Серафіта

II СЕРАФІТА

Увечері Давид знову прийшов до світлиці.

— Я знаю, про чий прихід ви хочете мені сказати, — мовила Серафіта заспаним голосом. — Вільфрід може зайти.

Почувши ці слова, якийсь чоловік ураз відрекомендувався й сів біля неї.

— Ви занедужали, люба Серафіто? Ви зараз блідіша, ніж звичайно.

Серафіта, схожа на гарненьку жінку, що, змучена мігренню, більше безсила на ш; ось нарікати, закинула назад волосся й повільно повернулася до Вільфріда.

— Я зробила дурницю, — сказала Серафіта, — я перейшла з Мінною через Фіорд і ми піднялися на Фальберг.

— Ви ж могли розбитися! — мовив він із жахом закоханого чоловіка.

— Не бійтеся, добрий Вільфріде, я попіклувалася про вашу Мінну.

Вільфрід сердито вдарив долонею по столі, підвівся, ступив кілька кроків до дверей, вигукнув якісь сповнені болю слова, потім повернувся назад і наготувався в чомусь дорікнути Серафіті.

— Навіщо ви зчиняєте такий гармидер, якщо вважаєте, що я занедужала? — спитала Серафіта.

— Даруйте мені! — відповів Вільфрід, уклякнувши на коліна. — Розмовляйте зі мною суворо, вимагайте від мене всього, що тільки ваша жорстока жіноча фантазія може вигадати, всього найнестерпнішого, але, моя люба, не сумнівайтеся в моєму коханні до вас. Ви використовуєте Мінну, наче сокиру, якою шматуєте мене з подвійною силою. Згляньтеся наді мною!

— Навіщо ви, мій друже, кажете мені такі слова, коли самі знаєте, що це даремно? — мовила вона, кинувши на нього погляд, який зрештою виявився таким ніжним, що Вільфрід уже бачив не Серафітині очі, а ледь помітне полум’я, миготіння якого нагадувало останнє тремтіння співу, сповненого італійської м’якості.

— О, шкода, що не можна померти від туги, — сказав він.

— Ви страждаєте? — спитала вона голосом, який вразив серце цього чоловіка так само, як і її погляд. — Що я можу зробити для вас?

— Кохайте мене, як я вас.

— Сердешна Мінна! — мовила вона.

— Я ніколи не ношу з собою зброї! — скрикнув Вільфрід.

— У вас убивчий настрій, — сказала Серафіта всміхнувшись. — Хіба я не точно передала слова тих парижанок, про кохання яких ви мені розповідали?

Вільфрід сів, схрестив руки і, насупившись, подивився на Серафіту.

— Я вибачаю вам, — сказав він, — бо ви самі не знаєте, що робите.

— Ох! — провадила вона, — жінка, починаючи ще від Єви, завше свідомо робила добро й зло.

— Вірю вам, — сказав він.

— Я певна цього, Вільфріде. Наш інстинкт цілком відповідає тому, що робить нас такими прекрасними. Те, що ви, чоловіки, сприймаєте розумом, ми, жінки, відчуваємо серцем.

— Чому ж ви зрештою не відчуваєте, як я вас кохаю?

— Тому, що ви мене не кохаєте.

— Господи милосердний!

— Чому ж тоді ви нарікаєте на свою тугу? — спитала вона.

— Сьогодні ви жахлива, Серафіто. Ви справжній демон.

— Ні, я наділена здатністю розуміти людей, і це страшно. Біль, Вільфріде, — це промінь, що освітлює нам життя.

— Чому ви сходили на Фальберг?

— Вам це скаже Мінна, я ж надто стомлена й не можу говорити. Говоріть ви, ви знаєте все, ви все вивчили й нічого не забули, ви пройшли через кілька життєвих випробувань. Розважайте мене, я вас слухаю.

— Що такого мені розповісти вам, чого ви ще не знаєте? А втім, ваше прохання — це глузування. Ви ж нічогісінько в світі не визнаєте, відкидаєте приписи, зневажаєте закони, звичаї, почуття, науки, зводите всі ці поняття до таких пропорцій, що вони, коли переносишся за межі Землі, набувають спотвореного вигляду.

— Тож самі бачите, друже мій, що я не жінка. Ви припустилися помилки, покохавши мене. Я покидаю примарні краї своєї вдаваної сили, роблюся принизливо маленькою, скоцюрблююсь так, як це роблять усі бідолашні самиці, а ви одразу ж розхвалюєте мене! Потім я вибиваюсь із сил, уся розбита прошу у вас допомоги, бо мені потрібна ваша рука, а ви відштовхуєте мене. Ми не розуміємо одне одного.

— Сьогодні ви така зла, якою я ще ніколи вас не бачив.

— Зла! — сказала Серафіта, кинувши на нього такий погляд, що переплавлює всі людські почуття на небесні. — Ні, я нездужаю — от і все. Облиште мене, друже мій. Чи не краще вам скористатися зі своїх чоловічих прав? Ми повинні завжди вам подобатися, втішати вас, завжди бути веселими й мати лише ті примхи, які вас розважають. Що я маю робити, друже мій? Хочете, щоб я співала або танцювала, коли втома відбере в мене голос і знесилить ноги? Панове, навіть перебуваючи при смерті, ми мусимо вам усміхатися! Здається, ви називаєте це своїм пануванням. Сердешні жінки! Мені шкода їх. Скажіть, ви покидаєте їх, коли вони старіють, адже в них тоді вже нема ні серця, ні душі? Що ж, Вільфріде, мені вже понад сто років, ідіть звідси! Ідіть і впадіть до ніг Мінни.

— Ох, моє вічне кохання!

— Хіба ви знаєте, що таке вічність? Замовкніть, Вільфріде! Ви мене бажаєте, а не кохаєте. Скажіть, чи я не нагадую вам якусь кокетливу жінку?

— О, звісно, я більше не впізнаю у вас чисту й небесну дівчину, яку я побачив уперше в Ярвіській церкві.

На цих словах Серафіта провела рукою по чолі, і, коли вона відгорнула з обличчя волосся, Вільфріда здивував той вираз святості, якого воно прибрало.

— Ви маєте рацію, друже мій. Я припустилася помилки, що ступила на вашу Землю.

— Так, люба Серафіто, будьте моєю зорею, не сходьте з того місця, звідки ви випромінюєте на мене таке яскраве сяйво.

Вільфрід простяг руку, щоб узяти руку дівчини, але вона без зневаги й гніву забрала її. Вільфрід раптом підвівся й підійшов до вікна, де, криючись від Серафіти, витер сльози, що набігли йому на очі.

— Чому ви плачете? — спитала вона. — Ви вже не дитина, Вільфріде. Ну ж бо, підійдіть сюди, прошу, вас. Ви сердитеся на мене тоді, коли я мала б сердитись на вас. Самі ж бачите, що я занедужала, а ви примушуєте мене, невідомо чому, думати, розмовляти, вдаватися до різних примх і поділяти думки, які мене стомлюють. Коли б ви розуміли мене як слід, то щось заграли б мені, розвіяли б мої жалі, а ви любите мене задля самого себе, а не задля мене. Ці слова враз погамували неспокій, який наповнював серце Вільфріда; він повільно підійшов до канапи, щоб краще роздивитися звабливе створіння, що немічно лежало перед ним, спершись на лікоть і поклавши голову на руку.

— Гадаєте, що я вас зовсім не люблю, — провадила Серафіта, — Ви помиляєтесь. Послухайте мене, Вільфріде. Ви починаєте багато про що дізнаватися, ви дуже настраждалися. Дозвольте я розтлумачу вам вашу думку. Ви хотіли взяти мене за руку? — Серафіта підвелася й сіла, і ці її гарні рухи, здавалося, випромінювали світло. — Але чи дівчина, яка дозволяє брати себе за руку, не дає обіцянки й чи не повинна дотримати її? Ви ж знаєте, що я не можу стати вашою. Над коханням, яке спокушає жінок землі, панує двоє почуттів. Або вони жертвують собою задля хворих, занепалих духом чоловіків чи лиходіїв, яких хочуть утішити, підвести на ноги, виручити, або ж вони віддаються авторитетним, владним, сильним чоловікам, яких хочуть палко кохати, та ті часто їх кривдять. Ви були занепали духом, але очистились у вогні каяття, і сьогодні ви велика людина, я надто слабка, щоб бути такою, як ви, надто віруюча, щоб, крім всевишньої, принижуватися ще перед якоюсь силою. Саме так можна витлумачити ваше життя, друже мій, ми живемо на півночі, серед густих хмар, де дуже поширені абстракції.

— Ви вбиваєте мене, Серафіто, своїми словами, — відповів він. — Мені завжди стає прикро, коли ви вдаєтеся до тієї страхітливої науки, за допомогою якої позбавляєте земні речі тих властивостей, що їх надає час, простір, форма, щоб математично розглядати їх під сам не знаю яким кутом зору, так само, як це робить геометрія з тілами, твердість яких вона абстрагує.

— Гаразд, Вільфріде, я скорюся вам. Облишмо це. Як вам цей килим з ведмежої шкури, що його простелив тут мій сердешний Давид?

— Дуже гарний.

— Ви не впізнали цієї «душі грека»!

Це було щось на зразок кашемірової шуби, підшитої шкурою гарної лисиці, назва якої означає «тепла для душі».

— Правда ж, — провадила вона, — жоден монарх не має такої шуби?

— Вона гідна тієї особи, що її носить.

— Вважаєте, що вона гарна?

— Цього не можна передати словами, про неї мало б говорити серце з серцем.

— Вільфріде, ви досить добре притлумили мої болі ласкавими словами… що їх ви колись висловлювали іншим.

— Прощавайте.

— Залиштесь. Повірте, я дуже люблю вас і Мінну! Але ви обоє злилися для мене в одній особі. Тож я маю вас за брата або, якщо хочете, за сестру. Боже мій, прості жінки все одержували від своїх коханих. Вони казали їм: «Замовкніть!» І вони замовкали. Вони казали їм: «Помріть!» І вони помирали. Вони казали їм: «Кохайте мене на відстані!» І вони лишалися на відстані, як придворні перед царем. Вони казали їм: «Одружуйтесь!» І вони одружувалися. Я ж хочу, щоб ви були щасливі, а ви відмовляєтесь від мене. Тож невже я невладна над вами? Гаразд, Вільфріде, послухайте, підійдіть ближче до мене, еге ж, я розгнівалася б на вас, коли б ви одружилися з Мінною; але коли ви більше не бачитимете мене, тоді… пообіцяйте мені, що повінчаєтесь, бо ви судилися одне одному.

— Я уважно вас вислухав, Серафіто. Хоч які були незрозумілі ваші слова, вони зачарували мене. Але що ви хочете сказати?

— Ви маєте слушність, я забула вдати з себе божевільну, те бідолашне створіння, слабкість якого так вам подобається. Я мучу вас, а ви приїхали до цього дикого краю, щоб знайти тут відпочинок, ви, розбиті страшними муками невизнаного генія, ви, наснажені наполегливою науковою працею, ви, хто майже заплямував свої руки злочином і носив кайдани людського правосуддя. Вільфрід упав напівмертвий на килим, але Серафіта подмухала на його чоло, і він одразу ж спокійно заснув у неї в ногах.

— Спи, відпочивай, — сказала вона підводячись.

Серафіта поклала долоні на чоло Вільфрідові, і з її вуст одна за одною зірвалися ці виголошені із зовсім різною інтонацією, але мелодійні й сповнені доброти фрази, які, здавалося, струмували з її голови, наче тьмяне світло, що ним мирська богиня сором’язливо осяває коханого пастуха, поки той спить:

— Я можу показати себе тобі, любий Вільфріде, такою, якою я є насправді, тобі, такому сильному.

Настав час, той час, коли сліпуче сяйво майбутнього кидає свій відблиск на душі, час, коли душа втішається своєю волею.

Тепер він дозволяє сказати тобі, як я тебе кохаю. Хіба ти не бачиш, яке моє кохання, кохання без будь-якої особистої зацікавленості, почуття, переповнене самим тільки тобою, кохання, яке піде з тобою в майбутнє, щоб ти його осяяв? Адже кохання — справжнє світло. Тепер ти розумієш, як дуже хотілося б мені, аби ти звільнився від життя, яке тяжіє над тобою, й був якомога ближче до світу, де завжди люблять. Правда ж, страждання, як і кохання, тільки для одного життя? А чи ти не відчув потягу до вічного кохання? Тепер ти розумієш, яким захопленням сповнюється людина, коли вона палко кохає того, хто ніколи не зраджує цього кохання, того, перед ким уклякаєш, обожнюючи його. Я хотіла б мати крила, Вільфріде, щоб ними тебе накрити, дати тобі силу, щоб ти міг якомога раніше ввійти до світу, де найчистіші радощі найщирішої відданості, яку відчуваєш на цій землі, відкинуть тінь того дня, який постійно наближається, щоб освітити й втішити серця.

Даруй дружній душі, що виклала перед тобою всі твої вади, вона мала добрий намір погамувати гострі болі твоїх докорів сумління. Почуй ці мої вибачення! Освіжи свою душу, вбери в себе вранішню заграву, що підніметься до тебе із мороку смерті. Так, твоє життя — по той бік світу сього! Хай слова мої осяють твої сни, хай вони перевтілюються в образи, проміняться й сипляться на тебе. Підіймайся, підіймайся на ту висоту, звідки всі чоловіки виразно бачать себе, хоч вони змучені й такі маленькі, як піщинки на морському березі. Людство розгорнулося, мов звичайна стрічка; поглянь-но на різні відтінки цієї квітки небесних садів: бачиш тих, кому бракує розуму, тих, хто починає його набиратися, тих, хто сьорбнув не один ківш лиха, тих, хто кохає, тих, хто володіє мудрістю й прагне світла?

Чи ця виразна думка дає тобі зрозуміти долю людства — звідки й куди воно йде? Будь наполегливим на своєму шляху! Досягши мети своєї подорожі, ти почуєш, як засурмлять сурми всемогутності, як залунають крики перемоги, почуєш акорди, що навіть один з яких здатен потрясти землю, але всі вони разом змовкають у світі без сходу й заходу.

Чи ти, любий бідолашний страднику, розумієш, що коли б не оціпеніння, не пелена сну, то такі видовиська забирали б у тебе й нівечили б твій розум, як штормовий вітер підхоплює й шматує слабке полотно, і назавжди позбавили б чоловіка розуму? Чи ти розумієш, що душа сама, піднявшись до Всемогутнього, насилу опирається вві сні запальним розмовам з духом? Лети й лети через осяйні і ясні простори, милуйся ними й мчи. Так літаючи, ти відпочинеш, ти рухатимешся без утоми. Як і всі чоловіки, ти хотів би довіку мчати цими сповненими пахощів і світла просторами, легкими, не відчуваючи свого заціпенілого тіла, просторами, де ти подумки розмовляєш! Мчи, лети, користуйся бодай якусь мить крилами, що виростуть у тебе, коли кохання настільки наповнить твоє серце, що все інше не матиме для тебе сенсу, що ти весь станеш розумом і любов’ю! Що вище ти злітаєш, то менше відчуваєш під собою безодню! В небесах не існує безодень! Дивись на того, хто розмовляє з тобою, хто підтримуй тебе над світом, усіяним прірвами. Подивись, помилуйся бодай якусь мить мною, бо відтепер ти бачитимеш мене невиразно, достоту так, як на Землі при світлі крізь імлу.

Серафіта підвелася і, злегка похиливши голову з розсипаним волоссям, застигла в невимушеній позі, в якій великі майстри пензля змальовували небесних провісників: складки її одягу мали ту незбагненну граціозність, яка заворожує митця, людину, що витлумачує все почуттями, стоячи перед чарівними лініями напівпрозорого хітона античної Полігімнії. Потім вона простягла руку, і Вільфрід встав. Коли він глянув на Серафіту, дівчина вже лежала на ведмежій шкурі, сперши голову на руку; обличчя в неї було спокійне, очі блищали. Вільфрід дивився на неї мовчки, але в його стриманості відчувався якийсь страх, що рум’янцем заливав йому обличчя.

— Так, люба, — нарешті озвався він, наче відповідав на запитання, — нас розділяють цілі світи. Я скоряюсь і можу тільки вас обожнювати. Але що буде зі мною, сердешним самітником?

— Вільфріде, хіба у вас нема Мінни?

Він понурив голову.

— Ох, не будьте таким гордовитим: жінці любов допомагає все зрозуміти, коли вона не чує, вона відчуває; коли вона не відчуває, вона бачить; коли вона не бачить, не відчуває, не чує, що ж, тоді цей земний ангел здогадується, що вам потрібен захист, і приховує своє заступництво під грацією кохання.

— Серафіто, я гідний належати жінці?

— Ви раптом стали таким скромним, чи це не пастка? Жінка завжди зворушується, коли звеличують її слабкість. Гаразд, приходьте до мене післязавтра ввечері на чай; тут буде пан Бекер, і ви побачитеся з Мінною, отим найщирішим створінням, яке тільки я знаю на цьому світі. Тепер залиште мене, друже мій, сьогодні ввечері мені треба довго молитися, щоб спокутати свої гріхи.

— Як ви могли нагрішити?

— Сердешний друже, зловживати своєю силою — хіба це не гордовитість?

Гадаю, сьогодні я була аж надто гордовита. Що ж, ідіть. До зустрічі.

— До зустрічі, - тихо проказав Вільфрід, не спускаючи очей з цього створіння, чий незабутній образ хотів узяти з собою.

Вийшовши на подвір’я, він на мить зупинився, задивившись иа світло, що сяяло з вікон шведського замку.

«Що ж я побачив? — запитував себе Вільфрід. — Ні, це не проста особа, це величне створіння. Від того мигцем побаченого крізь пелену й хмари світу в мене зберігся спогад, що нагадував тупий біль або сліпучі враження, навіяні снами, в яких ми чуємо стогін минулих поколінь, що зливається з мелодійними голосами високих сфер, де панують тільки світло й любов. Чи я прокинувся? Може, я ще сплю? Чи я вберіг свої очі від сну, очі, перед якими відступають безмежні осяйні простори і які постійно стежать за цими просторами? Хоч надворі стоїть нічний холод, голова в мене й далі горить вогнем. Ходімо ж до священикового дому! В товаристві пастора і його дочки я зможу зібратися з думками».

Але він не ступив і кроку на подвір’ї, звідки міг знову податись до Серафітиної світлиці. Здавалося, це загадкове створіння було променистим центром круга дивовижної атмосфери, що був значно ширший, ніж довкола інших створінь: коли хтось заходив у цей круг, він відчував силу її сяйва й нездоланних думок, Вільфрід мусив відбиватися від цієї незбагненної сили й домігся успіху, лише доклавши величезних зусиль; та тільки-но він вийшов за браму замку, як відчув себе вільним і швидким кроком попростував до священикового будинку; невдовзі він опинився під високим дерев’яним склепінням, що правило за перистиль оселі пана Бекера. Він відчинив перші двері, під які вітер намів снігу, й щомога постукавши у другі, сказав:

— Чи можу я, якщо ваша ласка, провести у вас вечір, пане Бекер?

— Авжеж, — озвалися разом два голоси.

Зайшовши до вітальні, Вільфрід поступово повертався до реального життя. Він дуже люб’язно привітався з Мінною, потиснув руку панові Бекеру, окинув поглядом картину, образи якої погамували спазми в його тілі, в якому відбувалося щось схоже на те, що іноді відбувається в чоловіках, котрі довго за чимось спостерігають. Коли якась смілива думка підносить на крилах химери вченого чи поета, відокремлюючи його від зовнішніх обставин, що оточують його на цьому світі, і проносячи через безмежні простори, де величезні низки фактів стають абстракціями, де найвагоміші витвори природи є образами, то лихо йому, якщо несподіваний шум розвіє його почуття й покличе мандрівну душу назад до в’язниці з кісток і плоті. Зіткнення цих двох сил — Тіла й Душі, одна з яких бере участь у невидимій дії блискавки, а друга поділяє з чутливою натурою м’який опір, що викликає миттєву руйнацію; ця боротьба, або краще сказати, це спарування породжує нечувані муки. Тіло знову домагається полум’я, що пожирає його, і полум’я знову охоплює свою жертву. Але це злиття не відбувається без кипіння, без вибухів і мук, очевидні свідчення яких нам пропонує хімія, коли вона робить спробу поєднати два протилежні елементи, що відштовхують один одного. Ось уже кілька днів щоразу, коли Вільфрід заходив до Серафіти, його тіло потрапляло там у якусь безодню. Єдиним поглядом це дивне створіння втягувало його думки у ту сферу, куди міркування заводять ученого, молитва заводить віруючу душу, уява заносить митця, а сон закидає деяких людей; адже кожен має свій шлях, по якому він вирушає до величних безодень, кожен має свого поводиря, який його туди поведе, і всі мають свої страждання, що виведуть їх звідти. Тільки там розриваються запони і відкриваються разючі й страшні таємниці невідомого світу, від якого людський розум приносить на цей світ лише окремі крихти. Для Вільфріда година, проведена біля Серафіти, часто нагадувала сон, викликаний наркотиками, коли кожен нервовий вузлик стає центром осяйної втіхи. Він ішов від неї розбитий, мов дівчина, яка, намагаючись не відстати від велета, вибилася із сил. Холод своїм гострим пощипуванням погамовував хворобливе тремтіння, що в нього викликала сукупність його двох таких роз’єднаних сутностей; потім він неодмінно приходив до священикового будинку, куди його вабили будні життя, що їх він прагнув, як прагне повернутись на батьківщину народжений у Європі шукач пригод, коли його опосідає ностальгія в світі чудес, що спокусили його податися на Схід. І ось тепер цей чужинець, як ніколи стомлений, упав у крісло і якийсь час роздивлявся довкола себе, мов людина, яка щойно прокинулася. Пан Бекер, безперечно, звик, як і його дочка, до очевидних дивацтв свого гостя, тому вони обоє не відривались від роботи.

Вітальня була прикрашена колекцією норвезьких комах та мушель. Ці примітні експонати, вміло розставлені на жовтих ялинових панелях, якими були обшиті стіни, утворювали на них розкішний килим зі слідами кіптяви від тютюнового диму. В глибині, навпроти головних дверей, стояла велика грубка з кованого заліза; старанно начищена служницею, вона блищала, наче була з лискучої сталі. Пан Бекер сидів за столом біля грубки у великому штофному кріслі, тримаючи ноги в хутряних мішечках, і читав кишенькову книжку, що лежала на інших книгах, мов на парті; ліворуч від нього стояли жбан з пивом та склянка, праворуч горіла курна лампа, наповнена риб’ячим жиром. Пасторові на вигляд було років із шістдесят. Його обличчя мало в собі щось від одного з персонажів пензля Рембрандта: живі маленькі очі, оточені зморшками, сивуваті густі брови, білий чуб, два пасма якого вибиваються з-під чорної оксамитної шапки, широке, із залисинами чоло, масивне, майже квадратне підборіддя; потім той глибокий спокій, що виказує якусь незбагненну силу, царська владність, якої надають бургомістрові його багатство та світська влада, глибоке усвідомлення свого ремесла або величезна сила щасливого невігластва. Цей гарний старий, огрядність якого свідчила про його неабияке здоров’я, був у халаті з сирового полотна, прикрашеному облямівками. Він тримав у зубах довгу пінкову люльку й час від часу випускав клуби тютюнового диму, проводжаючи неуважливим поглядом химерні вихорі, а сам, звісно, заглибився в думки автора, чиїм твором захопився. По другий бік грубки, біля дверей, що вели до кухні, в диму, до якого, здавалося, вона вже звикла, невиразно було видно Мінну. На столику перед нею лежало різне шмаття: купа рушників, діряві панчохи, ідо їх вона церувала, а поряд стояла лампа, схожа на ту, ш;о освітлювала білі сторінки книжки, в яку заглибився її батько. Свіже обличчя дівчини, тонкі риси якого випромінювали велику душевну чистоту, гармоніювало зі іцирістю, яку виражали її біле чоло й ясні очі. Вона сиділа на стільці рівно, ледь нахиливши голову до світла, щоб краще бачити, сама не підозрюючи, що виставила напоказ усю красу свого корсажу. Мінна вже перевдяглася в білий бавовняний пеньюар. її пишне волосся прикривав простий перкалевий чепчик, єдиною прикрасою якого був рюш з тієї самої тканини. Хоч Мінна й поринала в якісь свої таємничі міркування, вона безпомилково рахувала нитки на рушнику або петлі на панчосі. Тож дівчина скидалася на найдовершеніший, найправдивіший образ жінки, зайнятої земною працею, погляд її міг би проникнути крізь вікову пітьму, а думка, знедолена й милосердна водночас, тримала її на рівні людини. Вільфрід сидів у кріслі між двома столами й з неабиякою цікавістю роздивлявся цю гармонійну картину, яку анітрохи не псували клуби диму. Єдине вікно, яке освітлювало вітальню влітку, тепер було старанно зачинене. За завіску на ньому правив старий килим, що, прикріплений угорі до палиці, звисав великими складками. В цій кімнаті не було нічого барвистого, нічого яскравого, тільки сувора простота, велика добродушність, природна невимушеність і всі ознаки спокійного, безтурботного домашнього затишку. Чимало осель мають такий вигляд, ніби вони постали з чиєїсь мрії, ніби вони є чиєюсь великою втіхою, що, здається, приховує за холодною посмішкою всі їхні руїни; а ця вітальня була довершеною дійсністю, вона навіювала думки про повноцінне, багате патріархальне життя. Тишу в кімнаті порушували тільки тупіт служниці, яка готувала вечерю, та потріскування сушеної риби, що її вона за місцевим звичаєм смажила на солоному маслі.

— Чи не бажаєте закурити люльку? — спитав пастор, уловивши мить, коли, на його думку, Вільфрід міг його почути.

— Дякую, шановний пане Бекер, — відповів він.

— Здається, сьогодні у вас хворобливіший вигляд, ніж звичайно, — сказала йому Мінна, вражена слабкістю, яку виказав голос чужинця.

— Я завжди такий, коли виходжу із замку.

Мінна здригнулася.

— У ньому живе дивна особа, пане пасторе, — провадив він перегодя. — Я вже півроку живу в цьому селі, але й досі не наважився розпитати у вас про неї і сьогодні повинен примусити себе поговорити з вами про цю особу, я вже почав шкодувати, що зима урвала мою подорож і змусила мене поселитися тут, але ось два останні місяці кожен день ланцюги, що приковують мене до Ярвіса, стають іще міцнішими, і я боюсь, що тут скінчу свої дні. Ви знаєте, як я зустрів Серафіту, яке враження на мене справили її погляд і голос і, нарешті, як я проник до її дому, де вона нікого не приймає. Першого ж дня я прийшов сюди, сподіваючись, що ви розкажете мені все про це загадкове створіння. Тоді й почалися для мене ці нескінченні чари…

— Чари! — скрикнув пастор, висипаючи попіл з люльки на велику тарілку, наповнену піском, що правила йому за плювальницю. — А хіба існують на світі чари?

— Звісно ж, ось ви й зараз цілком свідомо читаєте книжку про «чари» Йогана Віра, тож зможете зрозуміти мене, коли я розповім вам про свої почуття, — вів далі Вільфрід. — Якщо уважно вивчити природу високих діянь людини і її незначних вчинків, то неодмінно доведеться визнати, що не існує ніяких чарів, коли розуміти це слово в справжньому його значенні. Людина не створює сили, вона використовує лише одну з них, що об’єднує всі інші сили в собі, - це рух, незбагненне дихання Всевишнього Творця світів. Види істот надто різняться між собою, і людина не може зблизити їх; єдине диво, на яке вона здатна, виявило себе в сполученні нею двох протилежних елементів. До того ж порох — рідний брат блискавки! Коли ж нам забагнеться самим щось творити, то враз ми з’ясовуємо собі, що всяке творення вимагає часу, а час нам непідвладний. Отже, податлива природа поза нами підкоряється законам, порядок здійснення яких неспроможна змінити жодна людська рука. Але, зваживши на таку сутність матерії, було б нерозумно не визнати існування в нас сили, дія якої така незмірна, що попередні покоління людей іще як слід її не визначили. Я не кажу вам про зовсім абстрактну властивість примушувати природу замкнутись у Слові Божому — величезний акт, над яким вульгарна людина замислюється не більше, ніж вона думає про рух; але цей акт допоміг індійським теософам пояснити творення словами, яким вони надали зворотної сили. Найменша крихточка їхньої їжі, рисова зернина, звідки пробивається кільчик і де цей кільчик неодмінно проростає, запропонувала їм такий чистий образ творчих і абстрактних понять, що було дуже легко застосувати цю систему до створення світу. Більшість людей мусила задовольнятися рисовою зерниною, посіяною в першому вірші всіх Книг буття. Святий Йоан, сказавши, що слово було в Богові, тільки посилив труднощі. Але гранулювання, проростання й розквіт наших ідей мало значать, якщо ми порівняємо здатність багатьох людей з цілком індивідуальною властивістю, надавати, сам не знаю, за допомогою якого зосередження, цій здатності більш-менш активних сил, підносити її до третього, дев’ятого, двадцять сьомого ступеня могутності, наділяти таким чином нею широкі кола людей і одержувати магічні наслідки, збираючи докупи всю спроможність природи. Отже, я називаю чарами ті величезні дії, що відбуваються між двома перетинками нашого мозку. Трапляються в недослідженій природі Духовного Світу окремі істоти, озброєні небаченими властивостями, які можна порівняти із жахливою силою, що її мають гази в фізичному світі, і які сполучаються з іншими істотами, проникають у них, сіють там свої чари, проти яких безсилі щось удіяти ці сердешні ілоти: вони їх заворожують, запановують над ними, нав’язують їм жахливе рабство, пригнічують їх своєю пишнотою та примарою вищої природи, діючи то як електричний скат, який наелектризовує рибалку й викликає в нього заціпеніння, то як дрібка фосфору, що збуджує життя або посилює в ньому вогонь, то як опій, що присипляє тіло, вивільняє дух з його пут, підносить його над світом, показує йому цей світ крізь призму й знаходить там для нього поживу, яка йому найбільше до вподоби, то, нарешті, як каталепсія, яка позбавляє його всіх властивостей, зберігаючи тільки зір. Дива, чари, чаклунства, зачаровування, зрештою, дії, неправильно названі надприродними, можливі й можуть пояснюватися лише деспотизмом, з яким дух примушує нас піддаватися впливу таємничої оптики, яка збільшує, зменшує або посилює процес творення, приводить його в рух мимо нашої волі, спотворює його або поліпшує нас самих, підносить до неба чи опускає до пекла — ось два поняття, які передають найвищу радість і найбільший біль. Ці явища криються в нас, а не поза нами. Істота, яку ми називаємо Серафітою, нагадує мені одного з тих рідкісних жахливих демонів, здатних міцно обіймати чоловіків, наступати на природу й поділяти таємну владу Бога. Ці чари полонили мене тоді, коли я вимушений був мовчати. Щоразу, коли я збирався розпитати у вас про неї, мені здавалося, що я зараз розкрию для себе таку таємницю, яку муситиму за всяку ціну вічно оберігати; щоразу, коли я збирався поставити вам запитання про неї, мені обпікала губи якась невидима печать і я мимоволі ставав міністром цієї загадкової оборони. Я завітав до вас уп’яте, розбитий, виснажений, пройшовши через світ галюцинацій, що його несе в собі ця, на вашу думку, тендітна ніжна дівчина; зі мною вона поводиться надто жорстоко. Так, вона для мене ніби відьма, що тримає в правиці невидимий пристрій, яким потрясає Землю, а в лівій руці — блискавку, якою за своєю примхою все трощить. Зрештою, я більше не можу дивитися на її чоло, воно в неї випромінює нестерпне сяйво. Ось уже кілька днів я незграбно ступаю понад безоднею божевілля й мовчу. А тепер уловив слушну хвилину, сповнившись сміливості чинити опір цьому чудовиську, яке тягне мене за собою, не питаючи, чи я хочу летіти за ним. Що вона за одна? Чи ви бачили її маленькою? Чи вона колись народжувалася? Чи мала батьків? Може, вона народилася від криги й сонця? Вона заморожує й обпікає, з’являється й зникає, мов невблаганна правда, вона вабить до себе й відштовхує; то вдихає в мене життя, то омертвляє; я люблю її і ненавиджу. Я більше так не можу жити, хочу бути цілком або на небі, або в пеклі.

Тримаючи в одній руці знову натоптану тютюном люльку, а в другій — накривку до неї, пан Бекер слухав Вільфріда із загадковим виразом на обличчі, час від часу зиркаючи на дочку, яка, здавалося, розуміла цю розповідь, так само, як і ту особу, що заворожувала і її. Вільфрід скидався на Гамлета, що пручається перед тінню свого батька й розмовляє з нею, бачачи, як вона з’являється серед живих тільки перед ним самим.

— Ваша розповідь схожа на розповідь дуже закоханої людини, — наївно відповів пастор.

— Закоханої людини! — вигукнув Вільфрід. — Еге ж, саме до такого висновку можуть привести вульгарні думки. Але ж, шановний пане Бекер, ніякими словами не можна пояснити те шаленство, з яким я мчу до цього дикого створіння.

— Тож ви її кохаєте? — спитала Мінна докірливим тоном.

— Панно, мене поймає такий дивний трепет, коли я її бачу, й такий глибокий смуток, коли я більше її не бачу, що такі почуття в будь-якої людини могли б свідчити про кохання, вони зближують чоловіка й жінку, однак між нею й мною утворюється безодня, холод якої зовсім мене заморожує, коли я сиджу біля неї, а коли опиняюсь далеко від цього створіння, забуваю про нього. Я завжди залишаю Серафіту з великою прикрістю й завжди повертаюсь додому з тим запалом, з яким учені намагаються розгадати таємницю, а природа їм цього не дозволяє, з тим запалом, з яким художник прагне зобразити життя на полотні, але ^незважаючи на всі можливості мистецтва, його спроби виявляються мар- ними.

— Пане Вільфріде, все це мені видається таким правдивим, — озвалася дівчина.

— Звідки ти можеш це знати. Мінно? — запитав старий.

— О тату, якби сьогодні вранці ви піднялися з нами на вершину Фальбергу й побачили, як вона молилася, то не ставили б цього запитання! Ви сказали б те саме, що сказав пан Вільфрід, коли вперше побачив її в нашому храмі: «Це геній молитви».

По цих словах запала коротка мовчанка.

— О, звісно, — провадив Вільфрід, — вона не має нічого спільного зі створіннями, які ворушаться в розщелинах цієї землі.

— На Фальберг? — скрикнув старий пастор. — Як же ви вибралися туди?

— Сама не знаю, — відповіла Мінна. — Мій похід туди зараз для мене немов сон, від якого лишилися тільки спогади! Мабуть, я зовсім не повірила Ь у це, якби не мала матеріального свідчення.

Вона дістала з-за свого корсажа квітку й показала їм. Усі троє втупилися очима в ще свіжий гарненький ломикамінь, який, добре освітлений лампою, сяяв у клубах диму, наче ще якесь світло.

— Це й справді щось надприродне, — сказав старий, побачивши розквітлу взимку квітку.

— Безодня! — скрикнув Вільфрід, сп’янівши від запаху.

— В мене наморочиться в голові від цієї квітки, — вела далі Мінна. — Здається, я ще й зараз чую слова, схожі на музику думок, бачу світло очей, що є коханням.

— Ради Бога, шановний пане Бекер, розкажіть мені про життя Серафіти, цієї загадкової людської квітки, про образ якої нам нагадало це таємниче стебло.

— Шановний мій гостю, — відповів старий, випустивши клуб тютюнового диму, — щоб розповісти вам про народження цього створіння, необхідно розвіяти найтемніші хмари всіх християнських доктрин; але це дуже нелегка річ ясно розказати про найнезрозуміліше одкровення, останній спалах віри, який, сказати б, засяяв на нашому болоті. Ви знаєте Сведенборга?

— Чув тільки його прізвище, але нічого не знаю про нього самого, про його книги, релігію.

— Що ж, я розповім вам усе про Сведенборга.