Щуролов

I

Весною 1920 року, а саме в березні, саме 22 числа, — дамо ці жертви точності, щоб заплатити за вхід у лоно присяжних документалістів, без чого допитливий читач нашого часу напевне розпитуватиме в редакціях — я вийшов на ринок. Я вийшов на ринок 22 березня та, повторюю, 1920 року. То був Сінний ринок. Але я не можу зазначити, на якому розі стояв, а також не пам’ятаю, що того дня писали в газетах. Я не стояв на розі, бо ходив туди-сюди по бруківці біля зруйнованого корпусу ринку. Я продавав кілька книг — останнє, що мав.

Холоднеча та мокрий сніг, що сипав над головами юрби вдалині хмарами білих іскор, надавали навколишньому огидного вигляду. Втома та мерзлякуватість світилися на всіх обличчях. Мені не щастило. Я тинявся вже більше двох годин, зустрівши лише трьох людей, які спитали, що я хочу за свої книги, та й ті завважили ціну п’яти фунтів хліба непомірно високою. Тим часом, вже стало смеркатися, — обставина, найнесприятливіша для книг. Я вийшов на тротуар і притулився до стіни.

Праворуч від мене стояла бабця в бурнусі та старому чорному капелюшку, вишитому стеклярусом. Механічно трясучи головою, вона простягала вузлуватими пальцями два дитячі чепчики, стрічки та стосик пожовтілих комірців. Ліворуч, придержуючи вільною рукою під підборіддям теплу сіру хустку, стояла з доволі незалежним виглядом молода дівчина, тримаючи те саме, що й я, — книги. Її маленькі, доволі справні черевики, спідниця, що спокійно сягала носка — на відміну від отих обрізаних до колін вертлявих спідничок, які стали носити тоді навіть старі баби, — її суконний жакет, старенькі теплі рукавички з голими подушечками пальців, що виглядали з дірок, а також манера, з якою вона поглядала на перехожих, — без усмішки та зазивання, іноді задумливо опускаючи довгі вії свої до книг, і те, як вона їх тримала, і як поохкувала, стримано зітхаючи, якщо перехожий, кинувши оком на її руки, а потім на обличчя, розвертався та йшов, немов чимось вражений, суючи до рота «сємочки», — все це надзвичайно припало мені до душі, і навіть на ринку стало немовби тепліше.

Ми переймаємося тими, хто відповідає нашому уявленню про людину в відомому нам стані, тому я запитав дівчину, чи добра її маленька торгівля. Злегка кашлянувши, вона повернула голову, повела на мене уважними сіро-синіми очами та мовила: «Така ж, як і ваша».

Ми обмінялися заувагами щодо торгівлі взагалі. Спершу вона говорила рівно стільки, скільки треба, щоб я зрозумів, потім якийсь чоловік у синіх окулярах і галіфе купив у неї «Дон-Кіхота», і тоді вона дещо пожвавішала.

— Ніхто не знає, що я ношу продавати книги, — мовила вона, довірливо показуючи мені фальшиву купюру, що її всучив разом з іншими обачливий громадянин, і розсіяно нею помахуючи, — тобто, я не краду їх, а беру з полиць, коли батько спить. Мати помирала… ми все тоді продали, майже все. В нас не було ані хліба, ані дров, ані гасу. Ви розумієте? Тим не менше мій батько розсердиться, якщо дізнається, що я сюди походжаю. І я походжаю, поношую тихцем. Шкода книг, але що поробиш? Слава Богу, їх багато. У вас теж багато?

— Н-ні, — мовив я крізь дрижаки (вже тоді я був застуджений і трохи сипів), — не думаю, щоб їх було багато. Принаймні це все, що в мене є.

Вона глянула на мене з наївною турботою, — так, набившись у хату, дивляться сільські дітлахи на проїжджого чиновника, що п’є чай, — і, простягши руку, торкнулася голою пучкою коміра моєї сорочки. На ній, як і на комірі мого літнього пальто, не було ґудзиків, я їх загубив і не пришив інших, бо давно вже не дивився за собою, махнувши рукою як минулому, так і прийдешньому.

— Ви застудитеся, — мовила вона, машинально запинаючи щільніше хустку, і я збагнув, що батько любить цю дівчину, що вона балувана та кумедна, але й добросерда. — Застудитеся, бо ходите розхристані. Ану йдіть сюди, громадянине.

Вона взяла книги під пахву та відійшла до арки воріт. Тут, задерши голову з дурнуватою посмішкою, я допустив її до свого горла. Дівчина була струнка, але значно менша від мене на зріст, тому, дістаючи необхідне з отим загадковим, відстороненим виразом обличчя, яке буває в жінок, коли вони возяться на собі з булавкою, дівчина поклала книги на тумбу, зробила під жакетом коротеньке зусилля та, ставши навшпиньки, зосереджено й серйозно дихаючи, щільно сколола пазуху моєї сорочки разом з пальто білою англійською булавкою.

— Телячі ніжності, — мовила, йдучи мимо, огрядна тітка.

— Ну от. — Дівчина критично подивилася на свою роботу та хмикнула. — Все. Ідіть гуляйте.

Я розсміявся та зачудувався. Небагато бачив я такої простоти. Ми їй або не віримо, або її не бачимо; бачимо ж, на жаль, лише коли нам погано.

Я взяв її руку, потис, подякував і спитав її ім’я.

— Сказати недовго, — відповіла вона, з жалістю дивлячись на мене, — але навіщо? Не варто. Втім, запишіть наш телефон; може, я попрохаю вас продати книги.

Я записав, з усмішкою позираючи на її вказівного пальця, яким, стиснувши інші в кулака, водила вона в повітрі, вчительським тоном вимовляючи цифру за цифрою. Потім нас обступила та розлучила юрба, що побігла від кінної облави. Я впустив додолу книги, а коли підняв їх, дівчини вже не було. Переполох виявився не настільки серйозним, щоби піти геть з ринку, а книги через кілька хвилин по тому купив у мене типово андріївський стариган із цапиною бородою, в круглих окулярах. Він дав мало, але я й тому був радий. Лише підходячи додому, я збагнув, що заразом продав і ту книгу, де був записаний телефон, і що я його безповоротно забув.