Серафіта

VII СМЕРТЬ

Цей останній спів виражався не словами, не поглядом, не жестом, ані жодним іншим із тих знаків, до яких удаються люди, ділячись думками, а так, як душа розмовляє сама з собою; адже тієї миті, коли Серафіта прибрала свою справжню подобу, її думки більше не були рабинями людських слів. Несамовита сила її останньої молитви порвала пута, що сковували Серафіту. її душа, наче біла голубка, затрималась на мить на тілі, вичерпане єство якого ось-ось мало зникнути.

Поривання її Душі до Неба так передавалося Вільфрідові й Мінні, що вони навіть не помітили Смерті, зате побачили яскраві іскри Життя. Коли Він, підвівшись, повернувся до сходу, вони поставали навколішки й розхвилювалися. їхні серця сповнилися страхом перед Господом, який удруге творив людину й купав її у своїй багнюці. їхні очі більше не бачили земних речей, і перед ними з’явилося небесне сяйво. Хоча вони тремтіли перед Богом, як тремтів дехто з тих ясновидців, що їх люди називали пророками, Вільфрід і Мінна лишалися самими собою в промінні, де сяяла велич Духа.

Пелена плоті, що досі приховувала його від них, непомітно випарувалась, і перед ними з’явилася Божа сутність.

Вільфрід і Мінна були в сутіні Аврори, що сходила, її слабкі відблиски наближали їх до тієї миті, коли вони, самі не помираючи, побачать Справжнє Світло, почують Живе Слово Боже.

Опинившись у такому стані, вони обоє почали осягати ту невимірну різницю, що існує між земними речами й небесними.

Життя, на борту якого вони міцно притиснулись одне до одного, тремтячи й сяючи, наче діти, що ховаються від пожежі, не мало само по собі ніякого глузду. Уявлення, які послужили їм вираженням їхнього видіння, були в усьому мигцем ними побаченому тим, чим можуть бути почуття людини в її душі, що її матерія огортає божественною сутністю.

Дух ширяв над ними, він не мав запаху, був мелодійний, хоч і беззвучний; там, де вони опинилися, не було ні поверхні, ні закутків, ні повітря. Вони більше не наважувалися ні спитати в нього про щось, ні дивитися на нього, почували себе в його тіні, як почувають себе люди під пекучим промінням тропічного сонця, коли бояться підвести очі, щоб не втратити зору.

Вони усвідомлювали самих себе біля нього, але не могли собі пояснити, чому сиділи, наче вві сні, на межі між Видимим і Невидимим, чому більше не бачили Очевидного й чому помічали Невидиме.

Вони думали: «Якщо він торкнеться нас, ми помремо!» Але Дух був у нескінченності, вони не знали, що ні час ні простір більше не існують у нескінченності, що вони відокремлені від Нього безоднями, хоч, здавалося, були біля нього.

Їхні душі не були готові цілком засвоїти властивості цього Життя, вони тільки володіли тим невиразним сприйняттям його, що відповідало їхній слабкості.

Інакше кажучи, коли прийшло Живе Слово Боже, чиї далекі звуки долинули до їхніх вух і чий зміст запав у їхні душі, як життя поєднується з плоттю, їх цілком поглинуло це Слово, як поглинає сніп соломи вогняний вихор.

Тож вони бачили тільки те, що їхня природа, підтримувана силою Духа, дозволяла їм бачити; вони чули тільки те, що могли чути.

Незважаючи на цей темперамент, вони здригнулися, коли пролунав Голос страждальної душі, спів Духа, який чекав на життя й благав його криком.

Цей крик пронизав їх холодом до самих кісток.

Дух стукав у Святі Ворота. «Чого ти хочеш?» — спитав Хор, запитання якого луною відбилося в усіх світах. — «Піти до Бога». — «Ти переміг?» — «Я переміг плоть стриманістю, я переміг фальшиве слово мовчанням, я переміг лженауку покірністю, я переміг гордість милосердям, я переміг землю любов’ю, я віддав свою данину стражданням, я очистився, пройшовши через вогонь віри, я прагнув жити молитвою: я чекаю, поклоняючись, я упокорений».

Не було чути ніякої відповіді.

— Благословенним будь, Боже, — сказав Дух, гадаючи, що його проженуть.

У нього покотилися сльози й упали росою на двох укляклих на коліна свідків, що тремтіли перед Божим судом.

Нараз сурми засурмили про Перемогу, яку отримав Ангел у цьому останньому випробуванні, і це сурмління відбилося луною в довколишніх просторах, наповнивши їх і так сколихнувши Всесвіт, що аж Вільфрід і Мінна відчули себе дуже крихітними. Вони тремтіли, збуджені тугою, викликаною страхом перед тією загадковою подією, що мала статися.

І справді, почався величезний рух, наче в похід вирушали вічні легіони, шикуючись спіраллю. Світи кружляли, схожі на хмари, що їх підхоплює шалений вітер. Усе відбувалося швидко.

Раптом спала полуда, і вони побачили вгорі щось схоже на незрівнянну зорю, яка сяяла куди яскравіше за найясніші матеріальні зорі, вона відірвалась і впала, мов блискавка, розсипаючи довкола себе вогненні іскри; на її тлі поблякло все, що досі вони сприймали за Світло. Це був Провісник з дорученням оголосити добру новину, на його шоломі за плюмаж правило полум’я життя.

Провісник залишав за собою сліди, що одразу ж заповнювалися потоком особливого сяйва, яке він перетинав.

Мав він пальмову віть та меча, і торкнувся він пальмовою віттю Духа. І Дух перевтілився, його білі крила безгучно розгорнулися.

Осяяння, що змінювало Дух у Серафима, осяйна зовнішність цього ангела, його небесний обладунок розсівали таке яскраве проміння, що воно засліпило обох ясновидців.

Вільфрід і Мінна, наче ті троє апостолів, котрим явився Ісус, відчули тягар власного тіла, що чинив опір повному й ясному передчуттю Слова Божого й Справжнього Життя.

Вони враз збагнули, що душі їхні оголилися, і зрозуміли, як мало було світлого в цих душах порівняно з тим ореолом Серафима, на тлі якого вони почували себе брудними плямами.

Вільфрід і Мінна перейнялися палким бажанням знову поринути в затінок Всесвіту, щоб пройти там через нові страждання, а потім якогось дня переможно вислухати біля Святих Воріт слова, що їх виголосить променистий Серафим.

Цей ангел став навколішки перед Святилищем, і Серафітус нарешті міг дивитися на нього віч-на-віч і сказати йому, показуючи на Вільфріда й Мінну:

— Дозволь їм побачити все наперед, вони полюблять Господа й проголосять його Слово.

По цьому проханні опустилася своєрідна завіса. Чи то якась незбагненна сила, що тяжіла над двома ясновидцями, вмить розмила їхню тілесну зовнішність, а чи вона вирвала з неї їхній дух, вони відчули, ніби в них відбувся поділ між чистим і нечистим.

Серафимові сльози здійнялись довкола них у вигляді пари, що закрила від них зовнішній світ, огорнула їх, підхопила й допомогла забути земні значення і дала їм силу зрозуміти сенс божественних речей.

Спалахнуло Справжнє світло й осяяло створіння, що здалися їм безплідними, коли вони побачили джерело, де земні, духовні й божественні світи черпають силу для руху.

Кожен світ мав свій центр, до якого тяжіли всі точки його сфери. Ці світи у свою чергу теж мали точки, що тяжіли до центрів свого виду. Кожен вид мав свій центр, що тяжів до великих небесних просторів, які сполучалися з Всесвітом, живлячи двигун усього сущого.

Отже, від найбільшого до найменшого світу, від найменшого світу до жменьки істот, що складали його, все було індивідуальне і, проте, єдине в своєму роді.

Який намір мала ця непохитна істота у своїй сутності і своїх здатностях, яка перенесла їх сюди, не опустивши ниць, яка проказала їх у Його царстві, не відокремивши їх від Нього, яка доставляла до Його царства всі створіння, нерухомі в своїй сутності й рухомі у своїй зовнішності? Двоє гостей, запрошених на це свято, могли тільки бачити порядок і розташування істот, милуючись тим, що ті збиралися робити. Тільки ангели ходили по той бік, знали засоби цього дійства й розуміли його мету.

Але те, що двоє обранців змогли спостерігати, те, що вкарбується в їхню пам’ять і назавжди осяє їхні душі, стало доказом дії світів і істот, усвідомленням сили, з якою ці світи й істоти прагнуть досягти кінцевого наслідку.

Вільфрід і Мінна почули різні голоси Нескінченності, що утворюють живу мелодію, і щоразу, коли акорд давав себе відчути, наче могутній подих, світи, охоплені цим одностайним рухом, нахилялися до величезної Істоти, яка зі свого недосяжного центру все відсилала від себе й усе повертала назад до себе.

Це безупинне чергування голосу й тиші, здавалося, було мірилом святого гімну, який відлунював і ширився від століття до століття.

Тоді Вільфрід і Мінна зрозуміли деякі таємничі слова Того, хто на Землі явився кожному з них у знайомій подобі — одному Серафітусом, другому Серафітою, коли вони побачили, що там усе було однорідне.

Світло породжувало мелодію, мелодія — світло, барви складали світло й мелодію, рух був Числом, наділеним Словом Божим, до того ж там усе було водночас гучне, напівпрозоре й рухоме, так що кожна річ могла проникати одна крізь одну, в просторі не було ніяких перешкод і ангели легко могли заходити далеко в його нескінченну глибину.

Вільфрід і Мінна збагнули наївність гуманітарних наук, про які Серафітус говорив з ними.

Це був для них краєвид без небокраю, безодня, в яку непогамовне бажання примушувало їх пірнути; але прикуті до своїх жалюгідних тіл, вони були безсилі вдовольнити своє бажання.

Серафим повільно розгорнув крила й злетів, не обернувшись до них: він більше не мав нічого спільного із Землею.

Він віддалявся: величезний розмах іскристого плюмажу прикрив двох ясновидців, наче благодатна тінь, що дозволила їм підвести очі й побачити, як він, супроводжуваний архангелом, летів у всій своїй величі.

Серафим піднявся, мов променисте сонце, що встає із хвиль, але величніший за зірку й гідний найкращої долі, він не мав би бути закутим, наче нижчі створіння, в колоподібне життя; він летів по нескінченному шляху, мчав без найменшого відхилення до єдиного центру, щоб поринути там у вічне життя, щоб там усією своєю сутністю й усіма своїми здатностями віддатися втісі любові й таланту розуміти мудрість.

Видовисько, яке раптом відкрилося перед зором двох ясновидців, приголомшило їх своєю величчю, бо вони почували себе цяточками, малість яких можна було порівняти лише з крихітною часточкою, що її нескінченна подільність дозволяє людині зачати; тільки Бог може розглядати цю малість, поставлену в нескінченність Чисел, розглядати так само, як він розглядає себе.

Яке приниження і яка велич у цих двох цяточках — Сила й Любов, що їх перше бажання Серафима поставило, немов дві обручки, щоб поєднати неосяжність нижніх світів з неосяжністю верхніх світів!

Вони осягли невидимі зв’язки, якими матеріальні світи пов’язані з духовними світами. Покликавши собі на допомогу високі зусилля найвидатніших геніїв людства, вони віднайшли принцип мелодій, почувши небесні співи, які навіювали відчуття кольорів, запахів, думки і нагадували про незчисленні деталі всіх видів творення, так само, як земний спів оживляє в пам’яті хворобливі спогади про кохання.

Досягши через нечуване збудження своїх чуттів такого стану, якому немає назви в людській мові, вони змогли якусь мить позирнути на Божественний Світ. Там було свято.

Злетілися міріади ангелів, поважних, незворушних, схожих між собою й водночас таких різних, простих, мов польові троянди, великих, мов світи.

Вільфрід і Мінна не побачили, ні як ці ангели прилітали, ні як відлітали, бо вони враз заповнили собою нескінченний простір, як зорі заповнюють своїм сяйвом неосяжний Всесвіт.

Зблиски їхніх діадем спалахували в просторах, немов небесні вогні о тій порі, коли в наших горах запалюється день.

Їхні чуби сяяли світловими переливами, а їхні рухи викликали променисті хвилі, схожі на хвилі фосфоричного моря.

Двоє ясновидців угледіли зовсім невиразного Серафима посеред цих безсмертних легіонів, крила яких нагадували величезні верхівки лісів, що їх розгойдує бриз.

Нараз, ніби із сагайдака, вирвалися всі стріли, духи єдиним подихом прогнали від себе рештки своєї колишньої зовнішності; а Серафим, підіймаючись усе вище, ставав дедалі чистіший; невдовзі лишилася тільки легка тінь від того, що вони побачили, коли він перемінювався: вогняні лінії без жодних туманностей.

Він підіймався, з кожним кругом отримуючи нове обдаровання; потім простір, куди він линув, перетворювався на вищу сферу, де він ставав ще чистішим.

Не стихав жоден голос, гімн ширився в усіх світах.

«Вітання кожному, хто підіймається живий! Ходи сюди, квітко світів! Діаманте, що вийшов з вогню болів, перлино без плями, бажання без плоті, новий зв’язковий між землею й небом, стань світлом! Переможний дух, царю світів, лети до своєї корони! Тріумфаторе землі, візьми свою діадему! Будь з нами!»

В усій своїй красі знову з’являлися ангельські чесноти.

Перше ангельське бажання постало граціозне, наче квітуче дитинство.

Його діяння розсівали довкруг себе сяйво, немов цілі сузір’я.

Його вчинки доброї волі сяяли кольором зоряного вогню, ніби небесний Гіацинт.

Милосердя кидало йому свої східні слова — зібрані докупи прекрасні сльозини.

Божественна любов оточила його своїми трояндами, і його благоговійне упокорення позбавляло його будь-якого земного вигляду.

На очах Вільфріда й Мінни він незабаром став тільки цяткою полум’я, яка й далі не згасала, і дружні вигуки вітали його прихід на небо.

Небесний хор примусив заплакати двох вигнанців.

Раптом могильна тиша, яка опустилася, наче темна завіса, що відділяє першу сферу від останньої, огорнула Вільфріда й Мінну, і вони з трепетом чогось чекали.

Цієї миті Серафим зник у Святилищі, де він отримав дар вічного життя.

Він зробив рух, схожий на глибокий уклін, що наповнило двох ясновидців сумішшю захоплення й жаху.

Вони відчули, що все впало ниць у Сферах Божественних і Духовних, у Світах Пітьми.

Схиляли голови Ангели, вшановуючи його славу; схиляли голови Духи, виявляючи свою нетерплячість; схиляли голови всі сущі в безоднях, тремтячи від страху.

Пролунав гучний радісний крик, що наче прорвався з неволі, як проривається зупинене джерело, з якого враз б’ють тисячі розквітлих струменів, де грається сонце, розсіваючи довкола схожі на діаманти й перли сяйливі краплі; цієї миті знову з’явився осяйний Серафим і вигукнув:

— Всевишній! Всевишній! Всевишній!

Його почули й впізнали світи, він проник крізь них, як проникає крізь них Господь, і заволодів нескінченністю.

Сім Божих світів заворушилися на його голос і відповіли йому.

Цієї миті почався великий рух, наче сходили очищені зорі в сліпучому сяйві, що стало вічним.

Може, Серафим насамперед мав своїм завданням скликати до Господа створіння, проникнуті Словом Божим?

А в свідомості у Вільфріда та Мінни вже відлунювало, немов останні звуки закінченої музики, високе «алілуя».

Уже згасали небесні світила, як гаснуть відблиски сонця, що лягає спочивати на свої пурпурові й золоті покривала.

Нечистий і Смерть знову хапали свою здобич.

Повернувшись у пута плоті, з яких їхній дух був вивільнив незвичайний сон, двоє смертних почували себе так, як почувають себе люди вранці після ночі, сповненої прекрасними снами, спогади про які мерехтять у душі, але які тіло відмовляється усвідомити й людська мова неспроможна передати.

Глибока ніч, у переддвер’ї якої вони ширяли, була тією сферою, де заходить сонце з видимих світів.

— Спускаймося вниз, — сказав Вільфрід Мінні.

— Чинімо так, як він сказав, — відповіла вона. — Побачивши світи, що йдуть до Бога, ми знайдемо правильну стежку. Наші зоряні діадеми вгорі.

Вони промчали крізь безодні, повернулися в порох нижніх світів і раптом побачили Землю, де було темно, наче в льосі, але розгледіти її допомогло їм світло, яке вони несли у своїх душах і яке оточувало їх, немов хмара, де невиразно повторювалася краса неба, що поступово блякла. Це видовище було схоже на те, що колись вразило внутрішній зір пророків. Пастирі різних релігій, кожна з яких запевняла, що вона справжня, королі, утверджені силою й терором, воїни й вельможі ділили між собою народи, вчених і багачів, пануючи над багатостраждальним і гамірливим натовпом, що його вони з галасом топтали своїми ногами; всіх їх супроводжували їхні служники й дружини, всі були вдягнені в золоті, срібні й лазурні шати, прикрашені перлами й коштовними камінцями, видобутими з глибин Землі й з дна морів, яких людство прагнуло впродовж віків, спливаючи потом і зневажаючи Бога. Але ці багатства й ця розкіш, скроплені людською кров’ю, нагадували двом вигнанцям старе лахміття.

— Що ви робите, так вишикувавшись і непорушно стоячи? — крикнув їм Вільфрід. Вони не відповіли. — Що ви робите, так вишикувавшись і непорушно стоячи? — Вони не відповіли. Вільфрід поблагословив їх і крикнув: — Що ви робите, так вишикувавшись і непорушно стоячи? — На якусь мить усі вони водночас розстебнули на собі шати й показали свої висхлі, поточені черв’яками, спотворені, виснажені жахливими недугами тіла.

— Ви ведете цілі нації до загибелі, - сказав їм Вільфрід. — Ви осквернили Землю, спотворили Слово Боже, зганьбили справедливість. Спасши траву на пасовиськах, тепер ви забиваєте овець? Гадаєте, що ви можете виправдати себе, показавши свої рани? Я зараз попереджу тих із моїх братів, хто ще може почути Голос, щоб вони пішли напитися з джерел, які ви сховали.

— Збережімо наші сили для молитви, — мовила йому Мінна. — Тобі ніхто не доручав місії ні пророка, ні зцілителя, ні провісника. Ми ще тільки перебуваємо на межі першої сфери, постараймося подолати ці великі простори на крилах молитви.

— Ти вся будеш моєю любов’ю!

— Ти весь будеш моєю силою!

— Ми мигцем побачили Таємниці Неба, ми одне для одного — єдина поцейбічна істота, з якою радість і смуток будуть зрозумілі; тож молімося, ми знаємо дорогу, вирушаймо.

— Дай мені руку, — сказала Дівчина, — якщо ми постійно йтимемо разом, дорога буде для мене не така важка й довга.

— Тільки з тобою, — відповів Чоловік, — я зможу подолати велику самотність, ні разу не поскаржившись.

- І ми підемо разом до Неба, — сказала вона.

Насунули хмари й утворили темний навіс. Раптом двоє закоханих уклякли навколішки перед тілом, що його старий Давид оберігав від цікавості сторонніх очей і яке він сам хотів поховати.

Надворі пишно квітувало перше літо дев’ятнадцятого століття. Двом закоханим здавалося, що вони чують голос сонячного проміння. Вони вдихали небесний дух серед свіжих квітів і думали, тримаючись за руки: «Величезне море, що блищить удалині, віддзеркалює те, що ми побачили вгорі».

— Куди ви йдете? — спитав їх пан Бекер.

— Ми хочемо вирушити до Бога, — відповіли вони. — Ходіть з нами, панотче.

Женева — Париж, грудень 1833 р. — листопад 1835 р.

© ВСЕСВІТ. - 1990. - № 9.

© Філіпчук Григорій, переклад з французької, 1990.