Тероріум

2
ПЕЧЕРНІ ЛЮДИ

Чіпка різав свою першу людину.

Небо стало пласким, як замерзле око, і наливалося пронизливим, багрово-рубіновим світлом.

Твердь нижня зробилася рівною і поблискувала волохатим ядучим смарагдово-зеленим мохом.

А посередині стояв Чіпка із закривавленим енкаелом у руці. Його первісток, недорізаний, ще при тямі, лежав зігнутий удвоє і моторошно хрипів. З його рота йшла пінява кров.

До Чіпки підбіг його куратор - хорунжий Кармелюк і зашепотів на вухо:

- Доріж! Енкаелом по сонній артерії! Давай!

Чіпка був напівнепритомний і дуже нагадував новомодний науковий витвір, що його творці назвали біокіборгом, а соціум - просто зомбі.

- Ріж, Чіпко! - засичав Кармелюк.

Небо почало опускатися, і Чіпка злякався, що воно ось-ось його розчавить.

Кармелюк взяв Чіпчину руку з енкаелом у свою і одним рухом позбавив нещасного об’єкта мук.

- Ходімо!

Кармелюк кров’ю зарізаного накреслив на хіднику три латинські літери U U, зіштовхнув млявого Чіпку в каналізаційний люк, де його підхопили на руки їхні помічники, потім спустився сам.

Вони швидко йшли каналізаційними тунелями, Чіпку вели попід руки бойовики Гонта і Махно, а Кармелюк йшов попереду із диверсантським ліхтариком у зубах.

За якийсь час вони вилізли на поверхню, де на них чекав бензиновий джип. Тепер - геть з Києва!

Через кілька годин терористи вже були на одній зі своїх конспіративних баз, замаскованій під номенклатурну дачу.

Там на них уже чекало керівництво - командир бойової організації «Юна Великоукраїна» полковник Роксолана та її заступник осавул Довбуш.

- Вітаю тебе, побратиме, - церемонно звернувся Довбуш до Чіпки і простягнув йому келих червоного вина.

Чіпка взяв у руки кришталевий, оздоблений сріблом келих, підніс до рота, намагаючись не дивитися на рожеву піну, зробив ковток і відчув у нутрі блювотний спазм. Він не знав, що робити - пити насилу і заблювати килим чи відмовитися від вина і наразитися невідомо на яку реакцію командування.

- Залиш, бачиш, йому не йде, - сказала Роксолана Довбушови. Той забрав у Чіпки келих.

- Прошу сідати, панове, - запросила Роксолана.

Почалося обговорення операції.

Роксолана тим часом розглядала Чіпку, вишукуючи вади у його зовнішності, довго шукала і - не знайшла.

Взірець української вроди, подумки констатувала вона, і їй стало сумно. Високий і стрункий ще й на бороді ямка, як співається у реліктовій пісні, кучерявий, кароокий, чорнобривий і вже… терорист. Тобто борець за Україну!

Так думала Роксолана.

Чіпка нічого не думав.

Добре було би, думала далі Роксолана, аби всі солдати і офіцери ЮВУ негайно покинули приміщення, я би підійшла до Чіпки і… почала би його роздягати, ні, спочатку ми би довго цілувалися, о - які у нього губи! А вже потім… І чому це він на мене не дивиться?! Адже я ідеальна пара для нього! Висока, ставна, сіроока. Важкі русяві коси. І - решта… Тьху, дівко, чи не сказилася ти вже? Бойовий командир! Терористка, підпільниця, патріотка!

- Встати! - залізним голосом скомандувала Роксолана. - Всі вільні. Зустрічаємося за три дні у Карпатах, де проведемо ритуал прийняття нового бійця до Організації. - Вона недбало кивнула у бік Чіпки. - Він заслужив.

Бойовики підвелися і по одному почали виходити з приміщення. Роз’їжджалися кожен власним емобом у різні боки. Осавул Довбуш за неписаним регламентом затримався.

- Ви вільні! - сухо промовила Роксолана.

- Наташо! - здивувався Довбуш.

- Йдіть, осавуле, - тихо сказала Роксолана, і Довбуш пішов. Знав уже цей тон.

Чіпка їхав своїм емобом і починав уже думати - він вбив людину! Щоправда, не зовсім людину, а майора-золотаря, але все ж… Він їхав асфальтівкою на захід, проте знав, що насправді падає у прірву.

Темно-пурпурові ріки там поволі котять свої важкі густі води до застиглого моря. Сірими безплідними берегами блукає кіннота. Туди-сюди, вздовж ріки, шукаючи переправи. У них прапори фіолетові, важкого оксамиту, із перевернутими золотими хрестами. Неба там, звичайно, нема, а є верхня твердь темно-вишневого кольору із навіки застиглим, вкарбованим у неї плетивом схрещених блискавок. Важко, дуже важко рухається туди сюди кіннота - адже більшість коней на протезах! Шукають переправи - не знаходять!…Терористи-ювеліри зібралися в одній карпатській печері, яку домовилися вважати Довбушевою. Тут була командир Роксолана, її заступник осавул Довбуш, хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба, бійці: М. Джеря, Б. Хмельницький, Гонта, Залізняк, Махно, Святослав, Кривоніс, Д. Левицький, Захар Беркут та багато інших персонажів української історії та літератури. Справа в тому, що молоді люди, які стали на шлях терористичної боротьби за «автентичну Україну», ідеальну модель тієї самої України вибудовували для себе на основі знань, отриманих у школі, де їм викладали два «короткі курси» - історії України та української класичної літератури. Тому й організація їхня була «юною», а у них самих - відповідні бойові псевда.

Голографічні ефекти зробили з печери фантастичне диво: згори звисали золотисті сталактити, знизу виступали голубі сталагміти, стіни виблискували і мінилися, ніби обсипані мільйонами діамантів, і - музика! Це був ау-гурт «Воскреслий захід сонця» у супроводі симфонічного оркестру.

В центрі печери стояв кришталевий підсвічений зсередини жовто-блакитним світлом вівтар. На ньому на чорній оксамитовій подушечці лежала реліквія терористів ювелірів - золота скіфська Пектораль, захоплена Організацією у «режиму» як трофей і таким чином врятована від переплавки. За вівтарем стояла командир Армії ЮВУ полковник Роксолана. Вона була у довгій білій лляній сорочці, підперезаній парчевим паском, і у пурпуровій оксамитовій мантії з вигаптуваними золотими хрестами, тризубами, абревіатурами

U U на передпліччі. Її русяві коси були розплетені, і важкі кучері, вибиваючись із під золотої діадеми з діамантовим тризубом, спадали аж до пояса.

Бійці вишикувались у дві шеренги обабіч вівтаря. Всі як один у бойових спецняцьких «хамелеонах», всі з штурмовими кемами в руках, всі в золотих прикрасах - ланцюжках, перстенях, браслетах. На зло проклятому креольському режиму!

- Помолимося! - промовила Роксолана і піднесла догори руки. Всі впівголоса забубоніли лише їм відому молитву. По закінченні Роксолана урочистим тоном проголосила:

- Братове! Во ім’я Вищої Сили - Єдиного Бога, нашої Великої Мети - України, Якої Ми Хочемо, та нашої Людської Волі оголошую про відкриття збору активу Організації.

- Слава! - хором відкарбували бойовиКи-ювеліри.

- Сьогодні ми приймаємо до членства в Організації та до лав Армії неофіта, який уже довів свою спроможність служити Справі. Прошу старшин Довбуша та Кармелюка ввести новобранця!

Названі вийшли в одне з відгалужень печери і за хвилину ввели попід руки Чіпку. Він був у довгій білій полотняній сорочці, босий і розкуйовджений.

- Лягай! - звелів Довбуш.

Чіпка розпростерся горілиць на долівці. До нього підійшла Роксолана, в руках вона тримала старовинний лицарський меч із широкою ґардою у формі вигадливої фігури, але із сучасним кристало-лазерним лезом. Вона вперла меч у Чіпчині груди навпроти серця, та так, що розрізала сорочку і шкіру до крови.

- Ти маєш світське ім’я? - спитала Роксолана Чіпку.

- Маю, - відповів він.

- Забудь його!

- Уже забув!

- Як і всі ми, ти отримаєш бойове псевдо, ім’я зі скарбниці української історії та культури. Відтепер ти - Чіпка, воїн Армії і член Організації «Юна Великоукраїна»!

- Маю честь.

- А чи не маєш ти, Чіпко, якихось сумнівів, що став на цей шлях?

- Не маю.

- А що буде з тобою, коли ти якимось чином завагаєшся в бою, виявиш страх чи, може, зрадиш Справу?

- Цей меч, що…

Справді, думав розпластаний на долівці Чіпка, цей меч, що уже розрізав мені шкіру, махом відправить мене на той світ. Варто цій полковниці ще ледь ледь натиснути на руків’я, і це шляхетне серце, переповнене любов’ю до України та ненавистю до ворогів, перестане битися. Ой, боюсь я цієї дівки, тобто командирихи!…

- Клянися, Чіпко!

- Клянусь!

- Встань і підійди до вівтаря, Чіпко!

Він підійшов.

- Простягни руки над священною реліквією Організації.

Він зробив це.

Роксолана легенько провела мечем по Чіпчиних зап’ястках. Із вен бризнула кров і залила золоту скіфську Пектораль.

Роксолана щось говорила про дух крови і душу нації, про любов і ненависть, славу і смерть, волю і силу, а Чіпка з цікавістю чекав, коли з нього виллється критична кількість крови, він знепритомніє і почне вмирати. Але до цього не дійшло. За командою Роксолани двоє бойовиків підійшли до Чіпки і міцно забинтували йому зап’ястки.

Ритуал втаємничення завершувався.

- Підійди до мене, брате Чіпко, - вже не так урочисто промовила Роксолана. - Вітаю тебе. - Вона одягнула йому на шию золотий козацький хрестик з тризубом у центрі на золотому ланцюжку. - Тепер ти один із нас!

Роксолана поцілувала Чіпку в чоло, ледве стримавшись, аби не - в губи…

- А тепер, товариство, - діловито звернулася до бойовиків Роксолана, - поговоримо про звичне і буденне, про ситуацію на фронтах нашої боротьби з ненависним антиукраїнським, креольським режимом. Прошу сідати.

Роксолана вийшла в одне з розгалужень печери і за кілька хвилин повернулася переодягнута, тепер вона теж була у бойовому «хамелеоні», з підібраним у тугий вузол волоссям. Бойовики посідали на долівку, і Чіпка, теж уже в «хамелеоні», - серед них. Роксолана присіла на плаский камінь, застелений поролоновим килимком. Стояло питання - що робити?

Бойовики по черзі висували кожен свої пропозиції щодо майбутніх терактів проти режиму А. Д. Кромєшного.

Звучали різні пропозиції - від нападу на монетний двір Державного банку України з метою друкування мільярда деномінованих рублів, аби підірвати цю чужу неукраїнську валюту, до вбивства президента Кромєшного золотою кулею. Жодна з пропозицій не знаходила одностайного схвалення. Останнім дуже несміливо взяв слово новоініційований Чіпка. Як це не дивно, його план дошкульно нашкодити режиму сподобався всім. Його і схвалили.

- А тепер, панове печерні люди, - вигукнула Роксолана з награною веселістю, - прошу до обіду! У нас є справжнє м’ясо, виноградне вино і автентичний хліб! Після обіду ліквідовуємо цю печеру і розходимося невеликими групами. Через тиждень у Києві розпочинаємо підготовку до операції, яку зініціював боєць Чіпка, під назвою… під назвою…

- Серпом по крилах! - ніяковіючи від загальної уваги, кинув Чіпка.

Всі схвально засміялися, і Роксолана теж, демонструючи Чіпці свої бездоганні білі зуби.