Реальна загроза

1

Повна назва посади мого співрозмовника звучала громіздко — начальник департаменту літно-навіґаційного складу кадрового управління компанії „Еридані Інтерстар Інкорпорейтед“. Іншими словами, відділ, який очолював Гуґо Ґонсалес, займався комплектуванням екіпажів пілотами, а також їх наймом на роботу і звільненням. Щоправда, останнє мені поки не загрожувало, оскільки я лише намагався влаштуватися в „Інтерстар“ і, щиро кажучи, не тішив себе особливими надіями на успіх. Це була вже не перша космічна компанія, куди я звертався в пошуках роботи.

— Так, так, — промовив нарешті Ґонсалес. — Ваш диплом справляє гарне враження, кадете Вільчинський. Ви непогано вчилися в своєму коледжі.

Я ледве стримався від того, щоб не скорчити незадоволену гримасу. Ха, „гарне враження“, „непогано вчився“!.. Та я чудово вчився! Блискуче вчився — і це не вихваляння, а офіційно підтверджений факт. Я мав найвищі показники з усього цьогорічного випуску Вищої Школи Цивільної Астронавтики імені Роберта Ґілрута — найстарішого і найпрестижнішого космічного коледжу на Октавії… Та от халепа — попри всі мої успіхи в навчанні, потенційні працедавці зовсім не палали бажанням залучити до себе такого перспективного молодого спеціаліста. Вони віддавали перевагу менш талановитим, зате „своїм“ — тим, чиє навчання вони оплачували і з ким ще на першому курсі уклали контракти. Я ж ніяких угод ні з ким не підписував, бо не хотів зв’язувати собі руки. Мій високий середній бал дозволяв мені навчатися безкоштовно і навіть отримувати чималу стипендію. А на крайній випадок, якби мої справи пішли кепсько, я мав заощадження, цілком достатні для того, щоб навчатися власним коштом. Проте потреби в цьому не виникало.

— Ну, що ж, — сухо сказав Ґонсалес. — Можу запропонувати вам посаду молодшого пілота на ваговозі „Анталі“. Оплата за категорією W2, повний пакет соціального страхування, оплачувана двомісячна відпустка і все таке інше.

Утім, ці слова нітрохи не потішили мене. Я вже знав, що буде далі, та все ж слабкий вогник надії зажеврів у моїх грудях, і я несміливо поцікавився:

— Це міжзоряний корабель?

— Ні, каботажне судно. Доправляє на Октавію руду за копалень у метеоритному поясі.

Я гірко зітхнув. Ну от, знов те ж саме! Після п’яти років напруженого навчання на зоряного пілота мені пропонують кар’єру каботажника. А це нижчий клас; це все одно, що примушувати вченого-математика, фахівця з функціонального аналізу, займатися бухгалтерським обліком. У нашому коледжі взагалі не готували каботажників, і серед курсантів це слово часто-густо вживалося з образливим або презирливим відтінком.

— А як щодо міжзоряних рейсів?

— Для пілотів і навіґаторів, на жаль, вакансій немає. Точніше, вони є — але на посади, що потребують певного досвіду. От якби ви мали пару років чи бодай один рік літного стажу, то зараз у нас була б зовсім інша розмова. Мені дуже шкода, юначе.

Я понуро кивнув і підвівся.

— Зрозуміло. Вам потрібні льотчики зі стажом, але де ж мені взяти цей бісів стаж, коли ні у вашій компанії, ні в інших немає вакансій для стажистів…

Не питаючи дозволу, я забрав з Ґонсалесового стола свої документи й попрямував до виходу з кабінету. Аж тут він позвав мене, несподівано м’яко й доброзичливо:

— Стривай-но, Александе, повернися. Поговорімо неофіційно.

Першим моїм пориванням було пропустити його слова повз вуха і вийти з гордо піднятою головою. Та наступної миті я передумав. Зрештою, Ґонсалес годився мені за батька, а то й за діда; крім того, йому було до снаги створити мені додаткові проблеми — наче теперішніх мало. Тому я повернувся і знову сів у крісло.

— Так, слухаю.

— Ти ж розумієш, у чому твоя біда?

Найдужче я боявся почути, що проблема в моєму батькові, проте ніщо в поведінці Ґонсалеса не вказувало на це. Відомості про мою родину містилися в засекречених урядових файлах, доступ до яких для цивільних служб було закрито. Ані в інтернаті, де я жив і навчався до вісімнадцяти років, ані в коледжі ніхто не знав про моє походження.

— Схоже, починаю розуміти, — обережно відповів я. — Це все через те, що я навчався за державний кошт, а стипендію отримував з фонду Васильєва. — Я розгублено труснув головою. — Але ж це означає, що я вчився краще за багатьох інших — тих, чиє навчання оплачувала ваша компанія. А на мене ви не витратили жодної марки і, здавалося б… ну… — Я завагався, не знаючи, як далі сформулювати свою думку.

— Здавалося б, ми мали стрибати й танцювати на радощах, що ти пропонуєш нам свої послуги, — допоміг мені Ґонсалес, і сказав він це без найменшого натяку на іронію. — Ще рік тому так воно б і було. Ми б змагалися за тебе з компаніями-конкурентами, пропонували максимально вигідні умови трудового контракту. Та наразі ситуація геть інша. Розумієш, синку, підготовка зоряних пілотів не закінчується в коледжі. На відміну, скажімо, від інженерів, ви не приходите до нас повноцінними спеціалістами, а потребуєте подальшого навчання. Щоб ви почали відробляти свій хліб, вам потрібен щонайменше рік чи півтора практики польотів на справжніх, а не учбових кораблях. Тому й існують у нас посади стажистів. У інших компаніях їх називають резервними пілотами, запасними, позаштатними, але суть від того не міняється — це учні, практиканти. Користі від них поки ніякої, одні лише витрати, а вони ще й отримують від нас платню. З тими випускниками, які навчалися в коледжах за наш кошт, проблем не виникає — вони ще на самому початку уклали з нами довготермінові угоди, розраховані на те, щоб компенсувати всі наші витрати як на їхнє навчання, так і на подальше стажування. Що ж до таких, як ти, то раніше ми підписувати з вами спеціальні контракти, які передбачали відшкодування наших витрат у разі, якщо ви захочете звільнитися раніше обумовленого терміну. Таким чином ми страхували себе від збитків, коли молодий пілот, щойно закінчивши в нас стажування, знаходив собі роботу десь-інде. Проте минулого року уряд ухвалив зміни до кодексу законів про працю, визнавши такі умови в угодах недійсними — бо вони, за його твердженням, дискримінаційні. В результаті найздібніші й найперспективніші наші стажисти отримали цілковиту свободу, вони мають право будь-коли піти від нас, так і не відпрацювавши затрачені на них кошти. Тепер тобі ясно, чому ти зустрів у нас такий прохолодний прийом? Та й не лише в нас, судячи з твоєї поведінки.

— Авжеж ясно, — кивнув я. — Та хіба уряд не розуміє…

— Він усе розуміє. Це було зроблено не з дурного розуму, а з практичних міркувань. Тобі, мабуть, відомо, що у нас відбувається модернізація Збройних Сил — і ти, певна річ, знаєш, з якої причини. Військові зараз у фаворі, армія зростає, ще більше флот — а кваліфікованих кадрів для нього бракує, от уряд і вирішив надолужити нестачу за рахунок цивільних космічних компаній. З часу набуття чинності змін до кодексу Міністерство оборони завербувало в „Інтерстарі“ майже півсотні молодих пілотів, які щойно закінчили стажування. Такі ж проблеми і в усіх наших конкурентів.

— А я не хочу бути військовим, — сказав я. — Якби хотів, то вступив би не в цивільний космічний коледж, а у військове училище.

Ґонсалес з прикрістю похитав головою:

— Так ідеться ж не про тебе конкретно, а про принцип. Власне, ми не заперечуємо, щоб майбутні офіцери Військово-Космічних Сил стажувались у нас, але вимагаємо справедливої компенсації. А наші урядовці й чути про це не хочуть, стверджуючи, що ви навчалися за бюджетні гроші. Вони відмовляються визнавати, що ці самі бюджетні гроші — ні що інше як наші податки. — Ґонсалес відсунув убік консоль свого терміналу і сперся ліктями на стіл. — Отакі справи. Навіть якщо ти справді не збираєшся йти до військових, навіть якщо даси чесне скаутське відпрацювати у нас належну кількість років…

— А якщо я внесу заставу? — Хоча було неввічливо перебивати старшого, та все ж я не стримався. — Ну, на зразок плати за стажування. Думаю, грошей у мене вистачить.

— Гм, цікава ідея. І досить неординарна. Проте законодавство не передбачає таких умов для працевлаштування. — Ґонсалес пильно подивився мені в очі. — А якщо відверто, Александре, ти справді хочеш пов’язати своє життя з цивільним флотом?

Я мав велику спокусу збрехати, проте розумів, що це нічого не змінить, тому чесно відповів:

— Взагалі ні. Моя мета — служити в Астроекспедиції. Але туди не беруть новачків, тому я збирався років зо п’ять політати на пасажирських або вантажних кораблях, щоб набути необхідного досвіду. За цей час, — квапливо додав на завершення, — я б із надлишком відробив усі ваші витрати на моє стажування. Адже так.

— Безперечно, — погодився зі мною Ґонсалес. — Мені подобається твоя відвертість. Гадаю, якби я взяв тебе на роботу, ти б дотримався своєї обіцянки, навіть без спеціального контракту. Проте… — Він зробив паузу і знову похитав головою. — Як я вже казав, нам ідеться про принцип. І мені дуже шкода, що ти і багато інших чудових хлопців та дівчат стали жертвами нашого конфлікту з урядом.

— То що ж мені робити? — розгублено запитав я.

— Якщо хочеш працювати за фахом, то залишається один шлях — вступити до ВКС. Оскільки ти навчався в цивільному коледжі, тебе візьмуть лише ворент-офіцером[1], але вже за кілька місяців ти зі своїми здібностями станеш мічманом, а ще через два-три роки — і суб-лейтенантом. Тоді зможеш подати рапорт про переведення в Астроекспедиційний Корпус. Повір мені: військова служба не така страшна, як ти думаєш, до того ж вона піде тобі на користь. Адже Корпус, куди ти прагнеш потрапити, напіввійськова організація. Розвідники Далекого Космосу не лише шукачі й дослідники, але також і бійці, готові у всеозброєнні зустріти будь-яку небезпеку. Тож подумай про це, Александре.

Я зрозумів, що наша розмова закінчилася, й підвівся.

— Дякую за пораду, пане Ґонсалес. Шкода, що не зможу нею скористатися. Я нітрохи не боюся військової служби, просто мене туди не візьмуть. Ані ворент-офіцером, ані сержантом чи капралом, ані навіть рядовим.

— Чому?

Зо хвилю я помовчав, вагаючись, а тоді подумав: „Та якого біса! Однаково гірше не буде…“

— Річ у тім, що прізвище Вільчинський я отримав у шестирічному віці. А від народження я Александр Шнайдер.

На ці слова у мого співрозмовника аж очі вирячилися.

— Шнайдер? Ви родич Бруно Шнайдера? Адмірала Шнайдера?!

Я кивнув:

— Саме так, сер. І не просто родич, а син. На превеликий мій жаль…

Не давши йому часу оговтатись, я вийшов з кабінету.

2

Великий червоний диск нашого сонця, Епсилон Еридана, вже хилився надвечір. Завершувався черговий мій невдалий день із цілої низки таких самих невдалих днів. Я летів на флаєрі додому і подумки шпетив себе за нестриманість:

„От телепень! Йолоп, яких ще пошукати! Ну, хто тебе за язика тягнув? Тобі що, мало неприємностей?…“

З мого боку було щонайменше дурістю розповідати Ґонсалесові про батька. Можливо, я втомився від цієї безнадійної біганини і втратив над собою контроль. А може, підсвідомо вирішив зіграти ва-банк і остаточно з’ясувати, чи не причетне до моїх теперішніх бід моє минуле. Що ж, тепер я переконався. Судячи з реакції Гуґо Ґонсалеса, мій батько тут ні до чого, просто така склалася ситуація. Вельми прикра для мене ситуація…

Ось уже кілька років між Октавією й Федерацією Альтаїра тривала суперечка за право власності на дві планети в системі Капи Кита. Ці планети дісталися нам після розпаду Альтаїрської Імперії, обидві були непридатні для життя і слугували для нас джерелом корисних копалин, а їхня колишня метрополія, що понад півсторіччя тому втратила більшу частину своїх володінь, не мала до Октавії жодних претензій. Проте нещодавно ситуація змінилася, коли до влади у Федерації Альтаїра прийшли реваншистські сили, що обіцяли своєму народу відродження імперської величі. Певна річ, новий уряд розумів, що його обіцянки нездійсненні (так само у XX сторіччі портуґальці могли лише мріяти про повернення під свою владу Бразилії), однак народу треба було показати, що в цьому напрямку вживаються бодай якісь заходи, і з усіх колишніх володінь колишньої Імперії альтаїрські владоможці обрали саме систему Капи Кита, яка перебувала під юрисдикцією Октавії. Можливо, вони зробили свій вибір навмання, просто тицьнувши пальцем у зоряну карту, але більш імовірно, що при цьому керувалися ідеологічними мотивами — адже наша планета, на їхній погляд, могла стати поганим прикладом для пересічних альтаїрців, бо якихось сімнадцять років тому (коротка мить з погляду історії) громадяни Октавії рішуче відкинули спробу встановлення диктатури і зберегли на нашій планеті демократичний устрій.

На той випадок, якщо альтаїрці не обмежаться самими лише войовничими заявами і конфлікт не вдасться врегулювати дипломатичними засобами, уряд Октавії вирішив зміцнити наші Збройні Сили, а насамперед — військовий флот. Було побудовано (або закуплено) нові бойові кораблі — і, відповідно, виникла потреба в поповненні особового складу. Своїм звичáєм, наша влада не стала вдаватися до будь-яких примусових заходів, на зразок обов’язкового призову, а скористалася суто економічними засобами впливу в поєднанні з тонкими маніпуляціями законодавством. Можна не сумніватися, що мій батько сказав би: „Плутократія в дії.“ Це був один з тих його висловів, які міцно запали мені в голову, хоча лише згодом, подорослішавши, я почав розуміти їх значення.

Загалом, я погано пам’ятаю свого батька; він загинув, коли мені було шість років, а дитяча пам’ять недовговічна. Про нього в мене збереглися хоч і яскраві, але уривчасті спогади — і здебільшого вони були світлі та радісні. Він був гарним батьком, добрим та дбайливим, і я вважав його найкращою людиною на світі. І дотепер часом бачу вві сні, як сиджу в нього на колінах і тицяю пальцем у зірки на його погоні — одна, дві, три, чотири, п’ять. Він якраз отримав звання ґрос-адмірала і був призначений начальником Ґенерального Штабу Ериданських Збройних Сил. А поруч з ним мама — молода і вродлива. Їй було лише двадцять сім, а батькові вже переступило за п’ятдесят. Попри значну різницю у віці, вони кохали одне одного й були щасливі разом. А я був щасливий з ними. Тоді ще ніхто з нас, навіть батько, й гадки не мав, як скоро зруйнується наше щастя…

Я посадовив флаєр на дах висотного житлового будинку і спустився на шістнадцятий поверх, в охайну трикімнатну квартиру, яку придбав п’ять років тому, щойно лише став повнолітнім і здобув право розпоряджатися родинним спадком. Коли батько загинув під час очолюваного ним військового путчу, а мати з горя вкоротила собі віку, держава — та сама, проти якої було спрямовано батьків заколот, — повелася зі мною доволі гуманно. Вона не стала відіграватися на мені, а навпаки — зробила все, щоб убезбечити від можливих переслідувань, застосувавши щодо мене програму захисту свідків. Усі наші заощадження, включно з коштами, вторгованими від продажу рухомого й нерухомого майна, було покладено на спеціальний рахунок, з якого я в дитинстві регулярно отримував невеликі суми на кишенькові витрати, а в день свого вісімнадцятиріччя став повноправним господарем усіх грошей. Чималих, до речі: адже мій батько був адміралом, а мама — відомою акторкою. Часом, замисюючись над цим, я щоразу доходжу невтішного для себе, як сина, висновку, що якби батькові вдався державний заколот, його уряд не поводився б так ліберально з дітьми „ворогів народу“.

Увійшовши до квартири, я почув на кухні шум. Сунувши свій кадетський мундир у чистильну шафу, я постарався надати обличчю більш-менш безтурботного виразу й голосно промовив:

— Увага, це поліція! Вас арештовано за незаконне вторгнення до приватного помешкання.

З кухні, жартівливо піднявши руки, вийшла приваблива дівчина мого віку з прямим чорнявим волоссям до плечей. Її карі очі весело поблискували.

— Здаюся, констеблю, здаюся, — промовила вона, невміло зображаючи переляк. — Тільки не робіть мені боляче, прошу.

— Вітаю, Елі, — сказав я вже серйозно. — Щось зарано ти повернулася. Як там твої батьки?

— Та все такі ж нестерпні. Але не турбуйся, ми не сварилися, просто мені вистачило й одного вечора з ними. Тому зранку зібрала речі — і на літак. Намагалась попередити тебе, що повертаюся, але ти не відповідав.

Я дістав з кишені штанів свій телефон і глянув на дисплей.

— Атож, вимкнений. Даруй, геть забув про нього.

Елі взяла мене за руку й зазирнула мені в очі.

— Знову поганий день?

— Гірше не буває. Я й досі нікому не потрібен.

Вона розгублено похитала головою:

— Дурня якась! Вони там усі з глузду з’їхали!

Ми з Елі разом закінчили коледж, але, на відміну від мене, її навчання оплачувала місцева філія земної компанії „Геліос“. Вона вже отримала призначення резервним пілотом на пасажирському лайнері „Іпатія“ і за три тижні мала відбути в свій перший рейс.

Елі мешкала в мене вже п’ятий рік, з середини першого курсу коледжу, однак при всьому тому ми залишалися просто друзями. Я надавав їй дах над головою — вона терпіти не могла гуртожиток, а для оренди пристойного житла в Астрополісі їй бракувало грошей. У відповідь Елі прикрашала мою самотність і вела все домашнє господарство, завдяки чому квартира мала вигляд затишного сімейного гніздечка, а не занедбаного парубоцького барлогу. Загалом ми чудово ладнали і були задоволені одне одним. Мабуть, із нас вийла б гарна пара — якби не одне „але“…

Як виявилося, Елі вже встигла приготувати вечерю. Ми разом повсідалися за стіл і я розповів їй про свою розмову з Ґонсалесом — за винятком, зрозуміло, кінцівки, де йшлося про мого батька. Вона вислухала мене мовчки, лише зрідка киваючи, а коли я замовк, сказала:

— Авжеж, я чула про ці поправки в законі. Та не надавала їм значення, бо мене вони не стосувались. І взагалі, думала, що це лише на краще.

— Я й сам так думав. Пам’ятаю, ще радів, дурненький. гадав, що це дозволить мені швидше перейти на службу в Астроекспедицію. А виявилося…

— Отож-то й воно, — хитнула головою Елі. — Виходить, що обмеження прав працедавців не завжди на користь найманим працівникам. А ти спробуй звернутися до профспілки. Може, там чимось зарадять.

— Та мабуть звернуся, — погодився я, втім, без особливого ентузіазму.

— У найгіршому разі, — вела далі Елі, — запишешся до військового флоту. Ґонсалес має рацію — в цьому немає нічого страшного.

Заперечувати я не став. А що як справді подати заяву до ВКС? Оце здійметься буча, коли довідаються, хто я такий! Либонь до самих верхів дійде. Я уявив собі закрите засідання уряду, де розглядають питання, чи брати мене на службу, і меня стало так гірко й смішно, що я зареготав, упереміж зі схлипуваннями.

Елі дивилась на мене з жалем та співчуттям.

— У тебе стрес, Сашко. Тобі потрібна розрядка. Хочеш, запрошу Сью і Ґрету? Вдень я розмовляла з ними, і вони натякнули, що не проти навідатися в гості.

Сью і Ґрета були подружки-бісексуалки, Еліні давні приятельки. Час від часу вони ночували в нас, і тоді ми зазвичай кидали жереб, котра з них спатиме з Елі, а котра — зі мною. Інколи я дуже шкодував, що цей жереб не передбачав третього варіанту…

— А чого? — знизав я плечима. — Нехай приходять. Тільки сьогодні обійдемося без жеребу. Я хочу Ґрету.

— Хочеш — матимеш, — сказала Елі, дістаючи свого телефона.

3

Через два дні я вже цілком визрів для того, щоб спробувати щастя у військовому флоті. Зрештою, чого на світі не буває, ану ж мене візьмуть. Бодай для того, щоб у черговий раз продемонструвати свої гуманні принципи й показати, що діти не відповідають за гріхи батьків. Правда, служба не буде мені медом. Доведеться ой як помучитися, щоб отримати мічманські погони. А про суб-лейтенантські й говорити не варто. Та це не біда — за два роки (якщо не почнеться війна з Альтаїром) я зможу звільнитися в запас і найнятися штатним пілотом на якийсь із цивільних кораблів. А потім — Астроекспедиційний Корпус…

Вранці того вирішального дня я від хвилювання прокинувся о пів на сьому — як звик під час навчання. Проте вольовим зусиллям змусив себе знову заснути. Ну ні, дзуськи, думав я, не побіжу туди зрання. Солідно прийду опідні, неквапно заповню всі документи, вручу їх черговому офіцерові й не стану чекати на відповідь, а відразу повернусь додому. Хай дзвонять, коли що.

Отак я й спав, аж поки за чверть до десятої мене розторсала Елі.

— Прокидайся, сонько, — говорила вона, мало не силоміць витягаючи мене з ліжка. — Тобі надійшов лист.

Я встав і, все ще в напівсні, рушив до свого терміналу.

— Та ні ж! — нетерпляче сказала Елі. — Не тут. Це щось офіційне. Надійшло на домашній відеофон.

Рештки мого сну миттю розвіялися.

— Звідки?

— Не знаю, я не відкривала його. А в заголовку відправника не вказано. Схоже, лист не лише офіційний, а ще й конфіденційний.

Я чвалом вибіг до вітальні. Кімнату наповнював мелодійний передзвін, а на великому, вмонтованому в стіну стереоекрані, висвічувався напис: „Отримано листа високої важливості. Адресат — Александр Вільчинський.“

Кілька секунд я згаяв у нерішучості. Це не могло бути чимось банальним і нікчемним, на зразок рекламного ролика. За позначки „важливо“, „терміново“ тощо розповсюдникам реклами загрожували суворі санкції. Невже в одній з компаній, куди я звертався, передумали? Може, Ґонсалес зумів переконати своїх босів зробити для мене виняток?…

Тим часом Елі розцінила моє зволікання так, що я не хочу читати листа в її присутності, і подалась була до своєї кімнати. Проте я вчасно це помітив і спинив її:

— Залишся, буль ласка. Я не маю від тебе секретів. — І віддав команду відеофону: — Відкрити листа.

На екрані з’явився текст, а з щілини принтера висковзнув аркуш з роздруківкою.

Ні, це було не від „Інтерстару“. Чи будь-якої іншої космічної компанії. Це…

Елі вражено зойкнула. Я нерозбірливо вилаявся і знов пробіг очима кілька рядків на екрані. Потім утупився в роздруківку, ніби там могло бути щось інше.

— Послухай, Елі, — промовив я схвильовано. — Я правильно розумію, що тут написано?

— Коли ти зрозумів це так, що сьогодні о другій тобі пропонують прибути до Головного Штабу Астроекспедиційного Корпусу для співбесіди, то все правильно.

— А співбесіду проводять перед прийомом на службу. Вірніше, щоб вирішити, приймати кандидата чи ні… А може, у цього слова є й інше значення, про яке я не знаю?

Елі заперечно похитала головою:

— В такому контексті всі інші значення відпадають.

— Але ж це неможливо! В Астроекспедицію беруть лише досвідчених льотчиків. І взагалі, я туди не звертався. Тут якась помилка. Може, хтось пожартував і подав від мого імені заяву з підробленим послужним списком? Може, ти… — Я вчасно зупинився, завваживши сердитий блиск в Еліних очах. — Вибач.

— Як ти міг навіть подумати, — обурено мовила вона, — що я здатна так зле пожартувати з тобою? Ніколи б собі цього не дозволила! І годі вже стовбичити з роззявленим ротом. Причепурись, поснідай — і гайда до штабу. Навіть якщо це помилка або чийсь невдалий жарт, тебе там не розстріляють. — Елі трохи помовчала. — До речі, сьогодні я не маю ніякісіньких справ. Якщо не заперечуєш, поїду з тобою. Просто так — буду тобі за групу підтримки.

— І вдягнешся відповідно? — з усмішкою запитав я.

— Не дочекаєшся, — відрізала вона.

4

Астрополіс був транспортним центром Октавії, її зоряними воротами, і довкола нього розташувались усі найбільші космопорти планети. Головна база Ериданського Астроекспедиційного Корпусу була за двісті кілометрів від міста, і ми з Елі дісталися туди на швидкісній лінії підземки. Дорога відібрала вдвічі більше часу, ніж якби ми летіли на флаєрі, зате відпадала потреба шукати місце для паркування, що на такому режимному об’єкті було серйозною проблемою.

Елі залишилася чекати мене у сквері навпроти адміністративної будівлі Головного Штабу, а я подався до центрального входу і показав на контрольному посту роздрукованого листа разом зі своїм посвідченням особи. Чергова з відзнаками старшого сержанта швидко знайшла моє ім’я у списку й видала мені тимчасовий пропуск.

— Кабінет „5-114“, — повідомила вона. — П’ятий поверх.

— Дякую, мем, — відповів я.

Скориставшись ліфтом, я піднявся на п’ятий поверх, де без проблем знайшов двері за номером „5-114“, на якій висіла табличка: „Капітан С. Павлов“. І більше нічого.

„Собака Павлова,“ — виринула в моїй голові тривіальна асоціація. У коледжі моєю супутною спеціальністю була біологія.

Я натиснув кнопку дзвінка, і майже відразу з дверного динаміка почулося бурчання:

— Заходьте.

Я ввійшов і роззирнувся. Кабінет був не дуже великий, приблизно шість на чотири з половиною метри, скромно вмебльований — кілька крісел, дві шафи й робочий стіл з комп’ютерним терміналом. З столом сидів кремезний чоловік років за сорок п’ять, в офіцерській формі з чотирма широкими нашивками на погонах. Поза сумнівом, сам капітан С. Павлов власною персоною.

— Ну? — вимогливо мовив він.

Оговтавшись, я виструнчився і взяв під козирок.

— Сер! Кадет Вільчинський прибув.

Взагалі, до цих слів ще належало додати „за вашим розпорядженням“ або „у ваше розпорядження“, проте я не зміг вирішити, на якому з двох варіантів зупинитися. Листа, що його я отримав уранці, було надіслано від імені заступника Головного Штабу по роботі з особовим складом, контр-адмірала Бронштейна; про капітана Павлова там нічого не йшлося.

— Атож, прибув, — сказав капітан, змірявши мене прискіпливим поглядом. — На десять хвилин раніше призначеного часу. До вашого відома, кадете Вільчинський, бути пунктуальним означає не лише не спізнюватися, а й не бігти поперед батька в пекло. Зрозуміло?

— Так, сер!

— Ну то гаразд. Можете сідати.

Я влаштувався в найближчому до стола кріслі й лише тепер звернув увагу на два прапори, що висіли на стіні за спиною капітана. Один з них був прапором Корпусу — темно-синє полотнище зі стилізованим зображенням Ґалактики (кажуть, земні дослідники космосу волосся на собі рвали, що перші не додумалися до такої очевидної й красномовної символіки). Другий прапор більше нагадував репродукцію якоїсь картини — зграя вовків, що мчали засніженою рівниною. Найпевніше, це був бриґадний штандарт.

Отже, збагнув я, Павлов командує бриґадою. А оскільки він лише капітан, а не коммодор[2], то його бриґада невелика і складається переважно з кораблів четвертого класу. Хоча хтозна. В Астроекспедиції ставляться до звань з набагато меншим формалізмом, ніж військові.

— Отже, кадете, — заговорив Павлов діловим тоном, — вам, мабуть, відомо, що ми не беремо в літно-навіґаційну службу зелених і недосвідчених новачків. Така наша практика від часу заснування Корпусу. Проте начальство вирішило влаштувати експеримент і з цією метою обрало вас — кращого випускника Ґілрутського коледжу, який цілком заслужено вважається провідним центром підготовки цивільних пілотів на Октавії.

Від цих слів я майже фізично відчув, як з моїх плечей впав важкий тягар хвилювання й непевності. До останньої миті я боявся, що сталося непорозуміння, а ще дужче боявся, що мені запропонують одну з технічних посад, на зразок офіцера зв’язку чи спостерігача, видавши це за велику честь для мене. Але ж ні, мова йшла про мою основну спеціальність. Мене беруть в Астроекспедицію — льотчиком!

Схоже, ці почуття аж надто виразно відбилися на моєму обличчі, бо Павлов негайно розхолодив мене:

— Не кваптеся радіти, юначе, це рішення ще не остаточне. Мені доручили проекзаменувати вас — а я, щоб ви знали, досить скептично ставлюся до цієї забаганки нашого вищого керівництва. Так, звичайно, Земна Астроекспедиція сама виховує свої кадри, навіть має власне літно-навіґаційне училище, і все це правильно. Але я вважаю, що не можна сліпо копіювати чужий досвід без урахування існуючих реалій. Наш скромний бюджет не йде ні в яке порівняння з щедрим фінансуванням земних програм дослідження Далекого Космосу. Якщо ми візьмемося робити з усіляких шмаркачів справжніх зоряних льотчиків, у нас просто не залишиться ні часу, ні коштів на спорядження експедицій. — Павлов на хвилю замовк і, примруживши одне око, подивився на мене. — Ну що, хлопче, перестав радіти?

— Аж ніяк, сер, — відповів я. — Не перестав. Я певен, що витримаю будь-який іспит.

— Упевненість, це добре, — сказав капітан, і в його голосі мені вчулися схвальні нотки. — Це вже половина успіху. Але не сподівайтеся, кадете, що я ставитиму вам запитання з навчальної програми або загадуватиму задачки. Справжній іспит можна влаштувати лише одним-єдиним способом. — Він рвучко встав, і я підхопився слідом за ним. — Ходімо.

Ми спустились на перший поверх, вийшли з будівлі штабу через бічний під’їзд і попрямували до службової стоянки наземних автомобілів. Напівдорозі я побачив, що нас наздоганяє Елі, і після деяких вагань звернувся до Павлова:

— Сер, дозвольте затриматись на хвилинку.

Він глянув у бік Елі і згідно кивнув:

— Добре. Даю вам рівно хвилину. Чекатиму в машині.

Капітан рушив далі, а Елі, підбігши до мене, спитала:

— Ну як?

— Здається, мене беруть. Вище керівництво Корпусу задумало експеримент, і вибір упав на мене. Але спершу я маю скласти іспит.

— Який?

— Учбовий політ, мабуть, що ж іще. Не знаю, скільки це триватиме, але мій екзаменатор, капітан Павлов, налаштований добряче мене поганяти. Тож, думаю, затягнеться надовго. Повертайся до своїх справ і не вимикай зв’язок. Коли звільнюся, відразу зателефоную.

— Ти хвилюєшся?

— Ще б пак!

— Боїшся?

— Ні… А втім, таки боюсь. Та нічого, впораюся. Побажай мені удачі.

— Ні пуху ні пера тобі, Сашко.

— До біса! — відповів я. — Ну все, мені пора.

Елі встала навшпиньки й поцілувала мене в губи.

— Будь молодчиною. Покажи їм усім.

— Неодмінно покажу, — пообіцяв я.

Чорний „еридані-б’юїк“ вирулив зі стоянки й пригальмував біля нас. Дверцята з правого боку відчинилися, запрошуючи мене зайняти пасажирське крісло. Капітан Павлов, що сидів за кермом, підкріпив це запрошення словами:

— Хвилина спливла, кадете.

— Слухаюсь, сер! — відповів я і, усміхнувшись наостанок Елі, прослизнув до салону.

Щойно я захряснув за собою дверцята, як машина різко зірвалася з місця й помчала до розташованого за п’ять кілометрів від штабу космічного порту.

— Маєш чудовий смак, кадете, — сказав капітан, дивлячись на дисплей заднього огляду, де ще видно було Елі, яка стояла на тротуарі й махала мені вслід рукою, а вітер грайливо тріпав її волосся і нижній край сукні. — Гарну дівчину собі відхопив.

— Вона не моя дівчина, — бовкнув я цілковито бездумно. — Ми просто живемо разом.

Павлов трохи спантеличено зиркнув на мене, але промовчав.

5

Заїхавши на територію космодрому, Павлов скерував машину вздовж шеренги зачинених анґарів до сріблястого фреґата, що стояв у секторі передстартової підготовки, гордовито розкинувши крила і спираючись усією своєю велетенською вагою на численні шасі. Повіддалік виднілися й інші кораблі, як більших, так і менших ґабаритів; проте на них я уваги не звертав. Я вже збагнув, що наша мета — цей красень-фреґат, і тепер буквально поїдав його очима.

Я ще ніколи не керував кораблями третього класу, астропарк нашого коледжу складався з катерів і шатлів — що належали відповідно до п’ятого та шостого класів. Певна річ, як і інші курсанти, я неодноразово літав на пасажирських та вантажних лайнерах, але тільки як спостерігач — до їх керування, навіть на третьорядних ролях, нас не допускали.

На фюзеляжі фреґата, ближче до носової частини, великими червоними літерами було виведено слово „Маріана“. На відміну від цивільних суден, які носили здебільшого назви ґеоґрафічних пунктів та планет, і військових, що називались, як правило, на честь історичних діячів, а також зірок і сузір’їв, у Ериданській Астроекспедиції кораблям давали, за рідкісним винятком, жіночі імена. Вочевидь, у шкіпера, що відповідав за будівництво цього фреґата, дружину, доньку або матір (чи, може, сестру) звали Маріаною.

Павлов зупинився на безпечній відстані від корабля, і ми разом вийшли з машини.

— Ну що, кадете? — запитав капітан. — Гарна пташка?

— Чудовий корабель, сер. Дослідницький фреґат серії „Артеміда“, спроектований на базі бойового крилатого фреґата „Томаґавк“ з незначними функціональними змінами. Загальна довжина — двісті сімдесят метрів, ширина фюзеляжу — тридцять вісім, замах крила — дев’яносто один, вага — сто двадцять тисяч тон. Наразі це найважчий корабель, здатний здійснювати аеродинамічні маневри в атмосфері планет земного типу. Озброєний за категорією „D“ — як сказано у специфікації, „на випадок зіткнення з ворожим позаземним розумом“. — Тут я дозволив собі іронічну посмішку: позаземні цивілізації, ворожі чи дружні, досі залишалися цариною фантастів та ще всіляких параноїків-уфологів, схильних вбачати в будь-якому невивченому космічному явищі прояв діяльності нелюдського розуму. — Фреґат оснащено надсвітловим рушієм Ронкеті модельного ряду 641-KW і двома парами асинхронних вакуумних емітерів S-74 з трирівневим захистом від збоїв. Номінальна глибина занурення — десять у тридцять п’ятому ступені, гранично припустима — десять у сорок другому. Крейсерська швидкість при номінальному зануренні — 8200 вузлів[3]. Час розгону в звичайному режимі — від трьох до п’яти годин залежно від стану вакууму; у форсованому — в межах тридцяти хвилин.

— Все правильно. Либонь, гралися з цією моделлю у віртуальній реальності?

— Ну, власне… Так, сер. І на учбових тренажерах, і в себе вдома.

— Проте „Маріана“ зовсім не віртуальний корабель, а цілком реальний. І я пропоную вам не вправи на тренажері, а справжній політ до Тау Кита на виконання отриманого від штабу завдання. Ви готові виконувати обов’язки помічника штурмана[4]?

Мені аж подих захопило, а серце закалатало в скаженому темпі. Проте я знайшов у собі сили відповісти твердо і впевнено:

— Так точно, сер, готовий!

— Що ж, побачимо.

Біля корабля не було ні техніків, ні машин обслуги, що свідчило про його повну готовність до старту. Ми підійшли до трапу, стали на ексалатор і по рухомій доріжці піднялися на п’ятнадцятиметрову висоту до відкритого люку. Там нас зустрічав чоловік років на п’ятнадцять старший за мене з погонами командора[5].

— Шкіпере Томасон, — сказав капітан, — дозвольте відрекомендувати вам кадета Вільчинського. За розпорядженням Головного Штабу його тимчасово включено до складу вашої команди.

Зі спокійної реакції Томасона було зрозуміло, що для нього це не стало несподіванкою. Міцно потиснувши мені руку, він запросив нас на борт „Маріани“.

Ми проминули шлюзовий відсік і тамбур, вийшли в коридор і піднялися на головну палубу, де розташовувалася рубка керування — яку зазвичай називали просто містком.

У просторій рубці перебувало зо півтора десятка осіб, з-поміж яких я нарахував одинадцятеро членів літно-навіґаційної служби — на лівому боці їхніх формених сорочок були значки з золотими крильцями. Для повного комплекту бракувало ще одного льотчика — може, він просто був відсутній, а може (тут моє серце знов закалатало), його місце вільне і я маю шанс його посісти, якщо успішно складу іспит.

— Пані та панове, — промовив Томасон. — Прошу знайомитися з кадетом Вільчинським. На час польоту до Тау-Чотири й назад він буде одним з нас. Це все. Оголошую передстартову готовність. Усім вільним від вахти залишити місток.

За якісь півхвилини присутніх у рубці значно поменшало. Окрім мене, Павлова й Томасона, зосталося ще п’ятеро — зв’язківець, стюардеса і троє з літно-навіґаційної служби. На цю трійцю я, зі зрозумілих причин, звернув особливу увагу. Двоє хлопців близько тридцяти років, один високий і худорлявий, інший гладкий коротун, у званні суб-лейтенантів та струнка молода жінка з ранґовими відзнаками повного лейтенанта[6]. Про її справжній вік я міг лише гадати. Вона була невисока, з ладно скроєною фігурою, а її обличчя, хоч і не вражало особливою правильністю рис, було досить приємним, навіть симпатичним. На перший погляд вона здавалася лише трохи старшою за мене, але, придивившись уважніше, я вирішив, що їй під тридцять. Чи навіть за тридцять, зважаючи на її звання. Вона явно належала до того типу жінок, які у проміжку від двадцяти до сорока років існують ніби поза часом.

Павлов відійшов убік і сів у крісло перед деактивованим пультом другого помічника штурмана — цей пост на військових і цивільних суднах такого класу, як „Маріана“, призначався для стажистів, а на кораблях Астроекспедиції рахувався за резервний. З байдужим виразом на обличчі командир бриґади запалив сигарету, демонструючи тим самим, що головним на фреґаті залишається Томасон. Сам шкіпер улаштувався в своєму капітанському кріслі й промовив:

— Отже, у складі вахти на містку відбулися зміни. Штурман — лейтенант Топалова, навіґатор — суб-лейтенант Вебер, оператор вакуумного занурення — суб-лейтенант Ґарсія, помічник штурмана — кадет Вільчинський, черговий офіцер зв’язку — мічман Ендрюс, чергова бортпровідниця — молодший спеціаліст Камінська. Починаймо, пані та панове.

Разом з іншими я зайняв своє місце, вдяг у праве вухо мініатюрного навушника для отримання голосових повідомлень від комп’ютера і, долаючи цілком природне хвилювання, спробував зосередитися на показах численних приладів, які здебільшого дублювали такі ж прилади на штурманському пульті.

На кораблях третього класу зазвичай несуть вахту чотири льотчики — штурман, його помічник, навіґатор і оператор вакуумного занурення. Власне кажучи, всі четверо є фахівцями одного профілю і разом роблять одну справу — керують кораблем. Просто кожен з них виконує свою задачу: навіґатор прокладає курс, штурман з помічником ведуть корабель по курсу, а оператор занурення підтримує належний стан вакууму за бортом. Раніше, ще на світанку зоряної ери, останню функцію здійснював інженер-фізик, проте з удосконаленням надсвітлових ходових систем фізична сторона процесу відійшла на другий план, і за вакуумне занурення став відповідати пілот. Або навіґатор — особливої різниці немає. Як така, посада навіґатора присутня в штатних розкладах окремо від пілотської лише за традицією. Та ще й тому, що навіґатор більше теоретик, а пілот — практик. Проте стравжній фахівець має бути однаково вправним як у теорії, так і в практиці, тому нерідко бувало, що штатний пілот виконував навіґаційні обрахунки, а навіґатор ніс вахту за пультом штурмана. У моєму дипломі було вказано: „пілот 4 класу, навіґатор 4 класу“ — це найвища кваліфікація, яку міг отримати випускник нашого коледжу. До прикладу, Елі з пілотування мала п’ятий клас, а з навіґації лише шостий, але при тому вважалася однією з кращих у нашому випуску.

Томасон віддав наказ почати остаточну перевірку систем перед стартом. Це був мій обов’язок як помічника штурмана. Попервах я хвилювався, боявся десь помилитися, щось пропустити, але процедура була мені добре знайома, тож незабаром я заспокоївся і справи пішли на лад. Протестувавши системи керування й навіґації, а також отримавши повідомлення про готовність від інших корабельних служб, я передав зведений звіт штурману Топаловій, яка, у свою чергу, доповіла шкіперові.

Через офіцера зв’язку командор Томасон викликав диспетчерську космопорту й запитав дозвіл на старт. У відповідь ми отримали номер злітної смуги, схему повітряного коридору і розрахований за секундами ґрафік польоту аж до виходу на орбіту.

— Виконуйте, — коротко мовив шкіпер, відкинувся на спинку крісла й попросив стюардесу приготувати кави.

— Активізувати інерційні компенсатори, — розпорядилась Топалова. — Антиґрави — потужність дев’яносто, відхилення нуль. Запустити реактивні двигуни.

— Є інерційні компенсатори, — відповів я. Тепер сила тяжіння на борту „Маріани“ регулювалася штучно і мала залишатися на рівні 0,93 g, як на поверхні Октавії, незалежно від прискорення корабля й зовнішніх ґравітаційних полів. — Антиґрави увімкнено. Навантаження на шасі — десять відсотків. Реактивні двигуни запущено.

Топалова висунула з пульту штурвал і збільшила тягу. Корабель рушив з місця і, поступово набираючи швидкість, покотився по рулівній доріжці до вказаної нам смуги. Завдяки антиґравам, на шасі припадала лише десята частина ваги „Маріани“, що виключало ризик їх пошкодження. За всієї міцності конструкції, вони могли утримувати повну вагу корабля лише в стані спокою або при найповільніших переміщеннях.

Фреґат вирулив на злітну смугу секунда до секунди за ґрафіком. Дивлячись на космодром з висоти дванадцятиповерхової будівлі, я думав про те, що аеродинамічний зліт для таких велетенських кораблів, як „Маріана, чистісіньке піжонство й даремна витрата термоядерного палива. Набагато простіше, швидше й економніше було б підняти фреґат на антиґравах, надати йому вертикального положення і вже тоді запускати реактивні двигуни. Однак при цьому втрачалася вся естетика польоту — а людям завжду було властиве прагнення до краси, що, як відомо, вимагає жертв.

— Ну, поїхали!

Топалова різко збільшила тягу, і фреґат, швидко прискорюючись, помчав уздовж смуги. Для розгону йому вистачило десяти кілометрів із запланованих дванадцяти.

— Є швидкість відриву. Злітаємо!

Корабель відірвався від смуги і зі слоновою ґрацією злетів у небо. Кажучи про слонову ґрацію, я зовсім не іронізую. Певен: якби ви зустріли летючого слона, то були б зачаровані цим видовищем.

— Прибрати шасі!

— Є! — відрапортував я. — Шасі прибрано.

— Долаємо звуковий бар’єр…

Десь зовні гучно гримнуло, але ми нічого не почули і не відчули. Корабель мав повну звукоізоляцію як від зовнішнього світу, так і між відсіками, а його переборки й зовнішня обшивка було зроблено з особливого надміцного сплаву титану, який, окрім іншого, ефективно протидіяв вібраціям. Тут, у носовій частині „Маріани“, ми зовсім не відчували роботу двигунів, а знали, що вони працюють, лише завдяки приладам. Та й навіть у кормових відсіках, де розташовано складські приміщення, вібрувало дуже слабко, на межі людського сприйняття.

Фреґат ледь перехилився на лівий борт, ніби збирався здійснити плавний розворот, не передбачений ґрафіком польоту. Трохи зменшивши потужність правих антиґравів, я повернув йому чітко горизонтальне положення. У цьому полягала частина моїх обов’язків, мабуть, найголовніша — страхувати штурмана, „підчищуючи“ його дії. Ніхто з присутніх нічого не помітив, лише Топалова коротко посміхнулася самими кутиками вуст.

Ми перевищили першу космічну швидкість, проминули стратопаузу і ввійшли в мезосферу. Небо над нами вже було чорним, у ньому яскраво палали зорі. На відміну від нас із Топаловою, оператор занурення, гладкий коротун Ґарсія, і довготелесий навіґатор Вебер відверто байдикували, а останній до того ж демонстративно позіхав. Їхня робота починалася аж зі стартом надсвітлового рушія. Власне, ми теж могли відпочивати, довіривши зліт і вихід орбіту комп’ютерові, який упорався б із цим завданням не гірше за нас. Проте жоден справжній льотчик не відмовить собі в задоволенні власноруч підняти в небо велетенський корабель у сотню кілотонн і відчути п’янку радість перемоги над всесвітнім тяжінням…

Врешті ми вийшли на стаціонарну орбіту довкола Октавії за тридцять тисяч кілометрів від її поверхні. Томасон оголосив режим повної готовності до занурення. Цивільні кораблі перед запуском надсвітлового рушія ще одну-дві години йшли на реактивній тязі, віддаляючись від планети, чия ґравітація вносила небажані збурення у фізичний вакуум. Проте космічні дослідники, як і військові, вважали таку обережність зайвою і зазвичай стартували просто з орбіти.

Уперше за весь цей час, Павлов підвівся зі свого „гостьового“ крісла, підійшов до Томасона й щось тихо сказав йому. Шкіпер згідно кивнув і звернувся до мене й Ґарсії:

— Помічник штурмана — помінятися місцями з оператором занурення.

У Ґарсії був такий вираз обличчя, ніби він не йняв віри почутому. Я теж був шокований таким рішенням — адже мені доручали зайняти найвідповідальніший на цьому етапі пост.

Проте накази командира не обговорюються, тому ми з Ґарсією без жодних заперечень підкорились, і я опинився за пультом керування вакуумними емітерами. На „Маріані“ їх було дві пари — на носі й на кормі, а також на кінцях крил. Створювані в процесі їх функціонування енерґетичні потоки огортали корабель на зразок кокона.

Звісно, я й раніше здійснював вакуумне занурення. Але то було в коледжі, на учбових кораблях п’ятого й шостого класів. А зараз мені належало занурити у глибини вакууму важкий дослідницький фреґат.

Томасон надіслав запит до найближчої обітальної станції, що контролювала наш сектор навколопланетного простору. Отримавши підтвердження, що довколишній космос вільний від інших кораблів та супутників, він скомандував:

— Штурман — запустити рушій у холостому режимі.

— Рушій запущено, — відрапортувала Топалова. — Всі функції в нормі.

— Оператор — почати занурення у стандартному режимі з покроковою звітністю.

— Є, сер!

Я ввмімкнув подачу енерґії на емітери. Наколо корабля утворився вже згаданий мною енерґетичний кокон, але на оглядових екранах цього видно не було — все відбувалося далеко за межами оптичного діапазону, а напруженість електромаґнітного поля була ще замала для масового народження електрон-позитронних пар.

— Температура за бортом — десять у п’ятому ступені, — оголосив я.

Поки лише сто тисяч градусів — справжня дрібниця, дарма що в десятки разів гарячіше, ніж на поверхні більшості зірок. Хоч насправді таке порівняння некоректне, бо зараз ішлося не про молекулярну температуру, а про міру збудження енерґетичних рівнів віртуальних часток у вакуумі. Ще в далекому XX сторіччі науковець на ім’я Дірак припустив, що вакуум зовсім не порожній, а буквально напханий різноманітними частками з неґативними енерґіями. У подальшому його проста модель зазнала значних змін, у дійсності все виявилося значно складніше й цікавіше, але засаднича ідея залишилась незмінною — вакуум не є пустка, це фундаментальний стан матерії. Тому нерідко вакуум називають Морем Дірака.

— Температура — десять у сьомому ступені…

Десять мільйонів градусів, це вже на рівні зоряних надр.

— …десять у восьмому… у дев’ятому…

Мільярд градусів. Доти невидимий кокон довкола корабля зажеврів слабким блакитним світлом: це частина високоенерґетичних ґамма-квантів, народжених від анігіляції електрон-позитронних пар, розсіювались на присутніх у довколишньому просторі атомах водню, гелію і мікроскопічних частках космічного пилу, в результаті чого виникало випромінювання видимого спектру.

— Температура — десять у десятому… в одинадцятому… в дванадцятому…

Тепер з вакууму почали народжуватися вільні кварки й антикварки. Корабель, поряд із жорсткими ґамма-променями, стали бомбардувати різні типи мезонів. Проте наше захисне поле було розраховане й не на такі навантаження. А енерґетичний кокон сяяв уже так яскраво, що затьмарив не лише всі зорі, але й наше сонце, Епсилон Еридана.

— Десять у чотирнадцятому… в п’ятнадцятому… в шістнадцятому, — рапортував я. — Скипає слабкий бозе-конденсат… Є повне занурення! Ми в апертурі!

Для стороннього спостерігача „Маріана“ просто щезла з простору, ніби здиміла. Приблизно так само можна сказати і про занурену під воду субмарину, коли забути про те, що море має не лише поверхню, а й глибину. У вакууму також є глибина, але вимірювана не в одиницях довжини, а температурою. Ми перебували на глибині десяти тисяч трильйонів градусів, у так званій апертурі — прошарку, де частина віртуальних бозонів уже перебувала в хаотичному стані, а решта лишалась у сконденсованому вигляді. Тут була відсутня різниця між слабкою й електромаґнітною взаємодіями, та все ще окремо існувала сильна.

Блакитне сяйво енерґетичного кокона зникло — в апертурі не було ані космічного пилу, ані інших матеріальних часток. На оглядових екранах знову з’явилися зорі й планети — точніше, їхні електрослабкі відображення. Ми могли вільно проходити крізь будь-які об’єкти, що перебували в звичайному ейнштейновому просторі, без ризику зіштовхнутися з ними. Щоправда, в місцях великого скупчення матерії були присутні сильні збурення вакууму, що становили певну загрозу для корабля.

В апертурі ще неможливий рух з надсвітловою швидкістю, проте в ній міститься необмежений запас дармової енерґії, яку можна використовувати для подальшого занурення, підвищуючи температуру довколишнього вакууму за рахунок самого вакууму — звучить парадоксально, але факт. З цієї миті емітери не отримували жодного ерґа від бортового реактора, проте занурення продовжувалося ще стрімкіше — десять у сімнадцятому ступені градусів… десять у двадцятому… десять у двадцять п’ятому…

— Увага! — промовив я. — Температура — десять у двадцять шостому. Скипає сильний бозе-конденсат. Ми в інсайді!

Ми опинилися під нижнім шаром упорядкованої структури вакууму, в так званому інсайді. Тут сильна взаємодія об’єдналася з електрослабкою, тут матерія втратила масу спокою, тут зникло поняття світлового бар’єру, тут не було нічого, крім океану чистої енерґії.

Краєм ока я помітив, як офіцер зв’язку підвівся зі свого місця, Томасон кивнув йому, і той попрямував до виходу з рубки. Його коротка вахта скінчилася; тепер він знадобиться на містку не раніше, ніж ми прибудемо в систему Тау Кита.

— Продовжувати занурення до номінальної глибини, — розпорядився шкіпер. — Навіґаторе, передайте штурманові курс.

— Є, сер! — відповів Вебер. — Курс готовий.

У цьому рейсі в нього була найпростіша серед нашої четвірки робота. Тау Кита знаходилася на відстані лише п’яти світлових років від Епсилон Еридана, це була найближча до нас населена система, і між Октавією та Тау IV постійно ходили кораблі. Маршрут було досліджено вздовж і впоперек, тому Вебер проклав курс, що називається, лівою рукою — якщо взагалі не лівою ногою, перекинутою через голову.

Втім, тут був один нюанс — по прямій між нашими системами перебувала зона вакуумної аномалії. Цивільні кораблі оминали її, роблячи гак у два з хвостиком світлові роки. Проте розвідники космосу не звикли відступати перед труднощами, тому навіґатор, навіть не звернувшись за порадою до шкіпера, запропонував найкоротший шлях, що вів навпростець через аномалію.

Коли фреґат занурився на номінальну глибину десяти в тридцять п’ятому ступені градусів, штурман Топалова запустила рушій у форсованому режимі. За двадцять три хвилини ми досягли крейсерської швидкості, і я нарешті зміг перевести подих — на форсажі корабель так і рвався пірнути глибше, тому мені знай доводилося позбуватися надлишків енерґії в емітерах. Певна річ, усі необхідні розрахунки проводив комп’ютер, але від мене залежав вибір оптимальних рішень. Машина, хоч яка вона розумна, не має свободи волі й інтуїції — а без цих якостей з вакуумом не впораєшся, хоч би скільки секстильйонів операцій на секунду ти виконував.

Завершивши розгін, Топалова переключила рушій з форсованого в звичайний режим, і наступні три години польоту пройшли спокійно. Як і раніше, Павлов ні у що не втручався, залишаючись стороннім спостерігачем. Чус від часу він зникав у суміжній з містком капітанській рубці, і там, мабуть, переглядав записи окремих епізодів, оцінюючи мої дії.

Вже на підході до аномалії командор Томасон несподівано наказав:

— Штурман — помінятися місцями з оператором занурення.

Цього разу я чомусь нітрохи не здивувався. Спершу навіть подумав був, що шкіпер не ризикує довірити мені контроль над рівнем занурення в аномальній зоні простору — адже там, без сумніву, заноситиме ще дужче, ніж при розгоні. Та якби це було так, він повернув би назад Ґарсію, а не садовив мене в штурманське крісло, фактично призначаючи головним на вахті. Найпевніше, це капітан Павлов непомітно для мене дав Томасону знати, що хоче перевірити, чи зумію я втримати корабель на курсі при проходженні аномалії.

Хвилюватись я вже перестав і з цілковитою незворушністю, яка вразила навіть мене самого, перебрав на себе керування фреґатом. Аномалія виявилася не така страшна, як я очікував, і мені без особливих зусиль вдавалося вести „Маріану“ точно за курсом. Саме зараз, коли енерґетичні завихорення знай намагалися жбурнути корабель то в один, то в інший бік, я переживав надзвичайне піднесення. Я не знав, чи задоволений моїми діями капітан Павлов, і наразі мене це нітрохи не цікавило. Я керував кораблем і насолоджувався цим. Нарешті я повною мірою відчув себе справжнім пілотом. А в ширшому розумінні — зореплавцем. Минуло вже поняд п’ять сторіч, як було створено перший надсвітловий рушій, а люди досі не придумали єдиної назви для всіх, чия професія — міжзоряні подорожі. Нас називають і астронавтами, і космонавтами, і зорельотчиками, і космольотчиками. Але найправильніше буде зореплавці. Бо ж ми, по суті, моряки-підводники, а наша стихія — глибини Моря Дірака…

Приблизно за годину аномалія скінчилася, і корабель знову пішов рівно. Томасон звернувся до Вебера:

— Навіґаторе, корекція курсу потрібна?

— Схоже, що ні, шкіпере.

— Схоже?

— Я цього певен, сер.

Командор замислено потер своє гладко виголене підборіддя.

— І все ж перевіримо. Штурман — переключити рушій у холостий режим. Оператор — підйом в апертуру.

— Рушій призупинено, — відзвітував я.

— Починаю підйом, — озвалася Топалова.

В інсайді ми були майже сліпі через відсутність будь-яких надійних орієнтирів, і нам доводилося покладатись лише на суто математичні розрахунки навіґаційного комп’ютера. Проте з часом похибка таких розрахунків накопичувалась, і тому періодично доводилося підійматися в апертуру для визначення точного місця перебування за електрослабкими відображеннями зірок.

Утім, це стосувалося тривалих відтинків шляху завдовжки кількадесят світлових років. Ну і ще, звичайно, корекція проводилася при наближенні до пункту призначення. Проте до системи Тау Кита залишалося ще добрих два світлових роки, тож мені було ясно — Томасон вирішив перевірити, чи зміг я втримати корабель на заданому курсі.

Коли ми перетнул критичний рівень десять у двадцять сьомому ступені градусів і опинилися в апертурі, навіґатор швидко провів необхідні обрахунки й повідомив:

— Похибка в межах припустимого мінімуму. Я ж казав, шкіпере, що корекція непотрібна.

— Добре, — промовив Томасон. — Залишатися в апертурі.

З цими словами він увімкнув інтерком на своєму капітанському пульті й оголосив про зміну літної вахти.

За п’ять хвилин нашу групу змінила інша четвірка льотчиків. Томасон відправив нас відпочивати, доручивши Топаловій влаштувати мене в одній з вільних кают. Залишаючи рубку, я кинув на Павлова запитливий погляд, але той лише хитнув головой: мовляв, іди собі, хлопче.

Коли ми спустилися палубою нижче, де розташовувались офіцерські каюти, я обережно поцікавився в Топалової:

— Як ви гадаєте, я витримав іспит?

— Іспит? — спершу не зрозуміла вона. А за секунду все збагнула й усміхнулася: — Схоже, що так. У всякому разі, я не маю до вас жодних претензій… Гм-м. Отже, це був іспит?

— Так.

— І якого роду?

— На зразок вступного. Капітан Павлов сказав, що коли я витримаю його, мене зарахують до Астроекспедиції.

На мій подив Топалова енерґійно кивнула:

— Оце правильно! Краще брати своїх випускників, ніж наймати леґіонерів.

Я хотів був запитати, про яких леґіонерів вона каже, але тут Топалова хитро посміхнулася:

— А знаєте, коли шкіпер повідомив, що до нашої команди тимчасово зараховано кадета, ми всі подумали, що нам збираються нав’язати якогось адміральського синка-здохлячка. Тому й збіглися на місток — подивитися на це диво природи.

Я ледве стримав істеричний сміх. Щодо адміральського синка вони як в око вцілили. Знали б іще, якого адмірала я син…

Ми пройшли в житловий відсік літно-навіґаційної служби, і Топалова зупинилася перед дверима без таблички.

— Тут вільно. Відпочиньте трохи, а за сорок хвилин приходьте в офіцерську їдальню на вечерю. До зустрічі, кадете Вільчинський.

Підбадьорливо поляскавши мене по плечу, вона рушила назад по коридору. Я провів її довгим поглядом, потім відчинив двері, які виявились незамкненими, і ввійшов до каюти.

Лише тепер, опинившись насамоті, я повною мірою відчув, як напружені мої нерви. Не можна сказати, що я надто перепрацював, просто на моїх плечах лежала подвійна відповідальність — за корабель, який я пілотував, і за своє майбутнє, яке багато в чому залежало від цього польоту.

Я влігся на застелене ліжко, розраховуючи відпочити зо півгодини перед вечерею, та заледве моя голова доторкнулася до м’якої подушки, як мене зморив сон — здоровий, міцний, непробудний.

6

Прокинувшись, я виявив, що за корабельним часом (а отже, і за часом Астрополіса) вже минула сьома ранку. Це було погано. І не просто погано, а паскудно. Я миттю зіскочив з ліжка, відчуваючи, як мене охоплює паніка. Що ж про це подумає Павлов? Неповні п’ять годин вахти — і я звалився, не чуючи під собою ніг. Навіть якщо там, у рубці керування, я й витримав іспит, то потім…

Тут мій погляд упав на дверцята одіжної шафи. Я точно пам’ятав, що одинадцять годин тому там нічого не було. Пам’ятав, бо ще хотів зазирнути досередини і перевірити, чи не лишилося речей від попереднього мешканця. А зараз дверцята були трохи відчинені й на них висіла світло-синя офіцерська форма Астроекспедиції. З ранґовими відзнаками суб-лейтенанта — одна широка й одна вузька нашивки на погонах. Із золотими крильцями літно-навіґаційної служби на лівому боці мундира. А на правому… на правому була іменна планка з моїм прізвищем!

Ні, це неможливо! Ну, припустімо, я успішно пройшов випробування і мене зарахували до Астроекспедиції. Тоді б я мав отримати звання ворент-офіцера, в кращому разі — мічмана. Та аж ніяк не суб-лейтенанта.

Мабуть, хтось вирішив пожартувати з мене, припустив я. Розраховує, що я, дурник, напну на себе цю форму й піду в ній розгулювати по кораблю. Оце так сміху буде! Хлопчик-горобчик уявив себе орлом…

А проте я не втримався від спокуси і приміряв на себе мундир — винятково, щоб подивитися, як він на мені сидить. А сидів він просто ідеально, мов на мене шитий. Я сунув руки в бічні кишені і в правій намацав якийсь папірець. Дістав його, прочитав: „Це не жарт, суб-лейтенанте Вільчинський. Вітаю. Капітан Павлов.“

Ого! Це вже зовсім інша річ. За десять хвилин, прийнявши холодний душ і нашвидкоруч причепурившись, я без найменшого остраху одягнув нову форму. Втім, і зараз не можна було виключити теоретичної можливості розіграшу, підкріпленого фальшивою запискою від капітана Павлова. Хоча тоді виходить, що пожартували не лише з мене, але й з нього; а Павлов не справляв враження людини, якій до вподоби такі тупі жарти. Тому я вирішив ризикнути — зрештою, як полюбляє казати Елі, за це мене не розстріляють.

Першим, кого я зустрів, вийшовши з каюти, був ворент-офіцер з інтендантської служби. Він привітав мене як старшого за званням, не виказавши ніякого подиву з приводу того, що на борту „Маріани“ з’явився зайвий суб-лейтенант. А позаяк господарники завжди найобізнаніші люди на кораблі, то я міг більше не турбуватися щодо свого мундира — його я носив на цілком законних підставах.

Мене аж розпирало від радощів і гордощів, проте в повній мірі насолодитися своїм успіхом мені заважало гостре почуття голоду. По-справжньому я їв аж учора вранці, у себе в квартирі, майже двадцять годин тому, а на кораблі, під час вахти, обмежився лише чашкою кави та кількома сандвічами, що їх приготувала чергова стюардеса на ім’я Ліна (до речі, дуже гарненька білявка, до того ж іще геть молоденька — либонь, минулорічна школярка). Отож я довго не роздумував, що робити далі, а насамперед подався до офіцерської їдальні.

Там було не надто велелюдно — десь десяток молодих чоловіків та жінок у сірих уніформах без ранґових відзнак, а також кілька офіцерів, серед яких не було жодного з літно-навіґаційної служби. У протилежному кінці їдальні стюард прибирав щойно залишений відвідувачами стіл. Помітивши мене, він жестом попросив трохи зачекати, а сам підхопив тацю з використаним посудом і зник за дверима камбуза.

Я обрав собі вільний столик біля штучного вікна з виглядом на сосновий ліс, а незабаром повернувся стюард, штовхаючи перед собою візок зі сніданком. Ввічливо привітався зі мною, розставив на столі страви і, побажавши смачного, знов повернувся до камбузу. Тут не пропонували меню і не приймали замовлень, а просто годували комплексними сніданками, обідами й вечерями. Обрати собі їжу й напої можна було в кафетерії, розташованому поруч, проте там за харчування доводилося платити.

Але я так зголоднів, що мені було не до розбірливості. За лічені хвилини я проковтнув увесь сніданок, подумав був попросити добавки, але вирішив утриматись і став неквапно пити гарячу каву, з цікавістю позираючи вбік „сірих уніформ“. Їх було одинадцятеро — семеро чоловіків і чотири жінки віком близько тридцяти років, усі один в один смагляві. У нас на Октавії такий відтінок шкіри був великою рідкістю, наша Епсилон давала замало ультрафіолету — значно менше ніж Тау Кита або Сонце, не кажучи вже про Вегу чи Альтаїр. Тому, перебуваючи на планетах з більш високою сонячною радіацією, ми мусили виявляти обережність, щоб не обпекти нашу чутливу шкіру.

До мене долинула репліка портуґальською з характерним акцентом. Атож, як я і думав, це таукитяни. Ну й слівце, щоб вони були здорові! У їхніх предків забракло фантазії вигадати для свого світу ориґінальнішу назву, аніж банальне Тау Кита IV — тобто четверта планета в системі Тау Кита. Зате нащі пращури виявилися на висоті. Епсилон Еридана була восьмою людською колонією за межами Землі, звідти й пішла Октавія — невибагливо, але дуже красиво, звучить просто-таки по-королівському. Проте ми рідко вживаємо слова „октавійці“, віддаючи перевагу термінові „ериданці“, за назвою всього сузір’я, а наша мова офіційно називається ериданською — хоча насправді це лише особливий діалект анґлійської, сформований під сильним впливом інших європейських мов.

Коли я вже допивав каву, в їдальні з’явилася Топалова. Помітивши мене, вона рушила в мій бік. Зараз її русяве волосся було розпущене, а не зібране в тугий вузол, як під час вахти, і з такою зачіскою вона мала значно привабливіший вигляд, її навіть можна було назвати вродливою. У мене промайнула думка, що якби я був років на п’ять старший, то неодмінно спробував повпадати за нею.

— Вітаю, колеґо, — доброзичливо мовила вона, вмостившись навпроти мене. Всюдисущий стюард уже накривав перед нею стіл.

— Доброго ранку, лейтенанте, — відповів я.

— Можна просто Яна, — сказала Топалова, взявшись до їжі. — Раз ми в одній команді, то давай поза службою без зайвих формальностей. Зрештою, ти лише на ранґ нижчий від мене за званням. Домовилися?

— Добре, — кивнув я. — Мене звати Александр, а коротко — Алекс, Сандро або Сашко, як кому більше подобається. І до речі, про звання. Я… ну…

— Ти у відпаді, — допомогла мені Топалова.

— І це ще м’яко сказано. Я розраховував максимум на мічмана, а швидше навіть на ворент-офіцера…

— Ні, „прапор“ не годиться, — категорично заявила вона. — Жоден шкіпер Астроекспедиції на підпустить ворента до пульту керування. Що ж до мічмана, то… Сподіваюсь, ти вже зрозумів, що тебе взяли штатним пілотом, а не стажистом?

— Зрозумів, — кивнув я ствердно.

— Льотчиків-стажистів у нас немає, — вела далі Топалова. — На мій погляд, це неправильно, але так склалося. Вчора ввечері капітан Павлов розповів нам, що командування збиралося зробити для тебе виняток, взяти як учня за експериментальною програмою, але вже на першій вахті ти довів нам усім, що годен бути повноправним пілотом. А в усій Астроекспедиції нема жодного льотчика у званні мічмана, тому ти був би серед нас на зразок білої ворони — ніби й справжній пілот, та все ж гірший за решту. А ти не гірший, це однозначно. Та й, власне, різниця між мічманом і суб-лейтенантом не така вже велика.

В останніх її словах мені вчулися зверхні нотки лейтенанта, що відслужив належний термін у цьому званні і в думках уже бачить себе лейтенантом-командором[7].

— Тепер зрозуміло, — сказав я. — От тільки… Чи погодяться з цим нагорі?

— Щодо цього не переймайся, Алексе. Звання та посади молодшого офіцерського складу цілком у компетенції командира бриґади. До того ж Павлов має значну вагу в Головному Штабі, і ніхто не стане чіплятися до його рішень. Тому за свої нашивки можеш бути спокійним. Як і за місце штатного пілота. Тепер ти один з павлівських собак.

— Що-що? — не второпав я.

— Це такий каламбур. Офіційно наша бриґада називається „Вовча зграя“, але якось, ще на початку її існування, один дотепник обіграв прізвище нашого капітана… Ти щось чув про вченого Павлова?

— Певна річ. Крім диплома пілота-навіґатора, я маю ступінь бакалавра по біології. Іван Павлов — фізіолог двадцятого сторіччя, лауреат Нобелівської премії, засновник вчення про сиґнальні системи. Його досліди з розвитку умовних рефлексів у собак стали класикою, а термін „собака Павлова“ увійшов у широкий вжиток, не лише науковий…

— Саме так, — урвала мене Топалова. — Коротше кажучи, дотеп упав на сприятливий ґрунт, і ця жартівлива назва швидко витіснила „Вовчу зграю“. Але тепер в ній немає нічого смішного. „Павлівські собаки“ зажили поваги в Корпусі, ми одна з елітних бриґад, і нам доручають найвідповідальніші завдання.

— На зразок цього? — трохи іронічно поцікавився я. — Експедиція до Тау Кита? Між іншим, де ми зараз?

— На шляху до Октавії. Вже година, як стартували з Тау-Чотири. Цей рейс був профілактичний після капітального техобслуговування й модернізації деяких систем. А заразом нам доручили забрати леґіонерів.

— Кого?

— Оцих хлопців і дівчат. — Вона нишком кивнула на гурт таукитян. — Всі вони пілоти, на борту їх понад сотня. На Тау різко скоротили витрати на космічні дослідження, і тамтешній Астроекспедиції довелося піти на скорочення штату. Ми поквапилися забрати найкращих зі звільнених, поки до них не дісталася загребуща рука землян. Річ у тім, що нам бракує кадрів. За останній рік знайшлося чимало молодих бовдурів, які вирішили, що військова кар’єра престижніша за роботу дослідника.

— Але навіщо набирати поповнення з іншопланетників? Можна й серед своїх.

Відповісти вона не встигла, бо до нашого товариства якраз приєднався Вебер. Привітавши мене з призначенням і запропонувавши називати його просто на ім’я — Ганс, він сказав:

— До речі, Яна ще не повідомила, що тебе зараховано до нашої Першої групи? Не говоритиму за інших, та особисто мені буде приємно працювати з тобою.

— Мені теж, — кивнула Топалова.

Ого! Перша група! Я знав, що за штатним розкладом до літно-навіґаційної групи під номером один входять перший пілот корабля зі старшим навіґатором, а отже, такими були Топалова й Вебер. Як правило, Першій групі доручалися найскладніші й найвідповідальніші відрізки шляху. Попервах я навіть запишався через таке призначення, та вже наступної миті збагнув, що мене, новачка, віддали під опіку найдосвідченіших льотчиків, аби ті наглядали за мною.

Беручись до сніданку, Вебер запитав:

— То про що ви там балакали перед моїм приходом? До моїх вух донеслося щось про бовдурів, які обирають військову службу. Дивно було чути це від тебе, Яно. Адже ж ти закінчила Норд-Пойнт, а потім три роки служила в ВКС.

— Три з половиною, — уточнила вона. — А наступного тижня після отримання суб-лейтенантського звання подала рапорт про переведення в Астроекспедицію. Але мова йшла не про це. Ми обговорювали кадрову політику Корпусу. Алекс вважає несправедливим, що ми вербуємо льотчиків з інших планет, замість брати власну молодь — випускників наших космічних коледжів.

— Цілком і повністю підтримую, — кивнув Вебер. — На жаль, наше керівництво дотримується іншої думки, воно не бажає нянчитися з новачками.

— Але ж мене взяли, — зауважив я.

— Як виняток, — сказала Топалова. — І так уже склалося, що нянчитися з тобою потреби немає. Ти закінчив коледж уже цілком підготовленим пілотом; ти володієш тією зрілою майстерністю, яка звичайно приходить лише з роками. Тільки не сприймай це як лестощі, я просто констатую факт. Ми літали разом, я бачила тебе в роботі. Ти не демонстрував нічого надзвичайного, не виконував карколомних трюків, які так полюбляють смакувати в кіно й на ігрових симуляторах, але яким немає місця в реальності. Ти просто робив свою справу, керував кораблем спокійно і впевнено, як досвідчений професіонал. Учора ввечері я переглядала запис польоту, це мій обов’язок як першого пілота. Так от — протягом усієї вахти ти не припустився жодної помилки, навіть найдрібнішої.

— Коротше, ти самородок, — підхопив Вебер. — І от що я тобі скажу, Александре. Якщо твій перший успіх не запаморочить тобі голову, якщо ти й далі працюватимеш над собою, то в майбутньому зможеш стати льотчиком екстра-класу, які з’являються лише раз на десять або двадцять років. Таким, як капітан Павлов. Таким, якими були коммодор Йенсен і адмірал Шнайдер.

Від несподіванки я похлинувся кавою й закашлявся. Топалова спохмурніла, а на вустах Вебера промайнула безтурботна усмішка.

— Здається, ти шокований порівнянням зі Шнайдером? А дарма. Людська особистість багатогранна, і не можна розглядати її лише під одним кутом зору. Тим більше таку непересічну особистість як Бруно Шнайдер. Авжеж, він був фашистом. Та це в жодному разі не перекреслює того факту, що він був найвидатнішим пілотом свого часу… І ще одне. Коли при наших старших випливе ім’я адмірала Шнайдера, раджу тобі бути обережним і утриматися від різко неґативних характеристик типу „фашизм“, „путч“, „хунта“ тощо. Інакше ризикуєш зажити собі багато недоброзичливців.

— Чому?

Вебер недбало стенув плечима.

— Та тому, що верхівка Корпусу аж кишить його колишніми соратниками. Як думаєш, що сталося з учасниками заколоту? Так, лідерів запроторили до в’язниці, дехто з них ще й досі не відсидів свого терміну. Частину старших і молодших офіцерів просто потурили зі служби. Рядовий і сержантський склад, за деяким винятком, амністували — адже вони, по суті, лише виконували накази начальства. Та залишалася ще досить численна група військовослужбовців, які надто загрузли у змові, щоб отримати повну амністію, але й не заслуговували на в’язницю чи звільнення. Тому їм запропонували перевестися з Військово-Космічних Сил до Астроекспедиції, де їхні політичні переконання не становили небезпеки для суспільства. Більшість, зрозуміло, погодилися на такий варіант. Серед них — і наш комбриг.

— Хто? — спершу не збагнув я і лише потім до мене дійшло, що Вебер використав маловживане скорочення від „командир бриґади“. — Павлов?! — очманіло перепитав я.

— Так, Павлов. Можеш собі уявити? Я й сам був приголомшений, коли дізнався про його минуле. — Тут Вебер драматично стишив голос. — І це ще не все. Кажуть, що й наш начальник Головного Штабу, сам адмірал Фаулер, був причетний до змови! Точних підтверджень цьому немає, все страшенно засекречено, проте його перехід до Корпусу підозріло збігається в часі з переходом інших заколотників.

„О, боже!“ — подумав я. — „О, дияволе!..“

Тепер я почав розуміти справжні причини такого стрімкого старту моєї кар’єри. І не скажу, що мені це подобалося…

7

Невдовзі після сніданку мене викликали до старшого помічника для оформлення всіх належних документів. Лейтенант-командор Крамер був другим за посадою офіцером у команді після Томасона, але йому ні за яких умов не загрожувало стати капітаном „Маріани“. У цій частині статут Астроекспедиції повторював положення, прийняті в цивільному космічному флоті. Старший помічник був адміністратором, він займався внутрішніми справами корабля і не мав жодного стосунку до його керування. Наступниками шкіпера були льотчики у відповідності зі штатним розкладом посад, а старпом так і залишався старпомом, аж поки не отримував підвищення — таку ж адміністративну роботу в бриґаді або на рівні Головного Штабу. Окрім своїх основних обов’язків, старший помічник здійснював ще одну важливу функцію — противаги капітанській владі. У критичній ситуації він міг скасувати будь-яке рішення шкіпера, яке вважав помилковим, і навіть мав право усунути капітана з посади, призначивши на його місце першого пілота.

Лейтенант-командор Крамер виявився доволі приємним чоловіком, і з першої ж хвилини ми з ним чудово порозумілися. Втім, така вже робота в старпома — знаходити порозуміння з екіпажем. Він трохи поговорив зі мною на різні теми, щоб скласти про мене загальне враження, а відтак ми взялися до документів. Передовсім я ознайомився з наказом командира бриґади про моє зарахування на службу в Ериданський Астроекспедиційний Корпус на підставі розпорядження начальника Головного Штабу Корпусу за номером 496-18 „Про започаткування експериментальної програми зі стажування випускників цивільних учбових закладів за спеціальністю „пілотування й навіґація“ (копія розпорядження, підписаного адміралом Фаулером, додавалась). Наступним своїм наказом Павлов змінив мій статус зі стажиста на штатного пілота, призначив мене в літно-навіґаційну службу фреґата „Маріана“, а також (що стало для мене ще одним сюрпризом) підвищив мою кваліфікацію до пілота 3 класу. Далі були різноманітні відомості від інтендантської служби: про те, що мене поставили на матеріальне забезпечення за категорією O2; про видачу належного обмундирування; про надання мені каюти і так далі. Потім ішов припис начальника медчастини про обов’язкове проходження комплексного медичного огляду в головній клініці Корпусу.

На десерт я отримав анкету, на зразок тих, які вже неодноразово заповнював, коли подавав документи до цивільних космічних компаній, але набагато детальнішу. До прикладу, там були такі пункти, як кулінарні смаки, хобі, уподобання в спорті, іграх, кіно, музиці й літературі, і навіть улюблені кольори. Окрім сімейного стану й наявності дітей (я вказав: „неодружений, бездітний“), також запитувалося, з ким я живу, і в переліку варіантів фігурувало „сам“, „власна родина“, „батьки“, „інші родичі“, „друг“, „подруга“. Після деякий вагань я вказав ім’я Елі (а точніше, Елісон Тернер), позначивши її як подругу — зрештою, це слово мало широкий спектр значень.

А два наступні пункти мене просто вбили. Називались вони „Сексуальна орієнтація“ і „Ставлення до сексуальних меншин“. Розгублено моргнувши, я звернувся до старпома:

— Мені завжди здавалося, що це є суто особистою справою кожного громадянина Октавії.

— Авжеж так, — незворушно кивнув Крамер. — Ні орієнтація службовця, ні погляди з цього питання не впливають на його кар’єру. Проте ми маємо знати про них задля небажаних ексцесів. Служба в Астроекспедиції має свою специфіку, і це не можна не враховувати. Досліджуючи Далекий Космос, ми часто-густо проводимо в польоті по кілька місяців поспіль і за таких обставин дуже важливо підтримувати на борту корабля нормальну психологічну атмосферу.Тому в нас немає заборони на близькі стосунки між членами екіпажу, тоді як у нашому військовому флоті це підпадає під категорію нестатутних взаємин. Якщо в Корпусі служать чоловік і жінка, друг і подруга… гм, пара друзів або пара подруг, ми призначаємо їх на один корабель. Комплектуючи вахти і спеціальні підрозділи, ми враховуємо ваші анкетні дані, зокрема й за тими пунктами, що вас так збентежили. Ось, наприклад, Гелена Камінська, бортпровідниця, що зазвичай чергує на містку разом з Першою групою. Їй подобаються як чоловіки, так і жінки, і вона цього не приховує — та й власне, приховати таке на кораблі неможливо. Якщо з тих чи інших причин це викликає у вас упередження, я зміню ґрафік її вахт, щоб неконтрольовані неґативні емоції не відволікали вас від виконання службових обов’язків.

— Ні, сер, ніякого упередження, — відповів я. І після секундних вагань уточнив: — Щодо жінок. А що стосується чоловіків, то… не скажу, що до таких чоловіків я ставлюся вороже або з відразою. Просто в їхньому товаристві почуваю певний дискомфорт.

— Можливо, — припустив Крамер, змірявши мене пильним поглядом, — причина у вашій зовнішності. Бувало таке, що з вами намагались загравати.

— Часом бувало, — визнав я, як завжди в таких випадках шкодуючи, що лицем вдався у свою матір-акторку. — Мені неприємно згадувати про це.

— Вас можна зрозуміти. Тоді спробуємо сформулювати вашу позицію з цього питання наступним чином: „Ситуаційно обумовлене, але позбавлене аґресії несприйняття чоловічого гомо- й бісексуалізму, при цілковитій толерантності до жіночого.“ Вас це влаштовує?

— Абсолютно. Я б не висловився точніше.

— Тоді так і напишіть, — порадив старпом. — Слово в слово.

Я написав. А з приводу власної орієнтації мені так і кортіло спитати у Крамера, як називати чоловіка, котрого вабить до „рожевих“ дівчат. Але потім вирішив, що це буде занадто, і рішуче вказав „гетеро“.

Коли я розібрався з анкетою, старший помічник направив мене до капітана Павлова, що перебував у рубці командувача — фреґат „Маріана“, як я вже й сам здогадався, був бриґадним флаґманом.

Відповівши кивком на моє вітання, Павлов сказав:

— Сідайте, суб-лейтенанте. Шкіпер Томасон незабаром звільниться, ми зберемо в кают-компанії вільних від вахти офіцерів і належним чином представимо вас як нового члена команди. Ви задоволені?

Я зам’явся.

— Так, сер! Але…

— „Але“? — насупився він, пильніше пригледівшись до мене. — Що з вами, суб-лейтенанте? Схоже, ви не в гуморі, хоча, здавалося, мали б на радощах стрибати аж до стелі. В чім річ?

Я глибоко вдихнув, набираючись рішучості.

— Капітане, сер! Я… я знаю… тобто, мені відомо… Словом, я думаю, що ви знаєте, хто я такий.

Обличчя Павлова спохмурніло, мов небо перед грозою. Цілу хвилину він просидів мовчки, втупившись у стіл, потім підвів на мене важкий погляд і заговорив:

— Так, ясно. І я здогадуюсь про хід ваших думок. — Він рвучко посунувся вперед, мало не перехилившись через стіл, а його очі немов просвердлили мене наскрізь. — Тепер слухай уважно, хлопче, що я тобі скажу. Твій батько був фашист. Утямив? Повторювати не треба? Та все ж я повторю: він був фашист. Не як Гітлер — той був нацист, а як Мусоліні, Франко, Піночет, М’буту і Асланбеков. Ти добре навчався в школі та коледжі і маєш знати ці імена. Фашистом можна назвати й ґенерала-президента Чанґа. Встановлений ним режим на Тянь-Ґо має виразну національну специфіку, але в його фундамент закладені ті ж принципи, якими керувався адмірал Шнайдер. Чи хотів би ти жити на такій планеті? Сумніваюся. Ти справляєш враження розумного юнака, набагато розумнішого за того молодого дурня, яким був я сімнадцять років тому, коли захопився ідеями твого батька. Я й досі не погоджуюся з тими, хто стверджує, що він був цинічним негідником і просто морочив нам голови красивими словами, а сам прагнув влади за будь-яку ціну. Все було набагато гірше — він свято вірив у те, що проповідував, і вважав, що світ можна зробити кращим шляхом насильства та примусу. Адмірал Шнайдер був украй небезпечним ідеалістом, і для Октавії велике щастя, що наш путч придушили, що нашу хунту розігнали. Я й зараз не в захваті від наявної системи влади, проте розумію, що нічого кращого ми не заслуговуємо. Ми — цебто весь наш народ, який щочотири роки обирає собі такий уряд. Але будь-які спроби силою нав’язати суспільству високі ідеали заздалегідь приречені на кров і сльози. Тому жодних сантиментів до пам’яті твого батька я не почуваю.

Жестом звелівши мені лишатися на місці, Павлов обійшов стіл, пересунув одне з крісел і всівся навпроти мене.

— А тепер поговорімо про тебе. Ти, либонь, утовкмачив собі в голову, що тебе взяли до Астроекспедиції через те, що ти син Бруно Шнайдера?

— А хіба це не так?

— Ні, не так. Вірніше, не зовсім так. Хоча мушу визнати, що ця обставина зіграла певну роль, але… Та краще розповім усе по порядку. Позавчора мене викликав адмірал Фаулер і повідомив, що збирається провести експеримент. Найкращий випускник і таке інше — словом, усе те, що я говорив тобі при нашій першій зустрічі. У відповідь я зауважив, що це не в наших правилах, а якщо їх і міняти, то для експерименту слід відбрати не одного, а групу найкращих випускників. Тоді адмірал виклав мені всю правду — про те, як до нього звернувся шеф Ґонсалес і розповів про твої проблеми…

— Гуґо Ґонсалес з „Інтерстару“? — вихопилось у мене. Словом „шеф“ у флоті називали головних старшин. — То він теж?…

— Так, він теж. Як я розумію, цей старий досі молиться на твого батька і вважає його героєм. Він збирався вдатися до якихось махінацій, гадаю, не зовсім законних, щоб тебе взяли до „Інтерстару“. Але спершу, довідавшись із розмови з тобою, що ти мрієш про Астроекспедицію, Ґонсалес вирішив задіяти свої старі зв’язки. Під час заколоту він служив головним старшиною на кораблі, яким командував адмірал — тоді ще капітан — Фаулер. От Ґонсалес і звернувся до свого колишнього командира с проханням допомогти тобі. А адмірал вирішив, що варто спробувати.

— Ну ось… — почав був я.

— Стривай, я ще не закінчив. Мені одразу не сподобалася ця затія, і я порадив адміралові відмовити Ґонсалесу, сказати йому, що нічого не вийде. Мовляв, нехай він приймає тебе на роботу в „Інтерстар“, а ми вмиваємо руки. Але адмірал не погодився і вже наказав мені перевірити тебе в ділі, навіть видав спеціальне розпорядження, яке ти, мабуть, уже бачив. Я мусив підкоритися наказові командувача, проте вирішив за будь-яку ціну завалити тебе на іспиті. Зрозумій, хлопче, тут не було нічого особистого, просто мене вернуло від усього цього кумівства. Ну, й не заперечуватиму, що не останню роль в упередженості до тебе відіграла та обставина, що ти син Бруно Шнайдера. Попервах я був упевнений, що ти припустишся достатньо помилок і на посту помічника штурмана. Але вже після злету стало ясно, що мої очікування не справдилися. Тому я пересадив тебе за пульт занурення — і там ти показав себе з найкращого боку. Лише тоді я усвідомив, яким був несправедливим до тебе, і вже без жодних підступних намірів дав знак шкіперові, щоб він поставив тебе на чолі вахти. Ти і з цим упорався, причому впорався блискуче. А згодом командор Томасон висловив бажання бачити тебе в своїй команді — у нього якраз була одна вакантна посада пілота. До речі, це була його ідея, точніше, його і Топалової — призначити тебе штатним пілотом, проминувши етап стажування. Вони оцінили твій професіоналізм об’єктивно, не знаючи про твого батька.

Якийсь час я обдумував почуте.

— Але все почалося з того, що я проговорився перед Ґонсалесом. Якби не це…

— Ну й що було б тоді? От скажи: що ти збирався робити?

— Гм. Задля жарту подав би заяву до ВКС. Мене б не взяли.

— Вірно, не взяли б. Але й не прогнали б копняком під зад, не сказали б: „Вимітайся геть, нам не потрібен син путчиста.“ Аж ніяк. Твоя заява дійшла б до міністра оборони, той запросив би до себе адмірала Фаулера і сказав: „Тут Шнайдерів вилупок проситься на військову службу. Забирайте його до себе, у ваше фашистське кубло.“

— Ви впевнені?

— Я це знаю. Був уже прецедент з сином одного з найближчих соратників твого батька. Щоправда, там було простіше, хлопець рвався в космічну піхоту. Його зарахували до нашої десантної служби. От так. — Павлов встав. — Це все, суб-лейтенанте. Я більше не хочу чути ані слова про адмірала Шнайдера. Він залишився в минулому. А ви думайте про теперішнє й майбутнє. Зрозуміло?

— Так точно, сер! — відповів я.

8

Був уже пізній вечір, коли я ввійшов до вестибюлю свого багатоквартирного будинку. Потай я сподівався зустріти когось із знайомих мешканців, щоб похизуватися в своїй новенькій формі, та, на жаль, ні в самому вестибюлі, ані в ліфті нікого не було.

Проте я не дуже засмутився. Головне, що вдома на мене чекала Елі. Я зателефонував їй ще з бази, але вирішив не псувати сюрпризу і нічого конкретно не повідомив — мовляв, мене взяли на службу, а всі деталі потім. Пропозицію відзначити цю подію в товаристві її подружок я ввічливо відхилив і сказав, що хочу розділити радість лише з нею однією, не влаштовуючи гучних гулянок. Елі охоче погодилася.

Піднявшись на ліфті, я відчинив двері своєї квартири — там було темно, хоч в око стрель. Але це не застало мене зненацька. Я знав, що буде далі, і навпомацки пройшов до вітальні.

Спалахнуло світло, заграла музика — тільки цього разу не „З днем народження!“, а гімн Астроекспедиції. Стіни і стелю вітальні було прикрашено серпантином, посеред кімнати стояв святково накритий стіл, а поряд — Елі в ошатній вечірній сукні, із вплетеною в волосся тояндою і в туфельках на високих підборах.

А от далі все пішло не за її планом. Замість заплескати в долоні й виголосити відповідну до обставин промову (яку, можна не сумніватися, вона вже заготувала), Елі на мить заклякла від несподіванки, потім вражено зойкнула, простягнула руку й торкнулася пальцями нашивок на моєму правому погоні, ніби хотіла пересвідчитись, що їй не привиділося.

— Це… це не жарт?

— Аж ніяк, мем! — відповів я і хвацько козирнув. — Дозвольте відрекомендуватися: суб-лейтенант Вільчинський, пілот фреґата „Маріана“ Ериданського Астроекспедиційного Корпусу.

Елі кинулась до мене й міцно обхопила руками мою шию.

— Вітаю, Сашко! Вітаю… Але як?… Що… Ні, не зараз, не одразу. Сідаймо снідати, і ти мені все розповіси.

Ми влаштувалися за столом, запалили свічки й вимкнули верхнє освітлення, як робили це щоразу, коли вдвох відзначали якусь подію — чи то мій або Елін день народження, чи то успішне завершення екзаменаційної сесії. На той час гімн Астроекспедиції дограв, і у вітальні запанувала м’яка тиша, що на диво гармонійно поєднувалася з мерехтливим світлом від свічок.

Ми випили по келиху шампанського, і я розповів Елі дещо відредаговану версію подій, у якій не було жодної згадки про мого батька. Вона слухала мене, а її очі сяяли від захвату. В усьому світі не було більше нікого, хто радів би за мене так щиро й безкорисливо як Елі. За весь час нашого знайомства я ніколи не помічав, щоб вона заздрила моїм успіхам, дарма що ми навчалися разом, за однією спеціальністю, до того ж обоє навчалися гарно.

— Це так чудово, Сашко! Надзвичайно! Тебе взяли на службу, ти будеш пілотом на дослідницькому фреґаті… І не молодшим пілотом, правда? — запитали Елі і тут-таки відповіла сама собі: — Ні, авжеж ні. Суб-лейтенант не може бути молодшим пілотом.

— Молодших у нас нема взагалі, — пояснив я. — Є троє старших — перший, другий та третій, вони очолюють три літно-навіґаційні групи. Також є старший навіґатор; а решта восьмеро — штатні пілоти.

— Тобто, — уточнила Елі, — чотири штатні пілоти і двоє штатних навіґаторів.

— Ні. В Астроекспедиції відсутній навіть формальний поділ на пілотів і навіґаторів, оскільки вважається, що кожен льотчик має бути універсалом. Існує лише посада старшого навіґатора, який відповідає за розрахунки загального курсу корабля, а також є заступником першого пілота і в разі чого займає його місце. Правда, на „Маріані“ в такому випадку може виникнути дивний казус, бо Ганс Вебер має звання суб-лейтенанта, тоді як другий і третій пілоти — повні лейтенанти. Просто так вийшло, що вже три роки йому не надають чергового звання.

— Проблеми з атестацією?

— Ні, просто проблеми у стосунках з капітаном Павловим. Свого часу Вебер пропустив відповідальну експедицію через участь в одному науковому конгресі на Землі. Він не лише льотчик, а й математик, має ступінь доктора філософії, регулярно публікує статті з абстрактної теорії чисел, і на той конгрес його запросили виступити з доповіддю. Топалова каже, що все було цілком законно, Вебер офіційно взяв відпустку, але Павлову це дуже не сподобалося.

— Він поведений на дисципліні?

Я стенув плечима.

— Колишній офіцер ВКС, що тут іще говорити. Але, за словами Топалової, Павлов уже перестав сердитися, і незабаром Вебер таки отримає лейтенанта. Треба сказати, що як навіґатор він неперевершений. Коли ми йшли через аномалію, а я займав місце штурмана, Вебер давав мені просто фантастичні коректи. Завдяки їм я ні на йоту не збився з курсу.

— Ну, гадаю, не лише завдяки їм, — тепло всміхнулася Елі, — а й завдяки своїм талантам. Не дарма ж суворий капітан Павлов зробив тебе відразу суб-лейтенантом. А яким буде твій постійний пост? Помічника штурмана?

— Певно, що так. Хотів би працювати оператором занурення, та зараз про це годі й мріяти. Як там не крути, а я новачок, і моє місце — під крильцем у штурмана.

— Все одно здорово! Ти просто молодця, Сашко, всім дав прикурити! — Тут в Еліних очах затанцювали пустотливі вогники. — Уяви лишень, який фурор ти викличеш на посвяченні першокурсників.

Я уявив і аж замружився від задоволення. За традицією нашого коледжу, першого дня навчального року випускники проводять посвячення в курсанти новачків, символічно передають їм естафету. І я єдиний прийду на церемонію не якимось там мічманом-стажистом цивільного флоту, а офіцером Астроекспедиційного Корпусу, до того ж суб-лейтенантом! Дехто з моїх колишніх однокурсників просто лусне від заздрощів.

— А яка пика буде в Педерсена! — мрійливо продовжувала смакувати Елі. — Його, чого доброго, ще й грець хопить.

Ральф Педерсен був онуком голови правління найстаршої космічної компанії нашої планети „Октавійські Астролінії“. Він навчався так собі, посередньо, але знай вихвалявся, що недовго буде стажистом, а років за п’ять і взагалі стане капітаном пасажирського лайнера. Втім, щодо останнього я сумнівався. Якщо його дід зумів стати головою правління, то він чоловік не дурний і має розуміти, що лайнер під орудою його онука літатиме порожняком, бо всі страхові компанії планети дружно відмовляться страхувати ці рейси.

— Атож, на посвяченні буде весело, — сказав я. — Та це якщо зможу прийти. Приблизно в цей час ми відбуваємо в експедицію. З точною датою керівництво ще не визначилося — можливо, в першій декаді вересня, і тоді все нормально, а може, й раніше, наприкінці серпня.

— І надовго ви летите? — трохи зажурено спитала Елі.

— На кілька місяців. Це все, що я знаю. Ні про мету експедиції, ні про точні її терміни нам поки не повідомили.

— Я скучатиму за тобою.

— Я теж, — відверто зізнався я. — Але сьогодні ми разом, давай не думати про сумне. Потанцюймо?

Ми ввімкнули музику й закружляли в танку. У справжньому танку, а не так, як це робить більшість людей, що просто рухаються обійнявшись у такт музиці. Елі обожнювала танцювати й навчила мене. На свій подив, я виявився здібним учнем.

Моя рука обіймала гнучкий стан Елі, я вдихав духмяний аромат її волосся, від випитого шампанського мені трохи паморочилося в голові. Я тримав у своїх обіймах чарівну дівчину, яка майже п’ять років жила зі мною… але тільки жила. Коли ми оселилися разом, то твердо домовилися бути просто друзями. Ми стали гарними друзями, найкращими друзями, у нас майже не було секретів одне від одного, але існувала одна тема, на яку було накладено мовчазне табу. Досі я неухильно дотримувався його…

— Елі, — промовив я, коли музика вмовкла і ми зупинилися. — Тільки не ображайся, будь ласка… Я хочу запитати: у тебе були хлопці?

— Було кілька, — відповіла вона. — Ще в школі, у випускному класі. Тоді я ще не визначилась остаточно зі своєю орієнтацією і вирішила перевірити, чи сподобається мені традиційний секс.

— І тобі не сподобався?

— Ну, не те, щоб було геть погано, проте ні в яке порівняння з дівчатами не йшло. Не відчувала ні того піднесення, ні тієї насолоди… а власне, майже нічого не відчувала. Тож після цих експериментів я зрозуміла, що хлопці — не моя стихія.

Кілька секунд я набирався сміливості для продовження цієї дражливої розмови.

— Але ж відтоді минуло понад п’ять років, — обережно зауважив я. — Багато могло змінитися.

— Ти про що? — Елі або не зрозуміла мій прозорий натяк, або не захотіла його розуміти.

— Про те, що ти відчуваєш… цебто, могла б відчути в традиційних стосунках. Може, тобі варто знову спробувати?

Нарешті вона збагнула і пильно подивилась мені в очі.

— І ти пропонуєш свою кандидатуру?

Я відчув, як мої щоки та вуха миттю запашіли.

— Ну… так, пропоную. Лише один раз.

Елі пригорнулась до мене й поклала голову мені на плече.

— Ти такий милий, Сашко, такий чудовий. Ти найкращий з усіх хлопців… з усіх чоловіків. Але ми живемо разом, і це ускладнює справу. Легко сказати: „лише один раз“. А насправді після такої спроби ми або розійдемося назавжди, або далі буде ще один раз, і ще один, і ще — аж поки це стане для нас звичкою.

— І чим погана така звичка?

— Ми вже не будемо друзями, а справжніх коханців з нас не вийде. Я впевнена, що за п’ять років мої уподобання не змінилися. Я люблю тебе як друга, але не зможу покохати як чоловіка. Вся моя чуттєва любов належить дівчатам.

— Моя також.

Елі підвела голову і сумно всміхнулася:

— Отож-то. У нас з тобою занадто схожі смаки.

9

Через три дні в Елі сталися великі неприємності.

Як з’ясувалося, останнім часом компанія „Геліос“ балансувала на межі банкрутства, і зрештою, задля уникнення фінансового краху, їй довелось оголосити про закриття кількох філій, зокрема на Октавії. Таким чином, Елі отримала повідомлення про своє звільнення ще до того, як почала працювати. У місцевому представництві „Геліоса“ їй видали невеличку грошову компенсацію та ґарантійного листа, в якому компанія відмовлялася від будь-яких претензій, пов’язаних з оплатою її навчання в коледжі.

Тепер Елі була цілковито вільна, але з цього нітрохи не раділа. Ще минулоріч вона зі своїми високими показниками без жодних проблем улаштувалася б на роботу в якусь іншу космічну компанію, проте зараз у неї був лише один шлях — на військову службу.

— Я не хочу туди, — похмуро говорила вона, забравшись з ногами в крісло й допиваючи вже другу чарчину коньяку. — Це не для мене, я ненавиджу військову муштру. Розумна дисципліна, як у цивільному флоті або в Астроекспедиціїї, це одне, а все життя ціком підпорядковане статутові… Ні, не хочу!

Що ж до мене, то я опинився в такому ж становищі, в якому перебувала сама Елі ще тиждень тому, коли я відчайдушно шукав собі роботу, а вона нічим не могла зарадити моїй біді. Щоправда, була в мене ідея звернутися за допомогою до Ґонсалеса — хіба ж не збирався він улаштувати мене в „Інтерстар“, якщо з Астроекспедицією нічого не вийде. Проте, добре подумавши, я вирішив, що це безнадійно. Ґонсалес ніколи не зробить для Елі того, що ладен був зробити для сина адмірала Шнайдера. Навіть якщо я дуже попрошу його, навіть якщо заклинатиму батьковим ім’ям, він, найпевніше, пообіцяє спробувати, а за кілька днів подзвонить і скаже: мовляв, так і так, вибачай, синку, але…

— А йти каботажником іще гірше, — тим часом вела далі Елі. — Це все одно що заживо поховати себе. Я хочу літати на міжзоряному кораблі. Байдуже ким. Хай навіть не пілотом, хай… та хоча б стюардесою.

— Не кажи дурниць, — сердито промовив я. — Навіщо ти вчилася п’ять років у найкращому космічному коледжі? Щоб вихляти стегнами перед командою й пасажирами?

— А що? Думаєш, не вийде? Дивитимуться мені вслід, аж роти роззявлятимуть.

Вона зіскочила з крісла й манірно пройшлася по вітальні. Фігура в неї була аж ніяк не 90—60—90, груди невеличкі й стегна завузькі, та все одно — виглядало це вельми спокусливо. Для стюардеси головне довгі ноги, струнка постава й гарненьке личко — а все це Елі мала при собі.

Вона збиралася була налити собі ще коньяку, але я зупинив її.

— Усе, годі! Двох чарок тобі вистачить. А то після третьої, чого доброго, вирішиш стати сантехніком.

— Ні, не сантехніком. А от молодшим помічником інженера-енерґетика — так. Диплом бакалавра в мене з відзнакою.

У нашому коледжі, окрім основної спеціальності зоряного пілота й навіґатора, кожен кадет міг отримати й супутню — на рівні перших трьох курсів університетської освіти. Я обрав біологію — просто тому, що вважав цю науку корисною для майбутнього дослідника Далекого Космосу. А Елі віддала перевагу більш традиційній спеціальності з термоядерної й вакуумної енерґетики. Звичайно, їй було далеко до випускників університетів з їхніми дипломами маґістрів, проте на молодшу інженерну посаду в реакторному відсіку вона, безумовно, годилася.

— Це не набагато краще за роботу стюардеси, — заперечив я. — Ти навчалась на льотчика, не забувай.

— Не забуваю. Я навчалась, щоб літати до інших зірок. Я хочу літати. І буду літати! Так чи інак.

Врешті-решт вона перемогла мене в боротьбі за пляшку коньяку і просто з неї відпила великий ковток. Потім пройшла в передпокій і почала одягатися.

— Ти куди? — запитав я занепокоєно.

— До нічного клубу. Хочу розважитись.

— Розважайся тут, — запропонував я, намагаючись зупинити її. — А я замкнусь у своїй кімнаті й не заважатиму. У тебе ж купа знайомих дівчат, запрошуй кого хочеш…

— А я не хочу знайомих. Хочу незнайомих.

Елі пішла, а я не міг супроводжувати її. До нічного клубу, куди вона подалася, чоловіків не пускали. Я стояв, як дурень, у передпокої, й ладен був битися головою об стінку. Від злості. І від ревнощів…

Наступного дня Елі таки спробувала знайти собі роботу за основною спеціальністю — а якщо називати речі своїми іменами, то просто вирішила очистити своє сумління. Зранку вона розіслала в усі цивільні космічні компанії електронні копії своїх документів, а щоб уникнути зволікань і непорозумінь, у заявах чітко зазначила, що шукає тільки місце пілота або навіґатора — і винятково на міжзоряних кораблях. У результаті вже надвечір вона отримала звідусіль ввічливі відмови, не було жодного запрошення на співбесіду.

— Отже, лишається військовий флот, — підсумувала Елі. І несподівано додала: — А ще Астроекспедиція. Як гадаєш, може, мені нахабно заявитися до Павлова і сказати: так і так, мого друга Александра Вільчинського ви прийняли, тепер випробуйте мене… — Вона нервово розсміялась, дивлячись на мою видовжену фізіономію. — Та я жартую, Сашко, заспокойся. З мого боку це було б не просто нахабство, а справжнісіньке хамство. Я тверезо оцінюю свої можливості і розумію, не годна зрівнятися з тобою в майстерності.

— Ти маєш талант, — розгублено промимрив я.

— Так, талант маю, — погодилась Елі. — Але твоєї ґеніальності точно не маю.

Решту тижня Елі промучилася, ніяк не наважуючись прийняти рішення. А в понеділок з самого ранку десь запропала на цілий день і повернулася лише пізно ввечері. Щойно побачивши її, я зрозумів, що справдились мої найгірші побоювання. Вона не записалася до ВКС, а пішла в Астроекспедицію. Проте не до Павлова. На ній була форма капрала інженерної служби…

Я вже ладен був вибухнути, але Елі підійшла до мене впритул і жалібно подивилася мені в очі.

— Сашко, благаю, не лай мене. Я й сама от-от заплачу.

Я обійняв її, зняв з голови синій берет і притиснувся щокою до густого темного волосся.

— Що ти накоїла, дівчинко! Ти ж льотчик, хай тобі грець! Гарний льотчик…

— Я нікому не потрібна. Нікому, крім військових, а туди я не хочу. — Вона схлипнула. — Краще бути капралом-інженером в Астроекспедиції, ніж ворентом-пілотом у військовому флоті. На співбесіді мені обіцяли надати всі можливості для заочного навчання, щоб я отримала ступінь маґістра. І тоді я зможу стати штатним інженером.

— А як же наш коледж? Як же твоя мрія водити кораблі?

— Здебільшого я мріяла літати до зірок. І тепер літатиму.

Я гірко зітхнув:

— П’ять років! П’ять змарнованих років…

— І зовсім не змарнованих, — заперечила Елі. — Я багато що взнала, багато чого навчилася, і цього в мене ніхто не відбере. До того ж я познайомилася з тобою — найкращим хлопцем у світі, і ми разом прожили чотири чудові роки. Навіть більше, ніж чотири, майже п’ять… До речі, в усьому цьому є один позитивний момент.

— Який?

— Заповнюючи анкету, я назвала свою орієнтацію бісексуальною і вказала, що живу з другом — з тобою. Здогадайся, куди мене призначили?

— Невже?…

— Так, так, так! В інженерну службу фреґата „Маріана“. Ми з тобою й далі будемо разом, нам не доведеться надовго розлучатися.

10

За три тисячі кілометрів від Астрополіса розташувалося невеличке містечко, до якого ні мій батько, ні матір, ні їхні родичі не мали ні найменшого стосунку. Саме з цієї причини його обрали, щоб поховати на місцевому цвинтарі моїх батьків.

На двох скромних надгробках, що стояли поряд, було виґравіювано: „Марія Луїза Вільчинська“ і „Борис Йоган Вільчинський“ — а також дати їх народження й смерті. Жодне слово, жодне число в цих написах не було правдою. Мою матір звали Меґан, батька — Бруно, їхнє прізвище було Шнайдер, а народились і померли вони в зовсім інший час. Такі запобіжні заходи було вжито урядом, щоб убезпечити батькову могилу від плюндрування з боку лівих радикалів.

Відтоді багато води спливло, пристасті вщухли, і я міг коли завгодно змінити написи на справжні. Проте не квапився цього робити, а просто щороку приїздив сюди в день їхньої загибелі, щоб покласти на могили квіти.

Цьогоріч до звичайного дня моїх відвідин залишалося ще понад два місяці, але невдовзі я відбував у експедицію і не міг прийти на їхні роковини. Тому для візиту сюди обрав іншу дату — сьогодні мені минуло двадцять три роки. І сьогодні я вперше був не один — зі мною приїхала Елі. Як і всі інші, вона вважала, що мої батьки загинули в авіакатастрофі. Я б давно розповів їй правду, якби наші стосунки не зупинилися напівдорозі між дружбою та коханням. Мені дуже хотілося поділитися з нею своєю найбільшою таємницею, проте я ніяк не наважувався…

— Сашко, — задумливо мовила Елі, стоячи поруч зі мною перед надгробками. У своїй парадній формі вона мала надзвичайно звабливий вигляд, дарма що це була лише форма капрала. — Ти ніколи не говорив зі мною про своїх батьків. Які вони були.

— Вони… — Я завагався. — Вони були гарними батьками.

А ще мій батько був фашист, додав я вже про себе. Він виступав проти багатьох вад нашої системи, а водночас — і проти цінностей, що закладені в основу ліберального ладу. Того самого ладу, який ґарантує громадянам свободу слова й переконань і захищає особисте життя від втручання держави. Того ладу, що дозволяє людям обирати той уряд, який вони хочуть. Того ладу, за якого влада змушена рахуватися з громадською думкою і боїться засобів масової інформації, як чорт ладану. Я пам’ятаю, як мій батько називав нашу державу слабкою і безхребетною.

Та саме в цій слабкості була і її сила. Народ, що звик не боятися держави, не підтримав заколот, відкинув запропоновану моїм батьком „залізну руку“, не захотів, щоб хтось наводив у країні порядок шляхом репресій. А влада повелась із заколотниками зовсім не так, як учинили б вони в разі своєї перемоги. Павлова, Фаулера, Ґонсалеса та їм подібних не поставили до стіни, їхніх родичів не відправили в концентраційні табори, а їхніх дітей не запроторили для перевиховання до спеціальних дитячих колоній, порівняно з якими наші інтернати для важких підлітків скидалися б на санаторії. Було покарано лише очільників заколоту, чиї дії призвели до людських жертв, а решта отримали другий шанс. Батьків режим такого шансу не надав би…

А проте, адмірал Шнайдер був моїм батьком. Він дав мені життя, він любив мене, я був дорогий йому — хоча не такий дорогий, як його ідеали.

Мама теж любила мене — але не так сильно, як батька. З нас двох вона обрала його і пішла слідом за ним, лишивши мене сиротою. Та все ж вона була моєю матір’ю…

„Спіть спокійно,“ — подумки сказав я і взяв Елі за руку.

— Ходімо. Маємо багато справ.