Серафіта

III СЕРАФІТА-СЕРАФІТУС

Після короткої мовчанки, під час якої він, здавалося, збирався зі спогадами, пастор повів далі:

— Емануель Сведенборг народився в Швеції, в Уппсалі, згідно з деякими авторами, у січні 1688 року, і згідно з написом на надгробку — 1689 року. Його батько був єпископом міста Скари. Сведенборг прожив вісімдесят п’ять років, помер він у Лондоні 29 березня 1772 року. Я так детально розповідаю вам, щоб пояснити весь плин подій. За твердженнями його учнів, Сведенборга нібито бачили в Ярвісі та в Парижі вже після дати його смерті. Дозвольте мені, шановний пане Вільфріде, — мовив пан Бекер, кивнувши, аби його не перебивали, — викласти вам факти, не стверджуючи й не заперечуючи їх. Вислухайте мене, а тоді думайте про це, що захочете. Я вас попереджу, коли осуджуватиму, критикуватиму чи сперечатимусь з приводу його доктрин, щоб відзначити мій поміркований нейтралітет між здоровим глуздом і ним!

Життя Емануеля Сведенборга поділяється на дві частини, — провадив пастор. — З 1688 по 1745 рік барон Емануель Сведенборг мав авторитет людини широких знань, глибоко шанованої за свої чесноти, завжди бездоганної, постійно готової прийти на допомогу іншим. Обіймаючи високі посади у Швеції, він опублікував з 1709 по 1740 рік цілий ряд солідних книг, присвячених мінералогії, фізиці, математиці й астрономії, які стали вагомим внеском у науку. Сведенборг винайшов спосіб будівництва водойм, здатних приймати кораблі. Писав про багато важливих питань, починаючи з морських припливів і закінчуючи положенням Землі. Він винайшов способи будівництва найкращих шлюзів на каналах і найпростіші методи добування металів. Зрештою, не було такої галузі науки, якою б він займався й не зробив у неї свого внеску. В молодості вивчав староєврейську, грецьку, латинську та східні мови, які так глибоко засвоїв, що в нього брали консультації знамениті професори й він сам зміг розпізнати в Тартарії сліди з розділів найдревнішої книги Слова Божого, названих «Книгою воєн Господніх» та «Висловлюваннями», про що розповідають Мойсей у «Числах» (XXI, 14, 15, 27–30) та Йосія, Єремія й Самуїл. «Книга воєн Господніх» нібито була історичною, а «Висловлювання» — пророчою частиною книги, яка передувала Книзі буття. Сведенборг навіть запевняв, що «Яшар, або Книга справедливості», на яку натякнув Йосія, існувала в Східній Тартарії. Подейкують, ніби недавно один француз підтвердив припущення Сведенборга, повідомивши, що він знайшов у Багдаді багато частин Біблії, невідомих у Європі. Під час однієї суто європейської дискусії, яку викликав 1785 року в Парижі тваринний магнетизм і в якій взяли активну участь багато вчених, маркіз Томе захистив пам’ять Сведенборга, спростувавши твердження комісії, якій французький король доручив вивчити цей магнетизм. Ці добродії запевнили, що не існує ніякої теорії про магніт, а насправді Сведенборг розробив її ще 1720 року. Пан Томе скористався з цієї нагоди й розкрив причину того, чому видатні вчені віддали забуттю свого шведського попередника: вони хотіли мати змогу послуговуватися у своїх працях скарбами його відкриття. «Дехто із знаменитостей, — сказав пан Томе, натякнувши на «Теорію землі» Бюффона[2], мають слабкість наряджатися в павине пір’я, не віддаючи Сведен боргові належного». Зрештою, він переможно довів цитатами, взятими з енциклопедичних творів Сведенборга, що цей великий пророк випередив на багато століть повільний розвиток гуманітарних наук: і справді, досить прочитати його праці з філософії та з мінералогії, щоб у цьому пересвідчитися. В деяких своїх творах він показав себе передвісником сучасної хімії, заявивши, що всі продукти природи розкладаються й зводяться до двох чистих елементів, що вода, повітря й вогонь не є елементами, — в інших творах він кількома словами торкнувся суті таємниць тваринного магнетизму, таким чином посприяв появі теорії Месмера[3].

Ось перед вами його сімнадцять праць, — провадив пан Бекер, показавши на довгу полицю, що висіла між грубкою та вікном, де лежали книги різної товщини. — Самі тільки твори з філософії та мінералогії, опубліковані 1734 року, складають три томи форматом у піваркуша. Ці видання, в яких зібрано наукові праці Сведенборга, мені дав пан Серафітус — його двоюрідний брат, батько Серафіти. 1740 року Сведенборг надовго замовк, а потім знову дав про себе знати, повідомивши, що полишає займатися світськими справами й відтепер житиме тільки духовним світом. Перші повеління неба він отримав 1745 року. Ось що Сведенборг розповів про своє покликання: одного вечора в Лондоні, після смачної вечері, його кімнату наповнив густий туман. Коли він розсіявся, в кутку кімнати постало якесь створіння в людській подобі й сказало йому суворим голосом: «Не їж так багато!» Справа в тому, що Сведенборг доти дотримувався дієти. Наступної ночі знову з’явився той самий чоловік і, сиплячи проміння довкола себе, сказав йому: «Мене послав до тебе Бог, він обрав тебе, щоб пояснити людям сенс свого Слова й своїх творінь. Я продиктую тобі те, що ти повинен будеш записати». Це видіння тривало дуже недовго. Ангел, розповідав Сведенборг, був одягнений у пурпур. Цієї ночі очі його «внутрішнього я» були розплющені й могли бачити, що відбувається на небесах, у світі духів і в пеклі; в цих трьох різних середовищах він зустрів своїх знайомих, одні з яких повмирали давно, а інші недавно. Відтепер Сведенборг постійно жив життям духів і лишався на цьому світі як посланець Господній. Хоч його місію заперечували невіруючі, проте він поводився як істота, вища за людей. Передусім привертав до себе увагу той факт, що Сведенборг мав досить обмежені кошти, а проте роздавав у торговельних містах величезні, явно завищені суми грошей великим фірмам, що збанкрутували або опинилися на грані банкрутства. Він одразу ж вволював волю кожного, хто звертався до його щедрої душі. Один невіруючий англієць вирушив слідом за Сведенборгом і зустрів його в Парижі, а потім розповів, що той ніколи не замикав дверей. Якогось дня служник Сведенборга, запідозривши, що хтось може зазіхнути на гроші його господаря, поскаржився на це недбальство. «Хай він буде спокійний, — сказав Сведенборг усміхнувшись, — я прощаю йому його недовіру, він не бачить охоронця, який стереже мої двері». І справді, в усіх тих країнах, де жив Сведенборг, він ніколи не замикав дверей і в нього нічого не пропадало. В Готембурзі, місті, розташованому за шістдесят миль від Стокгольма, він оголосив за три дні до приходу пошти точний час пожежі, яка спустошила Стокгольм, зауваживши при цьому, що його дім не згорів, — і це була правда. Шведська королева розповіла в Берліні королю, своєму братові, що одну з її підданих викликали до суду й зажадали сплатити суму, котру, як їй було відомо, вже повернув її чоловік перед смертю; не знайшовши розписки, вона пішла до Сведенборга й попросила його спитати її чоловіка, куди він поклав той папірець. Наступного дня Сведенборг сказав їй, де лежить розписка; як цього й забажала та жінка, він попросив небіжчика явитися своїй дружині, і вона побачила свого чоловіка вві сні вдягненого в халат, у якому той був перед смертю, і він поклав їй розписку в тому місці, на яке вказав Сведенборг і де вона справді її сховала. Якогось дня, коли Сведенборг сів у Лондоні на корабель капітана Діксона, одна жінка запитала в нього, чи екіпаж набрав удосталь провізії. «А нам не треба багато, — відповів він. — Через тиждень, о другій годині, ми будемо в стокгольмському порту». Так і сталося. Стан, в який упадав Сведенборг зі своєї волі і який дивував усіх, кого він притягував до себе дивовижними діями, був тільки певним наслідком його здатності бачити небеса. Ті з його видінь, у яких він розповідає про свої подорожі на зоряні землі, чи не найцікавіші, хоч його описи, мабуть, незмінно дивують читачів наївністю деталей. Людина з незаперечним високим науковим авторитетом, яка поєднувала в собі глибокі знання, велику волю й багату фантазію, могла б, звісно, краще вигадувати, якщо вона все це вигадувала. А втім, у східній фантастичній літературі нема жодного приголомшливого й сповненого в самому зародку поезії твору, якщо порівняти релігійний твір з творами арабської фантастики. Розповідь про викрадення Сведенборга ангелом, який став йому за поводиря в його першій подорожі, за своєю простотою перевершує епопеї Клопштока, Мілтона, Тассо й Дайте, власне, між ними пролягла та сама відстань, якою Господь відділив Землю від Сонця. Та частина, що править за початок твору про зоряні землі, ніколи не публікувалася; вона належить до усних переказів, залишених Сведенборгом своїм трьом учням, яких він найбільше любив, у пана Сільверіхма є її запис. Пан Серафітус якось хотів мені її переказати, але спогади про розповідь його двоюрідного брата були такі пекучі, що він замовк на перших же словах, поринувши в задуму, з якої ніщо не могло його вивести. Слова, якими ангел доводить Сведенборгові, що небесні тіла створені не для того, щоб бути блукальцями й пустелями, трощать, сказав мені барон, грандіозністю божественної логіки всі гуманітарні науки. За твердженням пророка, жителі Юпітера не культивують наук, які вони називають тінями; жителі Меркурія зневажають виклад думок словами, що їм видаються надто матеріальними, вони користуються зоровою мовою; жителів Сатурна постійно спокушають злі духи; жителі Місяця завбільшки з шестирічних дітей, усі вони черевомовці й повзуни; жителі Венери — велети, але бевзі й живуть з грабежів; проте на одній частині цієї планети є жителі, сповнені великої ніжності, які живуть любов’ю до добра. Нарешті, він дуже виразно описує звичаї народів з цих планет і розтлумачує загальний сенс їхнього існування щодо Всесвіту, дає пояснення, які так добре відповідають результатам їхнього очевидного розвитку в загальній системі світу, що колись вчені, можливо, погамують свою спрагу, напившись досхочу з його чистих джерел. Ось якими словами, — вів далі пан Бек ер, узявши в руки книжку й розгорнувши її в місці, закладеному стрічкою, — він закінчив цей твір: «Якщо хтось сумнівається, що я побував на багатьох зоряних землях, то хай він згадає мої зауваження про відстані в потойбічному житті; вони існують тільки відносно до зовнішнього стану людини; тож лише будучи настроєний, мов ангельські духи, до цих земель, я зміг їх пізнати». Завдяки тому, що в нашій місцевості поселився барон Серафітус, улюблений двоюрідний брат Сведенборга, я дізнався про кожну деталь цього незвичайного життя. Останнім часом у судових документах європейських країн Сведенборга звинуватили в обмані, коли вірити листу рицаря Бейлона, в них наводився факт, ніби Сведенборг «вивідав через сенаторів зміст таємного листування шведської королеви зі своїм братом, прусським королем, а тоді розкрив ці таємниці королеві, давши їй зрозуміти, ніби він почерпнув їх у духа». На цей наклеп капітан королівської гвардії, рицар ордену Меча пан Карл Леонард Стальгаммер відповів листом.

Пастор понишпорив серед паперів у шухляді свого стола, нарешті знайшов там газету, подав її Вільфріду й той прочитав уголос такого листа:

— Свідчення, що їх дав Сведенборг про свою місію в шведській та прусській королівських родинах, безперечно породили віру, якою живуть багато людей у цих дворах, — повів далі пан Бекер, поклавши газету назад до шухляди. — Одначе я не зможу розповісти вам про всі факти його матеріального, видимого життя: нікому не вдавалося розгадати його звички. Жив він замкнутий, не бажаючи збагачуватися чи здобувати славу. Сведенборг навіть вирізнявся своєрідною огидою до прозелітів, мало кому відкривався й розповідав про своє обдаровання лише тим, у кому розквітала віра, мудрість і любов. Він умів розпізнавати з першого погляду стан душі тих, хто підходив до нього, і перетворював на ясновидців тих, кого хотів розворушити своїм внутрішнім словом, його учні ні разу не бачили з 1745 року, аби він щось робив, керуючись людськими міркуваннями. І тільки одна людина, шведський священик на ймення Маттезіус, звинуватив його в божевіллі. За дивовижним збігом обставин цей Маттезіус, супротивник Сведенборга та його творчості, невдовзі сам збожеволів і ще прожив кілька років у Стокгольмі, отримуючи пенсію, призначену йому шведським королем. До речі, 1786 року на честь Сведенборга було старанно складено похвальне слово й виголошено у великій залі королівської Академії наук у Стокгольмі радником гірничого коледжу паном Санделем. Нарешті отримана лордом-мером Лондона декларація констатує найменші подробиці останньої недуги й смерті Сведенборга, якого тоді відвідав пан Фереліус — найвища шведська духовна особа. Близькі до нього люди свідчать, що Сведенборг постійно передбачав правду. «Через сто років, — сказав він панові Фереліусу, — моя доктрина правитиме церквою». Він передбачив день і час своєї смерті. Того дня, в неділю, 29 березня 1772 року, він запитав, котра зараз година. «П’ята», - відповіли йому. «Ось усе скінчилося, — сказав він. — Господь вас благословляє!» Потім через десять хвилин він спокійно вдихнув повітря й зробив легкий видих. Основними рисами його життя були простота, буденність, самотність. Коли Сведенборг закінчував один зі своїх трактатів, він вирушав кораблем до Лондона або до Голландії, там його публікував, і більше ніколи не заводив мови про нього. Він видав так один за одним двадцять сім різних трактатів, написаних, за його словами, під диктовку ангела. Правда це чи ні, але він пише, що мало людей спроможні витримати запал цих переказів. Ось вони всі, - показав пан Бекер на другу поличку, де стояло з шість десятків томів. — До семи трактатів, у яких Божий дух проливає своє найяскравіше світло, належать: «Утіхи подружнього кохання», «Небо й пекло», «Розкритий апокаліпсис», «Вияв вічного почуття», «Господня любов», «Справжнє християнство», «Всесильна ангельська мудрість, всевідання, повсюдність тих, хто визнає вічність і велич Господню». Його пояснення апокаліпсису починається такими словами, — провадив пан Бекер, узявши в руки Й розгорнувши перший том, що стояв біля нього: «Тут я нічого не сказав від себе, я говорив словами Господа, який через того самого ангела сказав Йоаннові: «Не запечатуй слів пророцтва цієї книги». (Об’явлення св. Йоанна Богослова, XXII, 10.)

Шановний пане, — провадив пастор, подивившись на Вільфріда, — я часто зимовими вечорами весь тремтів, читаючи жахливі твори, в яких ця людина з неабиякою простодушністю розповідає про найдивовижніші чудеса. «Я бачив небеса й ангелів, — пише він. — Духовна людина бачить духовну людину набагато краще, ніж земна людина бачить земну людину. Описуючи небесні чудеса й самі небеса, я корився наказові, що його мені дав Господь. Ваша воля вірити мені чи ні, але я не можу поставити інших у те становище, в яке мене поставив Бог; то не від мене залежить дати чи не дати їм змогу порозмовляти з ангелами, творити чудо, яке відповідало б їхньому розумінню; вони ж бо самі є єдиним інструментом свого ангельського воздвиження. Ось уже двадцять вісім років я перебуваю в духовному світі з ангелами й на Землі з людьми; Господь забажав розкрити мої очі святому духові, так само, як це він розкрив Павлові, Данилові і Єлисеєві». Одначе в деяких осіб бувають видіння духовного світу завдяки повній відчуженості, якою сомнамбулізм відмежовує їхнє тіло від душі, «в такому стані, - пише Сведенборг у трактаті «Ангельська мудрість», № 257, - людина може піднестися до небесного сяйва, бо, коли її плотські почуття притуплюються, небо безперешкодно впливає на її душу». Багато людей, які анітрохи не сумніваються, що Сведенборгові являлись небесні одкровення, припускають, проте, що не всі його твори однаковою мірою навіяні Господом. Інші вимагають беззастережно приєднатися до Віри Сведенборга, цілком приймаючи всі незрозумілості його творів, вважаючи, що недосконалість земної мови завадила пророкові описати свої духовні видіння, чиї неясності зникають перед очима тих, кого віра духовно відродила; адже, за блискучим висловлюванням його найвідданішого послідовника, «Плоть — це зовнішнє народження». Для поетів та письменників його надприродність справді велика, а для ясновидців усе це чиста дійсність. Його послідовники викликали в деяких християн обурення. Окремі критики висміяли небесну речовину з його храмів, золотих палаців і розкішних осель, де веселяться ангели; інші поглумилися з його гаїв, де ростуть загадкові дерева, із садків, де розмовляють квіти, де повітря біле, де містичні коштовності, сардонікс, карбункул, хризотил, хризопраз, ціан, халцедон, берил, урим і тумим наділені здатністю рухатися, виражають небесну правду і їх можна розпитувати, бо вони відповідають коливаннями світла («Справжня релігія», 219); багатьом добрим духам не до вподоби світи, де кольори виливаються в музику чарівного концерту, де слова палають вогнем, де Слово Боже пишеться клинописом («Справжня релігія», 278). Навіть на Півночі кілька письменників поглузували з його перлинних дверей, з діамантів, якими інкрустовані й наповнені будинки його Єрусалима, де наймен- ше домашнє начиння виготовлене з рідкісних на землі речовин. «Якщо всі ці предмети рідкісні на цьому світі, - запитують його послідовники, — то хіба це може бути підставою вважати, що їх мало й на тому?» До речі, Сведенборг повторив з цього приводу знамениті слова Ісуса Христа: «Коли я говорив вам про земне, та не вірите ви, то як же повірите ви, коли я говоритиму вам про небесне?» (Євангеліє від с Йоанна, III, 12). Пане, я прочитав усього Сведенборга, — вів далі Бекер, зробивши гордовитий жест. — Кажу я вам це з гордістю, бо я зберіг свій здоровий глузд. Читаючи його, треба з’їхати з глузду або стати ясновидцем. Хоч як я опирався цим двом божевіллям, я часто відчував якесь незнайоме захоплення, глибоке зворушення, внутрішню радість, що їх приносять тільки повна правда, бачення небесного світла. Коли душа пробігає по сторінках цих трактатів, усе на цьому світі здається крихітним. Неможливо не здивуватися, дізнавшись, що за тридцять років цей чоловік опублікував про духовний світ двадцять п’ять томів розміром у чвертку аркуша, написаних латиною, найменший з яких має п’ятсот сторінок, надрукованих дрібним шрифтом. Подейкують, ніби він залишив у Лондоні ще двадцять томів, здавши їх на збереження своєму небожеві панові Сільверіхму, колишньому капеланові шведського короля. Звісно, людина, яка з двадцяти до шістдесяти років майже вичерпала себе, видавши своєрідну енциклопедію, мабуть, отримала якісь надприродні джерела, щоб написати ці незвичайні трактати у віці, коли сила в людини починає слабнути. В його творах є безліч пронумерованих пропозицій, жодна з яких не суперечить іншим. Скрізь у факті відчувається точність, методичність, присутність духу, наявність ангелів. Свою «Справжню релігію», в якій зібрано всі його догмати, сповнений світла твір, він задумав і написав у вісімдесят три роки. Зрештою, ніхто з його критиків і супротивників не спростував повсюдність, всевідання Сведенборга. Проте, коли я пірнув у цей потік небесного сяйва. Бог не розкрив мені моїх внутрішніх очей, і я не оцінив цих творів розумом заново народженої людини. Я не раз вважав, що одухотворений Сведенборг, мабуть, іноді погано чув ангелів. Я сміявся з багатьох видінь, у які, згідно з твердженнями ясновидців, я мав би щиро повірити, я не уявив собі ні ангельського клинопису, ні їхніх поясів, золото яких сяє то яскравіше, то тьмяніше. Якщо, наприклад, така фраза «Є самотні ангели» спершу мене дивно розчулила, то, поміркувавши, я не став пов’язувати цю самотність з їхнім одруженням. Я не зрозумів, чому пречиста Марія зберігає на небі біле атласне вбрання. Я наважився сам у себе запитати, чому велети демони Енаким і Гефілім завжди приходили битися з херувимчиками на апокаліптичні поля в Армагедоні. Не знаю, як дияволи ще можуть сперечатися з ангелами. Пан барон Серафітус зауважив мені, що ці подробиці стосуються ангелів, які жили на Землі в людській подобі. Часто видіння шведського пророка наповнені гротесковими фігурами. Одна з його «Пам’яток» — так він сам їх назвав — починається такими словами: «Я бачив гурт духів, вони були в капелюхах». В іншій «Пам’ятці» він отримує з неба записку, на якій бачить літери, що ними писали первісні люди, вони складалися з кривих ліній із маленькими каблучками, які носять на небесах. Щоб краще засвідчити своє спілкування з небесами, він мав би, на мою думку, подати цей папірець до шведської королівської Академії наук. Зрештою, може, я помиляюсь, може, матеріальний абсурд, яким переповнені його твори, має духовне значення. Але з другого боку, як сприймати зростання впливу його релігії? Його церква нині нараховує сімсот тисяч парафіян, як у Сполучених Штатах Америки, де до неї масово приєднуються різні секти, так і в Англії, де тільки в самому Манчестері вже є сім тисяч сведенборгців. Люди, що відзначаються багатими знаннями й посідають високе становище, у Німеччині, в Пруссії і на Півночі публічно прийняли вірування Сведенборга, до речі, більш утішливе, ніж вірування інших християнських общин. Тепер мені хотілося б пояснити вам у кількох словах найголовніші положення доктрини, яку Сведенборг виробив для своєї церкви, але ця коротка розповідь, зроблена по пам’яті, може вийти помилковою. Тож я можу дозволити собі розповісти вам тільки про таємниці, що стосуються народження Серафіти.

Пан Бекер помовчав з хвилину, здавалося, він збирався з думками, й повів далі:

— Встановивши з математичною точністю, що людина живе вічно то в нижніх, то у верхніх сферах, Сведенборг називає ангельські духи істотами, які на цьому світі готуються жити на небі, де вони стають ангелами. За його словами, Бог не створював навмисне ангелів, немає жодного з них, який не був би на Землі людиною. Отже, Земля — це розсадник. Ангели не є ангелами для самих себе («Ангельська мудрість», 57); вони перероджуються завдяки інтимному поєднанню з Богом, від якого Господь ніколи не відмовляється; сутність Господня ніколи не була негативна, вона завжди активна. Ангельські духи проходять через три види любові, бо людина може відродитися духовно тільки поступово («Справжня релігія»). Передусім любов до себе: найвищим виявом цієї любові є людський дух, діяння якого заслуговує поклоніння. Потім любов до світу, що народжує пророків, великих людей, яких Земля обирає за поводирів і вітає їх від Господнього імені. Нарешті, любов до неба, яка творить ангельські духи. Ці духи є, так би мовити, цвітом людства, яке в цьому цвіті виражає себе й задля нього існує. Вони повинні мати небесну любов або небесну мудрість; але вони завжди є в любові, перш ніж бути в мудрості. Отже, першим перетворенням людини є любов. Щоб досягти першого ступеня, її попередні існування повинні пройти через надію та милосердя, які підготують її до віри й молитви. Набуті ідеї через ці чесноти передаються кожній новій людській обгортці, під якою приховуються метаморфози внутрішньої істоти, бо жодна з чеснот не відокремлюється, всі необхідні: надія не існує без милосердя, віра — без молитви, — всі чотири сторони цього чотирикутника тісно пов’язані між собою. «Ангельський дух без однієї чесноти, — твердив він, — це однаково, що розбита перлина». Тож кожне з цих існувань — це коло, в якому скупчуються небесні багатства попереднього стану. Висока досконалість ангельських духів завдячує загадковому розвитку, під час якого не втрачаються жодні поступово набуті якості для того, щоб досягти свого славного перевтілення; адже з кожним перетворенням вони непомітно позбавляються плоті й гріхів. Коли людина живе в любові, вона позбувається всіх поганих пристрастей: за словами Ісаї, надія, милосердя, віра й молитва втомили його душу, яка більше не повинна осквернятися жодним земним почуттям. Звідси й ці високі слова святого Луки: «Ви становите собою скарб, який є нетлінним на небесах». І слова Ісуса Христа: «Залиште цей світ людям, він належить їм, самі очистіться і йдіть до мого отця». Друге перетворення — це мудрість. Мудрість — розуміння небесних речей, до яких дух приходить через любов. Дух любові здолав силу, що є наслідком усіх погамованих земних пристрастей, він сліпо любить Бога; але дух мудрості володіє знанням і знає, чому він його любить. Крила першого розкриті й несуть його до Бога, крила другого згорнуті від страху, який нагонить на нього наука: він знає Бога. Перший постійно хоче бачити Бога й прагне до нього, другий торкається його й тремтить. Поєднання духу любові й духу мудрості ставить створіння в божественний стан, в якому душа є жінкою, а тіло — чоловіком, це і є останньою подобою людини, де дух бере гору над формою й форма ще бореться проти Божого духа, бо форма, плоть усе ігнорує, бунтує і хоче лишитися грубою. Це велике випробування породжує страшні муки, що їх бачать тільки небеса і яких спізнав Христос у оливковому садку. Після смерті перше небо розкривається перед цією подвійно очищеною людською натурою. Так помирають люди в розпачі, в той час, як дух помирає в захопленні. Отже, природний стан — це той, у якому перебувають ангельські духи, а божественний — це той, у якому опиняється ангел, перш ніж розірвати свою оболонку; оце і є три ступені існування, через які проходить людина, дістаючись до неба. Одне висловлювання Сведенборга допоможе вам зрозуміти різницю між природним і духовним. «Для людей, — пише він, — природне переходить у духовне, вони розглядають світ з погляду видимих форм і сприймають його в тій дійсності, як вони її розуміють. Для ангельського духа духовне переходить у природне, він розглядає світ з погляду його духовності, а не форми». Таким чином, наші гуманітарні науки — це тільки аналіз форми. Вчений — чисто зовнішнє явище, як і його знання; його внутрішнє служить йому лише для того, щоб зберегти свою здатність осягати правду. Ангельський дух заходить куди далі, його знання — це думка, яку в гуманітарній науці передають тільки слова; він черпає знання про речі в Слові Божому, вивчаючи кореспонденції, за допомогою яких світи узгоджуються з небесами. Слово Боже було написане чистими кореспонденціями, воно несе в собі вічний, або духовний сенс, який без науки про кореспонденції неможливо зрозуміти, у вічному сенсі кореспонденцій, пише Сведенборг («Небесна доктрина», 26), існують численні таємниці. Тож люди, що поглузували з книг, в яких пророки зібрали Слово Боже, перебували в тому невіданні, в якому на цьому світі перебувають ті, хто нічогісінько не тямить у науці й глузує з її положень. Знати кореспонденції Слова Божого з небесами, знати кореспонденції, що існують між видимими й вагомими речами земного світу та невидимими й невагомими речами духовного світу — це означає «мати небеса в своєму розумі». Всі предмети, створені Господом, неодмінно несуть у собі прихований сенс, як про це сказано в таких знаменитих словах Ісаї: «І земля є одежею». Цей загадковий зв’язок між найменшими часточками матерії і небесами Сведенборг називає небесною таємницею. Його трактат про «небесні таємниці», в якому пояснено кореспонденції, або взаємини між природним та духовним, що, за твердженням Якоба Бема, повинні дати писемний вираз усякої речі, складається з шести томів і тринадцяти тисяч заповітів. «Це чудове осягнення кореспонденцій, яке Божа благодать допомогла зробити Сведенборгові, - писав один з його послідовників, — приховує в собі таємницю того зацікавлення, яке викликають його твори». Згідно з цим тлумачем, тут усе походить з неба й усе повертається до неба. Твори пророка — величні і ясні: він говорить на небесах, а його чути на Землі; одну його фразу можна було б розгорнути в цілий том. І послідовник цитує з тисяч фраз одну: «Царство небесне, — пише Сведенборг («Небесні таємниці») — це царство спонук. Дійство відбувається на небі, звідти переноситься на цей світ і поступово переходить до дуже дрібних часточок землі; земні впливи, будучи зв’язані зі своїми небесними спонуками, свідчать, що все в них взаємопов’язане й значуще. Людина — засіб зв’язку природного й духовного». Тож ангельські духи знають переважно кореспонденції, які пов’язують з небом кожну земну річ, і розуміють потаємний сенс пророчих слів, що свідчать про круговий рух. Отже, для цих духів усе на цьому світі має своє значення. Найменша квітка — це думка, життя, яке відповідає кільком рисочкам Всевишнього, якого вони постійно відчувають. Перелюбство й розпуста, описані пророками в Святому письмі й часто спотворені так званими письменниками, означають для них стан душ, які на цьому світі вперто отруюються земною любов’ю й таким чином підтримують свій розрив з небом. Хмари являють собою запону, в яку загортається Бог. Смолоскипи, заповітний хліб, коні й вершники, розпусниці, коштовності — все це в Святому письмі має для них чарівливе значення й розкриває майбутнє земних фактів у їхніх взаєминах з небом. Усі можуть осягнути правду Об’явлень святого Йоанна, яку пізніше довела й матеріально підтвердила гуманітарна наука, таких, як оте, що, за словами Сведенборга, є головною суттю багатьох гуманітарних наук: «І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули». (Об’явлення св. Йоанна Богослова, XXI, І.) «Бони знають Божі вечері, на яких їдять тіло царів, тіла всіх вільних та рабів і на яку скликає всіх ангел, що на осонні стоїть». (Об’явл., XIX, 11 — 18) «І бачать вони крилату жінку, вдягнену в сонячні шати, і завжди озброєного чоловіка». (Об’явл.) Кінь з апокаліпсису, — твердить Сведенборг, — видимий образ людського розуму, осідланий смертю, бо він несе в собі руйнівне начало. Зрештою вони впізнають народи, сховані у формі, яка необізнаним здається фантастичною. Коли людина схильна прийняти пророче навіювання кореспонденцій, воно розбуджує в ній дух Слова Божого; тоді людина розуміє, що творення — це тільки перетворення; Слово Боже оживляє її розум і викликає в неї страшенну спрагу до правди, яку можна погамувати лише на небі. Людина осягає, залежно від ступеня своєї внутрішньої досконалості, силу ангельських духів і, спрямовувана бажанням, що є менш недовершеним станом невідродженої духом людини, йде до надії, яка відкриває перед нею світ духів, потім вона приходить до молитви, що дає їй ключ до небес. Якому створінню не хотілося б бути гідним увійти в сферу розуму, що потайки живе любов’ю або мудрістю? На цьому світі впродовж свого життя ці духи лишаються чистими; вони не бачать, не думають і не говорять, як інші люди. Існують дві здатності сприйняття: одна внутрішня, друга зовнішня. Дух доходить до суті чисел, оволодіває ними повністю й знає їхнє значення. Він розпоряджається рухом і переноситься скрізь завдяки своїй всюдисущності. «Ангел, — за словами шведського пророка, — присутній в іншому ангелі, коли він цього хоче» («Ангельська мудрість»), бо він володіє даром відділятися від свого тіла й бачить небеса, як їх бачили пророки й сам Сведенборг. «У цьому стані, - писав він («Справжня релігія», 136), — дух людський переноситься з одного місця в інше, а тіло лишається в попередньому стані, в якому я перебував упродовж двадцяти шести років». Тож ми повинні добре розуміти біблійні слова, де говориться: «Мене забрав з собою дух». Ангельська мудрість у людській мудрості є тим, чим є численні сили природи в її дійстві. Все оживає, рухається й існує в духові, бо він міститься в Богові, це підтверджує такі слова святого Павла: «Ми живемо, діємо й містимося в Богові». Земля не ставить перед духом жодної перешкоди, так само, як у Слові Божому нема для нього жодної неясності. Божественність духа дозволяє йому зрозуміти Божу думку, сховану в словах, так само, як дух, що живе своїм внутрішнім світом, розуміє потаємний сенс, який приховують у собі всі речі нашого світу. Наука — мова поцейбічного світу, а любов — мова духовного світу. Тож людина більше описує, ніж пояснює, а ангельський дух усе бачить і розуміє. Наука засмучує людину, а любов підносить ангела. Наука ще шукає, а любов уже знайшла. Людина судить про природу, виходячи із своїх взаємин з нею, а ангельський дух судить про природу, виходячи із своїх взаємин з небом. Зрештою все на світі розмовляє з духами. Духи є в загадці гармонії творення; вони взаємодіють з духом звуків, з духом кольорів, з духом рослин; вони можуть розпитувати мінерал, а мінерал відповідає на їхні запитання. Що таке для них науки й скарби землі, коли вони в будь-яку мить охоплюють їх своїм поглядом, і хіба світи, про які так побиваються люди, не є для духів тією останньою приступкою, з якої вони невдовзі полинуть до Бога? Небесна любов і небесна мудрість дають про себе знати у них ореолом, що їх оточує і що його бачать тільки обранці. їхня невинність, що є зовнішньою формою невинності дітей, знає таке, чого зовсім не знають діти: вони невинні й кмітливі. «А невинність небес, — пише Сведенборг, — справляє таке враження на душу, що ті, кого вона любить, ціле своє життя зберігають до неї глибоке почуття захоплення, яке я теж відчув. Мабуть, досить, — ще писав він, — мати бодай крихітку здатності сприймати, що назавжди змінитися, бажати вирушити до неба й таким чином увійти у сферу Надії». Його доктрину про одруження можна викласти кількома словами: «Господь узяв красу, вишуканість життя чоловіка й переніс їх у жінку. Коли чоловік роз’єднаний з цією красою, з цією вишуканістю свого життя, він суворий, сумний і сердитий; коли ж він поєднує себе з ними, він веселий і повноцінний». Ангели завжди перебувають у найвищому стані краси. їхнє одруження відбувається таємничим чином. Цьому шлюбові, від якого не народжуються діти, чоловік дав розум, а жінка — волю: вони стають єдиною істотою, єдиною поцейбічною плоттю, потім вони, знову набувши небесної форми, здіймаються на небо. На цьому світі, в природному стані, взаємна схильність обох статей до втіх — це те, що приваблює, втомлює й викликає огиду; але у своїй небесній формі подружня пара, ставши одним і тим самим духом, знаходить у собі постійний привід до втіх. Сведенборг бачив це одруження духів, у яких, за словами святого Луки, нема ніяких весіль (XX, 35) і які надихаються тільки духовними втіхами. Один ангел згодився показати йому таке одруження й поніс його на крилах (крила — символ, а не земна дійсність). Він одяг його в свої святкові шати, і коли Сведенборг побачив себе вдягненим у сяйво, він спитав, навіщо це. «За цих обставин, — відповів ангел, — наші шати засвічуються, сяють і стають весільними». Тоді Сведенборг побачив двох ангелів, один з яких був з Півдня, а другий зі Сходу; ангел зі Сходу сидів на колісниці, в яку було запряжено двох білих коней, віжки на них відсвічували сяйвом ранкової зорі; одначе коли колісниці наблизились на небі до нього, то він більше не бачив ні їх, ні коней. Ангел зі Сходу у пурпурних шатах й ангел з Півдня в гіацинтових промчали, як два вихори, й злилися воєдино: один з них був ангелом любові, другий — ангелом мудрості. Проводир Сведенборга сказав йому, що цих двох ангелів пов’язувала на Землі внутрішня дружба й вони завжди були разом, хоч їх розділяли величезні простори. Злагода, що є сутністю добрих шлюбів на Землі, ні на мить не покидає ангелів на небі. Любов — світло їхнього світу. Вічне захоплення ангелів спричиняється тією властивістю, якою їх наділяє Господь, щоб вони приносили йому ту радість, яку самі вони відчувають від неї. Ця нескінченна взаємність і становить їхнє життя. На небі вони стають безсмертними, беручи участь у сутності Божій, яка сама себе породжує. Небеса, де живуть ангели, такі величезні, що коли б людина були наділена таким бистрим зором, яким є світло, що лине від Сонця на Землю, і коли б вона дивилася цілу вічність, її очі не знайшли б обрію для свого перепочинку. Тільки світло пояснює небесне блаженство. «Це випар Господньої чесноти, — пише Сведенборг («Ангельська мудрість», 7, 25, 26, 17), — чисте випромінення його сяйва, після якого наш найясніший день переходить у темряву. Це сяйво може зробити все, воно відновлює все й не вичерпує себе; воно оточує ангела й допомагає йому досягти Бога в нескінченних своїх утіхах, що самі по собі без упину помножуються. Це світло вбиває кожну людину, не готову сприйняти його. Ніхто ні на цьому світі, ні на тому не може бачити Бога й лишитись живим. Ось чому він і сказав: «Гора, де Мойсей розмовляв з Господом, стережеться, щоб хтось не прийшов торкнутися її і не помер». (Вихід, XIX, 12, 13, 21, 22, 23). Іще: «Коли Мойсей приніс обидві таблиці свідоцтва, лице його так променіло, що він мусив прикрити його покривалом, щоб ніхто не помер, коли він розмовлятиме з народом». (Вихід, XXXIV, 29–35). Перетворення Ісуса Христа теж засвідчує світло, що його провісник спрямовує з неба, й про невимовні утіхи, які знаходять ангели в тому, що постійно сповнені ними. «Обличчя його, — сказав святий Матвій (Євангеліє від св. Матвія, XVII, 2–5), — як те сонце, засяяло, а одежа його стала біла, як світло… і ось хмара ясна заслонила його учнів». Нарешті, коли небесне світило освітлює тільки істот, що не визнають Господа, яким його слово невідоме і яких ангельські духи зібрали з усіх кінців світу. Бог посилає ангела-винищувача, щоб змінити юрбу непокірного світу, який у неосяжності Всесвіту для нього все одно, що в природі безплідний зародок. Наближаючись на кометі до Землі, ангел-винищувач починає обертати її довкола своєї осі: і тоді континенти стають морським дном, найвищі гори — островами й колись покриті морями поверхні виринають з води, корячись законам Книги буття; Слово Боже тоді знову набирає сили на новій землі, яка зберігає в усіх місцях земну воду й небесний вогонь. На тлі сяйва, яке ангел несе з небес, сонце просто блідне. Тоді, як сказав Ісая (II, 19), «Люди підуть до скельних печер та до пороху в ями»… «…та й скажуть до гір та до скель: «Поспадайте на нас, і позакривайте ви нас від лиця того, хто сидить на престолі, і від гніву агнця!» (Об’явлення св. Иоанна Богослова, VI, 16). Агнець — велика фігура невідомих і переслідуваних ангелів на цьому світі. Христос сказав іще таке: «Щасливі ті, хто страждає! Щасливі простодушні люди! Щасливі ті, хто любить!» У цьому весь Сведенборг: страждати, вірити, любити. Щоб любити, то хіба не слід постраждати й вірити? Любов відроджує силу, а сила приносить мудрість; звідси й розум, бо сила й мудрість складають волю. Бути розумним означає знати, хотіти й могти, це і є три властивості ангельського духа. «Якщо Всесвіт має якийсь сенс, то ось що є найбільш гідним Бога!» — сказав мені святий Мартин, з яким я бачився під час його подорожі до Швеції». Пане Вільфріде, — вів далі Бекер помовчавши, — що означають ці уривки, взяті з великого твору, про який можна мати певне уявлення, лише порівнявши його з потоком світла, з полум’яними зливами? Коли людина пірнає в це сяйво, то її підхоплює страхітлива течія. Поема Дайте Аліг’єрі лише частково досягає того високого ступеня, якого прагне досягти Сведенборг у своїх численних строфах, в яких він зробив відчутними на дотик небесні світи, так само, як Бетховен збудував свої палаци гармонії з тисяч нот, як архітектори спорудили свої собори з тисяч цеглин. Ви поринаєте в них, наче в безодню, де ваш дух не завжди вас підтримує. Звісно, треба мати могутній розум, щоб повернутися звідти живим і здоровим до наших суспільних ідей.

Сведенборг особливо любив барона Серафітуса, — провадив пастор, — прізвище якого за старим шведським звичаєм набуло з незапам’ятних часів латинське закінчення «ус». Барон був найпалкішим послідовником шведського пророка, який відкрив у ньому очі внутрішньої людини й підготував його до життя, відповідного до наказів небес. Він шукав серед жінок ангельський дух, Сведенборг знайшов йому його в одному з видінь. Його нареченою стала дочка лондонського шевця, в якій, за словами Сведенборга, розквітало небесне життя й чиї внутрішні випробування звершились. Після перетворення пророка барон приїхав до Ярвіса, щоб згідно з приписами святої молитви відсвяткувати тут своє небесне весілля. Щодо мене, пане Вільфріде, то я, не будучи ясновидцем, бачив тільки земні діяння цього подружжя: їхнє життя нагадувало життя тих святих, чесноти яких складають славу римської церкви. Вони полегшили вбогість місцевих жителів, давши всім їм статок, який був не такий уже й великий, але якого цілком вистачало, щоб задовольнити власні потреби; люди, що жили біля них, ніколи не бачили, щоб вони гнівалися або нетерпеливились, вони завжди були щедрі й лагідні, сповнені приязні, вдячності й справжньої доброти, їхнє одруження було гармонією двох тісно пов’язаних між собою душ. Дві гагари, що летять крило в крило, відлуння звуку, думка в слові — ось що, може, чудово відображає цей шлюб. Тут усі їх любили тією любов’ю, яку можна передати, лише порівнявши її з любов’ю рослини до сонця, в жінки були прості манери, вона мала гарну постать, гарне обличчя й її шляхетність скидалася на шляхетність найвеличніших осіб. 1783 року, на двадцять шостому році свого життя, ця жінка зачала; її вагітність була великою радістю. Таким чином подружжя прощалося зі світом, бо, як вони обоє мені сказали, воно вознесеться, коли скине з себе плотську одежу їхня дитина, що потребувала їхньої опіки доти, коли в неї вселиться сила бути самою собою. Дитина народилась, і то була ця Серафіта, про яку ми зараз ведемо мову; коли вона була зачата, її батько й мати ще більше усамітнилися, ніж до того, пристрасно молячись до неба. Вони сподівалися побачити Сведенборга, і віра здійснила їхню надію. В день народження Серафіти Сведенборг з’явився в Ярвісі й наповнив світлом кімнату, де народжувалася дитина. Кажуть, нібито він виголосив такі слова: «Діяння відбулося, небеса втішаються!» Служники почули дивні звуки мелодії, яку, за їхніми словами, здавалося, подув вітру приносив з чотирьох сторін світу. Дух Сведенборга вивів з дому батька й привів на Фіорд, де його покинув. Кілька жителів Ярвіса підійшли були тоді до пана Серафітуса й почули, як він виголосив ніжні слова зі Святого письма: «Які гарні на горах ступні ангела, що його нам посилає Господь!» Я вийшов був зі свого дому й подався до замку, щоб охрестити дитину, дати їй ім’я й виконати покладений на мене обов’язок, але зустрів дорогою барона. «Ви даремно клопочетесь, пасторе, — сказав він мені, - наша дитина повинна бути без імені на цій землі. Ми вам не дамо хрестити за допомогою води земної церкви дитину, щойно освячену в небесному вогні. Ця дитина залишиться квіткою, ви не побачите її старіння, ви лише бачитимете, як вона проходитиме повз вас; ви існуєте, а вона живе; ви володієте зовнішніми чуттями, а вона ні, в неї все внутрішнє». Він виголосив ці слова якимсь надприродним голосом, який збентежив мене дужче, ніж вираз його обличчя, що випромінювало світло. Барон був схожий на ті фантастичні образи, якими нам уявляються апостоли, коли ми читаємо пророцтва Біблії. Але такі враження бувають не так уже й рідко в наших горах, де довгі сніжні зими викликають у нашому організмі дивні явища. Я спитав у нього, чому він так вирішив. «Мене провідав Сведенборг, я щойно розпрощався з ним, я дихав небесним повітрям», - відповів мені він. «Який у нього був вигляд, коли явився?» — спитав я барона. «Сведенборг був таким, яким я бачив його востаннє, незадовго до його смерті, в липні 1771 року, у Річарда Шерсміта, що мешкав у лондонському кварталі Клод-Бат-Філд. На ньому був ратиновий фрак зі сталевими ґудзиками, застебнутий жилет, біла краватка, на голові — та сама чудова перука з припудреними на боках локонами, що обрамлювала його широке осяйне чоло, яке так гармоніювало з вольовим і спокійним обличчям. Я впізнав ніс з розширеними, повними вогню ніздрями; знову побачив завжди всміхнені вуста, ті самі ангельські вуста, що з них прозвучали слова, які ощасливили мене: «До скорої зустрічі!» І я відчув сяйво небесної любові, - вів далі пастор. — Баронове обличчя випромінювало впевненість, і це відбирало в мене бажання сперечатися з бароном, я слухав його мовчки, баронів голос мав у собі щемке тепло, що зігрівало моє нутро; його вигляд зворушував моє серце, так само, як чийсь гнів збуджує наші нерви. Я ступав за ним мовчки й так прийшов до замку, де побачив безіменну дитину, що лежала на руках своєї матері. Серафіта почула мої кроки й підвела до мене голівку: очі в неї були зовсім не такі, як у звичайної дитини, щоб висловити своє враження від них, я мав би сказати, що вони вже бачили й мислили. Дитинство цього приреченого створіння супроводжувалося незвичайними обставинами нашого клімату. Впродовж дев’яти років наші зими були м’якші й літа довші, ніж звичайно. Це явище спричинило багато суперечок серед учених; їхні пояснення здалися достатніми академікам, зате вони викликали посмішку в барона, коли я йому розповів про них. Ніколи ніхто не бачив Серафіти голенькою, як це бачать іноді інших дітей; ніколи жоден чоловік і жодна жінка не торкалися її; вона жила ніким не займана біля маминих грудей і ніколи не плакала. Старий Давид вам це підтвердить, коли ви розпитаєте в нього про його господиню, до якої він, до речі, ставиться з таким захопленням, з яким ставився до святого ковчега той цар, чиє ім’я він носить. У дев’ятирічному віці дитина почала молитися: молитва — це сенс її життя, ви бачили її в нашому храмі на різдво, куди вона приходить сама-одна: там вона тримається на чималій відстані від інших людей. Якщо ця відстань не відділяє її від чоловіків, вона страждає. Тож Серафіта проводить більшість часу в замку. До речі, як вона там живе, ніхто не знає; Серафіта не з’являється на людях; всі якості, всі почуття в неї часто внутрішні; вона здебільшого перебуває, за словами письменників-папістів, у стані містичного споглядання, властивого першим усамітненим християнам, у яких жила традиція Христового слова. її розум, душа, тіло таке пречисте, як сніги на наших горах. У десять років Серафіта вже була така, якою ви тепер її бачите. Коли вона мала дев’ять років, її батько й мати померли, без мук, без очевидної недуги, лише перед цим назвали час, коли їх не стане. Серафіта стояла й спокійно дивилася на них, не виявивши ні смутку, ні душевного болю, ні радості, ні цікавості; батько й мати їй усміхалися. Коли ми прийшли забрати їхні тіла, Серафіта сказала: «Забирайте!» — «Серафіто, — мовив я до неї — саме так ми її називали, — невже вас не вразила смерть вашого батька й матері? Вони ж бо вас так любили!» — «Хіба вони повмирали? — відповіла вона. — Ні, вони залишилися в мені назавжди. Це нічого не означає», - додала вона, байдуже кивнувши на тіла покійників. Я бачив Серафіту втретє після її народження. В храмі важко її побачити, бо вона стоїть у затінку під колоною, де неможливо розгледіти її обличчя. Із служників цього дому залишився з того часу лише старий Давид, який, незважаючи на свої вісімдесят два роки, цілком упорується з обслуговуванням своєї господині. Дехто із жителів Ярвіса розповідав дивовижні речі про цю дівчину. їхні розповіді перейшли в досить тривкі легенди у краю, сповненому таємничості, і тоді я заходився вивчати «Трактат про чари» Йогана Віра й твори з окультних наук, де описуються так звані надприродні сили в людині, бажаючи знайти в них щось схоже на те, чим наділяли Серафіту.

— Отже, ви не вірите, що в ній є ті сили? — спитав Вільфрід.

— Я бачу в ній, — добродушно відповів пастор, — надзвичайно примхливу, зіпсовану батьками дівчину, вони запаморочили їй голову тими релігійними ідеями, про котрі я вам розповів.

Мінна легенько похитала головою, що означало заперечення.

— Бідолашна дівчина! — провадив пастор. — Батьки навіяли їй згубне возвеличення, що збиває з пантелику містиків, доводячи їх так чи інакше до божевілля. Вона дотримується дієт, що завдають чимало прикрощів Давидові. Цей добрий дідуган нагадує хирляву рослинку, що гнеться під найменшим вітром і розквітає під найслабкішим сонячним промінчиком. Його господиня, в якої він запозичив її незрозумілу мову, стала його вітром і сонцем; у його очах її ноги діамантові й чоло всіяне зорями; вона ходить, оточена сяйливим і білим повітрям; її голос супроводжує музика; вона володіє даром ставати невидимою. Попросіть у нього дозволу побачити її. Він вам відповість, що вона подорожує по зоряних землях. Важко повірити в такі казочки. Знаєте, всяке чудо так чи інакше нагадує історію про Золотий зуб. Отож ми маємо свій Золотий зуб у Ярвісі. Так, рибалка Дункер твердить, ніби він бачив то як вона пірнала у Фіорд, звідки виринала у вигляді гагари, то як вона ходила по хвилях під час шторму. Фергус, який випасає худобу на полонинах, розповідає, ніби в дощову погоду він бачив, що небо завжди було ясне над шведським замком і голубе над головою Серафіти, коли та виходила з дому. Багато жінок чують звуки величезного органа, коли Серафіта йде до храму, й цілком серйозно запитують у своїх сусідок, чи вони теж їх чують. А моя дочка, якою ось уже два роки захоплюється Серафіта, жодного разу не чула ні музики, не відчувала ні запаху неба, який, подейкують, наповнює повітря, коли вона проходить. Мінна, частенько повернувшись додому, розповідала, як ця дівчина наївно милується красою нашої весни; дочка приходила вся в пахощах, що їх виділяють перші паростки модрини, сосни або квіти, подихати якими вона ходила із Серафітою; але ж після такої довгої зими нема нічого природнішого за цю велику радість. Скажи, дочко, правда ж, що товаришування з цим демоном не має в собі нічого надзвичайного?

— Ці таємниці не належать мені, - відповіла Мінна. — Біля неї я знаю все, а коли опиняюсь далеко від неї, не знаю нічого; в її товаристві я перестаю бути сама собою, коли ж покидаю її, забуваю геть усе про те чарівне життя. Побачення з цим демоном схоже на сон, від якого в мене лишаються тільки ті спогади, на які вона виявляє свою волю. Я могла чути біля неї ту музику, про яку розповідають дружини Банкера та Еріксона, але певне, її забула, розлучившись із Серафітою; я могла відчувати біля неї небесні пахощі, бачити чудеса, про що більше не маю жодного уявлення, повернувшись додому.

— Мене дуже дивує, що, відколи я вас знаю, ви страждаєте біля неї, - сказав пастор Вільфрідові.

— Біля неї! — вигукнув чужинець. — Вона ніколи не дозволяла поцілувати себе, навіть доторкнутися до неї рукою; коли вона вперше подивилася на мене, її погляд викликав у мене ніяковість. Серафіта сказала: «Ласкаво просимо, ви ж бо мали сюди прийти». Мені здалося, що вона мене знає. Я здригнувся. Страх примусив мене вірити їй.

— А мене — любов, — докинула Мінна не почервонівши.

— Ви не глузуєте з мене? — спитав Бекер, добродушно засміявшись. — Чи ти, дочко, не уявляєш себе духом любові, а ви, пане, духом мудрості? Пастор випив склянку пива й не помітив, як Вільфрід здивовано зиркнув на Мінну.

— Киньмо жарти, — провадив священик. — Мені стало дуже прикро, коли я дізнався, що сьогодні ці дві навіжені зійшли на верхівку Фальбергу. Та, мабуть, дівчата перебільшують, вони, певне, піднялися на якийсь звичайний пагорб. Адже дістатись до вершини Фальбергу неможливо.

— Тату, — схвильовано сказала Мінна, — я ж бо перебувала під владою демона, коли сходила з ним на Фальберг.

— Ось що важливо, — сказав Бекер, — Мінна ніколи не обманює.

— Пане Бекер, — озвався Вільфрід, — запевняю вас, Серафіта так мене зачаровує, що мені бракує слів, щоб описати ці чари. Вона відкрила в мені таке, про що лише я сам міг знати.

— Сомнамбулізм! — сказав старий. — До речі, про багато подібних навіювань пише Йоган Вір як про явища, що їх можна пояснити і які колись спостерігалися в Єгипті.

— Дайте мені почитати теософські твори Сведенборга, — сказав Вільфрід, — я хочу пірнути в цю безодню світла, ви викликали в мене спрагу до них. Пан Бекер простяг томик Вільфрідові, який одразу ж почав читати. Було близько дев’ятої години вечора. Служниця принесла вечерю. Мінна приготувала чай. Повечерявши, всі взялися кожен до своєї справи — пастор читав «Трактат про чари», Вільфрід заглибився в томик Сведенборга, а дівчина заходилася шити, поринувши в свої спогади. Це були норвезькі посиденьки, тихий, задумливий вечір, сповнений квітів під снігом. Ковтаючи сторінки пророка, Вільфрід жив тільки своїми внутрішніми чуттями. Час від часу пастор напівсерйозно-напівсердито кивав на нього Мінні, яка сумовито всміхалася. Мінні здавалось, що їй посміхалося обличчя Серафітуса, яке ширяло в клубах диму, що огортали всіх їх трьох. Годинник вибив північ. З гуркотом відчинилися вхідні двері, у вузькому передпокої, що розділяв двоє дверей, почулися важкі квапливі кроки переляканого дідугана. Потім до світлиці зайшов Давид.

— Біда! Біда! — закричав він. — Ходіть до нас, ходіть усі! Там розгулялися нечисті сили! Вони у вогняних мітрах! Адоніси, вертумни та сирени! Вони спокушають її, так само, як спокусили на горі Ісуса. Ходіть прогнати їх.

— Упізнаєте мову Сведенборга? Мені нічого додати! — засміявся пастор.

Але Вільфрід та Мінна із жахом дивилися на старого Давида з розкуйовдженою сивою чуприною й розгубленими очима, в якого тремтіли припорошені снігом ноги, бо він прийшов сюди без лиж; до того ж старий був такий збуджений, ніби його пригнав сюди нестримний вітер.

— Що сталося? — запитала Мінна Давида.

— Нечисті сили хочуть знову заволодіти нею.

Почувши ці слова, Вільфрід закліпав очима.

— Ось уже майже п’ять годин вона стоїть, підвівши вгору очі й простягши руку; вона страждає й волає до Бога. Я ж не можу дістатись до неї, бо пекло виставило за вартових вертумнів. Вони звели залізний мур між нею та її старим Давидом. Як я доберусь до неї, якщо їй буду потрібен? Допоможіть мені! Ходіть помоліться!

Страшно було дивитися на розпач цього старого.

- Її оберігає Боже сяйво. Але що буде, як вона поступиться перед насильством? — щиро запитав він.

— Тихо! Не плетіть нісенітниць, Давиде! Зараз ми все перевіримо. Ми проведемо вас додому, — сказав пастор, — і ви побачите, що у вас нема ні вертумнів, ні дияволів, ні сирен.

— Ваш батько сліпець, — прошепотів Давид Мінні.

Вільфрід, на якого читання першого трактату Сведенборга, що його він устиг пробігти очима, справило глибоке враження, вже прив’язував до ніг у сінях лижі. Мінна теж враз зібралася. Вони залишили далеко позаду двох старих і самі кинулися до шведського замку.

— Ви чуєте потріскування? — спитав Вільфрід.

— То на Фіорді тріщить крига, — відповіла Мінна. — Наближається весна!

Вільфрід змовчав. Прийшовши на подвір’я, вони не відчули, що їм не хочеться заходити до будинку.

— Що ви думаєте про неї? — спитав Вільфрід.

— Яке сяйво! — скрикнула Мінна, що стояла перед вікном світлиці. — Ось він! Ось він! Боже мій, який він гарний. О, мій Серафітусе, візьми мене! Ці слова дівчина вигукнула подумки. Воно бачила Серафітуса, що стояв у тумані опалового кольору, який огортав його майже фосфоричне тіло.

— Яка вона гарна! — теж подумки скрикнув Вільфрід.

Цієї миті надійшов у супроводі Давида пан Бекер: він побачив свою дочку й чужинця перед вікном, наблизився до них, зазирнув у вікно до світлиці й сказав:

— Що ж, Давиде, вона молиться.

— Але ж, пане, спробуйте зайти.

— Навіщо турбувати того, хто молиться? — відказав пастор.

Цю ж мить від вікна відбилося проміння місяця, який здіймався над Фальбергом. Усі обернулися, збентежені цим природним явищем, що примусило їх здригнутися; та коли вони знову подивилися на Серафіту, вона зникла.

— От дивина! — сказав спантеличений Вільфрід.

— А я чую ніжні звуки! — озвалась Мінна.

— Що, що? — перепитав пастор. — Вона, безперечно, лягає в ліжко.

Давид зайшов до будинку. А решта троє мовчки поверталися назад; ніхто з них не міг збагнути того видіння: пан Бекер сумнівався в ньому. Мінна милувалася ним, а Вільфрід хотів ще дивитися на нього.

Вільфрідові було тридцять шість років. Хоч його постать мала досить незграбні пропорції, та всі разом вони створювали гармонію. Був він середнього зросту, плечистий, з широкими грудьми, короткою шиєю, як у тих людей, у кого серце близько до голови; чорне волосся в нього було густе й ніжне, карі очі горіли сонячним вогнем, засвідчуючи, з якою жадібністю його натура вбирала в себе світло, його чоловічим зворушливим рисам бракувало внутрішнього спокою, який звичайно вселяє в людей безхмарне життя, у них проявлялись невичерпність гарячих почуттів та інстинктивна непогамовність, так само, як його рухи виказували витонченість фізичної будови тіла, гнучкість розуму й непомильність їх взаємодії. Цей чоловік міг боротися з дикуном, чути, як і він, кроки ворога на чималій відстані в лісі, нюхом вловлювати його запах у повітрі й бачити на обрії сигнал друга. Спав він легким сном, як усі ті створіння, що не бажають бути заскочені зненацька. Вільфрідове тіло швидко звикало до клімату країн, куди закидало його бурхливе життя. Митці й вчені побачили б у цій статурі людський взірець: у ній усе було врівноважене — дія й почуття, розум і воля. На перший погляд, здавалося, Вільфрід належав до чисто інстинктивних істот, які сліпо вдовольняють свої матеріальні потреби, та насправді він уже з самої юності поринув у суспільне життя, з яким його тісно пов’язали почуття; навчання збагатило його розум, розмірковування загострили думку, науки розширили світогляд. Він вивчив суспільні закони, гру інтересів, що ґрунтуються на пристрастях, і, здавалося, ще в юні літа освоїв абстрактні поняття, на яких тримаються суспільства. Він корпів над книгами, в яких відображалися колишні людські діяння, потім проводив безсонні ночі у розкішних європейських столицях, прокидався не тільки в ліжку і, мабуть, спав на полі бою в ніч перед битвою й у ніч після перемоги; може, бурхлива молодість кидала його на верхній палубі якогось капорного судна через найконтрастніші країни планети, тому він спізнав сучасні людські діяння. Отже, Вільфрід знав теперішнє й минуле, дві історії — давню й сучасну. Багато таких самих людей, як Вільфрід, мали однаково могутні Руку, Серце й Голову; і так само, як і він, зловживали своєю потрійною владою. І хоч цей чоловік ще своїм тілом перебував близько від грішної частини людства, він, звісно, душею водночас належав до сфери, де головною силою є розум. Незважаючи на серпанок, що огортав його душу, в ньому проявлялися ті невимовні ознаки, що їх помічали лише очі чистих створінь — очі дітей, на чию невинність ще не вплинула жодна погана пристрасть, очі старого, який переборов свою невинність; ці ознаки виказували в ньому Каїна, в якому ще жила надія і який, здавалося, шукав виправдання на краю землі. Мінна бачила в цьому чоловікові славетного каторжника, а Серафіта знала його; обидві вони були «в захваті від нього й жаліли його. Звідки в них було це передчуття? Нічого надто простого або незвичайного не було в ньому. Тільки-но людина хоче проникнути в таємниці природи, де нема нічого таємничого, де тільки треба все побачити, вона помічає, що просте творить у ній чудеса.

— Серафітусе, — сказала одного вечора Мінна через кілька днів після приїзду Вільфріда до Ярвіса, — ви читаєте в душі цього чужинця, а на мене він справляє якесь невизначене враження. Мене кидає від нього то в жар, то в холод, ви, певне, знаєте причину, звідки беруться цей жар і холод, і скажіть мені це, адже ви знаєте все про нього.

— Еге ж, я дізналась про ці причини, — відповів Серафітус, опустивши на очі свої широкі повіки.

— Яким чином? — з цікавістю спитала Мінна.

— Я володію даром ясновидіння, — відповів він. — Ясновидіння — вид внутрішнього бачення, яке проникає скрізь, ти зможеш це зрозуміти тільки через порівняння. У великих містах Європи, де з’являються твори, в яких людська рука намагається відтворити духовний світ так само, як і фізичну природу, є талановиті люди, що виражають думки через мармур. Скульптор обтісує мармур, надає йому певної форми, вкладає в нього певний світ думок. Є мармур, який людська рука наділила властивістю виражати кращу чи гіршу рису людства, більшість людей бачать у ньому постать людини — та й годі, друга, значно менша частина людей, що перебувають на вищому щаблі свого розвитку, бачать втілені митцем у скульптуру думки й милуються її формою; але втаємничені в мистецтво цілком розуміють скульптора: бачачи його мармур, вони вловлюють у ньому цілий світ його думок. Вони і є князями мистецтва, вони носять у собі дзеркало, в якому відбивається природа з усіма своїми найменшими шерехатостями. Отож у мені є щось схоже на дзеркало, в якому відбивається духовний світ з усіма своїми причинами й наслідками. Я розгадую майбутнє й минуле, проникаючи в такий спосіб у людську самотність. «Як?» — знову ти мене спитаєш. Припусти, що мармур став тілом людини, що скульптор несе в собі почуття, пристрасть, ваду чи злочин, чесноти, гріх чи каяття, тоді ти зрозумієш, як я прочитала все в душі чужинця, хоч і не пояснюватиму тобі, що таке ясновидіння, адже щоб збагнути цю властивість, треба нею володіти.

Хоч Вільфрід належав до двох перших, таких різних категорій людства — до сильних і мислячих людей, але його зловживання, неспокійне життя й помилки часто приводили його до віри, бо сумнів має дві сторони: світлу й темну. Вільфрід увібгав цілий світ у свої дві форми — матерію і дух, щоб не перейматися прагненням до незвіданого, бажанням податися світ за очі, що охоплює майже всіх людей, які все знають, усе можуть і всього хочуть. Та ні його знання, ні дії, ні бажання не мали певного спрямування. Він так заповзятливо втікав від громадського життя, як великий грішник шукає монастиря. Вільфрід ніколи не відчував докору сумління, цієї чесноти слабкодухих. Докір сумління — це безсилля, що неодмінно знову спонукає людину до гріха. Тільки каяття — сила, воно — всьому вінець. Але мандруючи світом, з якого Вільфрід зробив собі монастир, він ніде не знайшов бальзаму для своїх ран, ніде не побачив природи, до якої міг би пригорнутись. Розпач висушив у ньому всі джерела бажання. Вільфрід належав до тих умів, які, сповнившись пристрастей, почувають себе сильнішими за ці пристрасті й більше не мають чого стискати в своїх обіймах; умів, які, опустивши нагоду очолити рівних собі, щоб розчавити під копитами своєї кінноти цілі народи, здобули б за будь-яку ціну здатність слугувати якійсь вірі: одне слово, він нагадував величну скелю, що марно чекає удару чарівної палички, після якого, певне, з неї забили б глибокі джерела. До Норвегії Вільфріда закинуло неспокійне життя шукача пригод, і тут, у Ярвісі, його захопила зима. Того дня, коли Вільфрід уперше побачив Серафіту, він зовсім забув усе своє минуле. Дівчина розбудила в ньому почуття, що їх, як він гадав, уже не можна було розбудити. Здавалося, з-під попелу пробилося останнє полум’я почуттів і розвіялося під першим подувом її голосу. Чи бодай комусь випадало колись відчути себе знову молодим і чистим після того, як він зачучверів у старості й погруз у нечистотах? Раптом Вільфрід покохав, як ніколи ще не кохав, покохав таємно, щиро, глибоко, пристрасно. Все єство його переповнював неспокій від самої думки побачити Серафіту. Чекаючи на неї, він подумки переносився в незвідані світи; він німів перед нею, вона зачаровувала його. Тут, під снігами, посеред крижин, виросла на своєму стеблі ця небесна квітка, яка розбуджувала обмануті досі його бажання й вселяла в нього свіжі думки, сподівання й почуття, що клубочаться довкола нас, щоб понести у далекі краї, як на символічних картинах, продиктованих художникам якимсь близьким духом, ангели несуть обранців у небеса. Небесний запах пом’якшував граніт цієї скелі, світло, наділене словом, наповнювало його божественними мелодіями, що супроводжують мандрівника в його дорозі до неба. Врїпивши чашу земної любові, чашу, яку його зуби вщент розтрощили, він помітив іншу дивовижну чашу, де мінилися хвилі, чашу, що збуджує спрагу до непогамовних утіх; до неї він припаде гарячими вустами, сповненими віри, яка анітрохи не примусить заіскритися кришталь. Вільфрід наштовхнувся на нездоланний мідний мур, якого шукав на землі. Тепер він стрімголов мчав до замку Серафіти, щоб освідчитись їй у коханні, яке підганяло його, наче бронзового вершника на казковому коні, вершника, нездатного нічим зворушитись, непохитного, який на прудкій тварині чомусь завжди стає важчим і квапливішим. Вільфрід ішов, щоб розповісти про своє життя і, розказуючи про свої промахи, описати велич душі своєї, змалювати руїни своїх пустель; та тільки-но він проходив через браму й опинявся у полі зору її очей, чия блискотлива синь не знала ніяких меж, він ставав спокійний і упокорений, наче лев, що, накинувшись на жертву на африканській рівнині, раптом сповнюється блаженства й угамовується. Вільфрід відкривав перед собою безодню, в яку падали його гарячкові слова й звідки лунав голос, що змінював його: він ставав хлоп’ям, шістнадцятирічним хлоп’ям, сором’язливим і боязливим перед дівчиною з ясним чолом, перед цією білою постаттю, чий незворушний спокій скидався на жорстоку байдужість людської справедливості. І ця битва припинялася тільки того вечора, коли нарешті вона самим поглядом приголомшувала його, немов шуліка, який, окресливши карколомні кола круг жертви, перш ніж понести до свого гнізда, примушує її заціпеніти. У наших душах точаться тривалі битви, межею яких є одне з наших діянь і які мовби становлять зворотний бік людства. Цей зворотний бік у Господніх руках, а лицьовий — у людських. Серафіта ще раз змогла довести Вільфрідові, що вона знає цей такий різноманітний зворотний бік, який є другим життям у більшості людей. Вона часто казала йому своїм голосом горлиці: «Навіщо вся ця лють?» — коли Вільфрід збирався заволодіти нею, Вільфрід мав удосталь сили і міг обурливо закричати, як він якось закричав у домі пана Бекера, де тільки розповідь цього старого його заспокоїла. Цей такий глумливий, такий брутальний чоловік нарешті побачив, як починало жевріти сяйво зоряної віри в його ночі; він запитував себе, чи, бува, Серафіта не є вигнанкою з вищих сфер, що перебуває в дорозі на батьківщину. Вільфрід не обожнював цієї норвезької лінії, що часто роблять коханці в усіх країнах, він вірив у її божественність. Але чому вона залишилася на дні цього Фіорду? Що вона тут робить? У його голові роїлися запитання, на які не було відповіді. А головне, як складуться взаємини між ними двома? Чому доля закинула його сюди? Серафіта була для нього тією непорушною, але легкою, мов тінь, мармуровою статуєю, якою щойно побачила її Мінна на краю безодні: Серафіта застигала так перед усіма безоднями, де ніщо її не могло зворушити, де вона й бровою не вела, де світло її зіниць і не миготіло. Отже, це було безнадійне кохання, але воно таїло в собі певну цікавість. З тієї миті, коли Вільфрід запідозрив ефірну природу в чаклунці, що розповіла йому про таємниці свого життя в гармонійних снах, він забаг підкорити її собі, взяти її і понести до неба, де, певно, на неї чекали. Він, може представляв би там Людство, Землю. Гордість, це єдине почуття, яке може довго надихати людину, робило б його щасливим за цей тріумф до кінця життя. Від самої цієї думки в його жилах закипала кров, калатало серце. Якщо ж Вільфрід не доможеться успіху, він її знищить. Цілком природно люди нищать те, чим не можуть заволодіти, заперечують те, чого не розуміють, зневажають те, чого прагнуть!

Наступного дня Вільфрід, стурбований думками, що їх йому навіяло незвичайне видовисько, свідком якого він став учора, вирішив поговорити з Давидом, тож він і прийшов до старого служника під тим приводом, ніби хотів розпитати, як почуває себе Серафіта. Пан Бекер подумав, що сердешний Вільфрід поводиться по-хлоп’ячому, а чужинець сподівався, що його інтуїція допоможе йому бодай трохи відкрити для себе правду з потоку слів старого служника.

У Давида було непорушне невиразне обличчя вісімдесятирічного дідугана: з-під сивої чуприни виднілося чоло, на якому зморшки утворювали брезклі складки, а щоки позападали, скидаючись на дно пересохлих потоків. Здавалося, його життя таїлося в самих тільки очах, де жеврів вогник, одначе це світельце мовби пробивалося крізь хмари й мало в собі ту саму розгубленість, що її має очманіла нерухомість сп’яніння. Його важкі, повільні рухи виказували холодність його віку, що передавалася кожному, хто довго дивився на нього, бо він володів силою викликати оціпеніння. Вільфрідова скута свідомість прокидалася тільки тоді, коли він чув чийсь голос, когось бачив, згадував свою кохану. Ця свідомість була душею цього матеріального осколка. Побачивши самого Давида, ви неодмінно подумали б, що перед вами небіжчик, — невже то з’являлася Серафіта й розмовляла, невже то була вона? — що з могили вставав мрець і до нього поверталися рухи та дар мови. Ніде й ніколи не вдасться побачити таких висушених кісток, що їх Господній подих має оживити в долині Йосафата, ніколи ніхто не відтворював такого апокаліптичного образу краще за цього Лазаря, що його весь час викликає зі склепу до життя голос дівчини. Постійно алегорична, часто незрозуміла Давидова мова ставала на перешкоді жителям села розмовляти з ним, але вони цінували в ньому цей його спантеличений дух, що інстинктивно викликає захоплення в людей. Вільфрід застав Давида в першій кімнаті, де той дрімав біля грубки. Наче собака, що впізнає друзів дому, старий підвів очі, побачив чужинця, але й не ворухнувся.

— Ну де вона? — спитав Вільфрід у старого, сідаючи біля нього.

Давид помахав рукою в повітрі, мовби намагаючись зобразити політ птаха.

— Вона більше не хворіє? — запитав Вільфрід.

— Тільки освячені небом створіння вміють так страждати, що страждання не зменшує їхньої любові, це і є ознакою справжньої віри, — поважно відповів старий, так само як на випробуваному інструменті музикант бере навмання якусь ноту.

— Хто вам сказав ці слова?

— Дух.

— Що з нею сталося вчора ввечері? Чи подолали ви вертумнів, які стояли на чатах біля неї? Чи просковзнули поміж мамонів?

— Еге ж, — коротко відповів Давид, мовби прокинувшись.

Здавалося, з глибини його душі пробилося світельце, розвіявши туман, що застеляв йому очі, і вони засяяли, наче орлині очі, засвітилися розумом, наче очі поета.

— Що ви побачили? — запитав Вільфрід, здивований цією раптовою зміною.

— Я побачив тіло й кров Господні, я почув голос духа речей, побачив бунт злих духів і чув слова добрих духів. На Землю спустилися сім демонів і сім архангелів. Архангели дивилися на неї здалеку, із серпанку. Демони підійшли ближче, вони сипали іскри й пританцьовували. Прилетів на перламутровій мушлі Мамон, ВІН мав вигляд голої вродливої жінки; білина його тіла страшенно вилискувала, — я ніколи не бачив таких чудових людських форм, — і він сказав їй: «Я — Утіха, і ти заволодієш мною!» Примчав на своїй колісниці монарха зміїний князь Люцифер в образі людини, гарної, мов ангел, і він мовив їй: «Людство тобі слугуватиме!» Приплинула Морська Хвиля, загорнута в зелену мантію, ця цариця скнар, яка ніколи не повертає того, що забирає, вона розкрила свої груди, показала скриньку з діамантами, висипала ці скарби й запропонувала їх їй; потім за нею накотилися сапфірові та смарагдові хвилі, наноси яких, залишившись після їхнього відпливу на березі, заворушилися й заговорили; найкраща серед перлин розгорнула крила, схожі на крила метелика, засяяла, розсипала довкола мелодії морської музики й сказала Серафіті: «Ми обидві доньки страждання, ми сестри, зачекай на мене, ми вирушимо разом, мені треба тільки стати жінкою». Прилетів птах з орлиними крильми та лев’ячими лапами, жіночою головою і кінським тулубом, упав перед нею, полизав їй ноги, навіщувавши її улюбленій доньці сімсот щедрих літ. До її колін припала найбоязливіша дитина, яка заплакала й сказала їй: «Ти покинеш мене, кволу й хвору? Залишся, мамо моя!» Ця дитина гралася з іншими дітьми, ширячи в повітрі млявість, і небо прислухалося до її стогону. Пречиста Діва з чистим голосом заспівала свої пісні, що розслаблюють душу. Східні царі прийшли зі своїми рабами, арміями й дружинами; поранені попрохали в неї допомоги, нещасні простягли руку: «Не покидайте нас! Не покидайте нас!..» Навіть я закричав: «Не покидайте нас! Ми любимо вас, залишіться». Порозкривалися квіти, огорнувши її своїми пахощами, й сказали: «Залишіться!» З Юпітера зійшов велет Енаким, привівши з собою золотошукача та його друзів, а також духів зоряних земель, що приєдналися до нього, і всі разом сказали: «Ми належатимемо тобі сімсот літ». Нарешті спішилася зі свого білого коня Смерть і мовила: «Я коритимусь тобі!» Всі вони кинулися до її ніг, заповнили велику рівнину й закричали: «Ми тебе виплекали, ти наша дитина, не покидай нас!» З Червоних Вод вийшло Життя й сказало: «Я не покину тебе!» А що Серафіта мовчала, то воно заблищало, наче сонце, скрикнувши: «Я світло!» «А ось і світло!» — відповіла Серафіта, показавши на хмари, де ворушилися архангели; але вона була стомлена. Бажання розслабило її нерви, тож вона тільки вигукнула: «О Боже мій!» Скільки разів ангельські духи, сходячи на гору й майже вже дістаючись до її вершини, натрапляли на каміння, яке котилося вниз і знову скидало їх у безодню. Всі ці полеглі духи милувалися її стійкістю; вони хором мовили їй, плачучи: «Мужайся!» Нарешті вона подолала Бажання, що накинулося на неї в усіх формах і в усіх видах. Серафіта не переставала молитися, і коли вона підвела очі, то побачила ступню ангела, що злітав назад у небеса.

— Вона побачила ступню ангела? — перепитав Вільфрід.

— Так, — відповів старий.

— А може, вона розповіла вам свій сон? — спитав Вільфрід.

— То був надто серйозний сон, як мрія вашого життя, — відповів Давид, — я теж його бачив.

Спокій старого служника приголомшив Вільфріда, він покинув замок, запитуючи себе, чи ці дивовижні видіння не нагадували видіння, описані Сведенборгом у творах, що їх він прочитав напередодні.

«Якщо духи справді існують, то вони повинні діяти», - думав Вільфрід, заходячи до священикового дому, де застав пана Бекера на самоті.

— Шановний пасторе, — сказав Вільфрід, — ми бачимо перед собою тільки Серафітину зовнішність, причому зовнішність непроникливу. Не майте мене за божевільного чи за закоханого: переконання не слід ставити під сумнів. Сприйміть мою віру як наукову гіпотезу й постарайтеся все збагнути. Завтра ми сходимо до неї разом.

— Ну й що? — спитав пан Бек ер.

— Якщо її очі ігнорують простір, — провадив Вільфрід, — якщо її думка — це розумний зір, що дозволяє їй побачити всю сукупність речей і пов’язати їх із загальною еволюцією світів; якщо, словом, Серафіта знає й бачить усе, то посадовимо цю ворожку на її таган і примусимо цю невблаганну орлицю, погрожуючи їй, розгорнути свої крила! Ви допоможете мені? Мене пече якийсь вогонь, я хочу загасити його або дати йому змогу спалити мене дотла. Нарешті я відкрив для себе жертву, я прагну її.

— Вам нелегко буде досягти перемоги, бо ця сердешна дівчина…

— Що ця сердешна дівчина?.. — перепитав Вільфрід.

— Божевільна, — мовив пастор.

— Я не заперечую її божевілля, але не заперечуйте її вищості. Шановний пане Бекер, вона часто викликала в мене ніяковість своєю ерудицією. Вона багато подорожувала?

— Від свого будинку до Фіорду.

— Вона не виїздила звідси! — скрикнув Вільфрід. — Може, багато прочитала?

— Ані сторінки, ані рядочка! Тільки я у Ярвісі маю книги. Ось перед вами твори Сведенборга, єдині книжки, що колись були в замку. Вона ніколи не брала до рук жодної з них.

— Ви пробували бодай раз поговорити з нею?

— Про що ж?

— Ніхто не жив з нею під її дахом?

— Вона не мала інших друзів, крім Мінни й вас, жодного іншого служника, крім Давида.

— Ніхто з нею не розмовляв про науку й мистецтво?

— Ніхто! — відповів пастор.

— Що б ви подумали, коли б почули, що Серафіта зі знанням справи розмірковує про науку й мистецтво, як це вона робила в моїй присутності?

— Що ця дівчина, мабуть, набула за роки мовчанки тих властивостей, які мав Аполлоній Тіанський та багато так званих чаклунів, яких спалила інквізиція, не бажаючи миритися з іншою точкою зору.

— Що б ви подумали, коли б вона розмовляла арабською мовою?

— В історії медичних наук є чимало прикладів, коли дівчата розмовляли не знайомими їм мовами.

— Що ж робити? — спитав Вільфрід. — Вона знає такі факти з мого життя, які відомі лише мені самому.

— Побачимо, чи вона розгадає мої думки, якими я ні з ким не ділився, — сказав пан Бекер.

Зайшла Мінна.

— Ну, доню, що з твоїм демоном?

— Він нездужає, тату, — відповіла дівчина, привітавшись із Вільфрідом. — Цілу ніч його оточували перевдягнені у штучні шати людські пристрасті й розгортали перед ним небачені світські втіхи. Але ви називаєте це казочками.

— Гарні казочки для того, хто їх читає в своєму мозку, казочки, схожі на ті з «Тисячі й однієї ночі», - сказав пастор усміхаючись.

— Хіба сатана, — запитала вона, — не підняв Спасителя на верхівку храму, показавши йому внизу різні народи?

- Євангелісти не зовсім добре звірили копії Святого письма, які існують у багатьох варіантах, — відповів пастор.

— Ви вірите в реальність цих видінь? — звернувся Вільфрід до Мінни.

— Хіба можна засумніватися, коли слухаєш його?

— Його? — спитав Вільфрід. — Кого саме?

— Того, хто там живе, — відповіла Мінна, показавши на замок.

— Ви говорите про Серафіту? — здивовано спитав чужинець.

Дівчина опустила голову, кинувши на нього цукавий погляд.

- І ви теж жартуєте з того, що я плутаюсь у своїх думках, — мовив Вільфрід. — Хто вона? Що ви думаєте про неї?

— Те, що я відчуваю, пояснити не можна, — відповіла Мінна, червоніючи.

— Ви збожеволіли! — скрикнув пастор.

— До завтра! — сказав Вільфрід.