VI ДОРОГА ДО НЕБА

Назавтра після того дня, коли Серафіта передчула свою смерть і попрощалась із Землею, наче в’язень, який озирає свою камеру, перш ніж покинути її назавжди, вона знову відчула болі й застигла в повній нерухомості, як це буває з тими, хто страждає найтяжчими недугами. Серафіту провідали Вільфрід і Мінна; коли вони прийшли до неї, вона лежала на вкритій хутром канапі. Серафітина душа, ще перебуваючи в її плоті, просвічувала цю плоть, вибілюючи її день у день. Проступання Духа, що руйнує останній бар’єр, який відділяє його від нескінченності, називається хворобою, а ця мить життя — Смертю. Давид плакав, бачачи, як страждає його господиня, не бажаючи слухати його розради, старий був безпорадний, мов дитина. Пан Бекер наполягав, щоб Серафіта лікувалась, але марно.

Одного для вона запросила до себе людей, яких шанувала, і мовила їм, що цей день останній з її поганих днів. Вільфрід і Мінна прийшли перелякані, вони знали, що вона ось-ось покине їх. Серафіта всміхнулася до них так, як усміхаються ті, хто вирушає в кращий світ, похилила голову, наче квітка, переобтяжена росою, яка востаннє показує свою чашечку й віддає повітрю свої останні пахощі, подивилася на них зі смутком, що його вони й навіяли їй; вона більше не думала про себе, і вони це відчували, неспроможні виказати свій біль, до якого домішувалося почуття вдячності. Вільфрід стояв нерухомо й мовчки, віддавшись тому спогляданню, до якого нас спонукають події, велич яких допомагає нам зрозуміти на цьому світі їхнє високе значення. Збуджена слабкістю цієї могутньої особи, або, може, страхом утратити її назавжди. Мінна нахилилася над нею й мовила:

— Серафітусе, дозволь мені піти з тобою.

— Хіба я можу це тобі заборонити?

— То чому ти не любиш мене настільки, щоб залишитися тут?

— Я не зміг би нічого й нікого тут полюбити.

— Тож: що ти любиш?

— Небо.

— Хіба ти гідний Неба, якщо отак зневажаєш Божі створіння?

— Мінно, чи можемо ми любити водночас дві істоти? Чи наш любий буде справді любим, якщо він не заповнить нашого серця? Чи не повинен він бути першим, останнім і єдиним? Хіба та, хто вся зіткана з любові, не покидає світу задля свого любого? Вся її родина стає тільки спогадом, вона має лише єдиного родича — Його! Якщо вона щось зберігає в собі, що не належить Йому, то вона цього не любить, ні, не любить! Трохи любити — хіба це означає любити? Слово любого приносить їй радість і проникає в її жили, наче більш червоний, ніж кров, пурпур; його погляд — світло, що просвічує її наскрізь, вона розтає в Ньому; там, де є Він, усе гарне. Тепло на душі. Скрізь сіяє світло; хіба біля Нього колись буває холодно або темно? Він ніколи не буває відсутнім, Він завжди в нашій душі, ми завжди думаємо про Нього. Ось, Мінно, як я його люблю.

— Кого? — спитала Мінна, охоплена ревнощами.

— Бога! — відповів Серафітус, голос якого палахкотів у їхніх душах, наче вогонь свободи, що запалюється від гори до гори. — Бога, який нас ніколи не зраджує! Бога, який нас не покидає й безперестану вдовольняє наші бажання, то лише Він може постійно напоювати своє створіння нескінченною світлою радістю! Бога, який ніколи не знає втоми й щоразу всім усміхається! Бога, який, завжди новий, кидає в нашу душу свої скарби, очищає її й не має в собі анітрохи гіркоти, який є повною гармонією й чистим полум’ям! Бог, що вселяється в нас, аби там розквітнути, вдовольняє всі наші прагнення, не пораховується з нами, коли ми в Ньому, а віддається нам цілком; зачаровує нас, сповнює нас, множить у нас у собі! Одне слово, БОГ! Мінно, я люблю тебе, бо ти можеш належати Йому! Я люблю тебе, бо коли ти прийдеш до Нього, то будеш і моя.

— Ну що ж, веди мене! — мовила Мінна, стаючи навколішки. — Бери мене за руку, я більше не хочу розлучатися з тобою.

— Веди нас, Серафіто! — скрикнув Вільфрід, рішуче приєднавшись до Мінни. — Так, ти нарешті викликала в мене прагнення до Світла й Слова Божого; я палаю любов’ю, що її ти вселила мені в серце, я збережу твоє серце в своєму; вислови своє бажання, я зроблю все, що ти накажеш мені зробити. Якщо я не зможу заволодіти тобою, то хочу зберегти усі почуття до тебе, що їх ти вселиш у мене! Якщо мені випаде поєднатися з тобою, то я вхоплюсь за тебе, як вогонь хапається за те, що він пожирає. Говори.

— Ангеле! — закричала ця незбагненна особа, міряючи їх обох поглядом, що нагадував лазурові шати. — Ангеле, небо стане твоїм прихистком! Після цього вигуку, що, наче перший акорд небесної музики, відбився луною в душах Вільфріда й Мінни, запала довга мовчанка.

— Якщо ви хочете призвичаїти свої ноги до дороги, яка веде до Неба, то знайте, що початок її дуже тернистий, — мовила ця зболена душа. — Бог воліє, щоб кожен шукав його сам для себе. З цього погляду, він ревнивий, він хоче володіти вами цілком, але коли ви віддастеся йому, він ніколи вас не покине. Я зараз залишу вам ключі до царства, освітленого його сяйвом, де ви завжди будете в грудях Отця, в серці Чоловіка. Жоден вартовий не перепиняє доступу до нього, ви можете зайти туди з будь-якого боку; ніщо не охороняється — ні його палац, ні його скарби, ні його скіпетр; він усім сказав: «Візьміть їх!» Але треба захотіти йти туди. Так само, щоб здійснити подорож, необхідно покинути свою оселю, відмовитися від своїх планів, попрощатися з друзями, батьком, матір’ю, сестрою й навіть з найменшенькими галасливими братиками попрощатися з ними навіки, бо ви більше не повернетеся, так само, як страдники, котрих ведуть на вогнище, більше не повертаються до свого дому; нарешті вам потрібно позбутися почуттів і речей, за які тримаються люди, інакше ви не віддастеся цілком своїй справі. Робіть для Бога те, що ви робили задля своїх честолюбних намірів, те, що ви зробили, коли любили якесь створіння більше, ніж воно любило вас, або коли ви розгадували якусь таємницю гуманітарної науки. Хіба Бог не та сама наука, не та сама любов, не те саме джерело будь-якої поезії? Його скарби невичерпні, поезія нескінченна, любов непохитна, наука безпомильна й без загадок! Тож ні за що не тримайтеся. Він вам усе дасть. Так, ви знайдете в Його серці добро, незрівнянне з тим, яке ви втратите на Землі. Запевняю вас: ви здобудете його силу, ви користуватиметеся нею, як користуєтеся тим, що належить вашому коханому чи вашій коханій. На жаль, більшість людей сумніваються, їм бракує віри, волі, наполегливості. Той, хто вирушить у дорогу, ще зможе одразу озирнутися й повернутись назад. Мало створінь уміють вибрати між цими двома крайнощами: залишитись чи піти, обрати для себе багно чи небо. Кожен вагається. Слабкість спонукає до помилки, пристрасть веде на поганий шлях, вада, що переходить у звичку, втягує в багнюку; і людина не робить ніякого поступу, щоб стати душевно чистою. Всі істоти проводять своє перше життя у сфері інстинктів, де вони в поті чола силкуються збагнути нікчемність земних скарбів після того, як завдали собі великого клопоту, збираючи їх. Скільки разів живуть люди на своєму першому світі, перш ніж вони приготуються пройти через інші випробування у сфері абстракцій, де думка втілюється у фальшивих науках, де зрештою розум утомлюється від людського слова, бо коли вичерпується Матерія, приходить Дух? Через скільки форм проходить суджена небу істота, перш ніж вона зрозуміє ціну тиші й самотності, чиї зоряні простори — це паперть Духовних Світів! Оглянувши порожнечу й небуття, очі людини звертають на праведну дорогу. І тоді настає черга інших існувань, що виводять її на стежку, де сяє світло. Смерть — місце пересадки в цій подорожі. Потім випробування ведуться в зворотному напрямі; часто потрібне ціле життя, щоб набути чеснот, що протистоять гріхам, у яких перед цим прожила людина. Отже, спершу йде життя, в якому людина страждає, муки якого вселяють прагнення до любові. Після нього настає життя, коли людина любить і коли відданість якомусь створінню породжує відданість Творцеві, коли чесноти любові, її тисячі страдників, її ангельська надія, радощі, що супроводжуються болем, терпіння, покірність долі збуджують потяг до божественних речей. Потім настає життя, коли людина мовчки шукає слідів Слова Божого, коли вона стає знедоленою й милосердною. А тоді починається життя, коли людина прагне. І нарешті життя, коли вона молиться. Це вічний полудень, пора цвітіння, пора жнив! Набуті якості, що повільно розвиваються в нас, стають невидимими нитками, які зв’язують кожне з наших існувань одне з одним і що їх запам’ятовує лише душа, бо матерія не може згадувати жодну з духовних речей. Тільки думка зберігає традицію з попереднього життя. Цей постійний заповіт минулого теперішньому й теперішнього майбутньому — таємниця людських геніїв: одні мають дар Форм, інші — дар Чисел, а ще інші — дар Гармонії. Це поступ на шляху до світла. Так, той, хто має один з цих дарів, торкається якоюсь точкою до нескінченності. Слово Боже, що його я вам тут частково розкриваю, Земля увібрала в себе, перетворила його на порох і посіяла у своїх діяннях, у своїх доктринах, у своїй поезії. Якщо котрась із невідчутних порошинок заблищить у якомусь творі, ви скажете: «Це щось велике, справжнє, піднесене!» У вашій душі мало що бринить і збуджує передчуття неба. В одних недуга, що відділяє нас від світу, в інших самотність, яка наближає нас до Бога, а ще в когось — поезія; нарешті все, що вас згинає в три погибелі, б’є й чавить, піднімає або опускає, є відлунням божественного світу. Коли якась особа накреслила свою першу пряму лінію, їй досить запевнити інших, що тільки глибока думка, зрозумілий голос, гостре страждання, тільки луна, яка відбивається в вашій душі словом, назавжди змінюють вашу думку. Вирушивши до Бога, маєш усі шанси знайти його, якщо підеш прямо вперед. Настає той щасливий день, коли ви ступаєте ногою на дорогу й починається ваша мандрівка, а Земля не знає нічого про це, вона більше не розуміє вас, ви не чуєте самі себе, вона не належить вам. Люди, які пізнають це, які проказують кілька слів зі справжнього Святого письма, не знаходять собі місця, де можна було б прихилити голову, їх переслідують, мов хижих звірів, вони часто гинуть на ешафоті на радість людським юрбам, тим часом ангели відчиняють перед ними ворота до неба. Тож ваша доля буде вашою й Божою таємницею, як кохання буває таємницею двох сердець. Ви будете закопаним скарбом, над яким проходять люди, сповнені жадоби до золота, не знаючи, що ви тут. Тоді ваше існування стане дуже активним; кожен ваш вчинок сповнений волі Божої, як у коханні ваші вчинки й ваші думки наповнені вашим любим створінням; але любов та її радощі, любов та її обмежені людськими почуттями втіхи — це початковий образ нескінченної любові, що пов’язує вас із небесним нареченим. Після всякої земної радості в людини настає туга й невдоволення; щоб любов не знала відрази, треба, аби смерть спалила її дотла своїм полум’ям і для вас не лишилося навіть її попелу; і ось тут Бог перетворює наші неприємності на втіхи, радість розростається сама собою й стає безмежною. Отже, в земному житті минуща любов завершується постійними моральними муками, тоді як у духовному житті моральні муки одного дня завершуються нескінченною радістю. Ваша душа надзвичайно весела. Ви відчуваєте Бога біля себе й у собі; він надає кожній речі святості, він сяє у ваші душі, наділяє вас ніжністю, запалює у вас цікавість до землі й зацікавлює вас собою, наділяючи своєю владою. Ви звершуєте в його ім’я справи, на які він надихає вас: ви витираєте сльози, дієте задля нього, більше не маєте нічогісінько свого власного, ви любите його, як він любить своє створіння, негаснучою любов’ю; ви прагнутимете його всього, вирушаючи до нього, як справжня кохана прагне побачити, як усі люди світу коряться її коханому. Останнє життя, те, в якому акумулюються всі інші життя, де збираються всі сили, й заслуги якого повинні відчинити святі ворота досконалій особі, є життям молитви. Хто допоможе вам зрозуміти велич, урочистість, силу молитви? Хай мій голос відіб’ється луною у ваших серцях і змінить їх. Станьте враз такими, якими ви були б після випробувань! Є обрані створіння Божі — пророки, ясновидці, провісники й страдники — всі ті, хто постраждав за Слово Боже, або ті, хто його проголошував; ці душі враз дістаються людських сфер і починають молитися. Одне слово, ті, кого пожирає вогонь Віри. Будьте однією з тих відважних пар. Бог схвалює сміливість, він любить, коли його поймає гнів, він ніколи не відштовхує тих, хто може прийти до нього. Знайте це! Бажання, цей потік вашої волі, таке могутнє в людини, що його єдиний струмінь, який б’є з величезною силою, може допомогти досягти всього, досить тільки єдиного крику, вичавленого із себе Вірою. Будьте одним із тих сповнених сили, прагнення й любові створінь! Будьте переможцями Землі. Хай вас охопить жадоба й прагнення Бога! Мчіть до Нього, як спраглий олень мчить до джерела; Бажання дасть вам крила; сльози, ці квіти Каяття, будуть ніби небесною купіллю, з якої вийде ваша очищена натура. Здіймайтеся з цих хвиль молитви. Тиша й роздуми найкраще сприяють вам іти по цьому шляху. Бог завжди відкривається перед самотньою й зосередженою людиною. Тож відбудеться необхідне розмежування між Матерією, яка так довго оточувала вас своєю пітьмою, і Духом, який народжується у вас і вас осяває, і тоді стане так світло у вас на душі. У ваше розбите серце проникне світло, що цілком його заллє. Ви відчуєте в собі не нав’язане вам переконання, а непохитну впевненість. Поет висловлює, мудрець розмірковує, праведник діє; але той, хто стає на край Духовних Світів, молиться; і його молитва — водночас слово, думка, дія! Еге ж, його молитва охоплює все, має в собі все, вона довершує вашу вдачу, відкриваючи у вас дух і волю. Біла й осяйна дочка всіх людських чеснот, дуга єднання між землею та небом, ніжна подруга, яка має щось у собі від лева й від горлиці, молитва дасть вам ключ до небес. Відважна й чиста, наче невинність, сильна, як усе те, що є єдиним і простим у своєму роді, ця невидима Прекрасна Цариця спирається на матеріальний світ, яким вона заволоділа; схожа на сонце, вона стискає його в світлому крузі. Всесвіт належить тому, хто хоче, хто вміє, хто може молитися; але ж треба хотіти, вміти й могти; одне слово, треба володіти силою, мудрістю й вірою. Молитва, що проходить через стільки випробувань, є також натхненницею усіх правд, усіх сил, усіх почуттів. Плід трудового розвитку, що має в собі природні властивості, натхнені подихом Слова Божого, вона сповнена чару, вона — найвищий культ; це ні матеріальний, ані духовний культ, який має формули; це культ божественного світу. Ми більше не проказуємо молитов, молитва загорається в нас, вона є властивістю, яка втілюється сама собою; вона набула тієї властивості дії, що підносить її над формами; тож вона поєднує душу з Богом, за якого ви тримаєтесь, як коріння дерев за землю; ви живете життям тих самих світів. Молитва дає зовнішнє переконання, допомагаючи вам проникнути в Матеріальний світ через зв’язок усіх ваших властивостей з елементарними речовинами; вона дає внутрішнє переконання, розгортаючи вашу сутність і поєднуючи її із сутністю Духовних Світів. Щоб так молитися, слід повністю позбутися плоті, досягти у вогні горнила діамантової чистоти, бо цей міцний зв’язок налагоджується тільки тоді, коли настає цілковитий відпочинок, коли стихають усі бурі. Так, молитва, це справжнє натхнення душі, зовсім відокремленої від тіла, забирає в людини всі сили й застосовує їх у постійному й наполегливому поєднанні Видимого й Невидимого. Володіючи здатністю молитися невтомно, з любов’ю, з поривом, з певністю, з розумом, ваша одухотворена натура невдовзі сповниться могуття. Наче нестримний вітер або блискавка, вона пронизує геть усе й бере участь у волі Божій. Ви володієте спритністю духу; ви можете вмить перенестися в будь-яку місцевість, полинути, немов Слово Боже, з одного краю світу в інший. На світі існує гармонія, і ви — її часточка! Існує світло, і ви його бачите! Існує мелодія, і її акорд відлунює у вас! У своєму новому стані ви відчуєте, як розгортається, ширшає ваш розум, як його зір сягає на величезні відстані: і справді для духу не існує ні часу, ні місця. Простір і тривалість — це величини, створені для матерії, дух і матерія не мають нічого спільного між собою. Хоча все відбувається в спокої і тиші, без зайвого хвилювання й зовнішнього руху, проте в молитві все є дією, живою, позбавленою будь-якої сутності й перетвореною, наче рух світів, на невидиму й чисту силу. Молитва опускається скрізь, немов світло, й вселяє життя в душі, які опиняються під його промінням, наче природа під сонцем. Молитва відновлює всі діяння, наповнює самотність, збуджує передчуття вічних утіх. Пізнавши бодай раз утіху божественного сп’яніння, що його викликають внутрішні почуття — цим усе вже сказано! — взявши бодай раз у руки сістр, під музику якого оспівують Бога, ви більше не розлучитеся з ним. Звідси походить і та самотність, у якій живуть ангельські духи, а також їхня зневага до всього того, що породжує людські радощі. Кажу вам, ангельські духи відрізані від смертних; якби вони почули мову смертних, то не зрозуміли б її змісту, вони здивувалися б із їхніх рухів, з того, що ті називають політикою, матеріальними законами й суспільствами; для них не існує ніякої таємниці, для них — усе сама тільки правда. Ті зі смертних, хто дістався туди, де перед ними постають небесні ворота, хто ні разу не озирнувся й не висловив жодного жалю, спостерігають за світами, переймаючись їхніми долями; вони мовчать, чекають і страждають у своїх останніх душевних битвах; найтяжчою з них є найостанніша битва, висока мужність — Упокорення: бути у вигнанні й не нарікати, не мати більше потягу до речей цього світу й усміхатися, належати Богові й лишатися серед людей! Ви чуєте Голос, який наказує вам: «Іди! Іди!» Часто в небесних видіннях ви бачите, як спускаються ангели й чарують вас своїм співом! Треба дивитись на них без плачу й шепоту, знову вилітаючи до вулика. Нарікати — означало б упадати в розпач. Упокорення — плід, що визріває біля небесних воріт. Яка могутня й гарна спокійна усмішка і чисте чоло упокореного створіння! Променисте світло віддзеркалюється від його чола! Хто живе в його оточенні, стає кращим! Погляд цього створіння пронизує наскрізь і розчулює. У нього красномовніша мовчанка, ніж у пророка мова, воно тріумфує вже завдяки самій своїй наявності. Воно нашорошує вуха, як вірний собака, що чекає на господаря. Сильніше за любов, могутніше за надію, більше за віру, воно — улюблене дитя, що, лежачи на землі, зберігає якусь мить пальму першості, лишаючи за собою сліди своїх білих і чистих ніг; і коли його не стає, люди біжать юрбою й волають: «Погляньте!» Бог тримає це створіння там, наче істоту, біля ніг якої повзають Форми й Поріддя тварин, розшукуючи свою дорогу. Час від часу воно розмахує світлом, яке випромінює його волосся, і його бачать; воно говорить, і його чують, і всі думають: «Яке диво!» Воно часто вступає до бою в ім’я Бога; нажахані люди не визнають його й умертвляють; воно опускає меч і, врятувавши цілі народи, всміхається до вогнища. Скільки прощених ангелів пройшли через небесне мучеництво! Синай, Голгофа не тут і не там; ангела розпинали скрізь, у всіх сферах. Болісні зітхання долинають до Бога звідусіль. Наша земля — лише один з багатьох колосків жнива, людство — тільки один з видів на величезному полі, де вирощуються небесні квіти. Зрештою, Бог усюди один і той самий і звідусюди, молячись, легко прийти до нього…

По цих словах, що зірвалися з Серафітиних вуст, наче з вуст якоїсь іншої Агар у пустелі, але які, проникаючи в чиюсь душу, надихали її, наче стріли, кинуті вогненним Словом Ісаї, Серафіта враз замовкла, мовби збираючись з останніми силами. Ні Вільфрід, ні Мінна не наважились заговорити. Раптом вона підвелася, наготувавшись померти.

— Душо всіх речей, о Боже мій, як я люблю тебе в ім’я тебе самого! Ти, Суддя й Отець, осягни мою пристрасть, вона виміряється тільки своєю безмежною добротою! Дай мені твоєї сутності й твоїх якостей, щоб я став для тебе ще кращим! Забери мене, аби я більше не був сам собою. Якщо я не досить чистий, то знову проведи мене через чистилище! Якщо я зроблений з міцного матеріалу, зроби з мене годувальний Леміш або переможний Меч! Пошли мені страшну муку, в якій я міг би проголосити твоє Слово. Якщо ти відкинеш мене, я змирюся з твоїм присудом. Якщо надмір любові до тебе спонукає мене відмовитись від тяжкої, терпеливої роботи, візьми мене на свій вогненний віз! Чи ти подаруєш мені перемогу, чи нові муки, будь благословенний! Адже страждати за тебе — це теж перемога! Бери, вихоплюй, виривай, неси мене! А якщо на те воля твоя, то відкинь мене! Ти любий наш, ти не вмієш чинити зло. Ох! — скрикнув Серафітус після паузи. — Пута рвуться! Чисті духи, священна паство, вийдіть з безодень, летіть над променистими хвилями! Настав час, ходіть, збирайтеся до гурту! Заспіваймо перед воротами Святилища, наш спів розвіє останні хмари. Поєднаймо наші голоси, щоб привітати світанок Вічного Дня! Ось досвіток Справжнього Світла! Чому я не можу взяти з собою своїх друзів! Прощавай, бідолашна земле! Прощавай!

Загрузка...