Цей зневірений чоловік так поринув у свої думки, що на хвилю забув про все на світі. Він не чув, як Аллан покликав слугу й наказав принести склянку води, бо «містерові Вулфу зробилося погано». І що довше він міркував, то бліднішим ставав і ще більше нагадував живий труп.
Отямився Вулф аж тоді, коли хтось смикнув його за рукав і покликав:
— Сер!
Тепер С. Вулф завважив, що Алланів слуга Лайон подає йому склянку води.
Він випив воду до дна, перевів дух і глянув на Аллана. Йому раптом здалося, що справи не такі вже й погані. Може, все ж пощастить викликати у серці Аллана жалість? І Вулф, опанувавши себе, спокійно, глибоким голосом промовив:
— Послухайте, Аллан, я не вірю, що ви сказали це серйозно. Ми з вами працюємо вже сім, вісім років, я приніс синдикату мільйони...
— Це входило до ваших обов'язків.
— Звісно! Послухайте, Аллан, я визнаю, що схибив. Мені йшлося не про гроші. Я хочу вам пояснити... Ви повинні знати про мої причини... Але я не вірю, що ви сказали серйозно, Аллан! Справу ще можна залагодити! І я — єдина людина, яка це зробить... Якщо ви дасте впасти мені, впаде й синдикат...
Аллан знав, що С. Вулф каже правду. Сім мільйонів — дідько з ними, але якщо дійде до скандалу — це буде катастрофа. І все ж Аллан залишився невблаганний.
— Це справа моя! — відповів він.
Вулф похитав своєю кошлатою буйволячою головою. Він просто не міг повірити, що Аллан справді хоче від нього відмовитись, занапастити його. Це неможливо. І Вулф ще раз зважився зазирнути Алланові в очі. І прочитав у тих очах рішучу відповідь: від їхнього господаря не варто було чекати ні поблажливості, ні милосердя. Нічого. Анічогісінько! Раптом Вулф усвідомив, що Аллан — американець, уроджений американець, тоді як він, С. Вулф, ним тільки став, і Аллан дужчий.
Слабка надія, якою він себе дурив, виявилася марною. Так, йому кінець. І він з новою силою відчув своє горе.
— Аллан! — раптом закричав він у відчаї.— Я не вірю, що ви цього хочете! Ні! Ви прирікаєте мене на смерть! Не може бути, щоб ви цього хотіли!
Тепер С. Вулф боровся вже не з Алланом — він боровся з долею. Але доля вислала наперед Аллана, холодного бійця, який не відступав.
— Невже ви цього хочете, Аллан?! — раз у раз проказував С. Вулф.— Ви прирікаєте мене на смерть! — І він потряс кулаками перед очима в Аллана.
— Я вам усе сказав.— Аллан обернувся до дверей.
Обличчя в С. Вулфа вкрилося потом, немов слизом, борода злиплася.
— Я поверну гроші, Аллан! — несамовито закричав він, і його руки безладно замахали в повітрі.
— Tommi rot! [85] — крикнув Аллан і пішов.
Вулф затулив обличчя руками й глухо гупнув коліньми па підлогу, мов бик на бойні.
Десь хряснули двері. Аллан вийшов.
Жирну спину С. Вулфа пронизав дрож. Він знетямлено встав. Груди його здригалися — він ридав без сліз. Потім узяв капелюха, пригладив рукою фетр і повільно рушив до дверей.
Біля порога ще раз зупинився. Аллан був у сусідній кімнаті й, мабуть, почув би, якби Вулф його покликав. Він уже розтулив був рота, але не промовив жодного слова. Та й навіщо? Однаково це нічого не дасть...
С. Вулф пішов. Він скреготав зубами від злості, приниження й горя. Сльози гніву виступили в нього на очах. О, як він тепер ненавидів Аллана! Він так люто його ненавидів, що навіть відчував на язику присмак крові... Дарма, настане і його, Аллана, час!..
У ліфті С. Вулф спускався мерцем.
Він сів в автомобіль.
— Ріверсайд-драйв!
Шофер, ковзнувши поглядом по обличчю господаря, подумав: «Вулф уже готовий!»
Скоцюрбившись, посірілий на виду, з запалими очима, сидів С. Вулф в автомобілі, нічого не чуючи й не бачачи. Його морозило від холодного поту, і він ховався в пальто, як слимак у свою черепашку. Раз у раз Вулф з гіркою відразою проказував у думці: «Він мене просто вбив! Він мене зарізав!» Ні про що інше думати С. Вулф не міг.
Настала ніч, шофер зупинився й спитав, чи не відвезти його додому.
С. Вулф напружено міркував. Потім глухо промовив:
— На Сто десяту!
То була адреса Рене, теперішньої його утриманки. С. Вулф не мав нікого, з ким міг би поговорити,— ні товариша, ні знайомого. І він поїхав до Рене.
Вулф потерпав, що виказав себе перед водієм, і намагався заспокоїтись. Біля будинку Рене він вийшов з автомобіля і байдужим, досить владним голосом наказав:
— Ждіть!
Однак шофер подумав: «І все ж таки ти готовий!»
Рене нічим не показала, що рада його поверненню. Губки в неї були надуті. Вона вдавала, ніби смертельно нудьгує, ніби нещасна. Рене була надто заклопотана своєю бундючною, розпещеною й упертою персоною і зовсім не помітила, який Вулф розгублений.
А його так вразив цей непомірний жіночий егоїзм, що він не втримавсь і засміявся. І цей сміх, змішаний з глибоким відчаєм, допоміг йому повернутися до тону, яким він звичайно розмовляв з Рене. Він спілкувався з нею по-французькому. Завдяки французькій мові він, здавалося, став зовсім іншою людиною. Траплялися миті, короткі миті, коли С. Вулф зовсім забував, що він уже покійник. Він жартував з Рене, називав її своєю маленькою розбещеною дівчинкою, своєю сердитою лялечкою, своїм скарбом, іграшкою, і вологими холодними губами цілував її пухкі гарні вуста. Рене була надзвичайно вродлива рудувата блондинка з Північної Франції, з Лілля. Минулого року С. Вулф забрав її з Парижа. Він збрехав, що привіз їй із Парижа дивовижну шаль і прекрасні пір'їни, і обличчя в Рене враз просіяло. Вона наказала накрити на стіл і заторохтіла про свої клопоти й турботи.
О, вона ненавиділа цей Нью-Йорк, ненавиділа цих американців, що ставляться до жінок з надзвичайною шанобою і з надзвичайною байдужістю. Вона ненавиділа сидіти «на своєму поверсі» й чекати. Oh, mon dieu! Oui [86], вона воліла б зостатися в Парижі маленькою модисткою...
— Скоро ти, мабуть, зможеш поїхати додому, Рене,— промовив Вулф із усмішкою, яка викликала за низьким чолом Рене глибокі роздуми.
За столом він не міг проковтнути жодного шматочка, зате випив багато бургундського. Він усе пив і пив, голова в нього палала, але він не хмелів.
— Чи не замовити нам музику й танцівниць, Рене?! — запропонував С. Вулф.
Рене зателефонувала до угорського ресторану в єврейському кварталі, і через півгодини музиканти й танцівниці приїхали.
Перший скрипаль знав смаки Вулфа й прихопив із собою молоденьку вродливу дівчину, яка щойно приїхала з угорської провінції. Дівчину звали Юлішкою, і вона заспівала угорську народну пісеньку — так тихенько, що її було ледве чутно.
Вулф пообіцяв трупі сто доларів за умови, що вона не робитиме жодної секунди перерви. Музику й спів змінювали танці. Вулф лежав у кріслі, наче мрець, тільки очі блищали. Він весь час попивав вино й усе ж таки не п'янів. Рене, закутана в розкішну шаль кольору червоної кіноварі, сиділа в кріслі, згорнувшись калачиком і приплющивши зеленкуваті очі,— червона пантера. Вигляд вона мала все ще знудьгований. Саме її неповторна інертність і приваблювала Вулфа. Коли до неї підступали, вона злилася, мов недоумкувата, поки в ній зрештою спалахував пекельний вогонь.
Чарівна юна угорочка, що її привіз хитрун перший скрипаль, припала С. Вулфові до вподоби. Він частенько поглядав на неї, але вона щоразу сором'язливо відводила очі. Тоді С. Вулф підкликав скрипаля й пошепотівся з ним. Згодом Юлішка зникла.
Рівно об одинадцятій С. Вулф попрощався з Рене. Він подарував їй один із своїх діамантових перснів. Рене ніжно торкнулася губами його вуха й тихенько спитала, чому він не залишається. С. Вулф, як завжди, знайшов відмовку — мовляв, треба ще попрацювати. Рене поморщила чоло й скривила губки.
Юлішка вже чекала Вулфа в його квартирі. Коли він доторкнувся до неї, вона затремтіла. Коси в неї були каштанові й м'які. Він налив їй келих вина, вона слухняно надпила його й промовила, мов рабиня:
— За ваше здоров'я, сер!
Потім на його прохання вона заспівала свою сумну народну пісеньку — знов так само тихо, що її було ледве чути.
— Ket lanya volt a falunak,— співала вона,— ket viraga; mind a kettö ugy vagyott a boldogsagra...
Жили в селі дві дівчини — дві квітки. Обидві мріяли про щастя, одну повели до вінця, другу відвезли на кладовище...
Сотні разів слухав С. Вулф замолоду цю пісню. Але сьогодні вона справила на нього гнітюче враження. Він чув у ній усю свою безнадію. Він сидів, пив, і на очах у нього виступали сльози. Він плакав, бо йому було шкода себе, і сльози котилися по вощаних, обрезклих щоках.
Згодом С. Вулф висякався й тихо, лагідно промовив:
— Це ти гарно заспівала, Юлішко. А що ти ще вмієш?
Вона звела на нього свої смутні карі очі, що нагадували очі лами, й похитала головою.
— Нічого, сер,— сумно прошепотіла вона.
Вулф нервово засміявся.
— Це небагато! — сказав він.— Послухай, Юлішко, я дам тобі тисячу доларів, але ти повинна зробити те, що я тобі пораджу.
— Так, сер,— відповіла дівчина покірно й боязко.
— Роздягнись. Отам, у сусідній кімнаті.
Юлішка похнюпила голову:
— Так, сер.
Поки вона скидала одяг, С. Вулф сидів нерухомо в кріслі, втупивши погляд перед себе. «Якби Мод Аллан була жива, я мав би надію!» — промайнуло в нього. Він сидів, і лихо розгортало над ним свої чорні крила. Потім він підвів очі й побачив Юлішку — вона стояла біля дверей, роздягнена, затулившись краєм портьєри. Він зовсім забув про неї.
— Підійди до мене, Юлішко!
Дівчина ступила крок. Правою рукою вона все ще тримала портьєру, так ніби не важилася скинути останній покров.
С. Вулф дивився на неї досвідченим оком, і голе дівоче тіло навело його на інші роздуми. Хоч Юлішка ще не мала й сімнадцяти років, вона вже була маленька жінка. Стегна її виявилися ширші, ніж можна було подумати, коли вона стояла одягнена. Вона мала круглі, немов мініатюрні колони, ноги й невеличкі тугі перса. Шкіра в неї була смаглява. Дівчина здавалася виліпленою з землі й висушеною на сонці.
— Ти вмієш танцювати? — спитав С. Вулф.
— Ні, сер!
— Хіба ти ніколи не танцювала, коли у вас збирали виноград?
— Танцювала, сер!
— Чардаш?
— Так, сер!
— Потанцюй чардаш!
Юлішка розгублено озирнулася. Потім пішла танцювати — більше зі страху, ніж заради великих грошей. Вона незграбно переставляла ноги й розмахувала руками. Роздягнена, дівчина не знала, що робити зі своїм тілом. Вона тупцяла так, немов ступала по битому склу. Очі в неї були сповнені сліз, щоки палали від сорому. Ох, оці ноги, оці її не зовсім чисті ноги! Куди б їх сховати?..
Юлішка була прекрасна. Вже багато років С. Вулф не бачив такої зворушливої сором'язливості. Він дивився на неї і не міг надивитися.
— Танцюй, Юлішко!
І Юлішка, відкинувши назад голову, незграбно підіймала руки й ноги, а сльози капали їй на груди. Потім дівчина стала; вона вся тремтіла.
— Чого ти боїшся, Юлішко?
— Я не боюся, сер!
— Тоді підійди ближче!
Юлішка ступила ближче. «Тепер він це зробить!» — подумала вона й згадала про гроші.
Але С. Вулф цього не зробив. Він посадив її до себе на коліна.
— Не бійся, подивися на мене!
Вона звела на нього трепетний, палючий погляд. С. Вулф поцілував її в щоку. Він пригорнув її до себе в пориві батьківського почуття ніжності, і на очі йому набігли сльози.
— Що ти збираєшся тут, у Нью-Йорку, робити?
— Не знаю.
— Хто тебе сюди привіз?
— Брат. Але він поїхав на Захід.
— І що ж ти тепер робиш?
— Співаю з Дьюлою.
— Покинь Дьюлу й більше з ним не співай. Він негідник. Та ти й зовсім не вмієш співати!
— Так, сер.
— Я дам тобі грошей, а ти зробиш так, як я тобі скажу?
— Добре, сер!
— Гаразд. Вивчи англійську мову. Купи собі просту гарну одежу й наймися десь продавщицею. Слухай уважно, що я тобі скажу. Я дам тобі дві тисячі доларів — ти гарно танцювала. Їх вистачить тобі на три роки. Запишися на які-небудь вечірні курси. Вивчи бухгалтерію, стенографію і машинопис. Все інше влаштується саме собою. Ти так зробиш?
— Так, сер! — відповіла Юлішка злякано, бо С. Вулф здався їй страшним. Вона чула, що в Нью-Йорку часто вбивають молодих дівчат.
— Одягнися!
І С. Вулф простяг дівчині цілу пачку банкнот.
Але дівчина не важилася їх брати. «Як тільки я візьму гроші, він мене вб'є»,— думала вона.
— Бери! — сказав усміхаючись С. Вулф.— Мені гроші більш не потрібні — завтра рівно о шостій вечора мене вже не буде живого.
Юлішка здригнулася.
С. Вулф нервово засміявся.
— На ось іще два долари. Візьми перше таксі, яке трапиться, і їдь додому. Віддай Дьюлі сто доларів і скажи, що більше я тобі не дав. І нікому не признавайся, що маєш гроші! Найголовніше в цьому світі — мати гроші, але щоб ніхто про це не знав! Та бери ж! — І він тицьнув їй у руку банкноти.
Юлішка пішла, не подякувавши.
С. Вулф зостався сам, обличчя його враз осунулось.
— Дурне дівчисько! — пробурмотів він.— Однаково пропаде!
С. Вулф уже пошкодував, що дав Юлішці гроші. Він викурив сигару, випив чарку коньяку й заходив туди-сюди по кімнаті. Тоді повмикав усі лампочки — він не міг терпіти сутінків. Потім зупинився перед лакованою японською шафкою і відчинив її. В шафці було повно пасом кіс — білявих, золотистих, рудих жіночих кіс. На кожному пасмі був ярлик, як на пляшечках з ліками. І стояла дата. Вулф подивився на цю павідь волосся й відразливо засміявся. Жінок він зневажав і ненавидів — як усі чоловіки, що мають справу переважно з продажними жінками.
Одначе власний сміх збентежив його. Це був ніби чийсь чужий сміх, який йому доводилося десь чути. Потім С. Вулф пригадав, що так сміявся його дядько, точнісінько так, і того дядька він не любив найбільше в світі. Дивно.
І знов С. Вулф заходив по кімнаті. Але стіни й меблі чимдалі розпливалися, втрачали обриси. Кімната більшала, порожніла. Самотність стала йому нестерпною, і він поїхав до клубу. Була третя година ночі.
На вулиці — жодної живої душі. Тільки через три будинки стояв автомобіль, у якому щось поламалося, і шофер порався біля двигуна. Та тільки-но Вулф рушив, автомобіль поїхав услід за ним. Вулф гірко всміхнувся. Шпигуни Аллана?
Під'їхавши до клубу, він дав своєму шоферові два долари на чай і відіслав його додому.
«Боже, та він же геть готовий!» — промайнуло в шофера.
У клубі за трьома столами ще грали в покер, і Вулф підсів до знайомих. Аж дивно, як йому сьогодні йшли карти! Такі трапляються не часто! «А ось і дві тисячі, які я дав Юлішці!» — подумав він і сховав гроші до кишені. О шостій годині вони покинули грати, і Вулф до самого дому йшов пішки. За ним плентали, розбалакуючи, двоє чоловіків з лопатами на плечах. Біля самого будинку він спіткав підхмеленого робітника — той заточувався, брався за стіни й фальшиво наспівував вдаючи п'яного.
— Have a drink? [87] — звернувся до нього Вулф.
Але «п'яний» йому не відповів. Тільки пробелькотів щось під ніс незрозуміле й поплентав далі. «Алланова робота!»
Вдома С. Вулф випив віскі — такого міцного, що його аж пересмикнуло. Він не захмелів, однак поринув у якийсь напівсвідомий стан. Потім заліз у ванну, заснув у ній і прокинувся аж тоді, коли постукав стурбований слуга. С. Вулф одягся з голови до ніг у все нове й вийшов з дому. Вже зовсім розвиднилося. На другому боці тротуару стояв автомобіль. Вулф підійшов і спитав, чи він вільний.
— Зайнятий! — кинув шофер, і Вулф зневажливо посміхнувся.
Аллан його оточив, узяв в облогу.
З будинку вийшов чоловік з невеличкою чорною папкою під рукою і рушив за Вулфом протилежним боком вулиці. Але Вулф зненацька вскочив до трамваю і подумав, що нарешті позбувся нишпорок Аллана.
Він випив у якомусь кафе каву і до самого полудня проблукав вулицями.
Нью-Йорк знов розпочав дванадцятигодинну свою гонитву. Нью-Йорк мчав, намагаючись не відстати від свого лідера — бізнесу. Автомобілі, екіпажі, вантажні машини, люди — все пролітало мимо. Гуркотіли поїзди надземної залізниці. Люди вискакували з під'їздів, автомобілів, трамваїв, вигулькували з отворів у землі, з двохсотп'ятдесятикілометрових штолень підземки. Всі вони рухалися швидше, ніж Вулф. «Відстаю!» — подумав він і наддав ходи. Однак люди його все ж таки переганяли. Вони снували, немов загіпнотизовані, повз нього. Манхеттен, це величезне серце міста, всмоктував їх і випорскував з себе крізь тисячі артерій. То були уламки, атоми, розпечені внаслідок взаємного тертя, вони мали не більше власної енергії, ніж будь-які молекули. А місто крокувало своєю громохкою ходою. Що п'ять хвилин повз Вулфа проскакував велетенський сірий електричний омнібус, він мчав Бродвеєм, мов слон, якому тицьнули під хвіст підпалений трут. То були омнібуси-буфети, в яких дорогою на роботу можна проковтнути чашку кави й сандвіч. А серед маленьких людей, що пролітали мимо, походжали величезні нахабні привиди й викрикували: «Збільш удвічі свій прибуток! — Нащо тобі бути таким гладким? — Ми зробимо тебе багатим, надішли тільки листівку! — Easy Walker! — Make your own terms! — Stop having fits! — Drunkards saved secretly! [88] Ти станеш удвічі дужчий!»
Реклама!.. Великий приборкувач, якого слухається галаслива маса. Вулф усміхнувся ситою, задоволеною усмішкою. Це він підняв рекламу до рівня мистецтва!
З Баттері він побачив три лимонно-жовті аероплани; вони шугали один за одним над затокою у гонитві за покупцями, що прибували до Нью-Йорка. На жовтих крилах стояло: «Ваннамейкер —день розпродажу!»
Кому з усіх цих тисяч людей, що рояться довкола нього, спаде на розум, що це він, С. Вулф, дванадцять років тому придумав «летючі реклами»?
Він блукав по Нью-Йорку, втримуваний відцентровою силою цієї страхітливої молотарки. Цілісінький день. Він обідав, пив каву, то там, то там перехиляв чарку коньяку. Як тільки С. Вулф зупинявся, у нього починала паморочитися голова, і він простував усе далі, далі. О четвертій годині він опинився біля Центрального парку, напівзнетямлений, ні про що вже не думаючи. Він поминув аеродром компанії «Чікаго — Бостон — Нью-Йорк» і йшов туди, куди його вели алеї. Почав накрапати дощ, і парк зовсім обезлюднів. Вулф ступав і дрімав на ногах. І раптом він стрепенувся від глибокого переляку: він злякався власної ходи! Він ішов згорбившись, човгаючи ногами, на підігнутих колінах — достоту, як старий Вольфзон, якого доля привчила до покори. Зненацька С. Вулф виразно почув внутрішній голос: «Син обмивальника покійників!»
Від переляку С. Вулф прокинувся. Де він? У Центральному парку. Чому він тут опинився? Чому не забрався геть, хай йому грець, чому не забіг світ за очі? Чому він цілий день товкся в Нью-Йорку? Хто його тут тримав? Він глянув на годинник. Було кілька хвилин на шосту. Отже, він мав ще годину — адже Аллан умів додержувати слова.
Мозок його напружено працював. У його кишені лежало п'ять тисяч доларів. Цього досить, щоб опинитися звідси далеко-далеко! Він вирішив тікати. Аллан не повинен його схопити. Він роззирнувся — кругом жодної живої душі! Виходить, йому все ж таки пощастило спекатися нишпорок Аллана! Ця перемога підбадьорила С. Вулфа, і він почав діяти блискавично. Насамперед зайшов до перукарні й, поки перукар стриг йому бороду, обміркував план утечі. Він був на площі Колумба. Зараз він доїде підземкою до Двохсотої вулиці, потім пройде трохи пішки, а тоді сяде в який-небудь поїзд.
Коли С. Вулф вийшов з перукарні, до шостої залишалося ще десять хвилин. Дорогою він купив сигари й без семи хвилин о шостій спустився на станцію «Площа Колумба».
На свій подив С. Вулф побачив на пероні серед пасажирів свого знайомого — супутника під час останньої подорожі через океан. Чоловік навіть глянув у його бік, але — на щастя! — не впізнав його. А вони ж щодня грали з ним у курильній залі в покер!
Другою колією блискавкою промчав експрес, сповнивши станцію гуркотом і вітром. Вулф нетерпляче глянув на годинник. Ще п'ять хвилин!
Та раптом його знайомий зник з очей. Озирнувшись, Вулф побачив того чоловіка в себе за спиною — він уважно читав «Геральд». У Вулфа відразу заніміли рухи й ноги. В голові зринула страшна думка! А що, коли це — один із шпигів Аллана, який слідкує за ним від самого Шербурга?!
До шостої залишалося ще три хвилини. Вулф відступив на кілька кроків убік і поглянув крадькома на колишнього свого супутника. Той спокійно читав далі, але в його газеті була дірочка, і крізь неї дивилося пильне око!
У С. Вулфа завмерло серце, коли він зазирнув у те око. Все, кінець! Цієї миті на станцію влетів поїзд, і С. Вулф на очах у нажаханих людей кинувся на рейки. Чиясь рука з розчепіреними пальцями ще спробувала затримати його...
8
Без двох хвилин о шостій С. Вулфа розмололи колеса підземної електрички, а вже через півгодини весь Нью-Йорк сповнили збуджені вигуки:
Екстрений випуск! Купляйте екстрений випуск! Подробиці самогубства банкіра Вулфа! Все про Вулфа! (Англ.)
Продавці газет бігали, мов дикі коні, і вулицями, якими вдень блукав С. Вулф, луною котилося його ім'я:
— Вулф! Вулф! Вулф!
— Вулфа розрізало натроє!
— Вулф! Вулф! Вулф!
Кожен сотні разів бачив на Бродвеї його п'ятдесятисильний автомобіль зі срібним драконом, що гудів, мов сирена океанського пароплава. Усі знали його кошлату буйволячу голову. С. Вулф був частиною Нью-Йорка, і ось цього чоловіка не стало! С. Вулф, що заправляв найбільшим капіталом, яким будь-коли володіли люди! Газети, що симпатизували синдикатові, писали: «Нещасний випадок чи самогубство?» А ворожі: «Спочатку Расмуссен — тепер Вулф!»
Вулф! Вулф! Вулф!
Хлопчики-газетярі, викрикуючи це ім'я, здіймали на заповнених туманом вулицях хмари куряви. Їхні крики нагадували хрипке завивання вовків, що шматують здобич.
Аллан довідався про жахливу смерть Вулфа через п'ять хвилин після нещастя. Один із детективів подзвонив йому по телефону.
Пригнічений, не в змозі працювати, Аллан ходив з кутка в куток у своєму кабінеті. На вулицях стояв туман, і тільки тьмяно освітлені призахідним сонцем хмарочоси височіли над цим сизим морем. Унизу вирував, гуркотів Нью-Йорк: у місті вибухнув скандал! Минуло чимало часу, перше ніж Алланові пощастило порадитися з головою синдикатського прес-бюро та з тимчасовим директором фінансового відділу. Цілу ніч Алланові ввижався образ Вулфа — такий, яким він бачив його востаннє: смертельно блідий, він лежав у кріслі й задихався...
«Це тунель!» — сказав собі Аллан. Він відчув, як його обступають з усіх боків нещастя й небезпеки, і затремтів. Він бачив, що настають часи безнадії. «Тепер потрібні будуть цілі роки...» — думав він, блукаючи без сну по кабінету.
Смерть Вулфа не дала заснути цієї ночі тисячам людей. Коли застрелився Расмуссен, люди нервували. Смерть Вулфа злякала цілий світ. Синдикат похитнувся! Всі великі банки світу вклали в тунель мільярди, вклала мільярди промисловість, мільярди вклали всі народні верстви — аж до продавців газет. Хвилювання поширилося від Сан-Франціско до Петербурга, від Сіднея до Капштадта. Преса всіх континентів підігрівала побоювання. Акції синдикату не просто падали— вони стрімко котилися вниз! Смерть Вулфа стала початком «великого землетрусу».
Нарада головних акціонерів синдикату тривала дванадцять годин і скидалася на жорстоку, пекельну битву, в якій зчіплювалися навіть звичайно стримані люди. Другого січня синдикат мав платити проценти й за кредит — сотні мільйонів доларів, величезні суми, для яких не було достатніх ресурсів.
Нарада опублікувала заяву про те, що фінансове становище синдикату склалося не блискуче, однак є підстави сподіватися на його поліпшення. Ця заява розкрила в погано завуальованій формі всю фатальну правду.
На другий день десятидоларові акції можна було купити за один долар. Ціла армія приватних осіб, що піддалися кілька років тому загальній спекулятивній лихоманці, виявилася розореною. Більше десятка жертв забрав цей перший день. Люди йшли на штурм банків. В облозі з ранку до вечора перебували не тільки ті з них, що брали активну участь у справах синдикату, але й багато таких, які не мали з ним нічого спільного. Клієнти забирали свої вклади. Десятки, сотні закладів мусили зачиняти свої каси — не вистачало готівки. Криза 1907 року проти цієї була жартом. Кілька невеликих банків не витримали вже першого набігу. Але й великі аж до підмурівків двигтіли від хвилі, що на них накотилася. Марно намагалися вони заспокоїти громадськість усілякими заявами. Банки «Нью-Йорк Сіті», «Морган і К°», «Ллойд», «Амерікен» виплатили за три дні карколомні суми. Телеграфісти від знесилення падали з ніг. Розкішні будівлі банків усю ніч стояли яскраво освітлені, директори, касири, секретарі цілими днями не роздягалися. Гроші чимдалі дорожчали. Коли внаслідок паніки 1907 року денний процент за готівку підіймався до вісімдесяти й навіть до ста тридцяти, то тепер він підскочив від ста до ста вісімдесяти! Позичити тисячу доларів іноді взагалі було не можливо. «Нью-Йорк Сіті» підтримав Гульд, Ллойдів банк відчайдушно захищався сам, «Амерікен» дістав допомогу від «Лондонського банку». Якщо не брати до уваги цього банку, то від європейських банків годі було одержати жодного цента: вони самі з гарячковою поквапністю переходили до оборони. На біржах Нью-Йорка, Парижа, Лондона, Берліна, Відня курс акцій падав, як ніколи. Сила силенна фірм припинили будь-які виплати. Не минало дня без банкрутств, не минало дня без жертв. Спосіб, у який наклав на себе руки Вулф, поширювався, як чума: щодня розорені кидалися під колеса поїздів підземної електрички. Фінансовий організм п'яти частин світу дістав незагойну рану, і йому загрожувала небезпека зійти кров'ю. Торгівля, транспорт, промисловість — могутня машина сучасності, яка споживає мільярди і викидає мільярди, оберталася дедалі повільніше, дедалі важче, і з години на годину здавалося, що вона ось-ось зупиниться зовсім.
Компанія, що купляла й продавала земельні ділянки під будівництво поблизу тунельних станцій, упала за одну ніч, поховавши під собою багато інших.
Кореспонденції в газетах у ці дні нагадували повідомлення з фронту. «Тунель поглинає дедалі більше жертв!»
«Містер Гаррі Стіллуелл, банкір із Чікаго, застрелився.— Розорений маклер Вільямсон із Двадцять шостої вулиці отруїв свою сім'ю й отруївся сам.— Хобокенський фабрикант Клепстедт кинувся під колеса електрички...»
На звістку про те, що в Сентеші повісився старий Якоб Вольфзон, ніхто не звернув уваги.
Так, це була паніка! Вона перекинулася до Франції, Англії, Німеччини, Австрії і Росії. Німеччина піддалася їй першою і так само, як і Сполучені Штати, цілий тиждень була охоплена тривогою, переляком і жахом.
Промисловість, ледве оговтавшись після жовтневої катастрофи, сіла на мілину. Її акції, що завдяки тунелеві нечувано підвищилися,— залізо, сталь, цемент, мідь, дріт, машини, вугілля,— були підхоплені тунельними акціями й тепер також падали в безодню. Вугільні королі та залізоплавильні барони нажили на тунелеві неймовірні багатства, але тепер не хотіли ризикувати жодним центом. Вони вменшили заробітну плату, запровадили скорочений робочий тиждень і викинули тисячі робітників на вулицю. Ті, що лишилися на роботі, заявили про свою солідарність із звільненими. Вони оголосили страйк, сповнені рішучості цього разу боротися до останнього подиху й не дати знов ошукати себе обіцянками, що їх підприємці порушували, як тільки гроза минала. За добрих часів вони, робітники, були потрібні, щоб приносити нові мільйони, а коли наставали тяжкі часи, їх викидали на вулицю! Та нехай оті їхні рудники позатоплює вода, хай домни позакупорює шлак!
Страйк почався як звичайно. Він спалахнув у басейнах Лілля, Клермон-Феррана й Сент-Етьєна, перекинувся до Мозельської, Саарської, Рурської областей і до Сілезії. Англійські гірники та металурги Йоркшіра, Нортумберленда, Дарема й Південного Уельса оголошували страйки солідарності. Канада й Сполучені Штати приєдналися до них. Невидима іскра перескочила через Альпи до Італії і через Піренеї — до Іспанії. Тисячі криваво-червоних і смертельно-жовтих заводів у всіх країнах не працювали. Завмерло життя цілих міст. Домни погасли, із шахт повиводили рудникових коней. Пароплави цілими флотиліями, труба до труби, стояли на кладовищах портів. Кожний день приносив величезні збитки. Та оскільки паніка позбавила грошей і інші галузі промисловості, мільйонна армія безробітних із дня на день зростала. Становище робилося критичним. Залізниці, центральні електростанції, газові заводи залишилися без вугілля. В Америці й у Європі не ходила вже й десята частина поїздів, а трансатлантичне пароплавне сполучення майже припинилося.
Почалися ексцеси, сутички. У Вестфалії тріскотіли кулемети, в Лондоні докери вступили в криваву битву з поліцією. Це сталося восьмого грудня. Вулиці поблизу вест-індських доків того вечора були вкриті тілами вбитих — робітників і поліцейських. Десятого грудня англійська робітнича спілка оголосила загальний страйк. До нього приєдналися французькі, німецькі, російські спілки, а зрештою й американська.
То була сучасна війна. Не дрібна перестрілка сторожових постів, а справжня битва! Праця й капітал зімкнутими рядами виступили одне проти одного.
Уже через кілька днів виявилися страхіття цієї боротьби. Статистика злочинності й дитячої смертності зареєструвала жахливі числа. У залізничних вагонах та в пароплавних трюмах псувалися й гнили продукти харчування для мільйонів людей. Уряди закликали на допомогу війська. Але солдати, які самі були пролетарі, чинили пасивний опір — вони старалися тільки про людське око, а для суворих репресій час не настав. Перед різдвом великі міста — Чікаго, Нью-Йорк, Лондон, Париж, Берлін, Гамбург, Відень, Петербург — залишилися зовсім без світла, їм загрожувала голодна смерть. Люди в квартирах мерзли, а кволі й хворі вмирали. Щодня ставалися пожежі, пограбування, саботаж, шкідництво. Вставав привид революції...
Але Міжнародна робітнича ліга не відступала ні на крок і вимагала законів, що захистили б робітників від сваволі капіталу.
Серед цих тривог і жахів Тунельний синдикат усе ще не здавався. Він нагадував геть подірявлене судно, що тріщить по всіх швах, але тримається на поверхні! Це була заслуга Ллойда. Він скликав нараду найбільших кредиторів і прийшов сам, щоб виступити з промовою, чого не робив через хворобу вже двадцять років. Синдикат, заявив він, не повинен упасти! Часи надзвичайно тяжкі, і падіння синдикату спричинить таке лихо, яке поки що годі й передбачити. Тунель можна врятувати, коли діяти мудро! Якщо зараз вони припустяться тактичної помилки, то його доля буде вирішена раз і назавжди, а розвиток промисловості затримається на двадцять років. Загальний страйк більше трьох тижнів не протриває — адже робітничій армії загрожує голодна смерть. Повернуться гроші, і навесні кризі настане край. Однак для цього потрібні жертви. Великі кредитори повинні відстрочити платежі, видати позики. Але акціонери й пайщики другого січня мають одержати свої проценти повністю, цент у цент, якщо ми не хочемо, щоб спалахнула нова паніка.
Ллойд перший приніс великі жертви. Так йому вдалося зберегти синдикат.
Ця нарада відбулася таємно. Другого дня газети повідомили, що розпочато санацію синдикату й другого січня він, як завжди, виплатить акціонерам та пайщикам проценти згідно зі своїми зобов'язаннями.
Знамените друге січня настало.
9
Першого січня всі нью-йоркські театри, концертні зали, ресторани звичайно переповнені.
Але цього року першого січня скрізь було мертво. Тільки в декотрих великих готелях панувало, як завжди, пожвавлення. Трамваї не ходили. Від станцій підземної електрички й надземної залізниці лише час від часу відходили поїзди, і вели їх інженери. У гавані стояли з холодними топками спорожнілі океанські гіганти, оточені туманом і кригою. Увечері вулиці огортала темрява, горів тільки кожен третій ліхтар, а світлові реклами, що досі спалахували методично, як маяки, погасли.
Вже опівночі перед будівлею синдикату вишикувалася щільна черга й приготувалася чекати до ранку. Ці люди хотіли врятувати свої проценти — п'ять, десять, двадцять, сто доларів. Пішла чутка, нібито третього січня синдикат зачинить двері, і нікому не хотілося ризикувати своїми грішми. Людей надходило дедалі більше.
Ніч видалася дуже холодна — дванадцять градусів морозу за Цельсієм. Дрібний сніг трусив, немов білий пісок, із важкого чорного неба, що поглинуло верхні поверхи безмовних висотних будинків. Мерзнучи, вицокуючи зубами, люди збивалися докупи, щоб зігрітись, і хвилювали одне одного побоюваннями, здогадами й розмовами про синдикат, акції та пайові свідоцтва. Вони стояли так щільно, що легко могли б спати навстоячки. Але ніхто не змикав очей, страх проганяв у них сон. А що як синдикатські двері так і не відчиняться? Тоді їхнім акціям узагалі гріш ціна! З блідими, посинілими від морозу обличчями, з очима, сповненими страху, люди чекали своєї долі.
Гроші! Гроші! Гроші!
Набуток їхнього життя, їхній піт, зусилля, приниження, безсонні ночі, сиве волосся, спустошена душа! Навіть більше: їхня старість, кілька років спокійного життя перед смертю! Якщо пропадуть гроші, всьому кінець, двадцять марно прожитих років, попереду — ніч, злидні, бруд...
Страх і хвилювання зростали з хвилини на хвилину. Якщо їм не віддадуть їхніх заощаджень, вони влаштують Макові Аллану, отому шахраєві з шахраїв, суд Лінча!
Над ранок зійшлися ще більші юрби людей — черга тяглась аж до Уоррен-стріт. Нарешті замрів світанок.
О восьмій ранку в натовпі раптом пробігло збудження: у мовчазній, огорненій клубами морозяного туману будівлі синдикату спалахнули перші вікна!
Рівно о дев'ятій годині відчинилися важкі, як у церкві, двері. Натовп посунув до розкішного вестибюля, а звідти до яскраво освітлених залів, де були каси. Армія свіжовмитих, відпочилих службовців роїлася за невеличкими віконцями. Касири оплачували купони блискавично. В усіх віконцях спритні руки відраховували на мармурові стільниці банкноти, брязкали монети. Робота йшла спокійно. Тих, хто одержав гроші, натовп підштовхував ззаду до виходу.
Десь після десятої години сталася затримка. Троє віконець одночасно зачинилися — кінчилися розмінні гроші. Люди захвилювались, і до решти віконець кинулося відразу по десять-двадцять клієнтів.
Тоді старший касир оголосив, що каси на п'ять хвилин зачиняться. Прохання до всіх, хто одержуватиме гроші, мати при собі дрібні монети для здачі, в противному разі виплата дуже затримається. Віконця зачинилися.
Становище тих, кому довелося чекати біля кас, було не з приємних. Натовп — газети писали потім, що там зібралося тридцять тисяч чоловік,— методично натискав ззаду. Як ото колода, що її механізм пилорами подає до пилок, так рівномірно посувалася людська вервечка в будівлю синдикату й — поділена на частини — виштовхувалася крізь вихід на Уолл-стріт. Чоловік ставить ногу на перший гранітний східець. Через хвилину юрба підіймає його вище, і він стоїть на першому східці вже обома ногами. Через десять хвилин чоловік опиняється нагорі й повільно посувається через вестибюль. Минає ще десять хвилин, і його впихають до касової зали. Він стає автоматом, не здатний рухатися власною волею, і тисячі людей перед ним і позад нього проробляють ті самі рухи й у той самий час.
Проте внаслідок затримки величезна зала за кілька хвилин виявилася напханою напхом. Частину людей з вестибюля витиснули сходами на верхні поверхи.
Але ті, хто чекав біля віконець, не могли довго втримати своїх позицій. Їм усміхалася «весела» перспектива: після того, як вони простояли десять годин у черзі, натовп міг відтерти їх від кас і виштовхнути на вулицю. І тоді знов ставай у чергу!
Всі вони провели безсонну ніч, мерзли, як собаки, не снідали, згаяли час, їх чекали неприємності на службі. Настрій усі мали такий, що гірший не може бути. Люди в залі кричали, свистіли, і цей гамір проникав крізь вестибюль надвір. Натовп охопило неймовірне збудження.
— Каси зачиняють!
— Не вистачило грошей!
Задні натискали чимдалі дужче, нетерплячіше. Тріщала одежа, людям у тисняві бракувало повітря, вони кричали, сварилися. А інші — ті, яких юрмище підняло по груди над собою і так несло до будівлі,— вигукували прокльони.
Біля віконець збилося стільки людей, що можна було задихнутися. Лунали крики, лайка. Якийсь шофер вибив кулаком шибку у віконці й, побагровівши від задухи, горлав:
— Поверніть мої гроші, ви, шахраї! У мене тут триста доларів! Віддайте мої триста доларів, кляті злодюги, головорізи!
Службовець за віконцем пополотнів і зміряв крикуна гнівним поглядом:
— Ви добре знаєте, що акції не викупляються. Ви можете вимагати тільки свої проценти, більш нічого!
Шибки віконець забряжчали раптом по всій залі, і тоді клерки з гарячковою поквапністю знов почали видавати гроші. Та було вже пізно. Крик, що знявся, коли знов почали видавати гроші, стовпище в залі та вестибюлі зрозуміло неправильно, і зчинилася ще страшніша товкотнеча.
Кому щастило дістатися до виходу, той якомога швидше поспішав геть. Але й таке вдавалося не багатьом. Зненацька затріщали перегородки, і натовп повпихав передніх просто в каси. Службовці, позгрібавши похапки книги, гроші й прихопивши скриньки, повтікали. Юрба навально вдерлася всередину, і від дубових перегородок за мить зосталися тільки тріски. Відразу зробилося просторіше. Люди валили в усі двері, що траплялися на очі, але натиск іззаду через це став іще сильніший, і до зали влітали вже цілі гурти. Одначе тут люди заставали, на превеликий свій подив, потрощений, сплюндрований банк. Перекинуті столи, розсипані папери, калюжі чорнила, купи дрібних монет та розтоптаних банкнот.
Але одне їм було очевидно: їхні гроші пропали! Щезли! Навіки! І гроші, й сподівання — все! Ціла будівля люто, обурено заревіла. Люди заходилися трощити все, що можна було ще трощити. Бряжчали шибки, тріщали столи, стільці, й щоразу, коли щось падало й розбивалося, вибухав радісний, фанатичний крик.
Будівлю синдикату взяли штурмом!
Тридцять тисяч чоловік — а на думку декого, і ще більше — вдерлися всередину й під натиском знадвору посунули сходами на горішні поверхи. Кілька полісменів, що мали стежити тут за порядком, не могли нічого вдіяти. Ті, хто прийшов сюди з мирним наміром, шукали першого-ліпшого виходу, зате інші, розлючені, намагалися затриматися, де тільки можна, й погамувати свій гнів.
Цього дня, другого січня, будівля була майже безлюдна, а більшість поверхів стояли взагалі порожні. Щоб заощадити кошти, синдикат вирішив залишити собі тільки найнеобхідніші приміщення, а звільнені поверхи здати в оренду. Багато відділів уже перебралися до Мак-Сіті, інші готувалися до переїзду. А на поверхах, що їх зайняли адвокати й усілякі фірми, робота ще тільки починалася.
Третій і четвертий поверхи були закидані паками кореспонденції, рахунків, квитанцій, креслень. У перші дні року їх мали перевезти до нових контор.
Розлючений до безтями простолюд заходився викидати ці паки через вікна на вулицю й завалювати ними сходи.
У всіх вікнах аж до восьмого поверху раптом з'явилися обличчя.
А троє зухвалих молодих хлопців, механіків, надумали вибратися аж на тридцять третій поверх — до Аллана!
— Нехай Мак віддає нам гроші!
Це була спокуслива ідея!
— Вези хлопче,— ми до Мака!
Проте хлопчик-ліфтер відмовився везти цих розперезаних горлодерів. Тоді вони викинули його з ліфта й поїхали самі. Вони реготали й перекривляли хлопчика, що плакав від гніву. Ліфт усе підіймався, підіймався — і раптом довкола запала тиша! Вище від двадцять першого поверху гармидер унизу здавався вже далеким вуличним шумом.
Ліфт пролітав повз порожні коридори. Тільки дуже рідко на очі цим трьом траплялися люди, але вони ніби й не здогадувалися, що діється внизу, двадцятьма — двадцятьма п'ятьма поверхами нижче. Якийсь службовець байдуже відчинив двері свого кабінету; на тридцять першому поверсі двоє чоловіків сиділи з сигарами в зубах на підвіконні, розмовляли й сміялися.
Ліфт зупинився, троє механіків вийшли й загорлали:
— Маку! Маку! Де ти, Маку? Подайте сюди, Мака!
Вони рушили вздовж коридору, стукаючи в усі двері.
І раптом в одних із них з'явився Аллан. Ті троє злякано втупилися в нього — у чоловіка, чий портрет вони так часто бачили,— і не могли вимовити жодного слова.
— Що вам потрібно? — роздратовано запитав Аллан.
— Нам потрібні наші гроші! Аллан вирішив, що вони п'яні.
— Забирайтеся к бісу! — і він хряснув дверима.
Троє стояли й дивилися на двері. Вони прийшли сюди з наміром будь-що витрусити в Мака свої гроші, але не дістали жодного цента, і їх ще й послали к бісу!
Вони потупцяли, порадилися й вирішили їхати вниз.
К бісу вони не пішли, ні, але до чистилища їм таки довелося потрапити! На тринадцятому поверсі ліфт пролетів крізь димову завісу, а на дев'ятому повз них промчав інший ліфт, охоплений полум'ям.
Розгублені, мало не божевільні від жаху, троє дісталися до вестибюля, де їх підхопив потік людей і виніс на вулицю.
10
Ніхто не знав, як це сталося. Ніхто не знав, хто це зробив. Ніхто нічого не бачив. І все ж таки це сталося...
На четвертому поверсі раптом якийсь чоловік виліз на підвіконня, склав долоні рупором і почав на все горло без угаву кричати до людського тлуму, що й досі пхався всередину:
— Пожежа! Будинок горить! Назад!
Той чоловік був Джеймс Блекстоун, банківський службовець, якого натовп виштовхнув на четвертий поверх. Спочатку його ніхто не чув, бо всі кругом галасували. Але він нестямно кричав, кричав, і дедалі більше людей почали задирати голови вгору. І раптом вулиця збагнула, що їй кричить із четвертого поверху Блекстоун. Вона збагнула не все — тільки одне тривожне слово «Пожежа!» Зненацька вулиця розгледіла, що та сіра пара навколо Блекстоуна — не морозяний туман, а дим! Він робився щомить густішим, широкими пасмами ліниво виповзав з вікна, а тоді вихором закручувався над головою Блекстоуна. Та потім дим почав густішати на очах, повалив клубами, і Блекстоун майже зник у ньому. Проте він не покидав свого поста. Немов механічний сигнал тривоги, він помалу примусив юрбу, гнану вперед шаленою сліпою енергією, спершу зупинитись, а потім повернути назад.
Завдяки своїй кмітливості Блекстоун відвернув страшну катастрофу. Його нестямний крик збудив в очманілої маси здоровий глузд. На той час будівлю вже заповнили тисячі людей. Вони посунули до виходів, але щоразу наштовхувалися на стіну. Спочатку здавалося, ніби людям на вулиці просто кортить побачити, що ж буде далі. Та зрештою вони, під впливом криків Блекстоуна, обернулись, і тисячі вуст повторили тепер його попередження:
— Назад, будинок горить!
Натовп відступив до сусідніх вулиць і став рідшати.
Широкими гранітними сходами синдикатської будівлі гунув бурхливий потік голів, рук і ніг, коловорот людей, що викочувалися надвір, схоплювались на ноги і з жахом бігли геть. Усі вони, падаючи градом зі сходів, бачили їх — оті страшні, охоплені полум'ям ліфти! Три, чотири ліфти, в яких горіли паки паперів, мчали нагору, розбризкуючи довкола вогонь.
Серед диму знов з'явився Блекстоун. Він почав швидко, на очах виростати й раптом опинився поруч: Блекстоун стрибнув! Він упав просто на голови тих, що тікали, і ніхто, хоч як дивно, не покалічився. Втікачі порснули врізнобіч, мов грязюка, в яку впав камінець. Усі враз попідхоплювалися, тільки Блекстоун зостався лежати. Його підняли й понесли, але він скоро прийшов до тями, відбувшись тільки вивихом ноги.
Відтоді, як Блекстоун почав кричати, до тієї миті, коли він стрибнув, не минуло й п'яти хвилин. Через десять хвилин Пайн-стріт, Уолл-стріт, Томас-стріт, Сідар-стріт, Нассау-стріт і Бродвей заповнили пожежні обози, огорнені димом парові насоси й санітарні карети. Пожежні обози мчали з усіх нью-йоркських депо.
Командир пожежників Келлі відразу збагнув, яка небезпека загрожує діловому кварталу. Він навіть закликав на допомогу «шістдесят шосту дільницю», тобто Бруклін, чого не траплялося від часів великої пожежі в палаці Правосуддя. Північний в'їзд Бруклінського мосту закрили, і вісім парових насосів з обозами поспішили через примарно завислий у зимовому тумані міст до Манхеттена. З усіх вікон і дверей синдикатської будівлі, немов із велетенської тридцятитрьохповерхової печі, валував дим. Довкола надривно лунали бойові сигнали, моторошні попереджувальні звуки ріжків, пронизливе бемкання дзвонів, трелі сюрчків. Підпалено було четвертий поверх та ліфти, які потім хтось запустив угору. Ніхто згодом не міг сказати, хто вчинив той злочин.
Охоплені вогнем ліфти один за одним зривалися, немов знесилені альпіністи з крутої скелі. Коли ліфти падали в підвал, звідти щоразу здіймалася хмара розпеченої куряви. А в ліфтовій шахті у вестибюлі гриміли гарматні постріли й тріскотів кулеметний дріб — то від спеки там злітала з гвинтів обшивка. Сама шахта перетворилася на сповнений ревища коридор, у якому розпечене повітря підхоплювало й несло вгору палаючі паки листів. Це повітря вибило засклений дах, і над будинком злетів фонтан іскор. Будівля обернулась у вулкан: він випльовував вогненно-червоні клапті паперу та охоплені полум'ям паки листів, що ракетами шугали в небо й артилерійськими снарядами зі свистом пролітали над Манхеттеном.
А над вогнедишним кратером небезпечно низько кружляв, немов хижий птах над своїм підпаленим гніздом, аероплан: оператори «Едісон-Біо» з висоти пташиного польоту знімали вкрите снігом пасмо хмарочосів з діючим вулканом посередині.
З ліфтової шахти вогонь розповзався на поверхи.
Лунко дзенькаючи, з вікон вилітали шибки й розбивалися об протилежні будинки. Залізні рами від вогню скручувалися, вискакували з луток і хурчали в повітрі, наче пропелери аеропланів. Цинк, яким були припаяні бляшані підвіконня та ринви, плавився й розпеченим дощем лопотів по тротуару. Потім за ті шматочки цинку платили великі гроші!
Келлі дав героїчну битву. Він проклав двадцять п'ять кілометрів шлангів і вилив із ста двадцяти труб на палаючий будинок сотні тисяч галонів води. А загалом ця пожежа поглинула двадцять п'ять мільйонів галонів води й коштувала Нью-Йорку сто тридцять тисяч доларів — на тридцять тисяч більше, ніж велика пожежа 1911 року в палаці Правосуддя.
Келлі боровся з вогнем і морозом водночас. Пожежні крани замерзали, шланги лопались. Вулиця взялася кригою завтовшки цілий фут. Грубим шаром обмерзла вся будівля, в якій бурхала пожежа. Пайн-стріт на фут була встелена крижаними зернами — вітер розбризкував воду, краплини оберталися в дрібний град, що засипав вулицю.
Келлі зі своїми загонами оточив ворога й вісім годин підряд відбивав його атаки. На дахах навколишніх будинків, задихаючись від диму, обмерзлі кригою, на десятиградусному морозі боролися люди Келлі. Серед них сновигали репортери, кінооператори закоцюблими пальцями крутили ручки своїх апаратів. Вони теж працювали до виснаження.
Будівля була з бетону й заліза і не могла згоріти, хоч розпеклася так, що тріскалися шибки в сусідніх будинках. Але всередині вона вигоріла дотла.
11
Аллан урятувався по даху будівлі «Меркентайл Сейв Компані», на вісім поверхів нижчій від синдикатської.
Пожежу він помітив через кілька хвилин після того, як троє нахаб примусили його своїми криками вийти з кабінету. І коли Лайон, заточуючись від переляку й хвилювання, прибіг до нього, Аллан був уже в пальті й капелюсі. Він згрібав зі столу кореспонденцію й ховав до кишень.
— В будинку пожежа, сер! — прохрипів китаєць.— Ліфти горять!
Мак кинув йому ключі.
— Відімкни сейф і не кричи! — наказав він.— Будинок не згорить!
Приголомшений новим лихом, що впало на нього, Аллан весь аж пожовтів. «Це кінець!» — промайнуло в нього. Ні, Аллан не був забобонний. Проте, зазнавши стількох ударів долі, він раз у раз повертався до думки про те, що над тунелем тяжіє якесь прокляття. Цілком машинально, не усвідомлюючи добре того, що робить, він згрібав зі столу креслення, плани, папери.
— Маленький ключ з трьома зубчиками, Лайоне! Тільки не скигли! — сказав він, потім неуважно, отупіло кілька разів повторив: — Тільки не скигли... Тільки не скигли...
Задзеленчав телефон. Дзвонив Келлі. Він сказав, що Аллан повинен спускатися по східній стіні на дах будівлі «Меркентайл Сейв Компані». Телефон дзвонив через кожну хвилину — далі зволікати не можна! — поки Аллан вимкнув апарат.
Він переходив від столу до столу, від полиці до полиці, збирав креслення, папери й кидав їх Лайону:
— Все це — до сейфа! Швидше!
Лайон мало не божеволів од страху, проте не насмілювався сказати жодного слова, тільки ворушив губами, так наче заклинав домовика. Зиркнувши скоса на обличчя господаря, він зрозумів, що насувається гроза, буря з градом, і не зважився дратувати Аллана.
Раптом у двері хтось постукав. Дивина! На порозі з'явився російський німець Штром. Він стояв у короткому пальті, з капелюхом у руці, і в його позі не було ні покори, ні настирливості. Здавалося, Штром зібрався терпляче ждати. Потім він сказав:
— Пора, містере Аллан!
Аллан не міг збагнути, як Штром дістався сюди. Але розмірковувати про це було ніколи. Аллан пригадав тільки, що Штром приїхав до Нью-Йорка поговорити з ним про скорочення армії інженерів.
— Ідіть уперед, Штром! — наказав Аллан.— Я прийду!
І знов заходився порпатись у стосах паперів. За вікнами валував угору дим, а в самому низу надривалися сирени пожежних машин.
По хвилі погляд Аллана знов упав на двері. Штром усе ще стояв з капелюхом у руці на порозі й чекав.
— Ви ще тут?
— Я жду вас, Аллан,— скромно, однак рішуче відповів блідий Штром.
Раптом до кімнати вкотилася хмара диму, а вслід за димом з'явився офіцер-пожежник у білому шоломі. Він закашлявся й сказав:
— Мене послав Келлі! Через п'ять хвилин ви вже не потрапите на дах, містере Аллан!
— А мені ще тільки й треба п'ять хвилин! — відповів Аллан, не кидаючи збирати папери.
Цієї миті клацнув затвор фотоапарата, всі обернулися і побачили фоторепортера, що націлювавсь об'єктивом на Аллана. Офіцер у білому шоломі від подиву аж поточився.
— Як ви сюди потрапили? — спантеличено запитав він. Репортер сфотографував і спантеличеного пожежника, потім відповів:
— А я поліз за вами!
Аллан, хоч який був пригнічений, гучно засміявся.
— Годі, Лайоне, замикай! Ну, ходімо! І він рушив за двері.
У коридорі стояв темний, непроглядний ядучий дим. Зволікати не можна було. Раз у раз перегукуючись, вони дісталися до вузької залізної драбини, а нею на дах, де з трьох боків угору здіймалися, закручуючись і застилаючи все перед очима, сірі стіни диму.
Вони вийшли сюди саме в ту мить, коли завалився скляний ковпак і посеред даху відкрився кратер — він викидав дим, зливу іскор, снопи вогню, охоплені полум'ям клапті паперу. Видовище було таке страшне, що Лайон голосно заскімлив.
А фоторепортер зник. Тепер він фотографував кратер. Він націлював об'єктив на Нью-Йорк, униз, в ущелини вулиць, на гурт людей посеред даху. Він клацав так несамовито, що офіцер-пожежник кінець кінцем змушений був схопити його за комір і потягти до драбини.
— Годі вже, кретин! — люто закричав офіцер.
— Що ви сказали — fool?! — обурився фоторепортер.— Ви за це ще заплатите! Я можу фотографувати тут скільки схочу. Ви не маєте права!..
— Стули пельку й іди! — гримнув офіцер.
— Що-що ви сказали — shut up?! За це ви теж заплатите! Мене звати Гаррісон, я з «Геральда». Ви про мене ще почуєте!
— Панове, ви маєте рукавиці? У вас поприлипають до залізної драбини долоні.
Офіцер наказав фоторепортерові спускатися першим. Але чоловік хотів сфотографувати й те, як вони спускатимуться по драбині, і запротестував.
— Уперед! — наказав Аллан.— Ідіть із даху. Не робіть дурниць.
Репортер перекинув ремінець через плече й ступив за парапет.
— Тільки ви маєте право прогнати мене зі свого даху, містере Аллан,— сказав він ображено й поліз униз.
І коли вже було видно тільки його голову, він додав:
— Шкода тільки, що ви називаєте це дурницями, містере Аллан. Від вас я такого не чекав!
За фоторепортером на драбину ступив Лайон, лячно позираючи вниз, потім — Штром, далі Аллан і останнім — офіцер.
Їм треба було спуститися на вісім поверхів, близько сотні щаблів. Диму тут було не багато, але внизу щаблі так пообмерзали, що втікачі за них ледве трималися. Через їхні голови безперервно бризкала вода і вмить замерзала на одежі і обличчі крупинками.
З дахів та вікон сусідніх будинків людей, що спускалися по драбині, спостерігали цікаві, і збоку той спуск здавався ще небезпечнішим.
Усі щасливо дісталися на дах «Меркентайл Сейв Компані», і тут їх уже чекав репортер — він знімав їх тепер кінокамерою.
Дах скидався на глетчер, і по ньому до Аллана наближалася невелика гостроверха крижана гора. То був командир пожежників Келлі. Між ними, давніми знайомими, відбулася така розмова, яка ще того самого вечора обійшла всі газети:
Келлі. Я радий, Маку, що стяг вас униз!
Аллан. Дякую, Білле!
12
Під час цієї величезної пожежі, однієї з найбільших у Нью-Йорку, загинуло, хоч як дивно, тільки шестеро людей. Джошуа Джілмора — він працював при касі — разом з касиром Райххардом та старшим касиром Вебстером пожежа застала в сталевому сховищі. Запобіжні грати перепиляли, висадили в повітря, і Райххарда з Вебстером урятували. Коли вже зібралися були витягти й Джілмора, лавина уламків засипала вхід. Джілмор примерз до ґрат.
Архітектори Капеллі та О'Брайєн. Ці вистрибнули з шістнадцятого поверху на вулицю й порозбивалися. Пожежник Рівет, до ніг якого вони впали, від жаху дістав шок і через три дні помер.
Офіцер-пожежник Дей. Провалився разом з підлогою четвертого поверху й загинув під уламками.
Китаєць Сін, слуга. Цього знайшли, коли прибирали вулицю,— вмерз у лід. Розбиваючи лід, люди, на превеликий свій жах, виявили в одній брилі п'ятнадцятирічного китайця в голубому фраку й кашкеті з літерами «С. А. Т.»
По-геройському повівся механік Джім Батлер. Він проник в охоплену пожежею будівлю і, не зважаючи на вогонь, що бурхав довкола, спокійно погасив вісім топок парового опалення. Джім відвернув вибух казанів, який міг виявитись фатальним. Механік виконав свій обов'язок і не вимагав похвали. Проте він був зовсім не дурний і не відмовився від імпресаріо, який за дві тисячі доларів на місяць тягав його по всій Америці й улаштовував йому виступи в концертних залах.
Три місяці Батлер щовечора виконував свою пісеньку:
Я Джім, механік С. А.Т.,
Кругом вогонь, та я кажу собі:
«Ти мусиш топки погасити, Джіме...»
Увесь Нью-Йорк був сповнений звуками пожежних сирен та запахом горілого.
У діловій частині міста ще валував дим і з сірого неба дощем падали обгорілі клапті паперу, а газети вже публікували знімки охопленої вогнем будівлі, запеклої боротьби загонів Келлі, спуску Аллана та його супутників, портрети тих, хто постраждав під час пожежі.
Синдикатові підписано смертний вирок. Пожежа стала його кремацією за першим розрядом. Збитки, незважаючи на страховку, досягли величезних розмірів. Проте особливо фатальним був безлад, що його завдали знавісніле юрмище та вогонь. Мільйони листів, квитанцій і креслень були знищені. За американськими законами загальні збори акціонерів мають скликатися першого вівторка року. Вівторок випав на п'ятий день після пожежі, і цього дня синдикат оголосив себе неплатоспроможним. Це був кінець.
Уже ввечері, після оголошення банкрутства, перед готелем «Сентрал-парк», де жив Аллан, зібралася ватага всякої потолочі; вона свистіла й горланила. Управитель готелю злякався за свої вікна й показав Алланові листа з погрозою висадити в повітря готель, якщо Аллан негайно з нього не вийде.
Аллан повернув листа й гірко, зневажливо посміхнувся:
— Розумію!
Він поселився під чужим прізвищем у готелі «Пеліс» Але другого дня мусив вибратися й звідти. Через три дні жоден нью-йоркський готель уже не приймав його! Ті самі готелі, що колись викинули б на вулицю будь-якого можновладного князя, коли б тільки Аллан зажадав зайняти його номер, тепер зачиняли перед ним двері.
Аллан мусив виїхати з Нью-Йорка. Перебратись до Мак-Сіті не можна було — йому погрожували підпалити Тунельне, як тільки він там з'явиться. І він вирушив нічним поїздом до Буффало. Сталеливарний завод Мака Аллана охороняла поліція. Однак те, що він у місті, не могло залишатися довго таємницею. Лунали погрози висадити в повітря й сам завод. Щоб роздобути грошей, Аллан заставив завод — аж до останнього цвяха — у місіс Браун, тої самої багатої лихварки. Тепер завод уже не належав йому, і Аллан не міг накликати на нього біду.
Він переїхав до Чікаго. Але й тут були сотні тисяч людей, що втратили на тунелі свої гроші. Аллана прогнали й звідси. Вночі по вікнах готелю стріляли.
Аллан опинився в опалі. Ще недавно це був один із наймогутніших людей у світі, всі державці вшановували його відзнаками, почесний доктор багатьох університетів, почесний член усіх великих академій та наукових товариств. Багато років його зустрічали з тріумфом, захоплення ним іноді прибирало форм, що нагадували культ героїв за давніх часів. Коли Аллан десь у готелі випадково входив до холу, чий-небудь голос відразу з захватом вигукував: «Дивіться, Мак Аллан! Three cheers for Mac!» Ціла ватага журналістів та фоторепортерів день і ніч ходила за ним по п'ятах. Про кожне його слово, кожен жест ставало відомо всім.
Катастрофу Алланові подарували. Адже тоді йшлося тільки про три тисячі людських життів! А тепер ішлося про гроші, суспільство було зачеплене за живе, й воно показало Алланові свої гострі зуби.
Аллан украв у народу мільйони, мільярди! Заради свого безглуздого проекту Аллан змарнував заощадження маленьких людей! Аллан — не просто злодій, він highwayrobber, розбійник з великої дороги! Атож, він і отой його чистоплюй С. Вулф! Увесь цей тунельний фарс він інсценував для того, щоб забезпечити своєму «алланітові» величезний збут. Мільйон доларів чистого прибутку щороку! Чоловіче, ти візьми Алланів сталеливарний завод у Буффало! Це ж ціле місто! А Мак, певна річ, урятував свої грошики ще до краху! Кожен ліфтер, кожен вагоновод кричав, аж надривався, що такого шахрая, як Мак, світ іще не бачив!
Спочатку декотрі газети ще захищали Аллана. Але потім до редакцій плавом попливли листи з погрозами й недвозначними натяками. Навіть більше: люди перестали купляти ті газети! Авжеж, нехай їм грець, хто ж читатиме те, з чим не згоден, та ще й платитиме за це гроші! І газети, що збились на манівці, повернули в інший бік, намагаючись надолужити згаяне. Як не вистачало тепер С. Вулфа, що так безславно пішов на той світ! Він умів тицьнути в потрібну руку потрібну суму чайових...
Аллан виринав то в одному місті, то в іншому, але щоразу йому доводилося знову зникати. Він приїхав у гості до Вандерштіфта в Огайо. І що ж? Через кілька днів на зразковій фермі Вандерштіфта згоріли три комори. Проповідники в молільнях, користуючись з обставин, називали Аллана «анцихристом» ще й добре гріли на цьому ділі руки. Ніхто вже не важився давати Алланові притулок. На фермі Вандерштіфта він одержав телеграму від Етель.
Дорогий Аллан,— телеграфувала Етель,— тато запрошує вас поселитися на скільки завгодно в нашому маєтку Тертл-Рівер у Монітобі. Тато буде дуже радий, якщо ви завітаєте до нього в гості. Там ви зможете вудити форель і матимете добрих коней. Особливо рекомендую вам Тедді. Ми приїдемо до вас улітку. Нью-Йорк уже помалу вгамовується. Сподіваюся, ви цікаво проведете час. Щиро ваша Етель Ллойд».
У Канаді Аллан нарешті знайшов спокій. Ніхто не знав, де він тепер. Аллан пропав безвісти. Деякі газети, що жили з сенсаційних побрехеньок, друкували хвилюючі повідомлення про те, нібито Аллан наклав на себе руки.
«Тунель проковтнув Мака Аллана!»
Однак ті, хто знав його й пам'ятав, що він живучий, як акула, пророкували: скоро Мак випірне знов. Так воно й сталося. До Нью-Йорка Аллан повернувся раніше, ніж багато хто думав.
Крах синдикату потяг за собою в прірву ще сотні підприємств. Багато приватних осіб і фірм, на які прийшовся перший удар, могли б оговтатись, якби їм дали на це хоч кілька тижнів. Другий удар їх доконав. Але загалом наслідки банкрутства виявились не такі спустошливі, ніж можна було побоюватись. Банкрутство не було несподіванкою. До того ж загальне становище було таке погане, що навряд чи могло погіршитись. Настала найнещасливіша найтрагічніша пора за останнє сторіччя. Ця катастрофа відкинула світ у його розвитку на двадцять років назад. Страйк пішов на спад, але торгівля, транспорт, промисловість усе ще не могли вийти з глибокого шоку. Цей шок проник аж до Аляски, до Байкалу й до пралісів Конго. На Міссісіпі й Міссурі, на Амазонці, Волзі й Конго мертво стояли флотилії пасажирських і вантажних суден. Притулки для бездомних були переповнені. У багатьох кварталах великих міст панували злидні. Повсюди голод, нужда...
Безглуздо було б стверджувати, нібито в усьому винен Аллан. Певну роль відіграли тут і всілякі економічні кризи. І все ж багато хто таке стверджував. Газети не переставали звинувачувати Аллана. День і ніч вони дзвонили про те, що він фальшивими обіцянками видурив з народної кишені гроші. Сім років будівництва — і не готова навіть третина тунелю! Аллан сам ніколи — ніколи! — не вірив у те, що впорається з будівництвом за п'ятнадцять років, однак безсоромно обманював людей!
Нарешті у середині лютого в газетах з'явилося повідомлення: Мака Аллана, будівника Атлантичного тунелю, розшукує поліція! Його звинувачували в тому, що він свідомо ошукав громадську довіру.
Через три дні Нью-Йорк знову сповнили викрики продавців газет: «Мак Аллан у Нью-Йорку! Він сам стає перед судом!»
Конкурсне управління синдикату запропонувало величезну заставу, Ллойд — також, однак Аллан відмовився від обох пропозицій. Він залишився в камері попереднього слідства міської в'язниці на Франклін-стріт. Щодня він по кілька годин розмовляв зі Штромом, у чиї руки передав управління тунелем.
Штром жодною міною, жодним словом не виражав свого жалю з приводу такого прикрого становища Аллана, жодною усмішкою не засвідчував своєї радості бачити його. Він доповідав про справи, і більш нічого.
Аллан напружено працював, і нудьгувати йому було ніколи. Він накопичував запас думок, які згодом — згодом! — мали обернутися в енергію м'язів.
Тут, у нью-йоркській міській в'язниці, Аллан розробив одноштольний метод для подальшого прокладання тунелю. Крім Штрома, він приймав тільки своїх адвокатів.
Якось до в'язниці прийшла Етель Ллойд. Однак Аллан відмовився з нею побачитись.
Суд над Алланом почався третього квітня. Всі місця в залі засідань були розібрані ще за кілька тижнів до початку процесу. Щоб дістати місце, треба було заплатити посередникам нечувані гроші. Люди пускалися на неймовірно зухвалі й безсоромні махінації. А жінки взагалі ніби подуріли: всім їм кортіло побачити, як поводитиметься Етель Ллойд!
Головувати призначили доктора Сеймура, найгрізнішого суддю в цілому Нью-Йорку.
Мака Аллана захищали четверо найкращих адвокатів Сполучених Штатів: Бойєр, Вінзор, Коен і Сміт.
Процес тривав три тижні, і всі три тижні в Америці не спадало надзвичайне хвилювання й напруження. На суді розгорнулася вся історія заснування синдикату, його фінансування, будівництва тунелю й управління ним. Суд детально розглядав усі нещасні випадки й жовтневу катастрофу. Дами, що звичайно засинали, слухаючи довершені поезії, тепер пильно прислухалися до всіх подробиць, що їх не могла зрозуміти жодна людина, не знайома добре зі справою.
Етель Ллойд не пропускала жодного засідання. Весь процес вона майже нерухомо просиділа в своєму кріслі й уважно слухала.
Сам Аллан викликав велику сенсацію і певне розчарування водночас. Того, кого так жорстоко побила доля, люди сподівалися побачити зломленим і виснаженим, вони хотіли поспівчувати йому. Однак Аллан співчуття не потребував — він мав такий самий вигляд, що й раніше. Здоровий, широкоплечий, чуб вилискує міддю, та сама манера слухати нібито неуважно й байдуже. Розмовляв він так само розлого, неквапно й небагатослівно, як усі західні американці, і це часом нагадувало в ньому коногона з «Дядька Тома».
Великий інтерес викликав і Хоббі, що виступав на суді свідком. Його вигляд, безпорадна мова справили разюче враження. Невже оцей дід — той самий Хоббі, який колись верхи на слоні катався Бродвеєм?!
Аллан сам скрутив собі в'язи — на превеликий жах чотирьох своїх захисників, які вже не мали сумніву в тому, що його виправдають.
Стрижнем усього судового слідства були, певна річ, оті п'ятнадцять років, протягом яких Аллан пообіцяв спорудити тунель. І на сімнадцятий день слухання, доктор Сеймур обережно підійшов до цього делікатного питання.
Суддя зробив невелику паузу й досить невинно почав:
— Ви брали зобов'язання побудувати тунель за п'ятнадцять років, тобто через п'ятнадцять років пустити перші поїзди?
Аллан. Так.
Доктор Сеймур, докірливо поглядаючи на публіку, ніби мимохідь спитав:
— Чи були ви впевнені в тому, що завершите будівництво за такий час?
Усі сподівалися, що Аллан на це запитання дасть ствердну відповідь. Але він тат не зробив. Чотирьох його захисників мало не вдарив грець від помилки, якої припустився Аллан: він сказав правду. Аллан відповів:
— Упевнений я не був. Але сподівався, що за сприятливих умов додержу цього терміну.
Доктор Сеймур. Ви розраховували на сприятливі умови?
Аллан. Я, звісно, був готовий до тих чи тих труднощів. За певних обставин будівництво могло затягтися на два-три роки.
Доктор Сеймур. Отже, ви були впевнені, що не завершите будівництво за п'ятнадцять років?
Аллан. Я так не сказав. Я сказав, що сподівався завершити, якщо все складеться добре.
Доктор Сеймур. Ви назвали п'ятнадцятирічний термін, щоб легше було провести в життя свій проект?
Аллан. Так.
(Захисники сиділи, наче живі трупи).
Доктор Сеймур. Ваша правдивість робить вам честь, містере Аллан.
Мак сказав правду і сам мав пожати плоди своєї щирості.
Суддя почав заключну промову. Він виступав з другої години дня до другої години ночі. Жінки, що полотніли від гніву, коли їм доводилося почекати п'ять хвилин у крамниці, висиділи до кінця. Доктор Сеймур розгорнув усю жахливу панораму лих, що їх тунель приніс світові: катастрофу, страйк, банкрутство. Він стверджував, що двоє таких людей, як Мак Аллан, обернули б у руїни економіку всього світу. Аллан вражено звів на нього очі.
Другого дня о дев'ятій ранку почалися промови захисників, що тривали до пізньої ночі. Захисники аж лягали на стіл і мало не гладили під підборіддям присяжних...
І ось настав день, коли напруга сягнула апогею. Тисячі людей збилися навколо будівлі суду. Кожне з них втратило через Аллана двадцять, сто, тисячу доларів. Вони вимагали жертви, і вони її одержали.
Присяжні засідателі не зважилися заперечити вину Аллана. Нікому з них не хотілося злетіти в повітря від динамітної міни чи впасти від кулі на сходах власного будинку. Вони визнали Аллана винним у тому, що він свідомо ввів в оману громадськість, одне слово — в обмані. І знову бракувало С. Вулфа, потиск руки якого залишав золотий слід.
Шість років і три місяці в'язниці — такий був вирок.
Це був один із тих американських вироків, що їх не може збагнути Європа. Суд ухвалив його під тиском народу і обставин, що склалися. Відіграли роль і політичні мотиви. У країні скоро мали відбутися вибори, і республіканський уряд хотів задобрити демократичну партію. Аллан вислухав вирок зі спокійним виглядом і відразу подав касаційну скаргу.
Зате аудиторія кілька хвилин сиділа, мов заціпеніла. Та раптом пролунав обурений жіночий голос:
— У Сполучених Штатах більш немає справедливості! Пароплавні компанії підкупили суддів і присяжних!
То була Етель Ллойд. Це зауваження коштувало їй чималих грошей, крім десяти тисяч доларів, виплачених адвокатам. Під час її процесу, що привернув величезну увагу, вона знов образила суд, і їй дали три дні арешту за непристойну поведінку. Однак Етель Ллойд не заплатила добровільно жодного цента. Прийшли описати її майно. Вона простягла судовому виконавцеві пару рукавичок з діамантовими ґудзиками й запитала:
— Я винна ще щось?
— Ні, дякую.— Виконавець узяв рукавички й пішов.
Та коли настав час і Етель мала вирушити за грати, це припало їй не до смаку. Три дні в'язниці? Ні! Вона втекла на своїй яхті з паровим двигуном «Золота рибка» й крейсувала за двадцять миль від берега, де ніхто не міг їй нічого вдіяти. Через кожну годину вона зв'язувалася по радіотелеграфу з батьком. Радіостанції газет перехоплювали всі їхні переговори, і Нью-Йорк цілий тиждень розважався ними. Старий Ллойд до сліз сміявся з витівок дочки і обожнював її ще більше. Але він не міг жити без Етель і зрештою попросив її повернутись. Він, мовляв, погано себе почуває. Етель, не вагаючись, вирушила до Нью-Йорка й відразу потрапила до рук правосуддя.
Три дні сиділа Етель у в'язниці, і газети рахували години до її звільнення. Вона з усмішкою вийшла на волю, її зустрів кортеж автомобілів і врочисто провів додому.
Тим часом Аллан сидів у державній в'язниці Атланти. Вироку він серйозно не сприймав і мужності не втрачав.
У червні почався касаційний розгляд справи. Знов розгорнувся гучний процес. А проте вироку суд не змінив, і Аллана знову відвезли до Атланти.
Справу Аллана передали до верховного суду. І ще через три місяці почався третій, останній, процес. Становище склалося серйозне, для Аллана це було питання життя.
Тим часом фінансова криза пішла на спад. Торгівля, транспорт, промисловість почали оживати. Люди забули про свою фанатичну ненависть. Було сотні ознак того, що хтось докладає зусиль, аби владнати справу Аллана. Ходили чутки, ніби це — Етель Ллойд. Газети публікували статті, сповнені не таких похмурих фарб. Склад присяжних тепер був зовсім інший.
Вигляд Аллана, коли він постав перед верховним судом, усіх вразив. Обличчя його мало блідий, нездоровий колір, на чолі позалягали глибокі зморшки, які не розгладжувалися навіть тоді, коли він говорив. Скроні посивіли, Аллан дуже схуд. Блиск в очах погас. Часом складалося враження, ніби йому до всього зовсім байдуже.
Сповнені хвилювань останні місяці, суди не зламали Аллана. Проте в'язниця в Атланті підточила його здоров'я. Відірваний від життя й позбавлений можливості діяти, такий чоловік, як Аллан, повинен був загинути, як машина, що виходить з ладу, коли тривалий час не працює. Він утратив спокій, погано спав. Його долали кошмарні сни, і вранці він прокидався розбитий. Тунель переслідував його жахами. Він чув уві сні гуркіт, океан заливав штольні, і вода несла тисячі людей, немов потоплених тварин, до устя тунелю. Тунель засмоктував усе, ніби величезна вирва; він поглинав машинні зали й будівлі, в безодню сповзало Тунельне. Пароплави, вода, земля... Перехилявся й осідав Нью-Йорк. Місто палало яскравим полум'ям, будинки плавилися, а він, Аллан, тікав по дахах. Він бачив С. Вулфа, розтятого натроє, і кожна з трьох частин жила й благала його, Аллана, зглянутися...
Верховний суд визнав Аллана невинним. Виправдальний вирок публіка зустріла з тріумфом. Етель Ллойд розмахувала хустинкою, мов прапором. Аллан мусив іти до свого автомобіля під захистом — його розірвали б на шматки, аби лиш дістати що-небудь на згадку. Вулицями, що прилягали до будівлі суду, могутньо котилося:
— Мак Аллан! Мак Аллан!
Вітер повіяв з іншого боку.
А в Аллана було тільки одне бажання, за яке він чіплявся з останніх своїх сил: зостатися самому, нікого не бачити й не чути...
Він вирушив до Мак-Сіті.
ЧАСТИНА ШОСТА
1
Тунель був мертвий.
Кроки далеко відлунювали в порожніх штольнях, а голос гримів, як у льоху. На станціях день і ніч розмірено співали машини, що їх обслуговували мовчазні, озлоблені інженери. Поїзди дуже рідко в'їздили з брязкотом у тунель і виїздили з нього. Тільки в підводній розколині все ще роїлися робітники Пітсбурзької компанії ливарно-афінажних заводів. Мак-Сіті було закурене, безлюдне, вимерле. У повітрі, звичайно сповненому скреготу бетономішалок і гуркоту поїздів, стояла тиша, земля вже не двигтіла. В порту повклякали рядами мертві пароплави. Машинні зали, що сяяли колись, мов казкові палаци, тепер усі до одного були огорнені пітьмою, чорні й безживні, як руїни. Вогонь маяка в порту погас.
Аллан жив на шостому поверсі адміністративної будівлі. Його вікна виходили на море запорошених залізничних колій, що осиротіло тяглися вдалину. В перші тижні Аллан узагалі не виходив надвір. Потім спустився на кілька тижнів у штольні. Ні з ким, крім Штрома, він не спілкувався. Друзів у Тунельному він не мав. Хоббі вже давно виїхав з вілли: він покинув свою роботу й купив ферму в Мені. У листопаді Аллан мав тригодинну розмову зі старим Ллойдом, після якої втратив останню надію. Зневірений, з гіркотою на серці він ще того самого дня вийшов на синдикатському пароплаві в море. Аллан відвідав океанські і європейські станції, і газети надрукували коротенькі повідомлення про це. Але ніхто їх не читав. Мак Аллан був мертвий, як і тунель. Над світом сяяли нові імена.
Коли навесні Аллан повернувся до Мак-Сіті, це вже нікого не цікавило. Нікого, крім Етель Ллойд!
Вона кілька тижнів чекала його візиту до батька. Та Аллан усе не давав про себе знати, і тоді Етель надіслала йому коротенького люб'язного листа: вона, мовляв, дізналася, що Мак повернувся, і вони з батьком були б дуже раді бачити його в себе; якнайщиріші вітання!
Однак Аллан не відповів.
Етель була здивована й почувала себе ображеною. Вона викликала найкращого нью-йоркського детектива й доручила йому негайно розвідати все про Аллана. Другого дня детектив повідомив їй, що Аллан день при дні працює в тунелі. Між сьомою і дванадцятою вечора він звичайно повертається додому. Живе цілком замкнуто, цурається людей і після повернення до міста ще нікого не прийняв. Потрапити до нього можна тільки через Штрома, а цього вблагати важче, ніж тюремника.
Ще того самого дня Етель приїхала надвечір до мертвого Мак-Сіті, щоб побачитися з Алланом. Їй сказали звернутися до містера Штрома. Етель була до такого готова. З цим Штромом вона вже якось упорається! Етель бачила того інженера на процесі Аллана. Вона ненавиділа Штрома й воднораз захоплювалася ним. Його холодна жорстокість і зневага до людей будили в ній відразу, але мужність цього чоловіка викликала у неї захват. Сьогодні він матиме справу з Етель Ллойд! Вбралася вона вишукано: хутро з сибірської чорнобурки, на шапочці — лисяча голова й лапи. Етель напустила на себе якомога звабливішого й переможного вигляду, впевнена, що вмить зачарує Штрома.
— Я маю честь розмовляти з містером Штромом? — почала вона запобігливим голосом.— Мене звати Етель Ллойд. Я хочу відвідати містера Аллана.
Одначе Штром і бровою не повів. Ні всемогутнє прізвище, ні чорнобурка, ані чарівна усмішка на вустах Етель не справили на нього ні найменшого враження. Етель із прикрістю відчула, що її присутність навіює на чоловіка смертельну нудьгу.
— Містер Аллан у тунелі,— холодно сказав Штром.
Його погляд і така зухвала брехня обурили Етель. Вона ту ж мить скинула маску люб'язності й аж побіліла від гніву.
— Ви брешете! — відповіла Етель і, ледве стримуючи обурення, всміхнулася.— Щойно мені сказали, що він тут.
Штром був незворушний.
— Я не можу примусити вас повірити мені. Бувайте здорові! — кинув він.
Це було все.
Такого з Етель Ллойд іще не траплялося. Бліда, тремтячи від люті, вона відповіла:
— Ви ще про мене згадаєте, добродію! До сьогодні так нахабно розмовляти зі мною не зважувався ніхто! Настане день, коли я виставлю вас за двері! Ви чуєте?!
— Тоді я не марнуватиму стільки слів, як оце ви, міс Ллойд! — холодно відказав Штром.
Етель зиркнула в його крижані, наче скляні, очі й мертвотне обличчя. Їй хотілося відверто йому заявити, що він не джентльмен, але вона опанувала себе й промовчала. Тільки кинула на нього сповнений глибокої зневаги погляд — о, то був погляд! — і пішла.
Спускаючись сходами зі сльозами гніву в очах, Етель думала: «Цей тритон теж, видно, схибнувся. Вони всі схибнулися на цьому тунелі — Хоббі, Аллан... Досить лише кілька років попрацювати в тунелі — і чоловік схибнувся».
Повертаючись в автомобілі до Нью-Йорка, Етель плакала від гніву й розчарування. Вона мала намір усіма своїми чарами покорити отого Штрома, за яким ховався Аллан, але від його холодного, зухвалого погляду її самовладання враз як вітром звіяло. Етель плакала від люті, згадуючи погану свою тактику. «Ну, той тип знатиме, хто така Етель Ллойд! — мстиво проказала вона і зле засміялася.— Я куплю весь тунель, аби тільки дістати змогу викинути того хлопчиська геть! Тільки постривай!»
Увечері Етель сиділа навпроти батька бліда й мовчазна.
— Подайте містерові Ллойду соусницю! — накинулася вона на слугу.— Ви що — не бачите?
І слуга, що добре знав примхи Етель, виконав її наказ, не посмівши навіть міною виказати невдоволення.
Старий Ллойд несміливо зазирнув у холодне, владне обличчя вродливої дочки.
Етель не зупинялася ні перед чим. Вона поклала око на Аллана. Вона вирішила поговорити з ним і дала собі слово зробити це будь-що. Та ні за яку ціну Етель не звернеться більше до Штрома! Вона його зневажала! І була впевнена, що й без Штрома, який показав себе зовсім не джентльменом, доможеться свого.
Тепер старому Ллойду було вечорами невесело — доводилося сідати за стіл самому. Етель переказувала через слуг свої вибачення і щодня о четвертій годині їхала поїздом до Мак-Сіті, а поверталася о пів на одинадцяту вечора. Від шостої до дев'ятої вона сиділа в найнятому автомобілі — його спеціально пригнали з Нью-Йорка — за десять кроків від головного входу адміністративної будівлі. Сиділа й чекала.
Кутаючись у хутряне пальто, Етель тремтіла на холоді, якось по-особливому збуджена від цієї пригоди й присоромлена своєю роллю, виглядала крізь замерзлі шибки й час від часу прохукувала в них щілини. Незважаючи на кілька дугових ліхтарів, що вихоплювали з пітьми осяйні печери, на вулиці стояла чорна темінь, і лише густе мереживо колій тьмяно мерехтіло серед ночі. Тільки-но десь чувся звук і хтось з'являвся, Етель напружувала зір і серце її починало калатати.
Третього вечора вона вперше побачила Аллана. Він ішов з якимсь чоловіком через залізничні колії, і Етель відразу впізнала Мака по ході. Проте його супутником виявився Штром. Етель проклинала того чоловіка! Вони пройшли біля самого автомобіля, і Штром навіть повернув голову до вкритого памороззю іскристого вікна. Етель уже подумала була, що Штром упізнав її, і злякалася, що він скаже про це Алланові. Але Штром пішов далі, не промовивши до Аллана жодного слова.
Через кілька днів Аллан повертався з тунелю вже о сьомій годині. Він сплигнув з поїзда, що стишив хід, і неквапно рушив через колії. Тихо, замислившись, ішов він своєю дорогою, наближаючись до автомобіля. Коли він уже ступив на східець перед під'їздом, Етель відчинила дверцята й гукнула його.
Аллан на мить зупинився й повернув голову. Потім, очевидно, вирішив іти далі.
— Аллан! — ще раз гукнула Етель і поспішила до нього.
Аллан обернувся і швидко, пильно глянув їй в обличчя, сховане під вуаллю.
Він був у просторому коричневому пальті, шарфі й високих чоботях, заляпаних грязюкою. Обличчя худе й суворе. Хвилю вони мовчки дивились одне на одного.
— Етель Ллойд? — байдуже проказав Аллан.
Етель зніяковіла. Вона вже майже забула Алланів голос, а тепер упізнала його. Вона не зважувалася підняти вуаль, відчуваючи, що почервоніла.
— Так,— нерішуче мовила вона і відгорнула вуаль. Аллан дивився на неї серйозними, ясними очима.
— Що ви тут робите? — спитав він.
Однак Етель уже опанувала себе. Етель зрозуміла, що всі її зусилля обернуться нанівець, якщо в цю хвилину вона не знайде правильного тону. І вона знайшла його, знайшла інстинктивно. Етель засміялася — весело й щиро, як дівчинка, а тоді сказала:
— Бракувало ще, Аллан, щоб ви мене висварили! Мені треба з вами побалакати, але ж ви нікого до себе не допускаєте, і я цілі дві години прождала вас в автомобілі.
Погляд Аллана не змінився. Проте голос його пролунав уже трохи привітніше, коли він запросив її ввійти.
Етель з полегкістю зітхнула. Небезпечна хвилина минула. Коли вона ступила до ліфта, на душі в неї було легко, радісно, щасливо.
— А я вам писала, Аллан,— усміхнулась вона. Аллан не дивився на неї.
— Так-так, я знаю,— відповів неуважно він і опустив очі.— Та, щиро кажучи, я тоді...— І він пробурмотів кілька слів, яких вона не зрозуміла.
Цієї миті ліфт зупинився. Двері їм відчинив Лайон. Етель побачивши його, дуже здивувалася й зраділа.
— Та це ж наш старий Лайон! — вигукнула вона й простягла старому худому китайцеві руку, як доброму знайомому.— Як поживаєте, Лайоне?
— Дякую,— ледве чутно прошепотів збитий з пантелику слуга і, сьорбнувши ніздрями повітря, вклонився.
Аллан вибачився перед Етель і попросив її хвилинку зачекати. Лайон провів її до просторої, добре натопленої кімнати й відразу вийшов. Етель розстебнула пальто й поскидала рукавички. Кімната була вмебльована досить скромно, без смаку. Видно, Аллан замовив меблі по телефону в якому-небудь магазині, а квартиру йому обставляв шпалерник. До того ж завіски на вікнах були саме зняті, і крізь голі віконні рами виднілися чорні квадрати неба з трьома-чотирма холодними мерехтливими зорями. Через деякий час повернувся Лайон і подав чай із грінками. Потім ввійшов Аллан. Він переодягся й замість чобіт узув туфлі.
— Я до ваших послуг, міс Ллойд,— серйозно, спокійно промовив він і сів у крісло.— Як поживає містер Ллойд?
І Етель побачила по його обличчю, що вона йому не потрібна.
— Дякую, в батька все гаразд,— відповіла вона неуважно.
Тепер вона могла добре роздивитися Аллана. Він дуже посивів і, здавалося, на багато років постарів. Риси його обличчя загострилися, і воно було зовсім нерухоме, наче скам'яніле, на ньому застигло приховане озлоблення й німа впертість. Холодні безживні очі не дозволяли чужому погляду проникнути в них.
Якби Етель діяла розважливо, вона спершу завела б з Алланом невинну розмову, щоб дати собі і йому можливість помалу призвичаїтися до обставин. Вона й мала намір так зробити і навіть хотіла була поскаржитися на Штрома, та, бачачи, як Аллан змінився, яким став чужим і замкнутим, піддалася своєму імпульсу. Серце їй підказувало, що можна якось зацікавити й утримати Аллана.
І Етель відразу заговорила щиро й довірливо, так ніби вони були колись дуже близькі друзі.
— Аллан! — мовила вона, окинувши його ясним поглядом голубих очей, і простягла йому руку.— Ви просто не уявляєте собі, яка я рада бачити вас!
Аллан подав їй руку, що тепер стала грубою, твердою. Він коротко всміхнувся, проте в його очах відбилась ледь помітна добродушна зневага до такого вияву жіночої прихильності.
Етель не звернула на це уваги. Її вже важко було залякати. Вона подивилась на Аллана й похитала головою.
— Вигляд у вас поганий, Аллан,— провадила вона.— Таке життя, яким ви живете, не для вас. На деякий час вам потрібен був спокій і самотність, я добре розумію. Але не думаю, що ви це довго витримаєте. Не гнівайтесь, що я вам так кажу. Вам потрібна ваша робота — вам не вистачає тунелю! Більш нічого!
Це була правда, Етель доторкнула Аллана до живого. Він сидів і пильно дивився на неї. Аллан жодним словом не заперечив і навіть не спробував перебити її.
Етель захопила його зненацька й почала користатися з його збентеження. Вона говорила так швидко й збуджено, що тепер з його боку взагалі було б нечемно урвати її. Етель дорікала Алланові, що він зовсім відцурався від друзів, що поховав себе в цьому мертвому місті. Вона змалювала йому свою сутичку зі Штромом, розповіла про Ллойда, про Нью-Йорк, про знайомих, знов і знов повертаючись до тунелю. Хто ж завершить будівництво, якщо не він, Аллан? Кому світ довірить це завдання? Та навіть якби й не це, то вона однаково повинна відверто йому сказати: він просто загине, коли найближчим часом не візьметься знов до своєї роботи...
Сірі Алланові очі спохмурніли й зробилися темні — стільки туги, гіркоти й сподівань збудили в ньому слова Етель.
— Навіщо ви все це мені кажете? — спитав він, кинувши на Етель роздратований погляд.
— Я добре знаю, що не маю ніякого права говорити вам про це,— відповіла вона.— Хіба тільки право, яке дає дружба чи знайомство. Але я кажу вам про це тому, що...— Однак Етель так і не змогла пояснити чому й повела далі: — Я лише дорікаю вам за те, що ви загребли себе в оцій жахливій кімнаті, замість того, щоб перевернути світ і закінчити будівництво тунелю.
Аллан поблажливо похитав головою і розчаровано всміхнувся.
— Міс Ллойд,— мовив він,— я вас не розумію. Я вже перевернув світ і щодня намагаюся робити все, що можу. Але зараз годі й думати про те, щоб відновити роботу.
— Чому?
Аллан здивовано звів на неї очі.
— Ми не маємо грошей,— коротко сказав він.
— Але хто ж може дістати гроші, як не вu?! — поспішила заперечити Етель і ледь помітно всміхнулася.— Поки ви тут сидітимете відлюдьком, ніхто вам грошей, звісно, не дасть.
Аллана ця розмова стомила.
— Я пробував усе,— мовив він, і з того, як він це сказав, Етель здогадалася, що вона починала йому докучати.
Вона взяла рукавички й, натягуючи ліву, спитала:
— А з татом ви розмовляли?
Аллан кивнув головою, уникаючи її погляду.
— З містером Ллойдом? Звичайно! — відповів він.
— І що?
— Містер Ллойд не залишив мені ніяких надій! Етель засміялася своїм легким, дитячим сміхом.
— Коли? — спитала вона.— Коли це було, Аллан?
— Торік восени,— відповів, подумавши, він.
— Он як, восени! — підхопила Етель, і на її обличчі відбився подив.— У тата тоді були зв'язані руки. Тепер справа стоїть зовсім інакше...— І вона викинула свій козир:— Тато мені сказав: «Я, може, й узявся б за тунель. Але ж не піду я, звісно, до Аллана сам! Нехай він прийде до мене».— Етель сказала про це мимохідь.
Аллан сидів мовчки, поринувши в думки. Він нічого не відповів. Своїми словами Етель ніби запалила в його серці вогонь. Кров ударила йому в обличчя. У вухах раптом почувся гуркіт — то в тунелі відновилася робота. Невже це можливо? Ллойд?.. Від хвилювання Аллан аж устав.
Хвилю він мовчав. Потім звів очі на Етель. Вона застібала рукавички, і ця робота, здавалося, поглинула всю її увагу. Етель підвелася й усміхнулась до Аллана.
— Тато, певна річ, не доручав мені розповідати вам про це, Аллан. Він не повинен знати, що я тут була,— додала вона, стишивши голос, і простягла йому руку.
Аллан подивився на неї теплим, вдячним поглядом.
— Це справді дуже мило з вашого боку, міс Етель, що ви приїхали до мене! — сказав він і потис їй руку.
Етель тихенько засміялася.
— Пусте,— мовила вона.— Ці дні я не мала чого робити й подумала: «Ану ж погляну, що там поробляє Аллан». Прощавайте!
2
І Етель пішла.
Того дня Етель була за вечерею в такому піднесеному настрої, що в старого Ллойда серце тішилося. Після вечері вона обняла батька за шию і сказала:
— Чи матиме мій любий татусь завтра вранці час побалакати зі мною про одну важливу справу?
— Навіть сьогодні, якщо хочеш, Етель!
— Ні, завтра. А мій любий татусь зробить усе, про що його попросить Етель?
— Якщо зможу, доню.
— Зможеш, тату!
На другий день Аллан одержав власноруч написане запрошення від Ллойда. Надзвичайно дружній тон запрошення вочевидь свідчив про те, що його продиктувала Етель.
«Ми будемо самі,— писав Ллойд,— тільки втрьох».
Аллан застав Ллойда в чудовому настрої. Старий ще дужче вкрився зморшками, і в Аллана склалося враження, ніби Ллойд уже впадає в дитинство. Він геть забув, що Аллан відвідав його минулої осені, і знов заходився розповідати про всі подробиці процесу Етель. Змальовуючи, як вона збиткувалася над властями, плаваючи в морі на яхті, Ллойд сміявся до сліз. Він розводився про події минулої осені й зими, про скандали й вибори. Хоч розум його й притупився, він був іще жвавий, цікавився новинами, хитрував і лукавив. Аллан відповідав неуважно — він був надто заклопотаний своїми думками і все чекав нагоди перевести розмову на тунель. А Ллойд показував йому плани обсерваторій, які мав намір подарувати різним країнам, і саме тої миті, коли Аллан зібрався був заговорити про найдорожче для нього, з'явився слуга: міс Ллойд чекала їх до столу.
Етель убралась, як на придворний бал. Вона була прекрасна. Все в ній випромінювало блиск, свіжість, велич. Якби не отой лишай на підборідді, що дедалі розростався й псував обличчя, Етель стала б першою красунею в Нью-Йорку. Аллан був просто вражений, побачивши її. Досі він ніколи не помічав, яка вона вродлива. Та ще дужче вразив його артистичний хист, який Етель виявила вітаючись.
— А ось нарешті й ви, Аллан! — вигукнула вона, дивлячись на нього осяйними, щирими голубими очима.— Як давно ми не бачилися! Де це ви весь час пропадали?
— Не будь така цікава, Етель! — докірливо кинув Ллойд.
Етель засміялася. За вечерею вона була в чудовому гуморі. Вони сиділи за круглим великим — два метри завширшки — столом із червоного дерева, на який Етель щодня сама ставила квіти. Поруч із горою квітів Ллойдова голова здавалася химерною, немов бурий череп мумії. Етель весь час услуговувала батькові. Він повинен був їсти тільки те, що вона йому дозволяла, а коли чогось не давала, то сміялася, як дитина. Лікарі забороняли Ллойдові їсти все, що він любив.
Його обличчя скривилося від задоволення, коли Етель поклала йому трохи омарів у майонезі.
— Сьогодні ми не будемо такі сурові, dad [89], — сказала вона.— Адже у нас гість — містер Аллан!
— Приходьте як можна частіше, Аллан! — проквоктав Ллойд.— Коли ви тут, вона добріша до мене.
Етель не проминала нагоди показати Алланові, яка вона йому рада.
Після вечері вони пили каву у високій залі, схожій на пальмову оранжерею. У величезному каміні — чудовому, дорогому й справжньому творі доби ренесанс — палали навдивовиж добре імітовані, великі букові поліна.
Десь плюскотів невидимий водограй. У залі стояли такі сутінки, що всі троє бачили тільки постаті одне одного. Ллойд мав берегти свої запалені очі.
— Заспівай нам, доню! — сказав Ллойд і припалив велику чорну сигару. Такі сигари виготовляли для нього в Гавані й були єдиною розкішшю, яку він собі дозволяв.
Етель похитала головою.
— Ні, dad, Аллан не любить музики. Бурий череп мумії повернувся до Аллана.
— Ви не любите музики?
— Я не маю слуху,— відповів Аллан. Ллойд кивнув головою.
— Інакше й бути не може,— почав він по-старечому розважливо, статечно.— Ви повинні думати, музика вам не потрібна. Зі мною замолоду було те саме. Та коли я трохи постарів і теж відчув потребу помріяти, я раптом полюбив музику. Музика — це тільки для дітей, жінок та людей з недужою головою...
— Фе, батьку! — вигукнула Етель.
— Я користуюся привілеями свого віку, Аллан,— розбалакував далі Ллойд.— А втім, до музики мене привчила Етель — моя маленька Етель, що сидить отам і сміється зі свого батька!
— Правда ж тато чарівний? — укинула Етель і подивилася на Аллана.
Потім, після невеликої палкої пересварки між батьком і дочкою — старому в тій пересварці добряче дісталося,— Ллойд сам завів мову про тунель.
— А як там тунель, Аллан?
З усіх його запитань було очевидно, що Етель уже про все з батьком поговорила і Ллойд просто хотів допомогти Алланові «звернутися до нього».
— Німці мають намір відкрити регулярне повітряне сполучення,— сказав Ллойд.— Ви повинні розуміти, Аллан, що скоро справи знов підуть на краще.
Вирішальна хвилина настала! І Аллан чітко промовив:
— Дайте мені своє ім'я, містере Ллойд, і завтра я візьмуся до роботи!
На це Ллойд спокійно відповів:
— Я вже давно хотів зробити вам пропозицію, Аллан. Думав навіть натякнути про це в листі, коли вас не було в Америці. Але Етель сказала: «Зачекай, поки Аллан прийде до тебе сам!» Не дозволила мені!
І Ллойд переможно заквоктав, радий, що допік Етель до живого. Та одразу ж на обличчі в нього проступило глибоке розгублення, бо дочка раптом обурено ляснула долонею по бильцю крісла, підвелася і, зблиснувши очима, з побілілими губами вигукнула:
— Батьку! Як ти смієш казати таке!
Вона скинула шлейф і вийшла, так хряснувши за собою дверима, що аж зала задвигтіла.
Аллан сидів блідий, мовчазний: батько виказав Етель!
А Ллойд спантеличено крутив з боку в бік головою.
— Що я їй зробив? — затинаючись бурмотів він.— Я ж тільки пожартував! Я ж нічого такого й на думці не мав. Хіба я сказав щось погане? Ох, яка ж вона буває лиха! — Він опанував себе й спробував знову вдати веселого й упевненого.— Дарма, повернеться,— промовив уже спокійніше.— Другої такої доброї душі, як Етель, у світі немає, Аллан! Але від неї можна сподіватися чого завгодно. Така примхлива — точнісінько, якою була її мати. Та ось побачите, мине трохи часу, вона прийде, стане переді мною навколішки, погладить мене й скаже: «Вибач, тату, сьогодні в мене поганий настрій!»
Крісло-гойдалка, в якому сиділа Етель, усе ще не зупинялося. Запала глибока тиша. Дзюркотів і хлюпав невидимий водограй. На вулиці без угаву гули, мов пароплави в тумані, автомобілі.
Ллойд подивився на Аллана, що сидів мовчки, потім оглянувся на двері й прислухавсь. Зачекавши трохи, подзвонив слузі.
— Де міс Ллойд? — запитав він.
— Міс Ллойд пішла до себе.
Ллойд похнюпив голову.
— Тоді ми її сьогодні вже не побачимо, Аллан,— промовив він по хвилі тихо й пригнічено.— Тоді я не побачу її і завтра! А день без Етель для мене пропащий! Я не маю нікого, крім Етель...
Ллойд усе похитував головою і не міг угамуватися.
— Аллан, обіцяйте, що завтра прийдете знов, і ми заспокоїмо Етель! Хто може зрозуміти таку дівчину? Коли б же тільки знаття, що я такого поганого сказав!
Голос у Ллойда був сумний. Він сидів глибоко пригнічений. Потім надовго замовк і, похиливши голову, втупився перед себе. Ллойд справляв враження нещасної людини.
Через кілька хвилин Аллан устав і, вибачившись перед господарем, сказав, що йому пора йти.
— З дурного розуму я й вам зіпсував настрій,— промовив Ллойд, кивнув головою і подав Алланові руку — невеличку і м'яку, як у дівчини.— А вона так раділа, що ви прийшли! Була в такому чудовому настрої! Цілий день називала мене dad!..
І Ллойд залишився у великій, напівтемній пальмовій залі сам. Він сидів маленький-маленький і дивився перед себе. Це був старий, усіма покинутий чоловік.
А Етель тим часом порвала від сорому й гніву з півдесятка хустинок у своїй кімнаті, безладно кидаючи в думці на адресу батька докори: «Як він міг так сказати!... Як він тільки міг... Що тепер Аллан про мене подумає?!»
Аллан загорнувся в пальто й вийшов з будинку. На вулиці його чекав Ллойдів автомобіль, однак Аллан відмовився від нього. Він повільно попростував тротуаром. Ішов сніг. Тихо, м'яко падали сніжинки, і Аллан нечутно ступав по тому килимі.
Гірка посмішка застигла на його вустах. Аллан усе збагнув! У нього була проста, щира вдача, і він рідко замислювався про те, що керувало вчинками людей. Своїх пристрастей він не мав і тому не розумів чужих. Аллан не вмів хитрувати й не сподівався інтриг від інших людей.
У тому, що Етель приїхала до нього в Тунельне, Аллан не вбачав нічого незвичайного. Адже в минулі роки вона часто бувала у нього вдома, і вони приятелювали. Те, що Етель прийшла й повідомила про готовність Ллойда допомогти йому, Аллан сприйняв як дружню послугу. І раптом він розгадав Етель! Вона хотіла, щоб він відчував себе зобов'язаним їй особисто! Щоб він думав, нібито це вона, Етель, умовила батька піти на великий фінансовий ризик! Одне слово, Етель Ллойд домагається, щоб від неї залежало — будуватиме він далі тунель чи ні... Але вона поставила свої умови! Ціною мав бути він сам! Етель хотіла одержати його! Чорт забирай, вона його погано знає!
Аллан ішов дедалі повільніше. Йому здавалося, ніби він грузне в снігу, в мороку гіркоти й розчарування. Останньою його надією був Ллойд. Але тепер, за таких умов, про це годі й думати! Того вечора його остання надія вмерла жалюгідною смертю...
На другий день уранці Аллан одержав телеграму від Ллойда, в якій старий пильно просив його прийти на вечерю. «Я попрошу Етель посидіти з нами і певний, що вона не відмовиться. Сьогодні я її ще не бачив»,— телеграфував Ллойд.
Аллан послав у відповідь телеграму, в якій повідомляв, що цього вечора прийти не має змоги,— до північної штольні прорвалося багато води. Це була правда, але спускатися в тунель йому зовсім не було потрібно.
День по дню Аллан проводив у мертвих штольнях і всією душею був прикутий до мороку там, під землею. Вимушена бездіяльність точила його, як тяжке горе.
Десь через тиждень, одного ясного зимового дня, Етель Ллойд приїхала до Мак-Сіті.
Вона з'явилася в конторі Аллана саме тоді, коли він провадив нараду зі Штромом. Етель була закутана вся в білосніжне хутряне пальто, свіжа, осяйна.
— Привіт, Аллан! — почала вона без церемоній, так ніби нічого й не сталося.— Як мило, що я вас застала! Мене послав по вас тато. Штрома вона просто ігнорувала.
— Містер Штром! — відрекомендував свого співрозмовника Аллан, геть збитий з пантелику впевненістю й безцеремонністю Етель.
— Я вже мав честь! — промурмотів Штром, уклонився й пішов.
Етель не звернула на нього аніякісінької уваги.
— Атож,— весело провадила вона,— я приїхала, щоб забрати вас, Аллан. Сьогодні у філармонії концерт, і тато просить вас піти з нами. Мій автомобіль жде внизу. Аллан спокійно подивився їй в очі.
— Я повинен іще попрацювати, міс Ллойд.
Етель витримала його погляд і вдала, ніби прикро вражена.
— Господи, Аллан! — вигукнула вона.— Я бачу, ви гніваєтесь на мене через отой випадок! Я повелася, звісно, нечемно, але скажіть: хіба з боку тата було добре заявляти отаке? Ніби я плету проти вас інтриги!.. Однак тато сказав, щоб сьогодні я неодмінно привезла вас. Якщо ви маєте ще роботу, я почекаю. Погода чудова, і я поки що покатаюся. Але ж я можу на вас розраховувати? Я негайно подзвоню татові...
Аллан хотів відмовитись. Та, поглянувши в очі Етель, збагнув, що відмова смертельно образить її, і тоді його надії остаточно загинуть. Проте й дати згоду він не важився, і тому відповів ухильно:
— Можливо. Поки що мені важко сказати.
— Але ж до шостої години ви, сподіваюся, вирішите?
— Думаю, що так. Але навряд чи я зможу поїхати.
— Бувайте, Аллан! — весело кинула Етель.— О шостій я заїду і сподіваюся, що мені пощастить.
Рівно о шостій автомобіль Етель знов зупинився перед будинком. Однак Аллан вибачився, і Етель поїхала сама.
3
Аллан спалив за собою мости.
Незважаючи на те, що становище було безнадійне, він усе ж таки вирішив зробити ще одну спробу, останню. Аллан звернувся до уряду, хоч марно вдавався до такого кроку й доти. Він провів три тижні у Вашінгтоні й був гостем президента. Президент улаштував на його честь вечерю, Аллану виявляли повагу й шану, немов скинутому монархові. Однак про участь у спорудженні тунелю уряд поки що не міг і думати.
Після цього Аллан востаннє спробував звернутися до банків та «великих держав» фінансового світу. Також марно. Проте окремі банки та великі капіталісти дали йому зрозуміти, що, можливо, вклали б свої гроші у будівництво, якби першим так зробив Ллойд. І тому Аллан знову прийшов до Ллойда.
Ллойд зустрів його дуже тепло. Він прийняв Аллана у своєму тихому кабінеті. Спершу старий завів розмову про біржу і справи на світовому ринку, з усіма подробицями змалював становище з нафтою, сталлю, цукром, бавовною, фрахтовими ставками. Нечуваний спад курсу цін після нечуваного підвищення! Світ усе ще відставав у своєму економічному розвитку на десять років, хоч докладав відчайдушних зусиль надолужити згаяне.
Діждавшись нагоди урвати Ллойда, Аллан навпростець пішов до своєї мети. Він розповів старому про позицію уряду, і Ллойд схиливши голову, уважно вислухав його.
— Усе це правильно, Аллан! Вам не збрехали. Зрештою ви можете почекати ще років три-п'ять.
Обличчя в Аллана здригнулося.
— Ні, не можу! — вигукнув він.— Три-п'ять років?! Я покладав на вас надії, містере Ллойд!
Ллойд замислено похитав головою.
— Нічого не вийде! — рішуче промовив він. Обидва мовчали. Розмова була закінчена.
Та коли Аллан уже зібрався йти, Ллойд запросив його лишитися на вечерю. Аллан вагався, але піти отак від Ллойда просто не міг. Хоч це було й зовсім безглуздо, а проте він усе ще не хотів утрачати бодай невеликої надії.
— В Етель від несподіванки відбере мову! Вона ж бо не здогадується, що ви тут!
Етель, Етель... Згадавши про свого ідола, Ллойд уже не міг розмовляти ні про що інше й заходився виливати перед Алланом душу.
— Уявляєте,— казав він,— Етель два тижні плавала на своїй яхті та ще й у таку собачу погоду! Я підкупив телеграфіста — авжеж, підкупив, отак мені доводиться з Етель! — але він нічого не повідомляв. Виявляється, Етель розгадала мої хитрощі. У неї паскудний настрій, і ми знов погиркалися. Але кожнісінький день, коли я не бачу Етель, для мене обертається мукою. Сиджу й чекаю її. Я старий чоловік, Аллан, і не маю нікого, крім дочки!
Етель була вкрай здивована, коли раптом побачила Аллана. Вона насупила брови, але потім швидко рушила йому назустріч, радісно простягла руку й зашарілася.
— Ви прийшли, Аллан! Як добре!.. Сказати щиро, я була на вас лиха... Кілька тижнів.
Ллойд захихотів. Тепер настрій в Етель поліпшиться.
— Я тоді не міг піти з вами на концерт.
— Ви правду кажете, Аллан? Послухай, тату, як Аллан бреше. Ви не хотіли, Аллан. Признайтесь відверто.
— Ну... не хотів.
На обличчі в Ллойда проступив переляк. Він уже чекав грози. Етель могла брязнути тарілкою і вибігти з кімнати. Як же він здивувався, коли дочка тільки засміялася.
— Ось бачиш, тату, який цей Аллан! Він завжди каже правду.— І Етель цілий вечір була радісна й привітна.
— Послухайте, друже Аллан! — промовила Етель, коли вони прощалися.— На другий раз не поводьтеся зі мною так гидко... Я вам такого більш не подарую!
— Я постараюся! — відповів жартома Аллан.
Етель звела на нього очі. Їй не сподобався тон, яким Аллан це сказав. Але вона нічим не виказала свого невдоволення, тільки з усмішкою кинула:
— Що ж, побачимо!
Аллан сів у Ллойдів автомобіль і щільніше загорнувся в пальто. Поринувши в думки, сказав собі: «Старий Ллойд не зробить нічого без неї — і зробить усе для неї!»
Через кілька днів Аллан з'явився з Етель у ложі Ллойдів концертної зали на Медісон-сквер.
Вони ввійшли після того, як концерт почався, й привернули до себе таку увагу, що увертюру до «Егмонта» майже ніхто не слухав.
На Етель була не сукня, а ціле багатство. Етель примусила працювати уяву трьох найкращих нью-йоркських художників-модельєрів. Сукня була з гаптованої срібною ниткою і оздобленої горностаєвим хутром тканини й чудово відтінювала її шию та голову. У косах Етель стримів султан із пір'їн чаплі, перехоплених діамантовим аграфом.
Вони прийшли самі. В останню хвилину Етель пощастило вмовити батька, вже одягненого на концерт, зостатися вдома,— він мав нездоровий вигляд. Вона назвала його my dear little dad [90], і Ллойд, засліплений своєю безглуздою батьківською любов'ю, мав за щастя просидіти три години в кріслі, чекаючи на дочку.
Етель хотіла, щоб її побачили вдвох із Алланом і щоб ложа була освітлена. В антракті всі біноклі були спрямовані на їхню ложу й чулися голоси:
— Мак Аллан!.. Мак Аллан!
Ореол слави знову засяяв над ним, як тільки він з'явився на людях у товаристві мільярдерки. Йому стало соромно, і він відсунувся в глибину ложі.
Однак Етель обернулася до нього з інтимною усмішкою, що не залишила в публіки сумніву, а тоді нахилилася над балюстрадою, показуючи свої гарні зуби, чарівну усмішку й утішаючись тріумфом.
Аллан витримав цю сцену тільки завдяки неймовірному напруженню зусиль. Він думав про той вечір, коли сидів із Мод у ложі навпроти й чекав, коли його покличе до себе Ллойд. Аллан виразно бачив прозоре рожеве вушко Мод, її почервонілі від хвилювання щоки, замріяний, спрямований перед себе погляд. І так само виразно пригадав він голос Етель, коли вона вперше простягла йому руку й сказала: «How do you do, Mr. Allan?» Подумки він запитував себе: «Чи хотів би ти, щоб Ллойд тоді не прийшов, щоб ніколи не починалося будівництво тунелю?» І злякався сам себе, коли внутрішній голос відповів: «Ні!» Своєї справи він не віддав би навіть за Мод та Едіт.
Уже другого дня тунельні акції піднялися на сім відсотків! Одна зухвала газета надрукувала вранці повідомлення про те, що в наступному місяці Етель Ллойд заручиться з Маком Алланом.
Удень інша газета опублікувала спростування Етель.
Міс Ллойд заявила: «Той, хто поширює таку чутку,— найбільший брехун у світі. Я — щирий друг Мака Аллана. Це правда, і я цим пишаюся.»
Проте репортери не дрімали. І через кілька тижнів газети обійшла замітка, сповнена прозорих натяків на те, що Мак Аллан знов переїздить до Нью-Йорка.
Це була правдива звістка, однак вона не мала ні найменшого відношення до взаємин Аллана й Етель Ллойд. Аллан влаштувався в будівлі тунельної станції Хобокен. Ця будівля, споруджувана за проектом Хоббі, ще не була готова. Вона складалася з центрального тридцятиповерхового корпуса з п'ятдесятивіконним фасадом і двох двадцятип'ятиповерхових веж, що здіймалися обабіч і мали по десять вікон у ширину. Центральний корпус і обидві вежі стояли на величезних арках, що вели до вокзальних платформ. Вежі були з'єднані з широкою центральною будівлею двома парами мостів. Як оздоби кожен дах мали увінчувати колони — повітряні аркади висячих садів.
Знизу будівля була готова до шостого поверху, а згори були опоряджені тридцятий і двадцять дев'ятий поверхи. Посередині зяяло плетиво ґрат залізного каркасу, в якому вдень повзали й стукали молотками малесенькі люди.
Аллан жив на другому поверсі, якраз над великою центральною аркою вокзалу. Він перевів свій робочий кабінет до просторої ресторанної зали, з якої відкривався мальовничий краєвид на Гудзон та нью-йоркську набережну.
Етель не могла спокійно дивитися на ту величезну незатишну залу, вже сам вигляд якої навіював меланхолію, і вирішила взяти участь в її оздобленні. Вона звеліла вислати зі своїх массачусетських оранжерей кілька вагонів кімнатних рослин і сама привезла в автомобілі сувої килимів.
Алланів вигляд їй не сподобався. У нього був блідий, нездоровий колір обличчя. Він швидко сивів, погано спав і мало їв.
Етель послала до нього одного з батькових кухарів — мастака-француза; поглянувши на людину, він міг сказати, які страви припадуть їй до смаку. Далі Етель пояснила Алланові, що тепер йому особливо потрібне свіже повітря, оскільки штольні отруїли його кров. Без зайвих слів вона почала приїздити щодня о шостій в своєму автомобілі кольору слонової кості й рівно годину катала Аллана за містом. Він не заперечував. Під час цих прогулянок вони іноді не перемовлялися жодним словом.
Чутка про те, що невдовзі мають відбутися заручини, зринала в газетах усе частіше. Внаслідок цього акції синдикату почали підвищуватись. (Ллойд тайкома доручив скупити їх на десять мільйонів доларів, коли вони майже нічого не коштували, і вже тепер заробив на них ціле багатство!)
Акції важкої промисловості також росли. У всіх справах, навіть у найменших, помітне було поліпшення. Вже та обставина, що автомобіль Етель Ллойд щодня рівно о шостій під'їздив до станції Хобокен, впливала на світову біржу.
Комедія, що завдавала Аллану сорому й мук, набридла йому, і він вирішив діяти.
Під час однієї з прогулянок він освідчився Етель.
Однак Етель тільки весело засміялася й глянула на нього великими здивованими очима.
— Не кажіть дурниць, Аллан! — вигукнула вона.
Аллан підвівся й постукав шоферові. Він був смертельно блідий.
— Що ви збираєтесь робити, Аллан? — злякано, не вірячи своїм очам, запитала Етель і почервоніла.— До Нью-Йорка тридцять миль!
— Мені байдуже! — безцеремонно кинув Аллан і виліз з автомобіля. Він пішов, не попрощавшись.
Кілька годин Аллан блукав у полях і лісах, скрегочучи зубами від гніву й ганьби. Все, годі водитися з тою інтриганкою! Годі! Ніколи, ніколи в житті вона більш його не побачить! Нехай їй грець!
Нарешті він натрапив на якусь залізничну станцію й поїхав до Хобокена. Повернувся Аллан серед ночі. Він одразу викликав свій автомобіль і вирушив до Мак-Сіті.
Цілими днями Аллан не виходив з тунелю. Йому не хотілося бачити ні людей, ні білого світу.
4
Етель Ллойд вийшла на яхті в море й проплавала тиждень. Вона запросила з собою Вандерштіфта й дошкуляла йому так, що він ладен був кинутися за борт і хрестом-богом присягавсь повік не бачитися з Етель Ллойд.
Повернувшись у Нью-Йорк, вона ще того самого дня під'їхала до станції Хобокен і спитала про Аллана. Їй сказали, що він у тунелі. Етель тут-таки послала телеграму в Мак-Сіті. Вона просила в Аллана вибачення. Його пропозиція, писала Етель, захопила її зненацька, і вона, розгубившись, зробила велику дурницю. Вона просить його приїхати завтра на вечерю й навіть не чекає відповіді — нехай це доведе йому, що вона на нього розраховує.
Аллан іще раз витримав тяжку боротьбу з самим собою. Він одержав телеграму Етель у тунелі й прочитав її при світлі запорошеної електричної лампочки. Десяток таких лампочок блимало у мороку штольні, і це було все. Аллан думав про мертві штольні. Він їх бачив! Американські, європейські, океанські... Він бачив усі оті тисячі машин, що працювали марно. Бачив пригнічених, виснажених одноманітною роботою інженерів на покинутих станціях. Сотні інженерів уже пішли від нього, не в змозі терпіти далі це монотонне життя. Очі в Аллана палали. Коли він згортав телеграму Етель, у його вухах раптом почало шуміти. Він чув гуркіт поїздів у штольнях — тунельних поїздів, що переможно мчали від Америки до Європи. Вони дзвеніли й свистіли в його мозку, і він хмелів від їхнього шаленого перестуку...