Серафіта

V ПРОЩАННЯ

У людини є одна властивість, що розпачливо діє на мислячі уми, які прагнуть дошукатися сенсу в розвитку суспільств і виробити закони поступу в русі розуму. Хоч би яким серйозним був той чи той факт, якщо взагалі можуть бути надпри- родні факти, хоч би яким грандіозним було диво, що сталося на очах у людей, вражаюча сила цього факту, сліпучість цього дива втонуть у моральному океані, поверхня якого, на мить сколихнута швидким вируванням, знову враз покриється звичними брижами.

Невже Голос пробивається через гортань Тварини тільки для того, щоб його почули? Хіба Рука виводить літери на фризах у залі, де глумиться над людьми Суд? Чи очі освітлюють королеві сон? Чи пророк приходить розтлумачувати сновидіння? Чи небіжчик, воскресши в пам’яті людській, встає в тих осяйних краях, де оживають його властивості? Чи Дух розчавлює Матерію біля підніжжя містичної драбини Семи Духовних світів, поставлених один на одного в просторі, світів, які виявляють себе у вигляді осяйних хвиль, що водоспадом котяться на східці небесної Паперті? Хоч би яке глибоке було внутрішнє Одкровення, хоч би яке очевидне було зовнішнє Одкровення, наступного дня Валаам сумнівається у своїй віслючці й у самому собі. Валтасар і Фараон коментують Слово Боже вустами двох ясновидців — Мойсея й Данила. Дух приходить, підносить людину над землею, несе її над морями, розверзає перед нею дно, показує їй зниклі поріддя, оживляє перед її очима висхлі кістки, що своїм порохом вкривають величезну долину: апостол пише апокаліпсис! Через двадцять століть гуманітарна наука підтвердить слова апостола й визнає змальовані ним картини за аксіоми. І дарма, що маса й далі живе, як вона жила вчора, як вона жила під час першої олімпіади, як вона жила наступного дня після сотворіння світу або напередодні великої катастрофи. Сумнів усе покриває своїми хвилями. Ті самі хвилі б’ють у тому самому ритмі по людському граніту, що править за береги океану розуму. Спитавши себе, чи вона побачила те, що явилось перед її зором, чи розчула виголошені слова, чи факт був фактом, чи ідея була ідеєю, людина знову живе своїм звичним життям, думає про свої справи, кориться сам не знаю якому лакеєві, що супроводжує Смерть, Забуття, яке своїм чорним покривалом затягує давнє людство, про котре в нових поколінь не лишається жодного спогаду. Людина не перестає йти, крокувати, вегетативно проростати аж до того дня, коли сокира Лісоруба зітне її. Якщо ця сила течії, цей великий натиск гірських вод стануть на заваді всякому поступові, то вони, безперечно, відвернуть і смерть. Духи, підготовлені до віри посеред вищих істот, помітять лише містичну драбину Якова.

Вислухавши слова відповіді, якими Серафіта змалювала божественні простори, слова, що нагадували мелодійний орган, який сповнює церкву своєю музикою й розкриває музичний всесвіт, сягаючи своїми гучними звуками до найнедосяжніших склепінь, звуками, що міняться, мов світло, в найлегших квітах капітелей, Вільфрід повернувся додому, нажаханий тим, що він побачив світ у руїнах, а на цих руїнах — невідоме сяйво, яке випромінюють руки цієї дівчини. Наступного дня він знову думав про це, але страх у нього вже розвіявся; він не почував себе ні розбитим, ні якимсь зміненим; його пристрасті, його думки знову освіжилися й посвітліли. Вільфрід пішов обідати до пана Бекера й застав його за «Трактатом про чари», ш;о його той гортав з самісінького ранку, бажаючи заспокоїти свого гостя. З дитячою старанністю пастор позагинав сторінки, на яких Йоган Вір наводив незаперечні докази, що доводили імовірність подій, які вони спостерігали вчора ввечері; адже для лікарів ідея — це подія, хоч найбільші події навряд чи є для них ідеєю. Після п’ятої чашки чаю загадковий вечір уже здавався цим двом філософам природним. Небесна правда стала для них більш-менш сильним і піддатливим для осягнення розумом. Серафіта видалася їм велемовною дівчиною; вони мусили віддати належне її чарівливому голосу, спокусливій вроді, чарівним рухам, усім тим ораторським засобам, використовуючи які актор укладає у фразу цілий світ почуттів і думок, у той час, як насправді ця фраза часто буває вульгарною.

— Та що там казати! — мовив пастор, скривившись і намащуючи солоним маслом свою тартинку. — Останнє слово цих гарних загадок — на глибині шести футів під землею.

— Проте я не розумію, — сказав Вільфрід, солодячи свій чай, — звідки сімнадцятирічна дівчина може знати стільки речей, адже її розповідь була така ґрунтовна.

— А ви прочитайте історію про юного італійця, — відповів пастор, — який у дванадцять років розмовляв сорока двома мовами, стародавніми й сучасними, а також історію про того ченця, який за допомогою нюху розгадував думки! У трактаті Йогана Віра та в дюжині інших трактатів, що їх я дам вам прочитати, ви знайдете тисячі доказів цього.

— Згоден, шановний пасторе, але Серафіта для мене божественна жінка.

— Вона вельми розумна, — зробив припущення пан Бекер.

Збігло кілька днів, протягом яких сніг мало-помалу розтанув на долинах; ліси вбралися в ледь помітну зелень, схожу на зелень молодої травиці, норвезька природа нарядилась у свої одноденні весільні шати. Хоч тепла погода дозволяла виходити з дому, Серафіта лишалася в себе на самоті. Вільфрідова пристрасть переросла в роздратування, яке викликає сусідство коханої жінки, що не показується надворі. Коли ця загадкова особа прийняла в себе Мінну, Мінна помітила, що в ній пригас внутрішній вогонь: голос у неї став глухий, колір обличчя почав бліднути, і коли б досі поети порівнювали білість обличчя з білістю діамантів, то можна було б сказати, що її обличчя відсвічувало топазами.

— Ви бачили її? — спитав Вільфрід, який блукав довкола шведського замку, чекаючи на повернення Мінни.

— Ми вже скоро його втратимо, — відповіла дівчина, і її очі наповнилися слізьми.

— Панно, — скрикнув чужинець, насилу стримуючи себе, щоб не розгніватися, — не грайтеся зі мною. Ви можете любити Серафіту лише так, як одна дівчина любить іншу, але не тією любов’ю, якою вона надихає мене. Ви не знаєте, яка небезпека загрожує вам, якщо ви збудите в мені справжні ревнощі. Чому я не можу навідатися до неї? Невже це ви створюєте для мене перешкоду?

— Я не знаю, — відповіла Мінна зі спокійним виразом на обличчі, але зі страхом у глибині душі, - за яким правом ви так перевіряєте моє серце? Так, я його кохаю, — провадила вона, віднайшовши в собі сміливість і переконання, щоб зізнатися в релігії свого серця. — Але моя ревність, така природна в коханні, ні в кого тут не викликає страху. На жаль, мене робить ревнивою те приховане почуття, яке охоплює і його. Між ним і мною лежить такий великий простір, що його я не зумію подолати. Я хотіла б знати, хто дужче любить його — зорі чи я, — хто з нас пристрасніше віддасть себе своєму щастю? Чому я не можу вільно заявити про своє почуття? У присутності смерті ми можемо зізнатися про свої вподобання, а Серафітус, пане, незабаром має померти.

— Мінно, ви помиляєтеся, сирена, що якої я так часто сповнювався бажанням і яка давала милуватися собою, кокетливо розлігшись на канапі, граціозна, слабосила й скорботна, не юнак.

— Пане, — схвильовано відповіла Мінна, — той, чия могутня рука повела мене на Фальберг, на отой селер, де знайшла собі притулок Крижана Шапка, аж туди, — провадила вона, показуючи на верхівку гори, — не є слабосилою дівчиною. Ох, якби ви почули його пророцтва! Його поезія нагадувала музику думки. Дівчина не може говорити таким поважним голосом, що так зворушує душу.

— Але який у вас доказ цього? — спитав Вільфрід.

— Жодного, крім доказу серця, — зніяковіло відповіла Мінна, урвавши чужинця.

— Що ж, — скрикнув Вільфрід, кинувши на Мінну вбивчий, сповнений страшної жаги й хтивості погляд, — я, кого так дуже полонила вона, доведу вам, що ви помиляєтесь.

Тієї миті, коли у Вільфріда слова збиралися на кінці язика, так само швидко як думки приходили йому в голову, він побачив, що зі шведського замку вийшла у супроводі Давида Серафіта. Ця її поява заспокоїла його.

— Бачите, — сказав Вільфрід, — тільки жінка може бути така граціозна й така ніжна.

— Він нездужає й вийшов востаннє прогулятися, — сказала Мінна.

Серафіта, до якої підійшли Вільфрід і Мінна, кивнула Давидові, і той покинув її.

— Ходімо до водоспаду на Сігу, — мовила їм ця дивна особа, виявивши одне зі своїх бажань хворої, і вони поквапилися вволити її волю. Навколишні долини затягував легкий серпанок, гори над Фіордом, верхівки яких іскрилися, мов зорі, відбивалися в ньому, і він скидався на мерехтливий Молочний Шлях. Сонце пробивалося крізь цей земний дим, наче червона залізна куля. Незважаючи на останні подихи зими, кілька поривів теплого повітря, сповненого пахощів уже покритих білим нальотом беріз і модрин, чиї шовкові верхівки знову відродилися, ці нагріті живицею і випарами землі подуви бризу засвідчували про настання гарної північної весни, цієї швидкоплинної радості найсумнішої у світі природи. Вітер починав здіймати пелену хмар, що приховувала від людських очей затоку. Щебетали птахи. Кора дерев, на якій сонце ще не висушило паморозь, що тепер, танучи, стікала вниз дзюркотливими струмками, милувала зір фантастичними видивами. Всі троє мовчки йшли вздовж піщаного берега. Це чарівне видовисько роздивлялися тільки Вільфрід і Мінна, в пам’яті яких ще жив одноманітний зимовий краєвид цієї місцевості. їхня супутниця йшла задумлива, ніби вона намагалася вловити чийсь голос у цьому концерті. Вони підійшли до скель, між якими пробивався Сіг, що нагадував довгу просіку, обабіч якої стояли старі ялини; прокладена могутньою течією, просіка ця петляла лісом, скидаючись на стежку, над якою здіймалося лісове склепіння, схоже на склепіння соборів. Звідси Фіорд відкривався цілком, і море на обрії вилискувало, наче сталеве лезо. Цієї миті туман, розсіявшись, відкрив голубе небо. Скрізь на долинах довкола дерев іще мерехтіли іскринки — діамантовий пил, що його підмітав свіжий бриз, чарівні сережки крапель, які спадали з гілок, що утворювали піраміду. Потік котився високо над ними. Над його плесом здіймався серпанок, забарвлений усіма відтінками сонячного сяйва, чиї промені розчинялися в цьому серпанку, зринаючи в ньому семиколірними кетягами, міняючись вогнями, спалахи яких гасили одні одних. Дикий берег був укритий густим килимом різноманітного моху, що, переливаючись сріблом роси, нагадував шовкову тканину. Вже розквітлий верес увінчував скелі своїми майстерно сплетеними гірляндами. Тремтливе листя, що його притягала до себе свіжість води, спадало на неї пишними кучерями; модрини похитували своїми мереживами, гладячи сосни, що стояли нерухомо, мов заклопотані діди. Ці розкішні шати природи дещо контрастували з статечними старими колонадами, що їх утворювали ліси на уступах гір і з плесом Фіорду, що лежало біля ніг трьох спостерігачів, з плесом, де гамувався гнів бурхливої річки. Нарешті й море обрамлювало це диво, описане одним з найбільших поетів, це випадкове місце, якому завдячує безлад творіння, очевидно, полишеного самого на себе. Ярвіс був загубленою цяткою посеред цього краєвиду, посеред цієї величної неосяжності, яка, мов усе те, що живе примарним життям, розгортає витончену картину, бо за законом, що тільки нам здається фатальним, цілком очевидно завершене творіння, ця любов наших сердець і наших поглядів, несе в собі саму лише весну. На верхівці цієї скелі три наші істоти, звісно, могли гадати, що вони самотні на світі.

— Яка краса! — вигукнув Вільфрід.

— Природа має свої гімни, — мовила Серафіта. — Хіба не дивовижна ця музика? Скажіть, Вільфріде. Правда, жодна жінка, що їх ви знали, не могла створити собі такого чарівного затишку? Тут я переймаюсь почуттям, яке рідко коли надихають міські краєвиди і яке збуджує бажання полежати на цих травах, що так швидко виросли. Тут, утупившись очима в небо, відкривши серце красі, загубившись посеред неосяжного краєвиду, я слухала б зітхання квітки, що, тільки-но вибившись з-під землі, прагнула б помчати вдалину, я слухала б крики нетерпеливої гагари, що має лише крила; як ці крики нагадували б мені хотіння людини, що має все, а жадає ще більше. Ось це і є жіноча поезія, Вільфріде! Ви вловлюєте розважливу думку в затягнутому серпанком плесі, в цих гаптованих вуалетках, що ними грається природа, наче кокетлива наречена, в цьому ароматі, яким вона напахчує собі зеленувате волосся перед своїм шлюбом. Ви хотіли б побачити в цих випарах наяду? А я, на вашу думку, мала б слухати чоловічий голос Потоку.

— Хіба тут кохання не нагадує бджілку в чашечці квітки? — мовив Вільфрід, який, уперше побачивши в ній риси земної людини, вирішив, що настала сприятлива мить виявити свою кипучу ніжність.

— Чи завжди? — спитала, сміючись, Серафіта, котру Мінна залишила саму.

Мінна полізла на скелю, де помітила голубі ломикамені.

— Завжди, — відповів Вільфрід. — Вислухайте мене, — провадив він, кинувши на Серафіту пильний погляд, наче на якусь діамантову оправу, — ви не знаєте, хто я такий, що я можу й чого хочу. Не відкидайте мого останнього прохання! Будьте моєю задля того світу, що його ви носите в своєму серці! Станьте моєю, щоб я мав чисте сумління, щоб небесний голос лунав у моїх вухах, надихаючи мене на добро у великій справі, на яку я зважився, справі, до якої мене побудила ненависть до народів, але якою я сповнюся задля їхнього ж блага, якщо ви будете зі мною! Хіба можна вигадати кращу місію для кохання? Хіба можна мріяти про кращу роль для жінки? Я прийшов у ці краї, виношуючи великі плани.

- І ви пожертвуєте ними, — відповіла вона, — заради простої дівчини, яку покохаєте і яка виведе вас на спокійний шлях.

— Дарма, я хочу тільки вас! — повів далі Вільфрід. — Я поділюся з вами своєю таємницею. Я обійшов усю Північ, цю велику кузню, де виковуються нові людські роди, які ширяться по землі, мов людські лавини, покликані освіжити постарілі цивілізації. Я хотів почати свою справу з однієї із цих місцевостей, підкорити тут імперію, що дає силу й розум місцевому племені, сформувати з нього в боях армію, розпочати війну, поширити її, наче пожежу, захопити Європу, закликаючи одних людей до свободи, інших — до пограбувань, обіцяючи славу одним, утіху — іншим; але, вирушивши в дорогу, я, як фатальна істота, непохитна й жорстока, проноситимусь по землі, мов гроза, що вбирає в себе з атмосфери всі часточки, з яких складається блискавка, поглинатиму людей, наче ненажерлива чума. Тож я підкорю Європу, бо нині вона чекає на того нового месію, який повинен спустошити світ, щоб змінити в ньому суспільства. Європа віритиме тільки тому, хто розтопче її ногами. Колись поети й історики виправдають моє життя, возвеличать мене, наділять ідеями, мене, для кого цей величезний жарт, написаний кров’ю;- тільки помста. Проте, люба Серафіто, мої спостереження викликали в мене огиду до Півночі, сила тут іще надто сліпа, тому я сповнився любов’ю до індійців! Мене дедалі більше спокушає поєдинок з егоїстичним боягузливим і корисливим урядом. До того ж куди легше розбудити уяву народів, що живуть біля підніжжя Кавказу, ніж підкорити дух народів холодних країн, де ми зараз з вами перебуваємо. Тож я вирішив перетяти російські степи, дістатися до Азії, з тріумфом пройти до Гангу й там скинути англійське панування. В різні часи семеро людей уже втілювали цей план. Я відновлю Мистецтво, як це зробили сарацини, що їх Магомет кинув на Європу! Я не буду жалюгідним королем, як ті, хто нині править колишніми провінціями Римської імперії, сперечаючись зі своїми підданими з приводу митного права. Ні, ніщо не зупинить ні блискавки моїх очей, ні бурі моїх слів! Мої ноги подолають третину світу, як ноги Чінгісхана; моя рука схопить Азію, як уже колись її схоплювала рука Аурангзеба. Будьте моєю супутницею в житті, посадовіть свою гарну білу постать на трон. Я ніколи не сумнівався в успіху; але будьте в моєму серці, так я почуватимуся певніше!

— Я вже царювала, — мовила Серафіта.

Ці слова були мов удар сокирою, якого завдає спритний лісоруб молодому деревцеві, що одразу ж падає. Тільки чоловіки знають, яку лють збуджує жінка в душі чоловіка, коли той бажає показати цій коханій жінці свою силу або владу, розум або вищість, а вона примхливо нахиляє голову й каже: «Дарма!» — коли вона, поранена, всміхається й мовить: «Я це знаю!» — коли сила для неї — дрібниця.

— Як! — скрикнув Вільфрід у розпачі, - багатства мистецтв, світові багатства, розкіш царського двору…

Серафіта перебила його, ледь чутно промовивши:

- Істоти набагато могутніші за вас запропонували мені більше.

— Бачу, ти не маєш душі, коли тебе не спокусила перспектива розраджувати велику людину, яка ладна пожертвувати всім, аби жити з тобою в хижці на березі озера!

— Але ж мене безмежно кохають.

— Хто? — знову скрикнув Вільфрід і, шаленіючи, швидко підійшов до Серафіти, ніби бажаючи скинути її в пінистий водоспад Сігу.

Серафіта подивилася на Вільфріда, зупинила його рукою і показала на Мінну, що бігла до них, біло-рожева й гарненька, наче квіти, які вона тримала в руці.

— Дитино! — мовила Серафіта, рушивши їй назустріч.

Вільфрід застиг на верхівці скелі, немов статуя, заглибившись у свої думки, йому хотілося поплисти за течією Сігу, неначе те дерево, що пропливало перед його очима, зникаючи вдалині затоки.

— Я назбирала їх для вас, — сказала Мінна, подаючи свій букетик улюбленій істоті. — Одна з них, оця, — показала вона на одну квітку, — схожа на ту, що її ми знайшли на Фальберзі.

Серафітус подивився спершу на квітку, потім на Мінну.

— Чому ти завела мову про це? Невже ти сумніваєшся в мені?

— Ні, - відповіла дівчина, — моя довіра до вас безмежна. Ви не тільки для мене кращий за цю гарну природу, ви здаєтеся мені розумнішим за ціле людство. Коли я вас побачила, мені здалося, що я молю Бога. Я хотіла б…

— Чого? — спитав Серафітус, кинувши на неї погляд, яким показав дівчині, що їх розділяє величезна відстань.

— Я хотіла б занедужати замість вас…

«Ось переді мною найнебезпечніше зі створінь, — подумав Серафітус. — О Боже мій, невже гріхом є саме бажання відрекомендувати її Тобі!»

— Хіба ти не пригадуєш того, що я тобі сказав там, на горі? — спитав він дівчину, показавши на верхівку Крижаної Шапки.

«Ось він знову став жахливим», - подумала Мінна, затремтівши зі страху. Ці три особи, яких нібито на мить щось об’єднало на виступі скелі, хоч їх і розділяли безодні духовного світу, думали кожне про своє, прислухаючись до вирування Сігу.

— Що ж, просвітіть мене, Серафітусе, — мовила Мінна срібним, мов перлина, й ніжним, наче рух недоторки, голосом. — Навчіть мене, що я маю зробити, аби не кохати вас. Хто зможе не милуватися вами? Кохання — це захоплення, яке ніколи не знає втоми.

— Сердешна дитино! — сказав Серафітус, збліднувши. — Так можна кохати тільки одну особу.

— Кого? — спитала Мінна.

— Ти ще дізнаєшся про це, — відповів він кволим голосом чоловіка, який лягає помирати.

— Допоможіть! Він помирає! — закричала Мінна.

Прибіг Вільфрід і, побачивши цю істоту, що граціозно лежала на гнейсі, на який час накинув свою оксамитну мантію, блискучі лишайники, рудуватий мох, що їх відполірувало сонце, і мовив:

— Вона й справді дуже гарна.

— Оце востаннє я можу подивитися на довколишню природу, — сказала Серафіта, збираючись із силами, щоб підвестись.

Вона підійшла на край скелі, звідки могла обійняти поглядом розквітлі зеленуваті ожилі дива цього величного й пишного краєвиду, що ще недавно спочивав під снігом.

— Прощавай, — мовила вона, — вогнище, що обпікає любов’ю, вогнище, чиє полум’я, зринаючи з його серця, своїми язиками збирається докупи, сплітаючись, наче жіноче волосся, в дивовижну косу, якою ти прив’язуєш себе в невидимому ефірі до божественної думки!

Чи бачите ви того, хто, схилений над своїми слідами, зрошеними його потом, на мить випростовується, щоб звернутися до неба, чи бачите ту, яка збирає дітей, аби нагодувати їх своїм молоком, чи бачите того, хто зв’язує линви під час шторму, чи бачите, хто сидить у впадині скелі, чекаючи на батька? Чи ви бачите тих, хто простягає руки після того, як їхнє життя згоріло в невдячній праці? Мир усім вам, мужайтеся й прощавайте!

Чи чуєте ви зойк солдата, що, невідомий, гине, лемент одуреної людини, яка плаче в пустелі? Мир усім вам, мужайтеся й прощавайте. Прощавайте ті, хто гине за царів землі. Прощавай, народе без батьківщини, прощавайте, землі без народів, які так прагнуть мати свої землі, а землі — свої народи. Прощавай і ти, самовідданий вигнанцю, хто не знає, де прихилити свою голову. Прощавайте, любі невинні створіння, яких тягали за волосся, бо ви надто багато кохали! Прощавайте, матері, що сидите біля своїх конаючих синів! Прощавайте, святі поранені жінки! Прощавайте, злидарі! Прощавайте, малі, слабосилі й хворі, ті, за кого я так часто вболівала. Прощавайте всі, хто обертається у сферу Інстинкту, страждаючи за інших людей.

Прощавайте, мореплавці, що шукаєте Сходу в густій пітьмі ваших просторих, наче принципи, абстракцій. Прощавайте, вбивці думки, яка вела вас до справжнього світла! Прощавайте, запопадливі сфери, де я чую стогін ображеного генія, зітхання вченого, до якого надто пізно прийшло осяяння. Ось такий він, ангельський концерт, буяння пахощів, ладан серця, що йдуть від тих, хто молиться й втішає, вселяючи божественне світло й розраду в сумні душі. Мужайся, хоре любові! Мужайтесь і прощавайте й ті, кого народи благають: «Утіште нас, захистіть нас!»

Прощавай, граніте, ти станеш квіткою; прощавай, квітко, ти станеш голубкою; прощавай, голубко, ти станеш жінкою; прощавай, жінко, ти станеш стражданням; прощавайте всі, ви станете любов’ю і молитвою! Розбита втомою, ця незбагненна істота вперше сперлася на Вільфріда й Мінну, повертаючись до своєї оселі. Вільфрід і Мінна відчули тоді, ніби їм передалася якась невідома болість. Вони ступили кілька кроків, як перед ними з’явився заплаканий Давид.

— Вона збирається помирати, навіщо ви повели її аж сюди? — крикнув він здалеку.

До старого ніби повернулися молодечі сили, він схопив Серафіту й полетів до брами шведського замку, неначе орел, що несе білу вівцю до свого гнізда.