Тероріум

17
УКРАЇНСЬКИЙ БУНТ

Що ж, стрєлять, так стрєлять. Ґенерал Курвенко спецзв’язком віддав команду «Огонь!» і з почуттям виконаного обов’язку ковтнув з кишенькової фляжки армійського спецспирту, синтезованого з кремнію.

Спецняки, які тримали першу лінію оборони священної вулиці Банкової, за командою полковника Лаптєва виконали команду «Кругом!» і мов на параді зробили п’ять кроків від залізної огорожі. У натовпі, що нуртувався по той бік бар’єру, залунали радісні вигуки: Ура! Ура! Вперед!

Пси режиму втікають! Герої - до штурму! Народ - до влади! Але пси режиму виконали ще одну команду «Кругом!», підняли кеми і короткими чергами почали стріляти у натовп. Серед ворохобників відразу з’явилося десятки вбитих і сотні поранених.

Справу зроблено, подумав ґенерал Курвенко, який спостерігав за подіями з панцерного джипа на розумній відстані від лінії вогню. Він натиснув кнопку президентського зв’язку, набрав у легені повітря і зібрався доповісти про блискучу вікторію над супостатом, але те, що він побачив на передовій, змусило його змінити плани.

Суттєво поскрибований розстрілом майже впритул натовп не розбігся у паніці, а несподівано виділив із себе шеренгу якихось незрозумілих озброєних осіб у «хамелеонах» без знаків розрізнення, важких панцерах, сферичних шоломах.

Вони злагоджено стали на одне коліно і відкрили вогонь у відповідь по Курвенкових спецняках.

Почався запеклий і дуже жорстокий бій.

Демонстранти, з найвідчайдушніших, сховавшись за спини своїх оборонців, вимахували транспарантами з антипрезидентськими гаслами.

- Блядь! - промовив уголос ґенерал, а про себе подумав, що ось вона, громадянська війна. У цій ситуації він знайшов єдино правильний вихід - хильнув кремнієвого спирту. А потім почали з’являтися якісь плутані думки: доповісти президенту, викликати підмогу, припинити стрілянину…

Але президентови про бій під його вікнами встиг доповісти тверезий ґенерал Лайнов, підмога вже мчала з казарми на панцерниках з ґумовими колесами, причому з обох боків - як до урядових військ, так і до тих, без знаків розрізнення, а в переговори без будь-якого дозволу вступив полковник Лаптєв. Він підняв білу хустинку на люфі кема і енергійно замахав нею. За кілька секунд стрілянина припинилася. Спецняки і неідентифіковані тримали одні одних на прицілі. Полковник Лаптєв перемкнув свій мобільник на режим гучномовця і почав:

- Я полковник Лаптєв, командир…

Він не договорив, бо, оцінивши ситуацію, до нього підбіг ґенерал Курвенко, вихопив з рук мобільний апарат і, радикально тверезіючи, прохрипів:

- Я ґенерал Курвенко, голова КҐБ Украінской рєспублікі, хочу переговорити з вашим командиром!

- Я полковник Довбуш, командир самооборони повсталого народу України! Слухаю вас!

- Пропоную перемир’я до з’ясування обставин!

- Ми згодні!

- Я готовий передати ваші вимоги найвищому політичному керівництву держави! В чому вони полягають? - Курвенко був уже геть тверезим.

- Ми, як солдати України, себе від свого народу не відділяємо і якихось особливих вимог не маємо, ми - як наш народ - за повалення гнилого деспотичного корумпованого режиму Кромєшного і - за демократичні вибори нової влади! - відповідав полковник Довбуш.

- Але ж ви чините збройний опір законній владі!

- Ми - силова варта нашого народу! Ви стріляєте в народ, ми стріляємо у вас! Логіка наших дій зрозуміла?

- Да уж, - буркнув Курвенко, а потім вигукнув:

- Пропоную десять мінут перемир’я для консультацій з президентом.

- Гаразд! Ґенерал Курвенко бігцем піднявся на другий поверх президентської резиденції і, відштовхуючи бодіґардів охоронців, увірвався у кабінет свого шефа.

А. Д. Кромєшний лежав на канапі, а кругом нього метушилися ґенерал Лайнов, Кіріл Кірілич і лікар Гіпсих.

- Вони!… - вигукнув з порога Курвенко.

- Молчі, дурак, - зі свистом прошепотів Кіріл Кірілич, - нє відіш - Кромєшний уміраєт.

- Што?! - зненацька заревів А. Д. Кромєшний. - Уміраєт? Да я, бля, всєх вас пєрєжіву! Да я…

- Я пошутіл, Дотідортич, - спокійно сказав Кіріл Кірілич, - пошутіл, штоб гєнєрал так сільно нє орал, пусть спокойно доложіт обстановку.

Президент недовірливо глипнув на Кіріл Кірілича, щось подумав і, вдавши, що повірив, урочисто відкрив чрєзвичайноє засєданіє дєржавной ради.

Спочатку ознайомилися із ситуацією на мєстах.

З’ясувалося, що масові демонстрації проходять в усіх великих і більшості малих міст України. У кожному з них сили правопорядку, приведені в повну бойову готовність, чекали наказу - шо дєлать?

- Шо, шо, - гарячкував Лайнов, - стрєлять!

- А якщо в кожному місті є такі звєрі, вооружонні до зубов, як ото тут?! - вагомо розмірковував Курвенко, як такий, що уже понюхав пороху громадянської війни.

- Откуда? - мляво допитувався Кромєшний.

- Всьо может бить, - авторитетно стверджував Кіріл Кірілич, - відітє, у ніх новєйшая бронєтєхніка.

- Так шо дєлать?

Це питання терли дві години (Курвенко ходив до Довбуша продовжувати перемир’я), а потім з подачі Кіріл Кірілича знайшли простий, як все ґеніяльне, вихід.

До вечора було домовлено з полковником Довбушем, що урядові сили правопорядку не будуть «работать по народу», у відповідь самооборона не буде стріляти у спецняків. Народні оборонці погодилися, вони відвели з вулиці Інститутської панцерну техніку в район залізничного вокзалу, який перетворили на свою базу - потяги все одно вже тиждень не ходили.

А на майданах знову оскаженіло замітинґували. Вночі трохи розійшлися по наметах, а вранці, зібравшися знову мітинґувати, побачили, що під головною в’язницею України, де був колись готель «Україна», споруджено величезну естраду, а стіна в’язниці, що виходить на Хрещатик, закрита велетенським екраном.

Більшість активістів з того трохи посміялися і продовжували далі проклинати режим Кромєшного й вимагати справедливости, лише один член координаційного громадського комітету «Народний гнів», немолодий поважний чоловік, якого збунтований народ знав під іменем Петро Степанович, підійшов до командира самооборони полковника Довбуша і прошепотів йому на вухо:

- Всьо. Викрутився гад Кромєшний.

- Ви думаєте?

- Я впевнений. Я би вам рекомендував перебувати на вокзалі і підготувати людей і техніку до евакуації. А я зв’яжуся з… - Петро Степанович двома пальцями обох рук розтягнув шкіру на скронях, його очі звузилися, а сам він став схожим на старого нетверезого монгола.

Під вечір на естраді під в’язницею з’явилися найпопулярніші українські виконавці популярної музики: Пєтя Пєтров, Кобзарєвіч, Альона Шевченко, «Садко», «Азартниє дєвчьонкі», «Ложєчнікі інтернешнл» - всі звьозди.

Вони без будь якого конферансу почали по черзі виступати, а на екрані, що закривав в’язницю, з’являлося їхнє зображення. Таким чином грандіозний концерт, на дурняк, міг дивитися чи не весь повсталий народ і навіть бійці самооборони.

Найкмітливіші з членів комітету «Народний гнів» зрозуміли, що до чого, і почали вимагати, аби артилерія самооборони розстріляла естраду і екран, бо революція захлинеться, але більшість комітетських таку пропозицію не підтримала. Бо, мовляв, по-перше, це буде порушення домовленостей про ненапад, по-друге, можуть загинути артисти, а цього народ нам не подарує, бо вони їх найбільші улюбленці, а по-третє, наш народ, хоча й повсталий, але дуже палкий шанувальник прекрасного, ось подивіться, як він, народ, благоговійно слухає свого музичного пророка Кобзаревича…

Подібні концерти розпочалися в усіх містах, де проходили масові виступи протесту, щоправда, із «звьоздами» значно меншого калібру.

Народна революція поступово перетворилася у масові народні гуляння.