Щуролов

II

Спершу я поставився до цього з легким острахом усякої несерйозної втрати. Ще не вгамований голод заступав мені враження. Задумливо варив я картоплю в кімнаті з вільглим, трухлявим вікном. У мене була маленька залізна грубка. Дрова… у ті часи багато хто ходив на горища, — я теж ходив, гуляючи в косій напівтемряві дахів із почуванням злодія, слухаючи, як гуде по трубах вітер і роздивляючись у вибитому слуховому вікні бліду пляму неба, що порошило сніжинками на сміття. Я знаходив тут щепу, що зосталася після рубання крокв, старі віконні рами, поламані карнизи та заносив усе це поночі до себе в підвал, прислухаючись на сходових площадках, чи не дзвякне дверний гачок, випускаючи запізнілого візитера. За стіною кімнати жила праля; я день у день прислухався до сильного поруху її рук у кориті, що відтворювали звук мирного конячого жування. Там само дзвякала, бува й далеко за північ — наче збожеволілий дзиґар, — швейна машинка. Голий стіл, голе ліжко, табурет, чашка без блюдця, сковорідка й чайник, у якому я варив свою картоплю, — годі вже тих згадок. Дух побуту частенько відвертається від дзеркала, що його наполегливо підставляють йому бездоганно освічені люди, що лихословлять за новою орфографією з тим самим успіхом, з яким робили це за старою.

Як настала ніч, я згадав ринок і наживо відтворив усе, роздивляючись свою булавку. Кармен зробила зовсім небагато, вона лише кинула в ледачого солдата квіткою. Не більше було зроблено й тут. Я давно замислювався про зустрічі, про перший погляд, перші слова. Вони запам’ятовуються та глибоко вкарбовують свій слід, якщо не було нічого зайвого. Вона існує, ця бездоганна чистота характерних миттєвостей, які можна цілком перетворити на вірші чи на малюнок, — оце і є в житті тим, що започатковує мистецтво. Реальний випадок в оковах безтурботної простоти єдино вірного тону, якого жадаємо ми всім серцем і на кожному кроці, завше сповнений чар. Так недовго, але так глибоко звучить тоді враження.

Тому я не раз, не два повертався до булавки, повторюючи напам’ять, що ж було сказано мною та дівчиною. Потім я стомився, ліг і опам’ятався, але, підвівшись, одразу ж упав, знепритомнівши. То почався тиф, і зранку мене відвезли до шпиталю. Але я мав достатньо пам’яті й розуму, аби покласти свою булавку до бляшанки, що слугувала табакеркою, і не розлучався з нею до кінця.