Щуролов

X

Тоді або, вірніше, через деякий час, наступив момент, від якого я міг частково відновити в зворотньому порядку дію, що злетіла та помрачилася. Перш за все я побачив дівчину, що стояла біля дверей, прислухаючись, з простягнутою до мене рукою, як це роблять, коли просять або безмовно наказують сидіти тихо. Вона була в літньому пальто; її обличчя виглядало стривоженим і сумним. Вона спала перед тим, як я з’явився тут. Це я знав, але обставини моєї появи вислизнули, наче вода в стиснутій руці, ледве я зробив свідоме зусилля негайно зв’язати все. Покоряючись її сповненому неспокою жесту, я продовжував нерухомо сидіти, чекаючи, чим закінчиться це прислуховування. Я силився збагнути його сенс, але марно. Ще трохи, і я зробив би рішуче зусилля здолати крайню слабкість, я хотів запитати, що відбувається тепер в цій великій кімнаті, аж раптом, немовби вгадуючи мій рух, дівчина повернула голову, суплячись і погрожуючи пальцем. Тепер я пригадав, що її звуть Сузі, що так її назвав хтось, що вийшов звідси, сказавши: «Має бути повна тиша». Спав я чи просто був неуважний? Намагаючись вирішити це питання, я машинально опустив погляд і побачив, що поли мого пальто розірвані. Але воно було ціле, коли я поспішав сюди. Я переходив від подиву до здивування. Раптом все затрусилося і наче кинулося геть, змішавши світло; кров прилинула до голови: пролунав оглушливий тріск, подібний до пострілу над вухом, потім крик. «Хальт!» — крикнув хтось за дверима. Я схопився, глибоко зітхнувши. З дверей вийшов чоловік у сірому халаті, простягуючи дівчині, що відступила, невелику дошку, на якій, стиснутий дугою дроту, висів величезний, перебитий навпіл чорний щур. Його зуби були вискалені, хвіст звішувався.

Тоді, вирвана ударом і криком з воістину страшного стану, моя пам’ять перескочила темну прірву. Наразі я багато чого вхопив і утримав. Відчуття заговорили. Внутрішнє бачення повернулося на початок сцени, повторивши вервечку зусиль. Я пригадав, як переліз ворота, побоюючись стукати, щоб не привернути нової небезпеки, як обійшов двері та смикнув дзвінок третього поверху. Але розмову через двері — розмову довгу та тривожну, причому жіночий і чоловічий голоси сперечалися, чи впустити мене, — я забув безповоротно. Вона відновилася згодом.

Всі ці подробиці, які ще не цілком змикалися, виникли зі швидкістю погляду в вікно. Старий, що вніс щуроловку, мав густу шапку сивого, вистриженого рівним колом волосся, що нагадувало чашку жолудя. Гострий ніс, поголені, тонкі, зі складним упертим виразом губи, яскраві, безбарвні очі та клапті сивих баків на рожевому обличчі, що закінчувалося направленим уперед підборіддям, зануреним у блакитний шарф, могли зацікавити портретиста, любителя характерних ліній.

Він мовив:

— Ви бачите так званого чорного гвінейського щура. Його укус дуже небезпечний. Він викликає повільне гниття заживо, перетворюючи укушеного на колекцію пухлин і наривів. Цей вид гризуна рідкісний у Європі, він іноді заноситься пароплавами. «Вільний хід», про який ви чули вночі, є штучною лазівкою, що була зроблена мною біля кухні для навичок з пастками різних систем; протягом двох останніх днів цей хід був дійсно вільний, оскільки я з захопленням читав Ерта Ертруса: «Комора щурячого короля», книга, що є неабиякою рідкістю. Вона видана в Німеччині чотириста років тому. Автор був спалений на багатті в Бремені, як єретик. Ваша розповідь…

Отже, я розповів уже все, з чим прийшов сюди. Але у мене були ще сумніви. Я запитав:

— Чи вжили ви заходів? Чи знаєте ви, якого роду ця небезпека, бо я не зовсім розумію її?

— Заходи? — сказала Сузі. — Про які заходи ви кажете?

— Небезпека… — почав старий, але зупинився, глянувши на дочку. — Я не розумію.

Запанувало деяке збентеження. Всі троє ми обмінялися поглядом очікування.

— Я кажу, — почав я невпевнено, — що вам слід остерегтися. Здається, я вже говорив це, але, пробачте мені, я не зовсім пам’ятаю, що говорив. Мені здається тепер, що я був начебто глибоко непритомний.

Дівчина подивилася на батька, потім на мене та посміхнулася з подивом: «Як це може бути?»

— Він втомився, Сузі, — сказав старий. — Я знаю, що таке безсоння. Все було сказано; і було вжито заходів. Якщо я назву цього щура, — він опустив пастку до моїх ніг із задоволеним виглядом мисливця, — словом «Визволитель», ви вже дещо знатимете.

— Це жарт, — заперечив я, — і цей жарт, звичайно, відповідає заняттю Щуролова. — Кажучи так, я згадав вивіску невеликого розміру, над якою висів дзвінок. На ній було написано:

Я бачив її біля входу.

— Ви жартуєте, бо не думаю, щоб цей «Визволитель» завдав вам стільки клопоту.

— Він не жартує, — сказала Сузі, — він знає. Я порівнював ці два погляди, яким відповідав на той момент усмішкою марних догадок, — погляд юності, сповнений непідробного переконання, і погляд старих, але ясних очей, що виражають вагання, чи продовжувати розмову так, як вона розпочалася.

— Хай за мене скаже вам дещо Ерт Ертрус. — Щуролов вийшов і приніс стару книгу в шкіряній палітурці, з червоним обрізом. — Ось місце, над яким ви можете сміятися або задуматися, як завгодно.

— Але досить читати, — сказав Щуролов, — і ви, звичайно, здогадуєтеся, чому я переклав саме це місце. Вас оточували щури.

Але я вже зрозумів. В деяких випадках ми вважаємо за краще мовчати, щоб враження, що коливається й розривається іншими міркуваннями, знайшло вірний притулок. Тим часом меблеві чохли почали блищати світлом, що дужчало з вікна, і перші голоси вулиці прозвучали ясно, як у кімнаті. Я знову занурювався в небуття. Обличчя дівчини та її батька віддалялися, ставши смутним видінням, яке застилав прозорий туман. «Сузі, що з ним?» — пролунало гучне запитання. Дівчина підійшла, знаходячись десь поблизу мене, але де саме, я не бачив, бо не в змозі був повернути голову. Раптом моєму чолу стало тепло від прикладеної до нього жіночої руки, тоді як оточуюче, викрививши та змішавши лінії, пропало в хаотичному душевному обвалі. Дикий, дрімучий сон відносив мене. Я чув її голос: «Він спить», — слова, з якими я прокинувся після тридцяти неіснуючих годин. Мене перенесли в тісну сусідню кімнату, на справжнє ліжко, після чого я дізнався, що «занадто легкий для чоловіка». Мене пожаліли; кімната сусідньої квартири опинилася на той же, другий день, в моєму повному розпорядженні. Подальше не варте уваги. Але від мене залежить, щоб воно стало таким, як у момент відчуття на голові теплої руки. Я маю завоювати довіру…

І більш — ані слова про це.

1924

Переклала з російської Noelle Daath

Оригінал твору: http://www.serann.ru/t/t828_0.html