Тунель

Та головним полем її діяльності був будинок для жінок та дітей, що одужували після хвороби.

Будинок стояв поруч з її віллою — треба було тільки перейти через два садки. Мод з'являлася тут щодня рівно о десятій ранку й починала обхід. Вона цікавилася кожним своїм підопічним і часто, коли кошти лікарні кінчалися, допомагала власними грішми. Особливо вона піклувалася про довірених їй дітей.

Мод мала роботу, мала успіх і радість, її взаємини з людьми і з самим життям стали багатші й плідніші, а проте вона була досить чесна, щоб признатися собі: все це разом не могло замінити їй подружнього щастя. Перші два — три роки життя з Маком ніщо не затьмарювало її щастя — поки не з'явився тунель і не забрав у неї чоловіка. Мак і тепер її кохав, вона не мала сумніву! Він був привітний, лагідний, авжеж, але все це було не так, як раніше,— годі себе обманювати!

Тепер Мод бачила його частіше, ніж у перші роки будівництва. Мак, правда, нью-йоркської контори не закрив, але влаштував ще одну й тут, у Тунельному, і часто сидів у ній цілі тижні майже безвиїзно. На це Мод не могла нарікати. Проте сам Мак змінився. Його простодушність, наївна життєрадісність, які так вражали й захоплювали Мод на початку їхнього подружнього життя, з дня на день десь дівалися. Вдома він був такий самий серйозний, як на роботі й серед людей. Він намагався здаватись, як і раніше, веселим, бадьорим, однак це вдавалося йому не завжди. Мак бував неуважний, заклопотаний роботою, і очі його весь час дивилися відсутнім поглядом, що властивий людям, постійно захопленим якоюсь думкою. Обличчя в нього схудло, риси стали суворіші.

Часи, коли він садив Мод собі на коліна й пестив, минули. Він і тепер цілував її, коли приходив додому чи йшов з дому, зазирав їй в очі, всміхався,— проте її жіночий інстинкт годі було обманути. Дивно, але Мак, такий завантажений роботою, за всі ці роки більш не забув жодного їхнього «великого» дня, як, скажімо, день народження Едіт чи її, Мод, день їхнього весілля, різдво. Але Мод якось зазирнула випадково до його записника й побачила, що всі ці дні там підкреслено червоним. Вона розчаровано посміхнулася. Мак пам'ятав про них механічно, вже не серцем, яке колись щоразу нагадувало йому про ці дні.

Мод спіткала доля більшості її подруг, чоловіки яких з дня на день надривали сили на заводах, у банках і лабораторіях, молилися на дружин, обвішували їх мереживами, перлами та хутрами, послужливо супроводжували до театру, а думками були все ж на роботі. Таке було життя, і саме тому їй, Мод, воно здавалося жахливим. Вона воліла жити бідно, всіма забутою, далі від світу, зате оточена вічним коханням і вічною ласкою. Авжеж, до такого життя прагнула Мод, хоч іноді їй і самій ці мрії здавалися безглуздим.

Мод любила, попоравши роботу, сісти, взяти шитво й поринути в роздуми. В такі хвилини вона щораз поверталась у спогадах до того часу, коли Мак сватався до неї. Вона пам'ятала його надзвичайно юним і простодушним. З жінками він був зовсім недосвідчений і, щоб показати їй свої почуття, нічого нового не придумав. Квіти, книжки, квитки на концерт чи до театру, невеличкі лицарські послуги — одне слово, як звичайнісінький собі чоловік. І все ж таки їй це в ньому подобалося — тепер навіть дужче, ніж тоді. Та потім його поведінка цілком несподівано змінилася, і він став більше схожим на того Мака, якого вона знала тепер. Якось увечері він, діставши від неї ухильну відповідь, недвозначно і досить нечемно сказав: «Подумайте про це. Даю вам час до п'ятої години завтрашнього дня. Якщо ви й тоді нічого не вирішите, то більше не почуєте від мене про це жодного слова. Good bye! [49]» І що ви думаєте? Назавтра рівно о п'ятій він був тут як тут!.. Мод завжди з усміхом згадувала ту сцену, однак не забувала й про те, скільки тривог натерпілася за ту ніч і день.

Чим більше тунель забирав у неї Мака, тим затятіше, з тим більшою упертістю, що викликала біль і радість водночас, поверталися її думки по перших їхніх прогулянок, розмов, невеличких і, на перший погляд, незначних, але все ж таки важливих подій у їхньому молодому подружньому житті. В її серці чаїлася лють на той тунель! Мод його ненавиділа, бо він був дужчий за неї! О, те нікчемне марнолюбство, що не давало їй спокою в перші роки, давно минуло. Тепер Мод було байдуже — знають Макове ім'я на всіх п'яти континентах чи ні. Вночі, коли примарні відблиски залитого вогнями Тунельного проникали до кімнати, її ненависть до цього міста нерідко ставала нестерпною, і вона причиняла віконниці, щоб не бачити його. Від цієї люті Мод хотілося плакати, і часом вона й справді плакала — нишком, так, щоб ніхто не бачив. Спостерігаючи, як поїзди стрімко зникають у штольнях, Мод похитувала головою. Яке безумство! Але для Мака не було, здавалося, нічого природнішого. Та всупереч усьому — і ця надія додавала їй снаги — Мод сподівалася, що коли-небудь Мак знову цілком належатиме їй. Настане день, коли тунель усе ж таки поверне йому свободу! Коли піде перший поїзд...

Та — о боже милий! — чекати цього ще стільки років! Мод зітхнула. Терпіння! Терпіння! Поки що вона має роботу. У неї є кохана Едіт, яка тим часом підросла, стала такою собі маленькою леді й дивиться на світ цікавими, розумними оченятами. Мак почав з'являтися додолу частіше, ніж досі. У Мод є Хоббі, який майже щодня приходить до неї обідати й розповідає всілякі смішні історії; з ким можна так чудесно погомоніти! Домашнє господарство теж вимагало тепер від неї більше часу й сили, ніж раніше. Мак часто приводив з собою гостей — знаменитих людей, з такими гучними іменами, що Мак навіть дозволяв їм заходити до готелю. Мод була рада гостям. Усі ті знаменитості були переважно літні чоловіки, і Мод почувала себе з ними невимушено. Бо всі вони мали одну рису: це були люди дуже прості, щоб не сказати скромні. Великі вчені, яких до Мака приводили геологічні, фізичні й технічні проблеми і які нерідко на цілі тижні поселялися зі своїми приладами на одній із станцій на глибині тисячу метрів нижче рівня моря, щоб провести яке-небудь дослідження. Але Мак поводився з цими знаменитостями точнісінько так, як із нею чи з Хоббі.

Та коли ті «кити» прощалися, вони вклонялися Макові, тисли йому руку й усе дякували, дякували... А Мак, як завжди, скромно, добродушно всміхався й казав: «All right, sir!» [50] — і бажав їм щасливої дороги. Бо ті люди приїздили здебільшого здалеку.

А одного разу до Мод завітала й дама.

— Мене звати Етель Ллойд! — промовила вона й підняла вуаль.

Так, це справді була Етель! Вона зашарілася, бо не мала, власне, ніякого приводу приїздити сюди. Мод також почервоніла — через те, що зашарілась Етель. А ще в голові у неї майнула думка, що Етель надто зухвала, і їй здалося, ніби гостя прочитала цю думку у неї в очах.

Однак Етель відразу опанувала себе.

— Я так багато читала про ваші школи, місіс Аллан,— спокійно, невимушено почала вона,— що кінець кінцем мені самій закортіло побачити їх. Адже і я, як ви, мабуть, знаєте, маю відношення до таких закладів у Нью-Йорку.

Етель Ллойд не приховувала своєї вродженої гордості й людської гідності, що справляла досить приємне враження, а також природної щирості й сердечності, які викликали в усіх захват. Вона втратила ту дитячу безпосередність, яка кілька років тому впала в око Алланові, і тепер стала справжньою дамою. Колишня її трохи солодкувата, ніжна краса дозріла. Кілька років тому Етель справляла враження пастельної картинки; тепер усе в ній здавалося виразним і осяйним — очі, губи, коси. Вона завжди мала такий вигляд, ніби щойно вийшла з будуара. Лишай на підборідді в неї ледве помітно збільшився і трохи потемнів, однак вона вже не намагалася сховати його під пудрою.

Із ввічливості Мод мусила сама повсюди супроводжувати гостю. Вона показала Етель лікарню, школи, дитячий садок і скромне приміщення жіночого клубу. Етель усе дуже сподобалося, проте вона не стала, як це чинять іноді молоді дами, розсипати зайві похвальби. Насамкінець Етель запитала Мод, чи не може вона, Етель, чим-небудь допомогти. Ні? Що ж, така відповідь влаштовувала Етель також. Вдома вона так мило розмовляла з Едіт, що дівчинка відразу полюбила її. І Мод переборола свою незбагненну, нічим не обгрунтовану антипатію до Етель і запросила її лишитись на вечерю. Етель зателефонувала своєму «татусеві» й зосталась.

Мак привіз із собою на вечерю Хоббі. При ньому Етель відчула себе багато впевненіше — так, як вона ніколи б не відчувала себе при тихому, мовчазному Макові. Це вона, по суті, вела розмову. Коли вдень вона, на противагу деяким молодим дамам, хвалила заклади Мод по-діловому, не перебільшуючи, то тепер просто не шкодувала для цього слів. І в Мод знову прокинулась недовіра. «Вона мітить на Мака»,— сказала собі Мод. Та, на превелику її втіху, Мак приділяв Етель не більше уваги, ніж того вимагала ввічливість. Він дивився на вродливу, розпещену Етель тим самим байдужим поглядом, яким звичайно дивився на стенографістку.

— Бібліотека в жіночому клубі, як на мене, ще біднувата,— сказала Етель.

— Ми її з часом поповнимо.

— Якби ви мені дозволили, місіс Аллан, я б з великою радістю привезла кілька книжок. Хоббі, підтримайте, мене!

— Якщо ви маєте кілька зайвих книжок...— промовила Мод.

Протягом наступних днів Етель прислала цілу гору книжок — тисяч п'ять томів. Мод щиро подякувала, однак пошкодувала, що прийняла пропозицію, бо відтоді Етель почала наїздити частенько. Вона поводилась так, ніби щиро потоваришувала з Мод, і засипала маленьку Едіт подарунками. А якось навіть спитала в Мака, чи не можна їй буде при нагоді спуститися в тунель.

Мак вражено звів на неї очі, бо це вперше з таким проханням до нього звернулася жінка.

— Ні, не можна! — відповів він коротко й досить різкувато.

Але Етель не образилася. Вона щиро засміялась і сказала:

— Містере Аллан, невже я дала вам привід гніватися?

Відтоді вона почала з'являтися не так часто. І Мод не мала нічого проти. Вона, хоч скільки докладала зусиль, не могла полюбити Етель Ллойд. Крім того, Мод, як і багато інших людей, воліла зустрічатися тільки з тим, до кого лежала душа.

Ось чому їй було таке приємне товариство Хоббі. Він приїздив до них щодня. Приїздив на обід, на вечерю, байдуже— вдома був Мак чи ні. Дійшло до того, що, коли Хоббі не з'являвся, Мод уже бракувало його. І навіть тоді, коли Мак бував з нею.

5

— У Хоббі завжди такий гарний настрій! — часто казала Мод.

— Він узагалі чудовий хлопець, Мод,— відповідав Мак.

При цьому він усміхався й нічим не виказував, що в цих частих нагадуваннях дружини про настрій Хоббі чує легкий докір. Він був не Хоббі. Він не мав такого, як у Хоббі, хисту завжди бути веселим, сприймати все легко. Мак не вмів після дванадцяти годин роботи танцювати негритянські танці, співати популярні пісеньки, викидати всілякі коники, як Хоббі. Чи кому-небудь доводилось бачити, щоб Хоббі не сміявся й не жартував? У Хоббі сміється все обличчя. Як тільки він розтуляє рота, народжується злий жарт. Де з'являється Хоббі, там усі вже готові сміятися,— Хоббі просто повинен бути дотепним. А Мак був не Хоббі. Єдине, що Мак умів,— це не заважати веселитися іншим, і він робив усе, щоб не заважати. Та куди гірше було те, що його взаємини з Мод утрачали з роками щирість. Мак себе не обманював. Він палко любив Мод і свою маленьку донечку, і все ж йому здавалося, що такому чоловікові, як він, краще взагалі не мати сім'ї.

Попоравши роботу, Хоббі про неї забував. А він, Аллан, ніколи не міг не думати про неї! Тунель ріс, а з ним зростала й робота. Крім того, Аллан мав свій особливий клопіт, яким ніколи ні з ким не ділився!

Вже тепер він мав сумнів, чи пощастить завершити будівництво за п'ятнадцять років. За його підрахунками це було неможливо навіть за найсприятливіших обставин. Аллан свідомо визначив такий термін, щоб його задум підтримала громадська думка й щоб дістати народні гроші. Якби він був назвав двадцять чи двадцять п'ять років, йому не дали б і половини грошей.

За п'ятнадцять років йому навряд чи пощастить прокласти подвійні штольні Біскайська затока — Фіністере та Америка — Бермудські острови.

На кінець четвертого року штольні американської лінії пролягли на двісті сорок кілометрів від американського узбережжя та вісімдесят кілометрів від Бермудських островів. На європейській лінії було пройдено загалом двісті кілометрів з боку Біскайської затоки й сімдесят — з боку Фіністере. Зате атлантична лінія не була готова навіть на одну шосту. Як подолати величезні відстані Фіністере — Азорські острови та Азорські острови — Бермудські острови?

З'явилися й фінансові труднощі. Підготовчі роботи, звивисті штольні на Бермудських островах поглинули куди більше коштів, ніж Аллан планував у своїх розрахунках. До сьомого чи принаймні до шостого року будівництва годі було й думати про нову тримільярдну позику. Ще трохи, і доведеться споруджувати тунель на великих відстанях поки що без допоміжних штолень, а це надзвичайно ускладнить роботу. Як вивозити з тунелю без таких штолень гори каміння, які дедалі ростуть, розбухають і вже тепер загрожують завалити штольні? Каміння лежить повсюди — між рейками, у квершлагах, на станціях; поїзди ледве рухаються під його вагою.

Аллан цілі місяці проводив у тунелі, намагаючись знайти швидкісні методи роботи. В американських штольнях випробовували кожну машину, кожен новий винахід і вдосконалення, перше ніж застосувати їх на інших ділянках. Тут проходили підготовку спеціальні загони робітників «пекла» й «чистилища» — потім їх перекидали на решту станцій як «pacemaker»[51]. Їм доводилось повільно, поступово пристосовуватися до шаленого темпу роботи, а також до спеки в тунелі. Нетренована людина у «пеклі» впала б з ніг уже на першій годині роботи.

Аллан домагався, щоб на будь-який, навіть незначний робочий процес ішло якнайменше зусиль, коштів і часу. Його розподіл праці був доведений до крайніх меж; кожен окремий робітник з дня на день, з року в рік виконував ті самі обов'язки, працював усе швидше й швидше, поки його рухи набували автоматизму. Аллан мав своїх фахівців, вони навчали й муштрували тисячі робітників, поки ті починали показувати рекордні результати (скажімо, у швидкісному вивантажуванні вагонів), а потім ці рекорди ставали звичайною нормою. Надолужити згаяну секунду вже не можна було — не можна було ніколи; вона коштувала ціле багатство. Коли один робітник утрачав з хвилини всього одну секунду, то втрати робочого часу ставісімдесятисячної армії, з якої в тунелі постійно працювали шістдесят тисяч чоловік, становили б за один тільки день двадцять чотири тисячі робочих годин! Щороку Алланові вдавалося підвищувати продуктивність праці на п'ять процентів. І все ж будівництво посувалося надто повільно!

Особливо багато клопоту завдавала Алланові проходка. Ставити на останні п'ятсот метрів більше робітників було просто неможливо — вони тільки збивалися б докупи й заважали б один одному. Аллан провадив експерименти з найрізноманітнішими вибуховими речовинами, поки винайшов суміш «Тунель-8»; ця вибухівка розколювала породу на приблизно однакові брили, і їх легко було вивозити. Мак годинами вислуховував донесення своїх інженерів і невтомно обговорював їхні пропозиції, перевіряв, випробовував.

Несподівано, ніби випірнувши з моря, Аллан з'явився на Бермудських островах. Шлоссер погорів. Його перевели до конструкторського бюро в Мак-Сіті. Місце Шлоссера посів молодий англієць на ім'я Джон Фарбей — йому ледве сповнилося тридцять років. Аллан скликав інженерів, які вже й так задихалися від шаленого робочого темпу, й заявив, що вони повинні підвищити продуктивність праці на двадцять п'ять процентів. Повинні! Бо він, Мак Аллан, повинен додержати обіцяних термінів. Як вони цього доможуться — то вже їхня справа...

Зненацька він з'явився на Азорських островах. На це будівництво йому вдалося запросити німця Міхаеля Мюллера, що кілька років обіймав один із керівних постів на спорудженні тунелю під Ла-Маншем. Цей чоловік важив сто двадцять п'ять кілограмів, і його тут усі називали «товстий Мюллер». Люди любили Мюллера — переважно за його огрядність, що давала привід для жартів. Але який це був невтомний працівник! Останнім часом Мюллер проходив свої штольні навіть швидше, ніж Аллан із Гарріманом у Нью-Джерсі. Мюллера, цю гору м'яса, що без угаву сміялася, аж двигтіла, просто переслідувала удача. Його ділянка з геологічного погляду була найцікавіша, найпродуктивніша і водночас давала достатні підстави стверджувати, що колись ця частина океану була суходолом. Мюллер наштовхнувся на потужні поклади калію, а також залізної руди.

Завдяки його удачі акції Пітсбурзької компанії ливарних заводів, яка свого часу придбала право на всі добуті під час прокладання тунелю копалини, підскочили на шістдесят відсотків. Видобуток копалин не коштував компанії жодного цента, її інженерам досить було тільки позначити потрібні вагони — і їх відчіплювали від состава. Щодня, щогодини власники акцій тремтіли від хвилювання, думаючи, що в руки їм просто з неба можуть упасти нечувані багатства. В останні місяці Мюллер наштовхнувся на п'ятиметровий пласт кам'яного вугілля — «прекрасного вугілля», як він казав. Та це було ще не все. Той пласт лежав якраз на осі штольні і не мав кінця-краю. Мюллер мчав крізь вугілля! Його єдиним, його заклятим ворогом була вода. Штольні проходили тепер на вісімсот метрів нижче від морського дна, і все ж у них просочувалася вода. Мюллер поставив цілу батарею потужних турбонасосів, які безперервно викидали в море цілі потоки брудної води.

Аллан з'явивсь у Фіністере та в Біскайській затоці і, як і на Бермудських островах, заявив, що повинен додержати своїх термінів і вимагає пришвидшити роботу. Головному інженерові французької ділянки будівництва мосьє Гайярові, сивому, елегантному й дуже обдарованому французові, Аллан, не зважаючи на галас у французькій пресі, дав по шапці; на його місце він поставив американця Стефана Олін-Мюленберга.

Мовби з-під землі, з'являвся Аллан на електричних станціях, і його ока не уникало ніщо, ні найменша дрібниця. Інженери з полегкістю зітхали, коли він знов від'їздив, а вони ще залишалися при своєму розумі.

Аллан з'явився в Парижі, і газети друкували про нього величезні статті, а також вигадані інтерв'ю. Через тиждень стало відомо, що одне французьке товариство дістало дозвіл на спорудження швидкісної залізниці Париж — Біскайська затока, по якій тунельні поїзди доходитимуть до самої столиці. Водночас у всіх великих європейських містах вихлюпнуло море здоровенних плакатів, на яких було зображене одне з казкових міст Хоббі: тунельна станція «Азора»: Феєричне місто Хоббі викликало таку саму недовіру, подив і захват по другий бік океану, як колись казкове місто в Америці. Фантазія Хоббі знов розгулялася. Та особливо вражав ескіз у кутку того здоровенного плаката — там були показані землі синдикату тепер і в майбутньому. Синдикат придбав смужку острова Сан-Жоржі, кілька невеликих острівців і групу піщаних мілин. Але через кілька років ця площа мала збільшитися вчетверо. Всі острови були з'єднані між собою надзвичайно широкими греблями, а піщані мілини зливалися з основним масивом. У першу хвилину навіть на думку не спадало, що в цьому місці Аллан кине в море каміння з чотирьох (а як схоче, то й з п'яти) тисяч кілометрів подвійних штолень і в такий спосіб створить цей великий, дивної форми острів...

«Азора» майбутнього, як і американське фантастичне місто, мала величезний, прекрасний порт із набережними, молами та маяками. А особливо впадав у вічі чудовий курорт — готелі, тераси, парки і неосяжний пляж.

І все ж найбільший подив — щоб не сказати замішання — викликали названі Тунельним синдикатом ціни на землю. Для Європи вони були просто нечувані! Та синдикат звернув свій холодний, немилосердний погляд на європейський капітал, як змія на пташку. Адже не важко було здогадатися, що «Азора» поглине весь пасажирський рух Південної Америки. Не треба було також мати великий розум, щоб збагнути: «Азора» — з Парижа поїзди доїжджатимуть до неї за чотирнадцять, а з Нью-Йорка за шістнадцять годин — стане найзнаменитішим курортом у світі, там збиратиметься вище товариство Англії, Франції і Америки.

І європейський капітал не примусив себе чекати. Утворювалися групи земельних спекулянтів, які скуповували великі ділянки, щоб через десять років перепродувати їх квадратними сажнями.

З Парижа, Лондона, Ліверпуля, Берліна, Франкфурта, Відня текли гроші, вливаючись до широкої кишені С. Вулфа — до його big pocket [52], що ввійшла серед людей у прислів'я.

6

С. Вулф згрібав ці гроші так само, як доти згріб три мільярди, одержані від капіталістів та народу, і як суми, що їх дали Бермудські острови, Біскайська затока, Фіністере й Мак-Сіті. За ці гроші С. Вулф нікому не дякував. Скільки лунало колись попереджень та пророкувань про цілу лавину банкротств, якщо такий могутній потік грошей потече в один бік! Від цих пророцтв фінансових невігласів збулася лише мізерія. Кілька підприємств сіли на мілину, але потім швиденько оговтались.

Бо С. Вулф грошей не солив. У нього не залежувався жодний цент! Потрапивши до його рук, гроші відразу починали нескінченний свій кругообіг.

С. Вулф розсилав їх у всі куточки планети.

Широкий потік золота котився через Атлантичний океан до Франції, Англії, Німеччини, Швеції, Іспанії, Італії, Туреччини, Росії. Він долав Урал і вдирався в сибірські ліси та байкальські гори. Розливався по Південній Африці, Капській провінції, Оранжевій річці, Австралії, Новій Зеландії. Затоплював Міннеаполіс, Чікаго й Сент-Луїс, Скелясті гори, Неваду й Аляску.

Долари С. Вулфа, ці мільярди відчайдушних маленьких воїнів, воювали проти грошей усіх націй і рас. Усі вони були невеличкі С. Вулфи, наскрізь просякнуті його інстинктами, і їхнє гасло було: «Money» [53]! Цілими арміями мчали вони по кабелю на морському дні й летіли ефіром. Та, діставшись до бойовища, хутко міняли свою подобу. Вони оберталися на маленькі сталеві молоточки, що день і ніч вистукували від жадібності, ставали спритними ткацькими човниками в Ліверпулі, прибирали вигляду готтентотів і повзали в пісках алмазних копалень Південної Африки. Вони перетворювалися в шатуни потужних, на тисячі кінських сил машин, у гігантське коліно з блискучої сталі, яке двадцять чотири години на добу завзято долало пару й щоразу відкидалося нею назад. Ті воїни обертались у навантажений залізничними шпалами поїзд — він мчав з Омська до Пекіна,— у трюм пароплава, що віз ячмінь з Одеси в Марсель. У Південному Уельсі вони кидалися в шахтних клітях на вісімсот метрів під землю й вилітали з вугіллям на-гора. Вони проникали до тисяч будівель у всьому світі й швидко розмножувалися, збирали збіжжя в Канаді й зеленіли тютюновими плантаціями на Суматрі.

Так, вони воювали! Досить було Вулфові тільки кивнути пальцем, і вони відступали з Суматри й заходжувались добувати золото в Неваді. Вони блискавично покидали Австралію і цілим роєм осідали на бавовняній біржі в Ліверпулі.

С. Вулф не давав їм спочинку. В його руках вони сотні разів на день зазнавали перетворень. Він сидів у своїй конторі, пожовував сигару, пітнів, диктував одночасно десяток телеграм та листів, тримаючи біля вуха телефонну трубку, й водночас розмовляв з одним зі своїх помічників. Правим вухом С. Вулф слухав голос у трубці, лівим — донесення службовця. Одним голосом він розмовляв зі службовцем, а другим кричав у трубку. Одним оком стежив за стенографістками та друкарками — чи не ждуть продовження,— а другим поглядав на годинника. С. Вулф думав про те, що Неллі вже цілих двадцять хвилин чекає його і супитиметься, коли пін спізниться на вечерю. Заразом він міркував про те, що його агент у справі південно-африканських рудників поводиться, як кретин, зате в справі братів Гарньє виявляє далекоглядність. С. Вулф мізкував — десь у найдальших закутках своєї чубатої, вкритої потом голови — про велику битву, яку він завтра дасть і виграє на віденській біржі.

Щотижня йому потрібно було понад півтора мільйона доларів готівкою, щоб розрахуватися з робітниками, а щокварталу — сотні мільйонів для оплати процентів та амортизації. Коли наставав час платити гроші, С. Вулф цілими днями не виходив з контори. Тоді розгорялася запекла битва, і перемога діставалася йому ціною великих витрат поту, жиру й нервів.

Бувало, він відкликав свої війська назад. І вони поверталися; кожен долар — невеличкий герой і переможець, що приніс здобич: котрий — вісім, котрий — десять, а котрий — і всі двадцять центів. Багато з них приходили з битви каліками, деякі гинули на бойовищі. Війна — це війна!

Таку невтомну, шалену боротьбу С. Вулф провадив роками; день при дні він вичікував слушної нагоди кинутися в атаку, розгорнути наступ або відступити. Щодня давав накази своїм командувачам у п'ятьох частинах світу й щогодини вивчав їхні донесення.

С. Вулф працював бездоганно. Це був фінансовий геній, що нюхом чув гроші за багато миль. Десятки, сотні мільйонів акцій та інших цінних паперів він пересилав контрабандою до Європи, бо на американські гроші покладався лиш тоді, коли мав свою золоту резервну армію.

Він випускав проекти, що їх люди читали, як поезії Уолта Уїтмена. Як ніхто інший, С. Вулф умів потрібної хвилини тицьнути в потрібну руку потрібну суму чайових. Завдяки цій тактиці він залагоджував у менш розвинених країнах (таких, як Росія, Персія) справи, що давали двадцять п'ять і навіть сорок відсотків прибутку і вважалися дозволенними тільки серед фінансистів. На щорічних загальних зібраннях він упевнено йшов до мети, і синдикат за кілька років підвищив його платню до трьохсот тисяч доларів. С. Вулф був незамінний.

С. Вулф працював так, що його легені ходором ходили. На кожному папері, який побував у нього в руках, залишався масний слід від його великого пальця, хоч він мив руки сотні разів на день. С. Вулф виділяв цілі тонни жиру й, незважаючи на це, робився дедалі товстішим. Та коли він підставляв спітнілу голову під холодну воду, зачісував чуб і бороду, вдягав свіжий комірець і виходив з контори, то відразу ставав поважним джентльменом, що ніколи нікуди не поспішає. Він спокійно сідав у свій елегантний чорний автомобіль, срібний «дракон» якого гудів, мов сирена океанського пароплава в тумані, і виїздив на Бродвей повтішатися вечором.

С. Вулф вечеряв звичайно в однієї зі своїх юних подруг. Він любив смачно попоїсти й випити келих доброго, міцного вина.

Щовечора об одинадцятій він приходив до клубу, щоб пограти години дві в карти. Грав С. Вулф мовчки, розважливо, ставки робив не високі й не низькі, час від часу надував товсті червоні губи й пирхав у чорну бороду.

У клубі він щоразу випивав чашечку кави — й більш нічого. С. Вулф був взірцем джентльмена.

Він мав тільки один гандж і старанно приховував його від людей. Це була його непомірна хтивість. Погляду його чорних, блискучих, як у звіра, очей під чорними віями не уникало жодне привабливе жіноче тіло. Коли він бачив вродливу молоденьку дівчину з округлими стегнами, кров починала гупати у нього в вухах. Щороку С. Вулф щонайменше разів чотири їздив до Парижа та Лондона — і там, і там він утримував по одній чи дві красуні, для яких умебльовував розкішні квартири з дзеркальними альковами. С. Вулф запрошував на вечерю з шампанським по десятку чарівних юних богинь, з'являвся перед їхні очі у фраку, а сам милувався блиском їхньої неприкритої ніжної шкіри. Часто він привозив з своїх подорожей «кузин» і поселяв їх у Нью-Йорку. Дівчата мали бути юні, вродливі, біляві й повненькі; С. Вулф віддавав перевагу англійкам, німкеням і скандінавкам. У такий спосіб він помщався за бідного Самуїла Вольфзона, що багато років тому в очах гарних жінок не витримував конкуренції з атлетичної будови тенісистами та власниками чималого місячного бюджету. Він помщався пихатій білявій расі, яка колись штурхала його ногою межи очі, тим, що тепер купляв її жінок. Та насамперед це була винагорода самому собі за сповнену знегод юність, що не дала йому ні часу, ні можливості погамувати любовну спрагу.

З кожної поїздки С. Вулф привозив трофеї: кучері, пасма кіс — від холодних сріблясто-білявих тонів до найжагучіших рудих — і складав їх у японську лаковану шафку в своїй нью-йоркській квартирі. Але про це ніхто не знав — С. Вулф умів мовчати.

Подорожувати до Європи він любив і ще з однієї причини. Він навідував там батька, до якого прихилявся з дивною сентиментальністю. Двічі на рік С. Вулф бував у Сентеші, попереджуючи про свій приїзд телеграмою. Увесь Сентеш тоді охоплювало хвилювання. Знаменитий син старого Вольфзона! Щасливець! Яка голова!.. Приїздить до Сентеша!..

С. Вулф поставив батькові гарний будинок і посадив навколо нього сад. Це була майже вілла. Сюди приходили скрипалі, вони грали, пританцьовували, а все місто товпилося біля залізної огорожі.

Старий Вольфзон погойдувався вперед-назад, кивав невеличкою, висхлою голівкою і на радощах плакав.

— Великим чоловіком ти став, сину мій! Хто б міг подумати! Великим, моєю гордістю! Я щодня дякую господові богу!

С. Вулфа любило за привітну вдачу все містечко. З багатими й бідними, молодими й старими він розмовляв однаково — по-американському демократично й просто. Такий великий і такий скромний!

Старий Вольфзон мав іще одну мрію і бажав, щоб вона збулася, перше ніж його покличе до себе всевишній.

— Я хочу побачити його самого,— казав він,— отого пана Аллана! Оце чоловік!

А син відповідав:

— Побачиш! Як тільки він знову приїде до Відня чи до Берліна — а він туди приїде,— я пошлю тобі телеграму. Прийдеш до нього в готель і скажеш, що ти — мій батько. Він буде тобі радий!

Але старий Вольфзон здіймав до неба невеличкі старі руки, похитував головою і плакав:

— Ніколи я його не побачу, того пана Аллана! Ніколи не зважусь прийти до нього! Ноги мене не понесуть!

Прощатись обом щоразу було дуже тяжко. Старий Вольфзон дріботів кілька кроків услід за синовим салон-вагоном, потім ноги в нього підкошувались, і він починав ридати. По обличчю С. Вулфа теж котилися сльози. Та, зачинивши вікно й витерши очі, він одразу знову ставав С. Вулфом, і його темна голова рабина загадково мовчала.

С. Вулф проклав собі шлях. Він був багатий, знаменитий, його боялися, міністри фінансів великих держав приймали його з шанобою; на здоров'я, коли не брати до уваги легенької задишки, не нарікав. Апетит — зокрема й до жінок — мав прекрасний. І все ж таки С. Вулф не був щасливий.

Лихо його було в тому, що він звик усе аналізувати, а також у тому, що в пульманівських вагонах і каютах пароплавів у нього лишався час для роздумів. Він міркував про всіх людей, яких зустрічав у житті і згадку про яких зафіксував кінематограф його пам'яті. Він порівнював тих людей одного з одним і себе з ними. С. Вулф був чоловік розумний, мав критичний погляд і з неабияким жахом дійшов висновку, що він — людина досить пересічна! Він знав ринок, світовий ринок, був ніби втіленням курсового бюлетеня, біржового телеграфу, людиною, по саме нікуди напханою цифрами. Але хто він був іще, крім цього? Чи був він тим, кого називають особистістю? Ні. Батько відстав від нього на дві тисячі років, і все ж особистістю був скоріше саме він. А С. Вулф став спершу австрійцем, потім — німцем, англійцем, американцем. Після кожного такого перетворення він скидав шкіру. А тепер, хто він тепер?.. Так, тепер сам дідько знає, хто він, власне, такий! Його пам'ять, його надзвичайна пам'ять,— вона роками механічно зберігала номер залізничного вагона, в якому він їхав з Сан-Франціско до Чікаго,— ця пам'ять була в нього мовби совістю, що вічно стоїть на чатах. Він знав, звідки в нього нібито свої думки, звідки ця манера скидати капелюх, манера розмовляти, манера всміхатися, манера дивитись на співрозмовника, що наганяє на нього нудьгу. Коли С. Вулф усе це усвідомив, то збагнув, чому інстинкт підказав йому позу, в якій він почував себе найпевніше,— позу гідності, спокою, мовчазності. Та навіть ця поза складалася з мільйонів елементів, запозичених в інших людей!

Він думав про Аллана, Хоббі, Ллойда, Гаррімана. Всі вони були люди! Всіх, зокрема й Ллойда, С. Вулф вважав людьми обмеженими, що міркують шаблонно, що взагалі не міркують! І все ж вони були люди, люди своєрідні, яких — хоч причину цього годі назвати — світ сприймав як справжні особистості! Він думав про гідність, з якою тримався Аллан. У чому вона полягає? Хто може сказати, де її коріння? Ніхто. В його силі, у... страху, який Аллан викликав? То в чому ж її секрет? Ніхто не міг дати відповідь. Цей Аллан не позував, він завжди був природний, простий, завжди був сам собою і справляв таке враження! С. Вулф часто придивлявся до його засмаглого, всіяного ластовинням обличчя. Воно не було позначене ні шляхетністю, ні геніальністю, і все ж С. Вулф не міг надивуватися, скільки простоти і ясності в тих рисах. Досить було Алланові що-небудь сказати — навіть так, знічев'я,— і цього вже вистачало. Нікому й на думку не спадало не виконати його розпорядження.

А втім, С. Вулф був не той чоловік, щоб день і ніч сушити собі голову цими речами. Тільки зрідка, коли за вагонним вікном пропливав краєвид, він дозволяв собі поміркувати про таке. Але потім на душі в нього ставало незатишно, настрій псувався.

Розмірковуючи так, він щоразу спинявся на одному: на своїх взаєминах з Алланом. Аллан його поважав, ставився до нього прихильно, по-товариськи, та все ж не так, як до решти, і він, С. Вулф, добре це бачив.

Він чув, як Аллан майже до всіх службовців, інженерів і головних інженерів звертався просто на ім'я. Чому ж йому він завжди казав «містере Вулф» і жодного разу не помилився на слові? З поваги? О ні, синашу, цей Аллан поважає тільки себе! І хоч як смішно це здавалося навіть самому С. Вулфу, а найзаповітніша його мрія була, щоб Аллан поплескав його коли-небудь по плечу й сказав: «Hallo, Woolf, how do you do?» [54] Але він чекав цього вже кілька років.

Після таких роздумів С.Фулфові щоразу ставало очевидно: він ненавидить Аллана! Так, він його ненавидів — без будь-якої на те причини. Йому хотілося, щоб самовпевненість Аллана похитнулася, щоб його погляд хоч раз пригас, щоб він зрештою став від нього, С. Вулфа, залежним.

Коли С. Вулф перебирав такі думки, його всього аж лихоманило. Хіба ж він бажав чогось нездійсненного? Адже може настати час, коли він, С. Вулф... Одного дня він—чом би й ні?! — підніметься на таку висоту, що стане, по суті, цілковитим власником синдикату!

С. Вулф закрив своїми східними повіками блискучі чорні очі, і його товсті щоки здригнулися.

Це була найсміливіша думка за все його життя, і вона С. Вулфа гіпнотизувала.

Якби він мав у своєму тилу всього-на-всього мільярд акцій, тоді Мак Аллан побачив би, хто такий С. Вулф!..

С. Вулф припалив сигару і знов поринув у свої шанолюбні мрії.

7

Компанія «Едісон-Біо» так само випускала щотижня новий фільм про тунель, і справи її йшли блискуче.

Вона показувала чорну завісу куряви, що незмінно висіла над товарною станцією Мак-Сіті. Показувала тисячі огорнених димом паровозів, які стягували сюди з усіх американських штатів незліченні армії вагонів. Мостові крани, поворотні крани, кранові візки, висотні підйомні крани... «Едісон-Біо» показувала «чистилище» й «пекло», де несамовито металися тисячі людей. Фонограф відтворював одночасно й гуркіт, що котився штольнями на дві милі від «пекла». Цей гуркіт, хоч і записаний через модератор, був такий оглушливий, такий нестерпний, що глядачі мимоволі затуляли вуха.

«Едісон-Біо» демонструвала всю біблію новітньої праці. І все було спрямовано на досягнення однієї мети: тунель!

І глядачі, котрі ще десять хвилин тому втішались якоюсь страшною мелодрамою, відчували: всі оті строкаті, громохкі, огорнені димом картини праці на екрані — не що інше, як сцени куди більшої, грандіознішої драми, і її героєм був їхній час.

«Едісон-Біо» проголошувала епос заліза, глибший і величніший від усіх епосів давнини.

Залізорудні шахти в Більбао (Північна Іспанія), Елліваре та Гренгесберзі (Швеція). Місто сталеливарників в Огайо, де випадає попільний дощ, а димові труби стирчать густо, мов списи. Вогненні комахи на нічному обрії над доменними печами у Швеції. Пекло! Металургійний завод у Вестфалії. Скляні палаци, придумані людиною машини-мамонти, а поруч — схожі на карликів їхні творці й господарі. Гурт височенних, як вежа, і товстих дияволів — огорнені димом і підперезані залізними поясами доменні печі — час від часу випльовують у небо вогонь. Нагору злітають вагонетки з рудою — це завантажують домну. У черевах товстих дияволів нутрують отруйні гази, вони нагрівають нутрощі до тисячоградусної температури, і вугілля та кокс самі починають горіти. Триста тонн чавуну дає за день домна. Пробивають льотку, струмок металу б'є в жолоб, люди палають, їхні мертвотні обличчя блищать. Бесемерівські й томасівські конвертери, немов здуті павучі тіла заввишки як кількаповерховий будинок, повертаються під тиском води й то навстоячки, то навлежачки продувають крізь чавун повітря, викидаючи снопи іскор та вогненні змії. Жар, спекота, пекло й тріумф! Мартенівські печі, печі з роликовим подом, парові молоти, прокатні стани, дим, хороводи іскор, розгарячілі люди, в кожному дюймі — геніальність, перемога. Розпечена болванка потріскує, пливе між валками прокатного стану, витягується, як віск, робиться дедалі довшою, довшою, пробігає назад крізь останній профіль, і ось вона вже лежить, гаряча й спітніла, чорна, переможена, готова. «Ессен. Так Крупп прокатує рейки для тунелю».

І на завершення — штольня у вугільній шахті. Коняча голова, сам кінь, поруч іде хлопченя у високих чоботях, а за ними — безкінечний поїзд із навантажених вугіллям вагонеток. Кінь щокрок гойдає головою, важко ступає хлопченя, поки виростає на весь екран, і його чорне, змарніле обличчя всміхається до публіки.

Диктор. Таким погоничем у шахті був двадцять років тому малий Мак Аллан, який тепер будує тунель!

Зала вибухає тріумфом! Глядачі вітають людську енергію і силу, вітають самих себе, власні сподівання!

У тридцятьох тисячах кінотеатрів «Едісон-Біо» щодня показувала фільми про тунель. Не було жодного куточка в Сибіру чи в Перу, де б не бачили цих фільмів. Отож цілком природно, що світ знав усіх керівників будівництва тунелю так само добре, як Аллана. Їхні імена вкарбовувалися в пам'ять людей, як імена Стефенсона, Марконі, Ерліха, Коха.

Тільки сам Аллан усе ще не знаходив часу подивитися фільм про тунель, хоч компанія «Едісон-Біо» багато разів намагалася мало не за поли затягти його до себе.

Річ у тім, що компанія сподівалася на особливий успіх від фільму «Мак Аллан дивиться самого себе у фільмі «Едісон-Біо!»!

8

— Де Мак? — запитав Хоббі.

Мод спинила своє крісло-гойдалку.

— Хвилиночку, подумаю!.. У Монреалі, Хоббі!

Вечір, вони сидять на веранді другого поверху. Веранді виходить на море. Внизу під ними безмовно стоїть у пітьмі сад. Стомлено, монотонно шумлять і джергочуть мертві хвилі, а вдалині вирує, дзвенить робота. До вечері вони зіграли чотири сети в теніс, потім повечеряли, а тепер ще сіли на годинку відпочити. Будинок огорнула темрява й спокій.

Хоббі стомлено позіхає, поплескуючи себе по губах. Монотонний, тихий шум моря його заколисує.

А Мод сидить у кріслі, погойдується, і на сон її анітрохи не тягне.

Вона розглядає Хоббі. У світлому костюмі, з білявим чубом він здається в темряві майже білим, і тільки обличчя та краватка темні. Наче негатив. Мод усміхається: вона пригадала історію, яку їй розповів за вечерею Хоббі. Йшлося про одну з «кузин» С. Вулфа. Дівчина подала на С. Вулфа в суд за те, що він вигнав її на вулицю. Та потім думки Мод повертаються знов до Хоббі. Він їй подобається. Навіть його безглузді витівки їй до вподоби. Вони стали добрими друзями, між ними нема ніяких таємниць. Іноді Хоббі навіть пробує розповідати таке, чого їй зовсім не хочеться знати, і доводиться просити його замовкнути. А з Едіт у Хоббі взаємини такі щирі й довірливі, як у батька з дочкою. Часом і справді складалося враження, ніби господар у цьому домі — Хоббі.

«Він міг би бути моїм чоловіком так само, як і Мак»,— подумала Мод і відчула, як спалахнуло її обличчя.

Цієї самої миті Хоббі тихенько засміявся.

— Чому ти смієшся, Хоббі?

Хоббі потягся, аж крісло зарипіло.

— Я саме думав про те, як житиму наступних півтора місяця.

— Знов програвся?

— Ага. Коли у мене в руках фуль-хенд, невже я повинен сидіти? Я викинув на вітер шість тисяч доларів. Вандерштіфт виграв. Такі багатії завжди виграють.

Мод засміялася.

— Тобі досить тільки натякнути Макові...

— Звичайно, звичайно...— відповів Хоббі, знов позіхнув і поплескав себе по губах.— У дурнів завжди так!

І обоє знов замислилися — кожне про своє. Мод придумала хитру гру: розгойдуючись у кріслі, вона посувалася то вперед, то назад. То вона на крок наближалася до Хоббі, то на крок від нього віддалялась. І весь час не зводила з нього очей.

Серце її було сповнене сум'яттям, покорою і жаданням.

Хоббі заплющив очі, і Мод раптом зовсім поруч запитала його:

— Френку, а як би склалося наше життя, коли б я вийшла була за тебе заміж?

Хоббі розплющив очі — і враз ніби прокинувся. Запитання Мод, а також власне ім'я, на яке до нього вже багато років ніхто не звертається, сполошило його. Він злякався: очі Мод були зовсім поруч, хоч хвилину тому її крісло погойдувалося за два кроки від нього.

Її невеличкі м'які руки лежали на спинці його крісла.

— Звідки я знаю? — розгублено відповів він і спробував усміхнутися.

Обличя Мод було просто перед ним. З глибини її очей ішов золотавий блиск тепла й благання. Під проділом темних кіс її лице здавалося худим, блідим, ніби скорботним.

— Чому я не вийшла за тебе, Френку?

Хоббі перевів подих.

— Бо Мак тобі подобався більше, - промовив він по хвилі.

Мод кивнула головою.

— Ми були б з тобою щасливі, Френку?

Його збентеження зростало, до того ж він не міг зрушити з місця, не нахилившись до Мод.

— Хто знає, Мод? — усміхнувся Хоббі.

— Ти справді тоді любив мене, Френку, чи тільки вдавав? — прошепотіла Мод.

— Так, справді любив!

— Як ти гадаєш, Френку, чи був би ти зі мною щасливий?

— Думаю, що був би.

Мод кивнула головою, і її тоненькі брови мрійливо знялися вгору.

— Правда? — прошепотіла вона ще тихіше, сповнена щастя й болю.

Хоббі вже не знав, як далі бути. І чому це Мод спало на думку згадувати про те, що давно минуло? Він хотів сказати їй, що все це безглуздя, хотів перевести розмову на інше. Так, чорт забирай, Мод і досі йому подобалась, і колись він пережив тяжку трагедію...

— А тепер, Мод, ми стали добрими друзями, чи не так? — запитав він якомога безневиннішим, буденнішим голосом, на який тільки міг спромогтися цієї хвилини.

Мод ледве помітно кивнула головою. Вона все ще не зводила з нього погляду, і так вони сиділи хвилину, дві, дивлячись одне одному в очі.

І раптом це сталося! Хоббі ледь поворухнувся ( він не міг довше так сидіти) — гаразд, але як же все ж таки це сталося? — і їхні вуста ніби самі собою торкнулися одні одних.

Мод відсахнулася. З її грудей вихопився короткий, притлумлений зойк, вона підвелась, на мить застигла, а потім зникла в темряві. Рипнули двері.

Хоббі повільно вибрався з плетеного крісла і, спантеличено, задумливо всміхаючись, задивився в пітьму; на губах він ще відчував теплий цілунок м'яких вуст Мод. На нього налягла така втома, що він, здавалося, ось-ось упаде.

Та потім Хоббі опанував себе. Він знов почув, як шумить море, а вдалині гуркоче поїзд. Він машинально дістав годинника, перейшов через темні кімнати й спустився в сад.

«Це було востаннє! — подумав він.— Stop, my boy! [55] Тепер мене не скоро тут побачать!»

Хоббі взяв із вішалки капелюха, тремтячими руками припалив сигарету і, все ще схвильований, спантеличений, щасливий, вийшов з будинку.

«А все ж таки, хай йому біс, як воно так сталося?» — вже вкотре запитав він себе, уповільнюючи ходу.

Тим часом Мод сиділа скулившись у своїй темній кімнаті, поклавши руки на коліна, не підводячи зляканих очей від підлоги. «Ганьба... Яка ганьба!.. Ох, Маку, Маку!» — шепотіла вона. Потім заплакала — тихо й пригнічено. Тепер вона ніколи вже не посміє подивитися Макові в очі, ніколи-ніколи. Вона повинна йому про все розповісти, повинна розлучитися. Авжеж, це її обов'язок! А Едіт? Дочка може пишатися своєю матір'ю, так, пишатися!

Мод здригнулася. Внизу почулися кроки Хоббі. «Як легко він ступає,— подумала вона.— Яка легка в нього хода!» Серце в неї забилося часто-часто. Може, підхопитися, гукнути: «Хоббі, вернись!.» Обличчя в неї палало, вона заламувала руки. О господи, ні... Яка ганьба!.. Що це на неї найшло? Цілий день у голові вовтузилися якісь навіжені думки, а ввечері їй не сила було відвести від Хоббі очей, і все думала (так, тепер вона могла цілком відверто признатися собі!): «А що, якби він мене зараз поцілував?»

Лежачи в ліжку, Мод іще поплакала від горя й каяття. Потім заспокоїлась і взяла себе в руки. «Я розповім про все Макові, коли він прийде додому, і попрошу його простити мене, я заприсягну... «Не залишай мене більше саму, Маку!» — скажу я.— А втім, як гарно все ж таки це було... Господи, Хоббі на смерть злякався. Спати, спати, спати!»

Другого ранку Мод, купаючись разом з Едіт, відчувала на серці тільки легенький тягар, і цей тягар не минав навіть тоді, коли про вчорашній вечір вона зовсім не думала. Все знов буде добре, неодмінно! Їй здавалося, ніби вона ніколи ще не любила Мака так палко... Але він теж не повинен так забувати про неї! Тільки зрідка вона поринала в роздуми й невидющими очима дивилася перед себе, сповнена гарячих, плутаних, тривожних думок. А що, коли вона справді кохає Хоббі?..

Хоббі не з'являвся три дні. Вдень він як проклятий працював, увечері їхав до Нью-Йорка, грав у карти і пив віскі. Він позичив чотири тисячі доларів і програв їх до останнього цента.

Четвертого дня Мод послала йому листа з проханням неодмінно приїхати ввечері. Їй, мовляв, треба з ним поговорити.

Він приїхав. Мод, побачивши Хоббі, зашарілася, але зустріла його веселою усмішкою.

— Ми ніколи більше не зробимо такої дурниці, Хоббі! — сказала вона.— Ти чуєш? Ох, як я собі дорікала! Я не могла спати, Хоббі. Ні, це було востаннє! Адже винна я, не ти, я себе не обманюю. Спершу я думала, що повинна покаятись перед Маком, а тепер вирішила нічого йому не казати. Чи ти гадаєш, що треба сказати?

— Можеш, звісно, при нагоді сказати, Мод. Або я...

— Ні, тобі не треба, чуєш, Хоббі! Так, при нагоді... Ти маєш рацію. А тепер — будьмо знов, як досі, добрими друзями, Хоббі!

— All right! [56] — відповів Хоббі і взяв її руку, думаючи про те, як гарно вилискують у неї коси, і що їй дуже личить, коли вона отак зніяковіє і зашаріється, і яка вона добра та вірна, і що той поцілунок коштував йому чотири тисячі доларів. Never mind! [57]

— Прийшли хлопчики, щоб подавати м'яча. Хочеш пограти?

Так вони знову стали колишніми друзями, і тільки Мод не могла часом стриматися, щоб не нагадати Хоббі поглядом про їхню спільну таємницю.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

1

Мов привид з канчуком, стояв Мак Аллан над планетою, змушуючи людей працювати, працювати, працювати.

Весь світ напружено стежив за шаленою роботою під морським дном. Газети завели постійну рубрику, куди, як на повідомлення з фронту, насамперед звертали погляди всі читачі.

Але в перші тижні сьомого року спорудження тунелю Аллан зазнав тяжкого удару долі. У жовтні в американських штольнях сталася велика катастрофа, що поставила під загрозу всю справу.

Незначні неполадки та окремі нещасні випадки траплялися щодня. Тунельники гинули під кам'яними завалами, попадали під поїзди, їх розривало під час вибухів. Смерть почувала себе в тунелі як дома й вихоплювала собі жертви з-поміж робітників без особливих церемоній. В усі штольні не раз проривалися величезні потоки води,— насоси ледве встигали її відкачувати,— і тисячам людей загрожувала небезпека затоплення. Ці сміливці працювали іноді по груди у воді. А часом ті потоки були гарячі, як окріп, і парували, мов гейзери. Правда, появу такої великої маси води здебільшого можна було передбачити й заздалегідь ужити заходів. За допомогою спеціальних апаратів, схожих на передавачі бездротового телеграфу, методом, уперше запропонованим доктором Леві з Геттінгена, в породу посилали електромагнітні хвилі, які наштовхнувшись на потужні маси води, (або покладів руди) відбивалися назад і накладались на послані хвилі. Не раз каміння засипало бурильні машини, і в таких випадках теж не обходилося без людських жертв. Бо кому не щастило врятуватися в останню мить, того роздавлювали уламки. Отруєння окисом вуглецю, малокрів'я були буденним явищем. Тунель породив навіть нову хворобу, схожу на ту, що буває в робітників, які працюють у кесонах. Люди її так і назвали — the bends [58]. Аллан побудував на березі моря спеціальний санаторій для тих, хто постраждав від цієї дивної хвороби.

Та загалом за шість років тунель поглинув не більше жертв, ніж будь-яке інше велике технічне підприємство. Всього загинуло тисяча сімсот тринадцять чоловік — число відносно невелике.

Проте десяте жовтня сьомого року будівництва стало для Аллана чорним днем...

Аллан мав звичку щороку в жовтні провадити на американській ділянці генеральну перевірку, що тривала багато днів. Інженери й службовці називали цю перевірку «страшним судом». Четвертого жовтня Аллан оглядав місто. Заходив до робітничих будинків, на бойні, в лазні й лікарні. Побував у будинку для тих, хто одужував після хвороби (ним керувала Мод). Мод цілий день дуже хвилювалась і густо зашарілася, коли Мак похвалив її за роботу. В наступні дні він відвідував адміністративні приміщення, товарні станції та машинні зали, де в безкінечних рядах двигтіли й потріскували динамо-машини, працювали надшвидкісні і строєні насоси, шахтні вентилятори, компресори.

Після цього Аллан разом з Хоббі, Гарріманом та інженером Берманом спустився в тунель.

Огляд тунелю тривав кілька днів, оскільки Аллан перевіряв кожну станцію, машину, стрілку, кожен квершлаг і склад. Завершивши роботу в одному місці, вони зупиняли сигналом перший-ліпший поїзд, вискакували на платформу і їхали далі.

У штольнях було темно, як у льоху. Іноді мимо пролітав рій вогнів — миготіли залізні каркаси, людські тіла, що попримощувалися на балках; сліпуче спалахувала червона лампа, різко лунав дзвін на паровозі, і тіні розліталися в усі боки.

Темні штольні гули від поїздів, що все мчали, брязкали, гуркотіли. З далекої пітьми долинали пронизливі крики, так наче десь завивали вовки, пирхав і сопів, випірнувши з води, гіпопотам, люто сварилися хрипкими голосами циклопи, і здавалося, ніби можна навіть розчути окремі слова. Штольнями котився регіт, і кінець кінцем усі ці чудні й моторошні звуки зливалися водно. Тунель гримів, гудів, шумів, і поїзд цілком несподівано потрапляв в ураган такого гуркоту й двигтіння, що ніхто вже не чув власного голосу. За сорок кілометрів від бурильної машини в тунелі гуло так, неначе в гігантський баранячий ріг дули всі чорти в пеклі. Тут залиті світлом від прожекторів робочі місця сіяли, немов розпечені до білого ливарні печі.

Звістка про те, що Аллан у тунелі, поширювалася блискавично. Хоч би де він з'являвся (вкритий таким шаром пороху та грязюки, що його було годі впізнати — і все ж його відразу впізнавали), загони тунельників заводили «Пісню про Мака»:

Three cheers and a tiger for him! [59]

Шапки геть перед Маком,

Бо хлопець він свій!

Зробить що хочеш як стій!

God damn you, yes [60], такий наш Мак!

Three cheers and a tiger for Mak![61]

Робітники, які щойно закінчили зміну, сиділи на платформах з камінням, і в сповнених гуркоту й рокоту штольнях услід за поїздами котилося відлуння їхнього співу.

Мак був популярний, і робітники — наскільки допускала фанатична ненависть трудового люду до капіталу — його навіть любили. Аллана вважали своїм чоловіком, зліпленим з того самого тіста, хоч він і мав величезну владу.

«О, Мак!..— казали робітники.— Мак — це той чоловік!..» Більш нічого вони не казали, але то була найвища похвала.

Популярності Аллана особливо сприяли його «недільні прийоми». Про них також співали пісню, в якій говорилось: «Якщо в тебе клопіт, напиши кілька слів Макові. Він справедливий, він чоловік наш. А ще краще — піди на недільний прийом. Я Мака знаю, він тебе вислухає, не прожене. Він розуміє душу трударя».

У «чистилищі» гуркало залізо, стрекотіли й хурчали, немов пропелери на повному газі, електричні заклепувальні машини. І тут люди співали. На брудних обличчях зблискували білки очей, роти рівномірно роззявлялись, але жодного звуку не чути було.

Останні тридцять кілометрів південної штольні, яку посунули далеко вперед, їм довелося здебільшого йти пішки або їхати на товарних поїздах, що рухалися дуже повільно. Тут штольня являла собою ліс необтесаних стовпів, плетиво балок, і все це двигтіло від якогось незбагненного рокоту, могутність якого то забувалася, то раз у раз нагадувала про себе знов. Від спеки (сорок вісім градусів за Цельсієм) стовпи та балки тріскалися, хоч їх часто поливали водою і вентиляційні установки безнастанно нагнітали свіже, охолоджене повітря. Тут стояла важка, зіпсована, сперта атмосфера — одне слово, як у шахті.

У невеликій поперечній штольні лежав замащений машинним маслом напівголий труп. Це був монтер — він помер від паралічу серця. Довкола кипіла робота, він лежав, і люди поквапно переступали через нього. Йому навіть не закрили очей.

Нарешті дійшли до «пекла». Серед клубів пилюки, що закручувалась у вихори й аж завивала, стояв невеличкий японець з обличчям землистого кольору, стояв нерухомо, мов статуя, і віддавав світловими сигналами розпорядження. Його прожектор спалахував то червоним, то білим сяйвом, а часом він стріляв у тлум заклопотаних людей трав'янисто-зеленим променем, який надавав їм вигляду покійників, що працювали й після смерті.

На Аллана та його супутників тут ніхто не звернув уваги. Ні привітань, ні співу. Довкола метушилися змучені, знесилені, напівпритомні люди. Тут прибулим доводилося самим пильнувати, щоб їх не збила з ніг колода, що її тягли по осипу захекані робітники, чи величезна брила, яку висаджували на візок шість пар дужих, побитих рук.

Штольня залягала тут особливо глибоко — на чотири тисячі чотириста метрів нижче рівня моря. Від гарячого повітря, насиченого дрібною пилюкою, дерло в горлі. Бракувало кисню, і Хоббі раз у раз позіхав, а в побагровілого Гаррімана очі лізли на лоба, наче він задихався. В Аллана легені звикли до бідного на кисень повітря. Робочий гуркіт, юрби людей, що кидалися з боку в бік, піднесли його настрій. В очах у нього мимоволі проступив владний, тріумфальний вираз. Спокій і мовчазність покинули Мака, він снував туди-сюди, кричав, розмахував руками, і його кремезна спина блищала від поту.

Гарріман пробрався до Аллана із зразком породи в руці й підніс камінець до його очей. Потім склав руки рупором і закричав Алланові на вухо:

— Оце та невідома руда!

— Руда?! — в такий самий спосіб перепитав Аллан.

Це була крихка, аморфна порода рудувато-бурого кольору. Перше геологічне відкриття за час будівництва тунелю. Невідома руда, названа субмаринієм, містила в собі велику кількість радію, і Компанія плавильних заводів з дня на день сподівалася, що тунельники ось-ось наштовхнуться на її великі поклади. Про все це Гарріман прокричав Алланові на вухо.

Аллан засміявся:

— Це було б їм на руку!

З бурильної машини вибрався могутньої статури чоловік з рудим чубом і довгими, як у горили, руками. Вимазана брудом та маслом колона з сірою кам'яною кашею на сонних повіках. Чоловік скидався на відкатника руди, а насправді то був один із найкращих інженерів Аллана, ірландець на ім'я О'Ніл. Його права рука була закривавлена, кров змішалася з грязюкою, утворивши чорну масу, схожу на колісну мазь. О'Ніл раз у раз спльовував пилюку й чхав. Один із робітників поливав його водою, як поливають слона. О'Ніл, геть голий, повертавсь і нахилявся під водяним струменем, а потім, мокрий як хлющ, підійшов до Аллана.

Аллан привітався з О'Нілом і показав на його руку.

Ірландець похитав головою і витис своїми ручищами з чуба воду.

— Гнейс іде чимдалі сіріший і сіріший! — прокричав він на вухо Алланові.— Сіріший і твердіший. Червоний гнейс — іграшка проти цього. Доводиться щогодини міняти коронки на бурах. Ще й оця спека, чорти б її взяли!

— Скоро знов підемо вгору!

О'Ніл ошкірився.

— Ага, через три роки! — проревів він.

— Попереду немає води?

— Немає.

Раптом усі вони зробилися зелені й бліді, мов привиди: японець навів на них свій прожектор.

О'Ніл безцеремонно відштовхнув Аллана вбік — бурильна машина відходила назад.

Аллан пробув тут три зміни, потім вибрався на навантажену камінням платформу й поїхав з Гарріманом та Хоббі з тунелю. Зморені, вони вмить поснули, та Аллан і крізь сон ще довго відчував кожну перешкоду, що траплялася поїздові на його довгому чотирьохсоткілометровому шляху нагору. Скреготали гальма, платформи штовхали одна одну так, що каміння злітало на рейки. На поїзд вилазили якісь люди, лунали окрики, спалахувало червоне світло. Поїзд переповзав стрілку й надовго зупинявся. Аллан крізь сон бачив, як через нього переступали темні постаті.

— Це Мак, не зачепіть його!

Поїзд рушав, зупинявся, їхав далі. Та зненацька він помчав дуже швидко; Алланові здалося, наче вони летять, і він поринув у глибокий сон.

Прокинувся Аллан, коли яскраве денне світло немилосердно різонуло, мов блискучим ножем, йому по очах. Поїзд стояв на станції, і Мак-Сіті з полегкістю зітхнуло: «страшний суд» минув і минув щасливо. Інженери подалися до лазні. Хоббі, здавалося, заснув у своєму басейні з сигаретою на губах. Гарріман, навпаки, сопів і пирхав, як бегемот.

— Ти підеш до нас снідати, Хоббі?! — запитав Аллан.— Мод, мабуть, уже встала. Сьома година.

— Мені треба виспатись,— відповів Хоббі, не виймаючи з рота сигарету.— Вночі доведеться знову спускатись у тунель. Але на вечерю прийду неодмінно.

— На жаль, мене тут уже не буде.

— У Нью-Йорк?

— Ні, в Буффало. Випробовуємо новий тип бура — винайшов «товстий Мюллер».

Хоббі не дуже цікавили бури, він перевів розмову на «товстого Мюллера» й тихенько засміявся.

— Вчора я дістав листа від Пендлтона з Азорських островів, Маку,— сонним голосом промовив він.— Пише, що той Мюллер п'є запоєм!

— Ці німці взагалі жлуктять як коні,— кинув Аллан, миючи щіткою ступню.

— Пендлтон пише, нібито Мюллер влаштовує в садку пиятики і так напуває гостей, що вони валяються потім під столом.

Цієї миті повз них пройшов одягнений з голочки японець, який відпрацював уже другу зміну. Він шанобливо привітався.

Хоббі розплющив одне око.

— Good morning, Jap! [62]

— Працьовитий хлопець! — сказав Аллан, коли японець причинив за собою двері.

Не минуло й доби, як цього працьовитого хлопця не стало.

2

А на другий день удосвіта, за кілька хвилин до четвертої, сталася та катастрофа.

Це скоїлося в прокладеній далеко вперед південній штольні, рівно за чотириста двадцять кілометрів від устя тунелю. Того нещасного дня, десятого жовтня, бурильна машина вигризала й подрібнювала породу. А за тридцять кілометрів позаду працювала бурильна машина в паралельній штольні.

Щойно підірвали скелю. Прожектор, що ним, як і вчора, невеличкий японець віддавав наказ, лив сліпучо-біле світло на каміння, що котилося в різні боки, та на гурт напівголих людей — вони дерлися на огорнену димом купу щебеню. І в цю хвилину один з робітників скинув руки вгору, другий упав навзнак, третій зненацька кудись провалився.

Огорнена димом купа щебеню навально ринула вперед, поглинаючи, немов вируюча лавина, тіла, голови, руки, ноги. Несамовитий робочий гамір потонув у глухому гуркоті, такому страшному, що людське вухо вже майже не сприймало його. Повітря обручем стисло голову, аж лускали барабанні перетинки. Невеличкий японець раптом провалився крізь землю. Запала чорна ніч. Ті, що працювали в «пеклі», тільки й устигли помітити хто підкошену постать, хто — перекривлений рот, похилений стовп. Ніхто нічого не почув. Бурильну машину, цей неприступний панцерник, що його рухала сила, рівна потужності двох кур'єрських паровозів, підняло з рейок, немов бляшаний барак, кинуло в стіну й розчавило. Серед граду кам'яних брил у повітрі пролітали, ніби артилерійські снаряди, людські тіла; залізні вагонетки поскручувало в клубки, порозбивало, позмітало геть; ліс стовпів повалився і разом з горою каміння, що осіла, поховав під собою все живе.

Все сталося за одну мить. І враз запала мертва тиша, а гуркіт від вибуху вже котився десь далеко-далеко.

Двадцять п'ять кілометрів штольні вибух обернув на пустку, а взагалі тунель ревів на протязі вісімдесяти кілометрів, так наче в штольнях били океанські хвилі. Після реву, що, ніби величезне бронзове ядро, покотився вдалину, настала тиша — моторошна тиша; потім — клуби куряви, а за курявою — дим: тунель горів!

Із диму шалено вилітали поїзди, обвішані гронами очманілих людей; далі почали вискакувати невпізнанні привиди, шукаючи пішки дорогу в пітьмі. А потім уже не з'являвся ніхто.

Катастрофа сталася, як на лихо, саме під час перезміни, і на останніх двох кілометрах збилося близько двох з половиною тисяч тунельників. Понад половину з них умить потрощило, порозривало на шматки, повбивало, поприсипало, і ніхто не чув жодного голосу.

Але згодом, коли гуркіт від вибуху стих удалині, мертву тишу чорної, як ніч, штольні розітнули розпачливі волання, гучні зойки, божевільний сміх, пронизливі передсмертні крики, благання допомогти, прокляття, хрипіння і звіряче виття. В усіх кутках щось завовтузилось і заворушилось. Сипалося каміння, відлітали дошки, щось греблося, повзло, шаруділо. Морок стояв нестерпний. Курява сіялась, мов густий попільний дощ. Відсунулася вбік балка, і з ями, важко дихаючи, чхаючи від пилюки, виповз чоловік. Він очманіло сів на купу сміття.

— Де ви?! — гукнув він.— О господи!..

Він раз у раз вигукував ці слова але йому відповідали тільки нелюдські зойки та тваринний стогін. Однак чоловік від жаху й болю кричав усе гучніше й гучніше, і голос його ставав дедалі пронизливішим і божевільнішим.

Та раптом він замовк. Серед мороку блимнув вогонь. Полум'я вихопилося з величезної купи уламків І зненацька метнулося вгору снопом червоних іскор. Чоловік — то був негр — закричав, потім його крик перейшов у моторошне хрипіння, бо — господи боже! — з полум'я постала людина! Вона дерлася крізь вогонь угору — обсипаний приском оцупок, страшний привид з жовтим обличчям китайця. Привид безмовно дерся все вище, вище, і вже здавалося, ніби він завис десь аж під склепінням. Та потім він ковзнув униз. Цієї миті в розладнаному мозку негра прокинувся спогад. Він упізнав той привид.

— Хоббі! — заволав він.— Хоббі!

Але Хоббі не чув, не відповідав. Він похитнувся, впав навколішки, струснув з одежі іскри й, хапаючи ротом повітря, захрипів. Якусь хвилю він оторопіло сидів на землі — темний клубок на тлі язиків полум'я. Здавалося, Хоббі ось-ось звалиться, але він тільки вперся руками в каміння й повільно, інстинктивно поповз уперед — на голос, що без угаву вигукував його ім'я. Зненацька Хоббі наштовхнувся на темну постать і спинився. Перед ним сидів негр із заюшеним кров'ю обличчям і кричав. На Хоббі дивилися то двоє білих очей, то одне — друге око в негра раз у раз запливало кров'ю, і він ледве його розплющував.

Вони сиділи якийсь час один перед одним і мовчки перезиралися.

— Гайда! — нарешті прошепотів безтямно Хоббі й машинально звівся на ноги.

Негр ухопився за нього.

— Хоббі! — нажахано закричав він.— Хоббі, що сталося?

Хоббі облизав пересохлі губи, напружуючи думку.

— Гайда! — знов ледь чутно прохрипів він, все ще не приходячи до тями.

Тримаючись за нього, негр спробував стати на ноги, але тільки скрикнув і впав на землю.

— Нога! — простогнав він.— Боже праведний, що з моєю ногою?!

Хоббі не міг нічого зрозуміти. Цілком інстинктивно він зробив те, що звичайно роблять, коли бачать, як упала людина: він спробував підвести негра. Але обидва повалилися на землю.

Хоббі так ударився підборіддям у балку, що в нього мало не луснула голова. Біль трохи привів його до тями. В очманілому стані Хоббі здалося, ніби його вдарили по щелепі, і він, напівпритомний, приготувався до відчайдушної оборони. Та потім... потім з ним сталося щось дивне. Він не побачив противника, його кулаки ввіткнулися в купу сміття. Хоббі ніби прокинувся. Раптом він усвідомив, що сидить у штольні і що сталося, мабуть, щось жахливе... Він затремтів, усі м'язи в нього на спині, які досі ніколи не давали про себе знати, почали конвульсивно здригатись, як у схарапудженого коня.

Хоббі все зрозумів.

«Катастрофа!..» — промайнула думка.

Він трохи звівся й побачив, що горить бурильна машина. Перед його здивованим зором постала гора страшно покорчених, голих і напівголих людей, які лежали на смітті, й ніхто з них не ворушився. Тепер Хоббі помітив їх повсюди — поруч, далі, ще далі. Вони лежали хто з роззявленим ротом, простягшись на весь зріст, хто з розтрощеною головою, затиснуті між стовпами, настромлені на балки, пошматовані. Вони лежали скрізь! У Хоббі став дибом чуб. Одні з них були присипані по шию, інші — скоцюрблені. А скільки валялося довкола кам'яних брил, балок, колод та побитих візків, скільки тулубів, голів, ніг і рук виглядало з-під уламків! Десятки, сотні! Хоббі зіщулився від жаху, його пронизав дрож, і він мусив за що-небудь ухопитися, щоб не впасти. Тепер він збагнув, звідки ті дивні звуки, що тут і там зринали у напівтемній штольні. Це нявчання, гарчання, завивання, чмихання й вереск — ці нечувані, дикі тваринні звуки... То були люди! Його шкіра, обличчя й руки задубіли, немов від холоду, ноги були паралізовані. Зовсім поруч сидів чоловік, і з куточка рота в нього струмком стікала кров. Чоловік уже не дихав, але все ще тримав підставлену долоню, і Хоббі чув, як дзюрчала й хлюпала кров. То був невеличкий японець. Хоббі його впізнав. Раптом рука в японця опустилася, голова похилилась, і він упав.

— Гайда, гайда! — шепотів вражений жахливою картиною Хоббі.— Треба звідси вибратись!

Негр ухопився за ремінь Хоббі й, упираючись непошкодженою ногою, як міг поповз за ним. Так вони пробиралися разом крізь хаос стовпів, трупів і каміння — туди, звідки долинали зойки і тваринні крики.

— Хоббі! — стогнав негр, схлипуючи від страху.— Містере Хоббі, the Lord bless your soul [63], не кидайте мене тут, не кидайте! О Lord, mercy...[64] У мене там дружина і двоє маленьких діток... Не залишайте бідного негра! Згляньтеся наді мною!

Бурильна машина горіла й кидала в темний хаос яскраві, лиховісні відблиски та чорні, хисткі тіні. Хоббі мусив пильнувати, щоб не наступити на тіла та голови, які виглядали з-під каміння.

Зненацька між двома перекинутими залізними візками з'явилася постать, чиясь рука потяглась до Хоббі, і він відсахнувся. На нього дивилося божевільне обличчя.

— Чого тобі треба? — запитав смертельно наляканий Хоббі.

— Вийти звідси! — прохрипіла постать.

— Геть із дороги! — гримнув Хоббі. — Вихід в іншому боці!

Вираз обличчя не змінився, але постать повільно відступила вбік і, не проронивши більше жодного звуку, зникла, так ніби її проковтнула купа сміття.

У голові Хоббі проясніло, і він спробував зібратися з думками. Опіки завдавали болю, з лівої руки сочилася кров, але загалом він був цілий. Хоббі пригадав, що Аллан послав його з дорученням до О'Ніла. Ще за десять хвилин до вибуху вони стояли з рудим ірландцем біля візків з камінням і розмовляли. Потім він, Хоббі, поліз у бурильну машину. Навіщо — цього вже не пам'ятав. Не встиг він залізти до машини, як підлога під ним зненацька захиталася. Хоббі побачив пару вражених очей — а потім уже нічого не бачив. До цієї миті він пригадував усе, але як знову вибрався з бурильної машини — це була для нього загадка. Може, його викинуло вибухом?

Тягнучи за собою негра, який усе стогнав і голосив, Хоббі обмірковував становище. Безнадійним воно йому не здавалося. Якщо пощастить дістатися до квершлагу, де вчора лежав труп монтера, можна вважати себе врятованим. Там є чим перев'язати рани, є кисневі апарати, аварійні ліхтарі. Хоббі добре пам'ятав, що Аллан перевіряв ті ліхтарі. Квершлаг лежав праворуч. Але скільки до нього миль — три, п'ять? Цього він не знав. Якщо він туди не дістанеться, то задихнеться, бо дим з кожною хвилиною стає все густішим. І Хоббі відчайдушно повз уперед.

Несподівано зовсім поруч він почув голос, що через силу кликав його на ім'я. Хоббі спинивсь і, важко хекаючи, прислухався.

— Сюди! — прохрипів голос.— Це я, О'Ніл!

Так, то був О'Ніл, здоровань ірландець. Звичайно його тіло займало дуже багато місця, але тепер він сидів, затиснутий між двома стовпами, і вся права щока в нього була заюшена кров'ю. Ірландець увесь посірів, так наче його посипали попелом, а очі горіли червоним, болючим вогнем.

— Мені кінець, Хоббі! — прохрипів О'Ніл.— Що сталося? Мені кінець... Які жахливі муки!.. Пристрель мене, Хоббі!

Хоббі спробував відсунути балку вбік. Він щосили вперся, але раптом чомусь повалився на землю.

— Не варто, Хоббі,— промовив О'Ніл.— Мені кінець. Як боляче!.. Пристрель мене й рятуйся сам!

Так, О'Нілові був кінець. Хоббі це бачив. Він дістав з кишені револьвер. Йому здалося, що револьвер важить цілий центнер,— Хоббі його ледве гримав.

— Заплющ очі, О'Ніл!

— Навіщо, Хоббі?..— О'Ніл гірко посміхнувся.— Скажи Макові, що я не винен... Дякую, Хоббі!

Дим їв очі, але відблиски вогню ставали дедалі тьмянішими. Хоббі вже сподівався, що пожежа погасне. Тоді небезпека минула б. Та раптом пролунали два короткі, сильні вибухи. «Підривні гільзи»,— промайнуло в Хоббі.

Довкола відразу посвітлішало. Один із високих стовпів був охоплений яскравим полум'ям, і від нього в усій штольні стало видно. І тоді Хоббі побачив, як одні постаті вилазили з-під уламків, інші повільно, крок за кроком пробиралися вперед. Брудні голі спини та руки у відсвітах вогню здавалися жовтими, як сірка. З-під каміння долинали крики й стогін, витикалися й махали, підкликаючи до себе, руки з посудомленими пальцями, а збоку рвучко здіймався і щоразу знов осідав шар щебеню.

Хоббі безтямно повз далі. Він задихався. Піт скапував з обличчя, від напруження Хоббі мало не зомлівав. На руку, що виткнулася з купи сміття і спробувала схопити його за ногу, він не звернув увагу. Байдуже переступив через річку крові, яка стікала зі стелі. «Скільки ж у людини тої крові!» — подумав Хоббі. Щоб не збочувати з дороги, він переповз через труп, який лежав ницьма.

Негр, якого доля накинула йому цієї страшної години, обхопив його руками за шию, плакав і вив від болю та страху. Час від часу він цілував Хоббі в голову й благав не кидати його.

— Мене звати Вашінгтон Джексон,— хрипів негр.— Я з Афін у Джорджії. Мою дружину звати Аманда Белл, вона з Данієлсвілла. Три роки тому я найнявся на роботу в тунель, носив каміння. У мене двоє дітей — шість років і п'ять років...

— Заткни пельку, хлопче! — гримнув Хоббі.— І не чіпляйся так за мене!

— О, містере Хоббі! — влесливо промовляв Джексон.— Люди кажуть, що ви добрий... О, містере Хоббі...— І він поцілував Хоббі в голову і вухо.

Та коли Хоббі вдарив негра по руках, той зненацька оскаженів: він подумав, що Хоббі хоче його позбутися. Джексон щосили зціпив руки навколо шиї Хоббі й прохрипів:

— Думаєш, Хоббі, що покинеш мене тут здихати?! Думаєш... Ой! — І він, голосно зойкнувши, повалився на землю, бо Хоббі натис великими пальцями йому на очі.

— Хоббі, містере Хоббі! — верещав Джексон і, схлипуючи, простягав до нього руки.— Не кидайте мене, заклинаю вас ім'ям вашої матері, вашої доброї старої матері...

Хоббі задихався. Його груди були ніби в лещатах, тіло здавалося довгим, задублим, і він уже думав, що настає його кінець.

— Ходімо, дідько б тебе взяв! — промовив він, коли нарешті перевів дух.— Треба пролізти під цим поїздом! Але якщо схопиш мене за голову ще раз, я тебе вб'ю!

— Хоббі, добрий містере Хоббі!..— І Джексон, стогнучи та скиглячи, тримаючись однією рукою за ремінь Хоббі, повз за ним далі.

— Hurry up, you idiot! [65]

Скроні у Хоббі, здавалося, ось-ось луснуть.

На відстані трьох миль штольня була цілком зруйнована, завалена стовпами й камінням. Повсюди повзали люди — поранені, закривавлені — і з криками, плачем або й мовчки, важко дихаючи, пробиралися якомога швидше вперед. Вони перелазили через перекинуті вагони з камінням і матеріалами, дерлися на купи щебеню та сміття й сповзали вниз, протискалися між балками.

І що далі вони посувалися, то більше їм траплялося нещасних, і всі поспішали вперед. Тут було зовсім темно, лише зрідка сюди падав тьмяний відблиск вогню. Ядучий дим наздоганяв утікачів, і вони, ледве його відчувши, ще відчайдушніше кидалися далі.

Вони грубо переступали через тіла покалічених, котрі повзли повільно, збивали один одного кулаками з ніг, щоб виграти хоч один, хоч невеликий крок, а якийсь темношкірий розмахував ножем і сліпо вгороджував його в кожного, хто ставав йому на дорозі.

Перед вузьким проходом між перекинутим вагоном і купою колод точилася справжня битва. Лунали револьверні постріли, і крики поранених змішувалися з лютим ревищем тих, що душили один одного. Та помалу всі вони зникали у проході, а покалічені зі стогоном повзли вслід за ними.

Далі шлях був вільніший. Тут стояло менше поїздів, і від вибуху попадали не всі стовпи. Однак тут було зовсім темно. Важко хекаючи, скрегочучи зубами, обливаючись потом і кров'ю, втікачі сповзали з осипів і пробиралися вперед. Вони наштовхувалися на балки і скрикували, падали з вагонів і шукали навпомацки в пітьмі дорогу. Вперед! Уперед! Лють інстинкту самозбереження помалу згасала і знову прокидалось почуття товариськості.

— Сюди, тут шлях вільний!

— Там можна пройти?

— Праворуч, уздовж вагонів!

Через три години після катастрофи перша група робітників вибралася із зруйнованої штольні у паралельну. Однак електричне освітлення було й тут пошкоджене. Стояв непроглядний морок, і від гніву всі аж завили. Жодного поїзда! Жодного ліхтаря! Тунельники, що працювали в паралельній штольні, давно повтікали, всі поїзди відійшли.

З'явився дим, і шалена гонитва почалася знов. Десь із годину юрба повзла, бігла, мчала в темряві, потім знеможені люди почали падати з ніг.

— Немає рації! — кричали вони.— Чотириста кілометрів не пробіжимо!

— Що ж нам робити?

— Ждати, поки по нас прийдуть!

— Прийдуть? Хто по нас прийде?

— Ми повмираємо з голоду!

— Де склади?

— Де аварійні ліхтарі?

— Атож, де вони?

— Мак!..

— Ну, стривай, Маку!..

І раптом у всіх спалахнула жадоба помсти.

— Стривай, Маку! Хай ми тільки виберемось!..

Але дим їх наздоганяв, і вони знов кидалися вперед, поки в них підкошувалися коліна.

— Тут станція, агов!

На станції було темно й безлюдно. Машини не працювали, в паніці всі порозбігалися.

Юрба вдерлася на станцію. Ніхто з них не знав, як влаштовані станції. Вони чули тільки, що тут є запломбовані ящики з провізією, і їх треба лише відкрити.

У темряві почулись удари, тріск. Ніхто, власне, не хотів їсти,— страх прогнав відчуття голоду. Та коли люди побачили продукти, в кожного прокинувся дикий інстинкт, прагнення наповнити шлунок. Усі, як вовки, кинулися до ящиків і заходилися напихати кишені продуктами. Та якби тільки це! Очманівши від жаху й люті, вони висипали на землю мішки з сухарями та сушеним м'ясом, розбивали сотні пляшок.

— Ось ліхтарі! — крикнув хтось.

Це були аварійні ліхтарі на сухих батареях, і їх треба було тільки ввімкнути.

— Стійте! Не вмикайте, я стрілятиму!

— Чому не вмикати?

— Може статися вибух!

Цих слів було досить, щоб усі застигли на місці. Від страху вони поніміли.

Але її сюди проник дим, і всі знов подалися вперед.

Раптом почулися крики, постріли. Світло! Втікачі кинулися через квершлаг у паралельну штольню. І тут вони ще встигли побачити, як удалині цілі натовпи людей боролися за місце в вагонах, пускаючи в хід кулаки, ножі, револьвери. Поїзд відійшов, і вони у відчаї падали на землю, викрикуючи:

— Маку! Маку! Стривай, ми тебе ще знайдемо!

3

Паніка мітлою вимела людей з тунелю. Тридцять тисяч чоловік вигнала вона зі штолень. А в непошкоджених штольнях робітники, почувши гуркіт вибуху, відразу припиняли роботу!

— Море прорвалося! — кричали вони й кидалися тікати.

Але інженери з револьверами в руках стримували їх. І все ж, коли до них проникла хмара куряви й почали з'являтися охоплені жахом утікачі, людей уже не могли стримати ніякі погрози.

Вони вискакували на поїзди з камінням і від'їздили.

На одній із стрілок зійшов з рейок поїзд, і десять інших, що йшли позаду, раптово поставали.

Робітники лавою посунули в паралельну штольню. Вони ставали посеред колії, кричали й зупиняли поїзди. Та вагони були вже й так переповнені, і за кожне місце спалахувала запекла битва.

Паніка росла ще й тому, що ніхто нічого не знав до пуття. Люди знали тільки одне: сталося щось жахливе! Інженери спершу намагалися заспокоїти робітників, та коли почали підходити все нові й нові поїзди із знавіснілими втікачами, які кричали: «Тунель горить!», коли з темних штолень став виповзати дим, інженерів також охопила паніка. Всі поїзди рухалися тепер до виходу з тунелю. А на шляху тих, що привозили матеріали й нові зміни робітників, з диким ревищем поставали натовпи втікачів і повертали їх назад.

Так через дві години після катастрофи в тунелі на відстані ста кілометрів не зосталося жодної живої душі. Техніки на внутрішніх станціях теж порозбігалися, і машини поставали. Тільки де-не-де на станціях позалишалось по кілька відважних інженерів.

Інженер Берман захищав останній поїзд.

Цей поїзд налічував десять вагонів і стояв у готовій частині «чистилища», де тунельники склепували залізні конструкції,— за двадцять п'ять кілометрів від місця катастрофи. Освітлення й тут було пошкоджене. Та Берман поставив акумуляторні лампи, і тепер вони кидали в дим яскраве світло.

Три тисячі робітників працювали в «чистилищі», тисячі дві вже виїхали, останню тисячу Берман мав намір вивезти на поїзді.

Вони підбігали, важко хекаючи, гуртами й, одурілі від страху, кидалися на вагони. Людей прибувало чимдалі більше. Берман ждав терпляче, вперто — багатьом робітникам «чистилища» треба було йти до поїзда три кілометри.

— Їдьмо! Рушайте!

— Треба зачекати решту! — гукнув Берман.— No dirty business now! [66]У мене в револьвері шість патронів!

Берман — коротконогий, невисокий сивий чоловік — був німець і жартувати не любив.

Він походжав туди-сюди вздовж поїзда, лаявся і кричав до голів та кулаків, що збуджено рухалися над ним У диму:

— Ану припиніть це свинство! Всі виїдете!

Берман тримав зведений револьвер напоготові. (Під час катастрофи виявилося, що всі інженери були озброєні).

Зрештою, коли погрози почали лунати досить відверто, Берман виліз на паровоз, став поруч із машиністом і пообіцяв застрелити його, якщо він рушить без наказу. На всіх буферах і ланцюгах гронами висіли люди, і всі кричали:

— Їдьмо вже! Їдьмо!

Та Берман усе ще ждав, хоч дим ставав нестерпним.

Раптом ляснув постріл, і Берман упав на землю. Поїзд рушив.

Зневірені люди в шаленій люті натовпом бігли за поїздом, та, кінець кінцем задихавшись, вибившись із сил, з піною біля рота зупинялися.

А потім юрбища тих, що зосталися, вирушили по шпалах та щебеню в чотирьохсоткілометрову дорогу. І що далі вони йшли, то грізніше лунали голоси:

— Маку, ти вже не жилець на цьому світі!

Але за ними, далеко позаду, йшли ще більші юрбища, все нові й нові, ще і ще...

У тунелі почався страшний біг — біг заради життя, про який потім писали всі газети.

Чим далі бігли юрмища, тим несамовитішою ставала їхня лють. Тунельники трощили склади, машини, і їхній страх та гнів не вгамувалися навіть там, де ще горіло електричне світло. І коли їм уже не загрожувала небезпека — по них приїхав рятувальний поїзд,— вони накинулись один на одного з ножами й револьверами, аби лиш потрапити на вагон першими.

Коли глибоко в тунелі сталася катастрофа, у Мак-Сіті була ще ніч. Небо насупилося. Величезні важкі хмари тьмяно відсвічували похмурим багрянцем у заграві нічних випарів найбезсоннішого міста цього безсонного часу.

Мак-Сіті двигтіло й гуло, як удень. По землі до самого обрію неспинно пливли розпечені потоки лави, над якими злітали іскри, спалахували язики полум'я, клубочилася пара. Міріади вогників хаотично снували туди-сюди, мов інфузорії під мікроскопом. Скляні дахи машинних залів на терасах уздовж в'їзду в тунель блищали, ніби зелений лід у зимову місячну ніч. Настирливо лунали дзвінки й свистки, довкола гриміло залізо, здригалася земля.

Поїзди мчали в тунель і з тунелю, як звичайно. Гігантські механізми, динамо-машини, насоси, вентилятори бадьоро перестукували й гули в чистісіньких залах.

Стояла прохолода, і робітники, що поверталися з тунелю — там було жарко, як у духовці,— мерзлякувато тислись один до одного. Тільки-но поїзд зупинявся, вони, цокаючи зубами, бігли до буфету випити гарячої кави чи грогу. Потім з веселим гамором ускакували до трамваїв, що розвозили їх по робітничих казармах та будинках.

Відразу на початку п'ятої години розлетілася чутка про те, що в тунелі сталося лихо. У чверть на п'яту збудили Гаррімана, і він, заспаний, мало не падаючи від утоми з ніг, з'явився в головній конторі.

Гарріман був енергійний, рішучий чоловік, загартований на бойовищах праці. Та саме сьогодні стан у нього був жалюгідний. Він цілу ніч проплакав. Напередодні ввечері Гарріман одержав телеграму, в ній повідомлялося: його син — єдине, що залишилось у нього в житті,— помер у Китаї від лихоманки. Тяжке, страшне було його горе, і кінець кінцем він, щоб заснути, випив подвійну дозу снодійного порошку. Гарріман спав ще й тепер, коли дзвонив по телефону в тунель,— він хотів довідатися про катастрофу детальніше. Ніхто нічого не знав, і Гарріман апатично, байдуже сидів у кріслі й спав з розплющеними очима. Тим часом спалахувало світло в сотнях робітничих будинків. На вулицях чулися голоси й шепотіння — те перелякане шепотіння, що його, хоч як дивно, чуєш навіть у глибокому сні. Почали сходитися гуртами жінки. З південних і північних селищ повз блискучі скляні дахи над трасою тунелю до головної контори сунули темні юрми жінок та чоловіків.

Вони збиралися перед непривабливою високою будівлею, і коли тут утворився великий натовп, у його гущі почулися вигуки:

— Гарріман! Ми хочемо знати, що сталося!

До них вийшов службовець. Його байдужа міна викликала в людей роздратування.

— Ми самі до пуття нічого не знаємо.

— Геть цього клерка! Клерк нам не потрібний! Нам потрібний Гарріман!.. Гарріман!

Людей надходило дедалі більше. З усіх боків вигулькували темні гурти і вливалися в натовп перед будівлею контори.

Нарешті з'явився сам Гарріман — стомлений, блідий, старий і заспаний, і сотні голосів прокричали йому різними мовами і з різними інтонаціями те саме запитання:

— Що скоїлось?

Гарріман дав знак, що хоче говорити, і запала мертва тиша.

— У південній штольні, де бурильна машина, стався вибух. Більш нічого ми не знаємо.

Гарріман ледве розмовляв, язик у нього був ніби дерев'яний.

Йому відповів дикий рев:

— Брехун! Шахрай! Ти не хочеш сказати нам правду!

В обличчя Гарріманові вдарила кров, очі від гніву витріщилися, він спробував опанувати себе, говорити далі, але голова не працювала.

Гарріман повернувсь і пішов до приміщення, хряснувши за собою дверима.

У повітрі пролетів камінець і розбив вікно на першому поверсі. Видно було, як один із службовців кинувся з кімнати.

— Гарріман! Гарріман!

Гарріман знов з'явився у дверях. Він умився холодною водою і трохи прочумався. Цей сивий чоловік був червоний як рак.

— Що за неподобство — бити вікна?! — голосно крикнув він.— Я вам сказав усе, що ми знаємо. Майте ж розум!

У натовпі безладно залунали голоси:

— Ми хочемо знати, скільки загинуло людей! Хто загинув? Імена!

— Ви — стадо безмозких, божевільних жінок! — люто закричав Гарріман.— Звідки мені так одразу про це знати? — Він неквапно повернувся і знову зник за дверима, вилаявшись крізь зуби.

— Гарріман! Гарріман! Жінки посунули до дверей.

Зненацька градом посипалося каміння. Люди, які звичайно без вагань додержуються приписів юстиції, в такі хвилини створюють — відповідно до вродженого почуття справедливості — власні закони й негайно, не довго думаючи, їх застосовують.

Гарріман вийшов знов. Він був украй розлючений, але не сказав жодного слова.

— Покажи нам телеграму! Гарріман помовчав.

— Телеграму? У мене немає телеграми. Я одержав повідомлення по телефону.

— Давай його сюди!

Гарріман і бровою не повів.

— Гаразд, ви його матимете.

Через хвилину він повернувся з аркушиком із телефонного записника й почав гучно читати. Далеко було чути слова, на яких він наголошував: «Бурильна машина... південна штольня... вибух під час підривних робіт... загинуло й поранено від двадцяти до тридцяти чоловік... Хоббі».

Гарріман простяг аркушик чоловікові, що стояв до нього найближче, і пішов до контори.

За мить аркушик виявився подертим на сотні клаптиків — так багато людей хотіли прочитати його одночасно. Натовп на кілька хвилин угамувався. Двадцять-тридцять убитих — це, звісно, жахливо, але не така вже велика катастрофа. Не треба втрачати надію. Адже ніхто не сказав, що тієї хвилини біля бурильної машини працював саме твій чоловік. А найбільше заспокоювало людей те, що телефонограму дав Хоббі.

І все-таки жінки не розходилися. Щось тут не те! Їх знов охопила тривога, очі спалахували, серця калатали. На душу в кожної ліг тягар, вони стояли й несміливо перезирались.

А що, коли Гарріман бреше?..

Натовп посунув до станції, куди прибували поїзди. Жінки тремтіли від холоду, кутались у хустки та ковдри й чекали. Від станції залізничні колії було видно аж до устя тунелю. Мокрі рейки блищали у світлі дугових ліхтарів і сходилися вдалині в тоненькі лінії. В самому низу зяяли дві сірі дірки. В одній із них з'явився вогник, тьмяно блимнув, спалахнув ясніше, і раптом із тунелю, яскраво світячи оком циклопа, вилетів поїзд.

Поїзди ще ходили досить регулярно. Через рівні проміжки часу під землею бігли ешелони з матеріалами, і коли-не-коли, в інтервалах між цими ешелонами, нагору мчали, як звичайно, поїзди з камінням — то тільки по одному, а то по три, п'ять, десять один за одним,— так, як це тривало день і ніч уже шість років. Картина, яку всі спостерігали тут тисячу разів. І все ж люди з дедалі більшою напругою вдивлялися назустріч поїздам, що вигулькували з тунелю.

Коли приїздили робітники, що закінчили зміну, люди обступали їх і закидали запитаннями. Але прибулі нічого не знали, бо виїхали з тунелю ще до катастрофи.

Просто диво, але хвилин через десять після катастрофи чутка про неї вже розлетілася на поверхні. Необачне слово інженера, мимовільний вигук біля телефону — і все вже відомо. Однак тепер більш нічого ніхто не знав. Анічогісінько! Новини ретельно замовчувались.

До шостої години поїзди з матеріалами та змінами робітників регулярно відходили від станції і зникали в тунелі. (Згідно з особливим розпорядженням вони йшли тільки до п'ятдесятого кілометра!)

О шостій годині наступній зміні, яка чекала поїзда, повідомили, що зійшов з колії товарняк і потрібно спершу розчистити шлях. Але робітники, мовляв, повинні бути напоготові.

Бувалі чоловіки покивали головами й перезирнулися — видно там, унизу, справи зовсім кепські. О господи!

Жінкам наказали залишити станцію. Але вони не послухалися. Скоряючись своєму інстинкту, вони стояли, мов покляклі, серед плетива колій і дивилися в бік тунелю. До натовпу вливалися все нові й чимдалі більші гурти. Діти, підлітки, робітники, просто цікаві.

Але тунель невтомно, без кінця-краю випльовував каміння.

Раптом натовп завважив, що товарні поїзди почали відходити рідше, і відразу безладно загули голоси. Потім товарні поїзди взагалі перестали в'їздити в тунель, і людей охопила ще більша тривога. Ніхто вже не вірив казочці про те, нібито з рейок зійшов поїзд і перегородив шлях. Усі знали, що таке траплялося щодня і все ж у тунель поїздів відходило не менше.

І ось настав ранок.

Нью-йоркські газети вже заробляли на катастрофі гроші: «В тунель прорвався океан! 10 000 жертв!»

Холодне, мерехтливе вставало над морем світло. Електричні ліхтарі враз погасли. Тільки далеко на набережній, де раптово стало видно дим із пароплавних труб, ще блимав маяк, так ніби його забули вимкнути. Згодом погас і він. Жахливо безбарвним здалося тепер осяйне казкове місто: холодне мереживо колій, море поїздів, стовпи з електричними дротами та поодинокі високі будівлі, над якими тяглися сірі хмари. Обличчя всі жовті, бліді від безсонної ночі, застиглі й посинілі на морозі,— з моря разом з мерехтливим світлом прийшов крижаний потік повітря й холодний дрібний дощ.

Жінки посилали дітей додому по теплу одіж, хустки, ковдри. Але самі не сходили з місця!

Товарні поїзди вилітали тепер не з камінням — вони всі були заповнені робітниками. Навіть поїзди з матеріалами та змінними робітниками, які недавно вирушили в тунель, верталися назад.

Збудження наростало.

Однак робітники, що виїздили з тунелю, не мали жодного уявлення про розміри катастрофи. На поїзд вони сідали тільки тому, що тунель покидали всі, хто працював у його глибині.

І знову сповнені тривоги й моторошного страху жінки вдивлялися в два невеликі чорні отвори, що блимали знизу вгору, немов двоє підступних роз'їдених очей, в яких прозирало лихо й жах.

Годині о дев'ятій підійшли перші поїзди, напхом напхані робітниками, які ще здалеку почали схвильовано вимахувати руками. Вони поверталися з глибини тунелю, куди вже проникли паніка й переляк. Робітники репетували й кричали: «Тунель горить!»

Знявся несамовитий галас, вереск. Натовп подався вперед, в один бік, у другий.

В цю хвилину на одному з вагонів, розмахуючи капелюхом і щось вигукуючи, з'явився Гарріман. У вранішньому світлі він скидався на труп — блідий, без кровинки на виду, і кожне пов'язувало його вигляд з нещастям у тунелі.

— Гарріман! Тихо, він хоче говорити!

— Присягаюся, що кажу правду! — крикнув Гарріман, коли натовп заспокоївся; з кожним словом із його рота вихоплювалися густі клуби пари.— Чутки, нібито тунель горить,— дурниці! Бетон і залізо не горять. Від вибуху зайнялося кілька трухлявих стовпів позад бурильної машини. Ось звідки ця паніка] Наші інженери вже гасять вогонь! Вам не треба...

Але йому не дали доказати. Дикий свист і крик урвали його, жінки почали хапати під ногами каміння. Гарріман сплигнув з вагона і повернувся в будівлю станції. Там він знесилено впав у крісло.

Гарріман відчував, що всьому кінець, що тільки Аллан може запобігти катастрофі тут, нагорі.

Але раніше, ніж увечері, Аллан не зможе сюди прибути!

Непривітна, холодна станційна зала була переповнена інженерами, лікарями й службовцями, вони поспішили сюди, щоб бути готовими допомогти людям.

Щоб погасити дію снотворного, Гарріман випив цілий літр чорної кави. Він виблював і двічі непритомнів.

Але що він міг зробити? Єдине переконливе повідомлення, яке він одержав, була телефонограма — її передав йому за дорученням Бермана один з інженерів на шістнадцятій станції.

На думку Бермана, в обшитій дошками штольні від високої температури самі загорілися стовпи, а від вогню вибухнули підривні гільзи. Це було переконливе пояснення, але не міг же вибух бути такий сильний, що його почули аж на двадцятій станції!

Гарріман послав рятувальні поїзди, але вони вернулися,— всіма чотирма коліями з тунелю поспішали зустрічні поїзди й примусили їх дати задній хід.

Гарріман о пів на п'яту дав Алланові телеграму, яка наздогнала його у спальному вагоні Нью-Йорк—Буффало. Аллан відповів, що вернеться спеціальним поїздом. Про вибух, телеграфував він, не може бути мови, оскільки вибухові речовини у вогні тільки згоряють. Що ж до самої машини, то в ній кількість вибухівки теж надзвичайно мізерна. Вислати рятувальні поїзди! Всі станції зайняти інженерами! Штольню, в якій вогонь, затопити!

Алланові було легко давати розпорядження. Адже поки що жодному поїздові не пощастило проникнути в тунель, хоч Гарріман наказав негайно перевести всі поїзди, що йшли з тунелю, на виїзні колії.

Ніхто більш не дзвонив по телефону, хоч на п'ятнадцятій, шістнадцятій і вісімнадцятій станціях ще були інженери; вони повідомили, що всі поїзди пройшли.

Через деякий час шлях усе ж таки звільнився, і Гарріман вислав у тунель чотири рятувальні поїзди один за одним.

Натовп похмуро пропускав їх.

Дехто з жінок викрикував на адресу інженерів брудну лайку. Настрій з хвилини на хвилину ставав дедалі збудженішим. Але потім, годині о десятій, прибули перші поїзди з робітниками із «чистилища». Тепер не залишалося сумніву в тому, що катастрофа жахливіша, ніж можна було припустити.

Надходили все нові поїзди, і ось уже робітники, що приїхали на одному з них, кричали:

— На останніх тридцятьох кілометрах загинули всі!!!

4

Чоловіків із брудними жовтими обличчями, що поверталися з тунелю, оточували й закидали сотнями запитань, на які вони не могли відповісти. Десятки разів їм доводилося переказувати все, що вони знали про нещастя в тунелі, а розповісти про це можна було кількома словами. Жінки, котрі знаходили своїх чоловіків, кидалися їм на шию і відверто показували свою радість перед тими, яких ще мучила страшна невідомість. Страх блукав на їхніх обличчях, і вони всоте повторювали запитання: чи не бачив хто їхніх чоловіків? Вони нишком плакали, нестямно бігали туди-сюди, кричали, вигукували прокляття, а тоді вкотре завмирали, втуплюючи погляд униз, уздовж колії, поки страх знову гнав їх з місця на місце.

Люди все ще не втрачали надії, бо чутка про те, що «на останніх тридцятьох кілометрах загинули всі», виявилась перебільшеною.

Нарешті з тунелю вийшов і той поїзд, якого інженер Берман затримував доти, доки його застрелили. Поїзд привіз першого мертвого — італійця. Проте італієць загинув не в катастрофі. Він кинувся з ножем у відчайдушну бійку з одним із земляків, своїм amico [67], за місце у вагоні й заколов його. Падаючи, amico встиг розпанахати йому ножем живіт, і в дорозі італієць сконав. Так чи так, а це був перший покійник. Оператор «Едісон-Біо» закрутив ручку своєї камери...

Коли мерця внесли на станцію, довго стримувані почуття натовпу знайшли вихід. Спалахнув гнів! І раптом усі закричали (як раніше робітники в тунелі):

— Де Мак? Він повинен заплатити за це!

Якась жінка з істеричними криками прокладала собі дорогу крізь натовп. Вириваючи в себе цілими жмутами коси й роздираючи на собі нічну сорочку, вона бігла за трупом.

— Чезаре! Чезаре!..

Так, то був Чезаре.

Та коли збуджені гурти робітників з берманівського поїзда (переважно італійці та негри) пояснили, що більше поїздів не буде, зробилося зовсім тихо...

— Більше не буде поїздів?!

— Ми останні!

— Хто ви?

— Останні! Ми останні!!

Здавалося, в натовп сипануло картечним градом. Усі розгублено, безтямно забігали туди-сюди, тримаючись руками за скроні, так ніби їх поранило в голову.

— Останні!! Вони останні!!

Жінки, голосячи, падали на землю, діти плакали, але в декого вже спалахнула жадоба помсти. І раптом увесь цей величезний натовп рушив уперед. Повітря гуло від крику й гаму.

Кремезний смаглявий поляк з войовничими вусами виліз на кам'яну брилу й загорлав:

— Мак загнав їх у пастку!.. У пастку!.. Відплатімо за товаришів!

Натовп шаленів. У кожного в руці раптом з'явився камінець — ця зброя народу,— а камінців тут було вдосталь. (Ось одна з причин того, чому у великих містах люблять асфальтувати вулиці!)

Ще три секунди — і в усій станційній будівлі не залишилося жодного цілого вікна.

— Гарріман, виходь!

Але Гарріман більш не з'являвся.

Він подзвонив у поліцію, бо кілька поліцейських Тунельного були безсилі. І тепер Гарріман, важко дихаючи, сидів у кутку, блідий, не в змозі зібратися з думками.

Люди проклинали його й поривалися вдертись до приміщення. Але поляк придумав інше: оскільки, мовляв, винні всі інженери, то треба попідпалювати їхні будинки, і нехай згорять їхні жінки та діти!

— Загинули тисячі! Тисячі!

— І цим усім туди ж дорога! — кричала італійка, чоловіка якої заколов товариш.— Усім! Відплатімо за Чезаре!

І вона побігла попереду — фурія з розпатланими косами, в подертій на шматки одежі.

Натовп, безладно галасуючи, посунув під мрякою через завалений сміттям вигін. Не стало чоловіків, батьків, годувальників! Тепер — нужда, злидні! Помститися! Крізь гармидер уривчасто прохоплювався спів, там і сям окремі групи співали одночасно «Марсельєзу», «Інтернаціонал», гімн Сполучених Штатів.

— Загинули тисячі! Загинули! Загинули!

Сліпий гнів, жадоба нищити, вбивати, трощити охопила це збурене юрмище. Люди зривали рейки, валили телеграфні стовпи, змітали сторожові будки. І щоразу, коли щось тріщало й розліталося на друзки, здіймався дикий тріумф. Поліцейських освистували й закидали камінням. Здавалося, в цьому нападі люті всі раптом забули про свій біль.

А попереду до вілл та приватних будинків інженерів мчала знавісніла орда фанатичних жінок.

Тим часом відчайдушний біг під океаном тривав. Усі, кому пощастило врятуватися від обвалів, вогню та диму, невтомно мчали вперед. Люди втікали від пазурів смерті, що ядуче дихала їм у спину. Дехто плентав сам, з розкошланим чубом, цокаючи зубами, спотикаючись; інші йшли по двоє, з криком і плачем. Люди цілими юрбами тяглися, важко дихаючи, один за одним; поранені, покалічені лежали на землі й благали зглянутись. Дехто зупинявся, скований страхом, що нікому не сила подолати цей жахливий шлях пішки. Дехто просто здавався — лягав на землю і ждав смерті. Та були й такі, що вміли добре бігати, вони працювали ногами, як коні, переганяли решту, і виснажені люди, в яких уже підтиналися коліна, заздрили їм і проклинали їх.

Рятувальні поїзди раз у раз калатали у дзвони, даючи знати, що наближаються. Із мороку до вагонів кидалися люди; вони ридали від радості, що їх урятували. Та поїзд їхав далі, в глибину тунелю, і через кілька хвилин людей охоплював страх. Вони сплигували на землю й вирушали пішки до іншого поїзда, що, як їм сказали, ждав за п'ять миль.

Рятувальний поїзд посувався повільно — нажахані робітники, які виїздили на останніх товарних поїздах, повикидали багато каміння, щоб звільнити собі на платформах місце, і тепер доводилося розчищати колії. А потім повалив дим! Він роз'їдав очі, дер у горлі, не давав дихати. І все ж поїзд їхав далі, поки прожектори протинали стіну диму. На цьому рятувальному поїзді були мужні інженери, вони не боялися ризикувати життям. Вони зіскакували з поїзда, забігали у респіраторах до заповнених димом штолень і дзвонили. І їм таки вдавалося примусити невеличкі групки людей, що втратили будь-яку надію, зробити останнє зусилля й пройти ще тисячу метрів до поїзда.

Та потім і цей поїзд мусив відійти назад. Багато з тих інженерів захворіли від отруєння димом, а два померли через день у лікарні.

5

Цього дня Мод спала допізна. Вона чергувала в лікарні замість санітарки, що кудись поїхала, і лягла аж о другій ночі. Коли Мод прокинулася, маленька Едіт уже сиділа в ліжечку і бавилася, заплітаючи своє гарненьке біляве волосся в тоненькі кіски.

Не встигли вони перемовитися кількома словами, як увійшла служниця, подала Мод телеграму й сказала, що в тунелі велике нещастя. В її очах була тривога.

— Чому ви так пізно принесли телеграму? — запитала Мод трохи невдоволено.

— Містер Аллан прислав мені телеграму, щоб я дала вам виспатись.

Телеграму Мак послав з дороги. В ній стояло: «ТУНЕЛІ КАТАСТРОФА. НЕ ВИХОДЬ ДОМУ. ПРИЇДУ ГОДИНІ ШОСТІЙ ВЕЧОРА.»

Мод зблідла. «Хоббі!» — промайнуло в неї. Перший, про кого вона подумала, був він. Після вечері Хоббі весело, жартівливо попрощався з нею і поїхав у тунель...

— Що сталося, матусю?

— В тунелі нещастя, Едіт!

— Багато людей убито? — мимохідь, співучим голосом запитала дівчинка, заплітаючи кіски чарівними рухами маленьких рученят.

Мод не відповіла. Вона німо дивилася перед себе. «Де він був на той час — невже там, у самих штольнях?»

Едіт обхопила руками її за шию і заспокійливо промовила:

— Ну чого ти зажурилася? Тато ж у Буффало! — І засміялася — на доказ того, що татові небезпека не загрожує.

Мод накинула халат і замовила телефонну розмову з головною конторою. Минуло багато часу, поки її нарешті з'єднали. Але там нічого не знали або не хотіли казати. Хоббі? Ні, від містера Хоббі нема ніякої звістки.

В її очах виступили сльози — сквапливі сльози, яких ніхто не повинен був бачити. Схвильована, занепокоєна, Мод пішла з Едіт купатися. Вона охоче приймала щоранку ванну. Мод, як і Едіт, любила похлюпатись, мов дитина, у воді, посміятись, погаласувати у ванній кімнаті, де так гучно й дивно відлунювали голоси, постояти в клубах пари під душем,— вода ставала дедалі холоднішою, холоднішою, майже крижаною, а мала Едіт хихотіла, так ніби її лоскотали. Потім вони робили вранішній туалет і сідали снідати. Це була в Мод найприємніша година, і вона ніколи від неї не відмовлялася. Після сніданку Едіт ішла до «школи». Дівчинка мала власну класну кімнату з чорною дошкою,— вона сама забажала таку,— і зі справжньою невеличкою партою, а то це не була б, мовляв, школа.

Сьогодні Мод купалась не довго і без особливого задоволення. Едіт намагалася всіляко розвеселити матір, і її дитячі зусилля розчулили Мод мало не до сліз. Вийшовши з ванної, вона знов замовила телефон головної контори.

Нарешті їй пощастило поговорити з Гарріманом, і той дав зрозуміти, що нещастя, на жаль, більше, ніж вони досі гадали.

Тривога Мод дедалі зростала. Аж тепер вона згадала про дивну вимогу Мака: «НЕ ВИХОДЬ ДОМУ». Чому? Вона не розуміла Мака. Мод пройшла садками до лікарні й поговорила пошепки з санітарками, що саме чергували. Тут також панувала тривога й розгубленість. Мод трохи порозмовляла зі своїми маленькими пацієнтами, але вона була така неуважна, що їй не спадало на думку нічого втішного. Кінець кінцем вона повернулась додому, ще дужче схвильована й занепокоєна.

«Чому мені не можна виходити з дому? — думала Мод.— Це несправедливо з боку Мака, що він забороняє мені виходити!»

Вона спробувала ще раз подзвонити по телефону, але в неї нічого не вийшло.

Потім узяла хустку. «Піду подивлюсь,— мовила тихенько сама до себе.— Нехай Мак каже що завгодно. Чого це я повинна сидіти вдома? Та ще й тепер! Жінки, мабуть, поперелякувались, і саме тепер їм потрібна людина, яка б їх утішила».

Та потім Мод знов поклала хустку. Взяла в спальні телеграму від Мака і всоте перечитала її.

І все ж таки — чому? Чому, власне?

Невже катастрофа така велика?

Гаразд, але саме тепер вона, Мод, не має права стояти збоку. Її обов'язок — допомогти жінкам і дітям. Мод просто-таки розгнівалася на Мака й вирішила піти. Вона хотіла знати, що, зрештою, сталося.

І все ж вона не важилася порушувати дивну вказівку Мака. Крім того, в її душі ворухнувся якийсь зачаєний страх — вона не знала навіть, звідки він. Кінець кінцем Мод рішуче накинула на плечі жовтий прогумований плащ і запнула хусткою голову.

Вона вийшла з дому.

Але на порозі її знов охопив незбагненний страх. Сьогодні, здавалося їй, якраз сьогодні вона не повинна залишати маленьку Едіт саму. Ох, Мак, Мак, це все він натворив своєю безглуздою телеграмою!

Мод забрала Едіт зі «школи», закутала її в жіночу накидку й насунула зраділій дівчинці на біляві кіски відлогу.

— Через годину повернуся! — сказала Мод служниці, й вони пішли.

У садку на мокрій стежці стрибала жаба, і Мод злякалася, мало не наступивши на неї. Едіт радісно вигукнула:

— Ой, яка жабка, мамо! Яка вона мокра! Чого ж вона виходить з дому, коли дощ?

День видався сірий, похмурий, бридкий.

На вулиці вітер подув ще дужче, він шарпав за поли, в обличчя бив холодний косий дощ. «А ще вчора стояла така спека!» — подумала Мод. Едіт подобалося перестрибувати калюжі. Через кілька хвилин перед їхніми очима постало Тунельне — з адміністративними будівлями, заводськими трубами й лісом стовпів електропередач. Сіре й безлюдне лежало воно під дощем і брудом. Мод одразу впало в очі те, що не видно поїздів з камінням! Це було вперше за багато років! Але труби диміли, як завжди.

«Ніхто ж не сказав, що він саме там, де сталася катастрофа»,— міркувала Мод.— Тунель такий великий!» І все ж у голові в неї роїлися плутані, лиховісні думки.

Зненацька Мод зупинилася.

— Чуєш?! — сказала вона.

Едіт звела очі на матір і прислухалась.

До них долинув гамір голосів. Потім вони побачили й людей — сіре, тисячоголове стовпище. Воно не стояло на місці, але крізь туман важко було розгледіти, в який бік воно рухається.

— Чому ці люди кричать? — запитала Едіт.

— Вони стривожені лихом, Едіт. Коли батькам усіх маленьких діток загрожує небезпека, матері, звичайно, дуже непокояться.

Едіт кивнула головою і по хвилі сказала:

— Це, мабуть, дуже велике лихо, правда, мамо? Мод здригнулася.

— Так, думаю, що велике,— задумливо відповіла вона.— Це, певно, дуже велике лихо! Ходімо скоріше, Едіт!

Мод пішла швидше. Вона хотіла;.. А власне, що вона хотіла? Вона хотіла діяти...

Раптом Мод трохи здивовано завважила, що люди підходять ближче! Крики стали гучніші. Завважила вона також, що телеграфний стовп, який щойно стояв на вулиці, упав і зник. Дроти в неї над головою забриніли.

Мод поквапно й схвильовано рушила вперед, не звертаючи вже уваги на жваві розпитування Едіт. Що вони роблять? Що сталося? У голові в Мод усе переплуталося, на мить промайнула думка вернутись і замкнутися вдома, як наказав Мак.

Але тікати від нещасних людей зі страху побачити їхнє лихо — це, вирішила Мод, боягузтво. Нехай вона допоможе не багато, однак хоч що-небудь та зробить. Адже всі її знають — жінки й чоловіки, всі вітаються з нею і пропонують свої послуги, хоч би де вона з'явилась! А Мак? Як би вчинив Мак, коли б опинився тут? Він був би з ними!..

Так міркувала Мод.

Натовп наближався.

— Чого вони так кричать? — спитала Едіт уже з острахом.— А чому вони співають, мамо?

Так, люди справді співали! Що ближче вони підходили, то гучніше лунав їхній хрипкий, безладний спів. Крізь нього прохоплювалися вигуки й крики. То була ціла армія, що сунула плече до плеча через сіре звалище. І Мод побачила, як гурт людей заходився розбивати камінням паровозик вузькоколійки.

— Мамо?!.

«Що це? Мені не слід було виходити з дому»,— подумала Мод і злякано зупинилася. Та вертатися було пізно...

Її помітили. Мод бачила, як ті, що йшли попереду, показали решті на неї, а тоді раптом звернули з дороги й рушили в її бік. Потім вона з жахом угледіла, як вони кинулися бігти до неї. Та, роздивившись, що то переважно жінки, Мод знов опанувала себе.

«Це ж самі жінки...»

Раптово її сповнило безмежне співчуття до цих нещасних, і Мод пішла їм назустріч. О господи, видно, сталося щось жахливе!

Передній гурт жінок, важко дихаючи, вже підбігав.

— Що скоїлось? — гукнула Мод, і її занепокоєння було щире.

Та, побачивши вирази жіночих облич, Мод зблідла. Усі жінки здавалися безтямними, божевільними, вони були напіводягнені, промоклі до нитки, сотні очей спалахували лиховісним вогнем.

Її не слухали. Їй не відповідали. З перекошених ротів вихоплювалося різке, переможне ревіння.

— Усі загинули! — кричали їй голоси на різні лади й різними мовами.

І раптом один жіночий голос вигукнув:

— Та це ж Макова жінка! Вбийте її!

І Мод побачила — й не повірила своїм очам,— як жінка в порваній нічній сорочці, з перекривленим від люті обличчям схопила з землі камінця. Камінець прохурчав у повітрі й зачепив руку Мод.

Вона інстинктивно притягла до себе маленьку зблідлу Едіт і випросталась.

— Що вам зробив Мак? — крикнула Мод; її сповнені жаху очі блукали по натовпу.

Ніхто її не слухав.

Знавіснілі жінки, вся розлючена, дика орда впізнала її. Пролунав одностайний рев. Зненацька з усіх боків полетіло каміння, і Мод здригнулася, затремтіла всім тілом. Тепер вона бачила, що це серйозно! Мод обернулась, але кругом стояли вони — за десять кроків від неї. Вона була оточена. І в очах усіх, до кого вона звертала по допомогу свій розгублений, сповнений жаху погляд, палав той самий вогонь ненависті й безумства. Мод заходилася молитись, холодний піт виступив у неї на чолі.

— Господи... господи... врятуй мою дитину!

Та невгамовно, ніби пронизливий сигнал, репетував жіночий голос:

— Убийте її! Нехай Мак поплатиться!

Раптом чималий камінець влучив Едіт у груди з такою силою, що дівчинка похитнулася.

Едіт не скрикнула. Тільки її маленька ручка здригнулася в долоні Мод, і дитина звела на матір зляканий, розгублений погляд.

— О боже, що ви робите?! — вигукнула Мод. Вона присіла і обхопила руками дочку. Сльози страху й відчаю бризнули з її очей.

— Нехай Мак поплатиться!

— Нехай Мак знає, як нам!

Ох... Які люті постаті, які жорстокі очі! А руки все хапають і жбурляють каміння...

Якби Мод була легкодуха, якби вона впала навколішки й розпростерла руки, то, може, в останню мить ще розбудила б у цього розлюченого натовпу людські почуття. Але Мод, маленька сентиментальна Мод, зненацька відчула в собі мужність! Вона бачила, що Едіт смертельно зблідла і з рота в неї потекла кров. Каміння летіло градом, але пощади Мод не благала.