Серафіта

І СЕРАФІТУС

Хіба можуть не зачарувати будь-кого, хто кине свій погляд на карту узбережжя Норвегії, химерні зазубрини, довге гранітне мереживо материка, де без упину стогнуть хвилі північного моря? Хто не мріяв побачити величний краєвид, що відкривається на ці береги без піску, на ці численні бухти, гавані, на різноманітні затоки, що є неприступними безоднями? Хіба не правда, що природі завжди подобалося відтворювати незгладимими ієрогліфами життя норвежців, надаючи цим берегам обрисів ребер велетенської рибини? Адже рибальство становить тут основу торгівлі й дає майже всі харчі цим небагатьом людям, що приросли, мов мох, до безплідних скель. Тут, на чотирнадцятому меридіані, насилу набереться якихось сімсот тисяч душ. Завдяки безславним небезпекам, постійним снігам, що їх зберігають для мандрівників шпилясті гори Норвегії, вже сама назва якої кидає вас у холод, їхня величава краса, лишившись незайманою, буде співзвучною з ще недоступною для поезії красою людських створінь, що увібрали в себе цю красу. Ось історія всього цього.

Одна з таких заток, звичайна ущелина з гагарячими вічками, настільки відкрита, що море не зовсім замерзає в цій кам’яній в’язниці, де воно вирує; місцеві жителі називають цю вузьку затоку Фіордом — словом, яке майже всі географи постаралися запозичити у свої мови. Незважаючи на схожість цих каналів між собою, кожен з них має свій особливий вигляд: скрізь море заглиблюється в їхні тріщини, але всюди скелі по-різному порозколювалися, і бурхливі безодні між ними кидають виклик найдивовижнішим геометричним фігурам: ось на закрайку цієї скелі утворилися зубці, наче в пилки, а он тій з надто пласкими верхівками не завдають шкоди ні сніг, ні пишні чубчики північних ялиць; трохи далі двигтіння землі округлило химерну звивину — гарну улоговину, на якій уступами ростуть дерева з чорним оперенням. Ви можете назвати цю країну морською Швейцарією. Одна з таких заток лежить між Дронтгеймом та Крістіанією, її називають Стрьомфіордом. Хоча Стрьомфіорд не найкращий на тлі цього краєвиду, але він принаймні має ту перевагу, що ввібрав у себе всю земну пишноту Норвегії і послужив театром, де відбулися сцени однієї справді небесної історії.

На перший погляд, Стрьомфіорд нагадує вимиту морем воронку. Прохід, який до неї пробили хвилі, викликає в уяві затяту боротьбу між океаном та гранітом — цими двома однаково могутніми силами творіння: одна своєю непохитністю, а друга своєю настирливістю. Доказом цього можуть бути кілька дивовижних за формою рифів, що перегороджують вхід суднам. Безстрашні норвезькі діти стрибають у деяких місцях зі скелі на скелю, не боячись безодні завглибшки зі сто туаз і завширшки з шість футів[1]. Онде перекинутий упоперек крихкий і гойдливий шмат гнейсу з’єднує дві скелі. А ось тут мисливці чи рибалки поклали над урвищем замість мосту кілька ялиць, з’єднавши круті береги, в глибині між якими безперестану завиває море. Цей небезпечний перешийок, петляючи, звертає праворуч, де наштовхується на гору заввишки з триста туаз над рівнем моря; її підніжжя схоже на стрімку лаву завдовжки з півмилі, непохитний граніт якої починає дробитися, тріскати й округлюватися лише на висоті двісті метрів над водою. Тож море, з шаленством вриваючись у цей перешийок, з таким самим шаленством за силою інерції відкочується від цієї гори до протилежного берега, якому відбійні хвилі надали м’яких обрисів. У глибині Фіорд закриває брила гнейсу, поросла лісом, звідти дзюркоче водоспадом річечка; коли починають танути сніги, ця річечка перетворюється на могутню широчезну ріку, що з гуркотом котиться вниз, несучи з собою ледь помітні в хвилях старі ялиці й вікові модрини. Пірнаючи із запаморочливою силою в глибину затоки, ці дерева невдовзі спливають на поверхню, збиваються докупи, утворюючи острівці, які вода викидає на лівий берег, а там жителі невеличкого села підбирають їх — потрощені, потріскані, - а якщо деякі з них і лишаються цілими, то все одно вони допливають сюди без кори й без гілля. Гора, на підніжжя якої навалюються морські хвилі, а на верхівку — північні вітри, називається Фальбергом. її гребінь, постійно огорнутий сніговою та крижаною мантією, най стрімкіший у Норвегії; хоч він заввишки тільки тисячу вісімсот футів, але через близькість Північного полюса на ньому панує такий самий холод, як на найвищих горах землі. Стрімка з боку моря, ця скеля полого спадає на схід, збігаючи уступами до річки Сіг, але й на цих уступах холод дозволяє рости лише вересу й кволим деревцям. Та частина Фіорду, де з підніжжя лісу котиться вниз водоспад, називається Сігдалген — назва ця походить від назви річки Сіг. Вигин навпроти уступів Фальбергу — долина Ярвіс, гарний краєвид, над яким здіймаються пагорби, порослі ялицями, модринами, березами, подекуди дубами й буками, — це найрозкішніший, найбарвистіший килим, що його північна природа простелила на своїх суворих скелях. Тут легко вловити ту межу, за якою зігріту сонячним промінням землю починають обробляти й проростає рослинність норвезької флори. В цьому місці затока досить широка, і море, відбившись від Фальбергу, з передсмертним стогоном накочується на останню відногу цих пагорбів — берег, ледь помітно обрамлений дрібним піском, усіяний слюдою, гарними камінцями, порфіром, мінливою мармуровою рінню, принесеною сюди зі Швеції водами річки, морською піною, мушлями й водоростями, що їх нагнали в затоку бурі чи то з півночі, чи то з півдня.

Біля підніжжя пагорбів Ярвіс розкинулося село, яке утворюють дві сотні дерев’яних будиночків, де живуть люди, загубившись тут, наче в лісі бджолині вулики; вони, не зростаючи й не зменшуючись чисельно, щасливо скніють, шукаючи собі пожитку серед дикої природи. Замкнуте існування цього села легко пояснити. Мало хто зважується пробиратися поміж рифами до узбережжя й рибалити тут, норвежці здебільшого ловлять рибу біля менш небезпечних берегів, у цьому фіорді цілком удосталь риби, щоб місцеві жителі могли прогодуватися; пасовиська на долинах їм дають молоко й масло, до того ж на кількох чудових полях вирощують жито, коноплю, овочі, що їх вони вміють оберігати від різкого холоду й від короткої, але жахливої спеки; в цій подвійній боротьбі норвежець виявляє неабияку спритність. Брак шляхів сполучення на суходолі, де практично дороги не прокладені, й на морі, де тільки легкі човни можуть пробратися через морські ущелини Фіорду, не дають їм змоги збагатитися, скориставшись зі свого лісу. Потрібні були б величезні кошти, щоб розчистити фарватер затоки й відкрити шлях у глибину суходолу. Дорога з Крістіанії до Дронтгейма огинає весь Стрьомфіорд, перетинає Сіг через міст, прокладений за багато миль вище від водоспаду; схил між долиною Ярвіс та Дронтгеймом поріс величезними непрохідними лісами, а Фальберг відділяють від Крістіанії нездоланні безодні. Мабуть, село Ярвіс могло б підтримувати сполучення з центральною Норвегією та Швецією по річці Сіг, але щоб налагодити зв’язок з цивілізацією, Стрьомфіорду потрібен був би геній. І справді, такий геній з’явився; це був поет, віруючий швед, який помер, захоплено милуючись красою цього краю, наче найкращим витвором Творця.

У наші часи люди, що їх досвід наділив внутрішнім сприйняттям, яке швидко й послідовно всотує в себе, наче з полотна художника, найбільш контрастні краєвиди землі, легко можуть охопити своїм поглядом усю сукупність Стрьомфіорду. Мабуть, тільки вони зуміють пробратися між покрученими рифами перешийка, де вирує море, проплисти на його хвилях уздовж вічних уступів Фальбергу, білі піраміди якого сягають хмарок у завжди перлинно-сірому небі, милуватися гарним плесом затоки, слухати шум Сігу, що котиться вниз довгими струмками й падає на дивовижне скупчення безладно розкиданих дерев, що то стирчать, то ховаються між брилами гнейсу, потім перепочити на мальовничому лоні, яке відкривають присадкуваті пагорби Ярвіса, де буяє багатюща північна рослинність: онде похилилися стрункі, мов дівчата, берези, а там задумливо стоять вікові, із замшілими стовбурами буки; серед чорних ялиць та ланд пурпурового й з різноманітними відтінками вересу проступають усі контрасти зелені й мінливої білини; і нарешті — всі барви, всі пахощі цієї дивовижної, ще непізнаної флори. Окиньте поглядом пропорції цих амфітеатрів, пориньте в хмари, сховайтесь у заглибину між скелями, де перепочивають акули, то вам не захочеться думати ні про багатство, ні про поетичність цієї норвезької місцевості! А чи ваша думка могла б бути така неосяжна, як океан, що омиває цей край, така примхлива, як фантастичні фігури, що їх утворюють тутешні ліси, хмари, тіні й переливи світла? Бачите над узбережними луками, на останній складці землі, яка петляє попід високими пагорбами Ярвіса, дві-три сотні будиночків, вкритих невером — своєрідним покриттям із березової кори? Будиночки зовсім ветхі й пласкі, схожі на розкиданих вітром по листку шовковиці шовкопрядів. Над цими скромними, тихими оселями височіє простенька церква, що так гармоніює з убогістю села. З тильного боку церкви простягся цвинтар, трохи далі стоїть будинок священика. А ще вище, на горбку, видніє єдина тут кам’яниця, яку місцеві жителі назвали шведський замок. І справді, за тридцять років до того, як почалася ця історія, сюди зі Швеції приїхав один багач і, поселившись у Ярвісі, намагався ще дужче забагатіти. Цей будинок, споруджений з метою спонукати місцевих жителів збудувати й собі такі самі оселі, привертав до себе увагу своєю міцністю й довколишнім муром, таким рідкісним у Норвегії, де, незважаючи на силу-силенну каміння, для всіх огорож використовують тільки дерево, яким обносять навіть поля. Отак захищений від снігу, будинок височів на горбку посеред просторого подвір’я. Над його вікнами нависали дашки, своєрідні незвичайні виступи, що спиралися на товсті обтесані ялинові стовпи, які надають північним спорудам архаїчного вигляду. З-під цих дашків дуже легко можна було побачити дику голизну Фальбергу, порівняти неосяжне плесо моря з крихітною пінистою затокою, послухати шум широкої течії Сігу, що здалеку здавалася непорушною, хоч вона й спадала в свою гранітну чашу, обрамлену північним глетчером; нарешті можна окинути поглядом увесь краєвид, де відбудуться надприродні й водночас прості події цієї історії.

Зима з 1799 на 1800 рік була одна з найлютіших, які запам’яталися європейцям; Норвезьке море цілком покрилося кригою у фіордах, що звичайно через могутні прибої не замерзають. Сильний вітер, схожий на східні іспанські вітри, зовсім змів сніг із криги в Стрьомфіорді, скинувши його в глибини затоки. Вже давно жителі Ярвіс не мали змоги бачити взимку, як у дзеркальній гладіні вод відбиваються барви неба — це дивовижне видовище між горами, уступи яких стиралися під товстими шарами снігу й найстрімкіші гребені й найглибші лощинки утворювали лише ледь помітні складки на величезній туніці, накинутій природою на цей краєвид, о цій порі край сумний і монотонний. Довгі струмені води Сігу, що враз замерзли, описували над водоспадом величезну дугу, під якою місцеві жителі могли знайти захисток від вихорів, коли б хтось з них наважився вирушити в мандрівку по цьому краю. Одначе небезпеки, що їх таїли в собі найкоротші подорожі, тримали вдома найбезстрашніших мисливців, бо вони боялися, що не зможуть розпізнати вузькі стежки, які промчали понад безоднями, в ущелинах та по схилах. Тож жодному створінню не подобалася ця біла пустеля, де владно панував північний вітер, час від часу завиваючи. Майже постійно сірувате небо надавало озеру брунатно-сталевих відтінків. Може, подеколи над цією пусткою безкарно пролітала стара гагара, огорнута тим теплим пухом, під периною з якого леліють свої мрії багаті люди, що й гадки не мають, на які небезпеки тепер наражається це пір’я; та цього птаха, схожого на бедуїна, що самотньо долає африканські піски, не видно й не чути: в холодному повітрі, позбавленому звукопровідних властивостей, не відлунюють ні свист його крил, ні веселі крики. А втім, чиї живі очі могли б витримати сяйво цієї безодні, всіяної сліпучими кристалами, й відблиски снігу, що міниться на верхівках гір усіма барвами веселки під промінням блідого сонця, яке час від часу виринає з туману, наче ревнива людина, що, помираючи, озирається на все своє життя? Часто, коли сірі хмари, пропливаючи, гнані вітром, над горами й ялицями, затягували небо потрійним саваном, земля за браком небесного світла сама себе освітлювала. Тут сходилися всі сили холоду, що вічно панує на полюсі й головна риса якого — царська тиша, в котрій живуть абсолютні монархи. Всяка крайність приховує в собі імовірність заперечення й симптоми смерті; хіба життя не боротьба двох сил? Тут ніщо не зраджує життя. Тільки одне могуття — непродуктивна сила морозу — царює без суперечностей. До цього німого басейну, огорнутого туманом упродовж трьох коротких пір року, коли природа квапиться зродити жалюгідний врожай, необхідний для життя цього терпеливого народу, не долинав шум розбурханого відкритого моря. Кілька високих ялиць здіймали свої чорні піраміди, переобтяжені сніговими гірляндами, і їхнє гілля з опущеними бородами доповнювали жалобу цих верховин, на яких вони скидалися на коричневі цятки. Кожна родина лишалася в затишку свого старанно зачиненого будиночка, забезпеченого галетами, топленим маслом, сушеною рибою, продуктами, якими вона запаслася заздалегідь на сім зимових місяців. Ледве було видно, як над цими оселями курився дим. Майже всі вони були поховані під снігами, від тягаря яких їх оберігали довгі, дошки, що, відходячи від даху, спиралися на чималій відстані на міцні стовпи, утворюючи криту стежку довкола будинку. Впродовж цих жахливих зим тут жінки тчуть і фарбують вовняне сукно або полотно, з яких шиють собі одежу, а більшість чоловіків читають або поринають у ті дивовижні роздуми, що породжують глибокі теорії, містичні мрії півночі, її вірування, її таке ґрунтовне вивчення, наче з допомогою зонда, якоїсь із наук; напівчернечі звичаї, що примушують душу розмовляти саму з собою, шукати в собі поживу й роблять із норвезького селянина таке незвичне створіння серед європейського населення. Тож саме в такому стані перебував Стрьомфіорд у середині травня в перший рік дев’ятнадцятого сторіччя.

Одного ранку, коли сонце осявало цей краєвид, запалюючи в ньому вогні недовговічних діамантів, утворених внаслідок кристалізації снігу й криги, двоє людей завернули до затоки, перетнули її, пройшли попід Фальбергом і піднялися його уступами на саму верхівку. Були це дві живі істоти чи дві стріли? Той, хто побачив їх на цій висоті, сприйняв би їх за дві гагари, що разом летять у грозових хмарах. Жодному найзабобоннішому рибалці, жодному найбезстрашнішому мисливцеві й на думку не спало б, що двоє людей здатні пройти по ледь окресленій лінії гранітного схилу, де ця пара ковзала з неймовірною спритністю, притаманною сновидам, що, забувши про власну вагу й небезпеку, яка загрожувала їм при необережному русі, бігають по краю дахів, зберігаючи рівновагу завдяки якійсь невідомій силі.

— Зупини мене, Серафітусе, — сказала бліда дівчина, — дай перевести дух. Я маю дивитися тільки на тебе, видряпуючись на стіни цієї безодні, інакше що зі мною буде? Я ж бо тільки тендітне створіння, я стомила тебе?

— Ні, - сказала особа, на руку якої вона спиралася. — Ходімо далі. Мінно, місце, де ми перебуваємо, не настільки надійне, щоб на ньому можна було зупинятися.

І знову засвистіли на снігу довгі дошки, прив’язані до їхніх ніг, і обоє вони дісталися на перший цоколь, що його випадок подарував їм на схилі цього урвища. Особа, яку Мінна назвала Серафітусом, сперлася на правий каблук, підіймаючи дошку завдовжки з туазу й завширшки з дитячу ступню, що була прив’язана до її черевика двома пасочками з акулячої шкури. Ця дошка, завтовшки зо два пальці, була обклеєна оленячою шкурою, шерсть якої, настовбурчившись на снігу, зупинила Серафітуса, він відвів ліву ногу разом з прив’язаною до неї лижвою завдовжки зо дві туази, втомлено розвернувся, схопив свою боязку супутницю, підняв її, незважаючи на довжелезні лижі на її ногах, і, змівши полою своєї шуби сніг з уступу скелі, посадовив на неї дівчину.

— Тут ти. Мінно, в повній безпеці, можеш собі досхочу потремтіти.

— Ми вже піднялися на третину Крижаної шапки, — сказала дівчина, дивлячись на гору, яку вона назвала тим ім’ям, під яким ця гора була відома в Норвегії. - я сама ще не вірю в це.

А що Мінна засапалась і не могла більше розмовляти, вона всміхнулася Серафітусові, який, не відповідаючи, поклав руку їй на серце й прислухався до його швидкого калатання, що нагадувало пурхання наполоханого пташеняти.

— Воно б’ється так швидко в мене й тоді, коли я не біжу, — сказала вона.

Серафітус похилив голову, не виказуючи ні зневаги, ні байдужості. Незважаючи на граціозність, що надала цьому його рухові деякої ніжності, в ньому не вловлювалося ні найменшого заперечення, яке в жінки скидалося б на чарівне кокетство. Серафітус міцно стиснув дівчину у своїх обіймах. Мінна прийняла ці пестощі за відповідь на її слова й далі роздивлялася його. Тієї миті, коли Серафітус підвів голову, відкинувши назад нетерпеливим рухом золотаві кучері свого чуба, він побачив, як очі його подруги засяяли щастям.

— Так, Мінно, — сказав він голосом підлітка, у батьківських нотках якого було щось чарівне, — дивись на мене, не опускай очей.

— Чому?

— Хочеш знати? Тоді спробуй.

Мінна жваво зиркнула собі під ноги й ураз скрикнула, немов дитина, що набрела на тигра. її охопив жах перед безоднею, їй досить було тільки раз поглянути вниз, щоб отак перелякатися. Фіорд, ревнивий до своєї жертви, володів гучним голосом, яким оглушував її мовби для того, щоб неодмінно її проковтнути, ставши між нею самою та життям. По спині дівчини від голови до ніг пробіг болісний трепет, який наповнив її нерви нестерпним теплом, загуготів у жилах і паралізував руки й ноги струмом, схожим на той, що запускає в дію торпеду. Неспроможна чинити опір. Мінна відчула, як невідома сила прикувала її погляд до підніжжя уступу, де, здавалося, вона побачила страховисько, що метало на неї всю свою злість, чудовисько, магнітні очі якого зачакловували її і роззявлена паща трощила жертву, перш ніж її проковтнути.

— Я помираю, любий Серафітусе, покохавши в житті тільки тебе одного, — сказала дівчина й зробила мимовільний рух, ніби хотіла кинутися вниз. Серафітус легенько подув їй на чоло й у вічі. Нараз у Мінни, наче в мандрівника, що набирається свіжих сил після купелі, лишилися тільки спогади від різкого болю, який уже розвіяло Серафітусове лоскітливе дихання; воно так швидко перейняло все її тіло й наповнило його бальзамовими пахощами, що від нього навіть здригнулося повітря.

— Хто ж ти такий? — спитала Мінна з почуттям легкого страху. — О, знаю, ти — моє життя… Як ти можеш дивитися в цю безодню, не помираючи від жаху? — спитала вона перегодя.

Серафітус залишив Мінну, що прикипіла до граніту, а сам, схожий на тінь, підійшов до краю уступу, звідки його погляд поринув на дно Фіорду, кидаючи виклик запаморочливій глибині; тіло його не гойднулося, чоло зосталося біле й незворушне, наче в мармурової статуї: безодня проти безодні.

— Серафітусе, якщо ти мене кохаєш, вернись сюди! — заволала дівчина. — Небезпека, яка загрожує тобі, знову наганяє на мене страх… Хто ж ти такий, звідки в тебе у такому юному віці та нелюдська сила? — спитала вона, знову опинившись в його обіймах.

— Ти ж бо безстрашно дивишся на ще більші простори, — відповів Серафітус.

І ця дивна істота показала їй піднятим пальцем на голубий ореол між хмарами, що розступилися, залишивши світлий простір над їхніми головами, де цілий день за ще непоясненим атмосферним законом видно зорі.

— Яка різниця! — сказала вона всміхнувшись.

— Маєш рацію, — відповів він, — ми народилися для того, щоб тяжіти до неба. Батьківщина, як материнське обличчя, ніколи не лякає дитини. Його голос зворушив супутницю, що стояла мовчки.

— Ну йди, — сказав Серафітус.

Обоє вони рушили по ледь помітних стежках, що підіймалися вгору, долаючи уступ за уступом, злітаючи з поверху на поверх, зі стежки на стежку із швидкістю, властивою арабському коневі, цьому птахові пустелі. Через кілька хвилин вони дісталися до зітканого з трави, моху й квітів килима, на який ще ніхто не сідав.

— Який гарний селер! — вигукнула Мінна, назвавши цей моріжок так, як його називають у її краї. — Та звідки він узявся на цій висоті?

— Справді, тут не росте норвезька флора, — відповів Серафітус. — А якщо й трапляються окремі травинки й квіти, то тільки завдяки цій скелі, що захищає їх від полярного вітру… Поклади, Мінно, це стебельце собі за пазуху, — сказав він, зірвавши одну квітку, — візьми з собою це ніжне створіння, якого ще не бачили жодні людські очі, й збережи його, як спогад про цей єдиний ранок у твоєму житті! Ти більше не знайдеш проводиря, який привів би тебе на цей селер. Серафітус дав їй дивну рослинку, яку його орлині очі помітили серед безстебельних смілок та ломикаменів, — справжнє диво, що розквітло під ангельським подихом. Мінна по-дитячому квапливо схопила крислату рослинку із зеленкуватими, майже прозорими й осяйними, мов смарагд, згорнутими в трубочку листочками; власне, ці листочки були світло-коричневі, але, мінячись різними відтінками, ставали зеленими на кінчиках, зазубрини яких були дуже ніжні. Листя було таке густе, що здавалося, ніби воно попереплутувалося між собою, і нагадувало юрбу на гарному круглому вітражі. Подекуди на цьому букетику здіймалися обрамлені золотим мереживом білі зірочки, а з них проступали пурпурові тичинки без маточок. Нарешті запах, що чимось скидався на пахощі троянд та цвіту помаранчевого дерева, але легкий і дикий, додавав чогось небесного цій таємничій квітці, яку Серафітус роздивлявся з певним смутком, наче цей аромат навіяв йому тужливі думки, що їх лише сам він розумів. Та Мінні це небачене явище видалося звичайною примхою природи, якій нібито забаглося наділити самоцвіти свіжістю, ніжністю й пахощами рослин.

— Сядьмо, повернись до мене й розплющ очі. Мабуть, на цій висоті ти більше не тремтітимеш. Перед нами таке глибоке урвище, що ти вже не помічатимеш його глибини. Воно злилося з морем, хмарами й небом; крига у Фіорді нагадує бірюзу, а ялинові ліси вдалині — темно-коричневі смуги. Тож тепер безодня має свою красу.

Серафітус вимовив ці слова з такою ніжністю в голосі й жесті, яка знайома лише тим, хто сходив на верхівку найвищих гір землі й у кого мимоволі кривилося від цього обличчя; ця ніжність примушує навіть найгордовитішого господаря вважати свого проводиря за брата, і до нього повертається його зверхність лише тоді, коли він знову спускається в долину, де живуть люди. Серафітус, уклякши біля ніг Мінни, відв’язував її лижі. Дівчина не помічала цього, бо її так зачарував величний краєвид, що його розгорнула перед нею Норвегія, ці високі скелі, які можна було охопити єдиним поглядом, так зворушила врочиста вічність цих холодних вершин, що цього неспроможні передати слова.

— Нас сюди принесла не тільки людська сила, — сказала Мінна, сплівши пальці, - безперечно, я марю.

— Ти називаєш надприродним усе те, причини існування чого не знаєш, — відповів він.

— Твоя відповідь, — сказала дівчина, — завжди сповнена незбагненної для мене глибини. Біля тебе я все дуже легко розумію. Ах, я вільна!

— Просто в тебе на ногах більше немає лиж — от і все.

— О, — сказала вона, — як би мені хотілося відв’язати твої, цілуючи тобі ноги.

— Прибережи ці слова для Вільфріда, — лагідно мовив Серафітус.

— Для Вільфріда! — вигукнула Мінна з гнівом, який одразу ж розвіявся, тільки-но вона глянула на товариша. — Ти ж бо ніколи не сердишся! — докинула вона, марно намагаючись узяти його за руку. — Тебе нічим не можна вивести з рівноваги.

— Отже, ти вирішила, що я позбавлений почуттів.

Мінну приголомшило те, що Серафітус так точно прочитав її думки.

— Твої слова є доказом того, що ми розуміємо одне одного, — відповіла вона з кокетством закоханої жінки.

Серафітус легенько похитав головою, подивившись на неї сумними й водночас лагідними очима.

— Ти знаєш усе, — провадила Мінна, — тоді скажи, чому сором’язливість, яку я відчувала біля тебе внизу, розвіялася, коли ми піднялися сюди? Чому тут я вперше подивилася тобі просто у вічі, а там насилу зважувалася крадькома поглядати на тебе?

— Мабуть, тут ми позбулися земної ницості, - відповів він, розстібаючи її шубу.

— Ти ще ніколи не був таким гарним, — сказала Мінна, сідаючи на замшілий камінь і пильно роздивляючись юнака, який привів її на вершину, що здалеку здавалася неприступною.

Справді, Серафітус ще ніколи так не шарівся — тільки його обличчя виказувало неспокій. Чи не покривалося воно рум’янцем через свіже повітря гір та відблиски снігу? Може, його викликали порухи душі, які дрімають у тілі, коли воно відпочиває від тривалого збудження? А може, його спричинив контраст між золотим сонячним світлом та сутінню важких хмар, крізь які пройшла ця прекрасна пара? Цілком імовірно, що до цих причин слід було б ще додати вплив одного з найкращих явищ, притаманних людській натурі. Якби вмілий фізіолог добре вивчив істоту, що цієї миті, коли судити по гордовитості її чола та сяйві очей, скидалася на сімнадцятирічного юнака, якби він дошукався пружин життя, що розквітло під найбілішою тканиною, якою будь-коли наділяли Північ одне зі своїх дітей, то, безперечно, він повірив би в існування фосфоричного флюїду в нервах, які, здавалося, світилися під епідермою, або в постійну присутність внутрішнього світла, яке забарвлювало Серафітуса тими відблисками, що їх можна побачити у білосніжній чаші. Здавалося, в тих м’яких руках його рук, що він зробив, скидаючи рукавиці, перш ніж відв’язати лижі від Мінниних ніг, таїлася та сила, яку Творець уклав у напівпрозорі зчленування краба. Мабуть, негаснучі вогні його золотавих очей боролися зі сонячним промінням, і здавалося, він не сприймав його сяйво, а давав йому своє. Його тонка й тендітна, наче жіноча, постава нагадувала одну з тих слабких натур, сила яких завжди криється в їхньому бажанні і вони вчасно сповнюються нею. Серафітус підвівся на повен зріст, виставивши вперед чоло, ніби збирався зірватися з місця. Покучерявлене рукою невидимої чаклунки й мовби підняте чиїмсь подихом його волосся ще більш підсилювало враження, ніби його постать була легка, наче повітря; але цю легкість спричинював більше внутрішній стан, ніж вигляд тіла. Уява Мінни нагадувала ту постійну галюцинацію, до полону якої потрапив би кожен і яка надавала обличчю Серафітуса вигляду, що його мають люди в щасливому сні. Мінна не спроможна була уявити собі обличчя когось із своїх знайомих таким величаво мужнім, але це обличчя затьмарило б своєю жіночою витонченістю найвродливіші обличчя Рафаелевого пензля. Цей небесний митець завжди вкладав якусь спокійну радість, закохану ніжність у риси своїх ангельських красунь, та яка душа, коли подивитися на Серафітуса, здатна була б сповнитися смутком, змішаним з надією, що ледь приховував би невимовні почуття, які проступають на його обличчі? Хто зміг би, навіть володіючи уявою митця, для якої все можливо, побачити тіні, що їх відкидав таємничий страх на це розумне чоло, яке, здавалося, волало до небес і дорікало землі? Ця голова зневажливо ширяла, наче величний хижий птах, крик якого сколихує повітря, й упокорювалася, немов горлиця, голос якої наповнює ніжністю тихі ліси. Обличчя Серафітуса було таке напрочуд біле, що на ньому чітко вирізнялися червоні губи, чорні брови й шовкові вії — єдині незгладимі деталі на блідості лиця, витончені риси якого анітрохи не заважали виявляти свої почуття; вони випромінювали їх непомітно й м’яко, але з тією величною й природною поважністю, якою ми так любимо наділяти вищі істоти. Все в цьому мармуровому обличчі виражало силу й спокій. Мінна підвелася й взяла Серафітуса за руку, сподіваючись, що зможе пригорнути хлопця до себе й поцілувати його привабливе чоло — це бажання було викликане в неї більше захопленням, ніж коханням, але погляд юнака, який просвітив її, наче сонячний промінь призму, паралізував бідолашну дівчину. Вона відчула, сама не усвідомлюючи цього, що між ними пролягла безодня, відвернула голову й заплакала. Нараз її стан обхопила могутня рука й сповнений ніжності голос мовив:

— Ходи.

Вона скорилася, схилила раптом освіжілу голову на груди юнакові, який, ступаючи в ногу з нею, повів її на те місце, звідки вони могли бачити осяйну красу північної природи.

— Перш ніж я подивлюсь на тебе й вислухаю тебе, скажи мені, Серафітусе, чому ти відштовхуєш мене? Невже я не подобаюсь тобі? Скажи, чому? Мені хотілося б усе віддати тобі, всі свої земні багатства, як я вже віддала тобі всі багатства свого серця; хай єдиним світлом будуть для мене твої очі, так само, як мої думки зринають з твоїх думок; я більше не боялася б образити тебе, повертаючи тобі віддзеркалення твоєї душі, слова, твого серця, світло твого світла, як ми повертаємо Богові споглядання, якими він надихає нашу душу. Я хотіла б уся бути тобою!

— Гаразд, Мінно, постійне бажання — це надія, яку дає нам майбутнє.

Сподівайся! Та якщо ти хочеш бути чистою, то завжди пов’язуй волю Всевишнього із земною любов’ю, тоді ти любитимеш усі створіння і твоє серце піднесеться вельми високо!

— Я зроблю все, що ти захочеш, — відповіла вона, сором’язливо підвівши на нього очі.

— Я не зумію бути твоїм товаришем, — сумно відповів Серафітус.

Він відігнав від себе якісь думки, простяг руку в бік Крістіанії, що нагадувала цятку на обрії, й сказав:

— Поглянь!

— Ми надто маленькі, - відповіла вона.

— Еге ж, але ми стаємо великими своїми почуттями й розумом, — провадив Серафітус. — Тільки ми. Мінно, починаємо пізнавати тут світ речей; і коли ми бодай трохи збагнемо закони видимого світу, перед нами відкриється вся неосяжність вищих світів. Не знаю, чи зараз доречно говорити про це, але мені так хотілося б передати тобі весь вогонь своїх сподівань! Може, колись ми з тобою опинимося разом у світі, де кохання ніколи не гасне.

— Чому ж не тепер і назавжди? — пошепки спитала Мінна.

— Тут нічого немає постійного, — вів далі він невдоволено. — Швидкоплинні блаженства земних кохань — це тільки тьмяні відблиски, що їх випромінює в деяких душах сяйво набагато триваліших блаженств, достоту так, як відкриття якогось одного закону природи дає змогу припустити існування цілої системи законів у окремих привілейованих істот. Тож чи наше земне хистке щастя не свідчить про існування іншого повного щастя, так само, як земля, ця часточка світу, свідчить про існування Всесвіту? Ми не можемо осягнути велетенську орбіту божественної думки, бо нам доступна лише така мала її крихітка, яким великим є сам Господь, але ми можемо завдяки цьому відчути всю її неосяжність, уклякнути навколішки, зачудуватися й чекати. Люди завжди помиляються в своїх науках, не бачачи, що все на земній кулі відносне й узгоджується із загальним розвитком, постійним творенням, що неодмінно веде до поступу і його кінця. Сама людина не є завершеним створінням, інакше не існувало б Бога!

— Коли ти встиг дізнатися стільки? — спитала дівчина.

— Я просто згадую, — відповів він.

— Ти здаєшся мені гарнішим за все те, що я бачу довкола.

— Ми одні з найдосконаліших Божих створінь. Хіба не він наділив нас здатністю обмірковувати природу, охоплювати її своїми думками, робити з цієї природи східці, по яких ми йдемо до неї? Ми любимо одні одних завдяки більшій чи меншій часточці неба, яку кожен з нас має у своїй душі. Але будь справедливою. Мінно, поглянь на краєвид, що простягся під твоїми ногами, правда, він невеликий? Під твоїми ногами океан стелиться, мов килим, гори скидаються на мури цирку, ефір — на округлу завісу цього театру, і ти тут убираєш у себе думки Божі, мов пахощі. Бачиш? Шторми, що трощать кораблі з людьми, тут здаються нам лише слабким кипінням, і якщо ти підведеш голову вгору, то побачиш, що все там голубе. Ось перед твоїми очима мовби зоряна діадема. А тут зникають усі земні відтінки. Милуючись цією природою розрідженого простору, чи ти не відчуваєш у собі більше душевної глибини, ніж самого духу, більше величі, ніж захоплення, більше енергії, ніж волі? Чи не переймаєшся почуттями, що їх ми неспроможні збагнути, чи не відчуваєш, що в тебе виросли крила? Молімося.

Серафітус укляк навколішки, схрестив руки на грудях, і Мінна й собі впала на коліна, заплакавши. Так вони стояли кілька хвилин, і весь цей час голубий ореол, що мерехтів у небі над їхніми головами, розростався, і їх осявало яскраве проміння, якого вони не помічали.

— Чому ти не плачеш, коли я плачу? — спитала його Мінна уривчастим голосом.

— Ті, хто цілком перетворюється на дух, не плачуть, — відповів Серафітус, підводячись. — Навіщо мені плакати? Я більше не бачу людського горя. Тут добро виявляє себе в усій своїй величі; внизу я чую благання й голосіння арфи болів, що бринить під пальцями поневоленого духу. Тут же я чую концерт мелодійних арф. Унизу ви несете в собі надію, цей прекрасний початок віри; а тут уже панує віра, яка є здійсненою надією!

— Ти ніколи мене не покохаєш, я надто недосконала, ти зневажаєш мене, — сказала дівчина.

— Мінно, фіалка, що сховалася біля підніжжя дуба, думає: «Сонце не любить мене, бо воно не проникає до мене». Сонце ж думає собі: «Якщо я осяю її, вона, ця бідолашна квітка, зів’яне!» Будучи другом квітки, воно цідить своє проміння крізь листя дуба, щоб забарвити чашечку своєї улюблениці. Мене ще огортає пелена, і я боюся, що ти ще не дуже добре мене бачиш: ти вся затремтіла б, коли б краще пізнала мене. Послухай, я не маю смаку до плодів землі; я надто добре зрозумів ваші радощі; і, мов розбещені імператори з неуцького Риму, я відчув огиду до всього на світі, бо володію даром всевидця. Покинь мене, — сказав з болем Серафітус.

Відтак він відійшов на край скелі, опустивши голову собі на груди.

— Навіщо ти доводиш мене до розпачу? — спитала Мінна.

— Йди геть! — крикнув Серафітус. — Я не маю анічогісінько з того, чого ти хочеш від мене. Твоє кохання надто грубе для мене. Чому ти не кохаєш Вільфріда? Вільфрід — чоловік, чоловік, випробуваний пристрастями, він зможе тебе стиснути у своїх обіймах, дати відчути тобі свою широку й міцну долоню. В нього гарний чорний чуб, сповнені людських думок очі, серце його запалює вогнем слова, що їх виголошують його вуста. Він щедро обдарує тебе пестощами. То буде твій коханий, твій чоловік. Вільфрід належатиме тобі.

Мінна заплакала гарячими сльозами.

- І ти ще посмієш сказати, що не кохаєш його? — спитав він голосом, який, мов кинджал, вразив в її серце.

— Зглянься, зглянься наді мною, любий Серафітусе!

— Кохай його, сердешна дитино землі, до якої твоя доля нездоланно тебе прикувала, — сказав жорстокий Серафітус, підкорюючи Мінну рухом, який примусив її підійти до краю моріжка, звідки відкривався такий просторий краєвид, що захопленій дівчині могло здатися, ніби вона піднеслася над світом. —

Я бажав мати такого товарина, з яким міг би піти до царства світла, мені захотілось показати тобі той бруд унизу, і я бачу, що ти й далі міцно тримаєшся за нього. Прощавай. Залишайся там, утішайся почуттями, корися своїй натурі, блідни разом з блідими чоловіками, червоній з жінками, грайся з дітьми, молися з грій пиками, підводь у своєму горі очі до неба, тремти, сподівайся, побивайся, ти матимеш товариша, ти знову зможеш сміятись і плакати, давати й отримувати. Я ж, мов вигнанець, далеко від неба й, мов чудовисько, далеко від Землі. Моє серце більше не б’ється, я живу тільки собою й тільки для себе, я відчуваю розумом і дихаю чолом, бачу думками, помираю з нетерпіння й бажання. Ніхто там, унизу, не спроможний вволити мою волю, погамувати мою нетерплячість, і я розучився плакати. Я самотній. Я упокорююсь і чекаю. Серафітус подивився на моріжок, вкритий квітами, куди він привів Мінну, потім обернувся до похмурих гір, верхівки яких огортали густі хмари, до котрих поривалися його останні думки.

— Чуєте, Мінно, цей чудовий концерт? — провадив він голосом горлиці, бо орел уже вдосталь накричався. — Хіба це не музика еолових арф, якою ваші поети сповнюють ліси та гори? Бачите невиразні обличчя, що пропливають у цих хмарах? Помічаєте крилаті ноги тих, хто готує прикраси для неба? Ці звуки освіжають душу; з неба незабаром почнуть падати весняні квіти; з Північного полюса поллється тьмяне світло. Втікаймо звідси, вже час.

Вони вмить знову поприв’язували свої лижви до ніг і спустилися з Фальбергу по крутих схилах, що збігали на долину Сігу. В їхньому бігу або, краще сказати, в їхньому польоті була прекрасна злагодженість. Коли їм на шляху траплялася під снігом розколина, Серафітус підхоплював Мінну й швидко кидався вперед, пролітаючи, наче птах, на тонкому шарі снігу, що прикривав безодню. Часто штовхаючи супутницю, він робив легкий поворот, уникаючи то прірви, то дерева, то скелястої брили, яку, здавалося, бачив під снігом, як моряки, що звикли до океану, розпізнають рифи за кольором, за вируванням і стогоном води. Коли вони спустилися на Сігдалгенську дорогу й тепер без страху могли просуватися по прямій лінії до льоду на Стрьомфіорді, Серафітус зупинив Мінну й мовив:

— Ти нічого більше не кажеш мені.

— Я гадала, — поважно відповіла дівчина, — що вам хочеться побути на самоті.

— Поспішаймо, Міннетто, скоро споночіє, - сказав він.

Мінна здригнулася, почувши зовсім інший голос свого проводиря: чистий, наче дівочий, голос, що розвіяв магічні відблиски марення, крізь які вона досі йшла. Серафітус почав поступово втрачати чоловічу силу, а його очі — надмірно розумний вираз. Незабаром ці двоє створінь подалися на Фіорд і дісталися до вкритої снігом луки, що лежала між берегом затоки та першою вервечкою будинків Ярвіса; відтак, відчуваючи наближення вечора, вони швидко, наче збігаючи по приступках довжелезних сходів, стали підійматися до священикового будиночка.

— Мабуть, мій батько хвилюється, — сказала Мінна.

— Ні, - відповів Серафітус.

Тепер вони стояли перед ґанком скромної оселі, де ярвіський пастор пан Бекер щось читав, чекаючи дочку на вечерю.

— Любий пане Бекер, — сказав Серафітус, — повертаю вам вашу дочку живу й здорову.

— Дякую, панно, — відповів старий, поклавши окуляри на книжку. — Ви, мабуть, стомилися.

— Анітрохи, — сказала Мінна, відчувши, як її супутниця дихнула їй на чоло.

— Голубонько, чи не бажаєте позавтра ввечері прийти до мене на чай?

— Охоче, любий.

— Пане Бекер, ви теж прийдіть разом з нею.

— Гаразд, панно.

Серафітус кокетливо опустив голову, вклонившись старому, вийшов і через кілька хвилин опинився на подвір’ї шведського замку. Під величезним навісом з’явився вісімдесятирічний служник з ліхтарем у руці. Серафітус з витонченою жіночою спритністю відв’язав лижі, подався до світлиці замку, впав на накриту хутром канапу й витягся на ній.

— Що ви питимете? — спитав старий служник, запалюючи довжезні свічки, модні в Норвегії.

— Нічого, Давиде, я надто втомлена.

Серафітус скинув із себе шубу, підшиту хутром куниці, загорнувся в неї і заснув. Старий служник залишився якусь мить стояти на місці, з любов’ю дивлячись на дивну істоту, що лежала перед ним, стать якої будь-кому, навіть вченим, важко було встановити. Побачивши її такою загорнутою у звичне вбрання, схоже водночас на жіночий пеньюар та чоловічу шубу, неможливо було припустити, що ці маленькі ніжки, які визирали з-під шуби, ніби для того, щоб показати витонченість, з якою природа їх створила, не належали дівчині, але її чоло, профіль її обличчя, здавалося, виражали небачено могутню чоловічу силу. «Вона занедужала й не хоче про це мені розповісти, — подумав старий, — вона в’яне, наче квітка, осяяна надто пекучим сонячним промінням». І старий заплакав.