Тінь, що крадеться

Перерва добігала кінця, і людські потоки рушили назад. Вітер ганяв газоном обгортки від бутербродів, схожі на привиди немовлят. Я нетерпляче чекала. Прийом артефактів розпочинається вдосвіта, тож і перерва в цих службовців, напевно, пізніше. Зміна в них довга, пообідати будь-що треба, тож той, хто мені потрібен, рано чи пізно мусить прийти.

Аж нарешті, десь тридцять шість хвилин на першу, я побачила знайомого худорлявого юнака, що повільно прямував сюди від Секфорд-стріт. Він ішов у теплій куртці, накинутій поверх уніформи, і в спортивній вовняній шапці, з-під якої вибивалось підстрижене біляве волосся. Руки він глибоко засунув у кишені, а вузькі плечі намагався піднімати якомога вище. Здавалося, що Гарольдові Мейлеру було холодно.

Коли він пройшов повз мене, я підхопилась із лави. Перетнувши сквер, Мейлер зайшов до крамнички, де продавали смажену картоплю, й невдовзі вийшов з неї, несучи в руках великий паперовий пакунок. Не озираючись і ступаючи вже повільніше, він подався назад.

Не чекаючи на нього, я забігла вперед і невдовзі знайшла невеличкий провулок, що відходив від Секфорд-стріт Там було нівроку тісно й страшенно тхнуло сміттям з баків. Я майнула туди і заходилась чекати, аж поки повільні кроки сповістили мене про наближення ГЬрольда Мейлера.

Він ледве-ледве плентався. Та це було навіть добре, бо я встигла як слід підготуватися до нашої зустрічі. Мейлер ішов сонячним боком вулиці, радісно нюхаючи свій пакунок із картоплею, та вже наступної миті опинився в холодному темному провулку, припечатаний моїм коліном до цегляної стіни. Я притисла йому до підборіддя лікоть:

— Привіт, ГЬрольде.

Він якось химерно кавкнув — це могло свідчити хіба що про його переляк. Я трохи послабила лікоть, і він закашляв — судячи з цього кашлю, йому не покращало.

— Люсі! — нарешті прохрипів він. — Що, в біса... що ти робиш?

— Хочу поговорити з тобою, Шрольде.

— А хіба не можна поговорити на роботі? Я спізнююсь. Я мушу повертатись! Моя перерва...

— У мене до тебе лише кілька питань. Особистих. їх найкраще обговорити тут.

— Ти жартуєш, чи що?

— Цього ранку. — провадила я, — хтось украв у мене одну річ. Вдерся до моєї квартири й поцупив склянку з привидом. Більше не взяв нічого — ні грошей, ні інших цінностей. Тільки склянку. Про неї, Герольде, ніхто не знав. Ніхто, крім тебе.

Вираз очей Гкрольда Мейлера став ніби сонним і водночас ухильним. Він озирнувся туди-сюди, ніби шукаючи допомоги. а тоді криво всміхнувся. Його чоло аж виблискувало від поту.

— Не розумію, про що ти кажеш. Нічого я в тебе не крав! Забирайся геть!

— Коли я востаннє була в Клеркенвелі, ти бачив мою склянку з черепом, Гкрольде. Знаю, що бачив. А потім комусь розповів про неї. Кому?

Він засовався, й мені довелося дужче натиснути йому на горло. Можливо, даремно, бо Гарольд знову закашляв і геть забризкав мене слиною. Проте я не відступала.

— А коли й бачив, що з того? — нарешті прохрипів він. — Що мені до того, яку гидоту ти тягаєш із собою? Навіщо вона мені?

— Не викручуйся. Психологічні артефакти дуже цікавлять тебе, — наполягала я, —Три ночі тому я принесла тобі муміфіковану голову. Ти прийняв її й виписав мені квитанцію. Що ти потім зробив з тією головою?

— З головою? Спалив її! Ти ж бачила сама!

— Ні, Гарольде. Ти її не спалив. Ти сховав її, а тоді продав. Я знаю це напевно, бо ця голова того самого дня з’явилась на таємному аукціоні.

— Що?! Ти здуріла!

— Анітрохи. Я сама її там бачила.

Тут я трішки прибрехала, та іцо мені було робити? Інакше Гкрольд Мейлер і далі б усе заперечував. Та й голову на аукціоні бачила Костомаха-Фло, а їй можна було вірити напевно.

Гіїрольд облизав висохлі губи:

— ІЦо ти робиш на таємних аукціонах?

— А ти що робиш, Гіїрольде, коли продаєш заборонені артефакти? Ти знаєш, яке покарання чекає тебе за торгівлю на чорному ринку. Знаєш, як серйозно до цього ставиться інспектор Барнс. А якщо ні, то скоро дізнаєшся — це я тобі влаштую!

— Це маячня, Люсі. Ти справді божевільна!

— Питаю тебе востаннє, Гарольде, кому ти продаєш цей мотлох? І кому ти розповів про мій череп?

Стоячи впритул до Гарольда, я вперше розгледіла його очі — зеленкуваті, з жовтавими цятками. Зараз нахабство в них змінилося страхом, і я зрозуміла, що перемогла.

— Цього я не можу сказати тобі, — видихнув він. — Не можу. Це мені коштуватиме життя. А чужі вуха є всюди.

— Ми в безлюдному провулку, Гарольде, — нагадала я. — Нікого, крім нас, тут немає. А щодо вух, — я взялася за рапіру, — то зараз твої вуха повідскакують геть, якщо ти й далі мовчатимеш.

Побачивши рапіру, він люто вчепився пальцями в мій зап’ясток. Не знаю, чим би могла скінчитися наша бійка, бо Гарольд був не нижчий за мене і аж ніяк, мабуть, не слабший. Ні вух, ні будь-якої іншої частини тіла я йому, звичайно, відтяти не змогла б. Та Гіїрольд Мейлер був передусім боягуз — і це все вирішило.

— Гіїразд, гаразд, тільки відпусти мене, — прохрипів він. Я трохи позадкувала, хоч і далі тримала рапіру напоготові. Гіїрольд опустив плечі й став схожий на шмаркача-підлітка, що намагається хизуватись перед дорослішими хуліганами. — Мені треба трохи подумати... Що це, до речі, так смердить? Чи не твоя куртка?

— Ні, Гіїрольде, це баки зі сміттям.

— Тхне ніби потом...

—Тобі що. про пахощі кортить побалакати? Я чекаю відповідей на свої запитання!

— Гаразд, — він озирнувся, мов наполоханий заєць. Я вже подумала була, що він зібрався тікати, та насправді він просто перевіряв, чи ніхто не підслуховує нас. За кілька ярдів звідси сонячною вулицею проходили робітники з крематорію, та жоден з них навіть не поглянув у наш бік.

— Гаразд. — повторив Рарольд Мейлер. — Я скажу тобі, хоч сам майже нічого не знаю. Три місяці тому зі мною вийшли на зв'язок якісь люди. Напевно, з чорного ринку, достеменно я не знаю. Запропонували мені гроші, якщо я приховуватиму для них найкращі Джерела, що потрапляють до мене. Правила ДЕПРІК тепер суворіші, тож попит на артефакти зростає. Є люди, здатні заради вигоди на все. А мені потрібні гроші. Люсі. Ти просто не знаєш, як тут працюється. Платять абияк, та ще й поводяться з тобою, наче з покидьком. Це не те, що бути агентом...

— Авжеж, авжеж, — перервала я його. — Годі цих плаксивих байок. Отже, ти передаєш їм Джерела, а сам спалюєш муляжі. Так?

—Тільки найкращі, найпотужніші. Це дуже просто, бо ніхто не придивляється до того, що там котиться в піч, — він спробував сумно посміхнутись. — Ну скажи от, кому це шкодить? Нікому!

Я на тп лилась йому в черево рапірою:

—А склянка?Ти забув, що в мене вкрали цінну річ? Через те, що ти комусь прохопився про неї. Кому?

— Пробач... Я знаю, що вчинив недобре. Просто... їм потрібен добрий крам, Люсі. Скільки не даси їм, усе замало. Часом мені не трапляється нічого, й це дуже дратує їх... Проте вони не менш охоче купують і відомості про Джерела. Доводиться їм догоджати...

— Що ж це за люди? Навіщо їм Джерела?

— Не знаю.

— Які вони з себе? Опиши їх!

— Я не знаю, хто вони.

— Марно стараєшся, Пірольде, — сказала я, задкуючи ще на крок. — Ти так нічого й не розповів мені. Доведеться йти до Барнса. Відпусти мою руку.

Він схлипнув і ще міцніше вчепився в мій рукав:

— Ти нічого не розумієш, Люсі. Це небезпечні люди! Я не маю часу роздивлятись на них. Вони підходять, забирають крам і зникають. До речі, я можу тобі допомогти. Цієї ночі я маю дещо передати їм. Приходь і сама поглянь на них. Коли хочеш, простеж за ними. Згода? Я зроблю це для тебе, Люсі, якщо ти... Що? Чому ти смієшся?

— Бо я тобі не вірю. Ти викажеш їм мене і втечеш.

— Ні! Присягаюсь! Я ненавиджу їх! Я навіть майже не знайомий з ними! Мій крам, їхні гроші — й квит. Зате гроші нівроку грубі! Послухай-но: сьогодні надвечір вони передадуть мені цидулку, де буде призначено місце зустрічі. Воно щоразу змінюється. Завжди десь у Клеркенвелі, проте я ніколи не знаю, де саме. Після зміни ми з тобою можемо зустрітись. Отам, на церковному дворі, і я скажу тобі, де відбудеться зустріч. Потім ти дочекаєшся ночі в якій-небудь схованці. Вони тебе не помітять, і все вийде якнайкраще.

У мене була тисяча причин не приставати на цю ідею — і всі вони виходили з того, що на Гарольда Мейлера не можна було покладатись. Як на нього, нехай мене краще вб’ють, ніж він позбудеться своєї вигідної торгівлі. Відпустити його — це значить дати йому змогу все це влаштувати. А з іншого боку, що мені робити?

— Я не підведу тебе, — віддано зазирнув він мені в обличчя.

— ГЬразд, — помовчавши, нарешті сказала я. — Тільки якщо цього вечора зі мною щось трапиться — тобто ти якимось чином зрадиш мене, — пам’ятай: у мене є друзі, які розшукають тебе й змусять заплатити за це сповна. Тоді тобі краще буде кинутись до печі самому, ніж стати мені впоперек дороги.

Погроза, звичайно, була слабенька, проте Герольда Мейлера вона, здається, переконала. Він охоче кивнув, блідий і готовий тікати за першої-ліпшої нагоди.

— Отже, до вечора, — підтвердив він. — Побачимось у дворі церкви Святого Якова. На лаві, де розходяться чотири стежки. Я буду там. Розкажу тобі про все, що треба. Вони про тебе нічого не знатимуть. Люсі. Нічогісінько. Повір мені. Ти просто не знаєш, які це люди. Пообіцяй, що ніколи не скажеш їм ані слова про мене...

— Якщо ти дотримаєш слова, — відповіла я, — то я вчиню так само. Інакше...

— Так. я знаю. Ви, агенти, завжди чесно граєте, — він підхопив свій пакунок із смаженою картоплею, що досі лежав на землі. — Тому вас усі й люблять.

Ковзнувши курткою об стіну, Гкрольд — водночас із огидою й страхом на обличчі — прослизнув повз мене й хутко, наче щур. майнув за ріг.

— До вечора, — повторив він і зник з очей.

Дивна річ: навіть тоді, коли все здається яскравим і світлим, нас оточує темрява. Літньої сонячної днини, коли бруківка та залізні огорожі розпечені так, що їх не можна й торкнутись, тіні все одно обступають нас. Вони криються по стінних нішах та під’їздах, під мостами, під крисами капелюхів, ховаючи від нас очі їхніх господарів. Живуть у наших ротах і вухах, у торбинах і гаманцях, у бганках чоловічих курток та жіночих спідниць. Тіні постійно з нами і завжди впливають на нас.

Так я міркувала, сидячи біля вікна кав’ярні в Клеркен-вельському сквері й роздивляючись на обличчя людей у натовпі. Така вже моя робота — вдень я майже не виходжу з дому, та й загалом частіше спілкуюся з привидами, ніж із звичайними людьми.

А зараз ці звичайні люди проходили повз мене, схиливши голови. Ті самі люди, що розкладають у себе на підвіконнях срібло та залізні стружки, палять по домівках лаванду — одне слово, рятують собі життя. Чоловіки й жінки, молоді й літні, вони пропливали повз вікна кав’ярні в сяйві весняного сонця і здавались мені цілком безпечними.

Проте серед них — можливо, навіть зовсім близько, — були люди, пов’язані з темрявою. Справжньою темрявою, якій вони служили кожен по-своєму. Хтось перебував у сектах, які щиро вітали повернення в цей світ мерців і намагались вивідати в них таємні знання про потойбічне буття. Хтось купував заборонені артефакти — таких людей вабила й цінність, і небезпека цих речей: подейкували, що окремі багаті колекціонери тримають десятки Джерел, украдених із могил, в окутих залізом підвалах. А були й такі, хто використовував Джерела в своїх химерних таємних обрядах. Коли я ще працювала в агенції «Локвуд і К°». ми знайшли в катакомбах під магазином братів Ейкмер загадкове порожнє коло на підлозі, оточене купами заклятих кісток. Джордж, звичайно, висував щодо цього різні припущення, та врешті походження кола—як. до речі, й призначення, — залишилось таємницею.

Отож, попри всі зусилля ДЕПРІК, чорний ринок артефактів процвітав і надалі. І тепер, з допомогою мерзенного Гк-рольда Мейлера. я впритул наблизилась до одного з найголовніших його каналів.

Але що ж мені з цим робити далі? Хай там з ким спілкується Мейлер. ці сліди напевно приведуть мене до злочинної сімейки Вінкменів. Адже Фло бачила, як вони купили оту муміфіковану голову. Якщо мені пощастить довести зв’язок між Вінкменами й крадіжкою Джерел у крематорії, цей скандал принесе мені неабияку славу.

Та навіщо, врешті, мені ця слава?! Ні, я не кинусь відразу до Скотленд-Ярду, щоб повідомити про все інспектора Барн-са. Ні. я насамперед хочу іншого: повернути собі свій балакучий череп.

Так, ви правильно розчули. Мені був потрібен череп. Якби я сказала таке раніше, то сама собі не повірила б.

Правду кажучи, цей череп уже давно набрид мені, як скабка в пальці. Коли я вперше побачила його — того самого дня, коли мене прийняли до агенції Локвуда, — то відчула хіба що огиду й страх. Пізніше, коли череп почав розмовляти зі мною, ці почуття лише зміцніли. Він був злий, мерзенний, підступний, зухвалий... Одне слово, напишіть на папері десяток наймерзенніших людських рис, і виявиться, що цьому черепові притаманні дев’ять із них. А десятої бракує, бо вона надто вже хороша для нього. Імені цього привида я досі не знаю, та й минуле його — таємниця для мене. Нам пощастило лише з’ясувати, що за життя він грабував могили, займався чорною магією й навіть убивав — без сорому й вагань.

Чути черепа не міг ніхто, крім мене, тож природно, що між нами врешті виникли особливі стосунки. Завдяки його бандитській говірці й хижацькій моралі я врешті звикла терпіти його незліченні кпини та лайку — й до того ж сама вивчила чимало нових слівець.

Крім того—попри всю мою відразу—з’ясувалось, що я можу цілком довіряти цьому привидові.

Здебільшого він допомагав мені — до того ж досить часто — в роботі. Його проникливість і спостережливість не раз рятували мене. Кілька днів тому він підказав, що в мене за спиною привид Емми Марчмент, і таким чином я встигла вислизнути з її смертельних обіймів. А минулої ночі він натякнув — щоправда, трохи запізно, — на місце, де сховане Джерело, з яким зв’язаний привид людожера з Ілінґа. Таким чином, я була єдиним агентом, що має помічника з потойбічного світу.

До речі, моє рішення провести цей день у Клеркенвелі — без надії сподіваючись, що Гарольд Мейлер не зрадить мене, — можна було розглядати і з ширшої точки зору. Річ у тім, що череп — це привид Третього Типу, єдиного типу духів, що здатен розмовляти з людьми, й такі привиди трапляються вкрай рідко. Але ж і мій Талант спілкування з привидами був не менш рідкісний: до мене це вміла робити тільки Маріса Фіттес, бабуся теперішньої власниці агенції. З таким артефактом, як череп, я була впевнена в своїх успіхах, і це робило мене унікальним агентом. А без нього? Без нього я знову стану звичайнісіньким оперативником — умілим, проте аж ніяк не винятковим.

Чи до вподоби це було мені, чи ні, та череп певним чином визначав мою долю. Він став частиною мене самої — такої, якою я була дотепер. А нині якісь смердючі злодюги хочуть у мене відібрати його. А дзуськи! Без бою я їм не здамся!

Вінкмени були вкрай небезпечними супротивниками — це я знала з власного досвіду. Та якщо цієї ночі я вийду на їхній таємний слід, вони дізнаються, що я теж можу бути грізним супротивником.

Отак я сиділа й міркувала, сьорбаючи чай і навіть потроху куняючи, аж поки сонце сіло за дахи будинків. Запали сутінки. Я накинула куртку, поправила рапіру на поясі й вирушила до двору церкви Святого Якова.

Тільки не думайте, що я пішла туди просто так. Ні, я вже побувала там раніше — відразу після того, як від мене накивав п'ятами Мейлер. Пройшовши через залізну браму, я попрямувала до церкви просторим двором, де на великому газоні відпочивали кілька робітників з крематорію. Гйзон був акуратно підстрижений, та досі ще нерівний — після того, як багато років тому, під час навали привидів, тут було знищено могили. Церковний двір, обнесений високими цегляними стінами з кількома брамами, зусібіч оточували будівлі. З північного кінця двору виднів неокласичний фасад самої церкви Святого Якова, а увійти туди можна було або через східну браму, з боку Секфорд-стріт, або через західну—з боку Клер-кенвельського скверу. Ці брами поєднувала між собою простенька бетонна доріжка. Інша доріжка, менша, вела на південь. до вузького провулка. Там, де ці доріжки перетинались, майже посередині церковного двору стояла самотня чорна дерев’яна лава.

Я замислено пройшла повз цю лаву кілька разів. Цікаве місце для зустрічі — відкрите й водночас заховане за церковною огорожею. Те, що воно відкрите, мене влаштовувало, а от мурована огорожа — аж ніяк.

Що там казав колись мені Локвуд про те, що агент завжди повинен мати шлях до відступу? Перш ніж мати справу з потойбічним явищем, украй потрібно вивчити місце, де це відбуватиметься. І насамперед—виходи й глухі кути. Навіщо? Щоб достеменно знати, куди тікати, коли ситуація зненацька вийде з-під контролю. Трохи подумавши, я вирішила, що ця порада стосується не лише привидів, а й злодійкуватих співробітників крематорію.

51 знов обійшла церковний двір кілька разів, вимірюючи кроками відстані, ще раз і ще раз перевіряючи всі варіанти, аж поки остаточно вдовольнилась. На той час, коли я прямувала звідти до кав’ярні, я вже могла подумки накреслити докладний план двору. Л тепер, через чотири години, я готова була скористатися цим планом на практиці.

Запали сутінки, й вулиці в Клеркенвелі швидко спорожніли. Крамниці зачинялись — на їхніх вітринах загриміли залізні бар’єри. Вже засвітились численні захисні ліхтарі, і в їхньому світлі нечисленні перехожі поспішали до метро, встигнути до останніх потягів. З’явились перші загони підлітків з нічної варти. Сторож на дзвіниці ударив у дзвін, сповіщаючи про початок комендантської години.

На церковному дворі було темно. Ліхтарі світились тільки біля брам, а між ними, немов велетенський чорний гамак, розтягався простір двору. Подекуди сюди сягали кволі, бліді іскорки світла з вікон сусідніх будинків. Я увійшла в двір з боку Секфорд-стріт через найдальшу від лави браму і відразу притулилась до огорожі, щоб дати очам звикнути до тутешнього мороку.

Де Мейлер? Чи прийшов він?

Переді мною тяглась уперед доріжка — вона була світліша за довколишню траву й трохи повертала, скидаючись на ребро кістяка. На перетині доріжок я помітила чорну лаву, а придивившись пильніше, побачила, що на ній хтось сидить.

Отже, він прийшов. Чудово. Та чи самі ми тут?

Я тихенько, поволі оглянула церковний двір. Ніби все спокійно, все гаразд... І між лавою та огорожею нікого не видно.

Зійшовши з доріжки й намагаючись не потрапляти в плями світла з вікон, що падало на траву, я помалу рушила до лави, не зводячи очей із парубійка, що сидів на ній. Так, то був Гкрольд Мейлер: я впізнала і його куртку, і худорляву, схожу на веретено, постать. Сидів він спокійно — просто чекав, знічев’я втупившись у землю.

Тихо ступаючи травою, я підходила до нього.

Дорогою я зробила гак, щоб зусібіч обійти його. Навіть зі спини було помітно, який він спокійний: розкинув руки на бильці лави, схилив голову, ніби вирішив трохи подрімати.

Я сповільнила ходу й зненацька зупинилась.

Гкрольд завжди був полохливий парубійко. Як він може так тихо дрімати на самоті, потемки, перед таємною й до того ж неприємною зустріччю? Коли його кар’єра — а може, й життя — висить на волосинці?

Цей його спокій чимдалі дужче тривожив мене.

Я злякано вирячилась на нього. Чому він не ворушиться?

Чому він так химерно, неприродно похилив голову?

Мої пальці намацали руків'я рапіри. Я заціпеніла серед газону, наче статуя.

На моїй потилиці заворушилось волосся. Війнуло холодним вітром, і до мене долинув невиразний голос:

— Люсй..

Краєчком лівого ока я помітила в повітрі примарну постать — мінливу, м’яку, сплетену з незліченних тіней. Постать підлетіла ближче й зависла на відстані дотику від мене. Я відчула, як від неї повіяло гострим, наче лезо ножа, холодом. Почувши голос привида, я мимоволі здригнулась і скреготнула зубами; очі мої й далі дивились на лаву та мерця зі скрученими в'язами, що сидів на ній. Переводити погляд на примару, що висіла біля мене, — і особливо на її лице, — мені було боязко.

— Гарольде? — хрипко прошепотіла я.

— Люсі...

— Що вони зробили з тобою?

У відповідь щось тихенько тріснуло. Поглянувши вниз, я побачила блискітки льоду на рукаві своєї куртки, паморозь на черевиках. Лівий бік мого обличчя обпекло холодом, з кожним видихом з мого рота вилітали хмаринки пари. Примара була зовсім близько.

— Хто це зробив, Гарольде? Хто вбив тебе?

Мішанина переплутаних слів, збентежених і сповнених муки, аж плюснула в мій мозок. Розібрати їх я не змогла.

Мій язик пересох і наче приклеївся до рота. Ледве ворушачи ним, я заговорила:

— Скажи мені... Якщо скажеш, я зможу... зможу допомогти тобі...

Проте застосувати «Формулу Люсі Карлайл» я не могла. Принаймні зараз.

— Ти зробила це, Люсі...

Краєм ока я помітила, як до мого обличчя потяглась примарна рука.

— Ні, Герольде, ні, це неправда...

— Ти зробила це.

Його пальці шкрябали повітря біля мого лиця. Я відсахнулась. На моїй щоці блищали малесенькі крижинки, голова йшла обертом, а рука намацувала ефес рапіри.

— Ні, Гарольде! Будь ласка!

— Шукай на місці крові

— Що?

Примарна постать зникла.

Тремтячи й відчуваючи в роті присмак жовчі, я віддерла від трави примерзлі підошви й потерла долонею щоку.

Аж тут переді мною з’явились троє.

Спочатку я подумала, що це так само привиди: з їхньою появою мій мозок заціпенів. Однак я забула про рівчаки й пагорбки, що залишились на церковному дворі відтоді, як тут спустошували могили. Деякі з цих рівчаків були достатньо глибокі, щоб там могла сховатись людина: отже, ці троє й ховались тут, поки я підходила до мертвого тіла Гарольда Мей-лера, до самісінької середини їхньої пастки. Усі троє були здоровані, вбрані в чорне, й до того ж їм вистачало спритності, щоб швидко оточити мене. Один з них зайшов зліва, відрізавши мені дорогу до брами, крізь яку я увійшла до церковного двору: решта двоє перекрили мені шляхи до двох інших брам. Якби я перед тим не зупинилась і дійшла аж до лави, то не мала б жодної змоги втекти звідси: вони неодмінно спіймали б мене, й до того ж легко.

Проте я зупинилася вчасно. Простір за моєю спиною залишався вільним.

Я обернулась і побігла.

Щоправда, побігла я не до брами, за якою ледь жевріли захисні ліхтарі, а до високого муру, що темнів між ними. Серед густющої. мов чорна кава, темряви мур видавався монолітною кам'яною плитою. Але я недарма приходила сюди вдень — і знала, що це не так.

Я мчала вгору легеньким схилом пагорба, перестрибуючи через рівчаки, що залишились від колишніх могил, і мало не вивихнувши ногу об якусь каменюку, аж поки добігла до муру. Ззаду до мене наближались троє, поволі стискаючи півколо.

Тут у мурі були старі двері — зачинені, але з важким замком, що виступав назовні, й поперечками, на які можна було поставити ногу. Я вилізла нагору, вхопилася за горішній край дверей, що не сягав нижнього краю ветхої арки, а потім, спираючись однією ногою об поперечку брами, щосили тгідтяглась. Мої пальці лягли на горішній край арки — це було те. що мені потрібно. Відштовхнувшись ногою від поперечки, я знову підтяглась, перехилилась на той бік муру й легенько стрибнула вниз, у кущі. Саме цієї миті з протилежного боку щось важко гупнуло об браму.

Я опинилась у дворі якоїсь покинутої будівлі — можливо, садиби священника. Купи цегли та іржавих залізних жердин наводили на думку, що цей будинок колись хотіли ремонтувати, та врешті облишили, й зараз він стояв пусткою. На це я звернула увагу ще вдень. На мене зирили порожні, без шибок, вікна першого поверху, в одне з цих вікон я й майнула. Озирнувшись, я побачила на тлі зоряного неба три постаті, що лізли через мур.

Усередині будинку було повнісінько сміття. Я увімкнула ліхтарик і помчала, світячи ним, по кімнатах. На превеликий мій жаль, усі вікна по той бік споруди виявились міцно замуровані. Вибратись тут на волю було неможливо.

Ззаду лунали звуки, які свідчили, що ті троє вже в будинку.

Переді мною відкрились широкі ветхі сходи, і я помчала ними нагору, перестрибуючи через три сходини відразу.

Нагорі виявилось вікно — щоправда, засклене, але хоча б не замуроване. Притулившись обличчям до шибки, я побачила внизу, під вікном, плаский дах, а за ним — садок, що губився в темряві.

Чи було це вікно сучасне — з тих, що легко відчиняються? Звісно, ні. Старе, масивне, з тих, що піднімаються вгору. 51 потягла вікно — воно рипнуло й піднялося саме на таку висоту, щоб я просунула голову й плечі, а тоді застрягло в про-гнилій перекошеній рамі.

Я озирнулась, і моє серце зупинилось. Три постаті вже подолали половину сходів. У ватажка в руці щось блиснуло.

Часу на роздуми не було. Я протиснулась у щілину вікна, ладна вже полетіти вниз сторч головою, та зробити цього мені не вдалося. Чиясь рука міцно схопила мене ззаду за черевик. Я хвицнула вгору своєю другою, вільною ногою, і мій черевик ударився об щось м’яке. Рука відпустила мене, і я випала з вікна вниз.

Приземлившись на асфальтований дах, я хутко перекотилась убік. По тому місцю, де я тільки-но лежала, щось ударило. Я зірвала з пояса каністру з залізними стружками, націлилась і пожбурила нею в вікно. Каністра влучила в шибку прямісінько над головою, що висунулась із вікна. Друзки скла посипались, наче бурульки, в будинку хтось зарепетував, голова сховалась усередину, а я вже мчала пласким дахом і п’ятьма швидкими кроками добігла до його краю.

Звідси я побачила високий мур між садками, що в темряві скидались на чорні застиглі озера. Зіскочити в садок? Марна справа, бо невідомо, чи знайду я звідти вихід. Залишається тільки пробігти верхом муру, що проходив десь на три фути нижче даху. Я повернулась і обережно зіскочила на вузький мур. Водночас зі мною з розбитого вікна стрибнув на дах один з моїх переслідувачів.

Я, наче кицька, майнула верхом муру, дивлячись тільки перед собою й намагаючись не думати про порожнечу обабіч себе. В обох садках росли дерева, на яких виблискували срібні обереги від привидів. З темряви линув легенький запах лаванди. За своєю спиною я почула крик: щось пролетіло повз моє плече й зникло.

Я добігла до місця, де мур роздвоювався: це означало межу між садками на цій та сусідній вулицях. Праворуч від мене мур упирався в стіну якоїсь будівлі, ліворуч — у густий живопліт. Я озирнулась: один з чоловіків мчав услід за мною муром, тримаючи в руці невеликого ножа, а другий зіскочив униз і тепер біг садком, через газон. Цей міг би вже не бігти, бо невдовзі він мав упертись у живопліт. Третього я не побачила: можливо, його поранило друзками шибки. Мені принаймні хотілось на це сподіватися.

Я рушила вперед, нікуди не звертаючи й намагаючись потрапити на дорогу. Попереду виднів ще один ряд будинків. До одного з них, холодно виблискуючи в місячному світлі, прилягала оранжерея, й тут-таки закінчувався мій мур. За оранжереєю бовванів низенький дах гаража, а ще далі був прохід, який, можливо, виводив на вулицю.

Дах оранжереї був вищий за мур, яким я бігла. На мить я зупинилась, міркуючи, як бути далі, й тут мене щось ударило нижче від лівого плеча. Удар був дуже гострий і болючий. тож я похитнулась, проте втрималась на вершку муру, а тоді помчала до стіни оранжереї. Коли я підтягувалась на її дах. ліва рука в мене ніби палала вогнем; я торкнулась її пальцями правої руки, й вони змокли від крові.

Вибравшись на скляний дах оранжереї, я, раз по раз ковзаючи. побігла далі. Невдовзі я зіскочила на дах гаража. Вулиця була вже недалеко.

Ззаду долинув новий крик. Зупинившись і озирнувшись, я побачила свого переслідувача, який тільки-но видряпався на дах оранжереї. Він був більший за мене і, звичайно, набагато важчий. Бігти дахом так, як я, він не міг, тож пробирався ним майже навпочіпки, човгаючи ногами. Він скидався на товстого хлопчиська, що сидить верхи на невидимому карусельному конику.

Я дочекалась, поки він дістанеться до середини даху, а тоді витягла з кишеньки на поясі каністру з магнієм.

Трощити чужі оранжереї — погана річ, проте зараз вибору в мене не було.

Кинута мною каністра вдарилась об дах оранжереї прямісінько перед чоловіком, засліпила його своїм мертвотно-білим сяйвом і засипала розжареними залізними стружками. Чоловік скрикнув, заточився, намагаючись затулити обличчя руками, а скляний дах тим часом тріснув і завалився під ним. Разом з друзками скла мій переслідувач, огорнутий сріблястим димом, зник у глибині оранжереї.

Об цегляну стіну над моєю головою щось ударилось, а потім об асфальт двору брязнув ніж. Той упертий переслідувач із садка все-таки продерся крізь живопліт і зараз наближався до мене.

Скрутивши йому дулю, я пробігла дахом гаража, зіскочила на капот автомобіля, що стояв унизу, з нього — на землю і рушила далі газоном. Я бігла повз якісь будиночки й комори — часом досить-таки гарненькі, тільки от часу милуватись ними в мене не було. За кілька секунд я вже щодуху мчала порожніми вулицями Клеркенвела.

Сповільнити швидкість і трохи відсапнути я дозволила собі лише тоді, коли подолала десь із милю й остаточно загубилась серед вузеньких кривулястих провулків біля вокзалу Сент-Панкрас. Щоправда, зупинитись я не наважилась навіть тут. Лівий рукав моєї куртки просяк кров’ю, рука заніміла. Ніч випала холодна, тому зупинитись, а тим паче сісти — означало загинути від морозу й виснаження. До того ж поки ти на ногах, тобі не лізуть у голову зайві думки. А мені справді не хотілося зараз міркувати про те, що тільки-но сталося зі мною, а про Гарольда Мейлера й поготів.

Я чудово розуміла тільки одне — цієї ночі мені не можна повертатися додому. Люди, які хочуть убити мене, чудово знають, де я живу. Тому до Тутінґа краще буде не потикатись.

Отож я мимоволі звертала бічними вуличками на північ, ближче до центру Лондона. Довгий і болісний шлях вів мене до того єдиного прихистку, де я могла б запевно почуватися в безпеці.

Сподіваюсь, ви вже й самі зрозуміли, що то було за місце.

Так, я прямувала до будинку № 35 на Портленд-Роу.

Від Клеркенвела до Мерілебона лише три милі — ґава й та долетить. — та в обхід я дісталась туди за кілька годин. Я так натомилась, що часто-густо звертала не туди, куди слід, і до того ж намагалася йти не центральними вулицями, а провулками. щоб якомога менше натрапляти на живих людей, бо мерців я не боялась. Кілька разів я бачила вдалині автомобілі — здебільшого фургони агенцій або ДЕПРІК, — і в нинішньому своєму стані не мала довіри ні до кого з них. Не знаю вже чому, та дорогою мені не трапився жоден привид, і це також було до речі, бо коли я врешті дісталась до знайомої вулиці, на мене було страшно поглянути — так мляво пересувала я ноги.

Я пройшла повз крамницю Аріфа на розі, проминула іржавий захисний ліхтар, нишком прокралась повз череду припаркованих біля тротуару автомобілів. Довкола було тихо, темно, всі двері замкнені. Північ уже минула — такої пори жодна людина при здоровому глузді, крім агентів, не вештається по вулицях... Лише наблизившись до будинку № 35 і побачивши його темні вікна, я подумала про те, що Локвуда з командою — й це більш ніж імовірно — зараз може не виявитись удома. Ця думка змусила мене трохи повагатись, чи правильно зробила я, що прийшла сюди, та відступати було вже пізно. Я рішуче попрямувала до хвіртки.

Хвіртка й досі була ветха, розхитана, і на ній висіла та сама табличка:

Я штовхнула хвіртку і обережно рушила стежкою до будинку, ступаючи нерівними плитками. При світлі вуличного ліхтаря, що стояв біля сусіднього будинку № 37, я розгледіла блискучу залізну смуту впоперек стежки і стовп із підвішеним до нього дзвоником. Скільки розслідувань починалося для нас із тієї миті, коли серед ночі калатав цей дзвоник! І які різноманітні нам траплялись клієнти: скажімо, сімейний лікар родини Слейнів, який прийшов повідомити, що всі шестеро членів цієї родини загадковим чином зникли зі своїх ліжок... Чи єдиний, хто вижив, з компанії мисливців, що вирушили на полювання в Бромлейський ліс... А як відчайдушно дзвонила до нас небога старого Кроуфорда, коли навздогін за нею мчав Бейсвотерський привид!

Незмінним залишалось тільки одне: цей дзвоник щоразу віщував нам новий клопіт.

Я потяглася до дзвоника, озирнулась на сонну вулицю — і мене зненацька огорнув сумнів: чи не краще буде дочекатися ранку? Тоді мій несподіваний візит видаватиметься хоч трохи пристойнішим. А доти можна буде посидіти, скажімо, на сходах крамниці Арифа чи десь іще...

На щастя, ця безглузда думка хутко покинула мене. Я потребувала допомоги — і до того ж негайної.

Тому я вхопилась за шкіряне калатало й смикнула його.

Джордж колись розповідав мені, що привиди не люблять шуму — особливо від якогось залізного знаряддя. Скажімо, ще стародавні греки відганяли злих духів за допомогою залізних торохтілок та бубнів. Тож я задзеленчала так гучно, що якби на Портленд-Роу й заблукав якийсь Гість, то його ектоплазма від мого калатання мала б тут-таки розвіятись. Мені самій від цього дзвону аж зуби заломило. Він ніби продірявив чорну завісу ночі.

Прокалатавшн так секунд із двадцять, я зупинилась, відчуваючи. що моє власне серце тарабанить у грудях незгірше за дзвоник.

Минула якась хвилина — і. на моє превелике полегшення, зсередини долинули кроки, а потім блідо засвітилось пів-кругле віконце над вхідними дверима. Напевно, це хтось увімкнув кришталеву лампу-череп на журнальному столику в передпокої. Брязнув залізний ланцюжок, рипнув засув. Я трохи позадкувала — краще не стояти надто близько до дверей, бо темна постать серед ночі може кого-небудь і перелякати. надто якщо цим «ким-небудь» виявиться Джордж.

Проте то був не Джордж. а Локвуд. Саме він з’явився на дверях у довгому темному халаті й темно-синій піжамі, з рапірою напоготові. Рапіра була з тих, які завжди стоять у нашому передпокої, в підставці для парасольок. Локвуд був босий, з розкуйовдженим зі сну волоссям. Він пильно придивлявся до темряви.

Я ж простісінько стояла й не знала, що мені сказати.

— Люсі?

Цієї ночі я не спала взагалі, та й минулої змогла заснути •тільки ненадовго. За останні кілька годин мені випало зіткнутись із трьома вбивцями й свіжим привидом тільки-но вбитої людини. Я була поранена ножем, що його кинув переслідувач. Скільки в мене з’явилось подряпин та синців, важко навіть порахувати. А їла я востаннє... і не пригадаю, коли. Леґінси на моїх ногах були подерті. Я змерзла, натомилась і ледве стояла на ногах. До того ж від моєї куртки страшенно смерділо. Ось такою я стояла на дверях будинку Локвуда цієї глупої ночі.

—Локвуде...

Він був уже поруч—обняв мене однією рукою, коли я хитнулась, і повів до дверей, до світла й тепла, без упину говорячи:

— Люсі, що сталось? Ти вся тремтиш! Ходімо, ходімо всередину!

Мене огорнули знайомі запахи будинку на Портленд-Роу— заліза, солі, шкіряних курток і ще химерний присмак пороху та плісняви, який линув від розставлених по полицях масок, горщиків та інших східних цікавинок, зібраних колись в експедиціях Локвудовими батьками. Невідомо з якої причини мені перехопило горло. Проте дозволити собі заплакати я не могла. Я кілька разів моргнула, проганяючи сльози, поки Локвуд замикав за моєю спиною двері й ставив рапіру назад, до підставки для парасольок. Потім він знов обняв мене однією рукою й повів далі.

— Пробач, що так пізно потурбувала тебе, — промовила я.

— Що ти! Навіть не думай! Ти така зморена, що ледве язиком ворушиш. Ходімо краще до кухні.

На кухні я аж заплющила очі від яскравого, чистого світла. Тут усе було як раніше — пакунки з чипсами й вівсянкою, солянки, чашки, чайники. Побачила я й знайому побиту міллю подушку на Джорджевому стільці, й «скатертину мислення» — свіжу, з незнайомими мені карлючками та малюнками. Мені знову залоскотало в очах, однак Локвуд цього не помітив—він саме щось говорив мені, підставляючи стільця. Коли я сіла, він побачив мій лівий рукав і засохлу цівку крові на зап’ястку. Його обличчя відразу посерйознішало:

— Що це?

— Нічого. Проста подряпина.

Він став біля мене на коліна, стяг з мене своїми спритними довгими пальцями рукав, оголивши рану, й пильно поглянув мені в очі:

— Це рана від ножа, Люсі. Хто?.. — він підхопився. — Гаразд, розкажеш усе потім. Зараз я покличу Джорджа, й він перев’яже рану. Більше нічим не переймайся. Тут ти в безпеці.

— Дякую, я знаю. Тому й прийшла сюди.

— Хочеш чаю?

— Так, дякую. Ні, ні, я сама...

— Навіть і не думай. Сиди спокійно. Джордж тепер спить із навушниками, щоб не будити самого себе хропінням. Піду й приведу його.

Агенція «Локвуд і К ’ »

—Якщо тебе довго не буде, — відповіла я, — то я допоможу тобі. Хоча... мабуть, ні.

Він усміхнувся, стиснув по-дружньому мені плече й стрімко вийшов із кухні в своєму халаті. Я сиділа, огорнута теплом, і чи то задрімала, чи Локвуд так хутко повернувся, та мені здалося, що не минуло й секунди, як він уже з'явився разом з Джорджем — блідим, у мішкуватій піжамі, з аптечкою під пахвою.

Минало трохи часу, й переді мною вже стояли чатттка з гарячим чаєм і тарілочка з печивом. Розкрита аптечка лежала на столі разом із закривавленими ватними тампонами. Локвуд із Джорджем разом промили й перев’язали мені рану, хоча з бинтами, здається, перестарались—рука в мене тепер була, наче в мумії, що встала з саркофага. Почувалась я вже помітно краще. Поки хлопці працювали — Локвуд заварював чай. а Джордж порався з печивом, — я розповіла їм про все. що сталося. Вони слухали мене, не перебиваючи. Закінчивши розповідь, я вмочила коржик у чашку з чаєм, і всі ми кілька хвилин помовчали.

— Цей шмаркач Гарольд Мейлер... — промовив нарешті Джордж. — Неймовірно. Хто б сподівався?

— Про мертвих, як відомо, поганого не кажуть, — зауважив Локвуд. —Хоча мені цей пацючок ніколи не подобався. Надто багато й гучно сміявся, і взагалі...

— Це ще не означає, що він заслуговував на смерть, — зазначила я.

— Ні, звісно ж, ні... Але чому він умер? Чи то пак, чому його вбили? Тут є лише дві версії: чи він здуру розповів убивцям про тебе, чи вони самі провідали, що він збирається поділитись із тобою відомостями. Будь-що вони вирішили усунути цю проблему...—Локвуд хутко позирнув на мене, поки я сиділа, втупившись у стіл. — Сподіваюсь, ти не вважаєш себе винною в його смерті, Люсі. Жодної твоєї провини тут немає — ти повинна це розуміти. Мейлер сам вирішив зв'язатись із цими людьми. Те, що ти викрила його, не означає, що ти стала причиною його вбивства.

Усе це, безперечно, було саме так, проте мені від того спокійніше не ставало.

— Ставши привидом, він міг би вбити мене своїм дотиком, — спокійно сказала я. —Тоді, на церковному дворі, він стояв біля мене, але ж не зробив цього. Просто відплив собі назад.

— Так, тут він порядно вчинив, — помовчавши, зауважив Локвуд. — Принаймні чесно.

— А що він тобі сказав? — перепитав Джордж. — Про якесь «місце крові»... Що ти сама про це думаєш?

Я зітхнула:

— Нічого не можу сказати. Можливо, я взагалі не розчула як слід. Він там багато чого набалакав, але я нічогісінько не розібрала. Щоправда, його теж можна зрозуміти — за таких обставин...

Справді-бо, мало хто розмовлятиме до ладу, коли його тільки-но вбили. Я пригадала мертве Гарольдове тіло, що заклякло на лаві біля церкви. Напевно, воно досі там, серед темряви й холоду...

Я спробувала зосередитись на чомусь іншому:

— Локвуде! Як ти гадаєш, інші приймальники з Клеркен-вела теж можуть бути замішані в таких крадіжках?

Локвуд стенув плечима:

— Я не здивуюсь, якщо вони всі там у цьому замішані. Справа серйозна, гроші там крутяться грубі, тож ці люди й хочуть, щоб ти замовкла навік, Люсі. Іти додому тобі, зрозуміло, не можна. Вони чудово знають, де ти живеш.

Я кахикнула, туплячись і далі в стіл, і відповіла:

— Так, знаю. Сьогодні я сподівалась переночувати луг. Лише сьогодні. А завтра...

— Ніяких «завтра», — перервав мене Локвуд, підхопився зі стільця й попрямував до холодильника. — Додому тобі йти не можна. Принаймні доти, доки ми не знайдемо цих убивць

і не покінчимо з ними. Джордже. ти не заперечуватимеш, якщо Люсі трохи поживе з нами?

Правду кажучи, дотепер я й не згадувала про наші непрості стосунки з Джорджем. Поки Джордж перев'язував мені рану й слухав мою історію, він не висловлював нічого, крім співчуття й турботи. Проте зараз, коли він похмуро дивився на мене й вагався з відповіддю, я пригадала, як він нещодавно сердився на мене і якого болю я завдала йому своїм звільненням. Та врешті його обличчя проясніло.

— Звичайно. — промовив він. — Нехай поживе.

Мене зненацька обдало жаром — чи то від чаю з печивом, чи від несподіваної вдячності.

— Дякую. — прошепотіла я.

— З нею мені буде легше, ніж із ГЬллі, коли вона залишається в нас ночувати. — провадив Джордж. — Тоді мені доводиться мити за собою ванну, щоб там випадково не залишилося мого волосся чи бруду. З нашою старою Люсі все по-іншому. Її такі дрібниці не обходять.

Локвуд тим часом дістав пластикову пляшку й виставив на стіл склянки:

— Завжди ти бурчиш через ГЬллі, Джордже. Минулої ночі, скажімо, вона ні на що не скаржилась... Хочеш помаранчевого соку, Люсі? Твій улюблений, з м’якоттю.

—Люсіжнелюбитьсікіз м’якоттю, — заперечив Джордж. — Хіба ти забув?

— Так. твоя правда. Бо шматочки м’якоті застрягають між зубами.

Я поглянула на Локвуда, відчуваючи, що моя вд ячність дещо розвіялась.

—Так, я вип’ю соку... То Голлі вчора ночувала у вас?

— А я завжди люблю пити такий сік крізь зуби, — додав Локвуд. — Проціджуєш собі м’якоть і уявляєш, ніби ти кит. Кити так проціджують морську воду... — Він позирнув на мене й перепитав: — Що ти сказала?

— Голлі. Вона тепер ночує у вас?

— Не завжди. Залежить від того, яка випаде ніч... Хочеш вафель, Джордже?

— Так, будь ласка. Я зголоднів.

— А ти, Люсі?

— Що? Так... трохи з’їм. І часто вона тут ночує?

— Дивно, чому це так хвилює агента вільної практики, — зауважив Локвуд, вмикаючи тостер. — Якщо тобі цікаво, то в твоїй колишній кімнаті вона не спить. — І він, фальшиво насвистуючи якусь пісеньку, заходився розливати сік.

— Ні? А де ж тоді...

— До твоєї колишньої кімнати я переніс більшу частину свого одягу, — пояснив Джордж. — У мене в кімнаті накопичилося стільки книжок та приладів, що там не помістяться навіть найвужчі з моїх шортів. А в тебе на горищі достатньо місця. Якби ми знали, що ти знову з’явишся, то не чіпали б твоєї кімнати... Проте переночувати там цілком можна й зараз.

— Дякую... Дуже ласкаво з твого боку.

— Прошу. Постараюсь не розбудити тебе, коли прийду вранці по одяг.

За кілька хвилин були готові вафлі, й ми взялися до них. запиваючи їх помаранчевим соком (байдуже, з м’якоттю чи без м’якоті). Я оглянула кухню—тут усе було чистісінько. Це, звичайно, постаралася ГЬллі: я добре пам’ятала, як вона давала бій тутешньому безладу. Єдиною новою річчю, яку я помітила, була дошка з коркового дерева, підвішена до бічної стінки шафи біля сходів. До дошки була пришпилена мала південно-східної Англії — Лондон із сусідніми графствами. Від центральної точки — десь на південний схід від столиці — розходились концентричними овалами кольорові кнопки. Що то за кнопки, я не мала й гадки, проте була певна, що це Джорджева робота.

Аж нарешті Локвуд відсунув порожню тарілку й сказав:

—А тепер час поміркувати. Те, що ти розповіла нам, Люсі, має якнайважливіше значення. ДЕПРІК певен, що всі Джерела, привезені до Клеркенвела, знищують. Проте насправді частина їх — можливо, навіть більша частина, — зберігається й потрапляє на чорний ринок. Світом поширюються вкрай небезпечні речі. Візьмімо хоча б оту банку з людськими зубами з будинку Гаїті. Ми були певні, що її спокійненько спалили в печі, а що насправді? Тепер ми цього просто не знаємо.

Я здригнулася зі страху, подумавши, що до нас може повернутися той моторошний привид людожера.

— А хто прийняв ту банку, коли ви відвезли її до крематорію? — запитала я. — Чи не Мейлер?

— Ні, — відповів Локвуд. — Парубійко на прізвище Крісті. Зовні ніби чесний, але хтозна...

— Ото буде штука, якщо ця справа закрутиться знову, — заважив Джордж. — Ти. мабуть, не чула про це Люсі, але Пенелопа Фіттес дуже високо оцінила нашу роботу в Ілінґу. І хоче знову зустрітися з нами. Я думаю, що йдеться про нове завдання, а Локвуд сподівається, що нам дадуть медалі...

— А може, те й те відразу, — підморгнув мені Локвуд. — Якщо їй так сподобалась наша робота, то уяви, як вона зрадіє, коли ми викриємо це шахрайство з чорним ринком! Підаю, що тут замішані наші давні друзяки Вінкмени. Вони — серце цього павутиння, то безперечно,

— Постривай-но. Що значить «ми викриємо це шахрайство»? —перервав його Джордж. — Викривати — це не наша справа. Нам треба лише повідомити про це інспектора Барнса.

—До Барнса ми. звичайно, можемо звернутись, — протяг нудним голосом Локвуд. — Якщо хочемо, щоб ДЕПРІК усе зіпсував. Чи забрав собі всю славу. Чи й те, й друге разом.

Тепер настала моя черга. Я давно вже хотіла озватись, та ніяк не могла придумати, з чого розпочати. Локвудів інтерес до чорного ринку підказав це мені.

— Учора я зустріла Фло, — сказала я. — Вона розповіла мені, що в Лондоні з’явився новий покупець, ладний щедро платити за найкращі Джерела. І Вінкмени щосили намагаються догодити цьому чолов’язі. Ще Фло згадувала, що зараз ночами влаштовуються таємні аукціони, куди приходять продавці артефактів з усього міста. І я знаю, що саме туди потрапив Мейлерів крам, бо Фло на власні очі бачила там оту муміфіковану голову, про яку я вже говорила вам...

Я помовчала, спостерігаючи за хлопцями. Локвуд кивнув і легенько всміхнувся, тож я зрозуміла, що він такої самої думки, як і я. Прочитати ж будь-що на Джорджевому обличчі було, як завжди, неможливо.

— Є в мене ідея, — ніби мимохідь додала я. — Пробратись якимось чином на черговий аукціон. Поглянути, як усе це триває, і, якщо пощастить, з’ясувати, що ж то за новий покупець.

Локвуд замислено втупився у стелю, чухаючи собі підборіддя.

— Лише через Фло, — нарешті сказав він. — Потрапити туди ти зможеш лише через Фло. Але це вкрай небезпечний задум, Люсі.

— Дуже небезпечний, — підхопив Джордж. — Ці бандити вже намагались убити тебе, Люсі. А ти хочеш сама подати себе їм на тарілочці.

Я стенула плечима:

— Здається, так і є.

— До того ж продавці артефактів ненавидять сторонніх осіб. Ладні знищити будь-кого, хто пхає носа до їхнього проса.

— Про це я теж чула.

— І про Вінкменів також не забувай. — провадив далі Джордж. — Леопольд з Аделаїдою свого часу заприсягнись роздерти нас на шматки. Це все одно, що до осиного гнізда залізти.

— Так, Люсі, невдалий у тебе задум, — мовив Локвуд, позіхнувши на своєму стільці. — Самогубство, та й годі. Принаймні, якщо ти діятимеш сама-одна.

І він усміхнувся мені.

Разом з його усмішкою мене знов огорнуло тепло, а тоді я побачила, що Джордж зняв свої окуляри й протирає їх краєм піжамної куртки. З того, як він протирає їх, я зрозуміла, що Джордж схвильований, хоч уважно я й не придивлялась — не хотіла бачити оголеної частини його рожевого, наче в поросяти, черевця.

— Нічого не вийде, Локвуде, — нарешті сказав він. — Це неможливо.

— Можливо чи неможливо, а спробувати варто, — відповів Локвуд. замкнувши руки на потилиці й дивлячись у стелю. — Про таку чудову нагоду ми могли хіба що мріяти.

— Ми?.. — тихо перепитала я. — Ні. що ти, не треба робити дурниць... Я просто... насправді я тільки хочу...

— Знаю я. чого ти хочеш, — обірвав мене Джордж. — Повернути собі свій череп.

Я вирячилась на нього.

— Давай уже. признавайся. Це все через отой череп. Ти сумуєш за ним. А Вінкмени — це для тебе не головне.

— Так. я справді сумую за ним, — усміхнулась я. — Ні, не тому. що мені більш нема з ким поговорити, а просто... Я хочу повернути його, бо він багато для мене значить.

— Хто? Отой старий гнилий череп?

— Так.

— З усіма його мерзенними звичками? — Джордж постукав дужкою окулярів по гудзику на животі, а тоді начепив їх на ніс. — Неймовірно!

— Ти ж сам знаєш, який це рідкісний привид, — заперечила я. — Інші духи якщо й можуть спілкуватися, то лише 3*ривками слів. А череп не такий, і я... не хочу втрачати зв’язок із ним. Тому й намагаюсь знайти якийсь можливий шлях... Можу, звичайно, спробувати й сама, та якщо агенція «Локвуд і К°» готова допомогти мені, то я буду щиро вдячна. Тож останнє слово за вами.

Зо дві хвилини ми посиділи мовчки.

— Джордже. — запитав нарешті Локвуд, — скільки в нас зараз справ?

— Небагато. Скільки саме, можна запитати в ГЬллі. Цього ранку, можливо, прийде новий замовник — отой, пам’ятаєш, із села. До речі, нам перед цією зустріччю годилося б поспати.

Локвуд повільно кинув:

— Гаразд, Люсі. Можемо піти з тобою й подивитися на той аукціон. І не лише заради черепа, хоч я бачу, який він дорогий тобі. Радше через те, що ті люди намагалися зробити з тобою... — він куснув вафлю, прожував і додав: — Хоч тут, правду кажучи, ти для нас скоріше замовниця, ніж колега. Ти на це згодна?

Він поглянув на мене, і я помітила в його очах знайомий блиск — той самий, з яким він завжди чекав на майбутню пригоду. Джордж скрушно, з зітханням хитав головою, та вогник в його очах я побачила так само. Дивна річ, але тепер, ставши їхньою замовницею, я почувалася набагато краще. Так легко з ними мені ще не було відтоді, як я звільнилася з агенції.

— Згодна, — щиро відповіла я. — Дякую, Локвуде. Дякую, Джордже. А тепер... скільки я вам буду винна?

Локвуд підняв руку:

— Ти нічого не винна. Вважаймо, що ми про все домовились. А тепер, якщо ти не забула дорогу на горище, до своєї кімнати, лягаймо спати.

Цього ранку я спала як убита, а коли прокинулась, ніяк не могла зрозуміти, де я й що зі мною. Наче той водолаз, що тільки-но виринув на поверхню, я лежала й роздивлялася на свою давню милу кімнатку на горищі, осяяну вранішнім сонцем. Коли ж я нарешті сіла і озирнулась, мені здалося, що я й досі працюю в агенції «Локвуд і К°», а все, що сталось зі мною в останні місяці, було лише плутаним, похмурим сном. Аж тут я помітила Джорджеві шкарпетки, що сонними зміями звисали з підвіконня, побачила під ліжком купу його одягу, схожу на моторошний надмогильний камінь, — і все знову’ стало на свої місця.

Я незграбно прийняла душ у тісній ванній кімнаті, висунувши забинтовану ліву руку за шторку, щоб не намочити пов'язку. Далі повернулась нагору й одяглась. На превелике щастя, я знайшла біля дверей свою білизну та одяг — їх було випрано, випрасувано й складено акуратним стосиком. Я, вочевидь, залишила тут ці речі чотири місяці тому, коли поспіхом покидала будинок. За цей час хтось — радше за все, Голлі, — старанно виправ їх. Урешті з учорашнього вбрання мені довелось надягти лише спідницю; все інше на мені було свіженьке, чистеньке, й це, правду кажучи, вельми поліпшувало настрій.

Коли я одягалась, моє тіло здалось мені незвично кволим, ніби я щойно перенесла лихоманку. Я вийшла за двері й поволі зійшла на майданчик другого поверху. Стіни тут досі були прикрашені чудернацькими штучками з кісток, мушель і пір’я: то були амулети для вигнання духів та інші східні цікавинки, багато років тому привезені до Англії зниклими батьками Локвуда. Ліворуч видніли замкнені, як завжди, двері кімнати його сестри — кімнати, де вона загинула. Коротко кажучи, все було як раніше, та мені здавалось, ніби я бачу це вперше. Заборонена кімната, нещасливі спогади... Як сильно відчувалось у цьому будинку минуле, і як міцно воно тримало в своїх пазурах бідолаху Локвуда!

З вітальні поверхом нижче лунали голоси. Був уже пізній ранок, і бесіда з новим клієнтом, напевно, тривала давно. Я вирішила не заважати їм, тихенько зійшла вниз і промайнула на кухню.

В нижній частині сходів є одна дуже рипуча дощечка. На цьому місці колись померла людина, й Джордж завжди стверджував, що це рипіння (яке, присягався він, з’явилось лише по смерті тієї людини) слід вважати привидом, тільки дуже слабким. А як на мене, то була звичайнісінька сходинка. Сьогодні я геть забула про неї і все-таки наступила.

Двері вітальні були відчинені. Тільки-но дощечка рипнула, розмова урвалась.

— Це ти, Люсі? — обізвався Локвуд. — Ходи-но до нас! Ми торт їмо.

Зніяковівши, я зазирнула до кімнати. Так. усі вони були тут і сиділи у вранішньому сонячному промінні довкола низенького столика для кави: Локвуд, Джордж, Голлі — і з ними ще якийсь незнайомий хлопчина. А на столі височів розкішний торт у цукровій поливі, рожево-жовтий, наче світанок на картині митця-модерніста. Оце так постаралися заради клієнта! ГЬллі саме розливала чай.

Джордж поглянув на мене:

—Ти диви! Ще одно наша клієнтка! Просто навала, та й годі. Ану, пошукаймо під канапою, може, там ще якийсь клієнт причаївся? І за портьєрами — теж!

— Пробачте, — холодно відповіла я. — Я не хотіла заважати вам... ГЬллі, привіт.

ІЬллі поставила чайник на місце й поглянула на мене зі співчуттям. Раніше такті погляд насторожив би мене, бо віддавав би зверхністю й лицемірством. Проте зараз я нітрохи не стривожилась, навпаки, радше зраділа.

— Привіт. Люсі! — відповіла вона. — Я така рада тебе бачити! —Аж тут вона помітила мою забинтовану руку й насупилась. — Ой. .лишенько, що в тебе з рукою?

— Дурниця. Подряпина.

— Я про пов'язку! Такої неоковирної «медичної допомоги» я ще не бачила. Локвуде. Джордже! Скільки бинтів ви змарнували на неї? Дивно, що Люсі з такою пов’язкою взагалі протислась у двері!

Локвуда її слова помітно зачепили:

— Пов'язка — як пов'язка. Особливо, якщо її робили о другій годині ночі. Принаймні надійна. Може, ти потім сама її зміниш... А поки що. Люсі, ходи до нас. Ти прийшла дуже вчасно. Сідай сюди. Знайомся, це Денні Скіннер, він прийшов спитати в нас поради.

— Дякую. — відповіла я. — Зі мною все гаразд, тож я вам краще не заважатиму. Побачимося згодом, коли ви закінчите.

— Ні. без твоїх мудрих порад нам не обійтись, — усміхнувся Локвуд. — Сподіваюсь, ти приділиш нам трохи свого вільного часу? Голлі, налий-но ще чашку чаю. Джордже, відріж для Люсі шматочок торта... А тепер можна й починати.

Врешті-решт, чому б мені й не посидіти з ними? Все ж таки це краще, ніж сидіти самій на кухні й тупитись у Джор-джеву малу. Та й шматком торта поснідати буде смачніше, ніж гамбургером чи тайською локшиною, якими я зазвичай смакувала вдома. Одне слово, я майже без вагання підійшла до столу, сіла на своє звичне місце і лише тепер по-справжньому розгледіла другого за нинішній ранок Локвудового клієнта. Найприкметнішою його рисою було не скуйовджене волосся, й не брудне потріпане вбрання, і навіть не слід від ектоплазми на куртці, схожий на застиглий язик полум’я. І те, що сидів він прямо, дивився на нас переляканими очима й нервово потирав правою долонею стиснуту в кулак ліву руку, було не головне. Такі риси трапляються в наших клієнтів майже щоразу. Ні, в ньому нас вразило дещо інше...

Що саме? Його вік.

Денні Скіннер не був дорослим. Він був дитиною — хлопчиною років десяти.

Саме це й видавалось найдивовижнішим.

«Діти бачать привидів, а дорослі скаржаться на них.— пригадались мені давні Джорджеві слова. Як він тоді зауважив, є кілька незмінних правил, пов’язаних із Проблемою, й це — так зване Третє правило Джорджа Кабінса — одне з найбільш очевидних. Як співробітники психологічної агенції, ми добре знаємо, що найцінніші свідчення нам надають здебільшого діти, а стукають у наші двері тільки дорослі, бо саме в дорослих є гроші, щоб наймати нас. А ще — замість того, щоб просити допомоги, — діти часто самі б’ються з привидами (й гинуть у цих битвах) як екстрасенси, члени загонів Нічної варти чи навіть агенти.

Та сьогодні нашим клієнтом був десятирічний хлопчина. Він сидів у нас на канапі. Сам-один.

Щоправда, не зовсім сам-один. З одного боку біля нього була Голлі з чашкою чаю, а з другого — Джордж із добрячим шматком торта на тарілочці. Якби на канапі було досить місця, я теж приєдналася б до них — поправила б хлопчині подушки чи погладила по голові. Денні Скіннер здавався кволим, та водночас у ньому відчувалися рішуча вдача й сміливість — це викликало співчуття, повагу й нітрохи не дратувало. У світі, де дитина не має права бути безпорадною, де більшість із нас — дітей та підлітків — постійно ризикують своїм життям, досягти такої душевної рівноваги, як у Денні, вкрай важко.

Зовні він помітно скидався на симпатичного малого воло-цюжку — бліда шкіра, величезні блискучі очі й здоровенні вуха, що могли б нести його вперед, як вітрила. Його світло-каштанове волосся було нерівно підстрижене, а светр на ньому — більший десь на чотири розміри, тож голова й тоненька шийка стирчали звідти, наче в журавлика. Погляд хлопчини просто-таки обеззброював нас. Якби мені довелось вибирати, іцо викинути з повітряної кулі під час аварії: чи Денні, чи цілий кошик якнайчарівніших цуценят. — то будьте певні, що на землю полетів би саме цей кошик.

Джордж із ГЬллі трохи відсунулись від малого. Денні, навантажений чайною чашкою й тарілочкою з тортом, оглядався на всі боки, моргаючи своїми виряченими очима.

— Що ж... е-е... пане Скіннере, починаймо, — озвався нарешті Локвуд. піднявши руку. — Я — Ентоні Локвуд. а це мої друзі. Чим ми можемо стати вам у пригоді?

ГЬлос у Денні Скіннера виявився напрочуд гучний і глибокий:

— Чи одержали ви мого листа, сер?

— Так. одержав. Щось ніби про... — Локвуд пробіг очима пожмаканий аркуші. — Про закляте село, як я зрозумів?

— Саме так. Олдбері-Касл. Я сподівався, що ви зможете приїхати й поглянути самі, що там до чого.

—То село називається Олдбері-Касл? Дякую. А де це воно?

— У Гемпширі. сер. ГЬдина дороги потягом на південний захід від Ватерлоо, а далі ще миля на схід дорогою Олдбері-Вей. Саутгемптонський потяг відходить пів на другу, тож ви ще встигнете на нього, — хлопчина поправив свою брудну куртку й додав: — Не хвилюйтеся, спати під парканом вам не доведеться. Там у готелі «Захід сонця» є кілька цілком пристойних кімнат.

Локвуд розтулив вуста, помовчав і знову стулив їх. Потім кахикнув і відповів:

— Е-е... не поспішайте, будь ласка, пане Скіннере. Ми ще не прийняли й навіть не обговорили ваше замовлення.

— О. я певен, що ви візьметесь до цієї справи, коли дізнаєтесь про неї більше, — зауважив хлопчина, гучно відсьорбнувши з чашки. — Я просто хочу заощадити ваш час. А розповім про все вже в потязі.

— Зробімо краще по-іншому, — втрутився Джордж. — Розкажіть нам просто зараз, що це за проблема?

Денні Скіннер поставив чашку й тарілочку на стіл:

— І Іривиди, духи й таке інше. У нас там їх сила-силенна.

Локвуд поринув глибше в крісло і всміхнувся:

— І Іробачте, але це проблема цілої країни. Що таке відбувається в Олдбері-Касл, щоб ми все покинули й вирушили туди?

— У нашому селі з цим гірше, ніж деінде, — стенув плечима Денні, вочевидь здригнувшись. — У нас гинуть люди.

— Це вже погано, — Локвудова усмішка де й поділась. — І скільки людей померло від дотику привида?

— Цього року — шістнадцять.

Локвуд хитнув головою. ГЬллі зробила нотатку в записнику.

— Скільки? Шістнадцять? Із січня? Це серйозно?

— Зараз, напевно, вже сімнадцять. Коли я цього ранку виїздив, Моллі Сатер, як то кажуть, уже дихала на ладан. Минулої ночі поверталась від хворої сестри, й вони... оточили її. Спіймали серед поля. Прибігли діти з залізними палицями, та було вже запізно. А вранці я сам мало не попався, — хлопчина показав слід від ектоплазми на куртці. — Вони чекали на мене в лісі, хоч сонце вже зійшло. Я ледве дістався до потяга...

— Вони? Це ви про ГЬстей?

— Звичайно.

— Справді сумна історія. Скажіть-но, а чому до вас не приїхав хтось із дорослих? Скажімо, ваш батько чи мати? — опам’ятавшись, Локвуд поспіхом додав: — Чи вони, пробачте, також?..

Денні Скіннер гучно й сердито шморгнув носом:

— Якщо вас обходять гроші, тато заплатить вам. Він ще живий. Тільки хворий, та й не може покинути свій готель. А мама померла.

— Пробачте, — відповів Локвуд.

Хлопчина знову стенув худими плечима:

— Добре те, що вона ще не повернулась. Поки що.

Запала мовчанка.

— Скуштуйте торта. Денні, — запропонував Джордж. — Він дуже смачний.

— Правду⁷ кажучи, я не люблю тортів, — відповів хлопчина. — Я не ласун. А про те. щоб негайно виїхати, я кажу серйозно. Нам потрібна ваша допомога, а потяг пів на друїу — єдиний, яким ми можемо вирушити.

Чи то мені здалось, чи Денні зненацька став не такий безпорадний. яким здавався кілька хвилин тому? Журавлики не бувають такі наполегливі.

Як виявилось, здалося це не тільки мені. Локвуд теж спохмурнів і трохи роздратовано відповів, змахнувши уявну порошинку з коліна:

— Як я вже сказав, ми нічого не можемо відповісти вам, поки не дізнаємося більше подробиць. А щоб просто зараз виїхати з міста—то й поготів. Розкажіть нам про ваших ГЬс-тей. Якого типу привиди з'являються в Олдбері-Касл?

—А які вам потрібні?—обурився Денні. Його засмутило те, що ми тут-таки не кинулись за ним до дверей. — На луці — Спектри, біля церкви — Причаєні. В новій садибі—Холодна Діва... Це так, для початку. Там, де я живу... в готелі «Захід сонця»... є привид, що ночами стукає в двері. Одного разу я його бачив. Схожий на маленьку дитину. Хирлявий і... дуже злий. І з себе такий огидний, бридкий. Покрутився коло ґанку⁷ й пропав.

— Осяйний Хлопчина? — перепитала ГЬллі.

— Мабуть, — знову стенув плечима Денні. — Скажу лише одне: по півночі сходами з другого поверху нашого готелю краще не спускатися. В довколишньому лісі теж повно привидів — здебільшого, здається, Примар. Достеменно я не знаю, я ж не агент, як ви. А цього ранку вони мало не схопили мене — бачите цю пляму? Зовні — наче якісь давні воїни. Лежали собі спокійненько сотні років, а тепер полізли просто серед поля. І це ще — не найгірші Гості, що ночами гуляють по Олдбері-Касл. —Хлопчина помовчав, узяв зі стола чашку, ковтнув з неї чаю й з брязкотом поставив назад на тарілочку. —Як я вже казав, у нас чималі втрати. Вимерла половина села. Здебільшого дорослі — вони ж не бачать привидів. Ми — діти й підлітки — робимо все, що можемо, та самотужки нам не впоратись. Про це я теж говорив вам. — Він значуще позирнув на свій годинник.

Локвуд, не звернувши на нього уваги, запитав:

— А ДЕПРІК про це знає?

— Так, ми звертались до них. Вони нічого не роблять.

— А до інших агенцій?

— Теж звертались. І все марно, — Денні Скіннер скривлено озирнувся. — Можна мені плюнути?

— Краще не треба.

— Шкода. Недалеко від нас є Інститут Ротвела. Туди ми теж звертались — і вони навіть прислали своїх людей, щоб оцінити становище. Ті подивилися й сказали, що нічого не можуть зробити. А ще додали, що в нас, мовляв, анітрохи не гірше, ніж будь-де в країні. Тільки це брехня, — хлопчина так розлютився, що в нього на шиї аж набрякли вени.

— Ви згадали про воїнів, пане Скіннере, — втрутився Джордж. — Ви хочете сказати, що колись в Олдбері-Касл відбулася битва?

— Еге ж, битва, — підтвердив хлопчина. — 3 вікінгами чи з кимось іще. За давніх-давен.

— Цілком можливо, що річ тут саме в цій битві. — зауважив Локвуд. — Бойовища частенько стають Джерелами багатьох проявів... Правда, Джордже?

— Звичайно... — Джордж затарабанив пальцями по записнику. — Тільки по всій країні безліч бойовищ, місць колишніх повстань, пошестей, а таких спалахів вони не спричинюють. Не знаю, не знаю... Вікінги? Це надто давня історія... Навряд чи вони могли б так потривожити вас.

— Ви не вірите мені? — запитав Денні Скіннер, і вени на його шиї набрякли ще дужче. — Не вірите?

— Не віримо. Через те, що ви не хочете розповісти нам усе. Тільки ходите околяса... Отже, всі згадані вами привиди — це, звичайно, недобре, але ви сказали, що це ще не найгірше. А що ж тоді найгірше?

Наш гість потупився й відповів:

— Ваша правда. Є й дещо гірше. Просто я не хотів лякати вас. іцоб ви не передумали допомагати нам. Хотів розповісти вже в потязі.

— Ну. оскільки ми не надто поспішаємо до цього потяга, пане Скіннере. — спокійно промовив Локвуд, — принаймні сьогодні, то розкажіть нам, будь ласка, про це найгірше. А ми вже постараємось не перелякатися.

Хлопчина хитнув головою:

— Знаєте, чому я прийшов саме до «Локвуда й К°»? Бо ви такі ж молоді, як я. Сподівався, що ви краще мене зрозумієте... Ну. гаразд, слухайте. Ночами по Олдбері-Касл ходить дещо іще. — Він скулився й здригнувся так, ніби раптово змерз. — Що це таке, не знає ніхто. Але в селі його називають... — він схвильовано зітхнув і прожебонів: — Ми його називаємо... Тінь, що крадеться.

Денні засовався на стільці, переможно спостерігаючи за тим. яке враження справили на нас його слова. Він, напевно. гадав, що ми зараз зарепетуємо й забігаємо кімнатою, й був вельми засмучений тим, що цього не сталось. Локвуд лише ворухнув бровою, ГЬллі щось занотувала в записнику, а тоді почухала собі коліно. А я просто ще раз куснула шматок торта.

Джордж поглянув на хлопчину поверх окулярів:

— Чому⁷?

— Що — чому?

—Чому ви його так називаєте? І взагалі, навіщо давати якесь ім’я привидові? Такого зазвичай не трапляється... І чому саме цей привид такий страшний?

— У Лондоні сила-силенна всяких Тіней, що крадуться, — не витримала й Голлі, глянувши на спохмурнілого Денні. — Майже всяку Тінь або Причаєного можна так назвати.

—Розкажіть нам докладніше про цю Тінь, —додав Локвуд. — Доведіть, що вона варта якоїсь особливої уваги.

— Довести?! — вигукнув хлопчина, підхопившись так рвучко, що ми аж підскочили. — Ви гадаєте, що коли ви — агенти, то знаєте все? І тому вернете від мене носа?! Оті хлопці з «Ротвела* робили так само! Гаразд уже, розкажу... — він розлючено, мов бісеня, оглянув нас. — Тінь, що крадеться, не схожа на жоден відомий привид. Насамперед — своїм розміром...

— Яка ж вона завбільшки? — поцікавився Локвуд.

— Велетенська. Заввишки з сім футів, а може, й більше. Тіло кремезне, руки й ноги набряклі. За життя то був, напевно, неабиякий здоровань.

— Може, це Безногий? — припустила я. — Вони часто бувають набряклі...

— Я ж сказав, що в неї є й ноги, й руки, — буркнув Денні Скіннер. — Хіба ви оглухли? Я бачив цю Тінь на власні очі, в лісі біля Стрілецького пагорба. Вона прокрадалася між деревами рачки, похиливши голову, а з її тіла струменів чи то дим, чи то туман.

— Тобто Примарний Туман? — перепитала Голлі.

— Ні, — хитнув головою хлопчина. — Що таке Примарний Туман, я знаю. В нашому лісі його багато, часом ночами ціле село засновує. А це щось інше. Цей туман тягся за привидом, коли той пересувався. Наче плащ чи хвіст у комети. Чи як дим від багаття. В Безногих такого не буває.

— Це мене трохи зацікавило, — сказав Джордж. обтрушуючи з колін крихти торта. — А вогників на цій Тіні не було?

— По краях ніби щось мерехтіло. Якщо й вогники, то холодні. Пекельні.

— А яка ця Тінь була з себе? Вам пощастило щось розгледіти? Обличчя чи одяг?

— Ні, просто темні обриси... —хлопець несподівано вирячив очі. — Хай вам дідько! Чому б ми інакше прозвали його Тінню?

— Гіїразд уже, гаразд, — відповів Локвуд. —Тільки не треба сердитись, бо ми вас, пробачте, виштовхнемо надвір. І стежте, будь ласка, за своєю мовою, бо тут дівчата... от. скажімо, ГЬллі...

— А що ви іще могли б розповісти нам? — запитала я.

— Вам? — поглянув на мене Денні Скіннер. — Я думав, що ви теж клієнтка!

— Е-е... так. я клієнтка. Просто спостерігаю за вашою розмовою. Не звертайте на мене уваги.

Чи то Денні зроду був нервовий, чи його зробило таким життя, та він міг зненацька спалахнути гнівом і так само швидко заспокоїтись.

— Тінь дуже химерно пересувалась. — пояснив він. — І голова в неї дивна — кругла, вся в якихось ґулях. Коли я побачив її. то ледве не вмер зі страху.

— Ти зустрів її в лісі?

—Так. А інші діти бачили в інших місцях. То на кладовищі біля церкви, то на пагорбі по той бік лісу.

Локвуд насушився:

— Вона, здається, вештається де тільки схоче... Дивна річ. А чому вона там лазить? Просто так чи з якоюсь метою? Чого їй треба?

Хлопець здригнувся:

— Я знаю, чого їй треба. Вона збирає душі мерців.

Цього разу тиша запала надовго. Ні, я не сказала б, що ця звістка вразила чи перелякала нас. Ми просто дивились на хлопчину й не знали, як реагувати на його слова. З цілковитою недовірою — як поглядала я? З неприхованим кепкуванням — як зирив на нього, зневажливо пирхаючи, Джордж? Чи спокійно й трохи насмішкувато — як ГЬллі з Локвудом?

— Поясніть, будь ласка, трохи докладніше, — попросив нарешті Локвуд.

— Біля церкви в нас стоїть хрест, — відповів Денні Скін-нер. —Дуже давній, ще з доби вікінгів. На ньому є різьба, майже стерта. Багато чого взагалі не розібрати, та одна зображена постать і досі чітка. Літні люди кажуть, ніби то Збирач Душ. Він стоїть на купі кісток та черепів, а позаду — натовп людей, що туляться одне до одного, немовби той Збирач тягне їх до себе. Я бачив Тінь — це та сама постать.

—Тобто Тінь, що крадеться, — це та сама постать із різьби на стародавньому хресті?

—Так. Велетень із такими самими рисами.

— А коли ця Тінь уперше з’явилась?

— Три місяці тому. В день зимового сонцевороту.

— А раніше вона не з’являлась? На селі нічого про це не розповідають?

— Начебто ні.

Локвуд хитнув головою:

— Я не бачу жодного зв’язку між цим привидом і тією різьбою на старому хресті. Обидві постаті можуть бути великі й набряклі, але цього замало, щоб говорити про їхній зв’язок.

— Ви помиляєтесь. Такий зв’язок є.

— Який саме?

Денні Скіннер спокійно відповів:

— Три місяці тому на наше село впало закляття. Саме тоді в нас з’явились привиди. І тоді ж дорослі, один за одним, почали гинути від їхніх дотиків. Чому? Бо ця Тінь розбудила мерців. Вони встали з могил, щоб вирушити вслід за Тінню — так само як вирізьблено на хресті. Вам це треба побачити на власні очі, сер. Тоді ви все зрозумієте. Ви повинні приїхати й поглянути самі. І допомогти нам, — хлопчина знову став схожий чи то на безпорадного журавлика, чи на витрішкуватого, клаповухого волоцюжку. — Повинні

— Отакої, — сказала ГЬллі, коли ми пізніше зібрались на кухні. — Я думала, що він урешті придушить тебе, Локвуде. Я ще не бачила таких скажених хлопців.

— Знаю, — відповів, видихнувши, Локвуд. — І це тоді, коли ми ще не сказали йому «ні». Якщо буде змога, вирушимо туди наступного тижня. В тому, що він розповів, є кілька цікавих подробиць. Я просто не можу отак відразу покинути всі справи й вирушити бозна-куди на прохання якогось істеричного хлопчини.

— Як на мене, говорив він щиро. — зауважила я. — Хоч часом і прибріхував.

— Якийсь він пришелепкуватий, — похмуро промовив Джордж. — Зверніть увагу, що він так і не скуштував торта.

— Ну. ми ж не можемо ганити людину тільки за те, що вона не стала їсти торт. Джордже.

— Можемо. Як на мене, відмовлятись від торта — це неподобство. Як він там сказав? «Я не ласун». Бр-р-р!

—До того ж ГЬллі пекла цей торт сама, — сказав Локвуд. — ГЬразд. тим чи іншим чином ми погодилися, що цей хлопець трішки сам не свій. Скупчення привидів там у них. напевно, потужне, а от історія про Тінь — це вже занадто. Що ж, доведеться відвідати Денні Скіннера, коли — і якщо — ми матимемо час. А тепер берімося до нагальнішої справи — проблеми Люсі. І з цього приводу, — весело всміхнувся він, — мені щойно сяйнула одна чудова думка.

Про те, що це за думка, ми так і не почули. Локвуд відмовився говорити на цю тему і невдовзі вийшов кудись у справах. Я поволі приходила до тями після того, що випало на мою долю за останні дві доби, й щиро раділа, що можу залишитись на Портленд-Роу. Я щосили намагалася стати давнім друзям у пригоді — допомогла Джорджеві вимити посуд, а потім, коли вони з ГЬллі подалися до контори в справах агенції, вийшла в садок.

Стара крива яблуня саме стояла в цвіту, під яскравим сонцем виблискувала свіжа трава. Я сіла на лаву й довго оглядала будинки, що видніли за садком. Під муром уже з’явились перші квіти—я не знала їхньої назви; між деревами низенько пурхали пташки—які саме, я теж не розібрала, — й сповнювали повітря співом. Минулого літа, тими рідкісними вечорами, коли нам не треба було, ризикуючи життям, поспішати на роботу, ми сиділи тут усі разом і говорили, що варто було б частіше влаштовувати такі посиденьки, хоч цього «частіше*, зрозуміло, так ніколи й не траплялось: ми завжди були заклопотані. Правду кажучи, й відпочивати до ладу ніхто з нас не вмів: нам звичніше було поспішати кудись на битву з привидами. Тож у садку ми бували хіба що вряди-годи.

Зараз мене переповнювало химерне відчуття. Я почувалась ні в сих ні в тих — ніби й не працювала в агенції «Локвуд і К°», й водночас була однією з них. Так само важко мені було розібратись і в тому, що зараз відбувалось. З одного боку, я й далі вірила в те. що мені не елід кидати вільної практики — задля того, щоб не завдати шкоди Локвудові та іншим, і ця частина моєї душі почувалась ніяково через те. що я попросила їх допомогти мені відшукати череп. Адже справа ця була нівроку небезпечна. І водночас... водночас я почувалась не дуже винною. бо зараз потребу вала допомоги. Допомоги друзів. Знову ж таки — тоді, біля будинку Ґапі, Джордж сказав мені, що вже кілька місяців Локвуд тільки й шукає нагоди, щоб ризикнути своїм життям. То що тут поганого, якщо я попросила в нього допомоги в одній заплутаній справі? Чому я повинна докоряти собі за це? І що, власне, зміниться внаслідок цього мого прохання?

Щиро кажучи, дати раду власним почуттям мені було вкрай важко. Зараз, сидячи в садку, я знала напевно тільки одне — я дуже рада повернутися до своєї давньої команди, хай навіть і тимчасово.

Невдовзі по обіді повернувся Локвуд. Від нього тхнуло гнилизною й водоростями, тож я здогадалась, що він бачився з Костомахою-Фло. Це, радше за все, й було першою частиною його плану.

— Довелось пообіцяти їй льодяників на цілий рік, — сказав він. — Та все ж таки я ублагав її. Найближчий таємний аукціон відбудеться завтра вночі. Фло також туди збирається, тож вона знатиме, де й коли саме це буде. Вона проведе нас до дверей, а там ми потрапимо в лабети охоронців — Фло каже, що то справжнісінькі горили. Якщо нам пощастить, ми потрапимо на аукціон. Якщо ні, то ці горили спочатку відлупцюють нас, а тоді повідривають руки й ноги та кинуть у Темзу. Тож найголовніше д ля нас — пройти повз охорону.

— Згодна, — підтвердила я. — Незрозуміло тільки, як це зробити.

Па це, однак, Локвуд мені нічого не відповів.

Далі Локвуд і ГЬллі вирушили до мого помешкання в Ту-тінґу, щоб забрати звідти мої речі та одяг. Мене вони з собою не взяли. їхня подорож минула без пригод, тільки на сходах вони випадково натрапили на мого сусіда.

— Він сказав, що минулої ночі чув якийсь шум, — пояснив Локвуд. — Шум з твоєї кімнати. Він поглянув у вічко своїх дверей і побачив двох чоловіків, що стояли з ліхтариками біля твоїх дверей. Один з них тримав пістолет. Зрозумівши, що в кімнаті порожньо, вони пішли. От бачиш. Люсі, як добре, що ти не повернулась додому.

І знову я — вкотре вже — не змогла не погодитися з Лок-вудом.

ГЬллі простягла мені дві торбини з моїми речами.

— Мені важко говорити про це, Люсі, — сумно промовила вона, — але вони... вони в твоїй кімнаті перекинули все догори дном.

— Та невже? — вирячилась я на неї. — Чого ж вони там накоїли?

— Ой, це просто жссхЛ Порозкидали по підлозі увесь твій одяг, перерили постіль, вивалили все з шухляд! А головне — навіщо їм таке виробляти? Наче бомба вибухнула! Мені дуже-дуже шкода, Люсі. Тобі, напевно, так тяжко про це чути...

Уникаючи погляду Локвуда, я відповіла:

—Так, звичайно. Страх та й годі. Добре, що я цього не бачила.

Одначе хай там що, а свій одяг я собі повернула.

Трохи згодом я взялась готувати вечерю і під Джорджевим керівництвом зварила макарони по-болонськи. А ГЬллі тим часом спекла бісквітний тортик.

— Коли це ГЬллі почала пекти торти? — здивувалась я. — Раніше вона й торкнутись їх боялася!

Джордж, який саме розглядав свою малу на стіні кухні, відповів:

— Ну, ГЬллі й досі більше до вподоби всякі салати, але я поволі привчаю її до справжньої їжі... До речі, а ти додала до підливи материнку? Це така травичка.

— Ти вже тричі питав про цю травичку. Так. додала. 1 макарони. здається, вже майже готові... До речі, а що це за мапа? Місця останніх скупчень привидів?

— ГМ-м? — я відчула, що Джорджеві думки блукають десь далеко-далеко. — Ні. навпаки... Це колишні скупчення привидів. ще з самого початку Проблеми. — Відчинивши двері в підвал, він гукнув: — Аго-ов! Вечеря готова!Ти ж знаєш — я шукаю відомості по старих газетах, — додав він.

З підвалу з'явились Локвуд і ГЬллі. Я нагріла тарілки під краном з гарячою водою, порозкладала по них макарони і разом з усіма сіла за стіл, поглядаючи на карту крізь серпанок ароматної пари.

— І все-таки я не розумію, Джордже, — сказала я. — За минулі роки відбулися тисячі таких навал. Тут безліч різнобарвних кнопок, але я не бачу в них жодного змісту.

— Бо я позначив лише по двадцять перших скупчень у кожному районі. — пояснив Джордж. — Кнопки різного кольору стосуються різних десятиліть, і за ними добре видно, як Проблема поволі охоплювала колами нові й нові території. Пам’ятаєш історію в Челсі, Люсі, коли я простежив місцеперебування основного Джерела аж до підвалу магазину братів Ейкмер. вивчаючи різні за часом випадки? Це щось подібне, тільки обсяг набагато ширший. І моя мапа підтверджує те, про що пишуть у книжках: початок Проблеми — на сході від Лондона, в графстві Кент.

— Там. де Маріса Фіттес і Том Ротвел уперше зіткнулися з нею. — додав Локвуд, намотуючи на виделку гарячий клубок макаронів з підливою. —До речі, Люсі, чудові макарони! А що це за чорні цяточки в підливі?

—Напевно, гриби... Ой, ні, гриби—це оцй Правду кажучи, не знаю... їж собі на здоров’я, й квит.

— Агенції «Фіттес» і «Ротвел» подолали довгу путь за останні п’ятдесят років,—провадив Джордж, поки ми жували макарони. — Ти знаєш, що на тім місці, де Маріса й Том уперше почали досліджувати привидів, тепер стоїть пам’ятник? Я, до речі, бачив його. Пам’ятник, правду кажучи, не бозна-який, але на ньому зображені двоє підлітків, що нищать славетну Примару з Мад-Лейн: Том Ротвел тримає в руці саморобну рапіру, а Маріса Фіттес стоїть із ліхтариком у нього за спиною. Саме ці дві речі стали згодом символами їхніх агенцій. Дивно уявляти собі, що саме на цьому місці було вперше використано рапіру й ліхтар...

— А чи правда, що Маріса взяла цей ліхтар у садку, в коморі? Чи це легенда? — запитала Голлі, що саме накладала собі на тарілку салату, хоч я задоволено спостерігала, що перед нею стоїть і невеличка порція макаронів. Голлі орудувала виделкою, витончено крутячи своїм гарненьким рученям.

— Правда, — кивнув Джордж. — У коморі біля дачного будинку своїх батьків. Саме з цим ліхтариком вона й почала вивчати психологічне поле, що виникає з появою привидів. Маріса й Том були геніальними винахідниками. Саме вони першими розпочали експерименти з залізом і сріблом. Том ще пробував заносити до будинків, населених привидами, клітки з котами — саме ці звірята стали першими системами сповіщення про появу Гостей. Щоправда, невдовзі він це облишив, бо коти в таких будинках казилися.

— Яке неподобство, — зауважила ІЬллі. — Бідолашні киці!

— Як на мене, ці киці були корисніші за отой твій придуркуватий дзвоник, Джордже, — не витримала я.

Джордж засмоктав черговий клубок макаронів:

— Ти про ПСРС? Можливо, можливо... Однак Інститут Ротвела увесь час винаходить щось новеньке. Вони тут намагаються наслідувати Тома — той теж увесь час носився з винаходами. А от «Фіттес» не дуже морочиться з новаціями. Вони також наслідують свою засновницю Марісу, що сподівалась тільки на свою рапіру й Таланти.

— Авжеж, зачинателі нашої справи були геніальні кожен по-своєму, — погодилася ГЬллі. — Всі ми — їхні боржники. Вони ризикували своїм життям, щоб урятувати нас.

— І це не минуло їм даремно, — промовив Локвуд. — Обидва померли молодими.

Я пригадала фотографії Маріси, які бачила в Будинку Фіттес: підстаркувата, зморшкувата жінка в чорному.

— Правду кажучи, не дуже й молодими. Я бачила фотографії Маріси в літньому віці.

— їй ледве минуло сорок. Просто в неї розвинулось так зване передчасне старіння.

— Шразд. Отже, на мапі добре видно, що Проблема поширювалась як пошесть, поволі розходячись колами від першоджерела. — провадив Джордж. — Спочатку Кент, потім Південний Захід, а далі вже по всій країні.

— Попри всі зусилля Фіттес і Ротвела, — зауважила я.

— Еге ж. — підтвердив Джордж, — попри всі зусилля.

Наприкінці вечері Локвуд зробив оголошення.

— Ви всі знаєте, що завтра в торговців артефактами буде таємний аукціон. — нагадав він. — Радше за все, там будуть Вінкмени. які останнім часом скуповують найкращі з цих артефактів. З того, що нам розповіла Люсі, виходить, що наш череп напевно буде виставлено на ці торги, тож наше завдання — потрапити туди, знайти череп і водночас спробувати якнайбільше дізнатись про таємничого покупця з чорного ринку, на якого працюють Вінкмени. А потім — утекти разом з черепом так, щоб нас не помітили, не загнали в куток і не випустили нам кишки з черева. Завдання неважке. Фло проведе нас до місця аукціону, але для того, щоб увійти туди, нам треба мати з собою щось на продаж.

— Тобто якесь Джерело? — запитала ГЬллі.

— Саме так. Тим, хто піде на аукціон, — а це, радше за все, будемо ми з Люсі,—треба мати з собою на продаж два якнай-потужніші Джерела.

— Де ж нам їх узяти? — пирхнув Джордж. — Був у нас череп, але ж його вкрали. Можна, звичайно, відшукати щось у конторі, скажімо, оту відтяту піратську руку, яку ГЬллі давно вже хоче викинути на смітник. Можна взяти саме її. Мені, до речі, ця рука дуже подобається — чорна від дьогтю, одного пальця бракує... Не знаю, чому я так люблю її...

— Заспокойся. Твоя улюблена рука нам не потрібна, — обірвав його Локвуд, поринаючи в крісло. — Ні, нам треба щось незвичайніше, цікавіше, ніким ще не бачене. А я, здається, знаю, де водяться такі речі. — Він позирнув на годинник. — Сонце ще не зайшло, тож часу нам вистачить. Ходімо.

— Пробач, — запитала я, — а куди ти нас поведеш?

Локвуд спокійно оглянув нас і з усмішкою відповів:

— Не хвилюйтесь, пальта й куртки вам не знадобляться. Ми підемо на другий поверх, до кімнати Джесіки.

Локвуд не любив розповідати про своє минуле. Радше навпаки: з першого ж дня нашого знайомства зникла родина Локвуда і обставини її загибелі залишались для мене таємницею. Попри те, що в будинку, де жив Локвуд, було повно пам’яток по його батьках, сам він майже не згадував про них і майже нічого не розповідав про свою сестру Джесіку. яка померла тут-таки, в своїй спальні, багато років тому. З цієї таємниці лише вряди-годи просочувались поодинокі деталі, та навіть за ними я розуміла, як тяжіє над Локвудом його минуле.

Джесіка Локвуд була на шість років старша за малого Ентоні й після несподіваної смерті батьків сама опікувалася братом. Коли ж Локвудові було дев’ять років, вона так само померла — на неї, у власній її кімнаті, напав Гість. Відтоді Локвуд замкнув своє горе в серці, де воно досі люто кипіло, ставши вічним джерелом його ненависті до будь-яких привидів. Сестрину кімнату він замкнув, і вона стала темним безлюдним острівцем у його будинку. Ця спальня була не тільки недоторканним святилищем Джесіки, а й свого роду коморою, де Локвуд зберігав усі пам’ятки по батьках і сестрі. До того ж ця кімната була добре захищеною забороненою зоною, бо на тім місці, де загинула Джесіка, досі палав потужний Смертний Вогонь. Двері спальні зсередини було обшито залізом, зі стелі звисали численні срібні обереги, та в цих заходах урешті-решт не виникало потреби, бо Джесіка ніколи не поверталась назад.

Локвуд вів нас на другий поверх. За ним прямувала ГЬллі, а ми з Джорджем ішли останніми.

— Стривай-но. Джордже. — прошепотіла я. — А ГЬллі? Чи знає вона...

— Про Джесіку? Так. знає.

— То він розповів їй?.. Е-е... гаразд.

Добре, звичайно, що Локвуд трохи поділився з ГЬллі секретами свого минулого. Але ж зі мною він поділився ними після більше ніж року знайомства! Просто, мабуть, тепер йому легше це робити... Будь-що я навіть раділа, що ГЬллі знає про таємну кімнату.

Локвуд провів нас до кімнати. Там було, як завжди, темно, вікна щільно завішені.

Я не була тут уже кілька місяців, однак у спальні нічого не змінилось. Так само холодно було довкола. Та сама бліда довгаста пляма Смертного Вогню мерехтіла в повітрі над ліжком. Так само від цього сяйва в мене заболіли зуби й заворушилось волосся на голові. Так само половину кімнати загромаджували різні коробки та скрині. Так само пахли жмутки сушеної лаванди у вазочках, так само бряжчали срібні обереги. що звисали зі стелі.

Локвуд надяг темні окуляри, щоб захистити очі від потойбічного вогню, а тоді увімкнув світло. Вогонь став невидимим, однак його сила нікуди не поділась. Штори на вікнах Локвуд не чіпав, натомість тихо заговорив, поплескавши долонею по першій-ліпшій коробці:

— Гадаю, в цих коробках ми знайдемо те, що нам треба. Ви знаєте, що мої батьки досліджували народні засоби проти духів, шукаючи таким чином шляхів до вирішення Проблеми. Вони об’їздили цілий світ, вивчаючи вірування різних народів. І звідусіль привозили всілякий мотлох. Ті речі, які їм подобались, вони ставили на полиці чи вішали на стіни, проте багато скринь так і залишились нерозпакованими. А деякі з них узагалі прибули сюди аж по смерті батьків.

Зараз ми відкриємо ці коробки й пошукаємо в них те, що могло б зацікавити перекупів з чорного ринку. Отже... Люсі, вибирай, будь ласка, коробку.

— Я? — майже пошепки перепитала я. У спальні Джесіки нікому з нас не хотілося розмовляти голосно. — Ти певен? Це ж колекція твоїх батьків, Локвуде...

Він стенув плечима:

— Атож. Стоїть уже стільки років і збирає порох. Пора скористатися нею як слід. Вибирай коробку.

Одначе я вагалась. Поглянула на ліжко, на біле простирадло. Під ним на матраці чорніла велика обвуглена пляма від ектоплазми — саме на тому місці, де померла Джесіка. Привид, що вбив її, з’явився саме з однієї із цих коробок.

— А це... — заговорила я, старанно добираючи слова, — а це не буде... трохи небезпечно?

Очей Локвуда я не бачила, лише помітила, як нетерпляче пересмикнулась його щока.

— Ні. Зараз ще не смеркло. І не забувай, що ці коробки мої батьки пакували самі. А тоді... Джесіка. напевно, впустила щось. Печатка зламалась, і привид вискочив.

Ніхто з нас нічого на це не сказав. Еге ж, привид вискочив і вбив його сестру. Малий Локвуд знайшов її. а потім у гніві й горі знищив того духа. Я знала це, бо колись прочитала сліди його спогадів за допомогою свого Таланту, в цій самій кімнаті. Я чула відлуння тієї трагедії — й воно досі не вщухає в моїй пам’яті.

— Будь-що, Локвуде, — зауважив Джордж. — навмання чинити не годиться. Тобі відомо, що в цих коробках?

— Запитай щось легше. Напевно, такі самі цяцьки, що й на полицях. Цікавинки з чужих культур, усілякі штукенції для вигнання духів. Здебільшого — сміття, та й годі, але може трапитись і щось цікаве, — Локвуд хутко зняв з верхньої коробки вазочку з лавандою. Помітно було, що він ще не пересердився. — Можна відкрити цю коробку. — провадив він, тарабанячи пальцями по кришці. — Чи оцю... Чи будь-яку... Люсі, це ж за твоїм черепом ми полюємо. Тобі й вирішувати. Яку коробку ти вибереш?

— Оцю. — показала я.

— Чудовий вибір. Люсі... чудовий вибір. Мені вона теж до вподоби. — Локвуд зняв з пояса кишеньковий ножик, підсунув його лезо під кришку й почав підважувати. — Ніби бляшанку сардин відкриваєш... Зараз ми поглянемо, що там. Отак...

Кришка трісла так. що ми з ГЬллі й Джорджем аж здригнулися. Локвуд відігнув її, й вона впала кудись за коробку. Повітря наповнив густий, смолистий запах.

— Це ж ладан, — пробурмотіла ІЬллі.

Коробка була напхана жовтавими дерев’яними стружками. що мали захищати укладені речі від ударів. Локвуд засунув руку всередину, пошукав серед стружок — і витяг великий пакунок, загорнутий у щось сухе й шурхотливе, схоже на солому. Діставши цей пакунок, він заходився одразу розгортати його, розкидаючи стружки по вицвілому килимові.

— Обережно, — попередила ГЬллі.

— Не хвилюйся. Зараз іще не звечоріло. Помилки моєї сестри ми не повторимо.

Тільки зараз я розгледіла, що пакунок загорнуто не в солому, а в очеретяний килимок — такий старий і крихкий, що він аж розсипався під Локвудовими пальцями. З-під килимка показалося щось яскраве, барвисте, схоже на весняні квіти, що визирають із-під снігу.

— Що це? — запитала я. — Ніби...

— Пір’я, — закінчив Локвуд і труснув цією річчю в повітрі. Вона несподівано розгорнулась, мов скатертина, й виявилась накидкою з блакитних та фіолетових пір’їнок, дивним чином — без жодних швів — міцно з’єднаних одна з одною. Я не знаю, з яких птахів було взято ці пір’їнки, проте запевне готова була сказати, що жили ці пташки в якихось тропічних лісах. Барвисте пір’я аж осяяло кімнату, а ми зачудовано дивились на нього.

— Зворотний бік теж дуже цікавий, — зауважив Локвуд. Він перевернув накидку, й ми побачили сітку з крихітних срібних колечок, схожу на кольчугу. Саме цими переплетеними колечками й з’єднувались між собою пір’їнки. З одного краю накидки було видно срібну застібку, а біля неї звисав набік так само сплетений каптур.

— Ця накидка застібається на шиї, — пояснив Джордж.

— Так, — підтвердив Локвуд. — Це захисна накидка від духів. Такими речами користуються знахарі або шамани.

— Яка гарненька. — тільки й пробурмотіла Голлі.

— До того ж іще й корисна, — Локвуд поклав накидку на сусідню, ще не відкриту коробку. — Шамани — люди мудрі. Вони розмовляють із померлими предками. Це відбувається в особливих Хатинах Духів, де...

—Де, пробач? — перерваная. — В Хатинах Духів? А звідки ти це знаєш?

— Від батьків, — пояснив Локвуд. — Вони писали про це статті. Батьки вважали, що вірування інших народів допоможуть пролити світло на нашу Проблему. Вони збирали різні відомості про привидів та духів, шукати, що між цими віруваннями є відмінного, а що — спільного. їх не цікавило, чи діють ці способи насправді, чи ні. їм хотілось лише зрозуміти, у що люди вірять, і завдяки цьому знайти ключ до вирішення Проблеми. Я читав про це в їхніх паперах... — Локвудове нещодавнє роздратування куди й подоюсь. Можливо, його згасила краса чудової накидки.

—То й що? — запитав Джордж. — Чи вдаюсь їм підібрати якісь ключі до Проблеми?

—Так... Ні... Я не знаю, — Локвуд витяг з коробки ще один пакунок, загорнутий у килимок. — Тут, здається, ще одна така накидка... — Він засунув руку глибше, пошукав, витяг маленьку дерев’яну скриньку, зазирнув до неї, поспіхом закрив і сказав: — А цього я краще не діставатиму. Ніколи не торкайся муміфікованої частини тіла, якщо не знаєш, чия вона. Це мій девіз.

—І не муміфікованої—теж. Це ліійдевіз.—підхопив Джордж.

— До ваших девізів мені байдуже. — зауважила ГЬллі. — Ти, Локвуде, казав щось про Хатини Духів...

— Так, так... Отже, в багатьох народів є особливе ставлення до мертвих. Там. коли літня людина близька до смерті, її ведуть до такої хатини. Там вона помирає, і її кістки зберігають усередині. На полиці. А потім туди приходить шаман, щоб поговорити з духом небіжчика. І надягає для захисту таку накидку. Ось така історія... То. може, візьмімо дві ці накидки завтра з собою. Люсі? Це, звісно, не Джерела, однак я певен, що Вінкмени не пройдуть повз такі цікавинки.

— Шкода було б ними пожертвувати, — заперечила я. — Вони справді такі гарненькі... Може, пошукати в коробках чогось іще?

— Гкразд... — Локвуд знову засунув руку в стружки. — Так... знайшов. Ніби скло. Може, це... Так і є, — вже сумніше додав він. — Фотографія.

Дерев’яні рамці давно вже вицвіли, а фотографія зблідла і вкрилась плямами — радше за все від вологи. Вона була чорно-біла, зроблена, мабуть, іще важким старомодним апаратом на тринозі. Традиційний груповий знімок на тлі джунглів. з численними брудними калюжами попереду. На знімку була компанія майже голих тубільців, у волоссі в декого стриміли пташині пера, що майоріли над головами, наче струмені диму. Усі всміхались. Посередині стояли чоловік та жінка, вбрані по-європейськи: чоловік — у пожмаканій куртці, накинутій на білу сорочку, жінка — в селянській блузці та довгій легкій спідниці. На головах в обох були крислаті капелюхи, що майже ховали їхні обличчя: можна було розгледіти хіба що довге вузьке підборіддя та химерно вигнуті вуста в чоловіка й привітну усмішку — в жінки. Я відразу зрозуміла, хто це такі.

Локвуд довго мовчав, а потім сказав, навмисне вдаючи бадьорість:

— Це вони, мабуть, у Новій Гвінеї. Невдовзі після весілля. Погляньте, моя мати тримає (маску, яку їй щойно дав тамтешній знахар. Такі маски шамани надягають, коли вирушають розмовляти з мерцями. Ось він, цей знахар, — крайній зліва. Зморшкуватий, як носоріг, і з біноклем на шиї, який мати подарувала йому. Вони, як велить звичай, обмінялися дарунками.

Жінка тримала в руці маску й сміялась. Легко було здогадатись, що чоловік дивиться на неї й теж усміхається. Обоє були молоді, сповнені життя й надії.

— Ця маска досі в мене, — провадив Локвуд. — Стоїть на полиці, в передпокої, біля тріснутої тикви. Малим я частенько надягав цю маску й по кілька годин носив її, сподіваючись побачити крізь неї привидів. Нічого з цього не вийшло. Це просто маска з щілинами для очей, і квит. Вони привозили зі своїх мандрів чимало всякого добра — масок, пасток на привидів, пляшечок із джерельною водою... Тубільці вірили, що коли вип’єш цієї води, то бачитимеш духів. Мої батьки вважали себе за вчених, хоч насправді займалися дурницями... — Він поклав фотографію обличчям униз на кришку коробки. — Завтра, Люсі, ми візьмемо з собою ці накидки. Вони повинні спрацювати якнайкраще.

— А якщо вас упізнають і вб’ють на місці? — запитав Джордж.

Локвуд тільки всміхнувся, міркуючи про щось зовсім інше:

— Я пам’ятаю про це. Нам просто треба буде як слід замаскуватись.

Мушу зізнатись: що Локвудова непохитна самовпевненість. що здоровенний кіш із карнавальними костюмами, схований під його письмовим столом, не дуже зарадили нам з цим маскуванням. Я давно знала, що Локвуд небайдужий до капелюхів з широкими крисами і полюбляє говорити з курйозним іст-ендським акцентом, який не тільки привертає до нього зайву увагу, а ще й шалено дратує співрозмовників. Найвідомішою його спробою вдатись до такого маскування став випадок, коли він у вбранні сажотруса проривався до Барлевік-ІЬллу під час розслідування гучної справи про Летючий Тулуб. Він тоді натрапив на трьох воротарів, які самі виявились уродженцями Іст-Енду, і погнали його штовханами аж до найближчого ставка. А ще якось Локвуд — у білій жіночій перуці, вбраний черничкою, — потрапив у лабети поліції біля лазні жіночого монастиря на Коб-стріт, де саме завівся привид. Ця історія потрапила до газет, а її свідки—настоятелька й двоє черниць — відтоді ще, мабуть, довго озирались на всі боки, перш ніж піти до тієї лазні.

Як на мене, маскування тим краще, чим воно непримітніше. Увесь наступний вечір ми з Локвудом перетворювались на продавців артефактів і крутились біля високого дзеркала, притуленого до мого старого стола, а Джордж із ГЬллі походжали довкола, раз по раз кепкуючи з нашого маскараду й заварюючи нам чай. Продавці артефактів, як відомо, живуть украй неохайно, тож ми з Локвудом пробували все, що завгодно: синці, бородавки, діряве й подерте лахміття, — та все це було не те, що треба. Врешті ми зупинились на тому, з чого, власне, й починали: заляпані чорні джинси, бруд-нющі кофтини й шкіряні куртки в підозрілих плямах, які Джордж задешево купив на якомусь благодійному ярмарку. Потім ГЬллі дістала свою косметичку, щоб попрацювати над нашими обличчями.

— Тобі, Локвуде, слід трохи зачорнити зуби, — сказала вона. — Надто вже вони в тебе сяють. А ще я намалюю тобі тінями зморшки під очима й помажу щоки зубною пастою, щоб ти був блідий. Ось побачиш, як я за годину зроблю тебе кволим, змореним і непоказним.

— А мене? — запитала я, приміряючи схожу на кінську гриву перуку.

— З тобою клопоту буде менше. П’яти хвилин цілком вистачить.

Останнім штрихом нашого маскування стали перуки. Моя скидалась на жмуток брудної соломи чи на швабру, заляпану гірчицею, а Локвудова була чорна, з пасмами волосся, що позлипались у колючки.

— Не знаю... — промовив він, оглядаючи себе в дзеркалі. — Ніби в мене на голові скажений їжак сидить.

— Пригадай Костомаху-Фло, — порадила я. — У неї таке волосся навіть у найкращі дні. Перука просто чудова.

Далі Джордж приніс із підвалу дві старі полотняні торбини, облив їх чаєм, посипав землею, а коли вони висохли, ми поклали до кожної з них по накидці, знайденій у кімнаті Джесіки. Отепер ми, здається, й справді були готові.

— І останнє, — нагадала ГЬллі. — Зброя. Ви ж не підете туди беззахисними?

Локвуд стенув плечима:

— Рапіри брати не можна. Зрозуміло, з якої причини.

— Еге ж, зрозуміло. То, може, сховаєте в штанях хоч по каністрі з магнієм? На той випадок, коли справи будуть зовсім кепські?

— Біля входу нас можуть обшукати.

— ГЬллі каже правду, — втрутився Джордж. — Зброя вам потрібна. Всі інші продавці будуть озброєні до зубів. Річкові копачі прийдуть із уламками рур та гаками, а кладовищенські — з ломиками, цвяходерами та іншим мотлохом.

Я подивилась на нього:

—Бачу, ти добре знаєшся на справах продавців артефактів.

—Еге ж. балакаю часом із Фло,—відповів Джордж, поправ-ляючи окуляри. — Сподіваюсь, це не заборонено законом?

— Ні. ні... Все гаразд.

Врешті ми з Локвудом почепили собі на пояси по кинджал}⁷. Зброя, звичайно, така собі, та в разі чого може стати в пригоді. До того ж кинджали якнайкраще пасували до нашого похмурого вигляду—та й до злодійського збіговиська, іуди ми збирались потрапити.

Уся ця підготовка тривала аж до вечора. Невдовзі по сьомій годині з будинку на Портленд-Роу вийшли два брудні, але нівроку гордовиті продавці артефактів, і вирушили на побачення з Костомахою-Фло.

Район Воксголл прилягає до річки з півдня, саме там, де Темза повертає на Вестмінстер і далі до центру міста. Колись тут росли чудові садки, де вечорами зазвичай гуляли леді й джентльмени. їхні привиди, до речі, й дотепер траплялися серед автомобільних заводів, побудованих тут пізніше; долі цих заводів, щоправда, також не позаздриш, тож Воксголл поволі перетворювався на величезне пустище, яке надвечір майже порожніло. Коли ми з Локвудом прямували мостом від Вестмінстера, над річкою клубочився туман, і крізь нього вогні недалекого вокзалу ледве-ледве мерехтіли, наче якісь примари.

Фло чекала на нас під однією з арок віадука. Вона сиділа на бетонному парапеті, поставивши між ногами полотняну торбину й скулившись, наче кам’яна химера, тільки що від цієї химери добряче смерділо болотом. Коли ми з’явились, вона спочатку підняла руку аж до пояса, та потім упізнала нас, заспокоїлась і привітально плюнула собі під ноги.

— Он як! — вишкірив свої почорнені зуби Локвуд. — Ми, напевно, замаскувались як слід, бо навіть ти впізнала нас не одразу.

— Мене спантеличило ваше волосся, — зізналась Фло. — Зате вас виказала хода. Тебе ще й профіль, а її — стегна, але насамперед — хода.

— От і чудово. Виходить, Вінкменів ми теж піддуримо.

— Можливо. Тільки здалеку. Дурну ти штуку задумав, Локі, й це ще поблажливо сказано. Я не відповідаю за те, що може з вами статись. Льодяники там чи не льодяники, а від мене тут нічого не залежить.

—Усе гаразд. Ми сподіваємось тільки на себе. Авжеж. Люсі?

— Авжеж. Тільки на себе.

— Чуєш, який у Люсі південний акцент? Ми тренувалися всю дорогу!

— Та невже? — пирхнула Фло. — А я думала, що вона просто захрипла... Гаразд, тепер слухайте. Хлопці біля дверей захочуть поглянути на ваші артефакти. Поводьтеся з ними спокійно. Коли вони пропустять вас, ідіть далі — і прийдете просто на аукціон. Якщо все буде так, як минулого разу, Вінк-мени прилаштуються в самісінькому кінці, виглядатимуть найкращі Джерела й купуватимуть їх. Покупки свої вони зберігають в особливому місці, під охороною. От тільки не знаю, як ви тікатимете зі своїм артефактом, якщо вам пощастить його поцупити. — Вона скинула бриль і люто почухала собі голову. — Особливо з такого місця, куди ми зараз прямуємо.

— А що то за місце? — нетерпляче запитала я.

— Недалечко звідси. Станція «Воксголл».

Я озирнулась на арку:

— Вокзал? Щось надто вже відкрите місце...

— Не вокзал, дурепо. Станція метро «Воксголл»! Прямісінько під землею!

У моїй голові щось тривожно дзенькнуло. Сама не знаю. чомд^т.

Зате Локвуд знав.

— Хіба цю станцію не зачинили багато років тому? — запитав він. —Там. здається, трапилась якась катастрофа... щось моторошне... і потім з'явилася сила-силенна привидів. Я думав, що ДЕПРІК давно вже замурував цю станцію.

У торбині Фло щось заворушилось. Вона копнула її ногою, й торбина застигла.

— Еге ж. Там у тунелі вибухнув газ. Років із сорок п’ять тому, а може, й давніше. Полум'я охопило потяг, який саме підходив до станції. Всі. хто був у тім потязі, загинули. А потім у тунелях почали з'являтися ГЬсті, тож станцію «Воксголл» довелося зачинити. Проклали новий тунель, і дорога тепер обминає цю станцію. А входи справді замурували, та ми знайшли спосіб потрапляти туди.

— Навіщо? — здивувалась я. —Там же небезпечно!

Щойно почуте, правду кажучи, не дуже захопило мене. До бандитів з продавцями артефактів додалися ще й привиди.

— Саме такі покинуті місця нам і потрібні. Там завжди спокійно й тихо. Ми збираємось на головній платформі, перегороджуючи її бар’єрами, щоб не випускати з тунелів Спектри. Я бачила, як вони ширяють там у пітьмі, — Фло підняла ліхтар, у світлі якого зблиснули її очі й зуби. — Подейкують, ніби той потяг ще й досі там стоїть, загубившись серед темряви. І сидять у ньому не тільки пасажири, що потрапили в катастрофу, а ще й новенькі — нещодавні жертви тих знахабнілих привидів.

—Ти ж сама не віриш у ці дурниці, — насупився Локвуд.

—Дурниці то чи не дурниці, судити не мені,—Фло підхопилася й закинула торбину за плече. — Я просто стежу за тим, щоб не заходити за смуги з заліза. Гаразд уже, досить балачок. Аукціон от-от почнеться. Нам пора.

І з цими словами вона повела нас крізь морок.

Вхід до колишньої станції метро «Воксголл» був і справді близько. Сходи, що вели вниз, було перегороджено замкненими ґратами, круг яких громадились купи сміття. На сусідніх стінах ще й досі збереглися старі оголошення від ДЕПРІК, що попереджали про небезпеку; зараз, щоправда, їх було майже не видно під наліпками, розклеєними прихильниками Культу Привидів. Фло проминула це місце, не зупинившись; ми пройшли за нею ще з пів кварталу вузеньким провулком, що пролягав між покинутими конторськими будинками, й нарешті опинились на перехресті.

— Отут я вас і покину,—сказала Фло. —А сама піду вперед. Зачекайте хвилин із п’ять, а тоді рушайте за мною навздогін. Поверніть відразу ліворуч, ярдів через тридцять—ще раз ліворуч, а далі йдіть вулицею, аж поки натрапите на охоронців. Покажіть їм свій крам, і вони пропустять вас далі, бо з себе ви досить потворні. Тільки ось вам умова: там. усередині, я вас не знаю. Якщо вас схоплять і відлупцюють, я й пальцем не ворухну, щоб допомогти вам. — Вона поглянула на мене своїми яскраво-блакитними очима. — Просто щоб ви знали.

—Так, я розумію. Згода, —відповів Локвуд. —Сподіваюсь, ти візьмеш добру ціну за свій... Що там у тебе в торбині, Фло?

—Тебе це не стосується. Отже, чекайте п’ять хвилин, а тоді рушайте. Тільки в’язи собі не поскручуйте.

Коли Фло пішла, ми з Локвудом притулились до стіни — там, де темніше, — й заходились чекати. За ці п’ять хвилин повз нас пройшов лише один продавець — високий, худий, схожий на сумовиту чаплю. Ми постояли ще хвилину, щоб він пропав з наших очей, і вирушили навздогін за Фло.

Ліворуч, тридцять ярдів, знову ліворуч... Провулок був страшенно вузький і до того ж темний, як підземелля. Нарешті я побачила слабенький вогник лампочки над металевими дверима, біля яких стояли двоє здорованів у довгих чорних пальтах, а між ними причаїлась маленька скуйовджена дитина.

Здоровані були потрібні, щоб потрощити вам кістки, проте голови}' роль тут виконувала саме дитина—дівчинка-екстрасенс. яка перевіряла речі, принесені на аукціон. Худорлявий продавець, що випередив нас, зараз саме показував їй вміст своєї торбини, а мамули-охоронці чекали на її рішення. Перший, вищий, стояв мовчки й значуще плескав себе по долоні важким чорним кийком. Другий, трохи нижчий. тим часом розпитував продавця. Один розмовляє, другий грається з кийком — звичайний розподіл ролей.

Пройшовши огляд, продавець зашморгнув торбину, штовхнув двері й зник усередині. Саме цієї миті в провулку з’явились ми — і охоронці перевели погляди на нас.

Локвуд прошепотів мені:

— Спокійно. Люсі. Далі я все зроблю сам.

Його веселий голос схвилював мене. Я знову пригадала Джорджеві слова про те, що Локвуд останнім часом поводиться надто відчайдушно. Мені стало соромно від того, що я з власної дурості втягла його в цю ризиковану справу. Якби не моє прохання, тут зараз не було б ні його, ні мене. Я бачила, як він аж палає передчуттям небезпеки. ..Ідо того ж зараз нам так бракувало наших рапір!

— Будь обережний, — прошепотіла я у відповідь. — І не зачіпайся з ними.

— Звичайно.

Хоч який високий був Локвуд, та він не сягав головою навіть плечей охоронців. Ми зупинились перед дівчатком-екстрасенсом, і нижчий, балакучий, охоронець тицьнув товстим пальцем у наші торбини:

— Показуйте.

Ми розшморгнули торбини. Дівча зазирнуло до них. Воно ледве мало вісім років — маленьке, худеньке, з синіми прожилками на блідому личку.

Я підняла свою накидку вище, щоб похвалитись Гі красою.

Балакун спохмурнів ще дужче, а Мовчун простяг свій кийок і торкнув ним блискучі пір’їни.

— Де ви це взяли? — запитав Балакун.

Локвуд відсунув кийок убік:

— Украли, смердючко. Що тобі до цього?

Південний акцент у Локвуда виходив справді чудово. А от грубіянив він цілком даремно. Мовчун уже махнув своїм кийком і міцно притиснув його Локвудові до підборіддя.

— Хочеш, щоб Джо поговорив з тобою? — поцікавився Балакун. — Він може. Зараз прочистить тобі мозок так, що твоя голівонька покотиться шкереберть.

— Гкразд уже, заспокойтесь, — відповів Локвуд. — Це закордонні штукенції. Аделаїда Вінкмен одразу оком на них накине.

— А може, ми прикандичимо вас? І самі віддамо ці «штукенції» Аделаїді? — замислено запропонував Балакун. Що ж, певний сенс тут був, хоч мені він і не припав до смаку. Аж тут дівча поклало своє рученятко на здоровенний Мовчунів зап’ясток і хитнуло головою.

— Ні, речі хороші, — промовило воно. — Аделаїді вони справді сподобаються. Пропустіть їх.

Дівчаткове слово було тут законом. Кийок негайно зник, і охоронці позадкували. Локвуд хотів був уже штовхнути двері, аж тут його зупинив Балакун:

—Чекайте,—він показав на наші кинджали.—Ніякої зброї.

—Оці зубочистки, по-вашому, зброя?—пирхнув Локвуд. — Жартуєш, чи що?

— Я скажу тобі, коли надумаю жартувати. — буркнув Балакун.

Через пів хвилини ми вже заходили в двері з вивернутими кишенями й без кинджалів.

— Навіщо ти так поводишся? — прошепотіла я Локвудові. — Тільки увагу до нас привертаєш!

—Торговці артефактами — відомі нахаби. Це тільки пасуватиме до тутешнього товариства.

— Еге ж. А наші трупи теж до нього пасуватимуть?

За дверима виявилась порожня кімната з нетинькованими бетонними стінами. В дальньому її кінці на підлозі видніла кругла діра, облямована залізом, через яку вглиб шахти вела металева драбина. У шахті було темно, та на верхньому краєчку драбини виблискувало світло, іцо долинало знизу.

— Я знаю, іцо це таке, — пояснив Локвуд. — Старий покинутий прохід до тунелю. Так я й сподівався. Назад вибиратись буде не дуже легко, та що тут удієш? Ти підеш першою, Люсі. чи я?

Першою пішла я. Мені не хотілось, щоб Локвуд одразу натрапив там на щура або якусь іншу гидоту.

Драбина тяглась униз так довго, що я загубила лік п сходинкам. і в мене заніміли руки. Довкола було темно, а я своїм Слухом уловлювала шум, що линув з глибини шахти: якесь бурчання, гудіння, навіть вереск. То були звуки, що збереглись тут, напевно, ще віддавна, і вони зникли, тільки-но я зіскочила з драбини до освітленого свічками тунелю. А потім замість примарних звуків мене оточив уже справжній гомін, що лунав з платформи покинутої станції метро «Воксголл».

Зовні вона анітрохи не відрізнялась від інших незліченних станцій лондонського метрополітену. Навпроти закутка з отвором, з якого стирчала драбина, видніли три іржаві ескалатори, що вели нагору, в темряву, — мовчазні, нерухомі, з запорошеними сходинами. По стінах уздовж ескалаторів висіли побляклі рекламні плакати. То був давній вихід нагору, до замурованого нині вестибюля з касами.

А тут унизу, цієї ночі було людно. Зараз ми перебували в центральній залі, з кожного боку якої було по три широкі прямокутні арки, що вели до північних або південних платформ старої Вікторіанської лінії. Заокруглені стіни було облицьовано білою керамічною плиткою, що подекуди вже повідпадала. В нішах на місці, звідки випала плитка, горіли свічки; їхній дим здіймався аж до стелі, на якій висіли старі світильники, схожі на гладких чорних павуків. М’яке золотаве світло осявало стіни, ескалатори й численних чоловіків та жінок у чорному, що юрмились на платформі.

їх тут були десятки. Продавці й покупці збирались невеличкими купками біля складаних столиків, на яких стояли їжа, напої й були розкладені речі на продаж. Серед торговців артефактами були й зовсім юні, як Фло, і обвіяні вітрами ветерани, схожі на згорблені вузлуваті дерева; і молоді й старі були, проте, однаково брудні, обідрані та непривітні. Вони тихенько балакали між собою, старанно підбираючи слова, й дивились одне на одного з недовірою.

—Ти тільки поглянь на них, — прошепотів мені Локвуд. — Справжнісінька жива медична енциклопедія.

— Умгу, — відповіла я. — Боюсь, чи не замало ми на себе наліпили бородавок.

Більша частина торговців купчилась біля арок із правого боку зали. Саме звідси лунав найгучніший гомін, саме тут панувало найбільше збудження. А крізь ці голоси просочувався ще й далекий потойбічний шум — ніби оси дзижчали в горщику, закопаному в землю. Шум, приглушений посрібленим склом, та все одно відчутний.