Реальна загроза

1

— Алексе, ти знаєш, який сьогодні день? — обізвалася з сусіднього шезлонгу Яна.

Я ліниво відсунув на лоба сонцезахисні окуляри й подивився в чисте блакитне небо.

— Чудовий теплий день, — сказав я. — Третій день моєї відпустки і четвертий — після повернення з Вавілона.

День був справді чудовий. У цій півкулі Ютланда вже настала осінь, було бабине літо — або, як його ще називають, оксамитовий сезон. За кілька кроків від наших шезлонгів на морський піщаний берег набігали слабкі хвилі, пляж та узбережні води були заповнені людьми, звідусіль лунала ериданська говірка. Відпочивальників з числа корінних ютландців ніде видно не було, всі вони підтяглися ближче до тропіків, бо на цих широтах для них було вже прохолодно. А от для нас — саме враз. Середньорічна температура на Ютланді вища, ніж на Октавії, до того ж тутешнє світило, зоря Аруна, значно жовтіша за нашу Епсилон, і влітку її промені містять незвично багато для ериданців ультрафіолету. Зате зараз ми могли спокійно ніжитися на сонечку, не побоюючись обпалити свою чутливу шкіру.

— Ні, Алексе, я питаю, яке число, — уточнила Яна.

— Ну, вісімнадцяте січня, — відповів я. (Як і на інших населених планетах, на Ютланді користувалися земним календарем, хоча це призводило до певних незручностей через неспівпадіння природних річних циклів.) — Сьогодні мені минуло двадцять чотири роки, чотири місяці й шістнадцять днів.

— Теж знаменна дата, — погодилася сестра. — Але ти дещо випустив з уваги. Сьогодні рівно рік, як ми потрапили на Ютланд.

— Цілий рік? — здивовано промовив я. А потім виправився: — Один лише рік. А скільки всього сталося!

— І змінилося, — додала Яна.

Тим часом з води вийшов Павлов, а разом з ним — Елі та Ліна. Дівчата підбігли до нас і, сміючись, стали обтиратися рушниками. А Павлов, як був мокрий, так і гепнувся на широкий шезлонг поруч з дружиною.

— Ти ведмідь вайлуватий! — поганила його Яна, відсунувшись трохи до краю. — Мало руку не віддавив.

— Ба, які ми тендітні! — з лагідною посмішкою промовив Павлов. — Можна подумати… Ох, добряче я скупався! Ви просто молодці, що витягли мене сюди. За ці шалені місяці я геть забув, як це чудово — розслабитися й відпочити. Дякую вам.

Авжеж, подяка була не зайва. Вчора ввечері ми витратили понад годину, аби вмовити Павлова, який по сім днів на тиждень проводив то в штабі, то в космосі, взяти собі вихідний. Батькові це не вдавалося: за Яниними словами, кілька разів він у наказному порядку відправляв Павлова в короткочасну відпустку, але той завжди знаходив купу справ, що потребували невідкладного вирішення, і переконував його, що відпустку треба відкласти. І так вони постійно відкладали — з тижня на тиждень, з місяця на місяць…

Витершись насухо, дівчата приєдналися до мене в шезлонзі — Елі праворуч, Ліна ліворуч. На звичайних ютландських пляжах така картина була типовою й не привертала до себе уваги. Проте тут відпочивали ериданці, та ще й недавно прибулі, для яких подібне видовище було в дивовижу. Я знай відчував на собі їхні заінтриґовані погляди, хоча з делікатності вони намагалися не витріщатись відверто, а позирали нишком.

Повз нас пройшла група молодих чоловіків та жінок, що були одягнені в купальні костюми, але трималися з офіцерською виправкою. Впізнавши Павлова, вони привітали його шанобливими кивками, а один хлопець, наймолодший у компанії, від несподіванки навіть козирнув, дарма що на ньому були лише плавки. Мене також упізнавали й також вітали, проте в їхніх кивках я відчував певну двозначність — чи то вони призначалися мені як старшому офіцерові, чи то як синові верховного головнокомандувача та правителя планети.

Коли молоді люди віддалилися, Павлов підвівся на лікті, глянув на мене й запитав:

— Досі комплексуєш, Александре?

— Ще трохи комплексую, — чесно відповів я. — Та не дуже. Поступово звикаю. Головне, я вже довів собі, що можу бути командиром.

— Молодця, так тримай. Відкрию тобі таємницю: мені теж непереливки. Дехто — і таких чимало — вважають, що своїм званням і посадою я завдячую шлюбові з дочкою адмірала Шнайдера.

— А хіба ні? — озвалася Яна. — Ти ще на Октавії вивідав, хто я така, потім розшукав Алекса, організував викрадення корабля, щоб доправити нас на Ютланд, чим заслужив батькову вдячність. — (За той час, що я провів на Вавілоні, вона таки навчилась називати його батьком, хоча робила це зрідка.) — Ну а далі справа техніки: ти обкрутив мене, одружився і за посаг отримав чотири адміральські зірки разом з посадою начальника космічних операцій. Все логічно, все правдоподібно.

Ми хором розсміялися.

2

Через годину ми повдягалися й пішли обідати в невеличкий набережний ресторан, де до нас приєднався Ганс Вебер, що за минулий рік устиг отримати ступінь доктора наук в університеті Світ-Лейк-Сіті, прочитав студентам курс лекцій зі своєї улюбленої теорії чисел, а нещодавно, втомившись від академічної роботи, записався на військову службу.

До речі кажучи, за час мого перебування на Вавілоні всі льотчики „Маріани“ один за іншим вступили до лав Ютланських ВКС. Декотрі вчинили так за прикладом Павлова, якого глибоко шанували; інші зважились на це після повідомлень про масові чистки в Ериданських Збройних Силах і Астроекспедиції, коли з подивом та обуренням виявили в списках звільнених імена своїх друзів, родичів і добрих знайомих, які жодним чином не могли брати участь у змові, а просто потрапили під роздачу.

Якщо не рахувати Вебера, то найдовше з усіх протрималися Яна й командор Томасон. Моя сестра — через неприязнь до батька, яка, втім, поступово згасала; а Томасон — з почуття обов’язку перед кораблем і рештою його команди, хоча чудово розумів, що після повернення на Октавію його негайно відправлять у відставку, як і багатьох інших офіцерів, що мали нещастя підтримувати близькі стосунки зі звинуваченими у змові. Слабкою втіхою для Томасона було лише те, що він більше не підозрювався у викраденні „Маріани“. Ще після інциденту на Вавілоні з замахом на мене, Фаулер скористався причетністю до цієї ганебної історії ериданського консула і через своїх адвокатів добився судового рішення, що зняло з мене (а заодно з Елі, Ліни, Яни та багатьох інших, включно з Томасоном) всі звинувачення у співучасті в захопленні фреґата. Головними доказами у справі були численні листи членів команди „Маріани“ до своїх родичів, добровільно пред’явлені тими ж родичами. Деморалізований нещодавнім дипломатичним скандалом ериданський уряд обмежився лише формальною участю в процесі й не став оскаржувати судовий вердикт, який відтоді набув законної сили. На жаль, Павлова на тому суді не виправдали, бо в деяких листах висловлювалися припущення, що саме він стояв за спинами заколотників, а потім видав себе за жертву змови. Проте Павлов поставився до цього з філософською стриманістю — він уже давно змирився з тим, що більше не побачить Октавії…

Врешті-решт, і Яна і Томасон здалися — вони просто не змогли й далі залишатися сторонніми спостерігачами, коли на планету насувалася війна. Томасон відразу отримав звання коммодора й очолив бриґаду легких крейсерів, а Яна та ще четверо пілотів з „Маріани“ стали командирами кораблів. Капітанську посаду пропонували також і Веберу, але він відмовився, висловивши бажання залишитися старшим навіґатором або зайняти місце першого пілота. Йому більше подобалося керувати кораблем, а не командувати.

— Ну то що? — звернувся Вебер до мене і Яни, коли ми закінчили з обідом. — Хто з вас візьме мене в свою команду? Тільки вирішуйте швидше, а то мене вже сватають на той дурний авіаносець, „Мрію ідіота“… Ну й назва, скажу вам! І хто лишень її вигадав, хотілося б знати.

Я скромно промовчав і не став зізнаватись у своєму авторстві. А Яна сказала:

— Думаю, тобі краще піти до Алекса.

Причина, з якої сестра поступалася Вебером на мою користь, була очевидна: вона хотіла щоб у мене під боком був висококласний льотчик, на чий досвід і професіоналізм я міг би покластися за будь-яких обставин. Сам я також був не проти Ганса — на „Маріані“ ми з ним добре ладнали, і одна навіть думка, що він служитиме зі мною, додавала впевненості. Але, з іншого боку, мені було важко уявити себе його командиром…

Вебер подивився на мене:

— Отже, вирішено, капітане?

Я кивнув:

— Добре. Завтра ж подам до штабу ескадри відповідний рапорт. Щоправда, зараз я у відпустці, але… — Я замовк і запитливо глянув на Павлова: — Адже так можна?

— Безумовно, — відповів він й підвівся з-за столу. — До речі, Александре, нам треба поговорити. Пройдімося.

Ми вдвох залишили відкриту терасу ресторану й неквапно закрокували по безлюдній набережній алеї. Перш ніж почати розмову, Павлов дістав сигарету і розкурив її від запальнички. Зробив першу затяжку, повільно видихнув дим, а потім несподівано запитав:

— Ти подаватимеш рапорт про переведення лейтенанта Прайс на інший корабель?

Я густо почервонів.

— То ви… все знаєте?

— Все не все, але дещо знаю. Тобі доведеться звикнути до того, що перебуваєш під пильнішим наглядом, ніж інші капітани Зоряного Флоту. У становищі сина імператора є й свої мінуси.

— Розумію, — зітхнув я. — Але звідки безпека пронюхала про рапорт? Я ж іще не писав його, лише збирався… Чи, може, вони підслуховують і мої розмови з Елі та Ліною? — На цю думку мені стало вкрай незатишно.

— Ні, не підслуховують, — відразу заспокоїв мене Павлов. — І не підглядають. А про рапорт я сам здогадався. Оскільки третя дружина тобі не потрібна, звідси напрошується висновок, що ти маєш намір позбутися Прайс як зайвого подразника.

— Логічний висновок, — погодився я. — Раніше я й справді збирався так зробити. Проте передумав — Прайс залишиться в моїй команді.

— Чому?

— Бо інакше буде неправильно. Мій рапорт, хоч як би я його сформулював, зашкодить кар’єрі Прайс. А вона, по суті, ні в чому не винна, просто так склалися обставини. До того ж кепським я буду капітаном, якщо таким чином вирішуватиму проблеми — просто відмовляючись від підлеглих, через яких вони виникли.

Павлов схвально кивнув:

— Я дуже сподівався почути такі слова. Впевнений, що ти зможеш розрулити цю непросту ситуацію.

— Я теж на це сподіваюсь, — відповів я. — Але тоді виникає інша проблема. Зараз лейтенант Прайс виконує обов’язки старшого навіґатора, а з появою в команді Вебера її доведеться понизити в посаді.

— Аж ніяк, — заперечив Павлов. — Май на увазі, що зараз у тебе лише три постійні пілоти — тих шістьох, що ти отримав для польоту на Вавілон, переведуть на інші кораблі. Тож простору для перестановок удосталь. Зроби Прайс другим пілотом, це рівнозначна посада, і так ти звільниш місце для Вебера. Та якщо хочеш знати мою думку, я призначив би його не старшим навіґатором, а першим пілотом. Але тут вирішувати тобі — бо це зачепить інтереси лейтенанта Девіс.

— Вона не образиться, — відповів я. — Девіс воліє працювати навіґатором. Під час рейсу вона часто мінялася місцями з Прайс.

— От і чудово. Завтра подаси рапорт про перестановки й попросиш призначити в твою команду ще двох штатних пілотів до повного комплекту.

— Двох? — перепитав я, нітрохи не здивувавшись. Ми навербували льотчиків більше, ніж розраховували, але й кораблів закупили понад норму, тож дефіцит кадрів, уже не гострий, не критичний, все одно залишався. — На „Оріоні“ буде не три групи, а дві?

— А, так, ти ще ж не в курсі. На мою пропозицію, схвалену твоїм батьком, у Зоряному Флоті Ютланда запроваджено нову структуру літно-навіґаційної служби, розраховану на суто оборонні дії. Розподіл пілотів по трьох або чотирьох групах ідеально годиться для експедиційного режиму — при міжзоряних перельотах. Такий порядок прийнятий в Астроекспедиції й на цивільних суднах; його практикують також і у ВКС тих планет, чия віськова доктрина передбачає ведення наступальних бойових дій з передислокацією частин флоту в інші системи. Ми ж не збираємося ні на кого нападати, а зайвих кадрів у нас немає, тому в наших умовах недоцільно й навіть шкідливо формувати групи за експедиційним принципом. Адже в такому разі навіть у розпал битви половина пілотів відсиджуватиметься в глибокому резерві, бо жоден корабель не може брати участь у бойових діях понад десять годин на добу. Ідеться про традиційну битву, з інтенсивним маневруванням у вакуумі.

Я кивнув. Дивна, на перший погляд, обставина: надсвітлові компоненти ходової системи корабля — вакуумні емітери й рушій Ронкеті — спокіно витримували тижні й місяці безперервного польоту в інсайді, а от від частих спливань і занурень швидко „перегрівалися“. Для емітерів основним фактором „перегріву“ була енерґія, що надходила з бортового реактора на першому етапі занурення, коли вони ще не перебували у стані динамічної рівноваги з довколишнім середовищем. Надсвітловий рушій зазнавав перевантажень від постійної зміни режиму роботи — холостого, звичайного і форсованого. З цієї причини більшість війн як правило велися серією масованих атак тривалістю від шести до дев’яти годин. Після цього ворожі сторони розходилися і влаштовували перепочинок годин на дванадцять — чотирнадцять, що дозволяло „остигнути“ їхнім кораблям.

Проте так відбувалося за звичайних умов. У нашому випадку все було заплутаніше — і водночас простіше. Спершу бій на підступах до системи — за одними правилами. Потім планетарна оборона — зовсім за іншими. Тут уже й ми позбудемося можливості маневрування у вакуумі, а битва триватиме без перерви, скільки знадобиться для повної перемоги однієї зі сторін…

— Я теж над цим замислювався, — зауважив я. — На прикладі мого „Оріона“. Три постійні пілоти — це, звісно, замало. Дев’ять — необхідно для тривалих подорожей. А в межах системи, і справді — для корвета цілком досить шести штатних пілотів. Дві групи по троє.

— Вірніше, три по двоє, — уточнив Павлов. — Штурман та навіґатор. Це для несення чергувань. Якщо потрібно передислокувати корабель в інше місце, викликається ще один пілот і займає місце за пультом занурення. В нештатних ситуаціях екстрене занурення може здійснити навіґатор. Або капітан, якщо він на містку. Або старший помічник. У бойовій обстановці чи під час навчань активується пульт помічника штурмана, формується Основна група з чотирьох пілотів, а решта двоє служать резервом. При планетарній обороні знову повертаємося до схеми „три по двоє“. Для корвета нормально.

— Цілком згоден з вами, сер, — відповів я. — До речі, ви часом не знаєте, на яке поповнення я можу розраховувати?

— А ти сам подумай, кого тобі можуть дати. Ти береш першим пілотом Вебера — класного професіонала. Купер і Девіс досвідчені льотчики, Прайс теж нічого, та й Елісон уже набила руку. Тому з великою ймовірністю можу спроґнозувати, що дві вакансії займуть молоді мічмани, які щойно пройшли піврічне стажування. Це не лякає тебе?

Я знизав плечима:

— Чого б це? Гадаєте, мені буде важче порозумітися з учорашніми стажистами, ніж з тими підлеглими, що мають більший від мого досвід?

— Саме так, — підтвердив Павлов. — Бо в тих пілотів, з якими ти вже літав, вистачило досвіду оцінити і твоє вміння, і твій потенціал. А новачки вважатимуть, що ти нічим не кращий від них, просто тобі пощастило мати батька-імператора. Але я певен, що ти і з цим упораєшся. — Він трохи помовчав. — Між іншим, можеш не вагатися й сміливо представляти Елісон до суб-лейтенантського звання. Мічмани в Зоряному Флоті Ютланда, це ті пілоти, хто ще не налітав шестисот годин в інсайді на штатних постах. А в Елісон, з урахуванням служби як на „Маріані“, так і на „Оріоні“, набігає понад тисячу двісті годин чистого вахтового часу.

— Дякую за пораду, сер, — щиро сказав я. — У мене вже виникала така думка, але я боявся, що… ну, що це розцінять як протекціонізм.

— Ніякого протекціонізму, — запевнив мене Павлов. — Елісон гарний пілот, я пишаюся нею. Тобою я також пишаюсь, але в твоєму професійносу зростанні було мало моєї заслуги. Ти прийшов до нас уже зрілим льотчиком і не потребував особливого ставлення. А от з Елісон і мені, й Томасону, і Яні з Вебером довелося добренько попрацювати. І я радий, що наші зусилля не пішли намарне. Елісон талановита, розумна, метка, має сильно розвинену інтуїцію. А що іще важливо — вона спокійна, зібрана, врівноважена і впевнена в собі. Рідкісні якості для дівчини з таким непростим дитинством.

— Про що ви? — запитав я.

Павлов був здивований:

— Вона тобі не розповіла? А це погано. Вступаючи до коледжа, а потім — в Астроекспедицію, Елісон надала всі документи, нічого не приховавши про себе. — Він на хвилю замовк, мабуть, зважуючт всі „за“ і „проти“. — У ваших сімейних стосунках це ваша особиста справа, але як її командир ти мусиш усе знати. Я накажу, щоб тобі надіслали копії документів — перед вашим відльотом на Вавілон цього не встигли зробити через поспіх, адже Елісон зарахували до команди мало не останньої хвилини. А коротко суть така: у п’ятнадцятирічному віці вона проходила курс психологічної реабілітації. Гм… через певні проблеми з батьком.

Я зупинився, як укопаний.

— О, чорт!.. Це те, що я думаю?

— Так, саме це. На жаль, подібне паскудство трапляється в деяких родинах. А найгірше для Елісон було те, що її мати про все здогадувалась, але воліла заплющувати на це очі. Коли дочка скаржилась на батька, пані Тернер відмовлялася її слухати й називала безсоромною брехухою. Зрештою Елісон сама звернулася до соціальної служби, проте попросила не доводити справу до суду й не роздмухувати публічний скандал, який би перекреслив її мрії про кар’єру пілота. В результаті батьків Елісон тихо приструнили, сама вона цілий рік ходила до психолога, а під час вступу до коледжу її піддали ґрунтовній психіатричній експертизі, яка не виявили жодних відхилень від норми. Крім орієнтації на дівчат — але це вже давно не вважається відхиленням. — Павлов узяв наступну сигарету і знову закурив. — Треба сказати, випадок нетиповий. Зазвичай такі діти, навіть за умов повної психологічної реабілітації, отримують протипокази до професій, що належать до категорії екстремальних. Однак Елі продемонструвала неабияку силу волі та твердий характер.

„Прокляття!“ — думав я, згадуючи свої рідкі й короткі зустрічі з Еліним батьком, коли той, буваючи в Астрополісі, заходив до нас. На мене він завжди справляв приємне враження, і до сьогодні я не міг зрозуміти, чому Елі ніколи не раділа його відвідинам, завжди трималася з ним холодно й відчуджено. — „Прибив би цього виродка!..“

— І знаючи про все, — промовив я, — ви все ж дозволили їй замінити Ґарсію?

— Чесно кажучи, я сумнівався. І Томасон також. Яна й Вебер були „за“, бо нічого не знали. А старпом Крамер запропонував поглянути на справу з такої точки зору: ще в шкільному віці Елісон опинилася в критичній ситуації, проте успішно впоралася з нею. Це й вирішило наші з Томасоном сумніви на її користь. Коротше кажучи, — підвів підсумок Павлов, — як командир ти можеш бути спокійний за Елісон, у професійному плані з нею все гаразд. А от як майбутній чоловік… ну, намагайся бути делікатнішим, не зачіпай цю болючу тему, поки вона сама не наважиться тобі розповісти.

— Так, сер, безумовно, — сказав я, а вже подумки додав, що залишаю за собою право при нагоді набити панові Тернеру пику.

На правах його зятя.

3

За два дні до завершення відпустки я взяв законний шлюб з Елі та Ліною.

Як на мій статус диктаторського сина, весілля відбулося доволі скромно. Ми доклали максимум зусиль, щоб не перетворити його на гучний великосвітський захід, а просто відсвяткувати утворення нової сім’ї. За наявних умов це було важко зробити, проте нам вдалося.

На просторому дворі батькового особняка зібралися лише наші друзі, добрі знайомі й товариші по службу — і теперішні, з „Оріона“, і колишні, з „Маріани“. Аби підкреслити приватність та неофіційність події, батько нікого зі свого боку не запросив — не було ані членів уряду, ані високих штабних чинів, ані інших представників ютландського бомонду. Навіть наш шлюб реєстрував не сам мер Світ-Лейк-Сіті, як це було заведено серед вершків тутешнього суспільства, а штатний співробітник міського департаменту з одружень і розлучень.

Загалом, весілля залишило у нас трьох лише найприємніші враження. Ще два дні, за ериданським звичаєм, ми продовжували святкувати у вузькому родинному колі, потім наша відпустка скінчилася, ми знову повернулись на борт „Оріона“ й вирушили у своєрідну весільну подорож — патрулювати околиці системи.

Власне, це був не найгірший спосіб провести медовий місяць — у глибокому космосі, подалі від людської метушні, в порівняно невеликому товаристві колеґ. На відміну від польоту до Вавілона й назад, на кораблі не було жодного пасажира, чисельність загону космічних піхотинців скоротилася до двох відділень, та й екіпаж у режимі бойового чергування був майже вполовину меншим, ніж в експедиційному. Наша задача полягала в тому, щоб контролювати відведений нам сектор космічного простору, постійно скануючи його активними засобами зовнішнього спостереження.

У мирний час це була робота не бий лежачого. Втім, і зараз ми не надто перепрацьовували — проте на всіх нас тиснуло очікування близької війни. Ось уже днів десять, як на підступах до системи почали з’являтися ворожі кораблі-розвідники, обладнані додатковими парами емітерів. Добре що на Тянь-Ґо надто пізно довідалися про нашу реліктову аномалію, тому встигли модернізувати лише кількадесят легких кораблів і надіслати їх слідом за своїм флотом. Але, за великим рахунком, навіть якби ґенерал Чанґ завчасно знав, що Ютланд оточено аномальною зоною такого величезного розміру і такої надзвичайної сили, то докорінно це ситуацію не змінило б. Хоча Тянь-Ґо — густонаселена планета з потужним ВПК, вона все одно не змогла б дозволити собі тотальну модернізацію кораблів, яка обійшлася б їй у добру третину вартості всього флоту. Ані ґенерал Чанґ, ані його союзники з фармацевтичного консорціуму, дарма що володіли обіговими коштами, які в багато разів перевершували всі наші активи у вавілонських банках, не мали достатньої кількості вільних грошей, аби витратити їх на додаткові військові приготування. З усіх планет лише Ютланд, завдяки чотирнадцятирічній торгівлі ендокринолом, мав такий величезний бюджетний профіцит. Крім того, наші супротивники, зайнявшись переоснащенням флоту, втратили б ініціативу — а земний уряд, хоч яким би він був інертним і корумпованим, не зміг би затягувати до нескінченності перемовини з Ютландом. Тож тяньґонці вирішили зробити ставку винятково на свою чисельну перевагу.

Більшість розвідників, що проникали в наш локальний простір, поводилися вкрай обережно, в сутичку не встрягали, а втікали за перших же ознак небезпеки. Лише п’ять разів нашим патрулям вдавалося застати ворожі кораблі зненацька, четверо з них було знищено, а один таки змусили до здачі, пошкодивши лазерами вакуумні емітери. Його капітан застрелився ще до висадки на борт космічних піхотинців, а старший помічник і пілоти на допиті засвідчили, що флот Тянь-Ґо вже ввійшов у аномалію і наразі перебуває за сорок світлових років від Ютланда, але через велику кількість важких кораблів іде дуже повільно, долаючи за добу менше трьох світлових років і роблячи часті зупинки. Таким чином, якщо врахувати подальше зниження швидкості просування ворожих сил зі зростанням напруженості аномалії, до їхньої появи на підступах до системи залишалося як мінімум три тижні — на один тиждень більше, ніж випливало з наших попередніх розрахунків.

Проте ці зайві кілька днів миру мало кого втішили. Навпаки, нам уже не терпілося стати до бою, який вніс би визначеність у нашу подальшу долю — або пан, або пропав. Щодня нервозність на „Оріоні“ (як, власне, й на інших кораблях) дедалі більше зростала, проте ситуація з-під контролю не виходила. Мої підлеглі зразково несли вахту, в більшості своїй демоструючи витримку й холоднокровність, зате у вільний час відривалися по повній програмі, активно знімаючи напругу — хто як міг і як хотів. Навіть Ганс Вебер, завжди такий флегматичний з жінками, що я, признатися, підозрював його в прихованому гомосексуалізмі, несподівано закрутив шалений роман з Мартою Девіс, яку я раніше вважав лесбі. Старший помічник, командор Купер (як іще кілька членів нашої команди, він отримав підвищення в чині), зійшовся з дівчиною-техніком зі служби систем життєзабезпечення, а старший офіцер зв’язку, лейтенант-командор Вінтерс, часто з’являвся в товаристві другого лейтенанта Лори Адамс, командира взводу космічної піхоти. Ну, й ми з Елі та Ліною також не марнували часу — всупереч нашим очікуванням, у нас і справді видався солодкий медовий місяць.

Та попри відсутність у ютландському флоті заборони на близькі стосунки між членами команди, більшість моїх підлеглих знаходили собі розраду аж ніяк не в сексі. Хтось захоплено читав книжки, які давно хотів прочитати, та все відкладав на майбутнє; хтось із тих же міркувань переглядав фільм за фільмом, від класичних шедеврів до банальних „мильних опер“; хтось „довбав“ віртуальні ігри, які в дитинстві не дограв. У спортзалі цілісінький день чулося гупання баскетбольного м’яча (цей вид спорту був найпопулярніший на Ютланді); а в кают-компанії регулярно збиралися шахісти та картярі (серед них був і головний старшина Маковський), які за грою випивали чимало бляшанок освітленого пива з низьким вмістом алкоголю — міцніші напої на бойовому чергуванні можна було вживати лише за лікарським приписом або за особистим дозволом капітана. Але поки з таким проханням — ні до мене, ні до начальника медичної частини — ніхто не звертався.

Дві вакансії пілотів на „Оріоні“, як і передбачав Павлов, штаб ескадри заповнив молодими спеціалістами. Проте ними виявились не ютландці, а ериданці, та ще й наші з Елі приятелі по коледжу — Том Науменко і Кончіта Бекер. Як і я, вони навчалися за державний кошт, а стипендію отримували з фонду Васильєва. Том був другим випускником на курсі після мене, Кончіта — п’ятою, і по закінченні коледжу вони, з тих самих причин, що і я, не змогли знайти собі роботу в цивільних космічних компаніях. На відміну від мене, їм ніщо не заважало вступити на службу до військового флоту; після року стажування вони отримали мічманські погони і стали штатними пілотами — аж тут вибухнув скандал з викриттям змови. Науменка та Беккер миттю було звільнено — чисто через мене. Упродовж усіх п’яти років навчання в коледжі нас із Томом пов’язували рівні дружні стосунки, замішані на здоровому суперництві: ми постійно змагалися, хто з нас кращий, я зазвичай перемагав, а Томові завжди вистачало об’єктивності визнати, що я переміг справедливо. Кончіта ж на третьому курсі підпала під Еліні чари — чи, швидше, їй захотілося пізнати нових відчуттів. Потім, як це часто бувало, вона опинилася в моєму ліжку, проте наш роман тривав недовго, а розрив виявився не болючим і ми змогли зберегти приязні стосунки.

Коли Науменка й Бекер викинули з військової служби, вони подалися шукати роботу в цивільних космічних компаніях. І знов-таки, ніде не змогли її знайти, хоча цього разу з іншої причини — потенційні працедавці, передчуваючи навалу претендентів з числа звільнених військових, не поспішали брати надто молодих і недосвідчених пілотів, навіть з гарними дипломами й відмінними результатами стажування. Том з Кончітою звернулись також в „Інтерстар“ — і, за збігом обставин, саме тоді, коли Гуґо Ґонсалес відпрацьовував у компанії свій останній день перед відбуттям на Вавілон. Колишній головний корабельний старшина (а нині головний ескадрений старшина), дізнавшись про нашу дружбу в коледжі, що називається, перевербував обох — переконав їх вступити на службу до Ютландських ВКС. Утім, наважились вони на це не відразу, а ще якийсь час провели в роздумах і остаточно прийняли рішення лише незадовго до закінчення нашої місії на Вавілоні

Кончіту Бекер я призначив у пару до Марти Девіс, а Тома Науменка — до Кортні Прайс, потай плекаючи сподівання, що вона захопиться ним. Том був привабливим хлопцем і вмів поводитися з дівчатами, а Кортні явно припала йому до вподоби. Та, на жаль, сама вона ставилась до нього просто дружньо, лише як до товариша по службі.

А Том, маючи проникливий розум, швидко розібрався, що до чого, збагнув, хто насправді цікавить Кортні. Якось, у позаслужбовій обстановці, він мені сказав:

— Алексе, ти бісів красунчик і бабій! Тобі мало двох дружин, уже й третя на підході. Ютланд для тебе — справжній рай. На старість ти заведеш собі цілий гарем.

Після цієї розмови я пожалівся Елі:

— Ну, хіба я винен, що лицем вдався в маму? І хіба ти сама не казала мені, що в чоловіків зовнішність не головне?

— Не головне, — підтвердила Елі. — Але ти успадкував від матері не лише риси обличчя. Ще коли ти літав на перевалочну базу за новими кораблями, я переглянула серіали за її участю. Самі по собі ці „мильні опери“ були досить-таки посередніми і свого часу зажили популярності винятково завдяки грі твоєї матері. Вона зачаровувала глядачів своєю щирістю, простотою, душевністю, навіть деякою наївністю. Все це передалось і тобі, надто ж наївність. Ти такий милий і водночас геть не розбираєшся в жінках. Це нас у тобі й приваблює…

4

За чотирнадцять днів патрулювання в нас відбувся лише один інцидент, пов’язаний з появою в зоні нашої відповідальності непізнаного корабля четвертого класу. Ми вже були перейшли з режиму чергування в режим бойової ситуації й викликали підкріплення, але в кінцевому підсумку тривога виявилася хибною. Це був не черговий ворожий розвідник, а цивільне судно; просто його капітан, очманілий після кількаденної боротьби з вакуумним штормом, забув відразу після сплиття дати команду на ввімкнення позивних. Коли ж нарешті позивні запрацювали, з’ясувалося, що до нас завітала вже п’ята за рахунком мобільна студія служби новин — цього разу земної „BBC“. Журналісти, мов стерв’ятники, звідусіль зліталися до Ютланда, щоб зафіксувати для своїх глядачів і для історії перепетії першої за останні трицять років великомасштабної космічної битви. Виявивши, що їх перехопив корабель під командуванням сина адмірала Шнайдера, вони спробували розкрутити мене на інтерв’ю, але я послав їх до біса. А незабаром прибув сторожовий фреґат і взяв гостей під свою опіку.

На п’ятнадцятий день нашого чергування, під час вечірньої зміни, коли я прямував інспектувати медчастину (а заразом і побачитися з Ліною), мій наручний комунікатор видав попереджувальний дзвінок термінового виклику й автоматично встановив зв’язок. Голос Вінтерса, що чергував у рубці разом з Вебером та Елі, промовив:

— Місток викликає капітана!

— Капітан на зв’язку, — відповів я, тут-таки розвернувся й закрокував по коридору в інший бік, де були найближчі сходи. Від рубки мене відокремлювала лише одна палуба, тож користуватися ліфтом сенсу не було.

— За п’ять і три десятих астроодиниць, у зоні нашої відповідальності, виявлено сплиття групи кораблів чисельністю не менше сотні, орієнтовно — п’ятого класу. Позивних поки немає.

— Прийнято, зараз буду, — сказав я. — Командоре Вебер!

— Так, сер! — обізвався той.

— Оголосити бойову тривогу — поки лише в літно-навіґаційній та інженерній службах. Викликати на місток старшого помічника Купера, пілотів Прайс і Девіс, старшого артилериста Картрайта. Бути готовим до екстреного занурення.

— Уже готові, шкіпе, — відповів Вебер. — Виконую ваші розпорядження.

Вибігши по сходах на головну палубу, я ввійшов до рубки під звичний акомпанемент чергового боцмана: „Капітан на містку!“

Купер і Девіс були вже тут. Прайс іще не прийшла, що видалось мені дивним — адже на „Оріоні“ каюти пілотів розташовувались на одній палубі з рубкою керування.

Слідом за мною, буквально наступаючи мені на п’яти, прибув і начальник артилерійської служби суб-лейтенант Картрайт. Привітавши мене, він негайно приєднався до свого підлеглого, мічмана Мерфі.

Вінтерс доповів:

— Усе нормально, капітане, позивні надійшли. Це окремий спеціальний дивізіон катерів під командуванням контр-адмірала Королівських ВКС Заркона, Його Високості принца Ґорана.

— Ну от вам, явлення Христа народові, — сказав я зі змішаним почуттям полегшення й прикрості. У глибині душі я прагнув бою. — Гаразд, відбій тривоги. Суб-лейтенанте Картрайте, ви вільні. Лейтенанте-командоре Девіс — ви також… Ні, стривайте! Чому ще немає Прайс?

— Вона спить і на стандартний виклик не відповіла, — пояснив Вінтерс. — Комп’ютер показує, що її комунікатор знаходиться в каюті й надягнений на руку. За характеристиками пульсу — стадія повільного сну. Оскільки ми отримали дружні позивні, командор Вебер вирішив не турбувати її до вашого рішення.

— Обійдемося без неї. — Я надягнув навушник з мікрофоном і влаштувався в капітанському кріслі. — Пілот Тернер — зайняти пост занурення. Пілот Девіс — пост навіґатора. Приготуватися до старту. Офіцер зв’язку — надіслати повідомлення в штаб і найближчим сторожовим кораблям.

Щойно повідомлення було надіслано, ми занурилися в інсайд і на малій швидкості рушили до місця появи катерів. Поки ми летіли, а Купер наглядав за діями пілотів, я скористався своїм капітанським доступом і вивів на допоміжний екран командного пульту зображення з каюти Прайс. Картинка була цілком мирна: Кортні спала на боку, поклавши під голову руку. Я вимкнув зображення і, трохи повагавшись, викликав медчастину. В навушнику пролунав Лінин голос:

— Чергова по медчастині, мічман Камінська слухає.

Задля уникнення плутанини, Елі й Ліна у списках особового складу зберегли свої дівочі прізвища, хоча це й суперечило ютландським традиціям.

Замість відповісти вголос, я набрав на консолі:

„Де лікар?“

— У кабінеті.

„Скажеш йому, що тебе викликали на місток. А сама підеш до Кортні…“

— Що з нею?

„Може, нічого. Просто вона спить і не відповіла на виклик. Це на неї не схоже. Подивись, чи все гаразд. Двері її каюти я зараз розблокую. Про все доповідати безпосередньо мені. Зрозуміло?“

— Так, капітане. Вже йду.

„Кінець зв’язку.“

Переконавшись, що двері каюти Кортні замкнено зсередини, я розблокував їх.

Тим часом „Оріон“ завершив короткий переліт і виринув на поверхню вакууму за десять тисяч кілометрів від катерів, які, виконуючи отримані ще на Вавілоні інструкції, залишалися на місці в очікуванні на прибуття патрулів.

Вінтрес установив зв’язок з флаґманом дивізіону, і на великому екрані з’явився розовощокий принц Ґоран. Цього разу він був не при повному параді, а в робочій офіцерській формі з конт-адміральськими нашивками.

— Капітане Шнайдер! — життєрадісно промовив принц. — Який приємний сюрприз!

— Удвічі приємніший для мене, — відповів я люб’язно, але не зовсім щиро. Вигляд зарконських катерів нагадав мені про ту шалену суму, яку ми сплатили за них. Добре хоч батько сприйняв це не без гумору: він запропонував вважати витрачені гроші своєрідною пожертвою на розвиток зарконської науки. — Ви трохи затримались, адмірале. Ми вже почали думати, що ви змінили свої плани.

На секунду мені здалося, що Ґоран не на жарт розсердився. Та потім його обличчя знову прибрало добродушного виразу.

— Як так можна, капітане! Адже я дав своє королівське слово. Просто в дорозі нам довелося переглянути ґрафік зупинок і перейти до схеми „три дні польоту, три — простою“. Шкода, що ходова частина кораблів проектувалася не в моєму інституті.

— Справді шкода, — погодився я.

— Здебільшого проблеми з рушієм, — вів далі принц. — Дві пари емітерів працюють чудово, особливих труднощів з проходженням аномалії ми не мали.

— Сподіваюся, всі ваші кораблі долетіли?

— Всі до одного. Щоправда десяток з них мають дрібні несправності, але навряд чи ми встигнемо їх усунути. За моїми розрахунками, вторгнення розпочнеться вже через добу-другу.

— А за нашими уточненими, не раніше ніж через тиждень, — сказав я. — А найпевніше, днів за десять. Отож не турбуйтеся, ви встигнете з ремонтом. Ми вже передислокували дві наші станції за межі „тіньової зони“, також маємо авіаносець, ідеально пристосований для обслуговування катерів-винищувачів. Але це вже вирішувати нашому командуванню.

— А що таке „тіньова зона“? — поцікавився Ґоран.

— Ділянка простору в радіусі двох астроодиниць довкола зорі. Через сильні ґравітаційні збурення там не можуть занурюватись у вакуум навіть кораблі з додатковими емітерами. Хоча для ваших катерів, гадаю, вакуумні меневри протипоказані вже на трьох астрономічних одиницях. Та щодо цього не турбуйтеся — і обидві станції, і авіаносець розташовані на відстані чотири з половиною.

— Це добре, — сказав принц. — Бо нам ще треба відвантажити зброю.

— Яку?

— Додаткові „звапи“ у вантажних відсіках наших катерів. Майже п’ятсот штук. Це все, що спромоглася виробити наша військова промисловість. Певна річ, у рахунок не йдуть ті „звапи“, що встановлені на кораблях Зарконської Планетарної Оборони.

— Аварійний резерв? — з надією запитав я, хоча вже здогадувався, що Ґоран планує знову здерти з нас кругленьку суму.

На підтвердження моїх побоювань, принц відповів:

— Ні, наші „звапи“ надійні пристрої, тому резервні нам не потрібні, ще й у такій кількості. Ці п’ять сотень ми маємо намір запропонувати вам за прийнятну ціну. Вони легко монтуються на кораблях четвертого та п’ятого класів — у гніздах бортових бластерів двохсот сорокового калібру. А інтерфейс їх керування цілком сумісний з лазеними гарматами. Вся процедура встановлення й відладки відбере лише кілька годин.

Я зітхнув:

— Адмірале, ми ще на Вавілоні попереджали вас, що в наших умовах „звапи“ нам не знадобляться… Проте не сперечатимуся з вами. Тепер я лише капітан корабля. Вирішуйте це питання з нашим командуванням.

Тут тихенько пискнув мій комунікатор. Кинувши швидкий погляд на дисплей, я переконався, що це Ліна, і перевів виклик на свій навушник.

— Ти дуже зайнятий? — запитала вона.

Я натиснув на консолі дві клавіші — „!“ і „?“. Ліна правильно зрозуміла: „Так. А що?“

— Нічого термінового, але… Коли ти звільнишся?

„15 — 20,“ — відповів я.

— Добре. Чекатиму в Кортні.

Вона відключилася, а я ще хвилин десять розмовляв з принцом Ґораном, поки прибули два сторожові фреґати та легкий крейсер, які взялися супроводжувати зарконців углиб системи. Попрощавшись із юним адміралом, я доручив Куперові керувати поверненням корабля на попередній маршрут патрулювання, а сам зняв навушника й вийшов з рубки. Боцман гарикнув мені вслід:

— Капітан місток залишив!

5

У каюті Прайс усе було так само. Кортні спала в тому ж положенні, в якому я бачив її раніше, хіба що поруч з нею, на краєчку ліжка сиділа Ліна в білому халаті з позолоченими мічманським „шпалами“ на комірі. Вона дуже пишалася своїм званням офіцера медичної служби.

— Що з Кортні? — запитав я.

— Спить.

— Я бачу.

— Під „колесами“, — зробила уточнення Ліна.

— Як… — почав був я, а потім збагнув. — Наркотики?

— Ні, звичайне снодійне. — Вона дістала з кишені блістер на двадцять таблеток і передала його мені; я переконався, що п’ять чарунків порожні. — Абсолютно нешкідливий препарат, не дає кайфу, не викликає звикання, ним неможливо отруїтися. Зате під ним можна довго й міцно спати. В тумбочці Кортні я знайшла ще кілька таких.

— Де вона їх взяла?

— Могла придбати на планеті. А могла поцупити в нас, у медчастині. Вони не на обліку.

— А дарма, — зауважив я.

— Помиляєшся, — образилася Ліна за своє господарство. — Тоді треба ховати в сейфи все поспіль. До твого відома, аспірин-плюс набагато токсичніший.

— Ну, гаразд. Скільки, по-твоєму, вона випила?

— Мабуть, усі п’ять. А може, спочатку три, через вісім годин прокинулась, пообідала, потім догналася ще двома і знову заснула. Знаєш, останні дні я майже не зустрічала Кортні. Хіба що в їдальні. І тепер пригадую, що вона щоразу мала сонний вигляд.

— А я бачу її лише на вахтах… Що відбувається, Ліно?

— Схоже, весь вільний час вона проводить у ліжку. Але сама.

Я почухав потилицю, підійшов до терміналу й активував свій капітанський доступ. Відтак завмер у нерішучості.

— Е… Ліночко, сонечко. Мені якось незручно це робити — все-таки я чоловік, а вона жінка.

— Що робити?

— Прокрути запис того, що відбувалося в її каюті… ну, скажімо, за останні три дні. Ти не могла б? Я вже все підготував.

— Добре.

Поки Ліна переглядала запис у прискореному режимі, я стояв спиною до екрана й понуро дивився на сплячу Прайс.

„Ви помилилися, адмірале Павлов,“ — думав тим часом. — „Не зміг я розрулити цю ситуацію…“

— Ну ось, — врешті озвалася Ліна. — Що я казала! Кортні з глузду з’їхала. Спить по чотирнадцять годин на добу, ковтає снодійне, як вітаміни… Дівчина геть здуріла! — Вона вимкнула термінал і знову присіла на край ліжка. — Що нам робити, Сашко?

— Хіба я знаю? — розгублено відповів я.

— Але цього залишати так не можна, — рішуче заявила Ліна. Перш ніж я встиг запротестувати, вона перекинула Прайс на спину і стала енерґійно смикати її за плечі. — Ну, прокидайся! Підйом!

Це смикання, та ще й у супроводі кількох ляпасів, дали належний ефект. Кортні позіхнула, розплющила очі і втупилась у нас мутним поглядом.

— Ліно, шкіпе… В чім річ?

— Це тебе треба спитати, — сказав я. — Ти жменями їси снодійне, постійно спиш. Так не можна!

Очі Прайс трохи прояснилися, в них промайнуло щось схоже на злість.

— Чому не можна? Це моя особиста справа, як я проводжу свій вільний час.

Я суворо промовив:

— Можливо, раніше це була твоя особиста справа. А тепер уже ні. Годину тому було оголошено тривогу, тебе викликали на місток — а ти й далі спала.

Кортні злякано зойкнула, відкинула вбік ковдру (на щастя, була одягнена в сорочку консервативного фасону, покликану приховувати голизну, а не підкреслювати її) і спробувала встати. Проте ноги погано тримали її, вона присіла на ліжко і сперлася на Лінине плече.

— Можеш не поспішати, — сказав я. — Тривогу скасовано. Все владналося.

— Треба було гучніше будити мене, — заявила Прайс, виправдовуючись. — Я б прокинулась і прийшла.

— Ага, отака. Напівсонна за пультом занурення.

— Я б випила стимулятор.

— Снодійне зі стимулятором, це круто! — прокоментувала Ліна.

Я скрушно похитав головою й запитав з м’яким докором:

— Що ти з собою робиш?

Кортні знову лягла на ліжко й тихо заплакала.

— Що я з собою роблю? — заговорила вона крізь сльози. — Я?… Ні, шкіпе, це ти зі мною робиш! Ти… ти мусив викинути мене з команди ще після першої експедиції. Але ти взяв мене на Вавілон. Либонь, потішався з того, як дівчина, на три роки старша за тебе, захопилася тобою, мов мала шмаркачка. Ти жорстокий, безсердечний еґоїст… І ще питаєш, що я з собою роблю. Я втікаю в сон від власних думок — от що я роблю! Коли не сплю, думаю про тебе. І про себе. І про те, що ми можемо загинути. Я помру, так і не пізнавши твого кохання… Але тобі на це начхати. — Припинивши плакати, Прайс перекинулась на інший бік, обличчям до стіни. — Прошу вас, ідіть геть. Обоє. За п’ять годин моя вахта. Я маю виспатися.

Кілька секунд я мовчав, збираючись на думках.

— Кортні, ти розумієш, що як командир я зобов’язаний усунути тебе від чергувань?

— Ну й усувай, — промимрила вона, вже засинаючи. — Роби, що хочеш… Щоб тебе покорчило!..

Ми з Ліною безпомічно перезирнулися.

6

Вже після опівночі, коли Елі змінилася з вахти, ми розповіли їй про те, що сталося. В своїй оцінці ситуації вона була категорична:

— Це шантаж! Відвертий і безсоромний шантаж.

— Цілком можливо, — кивнув я. — Але це нічого не міняє. Свідомо чи ні, Кортні провокує мене усунути її від польотів.

— Чого ти не хочеш робити, — підхопила Елі. — Бо це стане кінцем її служби. За інших обставин усе обійшлося б — та тільки не зараз, не в переддень війни. Зараз це розцінять як дезертирство. А ти решту життя каратимешся тим, що зіпсував дівчині кар’єру. Я ж знаю тебе, як облупленого. Згадай свої докори сумління з приводу негідника Ґарсії. А тут ситуація набагато гірша.

— Авжеж, — погодився я. — Гіршої бути не може. І я не знаю, що вдіяти. Треба змусити Кортні опам’ятатися. Бодай до кінця війни — а потім буде легше. Тільки як це зробити?

— Ти питаєш, уже знаючи відповідь. І відповідь єдину.

— Мені вона не до вподоби.

— Я розумію. Проте варіантів нема… Вірніше, інші варіанти тебе влаштують ще менше.

— І справді, — озвалася Ліна. — Вибору немає. І сама я не бачу в цьому нічого страшного. Мені подобається Кортні.

— Мені теж, — сказала Елі.

Я пильно подивився на одну свою дружину, потім на іншу. І повідомив, що третьої не хочу.

— А хто тут каже про одруження? — запитала Елі. — Просто роман. Звичайний військово-польовий роман.

— Гм. На чотирьох?

— Так, на чотирьох. Бо тебе цілком ми цій шантажистці не віддамо. Забагато захотіла, обійдеться.

Я зі стогоном відкинувся на спинку крісла.

— Боже, зараз я застрелюся!..

Після цієї розмови дівчата подалися спати в Еліну каюту, а я зв’язався зі старшим навіґатором Девіс і розпорядився, щоб вона змінила на посту Прайс. Девіс була здивована моїм рішенням, але заперечувати не стала. Щоправда, за кадром я почув незадоволене бурчання першого пілота Вебера, у якого були свої плани на цю ніч.

Як я й очікував, уже через кілька хвилин до мене прийшла зла й розгублена Кортні Прайс.

— Отже, ти усуваєш мене? — з порогу промовила вона, забувши додати „сер“, „шкіпе“ або „капітане“. — Тобі мало того, що ти вже зробив. Тепер вирішив відібрати в мене єдине, що ще залишилося — службу, польоти!

— Будь ласка, не гарячкуй, — сказав я, замикаючи за нею двері. — Не роби передчасних висновків. Я просто переводжу тебе в пару до мічмана Бекер.

— Навіщо? Я і з Томом непогано спрацювалася.

— Але за флотським часом це нічна зміна. А капітан, як ти знаєш, має привілей уночі відпочивати. За винятком нештатних ситуацій.

Кортні ошелешено витріщилась на мене. У відповідь я дивився на неї. Вона була дуже приваблива — струнка фігура, пишне руде волосся, великі смарагдові очі, дрібне ластовиння, що нітрохи не псувало її обличчя, а навпаки, лише додавало особливої чарівності. Така дівчина — мрія будь-якого чоловіка.

Однак мені вистачало й двох дружин…

— І що це означає? — нарешті запитала вона.

— У нас із Елі й Ліною була важка розмова. Ти нам подобаєшся, всім трьом, і ми вирішили… ну, скажемо так — тимчасово прийняти тебе в нашу сім’ю й подивитися, що з цього вийде. А далі видно буде.

Кортні опустила очі.

— Атож, розумію, — глухо мовила вона. — Це подачка. На зразок цукерки, яку тицяють дитині, щоб вона не рюмсала й гарно поводилася. Ви, всі троє, такі великодушні!

— Але, Кор…

— Стривай, шкіпе, я ще не договорила. Я знаю, що це подачка. Знаю, що ти чиниш так з жалю до мене. Якби я мала бодай краплину гордості, то з обуренням відкинула б твою пропозицію. — Вона підійшла до мене впритул і поклала голову мені на плече. — Та я вже не маю гордості. Я втратила її, зустрівши тебе. Тепер я згодна на все, навіть на подачку.

Я обійняв Кортні й притиснувся щокою до її волосся.

— Але ти мусиш врахувати одну річ, — сказав за хвилю. — У нас із Елі й Ліною не зовсім звичайні подружні стосунки.

— Я знаю. І не скажу, що вони такі вже незвичайні. В ютландських родинах буває по-різному. Буває й так, як у вас. Особисто мене ніколи не приваблювали дівчата, але я не почуваю до цього відрази. Я згодна спати і з Ліною, і з Елі, вони мені подобаються, особливо Ліна. — Кортні замовкла, а на її щоках запалав густий рум’янець. — Проте я хочу… хочу попросити тебе про одну поступку. Можна, щоб цю ніч, нашу найпершу, ми провели з тобою вдвох? Лише ми — я і ти.

— Можна, — відповів я. — Сьогодні так і буде. Лише ми з тобою — удвох.