Тінь, що крадеться

— Звісно, спробуймо. Там може бути череп.

— Я знав, Люсі, що ти погодишся, — він усміхнувся ще ширше. —Точнісінько як раніше...

Лежати в траві було так тепло й затишно — навіть сонце припікало менше, ніж я сподівалась... Та хоч як не хотілось мені звідси йти, пора було повертатися до села — подивитись, як там ведеться нашим колегам.

Ми знайшли їх у пивничці при готелі, де вони приголомшено сиділи в куточку за столиком. їхня прогулянка селом закінчилася тим, що половина мешканців Олдбері-Касл вибралась із своїх домівок і просто-таки закидала їх своїми відчайдушними скаргами. ІЬллі, мушу сказати, вчинила тут якнайкраще — запросила всіх селян до готелю, щоб вони спокійно розповіли там про все. Селяни приходили й свідчили, Кіпс занотовував найважливіші подробиці їхніх розповідей, а Джордж позначав кожен прояв чіткою червоною крапкою на малі. Останній відвідувач тільки-но пішов, залишивши Кіпса з цілим стосом нотаток, а Джорджева мала скидалася тепер на обличчя дитини, що захворіла на віспу. Три червоні крапки було обведено чорними колами.

— Це місця появи Тіні, що крадеться, — пояснила Голлі. — На церковному дворі, на давньому могильнику в дальньому кінці села і отут, на луці, біля хреста, де двоє дівчаток бачили «дядька, що палає». Однак Тінь — не єдина проблема. Лок-вуде. Тут стільки привидів, що я не знаю, як ми з ними впораємось.

— Оце нам і треба вирішити, — відповів Локвуд. — Будь-що роботи вистачає. Ви чудово попрацювали. Ходімо, роздобудьмо чогось до вечері, а тоді сідаймо і спробуймо розібратися в усьому, що почули.

Надвечір ми спорудили для нашої майбутньої операції справжній штаб. Підготували знаряддя, повечеряли. У готелі нам знову запропонували тельбухи, проте Джорджуже встиг зазирнути до сільських крамниць і притяг звідти пакунки з фруктами, бутербродами й сосисками в тісті. Після вечері ми знову зібрались у кутку пивнички — якомога далі від крісла, де полюбляв сидіти біля каміна старий превелебний Скіннер, — і розгорнули на столі Джорджеву малу з Кіпсо-вими нотатками. Деякий час ми уважно вивчали їх. Як і попереджала ГЬллі, це помітно протверезило нас.

— Це забере в нас якнайменше кілька ночей. — зауважив нарешті Локвуд. — Доведеться розбитись на групи й поступово пересуватись від будинку до будинку. — Він прислухався й запитав: — Що це?

— Автомобіль. — відповів Кіпс. — Хтось приїхав.

Локвуд насупився і визирнув у вікно. Аж тут двері відчинились. і до пивнички проникла хвиля холодного вечірнього повітря, що пахло лавандою, яка горіла в жаровнях перед готелем. Усередину ступив високий чоловік, і двері ляснули за його спиною.

У пивничці запала тиша. Ми всі дивилися на гостя — він був такий високий, що у дверях йому довелося нахилитись, щоб не вдаритись об одвірок. Коли ж він випростався, то мало не сягнув стелі своєю білявою чуприною. То був гарний із себе чолов’яга середнього віку, широкоплечий, вилицюватий. з міцним підборіддям. На ньому було тепле зимове пальто на хутрі, з-під якого визирав дорогий костюм, а на руках — пара зелених шоферських рукавичок. Пересувався він неквапом. уся його постать аж випромінювала безмежну самовпевненість. Оглянувши кімнату своїми яскраво-зеленими очима, він одразу помітив нас і подався до нашого кутка.

Ми. звичайно, знали, хто він такий. Плакатами з його обличчям був обклеєний цілий Лондон. На цих плакатах він завжди всміхався так широко, що його зуби скидались на клавіші рояля, а очі виблискували, наче смарагди. Щоразу він тримав у руках якийсь хитромудрий прилад, винайдений метикуватими хлопцями з його інституту, або обнімав рекламного лева. Одне слово, то був не хто інший, як сам Стів Ротвел—у всій його постаті теж було щось рекламне, трохи карикатурне: широка в плечах і грудях, вона стрімко звужувалась донизу й закінчувалась парою малесеньких, ніби жіночих ноженят. Цим він скидався на бульдога з мультфільму й видавався б кумедним, тільки не для мене, бо я добре пам’ятала, як він при мені прохромив рапірою людину.

Умостившись на вільному стільці навпроти нас, він спитав:

— Хто з вас Ентоні Локвуд?

— Це я, сер, — чемно кивнув Локвуд, підводячись і знову сідаючи. — Радий знову бачити вас. Ми з вами зустрічались минулого року на карнавалі. Можливо, ви пам’ятаєте й моїх колег — Люсі, Джорджа та ГЬллі.

Стів Ротвел був з тих людей, які сидять на стільці по-влад-ному, широко розставивши ноги. Він скинув рукавички, жбурнув їх на стіл і відповів:

— ГЬллі Манро я пам’ятаю. Колись вона працювала в мене. А всіх інших теж пригадую. Ви — лакузи Пенелопи Фіттес.

— Пробачте? — Локвуд підняв брову.

— Завжди ходите перед нею на задніх лапках, варто їй тільки свиснути. Лакузи Фіттес. Ось що я хотів сказати.

— Це образа, сер, — відповів Локвуд. Тоді поглянув на Кіпса й додав: — Гаразд. Він справді донедавна служив у компанії «Фіттес». А ми, решта, — цілком незалежна агенція. Може, хочете чогось випити?

—Хіба що кави,—відповів Стів Ротвел. —Дорога була довга.

— Пане Скіннере! Принесіть кави, будь ласка! — попросила ГЬллі. Власник готелю, що саме стояв за прилавком, вибалушив очі, підскочив, мов заєць, і зник.

— Якщо ви голодні, — запропонував Джордж, — тут на кухні є тушковані тельбухи з ріпою.

Ротвел не звернув на нього уваги. Він неквапом розстебнув пальто й зручніше вмостився на стільці, не зводячи очей з Локвуда.

—Пане Локвуд,—нарешті запитав він,—що ви тут робите?

— П’ю чай і працюю з малою. А що таке?

— Ні, я мав на увазі: що ви робите в Олдбері-Касл?

Локвуд усміхнувся:

— Можливо, ви не чули про це, сер... адже у вас стільки важливих справ... у цьому селі спостерігається небезпечне скупчення привидів. Ми приїхали, щоб покінчити з ним.

— А чому саме ви? Зазвичай ви працюєте в Лондоні.

—Нас запросили жителі цього села. їм украй потрібна допомога.

Як і багато самозакоханих людей, пан Ротвел був скупий на усмішки, тож упродовж усієї нашої розмови його обличчя залишалось майже нерухомим.

— Вам. напевно, відомо. — сказав він, — що Олдбері-Касл стоїть поблизу одного з відділів мого інституту. Просто-таки в нас на порозі. Ми вважаємо це село за частину своєї території.

Локвуд. одначе, лише всміхався й мовчав.

— Агенції мають поважати недоторканність чужої території. — провадив Ротвел. — Це загальне правило ввічливості. І воно означає, що агенції не можуть претендувати на чужі справи, клієнтів, зони впливу... Хоч це й неписаний закон, ми всі його дотримуємось. За таких обставин я дуже здивований вашою появою в цих краях. Сподіваюсь, що після цього нагадування ви покинете Олдбері-Касл уже завтра.

— Мушу нагадати вам, сер, — відповів Локвуд, — що співробітників вашого інституту повідомляли про тутешнє скупчення ГЬстей. Ви на це ніяк не зреагували. Тож за таких обставин я вважаю наші дії законними і обґрунтованими.

— Тобто ви звідси не виїдете?

— Звичайно, ні!

Знову запала тиша. З’явився пан Скіннер, що поставив на стіл чашечку з чорною кавою й малесенький глечик з вершками.

— Дякую. Зачекайте, — Ротвел пошукав у кишені піджака. дістав звідти гаманець, витяг з нього хрустку банкноту й, навіть не поглянувши на неї, передав Скіннерові. Зачекав, поки господар піде собі, взяв довгими тонкими пальцями порцелянову чашечку, проте пити не став, лише мовчки дивився на чорну рідину.

— Ви здобули собі певну славу, пане Локвуде, — нарешті сказав він.

— Дякую.

—Славу людини, що полюбляє пхати носа до чужого проса.

— Справді? — всміхнувся Локвуд. — А дозвольте-но спитати, хто так вважає? Може, на мене поскаржились ваші співробітники чи компаньйони? Назвіть мені, будь ласка, їхні імена. Можливо, я знаю їх.

— Жодних імен. Це широковідомий факт, — відповів Ротвел. — І це означає, що я стурбований вашою раптовою появою біля мого інституту, де проводяться важливі й витончені дослідження. Я побоююсь, що ви — за своїм звичаєм — можете вийти за межі звичайної роботи агенцій і запхаєте свого носа туди, куди вам не належить. — Він підняв руку, одним ковтком випив каву й поставив чашечку на стіл.

Після нетривалої мовчанки Локвуд запитав:

— Ти щось зрозуміла тут, Люсі?

— Нічогісінько.

— А ти, Джордже?

— Нічого. Наче якась іноземна мова.

— Еге ж, вам слід було б говорити простіше, пане Ротвел, — мовив Локвуд. — Джордж полюбляє довгі вчені слова, яких я не можу второпати, та вас не зрозумів навіть він. Поясніть, чого ви від мене хочете?

Стів Ротвел нетерпляче махнув рукою:

— Ви приїхали сюди через оте скупчення?

— Так.

— І це єдине, що вас тут цікавить?

— А чому повинно бути не так?

— Це не відповідь на моє запитання, — буркнув Ротвел.

— Це все, що я можу на нього відповісти, — сказав Локвуд. — Пане Ротвел, Олдбері-Касл — це не ваша «зона», «територія», «поріг» чи щось подібне. Якщо вам не до вподоби те, що я збираюсь очистити це село від привидів, то подайте на мене офіційну скаргу до ДЕПРІК — і побачите, чим це обернеться для вас. Поки ДЕПРІК не заборонить мені тут працювати, я вільний робити все, що завгодно. А тим часом замовте собі ще чашечку кави і розкажіть мені про оті «важливі й витончені» дослідження, які проводить ваш інститут. Звучить дуже привабливо. Сподіваюсь, невдовзі ми одержимо від вас нові чудові винаходи?

Замість відповіді Стів Ротвел узяв зі стола свої рукавички й важко звівся на ноги. Поглянув у вікно, за яким уже смеркало. й подався до дверей. Аж тут зупинився, ніби йому сяйнула несподівана думка. Стоячи на дверях, він перегороджував своїм тілом світло, кидаючи тінь на Локвуда.

— Ви жвавий хлопчина. — сказав він. — Я не стану перелічувати всі ваші таланти, ви й самі знаєте про них. Краще я скажу про те. чого вам бракує: вміння вчасно зупинитись. Ви надто гордовитий, пане Локвуде. Ця риса мені добре знайома — я сам такий. Боюся, що одного не дуже чудового дня ви зайдете надто далеко, а тому при свідках попереджую вас: не ставайте мені впоперек дороги. Якщо ви зробите це, то неабияк пошкодуєте. Я мушу застерегти вас, хоч і не певен, що ви візьмете це застереження до уваги. Ви неодмінно станете мені впоперек дороги, бо вам цього дуже кортить. Та тільки-но ви це зробите, як я скручу вам в’язи, — він натяг рукавички, застебнув пальто й додав: —А тим часом бажаю вам успіхів у боротьбі з вашою жменькою привидів. Саме така робота й пасує вашій кваліфікації.

Сказавши це, пан Ротвел вийшов. Двері іучно ляснули за його спиною.

Десь із хвилину ми тупились у ці двері, а потім обернулись до Локвуда.

Він усміхнувся нам. Усмішка була довга, лінива, проте очі палали знайомим вогнем.

— Гаразд. — сказав він. — Мушу зауважити, що на людях цей чолов’яга знається чудово. Дотепер я не був певен, чи варто нам розслідувати те, чим займається його інститут. Користь від такого розсліду я оцінював принаймні як п’ятдесят на п’ятдесят Та щойно пан Ротвел вирішив цю проблему за мене. Тепер нам неодмінно треба довідатись, що діється в його лабораторіях.

Ніч огорнула Олдбері-Касл, і ми, зібравшись у пивничці, загасили газові ліхтарі, а Денні Скіннер підкинув дров у камін. Вогонь вигравав на клинках наших рапір, які лежали на столі, й поблискував у наших очах, поки ми перевіряли свої робочі пояси, пакували в рюкзаки сіль і залізні стружки, знову і знову уточнювали за Джорджевою малою свої маршрути. Роботи на нас чекало багато, проте Гості ніколи не набирають повну силу до півночі, тож ми, скінчивши приготування, просто тихенько сіли відпочити. Голлі читала книжку, Локвуд дрімав, розлігшись на лаві, а Джордж запропонував Денні зіграти в шахи й дуже швидко, на свій подив, потрапив у скрутне становище. Я ж сиділа біля каміна й милувалась вогнем.

Лише Кіпс ніяк не міг заспокоїтись. Він походжав туди-сюди, позіхав, розминався, кидаючи на стіни чудернацькі, моторошні тіні. Його волосся, перетягнуте на лобі гумкою від окулярів, метелялось, наче жмуток водоростей: йому кортіло скоріше випробувати ці окуляри в роботі. Врешті-решт, не витримавши, він опустив їх до очей, сів біля вікна й поглянув на темну луку.

— Ще один! — вигукнув він. — Ледве помітний, але я бачу його! Чоловіча постать над містком. Радше за все. Примара!

Я тихенько пирхнула. Локвуд, що лежав, затуляючи очі долонею, гучно зітхнув.

— А ось іще! — засовався Кіпс, поправляючи окуляри. — Дві постаті в плащах над лукою. Тримаються разом, опустили каптури, нашорошились, ніби їм холодно... Каптури сочаться примарним туманом... Ось вони зрушили з місця... і зникли! Чудово, просто чудово!

Джордж неохоче відірвався від шахівниці:

— Я дуже радий, що Кіпс такий щасливий. Та краще б він мовчав та дихав, як раніше. Ніч попереду довга...

Кіпс тим часом знову закрутився біля вікна:

— Ого. який жах! Отам, біля вогнища! Кощава тварюка з вишкіреними зубами...

— Це. до речі, мій дідусь, — обізвався з гідністю Денні Скіннер. — А він, дозвольте нагадати вам, ще живий.

— О. справді... Щось я трохи захопився... — скинувши окуляри. Кіпс поглянув на годинник. — Слухай-но Локвуде, а чого ми ждемо? Вже скоро пів на одинадцяту. Пора вирушати.

Локвуд сів. позіхнув і сказав:

—Твоя правда. Пора вирушати. Діємо так, як домовились. Працюємо двома командами, дві години, а потім зустрічаємося тут — переконатись, чи все у всіх гаразд. Ми з Кіпсом розпочнемо з сусідніх будинків — розберемося з парочкою Спектрів. Решта — на луку. Підводься, Джордже, все одно тобі мат через два ходи! Закляте село чекає нас! Ворушися!

Тільки-но ми відійшли від кволих вогників готелю, як нас обступила така пітьма, яка буває лише на селі. Навіть місяць заховався за хмари. Над лукою, як щойно описував Кіпс, подекуди мерехтіли плями потойбічного світла. Коротко попрощавшись із нами, Локвуд із Кіпсом майнули в темний провулок, а ми з Джорджем та Голлі, підхопивши рюкзаки, подалися на луку. Ланцюги я вирішила з собою не брати, щоб залізо не заважало моєму Слухові. І я не помилилась, бо вже невдовзі почула легенький шум. Він був ледве-ледве помітний — ніби десь далеко гув трансформатор. Я поглянула на небо, на темний гай... Звідки лине цей шум? Незрозуміло... Отут би й став мені в пригоді мій череп! Я знову відчула, як мені хочеться повернути його.

— Гаразд, — заговорив Джордж. — Я добре читаю мапу, але командиром нехай краще буде хтось із вас — чи Люсі, чи ІЬллі. Віддавайте накази, приймайте рішення на свій розсуд. Залишаю все це вам.

Запала тиша.

— Не знаю, — нарешті почала я. — ІЬллі, чому б тобі...

—Люсі, чому б тобі... — водночас зі мною промовила ГЬллі.

Ми знову замовкли.

— Ні, тільки не я, — заперечив Джордж. — Я не вмію блискавично міркувати, — бурмочучи щось собі під ніс, він удав, ніби розглядає ману, світячи на неї ліхтариком.

— Ось що я запропоную, — сказала ГЬллі. — Першу годину командуватимеш ти, Люсі, а другу, якщо ти захочеш, — я. Ти будеш перша, бо ти досвідченіша за мене.

— Гйразд, — відповіла я. — Згодна. Дякую, ГЬллі, ти чудово це придумала. — Поправивши пояс, я спитала в Джорджа: — Ану, що там перше в нашому списку?

— Моторошна чорна хмара над травою. Саме поблизу того місця, де ми зараз стоїмо.

Наша дорога, прокладена заздалегідь на малі, мала проходити всіма місцями, де селяни бачили привидів. Першим пунктом була темна хмара біля пагорба, на якому стояла колись шибениця. Якщо то був привид повішеного пекаря, що торгував пирогами з гнилим м’ясом, то за стільки років він мав обернутись на Темний Спектр—розпливчасту масу, що простягає в усі боки тоненькі вусики ектоплазми.

Ми обережно підійшли до пагорба.

— Що ж, — зауважила я, — шибеницю вони спалили, а от місце кари, радше за все, не запечатали. Пропоную зробити це за допомогою солі й заліза. Згодні?

І Джордж, і ГЬллі погодилися зі мною. Майданчик, на якому стояла шибениця, виявився невеличкий, тож із першим своїм завданням ми впоралися швидко. ІЬллі спробувала відвернути увагу ГЬстя: спочатку він ледве ворушився, та врешті навіть спробував напасти на неї. Поки ІЬллі відбивала цей напад своєю рапірою, ми з Джорджем густо засипали пагорб сіллю й залізними стружками. Відразу після цього привид зблід, закрутився і. нарешті, пролився в траву доіцем чорних крапель, які туч-таки зникни.

Я витерла рукавом спітніле чоло:

— Чудова робота. ГЬллі. Радаю, що цього ГЬстя можна викреслити з нашого списку. Влітку тут знову можна буде гуляти й танцювати. Що далі?

Наступною виявилась та сама Примара, яку Кіпс помітив над містком. Йому ми теж дали раду швидко й легко. З Каменярем серед луки й Причаєним на автобусній зупинці ми з ГЬллі також упорались за кілька хвилин.

Джордж захихотів:

— Ви. дівчата, ласуєте цими привидами, як тортиком... ГЬразд. тепер моя черга. Хто там у нас наступний? — він продивився малу й нотатки. — Так... Тінь літньої жінки, яку бачили в дворі одного з будинків на Стрілці. ГЬдаю, з цією бабцею я зможу розібратись і сам. Ходімо, погляньмо, чи на місці вона?

Як я вже згадувала, Стрілкою тут називали ряд будинків біля дальнього кінця луки. Похід туди не забрав у нас багато часу. Крізь хвіртку в живоплоті ми вийшли на темну вуличку, де у вікнах ледь-ледь мерехтіли вогники.

Огорожі щільно оточували будинки. Дерева над нами розтинали небо своїм чорним гіллям. Ідучи Стрілкою, ми скуп-чились щільніше: довкола було не дуже затишно.

— Той будинок стоїть трохи віддалік, — прошепотів Джордж. — Зараз ми його побачимо... — Зненацька він зупинився. — Овва! А це хто такий?

Серед темної вулиці стояла бліда постать, спину якої освітлювало примарне полум’я неіснуючої свічки. Обличчя ховалось під довгими пасмами волосся, голова була схилена вперед, плечі сумно опустились, ближча до нас рука немічно висіла вздовж тіла, проте її пальці стислись у міцний білий кулак.

Ми зупинились. Привид так само стояв і не ворушився.

— Нічна сорочка... — прошепотіла Голлі. — Це недобрий знак...

— Це, здається, дівчина, — так само пошепки відповів Джордж. —Ноги в неї молоді, не старечі. Ні, ви не думайте, що я такий уже знавець старечих ніг. У мене інші захоплення...

І Цо ж це за ГЬстя, звідки вона тут узялась?

— Обережно, — попередила я. — Вона заворушилась.

Коїцаві ноги зачовгали по брудному путівцю. Залопотіла брудна нічна сорочка, й постать обернулась. Нас відразу обдало струменем пронизливого нічного холоду. Ми тісніше присунулись одне до одного.

— ГЬсті завжди обертаються проти годинникової стрілки, — здушеним голосом промовив Джордж. — Чули про це? А за годинниковою стрілкою — ніколи. Це доконаний факт...

— Чудово, Джордже, — відповіла я. — А тепер помовч із хвилину. Рапіри напоготові! Я спробую поговорити з нею. Стежте за її руками й ногами. І за виразом її обличчя.

— Якби ще було видно її обличчя за тими патлами, — буркнув Джордж.

ГЬллі здригнулась:

— На її сорочці спереду кров.

То була правда: на нічній сорочці Гості чорніла велика волога, лискуча пляма. Легенько погойдуючись, примарна постать наблизилась до нас, проте її обличчя ми так і не побачили під довгими пасмами темного волосся, що виблискувало в потойбічному світлі. Я почула звук, що скидався на шелест листя.

— Хто ти? — спитала я. — Скажи нам, як тебе звуть. Що тут сталося з тобою?

Я замовкла, чекаючи на відповідь. Пролунав той самий шелест — уже трохи гучніше.

— Ніяк не можу розгледіти її обличчя. — прошепотів Джордж. — А ти, ГЬллі?

— Ні, не можу. А ти, Люсі?..

— Заспокойтесь,—відповіла я, відчуваючи, як нервуються мої друзі. їхній страх передався й мені — в мене затремтіли руки й стало важко в череві. — Заспокойтесь обоє. Я, здається, щось чую.

— Поглянь, ГЬллі, скільки крові..

— Авжеж...

Аж тут долинув новий голос, схожий на шурхіт листя. Тепер я виразно чула його:

— Мої очі... Ви не бачили моїх очей?

Постать підняла голову. Волосся відгорнулось.

Не знаю, хто скрикнув гучніше — Джордж чи ГЬллі. бо їх обох перекрив мій власний зойк. Не пам’ятаю, чи кинулась ця ГЬстя тоді на нас, чи ні. Пам’ятаю лише, що я навмання змахнула своєю рапірою, а потім ми втрьох кинулись навтікача лукою аж до самісінького хреста, де нарешті зупинились. хапаючи ротами нічне повітря й лаючись.

— Вона женеться за нами? — злякано спитала ГЬллі. — Женеться?

Я озирнулась у нічну пітьму:

— Ні.

— О. яке щастя!

— Чому саме очі? — бурмотів Джордж. — Чому не якась менш важлива частина тіла? Палець, скажімо, чи навіть вухо? Будь-що не так огидно...

— Звідки взявся цей привид, Люсі? На малі його не було! — зауважила ІЬллі.

— Мабуть, якийсь новий. Не знаю.

— Пальці на ногах! їй бракує не тільки очей, а й пальців на ногах! Без них далеко не підеш. Ось чому вона не погналася за нами! — торочив своє Джордж.

— Джордже, ти мариш, — утрутилась я.

— Можливо. Я просто міркую вголос.

Я виріпіила, що всім нам пора перепочити, й повела свою команду’ назад до готелю.

Як виявилось, Локвуд із Кіпсом були вже там. Локвуд стояв біля прилавка й щось нотував у записнику, а Кіпс із пляшкою кока-коли в руці і з Ферфексовими окулярами на голові схвильовано походжав залою.

— Два Спектри! — вигукнув він, побачивши нас. — Два Спектри й Мандрівний Вогонь! Я бачив їх! Бачив і впорався з ними за однісіньку мить! Спитайте Локвуда, він розкаже вам!

— У мене вже вуха в’януть від його крику, — поскаржився Локвуд.—Я вже шкодую, що ми дали йому ці окуляри. Гкразд, свою частину роботи ми виконали. А що у вас?

Ми все розповіли йому, а я додала:

— Локвуде, тут у селі панує якась химерна атмосфера. Якесь надпотужне психологічне збудження. Я сприймаю це як віддалене дзижчання. Таке саме, як під магазином Ейкмерів... і ще раніше, біля «кістки й скла».

Локвуд помовчав і постукав олівцем по прилавку.

— Я трохи змінюю наш план, — нарешті сказав він. — ГЬллі, ти можеш узяти з собою Кіпса з Джорджем і разом з ними покінчити з тією безокою дівчиною? Коли дасте їй раду, йдіть далі за списком. А ти, Люсі, підеш зі мною. Спробуймо відшукати джерело цього збудження.

Ми з Локвудом прямували селом. Місяць визирнув з-за хмар і тепер сяяв над гаєм на сході. Було видно вершини пагорбів за деревами, що мерехтіли в темряві, мов сріблясті півмісяці. Видовище було гарне, проте аж ніяк не розвіювало непроглядної, гнітючої нічної типгі. Якби хоч сова десь крикнула, чи зойкнула людина, чи вдарив поховальний дзвін — усе ж таки це було б веселіше за далеке потойбічне дзижчання в моїй голові.

Через кожні сто кроків ми зупинялись, і я дослухалась до тиші, намагаючись визначити джерело шуму. Все було марно — дзижчання не ставало ні гучніше, ні тихіше. Джерело було, напевно, занадто далеко від нас.

— Ходімо ближче до гаю, — запропонував Локвуд.

Наші підошви гучно тупотіли підмерзлим путівцем. Описавши дугу, ми тепер наближались до церкви.

— Сподіваюся, вони впорались із тим Спектром, — сказала я. — Мені хотілося б, щоб це зробив саме Джордж.

Локвуд усміхнувся:

—Ні, це робота радше для Кіпса, бо Джорджа завжди нудить від дівчат із відтятими частинами тіла. А Кіпс таких дрібниць тепер просто не помічає — все тішиться своїми окулярами. Ти кажеш. ГЬллі теж попрацювала на славу?

— Авжеж, на славу.

— Я завжди переконую її. що вона повинна більше довіряти своєму Талантові. Цей бовдур Ротвел відбив у неї всю охоту до праці. От вона й зламалась, перестала вірити в себе... Добре, що тепер вона попрактикується як слід. Особливо разом з тобою, Люсі. Ти для неї — якнайкращий взірець.

— Ну. тут я вже не певна... — зненацька я завмерла, вперше почувши, як змінилось потойбічне дзижчання. На мить воно вщухло, а потім залунало ще дужче. Ми пройшли повз іржавий захисний ліхтар, що стояв на пагорбі, й спустилися схилом, опинившись нижче від церковного двору. Над нашими головами темнів живопліт, що оточував кладовище. — Чи не могли б ми на хвилинку піднятись до церкви? Здається, я щось відчула...

— Звичайно, — Локвуд узяв мене за руку й допоміг піднятись крутим схилом. —Ход імо, подивімось. Якщо вірити Денні Скіннерові. то саме зараз із могил повинні вставати мерці.

Проте поки що на кладовищі все було спокійно. Надгробки біліли в місячному світлі, наче велетенські зуби. Звідти, де ми стояли біля живоплоту, було чудово видно все кладовище — від невисокої церкви до кам’яної брами з протилежного боку. Я прислухалась. Потойбічний шум справді став інакшим, переривчастим.

— Лише одне маленьке питання до тебе, Люсі, — сказав Локвуд. — Про нас із тобою. Ти й досі моя клієнтка? Чи повинен я заплатити тобі за нинішню роботу? Щось я геть

— Правду кажучи, я й сама заплуталась... — відповіла я, і в мене затьохкало серце в такт із далеким переривчастим дзижчанням. У роті в мене зненацька пересохло. Чому? На кладовищі начебто нічого не змінилося...

— Нам треба прийти до якогось рішення, — провадив Локвуд.—Зараз ми просто допомагаємо одне одному. Я допомагаю тобі знайти череп і знешкодити Вінкменів, а ти допомагаєш мені тут, у селі, й це триває водночас. Ми повинні визначитись із нашими заплутаними стосунками — хто клієнт, а хто агент. Або можемо вчинити набагато простіше, якщо...

Я його не слухала. Я хитнула головою й підняла руку.

Місячне світло вигравало на чорних каменях дзвіниці. Замовкло шурхотіння якихось нічних тваринок у живоплоті. Ущух вітерець. Тиша огорнула осяяні місяцем надгробки... і я несподівано відчула, що ми тут не самі. А поглянувши на Локвуда, я зрозуміла, що він відчуває те саме.

Ми подивились на церковний двір...

Щось наближалося до нас із-за надгробків.

Спочатку воно рухалось ледь помітно—так. що його легко можна було прийняти за тінь від гілки тиса, який височів за церковною огорожею. Потім з’явилася згорблена спина, масивні плечі й неоковирна голова, що крутилася, озираючись на всі боки. Постать розкинула руки й повільно рушила вперед на величезних ногах — один крок, ще один... Через огорожу нас ніби залило величезною хвилею крижаної солоної води.

—Тільки поглянь, який здоровило, — прошепотів Локвуд.

Привид людожера з Ілінґа теж був великий — пам'ятаю, як мене вразили його розміри й міць, хоч я бачила його лише скоса, крізь кухонні двері. Проте ця істота виявилась набагато більша — вища, товща, з дивними негнучкими ногами, які вона переставляла так повільно, ніби пробиралась через густу патоку. Його порухи були геть незграбні й водночас дивним чином заворожували. За своє життя я бачила всяких привидів. Бачила Костогрома, що гнався за мною крутим бетонованим схилом. Стояла на даху хмарочоса, коли довкола мене кружляли, мов общипані шуліки, Духи-Ревуни. Одне слово, зустрічалась із вельми неприємними ГЬстями. Проте ніколи не бачила нічого більш чужорідного й химерного за цю велетенську постать на церковному дворі.

На відміну від багатьох проявів, ця постать не випромінювала ні потойбічного світла, як. скажімо, той-таки Осяйний

Хлопчина, ні темряви, як привид повішеного пекаря на луці. Вона не здавалась ні щільною, як Спектр, ні трохи спотвореною. як Примара. Вона була з сірої прозористої каламуті. крізь яку можна було розгледіти надгробки й хрести за її спиною. Руки, ноги й голова здавались розпливчастими, ледве помітними: часом їх можна було розрізнити хіба що за коливанням повітря. Та водночас обриси постаті мерехтіли язичками потойбічного вогню, а з її спини курився густий дим. що стелився між надгробками, наче плащ циркового фокусника.

— Такого я ніколи ще не бачила, — прошепотіла я. — Що це?

Локвуд не відповів. Він уважно стежив за шлейфом диму, який залишала за собою Тінь. А далі, не повертаючи голови, схопив мене за руку, а другою рукою показав уперед.

Я поглянула туди, й мені пересохло в роті. Величезна Тінь посеред церковного двору була вже не сама. За її спиною з-під землі піднімались інші фігури, що стояли поряд із хрестами та кам'яними ангелами, купчились коло надгробків — кощаві, в лахмітті своїх саванів. Тут були Причаєні й Спектри. Мандрівні Вогні й Томи-Тіньовики — десятки привидів різних типів, що зібрались ніби на якусь химерну раду мерців. Вони не зводили своїх очей з Тіні, що крадеться, яка поволі прямувала вперед, не звертаючи на них уваги. Ось вона пройшла крізь кам’яну кладовищенську браму і попрямувала путівцем до гаю.

Спочатку все було тихо.

Потім привиди заворушились. Спочатку один, тоді другий, третій—і вже ціла зграя Гостей посунула до брами, ніби відгукнувшись на нечутний нам заклик. Дехто з них рушив не через браму, а в обхід. Я побачила їхні порожні обличчя з дикими темними очима, почула тріск їхніх кісток. Усе це відбулося так швидко, що ми з Локвудом не встигли навіть зреагувати. Здавалося, що секунда — і вони полинуть просто на нас, проте останньої миті ця пекельна компанія знялась угору, покружляла над огорожею й полинула до гаю

вслід за Тінню. Тріск кісток ущух. Розвіявся й шлейф крижаного повітря.

Ми стояли нерухомо. Кладовище знову було тихе, порожнє, осяяне місячним світлом.

На дереві за нашою спиною зненацька прокинувся чорний дрізд і проспівав коротеньку, гарну й сумну пісеньку, а потім замовк. Ми з Локвудом і далі нерухомо стояли біля огорожі, на невисокому схилі.

А тоді я відчула, що він і досі стискає мою руку.

Водночас зі мною відчув це й Локвуд. Відпустивши одне одного, ми вхопилися за свої робочі пояси, щоб за першої ж потреби витягти рапіру або соляну бомбу. Локвуд кахикнув. Я відгорнула з чола волосся. Ми затупцювали на місці, човгаючи підошвами об землю, вкриту памороззю.

— Що то був за дідько? — запитала я.

— Тінь? — Локвуд поглянув на мене з-під своїх патлів. — Звичайно ж, Тінь... — Він хитнув головою. — Не маю жодної гадки. Знаю одне: це та сама тварюка, про яку розповідав нам Денні Скіннер. Розмір, обриси, вогонь... чи примарний, чи справжній... усе збігається. І мерці, що прямують за нею... ти бачила їх? Привидів?

— Бачила, Локвуде. Все точнісінько так. як казав Денні. Та сама потвора, що викарбувала на хресті, — Збирач Душ. Він піднімає мерців з їхніх могил!

— Я в це не вірю.

— Не віриш? Власним очам?

Він нічого не відповів.

— Ти ж бачив їх, Локвуде!

— Нам треба повернутись до друзів. 1\т не найкраще місце для суперечок.

Над гаєм у повітря пурхнула зграя пташок. Лопотячи крильми, вони покружляли над вершиною Стрілецького пагорба й полетіли собі геть. Ми зійшли схилом униз і мовчки подалися назад до готелю.

Невдовзі з нічної пітьми повернулися наші колеги: видно було, що вони з успіхом дали раду й безокій дівчині, й ще кільком тутешнім ГЬстям. Ми почули їхні радісні голоси ще до того, як побачили їх самих, а потім вони всі разом увірвалися до пивнички: Джордж із Кіпсом — сперечаючись про якісь дрібнички на малі, а ГЬллі — старанно протираючи свій клинок гарненькою блакитною ганчірочкою. Ми з Локвудом тим часом мовчки сиділи в темряві, ледве під-свіченій червоними жаринами, що дотлівали в каміні.

— Поза всяким сумнівом, — мовив Локвуд, закінчуючи розповідь про наші з ним пригоди, — ми бачили Тінь, що крадеться. Це єдине, що я можу зараз сказати напевно.

— Не забувайте, — додала я, — що ця Тінь здатна баламутити інших привидів. Її туманний плащ, як ополоник у каструлі з супом: ворухнеш ним — і на поверхню спливе всілякий овочевий дріб’язок. Привиди один за одним аж вискакували з-під землі, щоб полинути вслід за Тінню до гаю!

— Шкода, що я цього не бачив, — зітхнув Джордж. — Дивовижне видовище! Неймовірне!

Його окуляри блищали, він сидів на столі й шалено вимахував ногами в повітрі.

—До речі, а на кладовищі всі мерці повиходили з могил? — поцікавився Кіпс. — Чи лише деякі?

— Більшість, — відповіла я, — хоч і не всі. Може, це збирання душ так і працює? Щоправда, Локвуд так не вважає...

Саме про це ми з Локвудом щойно сперечались, сидячи біля майже згаслого каміна й чекаючи на друзів.

— Авжеж, — сердито обізвався Локвуд. — Бо ця тварюка не збирає ніякі душі. Не знаю вже, хто вона така, ця Тінь, але безперечно не ангел і не демон, що прийшов сповістити про день Страшного Суду. Що ж це, в дідька, за вісник, коли він з’являється тут щотижня? Прошу вас, викиньте з голови оті дурні малюнки на хресті.

— Але ж Тінь піднімає мерців з їхніх могил, Локвуде!

— Ой, Люсі, дай мені перепочити.

— Хто-небудь хоче какао? — весело прощебетала Голлі. — Тут у пана Скіннера за прилавком ціла схованка пакуночків. Піду поставлю чайник.

— Із цією тінню пов’язане щось серйозне й таємниче, — зауважив Кіпс. Він зняв окуляри й повісив їх за ремінець на гачок вішака. Круг його очей видніли червоні кола. — Таке, що перелякало навіть тебе, Локвуде. Я й не думав, що коли-небудь побачу тебе таким.

— Я нітрохи не злякався! — згорнув руки на грудях Локвуд. — Джордже, скажи-но, невже я здаюсь тобі переляканим?

— Так і ще раз так. Тут я вперше ладен погодитись із Кіп-сом, — Джордж моргнув, хитнув головою і з щирим подивом додав: — Цієї ночі в нас багато що трапляється вперше.

— Гаразд. Можливо, ця Тінь справді трохи спантеличила нас із Люсі, — промовив Локвуд, помовчавши з хвилину- — Бо вміння піднімати мерців з могил—це лише одна з химерних речей, пов’язаних із цим привидом. Той хлопчина. Денні, казав чистісіньку правду. За Тінню справді тягнеться смуга

- туману, й її справді оточують потойбічні вогники. І пересувається ця Тінь якось дивно... — він зітхнув. — Ти ніколи не читав про щось подібне, Кіпсе?

— Ніколи. Щоправда, знавець із мене ніякий. Може, щось таке знайшлося б у Чорній Бібліотеці в Будинку Фіттес — там багато цікавого, та хто ж нас туди пустить... — Кіпс умостився зручніше на стільці й провадив: — Дивно мені.

що цією Тінню не цікавляться мудрагелі з Інституту Ротвела. Таку цікаву річ і отак проґавити...

Локвуд кивнув. У його очах зблиснув недобрий вогник:

— Еге ж. Отакі вони недотепи.

Чайник закипів, і ГЬллі заходилася готувати какао. Кіпс вирушив допомагати їй. Джордж. обнишпоривши буфети за прилавком, дістав звідти чипси й шоколадки. За хвилину наш опівнічний бенкет уже тривав на повну силу за «штабним» столом у кутку.

Цей перепочинок підбадьорив усіх, а Локвудові не тільки поліпшив, а й ніби перемкнув настрій. Локвуд, щоправда, завжди вмів отак несподівано перемикатись: зараз просто перед моїми очима він ставав енергійнішим, захопленим якоюсь новою думкою. А я? їла й пила собі, як решта моїх колег, і почувалась трохи краще. Саме «трохи», бо в мене після пригоди на церковному дворі ніяк не виходила з голови Тінь, що крадеться. Локвуд зачекав, поки ми всі заспокоїмось, тоді випростався й заговорив:

— Гаразд. У мене є для вас пропозиція. Може, вона й здасться вам божевільною, але все ж таки вислухайте мене. Зустріч із Тінню багато що змінила для мене. Надто вже химерна була ця Тінь, надто вже... інакша, не схожа на жодного з відомих мені привидів. Тож я думаю, що ми повинні завдати удару у відповідь.

— Яким чином? — запитав Кіпс. — Поставити на цю Тінь пастку? І загнати її туди залізною палицею й соляними бомбами?

— Ні,—Локвуд поглянув на годинник. — Насправді я пропоную вам влаштувати напад на Інститут Ротвела. Впродовж, скажімо, найближчої години.

— Що?! — здивувався Кіпс, незнайомий з Локвудовими витівками. А ми, що чудово знались на цих витівках, мовчали й сьорбали собі какао. — Що?! Ану, повтори ще раз!

— Я запланував це ще до того, як ми сюди приїхали, — провадив Локвуд. — А нещодавній візит Стіва Ротвела лише підтвердив моє рішення. Правду кажучи, я сподівався завітати до Інституту вже після того, як ми закінчимо роботу в Олдбері-Касл, однак поява Тіні переплутала всі мої наміри... Почнімо з того, що роботи тут ще сила-силенна. Коли ми її завершимо — а це станеться не раніше, ніж у середині наступного тижня, — закінчать свою роботу й мудрагелі з Інституту. Інакше навіщо приїздити сюди самому Стіву Ротвелу, як не контролювати якийсь завершальний експеримент?

Кіпс тим часом крутив у пальцях чипси з креветками й дивився на них так, ніби вони містили всі таємниці простору й часу.

— І що ж тут діється? — запитав він. —Тобто... в Інституті?

— Оце ми й повинні з’ясувати. Я вже розповідав тобі, Квіле, що в Люсі вкрали рідкісний і цінний артефакт—череп. Розповідав і про пана Джонсона, і про їхній з Ротвелом зв’язок із чорним ринком артефактів. Ми вже знаємо, що всі викрадені й скуплені ними Джерела зберігаються в одному з відділів Інституту — тільки дотепер ще не знали, в якому саме. А коли юний Скіннер розповів нам про навалу привидів в Олдбері-Касл, у мене в голові пролунав тривожний дзвіночок. У звичайнісінькому селі несподівано з’являється скупчення духів — по сусідству з відділом Інституту Ротвела. Гарольд Мейлер прохопився Люсі, що потужні Джерела викрадають із Клеркенвела протягом останніх трьох місяців — приблизно відтоді, як розпочалась ця тутешня навала. Кілька разів було згадано про «місце крові», а ві дділ Інституту стоїть саме на колишньому бойовищі. Надто вже багато збігів, мушу вам сказати.

— Є ще один збіг, — обізвався Джордж. — Уся ця історія розпочалася невдовзі після того, як ми впорались із навалою в Челсі... Кіпсе, ти їстимеш нарешті ці чипси? Якщо не хочеш, то віддай їх краще мені.

— До речі, історія в Челсі — ще одна причина, з якої я вирішив запросити тебе, Квіле, — провадив Локвуд. — Ти тоді був разом з нами. Якщо група співробітників Інституту Ротвела стривожила привидів у Челсі, то й тут це зробили саме вони. Зокрема розбудили й Тінь, що крадеться. Тінь, що заряджає енергією інших привидів, просто проходячи повз них! Це справді жахливо. Ми повинні розібратися у цій справі!

— До того ж це допоможе з'ясувати суть самої Проблеми. — підхопив Джордж. — Пригадайте мою мапу в кухні на Портленд-Роу! Там видно, що навала привидів поширюється країною колами, наче пошесть. А будь-яку пошесть хтось повинен переносити. Цю пошесть, можливо, переносить Тінь, що крадеться. А якщо таких Тіней багато? Може, саме вони й винні в таких навалах?

— Я не сказав би, що мені до вподоби Стів Ротвел, — повільно процідив Кіпс, — та навіщо його відразу в усьому звинувачувати?

— Його я поки що не звинувачую, — відповів Локвуд. — Але нам треба якнайшвидше все з’ясувати. Чекати до завтра немає сенсу — Ротвел може закінчити все просто зараз. Що скажеш, Квіле?

— Напад на дружню агенцію? — скрушно зітхнув Кіпс. — І часто ви таке коїте?

— Часом коїмо, — відповіла я. — Колись ми, скажімо, вдерлись до Чорної Бібліотеки в Будинку Фіттес.

— Що?!

— Заспокойся, — усміхнувся Локвуд. — Ти ж більше не працюєш у них, еге ж? Тому звикай усе вирішувати сам за себе. І пам’ятай: відтепер ти нікому нічого не винен.

Кіпс стенув плечима:

—Авжеж, нікому нічого не винен... Вирішуєш сам за себе, а потім тебе запроторять на кілька років до в’язниці... Облиш мої чипси, Кабінсе! Сам собі чипсів роздобудь!

— От і гаразд, — мовив Локвуд. — Тоді збираймось і рушаймо. Тільки спочатку я хотів дещо спитати в тебе, ГЬллі... Ти працювала в Стіва Ротвела, ти повинна добре знати його. Як ти гадаєш, чим він керується?

На відміну від Кіпса, що досі почувався серед нас незручно й невпевнено, Голлі вже встигла звикнути до роботи з Локвудом. Вислухавши його запитання, вона деякий час міркувала над ним, спокійно сьорбаючи собі какао — так само як ми з Джорджем, коли Локвуд запропонував нам ні сіло ні впало вдертись до чужого інституту. Подумавши, скільки їй було треба, і взявши ще трохи чипсів, вона заговорила:

— Чим він керується? — потарабанивши своїми гарненькими нігтиками по кухлику з какао, вона прикусила верхню губу. — Ну, зрозуміло, жадобою до багатства, до грошей. Аще... — Вона знову помовчала, милуючись жаром у каміні. — А ще йому завжди кортіло переплюнути агенцію «Фіттес». Він завжди говорив про них, стежив за ними, ревнував до їхніх успіхів. Вимагав, щоб я щомісяця складала для нього звіт — скільки розслідів за цей час провели агенти «Фіттес» і скільки його агенти. Він завжди прагнув бути першим...

— Ну, так було віддавна, — зауважив Кіпс. — Ви ж самі це пам’ятаєте з книжок. Колись Том Ротвел і Маріса Фіттес розпочинали боротьбу з Проблемою вкупі, а потім розділились — і Маріса створила першу офіційну агенцію. Ротвел теж створив агенцію, але кількома місяцями пізніше, й до того ж вона виявилась менш популярною, принаймні спочатку. Відтоді ці дві фірми й суперничають. Гадаю, що й свій Інститут Стів Ротвел створив на зло Пенелопі Фіттес — байдуже, що вони там винаходять, головне хоч у чомусь обійти «Фіттес», — Кіпс пирхнув. — А взагалі все це досить-таки сумно.

— Не забуваймо, що і в Пенелопи Фіттес є свій невеличкий сюрприз, — нагадав Локвуд. — Товариство Орфея. де було зроблено твої окуляри, Кіпсе. А зараз бери їх і вирушаймо. До світанку залишилось чотири години.

Збиратись нам довелося недовго, бо знаряддя агента мало чим відрізняється від знаряддя грабіжника. Щоб швидше пересуватись, ми залишили вдома найважчі ланцюги і зайві запаси стружок, а загалом вміст наших робочих торбин та поясів залишився звичайний, хіба що Джордж роздобув десь обценьки. Вирушати зовсім без зброї було небезпечно — надто вже багато ГЬстей вешталось тут довкола. Одне слово, за десять хвилин ми вже були готові.

Я ще й досі не могла звикнути до того, що рюкзак за моїми плечима такий легкий, без звичної склянки з черепом. Кілька торбинок із сіллю, дві каністри з магнієм про запас, та ще акуратно складена накидка з пір'я — віднедавна мій улюблений захисний засіб. — от і все, що там нині лежало. Після тієї ночі на станції «Воксголл» я майже змирилася з тим. що більш ніколи не побачу свій череп. Проте цю надію повернуло мені Локвудове припущення, що череп може бути зовсім недалеко звідси — за якусь милю, в одному з тих ангарів серед поля. Мені дуже хотілося на це сподіватись.

Перш ніж вийти, ми зробили все. щоб нас не було помітно в темряві. Ми. як і всі агенти, були вбрані в чорне й мали рукавички на руках. Залишалось тільки замаскувати обличчя — надто Кіпсове, що скидалося в пітьмі на блідий, поцяткований ластовинням місяць. Із цим завданням чудово впоралась ГЬллі за допомогою своєї косметички й пензлика.

Невдовзі по другій годині ночі п’ять мовчазних тіней покинули готель «Захід сонця» й зникли в пітьмі.

Гаєм блукали поодинокі привиди: здалеку ми бачили їхнє потойбічне світло, проте до нас вони не наближались, та й ми намагались не підходити до них. Ми прямували до «місця крові» не путівцем, а узбіччям; не скористались дерев’яним містком, а просто перескочили струмок за кілька ярдів звідти; нарешті обігнули копальню й вирушили далі вздовж путівця—аж доти, доки між деревами з’явились прогалини, в яких мерехтіти зірки. Це означало, що ми дістались до краю пагорба.

Останні кілька ярдів до краю ми проповзли землею — так само як ми вдвох із Локвудом зробили минулої ночі. Усе було спокійно, й ми потихеньку лягли на землю, розглядаючи ангари Інституту Ротвела, що розкинулись унизу. Вночі вони, на превеликий мій подив, мали солідніший вигляд, ніж удень, бо не здавались такими потворними, таємниче виблискуючи в світлі прожекторів.

Проте зараз нашу увагу привернули не прожектори, а інші, потойбічні вогні. їх випромінювали примарні постаті, що стовбичили довкола огорожі — ніби цвяхи, вбиті в мерзлу землю. Вогні ці були ясно-золотисті й мерехтливі, ніби їх коливав вітер, а обриси постатей — розпливчасті, що видавалось цілком природним для майже тисячолітніх привидів.

— Ось чому в них немає охорони, — прошепотів Локвуд. — Цю роботу вони доручили мертвим вікінгам.

— Виходить, на цьому бойовищі ще залишились кістки, — зауважив Джордж.

— Кепсько, — підхопив Кіпс, оглядаючи привидів крізь окуляри. — Що ж нам тепер робити?

— Думаю, все буде гаразд, — утрутилась я. — Можна просто обійти їх. Вільного місця між ними досить, а пересуватись ці хлопці не можуть узагалі. Тож їх нам боятись не варто... я маю на увазі з психологічної точки зору.

— А дзижчання ти й досі чуєш, Люсі? — запитав Локвуд. — Чую. Досить гучне. Воно лунає знизу, від Інституту.

Мушу сказати, що це дзижчання гучнішало увесь час. поки ми прямували лісом. У моїх вухах воно не вщухало цілу ніч, а коли ми побачили Тінь на церковному дворі, в мене від нього мало не зупинилося серце. В гаю воно трохи вщухло, а зараз гуло так, ніби мені напустили повну голову комах. Таке саме нудотне дзижчання я чула й кілька місяців тому— від дзеркала, й пізніше — в підземеллі під магазином у Челсі. Сумніву не було — цей шум лунав саме знизу.

Локвуд ворухнувся в траві й торкнув мене за плече:

— Коли потрапимо всередину, ти поведеш нас, Люсі. Розповідатимеш нам про все, що почуєш.

— Тільки спочатку, — сухо обізвався Кіпс, — треба зробити одну дурничку: потрапити всередину.

Схил пагорба, обернений до Інституту, виявився нерівним, кам’янистим, тож ми досить-таки довго повзли ним. уважно стежачи за тим. щоб не штовхнути вниз камінці й не скотитися самим. Аж нарешті ми спустилися до поля. Попереду', мов острівці яскравого світла, сяяли ангари. Жодної душі біля них видно не було — й це тішило нас, хоча якби хтось і стояв там. то в сліпучому світлі прожекторів не помітив би. як наші постаті підкрадаються з темряви.

Щодо ГЬстей у полі я все-таки мала рацію. Ми легко пробрались повз них на солідній відстані, й ніхто з них навіть не поворухнувся. Зблизька вони скидалися на гладенькі світло-кремові стовпи — тільки в одного з них я помітила якийсь слід бородатого обличчя. Обійшовши отак примарних сторожів, ми наблизилися до найтемнішої частини огорожі і попадали в траву.

Якусь хвилину ми лежали й відсапували. Трава була холодна, і мене ніби затисло між нею й так само холодним, темним небом. Піднявши голову, я побачила за кілька дюймів від себе комірки сплетеної з залізного дроту огорожі, а за ними — задні стіни ангарів. Звідси ангари здавались іншими, ніж із пагорба, — масивнішими, вищими й ширшими. Придивившись, можна було розгледіти, що деякі з них сполучені переходами — здебільшого тунелями з металевих ребер, покритих брезентом, що легенько шелестів під вітром. Довкола було тихо: здавалося, що це місце люди давно покинули.

—Джордже, — тихо наказав Локвуд. — Давай.

Клац, клац... Джордж узявся за обценьки. Напрочуд акуратно він перекусив п’ять-шість дротин, і біля самісінької землі в огорожі з’явились такі собі дверцята. Відігнувши їх, Джордж сказав:

— Протискаймось. А потім дроти розігнуться, стануть на місце, й ніхто цей прохід не помітить.

— Якби він був хоч трохи ширший... — прошепотів Локвуд. — На той випадок, якщо нам доведеться тікати поспіхом.

— Ц-с-с! — пролунало тоненьке зміїне сичання. Це ГЬллі попередила нас про небезпеку. Ми знову притиснулись до трави, прикриваючи своїми тілами готові до бою рапіри.

Хруснула рінь під важкими чобітьми — з боку найближчого ангару хтось підходив до нас. Ми опустили голови, сховали в темній траві обличчя й завмерли. Хтось пройшов за кілька футів від нас, по той бік огорожі, потім кроки звернули за ріг ангару і вщухли.

Я обережно підняла голову, відгорнула з очей волосся:

— Усе спокійно.

Мої колеги також заворушились.

— Непогано, Кабінсе, — прошепотів Кіпс. — Я й не думав, що ти вмієш отак сплющуватись!

— А я, — відповів Джордж. — не думав, що почую від тебе щось дотепне. І не помилився!

Він знову кілька разів клацнув обценьками. Тепер прохід став ширший, крізь нього можна було протиснутись навіть із рюкзаком за плечима. Тільки-но Джордж відтяг убік шмат дротяної огорожі, як Локвуд уже поповз у діру. Худорлявий, спритний, він навіть у своєму пальті легко проліз туди. Припав до землі, озирнувся й подав нам знак, щоб ми рушали за ним. І ми, один за одним, опинилися на забороненій території.

— Запам’ятайте це місце, — пошепки мовив Локвуд. — Прохід точно посередині між цими двома стовпами. Атепер... Як ти гадаєш, Люсі, куди нам слід іти?

Потойбічне дзижчання стало ще гучніптим, віддавалось у моїх вухах, у стопах моїх ніг, у всьому моєму тілі. Я галька разів ступила в один бік, тоді в інший, заплющивши очі й пильно дослуховуючись до химерного шулу.

— Це десь поблизу, — сказала я. — Коли я йду ліворуч, шум дужчає.

Ми якнайобережніше рушили до лівого краю найближчого ангару, аж тут землю залило світло, що спалахнуло посередині забороненої зони. Задня стіна ангару зоставалась у затінку — темна, холодна, гладка. Ми кинулися до неї. Завернувши за ріг, я тихенько висунула голову — і мало не зойкнула з болю, бо мене зненацька вдарила в обличчя хвиля потойбічної енергії.

Трохи збоку, на яскраво освітленій ріні, стояла споруда, що її я негайно розпізнала як центр усього дослідницького комплексу. Зовні то був іце один металевий ангар — величезний. з широким випуклим дахом. Однак до нього вів ребристий тунель від того ангару, біля якого ми стояли, а з протилежного боку я помітила ще один такий прохід. Вони сходились до центрального ангара, як спиці до осі колеса. Вікон у центральній споруді не було, однак у стіні, оберненій до огорожі, видніли відчинені розсувні двері, з яких струменіло м'яке, лагідне світло — саме звідти й линула та сама потужна хвиля потойбічної енергії. На дверях стояли троє або четверо чоловіків у білих лабораторних халатах. Вони щось тримали в руках — що саме, я розгледіти не могла. Ніхто з них не ворушився, ніхто не заходив до ангара й не виходив з нього.

Я повернулася за ріг і пустила Локвуда подивитись.

— Ось де все це діється, — прошепотіла я. — Не знаю, що саме, але це відбувається тут.

Він поглянув у темряву й так само пошепки відповів:

— Там в огорожі є прогалина. Бракує однієї ланки. Саме позаду місця, де стоять оті люди в халатах. Цікаво, навіщо він потрібен?

— Може, для того, щоб завозити щось? Чи вивозити?

— А навіщо ж тоді їм ворота при дорозі?

На це я, правду кажучи, не спромоглась відповісти. Визирнувши з-за рогу ще раз, я виявила нову цікаву річ: двері в стіні тієї самої споруди, біля якої ми стояли. Двері були металеві, гладенькі, міцно оббиті по краях гумою, як у холодильника. Що могло ховатись за цими дверима, я не мала й гадки.

— Ще один варіант, — зауважила я, показуючи ці двері Локвуду.

Він завагався:

—Не знаю... Надто вже ризикована справа. Може, за цими дверима зібралась половина команди Ротвела.

— Ну то й що? Вдамо, ніби ми заблукали.

— Не вийде...

—Локвуде! — озвалася ГЬллі, що стояла останньою в нашому ланцюжку й зараз гарячково показувала собі за спину. З-за дальнього рогу нашого ангара з’явились двоє чоловіків у чорному вбранні, із знаряддям, що виблискувало на їхніх поясах. Просто зараз вони дивились удалину—туди, де в полі мерехтіли примарні вогні мертвих вікінгів, що стояли на варті. Чоловіки зі сміхом розмовляли між собою й не помічали нас, та варто було їм випадково повернутися в наш бік, як вони тут-таки помітили б наші темні постаті на світлому тлі...

— Мерщій, мерщій! — прошепотів Локвуд, вискочивши за ріг. Тут на нас чекала та сама халепа — люди в халатах, що стояли на дверях ангара, так само могли будь-якої хвилини помітити нас.

Ми скупчились перед металевими дверима. Локвуд намацав ручку, крутнув її, й двері, гучно цмокнувши, відчинились.

— Мерщій, мерщій! Усередину!

Чи бачили ви коли-небудь каченят, які вперше стрибають у ставок? Вони не знають, що їх там може чекати, проте вибору в них немає—лише робити так, як усі. й сподіватись на те, що їм пощастить. Так само й ми пострибали в ці двері: ГЬллі, Кіпс, Джордж і, нарешті, ми з Локвудом. Усе це трапилось за одну-єдину мить, і важкі двері відразу зачинилися за нами.

То був вирішальний момент. Дорогу назад нам відтепер було перекрито.

Спочатку я навіть зраділа, бо наше несподіване вторгнення не спричинило ні галасу, ні тривоги, ні нападу у відповідь. Ми опинились у кімнаті, повній всіляких страхітливих речей, проте жодного співробітника Інституту Ротвела тут не виявилось. Ребристі металеві стіни змикались над нашими головами в склепіння, з якого звисали матові лампи, а вздовж стін тяглись електричні кабелі. Підлогу було застелено абияк обструганими дошками. В кінці кімнати видніли двері, що вели до іншого приміщення, однак туди ми поки шо вирішили не заглядати. Нам було на що подивитись і тут, у лабораторії.

По всій її довжині тяглись три металеві столи, біля яких стояли стільці й візки на коліщатках. На самих столах, оточені залізними ланцюгами, стояли склянки, пробірки, мензурки. скручені петлями металеві рурки, газові пальники й котушки електромагнітів. Деякі склянки були маленькі, деякі — величезні, та всі вони мерехтіли потойбічним світлом. Усередині склянок можна було розгледіти Джерела, що випромінювали це світло крізь брудне посріблене скло: пожовклі щелепи, тазові кістки, ребра, шматки черепів, іржаві рештки заліза, які були колись шоломами, руків’ями мечів або налокітниками. Це все були психологічні артефакти, що збереглись на тутешньому бойовищі; крім Джерел, у склянках видніли й пов’язані з ними привиди. На металевих стінах лабораторії виблискували світлі плями — мертвотно-блакитні, лиховісно-зелені, нудотно-жовті. І всі ці склянки стояли тут не просто так — над кожною з них проводився якийсь експеримент: одну з них розігрівали, другу заморожували, третю піддавали електролізу... За склом нуртувала ектоплазма — я бачила сліди спотворених, викривлених, закручених у вихорі облич. Усі склянки були запечатані, тому примарних голосів я не чула, хоч і відчувала, звісно, їхню силу.

— Ти тільки поглянь... — вражено промовив Кіпс.

— Точнісінько як у моїй спальні, — присвиснув Джордж.

Локвуд поглянув на скляну колбу над пальником, у якій кипіла й бралася бульбашками фіолетова плазма:

— Поясніть, будь ласка, що вони тут роблять?

— ГЬловним чином досліджують ектоплазму, — відповів Джордж. — Перевіряють, як вона реагує на спеку, на холод... Ось тут, погляньте, Джерело помістили у вакуум. Це вже цікаво. Подивіться, як розвіюється плазма... А цього духа вони намагаються гальванізувати — пробудити за допомогою серії електричних розрядів, — Джордж хитнув головою. — Марна праця. Я вже пробував це з нашим черепом. На плазму електричний струм не діє. Тільки дратує самого Гостя.

Свій череп, про який щойно згадав Джордж. я намагалась почути з першої ж миті, як опинилась у лабораторії, проте поки що марно. Зараз я стояла й дивилась на центрифугу, яку з шаленою швидкістю розкручував ув’язнений у ній привид.

— Так не можна, — скривилась я. — Це... огидно.

— Я роблю таке вже не перший рік. — позирнув на мене Джордж.

— Ти все одно не переконаєш мене...

— Це не зовсім так, Люсі, — втрутився Локвуд. — Це просто спроби проникнути в сутність Проблеми. Знайти джерело сили, яка керує привидами. Так, часом ці експерименти трохи неприємні, однак нічого огидного в них немає.

Я не стала відповідати йому. Я знала, як Локвуд ненавидить привидів, та й Джордж не відчував до них ані крихти симпатії. Зі мною ж усе було не так просто... Я оглянула столи, захаращені ручками, записниками, термометрами й рядами пробірок. Сама не знаю чому, я зненацька пригадала таємну⁷ кімнату Емми Марчмент. І, як на мене, ота відьомська майстерня початку⁷ вісімнадцятого століття, з усіма її горщиками, зіллям та іншим чаклунським мотлохом, майже не відрізнялась від обладнаної якнайсучаснішою технікою лабораторії Інституту Ротвела.

— Еге ж. працюють вони завзято, — зауважив Локвуд. — Експерименти в самісінькому розпалі. Цікаво одне: де самі експериментатори?

— Загляньмо краще за оті двері, — буркнув Кіпс. — Може, там діється щось іще цікавіше?

Він мав цілковиту рацію. Тож ми, не затримуючись у лабораторії з усіма її моторошними чудесами, рушили до дверей, що вели до другої половини ангара. Дорогою Джордж раптово підскочив до столу й вигукнув:

— Ось! Саме це я й сподівався знайти!

ГЬллі вирячилась на контейнер, біля якого він зупинився: — Що? Закам’янілу тазову кістку?

— Сама ти тазова кістка! — не витримав Джордж. — Оці недокурки! — Він підняв склянку, яка правила тут за попільничку. й хутко нюхнув. — Саме вони! Підгорілі грінки з карамеллю — «Перське світло»! Ті самі, що в підвалі під магазином Ейкмерів. Тепер зрозуміло, що ми маємо справу з нашими давніми знайомими з Челсі!

— Не розумію, чому це так тішить тебе, — понуро озвався Кіпс. — Може, заглянемо нарешті за двері?

Як я вже казала, перегородка з дверима ділила ангар приблизно навпіл. Зазирнувши за двері, я побачила, що другу половину лабораторії можна було вважати за віддзеркалення першої — за винятком круглого отвору в стіні, що був початком тунелю, який поєднував ангар з якоюсь іншою частиною комплексу.

Уздовж цієї половини так само тяглись три металеві столи, однак на них уже не громадилися склянки, всередині яких шалено мерехтіли потойбічним світлом змучені привиди, а стояли акуратними рядами й стосами коробки, каністри, торбини, лежали пістолети та якісь інші чудернацькі штукенції.

— Арсенал, — прошепотів Локвуд. — Тільки погляньте на ці каністри! Кіпсе, ти коли-небудь бачив такі великі?

Кіпс відсунув на чоло окуляри й захоплено озирнувся.

— Потужні заряди в нас часом траплялись, — відповів він. — Скажімо, одного разу в Іст-Енді... Та ці каністри, щой казати, набагато більші.

— Авжеж! — присвиснув Джордж. — Кожна завбільшки з кокосовий горіх. Один такий заряд дах із будинку зірве!

Ми подалися між столами, відкриваючи дорогою коробки й зазираючи до торбин. Професійна цікавість переповнювала нас. Адже все це знаряддя призначалось для агентів, а ми, хоч і були агентами-оперативниками, ще ніколи такого не бачили.

— Погляньте! Пістолети, заряджені капсулами з сіллю й залізом! — мовив Локвуд. — Отоді, в Ілінгу. вони стали б нам у пригоді... Овва, а це що за дідько?

Він зупинився перед металевою стійкою з якоюсь великою химерною зброєю. Вона мала чорну кольбу, довгу цівку, а біля гашетки — магазин, з якого виглядала кулька з посрібленого скла, припасована за допомогою залізних смужок. Кулька сяяла слабким потойбічним світлом.

— Звичайний карабін, тільки трохи перероблений, — хитнув головою Локвуд. — Може, я й помиляюсь, але. здається, з кожним пострілом з нього вилітає привид... Жах! Я не певен, що ДЕПРІК дозволить таку зброю.

— Не дозволить, — тихенько погодилась я. Перед! мною була стійка з невеличкими дерев'яними паличками, на кінцях яких так само сяяли потойбічним світлом скляні кульки. — І ці гранати теж не дозволить... — я взяла одну паличку й показала її друзям. — Упізнаєте, колеги?

Ніхто не промовив ані слова. Всі. роззявивши роти, оглядали паличку.

Я зрозуміла, що вони впізнали цю зброю.

Минулої осені, під час карнавалу в центрі Лондона, два незнайомці атакували відкриту платформу, якою їхали Пенелопа Фіттес і Стів Ротвелл. Для замаху на панну Фіттес вони скористалися звичайними пістолетами, однак сама атака розпочалась із бомбардування карнавальної процесії бомбами з привидами — такими самими, як ці гранати. Коли бомби падали й скляні кулі розбивалися, з них вилітали Спектри, що загрожували життю всіх, хто перебував поряд. Звідки взялися ці бомби, з'ясовано так і не було.

Аж донині.

— Це вже цікаво... — тільки й промовив Локвуд.

— Стривай! — заперечила ГЬллі. — Пан Ротвел тут ні до чого... його тоді самого намагались убити!

— Та невже? — зауважила я. — Щось я не пам’ятаю, щоб ті вбивці хоч один раз вистрілили в нього. Вони цілили в Пе-нелопу Фіттес...

— Що ти?! — спалахнула ГЬллі. — Він сам боровся з ними! І навіть застрелив одного вбивцю!

— Еге ж. застрелив, — спокійно підтвердив Локвуд. — І виставив себе героєм перед людьми. Хоча насправді це ми врятували панну Фіттес, і первісний його намір провалився. Та в нього на цей випадок був запасний план — такий, щоб за будь-яких обставин опинитись у виграші...

— Я знав, що Ротвел ненавидить Фіттес, — погодився Кіпс. — Тільки не думав, що аж до такої міри.

— Не можу повірити! — повторювала ГЬллі з заплаканими очима. — Нізащо не повірю! Я ж працювала з ним...

Кіпс насупився:

— Ми вже багато чого тут побачили. Пора тікати. А потім знайдемо телефон і повідомимо про все ДЕПРІК. Нехай Барнс приїздить і розбирається сам.

— Зарано, — заперечив Локвуд.

—Ти що. здурів? Це ж вирішальний доказ, Локвуде!

— А що тут може зробити ДЕПРІК? Хто пропустить їх на територію Інституту Ротвела, навіть якщо вони повірять нам — а це, до речі, вже сумнівно? А тоді почнеться тяганина — ордери, розмови з адвокатами й таке інше. Коли все це закінчиться, тут уже не залишиться нічогісінько!

— То що ж ти пропонуєш? — ляснув долонею по столу Кіпс. — Нишпорити тут далі, аж поки Ротвел знайде нас і почастує однією зі своїх гранат із привидами?

— Єдине місце, де я хотів би ще понишпорити, — відповів Локвуд, — це їхній центральний корпус. Ми мусимо побачити найголовніше з того, що в них робиться. До того ж це зовсім поруч. — Зблиснувши очима, він показав пальцем собі за спину, в бік тунелю в стіні. Звідси було видно його початок — ребристу руру, накриту погано закріпленим брезентом.

— Авжеж, поруч, — буркнув Кіпс. — І там на нас чекає команда Ротвела. Ні, пхатись туди — це самогубство. Ми вже зробили все, що могли. — Він оглянув нас і запитав: — Цікаво, це я сам-один так думаю? Чи, може, хтось іще?

Ніхто не відповів йому. Ми вірили Локвудові й не збирались виступати проти нього. Щоправда, це не позбавляло Кіпсові слова здорового глузду.

— Зробімо одну просту річ, — Кіпс узяв зі стола гранату з привидом. — Візьмімо оцю гарнюню з собою. Як речовий доказ. Підсунемо її під вуса Барнсові, й нехай він тільки спробує не повірити нам! Повірить так, що вже через п'ять хвилин сюди з Лондона примчить цілий караван фургонів ДЕПРІК!

Локвуд знову хитнув головою:

— Ні. Такої нагоди втрачати не можна. Ставка в грі надто висока. Оці палички, гадаю, дурнички у порівнянні з тим. що діється зараз за цим переходом. І вам це відомо незгірше, ніж мені. Поки ми тут марнуємо час...

— Мені відомо тільки те, — перервав його Кіпс. — що тобі власна цікавість дорожча за безпеку команди! Хочеш підставити власну шкуру — будь ласка, але чим тут винні ГЬллі або Люсі? Ти що хочеш, щоб тобі докоряли загибеллю твоїх людей?

Як на мене, Кіпс зайшов надто далеко. Проте Локвудове обличчя під шаром фарби навіть не здригнулось. Він ступив у бік Кіпса й лагідно заговорив:

— Твоя правда. Тут я нічого не можу заперечити. Про це я не подумав. — він зітхнув. — Ось іцо ми зробимо. Беріть цю гранату. їдьте з нею до ДЕПРІК і робіть усе. що скаже Кіпс. Він має рацію — в Лондоні повинні дізнатися про те. що тут діється. А я залишусь туч і спробую пробратись до центрального корпусу. Не сперечайся. Джордже. Якщо вони спіймають мене, то я затримаю їх, щоб дати вам змогу вийти звідси. Це все. А тепер забирайте гранату і йдіть.

Це стало якнайважливішою перевіркою для всієї нашої команди. Ми з ГЬллі й Джорджем уже розтулили вуста, щоб заперечити, проте не встигли нічого сказати. Здалека долинув металевий ляскіт, за яким на нас із-за спини полинула хвиля потойбічної енергії — така потужна, що в мене аж заворушились волосинки на руках. А потім ми почули чиїсь голоси й хуткі кроки.

Більше сперечатись часу не було. Ми врозсип кинулись шукати укриття. Локвуд нахилився, майнув проходом і заховався під дальнім кінцем металевого стола. Кіпс і ГЬллі просто зникли невідомо куди, а Джордж промчав повз мене — й так само пропав. Я скулилась під столом там, де стояла, затиснувшись між якимись коробками. Аж тут просто повз мене пройшли дві пари черевиків. Обережно виставивши голова⁷, я розгледіла між металевими ніжками стола чоловіка й жінка’: обоє середнього віку, в окулярах із товстими лінзами, в білих лабораторних халатах, прикрашених малюнком лева.

— Скільки ще чекати? — запитала жінка, проходячи кімнатою.

— Хвилин, мабуть, із десять. Він там уже з двадцять, а це ніколи не триває довше, ніж пів години.

— Скоріше б усе закінчити й повернутись...

Вони підійшли до дверей і зникли в лабораторії.

Щось змусило мене обернутись. Повз мене саме прокрадався Локвуд — розкуйовджений, з вимащеним косметикою обличчям. Він нахилився, всміхнувся мені, махнув на прощання рукою. Тоді подався до отвору в стіні і майнув у тунель.

Під сусіднім столом я помітила ГЬллі. Поряд із нею, між двома стояками з соляними пістолетами, втиснувся Кіпс. А трохи далі з-за коробки з магнієвими каністрами визирала чи то здоровенна соляна бомба, чи то Джорджева сід-ниця. З-за протилежного боку коробки виглядало знайоме обличчя в окулярах: Джордж побачив мене й моргнув.

Отже, з ними все було гаразд.

Не варто, мабуть, казати, що цієї миті я прийняла своє рішення. Це була та сама мить, коли ми робимо найважливіший вибір у своєму житті, докладаючись не на розум, не на здоровий глузд, а на чуття. Саме такі ситуації дозволяють нам зрозуміти, ким ми є насправді.

Отже, свій вибір я зробила й щодуху кинулась до тунелю.

Погано закріплений брезент лопотів під вітром, гучно б’ючись об металеві кільця переходу. Над головою світились поодинокі лампи. Тунель помалу повертав до центру дослідницького комплексу. Довкола пахло сіллю й залізними стружками.

Врешті я опинилась перед масивними залізними дверима. То був психологічний бар’єр — такий самий, як у кімнаті Джесіки на Портленд-Роу. Перед дверима вже сидів навпочіпки Локвуд, ладний вдертись усередину з оголеною рапірою. Я підбігла й присіла поруч.

Він спочатку здивувався, тоді вилаявся й похмуро запитав:

— Що ти, в дідька, тут робиш? Я ж сказав вам. щоб ви йшли звідси!

— Не забувай, — відповіла я, — що я не працюю в агенції «Локвуд і К°» й не зобов’язана виконувати твої накази. Ти чиниш на свій розсуд, а я — на свій. Пора це засвоїти. — і я подарувала йому свою звичну глузливу посмішку.

— Ой лишенько, я й справді забув про це. — стенув він плечима і всміхнувся, але тут-таки обернувся назад до дверей. — Г&разд. Що там усередині, я не знаю, тож слід очікувати чого завгодно. Тримай рапіру напоготові.

Нам, одначе, знову пощастило, бо коли ми штовхнули двері, то не побачили за ними ні потойбічних страхіть, ні агентів Ротвела — тільки стоси дерев'яних ящиків, відкритих, порожніх. Підлогу було засипано сіллю й стружками з цих ящиків. З високої стелі блідо світили лампи.

Ми прибули туди, куди треба. Це мені відразу підказало дзижчання, що не виходило з моєї голови ще в готелі, а зараз досягло своєї найвищої точки. Мене занудило й навіть хитнуло так. що мені довелося спертись об стіну. Потім ми з Лок-вудом обережно, але хутко прокрались уздовж лабіринту ящиків, аж поки побачили вузеньку щілинку, крізь яку просочувалось яскраве світло.

Ми підійшли ближче й зазирнули туди.

— Ой лишенько... — тільки й промовила я.

Локвуд спритно витяг звідкілясь сонячні окуляри, які надягав лише тоді, коли натрапляв на потужні Смертні Вогні, і рвучко труснув їх — раз, два, — відкриваючи з клацанням дужки. Він був украй схвильований; на його обличчі видніла та сама вперта рішучість, за яку так дорікав йому Кіпс і яку чудово розумів Ротвел, та сама, яка підкорила мене з першої ж миті, коли я побачила Локвуда.

— Ось воно. — сказав він. — Те, задля чого ми прийшли сюди.

І. тихенько засміявшись, надяг окуляри.

Як описати те, що ми побачили в ангарі, розташованому в самісінькому серці дослідницького центру? Зробити це вкрай непросто, бо зрозуміти все, що там було — і чого не було, — надто важко. Насамперед той величезний простір, що відкрився нам, виявився майже порожнім, крім стосів ящиків, за якими щойно ховалися ми з Локвудом, там не було нічого. Здіймались угору металеві стіни, під високим дахом світили матові лампи. Здавалось, ніби ми потрапили до великої, давно вже покинутої церкви. Праворуч від нас виднів прохід — такий самий як той, що ним ми прийшли сюди. В дальньому кінці зали я розгледіла відчинені розсувні двері — ті самі, які ми бачили зовні, — а за ними чорніла ніч. Я кажу «розгледіла», бо хоч зала нібито й порож-нювала. та щосьу 'п центрі заважало роздивитись на ці двері як слід.

Там, де стояли ми з Локвудом, височів невеликий, збитий з дощок майданчик, та, окрім нього, вся долівка в залі була гола, земляна. Трава, що росла колись на цьому місці, давно вже зів’яла, й тепер земля була тут чорна, тверда; подекуди з неї стирчали кістки. За давніх часів тут відбулася битва, тому інститут і обрав це місце для здійснення своїх планів.

Посередині земляної долівки лежало велетенське коло з залізних ланцюгів. Воно було ширше від будь-якого баченого мною кола — футів з тридцять у діаметрі. Та й самі ланцюги були напрочуд міцні, на кшталт якірних ланцюгів у лондонських доках, і важили вони, напевно, не менше ніж тонну.

Навіщо ці ланцюги лежали тут, було помітно відразу. Всередині кола юрмилися ІЬсті.

Багато ГЬстей.

Сила, з якою масивні ланцюги відштовхували їх. була така потужна, що привиди здавалися сірими розмитими постатями, які тулились один до одного й сновигати всередині кола, наче зграйки рибок у величезному акваріумі. Хоч які вони були бліді, це не завадило мені розгледіти, що то були не Тіні, й не Причаєні, й не якісь інші кволі Перші Типи. Ні, то були сильні, люті духи, — це їхню спільну енергію я відчувала ще з першої хвилини прибуття до Олдбері-Касл.

Усередині залізного кола громадились купою Джерела цих привидів. Вони лежали просто на землі, під зграєю примар, що без упину ширяли над ними. Я тут-таки зрозуміла, що ці Джерела вкрадені з крематорію, куплені в торговців артефактами, зібрані з усього Лондона. Зараз їх вийняли з захисних склянок і звалили докупи в колі, щоб утворити єдине Джерело неймовірної потужності.

Десь тут мав лежати й мій череп, та я ніяк не могла відшукати його. Узагалі все. що було всередині кола, здавалось дивовижно розмитим, ніби промені світла, потрапляючи за межі кола, якимось химерним чином викривлялись. Ніби стовп густого туману здіймався в центрі ангара. А може, це скидалось на те. як бачить світ короткозора людина без окулярів: коли я дивилась у коло, мені дуже кортіло протерти очі. А ще дужче — просто відвести погляд убік.

— Що вони роблять тут, ці бовдури? — пробурмотіла я. — І навіщо?

Локвуд смикнув мене за руку:

— Поглянь на ланцюг. Люсі. Це все, здається, через нього.

Недалеко від краю дерев'яного майданчика, на якому ми стояли, з землі стирчала металева жердина. До неї, десь на рівні мого плеча, було прикріплено не дуже товстий ланцюг. Він тягся. не провисаючи, через край залізного кола й далі, над Джерелами. Через оптичні химери всередині кола, про які я вже згадувала, не можна було зрозуміти, куди саме цей ланцюг іде далі. Зрозуміло, що його другий кінець теж мав бути до чогось прикріплений, але де й до чого саме — я сказати не могла. Залізний ланцюг відлякував ГЬстей, що перебували всередині кола, принаймні мені було видно, що жоден привид поряд із ним не ширяв.

Цей ланцюг, напевно, мав якнайважливіше значення, бо всі чоловіки й жінки з Інституту Ротвела — я їх нарахувала дванадцять. — стояли біля тієї металевої жердини. Дехто мав у руках теки й записники, дехто був убраний у білі халати — як ті чоловік і жінка, що пройшли повз нас із лабораторії до арсеналу; на інших були міцні захисні костюми з пластиковими шоломами й великими рукавичками. Серед них я побачила й пана Джонсона з його текою — він метушився серед співробітників, звіряв щось за їхніми нотатками, раз по раз поглядаючи на секундомір. Був у залі й Стів Ротвел — убраний так само в захисний костюм і шолом, він вирізнявся з-поміж усіх своєю кремезною постаттю, блискучою рапірою на поясі та виглянцюваними черевиками. Він стояв трохи віддалік і сьорбав щось із невеличкої срібної баклаги.

Усі вони стояли й чогось чекали.

Локвуд прошепотів мені на вухо:

— У колі хтось є.

— Ти бачиш його?

— Ні. Потойбічне світло заважає. Але ланцюг дозволяє безпечно пройти через коло... — він прикусив губу. — Більш-менш безпечно. Якийсь захист усе одно потрібен.

— І що ж цей «хтось» робить у колі?

— Це ми скоро з’ясуємо. Ти ж чула, що казали ті двоє. Все повинно відбутися в найближчі хвилини.

Ніби на підтвердження Локвудових слів за нашими спинами брязнули двері, що вели до арсеналу, й ми побачили чоловіка та жінку — тих самих, що поспішали приєднатися до своїх колег. Тієї ж миті задзвонив секундомір у руці пана Джонсона. Цей різкий звук примусив мене здригнутись. Джонсон вимкнув дзвоник. Усі втупилися в ланцюг.

Нічого не відбулось.

Стів Ротвел ще раз ковтнув з баклаги.

Ланцюг шарпнувся.

І вся Ротвелова команда — так, ніби хтось клацнув вимикачем, — гарячково взялася до роботи. Чоловіки з металевими циліндрами на спинах підняли пістолети-розпилю-вачі й стали широким півколом круг жердини.

Ланцюг уже не шарпався, а дико витанцьовував. Привиди в залізному колі стривожились, засновигали туди-сюди без усякого ладу, а тоді посунули геть від ланцюга.

У химерному серпанку всередині кола з’явилась тінь — спочатку бліда, вона дедалі більше темніла й росла. Пересувалась вона скрадливо, навіть ніби боязкувато: тіло в неї було величезне, з неоковирною головою, охоплене язичками холодного полум’я. Тінь поволі наближалась — аж тут зненацька вщухло потойбічне дзижчання, що лунало з кола. Серед цілковитої тиші, без найменшого вагання, тінь підійшла до залізного бар’єра.

Ми з Локвудом тихо зойкнули. За одну-єдину мить, із металевим гуркотом, через ланцюг перелізла огорнута полум’ям Тінь, що крадеться.

У перші кілька секунд нам важко було розгледіти постать — заважали яскраві язички полум'я, що ореолом оточували її. Поверхня Тіні була гладенька, вкрита шаром льоду в блакитних прожилках. На превеликий мій жах, Тінь не мала обличчя—лише дві тонкі щілини замість очей. На зріст вона була велетенська — принаймні на голову вища за рот-велівських операторів, що обступили її й поливали соляними струменями із своїх пістолетів-розпилювачів. Рідина, потрапляючи на поверхню Тіні, тут-таки оберталась на хмарини шиплячої пари. Порипуючи суглобами, постать повільно просувалася уздовж ланцюга, хапаючись за нього руками. Шматки льоду падали на землю, язички полум’я помалу згасали. Тепер я розібрала, що руки й ноги Тіні, сховані досі під льодом, зроблені з залізних частин, подекуди склепаних, подекуди скріплених шарнірами. Нижню частину тулуба оперізували залізні смути; груди закривали широкі довгасті пластини, з’єднані між собою металевими кільцями, які визирали з щілин між пластинами. ГЬлову було покрито незграбним товстим шоломом. Шолом кріпився до обладунку болтами й не мав, як і решта деталей, жодних прикрас — усе важке, потворне й брутально-практичне.

Поблискуючи залишками язичків полум’я, постать дійшла майже до залізної жердини і там, хитаючись, зупинилась. До неї під’їхав металевий візок, і оператори в захисних костюмах узялися до роботи. Руками у великих рукавичках вони відмикали замки, повертали важелі. Забороло шолома, клацнувши, піднялось угору, й з-під нього визирнуло смертельно бліде обличчя.

Дотепер у мене ще залишались деякі сумніви, та зараз вони остаточно розвіялись. Так, це була Тінь, що крадеться, оточена димом і вогнем, яка нещодавно блукала церковним двором. Проте вона виявилась не привидом, а людиною. Звичайнісінькою живою людиною в залізному обладунку.

Ця людина була така зморена, що ледве стояла на ногах. Оператори метушилися коло неї, наче мурашки коло своєї матки, — підхопили під здоровенні металеві руки і обережно поклали на візок. Електромотор тихо загув, і візок поїхав до найближчого проходу, а за ним рушила вся ротвелівська команда.

Сам Стів Ротвел спокійненько стояв собі збоку й спостерігав за всім, що діялось. Потім нагвинтив ковпачок на свою баклагу, потер кінчик носа й неквапом подався за колегами.

Брязнули двері. Зала спорожніла.

Увесь цей час я стояла нерухомо. Здавалось, у мене навіть язик у роті затерп.

— Локвуде... — ледве прохрипіла я. — Цей чолов’яга в обладунку... Ти справді думаєш, що він...

— Зачекай, — хитнув він головою. — Захисна накидка з тобою?

— Так.

— Надягай її.

Розшморгнувши торбину, я витягла накидку, а Локвуд тим часом розгорнув свою. Червоне й синє пір’я заблищало в світлі ламп.

— Без захисту до кола підходити не можна, — зауважив він. — А це — наша єдина нагода розвідати, що тут і до чого. Ми повинні поглянути на це зблизька.

Вибравшись із схованки, ми попрямували до центру зали. Всередині залізного кола, в туманному стовпі, ще й досі сновигали сірі примарні тіні. В мої скроні знову вдарила хвиля потойбічного шуму. А ще лут було нівроку холодно, тож ми з Локвудом натягли рукавички.

Навіть наблизившись до кола впритул, не можна було розгледіти його протилежного краю. Над колом висіло густе марево, в якому тонув невидимий другий кінець ланцюга.

— Людина заходить до цього кола, — бурмотів Локвуд. — Одягнена в захисний обладунок... проходить через це велетенське Джерело... Що ж вона тут робить? Що шукає й що знаходить?

— Пам'ятаєш, як Джордж говорив про джинси? — нагадала я. — Джерела—це місця, де матерію, що розділяє світи, протерто до дірок. Якщо з'єднати докупи кілька Джерел, ці маленькі дірки стануть великим вікном до потойбічного світу. Тож. якщо Джордж має рацію, то це вікно повинне бути величезним. І вони намагаються в нього зазирнути... — Ця думка здалась мені такою неймовірною й небезпечною, що я навіть не наважилась висловити її до кінця.

Проте Локвуд стояв і спокійно дивився в коло.

— Так. Якщо це справді вікно.

Він додав щось іще, та я його вже не слухала, бо крізь дикий потойбічний гомін до мене долинуло моє власне ім’я.

— Люсі..

— Череп! — вигукнула я. — Я чую його!

Я підійшла до самісінького краю залізного кола, розглядаючи тіні, що кружляли в ньому. Яка з цих сірих, рухливих тіней — мій череп? Сказати це було неможливо...

— Ти певна, що чуєш його? — навіть Локвуд із його чудовим Слухом нічого не міг розчути за гомоном, що лунав з кола. Я. правду кажучи, й сама здивувалась, що змогла вловити серед нього один-єдиний голос.

Аж тут зненацька він повторився:

— Люсі..

Я здригнулась.

— Здається, мій Слух постійно розвивається, — зауважила я. — Я, вочевидь, навчилась налаштовувати його на певну хвилю...

— Може, це й так, — обізвався той самий голос. — Тільки я не в колі, а тут, поряд.

Я здивовано заморгала, озираючись. Ліворуч від мене громадились порожні ящики й склянки, серед яких я помітила незайману й чудово знайому мені склянку. Вона лежала на боці, і в ній видніло зелене, прозоре, спотворене обличчя з роздутими ніздрями й виряченими очима.

— Так, так, — провадив череп. — Вони кинули до цього кола всі оті дурнуваті Джерела, які лише роздобули. Тільки зі мною не стали марудитись. А там, у колі, повно всілякого мотлоху: криваві носовички, шкарпетки, штучні щелепи, старі мотузки... Якщо хочеш, можеш продовжити сама Я навіть кілька заклятих ґудзиків там бачив. А от мені такої ласки не зробили...

— Черепе! — я підбігла до склянки й перевернули її вінцями вгору. На кришці видніли свіжі подряпини. — Що вони зробили з тобою? — я кахикнула й додала навмисне байдужим голосом: — Просто цікаво...

— Я, правду кажучи, теж трохи здивований. Не сподівався тебе тут побачити,—відповів череп. — Тобто я знав, що ти мене шукатимеш. Просто не думав, що в тебе вистачить на це кебети...

— Це просто випадок. Ми опинились тут в іншій справі. Та якщо я вже тут... — я скинула на землю рюкзак і заходилась вивільняти в ньому місце для склянки. — От тільки я не розумію, чому тебе так і не використали? Ти ж Третій Тип...

Привид крижаним голосом пояснив:

— Бо вони цього не знали, розумієш? Вони йолопи. І до того ж не змогли відкрити мою склянку. Чи то кришка заіржавіла, чи хтозна... Консервним ножем копирсали, наче банку з маринованими огірками. А потім терпець їм увірвався, і вони мене облишили... Ой. як тут цікаво! Навіть ота запліснявіла бородата голова, яку ми з тобою знайшли, вона теж там у колі. А якщо голова там, то й привид тієї крикливої відьми — так само. Вони там, а я тут... До речі, що це ти на себе нап’яла?Ходиш, як опудало гусака!

— Це захист від духів. Замовкни! — я заходилась ховати склянку до свого рюкзака. Озирнувшись випадково через плече, я побачила Локвуда. що стояв біля краю залізного кола й уважно розглядав ланцюг, що зникав у туманному серпанку. — Локвуде! — покликала я. — Череп у мене. Ходімо!

— Хвилинку. Люсі... — він далі придивлявся до туману, перебираючи пальцями пір'я на своїй накидці.

— О. ти ще й Локвуда сюди привела? Як гарматне м'ясо? — зауважив череп. — Що ж. гарна думка! А тепер, поки він не дивиться на тебе, користуйся нагодою. Тікаймо звідси разом!

Я випросталась. Мені здалося, що з того боку, де зникли Ротвел з командою, лунають чиїсь голоси.

— Локвуде... — повторила я. — Нам справді пора!

— Облиш ти його! Навіщо він тобі?.. Ще знайдеш собі силу-силенну таких Локвудів! Тільки заплющ очі чи вимкни світло — і я стану ще кращим Локвудом...

Цього разу я не вшанувала череп відповіддю. Більше за нього мене зараз тривожив Локвуд. Локвуд із його замріяним обличчям і легенькою усмішкою на вустах. Не до вподоби були мені й ця усмішка, й ці іскри в очах, які я помітила ще тоді, коли він сперечався з Кіпсом! Він дивився ніби в порожню морську далечінь. А тим часом голоси з проходу лунали дедалі гучніше. Поклавши рюкзак на землю, я переступила через нього й схопила Локвуда за руку:

— Прокинься! Сюди йдуть!

— Що? — заморгав він. — Умгу, так-так. Зараз повернемось до лабо...

Проте дороги назад нам теж не було. З-за стосів язиків долинув гомін, а далі відчинилися двері.

Звідусіль було чути кроки, голоси, до яких додалося ще й гудіння візка з електромотором.

— Мерщій! — знову потягла я за руку Локвуда. — Відчинені двері в кінці...

Проте я забула про агентів Ротвела, що стояли перед дверима. їх ми побачили відразу, як почали обходити залізне коло. Обидва агенти досі були там.

Ми хутко позадкували.

— Ми в пастці, — сказала я. —Тікати нікуди.

— Нікуди... Чи нікуди?— обізвався череп із мого рюкзака, іцо стояв біля стіни. — Твоя правда. Звідси є тільки один шлях — у Нікуди...

— Про що це ти? — я ще не договорила, коли зненацька зрозуміла його слова. — Ні... О, ні. Нізащо.

— Тоді готуйся привітатися з паном Ротвелом...

— Локвуде, — почала я. — Ці накидки... як ти гадаєш, чи надійні вони?

Зрозуміло було, що Локвуд зараз міркує про те саме — і, на відміну від мене, ця думка вельми тішила його. Він уже придивлявся до залізного ланцюга.

— Мерщій, Люсі! — наказав він. — За мною!

— Зачекай! Я заберу свій рюкзак. Я не можу покинути тут череп!

— Нема часу, Люсі! Берися за ланцюг. Іди за мною й не випускай його з рук!

— Боже милий! Ні, ні...

Безліч разів я заходила вслід за Локвудом до заклятих кімнат. І стрибала разом з ним з вікон. Та ці кілька кроків до залізного кола, крізь надприродний крижаний холод, назустріч шаленому виру сірих тіней, були найстрашнішим моїм стрибком у невідоме. Щільно закутавшись у накидку, я гарячково перебирала руками ланцюг. Ззаду линули голоси людей з Ротвелової команди, що вже увійшли до ангара. Дикий рев привидів, мов ураган, лунав у моїх вухах. Нестерпний холод проникав навіть крізь рукавички. Підняти руку, опустити, перехопити ланцюг другою рукою... Крок, ще крок... А ось, нарешті, й край залізного кола. Локвуд першим перескочив через нього і тут-таки зник з очей.

— Побачимось на Тім Боці, — обізвався череп.

Крок, ще крок... Я міцно заплющила очі.

— Люсі... — сказав Локвуд.

— Що?

— Можеш розплющити очі.

— Усе гаразд?

—Ну. я не сказав би. що все. Але з налшсправді все гаразд. Тільки не відпускай ланцюг.

Я розплющила очі. І відразу побачила Локвуда. Він стояв дуже близько, обернувшись обличчям до мене, — так, що каптури наших накидок майже торкались один одного. Він, як і я. міцно тримався за ланцюг. Наші рукавички швидко обростали крижаною корою; так само покрилась нею й поверхня ланцюга, і з нього, в морозному повітрі, за нашими спинами звисали бурульки.

Памороззю взявся й зовнішній бік Локвудового каптура — великі кристали виблискували між яскравими пір’їнами. Такий самий вигляд мала, напевно, і моя накидка. Однак мене дивувало те, що всередині накидки й під каптуром було тепло — моє тіло немовби огорнув велетенський кокон, що зігрівав, заспокоював, допомагав перетерпіти довколишній хаос.

Хаос...

Ми з Локвудом стояли в самісінькій середині виру плазми. Довкола кружляли тіні, то відлітаючи, то повертаючись знов}⁷. Вони тягли до нас свої кощаві пальці, корчились і знов}⁷ линули за вихором. Наші ноги раз по раз натрапляли на Джерела, розкидані по землі, — пов’язаних із цими Джерелами лиховісних духів стримували хіба що наші накидки та ще залізний ланцюг. Виявилось, на щастя, що каптур накидки приглушував і звуки, що нуртували всередині кола. Зовсім близько перед собою я бачила спотворені, з роззявленими ротами, примарні обличчя, проте їхніх криків майже не чула. Якби я почула їх, то напевно тут-таки збожеволіла б.

— Хороші штучки ці накидки, — зауважив Локвуд. — Я щиро подав би руку цим знахарям — вони знали, що роб-

ЛЯТЬ. Тепер зрозуміло, як вони виживали, заходячи до Хатин Духів. Ці легенькі срібні кольчуги з пір’ям анітрохи не поступаються отим залізякам на Тіні, що крадеться! Та й нівроку легші. Накидки та ще ланцюг — і ми тут протримаємось у безпеці скільки завгодно!

З туману за спиною Локвуда виринула неоковирна сіра тінь — я відразу впізнала її. Тінь простягла до нас свою здоровенну лабету, та її відкинув убік безжальний потік енергії, який линув від ланцюга й наших накидок.

Локвуд помітив мій переляканий погляд:

— Помітила старого Ґапі? Еге ж, він тут. І ще кілька давніх моїх знайомих. Ти не дивись на них, Люсі, бо цілу ніч не спатимеш. Краще зосередься на мені й на ланцюгу.

Ланцюг зникав десь попереду й ховався в каламутному тумані.

— А де друга жердина? — запитала я. — Куди прикріплений другий кінець ланцюга?

— Здається, що ланцюг проходить через усе залізне коло й виходить із його другого боку. Це добре. Дамо Ротвелу закінчити те, над чим він зараз працює, а потім вийдемо з кола— байдуже, чи з одного, чи з другого боку.

Аж тут мою увагу привернуло знайоме обличчя з розчер-вонілими очима, крихітним підборіддям і тонким, схожим на дим, волоссям. Воно виринуло з вихору, вирячилось на мене й пропало. Череп не збрехав: відьма Емма Марчмент теж була тут.

— Як ти гадаєш, де ми зараз? — запитала я в Локвуда.

Він поглянув мені за спину, примружив очі. як робив це завжди, напружуючи свій Талант, і нарешті відповів:

— Ми досі ще в колі. Поглянь туди — там, серед туману, досі видно розсувні двері, а там — стоси ящиків, за якими ми ховались. Отже, там повинна бути купа коробок та склянок, серед яких ти залишила свій череп. Тільки тут усе здається розпливчастим, сірим — мабуть, якась оптична ілюзія... — голос його завмер.

— Оптична ілюзія?

— Звичайно. Що ж це іще? Її викликає скупчення всіх цих Джерел, що громадяться круг нас.

— А мені здається...

Важко було пояснити, що саме мені здавалося. З одного боку, крізь туман немовби відчувався простір ангара. Двері, ящики, металева жердина, дерев’яний майданчик у кінці зали — все ніби проглядалось, хоч і якось химерно, пласко, ніби на малюнку...

А з другого боку, мене спантеличив ланцюг. Залізний ланцюг.

Чи доводилося вам дивитися збоку на соломинку в склянці з лимонадом? Якщо доводилось, то пригадайте, як зміщується вбік соломинка там, де вона проходить через поверхню рідини. Джордж називає це явище рефракцією. Най дивовижніше. що зараз із залізним ланцюгом відбувалось те саме. Ось він проходить повз нас, на рівні плеча, і його ланки вкриті льодом. Озирнувшись, можна було простежити, як він тягнеться аж до металевої жердини, поблизу якої впав на землю отой чолов'яга в обладунку. Ланцюг мав бути натягнутий прямолінійно — я знала це, бо я сама йшла вздовж нього. — та прямою ця лінія не здавалась. Там, де ланцюг перетинав межу залізного кола, він ніби змішувався вбік і ставав немовби примарнішим.

Чому? Оце й бентежило мене.

І до того ж, куди поділись люди з команди Ротвела? Ми щойно чули, як вони повернулись до ангара. Саме тому, власне, ми з Локвудом зараз і стоїмо, хапаючись за обмерзлий ланцюг, в оточенні виру привидів, у самісінькій середині цієї дурнуватої будівлі.

І нікого з тих людей нам не видно й не чутно. Утішає хіба одне — вони нас теж, радше за все, не бачать і не чують.

— Той чолов'яга в обладунку... — сказала я. — Ти справді вважаєш, ніби він і був Тінню, яку ми бачили на церковному дворі?

—Так, — кивнув Локвуд. — Щоправда, незрозуміло, чому він був тоді прозорий, наче дух. Ти ж пам’ятаєш, який він був? І який зв'язок між цим ланцюгом і Олдбері-Касл? Зараз ми за кілька миль від села. Нічого не розумію!

Я, звичайно ж, і поготів нічого не розуміла.

— Зачекаймо іце кілька хвилин, — запропонував Локвуд.

Тож ми й далі стояли всередині кола, оточені зграями моторошних видив.

— Локвуде, — мовила я. — Оте моє звільнення...

— Що?

— Насправді я звільнилась через тебе.

Він здивовано поглянув на мене з-під каптура:

— Он як? Чому ж це?

— Бо ти... — я глибоко вдихнула крижане повітря, — бо ти завжди ризикував своїм життям заради мене. Авжеж, ризикував! І я зрозуміла, що завжди піддаватиму його небезпеці, якщо залишатимусь в агенції. А потім мені трапився той привид під магазином Ейкмерів. Він показав мені майбутнє, де ти помираєш заради мене. Я зрозуміла, що врешті ти вб’єш себе, а я цього не переживу. Просто не зможу пережити. Тому... — я тихо додала: — Тому я й звільнилась. Вирішила, що так буде краще для всіх.

— То ти звільнилась не через Голлі?

— Хоч як це дивно, але — ні Через тебе.

— Зрозуміло... — повільно кивнув він.

Я чекала. З туману до нас знову простягнися бліді кощаві пальці, затремтіли й зникли.

— Ти нічого не хочеш мені сказати? — не витримала я.

— А що тут говорити? — відповів Локвуд, роздивляючись на свої вкриті памороззю рукавички. — Мабуть, ти вчинила правильно. Що рідше з тобою бачитимусь, то довше проживу. Хоча з таким життям, — він показав на духів, що кружляли в тумані, — мені все одно довго не протягти...

— Нічого, виберемось, — сказала я, торкнувшись його руки.

— Звісно, виберемось! І не тільки з нинішньої халепи. Кіпс казав правду — та й Ротвел теж. — що я не вмію вчасно пригальмувати. Коли роблю щось, то ніколи не обираю без-

псчного шляху. Тож рано чи пізно доля зрадить мене... — він стенув плечима. — Та іншим я все одно не стану.

Мені пригадалася покинута спальня на Портленд-Роу.

— Чому? Як ти сам думаєш? — запитала я.

Локвуд замислився, зустрівся зі мною очима, а тоді поглянув кудись за моє плече.

— Не озирайся,—попередив він. — Я знову бачу дух Соло-мона Галі. Інші привиди, здається, уникають його, а це свідчить. що й мерці мають смак... Усе, він уже пропав. Послухай -но, Люсі: я дякую тобі за те, що ти розповіла мені правду. Хоча дозволю собі зауважити, що зараз саме ти стоїш біля мене, оточена цілою юрбою привидів...

—Так. — погодилась я. —Хоч сама не розумію, як це сталось.

— Ні. я не нарікаю. Навпаки, я радий, що ти зі мною. Порятуєш мене, якщо буде треба.

Ці слова зігріли мене незгірше за знахарську накидку. Я всміхнулась Локвудові.

— Я хочу дещо додати, — провадив Локвуд. — Коли ми працювали в будинку Ґапі, ти казала, ніби це Пенелопа Фіттес вирішила запросити тебе. Так, казала, не заперечуй. Звичайно. Пенелопа може вважати цю ідею за свою, однак насправді я цілу зиму шукав причини повернути тебе. Я зволікав? Так. але тільки тому, що без вагомої причини ти послала б мене під три чорти... Хіба це неправда?

—Правда, — кивнула я, й на моєму каптурі затріщав лід. — Послала б.

—А Фіттес надала мені чудову змогу, — вів далі Локвуд. — Хоч ми, здається, трохи змінили тему... Тому я скажу лиш одне... — він кахикнув. — Якщо ти коли-небудь захочеш повернутися до агенції «Локвуд і К°»... тобто як повноцінний, постійний співробітник, а не як замовник чи помічник, як-от зараз... то ми обоє матимемо щастя працювати разом, принаймні до моєї наглої смерті... — Він поглянув на мене.

Я нічого не відповіла. Довкола й далі кружляли та верещали примарні тіні. А ми з Локвудом стояли й дивились одне на одного.

— То як? — запитав він.

— Можливо...

— І Іодумай як слід.

— Гйразд...

— Що — гаразд?

—Так, я повернуся. Звичайно, якщо ти погодишся. І якщо всі інші не заперечуватимуть.

— Ну, їх я неодмінно переконаю. Джорджеві, щоправда, доведеться підшукати інше місце для зберігання своєї білизни... Чудово, — Локвудові очі хитро зблиснули, й він усміхнувся мені. — Нам треба частіше отак стояти вдвох у колі, оточеному привидами. Будь-яку проблему тоді вирішимо разом... — він запрокинув голову. —Тримайся!

Навіть крізь матерію своїх рукавичок я відчула, як шарпнувся ланцюг.

Ми перезирнулись.

— Тінь! Вона повертається... — прошепотів Локвуд.

Я обернулась, поглянула вздовж ланцюга, однак там була тільки юрба привидів.

— Я не бачу її.

— Хай їй дідько! — вилаявся Локвуд. — Ми не повинні зіткнутись із Тінню тут, усередині кола. Хтозна, що тоді може трапитись. У нас немає вибору, Люсі. Доведеться робити хід першими. Нам треба вийти з іншого боку кола і майнути до тих дверей. Якнайшвидше, щоб захопити отих чолов’яг зненацька. Проскочимо крізь двері — й шукай тоді нас, як вітра в полі. Згодна?

Звісно, я була згодна. Що нам іще залишалось робити?

— Уперед! — мовила я. Ланцюг шарпався дедалі дужче, й за моєю спиною вже виростала неоковирна велетенська постать Тіні. — Уперед!

Ми з Локвудом поспіхом подались уздовж ланцюга. Накидки знову стали нам у пригоді — ГЬсті розлітались перед нами на всі боки. Нарешті ми виступили з кола й вискочили до ангара.

— Мерщій! — вигукнув Локвуд і помчав уперед. Накидка тріпотіла в нього за спиною, наче справжні крила. Я промчала вслід за ним повз друг}⁷ залізну жердину, вбиту в землю недалеко від кола, й прослизнула крізь відчинені двері, а потім. махаючи руками й низько пригинаючи голову, побігла рінню до зробленого Джорджем проходу в огорожі, а вже звідти рушила лукою, порослою високою чорною травою. Ми бігли й бігли, проте не чули за спиною жодних ознак гонитви. Врешті-решт ми зупинились, тяжко відсапуючи.

Аж тоді ми вперше озирнулись. І помітили, що довколишнє поле змінилось. Тепер воно було вкрите кристаликами льоду, які виблискували під чорним небом, а довкола нас клубочився туман.

Довкола панувала тиша. Вітер, що раніше лютував над полем, ущух, проте нічне повітря було страшенно холодне. Білі мережива паморозі щільно вкривали чорну промерзлу землю: ясні промінці виблискували і в полі, й на схилах пагорба, й на темних деревах, що стояли на його вершині. Важко було тільки сказати, звідки лине це проміння: у вугільно-чорному небі не було видно ні зірок, ні місяця. Ми з Локвудом стояли серед поля самі й дивилися у той бік, звідки щойно прибігли.

— Здається, за нами ніхто не женеться, — зауважив Локвуд, і його голос у морозному повітрі здався мені напрочуд кволим. — Усе гаразд.

— А де ті люди, що стояли біля дверей? — запитала я. відчуваючи, як важко чомусь мені говорити. — Щось я нікого не бачу...

— Я теж. Мабуть, пішли собі. Нам пощастило.

— Умгу. Пощастило.

Озирнувшись, я помітила, що прожектори теж хтось вимкнув: тепер вони висіли над покрівлями ангарів, наче велетенські здохлі комахи. Самі ангари тепер скидалися на клапті світло-сірого паперу, наклеєні на темно-сірий картон. Навіть у тім ангарі, з якого ми тільки-но вибігли, згасли вогні. Увесь дослідницький центр огортало те саме сріблясте сяйво, що мерехтіло на пагорбі й деревах.

— Електрика вимкнулась. — мовив Локвуд. — Може, це й відвернуло їхню увагу.

Зовні Локвудова накидка вкрилась товстим шаром льоду. Судячи з ваги, те саме сталось і з моєю накидкою, проте ггір'я—я скоріше усвідомлювала, ніж відчувала це, — чудово, як і раніше, захищало мене від нестерпного холоду. В повітрі довкола нас снувався білий серпанок.

— Цікаво, звідки взявся цей туман? — запитала я. — І паморозь... Раніше їх тут не було.

— Може, це якась побічна дія їхніх експериментів? — припустив Локвуд. — Не знаю.

—А ще оце химерне світло... В ньому все здається пласким, ніби паперовим.

— Місячне світло часом виробляє такі штучки, — мовив Локвуд. придивляючись до дерев.

— Де ж тоді в небі місяць?

— Мабуть, за хмарами.

Проте на небі не було ані хмаринки.

— Краще ходімо, — запропонував Локвуд. — Усі інші, мабуть, уже на півдорозі до села. їм напевно потрібна допомога. Треба мерщій наздогнати й заспокоїти їх.

— Щось я цього не розумію, — сказала я, далі роздивляючись на небо.

—Ходімо до них, Люсі.

І ми вирушили. Іній хрускотів у нас під ногами, а біля наших вуст у повітрі курилися білі хмарки.

— Як холодно, — зауважила я.

— Нам дуже пощастило, що за нами не женуться, — повторив Локвуд, озираючись. — Дивна річ... Я був певен, що хоч хто-небудь помчить за нами навздогін.

Проте ми були зараз єдині, хто прямував цим широчезним полем.

Без слів ми обоє рушили путівцем, який вів через ліс. Тутешнє світло також було химерне — повітря заповнював густий сірий серпанок, сама дорога виблискувала білиною, наче кістка, а над нею й між деревами здіймались тоненькі струмені туману.

— Нікого немає, — прошепотіла я. — Незрозуміло...

Я сподівалась, що ми от-от побачимо колег, та дорога була порожня і залишалась порожньою далеко попереду, як це можна було розгледіти в дивному мертвотному світлі. Ми прискорили ходу, пробігли повз дерев’яний хрест на роздоріжжі, що вело до покинутої копальні. Квіти біля хреста зникли невідомо куди, а фотографія на ньому вкрилась льодом. Ані звуку, ані подиху вітру не було чути в цьому сірому лісі. Ми геть засапались, на наших каптурах уже виросли бурульки. Нічого, скоро ми дістанемось до села, а там на нас чекають друзі.

— Можливо, хтось тут усе-таки є, — тихенько промовив Локвуд. Дорогою ми майже не розмовляли, а коли щось і говорили, то тихо — не знаю вже, чому. — Здається, я помітив когось, коли ми підходили до роздоріжжя. Він прямував до копальні.

— Хочеш повернутись і поглянути, хто це був?

— Ні. Я думаю, нам краще буде йти далі.

Ми рушили ще швидше, стукотячи підошвами по мерзлій землі. Проминувши мовчазний ліс, ми вийшли до дерев’яного містка над струмком.

Аж тут я помітила, що струмок зник. Місток перетинав темний, сухий, покритий чорною землею рівчак, що звивався між деревами. Локвуд засвітив ліхтарик — його світло було кволе й непевне.

— Локвуде... — сказала я. — А де ж вода?

Він утомлено сперся об перила, хитнув головою, проте не сказав нічого.

Тоді я знову заговорила, вже не приховуючи тривоги:

— Як вода могла отак... щезнути? Не розумію! Вони що, раптово загатили струмок?

— Ні. Поглянь на землю. Суха, як кістка. Тут ніколи не було води.

— Але ж це не...

Локвуд випростався, шурхнув рукою об перила. На його рукавичці блиснули кристалики льоду.

— Ми майже дістались до села. — сказав він. — Можливо, там ми знайдемо відповіді на всі свої запитання. Ходімо.

Та невдовзі ми побачили, що змінилось і село. Будинки на Стрілці тепер просто-таки тонули в пітьмі, а над лукою пливли тоненькі пасма туману. Дзвіниця церкви майже зливалась із вугільно-чорним небом.

— Чому⁷ тут теж загасили всі вогні? — спитала я.

— Не тільки загасили. — прошепотів Локвуд і показав рукою: — Поглянь туди, на церкву. Захисний ліхтар теж пропав.

То була правда, хоч і неймовірна. Маленький пагорб біля церкви порожнював. Старий іржавий ліхтар не просто зник— не залишилося й сліду, що він там коли-небудь стояв.

Я не сказала нічого. Лише подумала, що все це почалося тоді, коли ми з Локвудом вибралися з ангара. Саме тоді довколишній світ став огидно, потворно неправильним: лютий холод, мертва тиша, моторошне бліде світло й нестерпне почуття відчайдушної самоти, від якого ціпеніли розум і воля.

— Куди всі поділись? — пробурмотіла я. — Мусить же тут бути хоч хто-небудьі

— Зараз уже ніч, тому всі сидять удома. А Джордж із колегами, напевно, в готелі, —Локвудів голос лунав украй непереконливо. — Не забувай, що село наполовину порожнє. Ми й не повинні були нікого зустріти.

— То ходімо до готелю?

— Так, до готелю.

Одначе й готель, коли ми дістались до нього, стояв мовчазний і темний. Його вивіска вкрилась памороззю, відчинені двері хилитались на завісах, а зсередини тхнуло прокислим пивом. Заходити туди нам не захотілось.

Натомість ми повернулись на луку й зупинились там, міркуючи, що робити далі. Поглянувши вниз, я помітила, що носаки моїх шкіряних черевиків, які виступали з-під накидки, теж побіліли від паморозі. Накидка теж так обмерзла, що аж тріскотіла з кожним моїм порухом. Аж тут я помітила ще одну химерну річ: від Локвудової накидки струменів тоненький сірий димок, а її поверхня мерехтіла так, ніби нею пробігали язички холодного полум’я.

— Локвуде! Твоя накидка...

— Знаю. Твоя — так само.

— Вона... така сама, як Тінь. Пам’ятаєш, як за нею тягся дим?

— Над цим нам треба подумати, —Локвудові очі аж палали від завзяття. — Що такого ми могли зробити, щоб довколишній світ отак змінився? Пригадай-но. Що ми робили в інституті?

— Увійшли в коло.

— Так. А далі?

—А далі знову вийшли з нього, — я поглянула на Локвуда, й мені раптово сяйнула думка. — Вийшли з іншого боку! Пройшли, тримаючись за ланцюг, і вийшли з Того Боку!

— Твоя правда. Саме тут, напевно, й причина. Я не знаю, що мало статись, та коли вже воно сталося...

— Тоді це все... — почала я.

—Тоді це все — не те, чим воно здається, — закінчив Локвуд, дивлячись просто на мене.—Послухай-но, Люсі: а може, ми з тобою нікуди й не виходили? Може, ми досі залишаємося в ангарі?

Якою ж темною була ця лука, яким густим — туман, якою нестерпною — тиша...

— Нам треба повернутись назад у коло. — запропонував Локвуд.

— Ні. Поглянь, — зітхнула я з полегшенням. — Дурниці ми з тобою верземо. Ось вони!

Я показала рукою на дальній край луки. Там крізь туман путівцем поволі шкутильгали три постаті.

Локвуд насупився:

— Думаєш, це вони?

— А хто ж іще?

Він примружився з-під каптура, що курився димом:

— Це не вони... Ні, поглянь сама. Це дорослі. Надто вже високі для наших. А будинки в тій стороні покинуті. Хіба Скіннер не казав нам...

— Гаразд. Нехай дорослі. — перервала я. — Може, хоч вони пояснять нам. що тут діється... Подивись-но—он іце хтось іде!

То було маленьке дівчатко. Воно вийшло з садка, розбитого перед будинком, обережно зачинило за собою хвіртку і рушило до нас. На ньому була гарненька синя сукенка.

— Я не впізнаю цього дівчати. — сказала я. — А ти?

— Ні. Люсі... —Локвуд крутнувся на закаблуках, озираючись довкола. Над ставком клубочився густий туман, проте все ж таки ми розгледіли ще одну постать, що прямувала протилежним берегом, повз косаті верби. То була жінка з довгим блідим волоссям. — І цієї леді теж не впізнаю... Ми не знаємо їх. але ми чули про них.

У тумані далі ворушились постаті — нові й нові люди виходили з своїх будинків. Перед ними ніби самі собою відчинялись двері, хвіртки й ворота.

—Люсі.—мовив Локвуд,—нам з тобою справдітюра йти...

— Але поглянь, оте дівчатко...

—Денні Скіннер розповідав нам про нього. Пам’ятаєш Гетті Флайндерс у святковій синій сукенці?

Гетті Флайндерс? Так...

Вона померла.

Неквапом, але впевнено привид померлої дівчинки в синій сукенці наближався до нас — разом з привидами інших жителів цього темного села. Вже добре було видно їхній одяг — то сучасний, то старомодний. А ось обличчя в усіх були однакові — сірі, наче вкрита памороззю земля.

На кілька секунд ми завмерли на місці, не відчуваючи своїх закам'янілих рук та ніг. На щастя, ми були вбрані в теплі захисні накидки, що не дали остаточно згаснути нашій волі. Врешті ми все-таки зуміли вирватись із смертельних обіймів жаху. А тоді кинулись навтікача.

Бігли ми поряд, пліч-о-пліч, схиливши голови, щоб уберегти обличчя від холоду. Бігли, стукотячи підошвами по мерзлій землі. Наші вкриті льодом накидки курилися димом, який тягся за нами, наче хвіст за кометою.

Лука була не така вже й велика, та зараз вона ніби побіль-піала, тож минуло чимало часу, поки ми дісталися до церкви. Біжучи повз дзвіницю, я поглянула нагору й побачила на ній чоловіка, що пильно стежив за мною.

Ми з Локвудом промчали церковним двором. Позаду нас, із-за живоплоту, було чути огидні звуки — скрипіння кісток, шурхіт матерії. Біля огорожі з’явились постаті. На тлі чорного неба вони почали продиратись крізь неї.

Вискочивши з села, ми щодуху побігли розмерзлим путівцем. Бігти було важко: чи то від холоду, чи від чогось іншого мої ноги немовби налилися свинцем. Це скидалось на біг по пояс у болоті чи спробу піднятись угору ескалатором, що йде вниз. Я помітила, що те саме відчуває й Локвуд, завжди такий прудкий. Ми геть засапались, а ззаду нам наступала на п’яти юрба привидів — і мерців з кладовища, й селян, що тяглися за нами хвостом.

Ми проскочили місток над висохлим струмком і найко-ротшою дорогою рушили в бік інституту. Біля роздоріжжя, що вело до копальні, на нас чекав чоловік із розмитими рисами обличчя — той самий, якого ми бачили на фотографії, прибитій до хреста. Він вийшов на дорогу й розкинув руки. Ми з Локвудом звернули вбік і далі помчали через ліс. Земля рясніла чорними, схожими на ожину ягодами, які під нашими ногами перетворювались на хмаринки пороху. Холодні гострі віти дерев хльоскали нас по обличчях, хапали за накидки. А ми бігли крізь світло й темряву, петляючи між деревами, стрибаючи через корені, хапаючи роззявленими ротами крижане повітря.

Між деревами я помітила нові постаті, що пересувались досить-таки повільно, однак незбагненним чином не відставали від нас і дедалі тісніше обступали нас справа й зліва. Локвуд, який біг трохи попереду, взяв з пояса каністру з магнієм і жбурнув у найближчого ГЬстя. Каністра вдарилась об корінь дерева, розбилась... та я не почула ні звуку вибуху, ні сліпучого-білого спалаху. Я мимоволі заплющила очі, та коли розплющила їх, привиди й далі гнались за нами — мовчазні, терплячі, з нерухомими сірими обличчями.

Посковзуючись і задихаючись, ми з Локвудом уперто піднімались нагору схилом. Ближче до вершини я випадково влізла в терня, яке негайно впилось колючками в срібну кольчугу моєї накидки. Я відсахнулась, шарпнулась, й моя накидка розірвалась надвоє. Я скрикнула, коли в діру полинуло холодне повітря, вдаривши мене між лопатками, неначе ножем. Мені перехопило подих, і я впала на землю. Пір’їни розкинулись круг мене, мов гарячі краплини крові.

Я не могла дихати...

Аж тут біля мене з'явився Локвуд, пригорнув мене й затяг під свою накидку. Мені відразу стало тепліше. Холод витяг із мене свої крижані пальці, і я вдихнула повітря. Я чула, як мене зігріває Локвудове тіло. Ми тісно притулились одне до одного — його рука обняла мене за стан, моє праве коліно притиснулось до його лівого коліна, а наші голови опинились під одним каптуром: його — трохи вище, моя — трохи нижче.

До вершини пагорба залишалось уже близько. Наших переслідувачів поблизу видно не було — вони, напевно, чекали на нас десь нагорі.

— З тобою все гаразд, Люсі?

Я кивнула й моргнула віями, обтрушуючи з них лід. Паморозь обліпила моє обличчя відразу, тільки-но з моєї голови злетів захисний каптур.

— Я не зробив тобі боляче?

— Ні.

— Скажи, коли щось не так.

— Скажу.

— Іти нам доведеться важко, особливо в тумані. Але ми повинні тулитись одне до одного, як приклеєні. Накидка не дуже велика. Тож доведеться тобі тісніше пригорнутися до мене, Люсі. Зможеш?

— Спробую.

—Тоді рушаймо! Мерщій!

Ми попрямували далі до вершини. З-за дерев з’явились тіні, що знову почали оточувати нас. Ми стояли вже біля самісінького краю крутосхилу. Як, до речі, називають тут цей пагорб — Стрілецький? Ця назва йому анітрохи не пасує. І взагалі під цим чорним небом, здається, ніщо не має ані назви, ані імені...

Поле внизу було затягнуто туманом набагато щільніше, ніж тоді, коли ми поспіхом тікали з інституту. Туман був такий, що крізь нього ледве-ледве видніли ангари: їхні темні покрівлі скидались на химерні підводні камені.

Ми з Локвудом, міцно обнявшись, незграбно поскакали вниз, прорізаючи за кожним кроком хмари кристалів льоду. Дивно, як ми жодного разу не впали, поки дістались до поля.

— Зачекай, — нарешті простогнала я. — Треба трохи перепочити.

— ГЬразд, — погодився Локвуд. Ми зупинились, озирнулись і побачили натовп постатей, що лавиною котився вниз крутосхилом.

— Так, — зауважив Локвуд. — Перепочинок, здається, не на часі.

Ми мовчки рушили далі, крізь туман, а потім він на мить розвіявся і ми побачили високого бороданя з величезним мечем у руці. І його шкіра, й клинок меча виблискували памороззю. Спотикаючись, мало не падаючи, ми пробігли повз нього, й туман знову зімкнувся. А потім за своїми спинами ми почули важкі кроки по мерзлій землі.

—Тільки вікінга нам бракувало, — засапано промовила я.

—Линуть до нас, як метелики до свічки. — буркнув Локвуд. — їх вабить наше тепло, наше життя. Тому вони тяглись і до Тіні... Ну, Люсі, тепер останній ривок! Ми майже на місці...

Попереду вже було видно огорожу інституту — відкритого, темного, порожнього. Двері центрального ангара були відчинені, а за ними зяяла та сама пітьма.

— Я більше не можу, — сказала я.

— Можеш. Ми вже прийшли. Ще трішки...

Ми разом проскочили ворота й попрямували хрусткою рінню. За дверима, всередині ангара, клубочився туман.

Стіни виблискували льодом, земляна долівка — так само. Ми зупинились. Наша накидка й далі курилася димом, а на рукавичках мерехтіли крижинки.

— Що будемо робити? — запитав Локвуд.

Я озирнулась:

— Вони наближаються. Дістались уже до огорожі.

— Ходімо всередину. Іншого вибору в нас немає.

Ми вдвох протиснулись у відчинені двері.

Місце було те саме — поза всяким сумнівом. Висока випукла покрівля, металеві стіни. Крізь туман я навіть розгледіла стоси ящиків. Проте світло залишалось так само химерним — у ньому все здавалося сірим, зернистим, ніби розкладеним на лусочки. Можливо, це туман виробляв такі штучки з моїми очима: все здавалось кривим — і долівка, й стеля, й двері. Все було ніби зроблене з воску, що саме нагрівся й почав розтоплюватись, хоча довкола все так промерзло, що земля дзвеніла під нашими черевиками, мов залізо.

У центрі зали туман був найгустипий — такий, що крізь нього нічогісінько не було видно.