Щуролов

VI

Перший дрож відкриття був у той же час тремтінням миттєвого, але найжахливішого сумніву. Однак це не було оманою. Я побачив склад цінної провізії — шість полиць, які глибоко заходили всередину шафи під вагою вантажу, що переповнював їх. Він складався з речей, що стали рідкістю, — добірних продуктів заможного стола, смак і запах яких уже перетворився на неясний спогад. Притягши стола, я розпочав огляд.

Насамперед я причинив двері, соромлячись порожнього простору, наче недовірливого ока; я навіть вийшов та прислухався, чи не ходить хтось, як і я, в цих стінах. Мовчання було мені сигналом.

Я почав огляд зверху. Верх, тобто п’ята й шоста полиці, були зайняті чотирма великими кошиками, звідки, тільки-но я поворухнув їх, вискочив та ляпнувся на підлогу величезний рудий щур із вереском, що викликає нудоту. Я зсудомлено відсмикнув руку, заціпенівши від огиди. Наступний порух викликав втечу ще двох тварюк, що прошмигнули між ногами, наче великі ящірки. Тоді я струснув кошика та вдарив по шафі, сахнувшись, — чи не посиплеться дощ отих звивистих примарних тілець, мелькаючи хвостами. Але щури, якщо їх там було декілька, мабуть, пішли задами шафи в щілину стіни — шафа стояла тихо.

Звичайно ж, я здивувався цьому способу зберігання харчів у місці, де миші (Murinae) та щури (Mus decum anus) мали почуватися наче вдома. Але мій захват випередив будь-які гадки; вони ледь просочувалися, наче вода у греблю, крізь цей апофеозний вихор. Нехай не кажуть мені, що почуття, пов’язані з їжею, ниці, що апетит рівняє амфібію з людиною. У хвилини, подібні до пережитих мною, все наше єство окрилене, і радість не менш світла, аніж під час споглядання сходу сонця з висоти гір. Душа ходить під звуки маршу. Я вже був п’яний від самого вигляду скарбів, тимбільше, що кожен кошик являв собою асортимент однорідних, але різноманітних вкупі принад. В одному кошику були сири, колекція сирів — від сухого зеленого до рочестера та брі. Другий, не менш важкий, пахтів ковбасною крамницею; його окости, ковбаси, копчені язики та фаршировані гиндички тіснилися поруч із кошиком, заставленим шрапнеллю консервів. Четвертого розпирало горою яєць. Я став на коліна, бо тепер треба було дивитися нижче. Тут я знайшов вісім цукрових голів, ящик з чаєм; дубове з мідними обручами барильце, повне кави; кошика з печивом, торти й сухарі. Дві нижні полиці нагадували ресторанний буфет, бо їхньою поклажею були винятково пляшки вина в порядку й тісноті складених дров. Їхні ярлики зазначали всі смаки, всі марки, всю славу та майстерність виноробів.

Слід було якщо не поспішати, то принаймні почати їсти, бо, зрозуміло, що скарб, маючи свіжий вигляд добірного запасу, не міг бути кинутий напризволяще кимось заради бажання зробити випадковому відвідувачу приємність величезної знахідки. Вдень чи вночі, але міг з’явитися хтось із криком і вже занесеною рукою, якщо не з чимось гіршим, хоч би й з ножем. Все натякало на темну гостроту випадку. Багато чого мусив я побоюватися в цьому просторі, бо наблизився до невідомого. Тим часом голод забалакав до мене своєю мовою, і я, причинивши шафу, сів на залишках дивана, оточивши себе шматками, викладеними замість тарілок на великі аркуші паперу. Я їв найістотніше, тобто, сухарі, шинку, яйця й сир, заїдаючи це печивом і запиваючи портвейном, з відчуттям дива при кожному ковтку. Спочатку я не міг опанувати трясцю та нервовий важкий сміх, але, як уже трохи заспокоївся та дещо звик до володіння цими смачними речами, що не більш як п’ятнадцятьма хвилинами раніше витали в хмарах, то опанував і порухом, і думками. Ситість настала швидко, набагато скоріше, аніж я очікував, коли починав їсти, внаслідок хвилювання, що стомлювало навіть і апетит. Однак я був занадто виснажений, щоб впасти в отупіння, тож насичення цілковито насолодило мене й без отого сонливого мозкового одуріння, що супроводжує щоденне поглинання ситих страв. З’ївши все, що взяв, а потім ретельно знищивши залишки бенкету, я відчув, що вечір сьогодні добрий.

Тим часом, хоч би як я не губився в гадках, а вони, звичайно, дряпали, наче тупий ніж, являлася мені лише очевидність події, залишаючи її суть прихованою від невтаємниченого ока. Походжаючи по сплячій величі банку, я, мабуть, досить-таки вірно зрозумів, чим пов’язаний мій крамар із цим паперовим Клондайком: звідси можна було вивезти й віднести сотні возів обгортки, настільки цінної торгівцям для обваження; крім того, електричні шнури, дрібна арматура склали б не одну пачку асигнацій; не без причини були вирвані тут шнури та штепселі майже повсюди, де я оглядав стіни. Тому я не вважав крамаря власником захованого харчу; він, імовірно, мав його десь в іншому місці. Але я не ступив далі цього кроку, всі мої подальші міркування були безособові, як і за будь-якої знахідки. Те, що їжі деякий час ніхто не торкався, доводили сліди щурів; їхні зуби залишили на окостах і сирах великі ями.

Наситившись, я взявся ретельно досліджувати шафу, помітивши багато такого, що я проминув у хвилини відкриття. Серед кошиків лежали пачки ножів, виделок і серветок; за цукровими головами ховався срібний самовар; в одному ящику зіштовхувалося, дзенькаючи, безліч келихів, чарок і візерунчатих склянок. Вочевидь, тут збиралося товариство, з гультяйською або ж конспіративною метою, розраховуючи на ізоляцію й таємність, а може й могутня організація, за відома та при участі житлових комітетів. У такому разі я мав бути насторожі. Як міг, я ретельно прибрав шафу, розраховуючи, що незначну втрату знищеного мною на вечерю навряд чи буде помічено. Однак (не вважав я себе в цьому винуватим) я взяв якусь дещицю, разом з іще однією пляшкою вина, загорнув щільним пакетом і сховав під купою паперів у звивині коридору.

Само собою, в ці хвилини в мене не було бажання ані заснути, ані навіть лягти. Я запалив світлу запашну цигарку з волокнистого тютюну на довгому мундштуці, — єдина знахідка, яку я достатньо вшанував, набивши повні кишені чудовими цигарками. Я перебував у стані п’янкої, музичної тривоги, з думкою про себе, наче про людину, на яку очікує перебіг гучних надзвичайностей. Серед такого блискучого сум’яття я пригадав дівчину в сірій хустці, яка застебнула мені коміра англійською булавкою, — чи міг я забути цей порух? Вона була єдиною людиною, яку я згадував гарними та зворушливими словами. Не варто наводити їх, бо, ледве пролунавши, вони одразу ж втрачають свій чарівний аромат. Ця дівчина, імені якої я навіть не знав, щезнувши, залишила по собі слід, подібний до смуги блискучої води, що біжить на захід. Такого лагідного ефекту досягла вона звичайнісінькою англійською булавкою та звуком зосередженого подиху, коли підвелася навшпиньки. Це і є найсправжнісінька біла магія. Оскільки дівчина теж бідувала, я жагуче бажав потішити її своїм сліпучим відкриттям. Але ж я не знав, де вона, я не міг зателефонувати їй. Навіть благодіяння пам’яті, скрикни вона забутим мною номером, не могло допомогти при безлічі телефонів, на один з яких мимохіть позирали мої очі: телефони не працювали, не могли працювати з очевидних причин. Однак я дивився на апарат з деяким допитливим сумнівом, у якому раціональна думка не мала жодної участі. Я тягнувся до нього з відчуттям гри. Бажання втнути дурницю не відпускало мене та, як і будь-яка нічна дурниця, прикрасилося ефемеридами безсонної фантазії. Я навіяв собі, що маю згадати номер, якщо прийму фізичне положення розмови по телефону. Крім того, ці загадкові стінні гриби з каучуковим ротом і металевим вухом я здавна розглядав, як предмети не цілком вивчені, — своєрідне марновірство, навіяне, між іншим, «Атмосферою» Фламаріона, з його розповіддю про блискавку. Я дуже раджу всім перечитати цю книгу та задуматися ще раз над дивовижами електричної грози; особливо над діями кулястої блискавки, що вішає на вбитий нею ж у стіну ніж, наприклад, сковорідку або черевика, або ж перестеляє черепичний дах таким чином, що черепиці вкладаються у зворотньому порядку з точністю креслення, не кажучи вже про фотографії на тілі вбитих блискавкою, фотографії оточення, де сталося нещастя. Вони завжди синюватого кольору, подібно до старовинних дагеротипів. «Кіловати» та «ампери» мало що кажуть мені. В моєму випадку з апаратом не обійшлося без передчуття, без тої дивної знемоги, безтямності, що переважно супроводжує дурниці, які ми втнули. Отже, я пояснюю це тепер, тоді ж я був лише подібний до заліза перед магнітом.

Я зняв слухавку. Холоднішою, ніж насправді, здалася вона мені, німа, перед байдужою до всього стіною. Я підніс її до вуха з надією не більшою, аніж на зламаного годинника, і натиснув кнопку. Чи був то дзенькіт у голові, чи звуковий спогад, але, здригнувшись, я почув дзижчання мухи, оту, схожу на гудіння комахи вібрацію кабелів, яка в цих умовах була саме тим абсурдом, якого я прагнув.

Розбірливе зусилля осягнути, як хробак точить навіть мармур скульптури, позбавляючи сил усі враження з прихованим джерелом. Намагання зрозуміти незрозуміле не значилося серед моїх чеснот. Але я перевірив себе. Віднявши слухавку, я відтворив той характерний шум в уяві, отримавши його вдруге лише коли знову притис до вуха слухавку. Шум не коливався, не переривався, не слабшав, не підсилювався; в слухавці, як і мало бути, гудів невидимий простір, очікуючи контакту. Мене опанували неясні видіння, дивні, наче цей дивний гул кабелю, що діє в мертвому будинку. Я бачив вузли поплутаних кабелів: і порваних шквалом, і тих, що дають з’єднання неозорим пунктам свого хаосу; бачив, як сиплються снопи електричних іскор зі згорблених спин котів, що стрибають по дахах; магнетичні спалахи трамвайних ліній; тканину й серце матерії у вигляді гострих кутів футуристичного малюнку. Ці думки-видіння не були триваліші за поштовх серця, що стало дибки; воно билося, вистукуючи неперекладною мовою відчуття нічних сил.

Отоді крізь стіни з’явився переді мною ясний, наче молодий місяць, образ тої дівчини. Чи міг я думати, що враження виявиться таким живучим і стійким? Сто сил людських перебігало й гуло в мені, коли, задивившись на стертий номер апарату, я вів пам’ять крізь хуртовину цифр, марно намагаючись визначити, яке їх поєднання нагадає загублене число. Лукава, невірна пам’ять! Вона клянеться не забути ані чисел, ані днів, ані подробиць, ані рідного обличчя та відповідає на сумнів поглядом безневинності. Але настає час, і легковірний бачить, що склав угоду з безсоромною мавпою, що віддає за жменю горіхів діамантового персня. Неповні, неясні риси згадуваного обличчя, з числа випадає цифра; обставини перемішуються, і даремно стискає голову людина, мучачись ковзким спогадом. Але, якби ми пам’ятали, якби могли згадати все, — який розум витримає неушкоджено все життя в одному моменті, а тимбільше спогади почуттів?

Я безглуздо повторював цифри, ворушачи губами, щоб намацати їхню ймовірність. Нарешті промайнув ряд, споріднений враженню забутого номера: 107-21. — «Сто сім двадцять один», — мовив я, прислухаючись, але не знав напевне, чи не помиляюся знову. Раптовий сумнів засліпив мене, коли я натискав кнопку вдруге, але вже було запізно — дзижчання полилося гулом, щось дзвякнувши, змінилося в телефонній далечіні, і прямо в шкіру щоки втомлене жіноче контральто сухо мовило: «Станція». «Станція!..» — нетерпляче повторило воно, але й тоді я заговорив не одразу, — так холодно стислося горло, — бо в глибині серця я все ще грав.

Що б там не було, раз уже я вкляк і прикликав духів, — чи дорахувати їх до «Атмосфери», чи до «Кіловатів» суспільства 86 року, — я промовляв, і мені відповідали. Колеса зіпсованого годинника стали повертати шестірню. Над моїм вухом рушили сталеві промені стріл. Хто б не штовхнув маятника, механізм почав рівномірно вицокувати. «Сто сім двадцять один», — мовив я глухо, дивлячись на свічку, що догоряла серед мотлоху. — «На групу А», — пролунала невдоволена відповідь, і гул прибило далеким порухом утомленої руки.

Мій розум кипів у ці хвилини. Я натискав саме кнопку з літерою А; отже, телефон не тільки працював, але й підтверджував цю дивну реальність тим, що були переплутані кабелі, — подробиця, дивна для нетерплячої душі. Прагнучи з’єднати А, я натиснув Б. Тоді до відв’язаного гуляти струму ввірвалися, наче з раптово відкритих дверей, різкі голоси, що нагадують балаканину грамофонної труби, — незнайомі крикуни, які б’ються в моїй руці, що стискає резонатора. Вони перебивали один одного з квапливістю й жорстокістю людей, що вибігли на вулицю. Змішані фрази нагадували воронячий концерт — «А-ла-ла-ла-ла!» — волала невідома істота на тлі баритона чиєїсь розсудливо-повільної розмови, розділеної паузами й розділовими знаками з медоточивою експресією. — «Я не можу дати»… — «Якщо побачите»… — «Коли-небудь»… — «Я кажу, що»… — «Ви слухаєте»… — «Розміром тридцять і п’ять»… — «Відбій»… — «Автомобіль вислано»… — «Нічого не розумію»… — «Повісьте слухавку»… У цей ринковий транс слабко, наче спів комара, повзли стогони, далекий плач, регіт, ридання, скрипкові такти, перебір неквапливих кроків, шерехтіння й шепіт. Де, на яких вулицях звучали ці турботи, окрики, напучення та скарги? Нарешті, дзвякнув діловий порух, голоси зникли, і в гул кабелю ввійшов той самий голос, сказавши: «Група Б».

— «А»! Дайте «А», — мовив я, — переплутано кабелі. Після мовчанки, під час якої гул двічі стихав, новий голос оповістив співучо й тихіше: «Група А». — «Сто сім двадцять один», — відчеканив я чим розбірливіше.

— Сто вісім нуль один, — уважним тоном байдуже повторила телефоністка, і я заледве стримав уже готову вилетіти згубну поправку, — ця помилка з безсумнівністю визначала забутий номер, — ледве зачувши, я впізнав, згадав його, як пригадуємо ми зустрічне обличчя.

— Так-так, — мовив я в надзвичайному хвилюванні, що біжить по висоті, по самому краю запаморочливого крутосхилу. — Так, саме так, — сто вісім нуль один.

Наразі все завмерло в мені й довкола. Звук передачі стис мені серце підступанням холодної хвилі; я навіть не чув звичайного «дзвоню» або «з’єднала», — я не пам’ятаю, що було сказано. Я слухав птахів, що виводили чаруючі трелі. Знемагаючи, я притулився до стіни. Тоді, після паузи, що дорівнювала жорстокості, свіжий, наче чисте повітря, розважливий голосок обережно сказав:

— То я пробую. Балакаю в непрацюючий телефон, бо ти ж чув, як продзвеніло? Хто телефонує? — мовила вона, мабуть, не очікуючи відповіді, про всяк випадок, тоном легковажної суворості.

Майже криком, я відповів:

— Я той, хто розмовляв з вами на ринку й пішов з англійською булавкою. Я продавав книги. Пригадайте, прошу вас. Я не знаю імені, — підтвердіть, що це ви.

— Дива, — відповів, кашлянувши, голос у задумі. — Чекайте, не вішайте слухавку. Я намагаюся згадати. Старий, чи ти бачив щось подібне?

Останнє було не мені. Їй невиразно відповідав чоловічий голос, мабуть, з другої кімнати.

— Я зустріч пригадую, — знову звернулася вона до мого вуха. — Але я не пам’ятаю, про яку булавку ви кажете. Ах, так-так! Я й не знала, що у вас така добра пам’ять. Але мені дивно балакати з вами — наш телефон відключено. Що ж сталося? Звідки ви телефонуєте?

— Чи добре ви чуєте? — відповів я, ухиляючись назвати місце, де перебував, наче не зрозумів питання, і, отримавши ствердження, продовжував: — Я не знаю, чи довгою буде наша розмова. Є причини, чому я не зупиняюся більше на цьому. Я не знаю, як і ви, багатьох речей. Тому скажіть, не гаючи часу, вашу адресу, я не знаю її.

Якийсь час струм рівномірно дзижчав, наче останні мої слова порушили передачу. Знову глухою стіною лягла далечінь, — огидне відчуття досади й соромливої туги ледь не спонукало мене пуститися в розлогі недоречні роздуми про суть розмов по телефону, який не дає вільного прояву відтінкам найприродніших, звичайних почуттів. У деяких випадках обличчя та слова нероздільні. Те саме, мабуть, думала й вона, поки тривала мовчанка, після чого я почув:

— Навіщо? Ну, гаразд. Тож, запишіть, — не без лукавинки мовила вона це «запишіть», — запишіть мою адресу: 5-я лінія, 97, кв. 11. Тільки навіщо, навіщо вам знадобилася моя адреса? Я, відверто кажучи, не розумію. Ввечері я буваю вдома…

Голос продовжував неквапом звучати, але раптом залунав тихо й глухо, наче в ящику. Я чув, як вона балакає, мабуть, щось оповідаючи, але не розрізняв слів. Усе віддаленіше, смутніше текла розмова, поки не вподібнилася накрапаючому дощу, — нарешті ледь чутне штовхання струму дало зрозуміти, що все припинилося. Зв’язок перервався, апарат тупо мовчав. Переді мною були стіна, ящик і слухавка. По склу вистукував нічний дощ. Я натиснув кнопку, вона дзвякнула й зупинилася. Резонатор помер. Чари розсіялися.

Але я чув, я балакав, що було, того не могло не бути. Враження цих хвилин зійшли нанівець і пішли з вихором, його відлунням я був іще сповнений і сів, одразу стомившись, наче після підйому по крутих сходах. Тим часом я був іще напочатку подій. Їх розвиток розпочався стукотом віддалених кроків.