13
КОМАНДА «ОРЕЛ Б»


Президентови України Авдотію Дормідонтовичу Кромєшному снився звичний кошмарний сон: на виборах неправильно рахують голоси, і його, такого досвідченого й мудрого керівника, не затверджують на черговий президентський термін. Він змушений покидати свій палац-резиденцію, і - що страшно - його випроваджують майже голим, без персонального транспорту, без грошей, без охорони, але навіть не це найстрашніше, - зовсім жахливо те, що ті НОВІ, які дірвалися до влади, не дозволяють йому нічого взяти з його кімнати-сейфа, та що там казати, ці узурпатори забороняють пристрасному Кромєшному навіть попрощатися з його «маленькими гарнесенькими друзями»… Від такого будь-хто прокинеться. Кромєшний, зрозуміло, теж. Він довго згадував, де він, а коли остаточно збагнув, що історія з неправильними виборами - його нездоровий сон, то ще більше зажурився: якщо приснилося ТАКЕ, то що буде далі? То ж воно ще насниться-насниться трохи, а там, дивись, і збудеться!… Кромєшний чи не вперше за роки свого президентства цілком предметно подумав про евакуацію. З цими снами треба бути до всього готовим!

Він встав з ліжка, взув капці і так, як був, у піжамі, за звичкою останніх місяців, пішов тинятися своїми апартаментами. Дуже хотілося відвідати своє улюблене творіннячко - кімнату-сейф з добірними прегарними речами, але боявся. Чого боявся, сам не знав. Тобто знав, але не хотів собі зізнатися, що панічно боїться неживого предмета.

Неживого предмета! Ти чуєш, Авдотію, переконував сам себе Кромєшний, воно ж просто шматок металу. Хай навіть золотого, але ж воно - маленьке. Та я його - між молот і кувалду, під прес, у ливарню, блядь! Я його… Ще трохи такого внутрішнього монологу, і А. Д. Кромєшний зважився. Ось зараз, таки вже, не відкладаючи, він піде у свою комору, дасть команду охоронцям (які не бояться нічого) взяти лещатами оту золоту зайду, ту стокляту каблучку, що сама себе прикрашає орнаментом, і під його президентським контролем відправити те ювелірне непорозуміння у плавильну піч. Ось так!

Президент, зважаючи на важливість моменту, одягнув поверх піжамної куртки свою персональну натільну панцерну камізельку і покликав з собою двох охоронців-клонів. Вони взяли важкі полікаліберні кеми і сферичні шоломи.

- Ви чо, охрана? - здивувався Кромєшний. - Ми ж не на войну йдемо.

- Ви ж у бронежилеті, товариш президент, - відповів один з охоронців. - Отнєсті оружіє?

- Та вже пусть, - махнув рукою Кромєшний, - ідьом.

Клєщі візьміть!

- Что, товариш президент?

- Клєщі! Інструмент такий. - Єсть!

Президент вже давненько не відвідував свою кохану комірку. Якщо пригадати, то десь від того страхітливого теракту на Євразійській площі у Києві, коли загинули сотні молодих його, Кромєшного, підданих, він не зазирав до кімнати сейфа.

А. Д. Кромєшний йшов на супостата. Відважно він окидав своїм орлиним зором полководця напівосвітлені коридори. Правою рукою войовничо розмахував у такт своїй рішучій ході, а ліву категорично засунув під панцерну камізельку: слухав своє серце. Воно билося спокійно, рівно, надійно. Вірна гвардія розмірено карбувала крок за його спиною, готова за улюбленого вождя хоч самій негайно віддати життя, хоч забрати його у будь-кого.

Сильна, непереможна, водночас страшна армія Наполеона Кромєшного! Він же Чингізхан Віссаріонович Цезар, він же Адольф Ілліч Мао, він же Аттила Джорджович…

Прийшли!… Серце… Ти чо, серце, забуло, в чиїх грудях б’єшся?!

Ти ж хоробрим маєш бути!…

А. Д. Кромєшний завагався, входити - страшно, повернутися і цим дати поживу загрозливій невідомости - ще страшніше. Та що це я? Знову за старе? Боюся якоїсь металевої дрібнички, такої нікчемної, маленької, круглої?!

Та я її! На молекули, на атоми, на електрони, на ті, як їх, словом, ще дрібніші частинки розкладу! Я її у вогонь, у воду… Чекай, а у воду навіщо? Як навіщо? Спочатку розтопити до рідкого стану, а потім - у воду! П-ш-ш! Що вийде з цієї ворожої кокетливої самозакоханої каблучки?

Безформна маса. Пшик!

Підбадьорений цим висновком А. Д. Кромєшний набрав код дверних замків. Поволі ввійшов і почовгав до полиці, де на корейському тарелі лежало ВОНО. Кромєшний встав навшпиньки і, затамувавши подих, зазирнув у таріль…

- Води! - вигукнув один з охоронців. - Доктора!

Врача! Трівога!

За кілька хвилин прибіг піднятий з ліжка персональний лікар президента - доктор Гіпсих, який зробив Кромєшному стимулюючу ін’єкцію.

- Блядь, - прошепотів президент, отямившись, - я вже нє вєрю своїм очам. Ти кто? - звернувся він до лікаря.

- Я ваш персональний врач, товариш президент, - відповів лікар, - доктор Гіпсих Іван Мойсейович.

- Скажи мнє, лєпіла, - кволо промовив президент, - у тебе зрєніє хороше?

- Хороше, товариш президент.

- Смотрі туда і кажи мені, що відіш.

- Куда, тов…

- В сраку! На стелаж смотрі, врач-убійца, корейську миску відіш?

- Так точно.

- А на нєй шо відіш?

- Кольцо, товариш…

- Опіші мнє єво, только подробно, тойсь детально.

- Кольцо з жовтого металу, - лікар потай ставив собі в очі контактні лінзи, - два візерунки, із жовтого металу, але інших відтінків, один - жовтогарячий, інший - лимонний… такий…

- Дальше! - крикнув президент.

- Камінці коштовні зелені, схожі на смарагди, у лимонному ланцюжку у точках з’єднання ромбиків, по всьому колу, здається, я зараз придивлюсь…

- Руки! - верескнув Кромєшний. - Нє трогай рукамі!

Президент підвівся з підлоги, де він сидів, спершися на шафу з африканського чорного дерева, довго здалеку дивився на полицю, на якій лежала каблучка у новому вигляді, і нарешті сказав:

- Всьо!

- Шо всьо, Дотідортич? - насмілився спитати Кіріл Кірілич, що відразу після алярму прибув у піжамі та червоній краватці.

- Усєм всьо, - дещо загадково пробурмотів президент, - усєм.

Всім стало страшно.

- Кіріл, - сказав дерев’яним голосом президент, - за час у мене совещаніє. Пусть прибудуть еті два нєгодяї Лайнов з Курвенком і міністра оборони визові. Буде война!

- З ким Дотідортич?

- З вамі всіма, блядь! Пошлі отсюда.

Президент прителіпався у свої апартаменти, випив кілька пігулок транквілізатора і трохи подумав. Потім викликав Кіріл Кірілича і звелів негайно викликати до нього етого опитного сищика Учєнія… Через півгодини президент і П. С. Ученій сиділи на диванчиках у «м’якому куточку» в президентському кабінеті і розмовляли, як давні друзі.

- А якщо чесно, Петро Степанович?

- Якщо чесно, Авдотій Дормідонтович, то не знаю.

- Хто знає?

- Де?

- Як де?

- А тому «де», Авдотій Дормідонтович, що знати усе про це можуть якісь розумні істоти, але не в світі людей.

- То воно по вашому від нечистої сили, Степановичу?

- Боюсь, що так.

- Невже чорт має проти мене щось особисто, га, Степановичу, як ви гадаєте?

- Мені здається, що навпаки, - несподівано сам для себе знайшов вдалий хід П. С. Ученій.

- Що ви кажете? - ожив А. Д. Кромєшний. - Говоріть, говоріть, пане Ученій, бо ж ви знаєте, кругом одні ублюдки.

Довіряти не можна нікому. На вас одного покладаюсь! Ви єдина моя надія. Скажіть мені, що твориться?

- На мій детективний розум, товариш президент…

- Петре, - перебив Кромєшний, - давай без церемоній.

- Гаразд, Авдотію, - П. С. Ученія понесло, - отож мені здається, що те, яке ти називаєш нечистою силою, таки не байдуже до тебе (А. Д. Кромєшний зблід), але в сенсі не ворожому, а в дружньому. Давай припустимо, що та клята обручка, що змінює свій зовнішній вигляд, - від чорта. І - що?

- Що? - прошепотів сухим ротом президент.

- Це - знак!

- Знак?

- Знак. Сили, Авдотій Дормідонтович, які посилають вам цей матеріяльний знак, до чогось вас спонукають.

- А як це знати, до чого?

- Давай будемо разом мислити, пане президенте, що означає для ситуації нинішньої України ювелірний предмет із золота? Правильно, це - символ опозиційних антипрезидентських, а значить, антинародних зловорожих сил. І Той, Хто посилає вам цю каблучку, що самоматеріялізовується, на щось натякає президентови України.

- На що, Петре, на що?

- Поміркуйте самі, Авдотій Дормідонтович, якби воно було із заліза, та ще й з емблемою «F», то чи звернули би ви на нього таку пильну і тривожну увагу? Ні. А якщо воно з’являється у формі символу антипрезидентських сил, а саме цих екстремалів-ювелірів, то й на них ці вищі сили, які здатні запустити програму самоматеріалізації предметів, спрямовують вашу президентську увагу.

- Думаєш?

- Я вже майже впевнений, Авдотій Дормідонтович.

Вищі сили, а саме Вартові Досконалої Ієрархії, не можуть більше спокійно дивитися, як у країні, яку вже стільки років очолює обраний достойник (легкий уклін у бік президента Кромєшного) порушується Лад. Отож Вони й послали цей красномовний предмет, що ретельно вписується у контекст політичної боротьби у сучасній Україні, для збурення ситуації і перелому її у бік, сприятливий для відновлення Ладу.

- Тобто порядку?

- Порядку, дисципліни, спокою. - І що я маю робити, Степановичу?

- Винищити цих терористів-ювелірів, тобто розгромити всю їхню організацію. А одного-двох залишити живими і запитати, що вони знають про цю каблучку. Не може бути, аби у матеріяльному екзотеричному вимірі не було зв’язку між ювелірами, чортом і цим предметом, що так вам докучає.

- Але як, як, Петре, дві спецслужби, не кажучи вже про міліцію і військо, не можуть впоратися з цими бандитами, цими цинічними осквернителями святинь!… Це ж треба, авіацію нищити! Народне добро… - президентів голос затремтів.

- Я знаю, як, - урочисто промовив Ученій, - але для цього потрібні ресурси…

- Все, Петре Степановичу, все, що скажеш, лиш зроби для мене це!

П. С. Ученій роззирнувся кабінетом і побачив, що з правого кутка до нього лагідно й широко зичливо посміхається Фортуна…Через кілька годин у кабінеті президента України розпочалася термінова надзвичайна таємна нарада з питань боротьби з тероризмом. За столом сиділи усі силовики і міністр фінансів. Увійшов президент. Він був у загрозливо піднесеному настрої, від чого всі ґенерали, що підвелися і стали струнко, повтягували голови в плечі.

Міністр оборони, ґенерал армії Козлов конвульсивно зламав у руці червоно-синій олівець, а в міністра фінансів Ніщиха крапля поту впала з носа просто у склянку з мінеральною водою.

- Садісь! - рявкнув президент.

Всі сіли.

- Слушай указ номєр… Кіріл, бля, какой номєр?

- Двє тисячі, Дотідортич, шєстьсот двадцать трі!

- Корочє, номєр нє імєєт значєнія, - продовжував президент. - Там прочітаєтє самі, а тепер слухайте суть.

Для борьби з тєрорізмом создайотся спецподраздєлєніє: команда «Орел Б». Туда входять спецнази - КҐБ, Курвенко!

- Я!

- Пойняв?!

- Так точно!

- Золо… тойсь, Лайнов.

- Я!

- Дошло?

- Так точно!

- Армія. Козлов!

- Я.

- Шо нє ясно?

- Всьо ясно, товариш…

- Садісь, Козлов, - обірвав міністра президент. - Фінансовоє обєспєчєніє - без огранічєній! Ніщих!

- Но, товариш президент… - скривився міністр фінансів.

- Ніщих! - підвищив голос президент.

- Слухаю.

- Вопроси єсть? Вопросов нєт, - Кромєшний радісно посміхнувся від того, що йому вдалося у цей тривожний час так вдало пожартувати.

- Корочє, всє сіли на команду «Орел Б», всє работают в одном направлєнії. А тєпєр я хочу об’явіть командіра команди «Орел Б», ето полковнік Учєній Петро Стєпановіч. Прошу! Ґенерал Курвенко перекинув склянку з водою.

З кутка, з-за ґенеральських спин, вийшов пан Ученій.

Він був у партикулярі, але всі побачили, що перед ними справжній полковник, і по тому, ЯК він підійшов до столу, всі збагнули, що це - майбутній ґенерал.


Загрузка...