Реальна загроза

1

Тяньґонський флот вийшов у звичайний простір на відстані п’ятдесяти семи астрономічних одиниць від зорі й шістьма великими угрупованнями рушив у глиб системи.

Стратеґи ґенерала Чанґа, дарма що запізно дізналися про існування реліктової аномалії, мали в дорозі вдосталь часу для внесення коректив у свої плани й організували напад з розрахунком на мінімальні втрати. Вони розуміли, що найнебезпечніший для них момент вторгнення — це перші години після сплиття. Виринаючи на поверхню вакууму, кораблі неодмінно опиняються в стані спокою відносно локальної інерціальної системи відліку — грубо кажучи, нерухомими по відношенню до найпотужнішого джерела ґравітації, яким у даному разі була зоря Аруна. А нерухома мішень дуже вразлива — особливо, якщо супротивник має перевагу в маневровості й після миттєвого залпу може здійснити екстрене занурення, уникнувши вогню у відповідь.

Зате рухому ціль, та ще й на великій швидкості, атакувати набагато складніше. Тому тяньґонські кораблі не летіли в інсайді до граничних сорока астрономічних одиниць, а вийшли раніше, чим додатково виграли майже дві з половиною години на розгін — адже кожну астроодиницю світло проходить за вісім хвилин і двадцять секунд. Наші патрулі виявили вторгнення ще пізніше: перше з угруповань — через 2 години 56 хвилин, останнє — через 3 години 12 хвилин. Нічиєї вини в цьому не було — ані самих патрулів, ані командування, яке в своїх планах і не розраховувало заскочити ворога відразу після переходу в звичайний простір. Космос, навіть у межах однієї планетної системи, занадто обширний, щоб цілком контролювати його. Тим паче — на відстані десятків астрономічних одиниць.

Коли передові з’єднання ютландського флоту вступили в бій з ворогом, тяньґонці вже йшли на пристойній швидкості і з кожною хвилиною нарощували її, витискаючи максимум потужності з реактивних термоядерних двигунів. А наші кораблі, виринаючи з вакууму, непорушно зависали в просторі. Утім, це не робило їх зручними мішенями для супротивника — рух у природі відносний, і, з точки зору тяньґонців, ютландські судна також летіли з великою швидкістю, тільки в протилежному напрямку. Тож наша перевага в маневровості ніде не поділася, просто за цих умов важче було підбити ворожий корабель, ніж якби він стояв на місці й не брикався.

А проте, вже за перші п’ять годин було знищено майже дві сотні тяньґонських кораблів при дев’ятнадцяти втрачених наших. Перебуваючи в оперативному центрі Ставки Головного Командування на передислокованій за межі „тіньової зони“ Станції-Один, я мав можливість знайомитися з найсвіжішими зведеннями (їх, випереджаючи радіохвилі, регулярно доставляли швидкісні шатли-авізо) і був у курсі подій, що відбувалися на всіх шести фронтах. Власне, за своїм статусом капітана корвета я не мав вільного доступу в оперцентр, а мусив задовольнятися офіційними повідомленнями, відпочиваючи в одному з офіцерських клубів або нудячись на борту „Оріона“ в очікуванні нашої черги вирушити в бій. Але так уже сталося, що я зазирнув сюди, а мене ніхто не неважився прогнати. Це був, мабуть, перший випадок у моїй кар’єрі, коли я скористався привілеєм імператорського сина.

Єдиний, хто міг без вагань вказати мені на двері, адмірал Павлов, цілком зосередився на аналізі нових повідомлень, що надходили мало не щохвилини. Та й сам я не був таким дурним, щоб потрапляти йому на очі.

— Десять до одного, — констатував він співвідношення ворожих і наших втрат. — А з урахування класу кораблів, виходить один до п’ятнадцяти. Все, як і планувалося для Першої хвилі. А в Другій ми зменшимо силу лобових атак і змінимо розстановку наступним чином…

Павлов продовжував говорити, а мені стало моторошно. Я б ні за які скарби світу не погодився зайняти його місце. Це робота не для мене. Адже Павлов чудово розуміє, що за цими коефіцієнтами стоять тисячі життів, зокрема й сотні наших, проте він не може дозволити собі емоцій. За своєю посадою, він змушений відсторонитися від людського фактору і розглядати й наші, й ворожі втрати лише як сухі цифри статистики. Мій розум для цього не пристосований. Як на мене, краще безпосередньо ризикувати власним життям і життями своїх підлеглих, аніж вести битву звідси, з оперцентру, жонглюючи коефіцієнтами, ударними векторами, тактичними побудовами загороджувальних хвиль — так називалося чотири угруповання, на які був розділений Зоряний Флот Ютланда. Кораблі кожної хвилі мали почергово брати участь у бою, змінюючи одна одну через кожні шість годин. Як мені було відомо, адмірал Біргоф пропонував розділити флот не на чотири, а на три хвилі, але Павлов обрав ощадливіший варіант — не стільки для кораблів (їхнім ходовим системам цілком вистачає для відновлення й чотирнадцяти годин навіть після найінтенсивніших маневрів), скільки для людей, які й шість годин битви сприймають мов вічність…

Тут Павлов зустрівся зі мною поглядом, коли я необережно визирнув з-поза спин присутніх. Він на секунду замовк, переконуючись, що це саме я, його швагер, а не якийсь схожий на мене молодий капітан-ад’ютант зі штабу. Переконавшись, що не помилився, він гаркнув:

— Капітане Шнайдер!

— Так, сер? — відповів я, приготувавшись до прочухана.

— Що ви тут робите? Вас надіслали зі штабу ескадри?

Аж раптом, де не взявся, поруч зі мною вигулькнув принц Ґоран.

— Капітан Шнайдер зі мною, — швидко заявив він. — Це я його запросив.

— Тоді все гаразд, — сказав Павлов і повернувся до обговорення тактичних схем.

— Дякую, — шепнув я принцові.

Він коротко всміхнувся: мовляв, пусте.

Ґоран, як контр-адмірал і командувач союзним з’єднанням, мав повне право перебувати в оперативному центрі. І хоча зарконський дивізіон наші вояки сприймали з іронією, вони з повагою ставилися до принца, а в його особі й до всього Заркона — малої, незначної планети, єдиної, яка не побоялася накликати на себе гнів могутнього ґенерала Чанґа, надавши нам, нехай і суто символічну, проте реальну військову допомогу. (Та обставина, що за цю допомогу Заркон здер з нас пристойну платню, не набула широкого розголосу.) За минулі десять днів принц дав кілька інтерв’ю ютландським ЗМІ, які зобразили його справжнім героєм, юним лицарем без страху та докору. Багато наших дівчат-школярок шаленіли від нього.

Три дні тому мій „Оріон“ було відкликано з патрулювання й призначено флаґманом зарконського дивізіону. Батькові вдалося переконати принца, що командувати сотнею катерів набагато легше з борту крейсерського корвета, що має розгалудженішу систему зовнішніх комунікацій. Ґоран зрештою визнав слушність його арґументів, а Павлов у неофіційній бесіді зі мною остаточно роз’яснив ситуацію:

— За вдачею ти не військовий, Александре, але трохи зірвиголова. Тепер ти мусиш угамувати свій запал і не лізти чортові на вила. Якщо ти загинеш, твоєму батьку і Яні буде боляче; та й мені, чесно кажучи, теж — прив’язався я до тебе. Але якщо з тобою загине зарконська високість, його дід звинуватить в усьому Ютланд. А нам ні до чого зайві міжнародні ускладнення. Ти розумієш?

Я розумів. Чудово все розумів. Мені підсунули принца із завданням берегти його як зіницю ока. А це означало, що воднораз я мав дбати і про збереження власної шкури. Причому формально це було продиктовано не особистими, а суто політичними міркуваннями. Спритний хід, дуже спритний! Але я не засуджував батька, що він дозволив собі таку слабкість. Якби я сімнадцять років шукав свого єдиного сина, а потім зрештою знайшов його, то нізащо не відпустив би на війну. Придумав би що завгодно — але не відпустив. А він не став утримувати мене, хіба що трохи підстрахувався…

Невдовзі після того, як на зміну Першій хвилі вирушили кораблі Другої, до Ставки Головного Командування прибув батько. Він вилетів з Ютланда, щойно отримав повідомлення про початок вторгнення, проте його катерові знадобилося майже шість годин, щоб подолати „тіньову зону“.

При батьковій появі в оперативному центрі, я нишком рушив до виходу, але він одразу помітив мене з Ґораном і передовсім звернувся до принца:

— Вітаю, адмірале. Якщо не помиляюся, ваш дивізіон стартує в складі Четвертої хвилі?

— Так, сер.

— Тоді у вас залишилося менше дванадцяти годин. Я б радив вам з капітаном Шнайдером піти відпочити.

Натяк був більш ніж прозорий.

— Дякую за пораду. Ми негайно скористаємося нею, — чемно відповів Ґоран. — Та спершу скажіть, сер, ви ще не передумали щодо придбання наши „звапів“?

— Ні, Ваша Високосте, не передумав. Нам вистачає і власного озброєння.

— Ну, як знаєте. Проте майте на увазі — щогодини ціни зростають.

Батько силувано посміхнувся:

— Я маю це на увазі, не сумнівайтеся…

Коли ми вийшли з оперцентра, принц зауважив:

— Знаєш, Алексе, твій батько — хитрий лис.

Відтоді як „Оріон“ став флаґманом зарконського дивізіону, ми з Ґораном стали називати один одного на ім’я.

— Авжеж знаю, — сказав я. — Але в чому виявилась його чергова хитрість?

— У нас з тобою. Є такий вислів: поскладати всі яйця до одного кошика. Він поклав разом два яйця, проте золоті — тебе й мене. А кошик, у даному разі, це твій корабель. Якщо ми загинемо, то обоє, і в мого діда язик не повернеться дорікати твоєму батькові.

— Гм-м. Гадаєш, це зроблено навмисно?

— Я це знаю. У декого з Ґенерального Штабу задовгий язик. Чутки вже ходять. Визнай: хитро задумано.

Я згідно кивнув, а сам подумав:

„Ще хитріше, ніж ти можеш уявити. Батько не лише забезпечив мені страховку, а на додаток інспірував витік інформації — у вигідному для себе тлумаченні…“

Біля посадкових терміналів для шлюпок я запропонував принцові затриматись і переглянути інформацію про повернення кораблів Першої хвилі. Крейсер „Вікторікс“ уже півгодини стояв на приколі, проте шлюпки з нього ще не прибули, хоча для них було заброньовано два стикувальні шлюзи.

— Ґоране, — сказав я. — Якщо не заперечуєш, давай піднімемося на шостий ярус. Хочу побачити сестру.

— Без проблем, — відповів він.

Чекати нам довелося не довше п’яти хвилин. Нарешті з дверей терміналу вийшла Яна в супроводі групи молодих офіцерів. На ній була робоча форма кольору хакі, її русяве волосся було трохи скуйовджене, а обличчя виражало втому і водночас піднесення. Я ледве стримався, щоб не кинутись до неї, і лише помахав рукою, привертаючи до себе її увагу.

Помітивши мене, Яна радісно всміхнулася, щось сказала своїм підлеглим і швидко підійшла до нас. Відсалютувала Ґорану (в особливій манері — як старшому за званням, але молодшому за віком), а потім не соромлячись міцно обійняла мене.

— Привіт, братику.

— Привіт, сестричко, — відповів я. — Як справи?

— Непогано. Саме зараз на обшивку „Вікторікса“ наносять три зірки — одну здоровенну і дві невеликі.

— Три кораблі?!

— Ага. Катер, легкий корвет — один з тих, що з додатковими емітерами. А головне — авіаносець.

— Той самий „Тай-Лун“? — запитав Ґоран.

— Так, той самий.

— Круто! — сказав я. — Отже, в штабі помилилися?

— Не в штабі. Ми самі спершу не розібрались. Це ж не жарт — разом з „Делінґером“ випустили штук шістдесят бакенних мін. Лише по дорозі сюди, уважно передивившись запис, капітан „Делінґера“ сам визнав, що „Тай-Лун“ напоровся не на його міну, а на нашу.

— То ви атакували з апертури?

Яна кивнула:

— Інакше до їхніх великих кораблів не підберешся. Їх щільно прикривають фреґати та легкі крейсери.

— А що з глибинними бомбами?

— Шпурляють зі страшною силою. Тому навіть не думай повторити наш номер — у корветів слабенькі контрміри.

— І не подумаю. Я не самогубця, — запевнив я сестру. — Ти куди зараз?

— До штабу ескадри зі звітом. А потім зазирну в оперцентр.

— Павлов прожене тебе, — попередив я. — Йому начхати, що ти його жінка.

— Знаю, знаю. Я лише на секунду, краєчком ока. Гляну, як він там. А прожене — то й голос почую… До речі, твоя Прайс десь поблизу?

— Ні, — відповів я збентежено. — Вона не „моя Прайс“, і зараз вона на кораблі.

— Шкода. Хотіла придивитись до неї краще. Та нічого, ще встигну. — Яна поцілувала мене в щоку. — Гаразд, я побігла. Владнаю справи зі звітом і завалюся спати. А якщо до твого відльоту встигну виспатися, то зайду до тебе в гості. Не заперечуєш?

— Звичайно, ні.

Ще раз поцілувавши мене, сестра закрокувала до найближчого ліфту. Проводжаючи її поглядом, я скрушно думав:

„Виходить, уже моя Прайс?… От, чорт!“

2

Того дня Яні не вдалося відвідати мене на кораблі, щоб краще придивитися до „моєї Прайс“. Наприкінці бойового вильоту Другої хвилі, батько примусив Павлова передати чергування адміралові Біргофу й піти відпочити, тож у сестри кардинально змінилися плани. Вона лише зв’язалася зі мною по станційній мережі й побажала мені успіху. До цих побажань долучився і її чоловік.

Ми стартували точно за ґрафіком і попрямували до околиці системи, щоб змінити кораблі Третьої хвилі. Формально зарконський дивізіон перебував у складі ескадри під командуванням віце-адмірала Бенсона, проте за умовами угоди, підписаної ще на Вавілоні, йому надавалася певна свобода дій у межах загальної тактичної задачі. Разом з тим я був неофіційно уповноважений утримувати Ґорана від надто ризикованих ескапад. Іншими словами, якщо він надумає полізти в самісіньке пекло, я мав цілковите право не підкоритися його наказу і навіть завадити йому віддати такий наказ іншим кораблям дивізіону.

Утім, ні в яке пекло принц лізти поки не збирався. Незадовго до старту він переслав своїм капітанам план польоту, який передбачав збір дивізіону на п’ять мільйонів кілометрів південніше курсу, що ним ішли кораблі другої тяньґонської групи вторгнення. З його боку це був розумний крок — спочатку оцінити обстановку на безпечній відстані, а потім уже приймати рішення про подальші дії.

Здійснивши занурення, ми перейшли в режим звичайного розгону, економлячи ресурси форсажу для бойового маневрування. Та й у будь-якому разі, форсований режим рідко використовувася при польотах у межах системи — кілька хвилин виграшу в часі не виправдовували енерґетичних витрат.

Літно-навіґаційну вахту на „Оріоні“ було укомплектовано за штатним бойовим розкладом — штурман Ганс Вебер, навіґатор Марта Девіс, оператор занурення Кортні Прайс і помічник штурмана Елісон Тернер. Системи зв’язку та спостереження обслуговував лейтенант-командор Вінтерс, а за пультами артилерійських систем сиділи суб-лейтенант Картрайт і мічман Мерфі. Принц Ґоран займав резервний командний пульт, спеціально призначений для тих випадків, коли корвет ставав на чолі з’єднання кораблів.

На весь шлях ми витратили менше третини години і прибули на місце саме вчасно, щоб почути, як по шифрованих каналах зв’язку адмірал Бенсон повідомив, що розпочав чергування в мобільному командному центрі, розташованому на лінкорі „Біґлер“ за три мільйони кілометрів від нас, і віддав розпорядження про відхід кораблів Третьої загороджувальної хвилі. Після цього командири з’єднань Четвертої хвилі стали доповідати про готовність розпочати бойові дії. Ґоран також доповів про свій дивізіон, і невдовзі ми почали отримувати найсвіжішу інформацію про ворожі кораблі — тип (часом навіть назву), характерситики бортового озброєння, координати, швидкість, прискорення. Дані постійно оновлювалися — тактичний комп’ютер „Біґлера“ розраховував пересування тяньґонських сил й регулярно коригував свої обчислення з урахуванням власних спостережень та звітів, що надходили з інших наших кораблів.

За моїм розпорядженням, Вінтерс зорієнтував телескоп на середину ворожого угруповання, і на великому оглядовому екрані виник щільний потік вогників, що пливли з правого боку наліво на тлі нерухомих зірок. Це було видно не самі кораблі, а плазмові „хвости“ від їхніх термоядерних двигунів.

— Збільшити зображення, — наказав я.

Наступної секунди весь екран заповнили крихідні, схожі на іграшкові кораблі, які так стрімко проносилися перед нашими очима, що майже нічого не вдавалося розгледіти.

— Синхронізую, — повідомив Вінтерс, випереджуючи моє наступне розпорядження.

Кораблі сповільнили свій рух і нарешті завмерли. Вірніше, замер їх умовний ґеометричний центр; самі ж кораблі або повільно йшли вперед, або потроху відставали. А от зорі, доти нерухомі, тепер помчали в звортній бік.

— Ім’я їм леґіон, — пробурмотів Вебер, висловивши нашу спільну думку про чисельність ворожих сил.

Ми бачили лише малу частину однієї з шести груп вторгнення, та навіть на цій картинці нарахували три лінкори, авіаносець, десантний транспорт, кількадесят крейсерів, есмінців та дредноутів. А про дрібніші — третій клас та нижче — і говорити не доводилося.

— Це не лише кораблі, — промовила Кортні Прайс, заворожено дивлячись на екран. — Кожен лінкор, це ще й дивізія космічної піхоти; авіаносець — цілий авіаційний корпус; десантний транспорт — армійський корпус. Якщо вони висадяться на Ютланді…

Далі можна було не продовжувати. Ендокринол був багатством планети і її найбільшим лихом. Реліктова аномалія була її шансом на порятунок. Лише завдяки їй ми могли сподіватися зупинити таку армаду.

Зненацька один з крейсерів у лівому нижньому куті екрана вибухнув, мов петарда, розкидавши довкола яскраві жарини-уламки. Ніхто з присутніх не вловив моменту атаки — якщо взагалі це була атака, а не банальна катастрофа.

— Стоп! — наказав я Вінтерсові. — Запис назад. Дуже повільний повтор.

— Виконую, шкіпе!

На повільному повторі ми побачили, як праворуч від приреченого крейсера вирнули з вакууму два фреґати і, пропливаючи повз супротивника (а в реальному часі, стрімко проносячись повз нього), одночасно дали масований залп, а потім злагоджено, секунда в секунду, здійснили екстрене занурення.

— От здорово! — захоплено прокоментував старпом Купер. — Вищий клас!

Я звірився з новою інформацією, яка щойно надійшла на мій тактичний дисплей.

— Фреґати „Ґерхард Мюлер“ та „Ериданський вовк“.

Серед нових кораблів ютландського флоту було багацько всілякої ериданської „живності“ — від левів, ведмедів та тигрів до орлів, лисиць і навіть кобр.

— У другого фреґата капітан явно з Октавії, — припустила Кортні. — У першого, мабуть, також. Я ніколи не чула про видатного ютландця на ім’я Ґерхард Мюлер.

— Так звали відомого ериданського математика минулого сторіччя, — прокоментував Вебер. — Тож ви маєте рацію, лейтенанте. Командири обох кораблів — з Октавії.

— Авжеж, — з застрістю промовили Девіс. — Відчувається виучка… І таких людей попхали зі служби!

Тим часом картинка на ерані повернулася до поточних подій. Вірніше до тих, що відбувалися сімнадцять секунд тому — саме стільки потрібно світлу, щоб подолати п’ять мільйонів кілометрів.

Спалахнув тяньґонський дредноут — хоч і не так ефектно, як до того крейсер. Він був не знищений, а лише підбитий. Що, власне, не мало принципової різниці — так чи інаше, ще одного ворога було знешкоджено.

— Крейсер „Меґан“, — за деякий час повідомив Вінтерс, коли надійшов черговий пакет оновленої інформації. — Шкіп Ольсен на висоті.

— Четверта хвиля вже в бою! — нетерпляче вигукнула Кортні. — А ми чого тут стирчимо?

— Не кваптеся, міс Прайс, — флегматично озвався принц Ґоран, не відводячи погляду від свого тактичного дисплея. — Ще встигнемо. Зараз я готую план. А хто спішить, той людей смішить… Містере Вінтерс, загальний канал по дивізіону.

— Готово, адмірале!

Ґоран передав координати для чергової зміни дислокації. Цього разу ми мали наблизитися до ворога на дев’ятсот п’ятдесят тисяч кілометрів. Теоретично, з такої відстані нас уже можна було дістати потужним лазерним імпульсом — але він міг завдати шкоди лише за відсутності захисного поля, яке ми вимикати не збиралися.

— От тепер починаємо діяти, — промовив принц, коли катери стали занурюватися в вакуум. — Пора вже надрати зади клятим тяньґонцям.

3

Перехід зайняв у нас лише кілька хвилин. Кортні здійснила занурення і сплиття просто ідеально. Вона була надзвичайно талановитим пілотом, і було б украй несправедливо, якби через свої дівчачі дурощі вона зіпсувала свою кар’єру…

„Моя Прайс…“

Чорт! Чорт! Чорт!..

За розпорядженням принца Ґорана, Вінтерс зорієнтував головний бортовий телескоп на ті ж самі тяньґонські кораблі, що й раніше, лише трохи зсунув зображення до краю, щоб нижня чверть екрана залишалася вільною.

— Приберіть зорі, містере Вінтерс, вони заважають. І повідомте командному центру, що ми збираємося атакувати у квадранті F 845 324.

Вінтерс надіслав повідомлення, але негайної відповіді ми, певна річ, не отримали. Між нашим дивізіоном і лінкором „Біґлер“ пролягало понад шість мільйонів кілометрів космічного простору.

— Окремий канал зв’язку з бортами від першого до тридцятого, — наказав Ґоран.

За правилами військового флоту, кораблі п’ятого та шостого класів не мали власних імен. Їх називали просто „борт“ з порядковим номером, а при необхідності додавалась назва бриґади або дивізіону.

Коли канал зв’язку було встановлено, принц розпорядився підготуватися до першого бойового вильоту і передав кожному капітанові план атаки, де було вказано конкретну ціль, її траєкторію руху, а також координати та час сплиття для її враження.

Я не знав, який з Ґорана пілот (і перевіряти не збирався), але командир він був начебто непоганий. Принаймні вмів керувати людьми, накази віддавав чітко та зрозуміло, і в його зарконських підлеглих жодних питань не виникало.

А ще я зрозумів одну річ: принц не збирається особисто лізти в битву. Він має намір лише керувати катерами дивізіону, залишаючись поза межами досяжності супротивника. Якщо батько знав це наперед, то він не просто забезпечив мене додатковою страховкою. Фактично, тим самим він вивів мене з бою, не заборонивши участі у війні…

Вебер нахилився до мене й пошепки промовив:

— Дарма я не пішов до Яни. З цим малюком, який уявляє себе головнокомандувачем, наші гармати вкриються космічним пилом.

— Можете постріляти для профілактики, — відповів Ґоран, який саме закінчив інструктувати своїх капітанів. — Вибачте, забув вас попередити, що до всього іншого маю абсолютний слух. Де в чому я мушу з вами погодитися, містере Вебер. Я людина мирної професії, війна не моя стихія. Контр-адмірал — моє перше військове звання і, сподіваюсь, останнє. Але ви помиляєтеся, коли думаєте, що я боюсь іти в бій. Просто ваш „Оріон“ не вписується в мою тактичну схему як ударна одиниця. Зате для командування дивізіоном — і тут адмірал Шнайдер мав цілковиту рацію — цей корабель підходить ідеально.

Вінтерс доповів:

— Отримано стиснуте повідомлення від командного центру. Розпаковую.

На екрані зовнішнього зв’язку виникло обличчя адмірала Бенсона.

— Пане принце, — заговорив він. — Ми взяли до відома ваш намір атакувати у квадранті F 845 324. Заперечень немає. Проте майте на увазі, що ваш дивізіон не пристосовано для проведення масованих бойових дій.

Екран згас.

— Маю, маю, — відповів у космічну порожнечу Ґоран, потім звернувся до тридцяти своїх капітанів: — Панове, час настав. Вдалого полювання!

Катери майже одночасно здійснили занурення.

— Містере Вінтерс, — розпорядився принц. — Відкритий канал зв’язку в широкому короткохвильовому діапазоні. Максимальна інтенсивність сиґналу — в напрямку ворожого угруповання.

Вінтерс був здивований, але підкорився.

— Канал готовий, сер.

Поклавши руку на консоль, Ґоран натиснув кілька клавіш. На оглядовому екрані, поверх зображення тяньґонських кораблів, з’явилися червоні хрестики, що позначали цілі для атаки. Я зазнав справжнього шоку, коли переконався, що всі вони — набільші судна, включно з лінкорами, авіаносцем і десантним транспортом. Ласі шматки — але ж їх щільно прикривали кораблі супроводу!

— Нівроку собі апетити! — промовила Елі, і всі ми були згодні з нею.

— Дрібнота мене не цікавить, — незворушно сказав принц. — Без важких кораблів вторгнення приречене на поразку. — Він увімкнув мікрофон і заговорив геть іншим тоном, у якому лунав метал: — Слухайте, тяньґонські виродки! До вас звертається приц Ґоран Зарконський, брат принцеси Еріки, яку вбив ваш паскудний диктатор, ґенерал Чанґ. Тепер настав час відплати. Отримуйте від усього Заркона. Прошу до пекла!

Щойно принц закінчив — а він, безперечно, стежив за хронометражем, — як трохи осторонь від потоку ворожих кораблів сяйнув спалах, світло-синя блискавка протяглася через половину екрана і влучила у видовжений ніс одного з лінкорів, туди, де знаходився вакуумний емітер. При цьому, як не дивно, промінь безперешкодно пройшов крізь корпус фреґата, що опинився на його шляху.

Вслід за цим замиготіли нові блискавки, чиїми цілями були інші позначені хрестиками кораблі.

— Це „звапи“! — першою збагнула Кортні й поморщила носа. — Яка дурня…

Ґоран мовчки посміхнувся.

— Е, ні, не така вже дурня! — озвався Купер. — Ви тільки погляньте!

Ми вже й так дивилися, мало не вирячивши очі. Довкола носової частини лінкора виникло знайоме всім зоряним льотчикам сяйво — вторинне випромінювання від анігіляції електрон-позитронних пар.

— Індуковане занурення! — ошелешено промовив Вебер. — На одному емітері. Зараз буде штопор… Ось!

На науковому жаргоні це називалося критичною дистенсією, яка виникала при нерівномірному зануренні корабля у вакуум. Ми, пілоти, віддавали перевагу терміну „штопор“, запозичивши його з арсеналу авіації. Та якщо для повітряних льотчиків це слово мало подвійне значення — і аварійна траєкторія, і наскладніша фігура вищого пілотажу, то для нас усе було однозначно — невідворотна катастрофа. Лінкор просто розірвало на шматки, а наступної миті всі частини, на які він розпався, спалахнули сліпучим вогнем.

Те ж саме сталося ще з одним лінкором та авіаносцем. А десяток кораблів першого та другого класу, які також було атаковано зі „звапів“, загинули ще швидше, не встигнувши навіть увійти в штопор. Через кілька секунд після залпів їхні емітери потужно вибухали від надлишку поглиненої з вакууму енерґії.

— Шістнадцять цілей знищено, — підбив підсумок Ґоран, негайно взявшись за підготовку плану атак для наступної групи катерів. — Чотирнадцять промахів, одне помилкове влучання — корвет замість десантного транспорту. Втрати нульові. Цілком задовільно.

— Задовільно… — промимрив Вебер. — Щоб я здох, якщо це лише задовільно! Адмірале, сер, ви ґеній!

— Я знаю, — скромно відповів принц, не відриваючись від роботи. — На жалі, ні містер Шнайдер-молодший, ще на Вавілоні, ні містер Шнайдер-старший, вже тут, на Ютланді, не оцінили належно моєї ґеніальності.

— Ми навіть не припускали… — почав був я.

— А варто було припустити, капітане. У спокійному вакуумі мої „звапи“ не діють; при слабкій аномалії вони паралізують роботу емітерів. Логічно було б задуматися: ану як за умов критичної аномалії проявиться новий ефект? Тим більше, що в нашій першій бесіді я обмовився про „вакуумний запал“. Тут, де енерґетичні рівні збурені до межі, дуже легко зациклити емітери, змусити їх безконтрольно поглинати енерґію. Причому це фундаментальний ефект, він базований не на якихось конструкційних особливостях емітерів, а на самому принципі їх роботи.

Ґоран зробив паузу, щоб зв’язатися з першою тридцяткою катерів, які щойно повернулися з завдання, і привітати їхні команди з успішно виконаною місією. Потім, по іншому каналу, наказав капітанам наступних тридцяти катерів готупатися до бойового вильоту.

— Далебі, я вас не розумію, — продовив він, закінчивши інструктування. — Ви поставились до мене, як до блазня. За десять днів вам навіть на думку не спало випробувати мої „звапи“ в умовах вашої аномалії. А я не нав’язувався — зрештою, ви тут господарі й краще знаєте, чого потребуєте. А тепер… Тепер вам це дорого обійдеться.

Я згадав попередній випадок, коли нам дорого обійшлося, і мені аж замлоїло на думку про те, наскільки дорожче обійдеться цього разу…

— Адмірале, — промовив Вінтерс. — Вас викликає командний центр.

Принц хитнув головою:

— Мені ніколи. Не збираюся вести розмову з хвилинними інтервалами. Повідомте, що я зайнятий.

Друга група катерів знищила десантний транспорт, останній лінкор і ще десяток важких кораблів при нульових втратах.

— Нічого, нехай будуть промахи, — прокоментував Ґоран. — Краще так, ніж підходити ближче, ризикуючи катерами.

А проте, під час третього вильоту один з катерів потрапив під шквальний вогонь. Ця втрата сильно подіяла на принца, і навіть рекордне досягнення — знищення двадцяти двох кораблів не втішило його.

— Ех, чорт, хлопці, — понуро говорив він, звертаючись до загиблих. — Я ж попереджав: вибилися з ґрафіку — відходьте, не ризикуйте.

— Сер, ви збиралися взагалі обійтися без втрат? — запитав у нього Купер.

— Звісно, ні, містере Купер. Ми всі знали, на що йшли. І дід відрядив зі мною перевірених, досвідчених офіцерів, готових до всього… Та саме на їхній досвід я й розраховував. А припуститися такої недбалості… Ні, це зовсім необов’язкова втрата.

„Він поганий командувач,“ — зрозумів я. — „Здібностей йому не бракує, але він не вміє головного — забувати про людей і вважати кораблі ‘бойовими одиницями’. Як це роблять батько з Павловим…“

— Ну, гаразд, — сказав Ґоран. — Містере Вінтерс, передайте в командний центр інформацію про „борт-67“. Коли тяньґонці пройдуть, нехай ним займуться. Може, „звапи“ вціліли. А ще повідомте, що ми переходимо у квадрант F 831 149. Капітане Шнайдер, готуйтеся до передислокації. Передаю координати всім корабля дивізіону.

На новому місці принц обрав вісімнадцять цілей і спрямував на їх ураження решту вісімнадцять катерів, які не брали участі в трьох попередніх місіях. Цього разу обійшлося без втрат з нашого боку, але було знищено лише шість кораблів — зате серед них десантний транспорт. Мінус іще три дивізії загарбників, що могли б висадитися на Ютланді…

Коли йшли приготування до чергової, вже п’ятої атаки, Вінтерс доповів:

— За півмільйона кілометрів зареєстровано сплиття великої групи кораблів. Позивні наші. Серед них лінкор „Біґлер“. Адмірале, вас викликає командний центр.

Ґоран уже не міг відмовитися, пославшись на тривалі паузи в бесіді. Він незадоволено скривився і сказав:

— Гаразд, з’єднуйте.

На екрані зовнішнього зв’язку знову виник адмірал Бенсон — наразі вже не в запису, а, що називається, в живому ефірі.

— Діяльність вашого дивізіону вражає, адмірале, — заговорив він. Уже сама форма звернення свідчила про те, що Бенсон докорінно змінив свою думку про принца та його катери. — Проте, мушу зізнатися, що коли я почув вашу промову до тяньґонців, то сприйняв її за звичайну юнацьку патетику.

— Це й була патетика. Згоден — хлоп’яча вихватка. Але я не міг стриматися.

— Мабуть, на вашому місці я б також не стримався. Тим більше, що ваші слова не були пустою погрозою… Однак, до справи. Я отримав від Ставки директиву, що безпосередньо стосується вас, адмірале. Вам дуже наполегливо рекомендують припинити бойові вильоти й повернутися на базу.

— З якої речі? Здається, все йде добре.

— Навіть дуже добре, — підтвердив Бенсон. — Аж занадто. Це не мої слова, а адмірала Шнайдера. І він просив переказати вам наступне: ви зарано почали. З огляду на вашу мету, яка цілком збігається з нашою, ви квапите події.

Принц підхопився з крісла і пройшовся по рубці.

— Так, справді, — зупинившись, промовив він. — Адмірал Шнайдер має рацію. Я випустив з уваги, що в тяньґонців ще залишилися варіанти. А це неправильно… Все, ми відходимо. Ґоран повернувся до мене. — Капітане, приготуйтеся до старту. Містере Вінтерс, повідомте всім кораблям дивізіону, що подальші бойові вильоти скасовуються. Ми повертаємося на базу.

— От і добре, — схвально озвався адмірал Бенсон. — У Ставці на вас чекають з великим нетерпінням.

Принц пильно подивився на нього:

— Скажіть, адмірале, а що б ви зробили, якби я не погодився повернутися? Наказали б капітанові Шнайдеру взяти мене під арешт і силоміць доправити на базу? Так?

У відповідь Бенсон лише загадково посміхнувся.

4

Щойно „Оріон“ прибув до Станції-Один, з диспетчерської надійшло повідомлення, щоб ми приготувалися прийняти шлюпку.

— Можу побитися об заклад, — з усмішкою промовив Ґоран, — що я знаю, хто так поспішає до нас завітати.

Приймати заклад я не став, бо й сам здогадувався з ким ми зараз зустрінемося. Лише не знав, чи буде його супроводжувати Павлов.

Батько ввійшов до рубки один. При його появі боцман так витягся, що аж хруснув суглобами, й надсадно заволав, ризикуючи пошкодити голосові зв’язки:

— Верховний головнокомандувач на містку!

Ті з нас, хто був у головних уборах, узяли під козирок; решта, за винятком Ґорана, стали струнко.

— Вільно, пані та панове, — сказав батько. — Вітаю з вельми успішною бойовою операцією.

— Яка закінчилася передчасно, — зауважив Ґоран.

— Яка почалася передчасно, — виправив його батько. — Ви маєте це розуміти, адмірале.

— Так, сер, я вже зрозумів.

— Вам дуже кортіло першим завдати удару, правда ж? У гордій самотності, щоб повною мірою насолодитися помстою. Ви б не відчули такого задоволення, якби одночасно з вами цю зброю застосували й інші з’єднання нашого флоту. Саме тому ви приховали від нас, на що здатні ваші „звапи“.

— Я нічого не приховував, — заперечив принц. — Від самого початку я пропонував вам придбати їх, але ви просто відмахнулися від мене і не завдали собі клопоту навіть поцікавитись, як вони діють в умовах потужної аномалії. Ви переконали себе в тому, що „звапи“ вам не згодяться, і перестали думати про них.

— Згоден, у цьому є частка нашої вини, — визнав батько. — І моєї, і тих моїх підлеглих, які за своїми службовими обов’язками мусили приділити більше уваги „звапам“. Почасти нас виправдовує завантаженість роботою, а почасти — ваша легковажна поведінка. Ви робили все, щоб ніхто не сприймав вас серйозно. Я беру назад свої слова про приховування. Ви нічого не приховували, а просто замовчували — і робили так з двох причин. Першу я вже назвав — суто хлоп’яче бажання приголомшити і нас, і ворога, показати всім, який ви крутий. А друга причина не менш очевидна — ви набивали собі ціну. Що ж, тепер я готовий її почути. Скільки ви просите за ті п’ять сотень „звапів“?

Як виявилося, Ґоран заздалегідь приготувався до цього. Він видобув з бічної кишені складений учетверо аркуш паперу і передав його батькові.

— Торгу не буде, сер. Це остаточна пропозиція.

Батько неквапно розгорнув папір, поглянув на вказану там суму, потім знову склав аркуш. Вираз його обличчя ні на йоту не змінився.

— Справляє враження, — сказав він. — Ви непогано обізнані в наших фінансових можливостях. Мабуть, я ще маю подякувати, що ви не піддалися спокусі обдерти нас до нитки.

— Я знаю міру, сер, — відповів принц. — І зважте, що вказана сума включає в себе не лише вартість п’ятисот одиниць готових „звапів“, але й необмежений патент на їхнє виробництво — щоправда, без права продажу або безкоштовної передачі будь-якій третій стороні. Також я, як власник авторських прав, зобов’язуюся протягом наступних десяти років надавати вам усю наукову й технічну документацію з подальших розробок даного типу озброєння.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — зауважив батько, проте я так і не зрозумів, іронізував він чи говорив серйозно. — Ну, добре, адмірале. Уряд Ютланда приймає ваші умови. Але сплатити всю зазначену вами суму ми зараз не можемо. Всі наші зовнішньоторгівельні активи розміщені у вавілонських банках.

— Не біда. Мене цілком влаштує річний термін виплат.

— Нас це також влаштовує. Якщо ви не маєте інших планів, ми можемо негайно розпочати укладання угоди.

Ґоран якось мляво похитав головою:

— Це не до поспіху, сер. Зараз я хочу відпочити… Дивна річ, адже я нещодавно прокинувся… А ви можете розпочинати монтаж „звапів“ на свої кораблі. Раз ми домовилися про ціну, то я цілком покладаюся на ваше слово. — Він знову сунув руку до бічної кишені й дістав звідти картку пам’яті в прозорому захисному футлярі. — Тут усі інструкції зі встановлення й налагодження пристроїв, а також необхідне програмне забезпечення для систем контролю й керування. А ще я дозволяю зняти другі „звапи“ з моїх катерів. У тутешній аномалії два пристрої на одному кораблі зайві, цілком досить і одного.

Батько кивнув:

— Якраз про це я збирався вас попросити. Радий, що з цього питання у нас не виникло розбіжностей. Тепер щодо вашого дивізіону, адмірале…

— Так, — сказав принц, — я не заперечую. Можете розформувати його.

Батько здивовано втупився в Ґорана:

— Он як?! А я хотів запропонувати протилежне — зміцнити ваш дивізіон, надавши кожному катеру прикриття з кількох кораблів.

— Тоді вже це буде не дивізіон, а щонайменше корпус чи навіть невелика ескадра. Загалом правильне рішення. У нас порівняно небагато „звапів“, тому кожен озброєний ними корабель має діяти у складі ударної групи, яка прикриватиме його від ворога. За наявних умов це найефективніша тактика. — Принц помовчав. — Але командувати таким значним з’єднанням буде понад мої сили, сер. Я знаю межу своїх можливостей. А гордість не дозволить мені виступати в ролі номінального командувача. Тому забирайте катери, формуйте з них ударні групи… І навіть, якщо визнаєте за необхідне, знімайте з них обидва „звапи“ і встановлюйте на своїх кораблях. Проте в цьому разі я наполягаю, щоб усі мої люди влилися в екіпажі цих кораблів, льотчики й артилеристи ввійшли до складу бойових вахт, а командири катерів обійняли посади старших помічників або перших пілотів. Запевняю вас, вони досвідчені офіцери.

— Я знаю, адмірале. І згоден на всі ваші умови. А що робитимете ви?

— Я не проти командувати однією з таких ударних груп. Свою жагу помсти я вже вгамував, але відсиджуватися в тилу не збираюся. Нехай на „Оріоні“ встановлять „звап“ — я непогано спрацювався з капітаном Шнайдером. Мабуть, завдяки невеликій різниці у віці. Я не комплексую через свою молодість, а він — через мій мундир… А тепер, з вашого дозволу, я піду відпочивати.

Відсалютувавши батькові й кивнувши нам, Ґоран вийшов з рубки. Боцман трохи хрипким голосом повідомив, що адмірал місток залишив.

— У нього шок, — тихо промовив старпом Купер, либонь звертаючись до самого себе. — Він втратив один зі своїх екіпажів.

— Атож, у нього шок, — погодився батько. — Та не лише через втрачений катер. Він нарешті усвідомив, що за якісь дві години знищив понад півсотні кораблів з людьми. Ці люди були ворогами — і нашої, і його країни; та все одно вони люди. А він знищив їх руками своїх підлеглих; знищив зброєю, яку сам і розробив. При цьому не брав особисто участі в битві, не ризикував власним життям. Якраз це найбільше гнітить його. Лише зараз він відчув різницю між командиром і командувачем. Роль командувача йому не сподобалася.

Кортні Прайс нерішуче підняла руку:

— Дозвольте звернутися, адмірале.

— Слухаю вас, лейтенанте.

— Сер, — почала вона, — я не зовсім зрозуміла, чому ви вважаєте, що ми передчасно застосували „звапи“.

— Це просто, міс Прайс. Тяньґонці ще не проминули так звану „точку неповернення“ і будь-якої миті можуть перервати атаку, здійснити занурення й відступити в завчасно обумовлене місце збору, щоб відкоригувати свої плани й застосувати іншу тактику вторгнення. Вони так і вчинять, якщо обставини складатимуться не на їхню користь. До речі, ці обставини й справді склалися для них дуже кепсько: вони неправильно згрупували свої сили і вже за перші вісімнадцять годин втратили п’ять сотень кораблів. Але адмірал Павлов подбав про те, щоб ввести їх в оману стосовно наших втрат. З кожною хвилею в бій вирушають кілька груп кораблів, які досить переконливо імітують власну загибель, створюючи в тяньґонців ілюзію, що на три їхні втрачені судна припадає одне наше. Таке співвідношення ворога цілком влаштовувало — аж тут втрутився ваш дивізіон і зіпсував усю статистику. Та це ще не найгірше. Принц Ґоран необережно продемонстрував нову зброю, чим міг сполохати тяньґонців. На щастя він, хоч і надзвичайно обдарований юнак, все ж новачок у командній справі і діяв з невисокою ефективністю. Досвідчений флотоводець за цей час провів би не сто вісімнадцять, а понад три сотні бойових вильотів, і знищив би як мінімум двісті ворожих кораблів. Це б змусило тяньґонських адміралів добряче задуматись… Утім, я гадаю, вони й так задумались. Але будемо сподіватися, що вони не нададуть надто великого значення цьому епізодові. В усякому разі, такого великого, щоб спробувати „переграти“ вторгнення.

— А чим це погано? — запитав я. — Як на мене, то нехай відступають і повторюють спробу.

— Е ні, капітане. Як кажуть мудрі люди, добра здобувши, кращого не шукай. Я вже зазначав, що тяньґонські адмірали неправильно згрупували свої сили. Крім того, довідавшись про нашу непрохідну аномалію, вони розділили свій флот на шість частин, механічно застосувавши військову практику чотирьохсотрічної давнини. З їхнього боку це була помилка — адже наші кораблі здатні пересуватися з надсвітловою швидкістю в межах системи, і цей маневр жодним чином не ускладнив нам життя, зате розпорошив їхні сили. А от якби вони пішли одним щільним угрупованням, нам було б важче. Тим більше це небажано зараз, коли в нас з’явилися „звапи“. Поза будь-яким сумнівом, ми розіб’ємо тяньґонців, але для мене, як імператора й верховного головнокомандувача, надзвичайно важливо досягти цієї перемоги ціною наменших втрат.

Батько кілька секунд помовчав, потім додав:

— Те, що я вам сказав, навряд чи можна назвати державною чи військовою таємницею. Однак я просив би вас поки утриматися від обговорення цієї теми з іншими. Час іще не настав. — З цими словами він коротко кивнув. — На все добре, пані та панове. Капітане Шнайдере, прошу супроводжувати мене.

Коли ми виходили з рубки, боцман урочисто проголосив:

— Верховний головнокомандувач місток залишив! Капітан місток залишив!

Крокуючи поруч зі мною по коридору, батько зауважив:

— Коли створювався ютландський флот, я був категорично проти чергового боцмана в рубці. Мені більше до вподоби цивільна практика — симпатичні довгоногі стюардеси і ніяких вигуків про капітана або адмірала на містку. Проте мої підлеглі, надто ж адмірал Біргоф, виявилися консервативнішими за мене, і цю традицію довелося зберегти.

Ми ввійшли в мою капітанську каюту, яка складалася з двох кімнат. У першій, кабінеті, стояв робочий стіл з комп’ютерним терміналом і широким м’яким кріслом. Ще два крісла, менші й не такі вигідні, призначалися для відвідувачів. Батько обвів поглядом кабінет і сказав:

— У тебе, як і вдома, ідеальний порядок. А от я завжди був трохи неохайним. Твоя акуратність, без сумніву, від матері.

Потім він зазирнув до іншої кімнати, спальні.

— А тут вельми затишно. Вчувається жіноча рука. Ліна, звичайно?

— Так. Здебільшого вона.

— Славна дівчина. Ти ще не говорив з нею про дитину? Так кортить потримати на руках онука.

— Уже вирішено, — відповів я. — Щойно завершиться криза. Ну, тобто, через дев’ять місяців після того, як усе владнається. Ліна й Елі хочуть народити одночасно. Елі — хлопчика, Ліна — дівчинку.

— Це буде чудово. Одразу син і донька, внук і онука… А як твоя третя, Прайс?

Я зітхнув.

— Прайс не моя третя. Вона взагалі не моя. Вона просто… просто так. Тимчасово.

Батько хмикнув.

— Я міг би сказати, що немає нічого постійнішого за тимчасове. Але обмежуся іншою приказкою, суто ютландською: твої жінки — твоє особисте нещастя. — Він улаштувався в одному з гостьових крісел. — Ну, гаразд, у мене мало часу. Давай-но, до справи, Алексе. Як ти ставишся до пропозиції принца Ґорана?

— Думаю, це розумно. Зарконські катери мають багато вад, а їх єдина перевага — „звапи“. А ця зброя буде набагато ефективніша на корветах або висококласних бойових катерах. Шок шоком, але Ґоран вчинив справді мудро, погодившись розформувати свій дивізіон.

— Цілком згоден з тобою. Та я питав про інше. Як ти ставишся до ідеї встановити „звап“ на твій корабель?

Передовсім, подумав я, це гарна страховка. Майже стовідсоткова ґарантія, що я закінчу війну цілим і неушкодженим. Мій корвет супроводжуватиме в бою група кораблів з чітко поставленою задачею — берегти й захищати. Не сина імператора, ні; а дорогоцінний „звап“. Зброю, яка звалилася на нас, мов манна небесна. Зброю, що має стати запорукою нашої швидкої перемоги…

А вголос я сказав:

— Це дуже відповідальне завдання, сер. Сумніваюсь, що я заслужив його. Так, звичайно, „Оріон“ — один з найкращіх корветів нашого флоту. І команда талановита — проте, за невеликим винятком, ще молода й не дуже досвідчена. А після нашої місії на Вавілон ми вирішили проблему нестачі кваліфікованих кадрів, тож тепер у нас вистачає пілотів та командирів з великим досвідом. Серед них неважко буде знайти потрібну кількість справжніх професіоналів, щоб довірити їм „звапи“.

Батько задоволено кивнув:

— Якраз це я й хотів від тебе почути, сину. Знаю: ти кажеш, що думаєш, не лукавиш, не кокетуєш. Та оскільки зайшла мова про справжніх професіоналів, то ти — один з них. Як то кажуть, молодий та ранній. Так стверджують адмірал Павлов і коммодор Томасон. Такої думки й капітан Ольсен. Таке ж враження склалося в адмірала Фаулер за час вашого перельоту від Вавілона до Ютланда. А командор Вебер, безперечний професіонал, навіть зголосився служити під твоїм командуванням. Отож, „звап“ ти отримаєш — хоча б з огляду на прохання принца Ґорана, яке я не можу проіґнорувати, бо ми багато в чому зобов’язані йому. Він, звісно, себе не обділив, за свою зброю здер з нас не мало не багато майже піврічну виручку з продажу ендокринолу. Та хіба мають значення гроші, коли йдеться про людські життя! Тому „Оріон“ капітана Шнайдера стане ядром мобільної ударної групи під командуванням адмірала принца Ґорана Зарконського. Так я вирішив.

„Але ж і хитрющий ти сучий син!“ — мало не в захваті подумав я. — „Все сказав правильно. Все логічно. Лише про одне змовчав, про головне — що хочеш уберегти мене…“

Батько підвівся.

— Що ж, мені пора. Треба віддати розпорядження про монтаж „звапів“, а потім, коли Павлов прокинеться, ми займемося переглядом нашої тактики з урахуванням нової зброї… — Він похитав головою. — Просто неймовірно! Хто б міг подумати, що все так вдало складеться. З цими „звапами“ нам казково пощастило.

— Уже вдруге пощастило, — зауважив я. — Спочатку з ериданцями — і тепер маємо потужний, боєздатний Зоряний Флот. А потім пощастило зі „звапами“ — і до високого професіоналізму особового складу флоту додалася ефективна зброя.

Батько зупинився біля дверей. Подивившись на мене довгим поглядом, він сказав:

— З ериданцями нам не пощастило, Алексе.

— Як це? — здивувався я.

— У тому сенсі, що не було ніякого фарту, ніякої випадковості. Як мій син, ти маєш це знати. Я ніколи не планував нового повстання на Октавії. Так, я фінансував змову, підтримував її — але не для того, щоб здійснити честолюбні мрії кількох адміралів та ґенералів. З року в рік я готував поповнення для Збройних Сил Ютланда.

Перед очима в мене все попливло.

— Отже… ти…

— Саме так, Алексе. Викриття змови відбулося якраз у той момент, коли це знадобилося. І спільники Ґарсії тут ні до чого. Це влаштував Фаулер — єдиний, хто був утаємничений у мої плани. Отримавши від мене умовний сиґнал, він подбав про те, щоб до ериданських спецслужб потрапили матеріали про підготовку повстання разом зі списками всіх змовників. Причому слово „змовники“ можна наполовину помістити в лапки, бо майже кожен другий з тих списків не мав до змови жодного стосунку. Зате це були блискучі офіцери, еліта флоту. А що ж до ефекту „роздачі“, то я передбачав масову чистку лав, проте її масштаби шокували навіть мене. Я не очікував, що уряд так злякається.

— Ох, чорт! — приголомшено мовив я, притиснувши долоні до скронь. — Ти… ти дурив людей! Ти підставляв їх! Маніпулював їхніми долями… долями десятків тисяч…

— Так, сину, я це робив. Задля порятунку трьохсот мільйонів ютландців. І якщо Бог є… — Батько помовчав. — Я сумніваюсь, що він пробачить мене. Але він, безумовно, мене зрозуміє.

5

Наприкінці третьої доби вторгнення тяньґонський флот проминув „точку неповернення“, і тоді розпочався його розгром.

Спеціальні підрозділи „живих небіжчиків“ припинили раз за разом імітувати свою загибель, що досі було покликано вводити ворога в оману щодо втрат серед ютландського флоту. Наші кораблі посилили тиск на тяньґонців, і до бою нарешті вступили корвети, озброєні „звапами“.

„Оріон“ з кораблями прикриття вилетів у складі першої черги зі ста сімдесяти шести ударних груп. Долучившись до битви, ми відразу переконалися, якого прорахунку припустилися тяньґонські адмірали, розділивши свій флот нашестеро. У давні часи, коли через ґравітаційні збурення кораблі не могли занурюватись у вакуум поблизу планетних систем, це була правильна тактика, покликана розтягти оборону супротивника. Проте наші кораблі вільно борознили глибини Моря Дірака і за короткий час могли передислокуватися в будь-яку точку системи за межами „тіньової зони“, до якої було ще дуже далеко. Зате ворожі угруповання не мали можливості надавати одне одному допомогу і змінювати свою диспозицію. Крім того, вони занадто розтягли свої лави: з одного боку, це зменшувало втрати при масованому обстрілі з флангів та коврових мінних атаках з апертури; а з іншого, полегшувало нам одиничні набіги — виринув з вакууму, обстріляв ворога і тут-таки зник.

Також це було на руку і при „звапових“ атаках. Завдяки потужнішим, ніж у катерів, бортовим реакторам корветів, дальність ураження зросла в декілька разів, і нам не доводилося занадто близько підбиратися до ворожих кораблів, щоб мати змогу обстрілювати найбільші з них, які йшли в самій середині потоку. А те, що всі кораблі лінійного класу перебували під щільним прикриттям, не надто ускладнювало нашу задачу. Промені зі „звапів“ (Ґоран пояснив, що вони являють собою пучки мікроскопічно тонких „ниток“ розігрітого до температури глибокого інсайду зовнішнього вакууму) безперешкодно проникали і крізь силове поле, і крізь матеріальні об’єкти не завдаючи їм шкоди, поки не зустрічали на своєму шляху емітер, який жадібно поглинав їхню енерґію, після чого спрацьовував той самий ефект „вакуумного запалу“.

Вже за перші шість годин атакувальних дій „звапових“ груп було знищено добру третину лінійного складу тяньґонського флоту. Ураження інших цілей також проводилося, але наразі це не було для нас приорітетним завданням. Передовсім ми мали розібратися з лінкорами, авіаносцями та десантними транспортами — кораблями, без яких ворог не міг перевести битву на поверхню планети і в її повітряний простір.

Наприкінці нашої бойової зміни загинув лише один корвет, озброєний „звапом“, та й то винятково, з необачності капітана, який після вдалого залпу і швидкого занурення в апертуру, вирішив на якусь секунду сплисти, щоб поглянути на результат своєї роботи. Ця секунда виявилася для корвета фатальною, а кораблі прикриття просто фізично не встигли зреагувати на неузгоджений маневр свого підопічного.

За винятком цього інциденту, решта корветів-„звапоносців“ жодного разу не піддавалися смертельній загрозі, їх надійно прикривали кораблі супроводу. Прикривали — і часом гинули, виконуючи свою задачу „берегти й захищати“.

Не уникла втрат і наша група. Один фреґат було знищено у сутичці з трьома есмінцями, а під час іншої атаки зазнав пошкоджень легкий крейсер. На щастя, це не завадило йому здійснити занурення й відійти на безпечну відстань, де до нього прийшла допомога. В обох випадках нам у найстисліші терміни надсилали заміну.

Коли спливли належні шість годин і ми, за наказом командування, вирушили до Станції-Один, кожного з присутніх на містку „Оріона“ переповнювала дивна суміш тріумфу та суму. Ми знищили чимало ворожих кораблів і могли пишатися ефективністю наших атак — майже дев’яносто відсотків влучень. Але також ми думали про людей, загиблих на фреґаті. Зараз ішла війна, смерть була всюди, проте ці люди загинули поруч з нами, захищаючи нас. Можна навіть сказати — замість нас…

— Капітан був ериданець, — промовив Вебер, першим заговоривши вголос про те, про що ми всі думали. — Старший помічник — з пілотів-відставників; здається, родом з Брешії. Це все, що я знаю.

— Я винен, — озвався Ґоран. — Я бачив, що ті кляті есмінці зміщуються до переферії. Але розраховував, що встигнемо.

— Ми б устигли, — сказав суб-лейтенант Картрайт. — Якби я не витратив три секунди на уточнення цілі.

— А я затрималася з зануренням, — докинула Кортні.

Я зрозумів, що це самокатування слід негайно припинити, і твердо мовив:

— Ніхто ні в чому не винен, просто так склалося. Це війна, второпали? Відставити рюмсання!

Мої підлеглі відставили. Принц також — хоча формально вважався моїм командиром.

А втім, свої командирські обов’язки Ґоран сприймав на особливий штиб. При підготовці до чергової атаки на ворога він складав детальний план, передавав його мені та капітанам супроводу, після чого ми вже діяли самостійно, без його вказівок. Жодного разу він не втрутився під час проведення атаки, тож оперативне командування нашою групою цілком лягало на мої плечі. Такий розподіл обов’язків усіх влаштовував: принц зі своїм могутнім аналітичним розумом розробляв грамотні й досить нестандартні плани атак, а ми займалися їх практичним утіленням.

Прибувши на станцію, ми з Ґораном вирушили для звіту в штаб. Проте не в штаб Сьомої ескадри, до якої на постійній основі був приписаний „Оріон“, а в штаб поспіхом сформованого Особливого Стратеґічного Корпусу, до складу якого входило всі сім сотень „звапових“ груп. Очолював його віце-адмірал Бенсон — батько надав йому можливість ефектно заслужити четверту адміральську зірку. Слід зазначити, що Бенсон, попри свою молодість, справді був чудовим воєначальником і цілком заслуговував на те, щоб стати першим корінним ютландцем у званні повного адмірала.

Із самим Бенсоном ми не зустрілися — він досі перебував у зоні бойових дій, здійснюючи загальне керівництво ударними групами. Зате поспілкувалися з контр-адміралом Сантьяґо, якого після прикрого інциденту на перевалочній базі було переведено на кабінетну роботу. Контр-адмірал не тримав на мене зла, що тоді я фактично виставив його дурнем; йому вистачило розуму й почуття справедливості визнати, що я, наполігши на негайному переслідуванні лайнера, врятував його від набагато серйознішої халепи, якби він через свою розгубленість дозволив лайнерові зі зрадником на борту вислизнути від нас. А так йому навіть не винесли догани, просто тихо-мирно зняли з посади командира дивізіону і призначили на не надто відповідальний, але почесний пост у штабі.

Від Сантьяґо ми дізналися, що з усіх ударних груп нашої зміни ми виявилися на п’ятому місці за кількістю знищених ворожих кораблів з урахуванням їх ранґової приналежності. Для мене це стало неабиякою (і, звісно, приємною) несподіванкою. Чомусь я думав, що ми будемо пасти задніх за бойовими показниками.

— Ти й далі комплексуєш, Алексе, — сказав мені Ґоран, коли ми вийшли зі штабу. — Підсвідомо вважаєш, що раз ти такий молодий, то й користі від тебе небагато. А насправді ти класний капітан.

— А ти класний стратеґ, — відповів я навзаєм. — Твої плани атак були дуже дотепні. Саме завдяки тобі ми досягли таких показників.

Принц усміхнувся:

— Погодьмося на тому, що ми обидва не в тім’я биті.

6

На шостий день тяньґонський флот (вірніше, те, що від нього залишилося) мав розпочати гальмування, якщо збирався атакувати Ютланд, а не промчати повз планету на шаленій швидкості. Проте на цей час ворог втратив усі свої важкі кораблі, а разом з ними — й вище командування в повному складі. За головних залишились адмірали дивізійної та бриґадної ланки, які зрештою були змушені визнати очевидний факт — їхнє вторгнення захлинулося. Кораблі всіх шести угруповань, не зменшуючи тяги термоядерних двигунів, стали відхилятися від початкового курсу, щоб найкоротшим шляхом вийти за межі системи.

Одначе в ейнштейновому космосі змінити напрям руху набагато складніше, ніж у глибокому вакуумі або, скажімо, в повітряному просторі, де можна різко розвернутися, спираючись на зовнішнє середовище — насичений енерґією інсайд чи планетарну атмосферу. Спрямована в бік Ютланда швидкість ніде не поділася, для її погашення потребувалося стільки ж часу, скільки й на розгін, тому тяньґонські кораблі мусили йти по широкій дузі й могли залишити зону, неприступну для занурення, не раніше ніж через п’ять або шість днів.

На планеті вже почалися святкування з приводу перемоги, проте наш флот не припиняв атак на ворога, який уже не думав про аґресію, а мріяв лише про одне — врятуватися. У своєму зверненні до народу Ютланда та Збройних Сил батько заявив, що ми маємо завдати тяньґонцям повної й остаточної поразки — як застереження всім потенційним аґресорам, що нишком гострять на нас зуби. Ця позиція здобула цілковиту підтримку з боку громадськості та військових.

Одночасно з цим по всім доступним каналам зв’язку супротивникові було висунуто ультиматум з вимогою безумовної капітуляції. В разі непокори наше командування погрожувало повним знищенням.

У перші години після ультиматуму ніякої реакції не було, але за деякий час під безперервними атаками наших сил тяньґонці переконалися, що ми не збираємося так просто відпускати їх. Елементарні розрахунки свідчили, що при збереженні наявної динаміки втрат шанси на порятунок мала лише мізерна частина флоту.

Попервах дезертували окремі кораблі — стрімкими ривками вони вилітали за межі свого угруповання, на частоті позивних сповіщали про капітуляцію й розпочинали гальмування. Декотрі з таких кораблів підбивали свої ж, але щогодини дезертирів ставало дедалі більше, а згодом почали здаватися цілі бриґади й дивізіони. Та знов-таки — через велику швидкість ми мусили чекати ще кілька днів, поки кораблі вповільнять свій рух настільки, щоб на них можна було висадити космічних піхотинців з призовими командами. А тим часом на ще незаселених островах у Західному океані будували табори для військовополонених — процедура їх репатріації передбачалася тривала, а тримати людей у космосі обходилося набагато дорожче, ніж на поверхні планети. До того ж ютландський уряд не збирався задарма годувати тяньґонців, їм належало відробляти свій хліб. Тому для таборів обирали острови зі сприятливими природними умовами для вирощування вуховерту.

Елі прокоментувала це так:

— Летіли за ендокринолом, то нехай ним подавляться. І нашим армійським нарешті буде чим зайнятися. Правда, не думаю, що вони зрадіють ролі наглядачів на плантаціях…

Проте далеко не всі тяньґонці збиралися здаватися. Деякі кораблі здійснювали самовбивчі занурення й гинули вже в апертурі, інші й далі сподівалися на порятунок. Але тепер, коли половина недобитого ворожого флоту віддала перевагу полону перед смертю, у решти майже не залишалося шансів.

Проте ми — маю на увазі нашу команду — в полюванні за втікачами участі не брали. Для нас війна вже практично скінчилася. Коли стало ясно, що тяньґонці відмовились від наміру атакувати Ютланд, батько провів нараду Ґенерального Штабу, на якій присутні одностайно погодилися, що з військового, політичного та морального погляду було б великою помилкою залишати Угруповання Планетарної Оборони осторонь бойових дій. А оскільки його кораблі не мали емітерів, то було вирішено провести тимчасову ротацію особового складу — „планетарні“ перейшли на судна Зоряного Флоту, а ми, „зоряні“, стали до бойового чергування поблизу Ютланда… Хоча яке там „бойове чергування“! Нас просто відрядили до орбітального санаторію — відпочивати, розслаблятися і на безпечній віддалі спостерігати за завершальною фазою війни.

Принц Ґоран, хоча й міг наполягти на продовженні своєї участі у війні, таки вирішив не качати права і склав з себе обов’язки командира ударної групи. Заявивши, що виконав свій обов’язок перед пам’яттю сестри, він навіть зняв адміральський мундир і перевдягнувся в цивільне. Ми попрощалися з ним на Станції-Один, а потім наш „Оріон“ вирушив до „тіньової зони“, де для обміну командами зустрічалися кораблі Зоряного Флоту та Планетарної Оборони.

Нам на зміну було призначено екіпаж командора Михайленка — того самого колишнього лейтенанта з „Маріани“, старшого пілота бунтівної Четвертої літно-навіґаційної групи, яка разом з десантниками брала участь у захопленні фреґата. Михайленко та його хлопці постраждали через зраду Ґарсії — утім, жодних звинувачень проти них не висунули і навряд чи всерйоз підозрювали у співучасті, але про всяк випадок вирішили перестрахуватися й відрядили їх служити в Угруповання Планетарної Оборони.

Я вже давно не почував ворожості ні до Михайленка, ні до інших заколотників, та неприємний присмак після тих подій все-таки залишився. Суто по-людськи я не міг забути й повністю простити паскудну сцену на містку „Маріани“, постріл у мене з шокера і триденне ув’язнення у власній каюті. Тому стосунки між нами ніяк не можна було назвати теплими та дружніми.

Я особисто провів Михайленка до рубки керування і сказав:

— Що ж, колеґо, бажаю тобі удачі. Заробляй капітанський чин і місце в Зоряному Флоті. Але май на увазі: якщо дозволиш підбити мій корабель, я доберусь до тебе і в пеклі.

Він стримано посміхнувся:

— Все буде нормально, капітане, не турбуйся. До пекла я не поспішаю, робити мені там нічого. А от спровадити туди недобитих тяньґонців — це я залюбки. В мене аж руки чешуться…

Як і годилося капітанові корабля, я останнім покинув „Оріон“ і перейшов на борт есмінця „Сан-Себастьян“, де на мене вже чекала вся команда. Оскільки обмін екіпажами відбувався на самій межі „тіньової зони“, решту шляху до Ютланда нам належало пройти без занурення, на термоядерних двигунах. Цю роботу я доручив Томові з Кончітою, які з усіх пілотів „Оріона“ найменше часу провели на бойових постах, лише іноді підміняючи Елі або Кортні.

Головний старшина Маковський від імені групи картярів та шахістів нарешті звернувся до мене з проханням дозволити їм що-небудь міцніше за малоалкогольне пиво. Я дав добро на гарну пиятику, поширивши свій дозвіл на всіх вільних від вахти членів команди. А в офіцерській кают-компанії ми влаштували невеличкий бенкет з шампанським з нагоди вже завершеної для нас війни.

Саме на цій вечірці я вперше помітив відсутність Кортні Прайс. І згадав, що востаннє бачив її, коли „Оріон“ ще стояв на приколі біля Станції-Один; а під час короткого перельоту до місця зустрічі з „Сан-Себастьяном“ оператом занурення була Бекер.

Охоплений неясними підозрами, я не став порушувати цю тему привселюдно, а за першої зручної нагоди відвів убік старпома Купера й запитав у нього, чи знає він, де Прайс.

— Так, шкіпе, — тихо відповів Купер. — Ще на базі вона звернулася до штабу з проханням про відпустку за сімейними обставинами. Її без проблем відпустили — адже для нас війна закінчилася.

— Он як… А хто завізував її рапорт?

— Я. Вона не хотіла звертатися до вас, шкіпе. Не хотіла сцен прощання. Ну, я й пішов їй назустріч. — Він подивився мені в очі. — В разі чого, я готовий нести за це відповідальність.

Я хитнув головою:

— Що за дурниці! Яка там відповідальність!

А Купер тихо зітхнув:

— Боюсь, її більше не буде в нашій команді. Шкода. Прайс чудовий пілот. І дуже приваблива дівчина…

Згодом, коли ми відсвяткували й розійшлися по своїх нових каютах, Ліна, лежачі між мною та Елі на широкому капітанському ліжку, задумливо промовила:

— Без Кортні якось незвично.

— Тобі сподобалося з нею? — запитала Елі.

— Припустімо, сподобалось. А тобі ні?

— Мені також сподобалось, — визнала моя старша дружина. — Але вона була зайвою.

— Так, зайвою, — погодилась молодша. — З нею було добре, проте ми не відчували себе однією сім’єю. А зараз усе стало як раніше, так легко й затишно… хоча трохи сумно.

Я мовчав, не втручаючись у їхню розмову.

— І мені сумно, — сказала Елі. — Але так завжди буває, коли розлучаєшся з гарним другом. Це швидко мине… А Кортні таки молодець. Зрозуміла, що не зможе нічого змінити, й пішла. Хоча вона дуже старалася, робила все, щоб ми закохалися в неї.

— Я люблю її просто як подругу, — сказала Ліна. — А знаєте що?

— Що?

— Давайте будемо запрошувати її в гості. Нечасто, раз на місяць. І ненадовго — лише на пару днів.

Елі гмикнула:

— Власне, непогана ідея. Сашко, як думаєш?

Я обійняв обох дівчат, поцілував Ліну, а Елі погладив по щоці.

— Мені й вас двох вистачає, любі жіночки. А от ви — справжні німфоманки. Моє щастя, що вам не потрібен ще один чоловік.

7

Через кілька днів, ворожі кораблі, що раніш капітулювали, зменшили швидкість до прийнятного рівня, і почалася масова висадка космічної піхоти. Полонених тяньґонців переводили на старі лінкори, тимчасово переобладнані під тюремні транспорти, й доправляли на планету.

Між тим, за тридцять астроодиниць від зорі Аруни, на самій околиці системи, Зоряний Флот Ютланда добивав непокірні кораблі, чиї екіпажі керувалися принципом „Свобода або смерть“. Втім, деякі з них останньої миті все ж приймали рішення про здачу, занурювалися в апертуру (що на такій відстані було більш-менш безпечно), відтак негайно спливали, згасивши свою відносну швидкість до нуля, і приймали на борт піхотний десант з призовою командою.

Я пильно стежив за всіма зведеннями з району бойових дій і щоразу полегшено зітхав, коли отримував інформацію про благополучне повернення „Оріона“ на базу. А в одному зі зведень я зустрів ім’я другого лейтенанта Лори Адамс, що служила на моєму кораблі перед самою війною, коли ми патрулювали систему. Під час висадки десанту на один з ворожих фреґатів, частина його команди несподівано вчинила опір, проте Адамс на чолі свого взводу швидко втихомирила тяньґонців, отримала незначне поранення, була нагороджена медаллю „За хоробрість“ і підвищена в чині до першого лейтенанта.

На п’ятий день нашого, з дозволу сказати, бойового чергування нас відвідали дорогі гості — Яна та Павлов. Як і мене, сестру також зняли з її крейсера, однак не перевели в Угруповання Планетарної Оборони, а тимчасово прикомандирували до Ставки Головного Командування. Ми з нею щоденно обмінювалися відеолистами — вести пряму розмову з сорокахвилинними паузами було просто нереально.

Після невеличкої церемонії, викликаної появою на борту есмінця головнокомандувача Військово-Космічними Силами, я провів Яну й Павлова до капітанської каюти. Певна річ, Елі з Ліною приєдналися до нас, оскільки це явно був неофіційний, родинний візит.

Щойно двері за нами зачинилися, Яна миттю відкинула свою стриманість, почепилась мені на шию й стала цілувати мене.

— Алексе, братику, слава богу, ти живий. Я така рада! Я так переживала за тебе!

— Ну-ну, вгамуйся, сестричко, — розгублено промимрив я. — Що це з тобою?

Павлов пояснив:

— Запізніла реакція. Весь цей час вона не могла повірити остаточно, що тяньґонців розбито, і боялась якоїсь каверзи з їхнього боку. Боялася, що тебе повернуть на війну.

— Тепер уже точно не повернуть, — сказав я, обіймаючи Яну за плечі. — Ні тебе, ні мене. І до речі, люба, я за тебе також дуже переживав. Не для того я знайшов сестру, щоб її втратити.

Вона рішуче хитнула головою:

— Та що зі мною могло статися! Нічогісінько! А ти… ти міг ускочити у велику халепу. Ти ж у мене такий.

Влаштовуючись у кріслі, Павлов промовив:

— Звикай до опіки старшої сестри, Александре. Скоро ти відчуєш її на власній шкірі. Майже весь минулий рік тобі вдавалося ховатися від Яни — то в польоті на перевалочну базу, то на Вавілоні, то на патрулюванні системи. Та не все коту масниця.

— Припини, нестерпний! — огризнулася Яна. І до мене: — Ти не слухай, Алексе. У нього сестра справжня мегера. Тим-то він засів на Ютланді і радий-радісінький. А я зовсім не така. Ти ж не проти, щоб я дбала про тебе.

— Ніскільки, — запевнив я і також сів у крісло.

Сестра вмостилась у мене на колінах, викликавши цим мовчазне незадоволення в Елі та Ліни. Павлов дивився на нас з доброзичливою усмішкою, мов добрий дядечко.

— Ви надовго до нас? — запитав я. — Залишитесь на обід?

— На жаль, ні, — відповів Павлов. — Ми буквально на півгодини. А потім летимо далі.

— На Ютланд?

— Так, нас відкликав твій батько. Тепер за головного в Ставці адмірал Біргоф. Так би мовити, підмітає сміття.

— А чому не Бенсон? Позавчора ми чули, що він отримав четверту зірку і став вашим заступником.

— Його також відкликано. Зараз він уже має бути на Ютланді. До речі, й ти, Александре, готуйся — тебе викличуть якщо не завтра, то післязавтра. Ми на порозі великих змін.

— А в чому річ? — заінтриґовано запитав я.

— Батько зараз на вершині своєї популярності, — стала пояснювати сестра. — Його підтримують навіть ті, хто завжди ставився до нього скептично. І він не був би собою, якби не скористався цим по максимуму, ще більше зміцнивши свою владу.

— Куди вже далі її зміцювати? — здивувався я.

— Є куди, — відповів Павлов. — Через три дні збирається Рада Старійшин. Проте не тільки на урочисте засідання з нагоди перемоги, а ще й для того, щоб провести конституційну реформу, що має наповнити титул імператора традиційним змістом. Простіше кажучи, встановити монархію. Спадкову.

Елі охнула. Ліна вискнула. А я від несподіванки аж рота роззявив.

Яна чмокнула мене в щоку й додала:

— От такі справи, мій принце. Вірніше — кронпринце. Особисто я далека від захвату з цього приводу, але мушу визнати, що бути дітьми монарха значно респектабельніше, ніж дітьми диктатора.

— Але ж це… — понад силу промовив я. — Це ж…

— Ну й що ж це? — запитав Павлов. — Як на мене, вельми розумно. Твій батько закладає міцний фундамент стабільності системи, яку сам не створив, але яку зміцнив і довів майже до досконалості. Зміна влади при елективних авторитарних режмах завжди супроводжується політичними пертурбаціями, часом у м’якій формі — боротьба за лідерство у верхах, а буває і в жорсткій — аж до громадянської війни. Імператор вирішив усунути цю загрозу шляхом конституювання передачі влади по старшій чоловічій лінії.

— Але я… я не підходжу на цю роль. Та й не приймуть мене…

— Приймуть, приймуть, не турбуйся. Найближчим часом твій батько вмирати не збирається, а згодом ти станеш для ютландців своїм хлопцем. Власне, ти й так свій, тебе вже прийняли. Ти що, новин не дивишся?

— Дивиться, — озвалася Елі. — Але Сашко в нас дуже сором’язливий. Щойно починають говорити про нього, він швиденько перемикається.

— Ти ж бо герой, Александре, — вів далі Павлов. — І не лише тому, що добре воював. Поряд з твоїм батьком, тебе вважають рятівником Ютланда. Адже це ти звернув увагу на озброєння зарконських катерів, ти напроліг на їх купівлі й запросив до нас принца Ґорана, який привіз ще п’ять сотень „звапів“.

— Усе було не так, — заперечив я.

— За офіційною версією, саме так. І принц Ґоран у своїх інтерв’ю підтвердив це.

— Просто з увічливості.

— Не важливо, з яких міркувань він так сказав. Важливо, що це стало загальновизнаним фактом. Важливо, що завдяки „звапам“ ми вщент розгромили тяньґонців, втративши шістнадцять тисяч людей. З урахуванням велетенських втрат з боку Тянь-Ґо, ми напевне встановили рекорд усіх часів і народів. Кожен ютландець переконаний, що в цьому є чимала частка твоєї заслуги. Тому тебе на „ура“ сприймуть у ролі наступника престолу.

— Але я не впораюся з державними справами. Не маю до цього ні здібностей, ні бажання.

— То перекладеш усі клопоти на прем’єр-міністра. Це поширена практика.

— Я хочу літати.

— А хто тобі забороняє? Ти зможеш літати і принцом, і імператором. Прецеденти вже були.

У такому ж стилі Павлов продовжував розбивати мої арґументи один за іншим. Нарешті я висунув останній — на мій погляд, найвагоміший:

— Я не поділяю батькових політичних поглядів. Я проти фашизму, проти авторитарної влади.

— Він це чудово розуміє. А також знає, що ти розумна людина. Крім того, як переконаний демократ, ти не станеш нав’язувати людям той лад, якого вони не хочуть. Якщо ж побачиш, що ютландський народ справді прагне демократії, то й прапор тобі в руки — веди його до світлого майбутнього. До речі, ось тобі приклад з другої половини двадцятого сторіччя. Диктатор Іспанії, ґенерал Франко, зробив своїм спадкоємцем принца Хуана Карлоса де Бурбона. А той, коли став королем, поступово провів у країні демократичні реформи. Якось прочитай про це — досить повчальна історія.

Я приречено зітхнув і подумки побажав батькові ще довгих років життя.

— Шкода адмірала Бенсона. Він, либонь, розраховував стати наступним імператором.

— Бенсон обділеним не залишиться. І загалом він задоволений таким поворотом справ. Ні його популярність у народі, ані те, що твій батько бачив у ньому свого наступника, ще не давало йому твердих ґарантій. А тепер він може впевнено дивитись у майбутнє. Посада мого першого заступника — лише проміжний етап, трамплін до його подальшого кар’єрного сходження. Через пару тижнів імператор складе з себе обов’язки начальника Ґенерального Штабу і призначить на цей пост адмірала Бенсона. А згодом зробить його прем’єр-міністром і міністром оборони. Попервах Бенсон виконуватиме свої обов’язки голови уряду суто номінально — він ще молодий і не має достатньо досвіду. Але з часом твій батько виховає з нього зрілого державного діяча. Тож у спадок ти отримаєш не лише імператорську владу, а й інструмент її здійснення — вмілого та досвідченого прем’єр-міністра, що пройшов вишкіл у адмірала Шнайдера. При всій моїй незгоді з твоїм батьком в ідеологічних питаннях, я, однак, вважаю його найвидатнішим політиком нашого часу. — Павлов махнув рукою, ніби підводячи риску під обговоренням. — Отакі справи.

— А я? — озвалася Ліна. — Тобто ми з Елі? Ми станемо принцесами?

— Авжеж, золотко, — відповіла Яна. — І я стану принцесою. І всі наші діти будуть маленькими принциками та принцесочками… До речі, Алексе, скоро ти станеш дядечком. За дев’ять місяців.

— От здорово! — зрадів я. — Вітаю, сестричко! А знаєш, саме тоді ти станеш тіткою.

— Справді? — Яна швидко подивилася на Елі й Ліну. — Котра з вас?

— Обидві, — відповіли вони хором.

З захопленим виском сестра зіскочила з моїх колін, влаштувалася на бильці крісла, де вдвох сиділи дівчата, і між ними почалася суто жіноча розмова, супроводжувана айканнями та ойканнями. Павлов зробив мені знак, і ми поквапцем вийшли з каюти. Ні Яна, ні Елі з Ліною не звернули на нас уваги.

— Ці мені бабські балачки! — промовив мій зять з кислою міною. — Ніяк до них не звикну… Гаразд, Александре. Зараз я трохи прогуляюся кораблем, полякаю молодняк. — Він широко осміхнувся. — Відколи став адміралом, мені дуже сподобалась ця розвага. Старію, мабуть… А ти йди до нашого шатла. До тебе прибув ще один відвідувач, але не захотів виходити разом з нами.

На цьому наші дороги розійшлися. Я подався до найближчого ліфту, а Павлов закрокував у протилежний бік — до рубки керування. Коли я вже заходив у ліфтову кабіну, до мене долинуло віддалене ревіння чергового боцмана:

— Адмірал на містку!

8

Проминувши шлюзову камеру, я опинився на борту шатла і в пасажирському салоні знайшов Кортні Прайс. Вона була сама — і не в формі, а в гарній зеленій сукні під колір своїх очей. У цьому вбранні вона справляла приголомшливе враження.

— Добридень, Кортні, — сказав я незграбно.

— Привіт, Сашко, — відповіла вона неголосно.

— Ти так і не попрощалася того разу.

— Я не хотіла сцен.

— Але зараз…

— Я зрозуміла, що не можу полетіти не попрощавшись. Я мусила побачити тебе наостанок.

— Ти летиш? З Ютланда?

— Так. Назовсім.

— І куди?

— На Заркон. Разом з Ґораном. Він попросив мене стати його дружиною. Я погодилася.

На цю звістку мені запаморочилося в голові, і я опустився в найближче крісло.

— Як… як це сталося?

— Він підійшов до мене на станції, щойно відчалив „Оріон“. Запросив випити кави, ми розговорилися, він запитав, чому я залишила корабель. Я йому чесно відповіла, що наші з тобою стосунки не мають майбутнього, і тоді… тоді він сказав, що закохався в мене з першого погляду. Що давно шукав таку, як я.

— Ти старша за нього на сім років.

— А він доросліший за мене на двадцять років.

— Ти кохаєш його?

— Він дуже подобається мені, нам добре разом. Я думаю, що зможу його покохати. Він схожий на тебе. Не знаю чим, але схожий. Більше, ніж будь-хто інший.

— Ти скоро відлітаєш?

— Не раніше, ніж за тиждень. Зараз Ґоран на Ютланді, збирається виторгувати у твого батька в рахунок боргу крейсерський корвет, як весільний подарунок для мене, і партію ендокринолу за зниженими цінами.

Я кволо всміхнувся:

— Він виторгує.

— Я знаю, — кивнула Кортні. — Ґоран ще зустрінеться з тобою. А ми бачимося востаннє.

Я зітхнув.

— Мені бракуватиме тебе.

— А мені тебе. Тому я й лечу з Ютланда. Тут я ніколи не налагоджу своє особисте життя. На одній планеті з тобою — ні. Я б жила нашими рідкими зустрічами. Елі й Ліна дуже милі дівчата, і я впевнена, що вони вже планують, як будуть запрошувати мене в гості. А мені бракуватиме сил відмовитися. А це не те життя, про яке я мріяла.

— Мені шкода, Кортні.

— Мені теж шкода, Сашко. Ми ідеально підходимо одне одному — і ти це знаєш. Просто ми зустрілися запізно.

— Так, запізно.

— Я нічим не краща й не гірша за Елі. Ми з нею однакові. Але вона виявилася першою.

— Так, першою…

— І тепер уже нічого не зміниш. Щасти тобі, шкіпе.

— Щасти тобі, Кортні…