Щуролов

VII

Ще дуже далеко від мене — чи не напочатку пройденого мною шляху? — а може, з іншого боку, на значній відстані першого уловлення звуку, зачулися невідомі кроки. Можна було завважити, що йшов хтось один, ступаючи жваво та легко, знайомою дорогою серед пітьми та, можливо, присвітлюючи собі ручним ліхтарем або свічкою. Проте, подумки я бачив його таким, що поспішає обережно, в пітьмі; він ішов, придивляючись і озираючись. Не знаю, чому я домислив це. Я сидів у заціпенінні та сум’ятті, наче мене було вловлено здалеку кінцями гігантських обценьків. Я налився очікуванням до болю в скронях, я був охоплений тривогою, що позбавляє будь-якої змоги протидіяти. Я був би спокійний, принаймні почав би заспокоюватися, якби кроки віддалялися, але я чув їх усе ясніше, все ближче до себе, гублячись у роздумах щодо мети цього томливого, довгого переходу спорожнілою будівлею, який терзає тобі слух. Вже передчуття, що зустрічі не уникнути, огидно торкнулося моєї свідомості; я підвівся, сів знову, не знаючи, що робити. Мій пульс точно слідував виразності або перерві кроків, але, осиливши врешті моторошну тупість тіла, серце застукало повним ударом, так що я відчував свій стан за кожним його поштовхом. Мої наміри змішалися; я вагався, загасити свічку чи залишити її горіти, причому не розумні мотиви, а змога діяти взагалі здавалася мені вдалим задумом уникнути небезпечної зустрічі. Я не сумнівався, що зустріч ця небезпечна або тривожна. Я намацав спокій серед нежилих стін і жадав утримати нічну ілюзію. Я навіть на хвильку виходив за двері, намагаючись ступати нечутно, з метою глянути, в якій із прилеглих кімнат можу заховатися, немовби та кімната, де я сидів, затуляючи спиною недогарок, була вже намічена для візиту і хтось напевне знав, що я перебуваю в ній. Я облишив це, збагнувши, що, переходячи, діятиму наче гравець в рулетку, який, змінивши номер, бачить із досадою, що програв лише тому, що зрадив покинуту цифру. Найрозсудливіше слід було мені сидіти та чекати, загасивши вогонь. Так я і вчинив, і став чекати в пітьмі.

Тим часом не було вже жодного сумніву, що відстань між мною та невідомим прибульцем скорочується з кожним ударом пульсу. Він ішов тепер не далі, ніж за п’ять або шість стін від мене, перебігаючи від дверей до дверей зі спокійною швидкістю легкого тіла. Я зіщулився, прикований його кроками до налітаючого, мов автомобіль, моменту взаємного погляду — очі в очі, і я благав бога, щоб то не були зіниці з оскаженілою смугою білків над їх внутрішнім блиском. Я вже не чекав, я знав, що побачу його; інстинкт, замінивши в ці хвилини розсуд, промовляв істину, тикаючись сліпим обличчям у вістря жаху. Примари ввійшли в пітьму. Я бачив волохату істоту темного кутка дитячої кімнати, присмеркового фантома, і, найстрашніше, жахливіше за падіння з висоти, чекав, що біля самих дверей кроки замовкнуть, що нікого там не виявиться і що ця відсутність будь-когось зачепить по обличчі повітряним поштовхом. Уявити таку ж, як я, людину не було вже часу. Зустріч мчала; сховатися я нікуди не міг. Раптом кроки замовкли, зупинилися так близько від дверей, і так довго я нічого не чув, окрім метушні мишей, які бігали по купах паперу, що заледве вже стримував крик. Мені здалося: хтось, зігнувшись, крадеться нечутно через двері з метою вхопити. Острах божевільного вигуку, що сповістив тьму, кинув мене вихором уперед із простертими руками, — я відсахнувся, закриваючи обличчя. Засяяло світло, швиргонувши від дверей до дверей всю доступну очам далечінь. Стало світло, наче вдень. Я отримав щось схоже на нервове потрясіння, але, ледь завагавшись, поквапом пройшов уперед. Тоді за найближчою стіною жіночий голос сказав: «Ідіть сюди». Потім пролунав тихий, задерикуватий сміх.

При всьому моєму зачудуванні я не чекав такого завершення тортури, щойно отриманої мною протягом, можливо, години. «Хто зве?» — тихо запитав я, обережно наближаючись до дверей, за якими таким гарним і ніжним голосом виявила свою присутність невідома жінка. Слухаючи її, я уявляв її зовнішність, що відповідала втісі від слухання, і з довірою ступив далі, прислухаючись до повторення слів: «Ідіть, ідіть сюди». Але за стіною я нікого не побачив. Матові кулі та люстри блищали під стелями, сіючи нічний день серед чорних вікон. Так, питаючи та щоразу отримуючи у відповідь незмінно з-за стіни сусіднього приміщення: «Ідіть, о, йдіть швидше!» — я оглянув п’ять або шість кімнат, помітивши в одній із них у дзеркалі самого себе, що уважно переводив погляд від порожнечі до порожнечі. Тоді здалося мені, що тіні дзеркальної глибини сповнені зіщулених жінок, які крадуться одна за одною, в мантильях або накидках, які вони тулили до обличчя, приховуючи свої риси, і лише їх чорні насмішкуваті очі під лукаво вигнутими бровами світилися та мелькали невловимо. Але я помилявся, бо обернувся зі швидкістю, що не дозволила б утекти й найшвидконогішим істотам цього будинку. Стомившись і побоюючись при хвилюванні, що переповнювало мене, чогось насправді грізного серед безмовно осяяних порожнеч, я нарешті різко мовив:

— Покажіться, або я далі не піду. Хто ви й навіщо звете мене?

Перш, ніж мені відповіли, луна зім’яла мій вигук смутним і глухим гулом. Турбота й тривога відчувалися в словах таємничої жінки, коли неспокійно окликнула вона мене з невідомого кутка: «Поспішайте, не зупиняючись; ідіть, ідіть, не заперечуючи». Здавалося, поряд зі мною були вимовлені ці слова, швидкі наче плескіт і дзвінкі в своєму напівшепоті, мовби прозвучали над вухом, але марно поспішав я в нетерплячому пориві від дверей до дверей, відкриваючи їх або огинаючи заплутаний прохід, щоб спостерегти десь зненацька вислизаючий порух жінки, — скрізь зустрічав я лише порожнечу, двері та світло. Так продовжувалося це, нагадуючи гру в хованки, і вже кілька разів з досадою зітхнув я, не знаючи, йти далі чи зупинитися, зупинитися рішуче, доки не побачу, з ким розмовляю так марно на відстані. Якщо я замовкав, голос шукав мене; все задушевніше та тривожніше звучав він, негайно вказуючи напрям і тихо прикликуючи попереду, за новою стіною:

— Сюди, швидше до мене!

Яким би я не був чутливим до відтінків голосів загалом — і особливо за цих обставин найвищого напруження, — я не завважив у закликах, в наполегливих прикликаннях жінки, що нечутно тікала, ані знущання, ані удавання; хоча поводилася вона більш, ніж дивовижно, в мене поки що не було причин думати про зловісне або погане взагалі, оскільки я не знав обставин, що спричиняли її поведінку. Швидше за все можна було підозрювати наполегливе бажання повідомити або показати дещо поспіхом, якнайбільше цінуючи час. Якщо я помилявся, потрапляючи не в ту кімнату, звідки поспішав до мене разом з шерехтінням і частим диханням черговий мелодійний вигук, мене направляли, вказуючи дорогу вкрадливим і м’яким «Сюди!». Я зайшов уже надто далеко для того, щоб повернути назад. Я був тривожно захоплений невідомістю, пориваючись майже бігом серед обширного паркету, з очима, спрямованими за напрямом голосу.

— Я тут, — мовив, нарешті, голос тоном кінця історії. Це було на перехресті коридору та сходів, що переходять кількома східцями в інший коридор, розташований вище.

— Гаразд, але це востаннє, — попередив я. Вона чекала мене на початку коридору, вправо, де менше блищало світло; я чув її дихання та, пройшовши сходи, з гнівом озирнув напівтемряву. Звичайно ж, вона знову обдурила мене. Обидві стіни коридору були завалені купами книг, залишаючи вузький прохід. При одній лампі, що слабо освітлювала лише сходи та початок шляху, я міг на відстані не роздивитися людину.

— Де ж ви? — вдивляючись, заговорив я. — Зупиніться, ви так поспішаєте. Йдіть сюди.

— Я не можу, — тихо відповів голос. — Але ж хіба ви не бачите? Я тут. Я втомилася та сіла. Підійдіть до мене.

Авжеж, я чув її зовсім близько. Слід було оминути поворот. За ним була пітьма, мічена в кінці світлою плямою дверей. Спотикаючись об книги, я послизнувся, захитався та, падаючи, перекинув хитку купу гросбухів. Вона завалилася глибоко вниз. Падаючи на руки, я ввійшов ними в прямовисну порожнечу, мало не пірнувши сам за край провалу, звідки, на мимовільний мій окрик, вилетів гул книжкової лавини. Я врятувався лише тому, що ненароком впав раніше, ніж підійшов до краю. Якщо подив жаху в цей момент відкидав здогадку, то сміх, веселий холодний смішок по той бік пастки негайно пояснив мою роль. Сміх віддалявся, затихаючи з жорстокою інтонацією, і я більше не чув його.

Я не підхопився, не відповз із шумом, зайвим у передбачуваному падінні моєму; зрозумівши хитрощі, я навіть не ворухнувся, надаючи чужому враженню відстоятися в бажаному для нього змісті. Проте слід було глянути на уготоване мені ложе. Поки що не було жодних ознак нагляду і я, з превеликою осторогою запаливши сірник, побачив чотирикутний люк проламаної наскрізь підлоги. Світло не осявало низу, але, пригадуючи паузу, що розділяла поштовх від гулу та удару книг, я приблизно визначив висоту падіння в дванадцять метрів. Отже, половина нижнього поверху була зруйнована симетрично до верхньої дірки, утворюючи подвійний проліт. Я комусь заважав. Це я міг збагнути, маючи вагомі докази, але я не розумів, як могла б навіть найтендітніша жінка перелетіти через обширний люк, стіни якого не мали жодного бордюру, що дозволяв скористатися ним для переходу; ширина сягала шести аршин.

Зачекавши, поки подія втратила свою небезпечну свіжість, я переповз назад до того місця, де світло, що сягало здалеку, дозволяло розрізняти стіни, і підвівся. Я не смів повертатися до освітленого простору. Але я був тепер не в змозі також покинути сцену, на якій мало не розіграв фінал п’ятого акту. Я зачепив речі задосить серйозні, щоб спробувати йти далі. Не знаючи, з чого почати, я обережно ступав у зворотному напрямку, іноді ховаючись за виступами стіни, щоб перевірити безлюдність. В одному з таких виступів знаходилася водопровідна раковина; з крана капала вода; тут же висів рушник із сирими слідами щойно витертих рук. Рушник ще рухався; звідси пішов дехто, можливо, на відстані десяти кроків від мене, залишившись непоміченим, як і я ним, в силу випадку. Не слід було й далі спокушати ці місця. Заціпенівши від напруги, викликаної виглядом рушника, якого торкнулися мало не в мене на очах, я нарешті відступив, стримуючи дихання, і з полегшенням побачив вузькі бічні двері в тіні виступу, майже завалені папером. Хоч і насилу, але їх можна було трохи відкрити, щоб протиснутися. Я пішов у цю лазівку, наче в стіну, потрапивши в освітлений тихий і безлюдний прохід, дуже вузький, з поворотом неподалік, куди я не ризикнув заглянути, і встав, притулившись до стіни, в нішу забитих цвяхами дверей.

Жоден звук, жодне доступне відчуттям явище не прослизнули б повз мене в ці хвилини, настільки був я внутрішньо загострений, натягнутий, весь зібраний в слух і дихання. Але, здавалося, померло життя на землі, — така тиша дивилася в очі нерухомим світлом білого глухого проходу. Мабуть, все живе пішло звідси або ж зачаїлося. Я став знемагати, тягнутися з нетерпінням відчаю до якого б то не було шуму, аби тільки геть із заціпенілого світла, що стискає серце мовчанням. Раптом звуків виринуло більш ніж достатньо для заспокоєння — якщо назвати таким словом «спокій серед буревію», — безліч кроків пролунало за стіною, глибоко внизу. Я розрізняв голоси, вигуки. До цих звуків початкового, невідомого мені пожвавлення приєднався звук інструментів, що настроювалися; гостро вискнула скрипка; віолончель, флейта й контрабас протягли урозбрід кілька тактів, що заглушалися пересуванням меблів.

Серед ночі — я не знав, котра зараз година — цей прояв життя в глибині трьох поверхів після вже випробуваного мною над люком звучало для мене новою погрозою. Напевно, ходячи невтомно, я відшукав би вихід із цього нескінченного будинку, але не тепер, коли я не знав, що може чекати на мене за найближчими дверима. Я міг знати своє положення, лише встановивши, що діється внизу. Уважно прислухаючись, я прикинув відстань між собою та звуками. Вона була досить велика, маючи напрям через протилежну стіну вниз.

Я стояв так довго в своїй дверній ніші, що нарешті зважився вийти, аби подивитися, чи не можна чимось зарадити. Пройшовши тихцем уперед, я помітив праворуч від себе отвір у стіні, розміром не більший за кватирку, забрану склом; він виднівся над головою так, що я міг торкнутися його. Трохи далі стояла переносна подвійна драбина з тих, що ними користуються малярі при хворобах стель. Перетягнувши драбину з усією обережністю, не стукнувши, не зачепивши стін, я підставив її до отвору. Яким запиленим не було скло з обох боків, але протерши його долонею, скільки та як зміг, я дістав можливість роздивитися, але все-таки наче крізь дим. Моя здогадка, що виникла шляхом слухової орієнтації, підтвердилася: я дивився в ту саму центральну залу банку, де був увечері, але не міг бачити її внизу, бо віконце виходило на хори. Зовсім близько нависала широченна ліпна стеля; балюстрада, будучи по цій стороні прямо перед очима, приховувала глибину зали, і тільки далекі колони протилежної сторони виднілися менш, ніж наполовину. На всьому обширі хорів не було ані душі, між тим як внизу, томивши невидимістю, текло веселе життя. Я чув сміх, вигуки, пересування стільців, нерозбірливі уривки бесід, спокійний гул нижніх дверей. Упевнено дзвенів посуд; кашель, висякування, низка легких і важких кроків і мелодійні лукаві інтонації, — так, це був банкет, бал, збори, гостини, ювілей — що завгодно, але не колишня холодна та велична порожнеча з луною, що наче застоялася в пилюці. Люстри несли вниз блиск вогненного візерунку, і хоча в застінку моєму теж було світло, яскравіше світло зали лежало на моїй руці.

Майже впевнений, що ніхто не прийде сюди в закуток, що має відношення скоріше до горища, ніж до магістралі нижнього переходу, я наважився видалити скло. Його рама, втримувана двома зігнутими цвяхами, слабо хиталася. Я відвернув цвяхи та виставив кватирку. Тепер шум став виразним, як вітер в обличчя; поки я освоювався з його характером, музика заграла кафешантанну п’єсу, але на диво тихо, не вміючи або не бажаючи розвиватися. Оркестр грав «під сурдинку», наче за наказом. Голоси, які тим не менше заглушалися ним, стали звучати голосніше, роблячи природне зусилля та долітаючи до мого притулку в оболонці свого змісту. Наскільки я міг зрозуміти, інтерес різних груп зали терся навколо підозрілих оборудок, хоч і без точного для мене зв’язку розмови зблизька. Деякі фрази нагадували іржання, інші — жорстокий вереск; важкий діловий регіт перемішувався з сичанням. Голоси жінок звучали напруженим і похмурим тембром, переходячи час від часу до спокушаючої грайливості з розпусними інтонаціями камелій. Іноді чиєсь урочисте зауваження переводило розмову на перелік вартості золота й коштовного каміння; інші слова примушували здригнутися, натякаючи на вбивство чи інший злочин не менш рішучих обрисів. Жаргон в’язниці, безсоромність нічної вулиці, зовнішній блиск азартної інтриги та жвава багатослівність душі, що нервово озирається, змішувалося зі звуками іншого оркестру, якому перший подавав тоненькі грайливі репліки.

Настала пауза; кілька дверей відчинилося в глибині далеких низів, і начебто ввійшли нові особи. Це негайно підтвердилося урочистими вигуками. Після смутних переговорів загриміли попередження та заклики слухати. В той же час чиясь бесіда вже тихо текла там, пробираючись, як жук по лісовій хвої, копаючими періодами.

— Слава Визволителю! — ревом виголосив хор. — Смерть Щуролову!

— Смерть! — похмуро продзвеніли жіночі голоси. Відгомін протягся довгим виттям і затих. Не знаю чому, хоч я був злякано-захоплений тим, що чув, я в цю мить озирнувся, наче на погляд у спину; але тільки глибоко зітхнув — ніхто не стояв за мною. В мене ще був час зметикувати, як сховатися: за рогом повороту виразно пройшли, без підозри про мою присутність, двоє. Вони зупинилися. Їх легка тінь лягла впоперек застінка, але, вдивляючись в неї, я розрізняв тільки пляму. Вони заговорили з упевненістю співбесідників, що почуваються наодинці. Розмова, мабуть, продовжувалася. Її течія зупинилася по дорозі сюди цих людей на невідомому для мене питанні, що отримало тепер відповідь. Від слова до слова запам’ятав я цю смутну та різку обіцянку.

— Він помре, — сказав невідомий, — та не одразу. Ось адреса: п’ята лінія, дев’яносто сім, квартира одинадцять. З ним його дочка. Це буде велика справа Визволителя. Визволитель прибув здалеку. Його шлях важкий, і на нього чекають в багатьох містах. Сьогодні вночі все має бути скінчено. Іди та оглянь хід. Якщо ніщо не загрожує Визволителю, Щуролов мертвий, і ми побачимо його порожні очі!