Тероріум

6
ЛИХОМАНКА ВІД ЗОЛОТА

Класик української україномовної літератури - поет, романіст, новеліст, драматург, публіцист, критик, журналіст і літредактор Делірій Іванович Тремен прокинувся, як завжди, об одинадцятій годині ранку. Він довго протирав запухлі очі, а потім увімкнув голик, розміщений на нічному столику. Передавали президентські новини.

Делірій трохи пожвавився і підбив собі під бік дружинину подушку. Чекав на повідомлення про присудження йому Державної премії Української республіки імені Андронатія Покотюхи за… та є за що! Сам президент А. Д. Кромєшний його шанує, тим більше, що їх, українських україномовних літераторів, не так вже й багато на нашій славній Україні. Та й взагалі… не хоче бидло книжки читати. Ні їх, укрукрів (як дражняться газетні злослови), ні укррусів… Дичавіє народ… Але премію йому мусять дати, сам Кіріл Кірілич обіцяв.

- Альона! - гукнув він на дружину.

- Чєво? - у спальню зазирнула його зазнобушка, з ніг до голови залита стимуляційною емульсією.

- Пошти не було?

- Счас погляжу. - Єсть, Дєля! - почув він голос дружини з передпокою.

Делірій схопився з ліжка і, на ходу защіпаючи піжамну куртку на липучки, побіг у передпокій і швидко відчинив поштову скриньку. Серце стрепенулось, як ластівка у стрісі. Крім свіжої «Евразійської правди», у скриньці лежав якийсь невеличкий пакунок-бандероль. Невже орден прислали, аби сюрприз зробити, майнула у нього маніякальна думка, яка піднесла настрій до стану між другою і третьою.

- Альона! - він вхопив свою ненаглядную, притиснув гігантським черевом до картонної панелі і, незважаючи на те, що геть вимастився емульсією, три рази душевно поцілував.

- Сюрприз! Ходімо у вітальню, обстановка ж бо урочиста.

Делірій Тремен пішов швиденько переодягнутися - не в піжамі же ж розгортати такий важливий пакунок, одягнув білу сорочку, пов’язав краватку (стилізовану під гуцульську вишивку), вбрав важкий двобортний піджак, а ось натягнути штани у нього терпіння не вистачило, залишився у смугастих піжамних. У вітальні сів за круглий пластмасовий стіл і благоговійно взяв у руки пакунок.

Вмш. п. Делерію Івановичу Тремену (особисто в руки), звичайно, звичайно, розумію, зворотна адреса, гм, якийсь змазаний штемпель, але без сумніву урядовий, ось добре видно пшеничне колосся державного герба.

- Альона!

- Чєво?

- Тож ходи сюди, будь присутньою.

Делірій, завмираючи, акуратно і повільно розпечатав пакунок. У ньому виявилося загорнуте у цигарковий папір надзвичайно красиве пуделко з темно-вишневого велюру.

Делірій заплющив очі і легенько відкрив пуделко.

- Кольцо какоє-то, - почув він голос дружини.

- Що? - Делірій розплющив очі і побачив, що справді на білому штучному шовку вертикально стояла золота каблучка з якимось написом по колу.

- Окуляри! - попросив він дружину.

- Чєво?

- Очкі прінєсі, жєна! - крикнув Делірій.

Ображена Альона принесла дві контактні лінзи. Він вставив їх в очі і прочитав напис.

«Смерть Кромєшного»!

Делірій зблід, затрусився і почав злякано оглядатися кімнатою. Потім він поклав каблучку на стіл, мовчки встав, підійшов до вікна, відчинив і поліз на підвіконня. Жили вони на восьмому поверсі.

- Дєля, ти што, с ума сошол? - Дружина підбігла, схопила Делірія за комір і потягнула назад у кімнату. По тім швидко зачинила вікно.

- Што случілось?

Делірій говорити не міг, лише конвульсивно показував пальцем на отриману каблучку. Дружина підійшла до столу, прочитала напис, трохи зблідла, але тями не втратила. Навпаки, заходилася втішати чоловіка.

За півгодини напоєний справжнім херсонським чаєм з ориґінальним білоруським ромом (катастрофічна розтрата недоторканних запасів) Делірій лежав у ліжку, вкритий двома синтетичними ковдрами, і тихо скімлив:

- Ну, чому я? Чому саме мене вибрали для цієї підлої провокації? Адже лояльнішого до Президента, до Української республіки, до Союзу за мене письменника в Києві нема ні серед укрукрів, ні серед укррусів, я ж ніколи собі не дозволяв ні натяку, ні півслова, ні думки прихованої, що містила би якусь крамолу. Я ж таку запашну прозу пишу. Чому так є?

- Сволочі ані, - морально підтримувала чоловіка дружина.

- Хто? - кволо спитав Делірій.

- Ювєліри еті, тойсь бандіти.

- Що? Ти думаєш, це вони прислали?

- А кто ж іщо?

Від такої версії Делірій Тремен ще більше затужив.

Потаємно він плекав надію, що це дурний жарт колег заздрісників і що ось зараз зайдуть з пляшкою Гемоглобінов із Сайт-Сайтенком, розсміються і спитають Делірія, як, мовляв, вони його розіграли. Перед тим, як сісти до випивки, вони пошлють цю бридку каблучку, анонімно, звичайно, на президентську золотарню, тобто на спецфабрику, де переплавляються шкідливі для української держави ювелірні вироби із золота на зливки. Але ніхто не приходив, ніхто не телефонував, ніхто не посилав кібер-повідомлень. Біда.

- Альона, - мляво окликнув він дружину, - ти викинула у сміттєколектор цю кляту річ?

- Дєля, ти што, а вдруг ето провєрка? Ти должен отнєсті єйо в КҐБ. Прітом сам. Отдохні єщо полчасіка і собірайся.

А ось уже цього Делірій витримати не зміг. До вечора помучився, а о пів до восьмої години класик української україномовної… і все решта Делірій Іванович Тремен помер.

Того дня у Києві подібним чином померло ще п’ять осіб: міністр харчової промисловости, два чиновники, ґенеральний прокурор і директор першого центрального телеканалу…

Біля центрального входу в КҐБ УР на Володимирпутінській вулиці у Києві вишикувалася черга з понад ста осіб. Це були ліпші люди України. Більшість з них були одягнуті по дорожньому - зручно і тепло, а в руках тримали невеликі валізки…

В кабінет голови КҐБ ґенерал-полковника Курвенка зайшов його заступник ґенерал-лейтенант Пньов. Курвенко ледь устиг жбурнути в шухляду якусь річ, що дотепер вертів у руках.

- Товариш ґенерал-полковник! - Пньов простягнув тремтячу долоню, на якій лежала золота каблучка з написом «Смерть Кромєшного».

- У мене теж, - зітхнув Курвенко і відкрив шухляду.

- Що будемо робити?

- Не знаю. Виклич того прохвоста Ученія.

П. С. Ученій, вивчивши ситуацію, запросив деяких повноважень і невеликий апарат. А потім взявся до справи.

Передусім він порадив ґенералови Курвенку тих, хто прийшов здавати каблучки, не затримувати, а, допитавши, відпускати. Самі ж каблучки він запропонував негайно відправляти на президентську золотарню для переплавки, лише одну залишити йому, Ученію, для експертизи. Потім сів за комп’ютер і зібрав статистику цього непристойного вчинку. Виявилось, що каблучки поштою отримали 569 осіб, включаючи ґенералів Курвенка, Лайнова і Кіріл Кірілича. Одна посилка адресувалася самому президентови, але охорона перехопила. В результаті шестеро з тих, що отримали посилки, вмерли, двадцять вісім цілком збожеволіли, двісті п’ятнадцять зазнали жорстокого стресу, решта - важкого нервового потрясіння. Крім того, П. С. Ученій припустив, що певна кількість посланих каблучок нічим себе не виявила і або залишилася в нелояльних отримувачів, або була ними самими знищена.

Він дав розпорядження оперативникам перевірити по всіх поштових відділеннях, хто того дня отримував цінні бандеролі. Якщо такі знайдуться, то для золотарів буде робота. Потім П. С. Ученій засів у спецлабораторії Інституту морфосолетонного поля, де науковці з’ясували, що каблучка «Смерть Кромєшного» зроблена із золотого унітазу, який був на знищеному президентському літаку.

Тепер стало ясно, чия робота, ці посилки - від підлих терористів-ювелірів.

- Вистежи мені, друже Ученій, - майже запобігливим тоном говорив з детективом ґенерал Курвенко, - і тебе полковником зроблю, нагородами обсиплю, а на пенсію підеш ґенералом.

- Я вже йшов з вашого колхозу на пенсію, підполковником без надбавок.

- Е, Петя, хто староє помянєт…

- Ви мені чогось недоговорюєте, товариш ґенерал, щодо цих золотих дурничок. Я мушу знати все.

- Ну, друже Ученію, наш президент…

- Це я знаю. А чи є якісь додаткові деталі? - Є, Петре. Ґенерал Курвенко змушений був розповісти П. С. Ученію про таємну появу каблучки у президентській спецкімнаті. Потім вони разом пішли до президента просити дозволу оглянути ту каблучку.

А. Д. Кромєшний уже не довіряв нікому. Він сам повів Ученія у супроводі ґенералів Курвенка, Лайнова та Кіріл Кірілича.

Те, що побачив президент, його вже не стільки налякало, скільки зацікавило. На каблучці з’явився новий орнамент: коло вкрилося ще одним ланцюжком з ромбиків, цього разу з нитки лимонного золота. Ланцюжки перепліталися таким чином, що середина одного ромбика припадала на точку з’єднання двох іншої барви.

- Оно мєняєтся, - голосом тяжко хворої людини прошепотів А. Д. Кромєшний. Потім президент розповів присутнім про всі метаморфози «чьортова кольца» і, віддавши ключі Кіріл Кіріличу, пішов спати.

П. С. Ученій порекомендував поставити довкола зловісного прибульця чотири телекамери і ще міцніше замкнути сейф.