті залізні візки, що, вишикувавшись у довжелезні поїзди, перекочувалися по вигнутих з'єднувальних рейках з лівої колії на праву й затримувалися під решіткою рівно стільки, скільки потрібно було, щоб заповнити їх камінням та щебенем. Підтягували ці вагонетки шахтні локомотиви на акумуляторах. Гурти людей з блідими обличчями, засохлою на губах грязюкою товклися біля решітки та вагонеток; вони щось кричали, згрібали, підсипали й накидали лопатами каміння, і прожектори немилосердно били на них сліпучо-яскравим світлом, а вентилятори зі свистом обдували їх ураганним потоком повітря.

Битва навколо бурильної машини тривала жахлива, і щодня тут бували поранені, а нерідко й убиті.

Через кожні чотири години такої скаженої роботи людей міняли. Геть виснажені, спарені у власному поті, бліді й напівнепритомні від серцевої слабості, робітники падали на мокре каміння у вагонетках, ту ж мить засинали і прокидалися аж на другий день.

Тунельники співали пісню, складену кимось із їхніх лав. Починалася вона так:

Під землею, де тунель гуркоче,

Там гаряче пекло, браття,

Ох, там пекло прегаряче!

Зайвий долар за годину,

За годину зайвий долар

Мак за твій заплатить піт...

Сотні людей утікали з «пекла»; багато хто, трохи попрацювавши, назавжди ставав калікою. Ллє на їхнє місце приходили інші.

2

Невеличкий шахтний паровозик, тягнучи за собою вервечку повних вагонеток, з гуркотом пробігав тунелем кілька кілометрів — туди, де стояли залізничні вагони,— крани підіймали в повітря вагонетки й випорожнювали їх.

Як тільки вагони наповнювались, поїзд відходив — по десятку й більше составів щогодини,— а на коліях уже стояли інші з матеріалами та робочою силою.

На кінець другого року американські штольні простяглися на дев'яносто п'ять кілометрів, і на всій цій величезній ділянці кипіла гарячкова робота. Бо Аллан невтомно вимагав якнайбільших зусиль — щодня, щогодини. Він безоглядно звільняв інженерів, що не домагалися належної кубатури видобутку, безоглядно виганяв робітників, які не витримували загального напруження.

У розтерзаній штольні ще не стихли вибухи, ще гуркочуть залізні вагонетки, ще не осіла курява і кругом повно битого каміння, а загони робітників при світлі прожекторів уже тягнуть стовпи, балки, дошки й укріплюють стіни та стелю проти обвалів. Гурт техніків укладає електричні кабелі, тимчасові шланги і труби для подачі води та повітря.

Біля вагонів метушаться юрмища людей, вони вивантажують матеріали й розкладають їх уздовж колії, щоб усе потрібне було напохваті: балки, дошки, скоби, таврове залізо, болти, труби, кабелі, бури, підривні гільзи, ланцюги, рейки, шпали.

Через кожних триста метрів загони закурених тунельників з бурами штурмують поміж кріпильними стовпами стіну штольниці. Вони підривають і пробивають на висоту людського зросту нішу, а коли з пронизливим свистом наближається поїзд, відскакують між стовпи. Та скоро ніша стає така глибока, що їм уже не треба тікати від поїзда, а через кілька днів стіна починає лунко дзвеніти, потім падає, і вони опиняються в паралельній штольні, де також мчать поїзди. Тоді загін переходить на триста метрів далі й береться за новий квершлаг.

Квершлаги служать для вентиляції, а також мають сотні інших призначень.

А на п'яти цим робітникам уже наступає інший загін: його завдання полягає в тому, щоб швидко і вправно обмурувати вузькі переходи. З року в рік ці люди виконують тільки таку роботу. А кожен двадцятий квершлаг залишають так, як є.

Далі! Вперед!

Чахкаючи, підходить поїзд і зупиняється біля двадцятого квершлагу. Гурт чорних від куряви чоловіків вискакує з вагонів, і до квершлагу по їхніх плечах блискавично перекочовують бури, кайла, залізні балки, мішки з цементом, рейки, шпали. А позаду вже нетерпляче бемкають у дзвони затримані поїзди. Вперед! Поїзди котяться, котяться. Поперечна штольня проковтнула закурених чоловіків, вищать бури, лунає тріск, розлітається каміння, штольня стає все ширша й ширша. Вона пролягає під кутом до траси тунелю; її стіни, стеля й підлога — з заліза та бетону. В штольні проходить колія: тут — стрілка.

Ці стрілки мають неоціненне значення — завдяки їм навантажені матеріалами та камінням поїзди, що безперервно мчать у паралельних штольнях, можна через кожні шість кілометрів переводити з однієї штольні до другої.

У такий надзвичайно простий спосіб кожну шестикілометрову ділянку тунелю ізолюватимуть для розбудови.

Шестикілометровий ліс міцних балок, стовпів, кріпильних стояків, поперечок обертається в шестикілометровий ліс залізних каркасних конструкцій.

Де є пекло, там є й чистилище. І так само, як у штольнях були «hell men» [46], так були тут і «purgatory men» [47] — адже це місце на будівництві називали «purgatory» [48].

Тут, у чистилищі, колія вільна, і ціле море вагонів, обліплених з усіх боків робітниками, котиться по цих перегонах. У десятках місць водночас починається битва: розлягаються гарматні постріли, лунають сигнали труб, спалахують прожектори. Штольню збільшують вибухами до потрібної ширини й висоти. Стоїть такий гуркіт, неначе у броненосець влучають снаряди. Це падають на землю залізні балки й рейки. Червоне, як сурик, залізо — балки, листи, прокатані на заводах Пенсільванії, Огайо, Оклахоми й Кентуккі,— наповнюють штольню. Старі рейки — геть, динаміт і мелініт підривають підошву, миготять лопати й кайла. Обережно! Крик, гам, перекривлені роти, набухлі м'язи, на скронях пульсують жили, звиваються, мов змії, тіло біля тіла — то вони несуть важенні двотаврові балки, на які ляже тунельна рейка (колія в тунелі буде монорейкова). Десятки інженерів з вимірювальними приладами та інструментами лежать на землі й працюють з граничним напруженням нервів; піт брудними патьоками стікає по їхніх напівголих тілах. Опорну балку завдовжки чотири метри й заввишки вісімдесят сантиметрів — на краях вона трохи загнута догори — заливають бетоном. Ніби закладаючи кіль судна, тунельники приточують балку до балки, а згори на ці балки ллється, поглинаючи їх, потік бетону. Шпали. Як ото сотня мурашок цупить соломинку, так сотня робітників, важко дихаючи, ледве тримаючись на ногах, тягне величезні тридцятиметрові рейки й прикріплює їх до шпал. За ними повзуть інші, з важкими частинами конструкцій, що опережуть залізним каркасом увесь овал тунелю. Вже зібрані, ці частини утворюють фігуру еліпса, трохи приплюснутого при землі. Чотири частини складають ребро: основа, два бічні бруси (контрфорси) і стельний брус, шапка. Ці частини виготовлені з дюймового заліза і скріплені міцним каркасом. Гупають заклепувальні машини, штольня двигтить. Її оперезали грати з червоного, як сурик, заліза. А позаду в каркасі вже вовтузяться муляри, готуючи кожух тунелю — метровий залізобетонний панцир, що його не роздушить ніякий тиск у світі.

Обабіч могутньої балки на певній відстані тунельники вкладають, зварюють і скручують різні завтовшки труби. Це — труби для телефонних і телеграфних дротів, для електричного кабеля, здоровенні водогінні труби, широченні труби для повітря, що його безперервно нагнітатимуть у штольні надземні машини. Особливі труби для термінової пневматичної пошти. Труби присипають піском і щебенем; а зверху вкладають шпали та рейки для звичайних вантажних поїздів — надійна колія, по якій поїзди з матеріалами та камінням зможуть мчати зі швидкістю експресів. Тільки-но попереду на каркасі поставлено останню заклепку, як уже закінчено й прокладання колії на шестикілометровому перегоні. З'являється поїзд, він набирає швидкості, хоч угорі на каркасі ще висять муляри.

А позаду, за тридцять кілометрів від проходки, де гуркоче бурильна машина, обладнання штольні вже завершено.

3

Та це було не все. Належало передбачити ще тисячі речей! Того дня, коли американські штольні зустрінуться з штольнями, які прогризли собі дорогу крізь гнейс з боку Бермудських островів, уся ділянка мала бути готова до експлуатації.

Плани Аллана, розроблені до найменших подробиць, уже багато років лежали напоготові.

Через кожних двадцять кілометрів він наказав видовбати в породі маленькі станції, де мали жити лінійні сторожі. Через кожних шістдесят кілометрів Аллан планував середні станції, а через кожних двісті кілометрів — великі. На всіх цих станціях мали розміщатися склади для запасних акумуляторів, машин і продовольства. На середніх та великих планувалося поставити також трансформатори, станції високої напруги, холодильні та вентиляційні установки. Потрібні були, крім того, й бічні штольні — місця для відведення з головної лінії поїздів. Для кожної з цих робіт пройшли спеціальну підготовку окремі загони, і всі вони вгризалися тепер у породу, видаючи на-гора цілі лави каміння.

Мов розбурхані вулкани, устя тунелю день і ніч випльовували каміння. Безперервно, один за одним із темних отворів вилітали повні состави. Легко, аж викликаючи в спостерігачів захват, вони долали підйом, а потім, діставшись нагору, на мить зупинялися. Але те, що звіддаля здавалося тільки камінням та сміттям, зненацька оживало, і з вагонів на землю сплигували почорнілі, брудні, аж їх важко було впізнати, постаті. А поїзд із камінням, звиваючись на десятках стрілок, котився далі. Перетнувши -широкою дугою «Мак-Сіті» (так у Нью-Джерсі звичайно називали Тунельне), він звертав на одну з незліченних колій над морем, і там його розвантажували. Тут, біля моря, всі весело розмовляли й сміялися — робітників чекав «легкий тиждень».

Мак Аллан пройшов двісті подвійних кілометрів тунелю і видобув на-гора стільки каміння, що з нього можна було вимурувати стіну від Нью-Йорка до Буффало. Він володів найбільшим кам'яним кар'єром у світі, але марно не викинув жодної лопати щебеню. За його задумом розрівняно величезну територію. Аллан підсипав пологий берег і на кілька кілометрів відтіснив мілке море. Але далі, де починалася глибина, в море щодня вивозили тисячі вагонів каміння, і там помалу виростав величезний мол. То була одна з набережних у порту Аллана, що так вразив світ па плані майбутнього міста. А за дві милі звідси його інженери спорудили найбільший, найрівніший пляж у цілому світі. Тут мали вирости гігантські курортні готелі.

Однак саме Мак-Сіті мало вигляд неозорого звалища, де не зеленіло жодне деревце, жоден кущик, не водився ні звір, ні птах. Місто так вилискувало на сонці, що аж очі різало. Ця пустеля була, куди не глянь, вкрита рейками, обплутана коліями, які, наче віяла, розходилися з двох протилежних боків і нагадували узори, що їх утворюють залізні ошурки біля полюсів магніту. І повсюди шмигали поїзди — з паровозами й електровозами, повсюди диміли локомотиви, стояв гуркіт, свист, лунали дзвони. За містом, у тимчасовому порту Аллана, диміли десятки пароплавів, погойдувалися високі вітрильні судна, що доставили сюди залізо, дерево, цемент, зерно, худобу, всілякі продукти з Чікаго, Монреаля, Портленда, Нью-Порта, Чарлстона, Саванни, Нью-Орлеана, Галвестона. А на північно-східній околиці стояла густа, непроглядна стіна диму: там була товарна станція.

Бараки зникли. На терасах уздовж виїмки траси зблискували скляні дахи, машинні зали, електростанції та висотні будівлі контор, що до них примикали. Посеред кам'яної пустелі здіймався двадцятиповерховий готель «Атлантичний тунель». Ця новісінька білосніжна будівля служила тимчасовим житлом для сотень інженерів, агентів, представників великих фірм, а також тисяч цікавих, які щонеділі приїздили сюди з Нью-Йорка.

Напроти готелю Ваннамейкер побудував поки що тільки дванадцятиповерховий універсальний магазин. Рівні, як шнурок, широкі, цілком готові вулиці перетинали це звалище; через виїмку траси були перекинуті мости. Зате на околицях цієї кам'яної пустелі лежали привітні робітничі містечка зі школами, церквами, майданчиками для розваг, барами та шинками, що їх утримували колишні чемпіони з боксу та жокеї. А поодаль, у бору карликових сосон, самотньо стояла забута, мертва будівля, яка нагадувала синагогу: крематорій з довгими порожніми галереями. Тільки в одному коридорі вже стояли урни. І під англійськими, французькими, російськими, німецькими, італійськими, китайськими іменами стояв той самий напис: «Трагічно загинув на будівництві Атлантичного тунелю...» «...під час вибуху...», «...від обвалу...», «потрапив під поїзд...» Це були ніби епітафії на могилах загиблих воїнів.

Над морем здіймалися нові білосніжні лікарні, побудовані за останнім словом науки й техніки. Тут-таки, внизу і трохи збоку, у щойно посадженому садку виднілася новенька вілла. В ній жила Мод.

4

Мод прибрала до своїх невеличких рук стільки влади, скільки змогла.

Вона взяла на себе керівництво будинком для жінок та дітей Мак-Сіті, що одужували після хвороб. Мод була членом утвореного лікарями комітету, що наглядав за гігієною робітничих помешкань і дбав про породіль та немовлят. Вона з власної ініціативи заснувала школу шиття та домоведення для молодих дівчат, дитячий садок, клуб для жінок і дівчат, де щоп'ятниці відбувалися невеликі лекції та музичні вечори. Мод мала повні руки роботи. Вона тримала свою «контору» — так само, як Мак,— з особистою секретаркою і стенографісткою. Їй допомагав цілий загін виховательок та вчительок — дочки найкращих нью-йоркських родин.

Мод нікого не кривдила, з усіма була чуйна, привітна, весела, щиро переймалася чужим лихом, і тому всі її любили й поважали.

Як член комітету гігієни Мод побувала майже в усіх робітничих будинках. В італійських, польських та російських кварталах вона розгорнула енергійну й успішну кампанію проти бруду й шкідливих комах. Вона домоглася, щоб усі будинки час від часу дезинфікували й вимивали від підвалів до горищ. Будинки були майже повністю цементні, і в них усе милося, як у пральні. Завдяки відвідинам цих жител Мод стала ближча до простих людей і як могла допомагала їм словом і ділом. У її школі домоведення не гуляло жодне місце. Мод залучила прекрасних учительок — і з кулінарії, і з крою та шиття. Вона ні на мить не випускала свої заклади з поля зору, не забувала проконтролювати їх, перевірити. Мод проштудіювала цілу бібліотеку фахової літератури й засвоїла необхідні теоретичні знання. А їй, сказати щиро, було не легко налагодити справи так добре, тим більше, що особливого організаторського хисту від природи вона не мала. А проте все йшло на лад. І Мод пишалася, коли газети хвалили її заклади.