Тінь, що крадеться

Панна Фіттес сухо привіталася з нами, потисла нам руки й запросила сідати. Як і щоразу (а я вже двічі мала нагоду бачити її), вона була розкішно вбрана, чудово зачесана й ціл-ком пасувала до вишуканої обстанови кімнати. Це була невимовно приваблива жінка з довгим чорним волоссям, у темно-ліловій оксамитовій сукні, проте ця краса була така незвичайна, що радше тривожила, ніж заворожувала. Чудернацький вигин вуст без жодного сліду помади, бездоганно чиста шкіра, чітко окреслені вилиці й великі чорні очі — все це водночас і вабило, й лякало.

Вони з Локвудом обмінялися звичними для того випадку люб’язнощами. Потім панна Фіттес обдарувала кожного з нас усмішкою й мовила:

— Дякую вам за те. що завітали до мене. У нас із паном Барнсом незабаром відбудеться іце одна зустріч, тож відразу перейдімо до справи. Як я вже згадувала в нашій телефонній розмові. Ентоні. ця справа — вельми цікава, і я хочу доручити її саме «Локвудові й К°». Про неї мене повідомив ДЕІI-РІК. і я тут-таки згадала про вас.

Локвуд кивнув:

— Дякую, мадам. Це велика честь для нас.

Я позирнула на нього: він аж променів усмішкою й переповнився увагою. Зазвичай Локвуд нікому не дозволяв називати себе на ім'я — право на це мали тільки його покійні батьки та сестра. Однак виявилось, що це право поширювалось і на Пенелопу Фіттес, яка витончено, мов кішка, потяглась у своєму кріслі, поки Локвуд дивився, не кліпаючи, на неї.

— Соломон Галі... — сказала вона. — Чи чув хто-небудь із вас про нього?

Ми перезирнулись. Для мене це ім’я було абсолютно порожнім звуком.

— Це. здається, вбивця? — повільно перепитав Локвуд. — То було років із тридцять тому... А хіба його не повісили?

Вуста панни Фіттес розпливлись у задоволеній усмішці:

— Так. так. убивця. І його справді повісили. Одним з останніх — перед тим, як в Англії було прийнято закон про скасування смертної кари. Вважалося, що це має запобігти появі нових привидів... До речі, прийняття цього закону від-термінували на місяць лише для того, щоб побачити, як Галі гойдатиметься на шибениці. Бо він був не просто вбивця, а ще й людожер.

— Отакої, — тільки й промовила я.

Локвуд ляснув пальцями:

— Так, ваша правда... Він, здається, з’їв свого сусіда. Чи навіть двох?

— Чи можете ви пригадати для нас цю історію, пане Барн-се? — кивнула леді інспекторові. Барнс, що стояв за її кріслом у своєму потертому плащі, з пом’ятим обличчям і сивими обвислими вусами, видавався в цьому розкішному місці ще більш чужим, ніж я.

— Одного — запевно, — відповів він. — Запросив його якось завітати на чай. Сусід прийшов і навіть приніс із собою фруктовий торт. Цей торт знайшли через тиждень у нероз-пакованій коробці, на кухонному столі в Ґапі. Це єдине, що залишилось тоді нез’їденим.

Джордж хитнув головою:

— Зловив нівроку ґаву той сусід.

Пенелопа Фіттес тихенько засміялась:

— Авжеж. Бідолаха й не знав, що він сам стане закускою до того чаю. Та ще й обідом на кілька днів наперед.

— Я добре пам’ятаю цю справу, — провадив Барнс, — хоч сам був тоді ще стажистом. Два полісмени, які здійснювали арешт, невдовзі після суду звільнились через те, що їм довелось побачити в тому домі. Багато подробиць тієї справи було засекречено назавжди. Та водночас Соломон Ґапі на суді зізнався, що готував із свого сусіда найрізноманітніші страви — печеню, котлети, фрикаделі й навіть м’ясні салати. Отакий собі людожер-експериментатор.

— Поїхав він, чи що? — спитала я.

— Нікуди він не поїхав. Його ж заарештували!

— Ні, я маю на увазі — поїхав розумом. Здурів. Сказився. Збожеволів!

— Так, він збожеволів, — підтвердила панна Фіттес. — Знадобилося шість полісменів, щоб скрутити його — такий він був здоровий і так пручався. Та врешті-решт його все-таки заарештували, повісили й спалили труп, а попіл закопали на в’язничному дворі, посипавши його потім сіллю. Одне слово, було вжито всіх запобіжних заходів, проте якимось чином дух Ґапі — чи, може, його з’їденої жертви, — повернувся на місце злочину. — Вона поринула глибше в крісло і елегантно закинула ногу на ногу. — Прошу далі, пане Барнсе.

Інспектор кивнув:

— Це все сталось у невеличкому будинку в Ілінґу — західному лондонському передмісті. — на вулиці Ліз. Будинок І аггі має № 7. Відтоді, як стався злочин, він порожнює, проте по сусідству досі живуть люди. Донедавна там усе було спокійно. та ось почали з'являтись повідомлення про якісь химерні звуки, що линуть із покинутої садиби, й про страх, який охопив усю околицю. Ми посилали екстрасенсів — усі сліди ведуть саме до будинку № 7.

— До того ж прояви дуже слабкі, — додала панна Фіт-тес. — Самі звуки. Згідно з усіма повідомленнями.

Вона поглянула на мене своїми серйозними чорними очима. Якщо судити тільки з тону її голосу, можна було подумати. ніби Слух—це звичайний, буденний психологічний Талант. Та з її погляду було помітно, що насправді це найцінніша річ у світі.

Її бабуся. Маріса Фіттес, мала неперевершений Слух. Про це. щоправда, знає всякий, хто читав її «Спогади». Кількадесят років тому вона розмовляла з привидами, й ті відповідали їй. Звичайно ж. Пенелопа Фіттес чудово знала й про мою репутацію.

—А що це за звуки? — поцікавився Локвуд.

— Звуки, які видавав колишній мешканець будинку, — пояснив Барнс.

— Пан Барнс попросив мене провести розслідування, — мовила Пенелопа Фіттес, — і я погодилась. Однак моїй агенції ще з зими вистачає незавершених справ, і всі мої найкращі команди нині зайняті. Тоді я пригадала, що є одна невеличка компанія, якій можна було б доручити цю справу. — Вона всміхнулась. — Що ви на це скажете? Якщо ви впораєтесь із цим завданням, то надалі я обіцяю вам ще чимало цікавої роботи.

— Ми залюбки допоможемо вам, — відповів Локвуд.

— Я рада чути це, Ентоні. Ви знаєте, як я захоплююся вашою компанією. Я вірю, що в майбутньому на нас чекають ще більші спільні справи. Сподіваюся, це розслідування зміцнить стосунки між нашими агенціями, й відряджу разом з вами представника компанії «Фіттес».

— Зрозуміло, що свого часу в будинку тривали пошуки Джерела, — додав Барнс. — Будинок оглянули й старанно очистили, одначе щось, судячи з усього, проминули. От ми й хочемо знати, що саме.

— Якщо це все, — підсумувала панна Фіттес, — я відішлю вас до свого секретаря, щоб укласти угоду. Будинок стоїть порожній. Якщо хочете, можете розпочинати роботу вже цієї ночі.

Вона легенько підвелася з крісла. Це було сигналом для нас — ми так само підхопились зі своїх стільців.

Поки тривало прощання, я чекала на друзів збоку біля столика. Його поверхню вкривали фотографії, які чомусь нагадували мені могильні плити. З фотографій на мене дивилися славетні агенти й команди, що позували в якомусь розкішному залі на тлі великого прапора з єдинорогом — емблемою агенції. Усі ці агенти були юні, усміхнені і вбрані в формені сріблясто-сірі куртки. Збоку від них часом стояли дорослі керівники команд. До того ж на деяких фотографіях я помітила літню сухорляву жінку в чорному вбранні, з зачесаним догори волоссям: то була сама Маріса Фіттес. засновниця агенції.

Одна фотографія, відмінна від інших, одразу привернула мій погляд. Знімок був чорно-білий, вицвілий, і на ньому я побачила худорляву чорняву жінку, що сиділа у високому кріслі. Кімната, в якій її фотографували, була повна тіней. Жінка дивилась не в об’єктив камери, а вбік, обернувши голову до світла. Вигляд у неї був сумний, виснажений і хворобливий.

— Це моя мати. Вона померла молодою.

Я сполохано озирнулась. Мої друзі вже виходили з приймальні, проте Пенелопа Фіттес затрималась і зараз стояла, всміхаючись, у мене за спиною. Від неї приємно віяло дорогими парфумами.

— Мені дуже сумно чути про це, — відповіла я.

— О, не треба сумувати. Я майже не пам’ятаю її. Усе наше господарство вела бабуся Маріса. Вона заснувала нашу компанію й навчила мене всього, що я знаю. — панна Фіттес кивнула в бік підстаркуватої жінки в чорному на іншій фотографії. — Моя мила бабуся зробила мене такою, як я є. — Вона торкнулась моєї руки й додала: — Знаєш, Люсі, це я попросила залучити до цієї справи саме тебе.

Я здивовано заморгала:

— Ні. я цього не знала, панно Фіттес.

— Це саме так. Коли ми з Ентоні вперше обговорювали цю справу, він сказав, що ти в нього більше не працюєш. Це вкрай засмутило мене, бо... тільки це між нами, Люсі, гаразд? Бо в агенції «Локвуд і К°» мене зацікавили саме ви з Ентоні, — панна Фіттес мило засміялась, і в чорних її очах спалахнули іскорки. — Він — хороший агент, але твоєю роботою я вже давно захоплююсь. От я й сказала Ентоні: якщо він хоче одержати цю справу, то мусить повернути тебе до своєї команди.

— Он як? То це була ваша ідея? Це... дуже ласкаво з вашого боку...

— Він пообіцяв мені, що спробує. І я рада, Люсі, що йому це вдалося. Рада, що ти згодилась повернутися до агенції.

—Але ж насправді я ще не повернулась...

— Гаразд. Спочатку подивімось, як ти впораєшся з цим завданням, — відповіла Пенелопа Фіттес. — Я впевнена в Талантах усіх членів команди, проте гадаю, що успіх тут залежатиме саме від тебе. В будинку Ґапі потрібен агент із таким чудовим Слухом, як твій. Ентоні знає: якщо все вийде як слід, агенція «Локвуд і К°» на цьому багато виграє. А тепер поквапся, на тебе чекають друзі, — вона легенько махнула мені на прощання рукою, і я попрямувала до виходу, несучи з собою причепливий аромат її парфумів.

Те, що відбувалося далі, певним чином нагадувало давні часи. Ми отримали замовлення, переговорили з клієнтом — і тепер настав час готуватися до роботи. Якщо ми збирались вирушити до Ілінґа вже цього вечора, не можна було марнувати ані хвилини, тож Локвуд узявся до справи відразу, тільки-но ми вийшли з Будинку Фіттес. Стоячи просто серед залюдненого тротуару, він швиденько роздав нам завдання: вони з ГЬллі вирушають по додаткові запаси солі й заліза, Джордж вирушає до Національного архіву шукати всі можливі відомості про вбивцю Ґапі, а я...

А що робити мені? Виходило, що нічого.

— З тобою, Люсі, ми зустрінемось у кав’ярні «Королівська» на Пікаділлі-Серкус, — мовив урешті Локвуд. — Там візьмемо таксі і разом вирушимо до Ілінґа. О четвертій годині, добре? Сподіваюсь, тобі вистачить часу зібратись?

— Звичайно, — відповіла я.

Я й досі міркувала над тим, що сказала мені Пенелопа Фіттес кілька хвилин тому. Виходить, залучити мене до цієї справи — це її думка! А ще вчора, в моєму помешканні, Локвуд не тільки проминув цю важливу подробицю, а ще й розіграв усе так, ніби ця думка сяйнула йому самому.

— Гїїразд. Тоді побачимось пізніше, як і домовились. Чудову справу нам запропонували, еге ж? Я дуже радий, що ти будеш з нами...

— Авжеж...

Власне кажучи, тут не було ніякої різниці, кому саме спало на думку запросити мене. Запросили, й гаразд. І до того ж я сама, своєю волею пішла з агенції «Локвуд і К°». Робота, врешті-решт, є робота.

—Як на мене, чотири—це трохи запізно. — зауважила я. — Поки дістанемось до Ілінґа. вже смеркне. Краще приїхати туди раніше, щоб і місце як слід оглянути, й ланцюги порозкладати. Виміряти заздалегідь температуру, обшукати всі щілини й закутки. яких у темряві можна взагалі не помітити. Тому я пропоную зустрітись о другій. — Я гордовито посміхнулась йому й додала: — Згоден?

Локвуд кивнув. Навіть якщо його й трохи збентежили мої слова, він якнайстаранніше це приховав.

— Загалом згоден, тільки Джорджеві може не вистачити часу. щоб...

—А мені здається, що Люсі має рацію, — несподівано підтримала мене ГЬллі Манро. —А тобі, Джордже?

Джордж майже непомітно поправив окуляри на носі:

— Потрапити у лабети цього людожера — втіха невелика. Навіть якщо він привид. Зайва обережність тут не зашкодить. Гаразд, я постараюсь упоратись в архіві до другої. Зустрінемось раніше, як пропонує Люсі.

Локвуд з удаваною байдужістю погодився:

— Гаразд, Люсі, твоя правда. Нехай буде о другій. До зустрічі.

—Тобі взяти чогось у Маллета? — запитала ГЬллі Манро.

— Ні, дякую, — відповіла я. — У мене є все, що треба. До зустрічі.

Я перша обернулась і попрямувала геть, відразу врізавшись у натовп і проштовхуючись крізь нього. Це якнайкраще пасувало моєму настрою. Відійшовши досить далеко, я звернула до бічної вулички, що вела до набережної Темзи: там, під кам’яними арками Ганґерфордського мосту, купчились дешеві крамнички, де торгували сіллю та залізом. Правду кажучи, я збрехала Голлі: запасів у мене майже не залишилось.

Водночас я нітрохи не соромилась цієї брехні. Навіщо агенції витрачати гроші на якогось вільнонайманого помічника?

Був саме відплив — під муром набережної виблискувала смуга оголеної мокрої ріні. Високо над водою кружляли чайки. Дорога була геть заповнена автомобілями: коли я нарешті перейшла її, то рушила проти течії Темзи, до мосту. Раз по раз в око впадали яскраві рекламні плакати агенції «Ротвел». На одному з них їхній символ — симпатичний мальований лев на ім’я Роджер — біг, розчепіривши свої дужі лапи, за переляканим привидом. На другому плакаті усміхнений Роджер тримав у лапах якийсь найновіший домашній амулет, розроблений науковцями Інституту Ротвела: тепер, завдяки їхнім партнерам з корпорації «Світанок», цей амулет міг придбати хто завгодно. На третьому плакаті теж був лев, що спирався лапою об широке плече Стіва Ротвела — голови компанії, з рота якого виходила біла бульбашка з написаним гаслом: «МИ БОРЕМОСЬ ЗА ТЕ, ЩОБ ВИ СПАЛИ СПОКІЙНО». Зуби Стіва Ротвела блищали, зелені його очі сяяли, підборі ддя стриміло, як ніс бойового корабля, що робило вельмишановного керівника агенції мужнішим навіть за того лева. Обличчя пана Ротвела аж променіло впевненістю в тому, що Проблему буде от-от вирішено — саме ця впевненість робила його чи не най-популярнішою особою в Лондоні.

Кривлячись, я хутко проминула ці плакати. Я досі пам’ятала, як Стів Ротвел прохромив людині рапірою груди. Відтоді я вперто ненавиділа і його самого, й ці реклами.

Завітавши до продавців солі й заліза, я купила все. чого мені було треба, й знову вийшла на набережну. За рекламними щитами ховались кам’яні сходи, що вели просто до річки, а поруч з ними я розгледіла згорблену дівочу постать, біля якої лежала брудна полотняна торбина. Дівчина заклопотано зішкрібала засохлий мул зі свого знаряддя, розкладеного під муром набережної. За брудно-синьою курткою, солом’яним брилем, вимащеними брудом важкими черевиками й кількома птахами, що лежали на березі непритомні — радше за все, від нестерпного смороду, — я впізнала Костомаху-Фло. свою знайому продавчиню артефактів. Фло прочісувала берег Темзи, виловлюючи в бруді всілякий мотлох, що хоч якось міг стосуватись потойбічних явищ, а потім чистила його й намагалась продати на чорному ринку. Кілька разів вона допомагала «Локвудові й К°» і була цілком пристойною. навіть милою дівчиною, якщо не підходити до неї надто близько.

Коли я зійшла на берег. Фло саме обдирала бруд із якоїсь химерної штукенції, що скидалась на кільце з широкою трубкою на кінці. Побачивши мене, вона всміхнулась і жбурнула через мур грудку вогкого мулу.

—Ти диви, кого сюди занесло припливом, — мовила вона.

—Усе гаразд. Фло, —за її звичаєм, ми вельми ласкаво привітались. Та й грудку мулу вона жбурнула, напевно, не в мене, а в перехожих на набережній. — Бачу, ти заклопотана... Щось зловила?

— Купу всякого сміття. Двох потонулих щурів, свинячу голову, а тепер — ще й тебе.

Усміхнувшись, я сіла на мур біля неї:

— Шкода, що так мало.

— Бачиш, я половину ночі просиділа на зустрічі торговців артефактами. Отож тільки й довелося попрацювати, що дві-три години. Тільки й викопала, що пару кісток із слабенькою аурою, та ще іржавий свищик із слідами потойбічної енергії. І все.

— Ну, хоч що-небудь... Як ти гадаєш, тобі вдасться це продати?

Фло відсунула бриль на потилицю й замислено почухала чоло — єдину чисту частину свого обличчя:

— Навряд. Зараз на чорному ринку повнісінько всього. Потужні речі йдуть дорого, а такий мотлох, як у мене, нікому не потрібен. Кажуть, ніби в місті з’явився новий багатенький колекціонер, тепер усе найкраще несуть до нього, — вона загадково позирнула на мене своїми блакитними очима. — До речі, вгадай, кого я бачила минулої ночі на зібранні? Хто скупив усі найкращі речі? Вінкмени!

— Джуліус Вінкмен?!

То був таємний продавець потойбічних артефактів, якому агенція «Локвуд і К°» минулого року допомогла перебратися з чорного ринку до в’язниці.

— Пі. Цей ще досі за ґратами. Там була його жіночка. І синок теж, але купувала саме Аделаїда. Хапала все поспіль — усі чудернацькі штучки й Джерела, які лише пропонували їм. І закляту картину, і скривавлену рукавицю, й муміфіковану голову, й римський шолом... — Фло хвацько плюнула через мур. — Як на мене, половина цього мотлоху була фальшива, зате її синок Леопольд обнюхав ті штучки й визнав їх цілком собі кошерними. А потім стара матуся Вінкмен усе скупила. І тепер усе це вирушить прямісінько до того нового колекціонера. .. Наступного разу нам звеліли принести все найкраще, що пощастить викопати. От я й вичищу цього свищика і спробую зіпхнути з рук, і я певна, що мені це вдасться... — Вона постукала своїм химерним знаряддям об стінку. —А ти куди поділась, Карлайл? Хтозна-скільки не бачились. Я вже скучила за тобою.

— Я працювала.

— Як я розумію, не на Локвуда?

— Ні... — я поглянула на її знаряддя. — А що це таке?

— Фланець із каналізації. Чистити рури.

— Он як... Так, я працювала сама на себе. А тепер знову з Локвудом — працюємо разом в одній справі. Тільки це тимчасово — я не збираюся до них повертатись.

— Це зрозуміло, — Фло кинула фланець геть і взяла з ріні іншу штукенцію, геть чорну від налиплого мулу. — А ця Голлі Манро ще й досі з ними?

Трохи помовчавши, я відповіла:

— Еге ж, еге ж, — буркнула Фло, зішкрібаючи мул із чогось подібного до виделки.

— У мене були інші причини.

— Еге ж, еге ж...

— Ти не віриш мені?

— Потримай, будь ласка, цю виделку, — несподівано попросила Фло. — Бо тут стільки бруду...

— E-e... стривай! Ти хочеш вимастити в цьому бруді мене?

— Я хочу просто вимити руки, — пояснила Фло. Підійшовши до річки, вона сполоснула в ній руки, а тоді витерла їх просто об свою куртку. — Отепер буде гаразд. Рада була побачити тебе. Карлайл. Мені вже пора. Иа мене чекає гарячий шашличок у Воггінґу.

— Чудово... Послухай-но. Фло, — сказала я. спостерігаючи за тим. як вона застромляє своє знаряддя за пасок під курткою. — Ти згадала про муміфіковану голову... Яка вона була з себе?

— Яка? ГЬлова як голова. Очі. вуха. рот. ніс... А що таке?

— А більше ти нічого не помітила? Дві ночі тому мені вже трапилась одна муміфікована голова.

Фло підхопила з ріні свою полотняну торбину, притулилась до невисокого муру набережної й поглянула кудись уздовж північного берега Темзи з покритим мулом краєм:

— Припливу не буде ще з годину, тож, мабуть, пощастить пройти цією дорогою... ГЬлова. кажеш? Важко сказати напевно, вона була геть уся в павутинні. Видно тільки, що чоловіча, бо з павутиння стирчала борода. Чорна, гостра така, клинцем. Та я не дуже й придивлялась. Її принесли в скрині з посрібленого скла. Хтось казав, ніби до неї прив’язаний якийсь потужний Спектр... Матуся Вінкмен одразу вивалила за неї грубі гроші.

—А хто її приніс на продаж, не знаєш? — спитала я, насупившись, та Костомаха-Фло вже пішла, залишивши по собі цілу хвилю смороду. За мить я побачила, як вона пробирається вздовж берега в бік Стренду.

Широка скляна вітрина кав’ярні «Королівська» виходила на західну частину Пікаділлі-Серкус, а над нею було напнуто смугастий біло-брунатний тент, під яким стояли два ряди столиків кавового кольору. Обабіч столиків просто в бруківці було прорізано мілкі, обкладені цеглою рівчаки з протічною водою — захистом від нічних привидів, а надвечір біля дверей ще ставили печі із сушеною лавандою. Ця кав’ярня була популярним місцем навіть після заходу сонця, а зараз — серед білого дня — стояла переповнена, й скло вітрини аж запітніло зсередини. Протиснувшись у двері зі своїм знаряддям та рюкзаком, у якому лежала склянка з привидом, я відразу побачила ГЬллі Манро, що сиділа за столиком тут-таки біля входу. Вона саме читала свіже число «Тайме».

— Чула останні новини? — спитала вона, коли я вмостилась навпроти неї. — Подейкують, ніби в Лондоні з’явилась банда підлітків-шахраїв. Вони працюють надвечір або хмарними днями. Грабують дорослих, лякаючи їх привидами. Підходять до людини й кажуть, ніби за нею женеться якась постать у білому—або, скажімо, Том-Тіньовик. Ще й тримають у руках залізні дротини, виламані з огорож, і пропонують дорослому провести його додому, чи куди там йому треба. Звичайно ж, не задурно. А тоді обступають людину й вимахують тими дротинами в повітрі — привидів, мовляв, відганяють. Це все, звичайно, брехня, але ті хлопці такі вистави влаштовують, що любо подивитись. І в будь-якому разі не програють, бо спробуй тут щось доведи.

Я скинула куртку. В кав’ярні було спекотно, а я дорогою й так уже впріла.

— Заробляють дітлахи на прожиток. — стенула я плечима. — Зараз багато людей бідує — не всім же бути агентами.

— Розумію... Нам іще пощастило, авжеж, Люсі? Зараз я замовлю ще чаю. Локвуд саме везе з Портленд-Роу робочі торбини, та й Джордж, напевно, скоро прийде.

Мене завжди вражала її шкіра — густо-смаглява, без жодного пухирця. І обличчя теж — усе було на своєму місці. Колись ця її бездоганність просто-таки бісила мене. ГЬдаю, що моє обличчя так само бісило її — звичайно ж, не досконалістю. Щоправда, сьогодні, ще з першої нашої зустрічі, ГЬллі поводилась зі мною шанобливо... може, так само шанобливо, як учений поводиться з бацилами чуми, тримаючи колбу з ними в обтягнутих рукавичками руках. Ви розумієте, що я хочу сказати...

— Як тобі працюється на самоті? — запитала вона, замовивши нарешті чай.

— Чудово. — відповіла я. — Я тепер сама собі господиня — і в часі, і в роботі. Працюю з багатьма агенціями й непогано заробляю.

— А ти смілива. — зауважила ГЬллі. — Отак відразу все змінити... Це дуже ризиковано.

— Так, але цей ризик виправданий. Я дізналася багато нового про свої Таланти, навчилась краще спілкуватися з людьми, навіть із тими, хто дратує мене.

ГЬллі засміялась. Саме цей її сміх щоразу змушував мене стискати зуби.

—А дехто на Портленд-Роу дуже сумує за тобою, — додала вона.

— Я теж часом сумую за вами... — вдаючи безжурність, відповіла я. — І хто ж це такий?

—Хто найбільше сумує за тобою? — знову засміялась ГЬллі, весело позирнувши на мене своїми темно-карими очима. — Невже не здогадуєшся?

Страшенна спека в цій кав’ярні! В мене під светром заструменів піт.

— Ні.

— Я!

— Ти?! Та невже?

— Я знаю, Люсі, що між нами траплялись тертя. Але бути єдиною дівчиною в чоловічій компанії так тяжко! Локвуд і Джордж, звичайно, чудові хлопці, та кожен із них живе сам собою, у власному світі. Джордж геть занурився в свої експерименти, а Локвуд... — вона зморщила своє гарненьке чоло. — Він такий схвильований і замкнений у собі. До нього ніяк не пробитись. Я, до речі, саме хотіла тебе запитати... Ой, а ось і наші хлопці!

Через кілька хвилин ми вже разом сиділи за столиком, згромадивши свої торбини під запітнілим вікном. Я опинилась пліч-о-пліч із Джорджем, що коротко кивнув мені, а Локвуд тим часом аж променів з радісного збудження, передбачаючи нічні пригоди.

— Уся команда на місці, — сказав він. — Чудово! Я замовив таксі до Ілінґа, воно приїде за пів години. Там, біля дому, нас зустріне представник «Фіттес». Ключі будуть у нього.

Джордж насупився:

— Щось не до вподоби мені цей представник. Ми — «Локвуд і К°»! Навіщо нам якісь наглядачі?

— Це не просто наглядач, — пояснив Локвуд. — Фіттес хоче оцінити нашу роботу. Якщо ми їй сподобаємось, у нас з’явиться більше вигідних замовлень. Тож усе буде гаразд.

— Це для Люсі все буде гаразд, — провадив Джордж, байдуже дивлячись крізь окуляри. — Вона в нас вільнонаймана, звикла вже до наглядачів. А ми — незалежна агенція.

— Авжеж, незалежна, — охоче підтвердив Локвуд. — А тепер до роботи, час іде. Ти щойно побував в архіві, Джордже. Що тобі вдалося з’ясувати про цей будинок № 7 на вулиці Ліз?

— Дещо вдалося, — Джордж дістав з торбини картонну теку. — Історія не дуже давня, про неї багато писали в газетах, проте всіх подробиць мені довідатись не пощастило. Як і казав Барнс, багато що було засекречено. Надто вже моторошні були факти. Але не хвилюйтесь, того, що я з’ясував, буде достатньо, щоб потішити вас. — Він озирнувся, шукаючи офіціанта, й запитав: —А ми вже що-небудь замовили? Щось я зголоднів.

— Зараз нам принесуть чай, — відповіла ГЬллі. — І кекси. З їжею, гадаю, краще зачекати, бо розмова в нас буде не дуже приємна.

— ГКі-м... — Джордж поправив окуляри і розкрив теку. — Твоя правда, та я зараз усе одно залюбки впорався б із парочкою сосисок... Отже, слідство в справі людожера з Ілінґа відбувалось тридцять років тому. Підсудним, як ви знаєте, був Соломон Ґапі, що мешкав сам-один у звичайнісінькому будинку на звичайнісінькій вулиці. Він мав п’ятдесят два роки й працював інженером на заводі електроніки. За кілька років до злочину його звільнили, й він заробляв на прожиток ремонтом годинників та радіоприймачів, а замовлення одержував і відправляв поштою. З дому він майже не виходив, хіба що до найближчої крамнички на Ілінґ-ГЬй-стріт. Коли полісмени вдерлись до будинку, вони знайшли там купу розібраних годинників та приймачів... — Джордж понуро всміхнувся. — Згодом з'ясувалось, що його цікавили не тільки механічні нутрощі.

— Джордже! — вхопилася за горло ГЬллі.

— Пробач, пробач... — він погортав папери в теці. — Загалом це історія про здоровенного маніяка-людожера. З такими, як Галі, краще не жартувати.

Локвуд затарабанив пальцями по столу:

— Стривай-но! Чому⁷ ти сказав «здоровенного»? Що ти мав на увазі? Пенелопа Фіттес згадувала, що під час арешту його ледве скрутили шестеро полісменів. То він справді був такий здоровий і дужий?

Джордж кивнув:

— Так. Здоровенний, дужий і високий. Футів із шість заввишки й нівроку⁷ гладкий. Мав на вазі, за поліційними зведеннями. триста п’ятдесят фунтів. І пузатий, і кремезний водночас. Усі джерела відзначають, що сама його постать наганяла страх. На суді він майже нічого не говорив, лише похмуро зирив на всіх із-під своєї нечесаної гриви. А часом зупиняв свій погляд на кому-небудь із публіки й дивився так, ніби хотів його зжерти за вечерею. Багато жінок не витримували цього погляду й тікали із зали суду. А до шибениці його вели вдвічі більше охоронців, ніж звичайно: до того ж він так їх перелякав, що їм довелося заплатити подвійну суму грошей.

— Щось не дуже віриться, — зауважив Локвуд. — В’язнична охорона — хлопці міцні, вміють дати лад усяким клієнтам. Гаразд, а тепер покажи нам цього красунчика.

Джордж дістав з теки одну-єдину фотокартку:

— Це все, що мені вдалося відшукати. Поліція відмовилася друкувати фотографії Ґапі й засекретила їх «заради загального добра» — не знаю вже, що вони мали тут на увазі. Цей єдиний знімок, який мені пощастило знайти, зробив один фотограф-аматор того дня, коли Ґапі доправили до суду для оголошення вироку. Якість поганенька, та в цілому враження скласти можна.

Джордж поклав фотокартку на стіл. Ми з Локвудом та Гол-лі схилились над нею. Знімок був чорно-білий, збільшений і надрукований на фотокопіювальній машині. Як і попередив Джордж, він справді вийшов поганенький — розмитий і зернистий. Спереду на ньому можна було розгледіти полісмена; другий полісмен ледь виднів удалині, скраю. А між ними ступав здоровенний товстелезний чолов’яга з нерозбірливими рисами обличчя. Плечі — похилі, ручища — незграбно вивернуті: зрозуміло, що їх прикуто каиданками до рук полісменів, які ведуть злочинця. Голова — теж похила, ніби він щойно виліз із поліційного фургона. Загалом його постать була розпухла, неоковирна, моторошна — хоч як на неї дивись. Більша частина обличчя Ґапі зоставалась у тіні, видно було лише важке чоло й широкий рот. Невідомо з якої причини я навіть раділа, що знімок вийшов такий невиразний.

— Гкразд, — мовив нарешті Локвуд, коли ми роздивились фотокартку як слід. — Тепер ми принаймні знаємо, який він був.

— Здоровило, — зауважила я.

— Для нього навіть спорудили особливу шибеницю, — пояснив Джордж. —Таку, щоб витримала його вагу. Тут. до речі, є ще одна подробиця. Вранці на місці кари був присутній священник: закон вимагає, щоб злочинець перед смертю мав змогу покаятись. Коли Ґапі вже стояв з мотузком на шиї, він покликав того священника до себе й щось прошепотів йому. Хтозна, що то було таке, але священник з переляку аж знепритомнів. А коли кат натискав важіль, що відкриває в підлозі люк, Ґапі посміхався.

Кілька хвилин ми мовчали. Потім я запитала:

— А може, все це дурні балачки про ката й священника? Що в тебе ще є, Джордже?

— Дещо є. тільки про це поговорімо не зараз. Краще тоді, коли ми опинимось у будинку Ґапі й захищатимемось від його привида.

—Люсі каже правду. — втрутився Локвуд. — Довкола таких чолов’яг, як Ґапі. завжди снуються плітки. Тільки подумай. Джордже: здоровило, товстун, та ще й людожер! Здається, нам пора вже перепочити.

Тут він мав цілковиту рацію. Ми зручніше вмостились на своїх стільцях, підбадьорюючи одне одного широкими, впевненими усмішками. Аж тут і офіціантка з лавандовим віночком на голові принесла нам чай з кексами.

— Гкразд. Джордже, — мовив Локвуд, коли ми попоїли як слід. — Таксі вже скоро приїде. Розповідай, що тобі ще вдалося дізнатись про цей будинок. Таких речей ліпше не відкладати.

—Ядещо довідався про жертву Ґапі, —пояснив Джордж. — Такий собі пан Данн. що жив за кілька дворів від Ґапі. Самотній. лагідний, товариський. Охоче допомагав сусідам, навіть ходив до крамниці для старих і хворих. Мабуть, помітив, що пан Ґапі з будинку № 7 нечасто виходить надвір і надумав його відвідати. Увечері, коли сталось убивство, хтось помітив. як він прямував до будинку Ґапі з тим самим тортом у руці. Після того пана Данна більше ніхто не бачив. Сусіди засвідчили, що він пропав, і поліція розпочала розшук. Навідалися, зрозуміло, й до Ґапі: той відповів, що пан Данн справді заходив до нього того вечора, та невдовзі пішов, сказавши, що має ще одну призначену зустріч. Із ким саме й де саме, він не повідомив. Поліція допитувала Ґапі зранку — він саме готував собі сніданок, і полісмени відчували, що з кухні лине запах смаженого м’яса.

— От гидота, — не витримала я, а ГЬллі Манро зморщила носа.

— Авжеж, — підтвердив Джордж. — Полісмени пішли, та через кілька днів повернулись, коли отримали повідомлення від сусідів, що з вікон будинку Ґапі валить дим. Димар у нього був геть забитий кіптем, а сам Ґапі тим часом намагався спалити щось у каміні. Виявилось, що то одяг Данна. Знайшли й багато інших доказів, та на громадських слуханнях у суді вирішили про них не розповідати.

— Яка страшна історія, — промовила Голлі, заправляючи за вухо пасмо волосся. — А де саме було скоєно вбивство?

Джордж дістав з теки ще один аркуш і розгорнув його перед нами. То був план будинку Ґапі — двох поверхів і підвалу. Збоку також був гараж. Перед будинком — газон, позаду — садок. На плані червоним олівцем було написано, для чого слугує кожна з кімнат.

— Справжнє місце вбивства невідоме,—пояснив Джордж. — Сліди злочину залишились майже в усіх кімнатах.

— Майже в усіх кімнатах? — поглянула я на нього. — Як це так?

— Я про рештки пана Данна. Бризки крові й мозку.

— Цікаво було б подивитися самим, — зауважила я.

— От і подивимось, — підтвердив Локвуд. — Будинок, на щастя, невеличкий. Учотирьох ми легко обшукаємо його за одну ніч. Тільки ось що непокоїть мене... Ми ж не знаємо, чий саме привид там з’явився. А може, це привид не Ґапі, а Данна? Його ж там убили!

— Можливо, — погодився Джордж. — Поки не знайдеться Джерело, нам про це не довідатись.

— Сподіваюсь, що це все-таки Данн, — обізвалася Голлі, і я кивнула. Правду кажучи, я не дуже полюбляю зустрічатись із привидами вбитих, та, як на мене, то краще вже Данн, ніж отой мамула з фотографії — хай навіть і мертвий. Інші теж закивали.

Локвуд витяг гаманець, поклав на столик гроші за чай і сказав:

— Що ж, настав час це з’ясувати.

Усупереч нашим найкращим сподіванням, ми дісталися до будинку людожера з Ілінґа аж надвечір. Ми просто забули, що перед комендантською годиною на околицях і в передмістях дорожній рух зовсім не такий, як у центрі Лондона. Сюди поспішає багато автомобілів — та ще й через ремонт дороги в Чізвіку довелося зробити добрячого гака. Одне слово, коли наше таксі нарешті дотрюхикало до Ілінґа, його вулицями вже поспішали додому останні перехожі, а захисні ліхтарі на стовпах поволі розжеврювались. Сонце підійшло до самісінького обрію, а небо над нашими головами затягли чорні, схожі на розламану плитку шоколаду хмари, між якими проглядалися сині з жовтавим відтінком клаптики неба. Відчувалось. що от-от має задощити.

Невідомо, чи знав наш водій про похмуру репутацію вулиці Ліз, та за нашими рапірами й багажем відразу зрозумів, хто ми такі. Ми висіли з машини разом з усіма своїми ланцюгами й торбинами і останні сто ярдів до моторошного будинку № 7 подолали пішки.

Зазвичай люди помилково вважають, ніби місце, де стався злочин, неодмінно мусить мати похмурий і лиховісний вигляд: якщо це будинок, то він зиритиме на вас порожніми вікнами, двері в ньому обов’язково рипітимуть, а з-за покривлених стін лунатиме підозрілий шурхіт. Проте будинки, як і люди, можуть ховати якнайчорніші задуми й справи за веселенькими світлими стінами. Таким був і будинок № 7 на вулиці Ліз — цілком собі порядний і доглянутий зовні.

Він стояв посередині кварталу таких самих звичайнісіньких будинків, біля кожного з яких був гараж, а спереду красувався підстрижений газон, перетятий бетонною доріжкою. Усі ці будинки були цілком сучасні — з широкими вікнами й дахами з яскраво-червоної черепиці. В усіх дверях видніли вставлені скляні шибки, й до кожного входу вів невеличкий ґанок із простим пласким козирком. Не дуже багатий, хоч і не дуже бідний район — саме для мешканців середнього достатку. Сусідні газони розділяв живопліт із лаврових кущів, а за будинками в садках височіли кипариси. На тлі надвечірнього неба вони скидалися на чорні гострі леза ножів.

Будинок № 7 здавався анітрохи не гіршим за сусідні будинки, а подекуди навіть кращим. Інші будинки за тридцять років уже постаріли; на доріжках, порослих бур’яном, іржавіли накриті полотняними чохлами автомобілі. Все свідчило про те, що спогади про давні події ще й досі отруювали сусідам їхнє життя. А будинок, де раніше жив сам пан Соло-мон Ґапі, стояв чистенький і пофарбований, газон і живопліт — акуратно підстрижені. Тутешня влада, напевно, дбала як слід про те, щоб цей будинок не занепав і врешті не завалився.

Єдиними ознаками життя на цій тихій вуличці були освітлені вікна, затягнуті шторами. Дорогою ми не зустріли нікого, й тільки біля будинку № 7 помітили, що біля живоплоту стовбичить худорлява постать із згорнутими на грудях руками.

Джордж застогнав:

—У Пенелопи Фіттес сотні наглядачів! Чому їй спало на думку обрати саме його?

Перед нами стояв молодик у сріблясто-сірій форменій куртці агенції «Фіттес», із розцяцькованою рапірою на поясі. Його веснянкувате обличчя невдоволено скривилось, тільки-но він уздрів нас. Та ми досить давно вже знали Квіла Кіпса, щоб розуміти, що ця гримаса аж ніяк не свідчить про його поганий настрій.

— Певною мірою це навіть добре. — зашепотів Локвуд. — Кіпс уже працював з нами раніше. Він знає, що ми його не дуже слухатимемось. А це заощадить нам чимало часу... Здоров був. Квіле! — вигукнув він уголос. — Як ся маєш?

— Перш ніж ви питатимете про всякі дурниці. — відповів Кіпс, — я поясню вам. що аж ніяк не просився на це завдання. Мені воно так само не до душі, як і вам. Тож будьмо щирі.

Локвуд усміхнувся:

— Кажуть, що закоханих єднає саме небо.

— Авжеж. — підхопив Кіпс. — Я певен.

Колишній непримиренний суперник агенції «Локвуд і К°» Квіл Кіпс уже переступив свою двадцятирічну межу — і його Таланти де й поділись. Неспроможний відтепер чути й бачити ГЬстей. він перейшов у наглядачі над тими, хто ще міг це робити. Утрата Талантів змінила його вдачу — він став помітно лагідніший, ніж раніше. І хоч кмітливості в нього було не більше, ніж у сосиски з гірчицею, та спритності й сміливості вистачало. Тож Локвуд мав рацію: нам міг дістатись і гірший за Кіпса наглядач.

Джордж із недовірою позирнув на нього:

— То тебе, виходить, поставили шпигувати за нами?

Стенувши плечима, Кіпс відповів:

— Я лише спостерігач. Це правило нашої компанії, коли вона співпрацює з іншими агенціями. До того ж панна Фіттес просила мене допомагати вам, якщо знадобиться. Користі, щоправда, з мене тепер ніякої, бо я вже й не чую, й не бачу ніяких привидів. Хіба що в череві мені досі важчає. Та й то лише тоді, коли в ньому не накопичилися гази.

— Тоді з тобою в одній кімнаті краще не залишатись, — відказав Локвуд. — Та насправді я дуже радий, що ти нам допомагатимеш. Отже, будинок № 7... Ти вже заходив туди?

Кіпс поглянув через плече на чистенький білий будиночок, на віконних шибках якого вигравало останнє сонячне проміння:

— Я? Та що ви, жартуєте? Це ж командна робота! Краще вже самі натрапляйте на дотик привида! — він підняв руку з ключами на шкіряному ремінці. — Зате в мене є те, що вам

Локвуд уважно оглянув надвечірнє небо:

— Часу обмаль. Ходімо всередину.

Взявши торбини, ми мовчки попрямували бетонною доріжкою до ґанку. Десь у садку завів свою пісеньку чорний дрізд. У свіжому повітрі лагідно віяло ранньою весною. А попереду на нас чекав будинок.

До ґанку ми дісталися без пригод. Локвуд наполіг, щоб ми залишили тут невелике коло з залізного ланцюга, з ліхтарем посередині — як зовнішню лінію оборони. Якщо пощастить, тобто вистачить батарейок, то ліхтар світитиме тут цілу ніч, хай там що водночас коїтиметься в будинку. До того ж це коло буде місцем нашої зустрічі в разі, коли щось піде не так, як слід.

Коли все було зроблено, я зійшла на газон і зазирнула у вікно. Крізь шибку я побачила порожню кімнату, розтяту навпіл променем надвечірнього сонця. На стінах — смугасті брунатні шпалери, на підлозі — жовтавий килим, і жодних меблів. На стінах видніли вицвілі прямокутники по місцях, де колись висіли картини. В одній із стін — старомодний, чисто підметений камін.

— Ніби вітальня, — сказала я Джорджеві. що теж позирав у вікно через моє плече.

— Так, — весело кивнув він. — Саме тут знайшли стопу вбитого пана Данна. У вазі для фруктів, на столику.

— Чудово, — я притулила кінчики пальців до шибки. Часом таким чином — навіть серед білого дня — можна відчути якийсь відгомін минулого. Я прислухалась... ніби нічого немає. Тільки дрізд у садку виспівує. Будинок собі та й будинок. Ключ у замку крутнувся напрочуд легко — для будинку, що тридцять років простояв безлюдний. Першим увійшов Локвуд, за ним поволі рушили всі інші. Я зі своїм рюкзаком прилаштувалась останньою. ГЬллі, звичайно, вже знала про череп, а от Кіпс — ні. І до того ж я хотіла перекинутись із черепом кількома словами.

— Прокидайся, черепе! Ми на місці! — сказала я, повергаючи важіль на кришці склянки. — Зараз я занесу тебе всередину⁷.

— Навіщо? Нехай тобі живі приятелі допомагають. А я. здається. до тине належу...

Я вирячила очі. Сьогодні привид цілий день був не в гуморі — ще відтоді, як я повернулась із Будинку Фіттес. Моя згода попрацювати з Локвудом неабияк розлютило його. Я труснула рюкзак і мовила:

— Просто скажи мені, коли щось відчуєш.

— Ні. Скільки можна сидіти в цьому рюкзаку? Мене вже нудить від нього! Витягни мене!

— Зараз не можу. А при нагоді витягну.

— Ти просто соромишся мене, й квит!

— Соромлюся? Старого запліснявілого черепа?! — я зазирнула до склянки й побачила ображену пихату гримасу на обличчі привида. — Божечку, та заспокойся ти нарешті! Ти — привид Третього Типу. Дуже рідкісний. Якщо хтось почує нашу розмову, нам з тобою кінець. Кіпс нізащо не повинен про це знати. Трохи зачекай, поговоримо пізніше. І годі вже вередувати!

—Хіба можна отак розмовляти з такими цінними помічниками. як я? Мушу сказати... — тільки-но я переступила поріг, як голос урвався. — Ой!

Я вирячилась на склянку — обличчя привида застигло. Лише видно було, як на ньому б’ється одна-єдина зеленкувата жилка. А очі вибалушились і зирили на мене з огидою.

— Що трапилось?

Череп двічі моргнув і знов ожив:

— Нічого. Просто на мить мені здалося, що я відчуваю... Ні. я. мабуть, помилився. Старізапліснявілічерепичастень-ко помиляються. Забудь про це.

Голос черепа був непереконливий. ГЬразд, розпитаю його згодом, бо сюди вже поспішає Кіпс. Я закинула за спину рюкзак, зітхнула й заходилася збирати свої перші враження від будинку. Зараз я стояла в тісному передпокої, вздовж лівої стіни якого до другого поверху тягайся сходи. Тутешній килим, як і у вітальні, був вицвілий і жовтавий, на стінах — старомодні картаті кремово-брунатні шпалери. В дальньому кінці були скляні двері, іцо вели на кухню: саме зараз Локвуд і ГЬллі викладали там ще одне коло з залізних ланцюгів. До передпокою виходили ще двоє дверей: одні з них, як я пам’ятала з Джорджевого плану, вели до підвалу, а другі—до вітальні. Віяло цвіллю й вогкістю і більше, здається, нічим. Не знаю вже, що там приверзлось черепові, а я нічого небезпечного тут не відчула.

— Похмуре місце, — сказала я Джорджеві, що саме пробирався повз мене з важкою торбиною.

— Еге ж. Тут поліція знайшла гомілкову кістку — в підставці для парасольок. Готуймось краще до ночі. Допоможеш нам? Чи це не передбачено твоїм контрактом?

Я вже розтулила рота, щоб відповісти, та врешті промовчала. Джордж має рацію: нема чого ледачкувати. Я відкрила свої торбини і взялася до роботи.

Слід сказати, що зараз ми працювали згідно з інструкцією. За кілька хвилин після прибуття ми вже розставили всі захисні бар’єри: залізне коло на кухні, ще одне коло біля сходів, усередині кожного з них—торбинки з сіллю та залізними стружками. По всіх кімнатах ми запалили свічки, поставили на сходи недогарки, чутливі до коливань повітря. Працювали ми дружно й спритно. І Кіпс не дуже бурчав, і Голлі Манро вправлялася спритніше, ніж чотири місяці тому. Я так само помітила, що працювати разом з колишніми колегами мені легше, ніж розмовляти з ними, і з охотою взялася до звичної роботи. Усе гаразд. Врешті-решт, їм потрібен мій Талант, а не розмови.

Коли все було готово, а сонце сіло за обрій, ми пішли будинком нарізно, вимірюючи температуру повітря й зосереджуючись на атмосфері, що панувала тут. Не працював лише Кіпс — він сидів, підібгавши ноги, на кухні, пив гаряче какао й читав газету. Без свого Таланту він уже не годився для будь-яких психологічних розслідувань.

Насамперед я відзначила, що будинок Ґапі був невеличкий. На першому поверсі було лише чотири кімнати — передпокій.

вітальня. їдальня та кухня. На другому поверсі — довгий вузький сходовий майданчик, обабіч його — дві спальні, а між ними — ванна кімната. Під сходами — ще одні сходи, кам'яні, що вели в підвал, облицьований бетоном. Було ще й горище — не застелене дошками й геть порожнє. Загалом будинок був досить-таки сучасний, із тонкими, наче з картону. стінами й подвійними шибками у вікнах. Усі меблі з нього вивезли, всі оздоби зі стін прибрали. Жодних таємних закапелків — і все гаразд із психологічної точки зору. Джордж переходив з кімнати до кімнати — і гучно, як рекламний агент, оголошував, яку саме рештку пана Данна було знайдено в цьому місці. Та, попри всі ці моторошні подробиці, в будинку все залишалось напрочуд тихо.

Незважаючи на репутацію будинку, почувались ми в ньому цілком упевнено: кімнат—лише дев'ять, нас — п’ятеро, зброї вистачає. До того ж ми постійно стикаємось одне з одним, переходячи з кімнати до кімнати. Ніхто не зникає з чужих очей довше, ніж на кілька секунд. До найближчого залізного кола — кілька кроків. Усе це додавало нам завзяття.

Проте день іще не скінчився.

Мене заттікавила кухня. З огляду на те, що тут відбулося, саме вона мала стати головним джерелом надприродної сили. Я довго стояла тут, уважно слухаючи й придивляючись до старомодної обстанови—дерев’яних кухонних столів, під якими стояли шафки гірчичного кольору. Біля широкого вікна на тоненьких ніжках притулилась металева мийка, вкрита темними плямами. Стіни було вкрито шпалерами з брунатно-помаранчевими квіточками, підлогу застелено так само брунатним лінолеумом. Було помітно, що цей лінолеум колись піднімали — це, напевно, тридцять років тому робила поліція, здійснюючи розшук. Комірчина для харчів у кутку стояла порожня, тільки на полицях видніли темні кола від банок і бляшанок.

З кухні вели троє дверей — до садка, передпокою та їдальні. їдальня була маленька, квадратна, сполучена лише з кухнею.

Я зосередилася. Скільки ж тут звуків! Ось Кіпс зашелестів своєю газетою. ГЬллі вирушила до підвалу. Локвуд вирушив сходами нагору... А гце до мене долинув ледь-ледь вловимий, надприродний, прихований потойбічний шум.

— Ти чув? — спитала я в Кіпса.

Він сидів усередині залізного кола, опершись об торбини з сіллю, і у відповідь лише хитнув головою.

Дарма я його запитала про це. Такі речі можуть почути тільки агенти з найкращим Слухом. Саме цим ми й вирізняємося серед інших. І покладаємося тільки на себе... Я заплющила очі й знову прислухалася до звуків, які линули не звідси.

— Бачу, ти знову повернулася до них, — несподівано мовив Кіпс. — Не втрималася?

Розплющивши очі, я обернулася до нього:

— Нікуди я не «повернулася». Просто допомагаю Локвудові в цій справі.

— А яка тут різниця?

—Дістане за це більше грошей, — обізвався Джордж. який зненацька з’явився в дверях, що вели до передпокою. — Якщо ви скінчили оглядати кухню, ходімо до вітальні — там Локвуд збирає всіх.

— Гкразд, — відповіла я. Джордж зник, і за мить його голос лунав уже з передпокою, окликаючи ГЬллі. —Так, ятепер вільнонайманий агент, — провадила я. — Розумієш. Кіпсе, мені до вподоби бути вільною, працювати де хочу й з ким хочу. Жити з розв’язаними руками — так легше й простіше... — І я легко й просто всміхнулась до нього.

— Он як? — стенув плечима Кіпс. — А я думав, що ти викинула коника через оту ГЬллі Манро... Проте що мені до того? Краще перевір, чи надійне це коло. Може, додати ще один ланцюг?

— Ні, не треба. Вистачить. Я йду до вітальні,—і я рушила до дверей, перервавши свої пошуки на кухні. По-перше, було ще зарано, а по-друге, в мене ні сіло ні впало зіпсувався настрій.

Надворі, за вікном вітальні, майже смеркло. Живопліт біля дороги перетворився на суцільну чорну смугу, що оточувала нас. мов бар'єр. Так само потемніли й брунатні смуги на шпалерах. У мерехтливому світлі наших свічок вони здавались кліткою, в якій ми зненацька опинились. Локвуд із Джорд-жем були вже тут і тихенько про щось переговорювались. Побачивши нас із Кіпсом, вони кивнули.

— Чудово, — мовив Локвуд. — Час обмінятися думками... А де ГЬллі?

— Напевно, в підвалі, — відповіла я.

—Я кликав її досить гучно, — додав Джордж. — Піду погляну. — І він вийшов за двері.

—А ти що робиш. Кіпсе? — запитав Локвуд. —Тобі, мабуть, нелегко тут?

Квіл Кіпс стенув своїми кощавими плечима:

— Сиджу отут серед ланцюгів. Це не дуже приємна річ — перейти з оперативників у наглядачі, та я вже потрошку звикаю. Щось я не припав до вподоби Пенелопі Фіттес. Навіть після тієї справи в магазині Ейкмерів вона тільки й доручає мені, що всіляку бридню: то каналізацію в Розергайті, то ското-бійню в Деґенгемі... А тепер от до вас послала.

—Я думав, тебе підвищать після справи Ейкмерів, — зауважив Локвуд.

— Мали ггі лвргщити. бо надто вже гучна була справа. Тільки тепер мені не дуже довіряють. Кажуть, нібито я діяв занадто самостійно... Та що тобі, власне, до того?

Двері відчинились—увійшли Джордж і ГЬллі.

— Пробачте, — сказала ГЬллі. — Ви кликали нас? Що сталось?

— Нічого, все гаразд, —Локвуд дістав з кишені пакуночок печива. — Беріть. Просто перший огляд закінчено, і я хотів би почути ваші думки.

На мій подив, Голлі — зі своїми вічними дієтами — теж узяла коржик.

— Моторошне місце, — сказала вона.

Я кивнула:

—Цього ми й сподівались. Потойбічне від луння чути в кожній кімнаті. Дуже слабке, далеке, але мене він нього аж нудить.

— Може, тебе нудить від цих шпалер? — зауважив Локвуд. — Таке враження, що для цього будинку скупили всі брунатні шпалери в Лондоні. А що за відлуння Люсі?Ті звуки, про які нас попереджали?

— Ніби радіоперешкоди. Більше нічого не розібрати. Можливо, краще дочекатись ночі.

— А я виміряв температуру повітря по всіх кімнатах, — мовив Джордж. — Найхолодніше в підвалі, особливо в одному місці під сходами, і в кухні. Знову ж таки, цього й слід було сподіватись, бо саме там тридцять років тому поліція виявила найбільше кривавих плям, а на кухні — ще й рештки пана Данна, якими наш любий Ґапі не встиг посмакувати.

— Припини, — обізвалася Голлі.

— А загалом, — провадив Джордж, — жодних слідів при-вида немає. Щоправда, в кухні я побачив кістяк, але відразу виявилось, що то Кіпс.

Кіпс вибалушив очі:

—ГЬді, Джордже! Тут є в кого-небудь бинти? Давайте їх сюди, бо я зараз лусну зі сміху!

— Пробачте, а хіба наглядачі мають право голосу? — відказав Джордж. — Побережи краще слова для рапорту панні Фіттес.

— ГЬді, годі, — зупинив їх Локвуд. — Досить уже. Що скажеш ти, Кіпсе?

— Місце справді поганеньке, хоч ми про це вже знали.

— А ти що скажеш, ГЬллі?

— Мені увесь час здавалося, — боязкувато відповіла Голлі, — ніби за мною хтось стежить. Стоїть за спиною й дивиться.

— У мене було таке саме відчуття, — додала я. — А коли воно проявлялось найдужче?

— Коли я ставала спиною до центру кімнати. Будь-якої кімнати.

— У підвалі є Смертний Вогонь, — сказав Локвуд. — На місці, де було скоєно вбивство. Ґапі, напевно, якимось чином заманив того чолов’ягу туди. На це місце слід буде звернути особливу увагу. Ійдаю, іцо нам буде найкраще розійтись по різних кімнатах і вряди-годи мінятись місцями. Люсі, що ти збираєшся робити?

— Мені треба вільно пересуватись. Щоб стежити за всім, що я ПОЧАТО.

— Гаразд. домовились. Тільки спочатку я хочу дещо вам показати. Ходіть усі за мною.

Він повів нас до передпокою. Надворі було вже зовсім поночі. крізь скляні шибки у вхідних дверях виднів засвічений ліхтар. На сходах мерехтіли недогарки.

Локвуд залишився посередині коридору й показав на шпалери праворуч від себе, десь на рівні мого стану:

— Як ви гадаєте, що це?

Уздовж стіни тяглась вузька протерта чорна смуга. Вона проходила всім коридором, то уриваючись, то з’являючись знову.

— Слід від черева. — пояснив Локвуд. — Цей Гаїті був такий гладкий, що терся черевом об стіни. З іншого боку — така сама смуга. Килим вичовганий посередині — там, де він звичайно ступав.

Ми оглянули смуги на стінах. Коридор, звичайно, був вузький, та все ж не такий, щоб у нього ледве можна було протиснутись! Лише тепер я виразно уявила, яке було в Ґапі черево, якщо він зачіпав ним за стіни.

—Тут є ще дещо, — Локвуд узяв з пояса ліхтарик, увімкнув і мовчки освітив ним кухонні двері. Більшу частину дверей займала запорошена, брудна скляна панель. На ній видніли плями — такі старі й великі, що їх важко було розгледіти до ладу. Лише склавши подумки їх докупи, я зрозуміла, що це.

— Відбитки долоні, — пояснив Локвуд. — Жирної долоні, якою він зазвичай штовхав двері. Зверніть увагу на їхній розмір!

Ми мовчки втупились у сліди долоні. До одного з них Локвуд підніс свою власну долоню—вузьку, з довгими пальцями. Лабета пана Ґапі виявилась удвічі ширша й набагато довша за неї.

Як я вже казала, сутінки поволі перетворились на ніч. що огорнула вулицю Ліз: надворі, біля входу, світив лише один-єдиний ліхтар. Зате всередині будинку № 7 у кожній кімнаті горіла свічка або лампа. Ми з’їли бутерброди, випили чаю й поділили між собою вахту: першу чверть ночі Локвуд мав провести в підвалі, Джордж — на першому поверсі, а Кіпс — нагорі. ГЬллі доручили обходити пости й перевіряти, чи все гаразд. Мені теж дозволили пересуватись услід за джерелом звуку, якщо його буде виявлено. План видавався цілком розумним. Будинок невеличкий — ми всі будемо поряд одне з одним і зможемо навіть переговорюватись.

Свій обхід я розпочала з підвалу — холодного, неприємного місця, що являло собою нерівно зацементований майданчик, оточений зусібіч голими цегляними стінами. Придивившись, можна було помітити ділянки підлоги, де тридцять років тому поліція проводила розшуки. Локвуд був уже тут — він стояв біля стіни, загорнувшись у своє довге пальто і розставивши круг себе свічки. Він усміхнувся мені, коли я проходила повз нього. Я усміхнулась у відповідь. Ми обоє перейнялись однаковим робочим хвилюванням і вперше за цю добу почувались одне з одним набагато вільніше.

Джорджа я знайшла в їдальні, де він порався з якимось невеличким приладдям. Зовні воно було схоже на срібний дзвіночок, підвішений до дротяної сітки. Джордж кивнув мені, проте не сказав нічого. Ми обоє були заклопотані, тож я мовчки вирушила далі.

Дивна річ, але найбільш товариською з усіх нас виявилась ГЬллі Манро, що проходила повз мене, коли я стояла й про-слуховувала передпокій. Вона всміхнулась, запропонувала мені жувальну гумку й пішла собі далі.

Другий поверх розпочинався з вузького сходового майданчика. Там у колі з ланцюгів, оточеному свічками, стояв Кіпс — нашорошений, мов той стерв’ятник. За його спиною видніли відчинені двері, а за ними—спальня, освітлена рожевим сяйвом вуличних .ліхтарів.

Я прислухалась... звідкілясь долинув ледь чутний звук, що його я ніяк не могла розпізнати.

Клац. клац, клац... Потім звук ущух.

Проходячи майданчиком, я посвітила ліхтариком у ванну кімнато. Умивальник, ванна та унітаз були геть укриті пилом. Підлога теж була запорошена: на ній видніли сліди агентів, що нещодавно проходили тут. зокрема й наші власні. Унітаз стояв порожній, сухий, покритий кільцями вапна. З ванної кімнати я перебралась до спальні в дальньому кінці сходового майданчика і поглянула з її вікна вниз, у темний садок.

Усередині будинку раптом щось гупнуло — так, ніби хтось підскочив на підлозі чи впав на неї з висоти. Звук не повторився. Може, то був хтось із нашої команди, а може, й ні. Про всяк випадок я поглянула на годинник: отакої, ще й дев’ятої немає’

Оглянувши спальні, я повернулась на майданчик. Кіпс і досі стояв там. тримаючи руку на ефесі рапіри, і я знову подумала про те. як йому зараз тяжко почуватись таким сліпим, глухим та безпорадним: адже всі Таланти давно його покинули.

— Поки що нічого, — сказала я.

— Гаразд, — відповів він. — Продовжуй, Люсі.

Я зазирнула під сходи. Світло ліхтаря, що сяяв біля ґанку, проникало до передпокою крізь скляну панель дверей. До щілини під зачиненими дверима теж просочувалося світло — тепле, золотаве від свічок, запалених у вітальні. Мерехтіли й недогарки, засвічені на сходах, проте світла з них було мало. Зійшовши до середини сходів, я зупинилась і прислухалась, торкнувшись пальцями шпалер. Почула, як піді мною рипнула дерев’яна сходинка. Почула, як кахикнув Кіпс на сходовому майданчику, як десь на вулиці ляснули двері, як Джордж на кухні тихенько засвистів пісеньку...

Цілком безневинні звуки. Чому ж на моїх руках заворушились волосинки?

Мене зненацька охопила тривога.

— Кіпсе! — вигукнула я. — Де ти!

— Над тобою. Там, де ти мене залишила.

— Локвуд е?

— Я на сходах підвалу. У тебе все гаразд, Люсі?

— А де ГЬллі? З тобою?

— Так, поряд зі мною.

Я поглянула в бік кухні, звідки досі було чути посвистування:

— Джордже! Скажи, де ти?

Двері вітальні відчинились, і звідти визирнула Джорджева голова:

— Я тут. Вимірюю температуру. Що трапилось?

Я нічого не відповіла, тільки перехилилась через перила і втупилась у двері кухні. Я мала побачити крізь скляну панель світло від запалених у кухні свічок, проте панель була темна. А з-за неї далі лунало посвистування — тихеньке й сумне. А потім долинув ритмічний стукіт—такий, ніби щось сікли ножем на дерев’яній дошці. У кухні хтось працював.

Цих звуків більше ніхто не почув — ні посвистування, ні стукоту ножа об дошку. Можливо, це чув хіба що череп у рюкзаку. та він мовчав — напевно, ще й досі ображався на мене. Я спробувала пошепки заговорити з ним, проте він уперто не відповідав.

Ми мовчки зібрались у передпокої. Локвуд із рапірою напоготові підійшов до кухонних дверей і притулив вухо. Скляна панель залишалась чорною, ніби по той бік стояла якась перепона, що засмоктала всі промені світла.

— Я й тепер чую це, — сказала я. Аж тут несподівано стукіт урвався. Кілька разів він уривався й раніше — так, наче ніж натрапляв на щось тверде, а тоді сік далі.

Локвудів погляд зустрівся з моїм:

— Що ж. погляньмо, хто там надумав приєднатись до нас.

Він узявся за ручку, крутнув її, тоді штовхнув двері й заскочив до кухні. Звук негайно урвався. Вслід за Локвудом, стискаючи в руці соляну бомбу, рушила я. За нами протиснулись Джордж із Кіпсом. Ми зупинились, щоб оглянути порожню кухню. На дерев'яні столики лягали гострі тіні кипарисів, що росли в садку: легенько мерехтіли свічки, розставлені колом на потрісканому лінолеумі підлоги.

— Нічого? — відсапнув Кіпс.

Я також видихнула й сказала:

— Усі звуки вщухли, тільки-но ми зайшли сюди.

— Він кепкує з нас, — торкнув мене за руку Локвуд. — Цього й слід було сподіватись.

— Але ж я насправді чула, — зіпнула я. Завзяття, з яким ми вломилися до кухні, зробило нас усіх дратівливими. Джордж бурмотів собі під ніс соковиті прокльони, а Голлі відчутно тремтіла.

— Ніхто й не каже, що ти не чула, Люсі, — Локвуд єдиний серед нас залишався спокійним. Він примружив очі й ще раз оглянув порожню кухню. Потім пристебнув до пояса рапіру й поглянув на термометр. — Температура нормальна. Жодних проявів не помітно.

— Не забувай про двері, — нагадала я. — Коли ми щойно підішли до них, усередині було темно.

— Твоя правда, — він дістав з кишені пальта пакуночок із шоколадними цукерками. — Беріть по дві штучки й діставайте термоси. Пора випити по чашечці чаю.

Ми стояли на кухні, пили чай і заспокоювались. У будинку з привидами не можна давати волю почуттям. Привиди живляться ними й стають сильніші.

— Отже, двадцять перша година три хвилини. Час, коли ми помітили перший справжній феномен, — мовив нарешті Локвуд. — Здається, Фіттес із Барнсом мали рацію — ця тварюка проявляє себе через звуки. Люсі, тобі доведеться прийняти найголовніший удар. Упораєшся?

Я кивнула:

— Задля цього ти мене й запросив.

—Так, тільки я не хочу, щоб ця робота була тягарем для тебе.

Серце моє досі калаталось, та я все ж таки спромоглась відповісти спокійно і впевнено:

— Усе гаразд.

Локвуд повільно кивнув:

— Чудово... Отже, діємо так само, як і раніше. Зустрінемось пів на дванадцяту — дізнатись, чи не натрапив хтось на слід Джерела. Тоді ж поміняються постами ті, хто веде спостереження на місці. В разі якнайменшої небезпеки або появи чогось химерного — негайно окликаймо інших.

Одне за одним усі порозходились, і на кухні залишились тільки ми з Джорджем. Звичайно ж. мені тут насамперед знайшлася б робота. Проте виявилось, що Джордж дотримувався такої самої думки: він дістав з торбини те саме дивне приладдя, яке я вже бачила у вітальні. — срібний дзвіночок, підвішений до дротяної сітки, укріпленої на дерев’яній рамі. Надзвичайно обережно, широко розставивши лікті, він тримав цю сітку між великими і вказівними пальцями обох рук — і таким чином поставив її на кухонний стіл, щоб вона опинилась у промені місячного сяйва, а тоді позадкував, милуючись своєю роботою.

— Джордже, що це? — спитала я, не в змозі утамувати цікавість.

Він провів долонею по кучмі свого розпатланого білявого волосся:

— Це ПСРС. Психологічна система раннього сповіщення. Найновіша розробка Інституту Ротвела. Половина оцих цинкових дротинок — звичайна, а половина — вкрита найтон-шим павутинням, яке має підвищену чутливість до потойбічних проявів. Різниця фазових коливань дротинок порушує рівновагу всієї системи, й тоді... — він поглянув на мене й стенув плечима. — Одне слово, перед появою привида цей дзвіночок повинен задзеленчати.

— І це справд і працює?

—Не можу сказати. Я сьогодні вперше випробовую цю систему.

—Хіба вона чутливіша за наші Таланти?

— Не знаю. За мій — напевно. За твій — навряд.

Джорджів голос мені не подобався: ніби й чемний, та водночас байдужий. Перейшовши на середину кухні, Джордж таким самим голосом провадив:

—Треба, мабуть, посилити тут захист. Не знаю навіщо, просто щось мені це підказує. Подай мені, будь ласка, отой ланцюг.

— Будь ласка, — відповіла я. — Знаєш, Джордже, я така рада знову працювати з вами.

Запала тиша.

— Та невже? — відповів нарешті Джордж. — Дивна річ.

Я поклала на підлогу ланцюг і стояла, потупивши очі, бо відчувала, що Джордж пильно дивиться на мене.

— Що тут дивного?

Джордж іще помовчав, цього разу довше. Він виклав другий ланцюг із зовнішнього боку кола, обережно розправив його й лише тоді обізвався:

— Як це? Адже ІЬллі досі з нами.

— І ти туди ж! — розгнівано вигукнула я. — Скільки можна вам усім казати?! Я пішла від вас не через Голлі! Хіба ти нічого не бачив? Не бачив, як ми з нею розмовляли в кав’ярні? І сміялись, і веселились...

— Те, що ви з Голлі один раз спромоглись побалакати, не задушивши одна одну голими руками, аж ніяк не робить вас найкращими подругами, — заперечив Джордж, замислено протираючи окуляри краєчком свого светра. — Варто б додати сюди ще кілька недогарків. У тебе часом немає?

— Є. Отут, у торбинці, — я дістала пластикову торбинку й витягла звідти кілька недогарків. — Між нами з Голлі тепер усе гаразд.

— Еге ж, як у кота з собакою, — пирхнув Джордж. —Тримай! — Він кинув мені коробочку з сірниками.

— Це було до Полтергейста, — наполягала я. — А зараз усе змінилось.

— Полтергейст лише розставив усе по місцях. — буркнув Джордж, і я відчула, що він каже цілковиту правду. — Після нього ти й пішла, розлютившись через Голлі.

— Ні, не через ГЬллі. Просто я втратила владу над своїм Талантом, — провадила я. — Я пробуджувала й приманювала ГЬстей, а вас піддавати небезпеці не хотіла. — Я запалила кілька недогарків і побокувала. — Будь-що цієї ночі я з вами.

Джорджеве обличчя залишалось так само байдужим:

— Еге ж, ти з нами. Я невимовно вдячний, — урвавши несподівано мову, він запитав: — Що там у тебе?

Я підняла руку, подаючи знак, щоб він замовк. Над моєю головою лунали важкі повільні кроки. З кожним кроком тремтіла стеля й коливався вогник у світильнику на стіні. Далі я почула, як рипнули двері — й знову запала тиша.

Я поглянула на Джорджа:

— Ти що-небудь чув? А вогник у світильнику бачив?

— Вогник і справді моргнув... Але я не чув нічого. А ти? Що це було?

— Кроки. В дальній спальні. Може, це Кіпс там ходить?

— Аж ніяк. Він тихенько сидить серед своїх ланцюгів.

— Я теж так гадаю... Може, ходімо й погляньмо самі?

Джордж знервовано поправив окуляри:

— Що ж... ходімо.

— Тоді вперед.

Ми хутко пройшли вузьким коридором до сходів і вирушили нагору, перестрибуючи по дві сходинки відразу. Вискочивши на майданчик, ми тут-таки побачили Кіпса, що сидів з рапірою напоготові всередині залізного кола. Побачивши нас. він здивовано вирячив очі, та ми з Джорджем, не зупиняючись. проскочили повз нього. Коридор був тихий і темний; двері дальньої спальні виявились відчинені, й за ними видніла кімната, лагідно освітлена місяцем. Ми мовчки рушили туди. На півдорозі до спальні я знову почула химерне клацання. Клац, клац, клац., тричі, далі — тиша, потім — той самий звук. Ці ледве чутні звуки здавались мені незрозумілими й водночас знайомими. Я ніяк не могла пригадати, де чула їх раніше.

Проходячи повз ванну кімнату, я засвітила ліхтарик. Коли промінь майнув дерев’яною підлогою, мені зненацька здалось. ніби у ванні хтось лежить. Я підняла руку — чорна тінь ожила й поповзла вбік разом з променем. Я підійшла ближче й зазирнула до ванни. Ні, вона порожня, тільки порох і павутиння. Простісінька гра уяви й світла.

Джордж пройшов коридором за моєю спиною. Прямуючи до спальні, він раптом зупинився й скривився з болю:

— Ой! Ай!

Витягти рапіру, я підбігла до Джорджа:

— Що з тобою?

— Наступив на холодну пляму... мене аж пронизало морозом... — він поглянув на термометр. — Дивна річ. Обдало холодом і зникло... ще й так боляче...

— З тобою все гаразд?

— Усе. Просто злякався з несподіванки. І температура повітря вже нормальна.

У спальні теж усе було тихо, однак мені здалося, що дверцята однієї з шафок трішки відчинились відтоді, як ми востаннє заходили сюди. Відчинились? Невже? Клацання вщухло, нічого надзвичайного в спальні помітно не було.

— Правду каже Локвуд, — зауважив Джордж. — Ця тварюка просто кепкує з нас. А її прояв — це звуки. — Він визирнув у коридор і махнув рукою Кіпсові. — До речі, ти не брала з собою той клятий череп? Цікаво, що він про все це думає.

— Брала. Тільки користі з нього буде мало, — відповіла я. — Він, бач, не в іуморі. Обурився, що я погодилась знову попрацювати з «Локвудом і К°».

— Ревнує, — мовив Джордж. — Ач, коханець маринований! Мабуть, думає, що він тобі світ зав’язав... Авжеж, бо ти— єдина ниточка, що зв’язує його з живими людьми. Врешті-решт, у кожного свої проблеми... Гаразд, поставлю у вітальні ще одну ПСРС, а ти, можливо, ще раз спробуєш поговорити зі своїм черепом. Щось мені це місце не до вподоби... Я досі не маю й гадки, де тут може бути Джерело.

Такої гадки не було ні в мене, ні в будь-кого з нас, і це лягало справжнім тягарем на мою душу. Наша сторожа тривала далі, й водночас із цим різноманітнішав репертуар звуків, які я чула всередині цього будинку. Ще кілька разів з горішнього поверху лунали важкі кроки — щоразу прямісінько в мене над головою. Кроки були дивні — короткі й гучні, та водночас ніби трохи приглушені. Так можна було ступати розпухлими ногами, взутими в домашні капці. Двічі — раз у підвалі та раз у вітальні — я чула гарячкове, напружене дихання. Здавалось, ніби якийсь велетень намагається йти, та це ледве вдається йому. А ще один раз, стоячи в передпокої, я почула в себе за спиною м’який довгий шурхіт — ніби хтось волік своє обтягнуте матерією черево, тулячи його до стіни. Будь-якого з цих звуків було б досить, щоб неабияк стривожити мене: зібрані докупи й нечутні для інших, вони почали виїдати мені мозок.

Еге ж. будиночок нам трапився галасливий. Тепер я зрозуміла. чому⁷ Пенелоггі Фіттес так кортіло залучити до цієї роботи мене.

Пенелоггі Фіттес... Не Локвудові! Думка про це вкрай дратувала мене. Та за кілька останніх місяців я навчилась як слід тамувати свої почуття в небезпечних місцях. А те, що цей будинок був небезпечний, я не мала й сумніву. А най-небезпечнішим місцем у цьому небезпечному будинку була, здається, кухня — брудна, захаращена, обклеєна бридкими гірчичними шпалерами. Мені захотілось оглянути її якнай-уважніше. щоб визначити, яке місце посідала вона в тутешніх подіях. Зрозуміло, що заняття це не з приємних, однак воно може виявитись найшвидшим способом розшукати Джерело. Зараз я зроблю це, потім викину все з голови й подамся собі додому...

Було вже ггів на дванадцяту. Саме зараз ми мали знову зібратись у вітальні, тож я насамперед вирушила туди. Інші за дві останні години не виявили нічого прикметного, крім незначного Болю та Повзучого Страху. Я поділилася з колегами своїми спостереженнями, й Локвуд розпитав мене про деякі подробиці, а тоді поцікавився, чи зможу я працювати далі. Я запевнила його, що зможу. Потім ми помінялись місцями: Джордж вирушав до підвалу, Голлі — на другий поверх, а Локвуд мав вільно переходити з місця на місце — перевіряти, чи все у всіх гаразд. Я ж повернулась, як і збиралась, до кухні.

Тільки-но я увійшла туди, як мені почулось коротке насвистування, а потім пролунали три швидкі удари: клац, клац, клац. І знову запала тиша.

— Черепе! — окликнула я. —Ти чув це?

Відповіді не було. Гаразд, мені вже досить! Цей череп мовчить від самісінького нашого приїзду до будинку! Я витягла з рюкзака склянку: там усередині, в зеленому вихорі, плавало обличчя привида. Вираз його був ще зухваліший, ніж зазвичай, а коли я пробувала зазирнути йому в очі, він негайно відвертався. Врешті я поставила склянку на підлогу, біля ланцюгів, і рішуче запитала:

— Ти чув це? Звукові феномени посилюються. Що ти можеш про них сказати?

Привид облишив крутитись. Він повів очима туди-сюди, ніби щойно помітив мене:

— О! Невже ти все-таки надумала спитати поради в МЕНЕ?

—Так. Тут у будинку щось коїться, і я відчуваю смертельну небезпеку. Мені цікаво, що ти про це думаєш.

Привид скривив пику в удаваному подиві, ворухнув ніздрями, ніби пирхаючи, й мовив:

— Тільки не кажи, що тебе справді цікавить моя думка Я оглянула залиту місячним сяйвом кухню — мовчазну, спокійну, та насправді сповнену небезпеки:

— Любий черепе... Мене твоя думка справді цікавить, і я прошу тебе, як... як...

— Відчуваю твоє вагання, — зауважив череп. — Ти просиш мене як приятеля?

Я з огидою скривилась:

— Оце вже ні!

— Тоді, може, як шановного колегу?

— Це, мабуть, теж занадто. Ні, я прошу тебе як людина, що цінує твою думку, попри твою злу й підступну вдачу.

Обличчя привида уважно поглянуло на мене:

— Що ж, гаразд... Як я зрозумів, ти вирішила облишити лестощі й казати тільки щиру правду. Авжеж?

— Так.

— То йди втопись у відрі з водою. А від мене жодного мудрого слова не дочекаєшся.

— Он який ти нечема! — спересердя вигукнула я. — Правду каже Джордж, що ти просто ревнуєш! — Я нахилилась і опустила важіль на склянці.

Цієї миті в кухні щось тихенько забулькотіло. Забулькотіло й забряжчало. Я озирнулась.

У кутку стояла стара чорно-біла газова плита. Її ніхто не розпалював уже років з тридцять, одначе зараз на її запорошеній поверхні щось грюкало.

Виявилось, що то каструля. Досить велика. Я помалу підійшла ближче. Каструля тремтіла й підстрибувала на плиті, а всередині неї щось варилось. Вода хлюпала звідти на плиту й сичала. Засмальцьовані вінця каструлі були геть обліплені дрібними бульбашками.

Дивитись на те вариво мені не хотілось, проте я мусила це зробити. Мусила поглянути, що кипить у цій каструлі.

Я тихо-тихо підкралася до плити. Зовнішня стінка каструлі поблискувала в місячному промінні: всередині було темно, і з цієї темряви стирчало щось округле, щільно оточене бульбашками. У повітрі пахтіло міцним м’ясним бульйоном.

Ближче, ближче... «Брязь, брязь», — гримотіла далі каструля. Я взяла з пояса ліхтарик, увімкнула, підняла його вище...

—Люсі!

Зойкнувши з несподіванки, я обернулась і побачила в промені ліхтарика обличчя Локвуда. Він здригнувся й підняв руку, затуляючи очі.

— Що ти тут робиш, Люсі? Вимкни, будь ласка, ліхтарик!

—Що я роблю тут? Хіба ти не... — я обернулась і посвітила ліхтариком на плиту. Однак там було порожньо. Каструля зникла, повітря очистилось. У вікно зазирав місяць. Я вимкнула ліхтарик і почепила його до пояса.

Локвуд став між мною й плитою:

—Ти щось бачила?

— Тут щось варилось, — відповіла я. — На плиті, в каструлі... А тепер каструля зникла, — розпачливо додала я.

Локвуд відгорнув волосся з чола й спохмурнів:

— Я щойно бачив твоє обличчя. Ти стояла, ніби загіпнотизована. Цей привид поставив пастку й заманює тебе туди.

— Що ти! Я просто хотіла поглянути...

— Атож. Такою я іце ніколи тебе не бачив. Усі тутешні феномени зосередились на тобі, Люсі. Крім тебе, ніхто з нас нічого не відчуває. Це тривожить мене. Може, краще відмовитись від цього завдання?

Я з несподіваним роздратуванням поглянула на нього:

— Це і є моя робота, Локвуде. Слухати і вловлювати. Просто повір мені, і все...

— Звичайно, я тобі вірю, — він поглянув мені в очі. — Просто я дуже переймаюсь тобою.

— Оцього вже не треба, — я відвела очі вбік і мимоволі побачила Джорджів дзвіночок, що виблискував у місячному світлі. Щось небагато з нього користі. За кілька футів від нього відбувся прояв привида, а він навіть не ворухнувся. — Я впораюсь з усім сама. Не забувай про це. Якщо справді хочеш, щоб я була тут.

Запала мовчанка.

— Звичайно, хочу, — відповів нарешті Локвуд. — Хіба я про це не казав тобі?

— Авжеж, казав. Але ж тебе про це попросила Пенелопа Фіттес! Ось де різниця!

—Люсі, що за ґедзь тебе...—почав Локвуд і зненацька обернувся, почувши, як у нього за спиною грюкнули двері. — Це ти, Джордже?

Джордж увірвався на кухню: його очі дико блищали за скельцями окулярів.

—Люсі, Локвуде! Мерщій ходіть і погляньте! Там. у підвалі!

Ми з Локвудом протислись повз нього й кинулись до входу в підвал. Локвуд увімкнув свій ліхтарик і спрямував жовте коло світла на бетоновану підлогу:

— Що тут? Де?

— Кістки! Кістки та... всякі інші рештки. Онде лежать купкою біля сходів.

Ми поглянули вниз. На запорошеній сірій підлозі нічого не лежало.

-Де?

Джордж із відчаєм махнув рукою:

— Справді, тепер кістки зникли... Марно я сподівався, що вони дочекаються вас!

— А може, й не зникли. — заперечила я. — Локвуде, в тебе найкращші Зір. Якби ти зійшов туди...

Здалеку долинув дикий вереск. То була ГЬллі. Ми з Локву-дом і Джорджем. перезирнувшись, кинулись назад на кухню, а звідти — до невеличкої їдальні. ГЬллі стояла там, туплячись у порожнечу перед вікном.

— Соломон Гаїті? — водночас спитали ми, витягаючи раггіри.

ГЬллі. геть бліда від місячного світла, хитнула головою:

— Ні.

— Що ж ти тоді побачила?

— Нічого. Просто стіл. А на ньому...

— Що?

— Було надто темно, щоб розгледіти як слід. Ніби посуд. Ножі, виделки... — вона здригнулась. — І шмат смаженини.

— От гидота,—відповів Джордж. —А я в підвалі, напевно, бачив обрізки цього м’ясива.

— Знаєте, що було найстрашніше? — прожебоніла Голлі, тоді кахикнула й провадила вже спокійніше: — Серветка. Така біленька, лежала згорнута поряд із тарілкою. Не знаю, чому, але ця серветка... доконала мене. Усе це тривало одну-єдину мить. Бах! — і зникло невідомо куди...

—Біда нам з цими «баками»,—сердито відповів Джордж. — Нема куди навіть і рапіру встромити. І жодного сліду Джерела... Люсі! — гукнув він, побачивши, що я заціпеніла. — Люсі! Що сталось? Ти знову щось чуєш?

Усі троє стояли довкола мене в темній їдальні й чекали на мою відповідь.

— Не можу достеменно сказати, що це він, — повільно промовила я, — але... так. Я чую.

Із затінку до мене долинув легенький крекіт — ніби хтось важкий умостився на дерев’яному стільці.

— Він тут? — прошепотів Джордж.

Я хитнула головою:

— Ні. Це просто звуки, відлуння минулого... — я не закінчила: моє серце тьохнуло, в голові запаморочилось, а руки й ноги обважніли. Страх огорнув нас усіх. Я почула знайомий звук — дуже-дуже тихий, ледве чутний, ніби хтось клацає ножем та виделкою по тарілці. — Я, здається, чую, як він їсть.

У темряві хтось кахикнув. Потім прицмокнув губами.

— Може, краще вийти звідси на хвилинку? — попросила я. — Тут нема чим дихати...

— Гіїразд, — погодився Локвуд. —Тут і справді страшенна задуха.

Залишатися в їдальні не хотілось нікому. Ми вчотирьох рушили до виходу. І саме цієї миті в будинку пролунав новий крик, сповнений страху та болю. То був крик людини, яку вбивають або лякають до смерті. Хтось ухопив мене за руку — не знаю вже, чи Джордж, чи Голлі.

— О, ні... —тільки й промовила я. — Кіпс...

Локвуд уже біг попереду нас. Пальто лопотіло за його спиною.

— Голлі, чекай нас тут! Люсі...

— Облиш. Я піду з тобою.

Ми з Локвудом і Джорджем промчали через кухню, повз двері, що вели до підвалу, й далі — аж до сходів. У будинку панувала мертва тиша. Вгору, вгору, відразу через дві сходинки... ось він, майданчик...

Там, у колі із залізних ланцюгів, спокійненько сидів Квіл Кіпс. Підперши рукою голову, він читав при свічках якийсь дешевий роман. З одного боку від нього лежав розпечатаний пакуночок печива, а з другого стояв термос із кавою. Кіпсове обличчя кривилось із нудьги, та враз змінилось, тільки-но ми підскочили до нього.

— Чого вам треба, йолопи? — запитав він.

І не почув у відповідь ані слова.

На ґанку було холодно. Як частенько трапляється лондонськими ночами, сіяв дрібний дощик. Було чути, як він шелестить у кущах, шурхотить об бетонну доріжку, дзюрчить із старої стічної рури. Якщо не брати цього до уваги, в місті панувала тиша: цієї глупої нічної пори все живе заховалось до своїх жител. Холод, дощ і тиша — цілющий бальзам для нас усіх. Це саме те, що завжди допомагало нам заспокоїтись.

Одна з небезпек тривалого перебування в будинку з привидом — це те, що ти починаєш приймати правила гри, нав’язаної тобі ГЬстем. А оскільки ці правила постійно змінюються й викривлюються, ти врешті починаєш відходити від принципів, які зберігають тобі життя. У будинку Ґапі ми потрапили саме до такої пастки й легко дозволили привидові зломити нас, ставши по одному жертвами його психічних атак. І Голлі, й Джордж, і я були вкрай знервовані: зараз ми мовчки стояли на ґанку, жуючи шоколадки й туплячись у пітьму. Зрозуміло, чому привид не зачепив Кіпса: по-перше, той не виходив із залізного кола, а по-друге, вже втратив чуття до потойбічних проявів. А от щодо Локвуда сказати було важче: можливо, він виявився менш вразливим, ніж ми, й привид просто не наважився напасти на нього. Локвуд, до речі, й зараз поводився досить-таки невимушено.

— Як почуваєшся, Люсі? — запитав він, позирнувши на мене. —Сподобалось працювати з нами? Тепер ніхто не скаже, що агенція «Локвуд і К°» не дотримує своїх обіцянок.

Я ковтнула чаю з термоса. Свіже нічне повітря робило своє: з кожною секундою мені ставало легше.

— Це був найкращий вечір у моєму житті, — відповіла я. — Рештки людського тіла й смертельний страх. ГЬстріше навіть за індійський перець.

Локвуд усміхнувся:

— Ти дуже допомогла нам. Ми з Джорджем та ГЬллі бачили якихось два-три видива, й квит. А найбільше відомостей зібрала саме ти.

Я не змогла втриматись, щоб не всміхнутись йому у відповідь. Локвудові компліменти завжди тішили мене.

— Найбільше, та все одно недостатньо, — заперечила я. — Я чула Ґапі майже в кожній кімнаті. Чула, як він ходить, їсть, насвистує, навіть ріже щось на кухні. І Голлі, і Джордж, і я бачили уривки видив з минулого — і все це знову-таки відбувалось у різних кімнатах. От тільки самого Ґапі ми так і не побачили, а отже, анітрохи не наблизились до Джерела.

Локвуд хитнув головою:

—Я думаю, що все-таки наблизились. Погляньте самі: стіл, кістки, каструля — все це частини одного прояву. Привид Ґапі — це не частина будинку, а салі цей будинок. Він не прив’язаний до певного місця — він усюди. Джордже. ти казав нам, що Ґапі вкрай рідко залишав будинок. Тож природно, що він злився з будинком в одне ціле. Хоч Ґапі давно вже мертвий, цей зв’язок досі зберігається. Мені здається, що він досі тут.

— А може, це все ж таки привид жертви? — обізвався Кіпс. — Завдяки Джорджеві ми знаємо, що рештки бідолахи знаходили майже в кожній кімнаті. У вітальні — стопу, в коморі — нігті...

— В коморі — очі, — виправив його Джордж. — У банці.

— Дякую, — буркнув Кіпс. — Більше подробиць не треба. Я хотів спитати: хіба це не може бути привид пана Данна? До того ж ви кажете, що чули його крик...

— Чули, — підтвердила я. — Та я все одно вважаю, що це Ґапі. Усі звуки, які я вловлюю, пов’язані саме з його моторошними діями. Він повторює їх заради власної втіхи, а водночас ще й кепкує з нас.

— То виходить, що Джерело — це весь будинок? — тихо запитала ГЬллі. Вона й досі ще не оговталась від того видива в їдальні. — Невже це можливо? А якщо так. то, може, нам краще просто спалити все це лігвисько? — Вона нервово захихотіла. — Ні, я. звичайно, жартую...

Джордж поправив окуляри:

— Не знаю... Колись нам уже доводилось підпалювати будинки.

— Навмисний підпал навряд чи сподобається Фіттес із Барнсом, — зауважив Кіпс. — До того ж десь повинне бути й безпосереднє Джерело—так би мовити, психічне серце при-вида. Річ лише в тім, що нікому аж дотепер не пощастило відшукати його... Гкразд, тепер слухайте. Як офіційний спостерігач від агенції «Фіттес», я пропоную залишити будинок. У нашій компанії є правило: якщо ситуація стає загрозливою і агенти не можуть знайти способу її вирішення, треба відступити. Зберегти собі життя задля того, щоб продовжити боротьбу іншим разом.

— Відступити, кажеш? — коротко підсумував Локвуд і подружньому поплескав Кіпса по плечу. — Це правило не для «Локвуда й К°».

Кіпс лише стенув плечима:

— Тоді привид виснажить вас, а потім знищить одного за одним. Поки ви не виманите духа з укриття й не змусите його відкрити Джерело—а це зробити вкрай важко, — у вас, як на мене, нічогісінько не вийде.

Локвуд у відповідь так ляснув пальцями, що ми всі аж підскочили:

— Правильно! Ти геній, Кіпсе! Ми виманимо його! Тебе, Люсі, Галі найбільше дражнив своїми витівками. Мені здається, що більшість проявів тим чи іншим чином пов’язані з кухнею... Правда?

— Безперечно, — відповіла я.

— Тоді вважаймо, що саме кухнею він дорожить насамперед. Зостається тільки розлютити його... — Локвудові очі блиснули. — А для цього нам доведеться попрацювати як слід своїми ломиками.

Короткий, легенький ломик був улюбленим знаряддям грабіжників ще за тих часів, коли вони сміливо виходили ночами надвір. Тепер він став обов’язковим інструментом кожного агента. Здебільшого ломиками користуються для того, щоб простукати стіну чи підважити на підлозі дошку, шукаючи сховані кістки чи артефакт, проте насправді за його допомогою можна зробити набагато більше. Останні кілька років я збивала ним іржаві замки з прогнилих скринь, викопувала домовини з піщаних кар’єрів, а одного разу завдяки тому, що ломик залізний, навіть пришпилила ним до дверей Тома-Тіньовика. Щоправда, розносити на порох кухню за допомогою ломика мені ще не доводилось, та все врешті буває вперше.

Коли ми повернулись до передпокою, в будинку панувала тиша. Було навіть спокійніше, ніж увечері, коли ми вперше потрапили сюди. Жодної психічної напруги я не відчувала. Та саме це, правду кажучи, й видавалося підозрілим, змушувало думати, що привид зараз причаївся в своєму лігві й спостерігає за нами. Несучи на плечах ломики — лише Кіпс тяг із собою іржавий молоток, знайдений у гаражі, — ми пройшли повз темні смуги на шпалерах і штовхнули кухонні двері з відбитками долонь на скляній панелі. Локвуд зачинив двері за нами. Для п’ятьох тут місця було замало: заважали дерев’яні шафки, дерев’яний стіл з подряпинами від ножа й старезна брудна мийка з потворними мідяними кранами. Місяць тепер світив з боку вхідних дверей, від чого на кухні стало темніше, ніж досі. На столі все ще виднів срібний дзвіночок: Джордж узяв і переставив його в безпечніше місце, на підвіконня.

Ми двічі перевірили коло з залізних ланцюгів, викладене на підлозі, й замінили згорілі свічки на нові. ГЬллі увімкнула ліхтар на малу потужність, і ми всі зібрались довкола кухонного стола. Локвуд застромив кінчик свого ломика до щілини між стільницею й шафкою, що була під нею.

— Ми з Кіпсом почнемо, — сказав він. —А ви спостерігайте.

І підважив стільницю.

Ще на ґанку Локвуд казав, що за таких обставин наші дії ніяк не можна вважати злочинними. І все ж таки, коли старе дерево затріщало, мої нерви просто-таки стали дибки. Стіл, вочевидь, давно вже прогнив, бо стільниця відскочила напрочуд легко. Щоправда, при цьому пролунав такий гучний тріск, що відлуння, мабуть, полинуло по всьому будинку.

Напевно, так здалось нам усім, бо ми завмерли і з хвилину стояли непорушно. Навіть Локвуд заціпенів зі своїм ломиком у руці.

А далі — нічого. Тиша.

Трохи зачекавши, Локвуд заходився добивати стільницю так. що тріски з неї полетіли на всі боки справжньою зливою. Далі він поступився місцем Кіпсові. Загупав молоток, затріщали, мов кістки, дверцята й полиці шафки. Вже невдовзі ліворуч від мийки відкрилась велика діра. Кухня, що стояла незаймана тридцять останніх років, тепер хутко змінювала свій вигляд.

Кіпс зупинився й ковтнув води. Ми прислухались. У будинку все було тихо, й Кіпс далі взявся до роботи.

Поки він вимахував молотком, я відійшла, зазирнула до свого рюкзака й повернула важіль на кришці склянки.

— Ого, яка напру гаї—прошепотів звідти голос. — Навіть мені тривожно, хоч я й привид. П’ятеро дурнів намагаються розбудити чудовисько. А що ви робитимете, коли воно прийде?

— Черепе! — прошепотіла я. — Це твоя остання нагода. Цього вечора з тебе не було жодної користі. Облиш, нарешті, приндитись і допоможи мені, бо інакше наступного разу я залишу тебе вдома під ліжком.

Із склянки долинуло сухе, ледь чутне хихотіння:

— Наступного разу? Почнімо з того, що наступного разу ти не повинна бути разом з Локвудом і його компанією! Запам’ятала? Ми завжди повинні бути тільки вдвох — ти і я! Так, як було раніше! Це наше з тобою майбутнє — і не заперечуй!

— Та невже? Нам може випасти й інше майбутнє, — розсердилась я. — Ось бачиш ломик? Зараз я розтрощу тебе разом зі склянкою й закопаю десь у садку, якщо ти мені не допомагатимеш!

Хихотіння вщухло.

— Добре, нівроку, сказано... — голос привида став замисленим. — Коли-небудь, Люсі, настане день, коли я здобуду над тобою владу — й тоді ми подивимось, хто під чию музику танцюватиме. А зараз... Що я можу сказати тобі такого, чого ти й сама не знаєш? Привид заполонив цілий будинок. Його єством, його потом і кров’ю просякла тут кожна стіна Минули літа проте його сила тільки збільшилась і зміцніла Я відчув її, тільки-но ми увійшли сюди. Це неймовірна сила Зараз, щоправда він спить — це неабиякий лінюх... Можливо, вам пощастило вловити уривки його снів.

— А тепер... — почала я, спостерігаючи за тим, як Кіпс трощить на порох гірчично-жовту кухонну шафку.

— А тепер вітаю вас. Ви його розбудили, і це йому не до вподоби.

Кіпс випростався й витер чоло рукавом. Локвуд тим часом віддер кілька трісок від залишків шафки й знову підняв ломик. Я піднесла руку, роблячи їм знак, щоб вони зупинились...

І десь удалині почула той самий звук.

Клац, клац, клац...

Тільки тепер я зненацька зрозуміла, що то за звук. То було клацання зубів.

Клац, клац, клац...

У Ґапі, напевно, була звичка клацати зубами. Я уявила, як він походжає будинком, гортає куховарські книжки, спостерігає з вікна за сусідами...

Клац-клац-клац... Клац-клац-клац...

Дивиться й дивиться. Вочевидь, обирає жертву.

— Ми вже не самі. — сказала я.

На мить усі заціпеніли. До мене обернулись чотири обличчя. бліді від непевного сяйва свічок, запалених серед розгромленої кухні. Ноги Кіпса й Локвуда були по кісточки в купі трісок. Обидва були геть укриті пилом, блищали від поту й скидались на пару Костогромів. а стривожена ГЬллі — на Летючу Наречену. А Джордж — із скуйовдженим волоссям і окулярами. на скельцях яких вигравали вогники свічок, нагадував привида, що з’явився в подобі сови. Ми мовчки озирались і слухали.

Я показала пальцем на стелю. Підвішена до неї лампа тихо погойдувалась у такт важким крокам над нашими головами.

— Чудово. — зауважив Локвуд. — Якщо він заворушився, то ми на правильному шляху. І йому справді не до вподоби оце! — І він, змахнувши в повітрі ломиком, розтрощив бічну стінку наступної шафки.

Клац клац клац..

Щось важке поволі просувалось коридором горішнього поверх)’ до сходів.

— Ну-бо, Ґапі! Ти ж можеш ворушитися швидше! — Локвуд вивернув ломиком з підлоги шмат деревини. Кухонні шафки були вже геть потрощені — оголились частина цегляної стіни й запліснявіла підлога. Далі Локвуд застромив ломик між металевими ніжками мийки й переламав одну з них навпіл, а тоді заходився шалено розкидати ногами тріски по підлозі. Навіть Кіпс позадкував, а решта з нас мовчки стояли й дивились на все це страхіття.

Джордж присунувся до мене:

—Як та думаєш, що робитиме Локвуд, коли воно... з’явиться?

— Навіть гадки не маю.

На сходах уже лунали гучні кроки. Я чула, як риплять дошки під вагою величезного тіла.

—Люсі...—зашепотів Джордж. — Можна дещо по секрету сказати тобі?

— Так.

— Якщо не хочеш, я не казатиму. Ти ж тепер агент вільної практики... й таке інше...

— Облиш. Я така сама, як і раніше.

— ГЬразд... — він кивнув і коротко видихнув. — Розумієш, мені справді не хочеться його бачити.

— Кого? Ґапі?

— Так. Я свого часу бачив чимало проявів — зокрема й не дуже... е-е... симпатичних. Пам’ятаєш оту червиву дівчину, яку ми знайшли біля ІЬкні-Ґарденс? Я після того кілька місяців не міг їсти швейцарський сир. Але цей... цей...

Я кивнула:

— Розумію. Далі можеш не казати. Мені теж не хочеться його бачити.

Увесь цей час я дивилась на скляну панель кухонних дверей. Вона була напівпрозора, й крізь неї проникало світло ліхтаря на ґанку та недогарків на сходах. Зненацька їхні вогники шалено замерехтіли, а потім їх поглинула темрява, що залила передпокій з боку сходів. Голлі тихенько зойкнула.

— Ось і прояв, Локвуде, — мовив Джордж. — Що нам тепер робити?

—Те саме, що завжди, —усміхнувся Локвуд, відгортаючи з чола розкуйовджене волосся. — Підпустимо його ближче, а тоді знищимо. Стійте спокійно. Він намагається перелякати нас.

І це, правду кажучи, вдавалось йому якнайкраще. Я не могла поворухнути ні рукою, ні ногою, скулившись у кутку. А тінь тим часом більшала, клацаючи зубами й прицмокуючи вустами. Я навіть чула, як човгають коридором ноги в домашніх капцях.

Отямившись, я відвернулась від Кіпса й прошепотіла:

— Черепе! Зараз у тебе є дивовижна нагода довести, чого ти насправді вартий. Про ломик я більше не скажу ані слова, якщо ти допоможеш нам знайти Джерело.

— Он як... Спочатку погрози, потім лестощі Де твоя гідність?

— Облиш! Ти відчуваєш, де воно?

— Судячи з того, як наполегливо він сюди рветься, я вважаю. що воно десь поруч...

— Джерело десь поруч! — вигукнула я. перестрибуючи через купу трісок. — Що там, за цими розбитими шафками? Погляньмо уважніше!

Я присіла навпочіпки біля розваленої мийки й заходилась вигрібати з-під неї сміття. Кіпс із Локвудом відразу приєднались до мене, а ГЬллі з Джорджем і далі стовбичили на місці, втупившись у двері. Невеличку ділянку під мийкою ми розчистили вмить. Підлога тут геть прогнила, її дошки подекуди не сягали стін. В отворах було видно іржаві кишки водогінних рур. Я посвітила ліхтариком у темну щілину біля стіни.

Мені спала на думку Емма Марчмент із її захованим скарбом. Галі. напевно, теж ховав свій скарб—десь тут, поблизу...

— Є що-небудь, Люсі? — спокійно запитав Локвуд.

— Ось-ось буде. Скільки в нас іще є часу?

— Десь із пів хвилини.

Я озирнулась. Тінь за скляною панеллю дверей уже набувала чітких обрисів. Було видно круглу голову, здоровенне — від стіни до стіни — черево. Було чути шурхіт одягу, що терся об шпалери, й клацання зубів у величезному порожньому роті. Я навіть чула, як тріщать суглоби й кістки в колінах. що несуть на собі величезну вагу тіла.

Привид був уже біля самісіньких дверей.

Вилаявшись крізь зуби, я додала:

— Єдине цікаве місце, яке я помітила, — це щілина між підлогою й стіною. Отам, у кутку, за рурами... бачите?

Локвуд умить упав на підлогу біля мене й зазирнув у щілину.

Далі увімкнув ліхтарик:

—Так, бачу щілину... там щось блищить. Досить далеко — важко буде дотягтись...

Голлі заверещала, поглянувши на двері, до панелі яких уже притулилась велетенська біла рука.

— Джордже, прокинься! — вигукнув Локвуд, підхоплюючись. —Ходи поглянь! Тут потрібні дужі руки, як у тебе!

Він кинув Джорджеві ліхтарик, а сам уже знімав рапіру з пояса.

Двері почали відчинятись. Із-за них з’явились товстелезні пальці з обламаними брудними нігтями.

Джордж отямився, впав на підлогу біля мене й поглянув у щілину:

— Бачу... Ніби якась банка. Рура заважає підібратися ближче.

Локвуд відгорнув назад своє пальто, перевіряючи знаряддя на поясі:

— Якщо треба, ламай руру... Усім перейти в коло! — наказав він, прямуючи до дверей.

— Локвуде! — вигукнула я, піднімаючись. — Що ти хочеш...

—Хочу виграти для Джорджа трохи часу! Іди в коло, Люсі!

Двері відчинились уже повністю. Чорна тінь поповзла до кухні, наче велетенський розпухлий язик. Локвуд пожбурив у неї соляною бомбою, і з-за дверей долинув моторошний крик. Далі сам Локвуд вислизнув за двері й міцно зачинив їх за собою.

Ми з ГЬллі й Кіпсом заціпеніли, дивлячись йому вслід...

Дзень-дзелень!

Ми втрьох разом зойкнули і озирнулись. То був Джорджів срібний дзвіночок, що шалено калатав, гойдаючись на цинкових дротинках, укритих павутинням.

— То він спрацював лише зараз?! — вигукнула я. — Кому вона потрібна — оця твоя штукенція, Джордже!

— Я тут ні до чого! — відповів Джордж, порпаючись у щілині. — Це все Інститут Ротвела! Це вони продають такий мотлох!

— Ну-бо, Джордже, мерщій!

— Люсі, в тебе є розвідний ключ?

— Ні! Звідки йому взятись у мене? Я взагалі не знаю, що це таке!

— Ця клята рура... Без ключа її не звернути!

Я поглянула на двері. За ними метушились тіні, линули удари, раз по раз лунав пронизливий крик. Наказу Локвуда ніхто з нас не виконав — не перейшов до залізного кола. і я помітила, що ланцюги ніби трохи розповзлись на підлозі. їх не було з’єднано — вони просію лежали поряд, і в зовнішньому колі утворилась прогалина, а внутрішнє залишалось у порядку?. Зненацька кухнею пронісся шалений порив вітру — він загасив свічки й мало не збив нас із ніг. На мить за склом майнула Локвудова постать. Цілий будинок аж ходив ходором.

— Треба допомогти йому. Кіпсе! — сказала я.

Кіпс. одначе, не ворушився ще відтоді, як Локвуд зник за дверима. Обличчя його зблідло. Зібравши докупи всю волю, він промовив:

— Так. Треба. Ходімо.

— Люсі! — долинув з підлоги Джорджів голос.

— Що?

— А звичайний гайковий ключ у тебе є?

— Ні. Джордже! Я ж агент, а не слюсар! Агенти не носять із собою гайкових ключів! — я була вже на півдорозі до дверей.

— Гаразд, гаразд! Я вже пробився крізь підлогу... майже дістав... — Щось шкрябнуло по цегляній стіні. Джордж далі порпався в щілині, пацаючи в повітрі ногами. — Ось! — він сів. тримаючи в руці засновану павутинням банку з-під варення. В банці щось огидно біліло. — Дайте печатку!

ГЬллі була вже поряд із ним і подала йому срібну сітку.

У двері тим часом ломилось щось величезне, розпухле. Клямка повернулась.

Голлі накинула сітку на банку.

Двері повільно відчинились...

За ними стояв Локвуд — сам-один, спираючись об стіну. Пальто його було запорошене, одне око затулене пасмом волосся. Права рука обвисла, і з неї цебеніла кров; рапіру він тримав у лівій руці, опустивши її вістря аж до підлоги. Ми мовчки вирячились на нього, а він дивився на нас, відсапуючи і всміхаючись. У коридорі за його спиною нікого не було.

Як з’ясувалося, руку Локвуд поранив сам, ударившись об кухонні двері, коли під час сутички з привидом відскочив назад, — і це, на щастя, було найгірше, що трапилося з ним. Хіба що поводився він трохи спокійніше, ніж зазвичай. Поки Кіпс ходив надвір шукати телефон, щоб викликати нічне таксі, Локвуд тихенько сидів на ґанку, а Голлі перев’язувала йому руку. Ми з Джорджем тим часом зібрали й витягли на газон усе, що залишилось від нашого знаряддя.

Коли ми нарешті спакували речі, я підійшла до Локвуда.

— Чудово ми попрацювали, авжеж?—сказав він. — Навіть на Кіпса справили враження, а це чогось-таки та й варте. Дякую, Люсі, за те, що ти погодилася допомогти нам.

— Усе гаразд, — відповіла я. — Не переймайся.

— А Джерело ви хоч розгледіли? Що там було?

Банка з-під варення, загорнута в срібну сітку, була вже готова до подорожі в крематорій. Вона лежала трохи віддалік, виблискуючи під нічними зорями.

— Так, Джордж дивився. Казав, що там сила-силенна людських зубів.

— Колекція... Ґапі, мабуть, дуже дорожив нею.

— Еге ж... Добре, що все це вже скінчилось. Я така рада, що ми впоралися з цією роботою.

— І я був радий знову попрацювати з тобою... — Локвуд усміхнувся мені, тоді відвернувся й поглянув на садок. Я відчувала, що він хоче сказати щось важливе. — Насправді, Люсі...

— Що?

— Я саме подумав...

— Про що?

— Чи не залишилось у тебе цукерки? Ти, здається, з’їла тільки одну...

— Так, будь ласка. Бери.

Взагалі Локвуд не дуже полюбляв солодощі. Зазвичай він залишав їх — чи, може, вважав, що повинен залишити. — нам

із Джорджем. проте зараз роздер обгортку й повільно зжував до останку Цілу шоколадну цукерку, байдуже дивлячись у темряву за огорожею. «Він такий утомлений», — подумала я.

Покінчивши з цукеркою, він задоволено зітхнув і додав:

— Дякувати Боїу. що ти є на світі, Люсі. ГЬллі ніколи не носить із собою цукерок, а Джордж усі з’їдає, перш ніж ми вийдемо з дому. А на тебе завжди можна сподіватись.

Я кахикнула:

— Рада стати тобі в пригоді... — і несподівано додала: — Твоя правда. Це так чудово, що доля знову звела нас. Хай навіть ненадовго... А ось і Кіпс. Хутко він, нівроку, впорався!

Сигналячи, на доріжку заїхало нічне таксі. Локвуд потихеньку піднявся на ноги. Час на розмови скінчився.

Залишилось тільки одне запитання.

— Локвуде! Коли ти вискочив у коридор...

— А цього. Люсі, тобі справді краще не знати, — втомлено всміхнувся він.

Урешті-решт нам знадобилось аж троє таксі. До першого сіли Локвуд. Голлі й Кіпс і повезли Джерело до Клеркенвела, а ми з Джорджем, сидячи на своїх торбинах, залишились чекати наступних автомобілів. Коли вони приїдуть, я вирушу до Тутінґа, а Джордж — до Портленд-Роу. І наші дороги знову розійдуться... А поки що ми сиділи разом біля огорожі будинку № 7.

—Джордже, —нарешті заговорила я. —Ти знаєшся на цих речах... Як часто серед Джерел трапляються муміфіковані голови?

Джордж — завжди Джордж, тому це запитання анітрохи не збентежило його,

— Як Джерела або психологічні артефакти? Нечасто. Для того, щоб голова муміфікувалась, потрібна ціла низка умов: сухе середовище з наявністю певних хімічних елементів, які трапляються лише на торфовищах, і без доступу повітря, бо інакше свою справу зроблять мікроби... А навіщо це тобі?

— Просто так. За кілька останніх днів мені трапились дві такі голови. Ось мені й цікаво, як часто це буває.

Джордж буркнув щось невиразне, й нас огорнула тиша.

— Джордже, — заговорила я знову. — Те, що тут зробив Локвуд, це...

— Знаю.

— Це було неперевершено, але водночас...

— І Палено?

— Так.

Джордж зняв окуляри й протер їх светром—так, як робив завжди, коли міркував про щось неприємне. Коли він зацікавлений, чи задоволений, чи просто готовий поділитися знаннями, то робить це зовсім по-іншому. А я й забула, як чудово навчилась угадувати Джорджів настрій за його порухами. Можна навіть не бачити його обличчя, а лише поглянути, як він протирає окуляри, і все відразу стане зрозуміло.

— Так, — підтвердив він. —А найгірше те, що мене це вже не дивує. Тепер він завжди поводиться саме так. Відчайдушніше, ніж будь-коли досі. Лізе в бійку, навіть не думаючи про наслідки. Не дає мені часу навіть на попередній розслід — доводиться все з’ясовувати просто на місці.

Я дивилась у темряву. Відчайдухом Локвуд був завжди і всюди. Я завжди вважала, що він став таким ще з дитинства, по смерті своєї сестри. І саме через цю його відчайдушність, до речі, я й пішла з його агенції. Хоча, скажу щиро, не тільки через неї.

— Він завжди був таким, — заперечила я. —Така в нього вдача.

— Але не таким, як зараз, — відповів Джордж, потупивши очі. Без окулярів вони здавались меншими, а сам Джордж — дрібнішим і безпораднішим. — Відчайдухом, але не таким.

Я зрозуміла, на що він натякає. Ми обидва згадали велетенську тінь за кухонними дверима.

— Коли ж це почалося? — запитала я. — Коли він став таким відчайдухом?

Джордж стенув плечима:

— Після того, як ти пішла.

—То ти думаєш... — насупилась я. — Чому ти так думаєш?

Джордж надяг окуляри. Його очі відразу стали гострими й суворими.

—А ти сама як думаєш. Люсі?

— Я думаю, що зі мною це аж ніяк не пов’язано.

— Авжеж, ні! Ми навіть не помітили, як ти пішла! Забули, як тебе звуть, уже наступного дня!

Я вирячилась на нього:

— Не треба так, Джордже. Це боляче!

Джордж зненацька вибухнув гнівом:

— А ти нам хіба не зробила боляче?! Крутнула хвостиком — і бувайте собі здорові! А зараз вискочила й сподіваєшся. що ми плакатимемо з радощів?! Тут лише одне з двох— завдала ти нам болю чи не завдала. Обирай, що з цього тобі до вподоби!

— Я й не просилася до вас! — гаркнула я у відповідь. — Це все Пенелопа Фіттес...

— Вона тут ні до чого, щоб ти знала! Це Локвуд прийшов і постукав у твої двері. Це він запропонував тобі роботу. І. врешті, це йому ти сказала «так»!

—А ти волів би, щоб я сказала «ні»?

— Мене твої рішення не обходять. Ти тепер вільнонаймана, от і йди собі власною дорогою!

—Заради Бога, Джордже! Чого ти вередуєш, як мала д итина?

— Я не вередую.

— Вередуєш!

Більше ми не розмовляли. Просто сиділи мовчки під огорожею, й кожен чекав на своє таксі.

Того самого ранку, чверть на восьму, я лежала в своєму ліжку з розплющеними очима.

За інших часів, за інших літ я зустрічала б цей день у доброму гуморі. Після важкої, виснажливої ночі, наприкінці вдалого полювання мене завжди огортало радісне збудження, що віддавалось шаленим тьохканням у серці. От і вчора я досить-таки рано повернулася додому, ненадовго заснула і прокинулась ще до того, як із вулиці долинув перегук сміттярів. І відтоді так і не зімкнула очей. Усе тіло в мене скімлило, а голова йшла обертом.

Ні. все. звичайно, було гаразд. Справа людожера з Ілінґа — випадок прикметний, і про неї скоро напишуть усі газети, а репутація всіх, хто цієї ночі працював у будинку на Ліз, невдовзі сягне ще вищого ступеня. Щодо мене самої, то похвала від Пенелопи Фіттес неабияк утішить мене. Пам’ятаючи про бабусин Талант, вона гідно оцінить мою роботу — на відміну від нездар з «Ротвела» та інших агенцій. А це означає, що не забаряться нові цікаві замовлення.

Для «Локвуда і К°» теж усе складатиметься якнайкраще: панна Фіттес уже відверто на це натякала. І це так само тішило мене. Я сподівалась, що своєю допомогою минулої ночі хоч трохи спокутую провину перед друзями за те, що так несподівано покинула їх. А тепер справу з людожером завершено — й мені треба подумати, як жити далі.

Усе ніби гаразд... Та чому цього сонячного весняного ранку мої кімната й ліжко здаються мені ще убогішими, ніж зимової надвечірньої нори? Напевно, через те, що Локвуд найняв мене на один день і я цю роботу вже виконала, тож ніхто не знає, чи випаде ще мені така радість — попрацювати разом з ним, і з Джорджем, і навіть із ГЬллі! Гірко про це думати, та з цими думками я мушу якось упоратись—як, власне, роблю це останні чотири місяці. Покидаючи агенцію «Локвуд і К°», я вірила, що чиню правильно — хоч як боляче мені було, — бо знала, що без мене Локвудові буде безпечніше.

Та чи справді? Якщо Джордж сказав мені правду, то теля мого звільнення все стало тільки гірше. Без мене Локвуд став ще відчайдушнішим і необачнішим. Ось чому я так і пролежала в зібганій постелі без сну аж до ранку, коли сонце нарешті зазирнуло до мого вікна.

Кілька разів я, звичайно, намагалася знову заснути, та не могла — була надто збуджена думками, що вирували в моїй голові. Врешті-решт, вибравшись із ліжка, я зробила один-єдиний крок — і відразу налетіла на склянку з привидом, що стояла посеред кімнати на підлозі. -

Поки я стояла, тихо лаючись і потираючи забиту ногу, в склянці з’явилось мерзенне зелене обличчя й зашепотіло:

— Щось цього ранку тобі не дуже добре. Ще гірше, мабуть, ніж мені Гаразд, подякуєш мені коли оговтаєшся. Ти знаєш, де мене шукати.

— За віщо я повинна тобі дякувати? — буркнула я. ставлячи на вогонь чайник.

— За мою допомогу минулої ночі Це ж я підказав тобі де шукати Джерело. Ми з тобою чудово попрацювали разом, тож мені сяйнула думка Може, нам відкрити власну агенцію? Назвімо її, скажімо, «Карлайл і Череп» або просто «Череп і К°». З моєю фотографією на дверях... Цікаво, правда?— захихотівши, обличчя розчинилось у плазмі.

Я не відповіла нічого. Я була не в гуморі, щоб перейматися всілякими дурницями. Пошукала серед одягу, розкиданого по підлозі, знайшла халат і вирушила коридором до ванної кімнати. Прийнявши душ, я повернулась до себе й приготувала каву. Витягла свій записник і спробувала зробити кілька нотаток про свої вечірні пригоди, та ніяк не могла знайти для цього потрібних слів. А ще пригадала, що мушу виписати «Локвуду і К°» рахунок за виконану роботу. Гаразд, із цим можна й зачекати... Допивши каву, я одяглася, взяла з гаманця гроші й вирушила пішки до крамниці. Можна, звичайно, було б і самій приготувати сніданок, та після нічної роботи — як і завжди — мені на це бракувало сил.

Невдовзі я повернулась із тайської крамнички з теплим запашним пакунком у руці й побачила, що двері моєї кімнати висаджені.

Кілька секунд я стояла, дивлячись на виламаний замок. Так. хтось висадив мої двері й знову зачинив, тож мені не було видно, що там діється в кімнаті. Я озирнулась на двері сусіднього помешкання — їх було замкнено. Сусід зараз на роботі, так само як і жильці з нижнього поверху. У будинку панувала тиша: з моєї кімнати теж не було чути ані звуку.

Я акуратно поставила пакунок з харчами біля стіни. А тоді поволі наблизилась до дверей. Моя права рука мимоволі піднеслась до пояса—до того місця, де мала висіти рапіра. Але ж я виходила до крамниці в спортивних штанях, і ніякої зброї на поясі в мене, звичайно ж, не було.

Біля самісіньких дверей я зупинилась і прислухалась: чи не чути з моєї кімнати якогось підозрілого шурхоту. Ні, все гаразд, чути лише вуличний гомін з Тутінґ-Гай-стріт. Я глибоко вдихнула, штовхнула двері і увійшла.

Всередині не було нікого. В кімнаті панувало безладдя — звичне, таке саме, як і завжди, як і чверть години тому, коли я виходила з дому. Бракувало лише однієї речі.

Зникла склянка з привидом.

Я ще довго стояла на місці, знову й знову роздивляючись на власну кімнату. Оглянула все — від захаращеної посудом мийки до зібганої постелі, від шафи з відчиненими дверцятами до розкиданого біля дверей знаряддя. Що іще змінилось? Чого бракує?

На столі так само лежав гаманець, із якого я щойно брала гроші. Його ніхто не взяв, з нього й досі стирчали краєчки двох-трьох банкнот. Рапіра була так само притулена до стільця. Коштовна, з іспанським клинком: її Локвуд подарував мені минулого літа. Її теж не взяли.

Я оглянула свої робочі торбини. Все це знаряддя агента — соляні бомби, каністри з залізними стружками та грецьким вогнем — річ недешева. За нього можна взяти грубі гроші, якщо знати, кому продати. Проте торбини стояли на звичному місці, їх ніхто й не торкнувся.

Отже, в мене не вкрали нічого. Крім черепа.

Хтось пробрався до моєї кімнати, знаючи, що тут є склянка з привидом. Його цікавила тільки вона. Він (чи, може, їх було кілька?) взяв її й відразу втік. Удома мене не було якихось десять-п’ятнадцять хвилин. Виходить, грабіжник спостерігав за мною, чекав, коли я вийду. Знав, куди саме я піду. Це, до речі, встановити легко — до тайської крамнички я ходжу майже щоранку. Тамтешній продавець навіть ім’я моє запам’ятав. Мабуть, половина вулиці знає, що я навідуюсь туди щодня і здебільшого о тій самій годині.

Але той, хто побував у моїй кімнаті, знав і про склянку з привидом.

А хто, власне, знав про неї? Насамперед, звичайно, Локвуд із Джорджем. І ГЬллі теж — кілька місяців тому я розповідала їй про череп. Може, Кіпс довідався про неї вночі? Навряд чи з ним я була вкрай обережна. Та й навряд чи він займався б отаким грабіжництвом. Ні, це не Кіпс. Тоді хто ж?

Хто ще міг знати про череп?

Я довго стояла й міркувала про це. А потім вийшла на сходи, забрала свій пакунок із харчами—він був ще теплий. Врешті-решт, чого пропадати свіженьким тайським смаколикам?

Попоївши, я старанно висушила волосся й перевдяглась у робоче вбрання. Моя куртка просякла старим потом і нічним страхом, та кому це, врешті, помітно?

Надягши пояс, я поспіхом перевірила всі його кишеньки. Ні, зараз, серед білого дня, я не збиралась воювати з привидами: пояс мені був потрібен для того, щоб тримати на ньому зброю.

Пристебнувши рапіру, я поглянула в дзеркало й побачила в ньому своє бліде обличчя з блискучими очима. Що тільки робить із людиною крадіжка: де й поділись і моя втома, і вранішні роздуми.

Я вийшла з кімнати, легенько зачинивши за собою двері.

Недалеко на південь від «Крематорію Фіттес» є трикутний брукованиймайданчик, відомий як Клеркенвельський сквер. Тут ростуть високі липи, під якими стоять лави для відпочинку. а з іншого боку тягнеться ряд кав’ярень та крамничок, де продаються бутерброди для працівників крематорію, які приходять сюди пообідати. Біля скверу височить старовинна церква Святого Якова: на її порослому травою дворі колись було кладовище, знищене після навали Примар кількадесят років тому, ще на початку Проблеми. Сонячними днями, коли від димарів крематорію лунав гудок, що сповіщав про обідню перерву, сюди линули чоловіки й жінки в помаранчевій уніформі — попоїсти, перепочити, змити з язика ядучий смак попелу. Оператори печей, кочегари, клерки, хлопці-ггідмітяйли — всі вони линули потоком до свіжого повітря й дерев.

Сюди ж приходили й службовці, що приймали в агентів артефакти. Ось чому цього ранку я вирушила саме до Клер-кенвела.

Сівши на метро, а потім трохи прогулявшись пішки, я потрапила до скверу саме на початку обідньої перерви. Вмостилась на лаву під липами, звідки було видно всі крамнички й кав’ярні, в затінку великого розцяцькованого захисного ліхтаря.

Аж ось пролунав і гудок. Я сиділа й спостерігала за потоком людей. За кілька хвилин тихий сквер заповнився людьми — як струмок, що від весняного снігу перетворюється на бурхливу річку. Людські хвилі налітали на кав’ярні й крамнички, будили своїм гамором голубів, що дрімали по сусідніх дахах, і ті великими зграями злітали вниз підбирати крихти. Невдовзі на лавах уже не залишилося вільних місць. Я ж і надалі нерухомо, терпляче сиділа в затінку ліхтаря.