Тінь, що крадеться

І серед цього шуму я зненацька розчула слова:

— Люсі... Люсі, допоможи мені...

Я штовхнула Локвуда під ребра:

— ТУди! Ходімо!

Ми пройшли крізь арку до колишньої південної платформи Вікторіанської лінії. Тепер тут був порожній простір із склепінчастою стелею, освітлений по всій довжині свічками й переносними ліхтарями. В кінці платформи виднів вхід до тунелю, частково завалений купою мішків для піску. Деякі мішки порозривались, і було видно, що вони наповнені сіллю й залізними стружками. Та сама сіра, схожа на підталий сніг, суміш стружок із сіллю щільно вкривала колію на початку тунелю.

З самого тунелю віяло холодом, а зсередини лунав знайомий потойбічний шум, серед якого знову було виразно чути людський вереск.

Стара колія видніла тільки поблизу мішків; penny її ховав збитий із грубих доіцок поміст, що сягав країв платформи й ніби розширював її. Саме тут і юрмились торговці, що з криками та лайкою пробивались ближче до столу, який стояв посередині помосту.

Стіл був яскраво освітлений численними свічками, а за ним сиділи двоє — їх я розпізнала вже здалеку: огрядна плечиста жінка й низенький товстунчик у капелюсі з широкими крисами. Так. то були Аделаїда Вінкмен та її син Леопольд — найвідоміші на лондонському чорному ринку перекупи.

Один за одним торговці підходили до їхнього столу, показували свій крам, одержували — чи не одержували — за нього гроші і йшли собі. Я чула, як бряжчать монети. Біля стола височіли троє кремезних чолов’яг-охоронців. Примруживши очі. я подумала, що саме вони могли вбити Гкрольда Мейлера, а потім ганятись за мною по садках Клеркенвела.

—Треба простежити, куди вони несуть крам, Люсі, — прошепотів мені на вухо Локвуд. — Вони не залишають його на столі. Отже, десь переховують...

Пробиратись платформою було важко. Дорогу нам перетинали торговці, що прагнули якнайшвидше опинитися біля столу Вінкменів. Та ми з Локвудом не звертали уваги на їхню лайку і вперто проштовхувались уперед. Мимохідь я побачила Фло, що саме сварилась із якимось продавцем з натовпу. Вона теж упізнала мене, але тут-таки байдуже відвела очі.

А тоді до мене долинув той самий голос:

— Люсі.. Я тут...

Я мало не підскочила з радощів. Ми знайшли його! Я обернулась до стіни, щоб мене ніхто не зміг почути, й запитала:

— Черепе! Черепе, це ти?

— Дай-но мені поглянути... Ні, це не я. Це інший привид Третього Типу, який лежить поруч і знає й твоє ім’я, й те, навіщо ти сюди прийшла.

Сумнівів не було. Жоден інший дух не міг так кепкувати з мене.

— Це ти!

— Звісно, я! Слухай-но, витягни, мене з цього підвалу! Негайно!

— Це не так просто. Та й розмовляти тобі, до речі, годилося б чемніше... Де ти?

— В якійсь кімнаті, облицьованій плиткою. Напевно, стара роздягальня. А може, мені знову не пощастило, і я потрапив до жіночого туалету... Над дверима висить неоновий ліхтар.

Озирнувшись, я помітила бліде мерехтіння десь за спинами у Вінкменів. Самого джерела світла мені видно не було.

— Здається, я бачу його... Зараз подумаю, як туди дістатись.

— Чого тут думати? Які ж ви, британці, вайлуваті! Прикандич кого-небудь, і квит!

Біля мене з’явилось заляпане брудом Локвудове обличчя:

— Люсі... Ти що, розмовляєш сама з собою?

— З черепом! Я чую його! Він десь поблизу!

Локвуд озирнувся на якогось торговця, що бурмотів собі під ніс:

— Нічого, все гаразд. Тут половина людей розмовляє сама з собою. Тільки будь обережна!

—Люсі, витягни мене звідси!—знову залунав у моїй голові голос черепа. — Інакше вони відвезуть мене на«місце крові»!

— На «місце крові»? Що це значить?

— Ну, це, мабуть, таке гарненьке місце, де збираються веселі компанії, співають, танцюють... Звідки мені знати, що це таке?! Судячи з назви, туди краще не потрапляти навіть мені До речі, тут поряд є багато цікавинок... Скажімо, Джерело твого давнього приятеля Ґапі

— Джерело Ґапі? — я вирячилась на Локвуда. який аж скривився з огиди. — Ота банка з зубами?

— Еге ж. Вона просто-таки зачарувала їх.

— Кого? Вінкменів?

— Не знаю, хто вони такі. Жінка в квітчастій сукні широчезна, як канапа. І хлопчина з дупою замість обличчя.

— Так, це вони.

— їхні люди притягла мене сюди. Хоча ці Вінкмени, як ти кажеш. тут неголовні. ГЬловннй тут чолов'яга, що сидить у цьому туалеті. Вони продали мене йому.

— Колекціонер! Який він із себе?

— Е-е... — череп завагався. — Низенький такий. Нічим із себе не прикметний... Важко навіть описати його. ІЬ. й навіщо? Ти сама його побачиш, коли прийдеш рятувати мене. До речі, ти одна?

— Ні.

— То навіть не кажи, хто з тобою! Я сам це знаю. Знаю, хто взявся тобі допомагати! — Навіть на такій відстані я виразно чула, як череп передражнює Локвуда: — «Що? Кажеш, це смертельно небезпечна справа, Люсі? Справжнісіньке самогубство? Це саме те, що мені до вподоби! Візьми мене з собою!» Ти знаєш, я навіть радий, що з тобою Локвуд. Можеш спокійно пожертвувати ним заради мене. Рівноцінний розмін фігур, як у шаховій грі..

— От уже мерзотник! — не витримала я. — їй-бо, от зараз піду й залишу тебе тут.

Запала мовчанка. Потім череп обізвався вже спокійніше:

— Річ не тільки в мені Люсі Усе набагато важливіше. Іди сюди, забери мене, і я розповім тобі про все, що вони тут роблять. Смерть у житті й життя в смерті Люсі — і тут є чудовий доказ цьому...

— Який ще доказ? — пирхнула я. — Що все це взагалі значить?

Аж тут зв’язок обірвався, бо Локвуд щосили труснув мене за руку. Зітхнувши, я переказала йому все, що почула.

Він почухав собі потилицю просто через перуку. Навіть шар гриму не завадив мені помітити, як зблідло його обличчя.

— Штука непроста, Люсі, — сказав він, — але я допоможу тобі потрапити до тієї кімнати. А далі... далі вже тобі доведеться розбиратися самій із тим, хто там сидить. Ти готова?

Я досі не тямила себе з гніву. Від того, як череп щойно кепкував з Локвуда, я почувалася ще більш винною. Проте Локвуд чекав від мене відповіді, й ця відповідь могла бути тільки одною.

— Так, — кивнула я.

— Я так сумував за тобою, Люсі...

Перука, грим та вичорнені зуби аж ніяк не прикрашали Локвуда. Та за всім цим я зуміла розгледіти його давню усмішку — ту, що хвилею накривала мене й відносила геть усі мої сумніви. Почуття вини зникло, залишилось тільки радісне хвилювання від того, що ми разом.

— Я теж... — почала я, та Локвуд уже не слухав мене й заходився далі викладати свій задум.

—Я відверну їхню увагу на себе. А ти прослизнеш тим часом повз стіл і вирушиш до кімнати з черепом. Тільки пам’ятай, що ти повинна блискавично повернутися з ним до мене.

Якби я віддавала такі накази Тедові Дейлі, чи Тіні Лейн, чи ще комусь із агентів, з якими працювала останнім часом, потяглася б довга суперечка — що і як, і чи не можна зробити це якнайбезпечніше. Та зараз наказував Локвуд, а виконувала я, тож хоч як мені холонуло в серці від цього небезпечного задуму, я без жодних вагань кивала головою. Якщо Локвуд бачить шлях до перемоги, я піду цим шляхом. Він вірить мені, а я вірю йому. Тільки завдяки цьому ми й залишались донині живі.

— Чудово, — сказав він. — Дві хвилини, й ми зустрічаємось на цьому самому місці. А далі біжимо до драбини й тікаємо звідси. Ти готова? Гкразд. Три, два, один — старт!

Я зробила все, як він хотів. Кинулась уздовж стіни вперед. Проскочила між кількома торговцями, що стояли попереду мене, не звертаючи уваги на їхні обурені вигуки й щомиті побоюючись, що хто-небудь схопить мене ззаду. Наблизившись до столу, де сиділи Вінкмени, оточені здорованями в чорному, я помітила, що в маленькій арці, під неоновим ліхтарем, стоять іще два охоронці. Вони могли побачити мене будь-якої секунди, й тоді...

Аж тут позаду щось заверещало, гупнуло й загарчало. Усі, хто стояв біля стола, обернулись туди. Я чула, як лунають прокльони, як реве натовп. Знялася паніка. Охоронці, що стояли в арці, покинули свій пост і промчали повз мене. навіть не поглянувши в мій бік. Локвудів задум спрацював якнайкраще.

Локвуд... Серце тьохкало в моїх грудях, мені кортіло озирнутись. подивитись, що коїться в мене за спиною, та це не входило до нашого плану. Не оглядаючись, я хутко промайнула повз стіл і увірвалась до невеличкої комірчини.

Хай там що пхинькав череп, мені аж ніяк не здалося, що ця кімната правила колись за жіночий туалет — надто вже мала. Просто облицьована плиткою ніша, що слугувала, можливо, комірчиною для знаряддя залізничників. У центрі комірчини стояв стіл на дерев’яних козлах: на ньому й на підлозі поблизу нього височіли стоси скриньок і склянок для артефактів. Усі вони були різного розміру — і жодної порожньої. Крізь посріблене скло видніли ганчірки, кістки, прикраси — звичайний мотлох, де найчастіше ховаються Джерела. Проте були серед цих Джерел і надзвичайно потужні—дзижчання енергії, яку вони випромінювали, я чула навіть із-за скла.

Помітила я серед них і скриньку з колекцією зубів, яку зібрав колись людожер з Ілінґа.

А на самісінькому краєчку стола височіла така знайома мені склянка з привидом.

Плазма, що оточувала череп, була густа, мов сироп, та всередині її мерехтіли зелені хвилі, а в моїх думках пролунав знайомий примарний голос:

— Нарешті! Радий тебе бачити! Ану, прикандич зараз цього типа, й тікаймо!

Я нічого не відповіла. Мені треба було зосередитись. Адже я тут була не сама — я маю на увазі живих людей.

Біля стола на складаному пластмасовому стільці сидів чоловік. Низенький чоловічок у чорному костюмі й вицвілій синій краватці. Це, напевно, були всі його прикмети, які впали мені в око — таке невиразне, ніби стерте, було його обличчя з зачесаним набік каштановим волоссям. В одній рхпді він тримав сигарету, а другою щось занотовував на аркуші паперу—й так захопився цією справою, що аж висолопив кінчик язика. Чи можна було хоч за якоюсь прикметою розпізнати його серед натовпу? Навряд.

Така навмисна непримітність змусила мене подумати, що ніякий це не колекціонер, на якого працюють Вінкмени, а звичайнісінький клерк. Писарчук. Та водночас у моїй голові промайнула блискавкою раптова тривога. Десь ніби я вже бачила цього чоловічка...

Тільки-но мені сяйнула ця думка, як череп знову заговорив:

— Стережись цього типа. Це зовні він отакий, курдуплик, а насправді небезпечний. Туди й нехай! Ти ще йрапіру забула!

Чоловічок підвів голову, побачив мене на дверях і запитав: — Хто ви така, пробачте? Вас сюди не запрошували.

Почувши цей нудний, жовчний голос, я вже не мала сумніву. що цей чоловічок мені знайомий. То був голос канцелярського щура, бюрократа, що звик прискіпливо складати звіти й рапорти... Або описи химерних, бридких речей, що лежали перед ним на столі.

—Хто ви така? — повторив чоловічок.

Так. я вже зустрічалася з ним. І до того ж нещодавно.

— Я Фідлер, сер, — відповіла я. — Джейн Фідлер. Мене послала до вас пані Вінкмен. З однією річчю трапилась помилка. З отим черепом у склянці. Ми повинні принести вам інший череп. А цей — підробка.

—Підробка?—чоловічок насуплено позирнув на склянку, а потім—до своїх нотаток. — Він у належній тарі. І до того ж досить давній. Такі склянки використовувались в агенції «Фіттес* багато років тому. А там помиляються вкрай рідко.

— Це саме така рідкісна помилка, сер. Джерело втратило майже всю свою енергію. Старе сміття, яке варто кинути в піч. Так каже пані Вінкмен. Вона вже послала по інший, хороший череп—його от-от принесуть. А цей, фальшивий, попросила мене забрати. І просить у вас вибачення, — я потяглася рукою до склянки з черепом.

— Просить вибачення? Аделаїда Вінкмен? — чоловічок поклав сигарету в попільницю й згорнув на черевці руки. — Щось це не дуже схоже на неї.

— Ця помилка наробила добрячого клопоту. Чуєте, який гамір? — я показала пальцем на двері, з-за яких і далі лунали гупання й вереск. Хоч як я хвилювалась за Локвуда, та будь-що намагалась зберігати спокій. — Дехто з хлопців там розлютився не на жарт.

Чоловічок пирхнув:

— Оце ще мені диво. Ви тут завжди зчиняєте шарварок.

Він роздратовано підхопив аркуш паперу, що лежав перед ним. Аркуш був причеплений до пластикової теки, й цієї миті я остаточно зрозуміла, хто переді мною.

П’ять ночей тому, у вестибюлі страхової компанії, я дивилась на цього чоловічка з балкона — подряпана, втомлена після сутички з привидом Емми Марчмент. Там, унизу, стояла команда з агенції «Ротвел» і сидів на стільці пан Фарнебі, наш керівник. А за плечем пана Фарнебі стояв керівник нашого керівника з оцією самісінькою текою в руці...

Непримітний чолов’яга з Інституту Ротвела з іще непримітнішим прізвищем Джонсон.

Я підійшла до стола й рішуче простягла руку до склянки:

—Я знаю. Така вже в нас нестерпна вдача. Пробачте. Зараз Аделаїда прийде і все пояснить вам.

— Цікаво, що це моя мати повинна вам пояснити?

Я відсахнулась, наче павук, що обпік собі ніжку, й повільно озирнулась.

Сказати про те, що постать, яка з’явилась на дверях, затулила собою прохід, було б неправдою. Вона затулила тільки його нижню частину, бо опецькуватий, та ще й убраний у розкішне хутряне пальто, Леопольд Вінкмен не міг похвалитись високим зростом. Найбільше він скидався на борця, на якого згори впав рояль, і це враження ще більше посилювали капелюх із широкими крисами й картатий костюм, що визирав з-під пальта. Леопольдові було років з п’ятнадцять-шістнадцять. та він уже помітно скидався і статурою, й обличчям. і широченним жаб'ячим ротом на свого батька, нині ув'язненого Джуліуса Вінкмена. Попри своє пухке, вічно усміхнене лице. Леопольд успадкував від батька і вдачу: він був відомий своєю люттю й нещадністю на цілий лондонський злочинний світ. Зараз він зирив на мене своїми холодними блакитними очима.

Я мовчала. Ми з Леопольдом стояли й дивились одне на одного.

За моєю спиною зарипів голос пана Джонсона:

— Вона хоче забрати склянку з черепом.

— Еге ж. — підтвердила я. — Так наказала ваша матуся. Хіба вона не говорила вам? Ні? То йдіть і спитайте в неї самі.

Правду- кажучи, я й не сподівалась піддурити його. Становище було безвихідне. Та поки Леопольд ворушив своїм мозком. я гарячково оглянула стіл і вирахувала, що в мене є десь із п'ять секунд.

— Моя матуся? — перепитав Леопольд Вінкмен. — Вона нікуди не посилала б таку шмаркачку, як... — Аж тут його обличчя зненацька змінилося. Чи то його насторожило моє маскування, чи він пригадав, кому раніше належав цей череп, чи просто розпізнав мій погляд, та врешті все зрозумів. — Стривай-но... Я тебе знаю. Ти Люсі Карлайл!

— Не бійся, — зашепотів череп. — Ти ж велике дівчатко. Упораєшся з ним.

Відкинувши край пальта, Леопольд витяг із-за пояса пістолет

—А може, й не впораєшся, — додав череп.

Та я вже однією рукою взяла зі стола склянку з черепом, а другою підхопила скриньку з якимось артефактом, пожбурила її у Вінкмена й присіла. Гримнув постріл. Куля влучила в іншу скриньку, що стояла на столі: скринька вибухнула, й мені в спину посипались друзки посрібленого скла. Тим часом та скринька, яку я жбурнула у Вінкмена, вдарила його по гомілках, і він з вереском повалився на спину.

— Недоросток готовий, — зауважив череп. — Чудово!

Ззаду на мене налетів порив крижаного вітру, достатньо потужний, щоб звіяти з моєї голови перуку. З розтрощеної скрині на столі піднялась біло-блакитна примарна постать— Вінкменова куля випустила на волю ГЬстя. Пан Джонсон усе зрозумів і поспіхом заховався в кутку комірчини.

Дивитися, що він робитиме далі, я не стала. Тримаючи в руках склянку з черепом, я перескочила через Леопольда й побігла до арки...

Проте вихід цього разу було перекрито. Переді мною стояв одноокий, трохи старший за мене торговець, що тримав кривий ніж із зазубленим лезом, а за його спиною бовваніли два мамули-охоронці.

— Тепер моя черга, — прошепотів череп. — Підніми склянку й біжи далі...

Я підняла склянку. Звідти несподівано спалахнув зелений вогонь, і це страшенно перелякало парубійка з ножем. Він зазирнув до склянки, дико заверещав, відсахнувся і впав просто на охоронців, поваливши їх.

— Ну, що скажеш.? — захихотів череп. — Гарненько я їм посміхнувся?

— ГЬрненько, — погодилась я, пробираючись між тілами, що лежали на землі. Далі проскочила арку і опинилась на платформі, де ще й досі чинився шарварок. У самій його середині крутився юнак-торговець із наїжаченим волоссям. Він стояв біля стола Вінкменів і вимахував важким чорним свічником, відганяючи розгніваний натовп. Поряд була й сама Аделаїда Вінкмен, що вигукувала накази, марно силкуючись угамувати люд.

— Усе триває як треба?— поцікавився череп. — Цікаво. А що буде далі?

— І гадки не маю.

Локвуд тим часом уже шукав мене серед натовпу. Побачивши мене, він вискочив уперед і одним порухом руки перекинув стіл Вінкменів. На платформу водоспадом посипались монети. Не марнуючи ані секунди, він перестрибнув через стіл 1 помчав до мене. Аделаїда з помічниками залишились у нього за спиною: їх тут-таки відрізав натовп торговців, що кинулись підбирати гроші.

— До арки. Люсі! — вигукнув Локвуд. — Переходь на іншу платформу⁷!

Я обернулась до арки, та цієї миті на платформу вискочив Леопольд Вінкмен. Він нахилився, щоб не дістати в Локвуда свічником по голові, стрибнув до мене, вчепився в склянку і рвонув її. Я з несподіванки впала, й ми з Леопольдом покотилися по підлозі, дуцяючи одне одного ногами. З моєї голови звалилась перука. Я чула, як мене кличе Локвуд, чула гамір та голоси інших людей, аж тут Леопольд спритно вдарив мене по голові кулаком. З очей мені посипались іскри, мої руки затремтіли, і з них тут-таки вирвали склянку з привидом.

— Люсі! Рятуй мене...

— Череп!

Моя голова досі іула від удару. Моргаючи, я ледве підвела її. Леопольда зі склянкою не було вже й сліду. Сама я лежала на спині. Поряд Локвуд бився з охоронцями Вінкменів та кількома торговцями. Один з них помітив, що я заворушилась, і вже замірився оглушити мене важким кийком. Звідкілясь із темряви з’явився брудний кований чобіт і збив торговця з ніг. На мить переді мною промайнув потріпаний бриль Фло. А потім до мене нахилився Локвуд. Він підняв мене й потяг за собою до краю платформи.

— Люсі!.. — долинув до мене ледь чутний відчайдушний крик з натовпу.

— Череп! Локвуде, я загубила його!..

—Пробач, Люсі. Нічого не вдієш. Нам справдітреба звідси тікати.

Обличчя в Локвуда було геть подряпане, перука з’їхала набік. Свічник, яким він щойно бився з нападниками, зник. Ми вдвох, обнявшись, побігли в дальній кінець зали. Вхід до тунелю тут було замуровано, та, на щастя, зберігся перехід на південну платформу. Ми майнули туди, а за нами линув гамір гонитви.

—До драбини нам тепер не дістатись, — захекано промовив Локвуд. —Доведеться йти тунелем.

На другій платформі горіло менше свічок, а людей не було взагалі. За кілька ярдів від нас чорнів вхід до тунелю, до половини завалений мішками з піском, сіллю та стружками. Ми з Локвудом зіскочили на колію, видряпались на барикаду з мішків і зазирнули в тунель.

— Не замурований, — зауважила я.

— Так.

— Ним ми вийдемо звідси.

— Я теж певен, що вийдемо.

— То ходімо!

— Ні, — він схопив мене за руку. —Там привид.

Як я могла не побачити його? У тунелі, не дуже далеко від нас, ширяла сіра постать. Чоловіча, пласка, ніби з паперу, і якась перекручена. Голова її схилилася в наш бік. ніби духа вабив звук наших голосів, наш запах, тепло від наших тіл. Не знаю, яким був той чоловік за життя, та його привид здавався зніченим і нещасним. Поки я дивилась на нього, моя нога ковзнула по насипу—зовсім трішки, проте цього вистачило, щоб кілька камінців упали на колію. Привид негайно помчав до нас, та тільки-но він наблизився до заліза, як його відкинуло назад.

Цієї миті в моїй голові промайнуло кілька бажань.

Мені хотілося, щоб я ніколи не приходила сюди по череп.

Мені хотілося, щоб я ніколи не вплутувала Локвуда в цю історію А

А найбільше мені хотілося, щоб у нас зараз були наші рапіри.

Привид наблизився. Локвуд кивнув, і ми з ним тихенько позадкували насипом до платформи, ступаючи по розсипаній солі й стружках.

Там, у непевному світлі ліхтаря, на нас уже чекала Аделаїда Вінкмен. У правій руці вона тримала довгого вузького ножа.

Стояла вона, звісно ж, не сама. Біля неї юрмився цілий натовп торговців — бліді, вбрані в лахміття, вони скидались на воскреслих мерців. Щоправда, мерці не з’являються з-під землі з ножами та кийками в руках.

Проте всім цим збіговиськом заправляла, звичайно, сама Аделаїда. З першого погляду вона була схожа на звичайну біляву хатню хазяйку з вищипаними бровами на рожевому огрядному обличчі, убрану в квітчасту сукню й примітну на тлі натовщ злочинців. Та придивившись пильніше, ви починали розуміти, що вона небезпечніша за будь-кого з довколишньої банди. Безжальні сталево-блакитні очі, тонкі, мов накреслена олівцем лінія, вуста й на додачу до всього — випнуті м'язи під жировим шаром на руках. Якщо пригадати, що Аделаїда вже давно заприсяглася помститись нам за те, що ми запроторили її чоловіка до в’язниці, буде зрозуміло, чому вона так посміхалась до нас.

— Пане Локвуде, — промовила вона. — І ви, панно Кар-лайл... Яка несподіванка — зустріти вас на цьому ринку!

— Еге ж... Я люблю робити покупки вночі, — відповів Локвуд, поправляючи перук}⁷ й не зводячи очей з ножа. — А ви?

— А я люблю поводитись із непрошеними гостями так, як вони цього заслуговують. — відказала Аделаїда Вінкмен. — Чого вам тут треба?

— Хотів запропонувати вам чудовий крам, — Локвуд показав на свою торбину. —Тільки мені, правду кажучи, не сподобалось, як ви обслуговуєте відвідувачів. У мене є всі підстави поскаржитись на вас.

Аделаїда поглянула на купу мішків і помітила сіру постать, що ширяла в тунелі.

— Бачу, тут є кому подбати про вас?

— Е-е... так. Є один гість. Щоправда, надто мовчазний.

— Зате дуже уважний, як я розумію, — Аделаїда Вінкмен ворухнула своїм ножем, і я вкотре пошкодувала, що з нами немає рапір. — Чому б вам не втекти від мене до тунелю? Сподіваюсь, він одразу помітить вас.

Локвуд кивнув:

— Можна, звичайно... А можна й постояти тут, побалакати з вами.

Пані Вінкмен крутнула своїм ножем так, щоб його лезо зблиснуло.

— А я, до речі, не завжди торгувала антикваріатом, — сказала вона.

— Он як?

—Атож. Раніше я торгувала м’ясом. Це мій давній різницький ніж. Колись я добре вправлялась ним. І не тільки з худобою, тож навичка залишилась...

— Дивовижна річ, — Локвуд скинув перуку й завзято почухав собі голову. — Я замолоду теж працював на всякій роботі. Розносив газети, мив автомобілі... А ще давав отаким товстулям копняка нижче спини. Це, звичайно ж, не за гроші, а просто задля розваги. Нині я це вже облишив, але ж навичка залишилась...

— 11 То ж, вибір у вас невеликий, — відповіла пані Вінкмен, підходячи до нас. —Тунель або ніж. Із нишпорками та нюха-чами в мене коротка розмова — скоро побачите самі...

Локвуд усміхнувся:

— Це я, по-вашому, нишпорка й нюхач? Протестую!

— Хіба я не так сказала?

— Не так. Я, звісно, й те, й друге, однак насамперед я агент.

Жінка хитнула головою:

— Агент повинен мати рапіру. А сьогодні у вас її немає. — вона махнула своїм охоронцям. — Лізьте нагору й схопіть їх.

— Агент має й іншу зброю, — заперечив Локвуд. — Скажімо, отаку...

Із своєї скинутої перуки він дістав дві каністри з магнієм— він заховав їх там ще до того, як ми покинули будинок на Портленд-Роу. Першу каністру він жбурнув під ноги Аделаїді Вінкмен. Магній ще не встиг вибухнути, як Локвуд уже обернувся й кинув другу каністру в тунель, у напрямі при-вида. А потім схопив мене за руку й потяг за собою.

На якусь мить ми з ним затримались на вершку барикади, що перекривала вхід до тунелю. Обабіч нас лунали вибухи. На наш одяг посипався дощ із розпечених залізних стружок. Нас самих спочатку хитнуло в один бік. тоді — в другий. Зусібіч нас почали огортати хмари сріблястого диму, що здіймались угору й там швидко холонули.

Усе цс зайняло якісь три-чотири секунди. Далі ми підскочили й помчали до тунелю. Від платформи лунав дикий гамір, а в тунелі панувала мертва — по-справжньому мертва — тиша.

Каністра зробила свою справу: тінь, що ширяла попереду, зникла. Наші черевики тупотіли по сухому насипу. Далі тунель повертав убік. Я дістала з торбини ліхтарик і увімкнула його, щоб ми могли стежити за колією й не врізались у стіни. Тоді ж я помітила, як холодно зненацька стало після того, як ми з Локвудом перетнули захисну межу. Рейки виблискували памороззю. Так само взялась інеєм чорна рінь насипів. Наше дихання, поки ми бігли, клубочилось парою, а його звук голосно відлунював від стін тунелю.

— Локвуде. — промовила я. — Тут холодно.

— Так. я відчуваю. Але нам треба бігти далі.

Ззаду, з-за повороту, ми почули гамір гонитви. Ковані підошви чавили рінь, нетерпляче лунав голос Аделаїди Вінкмен...

—У них є захист від привидів, — засапано промовила я. — І вони женуть нас прямісінько до...

Закінчувати потреби не було. Ми знали, що наближаємось до місця катастрофи потягу. Хвиля потойбічної енергії з кожним нашим кроком дужчала, гнітила нас, ставала щільніша...

— Може, нам трапиться бічний тунель, — пробурмотів Локвуд. — Якщо ми ненароком розділимось, уникай... — і зненацька вигукнув: — Вимкни ліхтарик!

Ліхтарик я вимкнула, та встигла перед тим побачити нішу в стіні — в таких нішах ховаються робітники, пропускаючи потяг. І ця ніша теж не порожнювала: в ній на запорошеній темній ріні щось біліло. Ми побігли далі.

— Чиї це кістки? — прошепотіла я.

Та відповідь уже бовваніла перед нами: з темряви до нас випливла ще одна примарна сіра Тінь.

—Привид, здається, не бачить нас,—зауважила я.—Стривай... Ні, він рушив до нас.

Локвуд вилаявся:

— Хай йому дідько... А в нас і захисту ніякого немає, — він ляснув пальцями й несподівано додав: — Здається, все-таки є!

— Що ти робиш? — зашепотіла я. — Чому ти зупинився? Нам треба поспішати!

Ззаду по насипу дедалі гучніше шурхотіли важкі чоботи.

— Зачекай. Іди сюди. Ану, посвіти вниз... —Локвуд витяг з торбини свою захисну накидку від духів. Труснув її, розгортаючи. Зблиснули срібні кільця й синьо-фіолетове пір’я. Потім він спритно, наче фокусник, що закінчує свій трюк, огорнув нею мої плечі й накрив мені голову каптуром.

— Коли знахар вирушав до Хатини Духів, щоб поговорити з предками, він загортався в таку накидку, — пояснив він. Тоді пошукав у моїй торбині, дістав таку саму накидку й загорнувся сам. — Ми з тобою вчинимо так само.

— Але ж ми не збираємось розмовляти з предками!

— Ми взагалі не знаємо, що збираємось робити. Люсі. Будь-що це не зашкодить нам... До речі, мені здалося — чи справді стало тепліше?

— Еге ж, трохи тепліше... А що там робить наша Тінь?

— Нічого. Просто висить на місці. Не знаю вже. накидки тут винні чи щось інше. Не нападає, то й добре. Ну. рушаймо вперед. Аделаїда наздоганяє!

Щільно загорнувшись у накидки, ми побігли вперед тунелем. Банда Аделаїди тим часом підбігла так близько, що її стало не тільки чутно, а й видно. Побачивши нас. вони радо загорлали, та тільки-но хтось із них помітив у тунелі ГЬстя, як усі заверещали, зупинились і заходились пошепки радитись, як бути далі. А ми з Локвудом тим часом помітно вирвались уперед.

— Це затримає їх ненадовго, — застеріг Локвуд. — Сподіваюсь тільки, що ці дорослі бандюги не дуже прискорять ходу... Ні... О, ні!

Перед нами відкрився набагато ширший простір, що скидався на покинуту нами станцію «Воксголл». Та рейки тут були перекручені від вибуху, а поряд видніли сходи, якими можна було вибратись на платформу... чи радше на те, що було колись платформою. Зараз її було вщент захаращено сміттям, камінням, уламками бетону з залізним пруттям, що стриміло з них. У стінах не було жодних арок чи дверей. Одне слово, шлях через платформу був заблокований.

1 колія — так само. Бо на ній стояв потяг.

Посвітивши ліхтариком, я побачила, що потяг чорний від кіптю. Вибухнувши й простоявши стільки років під землею, він геть проіржавів, і його чорні стіни вкрились рудими плямами. З того місця, де ми стояли, було видно лише задню частину останнього вагона, двері якого, висаджені вибухом, звисали набік, а за ними видніли обгорілі пеньки від кількох сидінь.

—Так. це він,—прошепотів Локвуд. — Той самий злощасний потяг.

Не скидаючи каптурів, ми підійшли до сходів, що вели на платформу. Звідси наслідки катастрофи було видно ще краще. Десь посередині потяг був завалений уламками станції. а його покрівля виявилась такою пом’ятою, ніби по ній ударили велетенським кулаком. Бічна стіна потяга, обернена до платформи, розірвалась і вивернулась: гострі зубці пошкодженого металу стриміли, наче ребра якоїсь доісторичної тварини. Потяг був тихий, порожній і зирив у темряву своїми перекошеними вікнами.

Довкола я нічого не помічала, та в моїй голові аж ревіло відлуння примарного вогню. Я висунула з-під накидки руку й тут-таки зойкнула від несподіваного потойбічного холоду.

— Вимкни ліхтарик, Люсі, — наказав Локвуд.

Коли вимикаєш ліхтарик, найкраще заплющити очі й зачекати п’ять секунд—так буде легше звикнути до темряви. Та перш ніж ці секунди минули, я почула Локвудів здивований вигук і зрозуміла, що він підійшов ще ближче до потяга. Я розплющила очі. В розбитих вікнах мерехтіло холодне примарне світло, і в ньому можна було розгледіти, що місця в зруйнованому потязі досі зайняті

З пітьми виступали силуети нерухомих, нахилених уперед голів, з яких над тонкими шиями в потріпаних комірцях звисали довгі пасма волосся. Біла шкіра облич скидалась на риб’ячі черевця, а на їхньому тлі вирізнялись вугільно-чорні очні ямки. Зрозуміло, що це були тільки привиди: справжні тіла бідолашних пасажирів давно вже було прибрано звідси й спалено.

Ми стояли й не зводили з них очей. Позаду гомоніли наші переслідувачі, чиє тупотіння перекривав огидний вереск Аделаїди Вінкмен.

— Вибору немає, Люсі, — сказав нарешті Локвуд. — Нам доведеться пройти через весь цей потяг.

— Через потяг? Але ж, Локвуде...

— Це краще, ніж потрапити до рук Аделаїди. Довірмось цим накидкам.

— Але ж у потязі так багато...

— Краще довірмось накидкам.

Часу на роздуми не було. З тунелю вже спалахнув промінь світла, далі другий, третій... З’явились обриси постатей з ліхтарями в руках.

А тоді пролунав постріл. У задній стінці вагона з’явилася дірочка.

Я вже не пригадаю, як ми влізли до того потяга, хто з нас зробив це перший, як ми не подерли наші накидки, протискуючись крізь вузькі двері... Пам’ятаю лише свій страх — перед тими, хто наздоганяв нас позаду, й перед тими, хто чекав на нас попереду.

Усередині потяга теж прокотилась хвиля вогню — ще й яка! Усе вигоріло аж до металевого кістяка. Зникла пласти-кова обшивка, від сидінь залишились тільки каркаси. Усе було чорне, закіптюжене, вкрите вугільним пилом. І на цих каркасах, у сяйві потойбічного світла, сиділи примари в рештках старомодних костюмів, капелюхів та суконь. Сиділи вони двома рядами вздовж центрального проходу. Зблизька було чітко видно, що шкіра на їхніх обличчях, як і одяг, збереглася тільки подекуди й нагадувала клаптики паперу, що поприставали до черепа. Зате очі були величезні, яскраві та блискучі, наче в жаб, і зирили прямісінько на нас.

Над нашими головами свиснула іцс одна куля і брязнула об металеву стіну десь ближче до середини потяга. Цей постріл гримнув саме вчасно, бо інакше ми з Локвудом так і не наважилися б рушити далі. Та зараз ми щільніше закутались у накидки й почали обережно пробиратись — я перша. Локвуд за мною — між рядами чоловічих та жіночих постатей. що сяяли потойбічним світлом усередині своєї металевої домовини.

Ось бабця — з-під шалі визирають голі кістки. Ось чоловік у капелюсі, що наполовину стопився з його обличчям. Молода пара, чиї голови теж стопились в одну криву огидну кулю. Я заплющила очі, сподіваючись розібрати потойбічний шепіт, що оточував нас звідусіль.

Під ногами хрумтіло, як свіжі грінки, обгоріле синтетичне покриття. Ми з Локвудом повільно просувались уперед. За нами стежили темні жаб'ячі очі, та жоден з примарних пасажирів не поворухнувся.

Проходячи далі, ми виявили, що не всі з цих пасажирів обгоріли — і не всі були з одного часу. Кілька постатей мали яскравішу ауру й були вбрані по-сучасному — наприклад, юнак у помаранчевій куртці й темно-синіх джинсах або струнке дівча в блузі з каптурцем. Такі привиди одразу вирізнялися серед «старших», обгорілих, як золоті зуби в гнилому роті. Фло згадувала про «новеньких» пасажирів — і мала раттію. От тільки незрозуміло, як вони померли, ці новачки.

Ми дістались уже до середини потяга — до того місця, де бічну стінку вагона було вивернуто назовні, а покрівля низько просіла. Тут також сиділи привиди — такі спотворені й скалічені, що я заплющила очі, щоб не бачити подробиць. Проминувши їх, ми хутко перейшли до другої половини потяга.

— Дивись просто перед собою, — прошепотів Локвуд. — Не зустрічайся з ними поглядом.

Я кивнула:

— їм, здається, кортить посадити нас поряд із собою.

— І посадили б, якби не наші накидки.

І Ііби на підтвердження цих слів один дідусь-привид, коли я саме проходила повз нього, ворухнувся й підняв обгорілу руку, але гут-таки відсахнувся, коли до нього наблизилось пір’я моєї накидки.

Ближче до голови потяга привидів стало менше. Ми поспішили вперед — туди, де вже видніли відчинені, наполовину вирвані з вагона двері, а за ними бігла в темряву порожня колія. Пробравшись через ці двері, ми пройшли ще кілька ярдів насипом, а потім зморено впали на коліна. Позаду панувала тиша.

— От якби Вінкмени спробували наздогнати нас, — обізвався нарешті Локвуд. — Тоді, будь певна, в цьому потязі з’являться нові пасажири.

— Облиш! — аж здригнулась я від огиди.

— Ходімо далі. Рано чи пізно ми знайдемо вихід із цього тунелю, — він поправив свій каптур. — А от накидки поки що краще не скидати.

Ми поволі попрямували далі на своїх утомлених ногах.

— Хто б міг подумати, що на Портленд-Роу можна відшукати такий скарб, — зауважила я. —Твої батьки врятували нас, Локвуде. Віднині ми — їхні боржники.

Локвуд нічого не відповів. У такому місці було не до розмов. Нам хотілось якнайшвидше забратися звідси, подалі від смерті й темряви. Пліч-о-пліч ми тихо ступали вздовж залізничної колії до світла.

Наслідками нашої підземної експедиції Локвуд був задоволений. Звичайно ж, не всіма наслідками, бо й череп ми не повернули, й мало не загинули — до того ж обоє. Востаннє, до речі, ми ледве врятувались уже наприкінці тунелю, коли по двогодинних мандрах уздовж колій вибрались на діючу лінію поблизу Стоквела і мало не потрапили під потяг, що вискочив з-за рогу.

— Погляньмо на все це з такої точки зору, — сказав він уранці, коли ми разом з Джорджем і Голлі зібрались у конторі агенції «Локвуд і К°». — Плюсів у нашому нічному поході набагато більше, ніж мінусів. По-перше, ми вирушили на пошуки важливого психологічного артефакту і несподівано з ясували, що володіємо ще двома.

Він замовк і поглянув на лицарський обладунок, що стояв біля його письмового стола. Зараз на ньому сушилися дві накидки — барвисті, переливчасті. У тунелях метро вони трохи забруднились, тож зранку їх довелося випрати.

— Це найголовніше, — провадив Локвуд. — Тільки просто так вулицею в них не підеш, бо перехожі ще приймуть нас за клоунів. Зате в небезпечних ситуаціях вони справді зможуть стати нам у пригоді. Авжеж, Джордже?

Джорджа, як відомо, ніщо так не вабило, як усілякі таємничі психологічні артефакти. Цього ранку він просто-таки не зводив очей з наших накидок.

— Еге ж, цікаві штучки, — підтвердив він. — Зрозуміло, що срібна кольчуга будь-що відганяє привидів... а от пір’я? Можливо, так само... Цікаво, чи вони виділяють якусь натуральну олію, чи знахарі навмисне чимось змащують їх?.. Це треба дослідити... До речі, Локвуде, — зблиснув він очима, — може, нам варто подивитися, що ще сховано в тій кімнаті нагорі?

— Може, коли-небудь, — відповів Локвуд. — Коли матимемо більше часу.

— Це значить — «ніколи», — буркнув Джордж. — Знаю. Тільки бережи ті коробки як слід, там можуть трапитися справжні скарби. Авжеж, Люсі?

— Авжеж, — підтвердила я. Сьогодні я реагувала на все байдуже і мляво. Так, я раділа відкриттю з накидками, та це аж ніяк не могло відшкодувати мені невдачі з черепом. А я вже майже повернула його! Вже тримала в руках! Тільки-но гарячка втечі від переслідувачів вивітрилась із моєї крові, як я відчула себе спустошеною.

Локвуд, звичайно, добре розумів мене.

— Не засмучуйся, Люсі, — сказав він. —Хтозна, може, ми й не назавжди загубили череп. Будь-що надія відшукати його є — а це, в свою чергу, підводить мене до другого, по-справжньому головного наслідку нашого нічного походу... до таємничого пана Джонсона з Інституту Ротвела. Те, що ти його впізнала, Люсі, — це бомба. Якби ти й досі працювала в агенції «Локвуд і К°», я підвищив би тебе на посаді. Та оскільки нині ти...

— Тоді ти мене підвищиш? — припустив Джордж.

— Ні... Але можу сміливо сказати, що це була найкраща твоя робота від часу навали привидів у Челсі. Ти неймовірний агент, Люсі!

Неважко здогадатись, що після цих його слів мені відразу стало краще. Поки я перетравлювала їх, Локвуд підхопився, обігнув свій стіл і постав перед нами — високий, стрункий і завзятий. Мені зненацька сяйнула думка, що в світі немає нічого неможливого, що доля — на нашому боці й що наші Таланти, об'єднані разом. — непереможні. Так, Локвуд умів навіювати іншим упевненість у їхніх силах і часто робив це.

— Так. Люсі. ти здійснила неймовірне, — провадив він. — Тобі вдалося виявити й довести зв'язок між чорним ринком артефактів і однією з найелаветніших дослідницьких установ Лондона. ГЬллі. що ти можеш розповісти нам про Інститут Ротвела?

Перш ніж влаштуватися на роботу до Локвуда, ГЬллі Манро працювала агентом у «Ротвелі», а потім навіть стала особистим помічником голови цієї агенції, Стіва Ротвела. Про цю роботу ГЬллі, проте, згадувала неохоче, бо пан Ротвел виявився впертою й брутальною особою, однак про його компанію загалом вона завжди згадувала тільки з пошаною. Зрозуміло. що вона добре зналась на структурі й механізмах цієї агенції.

— Інститут Ротвела — це особливий дослідницький відділ компанії.—сказала вона.—Він працює окремо від усіх інших віддалів. Простих агентів там немає, лише дорослі вчені, що вивчають механіку Проблеми й шукають способи боротьби з нею.

—І викидають на ринок купу усякого мотлоху, — додала я. — На зразок отого Джорджевого срібного дзвіночка, яким ми намагалися скористатися в будинку Галі.

— Чому⁷ ж «намагалися»? Він спрацював! — гаряче заперечив Джордж. — Щоправда, з невеличким запізненням...

Голлі кивнула:

—До речі, Інститут давно вже працює над розробкою нових захисних засобів.

— І вельми успішно торгує ними, — підхопив Локвуд. — Голлі! Коли ти працювала в Ротвела, ти була знайома з цим Джонсоном?

— Саулом Джонсоном? Так, я знала його. Він був тоді членом ради директорів Інституту.

—А чи брав він участь у звичайних розслідуваннях? Люсі вперше бачила його на завданні, разом з командою тамтешніх агентів.

— Ні. Такого я не пригадую. Вчені з Інституту не вилазять із своїх лабораторій.

— Тому я і вважаю, що зараз коїться щось украй химерне, — зауважив Локвуд. — Джонсон та й цілий Інститут, гадаю, останнім часом скуповує найпотужніші Джерела, хоч приписи ДЕПРІК забороняють це робити. Ту муміфіковану голову, яку ти, Люсі, знайшла минулого тижня, Джонсон примітив і негайно віддав наказ Гарольдові Мейлеру. Той спалив у печі муляж, а голова вирушила на чорний ринок, тобто до того ж таки Джонсона.

— Здається мені, що туди зараз повертаються всі потужні Джерела, — підхопила я. — Скажімо, знайома нам банка з зубами — та сама, з Ілінґа, — теж стояла минулої ночі на столі в Джонсона.

— Звідси виникає одне-єдине питання, — підсумував Джордж. — Навіщо?

Останнє слово він вимовив за своїм звичаєм — повільно, тягнучи кожен звук, щоб змусити нас завмерти з несподіванки. Ми в такому разі знали, що в нього вже готова відповідь і зараз він вивалить на нас потік довгих, ледь-ледь зрозумілих нам слів.

— Може, ти розкажеш нам? — запитав Локвуд.

—Гаразд, — помовчавши, згодився Джордж. — Тільки дозволь мені стати на твоє місце біля стола—так. ніби зараз головний тут я.

— Будь ласка.

— Дякую. Тільки ноги, на жаль, у мене коротші за твої. З вашої ласки, я сяду на краєчок стола, а ноги витягну... Пам’ятаєте, — провадив Джордж, — що ми знайшли в тунелях під магазином Ейкмерів? Крім, звичайно ж. здоровенної купи людських кісток?

— Я, наприклад, знайшов Люсі, — відповів Локвуд, і від його усмішки я трохи почервоніла. Він і справді тоді першим поліз до тунелю після Полтергейста, щоб витягти мене.

— А крім кісток і Люсі? — вів далі Джордж. — Ми ще знайшли сліди якихось химерних експериментів, що їх хтось проводив у тих катакомбах. Розчищене від кісток коло посередині печери, й плями воску від свічок по краях цього кола, й сліди, які свідчили, що цементною підлогою підземелля тягли щось металеве. А ще в самісінькому центрі коли ми побачили велику пляму від згорілої ектоплазми. Усі кістки, що лежали там. були активні — в психологічному сенсі. — і можна припустити, що хтось намагався використати їх як одне надпотужне Джерело. Усі ми знаємо, що кожне окреме Джерело—це слабке місце, крізь яке ГЬсті можуть проникати до нашого світ}⁷... — він трохи повагався, — звідти, де вони повинні перебувати. Джерела — це ніби діри в старій матерії. От уяви. Локвуде, що в тебе протерлися ззаду джинси...

— У мене джинси ніколи не протираються ззаду, — заперечив Локвуд. — Я взагалі не ношу джинсів, це не мій стиль.

— Ну. гаразд. Нехай це будуть мої старі джинси. У мене їх багато... Отже, спочатку матерія тоншає, потім розділяється на окремі нитки й нарешті перетворюється на справжню діру. І в цих джинсах ти намагаєшся не нахилятися, бо крізь діру видно твої труси. Ну, а в нашому випадку крізь діру між світами видно не труси, а дещо інше...

— Невдалий ти обрав приклад, — зауважив Локвуд. — Мені б на привидах зосередитись, а в голову джинси й труси лізуть... Гаразд, розповідай далі. Отже, якщо створити велетенське Джерело, тоді...

—Тоді й слабке місце стане більшим,—провадив Джорд ж. — Тобто діра між світами. Ми це вже бачили, коли натрапили на «кістку й скло».

Він згадав про моторошний артефакт, який нам колись довелося відкрити, — зроблене з кісток-Джерел дзеркало, що мало, за задумом його творця, стати вікном до потойбічного світу. Чи працювало воно по-справжньому, чи ні, залишилось невідомим, бо кожен, хто заглядав у це дзеркало, тут-таки помирав. Проте психологічний фон, який воно випромінювало, був напрочуд химерний і лиховісний.

— Гадаю, що в підземеллі під магазином Ейкмерів хтось намагався зробити таке саме вікно, — провадив Джордж. —

Для цього їм знадобилось велетенське Джерело. А тепер Джонсон так само збирає потужні Джерела. Я певен, що він веде ту саму гру...

— Ти думаєш, в історії з магазином Ейкмерів теж замішаний Інститут Ротвела? — запитала я.

— Можливо. Пам’ятаєш, як швидко їхні команди прибули туди? Одразу, тільки-но стало відомо про наше відкриття. Щоправда, сказати достеменно поки не можна нічого. Бракує доказів.

— Ми ще знайшли там недокурок, авжеж? — нагадала ГЬллі.

— Умгу, — відповів Джордж. «Перське світло». Рідкісна марка.

— До речі, — згадала я, — Джонсон у тій комірчині саме курив сигарету.

Джордж поглянув на мене:

— Яку? «Перське світло»?

— Не знаю.

Він спересердя аж ляснув себе по лобі:

— Ой, Люсі! Проґавила таку нагоду! Може, ти хоч запах диму розібрала? У цих сигарет своєрідний аромат — ніби підгорілі грінки з карамеллю.

— Я не мала часу нюхати його сигарети. Джордже. Я була надто заклопотана тим, щоб мене не вбили.

— А могла б разочок і нюхнути, Люсі. Мимохідь, — засмучено буркнув Джордж.

Локвуд тим часом про щось напружено міркував, тарабанячи по столу пальцями.

— Скажи-но, ГЬллі, а сам Стів Ротвел тісно пов’язаний з інститутом?

ГЬллі насупилась:

— Так, він завжди брав участь в усьому, що там діялось. Часто зустрічався з тамтешніми вченими віч-на-віч.

—То він напевно знає про все. Питання в тому, що ми самі тут можемо зробити?

— Небагато, — відповів Джордж. — До Барнса звернутись не можемо, бо нам знову-таки бракує доказів.

— А Джонсон після вчорашніх пригод неодмінно заховається. — додав Локвуд. — Інститут Ротвела — це десь у Вест-мінстері. правда. ГЬллі?

— Там тільки їхня головна контора, а всі лабораторії й дослідницькі центри — за межами Лондона. їх кілька. Пробач. але напам’ять я їх перелічити не можу.

— Кілька дослідницьких центрів...—сумно кивнув головою Локвуд. — Це вже важче. Слухай-но. ГЬллі, а чи не можеш ти все-таки скласти для мене список тих центрів? Він може стати нам у пригоді, хоч я ще не маю жодної гадки, яким саме чином... — Він зітхнув і додав: — А поки що переходьмо до приємнішого. Нам телефонував секретар Пенелопи Фіттес. Ти знаєш. Люсі, що вона хоче особисто подякувати нам за розслідування справи людожера з Ілінґа? Сьогодні саме та рідкісна нагода, коли вона збирається відвідати Товариство Орфея, що перебуває під її опікою. Секретар казав, що там ми зможемо побачитися з нею.

— Товариство Орфея? У Сент-Джеймсі?

— Точнісінько так. Підеш з нами?

Перепитувати ще раз йому, звичайно ж, не довелося.

Загадкове й недоступне Товариство Орфея, членами якого, як ми знали, були численні великі промисловці з усієї країни, вже давно цікавило нас. Офіційно то був елітний лондонський клуб, члени якого нібито збиралися для обговорення та вивчення Проблеми, проте нам пощастило довідатись, що Товариство займається й певною практичною діяльністю. Так, під час розслідування справи про Сходи, що кричать. Джордж роздобув цікаві кришталеві окуляри з емблемою Товариства—давньогрецькою арфою чи лірою. Як саме діють ці окуляри, ми так і не з’ясували, проте зрозуміли, що не тільки Інститут Ротвела працює над винаходами, які можуть придатися для нескінченної битви з Проблемою.

Щоправда, на відміну від Інституту. Товариство про ці свої винаходи не повідомляло, тому нам аж донині не щастило нічого про це дізнатись. Тож таку нагоду нізащо не можна було проминути. Таким чином, цього самого ранку — тільки трохи пізніше — ми з Локвудом і Джорджем бадьоро вирушили до Сент-Джеймса, залишивши вдома Голлі збирати відомості про Інститут Ротвела.

Будинок Товариства ми знайшли в кінці однієї із затишних вуличок, забудованих витонченими особняками з начищеними мідяними табличками на колонах біля ґанків і кошиками яскравих квітів, підвішеними під великими дзеркальними вікнами. На одній з таких табличок було без усякої помпи написано: «Товариство Орфея». Ми постукали, двері негайно відчинились, і перед нами з’явився усміхнений старенький добродій, що вклонився нам і привітно махнув рукою:

— Заходьте, заходьте, ласкаво просимо. Я секретар Товариства.

Секретар був лагідний, сивий, сутулий у плечах, та водночас із молодечими іскрами в очах. На ньому був довгий старомодний сурдут із накрохмаленим комірцем; гладко зачесане назад волосся відкривало високе чоло. Увійшовши, ми разом із секретарем опинились у невеликому прохолодному вестибюлі з мармуровою підлогою й темно-червоними стінами. За спиною секретаря видніли сходи, якими повільно йшли вниз літні чоловік і жінка. Десь поблизу гучно цокав годинник.

— Ми прийшли сюди на запрошення панни Пенелопи Фіттес,—мовив Локвуд.—Я—Ентоні Локвуд, а це мої колеги, Джордж Кабінс і Люсі Карлайл.

— Так, ми чекали на вас, — кивнув старий. — Наша люба панна Пенелопа зараз у читальній залі. — Він уважно дивився на Локвуда. — То ви — син Селії й Дональда? Я, здається, читав про вас у «Таймсі». Так, так. ви дуже подібні й до матері, й до батька.

— То ви знали їх, сер? — запитав Локвуд.

— О, звичайно. Свого часу вони були кандидатами в члени нашого Товариства. Вони, до речі, зробили вельми цікаву доповідь саме в тій кімнаті, куди я зараз відведу вас. Доповідь. здається, називалась так: «Перекази про привидів серед племен Нової Гвінеї та Західної Суматри». Ваші батьки були, звичайно, збирачі народної творчості, але не науковців най-вужчому розумінні цього слова... Та водночас їхні знання були видатні. їхня смерть стала для нас великою втратою...

— Дякую, сер. — відповів Локвуд. Обличчя його залишалося безпристрасним.

—Еге ж. еге ж... ви прийшли сюди не задля розмов зі мною... Сюди, будь ласка.

Старий повів нас коридором, застеленим килимом. Зі стін на нас дивились портрети величних сивих добродіїв, схожих на нього самого. В кінці коридору вигравало жовто-червоним світлом високе вікно з вітражем, біля якого на постаменті стояла вирізьблена з каменю триструнна арфа. Секретар показав на неї:

— Вам. напевно, вже доводилося бачити наш скромний символ?

— Так. траплявся десь, — недбало відповіла я. Навряд чи варто було розповідати про окуляри, які ми свого часу поцупили в одного вбивці.

— Орфеєва ліра, — додав Джордж. — Так, здається, він називається?

— Саме так. — підтвердив секретар. — Міф про Орфея ви, звичайно, знаєте. Його вважають заступником музикантів і дослідників невідомого.

— Він, здається, побував у підземному світі? — перепитав Джордж. — Шукав свою померлу дружину?

— Ваша правда, пане Кабінсе, — старий повернув ліворуч, у бічний коридор, де нам трапився ще один літній член клубу, лисий і усміхнений. Він побокував, пропускаючи нас. — Орфей так чудово співав і грав на лірі, що заворожив не лише мерців, а й їхніх страхітливих сторожів. І навіть ублагав самого Гадеса, похмурого бога підземного світу, віддати йому померлу дружину. Оце то сила!

— То ваше Товариство надихається прикладом Орфея? — незвично тихо запитав Локвуд.

— Так. бо ми теж шукаємо способи подолати привидів. Ми — це строката компанія винахідників, промисловців, філософів, усіх, кого цікавить Проблема й шляхи її вирішення. Ми дискутуємо, сперечаємось, працюємо над пристроями, що можуть призупинити навалу духів.

— На зразок виробів Інституту Ротвела? — запитав Джордж.

Старий клацнув язиком, і його усмішка стала сумною:

— Ні, не зовсім так. Інститут, вважаємо ми, це надто вже... комерційна установа. Вигода для них важливіша за істину. Багато їхніх, як ви кажете, «виробів» не мають жодної користі. А наше Товариство об’єднує ідеалістів, пане Кабінсе. Нам потрібні певні відповіді на певні запитання. Ми б’ємося до переможного кінця — не лише проти привидів, а й проти самої смерті.

— І які ж пристрої ви створюєте, сер? — запитав Джордж. і його очі зблиснули. Я зрозуміла, що він подумав про окуляри.

— Найрізноманітніші! Наведу вам лиш один приклад. Молоді люди — такі, як ви,—щасливі, бо можуть чути й бачити надприродні явища. Літні ж люди — такі, як я. — безпорадні серед темряви. Тому ми шукаємо способи допомогти літнім людям захиститись від примарних ворогів. Ми вже досягни певних успіхів, побудували прототипи... але вони ще не готові до широкого застосування.

Джордж повільно кивнув:

— Розумію. То ви кажете, що вже побудували прототипи? Чудово...

— Саме так, — секретар зупинився перед темними дубовими дверима. — Ось ми й прийшли. Це читальна зала.

— А чим закінчилась історія з Орфеєм? — запитала я. — Він повернув собі дружину?

Секретар сумно засміявся:

—Ні, любонько. Не повернув. Він порушив ГЬдесову заборону. озирнувся, і його дружина так і залишилась у потойбічному світі. О. якби й ми могли зробити так само, щоб наші мертві друзі не покидали того світу!

Вичинивши перед нами двері й побокувавши, він оголосив:

— Представники агенції «Локвуд і К°»!

А далі, пропустивши нас уперед, пішов собі.

Читальна зала Товариства Орфея виявилась не дуже великою кімнатою. Якщо Локвудові батьки справді виголошували тут свою доповідь, то слухачів у них було не дуже багато. Темні книжкові полиці зусібіч оточували затишну кімнатку з килимом на підлозі, кількома кріслами й столиками. Пене-лопа Фіттес сиділа в кріслі біля каміна, милуючись язиками вогню. Її довге чорне волосся виблискувало, обличчя здавалось вирізьбленим з мармуру. Від того, що вона була молодша за інших членів Товариства, від її свіжості й краси в нас перехопило подих. Вона обернулась і з усмішкою поглянула на нас.

— Привіт. Ентоні. — сказала вона. — Люсі, Джордже, привіт. Проходьте й сідайте, будь ласка.

Над каміном, у позолоченій рамі, висів портрет жінки в чорній щжні з неглибоким вирізом, з ліхтарем у руці. Волосся жінки було зачесане назад, у великих очах відбивалось яскраве ліхтарне світло. Це обличчя було знайоме всім — з книжок, поштових марок, листівок, що продаються на Стренді. Знайоме й водночас анітрохи не схоже на зморене лице з фотографій у Будинку Фіттес.

Пенелопа Фіттес помітила мій інтерес.

—Так. це моя дорога бабуся, — сказала вона. — Саме вона заснувала Товариство Орфея, коли була ще зовсім молода. Я продовжую її справу, підтримуючи зусилля, спрямовані на вирішення Проблеми. Я щедро винагороджую всіх, хто виявляє в цій справі кмітливість. Саме тому я й збираюсь дещо запропонувати вам.

— Нову справу, Пенелопо? — запитав Локвуд.

— Ні, дещо більше. Я хочу зробити вам велику ласку. Я буду рада, якщо ваша агенція об’єднається з моєю.

Отак — відразу, без зайвих слів. Свою пропозицію Пене-лопа зробила з усмішкою, та її слова просто-таки поцілили в кожного з нас, мов ракета. Мені запаморочилось у голові, а Джордж мимоволі видав не вельми приємний звук. Локву-дове обличчя заціпеніло. Таким спантеличеним я ще ніколи його не бачила. Якщо його приголомшеність під час відкриття домовини пані Баррет можна було оцінити на дев’ять балів з десяти, то зараз це була тверда десятка. Десятка з плюсом. А потім Локвуд заморгав так, ніби ніяк не міг повірити її словам.

Панна Фіттес поставилась до нашого подиву з розумінням. Навіть, я сказала б, надто ласкаво.

— Мене дуже вразило те, як ви впоралися з серйозним розслідуванням в Ілінґу, — зауважила вона. — Вразило, однак не здивувало. Я стежу за вами вже два роки, від самісінької справи зі Сходами, що кричать. Стежу і увесь час перековуюсь, що ваша команда творить справжні невеличкі дива. Ви не боїтесь найпотужніших, найнебезпечніших Гостей. Ваш Зір, Ентоні, надзвичайний, проте це не єдиний ваш Талант. Ви ще й чудовий керівник, якого мені дуже хотілося б мати в своїй команді. А ви, Люсі... — вона перевела свої темні очі на мене. — Я вельми рада, що ви взяли до уваги мою думку й повернулися до агенції «Локвуд і К°». Ваші Таланти просто незбагненні. Коли ви перейдете до мене, я допоможу вам розвинути їх. А ви. любий Джордже... — коли її очі знову блиснули, я відчула себе рибою, яку на мить викинуло хвилею на пісок, а потім знову змило у воду. — Колись ви вже працювали в моїй компанії. Можливо, тоді ми недооцінили ваш своєрідний талант. Повертайтесь до нас, і я дозволю вам користуватись Чорною бібліотекою в Будинку Фіттес. Там є безліч ще ніким не прочитаних матеріалів, справжній скарб для дослідника... — Вона поринула глибше в крісло. — Ось вам моя пропозиція. Майте на увазі, що такі пропозиції я роблю нечасто. Але ви справді зачарували мене. «Локвуд і К°» — унікальна команда. З моєю допомогою ви увійдете в історію назавжди, — вона усміхнулась нам. — Якщо хочете порадитись між собою, то прошу.

У каміні гучно тріснуло поліно. Цокав годинник на стіні. Мені бракувало сміливості поглянути на друзів.

—Дякую. Пенелопо... тобто дякую, панно Фіттес... — коли Локвуд заговорив, голос у нього був низький, незвично здушений. — Дякую вам за пропозицію. Це, як ви цілком справедливо зазначили, велика ласка. — він кахикнув. — Проте радитись між собою нам немає потреби. Я певен, що висловлю нашу загальну думку — принаймні сам я в цьому переконаний. — що для нас найбільшою цінністю є наша незалежність. Так. ми — маленька, але самостійна агенція. Пробачте, але я не думаю, що ми станемо щасливіші, коли ввійдемо до складу такої величезної компанії, як ваша.

Усмішка на вустах панни Фіттес ще грала, та її обличчя застигло, мов камінь. Нарешті вона заговорила м’яким оксамитовим голосом:

— Ні? Ви. здається, не зрозуміли мене, Ентоні. Я збираюся спеціально заради тебе створити нове відділення своєї компанії. У вас не буде дорослих керівників, ви працюватимете так само, як нині, тільки водночас до ваших послуг будуть усі невичерпні ресурси агенції «Фіттес». Я цілком довірятиму вам. Ви навіть вестимете справи, не виходячи зі свого затишного будиночка.

У читальній залі знову запала тиша. Цього разу вона тривала ще довше.

— Дякую, мадам, — відповів нарешті Локвуд. — На жаль, я знову мушу відхилити вашу пропозицію.

— Що ж, на милування нема силування, — кволо всміхнулась панна Фіттес. — Я поважаю ваше рішення.

— Будь ласка, мадам, сприйміть мої слова належним чином, — провадив Локвуд. — Я анітрохи не хочу виявити зневаги ні до вас, ні до вашої великої компанії. Сподіваюсь, що надалі між нашими агенціями з’явиться ще чимало приводів для співробітництва. Зауважу, що нам було дуже приємно працювати разом з Квілом Кіпсом у справі Ґапі. І можливо, — додав він, — не востаннє.

Отут уже в панни Фіттес не зосталося й сліду усмішки:

— ІЬдаю, що це неможливо. Пан Кіпс більше не працює в моїй агенції.

— Більше не працює?! — не зміг приховати свого подиву Локвуд. Ми з Джорджем теж роззявили роти, ніби змагаючись, хто зробить це ширше. Кіпс дуже своєчасно перейшов з агентів у керівники, тож ми всі були певні, що попереду на нього чекає нудна кар’єра, коли він поволі дряпатиметься від посади до посади. — То, виходить, він звільнився? Чи його звільнили?..

— Ні, він звільнився за власним бажанням. — відповіла панна Фіттес. — Невдовзі після справи Галі, не пояснивши жодних причин. А я не стала його розпитувати — агентів у мене багато, і я не марнуватиму час на кожного, хто відмовляється від власного щастя... Пробачте, я маю повернутися до роботи. Дякую вам за те, що завітали до мене. Подзвоніть, будь ласка, в цей дзвоник, і секретар охоче проведе вас до виходу.

Наші відвідини Товариства Орфея минули не зовсім так. як ми сподівались, тож додому ми поверталися мовчки, з відчуттям того, що в нашому житті щойно сталося дещо важливе. Зовні наче нічого й не змінилось, та все одно на серці було тривожно. Отак, без жодного слова, ми й дісталися до Портленд-Роу.

ГЬллі зустріла нас у конторі.

— Ну, як ваш похід? Медаль вам дали?

— Похід — так собі, — Локвуд умостився в улюбленому кріслі. — А тут усе гаразд?

— Усе гаразд. Як ти й просив, я склала список дослідницьких відділень Інституту Ротвела. Насправді їх виявилось не так уже й багато—десь п’ять чи шість. Список у тебе на столі.

— Дякую. ГЬллі. — Локвуд узяв зі стола список, проглянув його, поклав назад і замислено подививсь у вікно.

Ми з Джорджем тим часом розповіли ГЬллі про всі подробиці нашого візиту. Вислухавши нас, вона спохмурніла.

—Ви добре зробили, що відмовили їй,—зауважила вона. — Тут і сумніву немає. Пропозиція, звичайно, приваблива, але для нас найголовніше незалежність. Ми ж — «Локвуд і К°»!

— Дивна, до речі, пропозіщія, — підхопила я. — Панна Фіттес так хвалила нас... і водночас запропонувала перейти до її компанії—так ніби ми на порозі краху, а вона робить нам велику ласку. І до того ж наша відмова помітно засмутила її...

— Це типова поведінка для «Фіттес», — зазвичай ГЬллі ставилась до таких речей спокійно, навіть насмішкувато, тож такою сердитою я ще ніколи її не бачила. — У «Ротвелі» ми частенько про це говорили. Пенелопа Фіттес завжди чинить так. ніби має беззастережне право коїти все, що заманеться. Бо вона, бачте, голова найстарішої в країні агенції. До речі, її славетна бабуся поводилась так само.

— А що ти знаєш про її матір? — мені пригадалась фотографія сумної жінки в кабінеті Пенелопи Фіттес. — Вона теж колись керувала агенцією?

—Дуже недовго,—відповіла Голлі. — Кажуть, що вона була не така. Помітно лагідніша. Та невдовзі вона померла, й компанія перейшла до Пенелопи. До речі, Локвуде, якого року це сталось? Ти напевно це знаєш...

Та Локвуд далі дививсь у вікно й не ворухнувся навіть тоді, коли в нього на столі задзеленчав телефон.

Джордж промовисто поглянув на мене.

— Я не можу взяти слухавку, — відповіла я. — Я ж тут більше не працюю.

—Ти її ніколи не брала навіть тоді, коли працювала тут, — буркнув Джордж, одначе слухавку все-таки взяв. Співрозмовник йому трапився нівроку балакучий. Сам Джордж кілька хвилин лише пирхав та зітхав. Голлі тим часом узялася змітати останні порошинки з лицарського обладунку, що стояв за Локвудовим столом. Сам Локвуд і досі не ворушився.

Аж нарешті Джордж відірвав від вуха слухавку, затулив мікрофон долонею й покликав:

— Локвуде!

— ГЬл-м?

—Це знову той клятий хлопчисько Скіннер. Зі своїми балачками про привидів у їхньому придуркуватому селі. Каже, що там стало ще гірше. Як послухати його, так у них духи просто з каші за сніданком вискакують. Благає мене, щоб я ще раз попросив тебе приїхати, — Джордж трохи помовчав. — «Благає» — це означає суміш лестощів з відчайдушною лайкою. Дурниця, звичайно, та мене вона чомусь зачепила. Сам не знаю, чому. Одне слово, я сказав йому, що запитаю... — він поглянув на Локвуда, який досі так і не поворухнувся. — ГЬразд, можеш і далі собі тупитись у вікно, а я скажу тому малому, щоб він забирався під три чорти...

— Ні!!! — Локвуд підхопився так рвучко, що я розхлюпала чай, а ГЬллі збила мітелкою з обладунку шолом. —Дай мені слухавку! Це Денні Скіннер з Олдбері-Касл?

— Е-е... так. Це він. А що...

Локвуд ухопив слухавку, закинув ноги на стіл і звернувся спочатку до нас:

— Знайдіть залізничний розклад! Пакуйте торбини! Скасуйте всі зустрічі, призначені на завтра! — і заговорив у телефон: — Це ти, Денні? Так, це Локвуд... Так, ми нарешті вирішили прийняти твоє люб’язне запрошення!

Несподіване бажання Локвуда негайно вирушити до Олд-бері-Касл видалось нам дивним, якщо не сказати підозрілим, проте наш керівник уперто ухилявся від будь-яких розпитувань.

— Справа надзвичайно цікава, — тільки й відповідав він. — Цікава з будь-якого погляду. Ось, наприклад, ця історія з Тінню, що крадеться, — хіба вам самим не хотілося б її розслідувати? — Він широко всміхнувся й тут-таки змінив тем}⁷: — Та й покинути Лондон на деякий час нам не завадило б. Ми знаємо, що після цієї нічної історії з чорним ринком Вінкмени полюватимуть за Люсі — та й за нами всіма. Ми повинні заховатися в безпечному місці, аж поки весь цей шарварок ущухне.

— Я щось не дуже боюся цих Вінкменів, — заперечила я.

— Усе може статись, Люсі... Та й будь-що тобі не зашкодить подихати свіжим сільським повітрям... — Локвуд затарабанив пальцями по столу. — А більше там поблизу немає нічого цікавого?

— Дещо є, — відповів Джордж. — Милі за дві звідти — філія Інституту Ротвела. Може, це має відношення до того, що коїться в селі?

Те саме, до речі, спало на думку й мені.

— То ви теж згадали про це? — зрадів Локвуд, чухаючи собі кінчик носа.

— Авжеж, згадали, — провадив Джордж. — І Денні Скін-нер так само, коли приходив до нас. Він ще нарікав, що Інституту байдуже до їхніх проблем. До речі, а в списку Голлі є ця філія?

— То ж-бо й воно, що є, — відповів Локвуд. — Одна з кількох в околицях Лондона. Немає, звісно, жодних гарантій, що тут винна саме ця філія... — Локвуд стенув плечима. — Та щось тут усе ж таки наводить мене на підозри. Треба буде поглянути краєм ока, що в них там діється. Та найголовніше наше завдання — очистити село від привидів. Для цього нас, власне кажучи, й запросили. Готуймось у дорогу — вирушимо завтра.

Решта дня минула швидко. Локвуд відрядив Джорджа до архіву — довідатись щось про село Олдбері-Касл та його минуле. ГЬллі він послав до крамниці Маллета — замовити свіжої солі, залізних стружок і домовитись, щоб усе це привезли просто до вокзалу Ватерлоо. Сам він теж вирушив у якихось справах — у яких саме, він уперто не говорив. Про те, що то були за справи, ми дізнались лише наступного ранку, коли несподівано побачили на вокзалі довготелесу худорляву постать у чорному, яка чекала нас на платформі біля торбин із замовленим знаряддям.

— Я ледве впізнав тебе, Кіпсе, — буркнув замість привітання Джордж. — Без своєї цяцькованої куртки й рапіри ти сам на себе не схожий. Ліхтарний стовп, та й годі.

Кіпс і справді помітно змінився. Можливо, через те. що він більше за інших своїх колег пишався службою в агенції «Фіттес». Оздоблена діамантами рапіра, вузенькі штани, стрибуча хода — все це аж променіло гордощами. Та сьогодні на ньому були звичайнісінькі чорні джинси, чорний светр із високим горлом і довга чорна куртка на «блискавці». Джинси були, можливо, трохи завузькі, а черевики — трохи занадто блискучі, та це вже нічого не визначало. Змінилось майже все. крім хіба що вміння навівати на інших глибочезну тугу.

— Я вже все вирішив. —сказав він. коли наш потяг поволі рушив південними передмістями Лондона. — Після тієї справи Гаїті. Коли ми перебували в домі, де жила ота огидна примарна тварюка, ви всі гасали як скажені — билися, репетували. клеїли дурнів, але принаймні щось робили! А я сидів собі з книжкою, як п'яте колесо в возі. Я вже не бачу привидів. не чую їх... Я надто старий для нашої справи. Перейшов з агентів у керівники! А хто такий керівник? Нездара, що посилає інших на певну смерть! Я знав, звичайно, про це й раніше, та коли сам опинився на цьому місці, то зрозумів: досить! Більше в агенції «Фіттес» я залишатись не можу! Пора шукати іншої роботи!

— Якої? — поцікавився Джордж. — Театральним критиком? Чи вантажником на вокзалі? В такому светрі можна стати ким завгодно.

— Єй інші дурні заняття, — стенув плечима Кіпс. — Наприклад, поїхати з вами до якоїсь глушини, як оце сьогодні. Локвуд учора сказав, що йому потрібен мій досвід, та користі з мене справді буде, як із ліхтарного стовпа. Хіба що, може, чай вам заварюватиму...

— Як на мене, ти молодець, — зауважила я, — Прийняти таке рішення — це значить не дурити самого себе.

Кіпс пирхнув:

— Тут тобі, звичайно, рівних немає. Тому, мабуть, ти й повернулась до «Локвуда і К°»...

— Просто так вийшло. До того ж я лише тимчасово...

Цієї миті потяг чомусь загримотів на рейках, а коли гуркіт ущух, Локвуд і Джордж уже сперечались, кому з них нести торбини з сіллю, а Голлі пропонувала всім печиво. Тож наша з Кіпсом розмова урвалась, я тихенько сіла біля вікна й заходилась дивитись на віддзеркалене власне обличчя, що пливло, наче привид, над сірими дахами передмістя.

І справді, як так вийшло, що я знову почала працювати з Локвудом? Невже Кіпс каже правду — і я все-таки дурю сама себе? Так, останніми днями в моїй душі щось перемінилось. Після втрати черепа, вбивства Гарольда Мейлера, смертельної гонитви Клеркенвелом мені вкрай потрібна була допомога — і Локвуд запропонував її мені. Щиро кажучи, більше тут не було на кого й сподіватись. Я прийшла до нього — і це було єдиним правильним рішенням. Та яким дивним чином одне тягне за собою інше! Спочатку мені видалось природним трохи пожити в будинку на Портленд-Роу; далі — погодитись на допомогу Локвуда в пошуках черепа; потім — вирушити разом з ним у небезпечну експедицію на ринок артефактів... А тепер мені так само природно їхати з ним до Олдбері-Касл? Можна, звичайно, знайти собі силу-силенну виправдань: я мушу ховатись від Вінкменів, розслідувати справу з Інститутом Ротвела. шукати пропалий череп, просто допомогти агенції «Локвуд і К°»... Усе це правда, та за всіма цими виправданнями стоїть одне— я просто рада бути знову разом зі своїми давніми друзями.

Такі думки снувались у моїй голові, поки наш потяг вибирався з Лондона, щоб далі помчати нас просто на село. О десятій годині ранку ми без усяких пригод уже дістались до потрібної станції.

Для тих, хто хоче краще уявити собі сцену, на якій розгортались подальші моторошні події, я х\южу сказати, що село Олдбері-Касл розташоване в мальовничій місцині на південний захід—десь миль за п’ятдесят—від Лондона. Стоїть воно на крейдяній височині, оточене з трьох боків пологими лісистими пагорбами, а з четвертого — кривулястою річкою, що ліниво несе свої води. Місцина ця досить глуха — туди можна потрапити, лише діставшись саутгемптонським потягом до дерев’яної платформи, яку тут гордовито звуть «станцією», і далі подолавши пішки розбитим путівцем три чверті милі на захід. Ні вокзалу, ні навіть поганенького будиночка на тій «станції» немає й духу — лише дірявий дерев’яний поміст, від якого й тягнеться біла крива дорога до села.

Якщо туч і був колись замок, про який згадують середньовічні хронічки, то він давно вже зник. Путівець, гцо вів від платформи, проходив кам'яним містком через річку, а далі розтинав широченну, зарослою високою травою луку, скраю якої видніли перші хати. На луці паслись вівці, а десь посередині росли три величезні старі каштани, в тіні яких стримів кам'яний хрест чотирнадцятого століття — колись такі хрести ставили на ринках.

За каштанами дорога роздвоювалась, від неї відгалужувалась стежка, що вела до ґанку готелю «Захід сонця», який наш клієнт Денні Скіннер звав своїм домом. Звідти було видно й інші прикметні будівлі Олдбері-Касл: кілька крамничок, Стрілку (ряд будинків з терасами) й церкву Святого Нестора, що височіла над усім селом. Перед церквою на низенькому горбку виднів стовп із старим іржавим захисним ліхтарем. Далі починалася дорога, що вела через сусідній гай до далеких полів та пагорбів.

Коли ми пройшли міст і попрямували до села, на схилах цих пагорбів вигравало сонце; зате трава на луці, якою ми простували, була темна, вогка і вкрита памороззю, схожою на павутиння. Травою, неначе велетенські пальці, простяг-лися тіні від дерев гаю, що ріс уздовж східного боку луки. В повітрі трохи віяло димом. Був чудовий весняний день.

— Надто вже гарненьке місце для привидів, — зауважила ГЬллі.

— Гарненьке, кажеш? — я показала на велике згарище біля дороги. — Поглянь-но туди! Селяни щось палили тут.

—Або когось, —додав Кіпс.

— Ой, пхе! — зморщила носика ГЬллі.

— Когось—це навряд, — заперечив Джордж. — Щось я не бачу тут жодної обгорілої кістки. Радше за все вони палили речі, які вважали Джерелами. Й палили їх поспіхом, навіть у паніці. Але все ж таки розпочнімо з самого початку. Скажімо, з отого хреста, про який згадував наш хлопчина Денні. І Цікаво подивитись на його різьбу — невже там і справді такі страхіття?

Ми рушили туди за ним по росяній траві, що шурхотіла й шелестіла в нас під ногами. Діставшись нарешті до дерев, ми скинули на землю важкі торбини з сіллю й залізом. Навіть такого прохолодного ранку ми аж упріли.

Постамент хреста був східчастий, і його ремонтували кілька разів — і до того ж не дуже вдало, за допомогою сучасної цегли. Сам хрест був старовинний, обвітрений і вкритий блідо-зеленими плямами лишайнику, що робили його схожим на малу якогось невідомого світу. Було помітно, що колись цілий хрест було оздоблено різьбою у вигляді переплетених виноградних лоз, між листками яких ховались напівстерті зображення.

Джордж, здається, достеменно знав, куди слід дивитись. Шматок лишайника в центрі хреста було відірвано, й під ним відкрилися сліди різьби. В її лівому нижньому куті видніли крихітні фігурки людей. Вони стояли лавою, наче скраклі, що от-от поваляться на землю. З правого боку проглядалась купа черепів та кісток. А посередині, займаючи майже увесь простір зображення, височіла велетенська безформна постать із товстелезними ногами та руками й приплюснутим. майже квадратним тілом. Голова майже стерлась. Хай там яка то була істота, їй, безперечно, належала тут головна роль.

— Ось вона, — сказав Локвуд. — Моторошна Тінь, що крадеться. Хлопчина розповів мені по телефону, що минулої ночі її знову тут бачили.

Джордж недовірливо пирхнув, обводячи своїм коротким пальцем різьбу на камені.

— Що ти скажеш про це, Джордже? — запитала я.

— Учора в архіві, — заговорив Джордж. поправляючи окуляри, — я знайшов згадку про цей хрест у старому гемп-ширському путівнику. Там сказано, що луг зображено Страшний Суд, коли настає кінець світу й мерці піднімаються зі своїх могил. Кістки й черепи з правого боку — це доля грішників, а ліворуч душі праведних линуть у небо.

— А цей кремезний чолов'яга посередині? — спитав Локвуд.

— Мабуть, ангел, який усім цим керує. Ось. погляньте, — Джордж показав пальцем на химерну постать. — Бачите ці сліди? Тут, напевно, були крила. — він хитнув головою. — Будь-що ніякий це не Збирач Душ. хай там що собі балакає Денні Скіннер. Якщо селом уночі щось і вештається, то не Збирач.

— Вигадник він, цей Денні... — зауважила я. — Ти диви! Про вовка помовка, а вовк і в хату.

З дверей готелю «Захід сонця» визирнула хлоп’яча фігурка й замахала руками.

— Ну. принаймні щодо битви він не брехав, — мовив Джордж. поки ми прямували до готелю. — Ще в дев’ятому столітті в тутешніх полях, на схід від нинішнього села, відбулася сутичка між саксами й вікінгами. Колись, іще до початку Проблеми, там вели розкопки, але знайшли небагато — кілька щитів, мечів та кістяків. Часом ще фермери вивертали плугами якісь кістки, й квит. Не битва, а так собі штовханина. .. Траплялись в історії й потужніші й до того ж не такі давні битви, та жодна з них чомусь не спричинила такого клопоту⁷...

— От ми й повинні з’ясувати, чому, — відповів Локвуд. — Тому насамперед утримаймось від спільного бажання якнайшвидше придушити нашого клієнта.

Готель «Захід сонця» виявився двоповерховою дерев’яною будівлею, наполовину схованою в плетиві плюща. Та ж половина, яку було видно, свідчила, що будинок давно потребує ремонту. Головний вхід до готелю — судячи з усього, до найстарішої частини будинку. — був з боку церкви; другі двері виходили в садок, за яким починалась лука. До стовпа біля головного входу було абияк прибито вивіску з намальованим на ній великим криваво-червоним сонцем на тлі невиразного темного краєвиду. Наш юний клієнт гойдався під цією вивіскою на воротях і далі вимахував руками. Його відстовбурчені вуха сяяли в сонячному промінні, мов два рожеві ліхтарі, а сам він шкірився, дивлячись на нас із захопленням та гнівом водночас.

— Ну, нарешті! Скільки можна було збиратись! Минулої ночі тут знову була Тінь, і мерці всю ніч вештались. А всі, хто ще залишився живий, тремтіли в своїх ліжках. А ви знову все це пропустили! Хочете лимонаду? Татусь принесе вам.

— Лимонад — це чудово, — відповів Локвуд. — Але спочатку покажи нам наші кімнати.

— Кімнати? — перепитав хлопчина, далі шалено гойдаючись на воротях. —А навіщо вам кімнати? Хіба ви з Гостями не вночі битиметесь?

— Уночі, але ж не безперестану, — Локвуд простяг руку й зупинив ворота. —Ти, здається, обіцяв нам, що у вас можна буде зупинитись. Тож покажи нам, будь ласка, кімнати. Негайно.

— Ну-у... я не знаю... Зараз спитаю в татуся. Зачекайте, — він побіг до пивнички.

— Скажіть-но, — обізвався Кіпс, — це тільки мені кортить відлупцювати цього хлопчака?

— Ні, не тільки тобі, — заспокоїла його я.

Аж тут з’явився і наш клієнт — захеканий, мов тхір, що тікає з курника.

— Усе гаразд. Я роздобув для вас кімнати.

— Чудово... А чому тут лише два ключі?

— Бо в нас лише дві кімнати для гостей. Кожен ключ — від кожної кімнати.

Ми замислено втупились у Денні, думаючи, вочевидь, про одне й те саме. Аж нарешті Локвуд спокійно заговорив:

— Так, але ж нас тут п’ятеро. У кожного свої потреби, звички, розклад — і взагалі своє власне життя... Хіба у вас немає більше кімнат?

— Є. Дві. Там живемо ми: я, мій татусь і ще мій придуркуватий дідусь. І в нього, будьте певні, такі потреби й звички, що його краще не займати. Є ще комора на кухні, та вона дуже волога, там водяться щури... і навіть один привид. Нічого, не журіться! У вас буде п’ять ліжок! Тобто чотири. але одне — двоспальне. Ось вам ключ від цієї кімнати. Там біля стіни ще є розкладне ліжко. А ось ключ від другої кімнати — на два ліжка. Ви чудово розміститесь. Ідіть туди, а потім побачимось у пивничці.

Сказавши це. Денні пішов собі, й запала тяжка мовчанка. Я оглянула всіх своїх колег: ГЬллі з гарненькою валізкою, завантаженою всілякими лосьйонами та кремами; Джор-джа з підозріло худим рюкзаком, де радше за все не було навіть запасної білизни: вугласту, кощаву постать Кіпса, від якого можна було сподіватись чого завгодно, й Локвуда. Хоч із ким поселися, будь-що матимеш клопіт.

Мої колеги, вочевидь, міркували так само.

— Люсі... — заговорила нарешті ГЬллі.

— Ти випередила мене. Я згодна.

— Тоді. — сказала ГЬллі, беручи в Локвуда один ключ, — ми заселяємось до кімнати з двома ліжками, а ви, хлопці, берете номер на трьох. Тільки не чубтесь, коли сперечатиметесь. кому Дістанеться розкладне ліжко.

Ми залишили хлопців у передпокої й вирушили нагору, до нашої кімнати. Кімната виявилась маленька, акуратна й несподівано затишна — з білими мереживними покривалами на ліжках і букетом свіжої лаванди у вазі на підвіконні. Ми кинули на підлогу речі й стали біля вікна, з якого було видно луку. 3 будинків на Стрілці долинав тихий брязкіт залізних оберегів, а в повітрі приємно пахтіло лавандою.

— Чуєш. Люсі, — заговорила ГЬллі. — Я така рада, що ми виїхали сюди попрацювати... І що ти теж з нами.

— Зрозуміло. Якби не я, тобі довелося б ділити кімнату з кимось із хлопців, — відповіла я.

Голлі вдала, ніби здригнулась з огидою, й легенько поправила своє пальто.

— Справді... хоч я мала на увазі інше. Мені було так погано після того, як ти пішла від нас. Я почувалась такою винною... зате, що все так скінчилось...

— Будь ласка, годі вже, — перервала я її. — Усі гадають, ніби я пішла через тебе. Насправді це не так. Якби річ була тільки в тобі, я б залишилася, будь певна.

Я суворо поглянула на ГЬллі. Вона примирливо підняла руки: — Вудь ласка, не дивись отак на мене! Не треба сваритись. Я не хочу, щоб ти знову втратила самовладу... — вона мала на увазі той випадок у магазині Ейкмерів, коли я так розлютилась на неї, що розбудила потужний Полтергейст. І вона мала рацію — втрачати самовладу в такому переповненому привидами місці не варто, та водночас я б не сказала, що її слова надто втішили мене. Я насупилась іще дужче. — Ну от, ти знову сердишся на мене, — провадила ГЬллі. — А що я зробила тобі? Просто хотіла сказати...

— Усе гаразд. Я знаю, що ти хотіла сказати, — усміхнулась я. — Дякую, що нагадала.

—А ще я сподіваюсь, що ти все-таки знайдеш свій череп. — додала ГЬллі, трохи помовчавши. — Я розумію, що він для тебе значить.

Цього я заперечити вже не змогла й просто відповіла:

— Авжеж. Мені по-справжньому бракує його.

—Так, хоч я й не розумію, чому. Він такий бридкий... і так ненавидить мене...

— Тебе він справді не любить, — буркнула я.

— Коли я проходжу повз нього, він корчить такі гримаси...

— Це ще дурниця. Кілька разів він під’юджував мене вбити тебе. Ні, не бійся, я на це не піддалась. Навіть на пропозицію повісити тебе в шафі на вішаку.

— На вішаку?—стривожено озираючись, перепитала Голлі.

— Еге ж. Цікавий, до речі, спосіб. Дивно, звідки череп про нього дізнався... ГЬразд уже, забудьмо. Яке тобі ліжко до вподоби?

— Оте, що біля дверей.

Ми швидко порозкладали свої речі й знову вирушили вниз, до викладеного кам’яними плитами передпокою з величезними старовинними дверима. Двері вели до темної низької зали, сповненої сумовитого, солодкавого запаху пива. Тут за прилавком стояв широкоплечий сивий чоловік із хворобливо блідим обличчям, що саме витирав помиті кухлі. Його відстовбурчені вуха підказали мені, що це батько Денні

Скіннера. власник нашого готелю. У куточку біля каміна сидів якийсь дідуган з шалено виряченими очима: інших відвідувачів, крім наших колег, у пивничці не було. Локвуд і Денні саме замовляли собі лимонад, а коло них стояли Джордж із Кіпсом. похмурі й трохи набурмосені.

Я сіла на стілець біля Локвуда:

— Розкладне ліжко, здається, дісталось тобі.

Він кинув:

— Це право керівника.

— Я на таке не підписувався, — заперечив Кіпс. — Краще вже мати справу з наймоторошнішими привидами, ніж прокидатись в одному⁷ ліжку з Кабінсом.

—Нічого, коли смеркне, візьмемось і до привидів, — замріяно промовив Джордж. — До того, що живе тут, у готелі. Знищимо його, й тоді хтось із нас — або Кіпс, або я — зможе спати в коморі. А решта ГЬстей поки що зачекають.

Пан Скіннер. власник готелю, кивнув у бік дверей:

— Якщо вас цікавить наш привид, то він звичайно з’являється там. у передпокої. Кажуть, ніби то Осяйний Хлопчина. Приходить ночами й гатить у двері.

— Брехня це все! — долинув з кутка дикий рев. Дідуган біля каміна буравив нас лютими очима. — Просто вітер торсає дерева, й вони стукають гіллям у вікно! Жерти на ніч не треба, а то напхаються шинкою й сиром, а тоді їм і верзеться бозна-що! — він відсьорбнув пива.

— Це мій дідусь, — прошепотів Денні. — Поки не здурів, служив вікарієм у тутешній церкві Святого Нестора. Надто вже старий, тому ніколи не бачив привидів, а отже, й не вірить у них. І в мисливців за привидами — теж. Якщо він вас зачіпатиме, просто не звертайте на нього уваги.

— Нічого, стерпимо. Ти навчив нас бути терплячими... — Локвуд визирнув до тихого й темного передпокою. — А цієї ночі дамо раду вашому Гостеві. Чи є тут, у «Заході сонця», ще клієнти, крім нас?

— Ні, ви єдині... — господар сумно хитнув головою. — Який там «Захід сонця»! Зараз ця назва нам аж ніяк не пасує.

Не знаю вже, чи є десь у світі місце, темніше за Олдбері-Касл... Ходімо, будь ласка, на хвилинку зі мною.

Нін перекинув через плече рушник, яким щойно витирав посуд, вийшов з-за прилавка й пошкутильгав до виходу, не беручи до уваги старого, що вимагав налити ще кухоль пива. Сонце сяяло над буковим лісом, небо було ясно-блакитне й холодне. Далеко в лузі грались у квача двоє дітлахів.

— Колись тут було нівроку людно, — сказав пан Скіннер. коли ми всі зібралися за його спиною. — Гарно й затишно. Прогулянки, музика, танці й таке інше... А тепер це все скінчилось. Тільки й збираємось тут, щоб спалити одяг нових небіжчиків. Привидів тут, в Олдбері-Касл, тепер більше, ніж людей, і щодня прибувають нові. — Показавши рукою вдалину, він провадив: — Отам, під каштанами, тиняється безголова леді. Бачите місце, де затінок найгустіший? Подейкують, що то її могила. А на тому голому майданчику колись стояла шибениця. Її зруйнували багато років тому, проте діти кажуть, що й тут з’являється Гість — привид повішеного пекаря, який торгував пирогами з гнилим м’ясом.

— Сувора кара, — зауважив Джордж. — Хоч я цілком розумію вас... А ще хтось є?

— Ще є привид у церкві. Хлопець, який поліз колись на шпиль ставити громовідвід і зірвався. А тепер погляньте туди. Там, на Стрілці, половина будинків уже багато років покинуті. Сто років тому тут лютувала пошесть — грип — і залишила по собі чималенько невпокоєних душ. А ще отой ставок із качками — там двадцять років тому втопилась учителька. Я сам її пам’ятаю — панна Бейте, така сумна, тиха жінка була. Мухи не скривдить. От одного весняного ранку її й знайшли в ставку. Волосся довге, розпатлане, наче водорості...

— Ой божечки! Невже і в її привида довге волосся? — озвався Джордж. —Довге, чорне, гладеньке? Ненавиджу патлатих привидів. А ще — татуйованих.

— Джордже!

— Що?

— Цить!

— TVr вони десятками водяться, — провадив пан Скін-нер. — Ми живемо на межі світів, і ця межа щороку тоншає. Проте це зрозуміло, якщо згадати історію тутешніх місць.

— Ви маєте на увазі бойовище? — запитав Локвуд. — А де була ця битва, ви знаєте достеменно?

— Звісно. Треба пройти вздовж Поттерс-Лейн за церкву, а далі через ліс і поміж пагорбами. Коли я був ще хлопчиною, фермери частенько викопували там з землі кістки. А часом і мечі, і ще всіляке залізяччя знаходили. Тільки пам’ятайте: зараз це все прибрала до рук компанія «Ротвел». Наші селяни кілька разів ходили туди подивитись. Якщо прийти вдосвіта. то серед поля можна побачити духи воїнів. Мляві вони якісь, стоять і не ворушаться. Не те, що нинішні ГЬсті. Там вам робити нема чого, працюйте тут, у селі. Якщо зголоднієте. приходьте обідати. Сьогодні в нас тушковані тельбухи з ріпою.

— Е-е... чудово. А що іще?

— Тільки тельбухи.

— Гаразд. — усміхнувся Локвуд, а коли господар пошкандибав додому, він перевів погляд на нас. — ГЬдаю, що ми всі за піка клені якомога швидше очистити це село від Гостей. Згодні? — він усміхнувся ще ширше. —Ну, а тепер — заради Кіпсового й Джорджевого спокою — берімось відразу до при-вида, що з’являється в готелі «Захід сонця». Якнайзручніше місце для початку нашої роботи.

По обіді, призволившись бутербродами із засохлим сиром, обрізками шинки та лимонадом, ми хутко взялися до роботи. Вдвох із ГЬллі ми побалакали з жителями нашого готелю і з’ясували в Денні Скіннера та його батька дещо корисне. Крім прояву біля старих дверей, вони згадали ще про холодну пляму в передпокої, який не прогрівався навіть тоді, коли було увімкнено батареї. Пан Скіннер пригадав, що якось увечері сів там у крісло й невдовзі його легенько занудило. А Денні щодоби, близько півночі, чув зі свого ліжка гучний стукіт у двері.

У старого пана превелебного ми не допитались нічогісінько. Як і попереджував його онук, колишній вікарій анітрохи не вірив у привидів. Холодна пляма — від протягу; таємничий стукіт — від дощу; ми самі — шахраї, які хочуть замилити очі своїм клієнтам. Проте, попри всю свою зневагу до нас, він дуже зацікавився нашою роботою й цілісінький день приставав до нас, як шевська смола.

Оглядаючи будинок, ми знайшли підтвердження словам господаря. Навіть серед білого дня тут можна було відшукати сліди привидів — холод і повзучий страх, що спостерігались у передпокої й сусідній з ним кухні. Підлогу в обох приміщеннях було вкрито старовинними плитами. Решта кімнат першого поверху видавалися безпечними.

Великі вхідні двері аж почорніли по довгих літах. Ми відімкнули їх і уважно оглянули з обох боків. Із зовнішнього боку ми помітили подряпини, проте вони могли з’явитись там від чого завгодно. Від запорошеного ґанку відходила доріжка, що вела до залізної огорожі, яка перекривала вхід на церковне подвір'я.

День поволі минув. Настав час скуштувати обіцяних тельбухів. Ми посідали в пивничці за столик біля склепінчастого вікна, за яким потроху темніла трава в лузі, а гай, що оточував село, вже зовсім почорнів: тільки на старому хресті ще виблискували останні промені сонця. Надворі було похмуро й моторошно. Те саме враження, до речі, справляла й вечеря.

— Двох ГЬстей я вже бачу, — зауважив Локвуд. — Отам, біля дальнього краю луки. Дві бліді постаті пливуть у повітрі над дорогою.

Ніхто з нас їх не бачив, однак Локвудові ми повірили. З-поміж усіх нас Зір у нього був найгостріший. А в Кіпса, наприклад. Зір давно вже притупився.

— Так. тепер з мене мало користі, — зітхнув він, соваючи ложкою по тарілці тельбухи з ріпою, ніби від цього вони чарівним чином могли зробитись їстівними. — Навіть не знаю, чим я вам стану в пригоді цього вечора. Хіба що припнути мене до дверей — як принаду для Гостя?

— А це. до речі, непогана думка, — погодився Локвуд. — Треба якось буде спробувати. Але цього разу Джордж придумав для тебе дещо цікавіше. Правда, Джордже?

— Умгу, — кивнув Джордж. — Ану, поміряй.

Він пошукав у рюкзаку, що висів тут-таки на бильці стільця, дістав з нього пару окулярів у важкій оправі, з товстими кристалічними лінзами, й простяг їх Кіпсові. Той обережно покрутив їх у своїх блідих, вузьких долонях, а потім запитав:

— Що це за штучка?

—Штучка дуже рідкісна й коштовна,—пояснив Джордж. — Правду кажучи, я її викрав. Ці окуляри зроблено в Товаристві Орфея, а їхнім власником був Джон Вільям Ферфекс, колишній власник компанії «Залізо Ферфекса». Лінзи зроблено з цілих кристалів. Не знаю, навіщо, хоч певні здогади щодо цього в мене є. Спробуй-но надягти їх.

Кіпс завагався:

— А сам ти надягав їх? І що бачив?

— І Іічого. Та вони й не для мене. Радше для таких старих кротів, як ти. Спробуй, спробуй.

Кіпс нарешті з бурчанням надяг окуляри. Товста оправа сховала половину його обличчя, від чого воно стало помітно приємнішим.

— А Пенелопа Фіттес знає, що ти взяв їх?

— Ні. Нема чого їй про це знати. Годі вже хлипати, краще поглянь у вікно.

Кіпс так і зробив. І відразу завмер, вчепившись пальцями в оправу:

— Я бачу... три темні постаті скраю луки...

— А тепер зніми окуляри. Бачиш ці постаті?

Знявши окуляри, Кіпс визирнув у вікно:

— Ні... їх немає...

Джордж кивнув:

— Чудово. Неозброєним оком ти більше не бачиш привидів. А ці кристали допомагають твоїм очам це робити і. можливо, якось по-особливому фокусують світло. Я, дурень, довго не міг зрозуміти, навіщо потрібні ці окуляри. А потім пригадав, що в Товаристві Орфея чимало старих шкарбанів, які шукають змоги повоювати з Гостями. Для них і винаходять такі штучки, як ці окуляри. Вони й тобі допоможуть, Кіпсе, — Джордж махнув рукою й додав: — Ні, все гаразд, не треба мені дякувати. Принаймні словами. От грошима — це вже інша річ.

Невідомо, що так подіяло на Кіпса — чи гра світла, чи вечеря, — та мені здалося, що його очі наповнилися сльозами.

— Я... я не знаю, що сказати... — почав він. — Це просто диво... — він несподівано замовк і насупився. — Але ж... якщо хтось винайшов такі окуляри, то чому їх немає в кожної дорослої людини?

Мені, до речі, теж хотілось це знати.

— Отой чолов’яга з «Орфея» натякав, що це лише прототип, — відповів Джордж. — Може, ці окуляри шкідливі для очей, а може, дозволяють бачити не всіх привидів. Цього ми не знаємо. Я просто сподівався, що ти перевіриш ці окуляри. Кіпсе. До речі, в нас для тебе є й зайва рапіра.

— Навіть якщо так. — підхопила ГЬллі, коли Кіпс акуратно поклав окуляри біля своєї тарілки, — хіба це добре, що ніхто не знає про появу такого винаходу? Уявіть, скільки людей мріють про такі окуляри!

Локвуд хитнув головою:

— Є ще сила-силенна речей, пов’язаних із «Товариством Орфея». яких ми досі не розуміємо. До них ми ще візьмемось, та зараз, на цю ніч, у нас інші завдання, — він махнув у бік темного передпокою. — І найголовніше — довідатись, хто ж це стукає ночами в ті двері.

Повечерявши й порозганявши Скіннерів заради їхньої ж безпеки по їхніх кімнатах, ми зібрали наше знаряддя й вирушили до передпокою. Вже зовсім смеркло, наближалась ніч. Ми зробили всі потрібні приготування.

Коли повернуло на північ, у кімнаті стало ще тяжче й тривожніше. Локвуд засвітив газові ліхтарі. Ми сиділи й спостерігали, як виблискують і танцюють язички їхнього зеленкуватого полум’я, граючи на давніх стінах, обклеєних смугастими шпалерами.

— Трохи моторошно тут, — зізнався Кіпс. — Та все одно краще, ніж спати в одному ліжку з Кабінсом. — Він уже надяг окуляри й пильно приглядався до всіх закутків. — Думаю, ми готові.

— Як завжди, — Локвуд позирнув угору, на стелю, звідки було чути човгання ніг. — Аби лише цей старий бовдур скоріше ліг спати.

Старий бовдур — тобто превелебний пан Скіннер, дідусь Денні, — поводився зовсім не так, як личить дорослим у будинку з привидами. Кілька разів за вечір він підходив до нас, питав про якісь дурниці і йшов собі. Тільки коли повернуло

на дванадцяту, він нарешті подався до своєї спальні, проте досі ще не ліг.

— Він не вірить нам, — пояснив Локвуд. — Так само як і власному онукові. Хоче все побачити на власні очі. Щось замало віри в цього колишнього священника... ГЬразд, що там з температурою? Там, де я стою, шістнадцять градусів.

— У мене сімнадцять, — обізвався зі сходів Джордж.

— А в мене дванадцять, — відгукнулась Голлі, що стояла біля каміна. У Кіпса, перед кухонними дверима, теж було дванадцять.

— А в мене шість. І нижчає далі, — відповіла я з крісла часів королеви Анни, що стояло зліва від широких вхідних дверей. Стара лампа з дешевим абажуром кидала непевне світло на кам’яні плити під логи. —Тут, мабуть, головна точка прояву... Ого! Бачили? — світло моргнуло. — Перебої з електрикою — певна ознака ГЬстя!

—Вимкни світло, — наказав Локвуд. — Усі ставаймо до залізного кола.

Велике коло з товстих залізних ланцюгів ми заздалегідь виклали в центрі передпокою. Коло було міцне, надійне, розраховане на сильного й небезпечного ГЬстя. Всередині кола вже лежало наше знаряддя. Локвуд трохи пригасив газовий ліхтар, те саме зробили Джордж, ІЬллі, Кіпс і я. Тепер лише слабкий промінь від якоїсь лампи нагорі освітлював підніжжя сходів. Усе інше в кімнаті занурилось у пітьму.

— Щось ніби рипить, — зауважила я.

—Це старий Скіннер нагорі ніяк не засне. Коли він нарешті ляже спати?!

— А ти поклав ланцюг перед сходами, Джордже? — поцікавилася ГЬллі.

— Поклав. Старий там у безпеці.

Із-за вхідних дверей «Заходу сонця» долинув тихий звук — хтось чи то постукав, чи то задряпався. Ми завмерли.

— Чули? — прошепотіла я.

— Гак.

— Відповідатимемо?

— Hi.

Звук повторився ще раз. уже гучніше. Передпокоєм прокотилась хвиля крижаного повітря.

— Так само не відповідатимемо? — запитала я.

— Ні.

Аж тут затарабанили так люто, що старі дубові двері аж струснулись, а ми вп’ятьох позадкували.

— Комусь дуже кортить зайти, — мовив Джордж.

— Бог трійцю любить, — відказав Локвуд. — Люсі, зроби таку ласку, відчини.

Якщо ви вважаєте мене за дурепу, яка за таких обставин може вийти за межі кола, то помиляєтесь. Коли ви зустрінете Осяйного Хлопчину (або, рідше, Осяйне Дівча), то ніколи не підходьте до нього близько. ГЬстям це не до вподоби, а вони нівроку норовисті. Отож я, залишаючись у колі, просто взяла з підлоги кінець мотузка, заздалегідь прив’язаного до дверей, і обережно потягла за нього.

Мотузок напнувся. Двері поволі відчинились.

За дверима панувала та лагідна, глибока пітьма, яка завжди вражає нас опівночі. Нам ледве було видно обриси залізної огорожі, що перетинала доріжку, яка вела до церкви. Поріг біля дверей готелю був кам’яний, із виїмкою посередині, протертою за кілька століть ногами тих, хто заходив сюди втамувати спрагу.

Зараз на цей поріг не ступала нічия нога — ні справжня, ні примарна. Там просто нікого не було.

— Зрозуміло, що тут його немає, — зауважив Джордж. — Він уже всередині.

Ніби у відповідь біля крісла, над самісінькою підлогою, замерехтів вогник.

— Я бачу його... — радісно й водночас перелякано прошепотів Кіпс. — Бачу!

Спочатку привид скидався на невеличку світлу кулю, не більшу за мою долоню. Пульсуючи потойбічним сяйвом, він поволі крутився, надимався, аж поки набув обрисів маленького хлопчини з тонесенькими ноженятами й рученятами.

На хлопчині були подерті курточка й штанці, а з-під курточки визирали голі груди. На блідому змореному личку виблискували круглі голодні очі. Всім нам, що стояли в залізному колі, зненацька стало важко дихати — крижане повітря кололо нам легені, давило шкіру, наче вода на великій глибині. Тіло хлопчини наполовину виступало з крісла, в якому я нещодавно сиділа; голову він схилив до грудей, а очі сяяли лагідно й соромливо.

Моє серце аж облилося кров’ю з жалю.

— Чую якісь звуки, — сказала я. — Ніби хтось лається. ГЬлос дорослий, чоловічий, дуже далекий.

— Ти хочеш сказати — дуже давній, — виправив мене Локвуд.

— Крізь залізну огорожу він пройти не міг. — зашепотів Джордж. — Отже, він увесь цей час був тут. Стукіт у двері — це відлуння якихось давніх подій. Воно повторюється в цій кімнаті щоночі.

Я поясню вам, що ми відчуваємо, вловлюючи звуки з далекого минулого. Це ніби слова, написані крейдою на нерівній стіні і майже цілком стерті. Збереглись лиш окремі рисочки, за якими ти марно намагаєшся відновити напис. Або можна порівняти це з погано налаштованим радіоприймачем — він шумить, тріщить, і ти знаєш, що цей шум повинен щось означати, але не можеш сказати, що саме. Ці перешкоди вкрай дратували мене, та понад усе мені кортіло довідатись, що ж ця дитина чула свого останнього вечора, тож я дослухалася далі. Хлопчина далі стояв на місці, а нерозбірливий чоловічий голос дедалі лютішав.

— Шкода, — нарешті зітхнула я. — Нічого не вдається розібрати...

— Не переймайся, — відповів Локвуд, що саме знімав з пояса каністри, наповнені сіллю та залізними стружками, й стежив за ГЬстем, який так і не ворушився. — ГЬловне — прослідкувати, куди він вирушить. Якщо він покине передпокій, ми подамося за ним. Це справді Осяйний Хлопчина? Як ти гадаєш, Джордже?

— Саме він. — Джордж витяг із піхов рапіру, що холодно зблиснула в примарному світлі, яке линуло від ІЬстя. — Привид Другого Типу. Найкраще його без зайвих балачок прохромити клинком.

— Я бачу його... — повторив Кіпс. — Це перший прояв, який я побачив за останні роки!

— Тільки не поспішаймо, — застеріг Локвуд. — Ми ж не знаємо, що він збирається робити.

Я помітила, що хлопчина раз по раз піднімає голову перелякано позирає в бік каміна, немовби звідти хтось говорив до нього. Поглянувши в той самий бік, я помітила темну пляму, не освітлену — на відміну від решти кімнати — примарним холодним сяйвом. Цікаво, хто ж там стояв? На жаль, дізнатись про це було неможливо — образ цієї людини, як і зміст її гнівних слів, був назавжди втрачений.

— Він ворушиться! — прошепотів Локвуд. — Будьте напоготові!

Осяйний Хлопчина тихенько поплив передпокоєм, утупившись своїми величезними очима в підлогу. Зненацька він повернув до нас, підвів голову, підняв свої тоненькі рученята. ніби захищаючись, і зник. У передпокої стало темно, й ми стояли, безпорадно моргаючи. Та мені здалося, що перш ніж потойбічне світло згасло, та сама темна пляма зрушила з місця й кинулась навздогін за хлопчиною.

— Думаєш, це все? — пошепки запитала в мене ГЬллі.

Я хитнула головою, хоч це й не мало жодного сенсу в пітьмі.

— Ні. Не поспішай...

Атмосфера в кімнаті нітрохи не змінилась. Це означало, що привид нікуди не подівся. А вже наступної миті Осяйний Хлопчина з’явився знову, визираючи з крісла часів королеви Анни — так само як минулого разу.

— Починається повторення, — зауважив Локвуд, позіхаючи. —Тепер це триватиме цілу ніч. У когось є жуйка?

— У Люсі, — відповів Джордж. — Остання. Решту я зжував. Пробач, Люсі.

Я нічого не відповіла. Я намагалася встановити зв’язок із хлопчиною. Усе було марно. Щоб зробити це, я мала відвернути увагу від усіх зайвих звуків і проникнути в глибини минулого, долаючи перешкоди, викликані залізним ланцюгом. Як і завжди, цей ланцюг стояв мені впоперек дороги, тільки додаючи проблем.

Аж тут тишу порушив голос — старечий, не дуже гучний, проте страшенно роздратований:

— Що там унизу коїться? Чому так темно?

Ми разом обернулись. На горішньому майданчику сходів бовваніла худорлява постать старого превелебного пана Скіннера, що тягся рукою до вимикача.

— Сер! — вигукнув Локвуд. — Назад, будь ласка, назад! Не йдіть до передпокою!

— Чому так темно? Що ви там робите?

— Ти диви! — не втримався Джордж. — Він переступив через ланцюг!

Я озирнулась на Осяйного Хлопчину, що несподівано змінився. Куди й подівся його нещасний, самотній вигляд! Він зацікавлено придивлявся до того, що діялось на сходах. Його очі скидались тепер на бездонні колодязі. Він полинув через кімнату...

Й цієї миті нас засліпило яскраве електричне світло.

— Агов! Вимкніть! Негайно вимкніть світло!

— Нам не видно...

— Що це за ігри у вас? — не вгавав старий. — Там нікого немає!..

— Ви хочете сказати, що це ви нікого не бачите! — Локвуд із прокльоном перескочив через ланцюг і помчав до сходів. Я теж виступила з кола і, досі ще моргаючи, навмання жбурнула соляну бомбу в центр передпокою. ГЬллі з Джорджем зробили те саме: потрійний спалах завершився густим снігопадом розпечених зелених іскор.

Локвуд був уже біля стіни. Ось він клацнув вимикачем, і темрява повернулась.

Осяйний Хлопчина тим часом уже тяг свої пальці до шиї старого.

Локвуд звалив Скіннера на підлогу, захищаючи його своїм тілом, і водночас махнув рапірою. Привид відсахнувся, а тоді спробував знову пробитись уперед, обігнувши клинок. Локвуд потяг старого назад, і вони врізалися спинами в низенький столик, на яком}⁷ стояла велика модель вітрильника, склеєна з сірників. Вітрильник з’їхав до краю столика й завис там у непевній рівновазі.

Локвудів клинок так хутко розтинав повітря, влучаючи в тоненькі рученята примари, що його майже не було видно. Надбігли ми з Джорджем і теж долучились до сутички, роблячи із своїх клинків залізну завісу над столом. Невдовзі ми загнали Осяйного Хлопчину у вузький закуток між нашими рапірами, що обертались у повітрі.

Прибіг і Кіпс у своїх окулярах, із соляною бомбою в руці. Він спритно влучив нею в стелю, й на привида полинув розпечений дощ, якого вкупі з нашою залізною завісою виявилось досить, щоб привид затремтів і розвалився на нерухомі туманні смуги.

Довершила цей бій модель вітрильника. Впавши на підлог}⁷. вона розлетілась на мільйон шматків.

Рештки привида скрутились у вогняну хмаринку, яка полетіла передпокоєм і зникла під кам’яною плитою біля входу до кухні.

В кімнаті знову запанувала темрява.

— Просто диво... — пролунав у темряві Кіпсів голос. — Про таке я мріяв уже багато років!

— Гаразд, — весело сказав Локвуд, знову клацаючи вимикачем. —Тепер і світло можна увімкнути.

Коли світло спалахнуло, нам відкрилося сумне видовище. Старий Скіннер — з виряченими очима, спантеличений, побитий, — лежав спиною на уламках декоративного столика в піжамі, увесь засипаний рештками моделі вітрильника, склеєної з сірників (як з’ясувалося згодом) ще любим дідусем вельмишановного колишнього вікарія.

Видовище було б ще сумнішим, якби ми могли розібрати, що він без упину бурмоче собі під ніс.

— ГЬді вже стогнати, — зіпнула я. — Мало вам, що живі залишились?

— Модель пропала? Дурниці, — підхопив Джордж. — Зате у вас тепер є чудова тривимірна головоломка. Вчіться бачити в усьому тільки хороше!

Навряд чи варто говорити, що його поради старий не послухав.

Остаточно цю справу ми розплутали наступного ранку. Замкнувши старого превелебного пана Скіннера в його кімнаті. Кіпс із Локвудом озброїлись ломиками й підняли кам’яну плиту біля кухонних дверей. Пошукавши під нею з ггів години, вони натрапили на купку дитячих кісточок та ветхого лахміття. Джордж датував їх приблизно вісімнадцятим століттям. На його думку, трапилось це все так: хлопчик-жебрак прийшов сюди, постукав у двері, йому відчинили. а потім тогочасний власник готелю пограбував цього хлопчину, вбив і заховав тіло під кам’яною підлогою. Мені, щоправда, звичайний хлопчина-прохач аж ніяк не видавався привабливою жертвою для грабіжника, хіба що він був дуже успішний, багатий прохач. Та все одно зараз уже нічого не довідаєшся.

Отже, ми очистили готель «Захід сонця» від привида, не провівши в Олдбері-Касл навіть доби. Це дуже поліпшило нам настрій, як, до речі, й Денні Скіннерові, якого ми ледве відтягли від купки викопаних кісток. Після сніданку він сказав, що сам покаже нам село, зокрема ті місця, де насамперед варто пошукати слідів потойбічних Гостей.

Першим таким місцем виявилась сусідня церква — ветха покинута споруда з пісковику й цегли, з невисокою дзвіницею й дахом, укритим брезентом. Так само старе й покинуте було кладовище при церкві, обнесене подекуди залишками муру, а подекуди — рештками живоплоту. Надгробки на ньому були зроблені з такого ж каменю, що й хрест серед луки, й на них так само давно вже стерлись і вивітрились написи. Деякі надгробки похилились так, що ладні були от-от упасти — два чи три вже впали, — та загалом поросле травою кладовище здавалось цілком спокійним, тихим місцем.

— Отут і ходить Тінь, що крадеться, — розповідав нам Денні. — Мала ГЬтті Флайндерс бачила, як Тінь іде кладовищем і на її поклик із могил піднімаються мерці. Гадаю, що це місце повинне бути першим у вашому списку, пане Лок-вуде. — Де й поділась його недовіра після нашої успішної розправи з Осяйним Хлопчиною; тепер цей клаповухий парубчак був нашим вірним прихильником, уболівальником і гордовито ступав поруч із нами. — Я певен, що з Тінню ви так само впораєтесь. Це ж дурниця!

— А сам ти бачив тут цю Тінь? — запитав Локвуд, роздивляючись на кам’яну дзвіницю, над якою серед блідого неба кружляли гайворони.

— Тут? Ні. Я бачив її в східному гайку, на Стрілецькому пагорбі. Бачите оцей путівець? Пройдіть ним десь із милю — й потрапите туди. До цього пагорба Тінь і вела мерців — мабуть, із нашого церковного кладовища. Всі бліді такі, розмиті, заплутані в плащі Тіні. Та ви й самі все побачите. — додав він, почувши, як зневажливо пирхнув Джордж. — Ви з нею впораєтесь, от побачите.

— Цікаво було б поговорити з Гетті Флайндерс, — зауважив Локвуд.

— Ні, не вийде. Вона потрапила в примарну пастку. Прямісінько біля власних дверей. Вийшла надвір у своїй святковій синій сукенці — і все, бідолашка, готова. Та мої слова тут будь-хто з хлопців підтвердить. Ходімо?

Поки ми йшли путівцем, тишу в Олдбері-Касл обірвав рев моторів. Чотири автомобілі — три легкові й одна невеличка вантажівка з брезентовим тентом — вилетіли з гаю, з боку залізничної станції. Перш ніж переїхати міст, вони пригальмували, потім відігнали гудками кількох гусей, що скупчи-лись на дорозі, й помчали лукою, знову піддавши швидкості. Легкові автомобілі були чорні, а на тенті вантажівки виднів лев — емблема агенції «Ротвел». Біля самісінького готелю «Захід сонця» кортеж повернув і рушив повз церкву в бік лісу на сході. З автомобілів на нас непривітно поглянули якісь похмурі чолов'яги. Потім рев ущух, і над дорогою залишилась тільки хмара пилу.

— Знову це ротвелівське збіговисько! — Денні Скіннер сердито плюнув на узбіччя. — До свого інституту помчали... А нам — дулю! Цей «Ротвел» — неправильна агенція. Не така, як «Локвуд і К°». Нічого до ладу зробити не можуть...

— Твоя правда... — обізвався Локвуд, не зводячи очей з лісу. — Денні, я прошу тебе залишитися з ГЬллі, Джорджем і Квілом. Покажеш їм тут усе, що хочеш. А ми з Люсі швиденько збігаємо на Стрілецький пагорб, де ти бачив Тінь. Я хочу сам поглянути, що там і як. Ми скоро повернемось.

Денні повів решту нашої команди далі, а ми з Локвудом дивились їм услід.

— Тебе ж насправді цікавить не Стрілецький пагорб? — запитала я.

— Що мені той пагорб? Дерева та й годі. Ні, мене більше цікавить те, що за пагорбом. Оте саме стародавнє бойовище. Ходімо.

Ми повернулись до церкви й пітпли дорогою, що вела нас із села до лісу. Невдовзі ми дістались до ветхого дерев’яного мосту⁷, перекинутого через невеличкий струмок. Від цього мосту, як пояснив нам Денні Скіннер, було недалеко пройти між дубами й буками нагору, до того самого Стрілецького пагорба. Ліс, до якого ми зайшли, ще й досі залишався зимовим, сіро-брунатним, проте й тут відчувався початок весни — з землі пробивались яскраво-зелені стеблини, а на деревах показувався перший, ледь помітний зеленавий серпанок.

Було надзвичайно приємно й легко отак іти лісом разом з Локвудом, радіючи теплому весняному ранку. Повітря було чисте й свіже, птахи виспівували на всі лади. Локвуд мовчав. Він глибоко про щось замислився, і я знала, що це віщує нові пригоди. А я раділа вже з того, що ми йдемо разом, пліч-о-пліч.

За кілька хвилин ми дійшли до того місця, де від дороги ліворуч, у бік відкритої копальні, відходила вузька колія. На узбіччі було насипано акуратний пагорбок із каміння, на якому височів дерев’яний хрест. Під хрестом лежав букет зів’ялих квітів, а на ньому самому видніла поблякла від дощів фотографія чоловіка.

— Хтось, мабуть, потрапив у примарну пастку, — зауважила я. — Або випадково впав у копальню.

— Радше все-таки примарна пастка, — похмуро обізвався Локвуд, розглядаючи копальню. — Тут помирають здебільшого від цього.

Ми мовчки попрямували далі й десь за пів милі побачили яскраво осяяне сонцем поле. Локвуд сповільнив ходу.

— А тут, — порадив він, — звернімо краще до дерев. Там буде безпечніше.

Звернувши з дороги і вирушивши поміж деревами схилом угору, ми невдовзі дістались до вершини Стрілецького пагорба, звідки було чудово видно всю околицю. Намагаючись не виходити з затінку, ми підкрались до самісінького краю, лягли у високу траву й заходились оглядати дослідницький центр Інституту Ротвела.

Він містився трохи віддалік, посередині рівного занедбаного поля, оточеного низькими лісистими пагорбами. Чудове місце для битви, що відбулася багато століть тому: легко було уявити два війська, що зіткнулись на цій створеній самою природою арені. Цікаве, напевно, було видовище, принаймні цікавіше за те, що нині постало перед нашими очима.

Правду кажучи, дослідницький центр Інституту Ротвела уявлявся мені чимось середнім між крематорієм у Клеркен-велі й скляним кубом контори їхньої агенції на Ріджент-стріт. Або принаймні величезним скупченням яскравих чистеньких корпусів, довкола яких снують десятки агентів. Проте нічого такого я не побачила. Внизу, під пагорбом, дорога повертала, вела через занедбані пшеничні поля і уривалась поблизу кількох розкиданих по голій місцині металевих ангарів. Звідси, з вершини, ці ангари скидались на невеличке стадо корів, що лягли перепочити. Ці ангари. з півкруглими покрівлями й нечисленними вікнами, мали тільки дві прикметні риси: вони були вкрай дешеві і вкрай легкі для встановлення. Майданчик довкола ангарів було вирівняно й засипано рінню. З землі стриміли два високі стовпи з прожекторами для нічного освітлення; від прожекторів аж до землі абияк теліпались ветхі дроти. Майданчик зусібіч оточувала огорожа з металевої сітки. За єдиними помітними ворітьми стояли ті самі чотири автомобілі, які нещодавно промчали повз нас. Натомість жодної живої душі видно не було.

— Якийсь непоказний цей дослідницький центр, — зауважила я.

— Справді? — тихо обізвався Локвуд, проте я вловила радісне збудження в його голосі. — Еге ж, непоказний. Зате робота тут триває серйозна. Великі тимчасові ангари за огорожею, прямісінько серед давнього бойовища. Я думаю...

— Думаєш, що це і є «місце крові»?

— Напевно. Я ладен закластись, що ота стародавня різанина є початковою точкою того, чим вони тут займаються. А от чим саме вони займаються, серед білого дня не з’ясуєш. Ця огорожа, здається, в них не дуже міцна. Завітати сюди серед ночі з обценьками — і все буде готово... — Локвуд поглянув на мене. — Спробуймо?