Тінь, що крадеться

Після того, як Люсі Карлайл залишає агенцію «Локвуд і К°» і переходить до вільної практики, її несподівано відвідує сам Ентоні Локвуд. Йому вкрай потрібен хороший Слухач для виконання складного завдання — знайти та знешкодити Джерело духу відомого злочинця-людожера. Проте навіть під час цієї небезпечної пригоди видно, що стосунки між Люсі та її давніми колегами залишаються напруженими... Чи возз'єднається їхня команда знову?

Моторошна атмосфера, страхітливі таємниці, запаморочливі гонитви, неочікувані секрети, дотепний гумор — усе це чекає на вас у четвертій книзі серії «Локвуд і К°».

Джонатан Страуд ТІНЬ, ЩО КРАДЕТЬСЯ Четверта книжка серії «Агенція "Локвуд і К°"» Переклад з англійської Володимира 0. Панченка

Текст ® Джонатан Страуд, 2016

Переклад з англійської ® Володимир Панченко, 2022 Обкладинка ® Іван Сулима, 2022

Видання українською мовою: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2022

Виключне право на видання цієї книги українською мовою належить «Видавництву «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Усі права захищено. Жодна частина цього твору не підлягає відтворенню, збереженню в базі даних і розповсюдженню у будь-якій формі та будь-якими засобами без попередньої письмової згоди Видавництва.

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002 Адреса видавництва: 01004, Київ, вул. Басейна, 1/2 Поліграфія: ПП «Юнісофт». Зам. № 92/06

ISBN 978-617-585-233-0 www.ababahalamaha.com.ua

Тільки-но я увійшла до контори, осяяної місячним світлом, і зачинила за собою двері, як відчула дух мерця. Відчула хоча б за тим, як мені залоскотало шкіру на голові, як стали дибки волосинки на моїх руках, яким холодним стало довколишнє повітря. Свідчило про це й павутиння, що затягло геть усе вікно, — щільне, густе, блискуче від паморозі. А ще тут були звуки— відлуння багатьох століть, яке я почула ще на порожніх сходах і в коридорах будинку. Шурхіт матерії, брязкіт скла, стогін жінки, що помирає, — все це ставало дедалі гучнішим. А ще з’явилося несподіване відчуття, що за мною стежить щось лиховісне.

Майте на увазі: якби я сама всього цього не відчула, мене попередив би вигук, що долинув з мого рюкзака:

— Ой! Рятуйте! Привид!

Я озирнулась:

— Замовкни. Що з того, що тут привид? Навіщо так репетувати?

— Вона тут, тут! Дивиться на тебе своїми порожніми очними ямками! Ой, я вже бачу ії вишкірені зуби!

Я пирхнула:

— А тобі що до цього? Ти ж череп. Заспокойся!

Я поставила рюкзак на підлогу й відгорнула брезентовий клапан. У рюкзаку світилася примарно-зеленим сяйвом велика склянка, до денця якої був пригвинчений людський череп. Він притулив своє напівпрозоре обличчя до скла,

розплющивши носа й дико вибалушуючи свої очі, схожі на варені яйця.

— Ти ж сама просила, щоб я попереджав тебе про небезпеку!— зіпнув череп. — От і маєш. Ой-ой-ой! Вона вже тут! Привид! Кістки! Волосся! Ой!

— Замовкни, будь ласка! — я відчула, що зойки черепа діють на мене аж ніяк не найкращим чином. Увесь цей час я оглядала кімнату, особливо пильно придивляючись до за-тінків, — шукала слідів мерця, що повернувся з потойбічного світу. Правду кажучи, жодних таких слідів мені не траплялось, та пошуки хоч трохи заспокоювали мої нерви. Привид цього разу мені дістався незвичайний. Витягши склянку з черепом і поставивши її вбік, я заходилась гарячково порпатись у рюкзаку, дістаючи звідти соляні бомби, лавандові гранати й залізні ланцюги.

А в моїй голові досі лунав голос черепа:

— Якщо ти шукаєш люстерко, Люсі, то воно прив’язане мотузком до задньої стінки рюкзака.

— Ой... справді.

— Ти ж сама прив’язала його туди й забула!

— Так-так... твоя правда.

Череп уважно стежив за тим, як я відв’язую люстерко, а тоді запитав:

— Хвилюєшся, еге ж?

— Анітрохи.

— А може, хоч трошки?

— Ні.

— Ну, диви... До речі, ця тварюка вже близько.

Він мав рацію. Часу на балачки не було. Через дві секунди я вже тримала люстерко в руках.

Я вже згадувала, що цього разу мені трапився незвичайний Гість. Невидимий — навіть для агента з потужним Зором. Вважалося, що це дух сумнозвісної Емми Марчмент, яка мешкала в цьому будинку на початку вісімнадцятого століття—тоді це була приватна садиба, а зараз її перебудували під контору страхової компанії. Свого часу Емму звинувачували в чаклунстві, підозрювали в убивстві кількох родичів, аж поки власний чоловік урешті зарізав її уламком дзеркала, яке перед тим розбив. Тепер привид Емми з’являвся тільки як віддзеркалення в люстерках, шибках, на металевих поверхнях, і кілька співробітників компанії вже загинули від її дотику. Тож знешкодити цей привид, зрозуміло, було досить-таки нелегко.

Наша команда озброїлась люстерками — агенти тинялися з ними туди-сюди, раз по раз перелякано озираючись на темні закутки. Мені до останньої хвилини люстерко було ні до чого — я цілком сподівалась на свої відчуття й дослухалась до звуків. Тепер, одначе, ситуація змінилась. Я підняла люстерко так, щоб у ньому було видно кімнату.

— Гарненька штучка!— зауважив череп. — А яка оправа! О-о, як я люблю цих рожевих поні й веселки!

— Я ж купила його в крамниці іграшок! Не було часу на пошуки чогось соліднішого!

На поверхні люстерка вигравало місячне світло. Я глибоко вдихнула й притулила лікоть до грудей, щоб не тремтіла рука. Поволі мені стало видно віконну раму, обабіч якої висіли дешеві штори. Біля підвіконня стояв письмовий стіл зі стільцем. Я повернула люстерко — в ньому промайнули освітлена місяцем підлога, ще один письмовий стіл, канцелярські шафи, горщик з якоюсь виткою рослиною на стіні, обшитій темними панелями...

Нині це була звичайнісінька конторська кімната, але за давніх часів вона слугувала спальнею. Місцем, де люди давали волю своєму гніву та ревнощам, де колишня любов оберталась на ненависть. Мушу зауважити, що ніде не з’являється стільки привидів, як у спальнях. Тож не варто дивуватися, що саме тут зустріла свою смерть і Емма Марчмент.

— Я не бачу її, — сказала я. — Черепе, де вона?

— В дальньому правому кутку. Наполовину зовні, наполовину всередині тієї штуки, яку колись називали «бюро». Вона простягає руки, ніби хоче пригорнути тебе... Ой, які в неї довгі нігті!

— Чого це ти розбідкався, як перекупка на йоркширському базарі? ГЬді вже лякати мене! Краще попередь мене, якщо вона рушить сюди. Негайно. І годі молоти язиком!

Я промовила це впевненим, рішучим голосом. «Ніколи не виявляй ні тривоги, ні страху: це лише підживлює привидів» — одне з найголовніших правил будь-якого агента. Проте я розуміла, що треба бути напоготові. Тому моя вільна ліва рука лягла на пояс — між рапірою й каністрами з магнієм.

Я на мить відвернулась від люстерка. Еге ж, праворуч у кутку стоїть бюро. Куток дуже темний — місячне світло майже не сягає туди. Хоч як придивляйся, мало що там розгледиш.

Та-ак, стривайте-но... Я знову поглянула в люстерко й почала тихенько повертати його — над столами, повз горщик із рослиною, вздовж обшитої панелями стіни, до кутка з бюро...

Ось він! Привид, що легенько гойдається в повітрі!

Хоч я й сподівалась побачити Гостю, проте все одно мало не впустила люстерко.

Худорлява кощава постать, закутана в білу смертну сорочку. Мертвотно-бліде обличчя, облямоване серпанком скуйовдженого волосся. Чорні очі, що зирять просто на мене. Біла шкіра, наче розтоплений віск, обліплює череп. Голова тримається на тоненькій курячій шиї. Сорочка вкрита темними плямами, рот широко роззявлений, руки підняті, пальці тягнуться до мене... А нігті на цих руках і справді довжелезні.

Я ковтнула слину. Без люстерка й без підказки черепа я могла б підійти до цих рук упритул, і тоді...

— Я бачу її, — сказала я.

— Бачиш.? Чудово, Люсі. А тепер вибирай, що ти хочеш: жити чи померти?

— Звичайно, жити.

— Тоді клич усіх інших.

— Ні, ще зарано, — люстерко в моїй руці знову затремтіло. Бліда примара зникла. Мені слід було добре поміркувати, перш ніж братися до діла.

— Я розумію, що вони дратують тебе, — провадив че-pen. — Але тут тобі самій не впоратись. Пора нарешті звикнути, що тепер так буде завжди...

— Я вже звикла!

— БоЛоквуд...

— Що мені до Локвуда?! Замовкни врешті-решт! Ти ж знаєш, що зараз мені потрібна тиша! — я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, і ще раз покрутила люстерком, аж поки знову побачила моторошне лице з волоссям, схожим на цукрову вату.

Вона встигла підібратися ближче? Можливо. Обличчя її ніби стало більшим. Чи це тільки мені здається?

Зі склянки знов обізвався череп:

— Тільки не кажи, що ти зважилась на цю дурницю! То була стара зла відьма, й тепер їй кортить завдати тобі шкоди! Не треба її займати!

— Я сама знаю, що мені робити! І ніяка це не дурниця! — відповіла я, підвищивши голос, і запитала: — Еммо Марч-мент? Я бачу тебе. Я чую тебе. Скажи, чого ти хочеш? Скажи мені. Я допоможу тобі.

Так я робила завжди. Намагалась докопатися до коріння. Для цього існує моя власна формула — «Формула Люсі Кар-лайл», яку я чимало разів перевірила на практиці довгими темними ночами цієї нескінченної Чорної Зими. Формула дуже проста: заговори з привидом, поклич його на ім’я, розпитай, поводься спокійно й просто — це найкращий спосіб розговорити ГЬстя.

Щоправда, спрацьовує це не завжди. Або спрацьовує зовсім не так, як тобі хочеться.

Я уважно спостерігала за блідим обличчям у люстерку. Напружила свій внутрішній слух, не звертаючи уваги на зневажливе пирхання черепа.

Колишньою спальнею проплив тихий шурхіт, що долинув сюди крізь час і простір.

Чи були це слова?

Ні. Тільки шелест закривавленої нічної сорочки й передсмертне зітхання.

Усе, як завжди, точнісінько як завжди...

Я вже розтулила вуста, щоб повторити запитання, аж тут почула:

— У МЕНЕ ЩЕ Є...

— Черепе! Ти чув?

— Ледве-ледве. ГЬлос дуже хрипкий. Тут вона, бідолаха, не винна— добре, хоч це спромоглася сказати зі своїм перерізаним горлом... А от що в неї «ще є»? Ось де питання... Що це? І де воно?

— Цить! — я великодушно махнула рукою. — Еммо Марч-мент! Я чую тебе! Якщо хочеш знайти вічний спокій, довірся спершу мені. Скажи, що в тебе ще є?

З-за моєї спини долинув голос:

— Люсі!

Я зойкнула й витягла рапіру. Рвучко обернулась із оголеним клинком, слухаючи, як тьохкає в моїх грудях серце. Двері колишньої спальні відчинились, і на них став високий худорлявий юнак — його темна постать вирізнялась на тлі сріблястого диму від магнієвого спалаху. Одну руку він тримав на поясі, другу — на ефесі рапіри. З-за спини юнака звисали довгі фалди його пальта.

— Люсі, що ти робиш?

Я ще встигла позирнути в люстерко й побачити, як біла примарна тінь здіймається в повітря, проходить, наче димок, крізь стінну панель позаду бюро й зникає.

Виходить, привид пройшов крізь стіну... Це вже цікаво.

—Люсі!

— Заходь, заходь, усе гаразд, — я повернула рапіру на місце й кивнула головою. До кімнати увійшов Тед Дейлі, агент другого класу і старший член команди з агенції «Ротвел», з якою я працювала цього разу.

Ні, я анітрохи не скаржусь. У моєму новому житті агента вільної практики було чимало переваг. Я могла сама обирати собі завдання. Працювала, скільки захочу й коли захочу. Могла навіть заробити дещицю й поліпшити власну репутацію. Проте були тут і певні прикрощі — насамперед те, що я не могла сама обирати собі команду. Щоразу доводилося йти на завдання з тими, кого агенція, що наймала мене, вважала за потрібне надати мені. Звичайно, часом серед таких агентів траплялись непогані — рішучі, спритні, обізнані. Проте більшість із них були... такі самі, як оцейТед.

Якби ви дивились на Теда здалека — до того ж потемки й зі спини, — він справив би на вас цілком пристойне враження. Та якби ви поглянули зблизька, видовище вийшло б вельми сумне — довготелесий парубійко з курячою шиєю, сумними очима, довгими руками й ногами і вічно роззявленим ротом. На додачу до тоненького цапиного голосу він мав ще й нестерпну звичку присікуватись до дрібниць. Як старший у своїй команді, він на цю ніч вважався й моїм начальником, та коли я побачила, як він метушиться, вимахуючи довжелезними ручищами, наче гуска крилами, й переконалася в тому, що в нього немає жодного серйозного Таланту, то просто перестала звертати на нього увагу.

— Пан Фарнебі вимагає рапорту, — сказав він.

— Знову?

— Хоче перевірити, як у нас триває робота.

— Нехай зачекає. Я виявила привида, і зараз ми за нього візьмемось. Веди сюди інших.

— Але ж пан Фарнебі вимагає...

Та було вже запізно. Я знала, що решта агентів тупцяють за дверима. І справді, за мить до кімнати прослизнули ще двоє, й наша команда постала переді мною в усій своїй красі.

Видовище, що й казати, було аж ніяк не величне. Тіна Лейн — польовий агент третього класу, непримітна дівчина з бліденьким личком і солом’яним волоссям, говорила так тихо, що мені доводилось нахилятися ближче, щоб розібрати, що вона там жебонить. А коли ставало зрозуміло, що вона так нічого й не скаже до ладу, мені залишалось тільки випростатись і, вже нічого не слухаючи, йти собі.

Наступним був Дейв Ісон — також польовий агент третього класу з «Ротвела», може, трохи кращий за двох своїх колег. Темношкірий, кремезний і дратівливий, схожий на розлючений дубовий пень. Мені здалося, що Таланти в нього нівроку собі, та спілкування з ГЬстями зробило його полохливим, тож він надто часто хапався за рапіру. В Тіни на обличчі навіть був шрам, який Дейв залишив їй на одному з попередніх завдань. А цієї ночі він аж двічі мало не проштрикнув мене, випадково побачивши моє обличчя в своєму люстерку.

Бліденька Тіна, знервований Тед і відчайдушний боягуз Дейв — отака цього разу мені трапилась команда... Дивно, що сам привид ще не втік від неї з переляку.

Побачивши мене, Дейв відразу зарепетував так, що в нього аж жили на шиї набрякли:

— Де ти була, Карлайл?! У нас тут небезпечний привид Другого Типу, й пан Фарнебі...

—.. .наказав нам триматися разом!—перервав його Тед. — Ми мусимо бути єдиною міцною командою! Не сперечайся зі мною, Люсі. І не відходь від інших. Ти повинна слухатися тільки мене. Я щойно сказав: або ми негайно йдемо до пана Фарнебі з рапортом, або...

— Або, — тепер уже я перервала його, — ми нарешті закінчимо свою роботу.

Нахилившись, я закрила свій рюкзак. Мої нинішні колеги нічого не знали про череп, тож я воліла, щоб так залишалось надалі. Потім я підвелась, поклала руку на ефес рапіри й вибухнула довжелезною промовою:

— Послухайте! Немає жодного сенсу марнувати час на переговори з наглядачем... чи то пак, керівником. Він — доросла людина, він нічим не допоможе нам! Треба діяти з власної ініціативи. Я знайшла місце, де може ховатися Джерело. Привид зник за стіною — отам, біля бюро в дальньому кутку. Наскільки я пригадую, в давніх звітах про це вбивство йдеться, що Емма Марчмент сховалась від свого чоловіка в таємній кімнаті.

Вдершись до будинку, варта відшукала Емму саме в тій кімнаті — вона лежала мертва серед своїх горщиків та казанків із зіллям. Звідси я роблю висновок, що таємна кімната — десь поряд, за стіною. Приєднуйтесь до мене, і закінчуймо цю справу. Гкразд?

— Ти не наш керівник, — заперечив Дейв.

— Зате я знаю, що нам треба робити. Хіба цього замало?

Запала мовчанка. Тінине обличчя, як завжди, було байдуже, а Тед підняв руку й повторював:

— Але ж пан Фарнебі вимагає...

Мені вкрай важко було втриматись, та за останні місяці я навчилась тамувати свій гнів. Надто вже багато я зустрічала таких агентів — ледачих, недолугих чи просто боязкуватих. Усі вони однаково вислужувались перед керівниками й не вміли діяти так, як належить справжній команді.

— Ось що я пропоную, — сказала я. — Двері таємної кімнати десь тут, біля цього бюро. Один з нас шукає цю кімнату, знаходить її й проникає всередину. Решта охороняють його, спостерігаючи за люстерками й тримаючи напоготові соляні бомби та рапіри — на випадок, якщо привид викидатиме якісь коники. Далі знаходимо Джерело, знешкоджуємо його — і з привидом покінчено. Це все станеться раніше, ніж пан Фарнебі наполовину спорожнить свою баклагу. Хто піде зі мною?

Кімната мовчала. Тіна кліпала своїми вицвілими віями. Тед тарабанив пальцями по руків’ю своєї рапіри. Дейв стояв, утупившись у підлогу.

— Ви спроможні на це! —умовляла я.—Ви чудова команда!

— Та невже?— зашепотів череп. — Це не команда, а купка невдах-шмаркачів! Хіба ти не бачиш? Примарна пастка— завелика честь для них!

Я ніяк не зреагувала на ці слова. Усміхаючись, я наполягала на своєму. Мої невдахи нічого не відповідали — проте й не сперечались, і з цього я зрозуміла, що перемога за мною.

Після п’яти хвилин приготувань ми взялися до роботи. Відсунули вбік письмові столи, щоб звільнити для себе простір. Виклали на підлозі півколо із залізних ланцюгів, відгородивши ними куток, де стояло бюро. Всередині цього півкола поставили три увімкнені ліхтарі, спрямувавши їхнє світло до стіни. Я ступила в півколо з прив’язаним до пояса люстерком, з рапірою в руці, готова до пошуків таємної кімнати. Троє моїх колег стали за межами півкола, з люстерками в руках — так, щоб бачити в них увесь куток, у якому я помітила ГЬстю. Я лише раз озирнулась на них — щоб переконатись, що я в безпеці. Поки що в усіх трьох люстерках було видно лише мене. І більше нікого.

— Чудово, — мовила я, щоб підбадьорити команду. — Ви всі молодці. Я розпочинаю пошуки, а ви стежте за своїми люстерками.

— Дивуюсь твоїй довірливості, — зауважив з рюкзака череп. — Ці бовдури ледве ногами совають, а ти доручаєш їм свою безпеку. Я б на таке не наважився.

— Нічого, вони все зроблять як слід, — відповіла я так тихо, щоб ніхто не почув, і освітила ліхтарем обшиту темними панелями стіну. Що ж відчиняє таємні двері? Важіль? Кнопка? А може, просто натиснути рукою на дошку — й двері піднімуться на противазі? До речі, вони зачинені вже багато років. Може, їх уже замурували? Тоді доведеться проламуватись... Я повернула ліхтар і освітила стіну під іншим кутом. Тепер одна панель стіни здалась мені блискучішою за інші. Я спробувала натиснути на неї. Нічого не сталось.

Тобто зовні нічого не сталось. А внутрішнім слухом я вловила тихий тріск — ніби десь наступили на друзки скла.

Цю жінку зарізали уламком дзеркала... Зі страху мені звело черево, проте я незворушним голосом запитала:

— Щось видно в люстерках?

І ще раз натиснула на панель.

— Ні, все гаразд. Усе чисто, — стривожено відповів Дейв.

— Тут стає холодно, — зауважив Тед. — Температура падає дуже швидко.

— Дякую, — я й сама відчувала холод. Дерев’яні панелі здавались на дотик уже геть промерзлими. Я вдарила по стіні пальцями, вкритими холодним потом, — і цього разу панель поворухнулась.

Знову хруснуло скло.

— Вона повертається. Витягує себе з минулого, — попередив череп. — І їй не до вподоби те, що ти тут робиш...

— Ніби хтось плаче, — мовила Тіна.

Я теж почула цей звук, сповнений відчаю й гніву серед порожнього простору. А потім долинув шелест полотна, просяклого кров’ю...

— Усі стежте за своїми люстерками, — наказала я. — І постійно доповідайте про все, що бачите.

— Усе чисто.

— Стає холодно...

— Вона вже близько!

Я ще дужче натисла на стіну — і цього разу моїх зусиль вистачило. Панель з рипінням повернулась, тягнучи за собою порох та лахміття обірваного павутиння, — і відкрився вузький прохід.

А що ж там? Сама темрява...

Я витерла піт з обличчя. Відчула, як змерзли обидві долоні й чоло.

— ГЬтово, — оголосила я. —Таємна кімната, як я вам і обіцяла. А тепер ходімо всередину.

Я обернулася до своїх колег, широко всміхнулась їм — і...

І зазирнула до їхніх люстерок.

У них — в усіх трьох — видніло моє бліде обличчя. А за ним — зовсім близько — інше обличчя, зі шкірою, схожою на розтоплений віск. Я побачила білі хмарини волосся, вишкірені зуби — червоні, наче гранатові зернини, — й чорні блискучі очі. І вже в останню мить помітила кощаві пальці з довгими нігтями, що тяглися прямісінько мені до горла.

На появу привида кожен з нас зреагував по-своєму. Тіна зойкнула і впустила люстерко. Тед відскочив, наче кіт, якого облили водою. Тільки Дейв далі тримав — чи хоча б намагався тримати — своє люстерко, обмацуючи вільною рукою свій пояс. А я? Не встигло ще розбитись Тінине люстерко, як я вже обернулась і махнула в повітрі рапірою. У себе за спиною я, зрозуміло, нікого не побачила, та дим, що закурився на залізному клинку моєї рапіри, засвідчив, що я влучила в ціль.

Я знову замахала клинком в усі боки.

— Не марнуй час, — помовчавши, озвався череп. — Вона повернулась назад, за стіну.

—Чому ти відразу не сказав? Я зачепила її рапірою. Цікаво, чи сильно зачепила?

— Важко сказати. Бо ти так метушилась, що мені нічого не було видно...

— Гаразд, а куди?..

Аж тут мене відкинув убік спалах солі, залізних стружок і магнію, що вибухнув за кілька футів зліва від мене. На мить у кімнаті стало ясно, наче вдень: після темряви мені здалось, що я впала на сонце. Далі полум’я згасло, кімната знову занурилась у пітьму, а я тим часом лежала на купі попелу й жарин. У моїх вухах гуло, а волосся розтріпалось і затуляло очі.

Я незграбно підвелась, потерла вухо й трохи постояла, спираючись на рапіру. Крізь дим я побачила Теда й Тіну, що перелякано зирили на мене з дальнього кутка. Поруч із ними припав до підлоги Дейв, схожий на маленьку кремезну пантеру: він тримав напоготові ще одну каністру з магнієм.

— Я вбив її? — запитав він.

Я збила зі свого рукава язичок білого полум’я:

— Ні, Дейве. Не вбив. Хоча спроба була чудова. Другу каністру не кидай — немає потреби. Вона сховалась до таємної кімнати, — я кахикнула й виплюнула грудку мокрого попелу. — Нам треба зайти туди й покінчити з нею. Ми... Що, Теде? — я помітила, як Тед у кутку піднімає руку.

— У тебе з носа кров тече.

— Так, я знаю, — я витерла ніс рукавом. — Але все одно дякую. Гкразд, ходімо вслід за Еммою. Хто вирушить зі мною?

Троє моїх колег закам’яніли на місці. їхній страх був такий міцний, що ніби ожив і перетворився на п’ятого члена нашої команди. Усі вони втупилися в отвір у стіні. Я зачекала, поки розвіється дим, що заважав мені ясно бачити їхні обличчя.

— Пан Фарнебі каже... — почав Тед.

— Байдуже мені до вашого Фарнебі! — не витримала я. — Тут його немає! Він не ризикує своїм життям разом з нами! Напружте хоч раз свої власні мізки!

Я ще трохи почекала. Жодної відповіді не було. Мене переповнювали гнів і нетерплячка. Я сама обернулася до таємного входу. Я досі відчувала струмінь холоду, що линув у темряву за привидом, наче шлейф за весільною сукнею. Бічна стінка бюро виблискувала мереживом паморозі. Панелі теж укрились інеєм. Я увімкнула ліхтарик.

Прохід був вузький, геть заснований павутинням. Він майже одразу звертав ліворуч і зникав з очей. Усередині була темрява, з якої тхнуло кислим запахом пилу й смерті. Десь там, усередині, ховалося Джерело — місце або річ, до якої була прив’язана ГЬстя. Залишалося знайти його, знешкодити за допомогою срібла чи заліза — і з привидом було б докінчено. Просто, авжеж? Тримаючи в одній руці люстерко, а в другій — ліхтарик і рапіру, я протиснулась крізь отвір у стіні.

Правду кажучи, це було не зовсім те, що я хотіла зробити. Я мала дочекатись колег, потім ще хвилин з десять умовляти їх... однак тоді мені самій міг би увірватись терпець. Тож я вирішила діяти на власний розсуд. Це трохи ризиковано, проте ризикувати я вже навчилась як слід.

Прохід був такий вузький, що я зачіпала боками за обидві його цегляні стінки, з огидою продираючись крізь завіси павутиння. Просувалась я повільно, не забуваючи про можливі засідки або пастки.

— Ти бачиш її? — прошепотіла я.

— Ні. Вона з біса хитра. Гасає туди-сюди. Прикінчити її буде непросто.

— Цікаво, що це за Джерело, яке вона так охороняє?

— Хтозна — може, кавалок її самої. Може, чоловіченько так роз’ятрився, що порізав свою жіночку на шматки. Відбатував, скажімо, їй палець на нозі, і той закотився під стілець і загубився. Дурничка!

— Дивно, чому я досі слухаю тебе? Ти завжди торочиш таку гидоту!

—А що гидкого в пальці з ноги? Я, скажімо, теж частина тіла, — відповів череп. — Що ж мені, самого себе соромитись?.. Агов! Попереду сліпий поворот!

За рогом було темно. Я взяла з пояса соляну бомбу і жбурнула вперед. Долинув вибух — і більше нічого. Виходить, у ГЬстю я не влучила.

Я підняла ліхтарик і озирнулась.

— А може, їй хочеться, щоб ми знайшли її Джерело? — пробурмотіла я. — Чому б і ні? Мені здається, що їй просто-таки кортить показати нам, де його шукати...

— Можливо. Або вона просто заманює тебе до смертельної пастки. Чому б і ні?

Будь-що шукати нам залишалось недовго. Про це свідчили зграї павуків — певна прикмета Гостя. Попереду відкрилась комірчина, густо заснована павутинням: воно висіло тут суцільною стіною, від стелі до каміна, часом провисаючи вниз, як гамак, часом збиваючись у щільні запорошені грудки. Промінь мого ліхтарика то віддзеркалювався від нього, то губився в його глибині. Я опинилась ніби в гнізді, звитому якимось божевільним птахом. Чорні тільця павуків, потрапивши в промінець світла, поспіхом ховались у пітьмі.

Я трохи постояла, щоб оглянути це приголомшливе місце. Колись, напевно, це була гардеробна кімната, схована за фальшивою панеллю; на її стінах ще збереглися залишки стародавніх шпалер. Одна стіна була геть завішана порожніми полицями, а біля протилежної розмістився невеличкий камін, у якому серед залишків давно згорілого вугілля лежав кістячок якоїсь пташини. Вікон у кімнаті не було. Підлогу вкривав товстий шар чорного пороху, що здіймався хмаринами за кожним моїм кроком. Помітно було, що сюди давненько вже ніхто не заходив.

Я прислухалась. Мені почулось, ніби десь поряд плаче жінка.

Біля третьої стіни стояв високий туалетний столик з облупленою позолотою, а на ньому — запорошене дзеркало. Чи то пак—дерев’яні рямця й кілька друзок від розбитого дзеркала.

Коли я вперше зазирнула до комірчини, то побачила перед рештками дзеркала примарну сіру, злегка згорблену постать. Проте привид — якщо то був він — умить щез, залишивши мене перед завісою павутиння, яке липло до рук і до клинка рапіри. Дерев’яні рямця, наче здоровенна муха, так само були обплутані павутинням.

Зі старих газет мені було відомо, що Емму Марчмент зарізали уламком її власного дзеркала. Отже, саме дзеркало могло слугувати Джерелом. Я розшморгнула одну з торбинок на своєму поясі, витягла з неї тонку срібну сітку, накинула її на рямця й прислухалась знову. Ні, плач не припинився. Та й моторошна атмосфера теж нікуди не поділася з комірчини.

— Ні... — прошепотіла я. — Шкода...

Я поволі оглянула кімнату. Дзеркало... камін....порожні полиці... І всюди павутиння — таке густе, що крізь нього майже нічого не видно. Я тихенько вилаялась на адресу своїх колег з «Ротвела» й додала:

— Самій мені тут навряд чи впоратись.

— Що?! — відразу озвався голос із рюкзака. — Що це ти кажеш — «самій»? А я? Думай, що говориш!

Я з несподіванки вирячила очі:

— Ой, пробач. Забудьмо. Гкразд, я не сама. Зі мною бридкий балакучий череп, що сидить у старій брудній склянці. І він, на жаль, нічим тут не стане мені в пригоді. Тож працювати все-таки доведеться самій.

— Як ти можеш таке казати? Ми ж із тобою давні приятелі!

— Ніякі ми не приятелі. Ти вже десятки разів намагався мене вбити!

—Я ж мертвий—не забувай! А може, мені сумно самому? А ти про це навіть не думаєш!

— Гкразд, годі балакати. Краще пильнуй, — наказала я. — Мені теж не хочеться, щоб ГЬстя знову накинулась на мене.

— Еге ж, не зрадієш, коли тебе цмокне старезна відьма з перерізаним горлом, — погодився череп. — А вона, до речі, ще не найгірша з наших клієнтів. Пам’ятаєш того Косто-грома в Далвічі? Як він стогнав: «Віддайте мою шкіру! Віддайте мою шкіру!» Ти ще потім упустила його! Пригадай!— Череп захихотів, але тут-таки несподівано замовк. — Ой, зачекай, ти ж цього не робитимеш? Люсі, Люсі... Це ніколи добром не закінчується!

Почасти він, звичайно ж, мав рацію. Одним з моїх Талантів, поряд із Зором (чудовим) і Слухом (кращим, ніж у будь-кого з моїх знайомих агентів), був Дотик — до того ж вельми химерний, що часом не давав мені нічогісінько (або дуже мало), а часом — аж надто багато. За останні місяці цей Талант у мене значно поліпшився, тож я спробувала застосувати його й зараз. Я простягла руку до дзеркала й торкнулась однієї з його друзок. Потім заплющила очі й зосередилась на минулому—на тому, що відбувалось у цій кімнаті за давніх-давен.

Як це раз по раз траплялось останнім часом, мене огорнули звуки, а потім — примарні образи... Жіночий плач ущух, змінившись тріскотінням дров у каміні. Стоячи із заплющеними очима, я побачила цю саму кімнату, проте цього разу повну подробиць і барв — ніби живе тіло, воскресле з висохлого кістяка. В каміні весело заграв вогонь, полиці наповнилися склянками, горщиками й книжками в шкіряних палітурках. На столі з’явилися жмутки трав, а разом з ними й інші, моторошніші речі.

Біля каміна стояла леді з довгим чорним волоссям: полум’я вигравало червоними блискітками на п білій сукні, мережива на рукавах якої ледь помітно ворушились у потоках теплого повітря. Леді робила щось із тонким широким каменем на стінці каміна й заклякла, коли я позирнула на неї. Вона обернулась і поглянула на мене так люто, що я позадкувала, вдарилась плечем об стіну — й відразу опинилась у нинішньому часі, в темній холодній шкаралупі колишньої кімнати.

— Марнуєш свій коштовний час, — зауважив череп.

Я протерла очі. Для мене все це видиво промайнуло за одну хвилину. А насправді?

— Скільки мене не було? — запитала я.

— Якби я міг, я б за цей час цілу газету прочитав... Ти знайшла що-небудь?

— Можливо, — я спрямувала ліхтарик на чорний отвір каміна. Трохи вище, під шаром бруду, я помітила той самий широкий тонкий камінь.

«У МЕНЕ ЩЕ Є...» — пригадались мені слова привида Емми Марчмент.

Ця дорога їй річ іще тут.

Я зняла з пояса ломик. Два кроки — і я була вже біля того самого каменя. Застромила в щілину ломик, намагаючись підважити камінь. Зрозуміло, що стояти спиною до зарослої павутинням кімнати з привидом — річ не найрозумніша, проте вибору в мене не було. Щілини круг каменя були забиті порохом та кіптем, через те він не піддавався. От якби я була сильніша! І якби зі мною була справжня команда! Тоді хтось стояв би за моєю спиною, охороняючи мене й спостерігаючи за кімнатою. На жаль, про таку розкіш я могла хіба що мріяти.

— Ну, мерщій! Такий камінець навіть миші під силу!

— Я намагаюсь...

— Я охоче допоміг би тобі, якби в мене були руки... Ну, давай, героїне, напружуй м'язи!

У відповідь я тихенько вилаялась. Нарешті мені пощастило підважити камінь ломиком, проте жіночий плач після цього залунав ще дужче, а далі почулись ніби кроки по друзках скла. Я озирнулась. Павутиння в кімнаті вкрилось памороззю.

— Вона наближається, — мовила я. — Краще порадь мені що-небудь, а не кепкуй.

— О, скільки завгодно! Щиро кажучи, Люсі, становище скрутне. Тож ось тобі порада: звільни мене, і я витягну тебе з цієї халепи.

— Поза всяким сумнівом... Ні, я майже впоралася сама. Ти краще просто пильнуй і доповідай.

— Ти хочеш, щоб я попередив тебе, коли вона підійде впритул?

— Ні! Раніше!

— Коли її пальчики зімкнуться на твоїй шийці?

— Ні! Просто скажи мені, коли вона з’явиться в кімнаті.

— Пізно. Вона вже тут.

Про це я вже знала й сама. Як і завжди під час появи при-вида, волосся на моїй голові стало дибки. Однією рукою я взяла з пояса люстерко й спрямувала його собі за спину. Хоч у кімнаті було темно, на поверхні люстерка замерехтіло бліде примарне світло. Воно було холодне, зеленкувате й линуло від тонкої, мов жердина, постаті, що поволі підпливала крізь темряву до мене.

Лише цієї миті я згадала, що моя срібна сітка досі висить на дзеркалі з протилежного боку кімнати.

Відчай додав мені сил. Я впустила люстерко, схопила з пояса соляну бомбу й жбурнула. Бомба вибухнула. В повітрі засмерділо горілою ектоплазмою. Зелені іскри огорнули примарну жіночу постать. Вона розкололась навпіл, і її частини хмаринами диму поповзли в різні боки. Нарешті сіль догоріла, й кімната знову занурилась у пітьму. Я щосили налягла на ломик — і камінь вискочив. Я побокувала, щоб він не зачепив мені ногу. Де ж мій ліхтарик? Ось, лежить на камінній полиці... Я схопила його, увімкнула й спрямувала промінь у темну заглибину, що залишилась на місці каменя.

Там усередині лежала велика темна річ, схожа на пом’ятий, густо заснований павутинням футбольний м’яч. По павутинню негайно забігали павуки. Річ була вкрита порохом, наче шерстю.

— Ого! — промовила я. — Це ж голова!

— Так. Старий муміфікований череп. Чудово.

— Але ж це не її голова!

— Авжеж. Інакше чоловік мав би зайву поважну причину вбити її. Хіба ти не помітила, що в неї борода?

Справді, навіть під шаром павутиння можна було розгледіти залишки чорного кучерявого волосся на підборідді.

— Де вона зараз, черепе?

— Прояв відновився. Зараз вона стоїть біля дзеркала. З її ран тепер висить павутиння. Дивовижно! Ось вона рушила вперед — їй не до вподоби те, що ти робиш із її Джерелом. Вона вже простягає руки...

Можна було, звичайно, жбурнути каністру з магнієм, тільки тут мені самій не було б куди заховатись від вибуху. Можна було взятися за рапіру, тільки як її тримати в руках водночас із люстерком та Джерелом? Залишалось діяти так, як я навчилася, працюючи зі справжніми агентами. Тобто імпровізувати.

Я кинула голову на підлогу, через кімнату. Хвиля холодного вітру сколихнула завіси павутиння — я відчула, що привид мимоволі ринув до свого Джерела. Тієї самої миті я майнула до протилежної стіни — до дзеркала, на якому висіла моя срібна сітка, й схопила її. Другою рукою я підняла люстерко — саме вчасно, щоб побачити, що привид обертається до мене. Зараз я чітко бачила його. І не можу сказати, що було страшніше — його пошматоване, скривавлене тіло чи спотворене злобою обличчя. Тоді, однак, мені було до цього байдуже. Я розпочала «танець матадора*, якого мене навчив колись Локвуд. Розкинувши руки зі срібною сіткою, я заходилася дражнити й відганяти від себе привид. А потім зненацька опустила руки, залишившись беззахисною. Привид кинувся на мене, витягши вперед пальці. Я крутнулась убік — і одним спритним порухом руки накинула сітку просто йому на обличчя.

Срібло, як завжди, спрацювало бездоганно: привид замерехтів і пропав.

Я підібрала сітку, нахилилась до мертвої голови, що лежала на боці біля стіни, й старанно накрила Джерело сріблом. У моїх вухах відразу щось клацнуло, атмосфера в кімнаті очистилась від злоби, і все довкола заспокоїлось.

— Ну, що скажеш? — обернулась я до рюкзака.

— Непогано. Вітаю.

Сівши на підлоіу, я оглянула сітку біля своїх ніг:

— Це Джерело... Як ти гадаєш, чия це голова? І чому Емма так дорожила нею?

— Вона, мабуть, украла цю голову з шибениць Відьми тоді часто таке виробляли. Вважали, ніби голова шибеника допоможе в їхніх марних спробах чаклування...

— Тьху! От уже гидота!

— Еге ж... — череп значуще помовчав. — Хилитатись на шибениці з відтятою головою... Чого ж накоїв цей чолов’яга, що його так покарали?

— Не знаю. Чогось, мабуть, накоїв-таки.

Я ще трохи посиділа в таємній кімнаті, переводячи подих. Тоді поволі підвелась, щільніше обернула мертву голову срібною сіткою й вирушила шукати своїх колег. Найнебез-печніша частина цієї ночі залишилась позаду, проте найгірше для мене тільки починалось.

Можливо, ви подумаєте, що з моєю знахідкою закінчилось і наше розслідування. Привид пропав, Джерело знешкоджено, ще один будинок очищено — супер! Ба ні. Бо головною вадою роботи агента вільної практики є необхідність доповісти про свої результати дорослому керівникові.

Ця обставина — чи не найголовніший парадокс усіх агенцій. Психічним Талантом, що дозволяє бачити й чути привидів, володіють тільки діти й підлітки. Тому лише ми, неповнолітні, безпосередньо стикаємось із привидами і ризикуємо своїм життям. Проте в агенціях є ще й дорослі, які керують цією роботою. Роздають завдання, виплачують гроші за їхнє виконання і взагалі відповідають за всі команди. Та водночас ніхто з цих дорослих наглядачів не має ані дрібки Таланту. В цьому розумінні вони цілком сліпі й глухі, тож нічого дивуватись, що всі дорослі смертельно бояться опинитись поруч із ГЬстем і ніколи не заходять до небезпечних зон. Просто вештаються збоку — безпорадні перестарки — й вигукують накази, геть недоречні в ситуації, яка виникає насправді.

Саме таким чином працюють усі агенції. Усі агенції Лондона, крім однієї.

Пан Тобі Фарнебі, призначений цього вечора моїм керівником від агенції «Ротвел», був типовим представником цього племені нероб. Чолов’яга середнього віку, якщо він і мав колись Талант, то втратив його принаймні років двадцять тому. Попри це все, він вважав себе просто-таки незамінною особою. Цієї ночі він влаштувався в мармуровому вестибюлі будинку — якнайближче до виходу, за потрійним бар’єром із залізних ланцюгів. Коли я, накульгуючи, вилізла на балкон третього поверху, він і далі там сидів — і з висоти скидався на здоровенну жабу з роздутим черевом. Ледве вмостившись на складаному брезентовому стільці, він розкошував за столиком, на якому височіли цілий стос бутербродів і, зрозуміло, велика баклага.

За його спиною стояв інший чоловік — худий, хирлявий, з пластиковою текою під пахвою. Прізвище його було Джон-сон, і раніше я його ніколи не бачила. Він мав невиразне обличчя й нічим не прикметне каштанове волосся. Він теж працював в агенції «Ротвел» і був, як я розумію, керівником нашого керівника. Так заведено в усіх компаніях — над кожним начальником є вищий начальник.

Саме зараз пан Фарнебі розпікав інших членів моєї нинішньої команди — які, судячи з усього, вирушили до нього з рапортом відразу після того, як я зникла в стіні. Тіна з Дей-вом стояли потупившись; Тед, на відміну від них, удавав глибоку зосередженість, від чого його лице стало ще дурнішим, ніж зазвичай.

— Ви правильно вчинили, — повчав Фарнебі, — коли вирішили повернутись сюди, і зробили це якнайшвидше. Якщо панна Карлайл мертва — радше за все, так і є, — то це лише її власна провина. Тримайтеся разом і прикривайте одне одного! Пам’ятайте: Емма Марчмент отруїла свого пасинка й намагалася вбити чоловіка! Якщо вона була така жорстока і мстива в житті, то її невгамовний дух спроможний на ще гірші злочини...

— Гадаю, нам варто поспішати, сер, — зауважив Дейв Ісон. — Люсі зникла вже давно, й ми повинні...

— Повинні завжди додержуватись правил, Ісоне. Заради вашої ж безпеки. Ставлю вам два мінуси за те, що перебиваєте керівника! — пан Фарнебі стулив свої пухкі долоні й ляснув пальцями. Потім трохи поміркував і потягся рукою по бутерброд. — Це дівчисько вирішило діяти на власний розсуд замість того, щоб з’явитись до мене з рапортом. Вічна проблема з цими вільнонайманими... Школа в них усіх препогана. Авжеж, Джонсоне?

— Авжеж, препогана, — погодився Джонсон.

—Агов, пане Фарнебі! — гукнула я з балкона. Скажу щиро, мене дуже потішило, як вони всі разом підскочили з переляку.

Фарнебі впустив бутерброд собі на коліна, глянув на мене своїми очицями й відповів:

— О, панна Карлайл вирішила приєднатись до нас! Це добре, бо я чув про вашу відчайдушність. У нас, у «Ротвелі», ми працюємо єдиною командою. Тож будьте ласкаві виконувати наші правила!

Я стояла, тарабанячи пальцями по перилах. Чорняве волосся пана Фарнебі масно виблискувало в ліхтарному світлі, а кругла тінь від його черева скидалась на малюнок місячного затемнення. Біля його ніг громадились торбини з сіллю й залізом — офіційно вважалось, ніби він охороняє наші запаси. Насправді ж радше вони охороняли його.

— Я сама виступаю за працю в команді, — відповіла я. — Тільки її треба організувати як слід. Часом польовим агентам не завадить приймати рішення самостійно, щоб краще використовувати свої Таланти.

Фарнебі набундючив губи:

— Я найняв вас, панно Карлайл, заради вашого чудового Слуху, а не задля того, щоб ви тут кепкували з мене. А тепер прошу вас зробити те, чого я вимагав ще годину тому, й докладно відрапортувати мені про всі ваші дії...

— От уже недоумок! — долинув голос із мого рюкзака.

— Згодна з тобою, — пошепки відповіла я.

— Знаєш, що я хочу тобі запропонувати?

— Знаю. І відповідаю: ні. Я не збираюсь убивати його.

Шкода. Ото повеселилися б! Он біля тебе стоїть горщик із квіткою можна скинути його на маківку цьому йолопові...

— Цить!

Фарнебі поглянув на мене:

— Що ви сказали, панно Карлайл?

— Я сказала, що знайшла Джерело, — кивнула я. — Зараз принесу його вам. Тільки залиште мені, будь ласка, хоч один бутерброд.

Я поволі зійшла сходами до вестибюля, несучи під пахвою обернене срібною сіткою Джерело й не звертаючи уваги на моїх колег, що з подивом вирячились на мене. Підійшовши до Фарнебі, я гучно вдарила своєю ношею об столик, що стояв перед ним.

— Це Джерело? — злякано відсахнувся керівник. — Що це таке?

— Подивіться самі, сер. Тільки, будь ласка, посуньте трохи вбік ваші харчі.

Фарнебі обережно підняв краєчок сітки, зойкнув і відскочив убік, перевернувши стілець:

— Скриню з посрібленого скла, негайно! І покладіть це на підлогу! Тільки подалі від мене!

Коли нарешті принесли скриню й поклали туди голову, спітнілий Фарнебі повернувся на свій стілець і здалека поглянув на Джерело:

— Що за бридка штука! Невже це голова Емми Марч-мент?!

— Ні, це не її власна голова, — відповіла я. — Проте вона достеменно належала їй. Я бачила, якою була Еммина таємна кімната колись, іще за життя господині. Сила-силенна горщиків, зілля, відьомських книг та амулетів. Емма, безперечно, займалась якимось безглуздим чаклунством, і ця стара голова була найціннішою магічною річчю в її господарстві. Тому Еммин привид був так міцно прив’язаний до неї.

— Чудово, — пан Джонсон черкнув щось у своїй теці. — Бездоганна робота, Карлайл.

— Дякую, сер. Але це наша спільна робота. Кожен брав у ній свою участь.

Фарнебі кисло буркнув:

— Еге ж, цікавий зразок. Такі речі, здається, до вподоби хлопцям з вашого інституту, Джонсоне? Може, візьмете цю голову до себе?

Пан Джонсон легенько всміхнувся:

— На жаль, це заборонено найновішими правилами ДЕПРІК. Джерело слід негайно знищити. Я сам повідомлю власників, що їхній будинок очищено. А ваша команда, Фар-небі, досягла помітного успіху — навіть за цілковитого браку контролю з вашого боку.

Він поплескав нашого керівника по плечу, вийшов за межі залізного бар’єра й попрямував до дверей.

Пан Фарнебі сидів якусь хвилину мовчки, а потім заговорив до Теда, що схвильовано тупцяв на місці поруч із ним:

— Це ваша провина, Дейлі. Ви старший у команді. Ви повинні були не зводити очей з панни Карлайл. Ставлю вам п’ять мінусів.

Я аж спалахнула гнівом, коли побачила, як знітився Тед.

— Пробачте, сер, — утрутилась я. — Команда виконала завдання. Наші дії були цілком правильні.

— Я так не вважаю, — заперечив Фарнебі. — І взагалі це вас не стосується. Збираймо речі.

Він махнув мені рукою, щоб я забиралась, і відсьорбнув зі своєї баклаги. Проте я наполягала на своєму:

— Я не мала часу на ваші поради. Я мала виявити місце, де сховане Джерело, до того як привид зникне. Це найголовніше, й тут кожна мить вирішальна. І ваші агенти спочатку діяли дуже ефективно. Вони допомогли мені знайти таємну кімнату, а Дейв навіть допомагав відігнати ГЬстю. Ви самі колись були агентом, сер, і мусите пам’ятати, що рішення часом доводиться приймати просто на місці. До того ж це вчить довіряти своїм товаришам. Хіба не так, Теде?

Я обернулась, однак Теда поряд уже не було: він тяг до виходу торбину з залізними стружками.

—Тіно? — питала я далі. — Дейве?

Тіна саме пакувала до торбин соляні бомби, а Дейв прибирав з підлоги залізні ланцюги. Обоє мовчали, заклопотані роботою, й не звертали на мене жодної уваги.

На мене зненацька насунулась тінь — це Фарнебі перекрив своїм черевом ліхтарне світло, підводячись зі стільця. Його очиці, схожі перед тим на дві родзинки, тепер виблискували холодно й люто, наче дві друзки чорного скла. Я позадкувала. мимоволі хапаючись за рапіру.

— Мені відомо, де ви працювали раніше, панно Карлайл, — почав Фарнебі. — Відомо, чому ви звикли чинити саме так. І мені дивно, чому ДЕПРІК досі не розігнав оту вашу мізерну, жалюгідну компанію. Агенція, якою керують діти? Що за дурниця! Нічого, їй скоро настане кінець, запам’ятайте мої слова. І не забувайте, панно Карлайл, що ви вже не працюєте в «Локвуда й К°». А одержуючи роботу в «Ротвелі», ви потрапляєте до справжньої, пристойної агенції, де діти повинні знати своє місце. Якщо ви хочете, щоб ми й надалі звертались до вас, то будьте ласкаві мовчати й виконувати те, що вам кажуть. Я зрозуміло все пояснив?

—Так. сер, — процідила я крізь стиснуті зуби.

— Чудово. А тепер доведіть, що ви все зрозуміли, й завершіть свою нинішню роботу як слід. Як уже сказав пан Джон-сон, згідно з найновішими правилами ДЕПРІК, усі Джерела привидів Другого Типу повинні негайно знищуватись, щоб не просочитись на чорний ринок небезпечних артефактів, — він обережно торкнув скляну скриню носаком свого черевика. — Візьміть цю муміфіковану голову, відвезіть до «Крематорію Фіттес» і простежте за тим, як її спалять.

Я вирячилась на нього:

— Ви хочете, щоб я поїхала до Клеркенвела? Зараз, о четвертій годині ночі?!

—Так буде навіть краще. Крематорій працює цілодобово. Завтра привезіть мені довідку про утилізацію Джерела, й тоді я заплачу вам за нинішню роботу. Не раніше. А вас, — він обернувся до хвацької трійці своїх агентів, — я хотів відпустити додому, та якщо панна Карлайл має таку високу думку про ваші Таланти, ми вирушимо на ще одне завдання. ІЬдаю, нам саме вистачить часу, щоб розібратися з Перевертнем на кладовищі Гайґейт. Я відвезу вас туди. Закінчуйте збори!

Він обернувся до мене спиною й почав загортати в папір недоїдені бутерброди. Мої нещодавні товариші кидали на мене сердиті погляди — виходило так, що я нав’язала їм цю роботу. Я ж, не звертаючи на них уваги, мовчки підняла скриню з підлоги.

— Черепе! — прошепотіла я.

— Що?

— А ти мав рацію щодо того горщика з квіткою.

— Ось бачиш? А я що тобі казав?

Зітхнувши, я прилаштувала скриню з мертвою головою під пахву і покинула будинок. Так, я втомилася й зголодніла, проте намагалась цього не показувати. Суперечки з керівниками не були для мене новиною, вони траплялись майже щоночі. Це теж стало частиною мого нового життя.

До речі, ставши агентом вільної практики, я насамперед замовила собі візитні картки — акуратно ламіновані, зі сріблясто-сірими бережками. Я пороздавала їх усім можливим наймачам, і зараз я поясню вам, чому вони охоче запрошували мене на роботу, хоч я частенько дратувала їх своїм норовом:

ЛЮСІ КАРЛАЙЛ Агент-психолог вільної практики Лондон, Тутінґ-М’юз, 15, кв. 4 Психологічні розсліди й знешкодження привидів Основна спеціалізація — слухові феномени

Можна було б іще додати до цього яку-небудь емблему — скажімо, перехрещені рапіри чи проштрикнутого привида. Та врешті, поміркувавши, я відмовилась від цих штучок і вирішила зробити свою картку простою й скромною. А роботи мені не бракувало, тому, що агентів вільної практики в Лондоні залишилось небагато — надто якщо врахувати, скільки їх тоді гинуло.

Ставши вільнонайманим агентом, я могла укласти угоду на разову роботу з будь-якою агенцією, що потребувала моїх послуг. І мушу зауважити, що впродовж Чорної Зими ці послуги вкрай знадобилися більшості з них. Щодо моєї вузької спеціалізації (слуховихфеноменів), то Слуху мене був кращий, ніж у будь-якого іншого агента (за одним-єдиним винятком, проте цей випадок — особливий). Завдяки цьому Талантові я ставала цінним додатком до будь-якої команди. Додатковою моєю перевагою — а отже, й перевагою всієї команди, — було те, що я вміла вижити і вціліти за будь-яких обставин. Я знала, коли покладатись на Слух і Зір, а коли братися до рапіри. Ці навички у поєднанні із здоровим глуздом і були секретом того, як залишитися живим у нашій роботі.

Одне слово, я була чудовим фахівцем. Ба навіть більше — найкращим. Бо вчилася разом з найкращими.

Хоч більше й не перебувала в їхній команді.

Чорна Зима була доречним часом для того, щоб розпочати власну справу. Але зараз, наприкінці березня, намітилось щось на кшталт невеличкої перерви. Погода кращала, день довшав, серед останніх крихт торішнього снігу з’явились перші весняні квіти. Дедалі меншою ставала небезпека потрапити в обійми привида, вийшовши увечері, скажімо, до молочаря. Ми всі сподівались на те, що зимове напруження хоч трохи послабшає.

А до того, впродовж зимових місяців з їхніми нескінченними ночами, Проблема — так називають навалу привидів, що багато років тому заполонили нашу країну, — лише загострилась. Ні, такого скупчення привидів, яке спостерігали восени в Челсі, більше не траплялось, проте зима й без того випала вкрай важка. Усі агенції просто-таки розривались на частини, всі нові — один за одного молодші — агенти гинули в сутичках із привидами, щоб потім бути похованими в обшитих залізом катакомбах за плацом Кінної гвардії.

З іншого боку, зимові труднощі сприяли процвітанню деяких компаній, однією з яких були «Локвуд і К°» — найменша з агенцій психічних розслідів у Лондоні. Аж до початку зими я працювала там. Разом зі мною в її складі було лише троє агентів — я, наш керівник Ентоні Локвуд і наш дослідник Джордж Кабінс. Ми всі жили в Мерілебоні, в будинку на Порт-ленд-Роу. Була в нас і четверта співробітниця — Голлі Манро, щось на зразок помічниці й секретарки. Про неї теж не слід забувати, хоч Локвуд із Джорджем значили для мене набагато більше. Стільки, що я врешті саме через них вирішила звільнитися з агенції й піти шляхом агента вільної практики.

Чотири місяці тому один привид надав мені змогу зазирнути в майбутнє. І в ньому всі мої дії вели прямісінько до загибелі Локвуда. Привид був страшенно злющий, тож йому не варто було й вірити, проте змальована ним картина надто вже збігалася з тим, що мені підказувало власне чуття. Локвуд стільки разів рятував мене, ризикуючи своїм життям, що з кожним новим таким випадком межа між успіхом та поразкою ставала дедалі тоншою. До того ж мій Талант, посилюючись, поволі виходив з-під моєї влади. Щоразу мені було важче тамувати власні емоції — а це тільки зміцнювало силу тих привидів, з якими нам доводилося боротись. Одна з таких пригод закінчилася тим, що я розбудила потужний Полтергейст, у сутичці з яким мало не загинули й Локвуд, і решта моїх колег. Серцем я відчувала, що з наступною такою моєю помилкою віщування привида справдиться. Цього я дозволити собі не могла і тому прийняла важке рішення: покинути свою улюблену компанію. Я була певна, що це — єдине правильне рішення.

Я знала це.

І тепер залишилась сама-одна — якщо не брати до уваги балакучий череп.

Судячи з газет, моє звільнення з агенції «Локвуд і К°» збіглося в часі з початком найактивнішого періоду в роботі моїх давніх колег. Зокрема, неабияку славу агенції принесло відкриття Джерела навали в Челсі — печери із замурованими в ній кістяками, що містилась під універсальним магазином братів Ейкмер. Саме ту славу, про яку віддавна мріяв керівник агенції. Відтоді на перших шпальтах газет дедалі частіше почали з’являтися фотографії Локвуда. На одній він разом з Джорджем стояв серед руїн склепу в Мортлейку. На другій позував сам на тлі чорної плями — всього, що залишилось від Упиря з Сент-Олбену. А найменше мені подобалась фотографія, де Локвуд у редакції «Тайме» одержував премію, присуджувану найкращій агенції місяця. Поряд із Локвудом красувалася струнка, ошатна фігурка ГЬллі Манро.

Отже, моїм давнім колегам велось якнайкраще, і я щиро раділа за них. Проте й самій мені велось аж ніяк не гірше. Моя роль у справі з магазином братів Ейкмер теж не залишилась непоміченою, тож ледве я встигла винайняти собі кімнату й дати невеличку рекламу в розділі «Агенти» на сторінках «Тайме», як до мене почали звертатися замовники. На мій подив, чи не найпершими серед них були відомі агенції. Разом з агентами «Ґрімбл» я розслідувала справу Вбивць із Мелроуз-Плейс, із компанією «Аткінс і Армстронґ» — справу Примарного Кота з Кромвель-Сквер. Кілька разів мене запрошувала навіть така впливова агенція, як «Ротвел», і хай там що міг наговорити про мене Фарнебі, я знала, що вони ще не раз звернуться до мене.

Так, я процвітала. Процвітала на самоті.

Чи турбувала мене ця самота? Правду кажучи, ні. Здебільшого я почувалась чудово.

Клопоту мені вистачало. Ніхто не міг би сказати, що за цей час я мало про що дізналась і мало з ким бачилась — щоправда, на жаль, це були головним чином мерці: лише за минулий тиждень мені довелось побачити й привид хлопчика на гойдалці, й кістяк нареченого, що сидів у церкві, й кондуктора, що летів услід за своїм автобусом, і двох розчавлених робітників, і примарного собаку, якого вела за собою вздовж Патні-Гай-стріт велика чорна Тінь, і безголового бібліотекаря, і валізу, в якій були сховані три Німби, два Мандрівні Вогні й Сірий Серпанок, і відтяту руку, що літала сама собою, й напівроздягненого сусіда... Сусід, до речі, виявився живий, хоч я, щиро кажучи, воліла, щоб було навпаки.

Так, ночі мені завжди випадали клопіткі, а от удень я частенько почувалася трохи спустошеною. Особливо на світанку, після щойно завершеного розслідування, коли я прямувала додому порожніми вулицями — натомлена, в синцях і подряпинах, передчуваючи тягар найближчих годин, які мені доведеться провести самій-одній. Я не могла навіть побалакати з черепом у склянці — вдень його дух найчастіше пропадав. Саме цієї пори я найдужче сумувала за своїми друзями.

Щоправда, сьогодні я простувала не додому. Принаймні поки що. Завдяки панові Фарнебі з його поганим гумором мені належало відвідати ще одне місце. Саме туди, до одного з наймоторошніших куточків Лондона, я несла Джерело, сховане в скрині з посрібленого скла. І то був аж ніяк не будинок із привидами.

Навпаки.

То було місце, де знищують привидів.

Великий лондонський столичний крематорій із знищення психологічних артефактів, загальновідомий як «Крематорій Фіттес», містився в східній — робітничій — частині Клер-кенвела. Він був заснований Марісою Фіттес — легендарною фундаторкою агенції «Фіттес» — більш ніж п’ятдесят років тому, коли стало зрозуміло, що заради безпеки пов’язані з привидами Джерела треба безжально знищувати. За тих давніх часів крематорій було розміщено на території колишньої взуттєвої фабрики, тобто просто-таки втиснуто між художніми майстернями й складом фабрики капелюхів. Тепер він займав аж два міські квартали — його будівлі височіли над околицею, мов цегляні храми, на яких замість хрестів стриміли високі тонкі димарі, з яких у бік річки й моря летів попіл. Так принаймні розраховували будівельники; насправді ж вітер частенько міняв свій напрям — і попіл тоді падав на сусідні квартали, запорошуючи перехожим пальта й капелюхи. Цей «клеркенвельський сніг», як його прозивали, не завдавав тамтешньому людові великих прикрощів.

Високі мури з залізними шпичаками оточували простір, куди щоранку під’їздили фургони, навантажені свіженькими, знайденими за останню ніч Джерелами. Крематорій, що будувався спочатку лише для потреб компанії «Фіттес», уже кілька десятиліть обслуговував чи не всі лондонські агенції. Тут була нейтральна територія. Шаленому суперництву між компаніями, що часом переростало в сварки — або навіть у сутички, — за цими мурами не було місця. Агенти здавали свої рапіри підстаркуватим сторожам біля входу — і ліпне після цього потрапляли до крематорію, де за їхньою поведінкою стежили похмурі охоронці, готові негайно припинити будь-який безлад.

Для тих, хто приходив сюди пішки, як я, діяв особливий вхід з боку Фарінґдон-Роуд. Я увійшла, здала сторожеві рапіру і попрямувала двором, викладеним кам’яними плитами, вздовж якого тяглись канави з протічною водою — додатковий захист від потойбічних явищ. Піднявшись короткими сходами і розсунувши двері з міцного посрібленого скла, я увійшла до просторої зали, наповненої залізом та лавандою. 1\т працювали сім приймальників — кожен сидів в окремій кабінці, — які оглядали кожну річ, що її належало знищити. Це була свого роду зала очікування.

Проходячи порожньою цієї пори залою, я почула, як хтось окликнув мене на ім’я:

— Агов, Люсі! Що ти мені сьогодні принесла?

То був Гкрольд Мейлер, приймальник із четвертої кабінки, —худорлявий блідий юнак із навислими повіками й великими вузлуватими руками. Для своїх вісімнадцяти років він знав крематорій краще за багатьох своїх колег, бо працював тут із восьмирічного віку. Завжди трохи знервований, він не сміявся, а іржав, як кінь. Цієї зими я кілька разів приносила йому нові Джерела, тож загалом стосунки в нас були непогані.

Я зайшла до кабінки і з певним полегшенням поставила на стіл свою скляну скриню. Муміфікована голова виявилася нівроку важка. Гкрольд, оглядаючи мене, почухав собі У вусі.

— Нічка, здається, випала клопітка! — зауважив він, крутячи скриню в руках. — І що ж це за чолов’яга?

— Навіть гадки не маю. Якийсь злочинець вісімнадцятого століття. І до нього—тільки повір! — прив’язаний дух відьми. Гарненька парочка, еге ж? Сподіваюсь, ти підсмажиш його якнайшвидше.

Гкрольд Мейлер витяг стос паперів і озброївся ручкою з обгризеним кінцем:

— Для тебе — все, що завгодно, Люсі. А тепер викладай, як завжди, всі подробиці.

Я назвала місце, час і обставини, за яких було знайдено Джерело. Потім заповнила аркуш із своїми особистими даними й нарешті підписала від імені агенції «Ротвел» акт про передачу Джерела до крематорію.

Герольд був клаповухий, з коротко підстриженим русявим волоссям, рясним ластовинням і такими тонесенькими бровами, що їх можна було помітити лише тоді, коли він морщив лоба.

— Знову працювала на «Ротвел»? Чи не з командою старого Фарнебі?

— Еге ж. Тільки цього разу, сподіваюсь, востаннє. Не команда, а нездари з нездар.

— Атож. Чи не пора тобі, Люсі, розкинути тенета трохи ширше?

— Мабуть, пора.

— Може, тобі знову перейти до Ентоні Локвуда? Бачив я його тут минулого тижня, з отим дівчам... ГЬллі, здається. Вони саме закінчили оту відому справу біля Кемденського шлюзу. Ти, напевно, читала про неї в «Справжніх мисливцях за привидами».

— Ні... щось не звернула уваги.

— Та невже? Дух-Крикун, що з’являвся з кістяка дівчини, який лежав на дні біля воріт шлюзу! До Локвуда нікому не спадало на думку шукати Джерело у воді. Але ж у шлюзі вода не протпічна, а стояча! От Локвуд до цього й доміркувався. А далі все як годиться...

— Авжеж, усе як годиться, — погодилась я, відгортаючи пасмо волосся з чола.

— Вони з отим дівчам були такі схвильовані... Сміялись, хихотіли, ніяк не могли заспокоїтись, — Гкрольд почухав собі носа, взяв гумову печатку, приклав її до подушечки з червоним чорнилом, а потім до паперів. —Тепер, Люсі, я запишу рівень небезпеки цього ГЬстя... Люсі! Ти чуєш мене? Рівень небезпеки. Від першого до десятого!

— Так, я пам’ятаю вашу систему. Восьмий рівень.

— Перший рівень — най слабший, як у Мандрівного Вогню. А десятий — найсильніший, як у того Полтергейста, на якого ви натрапили в листопаді. Того самого, що розгромив магазин... — він усміхнувся й зареготав по-конячому. — Восьмий, кажеш? Нівроку дужий!

— Еге ж.

— Та-ак... Чудо-о-во. Залишиш цю голову мені?

— Ні. Фарнебі хотів, щоб я простежила, як її палитимуть. — Атож. Інакше він тобі не заплатить. Гаразд, ходімо.

Він узяв скляну скриню й відчинив задні дверцята своєї кабінки. Я попрямувала вслід за ним до лункого коридору з бетонними стінами, що проходив краєм будівлі. Людей у коридорі було чимало — ніч уже добігала кінця. Техніки в помаранчевих комбінезонах штовхали перед собою візки з порожніми склянками й скринями для привидів; інші такі самі техніки супроводжували агентів, що йшли до оглядової зали чи поверталися з неї. Рипіли коліщатка, гомоніли голоси, тихенько шурхотіла матерія комбінезона Гарольда Мейлера. Часом було чути ляскіт сталевих пічних дверей, від якого під ногами аж тремтіла підлога. А ще я відчувала потойбічний страх — накопичені тут сліди від тих Джерел, які щогодини десятками згоряли в цих печах.

В кінці коридору виднів ряд важких сталевих дверей, над якими світилися зелені чи помаранчеві вогники — знак того, вільна чи зайнята піч за цими дверима. Герольд поглянув угору і впевнено подався до дверей з номером 13.

— Мені сюди, — пояснив він, поплескав по віку скрині й додав: — Прощайся зі своїм приятелем, Люсі.

— Прощавай, голово... А скільки часу забере підготовка?

— Хвилин з десять. А тим часом зручніше вмощуйся в оглядовій залі. Бу-ва-ай!

Шрольд зник за дверима, а я піднялася до оглядової зали. То був величезний залізний короб, підвішений під дахом крематорію, наче гондола під повітряною кулею. Підлогу зали було застелено зеленим килимом, а на ній стояли стільці й навіть канапи — наче в кав’ярні, куди ти заходиш побалакати з приятелями. Часом цю залу ненадовго відчиняли для публіки, щоб людям було видно, як влада самовіддано бореться з Проблемою. Траплялось це, одначе, досить рідко, і в залі здебільшого сиділи агенти, які ніколи не розмовляли тут один з одним, лише мовчки стояли й дивились на те пекло, що простиралось унизу.

Опинившись у залі, я за звичкою подивилась, хто тут є іще. Кілька агентів, двоє дорослих керівників... А це хто стоїть біля вікна? Високий, стрункий... Юнак обернувся — я помітила на ньому жовту куртку. Зрозуміло — якийсь хлопчина з агенції «Темворт». Незнайомий...

Мені звело черево. Я, напевно, зголодніла. Навіть і не пригадую, коли я востаннє їла... Я підійшла до вікна, згорнула на грудях руки й заходилась чекати на появу Гкрольда.

Крематорій скидався на величезну цегляну шкаралупу, заповнену печами, до кожної з яких вів окремий металевий трап, прокладений над мереживом рур та димарів. Печей тут було двадцять — два ряди по десять величезних срібних циліндрів з написаними чорною фарбою номерами. Покрівлі печей були прозорі, крізь них було добре видно сліпучо-біле полум’я, що лютувало всередині. До кожної печі вів похилий жолоб, що закінчувався розсувними дверцятами: цими жолобами до печей скидали Джерела. Поряд стояли техніки, які стежили за рівнем температури. Усюди, куди тільки глянеш, ревів пекельний вогонь і клацали залізні дверцята. Крізь ці дверцята Джерела потрапляли до печей — і за мить щезали в полум’ї.

Подейкували, що вночі з цієї зали видно, як у вогні корчаться й згоряють десятки привидів, що назавжди залишають цей світ разом з речами, до яких вони прив’язані. Зараз уже розвиднялось, тож ніяких привидів помітно не було, проте я й тут, на серйозній відстані, чула відгомін потойбічних коливань, схожий на раптову тишу після дикого вереску.

— Це місце — справжнісіньке земне пекло, — віддався в моїй голові голос черепа.

Я озирнулась — поруч нікого не було. Я скинула рюкзак, поставила його на стілець і відгорнула клапан. Звідти на мене глянуло бліде обличчя, оточене хмарою зеленого туману.

— Я думала, що ти спиш, — мовила я.

— Сплю? Я? Не забувай, що я мертвий.

—Або той, що повернувся з Іншого Світу. Чи як тобі краще звучить?

— Нізвідки я не повернувся. Сиджу собі в склянці, куди потрапив не з власної волі. Навіщо мені спати? Я ніколи не сплю. І це — не єдине, чого я не можу робити. Не можу, скажімо, колупати в носі, чи зітхати, коли про щось думаю, чи пускати вітри, коли стрибаю, роблячи ранкову зарядку... І цей список дуже довгий, Люсі.

— Я теж нічого такого не роблю, — насупилась я.

— Годі вихвалятись! Ніби ми з тобою не живемо в одній кімнаті, до того ж маленькій...

— Скільки разів тобі казати, що ми з тобою не живемо разом? — буркнула я. — Ач, квартирант мені знайшовся! Я завжди можу переселити тебе до іншого, зручнішого місця — скажімо, до порожньої сирої могили... Ти на це давно вже заслужив!

— Ну-у, почалося, — відповів череп. — Щось ти сьогодні не в доброму гуморі, аж дивно... До речі, ми, здається, розмовляли про крематорій. І мені тут не подобається.

Мені тут теж не подобалось, та я нічого не відповіла. Я лише дивилась, як унизу, на металевому трапі біля печі №13, нарешті з’явився ГЬрольд Мейлер. На ньому були чорні захисні окуляри й масивні рукавиці, якими він тримав скриню з посрібленого скла. Запрокинувши голову, він побачив мене, бадьоро підняв великий палець і подав знак технікові, що стояв біля дверцят. Коліщатка рипнули, й дверцята роз’їхались. Гкрольд поставив скриню на краєчок жолоба й відкинув віко. Потім нахилив скриню — з неї викотилась якась темна річ, промчала жолобом, зникла серед полум’я й вибухнула зливою синьо-зелених іскор.

Дверцята з ляскотом зачинились. Пірол ьд знову підняв великий палець. Я махнула йому рукою й відвернулась.

— Ще одного духа не стало, — мовив череп. — Як просто й чудово! Тепер, гадаю, тобі покращало?

Я знесилено вмостилась на найближчому стільці. Мої руки й ноги обважніли, і я зрозуміла, як страшенно втомилась.

— Ні, — відповіла я. — Правду кажучи, я взагалі нічого не відчуваю.

— Це дурне заняття. До того ж іще й жорстоке.

— Дурне? Повертати духів туди, де їм місце? Що тут дурного? Чи жорстокого? — я поглянула на моторошне обличчя в склянці, на кривий уламок кістки під черепом, на отруйно-зелені хмари ектоплазми, від яких мене захищали тільки запорошена кришка й посріблене скло. —Там, до речі, місце й тобі.

— О, ні, ти цього не зробиш, — відказав череп. — Принаймні зі мною. Я ж твій найкращий і єдиний друзяка! А палити Джерела— справді дурне заняття. Як і сподіватись на те, що ти коли-небудь послухаєш мене. Коли я вперше заговорив з тобою, я тебе попередив... Пам'ятаєш, що я тоді казав?

Я заплющила очі. В оглядовій залі було тепло. За хвилину можна було вже йти, проте так чудово було б ще трішки перепочити...

— Щось про смерть. Ти завжди так погрожуєш.

Череп презирливо пирхнув:

— Кого мені тільки доводиться вчити? Жах! Розуму — менше, ніж у блохи! Ні, я сказав тоді: «Смерть у житті, й життя в смерті»! Сказав — і досі чекаю від тебе хоч якої-небудь реакції. Чекаю, затамувавши подих... — він трохи помовчав і додав: — Подих, якого в мене немає!

— Я тоді не відповіла тобі, — пробурмотіла я, — бо ці слова безглузді. А тепер вони здаються мені ще безглуздішими.

Я згорнула руки на грудях, позіхнула, засовавшись на стільці...

— Люсі!

Тільки зараз я помітила, що біля мене хтось стоїть. Я заморгала. То був Гкрольд Мейлер у своєму помаранчевому комбінезоні, запорошеному чорним пилом, від якого пахло вогнищем. Він усміхався, потираючи свої незграбні долоні.

— Трохи задрімала? Усе гаразд. Я вже закінчив. Тобі пора додому.

— Так, так. Я просто трішки перепочила...

Проте я не чула, як він підійшов. Виходить, усе ж таки ненадовго задрімала.

Я підхопилась, тамуючи біль у тілі, простягла руку по рюкзак... і помітила, що його клапан наполовину відгорнуто. Склянки майже не було видно, проте один її краєчок усе-таки визирав з-під клапана. Привид сховався, однак зелене сяйво залишилось. Я міцно зашморгнула рюкзак і накрила його клапаном. Поглянувши після того на Гкрольда Мейлера, я помітила, що він вельми промовисто посміхається.

— Цікаву штучку ти носиш із собою, Люсі. Мабуть, важка?

Я стенула плечима:

— Еге ж. Випробовую новий ліхтар. Винахід Інституту Рот-вела. До речі, поганенький... І справді, як ти кажеш, важкий... То все вже готово?

— Так, готово. Зараз я проведу тебе до виходу.

Було вже пів на дев’яту, коли я нарешті дісталась до крихітного помешкання, де мешкала — хай там про що розводився череп — сама-самісінька. То була квартира на четвертому поверсі висотного будинку в Тугініу, на півдні Лондона, недалеко від Белгемського металургійного заводу. Кімната моя була невеличка: в ній вистачало місця лише для неприбраного ліжка біля вікна, умивальника поруч із ліжком та шафи для всього мого одягу. Біля протилежної стіни килим, яким було застелено підлогу кімнати, несподівано змінювала смуга жовтавого лінолеуму. То була «кухня» — закапелок, де юрмились потерта плита, холодильничок, складаний столик і один-єдиний дерев’яний стілець. І все. Ванна й туалет були спільні — аж у протилежному кінці коридору.

Місце, що й казати, не вельми затишне. Стіни кімнати не фарбували вже бозна-скільки років, а в кухонному закапелку увесь час смерділо тушкованою квасолею, хай там що готувала тоді я сама. Краї лінолеуму позагинались, і я раз по раз чіплялась за них ногами. Матрац на моєму ліжку теж побував у бувальцях. Проте кімната була тепла, суха й достатньо простора, щоб розмістити в ній усе моє робоче знаряддя — аж до склянки з черепом, — яке зараз громадилося між дверима й ліжком. Щиро кажучи, я цим не дуже переймалась, бо тільки-но приходила додому, як засинала. Мешкала я тут, як уже казала, чотири місяці — і все було гаразд.

Цього ранку, повернувшись із роботи, я зробила, як завжди, коротку нотатку в своєму записнику, далі заповнила рахунок для агенції «Ротвел», а тоді вже попленталась до ванної. Прийнявши душ, я дістала з холодильника і розігріла готові харчі. Звичайно, я могла б приготувати щось і сама, та після нічної роботи мені бракувало сил. Нарешті я в самій піжамі сіла на ліжко й заходилася жувати смажену картоплю з кетчупом, кусати гамбургер і слухати гомін, що лунав з-за вікна, з Тутінґ-Гкй-стріт.

Із склянки долинув знайомий голос:

— Отже, ми знову разом. Тільки ти і я. Двоє нерозлучних веселих приятелів... Про що б нам поговорити?

— Ні про що, — відповіла я, вмочивши гамбургер у кетчуп. — За хвилину я лягаю спати.

На мить запала мовчанка.

— Що ж, може, так буде й краще... — промовив нарешті череп.—Поглянь на себе! Спітніла, розтріпана, сидиш і жуєш свій гамбургер просто в ліжку... Сама-самісінька... Якби в мене були живі очі, я заплакав би— слово честі! Ти навіть постіль свою не прибрала..

— Гаразд, гаразд. Дай мені поснідати. Я зголодніла.

— Я й кажу — голодна, самотня, нещасна... І довкола жодного друга — звичайно ж, крім мене...

— Не вигадуй. У мене сила-силенна друзів.

— Авжеж! Я знав глухонімих, які мали більше друзів, ніж ти...

Я зненацька відчула, як втомилась і як мені обридло таке життя. Я ледве спромоглася поплентатись на кухню, щоб поставити чайник.

— Обережніше чвалай, щоб не зачепити когось із своїх друзів! — кепкував череп. — Я навіть не бачу протилежної стіни, стільки в цій кімнаті твоїх приятелів і приятельок.. — Не дочекавшись моєї відповіді, він захихотів: — Пам’ятай, Люсі: я просто злий і підступний череп, що не має ні дрібки співчуття. Та якщо вже мені стало жаль тебе, то я на твоєму місці подумав би як слід.

Я підняла з підлоги паперові обгортки від харчів, щоб викинути їх до смітника, аж тут подумала: кому потрібна ця чистота, крім мене? — і пожбурила їх назад, а тоді поволі вернулась і прикрутила важіль на склянці, щоб відпочити від нескінченних балачок привида. За вікном гомоніла вулиця, та навіть це не заважало мені відчувати спокій і тишу. Вирішивши, що з чаєм можна й зачекати, я завісила шторами вікно, лягла в ліжко й заплющила очі.

Проспала я так годин із п’ять. Коли я нарешті прокинулась, уже минув полудень: сонячне проміння проникало до кімнати крізь залізні ґрати на вікні й щілину між шторами, лягаючи золотавими плямами на моє ліжко. Нижня щелепа й шия боліли, а всі м’язи тіла здерев’яніли від утоми. Після сну мені важко було отямитись, а поворухнутись—іще важче. Й тільки зараз я зрозуміла, що прокинулась не сама—хтось наполегливо дзвонив у мої двері.

Я пошкутильгала через кімнату. Цікаво, хто це? Ніхто з клієнтів мені не телефонував. Може, це дівчина з третього поверху, що наприкінці тижня забирає в мене одяг — випрати й випрасувати його до понеділка? Нині й справді понеділок. Але ж ця дівчина ніколи не дзвонить до мене, а щоразу залишає пакуночок з одягом біля дверей! Ні, це не вона.

То, може, це сусід із квартири навпроти — такий собі нервовий добродій середнього віку, що носить на капелюсі залізні обереги й просмердів увесь поверх своєю лавандою? Ні, він майже не розмовляє зі мною й завжди сахається, коли я проходжу повз нього. Його, напевно, дуже непокоїть мій фах... Ні, звичайно ж, це не він.

Тоді, напевно, хазяйка помешкання — злюща бабега, що сидить на першому поверсі, наче павук у павутинні, й звідти дослухається, чи не рипнуть десь двері? І майстерно ловить усіх, хто вчасно не заплатив їй? Але ж я заплатила за три місяці наперед—навіщо їй турбувати мене? Ні, це, вочевидь, і не вона...

Я не знала, хто там. Позіхаючи, кліпаючи очима й шалено чухаючись, я підійшла до дверей, відімкнула замок...

І, позіхнувши ще раз, відчинила їх.

А за дверима стояв Локвуд.

Локвуд.

Так, за моїм порогом стояв Локвуд!

Локвуд...

Я аж ніяк не чекала побачити його зараз, через чотири місяці. Проте ось він стоїть — такий знайомий і водночас незнайомий. Стоїть на наших зачуханих сходах, у своєму довгому чорному пальті і досі тримає праву руку на кнопці дзвінка. Крізь пасма довгого волосся, що спадає, як завжди, на чоло, блищать знайомі очі. Ось я поглянула на нього, й він усміхнувся — ні, не тією потужно-сліпучою усмішкою, знаною мені з фотографій у газетах. Усмішка була тепла й водночас вичікувальна — досить-таки незвична для нього. Саме про таку його усмішку я мріяла сотні разів, а тепер побачила наяву — справжню, адресовану тільки мені. Пальто на ньому було давнє, з тими самими слідами від пазурів, які з’явились тієї ночі, коли ми відкривали могилу пані Баррет. Із-під пальта визирав новенький костюм — сірий у тоненьку фіолетову смужку, модний, ошатний і, як завжди, трохи затісний. Краватку я теж упізнала — я подарувала її Локвудові рік тому, після розслідування справи про Різдвяний Труп. Виходить, він зберіг її, вона йому подобається...

Я кліпнула і облишила свої роздуми про вбрання.

Адже біля моїх дверей стояв Локвуді

Мушу сказати, що всі ці думки промайнула в моїй голові за пів секунди.

— Привіт, Люсі, — сказав він.

Я ледве уникла найгіршого сценарію, коли мій рот залишився б широко роззявленим і з нього вилетіло б хіба що здивоване шипіння. Проте й розіграти сцену, яка уявлялась мені всі ці місяці — коли я спокійно й гордовито дивлюсь на нього, — мені теж не вдалося.

— Привіт, — відповіла я, ледве відірвавши руку від піжами й відгорнувши собі з очей пасмо волосся. — Привіт.

— Пробач, що завітав так рано, — провадив Локвуд. — Бачу, ти щойно прокинулась.

Кумедна річ: поки ми всі разом жили на Портленд-Роу, я спокійно походжала в піжамі по всьому будинку. Проте зараз, коли ми працювали нарізно, я страшенно засоромилась і потупила очі. Еге ж, іще й піжама на мені була не якнайкраща — сіра, зношена, яку я надягала тільки тоді, коли віддавала білизну пралі.

До пралі... Я аж похолола. Сьогодні мені саме мали принести чисту білизну! І якщо цей пакунок зараз лежить біля дверей...

Я по-журавлиному витягла шию, поглянула туди-сюди. Ні, пакунка ще немає... Хоч тут пощастило.

— Люсі, з тобою все гаразд? — запитав Локвуд. — Що сталося?

— Ні-ні, все гаразд, — перевела я подих. Спокійно! Хай їй дідько, цій старій піжамі! З нею я дам собі раду. Я взялась у боки й спробувала безжурно всміхнутись. — Еге ж, усе гаразд.

— От і чудово... Ой, мало не забув! Тут у тебе на порозі _# лежав якийсь пакунок... — він витяг із-за спини прозорий пластиковий пакунок. — Ніби білизна... ще й гарно випрасувана. Це, мабуть, твоя?

Я вирячила очі:

— Е-е... ні, це... моєї сусідки. Вона просила мене забрати з пральні її речі... — я схопила пакунок і відтрутила його вбік, геть з очей.

—Ти забираєш із пральні сусідчині трусики? — зауважив Локвуд, позирнувши на двері навпроти. — Цікавий, нівроку, у вас будиночок!

— Ну... насправді... — пробурмотіла я, розчісуючи пальцями своє скуйовджене волосся. — А сам ти що тут робиш, Локвуде?

Його усмішка стала ще ширшою — такою, що на наших убогих сходах зробилося набагато ясніше, а в’їдливий сморід лавандової плантації мого сусіда де й подівся. Навіть обдертих шпалер на стінах я вже не помічала. Зараз мені хотілося тільки одного — щоб я була вбрана й зачесана як слід.

— Просто вирішив провідати тебе, — пояснив Локвуд. — А ще, — додав він, перш ніж я встигла щось відповісти, — хотів тебе про дещо попросити. — Він на мить позирнув углиб моєї кімнати. — В тебе знайдеться для мене трохи часу?

— Що? Так, так... Звичайно, знайдеться! Заходь, будь ласка!

— Дякую.

Він увійшов, і я зачинила за ним двері.

— Отут, виходить, ти й живеш, — мовив Локвуд, озираючись.

Отут і живу... Лишенько! З несподіванки я навіть не подумала про безлад у своїй кімнаті — й теж озирнулась. Жах та й годі! Зібгана ковдра на ліжку, подушка в давніх плямах невідомого походження; чашки, тарілки з крихтами та роздерті пакунки з-під чипсів біля мийки; брудні торбини з сіллю й залізом та іржаві ланцюги на підлозі; посріблена склянка з огидним черепом (добре хоч, він зараз мовчав); килим — старий і потертий, який я жодного разу за кілька місяців не чистила... До речі, а чим я мала його чистити? Я ж досі так і не придбала пилосос! Лишенько...

— Е-е... гарненька кімнатка, — мовив Локвуд.

Його рівний, лагідний голос відразу заспокоїв мене. Я зібралась на думці й нарешті опанувала себе. Авжеж, гарненька кімнатка! Бо вона, зрештою, моя. Плачу за неї й живу собі, як хочу!

— Дякую, — відповіла я. — Сідай... Ні, не сюди! — Локвуд, що саме попрямував до мого перетолоченого ліжка, зупинився. — Ось тут стілець є... Зачекай! — я гарячково вхопила рожевий рушник, перекинутий через бильце стільця й досі вологий після мого ранкового душу. — Я звільню для тебе місце...

З-під рушника визирнула моя брудна білизна, яку я кинула на стілець ще кілька днів тому. Хай йому дідько!

Локвуд удав, ніби не помічає моєї метушні, й делікатно обернувся до вікна.

— Ну, в разі чого, я можу й постояти... Оце, виходить, і є Тутінґ? Я не дуже знаю ці місця, але краєвид нівроку гарний...

Я поспіхом запхала білизну під подушку, засунула ногою під стіл тарілку з крихтами й трохи нервово реготнула:

— Гарний краєвид, кажеш? І що тобі до вподоби більше — котельня чи металургійний завод? Еге ж, це не Портленд-Роу...

— Не Портленд-Роу. Згоден, — він обернувся до мене, й ми перезирнулись.

—Хочеш чаю? — спитала я. — Можу заварити.

— Чаю? Це було б чудово. Дякую.

Заварювання чаю — саме та робота, яка допомагає заспокоїтись як слід. Щоразу, коли ти пораєшся з чайником, шалений світ довкола тебе зупиняється. Де тільки мені не доводилось це робити — і на вогнищі всередині кола з залізних ланцюгів, повз яке пропливав натовп Спектрів; і біля могил, з яких намагались вибратись чергові Гості... Я й так не бозна-яка майстриня заварювати чай, а тепер, коли до мене зненацька завітав Локвуд, ця робота забрала в мене вдвічі більше часу. Навіть кинути пакуночок із чаєм до окропу вдалось мені не відразу. ГЬлова мені йшла обертом, а тіло взагалі не бажало мене слухатись.

іуг був Локвуд! Навіщо він прийшов? Радість і недовіра перемішались у моїх думках, зіштовхуючись одна з одною, наче штормові хвилі. Я була така збентежена, що не мала сил до розмови. До будь-якої розмови — хай навіть про дурниці. Аж нарешті я отямилась і недбало спитала, глянувши через плече:

— А як ведеться агенції «Локвуд і К°»? Я часто читаю про вас у газетах. Ні, я не стежу за вами навмисне — просто потрапляє на очі... Я за вас дуже рада. Часом навіть згадую про вас... зрідка... Як ти зараз п’єш чай — із цукром чи ні?

Локвуд тим часом утупився в мою засмічену підлоіу. Потім труснув головою, ніби відкинув свої думки геть, і відповів:

— Люсі, ми з тобою не бачились якихось чотири місяці. Навряд чи за такий короткий час я змінив би свої звички... — він помітив склянку з черепом, легенько посунув її вбік і широко всміхнувся. — А як ся має наш давній приятель?

— Череп? Живе собі, якщо можна про нього так сказати. Часом допомагає мені...

Я помітила, що плазма в склянці заколивалась, — привид прокинувся. Тільки цього й не вистачало мені! На щастя, важіль на кришці опущено, тож я принаймні не чутиму того, що мій «приятель» зараз верзтиме...

Я дістала з холодильника пляшечку з молоком:

— Ви взяли когось на моє місце? Нового агента?

—Я думав про це. Та поки що ми не взяли нікого, — Локвуд почухав собі носа. — Джордж і чути про це не хоче. Так і крутимось утрьох після того, як ти пішла від нас.

Утрьох... Із певної причини це водночас і втішило, й засмутило мене.

— А як ся має Джордж? — запитала я.

— Старий друзяка Джордж? Так само.

— Далі експериментує?

— Експериментує. Висуває химерні припущення. Досі намагається знайти вирішення Проблеми. У нього тепер нове захоплення — він купує всякі новенькі штукенції, які викидає на ринок Інститут Ротвела. Перевіряє, чи справді вони кращі за наші звичні сіль та залізо. Вони, звичайно ж, анітрохи не кращі, та це його не зупиняє. Тепер у нас цілий дім захаращений усілякими детекторами привидів, магічними колесами, чарівними паличками й навіть чашками, які повинні бряжчати, коли наближається Гість. Це все дурниці. Бридня.

— Джордж, виходить, нітрохи не змінився, — я налила в чай молока й закрутила кришечку на пляшці. — А ГЬллі?

— Е-е...

— ГЬллі!

— ГЬллі? З нею все гаразд.

— От і чудово, — я помішала ложечкою чай. — Ти не міг би відкрити бак на сміття?

— Будь ласка, — він натиснув на педаль бака носаком свого лакованого черевика. Я жбурнула в сміття пакуночок з-під чаю. Локвуд прибрав ногу, й віко з грюкотом закрилось. — Працюємо єдиною командою, як і раніше.

—Авжеж. Не втрачаємо навичок,—я подала йому чашку. — Отже...

Він уважно поглянув мені в обличчя:

— Коли твоя ласка, я все-таки сяду. Куди скажеш.

Він сів на стілець, а я — на ліжко. Запала тиша. Локвуд крутив чашку в пальцях і, здавалось, не знав, з чого розпочати.

— Я дуже рада тебе бачити, — сказала я.

— Я теж, Люсі... — він знов усміхнувся мені. — У тебе чудовий вигляд. Я чув від знайомих агентів, що з роботою в тебе також усе гаразд. Ти лише виграла від того, що перейшла до вільної практики. Правду кажучи, мене це не дивує... я все знаю про твої Таланти... і щиро радію за тебе. — Він почухав собі за вухом і замовк. Дивно було бачити Локвуда таким розгубленим. Я почувалась аж ніяк не краще за нього, серце в моїх грудях шалено тьохкало, проте, на щастя, вести далі цю розмову випадало не мені, а йому.

Як я й побоювалась, у склянці з’явилась зелена пика при-вида і втупилась у Локвуда, кривлячись з огиди й мовчки ворушачи вустами. По вустах я читати, на жаль, не вмію, однак те, які «компліменти» зараз сипле череп, було цілком зрозуміло.

Я насупилась і хутко перевела погляд на Локвуда.

— Пробач. Це я до черепа. Ти ж його знаєш.

Локвуд поставив чашку на стіл і ще раз оглянув мою кімнату.

— Це місце не для тебе, Люсі.

— Пробач, але це тебе не стосується.

— Авжеж, не стосується. І я прийшов сюди не для того, щоб умовляти тебе. Я намагався зробити це чотири місяці тому, але марно. Ти зробила свій вибір, і я його поважаю.

Я кахикнула:

— Я вважаю, що зробила тоді правильно.

— Гаразд, облишмо цю тему... — Локвуд поправив пасмо волосся, що затулило йому очі. — Річ у тім, Люсі... Переходьмо відразу до головного. Мені потрібна твоя допомога. Я хочу запропонувати тобі роботу. Як вільнонайманому агентові.

Це був той самий випадок, коли час застигає. А може, навпаки — прискорюється так, що за одну мить тебе відвідує безліч думок. Я завмерла, пригадуючи ту нескінченну, важку зиму, той страшний день, коли я покинула агенцію. Згадала, як ми з Локвудом гуляли холодним парком, і він умовляв мене залишитись. Як ми сиділи з ним у кав’ярні за чаєм, аж поки чай захолов, і врешті Локвуд розлютився на мене й пішов, залишивши мене саму за столиком. Згадала свій останній вечір у будинку на Портленд-Роу, коли всі розмовляли зі мною так чемно й відсторонено. І, нарешті, той ранок, коли я тихенько — поки всі ще спали — покинула будинок із рюкзаком за плечима й склянкою з привидом під пахвою. Відтоді я сотні разів уявляла нашу з Локвудом майбутню зустріч, прокручуючи в голові її найрізноманітніші сценарії. Уявляла, як він навколішки просить, навіть благає мене повернутись до компанії — і як я чемно, але твердо відмовляю йому, хоч моє серце щемить від болю. Чи уявляла, як ми випадково побачимось десь серед місячної ночі, дорогою з роботи чи на роботу, обміняємось кількома світськими фразами і розійдемось. Одне слово, я за останні місяці сподівалася безлічі можливих ситуацій.

Тільки аж ніяк не такої, як зараз.

— Повтори, будь ласка, ще раз, — насупилась я. — Ти хочеш найняти мене?

— Ти не думай, що це так легко для мене. Тільки на один розслід. На одну ніч роботи, якнайбільше — на дві...

— Локвуде. — перервала я його. —Ти ж знаєш, чому я покинула компанію.

Він стенув плечима, і його усмішка згасла:

— Чи знаю це я? Правду кажучи. Люсі, тут я ніколи тебе до ладу не зрозумію. Ти злякалась тоді, що твої Таланти можуть якось зашкодити нам? Але ж тепер, здається, ти опанувала їх як слід — про це свідчать успіхи твоєї роботи з іншими агенціями. —він хитнув головою. — Будь ласка, вислухай мене до кінця. Я не запрошую тебе повернутись до нас. І не збирався запрошувати. Йдеться тільки про тимчасову роботу. Про разову угоду — таку, як ти зазвичай укладаєш із «Бан-черчем». «Тенді» чи будь-якою іншою компанією. З мого боку це просто ділова пропозиція, й нічого більше.

— Навіщо ж вам моя допомога? Вам добре ведеться й без мене... — трохи засмученим голосом промовила я. Локвудо-ві слова пригнітили мене — в моїй голові ніби ляснули двері, зачинивші за собою всі думки.

— Річ у тім. що нам потрібна саме ти... — Локвуд нахилився вперед, і я помітила на його шиї шрам — невеликий, мертвотно-блідий. якого раніше там не бачила. — Твоя правда, останні кілька місяців агенції «Локвуд і К°» ведеться непогано. Ба більше—тепер ми можемо самі обирати собі замовників. Серед них трапляються дуже цікаві особи, скажімо, нещодавно в нас побувала сліпа кравчиня, що бачила привидів у своїй власній вічній темряві. Але нинішня наша клієнтка — надзвичайна. Ти добре знаєш її. Це Пенелопа Фіттес.

Це справді була несподіванка з несподіванок. Сама Пенелопа Фіттес—власниця найстарішої, найбільшої та найсла-ветнішої агенції психологічних розслідувань! Поряд із Стівом Ротвелом — керівником другої найбільшої агенції — й кількома залізними та соляними магнатами вона була однією із найвпливовіших осіб в усій країні. Я здивовано заморгала:

—Але ж у неї є власна агенція! І до того ж чимала!

—Так, але вона зацікавилась нами, — відповів Локвуд. — Ми сподобались їй ще з часів тієї справи зі Сходами, що кричать. А відтоді, як ми врятували їй життя минулої осені, на карнавалі, вона уважно стежить за нашою агенцією й підкидає нам усяку цікаву роботу. От і зараз у неї є новенька справа для нас. Справа, скажу тобі відразу, серйозна, де потрібен агент із добрим Слухом.

Я поглянула на нього.

— З найкращим Слухом, — додав він.

Я не відповіла нічого.

Локвуд засовався на стільці:

— Ну... от я й подумав, що ти, можливо, погодишся допомогти нам. Як вільнонайманий агент... У тебе, врешті-решт кінцем, найкращий Слуху Лондоні.

Час нарешті припинив викидати коники й побіг із звичайною швидкістю. Я повернулась у нинішній день і зацікавлено спитала:

— А що це за справа?

— Я ще й сам не знаю.

Я спохмурніла:

— Як це? Сам не знаєш і затягаєш мене?

— Справа дуже важка й небезпечна. Це єдине, що я можу сказати. Пенелопа Фіттес збирає нас... тобто мене. Джорджа й Голлі, але ти, якщо погодишся, теж можеш приєднатись, — завтра вранці в будинку своєї агенції. Ти ж знаєш, якою самітницею вона стала, а надто після того карнавалу. Якщо вже вона запрошує нас, то справа мусить бути надзвичайна.

— І все ж таки я не розумію... Чому вона хоче доручити цю справу саме валі? У неї є мільйон власних агентів!

— Ти знову за своє... Не знаю, Люсі. Та якщо ми впораємось із цим завданням, у нас з’явиться чимало нових вигідних замовлень.

— У вас — звичайно. Але ж я більше не працюю в агенції «Локвуд і К°»!

— Я це чудово пам’ятаю. Але хіба ти не працюєш з іншими агенціями? До того ж — вельми успішно?

— Так, працюю, й тобі самому це відомо. Але...

— То в чому тут різниця?

— Не тисни на мене, Локвуде. Ти добре знаєш, у чому тут для мене різниця.

Я рвучко підхопилась, узяла вологий рушник і накинула його на склянку з привидом, щоб не бачити його бридкої пики. Хоч мені було видно череп лише краєчком ока, він корчив такі гримаси, що я просто не витримала.

Покінчивши з черепом, я знову сіла на ліжко й запитала:

— То про що ми розмовляли?

— Я не збираюсь тиснути на тебе, Люсі, — провадив Локвуд. — Я розумію, як це все недоладно — вдертись отак до тебе зі своїми пропозиціями... Та якщо ти досі побоюєшся. що можеш завдати нам шкоди, то ризик цього вкрай малий. Майже нульовий. Я розумію, як ти вагалася кілька місяців тому, але зараз — я певен — ти чудово контролюєш свій Талант. Тож я не думаю, що він може хоч чимось загрожувати нам. Я розумію, як це злякало тебе. Тому ти й покинула нас так швидко — й ця розлука була для тебе так само тяжка, як і для нас усіх. Проте годі ворушити минуле... Ми всі тоді зазнали удару. Я не вдаватиму, ніби нам було легко після того, як ти пішла... Джорджа це просто-таки підкосило... — Він трохи помовчав і кивнув головою. — Та й тобі, напевно, ще досі прикро. Скажу правду, всім нам буде нелегко знову працювати єдиною командою. А тобі — насамперед. Проте я думаю, що ти, Люсі, подолаєш ці труднощі. Тим паче, що йдеться про одну-єдину ніч — і все... Просто допоможи нам. Хтозна, може, після цього нам усім стане трохи легше... Хтозна...

Він поглянув на мене водночас і з сумом, і з надією, а далі потупився й заходився роздивлятись свої долоні. Він сказав усе, що хотів, і більш не мав чого додати. Я теж втупилась у свої руки — уважно оглянула й подряпини на кісточках пальців, і плями від магнію на обличчі, й чорні цятки від залізних стружок на шкірі, й крупинки солі під нігтями... Що тут було сказати? Навіть Костомаха-Фло, напевно, старанніше доглядає за своїми руками, а їй без упину доводиться порпатись у мулі, шукаючи артефакти на продаж. Череп мав рацію: зараз я не в найкращій формі. Тоді, взимку, я облишила стежити за собою — нехай собі буде так, яке...

Ба ні! За своїм Талантом я аж ніяк не облишила стежити. Чи краще я зараз контролюю його? Гадаю, що так: постійна робота з дорослими керівниками стала для мене доброю школою, й тепер я ніколи не втрачала самовладання. То, може, спробувати? Лише на одну ніч — усе повинно бути гаразд...

Можливо, мені варто допомогти їм. Цим я хоч трохи спокутую свою провину за те, що покинула їх.

Я знову поглянула на Локвуда: він сидів згорблений, з похнюпленою головою. Таким щирим і вразливим я ще ніколи його не бачила. Я розуміла, як нелегко було йому прийти до мене після того, що я зробила.

— Єй інші агенти-слухачі, — сказала я. —Аж ніяк не гірші.

— Хто, наприклад?

— Хоча б Кейт Ґодвін.

— Облиш! Вона й половини твого Слуху не варта!

— То є ще Леора Джонс із «Ґрімбла», Меліта Кевендіш із «Ротвела»...

— Незгірші за тебе агенти?! Ти хоч сама в це віриш? Тоді скажи, хто з них іще приятелює з балакучим черепом?

— Я не приятелюю з ним!

Локвуд скривився:

— Хай буде так. Але ж вони не вільнонаймані агенти!

Це була правда. Правда від початку до кінця. Правду кажучи, всі ці дівчата й справді не могли дорівнятись до мене. Крім мене, за всю історію Проблеми існувала тільки одна людина, здатна розмовляти з привидами, — Маріса Фіттес. Проте вона давно вже померла... Я трохи помовчала.

Локвуд, зітхнувши, підвівся зі стільця:

— Усе гаразд, Люсі. Я розумію, як тобі не хочеться праттю-вати з нами, і анітрохи не дорікаю за це тобі. Піду й скажу іншим, що ти відмовляєшся.

— Я думаю, що робота за пропозицією Пенелопи Фіттес зробить мені рекламу, — мовила я.

— Ще б пак, — повагавшись, підхопив Локвуд.

— І я справді можу допомогти агенції «Локвуд і К°»?

— Справді, Люсі.

— І це лише разова угода?..

— Так.

— І ти справді вважаєш, ніби мій Талант...

— Так. І поруч із собою я хотів би бачити тільки тебе.

Дивно, як ми часом приймаємо рішення. Ти не обмірковуєш варіанти, не шукаєш доказів «за» і «проти», просто щось ніби підштовхує тебе до зміни думки. Впродовж усієї розмови я ладна була відмовити Локвудові; навіть тоді, коли він почав уже підводитись зі стільця, я збиралась попросити в нього вибачення й сказати «на все добре». Аж тут у моїй голові одна за одною промайнули картини. Ось я стою з Локвудом і Джор-джем у будинку на Портленд-Роу — тому самому, який я покинула. Ось я повертаюся з «Крематорію Фіттес» порожніми вранішніми вулицями Лондона. А ось переді мною стоїть безпорадна команда з агенції «Ротвел» на чолі з самим паном Фарнебі — пузатим, пихатим, байдужим, що зневажливо обертається до мене спиною...

Тепер — і тільки тепер — я зрозуміла, як чудово буде попрацювати в компанії справжніх друзів.

— Гаразд. — безжурно відповіла я. —Тільки пам’ятай, що я підвищую свою ціну. У порівнянні з іншими вільнонайманими агентами я одержую на десять відсотків більше. А ще я не звикла слухати нічиїх наказів. Я — незалежний консультант, сама обираю стратегію та оцінюю ступінь ризику. Усі наші дії повинні бути заздалегідь узгоджені між нами. Якщо ти згоден з цими умовами... і якщо ти вважаєш, що Джордж і Голлі так само погодяться з ними, тоді я залюбки прийму твою пропозицію. Лише на одну-дві ночі.

Локвудові очі зблиснули.

— Люсі, — сказав він. — Дякую... Я знав, що ти не підведеш нас.

І лише тепер його обличчя розцвіло знайомою усмішкою, а я розтала, як раніше, в її промінні. Це було ще одне, що за стільки місяців залишилось незмінним.

— Отже... знову Локвуд?

— Що таке?

— Не викручуйся. Я бачив тебе з ним. Як це розуміти?

Наступного дня я прокинулася рано-вранці — й зараз одягалась перед дзеркалом. Половину ночі я не спала — думала про Локвуда. про його пропозицію, про свою відповідь на неї. Завжди трохи неприємно, коли ти не можеш заснути. проте все ж таки лежати й міркувати про свої вчинки приємніше, ніж боротися з Примарами й Спектрами. Сумніви, як і привиди, потемки дужчають, і навіть на світанку я не була певна, чи правильно я чиню. Щоб заспокоїтись, я заходилась вирішувати, що мені надягти для візиту до Будинку Фіттес. Коли тебе запрошують до такого престижного місця, ти мусиш мати якнайкращий вигляд.

— Бачу, ию ти погодилась на якусь дурницю, — провадив череп. — Стовбичиш, біля дзеркала кілька годин. Зазвичай це забирає в тебе тридцять секунд, зокрема й те, що ти називаєш «умиванням»... Куди ж ти зібралася?— замислено додав голос. — На побачення? Ні Той хлопець не сліпий, щоб...

Я озирнулася через плече. Відтоді, як я прибрала зі склянки рушник, привид без упину щось говорив, ворушачи за склом своїми зеленими губами. Спочатку я не звертала на нього уваги. Локвуда череп не любив, тож нічого корисного я зараз не почула б. Та врешті тиша в кімнаті почала мені набридати. Деякі люди рятуються від тиші, вмикаючи радіо. А в мене замість радіо був привид у склянці.

— Яке там побачення! — зіпнула я. — Годі верзти дурниці! — 51 ще раз оглянула своє вбрання в дзеркалі. Я давно вже так не одягалась і тому почувалась якось непевно. — Це ділова зустріч!

Череп єхидно захихотів:

— Та невже?! Не вірю! Ти хочеш повернутися до них, еге ж? Повернутися до цих йолопів?

— Я до них не «повертаюсь», — відповіла я. — Просто погодилась допомогти їм. Один-єдиний раз.

— Один-єдиний раз? Не бреши! Ще п’ять хвилин — й ти знову спатимеш на своєму тісному горищі в Локвуда. І по-приятельськи щебетатимеш із тією Голлі Манро. До речі, закладаюся, що зараз вона живе в твоїй колишній кімнаті

— Облиш! Цього не може бути!

— Не може бути? Сама побачиш!

—У Голлі Манро є власне помешкання. Вона не може спати на Портленд-Роу.

— І тебе не обходить, де вона спить?

— Не обходить.

— Ти добре зробила що пішла від них. — мовив череп. — Це називається «незалежність». Цінна річ. не відмовляйся від неї! А тепер поговорімо про твою сукню. Вона тобі затісна.

— Справді? А мені так не здається.

— Бо ти бачиш себе тільки спереду, любонько.

Черепу кортіло сварки. Мені ж — навпаки. Я й без сварки була надто збуджена, а ще не дуже впевнена в собі і роздратована. Відтоді, як я побачила в катакомбах під магазином Ейкмерів «примарного хлопця», що з'явився мені в подобі пораненого Локвуда з блідим закривавленим обличчям, я за-присяглася будь-що уникати справжнього, живого Локвуда. Я не хотіла для нього такого майбутнього і вирішила зробити так, щоб наші шляхи розійшлись. Та варто було йому один-єдиний раз завітати до мене, як я вже — хай навіть і тимчасово — здалась. Виходило, що я перечила сама собі, й від того моє серце шалено тьохкало. Проте одна річ мені була

відома напевно: зараз я будь-що не в гуморі вислуховувати дурні поради черепа.

Дечого з цих порад я. одначе, дослухалась — і перевдяг-лась у звичайну робочу спідницю та леґінси.

— Мене ти. звичайно, з собою не візьмеш. — понуро зауважив череп, коли я саме чіпляла до пояса рапіру.

— Аж ніяк.

— Але ж це серйозний випадок. Я можу стати тобі в пригоді. Ти й сама це знаєш!

— Це буде просто попередня розмова. Якщо ми... тобто якщо «Локвуд і К°» візьмуться до цієї справи, я повернусь і заберу тебе. Можливо.

Запала тиша.

— Дякую й на цьому, — обізвався нарешті череп. — Мені не дуже, власне, й хотілось. І взагалі, відчепись від мене.

— Залюбки.

— Обійдусь і без тебе. А побалакати зможу й з кимось іншим.

— З ким. наприклад? — пирхнула я. Мені було вже досить цієї розмови.

— З іншими людьми...

— Нічого не вийде. З ким, крім мене, ти ще розмовляв? Відтоді, звичайно, як став черепом... Ні з ким.

— Отут ти помиляєшся, — відповів череп. — Колись я розмовляв із самою Марісою Фіттес. Тож ти не одна така в світі люба моя задавако!

— Справді? — здивувалась я. — А я й не знала. Коли ж це було?

— У мене що, годинник у кишені лежить? Давно. Мене знайшли в каналізації в Ламбеті, почистили й принесли їй. Вона поставила мені кілька питань, а тоді запроторила до цієї склянки

—А як ти потрапив до каналізації в Ламбеті?

Обличчя привида скривилося з огиди:

— Краще не питай. Я препогано скінчив своє життя.

— Мабуть, що так... — я подивилась на череп. По багатьох місяцях суперечок і порожніх балачок він уперше поділився зі мною часткою власного минулого. То він розмовляв із самою Марісою Фіттес — засновницею першої психологічної агенції, єдиною, хто до мене міг розмовляти з привидами! А ще вона була бабусею нинішньої власниці агенції «Фіттес», із якою я мала сьогодні зустрітись! Нашої національної героїні! Он як!.. Я скінчила чепуритись і заходилася шукати свою куртку. — То яка ж вона була, Маріса Фіттес?

Обличчя в склянці знову скривилось:

— Страшна. Вольова, холодна жінка, що могла б проковтнути твого Локвуда з компанією за мшпь, як щука ковтає пічкура. Ви — телепні, якщо самі лізете в пащу до її онуки.

— То вона справді могла розмовляти з привидами?

— Авжеж. Вона багато чого могла Ти— немовля в порівнянні з нею, любонько. Щось ти сьогодні багато розпитуєш. .. — додав несподівано череп. — Я міг би ще чимало розповісти тобі., тільки тоді коли ти облишиш оцей свій задум з Локвудом.

— Пропозиція спокуслива, — відповіла я, — тільки цього ранку тобі доведеться розмовляти самому з собою. Мені пора.

Розмова з черепом затримала мене, та я все одно запізнилася б. Минулої ночі на Північній лінії метрополітену з'явився Спектр, і тепер там працювала команда агентів, посипаючи все сіллю, тож метро було зупинено. На Черінґ-Крос я потрапила на п’ять хвилин пізніше, ніж треба, і, лаючись та відсапуючи, побігла Стрендом до Будинку Фіттес. перед яким урізалась у натовп людей, що прийшли до компанії просити допомоги: здебільшого то були мешканці будинків, де з’явились привиди, чи просто доведені до відчаю городяни, — такі натовпи збирались тут постійно. Ще п’ять хвилин я завзято протискалась до входу, де мені довелось пояснювати набурмосеному швейцарові, хто я така. Усе це нагадувало низку перешкод, які мусить подолати герой чарівної казки. На цей час я запізнювалась уже на п'ятнадцять хвилин. Навіть після розмови зі швейцаром мені не пощастило — защемило вхідними дверима краєчок куртки, який я висмикнула лише з другої спроби.

Аж нарешті я опинилась у вестибюлі. Тут на мене чекала нова перепона — довга стійка, за якою вишикувались однаковісінькі ошатно вбрані портьє із змащеним бріоліном волоссям. Усі вони поглянули на мене з однаковими байдужими усмішками.

Я поправила спідницю, відгорнула назад волосся, спробувала — хоч і даремно — витерти спітніле чоло рукавом і заговорила:

— Доброго ранку! Я...

Портьє, що стояв найближче, негайно обізвався:

— Доброго ранку, панно Карлайл. Проходьте, будь ласка, сюди. Ваші колеги вже чекають на вас у головній залі. Панна Фіттес невдовзі прийме вас.

Я зітхнула з полегшенням:

— Дякую. Я знаю дорогу.

У вестибюлі я проминула залізне скульптурне погруддя давньої знайомої мого черепа — Маріси Фіттес. Пройшла крізь дубові позолочені двері, тупаючи черевиками по холодному мармуру. А далі попрямувала до головної зали, вікна якої виходили на жвавий зранку Стренд. Сонячне світло вигравало на скляних колонах, усередині яких видніли експонати з колекції Фіттес. Усі вони були тут — дев’ять легендарних артефактів, знайдених ще за перших днів існування агенції: дитяча труна з Френк-стріт, металева рука Ґеделя, кістки довготелесого Г’ю Генретті, моторошний зазублений ніж Клепгемського Різника... Ночами привиди, запроторені під скло, світились і плавали всередині колон, проте зараз усе це здавалось нерухомим і безбарвним.

Поряд із колоною, присвяченою навалі привидів у Камбер-ленді, стояли троє й старанно оглядали скривавлену нічну сорочку за склом. Саме зараз, коли я побачила їх, моє серце по-справжньому загупало в грудях. Зараз я почувалася гірше, ніж дві ночі тому, коли полювала за привидом Емми Марч-мент. Хай там яка небезпечна була справа, що її збиралась запропонувати нам Пенелопа Фіттес, саме ця мить лякала мене найбільше. Мить моєї першої зустрічі з колишніми колегами — Локвудом, Джорджем та Голлі Манро.

Я скривила обличчя в гримасі, що мала правити за безжурну усмішку, і підійшла до них. Усі троє озирнулись.

Із Локвудом, звичайно, ми вже бачились, проте сьогодні все було по-іншому. Вчора він був гостем у моєму домі, просив у мене допомоги й почувався так само збентежено, як і я. Сьогодні ж я була сторонньою, а він, як завжди, — головним у своїй компанії. Тож цього разу бентежитись випало тільки мені. Поки я підходила, він здавався спокійним і навіть трохи байдужим — подумки я дуже дякувала йому за це. Він лагідно всміхнувся й промовив:

— Ось і вона! Радий бачити тебе, Люсі.

На Локвуді був знайомий мені вузький темний костюм. Зачесане назад волосся ніби трохи виблискувало бріоліном. Цього я в Локвуда раніше не помічала — здається, до нинішньої зустрічі він підготувався як слід.

До зустрічі зі мною? Ні. Звичайно ж, до зустрічі з Пенело-пою Фіттес!

— Привіт, Локвуде, — відповіла я і обернулась до Джорджа.

Відтоді, як ми востаннє бачились, минуло чотири місяці. Так, то був Джордж Кабінс—друга особа в команді після Локвуда, вчений-самоук, дослідник надзвичайних явищ і славнозвісний нечупара. Нині, як і завжди, на ньому була брудна футболка і обвислі потерті джинси, що кидали виклик і доброму смакові, й законам земного тяжіння. Як я й передбачала, він навіть не спробував хоч трохи зачесатись. На тлі ошатної приймальні Будинку Фіттес він скидався чи то на бородавку на носі нареченої під вінцем, чи то на реп’ях у салатниці. ІЦо ж, є речі й люди, які ніколи не змінюються... і

Проте дещо в ньому все ж таки змінилось, і водночас здивувало мене. Джордж за цей час ніби схуд і змарнів.

І навіть постарів — біля очей у нього з’явилися зморшки. Як це могло статись за якихось чотири місяці? Звичайно ж, агенти раз по раз опиняються на межі життя й смерті, марнують свої юні літа в боях із потойбічними ГЬстями... Одначе я навіть не сподівалася, що це так позначиться на Джор-джеві. Моє серце пронизав гострий біль.

— Привіт. Джордже. — сказала я.

— Привіт. Люсі, — відповів він, і я пильно подивилась на його обличчя. Ні. усмішки я не чекала — її від Джорджа ніколи не дочекаєшся. Його лице, як і завжди, за формою та кольором скидалося на холодний молочний пудинг. І за виразом, до речі, так само. Та придивившись як слід до його окремих рис — вигину вуст, очей за скельцями окулярів, — можна було вловити його настрій. Про те, що Джордж у доброму гуморі, свідчив, наприклад, характерний порух, яким він поправляв окуляри на носі.

Зараз, однак, нічого такого я в нього не помітила.

«Джорджа це просто-таки підкосило...» — пригадались мені вчорашні Локвудові слова.

— Рада з тобою зустрітись, — провадила я. — Ми давно не бачились.

—Та невже? — перепитав Джордж.

— Хоч як це кумедно, та ми щойно розмовляли про те, як зрадіємо тобі, Люсі, —Локвуд ляснув Джорджа по плечу. — Еге ж, Джордже?

— Еге ж. — підтвердив Джордж. — Розмовляли.

—Голлі теж чекала на цю зустріч. Вона багато чула про твою вільну практику, — вів далі Локвуд. — Де ти працювала, з ким... Тебе, здається, і «Ротвел» частенько наймав? Сподіваюсь, потім ти про все розкажеш нам.

Згадавши Голлі, Локвуд махнув рукою в її бік. Я теж поглянула туди.

На від міну від Д жорд жа, гарнюня Голлі нітрохи не змінилась. Навіть покращала за ці кілька місяців. А може, навмисне причепурилась заради такої важливої зустрічі. Сьогодні на Голлі була така вузенька сукенка, що якби я нап’яла її й во-

рухнула плечима, вона геть роздерлася б по всіх швах. А ще ця сукня сягала б мені вище пояса, накривши голову й стягнувши руки, — і тицяйся тоді напівгола, як сліпа дурепа, в стіни. Отака була сукенка. Блакитна — додам для тих, хто полюбляє зайві подробиці.

На відміну від Джорджа й Локвуда, чотири місяці розлуки з якими здались мені вічністю, за Голлі я анітрохи не тужила. Може, через те, що надто часто бачила її на фотографіях у газетах. А може, ще й через те, що цілу зиму Голлі була для мене чимось на кшталт ополонки в мозку, до якої я викидала всі свої похмурі думки. Радше за все, я надто довго просиділа, мов ескімос із вудкою, на краєчку цієї ополонки, без упину вглядаючись у неї.

— Привіт, ГЬллі, — сказала я. — Як ся маєш?

— Чудово, Люсі. Рада знову тебе бачити.

— Я так само. Ти сьогодні гарненька.

— Ти теж. Вільна практика йде тобі на користь. Я завжди стежу за твоїми успіхами. Чула про тебе багато хорошого. Сподіваюсь, що в тебе все гаразд.

Раніше така розмова збісила б мене, бо кожне слово в ній було брехнею. Та невже ця Голлі так цікавиться моїми успіхами? Принаймні менше, ніж маркою моєї зубної пасти. Чи навіть своєї — он як виблискують її зубки, коли вона всміхається! А те, що я сьогодні теж гарненька, так само брехня. Я ж добре знаю, що ніяка я не гарненька! Особливо зараз — розтріпана, спітніла, розчервоніла. Збита з пантелику і всередині, й зовні.

Одначе тут-таки сваритись із ГЬллі мені аж ніяк не хотілось. Краще було вдати, що всю цю брехню я сприйняла за правду.

— Дякую, — відповіла я. — У мене справді все гаразд. От тільки вбрання... Треба було хоч сукню надягти.

— Приміряй оцю, — Джордж постукав по скляній колоні з нічною сорочкою спадкоємиці садиби Камберленд. Ця сорочка була на жінці тієї ночі, коли до її спальні вдерся вбивця.

Локвуд засміявся. ГЬллі — так само. Підхопила їхній сміх і я. зважаючи на своє становище. Джордж, правду кажучи, жартує не так часто. Може, в нього нарешті поліпшився настрій? Я поглянула на його обличчя... Ні. не схоже.

Наш сміх ущух, і запала тиша.

— Цікаво, навіщо було так підганяти нас. щоб потім отут маринувати? — обірвав її Локвуд.

— Ви досі не знаєте, чого від нас хоче панна Фіттес? — запитала я після ще однієї хвилини мовчанки.

— Не знаємо.

— А ви раніше вже працювали на неї?

— Ні. І зараз, до речі. теж. — пояснив мені Локвуд. — Просто часом вона зводить нас із вигідними замовниками.

— Зрозуміло.

—Скільки ти заробляєш?—несподівано запитав Джордж, зирячи кудись у порожнечу між колонами. — Вільна практика — це вигідно чи ні?

— Скільки я заробляю? — трохи сторопівши, перепитала я й пригадала, що досі не надіслала панові Фарнебі рахунок за останню роботу. А без нього мені не заплатять. — Це має для тебе значення?

— Ні. Просто на гроші, які я одержую в Локвуда, прожити неможливо. От я й подумав, що твої прибутки, напевно, зросли.

— Так. трохи зросли. З грошима в мене все гаразд.

— То скільки ж ти заробляєш?

Я розтулила вуста й відразу зімкнула їх, побачивши, як насупився Локвуд. Наша з Джорджем розмова була йому, схоже, не до душі. На щастя, її перервав служник, який оголосив про те, що Пенелопа Фіттес готова прийняти нас.

Лідерами у війні з Проблемою були дві великі агенції: «Ротвел», відома своїми новаціями та винаходами, й «Фіттес» — найбільша, найстаріша та найпрестижніша компанія. Пенелопа Фіттес, її спільниця, була особа вельми впливова, проте на публіці з’являлась нечасто — особливо після осіннього замаху на неї — і майже не покидала Будинку Фіттес. Промисловці та політики приходили до неї самі, а для простолюду вона була не живою людиною, а радше символом, знаковою постаттю. Одержати запрошення на зустріч із нею було актом високого визнання з її боку.

Особисті її апартаменти містились на горішньому поверсі будинку, проте заради нас вона вирішила спуститись до приймальні, розташованої недалеко від вестибюлю, тож іти нам урешті довелось недалеко. Приймальня виявилась кімнатою в брунатно-золотих тонах. В одному її кінці, біля вікна, що виходило на Стренд, красувався великий письмовий стіл, що личив би принаймні кабінетові урядовця; крім того, в кімнаті стояли м’які стільці, канапки та інші старомодні розцяцьковані меблі. На стінах висіли численні фотографії, таблиці й колекція старовинних рапір. Повітря сповнював запах мастики для підлоги, дорогого лаку для меблів, а ще кави — на столі саме парував кавник, оточений чашками. Сама Пенелопа Фіттес уже чекала на нас, а за її спиною бовваніла пом’ята і згорблена, як завжди, постать інспектора Монтеґю Барнса з ДЕПРІК — Департаменту психологічних розслідів і контролю.