Сказання Земномор'я

I. Ірія

Предки її батька володіли великими родючими угіддями на великому і багатому острові Вей. Не вимагаючи ні титулів, ні придворних привілеїв від тих правителів, які, змінюючи один одного, захоплювали королівський трон в похмурий період, що послідував за падінням Махаріона, ці незалежні лорди твердою рукою правили своїми землями і своїми людьми і отриманий дохід, згідно з давньою традицією, знову вкладали в землю. Вони намагалися підтримувати в своїх володіннях хоча б відносну справедливість і порядок і тим самим вже протистояли брехливим тиранам, які захопили владу на островах Архіпелагу. Коли ж Земномор'ям стали правити Мудреці з острова Рок, які повернули людям мир і спокій, ця старовинна сім'я з острова Вей і перебуваючі в її володінні селянські селища стали навіть процвітати. Благоденство цього краю, який називався Ірія, а також краса тамтешніх полів, високогірних пасовищ і покритих дубовими гаями пагорбів навіть породили приказки «огрядний, як корови Ірії», або «щасливий, як житель Ірії». Господарі і численні орендарі додавали назву цього краю до свого імені, і кожен з гордістю називав себе «Іріан», що означало «мешканець Ірії». Але хоча тамтешні селяни та пастухи з покоління в покоління старанно передавали накопичені знання і вміння і відтворювали собі подібних синів і онуків з тою ж постійністю, що і дуби на пагорбах, знатне сімейство, члени якого володіли цими землями, змінюючи один одного, поступово занепадало, втрачаючи колишню успішність, незалежну вдачу і прагнення до порядку.

Одного разу сварка, що розгорілася між двома братами через спадщину, остаточно розколола сім'ю, а потім один з братів пустив за вітром свою частку спадщини через власну дурість, а другий — через непомірну жадібність. У одного з цих братів була дочка, яка вийшла заміж за купця, переїхала до столиці і спробувала звідти керувати маєтком, що виходило у неї, зрозуміло, погано. У другого брата був син, сини якого згодом теж посварилися між собою, намагаючись поділити заново вже поділені землі. На той час, як народилася героїня цієї історії, яку всі звали Стрекоза, той благодатний край, що носив назву Ірія, як і раніше залишаючись одним з найчарівніших куточків Земномор'я завдяки своїм пагорбам, полям і лукам, перетворився на справжнє поле бою, де велися нескінченні міжусобиці і тяжби. Незабаром селянські поля вкрилися бур'янами, а будинки орендарів стояли без дахів; корівники спорожніли, а пастухи повели свою худобу далеко за гори в пошуках кращих пасовищ. Старовинний панський будинок, що колись був осередком життя всього краю, зовсім занепав, але все ще височів на пагорбі серед дубів.

Тепер його власником став один з чотирьох братів, які називали себе господарями Ірії. Втім, інші троє братів називали четвертого — бажаючи бути абсолютно точними — «господарем Старої Ірії». Цей чоловік всі свої молоді роки провів у столиці острова, Шелітхе — в судах і в приймальнях чиновників, витративши там більшу частину отриманої ним спадщини, намагаючись довести законність своїх прав на землі всього краю. Але стати господарем всієї Ірії йому так і не вдалося. Додому він повернувся, зазнавши повної поразки, сповнений гіркоти, і решту свого життя провів, старанно попиваючи міцне червоне вино зі свого останнього виноградника або обходячи пішки межі своїх володінь в супроводі цілої зграї недогодованих і недоглянутих псів, яких тримав для того, щоб завжди мати можливість прогнати непроханих гостей, якщо ті вільно чи мимоволі вторгалися на його землі.

Ще в Шелітхе, марно оббиваючи пороги приймальних і судів, він встиг одружитися, але про його дружину в самій Ірії абсолютно нічого не було відомо, вона була родом з іншого острова, за чутками, десь із далекого заходу, а в самому маєтку з'явитися навіть не встигла, бо померла при пологах ще в столиці.

Коли ж господар Старої Ірії повернувся додому, з ним приїхала і його трирічна донька. Він доручив її турботам своєї економки і геть забув про дівчинку, згадуючи про неї, тільки коли добряче напивався. Якщо в такий день йому вдавалося розшукати дитину, то він змушував її годинами стояти біля його крісла або сидіти у нього на колінах і слухати сумні розповіді про ті кривди, які випали на його долю з вини інших людей. Він лаявся, когось проклинав, кричав, знову пив вино і дівчинку теж змушував пити і все вимагав, щоб вона присягнулася берегти і шанувати свою спадщину. Стрекоза з огидою ковтала вино, але всі ці прокляття на адресу «нечесних людей», вимоги «шанувати спадщину предків», святенницькі сльози і заслинені ніжності просто ненавиділа і тікала від батька при першій же можливості. Вона куди краще відчувала себе в товаристві собак, коней і корів. І цим тваринам вона присягалася, що завжди буде вірна пам'яті своєї бідної матері, якої ніхто тут не знав і яку навіть батько вже добре не пам'ятав.

Коли Стрекозі виповнилося тринадцять, старий виноградар і економка, єдині слуги, які ще залишилися в маєтку, прийшли до свого господаря і сказали, що дівчинку пора назвати Справжнім ім'ям. Але коли вони запитали, чи не послати за чаклуном, який жив досить далеко, за Західним Ставом, чи нехай прийде місцева чаклунка, господар Старої Ірії раптом неймовірно розлютився і заверещав:

— Сільська відьма? Ця стара карга назве ім'я дочці лорда і спадкоємиці Ірії? Або, може, сюди з'явиться якийсь смердючий чаклун-зрадник, прислужник тих злодюг, що вкрали Західний Ставок ще у мого діда? Та якщо цей тхір наважиться ступити на мою землю, я на нього собак спущу — нехай йому печінку вирвуть! Так йому можете і передати! — Він ще довго кричав і гарячкував, так що в підсумку стара Дейзі просто повернулася до себе на кухню, а старий Коні — на виноградник. Що ж стосується тринадцятирічної Стрекози, то вона вибігла з дому і помчала в село, яке лежало біля підніжжя пагорба; за нею слідом, очманівши від збудження, гавкаючи і виляючи хвостами, мчала зграя собак, яких вона намагалася прогнати назад додому за допомогою далеко не «благородних» виразів, яких набралася у батька.

— Верніться негайно, ви, суки невдячні! — волала вона. — Додому, зрадники повзаючі! - І собаки в кінці кінців дійсно її послухалися і побрели до дому, винувато опустивши хвости.

Стрекоза застала сільську відьму за вельми неприємним заняттям: та витягувала черв'яків з загноєної рани на овечому огузку. Зазвичай цю відьму всі звали просто Роза; це було дуже поширене ім'я на островах Архіпелагу. Люди, Справжнє ім'я яких таїть в собі магічну силу, як діамант таїть у собі світло, часто вважають за краще вживати в побуті найбільш розхожі, рядові імена.

Роза бурмотіла якесь закляття, що сприяє загоєнню гнійних ран, але основну частину роботи робили її вмілі руки і гострий маленький ножик. Ярка мовчки терпіла ці колупання ножем в своїй рані, і її непроникні бурштинові очі дивилися тупо, кудись по той бік того, що відбувається; вона лише часом зітхала від болю і тупала маленьким копитцем лівої передньої ноги.

Стрекоза довго і уважно спостерігала за роботою відьми. Роза витягла хробака, кинула на землю, плюнула на нього і знову почала копатися в рані. Дівчинка обняла вівцю за шию, бажаючи її втішити, і вівця вдячно пригорнулася до неї; обом так було набагато спокійніше. Нарешті Роза витягла останнього черв'яка, теж кинула на землю, кілька разів плюнула зверху і сказала до Стрекози:

— А тепер подай-но мені он то відерце. — Вона гарненько промила рану солоною водою, і вівця, зітхнувши ще важче, пішла геть з двору. Медицина їй явно порядком набридла. — Гей, Баки! — крикнула Роза. Якийсь замурзаний малюк виринув з-під куща, де, мабуть, солодко спав, і поплентався за вівцею, про яку нібито мав дбати, хоча вівця ця була значно старішою, більшою і, можливо, мудрішою за нього.

— Кажуть, потрібно, щоб ти дала мені ім'я, — сказала Стрекоза. — А батько страшно розлютився. Ось я і прийшла сама.

Відьма нічого їй не відповіла. Вона знала, що дівчинка сказала правду. Але коли господар Старої Ірії говорив, що відтепер він буде дозволяти або забороняти, то більше вже ніколи свого рішення не змінював, пишаючись власною твердістю, бо, на його думку, тільки слабкі люди здатні спершу щось стверджувати, а потім відмовлятися від своїх слів.

— А чому я не можу дати собі ім'я сама? — запитала Стрекоза, поки Роза мила ніж і руки в солоній воді.

— Цього робити не можна.

— Але чому? Чому ім'я людині обов'язково повинні давати відьми або чаклуни? Що в вас такого особливого?

— Значить, так… — почала Роза і виплеснула солону воду на брудний двір прямо перед ґанком. Будинок її, як і у більшості відьом, стояв трохи осторонь від села. — Значить, так, — повторила вона, озираючись з таким дивним виглядом, ніби щось шукала і не могла знайти — чи то відповідь на питання Стрекози, чи то загублену вівцю, чи то просто рушник, — варто було б тобі все-таки дещо що знати про магічні сили і уміннях чаклунів і відьом, ти ж уже велика! — І вона нарешті подивилася прямо на Стрекозу, правда, тільки одним оком, тому що друге її око дивилося кудись убік, у всякому разі, не на Стрекозу. Іноді дівчинці здавалося, що у Рози косить ліве око, а іноді — що праве, але чомусь завжди одне з її очей дивилося прямо, а друге виглядало щось невидиме чи за рогом, то чи взагалі невідомо де.

— Про які сили і уміння?

— Про такі! — раптом розсердилася Роза і раптом пішла в будинок — в точності як та її вівця з двору. Стрекоза пішла за нею, але зупинилася на порозі: не можна входити в будинок відьми без запрошення.

— Ти ж казала, що у мене є сила! — крикнула дівчинка кудись в смердючу напівтемряву.

— Так, говорила. У тебе є сила, і дуже велика, — долинуло з глибини хатини. — І про це ти теж повинна знати. Але того, що тобі належить в житті, не знаємо ні я, ні ти. Це спершу потрібно з'ясувати. Але для цього потрібна особлива сила, якої в тебе немає. Тільки вона дозволяє давати людям їхні Справжні імена. Але ВЗЯТИ собі ім'я не може ніхто!

— А чому? Адже що може бути ближче людині, ніж його власне ім'я?

Відповіддю було тривале мовчання. Стрекоза терпеливо чекала на ганку.

Нарешті відьма виринула зі своєї нори з веретеном, зробленим з мильного каменю, і клубком бруднуватої вовни. Вона сіла на лавочку, яка стояла біля дверей, запустила веретено і спряла досить великий шматок сіро-коричневої пряжі, перш ніж відповіла:

— Твоє ім'я — це ніби ти сама. Це твоя сутність, вірно? Але раз так, то що таке ім'я? Це слово, яким тебе називають інші. А якби навколо не було нікого, крім тебе самої, то для чого тобі потрібно було би якесь ім'я?

— Але ж… — Стрекоза почала було заперечувати, але тут же замовкла: крити їй було нічим. Подумавши трохи, вона запитала: — Значить, ім'я — це ніби як дар від когось іншого?

Роза кивнула.

— Ну то подаруй мені моє ім'я, Роза, будь ласка! — попросила дівчинка.

— Твій батько не дозволяє.

— А я дозволяю!

— Він тут господар.

— Ну і нехай! Він може позбавити мене спадщини і зробити мене злидаркою, може залишити мене дурною, неписьменною і зовсім нікчемною, але він не може залишити мене безіменною!

Відьма тяжко зітхнула — знову в точності як та вівця, вимушена змиритися.

— Сьогодні вночі, - твердо сказала їй Стрекоза. — На березі річки під горою Ірія. Те, чого батько не знає, йому абсолютно байдуже. А він ні про що і не дізнається. — Голос у неї звучав трохи хриплувато від хвилювання, але в ньому відчувалася непохитна впевненість у своїй правоті.

— Тобі слід би мати справжній День наречення Іменем, як у всіх молодих! — гірко хитаючи головою, сказала відьма. — Справжнє свято, з бенкетом і танцями. Ім'я дають зазвичай на світанку, а потім всі повинні радіти і веселитися, щоб надовго запам'ятати цей день. А крастися в ночі, щоб ніхто нічого не знав, зовсім не годиться!

— Нічого, я цей день і так назавжди запам'ятаю, — сказала Стрекоза. — А звідки ти знаєш, яке саме слово потрібно вимовити, Роза? Тобі що, вода нашепче?

Відьма різко хитнула своєю сивою головою.

— Цього я тобі сказати НЕ МОЖУ. - Її «не можу» прозвучало зовсім не як «не хочу» або «ніколи не скажу», і Стрекоза мовчки чекала пояснень. — Це ж і є та сама сила, про яку я говорила. Ти раптом просто відчуваєш її в собі, і все. — Роза зупинила веретено і одним оком глянула на хмару, що висіла над західним краєм землі, а друге її око втупилося мало не на північ. — Вас там буде ніби двоє: ти — доросла і ти — дитя. І ти просто скинеш з себе своє дитяче ім'я і станеш далі дорослою. Інші, звичайно, можуть продовжувати кликати тебе колишнім ім'ям, але насправді це буде не твоє ім'я. Та й ніколи ним не було, як ти тепер вже знаєш. А коли ти скинеш своє дитяче ім'я, то на деякий час стаєш ніби безіменною. Ти більше не дитя, імені у тебе немає, ти стоїш у воді і чекаєш. І ніби як розкриваєш свою душу. Так відкривають навстіж двері назустріч вітру, бажаючи як слід провітрити будинок. І тут воно приходить до тебе само. І твої губи самі вимовлять його. Це і буде твоє справжнє ім'я. Ти не можеш його придумати. Ти повинна дозволити йому прийти до тебе. Але спершу сила повинна пройти крізь мене і крізь воду і тільки потім потрапити до тієї, кому призначається. Ось яка ця сила, і приблизно так вона діє. Власне, сама я теж не роблю майже нічого. Але я знаю, як дозволити цьому помаху чарівної палички трапитися. У цьому і полягає моя майстерність.

— Чарівники вміють набагато більше! — сказала дівчинка, помовчавши.

— Ніхто не може зробити більше, ніж назвати людину її Істинним ім'ям, — спокійно заперечила Роза.

Стрекоза так сильно потягнулася, що затріщали шийні хребці, і, збираючись встати, знову запитала:

— Ну то ти даси мені ім'я?

І Роза, хоча і не відразу, але все ж згідно кивнула.

Вони зустрілися пізно вночі на стежці під горою Ірія, коли до світанку було ще далеко. Роза запалила неяскравий чарівний вогник, щоб можна було пробратися до річки і не впасти в яку-небудь зарослу очеретами яму — місцевість була болотиста. У холодній ночі при світлі нечисленних зірок, бо більшу їх частину приховувала чорна тінь гори, відьма і дівчинка роздяглися і увійшли в дрібну річку; ноги грузли в м'якому мулі, осілому на дні. Потім відьма торкнулася руки дівчинки і сказала:

— Дитя, я забираю у тебе твоє ім'я! Ти більше не дитя, і у тебе немає імені.

Деякий час навколо стояла мертва тиша, потім відьма прошепотіла:

— І будеш ти наречена іменем, жінко! Тепер ти — Іріан!

Ще кілька митей вони стояли у воді абсолютно нерухомо, в повній тиші, а потім раптом зітхнув нічний вітер, доторкнувся до їхніх оголених плечей, і вони, тремтячи від холоду, побрели назад на берег. Там вони витерлися гарненько і босоніж, відчуваючи себе нескінченно втомленими, потяглися, спотикаючись об сплетені коріння очерету, до стежки. І там Стрекоза, вже не приховуючи скаженого гніву, прошепотіла відьмі:

— Як ти могла назвати мене таким ім'ям!

Відьма нічого їй не відповіла.

— Ти все зробила неправильно! Моє Справжнє ім'я зовсім не таке! Я думала, що, дізнавшись своє ім'я, я відразу відчую і свою сутність. Але те ім'я, яке дала мені ти, все тільки зіпсувало! Ти щось неправильно розчула, Роза. Ти ж всього лише сільська відьма, і ти все зробила неправильно! Це ЙОГО ім'я. Батька. Це він може мати таке ім'я. Він би так ним пишався! Як пишається своїм безглуздим маєтком, своїм безглуздим дідом!.. А я такого імені не хочу! І не стану його носити. Це ж не я! Я як і раніше не знаю, хто я така, але я — не Іріан! — І вона раптом замовкла, ненавмисно вимовивши своє ім'я вголос.

А відьма як і раніше мовчала. Вони йшли поруч по стежці в повній темряві. Нарешті, переляканим голосом, ніби намагаючись задобрити дівчинку, Роза сказала:

— Але воно само прийшло до мене…

— Якщо ти його коли-небудь кому-небудь скажеш, я тебе вб'ю! — пообіцяла їй Стрекоза.

І тут відьма раптом зупинилася і прошипіла, точно розлючена кішка:

— СКАЖУ кому-небудь?

Стрекоза теж зупинилася. І сказала, помовчавши:

— Вибач. Але у мене таке відчуття… немов ти мене зрадила.

— Я назвала тобі твоє Істинне ім'я! Воно виявилося не таким, як я думала. І мені від цього теж не по собі. Немов я щось не закінчила, чи не доробила… Але це твоє Справжнє ім'я, Стрекоза! І якщо воно дане тобі — що ж, така, значить, його сутність. — Роза похитнулася і заговорила вже не так гаряче і сердито, але більш холодно і спокійно: — Якщо ж ти хочеш мати наді мною владу, щоб бути здатною зрадити мене, Іріан, то я тобі цю владу дам. Знай: моє Справжнє ім'я — Етаудіс!

Знову зітхнув вітерець. Тепер обидві тремтіли так, що у них виразно стукали зуби. Вони стояли поруч, але навряд розрізняли обриси одна одної. Стрекоза невпевнено простягла до відьми руку, і в темряві її рука зустрілася з її рукою. Вони обнялися і довго не розмикали обіймів. А потім поспішно рушили далі по стежці — відьма в свою хатину на околиці села, а спадкоємиця Старої Ірії на пагорб, у свій запущений напівзруйнований будинок, де собаки, які вночі випустили її з двору без жодного шуму, зараз зустріли її таким радісним і захопленим гавкотом, що розбудили всіх навколо на відстані принаймні півмилі, крім самого господаря будинку, який як заснув п'яним сном біля каміна, так і валявся там, прямо на підлозі.

II. Айворі

Берч, справжній правитель острова Вей і Ірії, розташованої на західному узбережжі острова Вей, не був власником старовинного будинку та прилеглих до нього земель, зате володів центральною, найбагатшою частиною маєтку. Його батько, який куди більше цікавився виноградниками і садами, ніж нескінченними сварками з родичами, залишив Берчеві в спадок прекрасні квітучі землі. Берч найняв людей, здатних управляти всім цим господарством — фермами і виноградниками, винними діжками, перевезеннями і тому подібними справами, — а сам вирішив просто насолоджуватися життям завдяки отриманому багатству. Він до того ж вигідно одружився на соромливій дівчині — дочці молодшого брата лорда Уейферта, правителя однойменного острова, — і йому доставляло нескінченне задоволення думка про те, що у його жінки і дочок така благородна кров.

Згідно моді того часу представникам знаті належало мати серед своїх слуг і справжнього мага з чарівним посохом і сірим плащем, який здобув освіту на Острові Мудрих, і Берч, зрозуміло, теж завів у себе в будинку такого чарівника з острова Рок. Хоча спершу трохи здивувався тому, як легко виявилося це зробити, лише заплативши необхідну суму.

Молодий маг на ім'я Айворі насправді ще не встиг отримати свій посох і плащ; він пояснював це тим, що буде виведений в чарівники, як тільки повернеться на Рок, а поки тамтешні Майстри послали його в широкий світ для придбання того життєвого досвіду, який абсолютно необхідний справжньому чарівникові і якого не можуть йому дати ніякі заняття в Школі. Берч поставився до цієї заяви вельми скептично, але Айворі запевнив його, що за роки навчання на Рокові він придбав знання у всіх областях магії і на доказ створив ілюзію, ніби ціле стадо оленів пробігає по величезній їдальні; потім прекрасні лебеді, махаючи чудовими крилами, зграєю влетіли в їдальню крізь південну стіну, а вилетіли — крізь північну. І нарешті посеред їдальні виник срібний басейн, в центрі якого бив фонтан, а коли чарівник запропонував господареві дому та членам його родини покуштувати напій, який іскрився у фонтані, і вони обережно наповнили свої кубки, то виявилося, що це якесь дивне вино. «Це знаменита „Андрадська лоза“», — сказав молодий чарівник, скромно посміхаючись. До цього часу він вже встиг повністю підкорити дружину господаря і його дочок, та й сам Берч теж вирішив, що ця молода людина цілком гідна такої високої платні, хоча він, Берч, особисто вважав найкращим сухе червоне вино, так зване фанійське, яке робили на його власних виноградниках і яке, якщо випити його достатньо багато, непогано кружило голову, тоді як жовтуватий напій в басейні здався йому просто підсолодженою медом водою.

Якщо молодий чаклун Айворі і шукав життєвого досвіду, то нічого особливого, оселившись у Берча в Уестпулі, він дізнатися про життя не зміг. Кожен раз, як у Берча бували гості — з гирла річки Кембер або з сусідніх маєтків — потрібно було показати все те ж стадо оленів, лебедів і фонтан з золотистим вином. Айворі, втім, вигадав ще кілька дуже симпатичних трюків-феєрверків, які добре було влаштовувати теплим весняним вечором в саду. Але коли керуючий садами приходив до господаря і питав, чи не може його чарівник застосувати яке-небудь закляття, щоб в цьому році збільшити урожай груш або ж за допомогою своїх чар призупинити розвиток чорної гнилі, якою страждають виноградники на південному пагорбі, Берч говорив: «Чарівник з Рока не може опускатися до таких дрібниць. Іди до сільського чаклуна і скажи йому, щоб відпрацьовував свій хліб!» А коли молодша дочка Берча серйозно занедужала і почала безперервно кашляти, її мати не наважилася турбувати «мудрого Айворі» з настільки незначного приводу, а послала за цілителькою Розою зі Старої Ірії і попросила її прийти до них — хоча тільки через чорний хід! — і зварити якесь зілля або заспівати цілющу пісню, щоб дівчинка нарешті одужала.

Айворі ж навіть не помітив, що у господаря хвора дочка, що груші погано плодоносять, що гниль губить виноградники. Він продовжував займатися своїми справами, як і повинен був робити освічений і вправний чарівник: цілими днями гасав верхи на гарненькій вороній кобилі, яку надав йому Берч для необхідних роз'їздів, бо він ясно дав господареві зрозуміти, що прибув сюди з Рока не для того, щоб пішки місити пил і бруд сільськими дорогами.

Під час своїх прогулянок верхи він не раз проїжджав повз старий будинок на пагорбі, оточений величними дубами. Одного разу він навіть звернув було на дорогу, що вела на пагорб, але ціла зграя худих собак з вискаленими мордами, лютим гавканням і риком, кинулася йому напереріз. Його кобила, видно, дуже боялася собак, вона тут же встала на диби і вже готова була понести, так що Айворі поспішив геть і після цього випадку намагався триматися подалі від старого будинку на пагорбі. Але все-таки в красі він дещо розумів, і йому дуже подобався цей будинок, який ніби заснув у полуденній тиші раннього літа під плямистою тінню дубового листя.

Айворі запитав у Берча, що це за будинок, і той відповів:

— Та це Ірія! Тобто, я хотів сказати, Стара Ірія. По праву цей будинок теж належить мені. Але після цілого століття міжусобиць і битв мій дід, щоб припинити нескінченні сварки, вирішив поступитися цим будинком, і прилеглими до нього землями. Хоча господар Старої Ірії досі зі мною через це свариться. Втім, він найчастіше такий п'яний, що лика не в'яже. Я, правда, його вже кілька років не бачив. У нього, здається, ще дочка була.

— Її звуть Стрекоза, і вона все там сама робить, я її сама в минулому році одного разу бачила! Вона висока і дуже красива. Схожа на велике квітуче дерево! — випалила раптом молодша дочка Берча, Роза, яка була зайнята тим, що невпинно і дуже пильно спостерігала за всім навколо і цими спостереженнями заповнювала своє життя — всі ті чотирнадцять років, які були відведені їй злощасною долею. Сказавши це, дівчинка закашлялась і замовкла. Її мати кинула сумний і запобігливий погляд на чарівника: адже повинен же він чути, як жахливо кашляє дочка його господаря? Чарівник посміхнувся юній Розі, і у матері радісно стрепенулося серце. Звичайно ж, він не став би посміхатися так, якби цей кашель означав щось серйозне!

— Загалом, ця стара руїна до нас ніякого відношення не має, - буркнув Берч з явним невдоволенням, і тактовний Айворі питати більше не став. Але йому захотілося побачити ту дівчину, що прекрасна, як «велике квітуче дерево». Він став регулярно прогулюватися верхи повз Стару Ірію. Кілька разів він заїжджав у село біля підніжжя пагорба, намагався ставити там всілякі питання, але в селі толком і зупинитися не було де, і ніхто на його розпитування відповідати не бажав. Якась відьма з більмом на оці тільки раз на нього глянула і тут же зникла у себе в хатині. А підніматися нагору, до самого дому, він не наважувався, побоюючись як божевільних собак, так і можливої зустрічі з господарем-п'яницею. Однак все ж спробувати йому хотілося: по-перше, йому шалено набридла одноманітне життя в Уестпулі, а по-друге, він завжди любив ризик. І одного разу він все ж поїхав до старого будинку, незважаючи на те що собаки, абсолютно озвірівши, стали кидатися на коня, клацаючи зубами. Кобила сахалася, лягалась і все намагалася піднятися на диби, так що він насилу утримував її закляттями і силою власних рук. Нарешті собаки добралися і до його ніг, і він вже готовий був дозволити вороній кобилі робити, що їй заманеться, коли хтось раптом став розганяти рикаючих псів, обсипаючи їх прокльонами і ударами батога. Коли Айворі нарешті вдалося змусити перелякану кобилу стояти смирно, він побачив перед собою дівчину, дійсно прекрасну, як «велике квітуче дерево». Вона була дуже висока, вся мокра від зусиль, з великими, але красивими руками і ногами, з великим носом і ротом, з величезними очима і цілою копицею пишного довгого і наскрізь пропиленого волосся. І ще вона пронизливо кричала на повискуючих собак:

— Назад! Назад в будинок, сучі діти! Ах ви, падальщики прокляті!

Айворі притиснув руку до правого стегна, ближче до коліна, де його штани були порвані собачими зубами і на них розпливалося кривава пляма.

— Ви поранені? — запитала висока дівчина. — Ах, чортове поріддя! — Вона погладила і обережно обмацала праву ногу кобили; руки її вкрилися кров'ю і кінським потом. — Ну, ну, — ласкаво примовляла вона, — ти смілива дівчинка, відважне серце! — Кобила опустила голову і вся так і здригалася від несподіваної ласки і полегшення. — З якого дива ви сюди поперлися та ще й тримали кобилу посеред собачої зграї? — розлючено накинулася на Айворі дівчина. Тепер вона стояла на колінах біля самісіньких кінських копит і дивилася на нього знизу вгору. А він дивився на неї зверху вниз, продовжуючи сидіти в сідлі, і все-таки відчував себе поряд з нею мало не карликом.

Його відповіді вона чекати не стала.

— Я відведу її наверх, — сказала вона, поспішно встаючи, і взялася за поводи. Айворі зрозумів, що йому пропонується з коня злізти. Він спішився і запитав:

— А що, настільки погано? — Він зумів розгледіти на кінській нозі лише яскраво-червону криваву піну.

— Ну, йдемо, йдемо, люба моя, — сказала дівчина, звертаючись явно не до нього. Кобила довірливо пішла за нею. Вони прямували кам'янистою стежкою кудись на дальню сторону пагорба, де, як виявилося, стояла стара стайня зі стінами з грубого каменю. Коней в стайні не було жодного, зате там гніздилось безліч ластівок, які без кінця шастали під дахом і щебетали, швидко обмінюючись новинами.

— Потримай-но її, щоб стояла спокійно, — звеліла Айворі дівчина, сунула йому повідок і вийшла, залишивши його в цій покинутій стайні одного. Втім, вона незабаром повернулася, тягнучи важке відро з водою, і почала обмивати кобилі ногу. — Зніми з неї сідло! — знову наказала вона йому, і в її тоні явно чулося нетерпіння і презирство. Але Айворі підкорився; ця груба велетка трохи дратувала його, все ж викликаючи пекучу цікавість. Вона більше вже не здавалася йому схожою на квітуче дерево, однак і справді була красива, але якоюсь особливою, лютою, завершеною красою. Кобила повністю їй підкорялася. Коли вона говорила, наприклад: «Підніми-но ногу!» — кобила тут же її наказ виконувала. Дівчина витерла її всю з ніг до голови насухо, дбайливо накинула їй на спину попону і вивела на сонечко. — Вона одужає, - сказала дівчина Айворі. — Рана, правда, досить глибока, але якщо ти будеш чотири-п'ять разів на день промивати її теплою солоною водою, вона скоро затягнеться. Мені дуже шкода, що так вийшло. — Ці слова вона сказала явно від щирого серця, хоча і трохи незадоволеним тоном, наче так і не могла зрозуміти, як це він міг допустити, щоб на його кобилу напали собаки. І нарешті вона вперше подивилася прямо на нього. Очі у неї виявилися рудувато-карими, дуже ясними, схожими на винний топаз або бурштин. Дивні очі. І дівчина ця була з ним, досить високим чоловіком, однакова на зріст.

— Мені теж дуже шкода, — сказав він майже весело, щоб вона не подумала, що він сердиться.

— Ця кобила належить господареві Уестпула. Значить, ти його чарівник?

Він вклонився.

— Айворі з великого порту Хавнор до ваших послуг. Можу я…

Вона не дала йому договорити:

— Я думала, ти з Рока.

— Ну так, взагалі, - підтвердив він, намагаючись зберігати гідність.

Вона подивилася на нього своїми дивними очима, і він раптом подумав, що за цими очима нічого прочитати неможливо, як і по очах тварини, вівці, наприклад. А з неї так і сипалися питання:

— Ти там жив? Навчався? І ти знаєш Верховного Мага?

— Так, звичайно, — сказав він з посмішкою. Потім вперше скривився від болю і притиснув руку до стегна.

— Ти що, теж поранений?

— Трошки, нічого страшного, — сказав він. І справді, рана вже перестала кровоточити, що його навіть трохи засмутило.

Дівчина знову зазирнула йому в очі.

— А як… як там взагалі… на Рокові?

Айворі відповів не відразу; він, трохи накульгуючи, підійшов до старовинної кам'яної підставки для сідання на коня і сів на неї, витягнувши ногу і погладжуючи хворе місце. Потім уважно подивився на цю дивну дівчину і нарешті промовив:

— Багато часу буде потрібно, щоб розповісти, що являє собою острів Рок. Але я з задоволенням розповім тобі про нього.

— Ця людина — чарівник або майже чарівник, — сказала Стрекозі відьма Роза. — Причому чарівник з Рока! Ти не повинна його ні про що питати! — Роза була не просто розсерджена: вона була ще й налякана.

— Та він зовсім не проти, — запевнила її Стрекоза. — Ось тільки він рідко коли відповідає по-справжньому.

— Ну, це природно!

— Чому це «природно»?

— Тому що він — чарівник! А ти — жінка, і до того ж неосвічена, нічому не навчена, яка не має ніяких магічних знань!

— Ти теж могла б мене багато чому навчити! Тільки ти ні за що цього не зробиш!

Роза, розсердившись, сказала, що одним закляттям знищить все, чому вона коли-небудь вчила Стрекозу.

— Ах так? Ну і добре. Ось я і буду у нього вчитися і питання буду задавати йому! — заявила Стрекоза.

— Чарівники жінок не вчать! Він тобі просто голову морочить.

— Але ж ви ж з Брумом обмінюєтеся всякими рецептами і навіть закляттями, вірно?

— Брум — звичайний сільський чаклун. А ця людина — справжній чарівник. Він вивчав Справжні Мистецтва на острові Рок!

— Він розповідав мені, як потрапляють в цю Школу, — мрійливо промовила Стрекоза. — Спершу ти піднімаєшся на Пагорб Рок і проходиш через все місто, яке називається Твіл. І там є одні такі двері, які виходить прямо на вулицю… Тільки вони завжди замкнені. І виглядають, як звичайнісінькі…

Відьма слухала, як заворожена, не в силах чинити опір чарам цих таємних одкровень і пристрасного бажання дівчини.

— Але варто постукати, і відразу вийде сторож, на вигляд звичайнісінький, але тільки він влаштовує всім, хто бажає увійти всередину, випробування. Потрібно знати і вимовити вголос якесь слово, пароль, і якщо ти його вимовиш, Сторож тебе впустить. Але якщо ти цього слова не знаєш, то ніколи не зможеш туди потрапити. А якщо все-таки потрапиш, якщо Сторож дозволить тобі увійти, то відразу зрозумієш, що зсередини ці двері виглядають зовсім інакше — вони зроблені з рогу і прикрашені чудовою різьбою: на них вирізане саме Древо Життя; а рама дверей зроблена з зуба дракона, так-так, з одного-єдиного зуба! І дракон цей жив дуже давно, задовго до Еррет-Акбе, задовго до Морреда, задовго до того, як в Земномор'ї взагалі з'явилися люди. Там, виявляється, спершу жили тільки дракони. А цей зуб був знайдений на горі Онн, що знаходиться на острові Хавнор, в серці нашого світу — так казав Айворі. А листя Дерева Життя, зображеного на цих дверях, вирізані так майстерно і такі тонкі, що сонце просвічує крізь них, проте самі двері такі міцні, що якщо Сторож їх замикає, жодне закляття не в силах їх відімкнути. А якщо тобі вдається увійти, то сам Сторож веде тебе із залу в зал, і в кінці кінців ти зовсім перестаєш розуміти, де знаходишся, і тут раптом виходиш у двір і бачиш над собою небо. Це знаменитий Двір з Фонтаном, серце Великого Дому. І саме там тебе повинен зустріти Верховний Маг, якщо він в цей час знаходиться на острові…

— А далі? — прошепотіла відьма.

— А далі я не знаю. Він мені поки що нічого більше не розповідав, — сказала Стрекоза і, зітхнувши, повернулася в теплий весняний день, на нескінченно знайому стежку, що вела до будинку Рози, і побачила сім своїх молочних овець, що паслися на пагорбах Ірії, і бронзові від молодого листя дуби навколо старого будинку. — Аж надто він обережний, коли про Майстрів розповідає!

Роза розуміюче кивнула.

— Зате він докладно розповів мені про деяких учнів.

— Ну, по-моєму в цьому нічого небезпечного немає.

— Не знаю… — сказала Стрекоза. — Але це так чудово — слухати розповіді про Великий Будинок! Хоча я думала, що тамтешні… люди повинні бути… ну, не знаю!.. Вони, звичайно, в основному ще хлопчиськами туди потрапляють… Але я думала, що вони всі повинні бути… — Вона подивилася вдалину, а потім на на овець, які паслися на схилі пагорба; обличчя у неї стало якесь стривожене. — Знаєш, деякі з них насправді дурні і погані, - сказала вона дуже тихо, — і потрапляють в Школу тільки тому, що багаті. І сидять там тільки для того, щоб стати ще багатшими. Або — щоб здобути владу.

— Ну так, звичайно, — сказала Роза, — адже вони саме за цим туди і їдуть!

— Але ж диво — це зовсім інша влада, ти ж сама мені казала… Адже це не та влада, яка змушує інших працювати на тебе або платити тобі…

— Хіба?

— Зовсім не така!

— Якщо словом можна зцілити, то словом можна і поранити, — розсудливо промовила відьма. — Якщо рука може вбити, то рука може і на ноги поставити. Це віз, як відомо, їде тільки в одну сторону.

— Але на Рокові вони спеціально навчаються, як правильно використовувати свою магічну силу — не для того, щоб шкодити іншим, не для гри і не для наживи.

— Все на світі в тій чи іншій мірі служить для гри і наживи, я б так сказала. Люди повинні якось жити. Але чи багато я знаю? Роблю, що вмію, ось і все. Але ніяких Великих Мистецтв я не знаю; і ніякими небезпечними вміннями, на зразок вміння викликати мертвих, не володію. — І Роза зробила жест, що відганяє біду, бо вимовила небезпечні слова.

— Все на світі небезпечне, — сказала Стрекоза, дивлячись тепер ніби крізь пагорб з вівцями і деревами на ньому — в якісь невідомі глибини, в безбарвну безкрайню порожнечу, в чомусь схожу на ясніюче небо перед сходом сонця.

Роза спостерігала за нею. Вона розуміла, що не знає ні хто така Іріан, ні ким вона може виявитися. Велика, сильна, незграбна, неосвічена, безневинна, сердита молода жінка — так, таку Іріан вона бачила перед собою. Але що там у неї в душі? Ще з тих пір, як Іріан, або Стрекоза, була зовсім дитиною, Роза бачила в ній щось могутнє і незбагненне. А коли дівчина дивилася ось так, немов відвернувшись від оточуючого її світу, здавалося, що в ці миті вона знаходиться в іншому часі, в іншому царстві і там, схоже, стає чимось більшим і безумовно набагато складнішим, ніж Роза була здатна осягнути з допомогою свого розуму і своїх знань. І в таких випадках Роза трохи боялася Іріан. І за неї теж боялася.

— Ти обережніше, — похмуро сказала вона дівчині. — Твоя правда: все на світі небезпечне, а найбільше — зв'язуватися з чарівниками.

Стрекоза завжди любила Розу і поважала її, і вона, звичайно ж, ніколи б не пропустила такого застереження повз вуха. Але Айворі вона ніяк не могла сприймати за людину небезпечну. Вона його часто не розуміла, однак думка про те, що його слід побоюватися, їй навіть в голову не приходила. Вона намагалася вести себе з ним шанобливо, але це виявилося абсолютно неможливо. Вона вважала, що він розумний і дуже привабливий, але не особливо багато про нього думала, хіба що в тому відношенні, що він ще багато чого міг би їй розповісти про Рок і чарівників. А він, розуміючи, ЩО саме її цікавило, розповідав їй про це потроху і не завжди те, про що вона хотіла дізнатися. Однак він завжди був з нею терплячий, і вона була йому вдячна за це терпіння, цілком усвідомлюючи своє невігластво і те, що схоплює все набагато повільніше, ніж він. Часом він посміхався, чуючи її наївні питання, але жодного разу не пирхнув зневажливо, жодного разу не дорікнув. Як і Роза, Айворі любив відповідати питанням на питання; проте у відповідях Рози завжди містилося чимало такого, що вона, Стрекоза, і так давно вже знала, а от відповіді Айворі були часом настільки несподіваними, що вона навіть уявити собі не могла, що подібні речі бувають на світі, і деякі з них виявлялися дивно неприємні, бо йшли врозріз з усіма її уявленнями про добро і справедливість, про те, як повинно бути влаштоване життя.

День за днем у старій стайні садиби Ірії, де вони постійно призначали один одному побачення, вона задавала йому все більше і більше питань, а він все більше і більше розповідав їй, хоча на ті чи інші питання відповідав не завжди охоче і далеко не завжди повно; їй здавалося, що він, немов щитом, прикриває від неї своїх вчителів, Майстрів з острова Рок, намагаючись будь-що-будь зберегти у її душі світлий образ цього чарівного острова. І все ж одного разу він піддався її наполегливим проханням і заговорив зовсім вільно.

— Там є дуже хороші люди! — сказав він абсолютно щиро. — Великі і мудрі. Таким, безумовно, був Верховний Маг. Але він покинув Рок. А решта Майстрів… Деякі тримаються від усього осторонь, займаючись тільки своїми таємничими дослідженнями, розшукуючи нові шляхи і нові імена, але, в загальному, використовують свої знання даремно. Інші приховують своє неймовірне честолюбство під сірим плащем мудрості. Рок більше не є тим місцем, де зосереджена вся влада в Земномор'ї. Тепер вся влада у нас — в королівському палаці, в Хавнорі. А Рок живе за рахунок свого великого минулого, захищений тисячею магічних заклять від будь-яких подій сьогоднішнього дня. А що там, за цими чарівними стінами? Сварки, честолюбні устремління, боязнь всього нового, боязнь молодих, які кидають виклик могутнім стариганям! А більше, мабуть, нічого. Великий Будинок порожній, і Верховний Маг ніколи туди не повернеться!

— Звідки тобі знати? — прошепотіла вона.

Він суворо на неї глянув:

— Його забрав дракон!

— Ти це бачив? Справді? — Стрекоза навіть кулаки стиснула, настільки яскраво уявила собі цей політ, і не розчула його відповіді.

І далеко не відразу зуміла повернутися до сонячного світла і знайомої стайні, до своїх думок і нерозв'язних загадок.

— Але навіть якщо він помер, — промовила вона, — адже серед Майстрів напевне ще є такі, хто по-справжньому мудрий?

Айворі довго мовчав, а коли нарешті підняв на неї очі і заговорив, то слова не йшли у нього з язика, а на губах блукала сумна посмішка.

— Знаєш, усі таємниці, вся мудрість Майстрів, якщо її витягнути і як слід розглянути при світлі дня, нічого особливого собою не являють. Так, деякі вмілі трюки… чудові ілюзії. Але люди цього знати не хочуть. Вони бажають вірити в ці ілюзії, в таємничі перетворення. І хіба можна звинувачувати їх? Адже в житті так мало прекрасного, вартого уваги.

Немовби бажаючи підкріпити прикладом власні слова, Айворі підібрав кусочок цегли, яким була вимощена стара доріжка, і підкинув його вгору, вимовляючи при цьому якісь слова, і змусив його перетворитися на метелика, який почав кружляти над ними, тремтячи блакитними крильцями. Він простягнув палець, і метелик сів на нього. А потім він струснув рукою, і метелик впав на землю шматочком цеглини.

— У моєму житті дуже мало вартісного, — сказала Стрекоза, задумливо дивлячись на вимощену цеглою доріжку. — І я трохи вмію вести господарство і говорити правду, якщо мене питають. Але якщо я скажу, що я тепер думаю, що навіть на Рокові все тільки брехня і порожні фокуси, то, напевно, зненавиджу усіх мудреців за те, що вони мене так довго дурили, за те, що вони так довго дурили нас усіх. Ні, не може там все бути брехнею! У всякому разі, Верховний Маг дійсно пішов в глибини підземного лабіринту і повернувся звідти з Кільцем Миру. І він дійсно побував в країні мертвих разом з молодим королем і переміг того мага-павука, а потім повернувся в наш світ. Ми знаємо все це зі слів самого короля. Адже навіть сюди приходять бродячі музиканти і співають про ці подвиги пісні, граючи на своїх арфах. А якось раз до нас приходив один оповідач і теж розказав нам чимало історій.

Айворі кивнув.

— Але ти забуваєш, що Верховний Маг втратив всю свою могутність в країні мертвих, — сказав він. — Можливо, через це і все чарівництво на землі поступово послабішало.

— Не знаю. Я не впевнена: адже закляття нашої відьми Рози діють так само добре, як і раніше, — вперто заперечила Стрекоза.

Він тільки посміхнувся у відповідь, але вона бачила, що таке порівняння видається йому просто безглуздим. Якась сільська відьма і Верховний Маг! Стрекоза тільки зітхнула. І раптом у неї вирвалося:

— Ах, якби тільки я не була жінкою!

Він знову посміхнувся.

— Ти дуже красива жінка, — сказав він. Сказав дуже просто, нітрохи їй не втішаючи, як намагався робити це спочатку, до того, як вона встигла дати йому зрозуміти, що їй огидні подібні лестощі. — З якої примхи тобі ставати чоловіком?

— Щоб мати можливість відправитися на Рок! Все побачити, всьому навчитися! Чому, ну чому туди можуть поїхати тільки чоловіки?

— Таке правило, встановлене першим Верховним Магом Земномор'я багато століть назад, — сказав Айворі. — Хоча… мені ці думки теж в голову приходили.

— Правда?

— І дуже часто. Оскільки день за днем я бачив навколо себе тільки хлопчиків і чоловіків — як у Великому Будинку, так і у всій Школі. І знав, що місцевим жінкам заборонено ступати навіть на поля навколо Пагорба Рока. Вони, до речі, захищені від жінок особливими закляттями. Раз на кілька років, правда, якійсь особливо знатній пані дозволяється ненадовго зайти в один із зовнішніх дворів Великого Будинку… А чому це так? Невже всі жінки на світі не можуть сприймати магічні науки і мистецтва? Або Майстри просто бояться їх, бояться стати «зіпсованими», втратити свою чарівну силу? Ні, скоріше вони бояться змінити той «священний» Статут, якому вони так строго слідують… порушити «чистоту» свого братства…

— Жінки вміють зберігати цнотливість не гірше чоловіків! — палко заявила Стрекоза. Вона розуміла, що поводиться нестримано (адже Айворі завжди був ввічливий з нею і завжди був готовий їй поступитися!), Але вона зовсім не вміла поводитися інакше, як і не вміла приховувати свої почуття.

— Природно! — І посмішка Айворі засяяла ще яскравіше. — Але відьми далеко не завжди помірковані, еге ж?.. Можливо, Майстри бояться саме цього? Можливо, целібат аж ніяк не є таким вже необхідним, як про те говориться в Статуті Рока? Можливо, це аж ніяк не спосіб збереження магічної сили, а спосіб охоронити цю силу від усіх інших? Залишивши за межами своєї «чистої» обителі жінок і всіх тих, хто не бажає миритися з тим, що для того, щоб стати чарівником, потрібно обов'язково перетворитися в євнуха… Хто знає? Чарівниця! Чаклунка! Жінка-маг! З'явися такі, змінилися би всі правила на світі!

Стрекоза відчувала, як далеко вперед він зайшов у своїх роздумах на цю тему; видно, вона давно не давала йому спокою, і він все грав цими думками, за допомогою слів перетворюючи їх в щось відчутне, як тільки що перетворив шматок цегли в метелика. Звичайно, Стрекоза не могла змагатися з ним в цій грі думки, але стежила за його міркуваннями з цікавістю і захопленням.

— А ти, між іншим, могла б відправитися на Рок! — зауважив він, і очі його заблищали від збудження, пустощів, хлоп'ячої сміливості. Помітивши, що вона мовчить і дивиться на нього благально-недовірливо, він підтвердив: — Так, могла б. Хоч ти і жінка, але є способи, за допомогою яких можна змінити твоє обличчя. У тебе серце і мужність чоловіка, чоловіча воля, і ти цілком могла б увійти в Великий Будинок, я в цьому впевнений!

— І що б я там робила?

— Те ж, що і всі інші учні. Жила б одна в келії з кам'яними стінами і вчилася бути мудрою! Це, можливо, було би не зовсім те, що бачиться тобі в мріях, і багато своїх помилок ти б теж там зустріла.

— Я не зможу! Вони ж все одно дізнаються! І я не зумію навіть всередину увійти. Ти ж сам казав, що там є якийсь особливий Сторож. А я не знаю, яке слово потрібно вимовити…

— А, слово! Але ж я можу тобі його сказати.

— Можеш? Це дозволяється?

— Мені все одно, є такий закон чи ні! — Він сказав це з таким похмурим виглядом, що вона здивувалася. — Сам Верховний Маг говорив: «Правила створюються для того, щоб їх порушували». А в даному випадку правила створюють несправедливість, а хоробрість і мужність їх порушують. Якщо у тебе мужності вистачає, так і у мене її вистачить!

Деякий час вона мовчки дивилася на нього — говорити вона не могла, — потім встала і, постоявши кілька секунд нерухомо, вийшла зі стайні і рушила по стежці, яка приблизно на середині схилу звертала і починала огинати пагорб. Одна з собак, її улюблениця, велика, бридка гонча з важкою головою, пішла за нею. Вона зупинилася тільки в тому місці над річкою з болотистими берегами, де десять років тому Роза нарекла її Справжнім ім'ям. Собака, сівши біля її ніг, віддано дивилася їй в обличчя. В голові у Стрекози стояв гул і була повна мішанина, але одна думка билася там, ясна і наполеглива: я могла б поїхати на Рок і з'ясувати, нарешті, хто я!

Поверх заростей очерету, вербових дерев і далеких пагорбів вона дивилася на захід. Весь західний край неба був абсолютно чистим і порожнім. Вона стояла нерухомо, і душа її, здавалося, злітає в небеса і летить геть від неї, на захід…

Ззаду почулося м'яке шльопання копит вороної кобили по стежці. І Стрекоза, прийшовши нарешті до тями, покликала Айворі і побігла йому назустріч.

— Я поїду! — крикнула вона на бігу.

Взагалі-то він не збирався впадати в подібні пригоди, але чим більше він думав про таку можливість, тим більш привабливою йому здавалася його затія. Перспектива провести всю довгу сіру зиму в Уестпулі його абсолютно не приваблювала, і у нього ніби камінь з душі звалився, коли зажевріла можливість звідси втекти. Тут для нього не було нічого цікавого, за винятком цієї дівчини на ім'я Стрекоза, яка тепер повністю займала його думки. Він відчував у ній якусь могутню, але абсолютно невинну силу, і ця сила підпорядкувала його собі, - він намагався догоджати Стрекозі, сподіваючись у результаті все-таки змусити її зробити те, до чого він прагнув сам. Це була гра, в яку, як йому здавалося, було варто зіграти. Якщо вона зважиться втекти з ним, можна вважати, що він виграв. Ну а що стосується власне безглуздої ідеї, що Стрекозі вдасться пройти в Школу в образі чоловіка, то ідея ця страшенно йому подобалася. Було би здорово ТАК пожартувати над усіма цими благочестивими і поважними Майстрами! Кинути такий камінь в їх квакаюче болото!.. Тільки навряд чи це вдасться. Але якщо він все ж зуміє протягнути цю жінку в Великий Будинок — хоча б на кілька хвилин, — то яка це буде солодка помста!

Отже, тепер потрібно тільки роздобути грошей. Дівчина думає, звичайно ж, що йому, великому чарівнику, досить клацнути пальцями, і вони тут же перенесуться через море на чарівному кораблі, що летить на всіх вітрилах. Але коли він сказав їй, що їм доведеться заплатити за проїзд, вона просто відповіла:

— Це нічого. У мене ж є «сирні» гроші!

Як приголомшливо вона іноді вміла відповісти! Іноді грубувата простота і щирість її відповідей навіть лякала його, але він не бажав цього визнавати. Вона досить часто снилася йому, але в цих снах ніколи нічого від нього не вимагала, зате він прямо таки горнувся до неї, ще більш гостро відчуваючи в її душі якусь люту і солодко-руйнівну силу, в обійми якої він провалювався, зовсім знищуючи своє власне «я», і завжди в цих снах вона була такою чудовою і абсолютно незбагненною істотою, а він — ніким і нічим — і він прокидався після таких снів вражений і присоромлений. При світлі дня, коли було видно її великі брудні руки, коли вона розмовляла з ним, як звичайна сільська простачка, він знову отримував перевагу над нею. Йому хотілося тільки, щоб ще хто-небудь послухав, як смішно вона говорить. Наприклад, дехто з його старих друзів теж знайшов би її манеру говорити досить кумедною і посміявся б разом з ним. «У мене є „сирні“ гроші!» — повторював він про себе весь час, коли їхав верхи в Уестпул, і сміявся.

— Треба ж — «сирні»! — сказав він уголос, і ворона кобила смикнула від подиву вухом.

Отже, Айворі повідомив Берча, що отримав звістку від свого вчителя з Рока (він навіть назвав його: Майстер Спритна Рука) і тепер йому потрібно негайно вирушати туди. Він, звичайно ж, не може сказати, яка мета його поїздки, проте справа ця не потребує багато часу. Так що два тижні туди, два — назад, і, найпізніше, він повернеться в кінці осені. Однако він змушений просити пана Берча видати йому авансом частину належної плати, щоб заплатити за проїзд, оскільки чарівникові з острова Рок негоже розраховувати на те, що люди самі побажають дати йому все, що потрібно. Краще просто заплатити за проїзд, проявивши скромність і гідність, як це роблять всі чарівники. Оскільки Берч з усіма його доводами погодився, Айворі незабаром отримав від нього важкий гаманець з грошима. Це були перші справжні гроші, які він за останні роки тримав в руках: десять платівок зі слонової кістки, на яких з одного боку було вирізано зображення знаменитої Видри Шелітхи, а на іншій красувалася Руна Миру на честь короля Лебаннена. «Привіт, мої маленькі, - шепнув він їм, коли залишився один. — Сподіваюся, ви з „сирними“ грошима відмінно поладите!»

Він дуже мало розповідав Стрекозі про свої плани, головним чином тому, що особливих планів і не будував, сподіваючись на удачу і власну кмітливість, які рідко його підводили. Втім, дівчина питань майже не задавала.

— А що, я весь шлях повинна буду провести в образі чоловіка? — Здавалося, це мало не єдине питання, яке її цікавить.

— Так, — відповів він. — Але ти просто переодягнешся чоловіком. Я не стану користуватися закляттям подібності, поки ми не прибудемо на Рок, так що на мене ти схожа не будеш.

— А я думала, що це буде закляття перетворення, — сказала вона трохи розчаровано.

— Це було б нерозумно, — пояснив Айворі, старанно наслідуючи сухувато-урочистого тону Майстра Метаморфози. — Але якщо буде необхідно, я це зроблю, зрозуміло. Скоро ти і сама побачиш, що чарівники дуже скупо користуються Великими закляттями. І не без причини.

— Я знаю, через Рівновагу, — кивнула вона, як завжди сприйнявши те, що він їй розповідав про це, з властивою їй простотою і наївністю.

— І ще, можливо, через те, що ці мистецтва вже не мають тієї сили, яку мали колись, — сказав Айворі. Він і сам не знав, чому намагається послабити її віру в могутність чарівництва; можливо, тому, що будь-яке ослаблення її сили, її цілісності було б на руку йому самому. Йому давно вже хотілося просто затягнути її в ліжко, і ця дивна гра йому спершу дуже подобалася, але в підсумку обернулася чимось на зразок поєдинку, якого він ніяк не очікував і якому ніяк не міг покласти край. Тепер він прагнув вже не розважитися з нею, а перемогти її. Не можна ж було дозволити якійсь сільській дівчині отримати над ним перемогу! Ні, він повинен довести і їй, і самому собі, що ті його сни не мають насправді ніякого значення!

Досить скоро, втім, Айворі втратив терпіння, настільки вона була до нього, як до чоловіка, байдужа, і скористався звичайним приворотним закляттям, якими зазвичай користуються чаклуни. Йому було трохи соромно вимовляти подібне закляття, але він знав, що діє воно досить ефективно. Він навів на Стрекозу чари, коли вона плела для своєї корови повідок з петлею на шиї. Однак чари його подіяли на неї зовсім не так, як він очікував: вона аж ніяк не розтанула і не проявила готовність негайно йому віддатися, як це завжди бувало з дівчатами в Хавнорі і Твилі. Навпаки, Стрекоза стала ще більш мовчазною і сердитою. Вона навіть перестала ставити свої нескінченні питання про Школу Чарівників і часто не відповідала йому, коли він першим до неї звертався. Коли ж одного разу він дуже обережно наблизився до неї і ніжно взяв її за руку, вона так врізала йому по голові, що його потім ще довго хитало, а вона мовчки встала і вийшла зі стайні, і її улюблена собака — огидного виду гонча, тут же послідувала за нею. І Айворі здалося, що ця псина навмисне озирнулася і глузливо на нього подивилася.

Стрекоза прямувала по стежці до старого будинку, і коли в вухах у нього перестало дзвеніти, він крадькома пішов за нею, сподіваючись, що чари все-таки подіють і з її боку це була просто незграбна спроба запросити його в ліжко. Але, наблизившись до дому, Айворі почув звуки розбитого посуду, і якийсь чоловік, мабуть, її батько, той самий п'яниця, похитуючись, вийшов на ганок; виглядав він переляканим і збентеженим, а вслід йому неслися сердиті крики Стрекози: «Пішов геть з дому, п'яничка нещасний! Проклятий зрадник! Дурень! Безсоромний розпусник!»

— Вона у мене стакан вирвала! — зі скавучанням, як щеня, поскаржився незнайомцю господар Старої Ірії. Собаки скакали навколо нього, як скажені. - І розбила!

Айворі повернувся і пішов геть. І не повертався два дні. На третій він все-таки зважився проїхати мимо Старої Ірії, і Стрекоза сама вибігла по стежці йому назустріч.

— Прости мене, Айворі! — сказала вона, дивлячись на нього знизу вгору своїми дивними очима, схожими на золотистий топаз. — Не знаю, що на мене тоді і знайшло. Я просто жахливо розсердилася! Не на тебе, звичайно. Ти вже мене прости.

І він милостиво пробачив її. Але більше ніколи не пробував наводити на неї любовні чари.

«А скоро, — думав він тепер, — вони мені і не знадобляться. Я буду мати над нею повну владу! І я добре знаю, як цю владу отримати. Вона сама віддасть її мені прямо в руки. Її сила і воля, звичайно, неймовірно великі, але, на щастя, вона дурна, а я розумний і хитрий».

Берч якраз збирався відправити вниз, в Кембермаут, візок з шістьма бочками відмінного фанійського вина десятирічної витримки, яке замовив йому один тамтешній виноторговець, і з задоволенням дозволив Айворі поїхати разом з бочками в якості додаткової охорони, тому що вино було дуже дороге, а на дорогах все ще бешкетували розбійники, хоча молодий король Лебаннен досить швидко наводив в Земномор'ї порядок. Так що Айворі покинув Уестпул на великому критому возі, який тягли чотири могутніх ваговози. Віз повільно повз по дорозі, і Айворі, сидячи на краю, безтурботно бовтав в повітрі ногами, коли раптом — вже десь біля Джакасського пагорба — з придорожньої канави піднялася одягнена в лахміття фігура, і халамидник попросив його підвезти.

— Щось ти мені, хлопче, зовсім не знайомий, — з сумнівом в голосі заявив візник, вже піднімаючи свій батіг, щоб відігнати бродягу, але тут з іншого боку воза до них підійшов Айворі.

— Гаразд, добродію, нехай їде з нами, — сказав молодий чарівник. — Він нам нічого поганого не зробить — адже тут я.

— Ну то сам і стеж за ним гарненько, пане мій, — змирився візник.

— Гаразд, — сказав Айворі і підморгнув Стрекозі, бо то була, звичайно ж, вона, зовсім невпізнанна, вся забруднена, в старій подертій куртці і чоловічих штанях. На голові у неї красувався страшного вигляду капелюх, під яким вона сховала своє розкішне волосся. Стрекоза підморгувати йому у відповідь не стала. Вона старанно грала свою роль, навіть коли вони сиділи поряд, гойдаючи ногами, на задку воза і їх відокремлювали від візника шість величезних бочок з вином. Занурені в літню дрімоту пагорби і поля повільно пропливали і пропливали повз них. Айворі стало нудно, і він спробував було подражнити свою супутницю, але вона тільки заперечливо похитала головою. Можливо, вона все ж трохи побоювалася їх божевільної витівки, але напевно сказати що-небудь про її настрій було неможливо. Всю дорогу Стрекоза була занурена в урочисте і тяжке мовчання, і Айворі думав, що якщо між ними що і вийде, то вона напевно йому швидко набридне. Але ця думка раптом до такої міри його зворушила, що бажання стало майже нестерпним. Він озирнувся, збираючись уже почати з нею відповідна розмову, але як тільки побачив її лице, всякі «крамольні» думки одразу зникли самі собою, такою величезною і могутньою вона раптом йому здалася.

На цій дорозі не було жодного готелю, хоча вона тягнулася через весь західний край, який колись називався Ірія. Коли сонце схилилося до західних рівнин, вони зупинилися в найпростішій селянській хаті, де їм змогли запропонувати стерпну стайню для коней, закритий сарай для воза і сінник в стайні для подорожніх. На сіннику було темно і душно. Ніякого бажання Айворі більше не відчував, хоча дівчина лежала від нього на відстані витягнутої руки. Вона так старанно весь день зображала чоловіка, що навіть його примудрилася наполовину переконати, що це так і є. Можливо, їй в підсумку і старого Воротаря переконати вдасться! — думав Айворі. І, посміхнувшись при цій думці, заснув.

Вони поволі тяглися весь наступний день, два рази потрапили під грозовий дощ і під вечір нарешті прибули в Кембермаут, процвітаюче портове місто, обнесене стіною. Надавши візникові можливість самому виконувати доручення господаря, вони розлучилися з ним і відшукали відповідний готель. Стрекоза мовчала, дивлячись на всі боки з таким виразом обличчя, яке можна було сприймати як страх, змішаний із захопленням, або як сильне несхвалення, викликане звичайним невіглаством.

— Дуже миле маленьке містечко! — зауважив Айворі. - І все-таки єдина справжня столиця в світі — це Хавнор!

Однак всі його спроби розговорити її виявилися марними; вона лише промовила:

— На Рок кораблі вирушають не так часто, вірно? Як ти думаєш, багато часу нам знадобиться, щоб знайти потрібний корабель?

— Ні, ми швидко його знайдемо, якщо у мене в руці буде посох чарівника, — відповів Айворі.

Вона перестала дивитися на всі боки і деякий час йшла, опустивши голову і занурившись в глибоку задуму. Він крадькома спостерігав за нею. У русі вона була просто прекрасна — смілива, граціозна, з гордою поставою.

— Ти хочеш сказати, що вони зобов'язані взяти на борт будь-якого чарівника? Але ж ти ж поки ще не чарівник.

— Це проста формальність. Я давно вже числюсь старшим чарівником, і нам дозволено брати в руки посох, коли ми вирушаємо кудись у справах нашого острова. А я саме цим зараз і займаюся.

— Ти ж МЕНЕ туди везеш!

— Я везу туди ЩЕ ОДНОГО УЧНЯ, — повчально промовив він. — До того ж дуже обдарованого!

Більше Стрекоза питань не задавала. Вона ніколи з ним не сперечалася; це була одна з істотних її чеснот.

А ввечері в готелі, що стояв біля самого причалу, вона за вечерею раптом запитала з несподіваною сором'язливістю:

— А що, я і правда така обдарована?

— На мій погляд, так, — чесно відповів він.

Вона задумалася — розмова з нею часто виходила якоюсь уповільненою — і нарешті, ніби прокинувшись, сказала:

— Роза завжди говорила, що в мене є якась сила. Тільки вона не знала, яка саме. І я… я розумію, що це так і є, але теж не знаю, яка вона, ця моя сила.

— Ось ти і їдеш на Рок, щоб про це дізнатися, — сказав Айворі, піднімаючи склянку з вином. Вона трохи забарилася, потім теж підняла склянку і посміхнулася йому. І посмішка ця була такою ніжною і щасливою, що у нього раптом вирвалося: — І нехай те, що ти там знайдеш, повністю відповідає всім твоїм надіям!

— Якщо ця моя мрія збудеться, то тільки завдяки тобі, - відповіла вона. І в цю мить він щиро любив її і готовий був відректися від усіх своїх поганих думок і сприймати цю дівчину тільки як товариша по зухвалій і небезпечній пригоді.

Їм довелося оселитися в одній кімнаті, бо готель був переповнений, але в цей вечір думки Айворі були виключно цнотливі, він навіть трохи посміювався над собою за це.

Враноці він зірвав в саду при готелі соломинку і за допомогою заклинання надав їй форму відмінної палиці з мідним навершям, яка точно відповідала йому по висоті.

— А з якого він дерева? — запитала Стрекоза, абсолютно захоплена цим перетворенням, а коли Айворі зі сміхом відповів їй: «З розмарину!» — розсміялася.

Вони йшли від причалу до причалу, запитуючи, чи не йде на південь якесь судно, яке могло б взяти на борт чарівника і його учня і довезти їх до Острова Мудрих, і досить скоро такий корабель відшукали. Це було важке вантажне судно, що прямувало в Уотхорт; господар судна погодився відвезти чарівника задарма, а його учня — за півціни. Але навіть півціни становили майже половину «сирних» грошей Стрекози. Зате їм була надана каюта — справжня розкіш на такому вантажному судні, як «Морська видра».

Поки вони вели переговори з господарем судна, на причал виїхав знайомий віз і почав вивантажувати шість не менш знайомих їм величезних бочок з вином.

— Це наші, з Ірії, - зауважив Айворі, і власник судна розуміюче кивнув і сказав:

— Мені їх в місто Хорт велено відвезти.

— З Ірії… - пробурмотіла Стрекоза і озирнулася, немов прощаючись з залишеною за бортом землею. Це був єдиний раз, коли вона озирнулася назад.

Працюючий на цьому судні заклинатель вітрів з'явився перед самим відплиттям; і це був ніякий не чарівник, а звичайнісінький чаклун, завіяний морськими вітрами і в пошарпаному морському плащі з капюшоном. Вітаючись з ним, Айворі хвалькувато продемонстрував свій посох, і чаклун, змірявши його поглядом, зауважив:

— Ну що ж, погоду на судні повинен заклинати хтось один. Якщо це буду не я, то я пішов.

— Та ні, я тут просто пасажир, пане, — поспішив заспокоїти його Айворі. Я з радістю надам тобі можливість управлятися з вітрами.

Чаклун швидко глянув на Стрекозу, яка стояла, гордо і немов задерев'яніла, і спершу нічого не відповів, але потім все ж буркнув:

— Гаразд, — і це було останнє слово, яке Айворі від нього почув.

В дорозі, однак, чаклун не раз розмовляв з Стрекозою, що дещо турбувало Айворі. Її невігластво і довірливість могли послужити їм обом погану службу. Коли ж він запитав дівчину, про що це вони розмовляють, вона відповіла спокійно:

— Про те, що з нами буде.

Він, онімів від подиву, запитально подивився на неї.

— З усіма нами. З жителями Уея і Фелкуея, Хавнора і Уотхорта, а також Рока. З усіма жителями всіх островів, — пояснила Стрекоза. — Він каже, що минулої осені перед своєю коронацією король Лебаннен спеціально послав на острів Гонт за старим Верховним Магом, бажаючи, щоб саме він виконав цей обряд, але Маг не з'явився. І королю довелося коронувати самого себе. І багато хто тепер стверджують, що все це було не за правилами і що трон Лебаннен займає теж не по праву. А інші кажуть, що наш король тепер і є новий Верховний Маг. Але ж король Лебаннен — не чарівник, він всього лише король, вірно? А ще кажуть, що скоро знову настануть Темні Часи, і в світі буде правити зло, а не добро і справедливість, і що магію знову стануть використовувати в поганих цілях.

Айворі, помовчавши, запитав:

— І що ж, він сам до всього цього додумався, цей старий заклинатель вітрів?

— Напевно, так багато хто думає зараз, — відповіла Стрекоза з властивою їй похмурою простодушністю.

Свою справу, втім, заклинатель вітрів знав відмінно, і «Морська видра» стрілою летіла на південь. Кілька разів вони потрапляли в швидкоплинні літні шквали, і море часто бувало неспокійним, але жодного разу не сталося справжнього шторму або небезпечної бурі. Вони причалювали, залишаючи один вантаж і беручи на борт новий, в різних портах — на північному узбережжі острова О, на острові Іліен, на островах Ленг і Камері, а потім в порту О, що знаходився на півдні однойменного острова, — і нарешті з порту О повернули на захід, щоб відвезти пасажирів на Рок. І Айворі, дивлячись на захід, відчував холодок під ложечкою, бо надто добре розумів, як охороняється острів Рок і як важко буває часом потрапити туди. Він знав, що ні сам він, ні цей заклинатель вітрів нічого не зможуть зробити, щоб відвернути чарівний вітер Рока, якщо його направлять їм назустріч. І тоді Стрекоза, звичайно ж, запитає: чому цей вітер не дає судну підійти до острова, якщо на ньому пливе учень Школи?

Айворі був навіть радий, бачачи, що і старому чаклунові теж не по собі і той постійно напоготові — то стоїть біля керма разом з рульовим, то стирчить на верхівці щогли разом з сигнальщиком, то велить спускати вітрила при найменшому натяку на західний вітер. Однак вітер, на щастя, постійно дув з півночі. Цей вітер часто приносив проливні дощі, грози з громом і блискавкою, і Айворі йшов в каюту, а Стрекоза залишалася на палубі. Вона боялася моря, вона і раніше не раз говорила йому про це. Плавати вона не вміла і якось раз сказала задумливо:

— Напевне потонути — це просто жахливо! Коли не можеш вдихнути… — і вся скривилася при одній лише думці про це. Це був єдиний випадок, коли вона позначила свій страх перед чимось. Втім, низеньку тісну каюту вона теж не любила і намагалася якомога більше перебувати на палубі, а в теплі ночі навіть спала там. Айворі навіть не намагався умовити її ночувати в каюті. Він давно вже зрозумів, що змусити її щось зробити абсолютно неможливо, та й немає сенсу, бо все одно ні до чого хорошого це не призведе. Щоб її отримати, він повинен стати її ХАЗЯЇНОМ. І він стане ним неодмінно, якщо тільки вони зуміють дістатися до Рока!

Коли Айворі знову піднявся на палубу, він побачив, що небо після чергового дощу майже зовсім розчистилося, на західному краю неба хмари зовсім розбіглися, і на тлі золотистого західного неба чітко видніється округла темна вершина Пагорба Рока.

Айворі дивився на неї з якоюсь дивною сумішшю ненависті і захоплення.

— А це, хлопче, знаменитий Пагорб Рока, — сказав старий чаклун Стрекозі, яка разом з ним стояла біля поручнів. — Зараз ми ввійдемо в гавань міста Твіла. Тут ніколи ніяких вітрів не буває, крім тих, які тамтешні Майстри самі викличуть.

Коли вони нарешті кинули якір, вже зовсім стемніло, і Айворі сказав господареві судна:

— Ми, мабуть, сьогодні тут переночуємо.

Стрекоза тим часом сиділа в їх крихітної каюті, терпляче його чекаючи; вигляд у неї був урочистий, очі блищали від збудження.

— На берег зійдемо завтра вранці, - повідомив він їй, і вона тільки кивнула, як завжди погоджуючись з його рішенням.

А потім раптом запитала:

— Я виглядаю як треба?

Він сів на низеньку ліжко і уважно подивився на неї, вона сиділа навпроти, на такому ж низенькиому ліжку. Вони сиділи трохи навскоси, бо між ліжками не вистачало місця для колін. Ще в порту О Стрекоза, за його порадою, купила собі пристойну сорочку і штани, щоб виглядати гідним кандидатом в учні Школи. Обличчя в неї засмагло на вітрі і нарешті було відмите дочиста. Своє густе волосся вона заплела в косу, а косу скрутила в тугий пучок і сховала під шапку. Руки вона теж відмила дочиста, і тепер вони спокійно лежали у неї на колінах — сильні, з красивими довгими пальцями, майже чоловічі руки.

— На чоловіка ти, в загальному, зовсім не схожа, — сказав він їй. На обличчі Стрекози відбився відчай. — Але це тільки в моїх очах, — поспішив він її заспокоїти. — Тому що в моїх очах ти ніколи не будеш схожа на чоловіка! Але не бійся. Іншим ти, звичайно ж, будеш здаватися справжнім чоловіком.

Вона кивнула, але в її очах застигла тривога.

— Перше випробування найголовніше, Стрекоза, — сказав Айворі. Щоночі, лежачи на самоті в каюті, він репетирував цю розмову. — Якщо ти його пройдеш, зумієш минути ті двері, то проникнути в Великий Будинок не складе труднощів.

— Я і сама весь час про це думаю, — зізналася вона і квапливо додала: — А чи не можна мені просто сказати їм, хто я? Ти ж будеш поруч і зможеш за мене поручитися, сказати… що, хоч я і жінка, у мене є деякі здібності… А вже я б присягнулася дотримуватися будь-яких обітниць! Я б і цнотливості дотримувалася, і жила би окремо від інших, якщо треба…

Але він тільки головою похитав:

— Ні, ні, ні! Це абсолютно безнадійно, безглуздо і, нарешті, смертельно небезпечно!

— Навіть якщо ти…

— Навіть якщо я приведу тисячу аргументів на твій захист! Вони і слухати мене не стануть. Статут Рока забороняє навчати жінок яким би то не було магічним мистецтвам, а також — Мові Творення. Так було завжди. Ні, слухати мене вони не стануть. А значить, потрібно їм показати, що ми обидва чогось варті! І ми їм покажемо! Ми їх провчимо! Сміливіше, Стрекоза. Ти не повинна падати духом, ти не повинна думати: «Ой, а може, якщо я попрошу їх мене впустити, вони мені не відмовлять?» Відмовлять. Відмовлять неодмінно! А виявивши, що ти, жінка, хотіла їх надурити, вони тебе ще й покарають. І мене заодно. — І він вимовив подумки: «Пом'яни нас!»

Стрекоза довго дивилася на нього своїми незрозумілими очима і нарешті запитала:

— Що я маю зробити?

— Ти довіряєш мені, Стрекоза?

— Так.

— Чи будеш ти довіряти мені повністю і далі? Знай, що той ризик, на який я йду заради тебе, куди більший того ризику, якого зазнаєш ти?

— Я знаю. Я буду довіряти тобі.

— Тоді ти повинна сказати мені те слово, яке вимовиш Майстру Воріт.

Вона здивовано дивилася на нього.

— Але я думала, це ти спершу назвеш мені цей… пароль?

— Цим паролем служить Істинне ім'я того, хто приходить до дверей Школи.

Він дав їй час, щоб усвідомити почуте, а потім продовжував тихо і вкрадливо:

— А для того, щоб на тебе подіяло моє закляття подібності, щоб Майстри Рока побачили в тобі чоловіка і ніщо інше — щоб зробити все як належить, я теж повинен знати твоє Ім'я. — Він знову помовчав. Поки він говорив, йому здавалося, що говорить він сущу правду, і голос його звучав м'яко і задушевно: — Я давним-давно міг би дізнатися його, — сказав він. — Але я вважав за краще не користуватися магічним мистецтвом. Я хотів, щоб ти, відчуваючи до мене повну довіру, сама назвала своє Істинне ім'я, коли я тебе про це спитаю.

Стрекоза мовчала, втупившись на свої зімкнуті руки, які спокійно лежали на колінах. У слабкому червоному світлі ліхтаря, який висів у каюті її довгі вії відкидали на щоки витончені зубчасті тіні. Через деякий час вона підвела очі і подивилася Айворі прямо в обличчя.

— Моє ім'я Іріан, — просто сказала вона.

Він мовчки посміхнувся. Але вона на його усмішку не відповіла.

Насправді ж Айворі абсолютно розгубився. Якби він знав, що це буде так легко, то давно міг би вже дізнатися її справжнє ім'я і отримати над нею повну владу. Він міг би змусити її робити все, чого хоче, ще багато-багато днів тому, і для цього потрібно було всього лише нагородити їй сім мішків гречаної вовни щодо цієї втечі, не відмовляючись ні від своєї платні у Берча, ні від ненадійної респектабельності, не пускаючись ні в яку подорож і, взагалі, не роблячи жодного кроку в напрямку острова Рок! Адже не було на світі таких чар, за допомогою яких він міг би настільки змінити її вигляд, щоб обдурити Майстра Воріт — хоча б на мить! А його намір принизити Майстрів так само, як вони колись принизили його, виїденого яйця не варті. Одержимий одним бажанням — обдурити цю дівчину, — він потрапив у пастку, яку сам і приготував. Він з гіркотою визнав тепер, що весь цей час вірив у власну брехню і в підсумку остаточно заплутався в сітях, які сам настільки майстерно сплів. Одного разу на Рокові він уже поставив себе в дурне становище, невже і тепер він хоче повторити те саме? У ньому кипів відчайдушний гнів на самого себе. Нічим хорошим ця затія не скінчиться, в цьому він був тепер впевнений.

— В чому справа? — запитала Стрекоза. Ніжність, яку він почув у її глибокому, трохи хриплуватому голосі, зовсім позбавила його мужності, і він закрив обличчя руками, намагаючись утримати ганебні сльози.

Вона поклала руку йому на коліно. Вперше за весь цей час вона до нього доторкнулася! І він насилу стримувався, щоб не скинути зі свого коліна цю теплу важку руку, дотику якої так прагнув, даремно витративши стільки часу на це очікування.

Йому захотілося зробити їй боляче, одним ударом вибити з неї цю жахливу, нестерпну доброту, але коли він нарешті знову віднайшов дар говорити, то сказав лише:

— Весь цей час я хотів лише одного: стати твоїм коханцем.

— Правда?

— А ти що, думала, що я один з тамтешніх євнухів? Думала, що я дозволив їм мене каструвати за допомогою якихось заклинань, щоб дотримуватися святої чистоти? Як ти думаєш, чому у мене немає чарівного посоха? Чому я не продовжую заняття в Школі? Невже ти вірила всьому, що я тобі казав?

— Так, — сказала вона. — Вірила. Мені дуже шкода. — Руку з його коліна вона чомусь так і не прибрала. І, помовчавши, додала: — Якщо хочеш, ми можемо лягти в ліжко.

Він здригнувся, випростався і деякий час сидів зовсім нерухомо.

— Хто ж ти все-таки така? — промовив він нарешті.

— Не знаю. Адже саме тому я і хотіла потрапити на Рок. Щоб це з'ясувати.

Він струсив її руку з коліна і, згорбившись, встав; вони обидвоє не могли випростатися на повний зріст в низенькій каюті. Він раз у раз стискав кулаки, марно намагаючись заспокоїтися, і намагався триматися якомога далі від неї, навіть повернувся до неї спиною.

— Ти там нічого не взнаєш! — знову з люттю заговорив він. — Все це суцільна брехня, обман. Люди похилого віку просто грають і бавляться чарівними словами. Колись я в їхні ігри грати не побажав і пішов. А знаєш, що я зробив, коли ще в Школі навчався? — Він повернувся до неї, вишкіривши рот в торжествуючій усмішці. — Я завів собі дівчину! Звичайну дівчину з міста. І вона приходила до мене. В мою келію. В мою маленьку келію монаха з кам'яними стінами, де я повинен був дотримуватися обітниці цнотливості! У цій кімнатці було віконце, яке виходило на непримітну вулицю на задах Школи. І ніяких заклять нам не було потрібно. Так там закляття і застосувати було неможливо, занадто багато навколо було магії. Ця дівчина хотіла приходити до мене і приходила, я викидав з вікна мотузяну драбину, і вона по ній піднімалася. І ми з нею якраз займалися любов'ю, коли в келію увійшли наші «мудрі старці»! Ну я їм тоді показав! І, між іншим, якби мені вдалося протягнути в Школу тебе, я б знову їм показав, на що здатний! Тепер настала моя черга дати їм урок!

— Ну що ж, — сказала Стрекоза. — Але я все-таки спробую.

Він здивовано на неї дивився.

— Адже причини у мене зовсім інші, ніж у тебе, — продовжувала вона. — І крім того, ми пройшли такий довгий шлях… І ти дізнався моє справжнє ім'я.

Це була правда. Він знав її Істинне ім'я: Іріан. Воно було схоже на палаюче вугілля і, як вугілля, палило йому душу. І розум його не в змозі був його осягнути. Йому не вистачало знань, щоб скористатися своєю теперішньою перевагою. Язик чомусь відмовлявся йому коритися, коли він намагався вимовити це ім'я…

Вона дивилася на нього; різкуваті риси її великого обличчя були пом'якшені тьмяним світлом ліхтаря.

— Якщо ти притягнув мене сюди тільки для того, щоб зайнятися зі мною любов'ю, Айворі, - сказала вона, — то ми можемо зайнятися цим прямо зараз. Якщо ти сам, звичайно, ще цього хочеш.

Абсолютно занімівши від подиву, він лише заперечливо похитав головою. І знадобилося чимало часу, перш ніж він нарешті зміг розсміятися і пробурмотіти:

— Мені здається, що… цю можливість… я давно втратив…

Вона дивилася на нього без жалю, без докору, без сорому.

— Іріан, — сказав він уголос, і тепер її ім'я сковзнуло з його пересохлих губ легко, солодке і прохолодне, як джерельна вода. — Слухай, Іріан: ось що тобі потрібно зробити, щоб проникнути в Великий Будинок…

III. Азвер

Айворі залишив Стрекозу на розі вулиці, звичайної вузенької і досить брудної вулиці, яка, звиваючись між безликими стінами, вела прямо до непримітних дерев'яних дверей. Він скористався закляттям подібності, і вона зараз виглядала як справжній чоловік, хоча чоловіком себе абсолютно не відчувала. Вони з Айворі обнялися на прощання, адже, врешті-решт, вони так довго були друзями і спільниками, і він так багато для неї зробив.

— Сміливіше! — сказав він їй і злегка її підштовхнув. І вона, не озираючись, пішла вгору по вулиці і зупинилася перед непримітними дверцятами. А коли все-таки озирнулася, його вже не було.

Вона постукала.

І через деякий час почула, як в замку повертається ключ. Двері відкрилися. На порозі стояв немолодий, але і не дуже старий чоловік.

— Чим можу служити? — запитав він без посмішки, але голос у нього звучав ласкаво.

— Можна мені увійти в Великий Будинок, мій пане?

— А ти знаєш шлях туди? — Його мигдалеподібні очі дивилися дуже уважно, і все ж здавалося, що він дивиться на неї як би з далини років, крізь серпанок часів.

— Так, пане мій. Ось через ці двері.

— А ти знаєш, чиє ім'я тобі потрібно назвати, перш ніж я впущу тебе?

— Так, пане мій. Моє власне. Моє ім'я Іріан.

— Правда?

Це питання поставило її в глухий кут. Деякий час вона мовчала, потім нерішуче промовила:

— Але саме це ім'я дала мені відьма Роза! Вона з нашого села і дала мені це ім'я навесні в водах річки, що тече під пагорбом Ірія. Це на острові Вей. — І це була чиста правда.

Сторож довго дивився на неї; їй здалося — цілу вічність.

— Значить, таке твоє ім'я… — задумливо промовив він. — Але, можливо, не все твоє ім'я цілком. Я думаю, у тебе є ще одне, а?

— Не знаю, пане мій. Мені воно не відоме.

І знову повисло затяжне мовчання. Потім Іріан боязко запитала:

— Можливо, мені вдасться дізнатися його тут, мій пане?

І Сторож злегка схилив голову на знак згоди. Ледь помітна посмішка позначила півкруги зморшок у нього на щоках навколо рота, і він відступив в сторону, пропускаючи її.

— Заходь, дочко моя.

І вона переступила поріг Великого Дому.

І тут же чари, накладені на неї Айворі, зникли, розірвалися, як тонка павутина, і вона знову стала сама собою.

Іріан пішла за Воротарем по викладеній кам'яними плитами доріжці і тільки в самому її кінці згадала, що розповідав їй Айворі, і озирнулася, встигнувши побачити, як сонячне світло просвічує крізь Дерево з тисячами листочків, вирізаних на чарівних дверях, вкладених в жовтувату кістяну раму.

Молодий чоловік у сірому плащі, який поспішав їм назустріч по доріжці, раптово зупинився і, підійшовши до них впритул, здивовано втупився на Іріан, а потім швидко кивнув на знак вітання і пішов далі. Вона озирнулася і побачила, що він теж озирнувся і дивиться на неї.

Якась куля, наповнена зеленуватим полум'ям, швидко плила над доріжкою їм назустріч, приблизно на рівні очей. Куля явно слідувала за цим хлопцем. Сторож махнув рукою, і куля облетів його стороною, а Іріан в жаху відсахнулася і присіла, але все одно встигла відчути, як цей холодний зелений вогонь затріщав у неї в волоссі. Майстер Сторож озирнувся на неї, і посмішка його стала ширшою. Він нічого їй не сказав, але вона тим не менш чомусь була впевнена, що в разі чого він про неї неодмінно подбає. Вона рішуче випросталася і знову пішла за ним.

Нарешті Сторож зупинився перед великими дубовими дверима. Стукати він не став, а просто написав на дверях якийсь знак кінцем свого посоха. Напевно, це магічна Руна, подумала Іріан. Посох у нього був дуже легкий, з якогось дивного сірого дерева. Двері відчинилися, і звучний голос з-за них запросив:

— Заходь!

— Почекай тут трохи, будь ласка, Іріан, — сказав Сторож і увійшов до кімнати, втім, залишивши двері розкриті навстіж, так що Іріан були добре видні книжкові полиці, безліч книг і стіл, на якому також купою були навалені книги, стояли чорнильниці, і лежали списані аркуші паперу. За столом сиділи два або три хлопчики і сивочолий кремезний чоловік, до якого і підійшов Сторож. Вона побачила, як змінився вираз обличчя цього сивочолого, як його здивований погляд на мить зупинився на ній, і він став тихо і наполегливо розпитувати Воротаря про щось.

Потім вони обидва підійшли до неї.

— Це Майстер Метаморфоз з острова Рок; а це Іріан з острова Вей, — представив їх один одному Сторож.

Метаморфоз буквально не зводив з дівчини очей, хоча для цього йому довелося задерти голову — Іріан була набагато вищою за нього на зріст. Потім він деякий час запитально дивився на Воротаря і нарешті промовив, знову втупившись на неї:

— Прости нас, молода пані, що ми будемо обговорювати тебе в твоїй присутності, але ми змушені це робити. — І він повернувся до воротаря: — Ти і сам знаєш, я б ніколи не поставив під сумнів твоє рішення, але Статут говорить ясно, а тому я змушений запитати: що змусило тебе порушити Статут і впустити сюди цю жінку?

— Вона попросила про це, — відповів Сторож.

— Але ж… — Метаморфоз не закінчив фразу.

— Коли, скажи, в останній раз жінка просила впустити її у Великій Будинок?

— Але всім жінкам відомо, що Статут забороняє їм входити сюди!

— Ти це знала, Іріан? — запитав Сторож, і вона чесно відповіла:

— Так, пане мій.

— І яка ж необхідність привела тебе сюди? — запитав її Метаморфоз суворо, проте з неприхованою цікавістю.

— Я хочу тут навчатися. Майстер Айворі сказав, що я цілком можу зійти за чоловіка. Хоча я вважала, що слід відразу сказати, хто я… Але я буду точно так, як і чоловіки, зберігати обітницю безшлюбності, пане мій!

Дві довгі напівкруглі зморшки знову з'явилися на щоках Майстра Воріт; вони ніби замикали інший півкруг — півкруг посмішки, яка повільно розпливалася у нього на губах. Лице Метаморфоза залишалося як і раніше суворим, проте і він моргнув від несподіванки, почувши цю нехитру відповідь, а потім подумав трохи і сказав:

— Я впевнений… так… Це безумовно було б куди краще. А про якого це Майстра Айворі ти говориш?

— Айворі, наш колишній учень, — сказав Сторож. — Він з порту Хавнор. Три роки тому я впустив його сюди, а в минулому році випустив. Ти, може, навіть пам'ятаєш…

— Ах, Айворі! Той хлопець, що навчався у Спритної Руки? То він теж тут? — сердито запитав Метаморфоз, звертаючись до Іріан. Вона випросталася і мовчала, ніби води в рот набрала.

— Тут, але не в Школі, - з посмішкою відповів за неї Сторож.

— То він обдурив тебе, мила моя! Обвів навколо пальця, та й нас намагався провести! — вигукнув Метаморфоз.

— Ні, він просто допоміг мені потрапити сюди. І пояснив, що потрібно сказати воротареві, - сказала Іріан. — І я тут не для того, щоб когось обманювати! Мені просто необхідно дещо дізнатися, а це я можу зробити тільки тут.

— Я і раніше часто дивувався, чому я впустив цього хлопчиська, цього Айворі, - задумливо промовив Сторож. — Тепер я починаю розуміти, чому…

Почувши ці слова, Метаморфоз якось дивно подивився на нього і досить похмурим тоном запитав:

— Слухай, що в тебе на думці?

— Мені здається, Іріан з острова Вей прийшла до нас, щоб дізнатися не тільки те, що їй знати дійсно необхідно, але також і для того, щоб ми дізналися те, що нам знати необхідно. — Тон у Воротаря теж чомусь став теперь похмурим і урочистим; і він більше не посміхався. — І, по-моєму, це було б добре обговорити нам всім, Дев'ятьом.

Метаморфоз вислухав його з видом найглибшого подиву, але жодного питання не поставив і сказав лише:

— Але без учнів.

Сторож згідно кивнув.

— Але дівчина могла б зупинитися і в місті! — Метаморфоз явно відчував деяке полегшення і знову став наступати.

— А ми будемо обговорювати її долю у неї за спиною? — запитав Сторож.

— Невже ти хочеш привести її в Зал Ради? — Метаморфоз був вражений.

— Між іншим, Верховний Маг приводив туди юного Аррена.

— Але ж… Але ж Арен — це король Лебаннен!

— А хто така Іріан?

Метаморфоз деякий час мовчав, а потім промовив, тихо і з безумовною повагою:

— Друже мій, скажи, що саме ти хочеш дізнатися чи зрозуміти? І хто вона така, що ти так просиш за неї?

— А хто ми такі, - відповів йому Сторож, — щоб відмовляти їй, не знаючи навіть, хто така вона?

«Якась жінка», — сказав Майстер Заклинатель.

Іріан чекала кілька годин в кімнатці Майстра Воріт; кімнатка була низенька, але світла і майже порожня. Біля вікна було влаштоване зручне сидіння, а саме вікно з частою химерною решіткою виходило на городи Великого Будинку — дуже красиві, доглянуті городи з довгими грядками, на яких росли різні овочі, зелень і трави; далі виднілися ягідні кущі, оточені круговими підпорами, а ще далі — фруктові дерева. Іріан бачила, як на город вийшли троє людей — дуже смаглявий чоловік міцної статури і двоє хлопчиків — і взялися прополювати одну з грядок з овочами. У неї навіть на душі полегшало, поки вона спостерігала за їх акуратною і зосередженою роботою. Шкода, що вона не може допомогти їм! Це очікування і дивна незнайома обстановка діяли на неї гнітюче. Одного разу до неї зайшов Сторож і приніс їй глечик води і тарілку з холодним м'ясом, хлібом і дрібними цибулинами, і вона поїла, бо він велів їй поїсти, але з зусиллям змушувала себе жувати і ковтати. Городники пішли, і тепер з вікна дивитися не було на що, хіба що на качани капусти та на стрибаючих по городі горобців. Іноді високо в небесах вона помічала ширяючого яструба та чула, як вітерець м'яко шелестить в кронах високих дерев, що росли на деякому віддаленні, за городом і садом.

Нарешті Сторож повернувся і сказав:

— Йдемо, Іріан, зараз ти познайомишся з Майстрами Рока. — І серце у неї тут же помчало галопом. Вони довго йшли по лабіринту коридорів і нарешті опинилися в приміщенні з потемнілими старовинними стінами, в одній з яких був цілий ряд високих гостроверхих вікон. В кімнаті стояли кілька чоловіків, і, коли Іріан увійшла в кімнату, всі вони обернулися і дружно витріщилися на неї.

— Іріан з острова Вей, панове мої! — проголосив Сторож. Чарівники зберігали мовчання. Він жестом запросив її пройти в кімнату і сказав: — Значить, так, з Майстром Метаморфоз ти вже знайома, а це… — і він назвав їй імена всіх інших, однак вона не зуміла ні зрозуміти, ні запам'ятати всі ці імена, точніше прізвиська, які позначали якісь особливі вміння; хіба що Майстер Травник виявився тією самою людиною, яку вона вже бачила на городі і думала що він звичайний садівник. І ще вона запам'ятала, що наймолодший з Майстрів, високий чоловік з дуже красивим обличчям, яке, здавалося, було викарбуване з темного каменю, — був Майстром Заклинань. Це якраз він і сказав, коли Сторож скінчив представляти їй своїх побратимів: «Якась жінка!»

І Майстер Сторож ствердно кивнув, дивлячись, як завжди, ласкаво.

— І ти тільки через неї зібрав усіх Дев'ятьох?

— Тільки через неї, - знову підтвердив Сторож.

— Дракони давно вже літають над Внутрішнім морем, на острові Рок досі немає Верховного Мага, а на троні в Хавнорі — по-справжньому коронованого короля! У нас вистачає і своєї роботи, — голос у Заклинателя теж був як камінь: важкий і холодний. — Коли ми все це будемо робити?

Сторож промовчав, і повисла напружена тиша. Її порушив крихкий ясноокий чарівник в червоній сорочці під сірим плащем:

— Ти привів цю жінку в Школу в якості учениці, Майстер Сторож?

— А якщо і так, то всім вам належить або схвалити мій вчинок, або засудити його, — відповів той.

— Ну а все таки? — знову запитав чоловік у червоній сорочці і злегка посміхнувся.

— Слухай, Майстер Спритна Рука, — сказав йому Сторож, — ця дівчина сама попросилася увійти; вона хоче тут вчитися, і я не бачу причини їй відмовляти.

— Та для цього скільки завгодно причин! — вигукнув Заклинатель.

Хтось із чарівників глибоким чистим голосом підтримав його:

— Це суперечить навіть не нашому рішенню, а Статуту острова Рок, якому всі ми поклялися слідувати!

— Сумніваюся, щоб Майстер Сторож так легко зважився порушити Статут, не маючи на те вагомих підстав, — сказав хтось, кого Іріан досі не помічала, хоча це був великий чоловік, сивочолий і жахливо худий, навіть якийсь кістлявий, з лицем, немовби висіченим з сірого граніту. На відміну від інших, він подивився прямо на неї і представився: — Мене звуть Курремкармеррук. Я тутешній Майстер Ономатет і досить добре знайомий з іменами, включаючи моє власне. Хто назвав тебе таким ім'ям, Іріан?

— Відьма Роза з нашого села, пане мій, — відповіла вона, тримаючись дуже прямо, хоча голос її від хвилювання пролунав пискляво і ледь чутно.

— Як ти думаєш, чи не помилилася вона у виборі імені? — запитав у Ономатета Майстер Сторож.

Курремкармеррук похитав головою:

— Ні. Однак…

Майстер Заклинань, який весь цей час стояв до них спиною і вивчав камін, в якому не було вогню, раптом різко обернувся.

— Ті імена, якими відьми нарікають один одного, нас тут зовсім не повинні цікавити! — сказав він. — Якщо у тебе є якийсь інтерес до цієї жінки, Сторож, то його слід задовольнити ЗА цими стінами і ЗА тими дверима, які ти поклявся охороняти. Для неї немає тут місця і ніколи не буде! Жінка здатна тільки принести смуту і розлад і ще більше послабити нас. Я більше не буду говорити в її присутності. Єдиною відповіддю на свідомо зроблену помилку буде моє мовчання.

— Мовчання, по-моєму, недостатньо, пане мій, — заперечив ще один чарівник, який до сих пір ще не відкривав рота. З точки зору Іріан, виглядав він дуже дивно: бліда, ледь рожева шкіра, довге волосся, чи то світле, чи то сиве, і вузькі очі кольору льоду. І вимова його теж була трохи дивною: якоюсь скутою і ніби не зовсім правильною. — Мовчання в даному випадку — це відповідь на все відразу і ні на що конкретно, — додав він.

Заклинатель підняв своє благородне темне обличчя і подивився через всю кімнату на білошкірого чарівника, але нічого не відповів. Не кажучи ні слова, чи не зробивши жодного жесту, він повернувся і вийшов з кімнати. Коли він повільно проходив повз Іріан, та раптом здригнулася і відсахнулася: їй здалося, що перед нею розверзлася могила і звідти війнуло зимовим холодом, вогкістю, темрявою і смертю. У неї перехопило подих. Коли їй нарешті вдалося знову нормально зітхнути, вона помітила, що Заклинатель і блідий білошкірий уважно за нею спостерігають.

А той чарівник, голос якого був схожий на дзвін великого дзвону, глянувши на Іріан, заговорив з нею строго, але цілком доброзичливо:

— Наскільки я розумію, та людина, що привезла тебе сюди, хотіла заподіяти нам зло, але сама ти цього не хотіла. І все ж, перебуваючи тут, Іріан, ти робиш зло — і нам, і самій собі. Все, що робиться не за правилами і виявляється не там, де йому належить, сприяє здійсненню зла. Навіть мимоволі проспівана нота, як би правильно вона не була проспівана, псує мелодію, якщо не є її частиною. Жінкам потрібно вчитися у жінок. Відьми осягають свою майстерність, навчаючись у інших відьом і обмінюючись знаннями з чаклунами. Але не з чарівниками! Ми вчимо своїх учнів такої мови, яка не призначена для жіночих вуст. Я знаю, юні душі часто повстають проти тутешніх правил, називаючи їх несправедливими, нав'язаними, проте це Істинні закони Рока, і вони засновані не на тому, чого ми хочемо, а на тому, що є насправді. Справедливість і несправедливість, дурість і мудрість — все на світі має підкорятися цим законам, інакше життя людини буде витрачено даремно і її чекає сумний кінець.

Метаморфоз і худий гостролиций дідок, який стояв з ним поруч, згідно закивали. А Майстер Спритна Рука сказав дівчині:

— Ти пробач мені, Іріан. Айворі був моїм учнем. І якщо я погано вчив його, то зробив ще гірше, відіславши його геть. Я думав, що в ньому нічого особливого немає і тому він нешкідливий, але я помилився. Він збрехав тобі і обманом змусив тебе пробратися сюди. Але тобі самій нема чого соромитися. Вся вина лежить на ньому і на мені.

— А я і не соромлюся, — сказала Іріан. І подивилася на них. Вона відчувала, що повинна подякувати їм усім за люб'язність, але не знаходила потрібних слів, та вони й не бажали зриватися з її губ. Тому вона стримано вклонилася кожному, повернулась і швидко пішла геть.

Сторож нагнав її, коли вона в розгубленості зупинилася на перетині декількох коридорів, не знаючи, який вибрати.

— Ось сюди, — підказав він, намагаючись крокувати з нею поруч і не відставати. Через деякий час він знову сказав: — А тепер сюди, — і так вони досить скоро дісталися до вхідних дверей. Але ці двері були зовсім не з рогу і слонової кістки, а з суцільного дуба, не прикрашені ніяким різьбленням, чорні, масивні, з залізною засувкою, яка дещо потоншала від часу. — Це садові двері, - пояснив Майстер Сторож, відсуваючи засувку. — Або «Двері Медрі», як їх зазвичай тут називають. Я охороняю двоє дверей. — Він відчинив другі двері, і небо за ними виявилося таким яскравим, що у Іріан потемніло в очах. Коли ж вона трохи звикла до сонячного світла, то побачила стежку, що вела від дверей через городи, сади і поля кудись у далечінь, до тих високих дерев, шум яких вона чула у кімнатці сторожа. Округла вершина Пагорба Рока виднілася тепер значно правіше. А біля початку стежки, майже біля дверей, стояв, немов чекаючи їх, той самий чарівник з безбарвним волоссям і вузькими світлими очима.

— А, це ти, Майстер Доріг, — сказав Сторож, абсолютно не здивований його появою.

— Куди ти посилаєш цю даму? — запитав Майстер Доріг, як і раніше якось дивно вимовляючи слова.

— Нікуди, — сказав Сторож. — Я випускаю її. Як впустив, так і випускаю — по її власному бажанню.

— Хочеш піти зі мною? — запитав Путівник у Іріан.

Вона подивилася на нього, потім на Воротаря і нічого не відповіла.

— Я живу не в Великому Домі. Я взагалі ні в якому будинку не живу, — продовжував Путівник. — Я живу он там. У гаю. Ага!.. — вигукнув він раптом, різко обертаючись. Сивочолий чарівник з дивним ім'ям Курремкармеррук, він же Майстер Ономатет, стояв прямо перед ними на тій же стежці. Однак його там точно не було, поки Путівник не сказав своє «ага», і Іріан, абсолютно очманівши, переводила погляд з одного на іншого.

— Це тільки мій образ, чи мій посланник, якщо завгодно, що має моє обличчя, — пояснив їй старий. — Я теж не живу в Великому Домі. Я живу досить далеко… — і він махнув рукою кудись на північ. — Але ти можеш, якщо захочеш, відвідати мене, коли вирішиш всі свої питання з Майстром Путівником. Мені б хотілося більше дізнатися про твоє Істинне ім'я. — Він кивнув двом іншим чарівникам і зник. На тому місці, де він щойно стояв, важко, з монотонним гудінням кружляв волохатий джміль.

Іріан довго мовчала, дивлячись в землю, потім відкашлялась і сказала, не піднімаючи очей:

— А це правда, що я приношу шкоду, перебуваючи тут?

— Не знаю, — сказав Майстер Сторож.

— У Гаю ти в будь-якому випадку ніякої шкоди нікому принести не зможеш, — сказав Майстер Доріг. — Підемо ж зі мною, не бійся. Там є один старий будинок, можна сказати, хатина. Дуже старий будиночок і бруднуватий, але, я думаю, це для тебе не так вже й важливо, чи не так? Поживи там трохи. І, можливо, щось сама побачиш і дізнаєшся. — І Майстер Доріг рушив прямо по стежці між грядками з кучерявою петрушкою і густо посадженими бобами. Іріан подивилася на Воротаря: той злегка їй посміхнувся і кивнув, і вона, зважившись, послідувала за блідолицим чарівником.

Вони пройшли приблизно з півмилі. Праворуч від них височіла громада Пагорба Рока; його округла вершина була освітлена вечірнім сонцем. А за спиною у них горбатилися гостроверхими дахами сірі будівлі Школи, розташованої біля підніжжя Пагорба. Ті високі дерева, які Іріан бачила з вікна кімнати Майстри Воротаря, тепер здіймалися в небо прямо перед ними, і вона вже розрізняла серед дерев знайомі дуби і верби, каштани і ясени, а також якісь височенні темно-зелені хвойні дерева. З глибин хащі, куди не проникали сонячні промені, вибігав струмок; його береги заросли соковитою зеленою травою, і в ній видно було безліч протоптаних вівцями і коровами стежинок — в тих місцях, де тварини спускалися до струмка на водопій або переходили його вбрід.

— Он він, той будиночок, — сказав чарівник і показав їй на низенький, порослий мохом дах, майже зовсім непомітний в густій тіні дерев. — Якщо хочеш, можеш переночувати там сьогодні, так? — Він просив її залишитися, а зовсім не наказував. І вона лише мовчки кивнула у відповідь. — Добре, тоді я принесу поїсти, — сказав він і швидко пішов кудись, все прискорюючи крок, і незабаром зовсім зник з очей у смугастій тіні під деревами, хоча і не так раптово, як Майстер Ономатет тоді на стежці. Іріан довго дивилася йому вслід, а потім побрела крізь густу траву до маленького будиночка, притиснутого до лісу.

Здавалося що він був побудований дуже давно і його не раз перебудовували і ремонтували, але кожен раз його вистачало ненадовго. І, схоже, в ньому давно вже ніхто не жив — у всякому разі, якщо судити по відчуттю застою і самотності, які тут панували. Однак в будинку було сухо, повітря було свіже, і було відчуття що ті, хто тут колись жив, були дуже спокійними і мирними людьми. Що ж стосується старих стін, мишей, пилу, павутиння і похилених меблів, то все це було цілком Іріан знайоме. Вона знайшла старий віник, швиденько вимела все сміття і мишачки і накрила дощату лежанку своєю дорожньою ковдрою. Потім, відшукавши в коморі з похилими дверима тріснутий глечик, принесла води з струмка; струмок, чистий і спокійний, біг буквально в десяти кроках від порога. Вона робила все це впевнено, але немов уві сні, а коли переробила всі звичні справи, сіла на траву, притулившись спиною до стіни будинку, яка ще зберігала тепло сонячних променів, і задрімала.

Коли вона прокинулася, поруч з нею сидів Майстер Путівник, а між ними на траві стояла корзина.

— Їсти хочеш? Поїж, — запропонував він.

— Я потім поїм, пане мій. Спасибі, - сказала Іріан.

— А я зголоднів, — сказав чарівник. Він вийняв з кошика круто зварене яйце, очистив його і з'їв.

— Люди називають цю хатину Будинком Видри, — сказав він. — Цей будинок дуже старий. Такий старий, як Великий Будинок. Тут у нас все дуже старе. Та й самі ми теж старі… тутешні Майстри.

— Ну, ви не дуже! — щиро заперечила Іріан. На вигляд вона б дала Майстрові Шляхів років тридцять-сорок, хоча і не була повністю в цьому впевнена. Її бентежило те, що волосся у нього сиве; а може, воно і зовсім і не були сивим, просто вона не звикла бачити людей з таким світлим, навіть безбарвним волоссям.

— Річ у тім, що я прибув сюди здалеку, а милі можуть часом перетворитися в роки. Адже я карг, з островів Карго. Знаєш таку назву?

— А, то ви з цих Сивих Людей! — вигукнула Іріан і почала відверто його розглядати. Всі історії, які розповідала їй Дейзі про Сивих Людей, що жили далеко на Сході і припливали звідти, щоб захоплювати чужі землі з небаченою жорстокістю, нанизуючи на списи навіть невинних немовлят, відразу ж ожили в її пам'яті. Згадала вона і легенду про те, як Еррет-Акбе втратив Кільце Миру, і «Королівську казку», в якій розповідалося, як Верховний Маг, на прізвисько Яструб-перепелятник, відправився в країну Сивих Людей і повернув звідти це кільце…

— Сивих? — перепитав Майстер Шляхів.

— Ну так, біловолосих, у них волосся немов інеєм покрите, — пояснила Іріан і, зніяковівши, опустила очі.

— А, зрозуміло… — Він помовчав і сказав: — Загалом, ти правду кажеш: Майстер Заклинань, наприклад, зовсім не старий… — І вона помітила, що він скоса глянув на неї своїми вузькими очима кольору льоду.

Вона нічого не відповіла.

— По-моєму, ти його злякалася.

Вона мовчки кивнула.

І він, почекавши кілька хвилин, знову заговорив:

— Не бійся. У тіні цих дерев немає місця злу. Тут панують істина і справедливість.

— Коли він проходив повз мене, — прошепотіла Іріан, — мені здалося, що я дивлюся в розриту могилу…

— Зрозуміло, — кивнув Путівник і почав збирати в купку шматочки яєчної шкаралупи, потім виклав з них, як з мозаїки, білий кружок і старанно його замкнув. — Так, так і є, - сказав він, уважно дивлячись на кружок, потім вишкріб в землі ямку, акуратно зібрав в неї всі шматочки шкаралупи, засипав їх землею і ретельно обтрусив руки. І знову Іріан звернула увагу, що він швидко і непомітно на неї поглядає.

— Ти ж була відьмою, так, Іріан? — запитав він раптом.

— Ні.

— Але ти, безумовно, володієш деякими знаннями!

— Ні. Нічим я не володію. Роза ні за що не погоджувалася мене вчити, скільки я не просила. Вона сказала, що не наважується, бо в мені укладена якась сила, а вона не знає, яка саме.

— Твоя Роза — мудра квітка, — без посмішки зауважив чарівник.

— Але я відчуваю, що неодмінно повинна про це дізнатися! Що мені потрібно щось таке зробити в житті, кимось стати! Ось чому я так хотіла потрапити сюди, на Острів Мудрих. Щоб все це з'ясувати.

Тепер вона вже трохи звикла до дивного обличчя свого співрозмовника і починала розрізняти, як може змінюватися вираз його прозорих світлих очей. Зараз, наприклад, їй здавалося, що він виглядає сумним. І його манера говорити вже перестала її дивувати; говорив він, мабуть, трохи різкувато, швидко, сухо, але цілком миролюбно.

— Люди на цьому острові зовсім не завжди мудрі, як ти, напевно, вже зрозуміла, — сказав він. — По-справжньому мудрий, можливо, тільки Сторож. — Тепер Майстер Путівник дивився прямо на Іріан, і його очі, здавалося, намагаються утримати її погляд, приковують до себе. — Але там, в лісі, під деревами — там інша, старовинна мудрість. І вона ніколи не старіє. Я не можу навчити тебе розуміти її. Я можу тільки відвести тебе в Іманентний гай, щоб ти вчилася сама. — Він помовчав з хвилину, встав і запитав: — Хочеш?

— Хочу, — невпевнено сказала Іріан.

— Будинок годиться?

— Годиться…

— Тоді до завтра, — сказав Майстер Путівник і швидко пішов геть.

Так і сталося, що більше півмісяця того жаркого літа Іріан прожила в Іманентному гаю, в Будинку Видри, де все було сповнене світла і спокою. Їла вона те, що приносив їй в кошику Майстер Шляхів — яйця, сир, зелень, фрукти, копчену баранину, — і кожен день ходила з ним в Гай, де стежки серед високих дерев ніколи не починалися в тому ж місці, що і вчора, а зникали і виникали абсолютно довільно і часто забиралися набагато далі тих меж, які на вигляд здавалися смугою невеличкого ліска. Вони бродили по цих стежках майже завжди в повному мовчанні, та й взагалі розмовляли дуже мало, тільки під час відпочинку. Майстер Шляхів був людиною дуже спокійною, хоча в ньому явно жила якась затаєна пристрасть або лють. Але свою пристрасну натуру він ніколи при ній не виявляв, і його присутність було для неї легкою і приємною — такою ж приємною, як присутність самих дерев, рідкісних тутешніх птахів і чотириногих мешканців. У повній відповідності зі своїм попередженням, Путівник не намагався її навчати, а коли вона починала сама розпитувати його про Гай, він розповідав їй, що ліс, як і Пагорб Рока, існував завжди, з того моменту, коли Сегой підняв острови Земномор'я з морського дна, і що вся магія світу вкладена в коренях цих дерев, і що це коріння переплітається з корінням всіх лісів, які тільки існують або можуть існувати на світі. «Часом цей Гай можна бачити в одному місці, а часом — зовсім в іншому, — сказав він також. — Але так було завжди».

Вона ніколи не бачила, де живе він сам. Їй здавалося, що теплими літніми ночами він ночує там, де йому більше подобається, але вона його про це не питала. Зате запитала, звідки він бере ту їжу, яку приносить їй, і він відповів, що те, чим Школа не може сама себе забезпечити, їй поставляють навколишні фермери, які впевнені, що Майстри з лишком розплачуються з ними за це, охороняючи їх худобу, їхні поля і сади, та й весь острів. Це здалося Іріан цілком розумним. На острові Вей приказка «чарівник, у якого навіть миски каші не знайдеться», означала щось небувале, нечуване. Але сама вона чарівницею не була, а тому, бажаючи відпрацювати свою «миску каші», з усіх сил намагалася відремонтувати Будинок Видри, позичивши потрібні їй інструменти у одного з селян, а цвяхи і все інше купивши в місті Твіл. Гроші у неї були — приблизно половина «сирних» грошей залишилася невитраченою.

Майстер Шляхів ніколи не приходив до неї занадто рано, зазвичай він з'являвся ближче до полудня, так що весь ранок у неї був вільним. Вона звикала до самотності, але все ж трохи сумувала за Розою, Дейзі і Коні, а також за своїми курочоками, коровами, вівцями, галасливими дурними собаками і навіть за тою роботою, яку їй доводилося робити в будинку, намагаючись підтримати Стару Ірію і не дати їй остаточно розвалитися. Ну і для того, звичайно, щоб було що подати на стіл. Так що вона за звичкою і тут намагалася зайняти весь ранок неквапливою роботою, поки не помічала чарівника, який виходив з гущавини, і світловолоса голова якого так і виблискувала в сонячних променях.

Але коли вони йшли в Гай, вона навіть не думала про те, щоб якось відпрацювати своє проживання в Будинку Видри, або дізнатися про щось особливе, або чогось навчитися. Просто БУТИ там вже було їй цілком достатньо; їй здавалося навіть, що це взагалі все, що їй було потрібно в житті.

Коли Іріан запитала Путівника, чи приходять сюди учні з Великого Дому, він відповів: «Іноді». А ще він кинув якось: «Мої слова — ніщо. Слухай листя!» І вона, блукаючи по Гаю, прислухалася до шепоту листя, коли налетілий вітерець шелестів ними або шумів в вершинах дерев; вона стежила за грою тіней і думала про коріння цих немислимих дерев, про те, як вони йдуть в темні глибини землі і сплітаються там з корінням світобудови… Вона була абсолютно щаслива. І все ж постійно — хоча і без найменшого невдоволення або бажання наблизити цю мить — відчувала, що чогось чекає. І це мовчазне очікування ставало найбільш сильним і очевидним, коли вона виходила зі свого лісового притулку і бачила навколо простір і чисте небо над ним.

Одного разу, коли вони зайшли дуже далеко і дерева — якісь темні вічнозелені хвойні дерева, назви яких вона не знала, — стали особливо високі, майже зближуючись у них над головою, вона почула дивний поклик, далекий, майже нечутний. Може, їй здалося? Може, десь просто горн проспівав або хтось крикнув протяжно? Вона застигла, прислухаючись і мимоволі звернувшись обличчям на захід. Чарівник, що продовжував йти по стежці, обернувся, тільки коли зрозумів, що Іріан давно поруч немає.

— Я почула… — почала було вона, але так і не зуміла сказати, що ж саме вона чула.

Путівник теж прислухався. А потім вони рушили далі в мовчанні, яке, немов завдяки цьому далекому невідомому поклику, стало ще більш глибоким, якимось всеосяжним.

Іріан ніколи не ходила в Гай без Майстри Путівника, і пройшло чимало днів, перш ніж він залишив її там одну. Одного разу спекотним полуднем, коли вони вийшли на галявину серед дубів, він раптом сказав: «Я незабаром повернуся, добре?» — і швидко пішов, майже відразу зникнувши серед плямистих рухомих тіней.

До цього у неї не виникало ні найменшого бажання досліджувати Гай на самоті. Мир і спокій, що панували у ньому, закликали до нерухомості і зосередженого спостереження, і вона знала до того ж, як оманливі тутешні стежки. А також Майстер Шляхів давно вже сказав їй, що «Гай набагато більший зсередини, ніж зовні», і вона не раз мала можливість в цьому переконатися. Так що після його відходу Іріан сіла на траву під розлогим дубом і стала стежити за грою тіней на землі, буквально всипаній стиглими жолудями. Вона жодного разу не зустрічала в лісі диких свиней, але сліди їх бачила неодноразово. В якусь мить вона відчула різкий лисячий запах, але самої лисиці не побачила. Думки Іріан текли спокійно і легко, як потік повітря, що ворушив листя у неї над головою в теплому літньому мареві.

Їй часто здавалося, що вона повністю вільна від будь-яких думок і наповнена лише самим лісом, але в той день до неї чомусь прийшли спогади, і були вони дуже живими і яскравими. Вона згадувала Айворі і думала про те, що, напевно, ніколи більше його не побачить. Цікаво, чи знайшов він судно, яке погодилося б відвезти його в Хавнор? Він говорив, що ніколи більше не повернеться в Уестпул і єдине місце, де він хотів би жити, це порт Хавнор, королівська столиця Земномор'я, а після життя в будинку Берча він мріє лише про те, щоб острів Вей занурився в морську безодню так глибоко, як колись острів Солеа. А Іріан з любов'ю згадувала Вей, його польові дороги і поля, Стару Ірію і село біля підніжжя пагорба, річку з болотистими берегами, рідний дім… Вона згадувала, як Дейзі поралася на кухні і зимовими вечорами співала балади, відбиваючи ритм дерев'яними підошвами своїх черевиків. Вона згадувала, як старий Коні, озброєний своїм гострим, як бритва, ножем, показував їй, як потрібно підрізати лозу «до самого життєвого кореня», і як Роза, відьма і цілителька, шепоче заклинання, бажаючи полегшити біль у зламаній руці дитини. Я знала по-справжньому мудрих людей, думала вона. А ось про батька їй думати не хотілося, проте рух листя і тіней на землі ніби направив її думку саме в цьому напрямку, і вона знову побачила батька п'яним, викрикуючим щось безглузде. Вона знову відчула, як до неї торкаються його тремтячі руки, і помітила, що по обличчю батька котяться безсилі сльози сорому. І гірка печаль піднялася і пронизала все її тіло, а потім розчинилася без сліду, як розчиняється біль, коли гарненько розпрямити затерплі руки. Батько завжди означав для неї набагато менше, ніж мати, яку вона ніколи навіть не бачила.

Іріан солодко потягнулася, відчуваючи, як добре і легко її тілу, окутаному літнім теплом і лісовими ароматами, і думки її знову повернулися до Айворі. У неї ніколи в житті не було чоловіка, якого вона б любила, якого бажала б. Коли молодий чарівник, який служив у Берча, вперше проїхав повз її будинок — він тоді здався їй дивно крихким і страшенно зарозумілим, — вона стала мріяти про те, що, можливо, могла би полюбити його. Однак цього не сталося, і Айворі вже не будив в ній ніяких «божевільних бажань», так що вона вирішила: цей чарівник захищений якимись чарами. Роза до цього часу вже пояснила їй, як діють подібні чари: «… щоб нічого такого ніколи навіть в голову не приходило ні тобі, ні їм — ясно? — тому що, за їхніми словами, ЦЕ позбавляє магічної сили». Але Айворі, бідний Айворі виявився якраз абсолютно незахищеним від її, Іріан, «чар»! А ось вона сама, видно, була зачарована, бо, незважаючи на те що молодий чарівник був гарний собою і з нею дуже милий, вона так і не відчула до нього нічого більшого, ніж простої прихильності; її єдиним пристрасним бажанням було дізнатися те, чого він міг тоді її навчити.

«Хто ж я така? — думала вона в лісовій тиші. Дійсно — не співала жодна пташка, вітерець зліг, листя повисло непорушно… — А що, якщо я насправді зачарована? Або, можливо, я безплідна? Не можу ні народити, ні любити чоловіків? Може, в мені чогось не вистачає? Може, я взагалі не жінка?» — питала вона себе, роздивляючись свої сильні оголені руки і ніжні округлості грудей, які виднілися в вирізі сорочки.

Вона підняла очі і побачила «сивого» чарівника, який саме вийшов із темного проходу між величезними дубами — ніби з храму! — і прямував до неї через галявину.

Майстер Доріг зупинився перед нею, і вона відчула, як спалахнуло у неї обличчя, як горять щоки і шия, як паморочиться голова і дзвенить у вухах. Вона шукала будь-які слова, щоб хоч якось відвернути його увагу, щоб він перестав так дивитися на неї, але не могла вимовити жодного слова. Чарівник сів з нею поруч, і вона опустила очі, вдаючи, що розглядає скелетик торішнього напівзотлілого листка, який випадково попався їй на очі.

«Чого я хочу?» — питала вона себе, і відповідь прийшла їй не у вигляді слів; їй відповідали разом і її тіло, і її душа: вогню! Вогню, набагато потужнішого, ніж полум'я бажання. І польоту в небесний простір, повного палючого захоплення…

Як від поштовху Іріан раптом повернулася в реальність; у те ж тихе, немовби застигле повітря під деревами; до «Сивого» чарівника, який сидів поруч з нею, низько опустивши голову, і вона подумала, що він виглядає дивно крихким і маленьким, а ще — дуже сумним, так що боятися його нема чого. Та він і не замишляє нічого поганого…

Чарівник обережно подивився на неї через плече.

— Іріан, — запитав він, — ти чуєш, що каже тобі листя?

Легкий вітерець знову піднявся і зашелестів у листі; листя дубів дійсно ніби щось шепотіли один одному.

— Ледь-ледь, — сказала вона.

— А ти розрізняєш слова?

— Ні…

Вона нічого не стала у нього питати, і він більше нічого їй не сказав. Незабаром він піднявся, і вона, як завжди, пішла за ним по стежці, яка, теж як завжди, рано чи пізно виводила їх на галявину біля річки Твілберн, де стояв Будинок Видри. Коли вони вийшли туди, вже вечоріло, і в тому місці, де струмок вибігав з лісу, минувши всі перешкоди на своєму шляху, Путівник підійшов до води і опустився на коліна, щоб напитися. Іріан зробила те ж саме. Потім, сівши на прохолодній траві, чарівник заговорив:

— Мій народ, карги, поклоняється Богам-близнюкам. І король у нас теж вважається божеством. Але і до появи тих богів, яким поклоняються, і після цього — завжди! — існували річки і струмки, печери і скелі, пагорби і дерева. Земля. Темні земні надра.

— Стародавні Сили Землі, - сказала Іріан.

Він кивнув.

— На наших островах жінки добре знали, що таке Стародавні Сили, і поклонялися їм. Тут теж деякі їх знають, наприклад, деякі відьми. І це знання вважається тут шкідливим і небезпечним… так?

Коли він додавав своє коротеньке питальне «так?» чи «ні?» до того, що, здавалося, було твердженням, то завжди заставав Іріан зненацька. Вона промовчала.

— Темне завжди здається небезпечним, — сказав Путівник, — так?

Іріан глибоко зітхнула і подивилася йому прямо в очі.

— Світло з'являється лише у темряві, - промовила вона.

— Так, вірно… — відгукнувся він і відвернувся, щоб вона нічого не змогла прочитати по його очах.

— Мені, мабуть, слід піти звідси, — сказала вона. — Я можу бродити в Гаю, але не можу жити у ньому. Це… місце не для мене. Та й Майстер Регент говорив, що я приношу шкоду вже тим, що живу тут.

— Ми всі приносимо чому-небудь шкоду вже самим своїм існуванням.

І він зробив те, що робив дуже часто: склав якийсь візерунок з того, що було під рукою. Розчистив перед собою шматочок річкового піщаного берега і виклав на ньому орнамент з кусочків дубового листа, стебел трави і декількох камінців. Потім деякий час вивчав вийшов малюнок, щось в ньому чи то змінюючи, чи то виправляючи, і сказав нарешті:

— А тепер давай поговоримо про завдану нами шкоду, — і знову надовго замовк, але потім продовжив: — Як ти, мабуть, знаєш, з берегів смерті нашого лорда Яструба разом з молодим королем Лебанненом приніс один дракон. Потім цей же дракон відніс Яструба на острів Гонт, на батьківщину Верховного Мага, бо той витратив в країні мертвих всю свою магічну силу і перестав бути чарівником. І незабаром після цього Майстри Рока зібралися разом, щоб вибрати нового Верховного Мага. Зібралися, як завжди, тут, в Гаю. Але все відбувалося не так, як завжди.

Справа в тому, що ще до того, як прилетів той дракон, з царства смерті повернувся і наш Майстер Заклинатель. Він міг бувати там, бо робити це дозволяло йому його мистецтво. І він сказав, що бачив там, за кам'яною стіною, нашого лорда Яструба і молодого короля і що вони ніколи не повернуться. Він сказав також, що саме лорд Яструб велів йому повернутися до нас і розповісти про це. Так що ми були уже в жалобі по нашому Верховному Магові, коли прилетів дракон Калессін і приніс його живим.

Майстер Заклинатель був серед нас, коли ми стояли на Пагорбі Рока і дивилися, як Верховний Маг схиляє коліна перед королем Лебанненом, як він знову сідає на спину дракона, як дракон забирає нашого друга геть… І тут раптом Майстер Заклинатель впав на землю.

Він лежав, як мертвий, тіло його було зовсім холодним, серце не билося, але він дихав, хоча і дуже слабо. Майстер Травник використав все своє мистецтво, але так і не зміг нічого зробити. «Він мертвий, — сказав Травник. — Він ще дихає, але він вже мертвий». Так що довелося нам оплакувати і його відхід. А потім, оскільки нами оволодів страх, і всі мої… візерунки говорили про якісь небезпечні зміни, ми знову зібралися разом, щоб вибрати нового керівника Школи, нового Верховного Мага. І на тій раді ми посадили на місце Майстра Заклинань нашого молодого короля Лебаннена. Нам це здалося справедливим, і один лише Майстер Метаморфоз спершу був проти, але потім погодився і він.

Отже, ми зібралися, розсілися, але вибрати так нікого і не зуміли. Ми говорили про те, про се, але жодне ім'я не приходило нам на думку. І тоді я… — Він трохи помовчав. — Загалом, до мене прийшло те, що у нас в країні називають «едуевану», друге дихання. Слова самі звучали в моїх вухах, мені залишалося тільки вимовляти їх. І я сказав: ХАМА ГОНДУН! І Курремкармеррук голосно переклав на ардичний: «Жінка з Гонта!» Але тут я ніби прокинувся і знову став самим собою; слова перестали звучати у мене в вухах, і я не зміг пояснити, що ці слова означають. І ми розійшлися в повному здивуванні, так і не вибравши Верховного Мага.

Перед обрядом коронації молодий король і наш Майстер Вітрів вирушили на Гонт і довго шукали там лорда Яструба, сподіваючись, що він зможе пояснити їм, що означає це «Жінка з Гонта»… Тільки вони так з ним і не зустрілися. Зате зустрілися з Тенар Кільця, моєю співвітчизницею, і вона впевнено сказала, що вона не та жінка, яку вони шукають. Ніякої іншої вони там не знайшли, і Лебаннен вирішив, що цьому пророцтву ще тільки належить збутися. А потім, повернувшись в Хавнор, він сам поклав королівську корону собі на голову.

Майстер Травник, як і я, вважали Майстра Заклинателя мертвим. Ми вважали, що те слабке дихання, яке ще вилітало з його вуст, пов'язане з якимись чарами, дія яких триває, але суті цих чар ми не розуміли; було ясно лише, що вони схожі на те диво, яке відомо зміям і дозволяє їх серцю битися ще довго після того, як вони помруть. Хоча всім нам здавалося жахливим — ховати людину, яка ще дихає… До того ж він був абсолютно холодним, кров не текла в його жилах, і душа покинула його тіло. Це було ще гірше, але ми все ж зробили необхідні приготування до похорону. А потім, коли Заклинатель вже лежав біля виритої могили, очі його раптом відкрилися. Він встав і заговорив! І ось що він сказав: «Я знову закликав себе до життя, щоб зробити те, що повинно бути зроблено». — Голос Майстра Доріг став тихішим, він ніби трохи захрип. І раптом одним рухом долоні він змахнув той візерунок з камінчиків і травинок, який я викладав на піску. — Загалом, коли в Школу після коронації повернувся Майстер Вітрів, нас знову стало Дев'ять. Однак ми розділилися. Майстер Заклинатель вимагав, щоб ми знову зібралися і вибрали Верховного Мага. А король, сказав він, взагалі не має права бути присутнім на зборах Дев'яти Мудрих. І ця «Жінка з Гонта», хто б вона не була, теж не може зайняти місце Верховного Мага та й взагалі серед Мудреців Рока. Так? І Майстри Вітродув, Регент, Метаморфоз і Спритна Рука сказали, що він має рацію. Вони стверджували, що якщо король Лебаннен, згідно з пророцтвом, повернувся з царства смерті і зайняв трон в Хавнорі, то і Верховний Маг цілком може бути тією людиною, яка зуміла повернутися з царства смерті.

— Але ж… — почала було Іріан і замовкла.

Путівник помовчав трохи і пояснив:

— Знаєш, це мистецтво, яким володіють Заклинателі, це вміння закликати до себе чужі душі за допомогою заклять, насправді жахливе. І робити це завжди дуже небезпечно. Хоча тут, — і він підняв очі на темно-зелене листя дерев, — подібні закляття не діють. І ніяке перенесення людини ЗВІДТИ в наш світ, через СТІНУ, неможливе. Коли ти тут, ніякої стіни просто не існує…

У нього було суворе обличчя воїна, але коли він дивився на ці прекрасні величезні дерева, обличчя його пом'якшувалося, а погляд ставав сумним, навіть тужливим.

— Отже, — продовжував він, — тепер Заклинатель вважає, що ми повинні зібратися через тебе. Але я в Великий Будинок не піду. І не дозволю закликати себе закляттями.

— А він сюди не прийде?

— Я думаю, в Гай він не піде. Та й на Пагорб Рока не стане підніматися. Бо і тут, і на вершині пагорба будь-яка брехня стає явною. Там ти такий, який є.

Вона не зовсім зрозуміла, що він має на увазі, але питати не стала, тому що думки її були зайняті зовсім іншим.

— Ти говориш, що він виставляє мене головною причиною ваших зборів і вашої суперечки? — запитала вона.

— Так. Для того, щоб відіслати геть одну-єдину жінку, потрібно дев'ять чарівників, Так? — Майстер Путівник посміхнувся. Він дуже рідко посміхався, а коли посміхався, то скороминуща посмішка виходила якоюсь лютою. — За його словами, ми повинні зустрітися, щоб дотримати Статуту острова Рок. І, таким чином, вибрати Верховного Мага.

— Якщо я піду… — Вона помітила, що він хитає головою. — Я могла б піти до Майстра Ономатету…

— Тут тобі куди безпечніше.

Думка про те, що вона приносить нещастя, дуже турбувала Іріан. Але їй поки що і в голову не приходило, що їй самій загрожує реальна небезпека. Вона вважала це просто неймовірним.

— Нічого зі мною не станеться, — сказала вона. — Значить, вас троє: Ономатет, ти і… і Майстер Воріт? І ви…

— … і ми не хочемо, щоб Торіон став Верховним Магом. Тільки нас четверо: з нами ще Майстер Травник, хоча він більше любить копатися в землі, а не сперечатися з іншими чарівниками.

Він бачив, що Іріан дивиться на нього в повному здивуванні.

— Я не випадково сказав тобі його Істинне ім'я, — пояснив він. — Торіон, Майстер Заклинатель, сам всюди вимовляє вголос своє Ім'я. Адже він помер, так?

Іріан знала, що король Лебаннен теж відкрито користується своїм Справжнім ім'ям, тому що теж повернувся назад з царства смерті. І все ж думка про те, що і Заклинатель має право так чинити, не давала їй спокою.

— А що ваші… учні? — запитала вона.

— Вони теж розділилися.

Вона подумала про Школу, де пробула зовсім недовго. Звідси, з Гаю, Школа уявлялася їй чимось на зразок оточеної кам'яними стінами в'язниці. Ці стіни відгороджували тих, що всередині, від усіх інших, від усього зовнішнього світу, і знаменита Школа ставала більше схожою на загін для птиці, на клітку… Як може людина зберегти душевне здоров'я в такому місці?

Майстер Путівник виклав чотири камінчики на невелику криву на піску і сказав:

— Шкода, що Яструб пішов від нас. Шкода, що я не можу прочитати всього того, що пишуть на землі тіні дерев. Я чую в шепоті листя, що настають зміни. Дерева повторюють це знову і знову… Все зміниться, крім них. — Він знову подивився на крони дерев тим же сумним, ласкавим і одночасно допитливим поглядом. Сонце майже зайшло, і він встав, побажавши Іріан доброї ночі і пішов геть. І майже відразу зник з виду, пірнувши в гущу дерев.

Вона ще трохи посиділа на березі Твілберна, стривожена його розповіддю і власними думками і почуттями, які раптово прокинулися в Гаю. А також їй здавалося дуже дивним, чому щось турбує її, якщо вона в Гаю? Вона встала, прийшла в будиночок, приготувала собі вечерю — копчене м'ясо, хліб і зелена цибуля молодими головками — і почала їсти, зовсім не відчуваючи смаку їжі. Потім знову побрела, як і раніше відчуваючи дивне занепокоєння, на берег річки і спустилася до води. Вода здалася їй дуже теплою. У сутінках крізь молочно-білу млу, що стелилася над річкою, було видно тільки найбільші зірки. Іріан скинула сандалі і увійшла в воду, яка була вельми прохолодною, і все ж в ній немов струменіла жива кров — так відчувалося увібране за день сонячне тепло. Вона вислизнула з одягу — власне, на ній були тільки чоловічі штани та сорочка — і оголена кинулася в річку, всім тілом відчуваючи її сильну течію. В Ірії вона ніколи не купалася в річці і ненавиділа море з його сірими холодними хвилями, але сьогодні купання в цій річці зі швидкою водою доставляло їй справжню насолоду. Вона хиталася в воді, руками обмацуючи слизькі підводні камені і своє власне гладеньке тіло; її ноги лоскотали річкові трави. Все занепокоєння, всі тривоги швидко біжуча вода ніби змивала, і вона радісно віддалася на волю течії, дивлячись в небо, на палаючі білим неяскравим вогнем далекі зірки.

І раптом її скував смертний холод. Вода здалася крижаною. Все всередині стислося в тугий клубок, а ноги і руки стали настільки розслаблені, що не бажали слухатися. Подивившись вгору, Іріан побачила на березі чорний силует чоловіка.

Вона тут же встала на ноги, піднявшись з води по пояс зовсім гола.

— Забирайся! — крикнула вона. — Забирайся звідси, зраднику! Ах ти, брудний розпусник! Ось постривай, я тобі кишки випущу! — Вона кинулася до берега, плутаючись в заростях прибережних трав, але на березі нікого не виявилося. Вона стояла, відчуваючи, що вся горить, і що її буквально трясе від люті. Вона метнулася по берегові, відшукала свій одяг і швидко натягнула його, як і раніше голосно лаючись уголос: — Ти — боягуз, а не чарівник! Зрадник проклятий! Сучий син!..

— Це ти, Іріан? — почувся від узлісся голос Путівника.

— Він тільки що стояв тут, цей проклятий Торіон! — крикнула вона, кинувшись йому назустріч. — Ах, брудна ж душа! Я роздяглася і купалася в річці, а він стояв там і підглядав!

— Це був не він сам — всього лише… його подоба, його образ. Він був безтілесний і не міг заподіяти тобі шкоди, Іріан.

— Подоба? Образ? Але у нього були дуже зрячі очі! Хіба подоба здатна бачити? А може він… — І вона раптом замовкла, не знайшовши потрібного слова. Її нудило. Вона вся тремтіла і ковтайла холодну слину, яка раз у раз накопичувалася у неї в роті.

Путівник підійшов до неї і взяв її руки в свої. Руки у нього були теплі, а вона відчувала в душі і тілі такий мертвущий холод, що підійшла і притулилася до нього, щоб увібрати виходяче від нього живильне тепло. Вони стояли так досить довго, хоча обличчя вона від нього відвернула; але руки їх були зімкнуті, а тіла тісно притиснуті один до одного. Нарешті вона відірвалася від нього, випросталася, відкинула назад мокре волосся і сказала:

— Спасибі тобі. Мені було так холодно!

— Я знаю.

— Але мені ніколи не буває холодно! Це все він!

— Я ж кажу тобі, Іріан: сам він не може прийти сюди. І поки ти тут, він не може заподіяти тобі ніякої шкоди.

— Він НІДЕ не може заподіяти мені шкоди! — заявила вона, відчуваючи, як по жилах її знову розливається вже знайомий внутрішній вогонь, і додала грізно: — А якщо спробує, я його знищу!

— Ах… — тільки зітхнув Путівник.

Іріан подивилася йому в очі, на обличчя, залите місячним світлом, і раптом зажадала:

— Назови мені своє ім'я! Не обов'язково Істинне. Нехай це буде хоча б таке ім'я… яким я тебе могла б називати. Коли думаю про тебе.

Деякий час він мовчав, потім промовив:

— Наострові Карго-Ат мене колись звали Азвер. На ардичному це означає «бойовий прапор».

— Азвер, — повторила вона і сказала: — Спасибі тобі, Азвер.

Іріан довго лежала без сну в своєму маленькому будиночку і відчувала, як повітря стає нерухомим, а стеля ніби опускається і тисне на неї, а потім раптом заснула — відразу і міцно. І прокинулася так само раптово, ледь почало світлішати небо на сході. Вона встала і підійшла до дверей: найбільше на світі вона любила таке ось світле небо перед сходом сонця. А потім, коли на сході вже щосили розливалася зоря, вона нарешті відвела очі від небес і відразу побачила Азвера, який, завернувшись у свій сірий плащ, міцно спав на землі біля її порога. Іріан тут же безшумно ковзнула назад в будинок і через кілька хвилин помітила, як він повертається в свій ліс, рухаючись якось невпевнено, почухуючись і потираючи очі, як людина, яка щойно прокинулася.

Іріан почала було щось робити: вона обчищала внутрішню стіну будиночка, збираючись заново її штукатурити, але варто було першим ранковим променям заглянути в віконце, як до неї хтось постукав, хоча двері були відчинені. На ганку стояв той самий чоловік, якого вона спершу прийняла за садівника, Майстер Травник. Поблизу він здавався дуже солідним і, мабуть, надто флегматичним; чомусь він нагадував вола з темною шкірою. За спиною у нього виднівся старий Майстер Ономатет, дуже худий і похмурий.

Вона розгублено пробурмотіла якісь слова вітання. Вони лякали її, ці Мудреці з острова Рок. Крім того, їх присутність тут означала, що мирним часам прийшов кінець; а також прийшов кінець її мовчазним прогулянкам з Майстром Путівником по безмовному річному лісі. Втім, вона зрозуміла це ще минулої ночі. Зрозуміла, але не хотіла приймати.

— Путівник послав за нами, — сказав Майстер Травник. Він явно відчував себе не в своїй тарілці. Помітивши пучок якогось бур'яну у неї під віконцем, він раптом зрадів: — О, та це ж чорнобривці! Видно, хтось із Хавнора посадив їх тут. А я і не знав, що у нас на острові чорнобривці ростуть. — Він уважно вивчив рослину і засунув кілька дозрілих насінин в мішечок на поясі.

Іріан крадькома поглядала на Ономатета, намагаючись зрозуміти, чи не прилетів він так званою подобою або все ж прийшов до неї «наживо». Ніщо в ньому не говорило про його нематеріальність, але їй все ж здавалося, що самого його тут немає, і коли він вийшов на яскраве сонячне світло, абсолютно не відкидаючи тіні, вона зрозуміла, що мала рацію.

— Чи далеко звідси до того місця, де ви живете, пане мій? — запитала вона його.

Ономатет кивнув.

— Так, я залишив своє тіло на півдорозі, - сказав він і підняв голову: до них від узлісся йшов Майстер Доріг, тепер уже остаточно прокинувшись.

Він привітався з усіма і запитав:

— А Сторож прийде?

— Він сказав, що йому краще залишитися і вартувати двері, - відповів Травник. Він акуратно зав'язав свою м'яку сумку з безліччю кишеньок, в одну з яких сховав насіння чорнобривців, і обвів поглядом бличчя інших. — Але я не знаю, чи зуміє він накрити кришкою весь мурашник.

— А що, власне, відбувається? — запитав Курремкармеррук. — Я весь цей час читав про драконів і ніякої уваги не звертав на мурах. Аж раптом виявив, що всі учні, які займалися у мене, покинули Вежу.

— Їх покликали, — сухо пояснив Травник.

— Ну і що? — ще більш сухо, навіть з викликом, запитав Ономатет.

— Я можу висловити тобі лише свою власну думку… — Травник говорив непевно, немов знехотя.

— Ну давай, висловлюй, — зажадав старий чарівник.

Але Травник ще деякий час вагався і нарешті промовив:

— Ця жінка не входить в нашу Раду.

— Зате вона входить в мою, — зауважив Азвер.

— Вона з'явилася тут саме зараз, — сказав Ономатет, — а зараз ніхто не з'являється тут випадково. Та й в будь-якому випадку — все, що знає кожен з нас, і те, як він уявляє собі ситуацію, що склалася, є лише його власним баченням подій. За кожним з імен, як відомо, товпляться і інші імена, дорогий мій цілителю.

Темноокий Травник згідно кивнув і з явним полегшенням сказав:

— Ну що ж, ось і чудово! — ніби приймаючи думки своїх друзів і об'єднуючи її з власними. — Торіон дуже багато часу проводить в товаристві інших Майстрів, а також — в товаристві старших учнів. Якісь нескінченні таємні зустрічі, таємні збори, таємні організації… Школа сповнена чуток, усі про щось шепочуться. Багато учнів, особливо молодші, налякані всім цим, і деякі з них вже запитували у мене або у Воротаря, чи можуть вони піти зі Школи і назавжди покинути Рок. І ми їх відпустили. Але в порту немає жодного корабля. Жодне судно не увійшло в гавань Твіла після того, як ти прибула сюди, пані моя, а твій корабель наступного ж дня відбув на острів Уотхорт! Майстер Вітрів підтримує чарівний вітер Рока і нікому не дає увійти в гавань. І навіть якщо сюди надумає прибути сам король, то і він зараз не зможе підійти до острова.

— Поки вітер не зміниться, так? — зауважив Путівник.

— Торіон каже, що Лебаннен — не справжній король, оскільки не був коронований Верховним Магом Земномор'я, — продовжував Травник.

— Нісенітниця! — перервав його старий Ономатет. — Насправді перший Верховний Маг з'явився в Земномор'ї набагато пізніше королів. І островом Рок теж колись завжди був королівським володінням.

— Зрозуміло, — сказав Майстер Шляхів. — домоправителем завжди важко розлучатися з ключами від будинку, коли туди повертається справжній господар, так?

— Кільце Миру знову стало цілим, — знову заговорив Майстер Травник; у його зазвичай спокійному голосі чулася тривога. — Пророцтво здійснилося: син Морреда коронований, і все-таки немає у нас ні миру, ні спокою, ні справедливості. Де ми звернули на хибний шлях? Чому не можемо знайти рівновагу?

— А які наміри Торіона? — запитав Ономатет.

— Він хоче змусити Лебаннена приїхати сюди, — сказав Травник. — Молодь веде розмови про «справжню коронацію», і цю другу коронацію вони мають намір провести тут. І здійснить її Верховний Маг Земномор'я — Торіон.

— Пом'яни нас! — вирвалося у Іріан, і вона зробила жест, який, згідно з повір'ям, заважає поганому слову перетворитися в діяння. Жоден з чарівників навіть не посміхнувся, а Майстер Травник з деяким запізненням повторив цей охоронний жест.

— Як же йому вдалося настільки прибрати всіх до рук? — здивувався Ономатет. — Травник, ти ж, здається, був тут, коли Яструб і Торіон отримали виклик від Іріотха? А магічні здібності Іріотха були, по-моєму, не менш значні, ніж у Торіона, і він дуже вміло використовував їх, щоб повністю контролювати інших людей. То що, Торіон тепер теж цим займається за допомогою своїх жахливих заклять?

— Не знаю, — сказав Травник. — Можу лише сказати, що коли в Великому Будинку я опиняюся поруч з ним, я відчуваю своє повне безсилля, відчуваю, що нічого вже не вдієш, що все одно нічого не зміниться, що нічого нового з усіх наших старань не виросте… Що які б лікарські засоби я не використовував, хвороба все одно закінчиться смертю. — Він обвів друзів своїми сумними карими очима хворого вола. — І я думаю, це правда. Немає ніякої іншої можливості відновити Рівновагу, крім дотримання повної нерухомості. Ми зайшли занадто далеко. І те, що зробили Верховний Маг і Лебаннен, зайшовши у плоті в царство смерті і повернувшись в світ живих, було неправильним. Вони порушили закон, який не можна порушувати. І, можливо, Торіон повернувся саме для того, щоб відновити цей закон.

— То що, відіслати їх назад в царство смерті? — сказав Ономатет, а Путівник додав:

— І хто скаже, що це за закон?

— Але ж стіна-то існує! — вигукнув Травник.

— Ця стіна не має таких глибоких коренів, як мої дерева в Гаю, — заперечив Путівник.

— Я думаю, багато в чому ти маєш рацію, Травник: ми дійсно порушили Рівновагу, — твердо і жорстко сказав Курремкармеррук. — І тепер не зрозуміти, коли, в якому місці Шляху ми згорнули не туди і зайшли занадто далеко? І що саме забули, до чого повернулися спиною, що не переглянули?

Іріан розуміла далеко не все і мовчки переводила погляд з одного чарівника на іншого.

— Коли Рівновага порушена, не варто все ж зберігати повну нерухомість, бо це може ще більше погіршити становище, — сказав Майстер Путівник. — Поки все не відновилося… — І він зробив швидкий жест, що позначав зворотний рух — піднімаючи щось обома долонями, а потім опускаючи.

— Що може бути огидніше, ніж самого себе повернути з царства смерті за допомогою магії? — запитав Ономатет.

— Торіон був кращим серед нас — сміливе серце, благородна душа! — Травник говорив мало не з гнівом. — Яструб любив його. Та й всі ми його любили…

— Але він потрапив в пастку до власної совісті, - промовив Ономатет, — яка твердила йому, що тільки він один здатний все влаштувати правильно, як треба. І заради цього він вирішив відмовитися від смерті і повернути себе до життя. А тепер він відмовляється і від життя.

— Але хто виступить проти нього? — запитав Путівник. — Я можу лише ховатися в своїх лісах.

— А я — у своїй Вежі, - сказав Ономатет. — А Травник і Сторож — ніби заручники в Великому Домі. Усередині тих самих стін, які ми створювали, щоб захистити себе від будь-якого зла!.. А може, щоб захистити світ від того зла, яке зріло серед нас?

— Нас все-таки четверо, — зауважив Путівник.

— А їх п'ятеро! — сказав Травник.

— Невже дійшло вже до того, — жахнувся Ономатет, — що ми стоїмо на краю лісу, який вирощений ще Сегоєм, і говоримо про те, як нам знищити один одного?!

— Так, — сказав Путівник, — на жаль, це так. Те, що триває занадто довго, не зазнаючи ніяких змін, зазвичай само себе знищує і руйнує. Цей ліс вічний, тому що він помирає, даючи життя новим деревам. І я не дозволю мертвій руці Торіона торкнутися мене. Або короля, який приніс нам надію. Пророцтво було вимовлене моїми устами, хоча воля моя в цьому і не брала участі. Я сказав тоді: «Жінка з Гонта». І я не допущу, щоб ці слова виявилися забуті!

— Раз так, чи не варто нам відправитися на Гонт? — запитав Травник, якого не залишила байдужим пристрасна мова Азвера. — Там все-таки Яструб.

— Там ще й Тенар Кільця, — підхопив Азвер.

— І, може, там наша надія, — сказав Ономатет.

Вони постояли в мовчанні і невпевненості, намагаючись зберегти в своїх душах щойно народжену слабку надію.

Іріан теж мовчала, проте тепер вона відчувала, скоріше, почуття сорому і власної непотрібності і меншовартості. Ці хоробрі і мудрі люди прагнули врятувати те, що їм дороге, але не знали, як це зробити, а вона нічим не могла допомогти, нічого не могла їм порадити, навіть просто взяти участь в обговоренні майбутніх дій і то не могла! Вона тихенько відійшла від них — вони, втім, цього навіть не помітили — і спустилася до річки в тому місці, де Твілберн вибігає з лісу, дзюркочучи по розсипах дрібних каменів. Вода в ранковому світлі так і виблискувала, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Іріан хотілося плакати, хоча вона ніколи плакати не любила. Вона стояла і дивилася на воду, і сором в її душі поступово змінювався гнівом.

Вона рішуче повернулася туди, де продовжували щось обговорювати троє чарівників, і покликала одного з них:

— Послухай, Азвер!

Він, здивований, обернувся і зробив крок у напрямку до неї.

— Чому заради мене ти порушив Статут Рока? Хіба це було справедливо? Хоча б по відношенню до мене — адже я ніколи не зможу стати тут тим, чим є ви?

Азвер насупився.

— Сторож пропустив тебе тому, що ти попросила, — сказав він. — А я привів тебе в Гай, тому що листя дерев назвало мені твоє ім'я ще до того, як ти з'явилася на острові. Іріан, шепотіли вони, Іріан. Чому ти прибула сюди саме в цей момент, я не знаю, але це явно не випадково. І Заклинатель теж це розуміє.

— Можливо, я прибула сюди, щоб його знищити?

Азвер подивився на неї і нічого не сказав.

— А може, я прибула, щоб знищити цілий острів Рок?

І тут його бліді очі зблиснули:

— Спробуй!

Потужне тремтіння потрясло все тіло Іріан, але очей від Азвера вона не відвела. Вона відчувала, що стала зараз набагато більше звичайної людини, набагато більшою, ніж була сама; вона стала немислимо, неймовірно величезною; вона могла протягнути палець і розчавити цього чоловічка, який стояв перед нею абсолютно беззахисний у своїй тендітній і недовговічній оболонці… Іріан дуже сильно і глибоко зітхнула і сама на кілька кроків відступила від Азвера.

Відчуття величезної, неймовірної сили потихеньку покидало її. Вона трохи повернула голову і з подивом побачила власну смагляву руку, загорнений рукав, буйну весняну траву, що зеленіла під її сандалями. Вона подивилася на Майстра Путівника, і він здався їй все таким же крихким і маленьким. Вона шкодувала цю людину, глибоко його поважала, і їй хотілося застерегти його від небезпеки, яка йому загрожувала, але вона не могла вимовити ні слова. Різко повернувшись, вона повернулася на те саме місце біля річки, присіла навпочіпки біля весело співаючої між камінням води і закрила обличчя руками, немов відгородившись від Азвера і від усього цього світу.

Голоси магів дзюрчали на віддалі, як і річка, але річка говорила одне, а вони — зовсім інше, хоча ні те, ні інше не відповідало реальності.

IV. Іріан

Тепер на обличчі Азвера було щось таке, що Травник запитав:

— В чому справа?

— Я і сам ще не зрозумів… — відповів Путівник задумливо. — Можливо, нам не слід залишати Рок.

— Та ми і не зможемо його покинути, — сказав Травник, — якщо Вітродув замкне вітри і направить їх проти нас…

— Ну, з мене досить; я повертаюся в Вежу, — сказав раптом Курремкармеррук. — Я не бажаю, щоб мене викинули на смітник, як старий черевик! Втім, сьогодні ввечері ми з вами знову зустрінемося тут. — І він зник.

— А я б із задоволенням зараз прогулявся по Гаю, послухав, що говорять дерева! — сказав Травник Азверу і важко зітхнув.

— Ось і йди, Дейян. А я залишуся тут. — Травник пішов. Азвер присів на грубу лаву, зроблену Іріан біля передньої стіни будинку, і пильно подивився на дівчину, яка сиділа з підібраними колінами на березі річки. З лугу, що відділяв їх від Великого Будинку, долинало тихе мекання овець. Ранкове сонце припікало все сильніше.

Це батько колись назвав його Азвером, що означає «бойовий прапор», а потім він поїхав на захід, залишивши і батька, і все, що так добре знав. А своє Істинне ім'я він дізнався від дерев в Іманентному Гаю і пізніше став тут Майстром Шляхів. Весь останній рік малюнок тіней і гілок в Гаю, а також переплетення коренів безмовно твердили йому про одне: грядуть великі зміни, що загрожують крахом цього світу. І тепер ця біда вже нависла над ними, він це відчував.

Але за Іріан він відповідав. І вона, як це і повинно було бути, знаходилася під його захистом — він зрозумів це, як тільки її побачив. І хоча вона тільки що заявила, що нібито може знищити Рок, він повинен служити їй. І до сих пір він охоче їй служив. Вона бродила з ним по лісі, висока, трохи незграбна, але абсолютно безстрашна. Він згадав, як вона відводила вбік колючі гілки чагарників своїми великими обережними руками, як уважно її очі, золотисто-коричневі, як вода в тінистих місцях річки Твілберн, дивилися на все навколо; як вона прислухалася до голосу лісу, завмираючи в повній нерухомості. Йому хотілося захищати її, але він розумів, що зробити це не в змозі. Він міг дати їй тільки трохи тепла, коли їй було холодно. А більше йому нічого було їй дати. І вона неодмінно піде туди, куди повинна піти. Вона не знає, що таке небезпека. У неї немає іншої мудрості, крім власної невинності, і немає іншої зброї, крім власного гніву. «Хто ти, Іріан?» — прошепотів він, дивлячись на неї, згорнуту у клубок, ніби звір, замкнений у своїй болісній безсловесності.

Травник, до середини дня повернувшись з лісу, трохи посидів поруч з Азвером, не кажучи ні слова, і пішов у Великий Будинок, пообіцявши повернутися вранці разом з Майстром Воріт і попросити всіх інших Майстрів також прийти в Гай. «Але ВІН не прийде», — сказав Дейян-Травник, і Азвер-Путівник розуміюче кивнув.

Весь день Азвер провів поблизу від Будинку Видри, оберігаючи Іріан. У підсумку йому вдалося навіть змусити її трохи поїсти з ним разом. Їли вони в будинку, але відразу після трапези Іріан знову повернулася на колишнє місце і завмерла там в повній нерухомості. І Азвер теж відчував, як ним опановує якесь дивне сонне заціпеніння, яке він ніяк не міг скинути з себе. Він згадав очі Майстра Заклинателя і миттєво всім тілом відчув крижаний пронизливий холод, хоча сидів на сонці і день був жаркий. «Та ж нами править мрець!» — подумав він, і ця думка не давала йому більше спокою.

Він отримав почуття вдячності, коли побачив Курремкармеррука, який неквапливо йшов до нього з півночі по березі Твілберна. Старий чарівник брів по мілководдю босоніж, в одній руці тримаючи черевики, а в іншій — високий посох, і сердито бурчав собі під ніс, спотикаючись або ковзаючись на мокрих каменях.

— На зворотному шляху я краще верхом поїду! — заявив він голосно. — Або візок найму. А може, куплю собі мула. Старий я став, Азвер!

— Ходи сюди, до хатини! — крикнув йому Путівник і поставив на стіл воду і їжу.

— Де ця дівчина?

— Спить, по-моєму. Он там, — і Азвер хитнув головою в ту сторону, де, згорнувшись клубком, на зеленій траві біля річкового перекату лежала Іріан.

Денна спека починала спадати, і по траві від Гаю простяглися довгі тіні, хоча сам Будинок Видри все ще був залитий сонячним світлом. Курремкармеррук сів на лаву, притулившись спиною до стіни будинку, а Азвер влаштувався на порозі.

— Ну що ж, схоже, ми підійшли до кінця, — сказав старий чарівник, перервавши глибоке мовчання.

Азвер мовчки кивнув на знак згоди.

— Що привело тебе на Рок, Азвер? — запитав Ономатет. — Я давно хотів запитати тебе про це. Адже твої рідні острови так далеко звідси. Та й чарівників у вас, здається, не водиться багато.

— Так, дійсно, їх там мало. Але у нас є те, з чого виткана вся магія — вода, каміння, дерева, слова…

— Але ж це не слова Творення?

— Ні. Там і драконів немає.

— І ніколи не було?

— Не знаю, про них йдеться лише в старовинних казках з нашого східного пустельного острова Гур-ат-Гур. У цих казках розповідається про ті часи, коли і наших богів ще не було. І людей теж, бо люди до того, як стали людьми, були драконами.

— А ось це вже цікаво, — перервав його старий чарівник і сів зручніше. — Я, здається, говорив тобі, що читаю книги про драконів? Тобі, напевно, відомі чутки про те, що дракони літають над Внутрішнім морем і добираються до східних берегів Гонта, так ось: це, без сумніву, Калессін! Коли він ніс Геда додому, його політ над островами Внутрішнього моря був тисячократно примножений моряками, які намагалися якомога краще прикрасити цю і без того гарну історію. Але, з іншого боку, один з наших юних учнів поклявся мені, що і він, і всі жителі його села бачили цієї весни драконів, які кружляли над західними схилами гори Онн. Ось я і вирішив перечитати деякі старовинні книги і дізнатися, коли дракони перестали літати на схід від острова Пендор, і в одному стародавньому пельнійському сувої натрапив на ту ж історію, як ти мені тільки що розповів, або на дуже подібну. Про те, що люди і дракони були одним народом, однак посварилися, і в результаті одні попрямували на захід, а інші — на схід, перетворившись згодом у два народи і забувши, що колись були єдині.

— Карги завжди плавали дуже далеко на схід, — сказав Азвер. — І між іншим, ти знаєш, як по-каргадськи буде «воєначальник»?

— ЕДРА, — швидко сказав Ономатет і засміявся. — Це означає «дракон». Я знаю про ваші галери з драконом на носі… - Він помовчав трохи і додав: — Я міг би спробувати пошукати ще й інші значення поняття «на краю смерті», але мені здається, Азвер, що ми ВЖЕ на цьому краю! І нашого ворога нам не перемогти.

— Так, у нього є деякі переваги, — сухо визнав Азвер.

— І не тільки. Але якщо все ж таки припустити, хоча навряд чи це можливо, що ми здатні його перемогти… Якщо зуміти відправити його назад, в царство смерті, а самим залишитися тут… Скажи, що нам робити після цього? Що з нами буде?

Азвер довго мовчав, потім промовив:

— Не знаю.

— А листя і тіні в Гаю нічого тобі не говорять?

— Вони говорять про зміни, — сказав Путівник. — Про великі зміни!

Він різко підвів очі: вівці, які товпилися біля перелазу, раптом кинулися в різні боки, явно злякавшись людей, що йшли по стежці від Великого Дому. Якраз в цю хвилину приспів Майстер Травник.

— Сюди прямує ціла юрба, — задихаючись, повідомив він. — Передовий загін Торіона. В основному старші учні. Вони мають намір схопити цю дівчину і вислати її з острова. — Травник задихався і хапав повітря ротом. — Сторож намагався поговорити з ними, коли я йшов, і, по-моєму, йому…

— А ось і він сам, — сказав Азвер, і Сторож дійсно виявився раптом з ними поруч; його гладке жовтувато-смагляве обличчя було, як завжди, спокійним.

— Я попередив їх, — сказав Сторож, — що якщо вони нині вийдуть зі Школи через Ворота Медрі, то ніколи вже не зможуть повернутися назад. І відразу ж деякі з них запропонували взагалі нікуди не ходити, але Вітродув і Регент всіляко спонукали їх здійснити задумане. Між іншим, вони скоро мене наздоженуть.

До них уже долинали голоси ідучих по стежці.

Азвер, не роздумуючи більше, кинувся до Іріан, яка лежала на березі. Решта пішли за ним. Іріан схопилася; вигляд у неї був якийсь скажений. А чарівники оточили її і всі якось наїжачилися, побачивши, що справжній загін, що складається, принаймні, з трьох десятків людей, минув маленький будиночок і прямує до них. Це дійсно були головним чином старші учні, серед яких п'ятеро або шестеро вже отримали посох чарівника. Вів їх Майстер Вітрів. На його худому, зморшкуватому обличчі були написані крайнє напруження і втома, проте він цілком бадьоро і надзвичайно ввічливо привітав чотирьох магів.

Вони теж чемно привіталися з ним, і слово взяв Азвер:

— Ми пропонували зібратися в Гаю, Майстер Вітродув. Ходімо туди і там, під покровом дерев, почекаємо інших членів Дев'ятки.

— Ні, спершу ми повинні вирішити ту проблему, яка нас розділила, — сказав Вітродуй.

— Це нерозв'язна проблема, — зауважив Ономатет.

— Але ваша жінка своєю присутністю в Гаю порушує Статут Рока! — обурився Вітродув. — Вона ПОВИННА піти! Біля причалу її чекає судно, і попутний вітер, смію вас запевнити, буде їм забезпечений до самого Вея.

— У цьому я ні хвилини не сумнівався, пане мій, — сказав Азвер. — Однак я дуже сумніваюся, що вона погодиться поїхати.

— Але невже ти, Майстер Путівник, заперечуєш тепер правильність нашого Статуту і відмовляєшся від нашого братства, яке завжди було таким міцним і одностайно прагнуло до підтримання порядку в світі? Невже саме ти першим з усіх Майстрів зійдеш зі Шляху?

— Шлях — це не твердь, щоб з нього сходити, — мовив Азвер. — Шлях живе в нас, як дихання, як вогонь багаття…

Йому явно було важко підібрати потрібні слова чужою, ардичною мовою, і він перейшов на мову Карго, не помічаючи, що далеко не всі присутні його розуміють.

— Шляху невідома смерть! — завершив він свій пристрасний монолог і підійшов ще ближче до Іріан, відчуваючи жар, який йшов від неї. Вона мовчки дивилася на тих, хто її оточував, і була в ці хвилини схожа на великого звіра, який абсолютно не розуміє людської мови.

— Лорд Торіон повернувся з царства смерті, щоб врятувати нас! — дзвінким голосом вигукнув Вітродув. — І коли він стане Верховним Магом, Рок нарешті поверне собі колишню могутність. Та й король отримає королівську корону з його рук, як це належить за законом, і буде правити під його керівництвом, як правив Морред. І відьми перестануть топтати священну землю в Гаю, і дракони не будуть більше загрожувати островам Внутрішнього моря. І скрізь нарешті запанують порядок і мир!

Ніхто з чотирьох магів, як і раніше оточували Іріан, йому не відповів. І в тривалій тиші пролунав чийсь молодий голос:

— Та що там говорити! Давайте схопимо цю відьму, і все!

— Ні… - почав було Азвер і більше не зміг вимовити ні слова, лише підняв свій вербовий посох, але і посох позбувся своєї сили, перетворившись в звичайний шматок дерева.

З них чотирьох тільки Майстер Воріт виявився здатний рухатися і говорити. Він зробив крок вперед, переводячи погляд з одного учня на іншого, і запитав:

— Ви довіряли мені, називаючи мені свої імена, то скажіть: чи вірите ви мені зараз?

— Пане мій, — відповів йому один з молодих чарівників, юнак з тонким смаглявим обличчям, який уже отримав свій дубовий посох, — ми і зараз тобі повністю довіряємо, а тому і просимо тебе: дозволь нам відвести цю відьму з Гаю, і все буде по-колишньому.

Відповісти Сторож не встиг, бо вперед вийшла Іріан.

— По-перше, я не відьма, — сказала вона, і її високий голос задзвенів металом. — Я не володію ніякими магічними мистецтвами і вміннями. І у мене немає ваших знань. Я прийшла сюди, щоб отримати їх, щоб вчитися!

— Ми тут жінок не вчимо, — сказав Вітродув. — І тобі прекрасно це відомо!

— Нічого мені не відомо! — пристрасно вигукнула Іріан. І зробила ще крок вперед, зупинившись прямо перед ним. — Скажи, наприклад, хто я?

— Знай своє місце, жінко! — Очі Вітродува дивилися на неї з холодною люттю.

— Моє місце? — повільно промовила Іріан. — Я думаю, що моє місце зараз на Пагорбі. Там, де все постає в своєму справжньому вигляді. А тому будь добрий, передай цьому вашому мерцеві, що я бажаю з ним зустрітися на вершині Пагорба Рока!

Вітродув стояв перед нею, як укопаний, і мовчав. Серед учнів Школи почувся грізний гомін, деякі навіть зробили пару кроків у напрямку до Іріан, але Азвер швидко встав між ними і Іріан; здавалося, її слова струсили з нього той дивний параліч, що скував його душу і тіло.

— Ви чули? Скажіть Торіону, що ми будемо чекати його на Пагорбі, - сказав він. — Нехай приходить, ми будемо чекати його там. Йдіть за мною! — звелів він Іріан і своїм друзям.

І всі вони рушили в Гай. Прямо перед ними раптом відкрилася широка стежка, що вела вглиб, але коли деякі з молодих людей спробували було кинутися туди ж, стежка зникла і дерева зімкнули свої лави.

— Поверніться! — крикнув учням Майстер Вітродув.

Вони невпевнено повернули назад. Низьке сонце все ще яскраво світило на далекі поля і дах Великого Будинку, але в лісі вже сутеніло і танцювали темні загадкові тіні.

— Чаклунство! — заявили учні. — Святотатство, відступництво!

— Краще ходімо геть, — звелів їм Майстер Вітродув; обличчя його було як і раніше суворим і рішучим, але погляд розумних проникливих очей був тривожний. Він швидко пішов назад, і молодим людям нічого не залишалося, як піти за ним, сперечаючись і огризаючись від розгубленості і злості.

Вони не встигли ще відійти далеко від річки, коли Іріан раптом зупинилася, спустилася до води і присіла навпочіпки біля величезних вилізли назовні коренів старої верби. Четверо магів залишилися на стежці.

— Коли вона говорила, дихання її стало іншим, — сказав Азвер.

Ономатет мовчки кивнув.

— Значить, ми повинні слідувати за нею? — запитав Травник.

На цей раз мовчки кивнув Сторож. І слабо посміхнувся, додавши:

— Схоже на те.

— Ну що ж, прекрасно! — заявив Травник; на його сповненому вічного терпіння обличчі була написана тривога, однак він більше нічого не додав, а відійшов на кілька кроків від стежки і опустився на коліна, розглядаючи якусь крихітну рослину чи клаптик моху.

Здавалося, час в Гаї взагалі не рухається, проте день все ж підходив до кінця, це відчувалося в глибоких зітхання слабкого вітерця, в шелесті листя, в призивному співі птахів, який доносився з укзлісся, коли другий відповідає їй звідкись із хащі, готуючись летіти до рідного гнізда… Іріан нарешті повільно випрямилася і, як і раніше не кажучи ні слова і дивлячись собі під ноги, вийшла на стежку і приєдналася до своїх супутників. Тепер попереду йшла вона, а четверо чоловіків слідували за нею.

Вони вийшли з лісу на тихе, відкрите на захід поле, освітлене останніми променями сонця. Коли вони перейшли на інший берег річки Твілберн і побрели через поле до Пагорба Рок, на заході все ще горіла широка яскрава смуга, а округла темна вершина Пагорба чітко виділялася на тлі світлого неба.

— Вони йдуть! — сказав Майстер Воріт. Дійсно, від Великого Будинку через сади і городи вгору по стежці рухався великий натовп — п'ятеро Майстрів і безліч учнів Школи. Попереду йшов сам Торіон-Заклинатель, він здавався дуже високим в своєму сірому плащі. В руках він тримав палицю з якогось білого, як кістка, дерева, і над його палицею розливалося слабке мерехтіння чарівного вогню.

Там, де обидві стежки зустрілися і поєдналися, перетворившись в ту єдину звивисту стежку, що вела на вершину пагорба, Торіон зупинився, чекаючи на них. Іріан швидко пройшла вперед і встала прямо перед ним, дивлячись йому в очі.

— Іріан з острова Вей, — повільно промовив Майстер Заклинатель своїм глибоким чистим голосом, — щоб в цьому світі знову могли встановитися порядок і Рівновага, заклинаю тебе: негайно покинь цей острів! Прости, але ми не можемо дати тобі того, що ти просиш. Якщо ж ти станеш опиратися і спробуєш тут залишитися, то ні про яке прощення з нашого боку мови вже не буде, а тобі доведеться на власному гіркому досвіді пізнати, що настає за порушенням закону.

Іріан стояла мовчки. Вона була майже такою ж високою, як Торіон, і трималася так само прямо. Витримавши паузу, вона промовила лише кілька слів — якимось дивним, пронизливим і одночасно хриплуватим голосом:

— Піднімемось на вершину, Торіон!

І, залишивши його біля схрещення стежок, піднялася на вершину пагорба — по суті, до вершини залишалося всього кілька кроків. На вершині вона обернулася і подивилася на Заклинателя.

— Що заважає тобі піднятися сюди, Торіон? — запитала вона.

Сутеніло. На заході тепер виднілася лише поблякла червона смужка, а східний край неба чорною тінню навис над морем.

Заклинатель підняв голову і теж подивився на Іріан, а потім повільно підняв руки із затиснутим в них білим посохом і почав вимовляти слова заклинання, тією Стародавньою Мовою, яку вивчають всі чарівники світу, бо це мова їх професії — Мова Творення:

— О, Іріан! Істиннимм іменем закликаю тебе і зобов'язую підкоритися мені!..

Здавалося, вона коливається і ось-ось поступиться йому, зійде з вершини, однак вона голосно вигукнула:

— Моє ім'я — не тільки Іріан!

Почувши це, Заклинатель кинувся до неї, широко розкинувши руки, наче хотів схопити її і утримати. Тепер вони обидва вже стояли на вершині, і тим, хто був внизу, здалося, що Іріан якимось немислимим чином підноситься над Заклинателем, стаючи високою, ніби вежа. А потім між ними в сутінках спалахнуло яскраве полум'я, блиснула золотисто-червона луска дракона, розкрилися величезні крила… і все зникло. На вершині знову стояли просто висока жінка і високий чоловік, який повільно схилявся перед нею, схилявся до самої землі і потім на цю землю впав…

Першим відновив здатність рухатися і говорити Майстер Травник, який кинувся до них і опустився перед Торіоном на коліна.

— Пане мій, — гукнув він його, — друже мій!

Але під сірим плащем чарівника руки його намацали лише купу одягу, купку старих сухих кісток і уламки білого ціпка.

— Так воно на краще, Торіон, — пробурмотів Травник, але сам плакав.

Старий Ономатет вийшов вперед і запитав у високої жінки, яка як і раніше мовчки стояла на вершині пагорба:

— Хто ти?

— Свого другого імені я ще не знаю, — відповідала вона йому на тій мові, яку повинні знати чарівники і яка рідна для драконів, — на мові Творення. І, нічого більше додавши, вона повернулась, немов збираючись піднятися ще вище, НАД вершиною Пагорба.

— Іріан, — гукнув її тоді Азвер-Путівник, — скажи: ти до нас ще повернешся?

Вона різко зупинилася і дозволила йому підійти до неї зовсім близько.

— Повернуся, якщо ТИ покличеш мене, — сказала вона і в прощальному жесті торкнулася його руки. І він, охнувши, затамував подих.

— Куди ти тепер підеш? — запитав він.

— До тих, хто назве мене Справжнім ім'ям — але в вогні, а не в воді! Туди, де мій народ!

— Значить, на захід… — прошепотів Азвер.

— На найдальший захід, — поправила його вона.

І, відвернувшись від нього і від усіх інших, пішла назустріч темніючим небесам. І чим далі, як їм здавалося, вона від них відступає, тим краще бачили вони боки дракона, вкриті золотистою лускою, як кольчугою, шипастий, звивний хвіст, пазуристі лапи, яскраве полум'я, що вириваються з пащі… Уже майже відірвавшись від землі, Іріан ще на кілька миттей забарилася, неквапливо повертаючи свою довгасту драконячу голову, і оглянула весь острів Рок, найдовше затримавши погляд на Іманентному Гаї, який у темряві здавався всього лише темною плямою. Потім з дзвоном, ніби струснули відразу кілька листів бронзи, розкрилися величезні крила, і дракон злетів у небо, зробив коло над Пагорбом і полетів геть.

Завиток полум'я, хмарка диму — ось і все, що залишилося в вечірньому небі.

Азвер-Путівник стояв нерухомо, затиснувши лівою рукою праву, обпалену прощальним дотиком Іріан, і дивився вниз, на мовчки стоячих біля підніжжя Пагорба людей, які не зводили очей з небес, де тільки що зник дракон.

— Ну що ж, друзі мої, - промовив він, — і як нам бути тепер?

Йому зумів відповісти лише Майстер Воріт:

— Я думаю, для початку нам слід піти у Великій Будинок і навстіж відчинити усі двері.