Тінь, що крадеться

— Ланцюг... — прохрипів Локвуд. — Де він, Люсі?

—Не знаю... — я помітила, що наші переслідувачі вже купчаться біля дверей ангара.

— Хай йому дідько! Де ж він?

— Ми, напевно, ще далеко від залізного кола...

Ми з переляк}⁷ затупцяли на місці. Локвуд хотів піти в один бік, я — в інший: урешті ми мало не роздерли й цю накидку, натягти її між собою.

З відчаю ми завмерли на місці. За нашими спинами лунали кроки. А довкола снувався туман, крізь який видніли немовби розтоплені стіни...

Аж тут у кутку, коло бічної стіни, з’явився стрункий цибатий юнак із розпатланим їжакуватим волоссям. Застромивши руки в кишені, він стояв серед купи перекинутих склянок та коробок і зирив на мене. Його обличчя було так само сіре, як і в жителів заклятого села, проте воно посміхалося —цю глузливу посмішку було видно навіть крізь туман, — І чомусь здавалося мені знайомим. Юнак витяг одну руку з кишені й недбало тицьнув пальцем мені за спину. Озирнувшись, я відразу побачила й залізну жердину, й прикріплений до неї ланцюг.

— Ось він! — підштовхнула я Локвуда. — Поглянь!

Локвуд вилаявся.

—Як це ми досі його не помітили? Осліпли зі страху, чи що? Вперед!

Ми рушили до жердини. Дорогою я обернулась, та юнак уже зник: там, де він щойно стояв, уже курився туман. Біля нас не було нікого й нічого, крім жердини з залізним ланцюгом, укритим льодом.

—Тримайся за нього, — наказав Локвуд. —Ходімо разом. Ти перша, я за тобою. Йди прямо й не зупиняйся.

Локвуд витяг рапіру, й ми востаннє озирнулись. Із-за туману, наче з-за театральної завіси, вже з’являлись темні примарні постаті, серед яких майнула синя сукенка Гетгї Флайндерс...

Ступивши кілька кроків уперед, ми легко перелізли через товсті ланцюги і знов опинились у колі. Йти разом, тулячись одне до одного, було не вельми зручно — збоку, напевно, ми скидались на пару незграбних пінгвінів. Лівою рукою кожен з нас тримався за ланцюг, а в правій стискав рапіру, щоб тримати нав’язливих сільських ІЬстей на відстані. Коли ж я побачила вихор духів, що кружляли над колом, то навіть зраділа їм і ладна була привітати Соломона Ґапі з Еммою Марчмент як давніх приятелів. Пробившись крізь цей вихор, ми знов опинились у більш-менш спокійному центрі залізного кола. Чоловіка в залізному обладунку ніде не було видно, тож ми вирушили вздовж ланцюга до протилежного краю кола.

— Не знаю, чи тут Ротвел, чи ні, — сказав Локвуд, — але нехай краще він мені скрутить в’язи, ніж я повернусь туди...

Я ще раз обернулась:

— Як ти думаєш, оті... з села... вони можуть проникнути сюди?

— Залізні ланцюги повинні затримати їх. Хоча хтозна...

Це ж діра між світами, й тут повно цих тварюк. Сподіваюсь, що Стів Ротвел з приятелями дадуть їм раду. Твоя рапіра напоготові. Люсі?

— Так. І якщо я за найближчі п'ять хвилин не прохромлю нею чию-небудь сідницю, то вважай, що нинішній вечір нам не вдався.

— ГЦразд. Ходімо й зробімо тутешнім мудрагелям невеличкий сюрприз.

Ми знову рушили крізь туман, наповнений примарними постатями. Перебираючи руками по ланцюгу, ми нарешті опинились у справжньому світі — теплому, гамірному, радісно-сліпучому...

У світі, де вирувала справжнісінька битва.

Навіть без вибухів, без спалахів магнію, без криків та вереску перші кілька секунд нам важко було зрозуміти, що тут коїться. Надто вже великий був контраст між двома світами. Яскраве світло засліпило мій мозок. Тіло пройняв тупий біль від несподіваного тепла. Я міцно заплющила очі. бо раптова хвиля гомону й спеки ніби вдарила мене обухом по голові. Збентежена й безпорадна, я позадкувала і зрозуміла, що те саме, напевно, за моєю спиною відбувається з Локвудом.

А ще я відчувала, що геть уся змокла: лід на моїй захисній накидці швидко танув. Крижані струмені текли по моїй шиї, а звідти — вниз, по плечах, по руках. Це хутко привело мене до тями. Відклеївшись від Локвуда, я скинула з себе накидку, впевнено ступила вперед—і тут-таки впала, перечепившись об щось тверде на підлозі. Приземлившись обличчям на м’яку вологу долівку, я почула знайомий голос:

— Ну, як прогулянка? Гарна?

Я виплюнула землю, що потрапила мені до рота, розплющила очі й побачила свій рюкзак, із якого стриміла склянка з привидом. Рюкзак був на тім самім місці, серед порожніх коробок, де я його залишила. На посрібленому склі мерехтіли язички білого полум’я. Крізь них на мене весело, з посмішкою, дивилося зелене обличчя.

— Ще раз привіт, — захихотів череп. — Ти диви, як тебе пошарпало! Приходь швиденько до тями й долучайся, бо інакше вони тут розтрощать усе без тебе.

— Хто? Хто тут усе розтрощить?

— Твої любі приятелі.

Слова черепа відразу змусили мене забути й про біль, і про втому. Я оговталась. І не знаю, що переповнило мене більше — страх чи збудження. Я крутнулась, зусиллям волі змусила себе підхопитись — і за цей час уже більшою-меншою мірою второпала, що тут довкола діється.

На клаптику землі, де колись відбувалася битва між вікінгами й саксами, тепер вирувала нова сутичка. Вона була в самісінькому розпалі: то там, то тут вибухали каністри з магнієм та соляні бомби, відскакували від стін розжарені залізні стружки. Долівка ангара була захаращена сміттям, дерев’яний майданчик—розтрощений ущент, а головний бій точився в кутку—між стосами порожніх ящиків біля дверей, що вели до арсеналу, й бічним проходом, яким раніше цієї ночі виходила команда Ротвела. Перш ніж заскочити до залізного кола, ми з Локвудом почули, як вони повертаються і, зрозуміло, вважали, що вони досі тут. Так, вони й справді були тут, та їхнє теперішнє заняття аж ніяк не нагадувало науковий експеримент. Не походжав зі своєю текою пан Джонсон, не прикладався до срібної баклаги Стів Ротвел: натомість вони зі своєю командою панічно метушились під дощем бомб, що летіли в них. Утекти бічним проходом вони не могли: його перегороджувала стіна Грецького Вогню. Електричний візок лежав перекинутий, а його колеса поволі крутились у повітрі. Схоже було, що він тільки-но врізався в стіну.

Осередком атаки був стос підпалених ящиків біля протилежних дверей, де серед диму сновигали три постаті: якась із них раз по раз визирала на мить із укриття, щоб пожбурити в супротивника чергову бомбу з привидом чи каністру з залізними стружками. Дехто з команди Ротвела вів вогонь у відповідь із-за перекинутого візка, а чоловік у залізному обладун-ку—колишня Тінь, що крадеться, — відчайдушно намагався прокрастись до ящиків і вступити в бій, хоч виходило це в нього препогано. Обладунок його пом’явся, шолом з’їхав набік, і йому ніяк не щастило підняти коліно так, щоб вилізти на жалюгідний уламок дерев’яного майданчика.

Сутичка була така шалена, що нашого з Локвудом повернення ніхто й не помітив. Я відчула, що поруч хтось заворушився. То був Локвуд, який спокійно па кував до рюкзака свою мокру захисну накидку.

— Усе гаразд, Люсі? — запитав він. —Трохи зігрілась?

— Так, трохи... Ти тільки подивись! Що це тут діється?

— Схоже на спробу прориву з боєм, — він здивовано показав на тоненьку фігурку, що заховалась між двома ящиками. Її розпатлане волосся вкрилось попелом, обличчя скривилось у гнівній гримасі, а худенькі рученята стискали здоровенну рушницю. — Невже... невже це справді ГЬллі?

— Здається, що так.

Кіпс також був тут — займав зручну позицію біля стіни й спокійно, впевнено обстрілював супротивників соляними бомбами, що громадились у нього ггід рукою. Ми на власні очі побачили, як він поцілив двома такими бомбами в чоловіка в обладунку — перша збила з нього шолом, а друга звалила на долівку, після чого колишня Тінь, що крадеться, стала схожа на п’яну черепаху, що перевернулась на спину.

Проте найбільшу увагу тут привертав не Кіпс і навіть не ГЬллі.

— Поглянь на Джорджа! — сказала я.

— Ти диви! Майстер бойових мистецтв, та й годі! — аж присвиснув Локвуд.

Джордж і справді був на висоті. Саме зараз він вискочив з укриття, щоб пожбурити в Стіва Ротвела двома-трьома каністрами з магнієм. На його обличчі ще й досі видніли сліди від учорашнього маскування, а тепер до них додались ще й бліді патьоки горілої солі. Таке бойове фарбування зробило б честь найкращому африканському воїнові. Зуби в Джорджа були вишкірені, в скельцях окулярів віддзеркалювалось червоне полум’я від підпалених ящиків, а груди навскіс перетинав величезний патронташ, із якого він один за одним діставав набої. Раз по раз він сипав лютими прокльонами.

— Цілісінький день милувався б, — зауважив Локвуд. — От тільки здається мені, що пора б уже й допомогти їм.

— Біжи. Я наздожену тебе. Просто спочатку мені треба тут дещо закінчити...

Вже двічі за останні дні я знаходила свій балакучий череп і щоразу мусила кидати його напризволяще. Тепер я просто не могла собі дозволити, щоб це повторилося ще раз.

Коли я закидала рюкзак собі за спину, привид вишкірився й промовив:

— О! Вірні друзі нарешті зустрілись! Тут пасувала б романтична мелодія на скрипках, хоч мені більше до душі крики й стогін смертельно поранених.

Я оглянула бойовище й зауважила:

— Поки що. здається, тут нікого смертельно не поранили.

— Поки що. Але до кінця ще далеко. Ще кілька таких вибухів магнію — і мало хто з цих «науковців» доживе до наступного ранку.

— ГДразд. Краще розкажи мені, що тут було, — я випросталась саме вчасно, щоб розгледіти, як Локвуд лізе на залишок дерев'яного майданчика, ступаючи замість сходинки на груди розпростертого на землі чолов’яги в обладунку. Я поправила на плечі рюкзак і витягла рапіру, готуючись до бою.

— Ні, краще ти розкажи про свої пригоди, — завів своєї череп, коли я помчала до майданчика. — Мені страшенно цікаво почути про них. Набагато цікавіше, ніж уся ця тутешня біятика...

— Негайно відповідай!!! — вигукнула я, пробігаючи повз чоловіка в обладунку. Помітивши, що в мене націляється з рушниці Ротвелів лаборант, я пригнулась, заскочила на майданчик і заховалась за найближчим ящиком. За моєю спиною щось гримнуло, засичало й спалахнуло полум’ям.

— Тут, власне, й розповідати нема чого. Ці бовдури вирішили послати на Той Бік ще одного чолов’ягу, проте їм зашкодили твої розлючені приятелі Оце і все. Кінець. А тепер твоя черга розповідати...

— Гаразд, — відповіла я. — Тільки... коли ти сказав про «ТойБік>...

— Тії ж знаєш, про що я.

— Але ж...

— Ти сама чудово все знаєш.

Так, тепер я й справді все знала — та й зараз, правду кажучи, на такі розмови бракувало часу. Пригнувшись іще нижче, я просковзнула між ящиками далі, до колег. Найближче з них до мене була ГЬллі. Я поплескала її по плечу й весело всміхнулась...

— А-а-а! — зарепетувала вона.

— Цить, ГЬллі! Тільки не стріляй! Це ж я! Я!

— А-а-а! Ти ж мертва!

— Мертва?! Хіба привид плескав би тебе по плечу? — я трохи зачекала. — Давав би тобі ляпаса, щоб ти отямилась? А я ось тобі дам його, якщо не припиниш верещати!

— Але ж ти зайшла всередину кола...

— Як зайшла, так і вийшла! І Локвуд — теж. Поглянь, ондечки він, поряд із Джорджем. Тільки не думай плакати! — я хутко обняла її за плечі. — Бачиш? Хіба привид обнімав би тебе? ІЬді вже, годі. Усе гаразд. Подивись, як порається Джордж!

Порався Джордж і справді на славу. В агенції «Локвуд і К°» він завжди був найбільшим незграбою—ніколи не міг ні влучити кудись, ні щось упіймати. Він навіть на Портленд-Роу не проходив кухнею так, щоб не перекинути чи вазу з фруктами, чи пакунок із чипсами. Зачіпався за всі кутки. трощив склянки, розсипав по підлозі все. що завгодно. Зараз, проте, ця його незграбність дуже стала нам у пригоді. Коли Д жордж вискакував з-за ящиків і жбурляв каністру з магнієм чи бомбу з привидом, ніхто не міг передбачити, куди саме він поцілить. Стежити за його рукою було марно — Джордж умів так кинути, що предмет ішов у повітрі перевертом або навіть летів у зворотному напрямку. Тож щоразу, тільки-но він з’являвся з укриття, як супротивники перелякано ховались і нахиляли голови, а дехто з них уже взагалі прокрадався вздовж стін до виходу з ангара.

Передчуваючи скору перемогу, зі своєї схованки виліз Кіпс із здоровенним лантухом, повним бомб з привидами.

Локвуд майнув йому назустріч, вони коротко кивнули один одному й заходились бомбардувати Ротвелових лаборантів удвох.

— Давно вже триває ця битва. ГЬллі? — спитала я.

ГЬллі підняла свою рушницю й витерла рукавом обличчя. Її волосся й руки були вкриті шаром сірого попелу.

— Не дуже. Відтоді, як ми побачили, що ви заходите в коло.

— То ви були тоді вже тут? А як... — мені сяйнула нова несподівана думка. — Стривай, це ж було... цілу вічність тому⁷? Принаймні кілька годин...

— Ні. Люсі. Хіба що хвилин з десять.

— Як це? Пів години, щоб дійти до Олдбері-Касл. Хвилин з двадцять — чи навіть більше, щоб повернутись назад... — я говорила й сама собі не вірила. Вся моя подорож на той бік залізного кола тепер уявлялась мені чимось примарним, невагомим, схожим на сон...

Проте зараз перейматись цим не було часу.

— Про що ти там говориш, Люсі? — ГЬллі саме поцілила з рушниці в чоловіка в обладунку, що безпорадно лежав на підлозі. Пострілом знесло його залізний нагрудник, і тепер він гойдався на шарнірах, наче маятник. Черевики, рукавиці та інші частини обладунку порозкидало, наче сміття, по підлозі. — Гарненька штучка, — додала ГЬллі, поплескавши долонею по рушниці.

— І до того ж дуже личить тобі. Ходімо до колег. Вони, здається, розпочинають зачистку.

Лави наших ворогів помітно порідшали. Багато лаборантів просто повтікали з бойовища, а ті, що залишились, теж прагнули податись услід за ними й не звертали уваги на люті команди Стіва Ротвела. Сховавшись за перекинутим візком, він не збирався відступати й не хапався за якнайсучаснішу зброю. Він просто витяг свою рапіру.

Побачивши мене, Джордж махнув рукою:

— Привіт, Люсі.

Я помітила на його поясі здоровенну, мов кокосовий горіх, каністру — з тих, які ми вже бачили в арсеналі.

— Привіт, Джордже, — відповіла я. —Ти, здається, вирішив повеселитись як слід. Он яку штукенцію з собою взяв.

— Це я про всяк випадок, щоб підстрахуватися. Сподіваюсь, мені й цих бомбочок із привидами вистачить.

Одну таку бомбу Локвуд щойно пожбурив у Стіва Ротвела. Бомба вибухнула в того за спиною, й там відразу з’явилася світло-блакитна згорблена жіноча постать. Ротвел, навіть не обертаючись, махнув своєю рапірою. Засичала ектоплазма, й постать вибухнула на місці.

— Ти бачила? — гукнув мені Джордж. — Узяв і прикан-дичив стареньку на місці. От уже падлюка!

— Типовий для Ротвела вчинок, — буркнув Кіпс, пожбуривши іншу бомбу. Вона вдарилась об стіну, розбилась, проте нічого більше не відбулось. — Не спрацювала! — він погрозив панові Ротвелу кулаком. — Що за непотріб випускає ваша фірма?

—Погодься, Кіпсе,—зауважив Джордж, — що такої веселої нічки в тебе не було, поки ти працював у «Фіттес». Ти радий?

— Чого мені радіти?

— Бо тепер ти став самим собою. Обережно!

Стів Ротвел, забувши про всяку обачність, із шаленим ревом вискочив з-за візка, одним-єдиним стрибком дістався до залишків майданчика й заскочив на нього, погрожуючи Кіпсові рапірою. Назустріч його клинку піднявся інший клинок, і вони брязнули прямісінько над Кіпсовою головою. Щоб уявити це видовище, вам достатньо буде подумки перевернути піратський прапор з черепом і кістками.

Другим, був Локвудів клинок. Кілька секунд вони з Ротве-лом стояли нерухомо, ніби випробовуючи один одного на міцність. Кіпс теж заціпенів на мить, а тоді похилив галову і, зблід-пти. позадкував. Стів Ротвел був вищий за Локвуда й помітно важчий за нього. Він усією вагою навалився на клинок, проте Локвуд відбив удар майстерним порухом свого тонкого зап’ястка. Інші частини тіл суперників навіть не ворухнулись.

— Я вже попереджав вас, юначе. — мовив Стів Ротвел. — Пригадуєте?

— Пригадую. — відповів Локвуд. — На той випадок, коли я ставу? вам упоперек дороги. — Вільною рукою він показав на ангар у вогні, на лаборантів, що з вереском вибігали надвір. — Цього досить, щоб стати вам упоперек дороги? Якщо так. то вітаю, ви казали правду.

— Це ще не все, — Ротвел відскочив назад, підчепив з долівки рапірою гарячу головешку й жбурнув її в Локвуда. Той ухилився, і головешка вдарилась об стос ящиків, розсипавши цілий дощ іскор. — Я ще обіцяв скрутити вам в'язи. І зараз я це зроблю.

Він перейшов у наступ, виписуючи вістрям рапіри якнай-химерніші петлі. Локвуд відбив його удар, тоді другий, третій, хоча мусив уже відступити до самісінького краю розтрощеного майданчика. Нарешті він легко зіскочив з нього на землю, і вслід за ним важко приземлився Ротвел.

— Роки роботи! — бідкався він. — Роки найстаранніших досліджень! І все це ви зруйнували за один-єдиний вечір!

— Ви самі це спричинили! — Локвуд далі майстерно відбивав його удари. — Це ваші експерименти посіяли жах в Олдбері-Касл! Це ви підняли з могил силу-силенну привид ів! Загинули десятки людей. І все через те, що ваш співробітник у залізному обладунку виходив звідси, мандрував на Той Бік і турбував мерців! — Локвуд зробив несподіваний випад, однак замість Ротвелового зап’ястка потрапив клинком у візерунчасту гарду його рапіри.

Стів Ротвел позадкував.

— А ви знаєте більше, ніж я думав... — зауважив він. — Щоправда, навряд чи вам пощастило зрозуміти все. Інакше ви погодилися б, що смерть кількох селян — якнайменша ціна за таке відкриття! — Спритним подвійним випадом він змусив Локвуда відступити аж до залізного ланцюга, що звисав з жердини. — До речі, те саме я міг сказати й про вашу смерть...

Він рубонув клинком униз. Локвуд відскочив убік, і рапіра перетяла залізний ланцюг. Залишок його повис на жердині, а решта поволі втяглась у залізне коло, наче засмоктана велетенським ротом макарони на, й зникла.

Локвуд позадкував далі, до залізного кола, над яким височів стовп туману, наповнений привидами. Він здавався втомленим, 1 я розуміла чому: мені й самій було недобре після подорожі наТой Бік. Мої руки й ноги розпливались, наче вода, а голова досі йшла обертом. Якщо Локвуд по^тіувався так само, як я, то дивно було, як він ще тримає в руках рапіру.

— Він уб’є його! — зойкнула ГЬллі.

— Пропав Локвуд, — підтакнув Кіпс.

— Це тільки здається вам, — заперечив Джордж, дістаючи з патронташа останню звичайну каністру з магнієм. Підморгнувши нам, він жбурнув її просто Ротвелові в голову. Принаймні, саме туди він цілився, однак каністра пролетіла повз Ротвела, впала біля краю кола і зі страшенним гуркотом вибухнула. Коли дим трохи розвіявся, стало видно, що на землі догоряють язички полум’я, а товсті ланцюги почорніли й покривились. Деякі їхні ланки тріснули, й до них почало підтягуватись усе скупчення привидів, замкнене в колі.

— Ти диви, — аж присвиснув Кіпс. — Кабінсе. де ти навчився так кидати магній?

— То ж-бо й воно, що ніде, — відповіла я. пробігла повз них і зіскочила з потрощеного майданчика.

Локвуд із Ротвелом знову схрестили клинки. Локвуд відчайдушно вимахував своєю рапірою, проте обличчя його зблідло, наче крейда. Він увесь час лише захищався й поволі відступав, задкуючи до залізного кола. Ротвел відчув свою перевагу. Двома потужними випадами він підігнав Локвуда до тієї самої тріщини в колі. ГЬсті, що скупчились тут. зачули наближення живого тіла й потягли вперед свої бліді руки, пороззявляли в нечутному крику моторошні пащі. Я побачила, як під їхньою навалою помалу розсуваються пошкоджені вибухом ланцюги.

Локвуд не здавався. Він і далі відбивав удари, та сили йому вже помітно бракувало. Аж ось Ротвел вибив з його руки рапіру, й вона полетіла вбік. Локвуд знову відскочив назад і зупинився. Він стояв перед колом—худорлявий, блідий, безпорадний, проте досі нескорений—і зухвало дивився на свого супротивника.

— За хвилину. — промовив Стів Ротвел, — я вб’ю ваших друзів. Але ви перший матимете честь померти від моєї руки.

Він підняв рапіру...

І тут на сцені з’явилась я.

Піднявши рапіру. Ротвел трохи згорбився і. зрозуміло, випнув сідниці. Чудова з будь-якого погляду мішень! Я замахнулась ногою, мов футболіст, що готується пробити пенальті...

Удар у мене вийшов чудовий. Я влучила прямісінько в ціль. Ротвел змахнув руками й полетів уперед, на Локвуда. Локвуд відскочив убік, і Ротвел упав на залізні ланцюги. Одна його рука потрапила в коло і зникла в тумані. Ротвел здивовано моргнув, тоді болісно скривився й заревів з переляку. Він спробував підхопитись, та на його спині вже виблискував лід, а волосся почало вкриватися памороззю. Шаленим зусиллям Ротвел став на коліна—було видно, як набрякли судини на його шиї. — та нічого більшого йому не вдалося: сірі тіні, з'юрмившись біля краю кола, тягли Ротвела всередину за руку. Він шарпнувся — двічі, тричі, та було видно, що сила вже залишає його. Скоринка льоду хутко вкривала його чоло, вилиці, блищала на підборідді...

Зі Стівом Ротвелом було покінчено. Він востаннє здригнувся. востаннє скрикнув...

І його, як і розірваний ланцюг, засмоктало в коло. Це сталось так швидко, тихо... так, я сказала б, невагомо, ніби його просто вдихнула чиясь величезна паща. Щойно він лежав тут — цей кремезний, укритий льодом чоловік, — і ось уже залізне коло спорожніло. Стів Ротвел, керівник славнозвісної агенції «Ротвел», загинув.

А всередині кола переможно кружляли сірі тіні. Ланцюги знову заворушились—на землю посипались зламані ланки. Якась могутня сила штовхала зсередини захисний бар’єр. Зрозуміло було, що довго він не витримає.

Локвуд, хитаючись, підняв з землі свою рапіру. Смертельно блідий, він узяв мене за руку й повів до колег.

—Джордже! — покликав він.

— Що?

— Ми пошкодили коло. Де ота твоя здоровенна каністра? Пора, здається, застосувати її...

— Що? Велику Бренду?

— Ти вже придумав їй ім’я?

— Правду кажучи, я вже звик до неї, — зітхнув Джордж, знімаючи з пояса великий сріблястий кокосовий горіх. — Гкразд... Можна, Локвуде, я сам її жбурну?

— Ні! Краще нехай це зробить Люсі. Вона стоїть ближче до кола... Тільки не кидай!

Джордж передав мені каністру. Вона виявилась навіть важча, ніж я сподівалась.

— Тут є годинниковий механізм. Отам, збоку... Як ти гадаєш, Люсі, двох хвилин вистачить?

Я поглянула на пошкоджені ланцюги, на сірі тіні, що купчились біля тріщини в бар’єрі. Серед них майнуло обличчя Емми Марчмент із порожніми очними ямками й багряними вустами. Пропливло й товстелезне пузо Соломона Ґаш. Десь у тумані, напевно, майоріла й святкова блакитна сукенка Гетті Флайндерс — надто вже знайома мені сукенка... Скоро ланки остаточно розійдуться, коло розірветься, і всі ці духи полинуть у наш світ...

Я крутнула коліщатко годинникового механізму й клацнула вимикачем:

— Вистачить і однієї хвилини. А тепер мені цікаво, чи швидко ми вміємо бігати?

Виявилось, що бігати ми вміємо досить швидко. Перший вибух гримнув, коли ми саме вибігали з воріт інститутської огорожі. Він зірвав дах головного ангара, а хвиля від нього повалила нас на траву. На якусь мить ніч перетворилась на день, і в сліпучому світлі стало видно кожну билинку, що зеленіла чи жовтіла на землі. А тоді з неба полетіли перші уламки розжареного металу, й наш інтерес до ботаніки хутко вщух.

Ми помчали далі. За кілька хвилин ми вже вискочили на вершину пагорба й заховались там під березами, спостерігаючи за тим. як палає дослідницький центр.

Коли ми трохи відсапнули. Локвуд обернувся до Джорджа, Кіпса й ГЬллі. що лежали зморені на землі.

— Дякую, що врятували нас, — сказав він. — Ми з Люсі ще нікому й ніколи так не раділи, як вам у тім ангарі. Ми думали, що ви пішли собі додому.

— А ми й справді мало не пішли, — відповіла ГЬллі.

Джордж кивнув:

— Після того, як ви залишили нас в арсеналі, ми засперечались. що нам робити далі. Кіпс наполягав, що ми повинні йти додому — за твоїм наказом. А я не хотів. Зібрався йти за вами навздогін, та ГЬллі мене зупинила. Тож Кіпс тоді сказав: коли вже стрибати з моста в воду, то принаймні не голіруч. От мий заходились озброюватись. Нас, щоправда, трохи затримали ті двоє лаборантів — знову пройшли повз нас, — та ми після цього відразу вирушили в похід. Якби ти бачив нас утрьох, коли ми марширували тим коридором, озброєні до зубів!.. — він зареготав. — Отож дістались ми до того великого ангара й заховались за ящиками, а тоді побачили, як ви заходите в коло.

— То це вас ми тоді почули?! — я аж рота роззявила з подиву⁷. — А ми з Локвудом думали, що то агенти Ротвела! Тому ми й полізли до кола!

— Та невже? Тоді пробачте, — відповів Джордж. — Ви ж нам не докорятимете за те, що ми тоді повернулись? А коли вже ми побачили, як ви зникаєте в натовпі привидів... одне слово, ми просто-таки очманіли. Накидки там чи не накидки — ми все одно думали, що ви загинете. Аж тут повернувся Ротвел зі своєю бандою, а з ними отой придуркуватий чолов’яга в бляшанці. Підійшов до ланцюга й собі поліз у коло...

— Ото й була Тінь, що крадеться, — пояснила я. — Ні, тільки нічого не питай. Потім усе тобі розкажемо... А що сталося далі?

— Сталося те, — обізвався Кіпс із трави, — що Джордж здурів.

Джордж зняв окуляри й протер очі.

— Я не знав, що то Тінь, — сказав він. — Зате чудово розумів, що то за коло. Був певен, що ви лежите там мертві... Куди й поділося моє заціпеніння! Я... трохи розсердився. Уже й не тямив, що роблю. Аж бачу — стою й жбурляюсь каністрами в тих мудрагелів... — Він скрушно зітхнув. — Отаке-то. Добре, що все вийшло як слід.

— А якби не вийшло? — запитав Локвуд, дивлячись на вогняне пекло, що вже підбиралось проходами до арсеналу з його запасами бомб та каністр із магнієм.

— Ми ж усе одно думали, що ви померли, — відповів Джордж. — От і засмутились.

Цієї миті прогримів страшенний, нечуваний досі вибух. Він стер із землі всі рештки дослідницького центру Інституту Ротвела, на місці яких спалахнув буйноцвіт сліпучо-білого полум’я.

—Люсі,—мовив Локвуд.—Наступного разу, коли Джордж захоче взяти собі останній коржик, то нагадай, щоб я дозволив йому це зробити.

— Нехай бере собі хоч увесь пакунок, — відповіла я.

Ми вп’ятьох сиділи на вершині пагорба й милувалися пожежею. За далекими горами на сході вже розвиднялось. Попіл, що вкривав поле, виблискував у перших сонячних промінцях, наче та паморозь.

Понад тисяча* років — відтоді, як останній крук додзьобав кістки вікінгів та саксів, що залишились після давньої битви. — про село Олдбері-Касл майже ніхто не пам’ятав. Так тривало багато століть. Навіть нещодавня навала привидів не привернула до цих місць особливої уваги. Проте все змінилося, тільки-но стався «нещасний випадок в Інституті Ротвела» — саме так газети назвали те, що сталося тієї незабутньої для нас ночі. За мить і село, і його околиці стали найвідомішим місцем на всю Англію.

Реакція на ці події була миттєвою. Пів на дев’яту ранку, тобто десь через три години після вибухів, що освітили все небо аж до обрію, коли над лісами й пагорбами ще курився густий дим. у селі з’явились перші автомобілі. З кожною хвилиною їх наїжджало дедалі більше. Легковики, вантажівки, фургони, повні співробітників ДЕПРІК, агентів «Ротвел» та озброєних полісменів, не гальмуючи мчали через ліс на схід. За ними невдовзі нагодились і репортери, й після їхньої появи ДЕПРІК обгородив село кордоном. Один контрольний пункт влаштували біля містка на західному боці луки, другий — на сході, біля гаю. Виставили охорону, що не пропускала через кордон нікого.

Нас це аж ніяк не засмутило, бо ми так натомились, що не могли вже нікуди йти. Того дня ми проспали до полудня, а тоді посідали в пивничці готелю «Захід сонця», далі від чужих очей.

Раз по раз до пивнички просочувались новини. їх приносили з собою співробітники ДЕПРІК, що заходили підживитись кухлем пива з бутербродом. Денні Скіннер з батьком уважно прислухались до їхніх розмов, а потім ділились почутим з нами, тож загалом ми добре уявляли, що там діялось.

Аварійні команди розбирали уламки дослідницького відділу Інституту Ротвела. Всі руїни було взято під охорону, проте невдовзі стало відомо, що на місці колишнього центрального блоку і в сусідніх ангарах було знайдено зразки «забороненої зброї», яка, радше за все, й спричинила вибухи та пожежу. Ще сенсаційнішою стала новина про те, що сам Стів Ротвел зник невідомо куди. Його, до речі, поки що вважали єдиним загиблим. В околицях відділу інституту вдалося розшукати кількох уцілілих лаборантів, і зараз їх допитувала поліція.

— Скоро вони й нас покличуть на допит, — понуро зауважив Кіпс, сидячи біля каміна. Його черепаше підборіддя ховалося за високим коміром светра. Обличчя набрякло і вкрилось подряпинами. Наші обличчя, гадаю, навряд чи мали кращий вигляд. Усі ми скидалися на перезрілі, потоптані ногами яблука-падалки.

Локвуд саме грав у карти з ІЬллі. Він хитнув головою, скривився й промовив, потерши собі шию:

— Думаю, що з нами все обійдеться. Те, чим займався тут Ротвел, — це тяжкий злочин: таємне виготовлення зброї, зокрема бомб з привидами, які було застосовано минулого року, під час карнавалу. А ще й залізне коло... Навряд чи Джонсон та інші щиро зізнаються в тому, що насправді сталось минулої ночі. Принаймні попервах. Хоча це залежить ще й від того, скільки всього вціліло після пожежі...

— Я все думаю... — почала ГЬллі. — Може, нам варто розповісти все слідчим з ДЕПРІК?

Цього ранку вона довше, ніж зазвичай, не виходила з ванної кімнати і якимось чарівним чином повернула собі свій колишній вигляд; залишились хіба що сліди опіків на чолі й підборідді. Проте я пам'ятала, якою розлюченою, розтріпаною фурією вона була вночі, й це змушувало мене дивитися на неї зі щирою повагою.

— Розповісти слідчим з ДЕПРІК? Що саме? — перепитав Джордж. — їм і так не бракує доказів щодо тутешніх подій.

— Я мала на увазі — про коло... і про чоловіка в обладунку, що проходив крізь нього. Як на мене, це важлива подробиця. Хіба не так?

Локвуд пирхнув:

— Розповісти про це старому Барнсові? Не знаю... Він навіть за кращих часів не дуже вірив нам. Думаєте, зараз повірить?

— Та ще, диви, й за ґрати запроторить, — підхопив Джордж.—Підпал, пограбування, завдання тілесних ушкоджень... Ану його.

—А мені здається, що ГЬллі має рацію, — заперечила я. — Ми повинні розповісти йому все. Надто вже серйозна ця справа, щоб мовчати. Минулої ночі на церковному кладовищі ми з Локвудом бачили, як Тінь, що кра... тобто отой чолов’яга в обладунку піднімав мерців з могил, проходячи повз них. А далі, тієї ж ночі... — мій голос затремтів, а сама я здригнулась, хоч і сиділа біля каміна, — ми зробили те саме. Тут стільки таємниць...

—Таких таємниць, що ДЕПРІК, боюсь, просто не повірить нам. — продовжив Локвуд, кидаючи карти на стіл. — Та загалом тут ваша правда. Мабуть, і справді краще розповісти про все Барнсові. Якщо з’явиться така нагода.

Я розуміла Локвуда. Те, що ми пережили з ним минулої ночі, було таке приголомшливе, що нам обом — особливо мені—важко було переказати це навіть колегам, а вже інспекторові Барнсові — й поготів. Якимось чином ми опинились у світі, дуже схожому на наш, тільки мешкали в ньому не живі люди, а мерці. І в цьому світі ми виявились непроханими гостями — наш візит скаламутив його, так само як і давніша поява Тіні, що крадеться. Про все це ми чудово знали. Та при цьому навіть власний наш розум не хотів вірити в те,

що це сталося з нами насправді, не сприймав жодних здогадів, жодних думок про цю моторошну подорож.

Коли ми повернулись до готелю і розповіли колегам про наші пригоди, вони довго мовчали — їм, напевно, теж важко було в це повірити. Навіть Джордж нічого не говорив, лише дивився, виблискуючи скельцями окулярів, на полум’я в каміні, а насамкінець тільки й промовив:

— Дивовижно. Просто дивовижно... Це треба обміркувати як слід...

ГЬллі зреагувала на нашу розповідь цілком інакше.

— Якщо це правда, — сказала вона, уважно розглядаючи наші з Локвудом обличчя, — то мені хочеться знати, як ви почуваєтесь. Чи добре? Чи все з вами гаразд?

—Усе гаразд,—засміявся Локвуд.—Не хвилюйся. Накидки чудово захистили нас. Авжеж, Люсі?

І я ствердно, з усмішкою кивнула.

Поглянувши, одначе, згодом у дзеркало, я помітила, що обличчя в мене страшенно бліде. Чи то подіяла на мене подорож до мерців, чи я просто вкрай натомилась — не знаю. Мені бракувало сил навіть на роздуми.

Єдиним з нас, хто просто-таки вибухав енергією, був череп у склянці. Цього ранку він неабияк сердився, бо ми. йдучи спати, замкнули його в темній коморі готелю. Річ у тім, що ГЬллі відмовилась ночувати в одній кімнаті з черепом, і я, правду кажучи, аж ніяк її не засуджую.

— Навіщо було рятувати мене, — заходився бурчати він, коли я нарешті зазирнула до комори, — якщо ти замкнула мене в цій вологій дірі? Носа в мене немає, та я все одно знаю, що тут. смердить цибулею й горохом!

— Нічим таким тут не смердить, — шморгнула я носом. — Ніякої цибулі. І, як на мене, ліпше вже сидіти тут. ніж горіти в пожежі, як отим іншим Джерелам з інституту. Тож краіце б ти подякував мені.

— О. я вельми, вельми вдячний... — порожні очні ямки ніби примружились. — Гаразд. те. що ти хотіла від мене почути, я сказав. А що ти мені скажеш?

Я почухала кінчик носа:

— А чому я повинна щось казати тобі?

— Ну. ти ж не просто так зайшла сюди...

— Правду кажучи, по картоплю. Джордж хоче засмажити її на обід. Та коли вже ми завели розмову...

— Кажи. кажи, не воловодься.

Я глибоко зітхнула:

— Це ж ти був? Отам, на Тому Боці? Коли ми заблукали й не могли знайти залізний ланцюг... Це ти показав мені, де він?

Череп вишкірився:

— Тобто я врятував вам життя? Невже це схоже на мене?

— Гкразд. не знаю вже, чи ти там був, чи не ти, та все одно дякую. І я. здається, нарешті зрозуміла оті твої слова — «Смерть у Житті, й Життя в Смерті»... Тепер я знаю, про що тут ідеться. Привиди заходять у світ людей, а люди...

Я зупинилась. Я не могла договорити цього до кінця. До того ж обличчя в склянці заходилось показувати мені язик.

— Нарешті! — після короткої мовчанки заговорив череп. — Нарешті ти хоч щось допетрала! Стільки місяців нічого не могла второпати! Еге ж, минулої ночі ти сама підтвердила мої слова Може, ти хоч тепер зрозумієш, чому ми з тобою так гарненько ладнаємо? Бо ми обоє живемо на два світи. Інший Світ ти відчуваєш постійно — принаймні його відгомін. А тепер ти й сама побувала в ньому. Ми застрягли між життям і смертю, Люсі. Ти і я. І це робить нас чудовою командою!— Він криво посміхнувся й додав:—Пам’ятаєш мою пропозицію? Щодо агенції «Карлайл і Череп»? Вона досі чинна Я навіть згоден, щоб твоє ім’я стояло першим!

— Ти, здається, забув про Локвуда, — зупинила я його, відчуваючи, що це вже занадто. Знайшла на полиці торбинку з картоплею й понесла її до дверей.

— Еге ж, Локвуд иімоквуд... Він, до речі, пов'язаний зі смертю тісніше, ніж будь-хто з нас. І ти це чудово знаєш. Ні, довго він не протягне. ІІрацювати зі мною тобі буде вигідніше. .. Стривай, куди це ти? Здуріла, чи що? Я тобі таку річ пропоную, а в тебе лише картопля на думці! Повернись!

Та я була вже за дверима. Часом саме картопля допомагає людині не здуріти.

Погода нині видалась незвично тепла, тож ми посідали обідати в садку біля готелю. Вулицею повз нас раз по раз проїздили автомобілі ДЕПРІК. Денні Скіннер, схвильований нічними подіями, крутився поблизу й набридав нам запитаннями, на які ми чи не могли, чи не хотіли відповідати. Врешті-решт він облишив нас, загойдався на воротях, як мавпа, й замилувався хмарою диму, що здіймалась над деревами.

З лісу виїхав великий чорний автомобіль. Він несподівано загальмував біля «Заходу сонця», і з нього вийшов інспектор Монтеґю Барнс — ще більш пом’ятий і втомлений, ніж звичайно. Штовхнувши рукою ворота — разом з Денні Скінне-ром, що висів на них, — він подався газоном прямісінько до нас. Трохи постояв і заходився роздивлятися на наші побиті й подряпані обличчя.

— Доброго ранку, інспекторе. — привітався Локвуд.

Джордж підсунув йому миску:

— Хочете смаженої картоплі?

Барнс не відповів нічого. Він далі дивився на нас.

— Важка нічка випала? — нарешті спитав він.

— Еге ж, — обізвався пан Скіннер, що саме визирнув з пивнички. Він був у чудовому гуморі, адже стількох відвідувачів у нього не було вже багато років. — Пан Локвуд і його приятелі попрацювали на славу, сер. щоб позбавити Олд-бері-Касл від привидів. Тільки дві ночі роботи, а які наслідки!

І мій дім очистили, й багато інших. Нарешті ми можемо спати спокійно! Вони справжні юні герої, сер. Усі до одного.

Барнс замислено наїжачив вуса:

— Справді? Вперше про це чую.

Він так і стояв, застромивши руки в кишені плаща, аж поки господар запросив його до готелю.

— Радий чути, що ви попрацювали як слід, — нарешті додав він. — І що з вами все гаразд.

— Усе гаразд, інспекторе. — підтакнув Локвуд. Я застережливо позирнула на нього, й він перехопив мій погляд. Ми замовкли.

— Ну. коли вам більш нема чого сказати, то я піду собі, — мовив Барнс, обертаючись.

— Є, інспекторе, — заперечила я. — Насправді нам є що сказати.

— Нам украй треба поговорити з вами, пане Барнсе, — підхопив Локвуд.

Інспектор поглянув на нас, а тоді підняв руку — так, ніби йому щойно сяйнула якась думка.

— Отой хлопчина, — промовив він. —Той, що гойдається, як навіжений. на воротях...

—Ащо з ним таке?

— Як ви думаєте, чи хотів би він заробити дещицю?

Інспектор ще не договорив, а Денні Скіннер уже виструнчився біля нього, наче вояк:

—Чим мозку стати вам у пригоді, сер? Тільки скажіть, і я все зроблю!

— Мені треба пообідати. Мені й ще трьом полісменам. Можеш швиденько роздобути нам бутербродів? Якщо вони виявляться їстівними, дістанеш п’ять фунтів.

— Так, сер! Звичайно, сер! Такі бутерброди вийдуть — смакота! — і хлопчина помчав до пивнички.

— Вважайте, що ви заощадили свою п’ятірку, пане Барнсе, — зауважив Джордж. — Тут такі бутерброди, що їхня обгортка їстівніша за них самих.

Барнс понуро кивнув:

— Річ не в тім. Я просто подумав, що в такого клаповухого хлопчиська надзвичайно гострий слух. Перевірив — і виявилось, що це правда. Пане Локвуде, панно Карлайл, чи не приділите ви мені кілька хвилин? Ходімо, погуляймо трохи лукою.

Барнс разом з нами вийшов із садка, перетнув дорогу, пройшов трохи лукою — так, щоб було достатньо далеко від готелю, — й лише тоді заговорив:

—Т\т тихо. Довкола ані душі. Про що ви хотіли розповісти мені?

— Про те, що сталось минулої ночі, — пояснила я. — Про інститут.

— Про інститут? — Барнс пригладив вуса й подивився кудись у далечінь. — Що ж... Розслідування вже триває. Там уночі стався якийсь нещасний випадок — це все, що я можу сказати вам.

— Насправді то був не зовсім нещасний випадок...—почав Локвуд.

— Ну, тоді це був науковий експеримент, що призвів до катастрофи, — перервав його інспектор. —Я чув. що не обійшлося без жертв.

— Так! А Стів Ротвел...

— Я хотів би розповісти вам більше. — перервав Барнс тепер уже мене. — Слово честі, хотів би. Розумію вашу цікавість, але й сам, на жаль, не знаю нічого, крім того, що сказав.

Ми поглянули на нього.

— А вам про це відомо ще менше.

— Ну... — спохмурнів Локвуд.

— Вас там і близько не було, — провадив Барнс.

— Е-е... насправді...

— Насправді ви знищували привидів в Олдбері-Касл, і ця справа ніяк не стосується того, що трапилось в інституті. Вас анітрохи не цікавлять ні Ротвел. ні його інститут, ви навіть не бачили його лабораторій, і якщо у вас є хоч рештка здорового глузду, ви саме так і казатимете будь-кому, хто надумає вас питати. І тим, хто не надумає, — теж. На вашому місці я сам постарався б довести це до відома всіх і кожного. Ви зрозуміли мене, пане Локвуде? А ви. панно Карлайл? — Барнс поглянув на нас утомленими, розчервонілими очима. — Одне із завдань ДЕПРІК — охорона агентів від будь-яких прикрощів. Навіть таких набридливих агентів, як ви. Я не хочу прокинутись одного ранку й почути, що минулої ночі трапилося ще чотири нещасні випадки на Портленд-Роу. Після цього мої улюблені варені яйця мені й до рота не полізуть.

Локвуд позирнув на мене й зітхнув.

— Дякую, інспекторе, — голосно промовив він. — Ви все до ладу пояснили нам. Шкода, що ми не можемо допомогти вам у розслідуванні з інститутом. Боюся, що ми так ніколи й не дізнаємось, що там сталось насправді.

— Отож-бо. — примирливо кивнув Барнс. — Ніколи.

Ми залишились в Олдбері-Касл ще на дві ночі, щоб очистити село від залишків скупчення привидів, хоч робили це, так би мовити, без особливого завзяття. Як зауважив раніше пан Скіннер. селяни могли тепер спати спокійно. Після знищення залізного кола у відділі Інституту Ротвела й припинення візитів загадкової Тіні, що крадеться, тутешні ГЬсті заспокоїлись. Більша їхня частина зникла, а ті, що залишились, поводились уже не так войовничо. Щоб жителі села не пов'язували це з катастрофою в інституті, ми робили все, щоб перемога над привидами здавалась тільки нашою заслугою. Ми галасували, гриміли, підривали соляні бомби, щоб удати бурхливу діяльність, а потім тихенько повертались до готелю, де пили собі чай і грали в карти.

Вранці нашого п’ятого дня в Олдбері-Касл угамувався й шарварок на місці колишнього відділу інституту. Більша частина автомобілів ДЕПРІК повернулась до Лондона; кордони круг села було знято. Тоді ж на селі остаточно закріпилася наша героїчна слава. Від колишньої навали в околицях залишилось кілька кволих Перших Типів, і це вже не було причиною, щоб далі тут затримуватись. Найбільше хотілось вибратися звідси Кіпсові, бо дві останні ночі йому доводилось вибирати — чи він спатиме в одному ліжку з Джорд-жем, чи в коморі разом з черепом (не знаю чому, але череп щоразу більше припадав йому до душі). Та й усім нам, правду кажучи, кортіло додому. До станції нас випроводжало мало не ціле село, а на чолі процесії гордовито крокував Денні Скіннер. На дорогу нам дали свіжих овочів, а Локвуд дістав ще й конверт із грошима — платню за роботу від вдячних селян. Діти надягли нам на голови віночки з польових квітів. А коли потяг рушив, селяни ще довго вимахували нам услід носовичками.

Дорогою додому я сиділа навпроти Локвуда. Він страшенно зблід і натомився. Відтоді, як ми разом побували в інституті, ми жодного разу не розмовляли про те. що з нами сталось, та в наших поглядах, коли вони зустрічались, проглядало щось таке, чого не можна вимовити словами.

Ми усміхались одне до одного й милувались довколишніми лісами та полями. Довкола буяла весна. Далеко на сході, над горами, ще довго курився стовп диму. Запах цього диму ми занесли й до купе, тож хоч як старанно Голлі відчиняла вікно, він так і не вивітрився аж до самісінького Лондона.

— Так. — сказав Локвуд. — Ще одне розслідування успішно заховане під сукно. — Він жбурнув газету на стіл і простяг руку по свіжу грінку. — Старий Барнс — майстер на такі штучки. Увесь цей шарварок довкола забороненої зброї дозволяє йому мовчати про єдину справді важливу річ — залізне коло. А це означає, що він мовчатиме й про нашу причетність до цієї справи.

— Я цьому тільки рада, — обізвалася ГЬллі.

Раділи ми всі. Приводів для радощів було в нас чимало. Тому ми й вирішили влаштувати в будинку № 35 на Порт-ленд-Роу святковий сніданок.

Було це наступного дня після нашого повернення з Олдбері-Касл. і день цей видався напрочуд сонячний. ГЬллі відчинила кухонні двері, що виходили в садок. Виспівували пташки, виблискувало молоде листячко на деревах, кімнату заповнило свіже прохолодне повітря, що майже прогнало запах копченого оселедця, з яким саме порався Джордж. А найкраще було те, що наша команда знову була разом.

Уся наша команда — разом зі мною.

Для мене ще одним приводом радіти стала минула ніч, яку я провела в своїй старій кімнаті на горищі. Це було урочисте повернення. Заради цього Джордж навіть прибрав звідти більшу частину свого одягу. Більшу частину — проте не все. тож мені доводилось і далі пильно дивитись під ноги, щоб не наступити на якусь шкарпетку або носовичок. Та найголовніше, що ця кімната знову була моєю.

Так, моєю... й кімнатою черепа. Увечері я поставила його склянку на давнє місце — на підвіконня, звідки череп (за його словами) міг милуватись тихою нічною вулицею й ще міг (це вже було ближче до істини) лякати дітей з будинку навпроти своїм лиховісним зеленим світлом. Вранці я принесла череп на кухню — врешті-решт, ми святкували також і його повернення. Десь із пів хвилини він поводився спокійно, а потім скривив Голлі таку гримасу, що вона аж упустила собі на коліна тарілку з вафлями. Після цього мені довелось прибрати склянку в темний куток за мийкою й наполовину прикрити її ганчіркою для миття посуду. Череп, до речі, був не єдиним нашим гостем цього ранку. Кіпс також сидів тут. Ми не збирались запрошувати його до агенції «Локвуд і К°» (він і сам цього не схотів би — за його словами, це було б «гірше, ніж тебе проведуть голим через увесь Вімблдон, та ще й відшмагають»), лише хотіли запропонувати йому стати нашим тимчасовим консультантом. Кіпс нині завітав до нас саме для того, щоб обговорити що пропозицію, а ще — відзначити наше щасливе повернення до Лондона. Уже зварились яйця, підсмажилась шинка, стояли на столі спечені ГЬллі вафлі, густо змащені свіжим маслом і политі медом. Можна було розпочинати бенкет.

Локвуд сидів на почесному місці, передавав повні тарілки, стежив, щоб кожному вистачало наїдків. Я радо спостерігала, що нині він має цілком нормальний вигляд—де й поділась його блідість, рухи знову стали впевнені й легкі. Щоправда, сама я відчувала, що подорож крізь залізне коло нам даватиметься взнаки ще довго — я досі почувалась кволою, а вночі мені снились незрозумілі тривожні сни. Та все це поволі минало, а такого чудового ранку, як нинішній, легко було повірити, що невдовзі все буде цілком гаразд.

Нарешті Локвуд постукав виделкою по молочнику:

— Настав час проголосити тост. Я вдячний усім вам за вашу роботу в Олдбері-Касл. Джордже. Голлі. Квіле. ви здійснили справжній подвиг в інституті. Без вас ми з Люсі просто не вижили б.

Ми підняли склянки з помаранчевим соком, випили, а тоді Локвуд обернувся до мене.

—Люсі, — мовив він,—ти заслуговуєш на особливий тост. По-перше, за те, що повернулась до нас. Агенції «Локвуд і К°» дуже бракувало тебе. А по-друге, за те. що врятувала мені життя, дуже вчасно копнувши ззаду Ротвела. Дякую тобі!

Він уважно дивився на мене. Я спробувала вдати, що хмені байдуже, та все одно почервоніла. А тоді помітила, що всі пильно спостерігають за нами.

— Локвуде, не бентеж дівчину. — мовив Джордж.

Локвуд усміхнувся і жбурнув у нього хлібною скоринкою:

— Річ у тім. що ми всі покладаємось одне на одного. Прибери хоч одного з нас, і всі ми станемо слабші. А коли ми разом, для нас немає нічого неможливого.

— Браво, браво! — озвалася ГЬллі.

— А звідси випливає мій останній тост, — закінчив Локвуд. — За нові обрії! Саме так. бо після Тіні, що крадеться, залізного кола й того, що ми з Люсі побачили на Тім Боці, для мене все змінилось. Між нами кажучи, ми відкрили такі речі, яких раніше навіть не уявляли. Барнс хоче, щоб ми забули про це. та всі ми знаємо, що це неможливо. Навпаки, віднині ми тільки розширюватимемо наші знання, ставитимемо нові питання й шукатимемо на них відповіді. Наші розслідування лише починаються!

Ми ще раз випили й поставили склянки на стіл. Кілька хвилин усі мовчали, слухаючи пташиний спів, що лунав з садка.

— Я хочу дізнатись ось про що, — сказала ГЬллі. — Що саме Тінь, що крадеться, робила на Тім Боці? Стів Ротвел натякав на якусь мету... Той чолов’яга мандрував туди не заради втіхи. Чого йому там було треба? Заради чого він так ризикував? Думаю, це мало бути щось надзвичайно важливе.

— Навряд чи він щось шукав там, — заперечив Джордж, який уже впорався з оселедцем і зараз готував собі останній величезний бутерброд із шинкою. — Це просто могла бути спроба зазирнути в невідоме. Дайте мені залізний обладунок, і я сам охоче вирушу на Той Бік.

— Уявляю, якого розміру повинен бути цей обладунок! Особливо, якщо ти зараз упораєш цей бутербродисько, — засміявся Локвуд. —Можу, щоправда, позичити тобі накидку...

— Шкода, що одна накидка пропала, — зі смутком зауважила я.

Локвуд стенув плечима:

— Що тут удієш... Та й хто знає, що там, у тій кімнаті, можна ще знайти? Повернімось краще до Тіні. Я певен, що той чолов'яга все-таки щось шукав там. Згадаймо Ротвелові натяки. Треба з’ясувати, що ж то була за мета.

— Спочатку треба взагалі розібратись, що там і до чого, — сказав Кіпс. — Як на мене, то я навряд чи щось там зрозумію.

— І я так само, — підхопила Голлі. — Я досі не можу повірити, що ви повернулись додому цілі.

Я не сказала нічого. Уночі, заплющивши очі, я досі бачила чорне небо над чужим, укритим памороззю світом...

— Ось що я думаю, — мовив Джордж, пережовуючи шматок шинки. — Люсі з Локвудом побували в місці, звідки приходять привиди. Принаймні вони бачили декого з цих привидів, готових перейти до нас через проріху між світами. Ми самі зробити такого не можемо, хоч ті з нас, хто має потужний психологічний Зір, здатні вловлювати окремі образи з Іншого Світу. Це моя особиста думка. А тепер Тінь перетинає бар’єр, починає вештатись на Тім Боці — й це вельми непокоїть духів. Бар’єр між нашими світами слабшає. Коли ви побачили Тінь на церковному дворі, то вирішили, що це привид, авжеж? Тобто вона тоді перебувала на Тім Боці, й бар’єр було цілком розірвано.

— Цікаво, чи бачив тоді хто-небудь нас, — перервав його Локвуд. — Шкода, що я нікого не розпитав...

— А мені цікаво інше, — провадив Джордж. — Чи тривожив хтось таким чином духів раніше? Якщо так. — він показав ложечкою для гірчиці на причеплену до стіни малу, де по всій країні розходились колами крапки, що означали місця навали привидів, — то як це вплинуло на Проблему в цілому?

Задзеленчав дзвоник на дверях. ІЬллі. що сиділа найближче до виходу, пішла відчиняти.

— Цю таємницю важко буде розгадати, — пробурмотів Кіпс. — Надто вже вона велика.

— Спокійно, Квіле, — відповів Локвуд. — Така команда, як наша, впорається й не з такою таємницею... — Він трохи посунувся на стільці й запитав: — Хто там. ГЬллі?

Бліда й перелякана ГЬллі повернулась на кухню.

— Двоє відвідувачів, Локвуде, — прожебоніла вона. — Я не могла... не змогла... Одне слово, вони вже тут. Я просто мусила пустити їх.

ГЬллі побокувала. З-за її спини визирала — зі своєю незмінною усмішкою — Пенелопа Фіттес.

Панна Фіттес увійшла до кухні, замалої для такої величної жінки, як господиня найбільшої в Лондоні агенції. Поглянула на рештки нашого сніданку. Одягнена вона була, як завжди, бездоганно—в смарагдово-зелену сукню трохи нижче колін, поверху якої було накинуто темно-брунатне манто.

— Доброго ранку всім, — привіталась вона. — Сподіваюсь. я не завадила вам? Можна мені увійти?

Навіщо було питати, коли вона вже увійшла? Локвуд підхопився:

— Звичайно, звичайно. Будь ласка!

— Я тільки на хвилинку... не треба вставати. Я не хочу турбувати вас. Пробачте, я не сама... — панна Фіттес показала на стрункого молодого добродія з кучерявим волоссям і підстриженими вусиками, який стояв позаду неї. На ньому був вишуканий твідовий костюм, з-під якого визирала рапіра, що висіла на поясі. — Ви, здається, вже знайомі? Це сер Руперт Ґейл. давній приятель родини Фіттес.

— Так... ми знайомі. Пробачте за безлад, — відповів Локвуд. — Може, нам краще перейти до вітальні?

Панна Фіттес усміхнулась:

— Ні. ні. Мені цікаво подивитись на місце, де триває основна робота вашої невеличкої агенції. Бачу, що ви саме снідали... О, скатертина з начерками! — вона нахилилась, щоб розгледіти її краще. — Оригінально, чудово... і нічого не зрозуміти...

Локвуд тим часом уже приніс для неї стілець.

— Пробачте. Ці кривульки малює Джордж, коли міркує про духів. Сідайте, будь ласка, мадам. Сер Руперт, може, ви сядете на мій стілець?

— Ні. дякую. Я краще постою, — сер Руперт Ґейл став біля вікна, притулився до мийки й заклав ногу за ногу.

Поява сера Руперта в нашому домі нікого з нас не потішила. Ми знали його як відомого шахрая й багатого колекціонера заборонених артефактів. Усі наші останні зустрічі з ним були щедро приправлені погрозами й ненавистю. Та ще меншою радістю, правду кажучи, був для нас візит Пене-лопи Фіттес.

Ця відома на всю країну жінка сиділа в нашій кухні, на нашому стільці, і всміхалась нам. Стілець, який вона зайняла, був дешевий, розкладний, з опіками від ектоплазми — вони з’явились там унаслідок одного з Джорджевих експериментів. Проте зараз цей стілець дуже прикрашала елегантна, довгонога леді в смарагдовій сукні, на якій вигравало сонячне проміння. Поводилась панна Фіттес напрочуд легко — на відміну від нас, що розгублено стояли або сиділи, не промовляючи ні слова. Найбільше збентежився Кіпс — він забився за наполовину відчинені кухонні двері, намагаючись зробити так, щоб його не було видно.

Локвуд оговтався першим:

— Чаю, мадам? Чайник тільки-но закипів.

— Дякую, Ентоні. Залюбки вип’ю чашечку.

Нарешті всі необхідні церемонії було виконано. Панна Фіттес ще раз озирнулась — тільки не мимохідь, як минулого разу, а уважно, зупиняючись на кожній подробиці: рештках сніданку на столі, торбинах із сіллю та залізними стружками в кутку, дверях, що вели в садок, малі Англії на стіні.

— Я прийшла подякувати вам, — нарешті сказала вона. — Подякувати за вашу послугу. Це було дуже ласкаво з вашого боку.

— Яку послугу, мадам? — запитав Локвуд. передаючи гості чашку.

— Я бачу, що газети ви читаєте, — вона кивнула в бік свіжого числа «Тайме» на столі. — Отже, вам відомо, які серйозні зміни відбуваються в Лондоні. Зокрема, ви повинні були чути, що агенції «Ротвел» і «Фіттес» віднині перебувають під єдиним керівництвом. Моїм. Скажу вам по секрету, що невдовзі відбудеться їхнє злиття. Агенція «Ротвел» зганьбила себе й зазнала кризи. Якщо не вжити негайних заходів, вона взагалі розвалиться. Щоб цього не сталось, агенція «Ротвел» стане частиною агенції «Фіттес», і її керівники звітуватимуть мені.

Жінка, що віднині очолювала дві найбільші й найпотужніші агенції Лондона, замовкла й пильно подивилась на нас.

— Вітаю вас. мадам, — поволі промовив Локвуд. — Це... справді... неймовірно.

— Авжеж. Не в усякій книжці натрапиш на такий поворот. Попереду в мене багато роботи — треба навести лад у «Ротвелі», однак я певна, що це вдасться мені. Будь-що відтепер я керую обома агенціями. І вважаю, що зобов’язана цим поворотом долі вам.

Трапляються моменти, коли ти щосили намагаєшся вдати безневинного, простакуватого дурника, відчуваючи, що атмосфера напружується, і тебе от-от викриють. Саме такий момент зараз і настав. Сер Руперт Ґейл, що стояв біля мийки, посміхнувся, взяв з полиці улюблений Джорджів кухлик у смужку й заходився ліниво оглядати його.

— Пробачте, мадам, — сказав Локвуд. — Щось я не дуже розумію вас. Так, ми працювали в селі недалеко від інституту. але про події в лабораторії, як і про причини катастрофи — якщо ви маєте на увазі саме це, — ми знаємо не більше за будь-кого іншого.

Панна Фіттес тихенько реготнула. Тільки зараз я пригадала, який у неї сміх—низький і хрипкий.

— Не хвилюйтесь. Я не така, як отой дурник Барнс. Від мене ви можете не ховатись. І тиснути на вас я так само не збираюсь. Краще уявімо на хвилинку, що ви все-таки могли побачити те, чого не повинні були бачити. І це побачене так збентежило вас, що ви досі не можете забути про нього...

Зрозуміло було, про що каже панна Фіттес, однак ми не збиралися ні в чому їй зізнаватись. Локвуд удав, ніби міркує над її словами, а тоді заговорив:

— Авжеж, ми бачили в селі кілька по-справжньому моторошних привидів. Джордж, скажімо, на цілу милю втік від примарної безокої дівчини... Було таке. Джордже?

— Еге ж. Тікав, аж куряву зняв. — підтвердив Джордж.

Леді знову всміхнулась нам:

— А ви неабиякі жартівники... Скажу лише, що дехто з науковців Інституту Ротвела — чи його вже правильніше називати «Інститутом Фіттес»? — на допитах у поліції згадували про чужих, що вдерлись тоді до лабораторії.

— П’ятьох, до речі, — підхопив сер Руперт Ґейл. — Полічіть самі — пальців на руці якраз вистачить.

— Не знаю вже, що ви там побачили чи почули, — провадила панна Фіттес, — але я пораджу вам викинути це з голови. Бідолаха Стів Ротвел був дивак, тягся до всіляких заборонених знань. Які химерні експерименти проводив він у своїх лабораторіях — це нас не стосується. І ми, звичайно ж, не станемо їх поновлювати в нашій теперішній, законослухняній об’єднаній агенції.

Ми сиділи мовчки, обмірковуючи її слова. Тихо й темно було і в склянці з черепом, накритій ганчіркою. Я бачила, як виблискують її стінки, проте всередині нічого не вирувало. Привид не з’являвся — це єдине, що мене тішило.

Нарешті Локвуд тихо промовив:

— Я, здається, зрозумів вас. Ви наполягаєте, щоб ми «забули» все, що могли й навіть не могли бачити.

— Я не казала, що «наполягаю». А решта все — правда.

— Дозвольте спитати, навіщо це вам потрібно?

Леді відсьорбнула з чашки.

— Вже п’ятдесят років, — почала вона. — ми воюємо з надприродними силами. Дехто шукає способи боротьби з ними, а дехто — як оцей бовдур Ротвел — намагаються обернути цю боротьбу на особисту вигоду. Таємниці смерті, вважаю я, недоторканні й не підлягають дослідженню — Пенелопа Фіттес уважно оглянула нас. — Вам це відомо незгірше, ніж мені. Є речі, яким краще залишатись незбагненними.

Джордж засовався на стільці:

— Пробачте, мадам, але я з вами не згоден. Будь-яке знання — зокрема й про таємниці смерті — може виявитись важливим у нашій боротьбі з Проблемою.

— Любий Джордже. ви ще такий молодий... — панна Фіттес знову хрипко реготнула. — Вам ще зарано проникати в ці таємниці.

— Ні. Джордж має рацію. — заперечив Локвуд. — Він завжди каже правду. Ми не повинні боятись вивчати речі, поки що незрозумілі для нас. Навпаки, ми повинні проливати на них світло. Як ліхтар на емблемі вашої агенції. Саме в цьому, врешті-решт, і полягає робота агента.

Панна Фіттес ще пильніше поглянула на нього:

— Ви хочете сказати, що відкидаєте мою пораду?

— Боюся, що так... Ми справді відкидаємо вашу «пораду», «наказ» чи називайте це як хочете, — несподівано рішучим голосом відрубав Локвуд. — Пробачте, але ми не працюємо у вашій агенції. Ви не можете прийти отак до нашої кухні й наказувати, що нам робити.

—Ну. насправді ми це можемо,—відповіла леді. — Авжеж, Руперте?

— Безперечно, мадам, — сер Руперт Ґейл зрушив з місця і взявся ліниво походжати туди-сюди за нашими спинами. — Відтепер для декого з нас певні дії матимуть свої наслідки. — Він простяг руку, взяв з Джорджевої тарілки бутерброд і відкусив здоровенний шматок. — А для інших вони взагалі не матимуть наслідків — якось так... О, яка чудова шинка! Ще й з гірчицею! Смакота!

— Як ви смієте! — вмить підхопився зі стільця Локвуд. Та в руці сера Руперта вже блиснула рапіра, і її посріблене вістря цілило просто Локвудові в серце. При цьому сер Руперт навіть не дивився на супротивника, лише пережовував украдений бутерброд.

— Погрожуєте людині без зброї, сер Руперт? — обізвався Джордж. — Гарно, нівроку!

— Подай-но мені, Джордже, отой ніж для масла, — пробурмотів Локвуд. — Вистачить, щоб провчити цього типа.

— Л ви, одначе, жартівник. — зауважив сер Руперт Ґейл.

Пенелопа Фіттес підняла руку:

— Будь ласка, ніяких поєдинків! Ми прийшли сюди не як дикуни! Руперте, сховайте свою рапіру. Ентоні, сядьте на місце!

Локвуд ще трохи постояв, та врешті неохоче сів. Сер Руперт, жуючи й далі, заховав свою рапіру до піхов.

— Отак буде краще, — мовила панна Фіттес, знову регот-нувши. — Що мені з вами робити, хлопчаки?.. Отже, Ентоні, я пояснила вам, чого ми хочемо, й не бачу причин опиратись моєму проханню. Ви — чудова невеличка агенція, саме така, щоб розслідувати чудові невеличкі справи. Тож якщо ми не домовимось, ви все життя займатиметесь дрібницями — це я вам обіцяю. А на це безглуздя, — вона махнула рукою в бік Джорджевої мали, — вам просто бракуватиме часу. І на пустопорожні вигадки — теж. Джордже, любий, облиште врешті-решт свої химери! Візьміться краще до чогось кориснішого. Насамперед причепуріться. Частіше гуляйте, заводьте друзів, знайомтесь із дівчатами...

—Тільки спочатку придбайте собі хороший дезодорант. — обізвався сер Руперт Ґейл, поплескавши Джорджа по плечу.

Джордж незворушно сидів і мовчав.

— ГЬді вже вам бундючитись! — усміхнулась Пенелопа Фіттес. — У вас прекрасна агенція, справжня команда. Джордж — допитливий і наполегливий дослідник. Локвуд, зрозуміло, — керівник, що приймає рішення. Є навіть чарівна панна Манро — чудова секретарка, хоч і не бозна-який умілий агент. Мої нові колеги з агенції «Ротвел» стільки розповідали про неї...

— Досить! — не витримала я й підхопилась, перекинувши стілець. — Ви нічого не знаєте ні про ГЬллі. ні про будь-кого з нас. Облиште її!

— О, панно Карлайл! — леді обернулась до мене, і я вперше розгледіла, яка лиховісна в неї посмішка. — Навіть передати не можу, як засмутила мене ваша відмова перейти до моєї агенції. Разом ми стільки могли б зробити! Однак цю змогу ви проґавили, тож не варто за нею шкодувати. А тепер поговорімо на ту саму тему з вами, пане Кіпсе...

Пенелопа Фіттес уперше дала зрозуміти, що бачить Квіла Кіпса, хоч він увесь цей час ховався за дверима, позираючи на бак із сміттям. Помітивши її усмішку, він здригнувся.

— Я чула. Квіле, що ви також брали участь у тій справі, — провадила леді. — Розважались із краденими окулярами. От уже потіха, нівроку! Сподіваюсь, ви весело провели час із новими друзями? Тільки за всіма цими розвагами не забудьте. що віднині ви для мене — вигнанець і більше не одержите ніякої хоч трохи серйозної роботи. Ми не можемо терпіти в себе зрадників, і скоро ви це відчуєте. Призначена вам пенсія скасовується, а свою репутацію вважайте відтепер за знищену. Я потурбуюсь, щоб вас не взяла на роботу жодна поважна агенція.

— Не сумуй, Квіле, — встряв Локвуд. — Коли хочеш, іди працювати до нас. Ми — агенція не поважна.

Кіпс не відповів нічого. Обличчя його зблідло, а губи й ніс посиніли. Він просто-таки помирав зі страху та приниження.

— Що ж. мені пора, — сказала Пенелопа Фіттес. — У мене сьогодні ще стільки справ... Дивна річ — життя, правда, Ентоні? Тиждень тому ви відкинули мою пропозицію, а нині зробили таку ласку, про яку я навіть і мріяти не могла... Дякую за чай. — Вона підвелась і востаннє оглянула нашу кухню. — Гарненький будиночок. Такий невеличкий і... крихкий. .. Бажаю всім хорошого дня.

З цими словами вона вийшла. Сер Руперт Ґейл тим часом доїв бутерброд, узяв із сушильні рушник, витер ним свої засмальцьовані руки і жбурнув рушник просто в мийку. Усміхаючись, він услід за панною Фіттес подався надвір. Ми почули, як ляснули вхідні двері, по плитках доріжки протупотіли ноги, гаркнув мотор, і автомобіль помчав панну Пенелопу Фіттес назустріч сонячному весняному ранку.

Ми мовчали, не сходячи зі своїх місць. Локвуд сидів на стільці, Джордж і Голлі — навпроти нього, Кіпс стояв біля дверей. Ніхто ні на кого не дивився, проте всі відчували, як тихо, як мертвотно в кухні. Цей несподіваний візит приголомшив нас.

Аж нарешті Локвуд засміявся. Чари розвіялись — ми всі заворушились, ніби прокинувшись від тяжкого сну. Ми не зводили очей з широченної усмішки Локвуда, з його лиця, яке аж блищало завзяттям.

— Чудово, — сказав він. — Вони розкрили свої карти. І відверто попередили, щоб ми не пхали носа до їхнього проса.

Кіпс нерішуче затупцяв на місці. Джордж кахикнув.

— А тепер проголосуймо, — вів далі Локвуд. — Хто за те, щоб ми стали невеличкою слухняною агенцією, робили тільки те, що скаже Пенелопа, й нікуди не пхали носа?

Він подивився на нас. Ніхто не промовив ані слова.

— Гйразд, — Локвуд розгладив нашу «скатертину мислення». — Молодці. А тепер підніміть руки: хто вважає, що ми повинні чинити саме наперекір Пенелоггі? Хто вважає, що коли вона так відверто показала нам свої пазурі, то ми маємо цілковите право зробити її метою нашого нового розслідування? Кому байдуже до погроз, якими сипали тут Пенелопа і отой нахаба, якого вона привела з собою?

Ми всі мовчки підняли руки. Навіть Кіпс, що спочатку вдав, ніби хоче почухати собі потилицю, врешті несміливо випростав свою тремтячу зігнуту руку. Так ми й стояли вп’ятьох із піднятими руками посеред кухні, залитої яскравим весняним сонцем.

—Дякую, — мовив Локвуд. — Добре! Я дуже радий, бо саме цього й сподівався. А тепер приберімо стіл. Джордже, постав, будь ласка, чайник на вогонь! Агенції «Локвуд і К°» пора братися до роботи.

Двома хвилинами пізніше я вже стояла біля мийки, дивилась у порожнечу перед собою й мила посуд. Потім краєм ока я помітила зелене світло, що замерехтіло в склянці, накритій ганчіркою. Я прибрала ганчірку—обличчя привида вже зирило на мене з-за скла. Цього разу, до речі, воно було не таке огидне, здавалось навіть дуже серйозним і суворим.

— ГЬрну промову видав Локвуд, — зауважив череп. — Чудову. Я на хвилину навіть повірив, що ви ще не приречені А тепер... поясни мені Я тут потихеньку підглядав з-під ганчірки... Що це за жінка приходила сюди?

— Пенелопа Фіттес.

— А хто вона така?

— ГЬлова агенції «Фіттес». Володарка цілого Лондона, так принаймні здається їй самій. Я думала, що ти її знаєш.

— Звідки? Я ж лише старий недоумкуватий череп... Виходить, це Пенелопа Фіттес? ГЬлова агенції? Онука старої Маріси. яка все це розпочала?

— Так. І вона несподівано виявилась не такою ласкавою, як ми думали... Що це з тобою? Чому ти смієшся?

— Просто так... Скільки їй років?

— Ти що. хочеш запропонувати їй руку й серце? Звідки мені це знати?

— З нею був ще й охоронець,—провадив череп. — Білявий такий, з ріденькими вусиками...

—Умгу. — буркнула я. — Сер Руперт Ґейл. Теж мерзенний тип.

— Атож. Усміхнений синьоокий убивця... Нічого дивного, вона завжди тримала при собі виконавця для всякої брудної роботи.

—Хто?

— Маріса Фіттес.

— Ми ж говоримо про Пенелопу.

—Е-е... так. Перемий-но цю тарілку, Люсі Вона заляпана кетчупом.

Я далі мила посуд, виглядаючи через вікно в садок. Біля мене тим часом хихотів череп.

— Гаразд, — сказала я. — Чого ти там хихочеш? Розкажи!

— Колись я зустрічався з Марісою, — відповів череп. — І розмовляв з нею. Пам’ятаєш, я розповідав тобі?

—Так, пам'ятаю. І (е вона запроторила тебе до цієї склянки.

— Дивно було знову побачити її тут.

— Хіба Пенелопа так схожа на неї? — я пригадала фотографію старої зморшкуватої леді в Будинку Фіттес. Цей знімок, одначе, було зроблено незадовго до смерті Маріси. а замолоду, напевно, вона більше скидалась на Пенелопу.

— Можна сказати й так. А можна сказати, що вона нітрохи не змінилась за останні п’ятдесят років. Ой, це просто-таки лякає мене, а я ж — звичайнісінький череп у склянці! Гаразд уже, не буду тобі заважати. Переходь краще до ножів. І до ложечок для яєць. Я теж їв колись варені яйця. Ото були часи!

— Пробач, — сказала я. — Щось я заплуталась. Поясни мені ще раз.

— Цікаво, як це вдається їй? Вона анітрохи не змінилася! їй більше ніж вісімдесят років, а зовні вона така ж молода!

Я поглянула на череп. Череп поглянув на мене. Його очі вирячились у протилежні боки: одне око — вгору, друге — вниз.

— Гаразд, Люсі, поясню тобі так, щоб навіть ти зрозуміла Пенелопа — це не онука Маріси. Це і є Маріса.

Я завмерла на місці, зануривши руки в мильну воду, і втупилась у склянку. За моєю спиною Джордж розкладав по чашках пакуночки з чаєм. Чайник кипів на вогні, Локвуд із Кіпсом про щось сперечалися. ГЬллі була в садку — струшувала крихти зі «скатертини мислення». А череп увесь цей час стежив за мною своїми чорними блискучими очима.

— Це і є... Маріса? — розгублено повторила я.

— Еге ж. Пенелопа Фіттес — це Маріса Фіттес. Одна й та сама людина.

Агенція — заклад, що працює над виявленням та знищенням привидів. Нині в Лондоні існує більше десятка агенцій. Дві найбільші з них («Фіттес» і «Ротвел») мають сотні співробітників, а найменша («Локвуд і К°») — лише трьох. Здебільшого агенціями керують дорослі, однак їхньою головною силою є підлітки з потужними психічними Талантами.

Аура — сяйво, яке оточує прояви багатьох привидів. Здебільшого аура світла, і її можна побачити скоса. Найпотужніші аури відомі під назвою «потойбічне світло». Окремі привиди випромінюють чорну ауру, темнішу за довколишню нічну пітьму.

Безногий — різновид привида Другого Типу, з людською головою й тілом, проте без видимих ніг. Один з найнеприємніших проявів духів.

Біль — неприємне відчуття, що часто супроводжує прояв привида. В окремих випадках біль є таким сильним, що призводить до небезпечного заціпеніння.

Бомба з привидом — зброя, що складається з привида, ув’язненого в склянці з посрібленого скла. Коли скло розбивається, дух опиняється на волі, поширюючи довкола себе страх і піддаючи людей дотикові привида.

Вода. З давніх часів відомо, що привиди не люблять перетинати потоки води. У сучасній Британії це покладено в основу захисту від привидів: так, у центрі Лондона облаштовано мережу штучних каналів та рівчаків, які захищають основні торговельні райони. Деякі власники приватних садиб також викопують перед дверима своїх будинків канали, які наповнюються дощовою водою.

Гість—те саме, що й привид.

Грецький Вогонь — запалювальна суміш із магнію, заліза, солі та пороху. Зберігається в невеликій металевій каністрі з запалювальним пристроєм. Важлива зброя співробітників агенцій у боротьбі з агресивними привидами.

Двійник—рідкісний і моторошний різновид привида, що з’являється у вигляді особи, добре знайомої спостерігачеві. Двійники рідко бувають агресивними, проте страх і дезорієнтація, що їх вони викликають, такі потужні, що більшість фахівців зараховують їх до Другого Типу привидів і радять бути надзвичайно обережними в разі їхнього прояву.

ДЕПРІК — Департамент Психологічних Розслідів і Контролю. Урядова організація, що має на меті вирішення Проблеми. ДЕПРІК вивчає природу привидів, знищує їхні найнебезпечніші види, а також контролює діяльність агенцій.

Джерело — річ або місце, крізь яке привид проникає в світ.

Дотик — здібність відчувати психічне відлуння об’єктів, тісно пов’язаних із чиєюсь смертю або появою привидів. Таке відлуння може набувати форми зорового, слухового або іншого чуттєвого враження. Один з основних трьох типів психічного Таланту.

Дотик привида — ефект від тілесного контакту з привидом, найнебезпеч-ніша зброя агресивного привида. Розпочавшись із відчуття гострого нестерпного холоду, дотик привида швидко призводить до крижаного заніміння всього тіла. Життєво важливі органи один за одним припиняють функціонувати; тіло синіє й набрякає. Без термінової медичної допомоги дотик привида зазвичай має смертельний наслідок.

Другий Тип — найнебезпечніший з відомих різновидів привидів. Сильніший за Перший Тип і має ознаки певного інтелекту. Привиди цього типу можуть завдавати людям серйозної шкоди. Найвідоміші серед них — Спектр і Примара, а також Безногий, Двійник, Костогрім, Полтергейст і Самітник.

Ектоплазма (плазма) — дивна субстанція, з якої утворюються привиди. У концентрованому стані дуже небезпечна для життя.

Залізо — давній і важливий засіб захисту від привидів усіх типів. Звичайні люди захищають свої житла за допомогою залізних прикрас, а також носять залізні амулети. Співробітники агенцій завжди мають із собою залізні рапіри та ланцюги, використовуючи їх як для атаки, так і для захисту.

Захисний ліхтар — потужна електрична лампа, світло якої відлякує привидів. Найчастіше захисні ліхтарі періодично вмикаються й вимикаються протягом ночі.

Захист (від привидів). Три основні засоби захисту від привидів (відповідно до їхньої ефективності) — срібло, залізо й сіль. Певний захист надають також лаванда, яскраве світло й протічна вода.

Зір — здатність бачити прояви та інші примарні явища (наприклад, Смертні Вогні). Один з основних трьох типів психічного Таланту.

Кам’яний Молот — один з найменш цікавих привидів Першого Типу, що проявляється лише в тихому стукоті.

Комендантська година. З появою Проблеми британський уряд запровадив комендантську годину в багатьох населених регіонах країни. Під час комендантської години, яка триває від заходу до сходу сонця, звичайні громадяни повинні залишатися вдома, під своїм домашнім захистом.

Костогрім — рідкісний і вкрай неприємний різновид привида, що проявляється у вигляді кривавого тіла з облупленою шкірою, виряченими очима й вишкіреними зубами. Один з духів, найменш популярних серед агентів.

Крематорій Фіттес—загальноприйнята скорочена назва Великого лондонського столичного крематорію в Клеркенвелі, де за допомогою вогню знищуються небезпечні Джерела.

Культ привидів — система переконань людей, що з тих чи інших причин зацікавлені в поверненні духів померлих.

Лаванда. Вважається, що різкий солодкий запах цієї рослини лякає духів. Як наслідок, багато людей носять на одязі висушені гілочки лаванди — або підпалюють їх, щоб відлякати привида димом. Співробітники агенцій використовують склянки з лавандовою водою як зброю проти найслабших привидів Першого Типу.

Магній—те саме, що Гоецький Вогонь.

Мандрівний Вогонь — найслабший привид Першого Типу. Проявляється у вигляді іскор потойбічного світла, що ширяють у повітрі. Його можна цілком безпечно торкатись чи навіть проходити крізь нього.

Нічна варта — команди підлітків, що працюють у великих компаніях та місцевих урядових установах, охороняючи заводи, фабрики, контори та людні місця після заходу сонця. їм заборонено носити рапіри, тому вони мають на озброєнні списи з залізними вістрями, якими відганяють привидів.

Оберіг (амулет) — предмет із срібла або заліза, що відганяє привидів. Маленькі амулети люди часто носять як прикраси; більшими амулетами, так само декоративними, оздоблюють будинки.

Перевертень — рідкісний і небезпечний привид Другого Типу, який має достатню силу, щоб змінювати свій прояв.

Перший Тип — найслабший, найпоширеніший і найменш небезпечний різновид привидів. Часто обмежується усталеною, повторюваною формою поведінки. Найвідоміші серед привидів цього типу—Тінь, Причаєний, а також Кам'яний Молот, Мандрівний Вогонь, Том-Тіньовик, Холодна Діва.

Печатка — предмет із срібла або заліза, призначений для знешкодження Джерела й запобігання втечі привида.

Полтергейст — сильний і руйнівний привид Другого Типу. Видає потужні імпульси надприродної енергії й таким чином може пересувати важкі предмети в повітрі. Не утворює прояву.

«Посібник Фіпес»—відомий посібник для мисливців за привидами. Написаний Марісою Фіпес, засновницею першої британської агенції.

Посріблене скло — особливе скло з частинками срібла, з якого виготовляють склянки для привидів.

Потойбічне світло — потужний різновид аури, надприродне світло, яке випромінюють окремі прояви привидів.

Привид — дух померлої особи. Привиди були відомі впродовж усієї історії людства, однак останнім часом — з невідомих причин — помітно активізувались. Мають багато різновидів, які фахівці поділяють натри типи—Перший Тип, Другий Тип, Третій Тип. Привид завжди з’являється біля свого Джерела, що найчастіше є місцем його смерті. Привиди набирають силу в темряві — особливо між дванадцятою та другою годиною ночі. Здебільшого вони не займають живих людей (або просто не цікавляться ними), проте часом трапляються привиди, небезпечні для людського жипя.

Примара — різновид привида Другого Типу. Має легку, ніжну й прозору форму. Може бути майже невидимим — за винятком окремих рис обличчя, що світяться. Незважаючи на ці властивості, він не менш агресивний, ніж інші привиди Другого Типу, а через свою часткову невидимість—навіть небезпечніший.

Примарна пастка (заціпеніння) — небезпечна властивість, притаманна привидам Другого Типу. Можливо, посилений різновид болю. Жертва, що потрапляє до пастки, втрачає волю й проймається почуттям безмежного відчаю. М'язи ніби наливаються свинцем, і жертва не може вільно думати або рухатись. Найчастіше це закінчується тим, що жертва безпорадно ціпеніє на місці, а голодний привид дедалі ближче підбирається до неї...

Примарний туман — слабкий блідо-зелений туман, що часом супроводжує прояв. Утворюється, радше за все, з ектоплазми. Холодний і неприємний на дотик, однак цілком безпечний.

Причаєний—різновид привида Першого Типу. З’являється переважно в темному місці, майже не ворушиться, ніколи не наближається до людей, однак поширює сильне відчуття тривоги та страху.

Проблема — масова поява привидів, що вразила сучасну Британію.

Прояв — форма, якої набуває привид. Найчастіше прояви повторюють зовнішність померлих осіб або їхніх речей. Бувають і цілком незвичайні прояви — наприклад, відомий Лаймгаузький привид з’являвся в подобі зеленої кобри, а сумнозвісний дух із Бел-стріт — у подобі ганчір’яної ляльки. Незалежно від їхньої сили, привиди не можуть міняти свій прояв (за винятком Перевертнів та Двійників).

Рапіра — офіційна зброя співробітників усіх агенцій. Має клинок із заліза й часто оздоблена сріблом.

Самітник—рідкісний різновид привида Другого Типу, що часто з’являється в небезпечних місцях, переважно надворі. Часто прибирає подобу дитини, яка стоїть біля озера чи урвища. Ніколи не підходить близько до людей, однак випромінює надзвичайний страх, що може приголомшити будь-кого, хто перебуває поблизу. Жертви Самітників часто кидаються в провалля або воду, марно намагаючись покінчити з цим страхом.

Сіль — захист, який найчастіше використовується проти привидів Першого Типу. Сіль менш ефективна, однак дешевша за срібло й залізо — і через те популярна в багатьох домашніх господарствах.

Сірий Серпанок — слабкий привид Першого Типу, що не має достатньої сили для нормального прояву і з’являється в подобі клубів сірого туману. Його ектоплазма така розсіяна, що він не спричиняє дотику привида, тож людина може вільно проходити крізь нього. Його появу супроводжують холод, сморід і певний неспокій.

Сітка — один з різновидів печатки. Виготовляється із срібних ланцюгів.

Склянка для привидів — особлива посудина з посрібленого скла для зберігання активного Джерела.

Скупчення—одночасний прояв кількох духів в одному місці.

Слух — один з основних трьох типів психічного Таланту. Дозволяє чути голоси мертвих, відлуння давніх подій та інші надприродні звуки, пов’язані з привидами.

Смертний Вогонь енергетичний слід, що залишається на місці, де сталася смерть. Що жорстокішою була смерть, то яскравішим є вогонь. Сильні вогні можуть зберігатися багато років.

Сморід — неприємний запах, що звичайно супроводжує прояв привида. Найчастіше з’являється разом з болем, страхом та холодом.

Соляна бомба — невелика пластмасова куля, наповнена сіллю. Розриваючись на місці, вистрілює сіллю в усіх напрямах. Використовується агентами для протидії слабким привидам. Менш ефективна, ніж знаряддя зі срібла й заліза.

Соляний пістолет — зброя, що розбризкує підсолену воду на далеку відстань. Дієвий засіб для протидії привидам Першого Типу. Часто трапляється на озброєнні у великих агенцій.

Спектр—найпоширеніший різновид привида Другого Типу. Завжди має чіткий прояв — ніби особа, яку він відтворює, жива або тільки-но померла. Менш легкий і ніжний за Примару, однак подібний до неї за своєю поведінкою. Часто з’являється, щоб довершити справу, розпочату за життя, — скажімо, відкрити таємницю або виправити помилку. Деякі Спектри дуже агресивні й жадають контакту з людьми. Таких привидів слід позбуватися за будь-яку ціну.

Срібло — важливий засіб захисту проти привидів. Звичайні люди часто носять срібні амулети-, співробітники агенцій оздоблюють сріблом свої рапіри, а також виготовляють із нього печатки.

Страх — відчупя раптової тривоги, що супроводжує прояв привида. Часто з’являється разом із холодом, смородом та болем.

Талант— здібність бачити, чути або відчувати якимось іншим чином присутність привида. Багато дітей (хоч і не всі) народжуються з певним рівнем Таланту, який занепадає з віком (хоч і зберігається в поодиноких дорослих). Діти з добре розвинутим Талантом вступають до нічної варти, з високо розвинутим — працюють в агенціях. Три найголовніші різновиди Таланту —дотик, зір і слух.

Темний Спектр — моторошний різновид привида Другого Типу, що проявляє себе як рухома темна пляма — найчастіше плинна та безформна, що може, скажімо, стиснутись до розмірів людського серця або ж, навпаки, заповнити собою цілу кімнату.

Тінь — найпоширеніша форма привида Першого Типу. Як і Спектри, Тіні мають чіткий прояв, однак нагадують Примар своєю легкістю (проте не такі небезпечно хитрі). Зазвичай Тіні не зважають на присутність людей і мають усталену схему поведінки. Відтворюють почуття жалю і втрати, зрідка — гніву або чогось іще сильнішого. Завжди прибирають людську подобу.

Том-Тіньовик — усталена в Лондоні назва Причаєного, що з’являється на дверях, в арках або алеях. Один з типових міських привидів.

Торговець артефактами—особа, що розшукує Джерела та інші психологічні артефакти для продажу їх на чорному ринку.

Третій Тип — надзвичайно рідкісний різновид привидів. Уперше описаний Марісою Фіттес, і відомості про нього досі вкрай суперечливі. За деякими даними, привиди цього різновиду здатні повноцінно спілкуватися з людьми.

Фантом—те саме, що привид.

Холод — різке падіння температури, що свідчить про близьке місцезнаходження привида. Один з чотирьох головних індикаторів прояву (разом з болем, смородом та страхом). Холод може поширюватися досить далеко або концентруватися у так званих «холодних місцях».

Холодна Діва — сірий туманний привид Першого Типу у вигляді жінки в старомодній сукні, що з’являється на далекій відстані від людини. Холодні Діви часто випромінюють сильне почуття смутку та болю, проте нечасто підходять близько до живих людей.

УДК 821.111(73)'06-93

Джонатан Страуд.

С 83 ТІНЬ, ЩО КРАДЕТЬСЯ (четверта книга серії «Агенція "Локвуд і К⁰"»). Роман. Пер. з англ. / — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2022. — 392 с.

ISBN 978-617-585-233-0 (англ.)

Після того, як Люсі Карлайл залишає агенцію «Локвуд і К°» і переходить до вільної практики, її несподівано відвідує сам Ентоні Локвуд. Йому вкрай потрібен хороший Слухач для виконання складного завдання—знайти та знешкодити Джерело духу відомого злочинця-людожера. Проте навіть під час цієї небезпечної пригоди видно, що стосунки між Люсі та її давніми колегами залишаються напруженими. .. Чи возз’єднається їхня команда знову?

Моторошна атмосфера, страхітливі таємниці, запаморочливі гонитви, неочікувані секрети, дотепний гумор — усе це чекає на вас у четвертій книзі серії «Локвуд і К°».