Щуролов

V

Нарешті, я стомився. Вже важко було розрізняти переходи та сходи. Я хотів їсти. В мене не було надії відшукати вихід, щоб купити собі десь на розі якогось харчу. В одній із кухонь я вгамував спрагу, повернувши кран. На мій подив, вода, хоч і слабко, але заструменіла, і цей незначний живий знак по-своєму підбадьорив мене. Потім я став вибирати кімнату. На це пішло ще кілька хвилин, поки я не натикнувся на кабінет з одними дверима, каміном і телефоном. Меблів майже не було; єдине, на що можна було лягти чи сісти, це — скальпований диван без ніжок; клапті зрізаної шкіри, пружини та волосінь стирчали з усіх боків. У ніші стіни стояла висока горіхова шафа: вона була замкнена. Я викурив цигарку-другу, поки не привів себе до стану відносної душевної рівноваги, та став влаштовувати нічліг.

Давно вже я не знав щастя втоми — глибокого та спокійного сну. Поки світив день, я думав про настання ночі з обережністю людини, що несе посуд, вщерть наповнений водою, намагаючись не дратуватися, майже впевнений, що цього разу виснаження переможе тяжку бадьорість свідомості. Але, щойно наступав вечір, страх не заснути опановував мене з силою нав’язливої думки, і я нудився, прикликаючи настання ночі, щоб дізнатися, чи засну я нарешті. Однак чим ближче до півночі, тим виразніше охоплювали мене почуття в їхній неприродній загостреності; тривожне пожвавлення, подібне до блиску магнію серед пітьми, скручувало мою нервову силу в звучну при найменшому дотику, тугу струну, і я немовби просинався від дня до ночі, з її довгим шляхом всередині неспокійного серця. Втома розсіювалася, в очах кололо, наче від сухого піску; початок будь-якої думки негайно розвивався у всій складності її відбитків, і майбутні довгі бездіяльні години, сповнені спогадів, уже збурювали безсило, наче обов’язкова та марудна робота, якої не уникнути. Як тільки міг, я прикликав сон. До ранку, з тілом наче налитим гарячою водою, я всмоктував оманну присутність сну штучним позіханням, але, тільки-но заплющував очі, як відчував те саме, що відчуваємо ми, закриваючи без потреби очі вдень, — безглуздість цього стану. Я випробував усі засоби: розглядання крапок на стіні, рахування, лежання без жодного поруху, повторення однієї фрази, — все марно.

У мене був недогарок свічки, річ, украй необхідна в той час, коли сходи не освітлювалися. Хоч і тьмяно, але я освітив ним холодну височінь приміщення, після чого, набивши ями дивана папером, нагромадив узголів’я з книг. Пальто слугувало мені ковдрою. Слід було запалити камін, щоб дивитися на вогонь. До того ж тут було не дуже-то й тепло як на літню пору. Принаймні, я знайшов собі роботу та був цьому радий. Незабаром пачки рахунків і книг зайнялися в цьому великому каміні сильним вогнем, звалюючись попелом у колосники. Полум’я ворушило морок розкритих дверей, розливаючись у віддалення тихою блискучою калюжею.

Але даремно так втаємничено горів цей випадковий вогонь. Він не освітлював звичних речей, роздивляючись які в фантастичному відблиску червоного та золотого жару, досягаємо ми внутрішнього тепла та світла душі. Він був незатишний, наче багаття злодія. Я лежав, підпираючи голову затерплою рукою, без усякого бажання задрімати. Всі мої зусилля щодо цього дорівнювали хіба що вдаванню актора, який позіхаючи вкладається на очах юрби в ліжко. Крім того, я хотів їсти та, щоб притлумити голод, часто палив.

Я лежав, ліниво розглядаючи вогонь і шафу. Знічев’я мені спало на думку, що шафа замкнена не без причини. Що ж, одначе, може бути заховано в ній, як не ті самі стоси померлих справ? Що ж іще не витягнуто звідти? Сумний досвід з перегорілими електричними лампочками, яких я знайшов цілу купу в одній з таких самих шаф, наводив на підозру, що шафа замкнена без усякого наміру, лише тому, що хазяйновито повернувся ключ. І, проте, я дивився на масивні стулки, солідні, наче двері парадного, з думкою про їжу. Не дуже серйозно сподівався я знайти в ній щось їстівне. Мене сліпо штовхав шлунок, що примушує весь час думати за шаблоном, властивим лише йому, — так само, як викликає він голодну слину при вигляді їжі. Для розваги я обійшов кілька найближчих од мене кімнат, але, шарудячи там при світлі недогарка, не знайшов навіть шматка сухаря та повернувся, все більше приваблюваний шафою. В каміні присмерково дотлівав попіл. Мої помисли були про подібних до мене бродяг. Чи не замкнув хтось із них у цій шафі буханець хліба, а може, чайник, чай і цукор? Алмази й золото зберігаються в іншому місці; достатньо й очевидності ситуації. Я вважав, що вправі відкрити шафу, бо, звичайно ж, не торкнувся б жодних речей, будь вони зачинені тут, а от на їстівне, що б там не визначай буква закону, — тепер — тепер я мав право.

Світячи недогарком, я, одначе, не поспішав критикувати цю думку, щоб не втратити ненароком моральної точки опори. Тому, піднявши сталеву лінійку, я сунув її кінець у шпарину, навпроти замка та, натиснувши, потягнув назад. Засувка, дзвякнувши, відскочила, шафа, туго риплячи, відчинилася — і я відсахнувся, бо побачив дещо надзвичайне. Я швиргонув лінійку різким рухом, я здригнувся, і не закричав лише тому, що не мав сил. Мене наче оглушило водою, що линула з діжки.