Реальна загроза

1

Я завжди вважав, що космічний політ у звичайному просторі на слимачій досвітловій швидкості — неймовірно нудне заняття. Так воно, власне, і є, але після семи божевільних вахт, проведених у напруженій боротьбі з реліктовою аномалією, приємно було для різноманітності посидіти розслаблено в штурманському кріслі й практично нічого не робити — лише контролювати виконання комп’ютером програми автопілота і час від часу перевіряти функціонування підпорядкованих мені бортових систем.

Цю вахту ми з Елі несли удвох — за наявних обставин присутність на містку аж чотирьох пілотів була зайвою, тому командор Томасон розділив нас на пари і відповідно скоротив час чергування з восьми годин до чотирьох. Навіть попри те, що корабль зараз летів у звичайному просторі, я був дуже втішений рішенням шкіпера призначити мене старшим на вахті; а Елі, зі свого боку, була задоволена, що її зробили моїм напарником, а не віддали під опіку досвідчених Топалової чи Вебера. Тим самим Томасон чітко давав зрозуміти, що більше не вважає її стажистом-новачком, за яким потрібен постійний контроль.

Кинувши швидкий погляд на Елі, я вкотре нишком усміхнувся. У моїй усмішці були і радість, і гордість, і почасти — іронія. Минуло вже три дні, відколи їй надали мічманський чин, а вона, схоже, й досі не могла повірити в це і раз по раз мимоволі позирала на свої погони, немов у побоюванні, що коли довго не дивитись, то звідти візьме та й щезне широка золота нашивка.

— Чого шкіршся? — завваживши мою усмішку, озвалася Елі. Вона спробувала сердито надути губи, але в результаті вираз її обличчя вийшов радше примхливий, аніж суворий. — Смішно, га? Вже забув, як сам годинами милувався своїм офіцерським мундиром?

— Ні, не забув, — відповів я трохи збентежено. — І мені зовсім не смішно, а навпаки — приємно. Дивитись на тебе приємно. Ти надзвичайно гарна у своїй новій формі. — Я озирнувся на Ліну, котра, як звичайно, під час наших вахт була черговою стюардесою на містку. — Правда, Ліночко?

Ліна ствердно кивнула й обдарувала мене лагідною усмішкою, а Елі — черговим захопленим поглядом. Але вголос нічого не сказала, соромлячись відверто виказувати свої почуття в присутності стороннього — офіцера зв’язку мічмана Ендрюса.

Поки ми здійснювали міжзоряний переліт, зв’язківці не чергували на містку — тут їм було нічого робити і вони займалися винятково внутрішньокорабельними комунікаціями. А тепер їхні вахти за системами зовнішнього зв’язку поновилися, і в останні два дні вони, либонь, були єдиними в рубці керування, хто по-справжньому працював.

Увесь цей час Ендрюсова увага була зосереджена на комп’ютерному терміналі, куди надходили дані про виявлені радіосиґнали штучного походження. Їхнім джерелом була друга від зорі планета, що (як ми вже встановили зі стовідсотковою певністю) належала до земного типу і на якій, вочевидь, розташувалася база Земної Астроекспедиції.

Я зробив застереження „вочевидь“, оскільки ми перебували ще досить далеко від планети, на відстані 25 астрономічних одиниць. І хоча наш фреґат мав дуже потужні телескопи, користі від них поки було небагато, бо планету від нас затуляла сонячна корона. З проведених спостережень ми могли лише зробити загальний висновок про наявності на ній і в її околицях безсумнівних ознак розумної діяльності, але ніяких конкретних деталей роздивитись не вдавалося.

Приблизно так само, може, трохи краще, просувалися справи з радіоперехопленням. З такої відстані сиґнали доходили дуже слабкі, бо не були спрямовані в глиб космосу, тим більше точно в наш бік, а призначалися для прийому на самій планеті або поблизу неї. До того ж, пройшовши через сонячну корону, вони зазнавали чималих спотворень, і нашим фахівцям вдавалося видобути з них лише окремі слова, а зрідка — уривки фраз, перекручені шматки текстових повідомлень і короткі, тривалістю в кілька секунд, фраґменти музики. А з зображенням було ще гірше — досі будь-які спроби реконструювати відеоряд давали в результаті якісь абстрактні розпливчасті картинки, що не містили жодного пікселя корисної інформації.

А от нас, безперечно, уже помітили. Ми летіли з увімкненим на повну потужність термоядерним двигуном, і плазмовий хвіст за кормою корабля мав сяяти яскравіше за деякі зірки. Взагалі дивно, що з нами досі не зв’язалися по вузькоспрямованому променю. Хоча, звісно, кількагодинні затримки з відповідями на таких відстанях у кого завгодно відіб’ють бажання спілкуватися, та все ж я на місці землян уже давно надіслав би запит: „Хто ви й навіщо прибули?“ Чи, може, вони мають нас за своїх?…

Нарешті Ендрюс відкинувся на спинку крісла й розвернувся боком до свого пульту.

— Ліно, будь ласка, зроби мені кави.

— Зараз, хвилиночку, — з готовністю відповіла вона.

Утім, їй знадобилося менше хвилини — Ліна була дуже вправною стюардесою.

Отримавши чашку гарячої кави, Ендрюс відпив ковток, потім дістав сигарету й закурив. А Елі спросила в нього:

— Як там у вас? Є щось новеньке?

— Та ні, все стареньке, — відповів він. — Матеріал надто неякісний, щоб робити якісь однозначні висновки. Хоча… — зв’язківець завагався, — є тут кілька дивних моментів.

— А саме?

— Ну, по-перше, насторожує той факт, що всі без винятку слова, які нам вдалося розібрати, належать до анґлійської мови. Це зовсім не характерно для Землі — утворювати базу на монокультурній основі. Тим більше, коли йдеться про такий масштабний проект, що фінансується федеральним урядом. По-друге, акцент. Певна річ, сиґнали дуже спотворені, і при їх реконструкції майже нівелювались особливості вимови. Проте я можу побитися об заклад, що акцент невластивий для земної анґлійської. І, нарешті, третє. Щойно я провів лінґво-статистичний аналіз всього масиву отриманої інформації. Висновок напрошується вельми цікавий і несподіваний: за всіма ознаками, перехоплені нами сиґнали більш характерні не для дослідницької бази, хай навіть багаточисельної, а для великої, цілком сталої колонії.

— А чом би й ні? — озвався я. — Якщо земляни справді виявили тут щось важливе, то за сім років їхня база могла вирости у справжню колонію. Особливо, за такого щедрого фінансування.

Однак Ендрюс заперечно похитав головою:

— Термін „стала колонія“ означає, що вона стабільно й автономно існує як мінімум кілька десятиліть і нараховує не менше мільйона мешканців усіх вікових категорій.

— І що це значить?

Ендрюс лише знизав плечима.

Через годину до рубки навідався командор Томасон — невдовзі мала відбутися зміна вахти. Разом з ним прийшов і капітан Павлов. Я відзвітував, що політ відбувається в цілковитій відповідності з ґрафіком, а потім мічман Ендрюс доповів про результати свого аналізу. Капітан Павлов дуже цим зацікавився, негайно викликав на зв’язок головного математика з наукової групи й у властивій йому в’їдливо-ввічливій манері поцікавився, чому такий аналіз не було проведено раніше. Велемовні пояснення професора коротко зводилися до того, що не варто марнувати дорогоцінний час, коли за день-другий все й так з’ясується. Павлов таку арґументацію рішуче відкинув і настійливо порадив без зволікань зайнятися цим питанням, а як консультанта із систем зв’язку відрядив до нього мічмана Ендрюса. Головний математик був явно незадоволений отриманим завданням, проте заперечувати не став.

А за п’ять хвилин до четвертої на місток прибули лейтенант Михайленко й суб-лейтенант Кох, які мали змінити мене й Елі на вахті. Їх супроводжував начальник десантної служби майор Алавес із двома своїми сержантами. Самовільна поява в рубці керування десантників була річ нечувана, і Томасон здивовано запитав:

— У чому річ, майоре? Що сталося?

Алавес мовчки дістав лазерний пістолет і спрямував його на шкіпера. В руках Михайленка, Коха й обох сержантів-десантників також з’явилася зброя, щоправда, не така грізна — звичайні шокери, постріл яких не вбивав і не ранив, а лише приголомшував. Утім, це нітрохи не применшувало зловісності ситуації.

— Панове, — промовив майор. — Прошу не робити ніяких дурниць. Ми не збираємося завдавати вам шкоди, просто настав час змінити командування. Саме зараз мої підлеглі беруть під контроль усі корабельні служби.

Від несподіванки мене буквально паралізувало. Обличчя Томасона побагровіло, а Павлов навпаки — став блідий, мов небіжчик. Елі часто закліпала очима, либонь, не в змозі повірити, що це відбувається насправді. До смерті налякана Ліна міцно притислася до задньої стінки рубки, ніби в намаганні злитися з нею.

— Це бунт! — нарешті вичавив з себе шкіпер.

— Ні, сер, — незворушно заперечив майор. — Це лише превентивний арешт. Ми діємо за наказом вищого керівництва.

— Чорт… — тихо, майже пошепки, мовив Павлов. — Чорт! — повторив він уже гучніше. — Це Фаулер?

— Так точно, сер. Адмірал Фаулер. Ми виконуємо його розпорядження. Корабль прибув у систему Аруни і тепер переходить під моє командування — тимчасово, поки ми добиратимемось до планети. А там нас чекають друзі. — Тут майор дозволив собі посміхнутися. — Але, звісно ж, не земляни. Всю цю історію з дослідницькою базою Земної Астроекспедиції та проектом „Атлантида“ вигадав сам адмірал — аби ви мовчали й нікому не обмовлися, що насправді ми летимо не до Вецена, а сюди.

Капітан пригнічено зітхнув.

— Авжеж, добряче він пошив мене в дурні. І я нічого не запідозрив. Хоча мав би відчути якусь каверзу, коли Фаулер нав’язав мені десантний загін не з моєї бриґади.

— І пілотів у Четверту групу, — похмуро додав Томасон, кинувши нищівний погляд на Михайленка.

— Але ж це… піратство! — зненацька втрутилась Елі; її голос зривався від обурення. — Піратство, яким займається сам начальник Астроекспедиції!

Павлов сумовито глянув на неї:

— Це не піратство, дівчино, а набагато гірше. Це змова з метою державного перевороту. Події сімнадцятирічної давнини деяких людей нічого не навчили. До пори до часу вони принишкли і потроху готувалися до нового путчу. Заколотники організували базу в цій глушині, посеред реліктової аномалії, куди ніхто з доброї волі не поткнеться, викрадали кораблі й доправляли їх сюди, а на самій Октавії таємно вербували нових прибічників. Адже так, майоре?

— І так, і ні, капітане. Ви неправильно вживаєте слова. Ми не заколотники, а революціонери, і готуємо не путч, а народне повстання. Колись ви теж так вважали, але протім зреклися своїх переконань, вам забракло мужності продовжувати боротьбу. Проте не всі виявлися такими легкодухими. І в Планетарній Армії, і у Військово-Космічних Силах, і в Астроекспедиції залишилися здорові сили, що зберегли вірність ідеям великого адмірала Шнайдера.

Згадка батькового імені вивела мене зі ступору. Я швидко прикинув, що з усіх присутніх заколотників лише у майора Алавеса є смертельна зброя — лазерний пістолет. Якщо я заволодію ним, то…

Щойно я скочив з крісла, щоб накинутися на майора, як мене вразив удар шокера. Я так і не дізнався, хто стріляв.

2

За три дні „Маріана“ досягла планети і здійснила посадку. Весь цей час я провів замкнений у своїй каюті, не спілкуючись ні з ким, окрім Ліни, яка під наглядом охоронця приносила мені їжу. Щоразу ми мали можливість перекинутися лише кількома словами, і від неї я з полегшенням довідався, що захоплення корабля обійшлося без людських жертв. Усі старші офіцери, більшість молодших, а також деякі прапорщики, сержанти й кілька науковців, що чинили опір, тепер перебували під арештом. Інші члени екіпажу вимушено підкорилися заколотникам, до лав яких, крім десантного загону та пілотів Четвертої групи, увійшло ще з десяток людей, які чи то від самого початку брали участь у змові, чи то добровільно приєдналися до неї. Серед них виявився й Ґарсія. Його відразу випустили з ізолятора, і, за словами Ліни, поводився він цілком нормально…

Про те, що ми приземлилися, свідчило незначне зменшення сили тяжіння, коли було вимкнено інерційні компенсатори. Невдовзі по тому трохи збільшився тиск повітря — з чого я зробив цілком логічний висновок, що щільність атмосфери на цій планеті дещо вища, ніж на Октавії.

Приблизно через півгодини до моєї каюти ввійшли двоє озброєних десантників і передовсім вкололи мені дозу імуномодулятора — стандартна процедура при висадці на іншу планету зі своїм комплексом хвороботворних вірусів, бактерій та мікробів, до яких мій організм ще не був пристосований. Потім на мене надягли наручники і вивели в коридор, де вже перебували інші заарештовані пілоти, зокрема й Елі. Протиснувшись до мене, вона незграбно схопила мене за руки — на її зап’ястках, як і у решти, також красувалися „браслети“.

— Як ти, Сашко?

— Та ніби нормально… Звісно, для такої ненормальної ситуації.

Вона зітхнула:

— Зі мною так само. Ну й устряли ми в халепу, нічого сказати…

Нас відконвоювали до виходу з корабля, де на команду захопленого фреґата чекало зо три десятки флаєрів з написом „SG“ на фюзеляжі, що очевидячки означало Space Guard — Космічна Ґвардія. Як правило, до відання цього підрозділу ВКС належать наземні космодроми, космічні станції та орбітальна авіація. Спускаючись по трапу, я встиг роздивитися довкола і переконався, що на стоянках здебільшого знаходяться планетарні (як називають їх військові) або, за цивільною термінологією, каботажні кораблі, здатні літати лише в межах системи. І тільки вдалині виднілося кілька легких міжзоряних суден з додатковими парами вакуумних емітерів, які, без сумніву, на порядок покращували їхні ходові якості в умовах місцевої аномалії.

При посадці у флаєри нас з Елі розділили, і я опинився в товаристві Павлова, Томасона, Крамера, Роско й Топалової. За охоронця нам слугував майор Алавес, а місце водія займав сорокарічний чоловік у незнайомій військовій формі. Проте ранґові відзнаки в нього були цілком стандартні й указували на звання полковника.

Павлов зміряв мене втомленим поглядом і запитав:

— Як ви, Вільчинський?

— Нічого, сер, — відповів я і мало не додав: „В усякому разі, краще ніж ви.“

Капітан і справді мав кепський вигляд. Його обличчя було блідим і змарнілим, з хворобливим пергаментним відтінком, а під очима залягли темні кола. Було видно, що він важко переніс захоплення корабля й покладав усю вину на себе…

Коли всіх бранців розсадили у флаєри, полковник увімкнув свій комунікатор і промовив анґлійською:

— Готово, хлопці, вирушаємо.

Він першим запустив двигун і підняв флаєр у повітря. Слідом за нами вервечкою злетіли й інші машини.

Залишивши межі космодрому, ми набрали висоту і взяли курс на розташоване попереду місто, посеред якого, немов дзеркальце, виблискувало в сонячному промінні озеро. Місто було досить велике — за моїми прикидками, в ньому мало мешкати не менше п’яти мільйонів людей. Розмаїтість архітектури виразно свідчила про те, що його не було побудовано за кілька років, воно поступово розросталося впродовж багатьох десятиліть.

„Отже, Ендрюс мав рацію,“ — подумав я. — „На цій планеті не база, а стала колонія. Колонія, про існування якої решта людства навіть не підозрює…“

Заглиблений у ці думки, я не помітив, що всі інші флаєри відхилилися вправо і стали поступово віддалятися від нас. До цієї обставини мою увагу привернув стривожений вигук Павлова:

— Що це діється? Куди вони летять?

— Не турбуйтеся, капітане, все гаразд, — відповів полковник; тепер він говорив на чистій ериданській. — Ваших підлеглих доправлять у тимчасовий табір для військовополонених. Даю вам слово, з ними поводитимуться належним чином. А ми летимо в нашу столицю — Світ-Лейк-Сіті. З вами хоче зустрітися імператор.

— Імператор? У вас що, монархія?

— Складне питання. Якщо під цим словом розуміти успадкування влади й наявність родової аристократії, то ні. Якщо ж розглядати термін „монархія“ у його первісному значенні як „одноосібне правління“, то, мабуть, так. Імператор очолює Кабінет Міністрів, Верховний Суд і Ґенеральний Штаб, сам призначає суддів, членів уряду, депутатів планетарного парламенту — Ради Старійшин, ґубернаторів провінцій і мерів великих міст, а також видає законодавчі акти. Крім того, у нас імператора обирають пожиттєво. Вам це може видатися недемократичним, проте наш народ така система цілком влаштовує.

— Ви сказали „наш народ“, — зауважив Павлов. — Але ж ви, судячи з вашої мови, ериданець. Хоч і носите чужу форму, проте ви, безумовно, ериданець.

— Я народився й виріс на Октавії, — підтвердив полковник. — Але вже багато років служу іншій країні, яка стала для мене новою батьківщиною.

Якийсь час у кабіні флаєра панувала мовчанка. Нарешті Томасон замислено промовив:

— Якщо не помиляюсь, ви назвали вашу столицю Світ-Лейк-Сіті?

— Так, командоре, — відповів полковник. — Це викликає у вас асоціації?

— Атож, викликає. З містом Солт-Лейк-Сіті, штат Юта, що в Північній Америці на Землі. Тільки там озеро солоне, а у вас — солодке[8].

— Схожість назв зовсім не випадкова. — Поковник переключив керування флаєром на автопілот і повернувся обличчям до нас. — Щоб ви знали, ця планета називається Ютланд. Саме в честь американського штату Юта, вихідці з якого чотириста років тому заснували тут колонію.

— Що?! — не втрималася від здивованого вигуку Топалова. — Чотириста років тому? В такій далечіні? В центрі реліктової аномалії? Та цього бути не може!

— Проте факт. Маю сказати, це цікава історія. Ви щось чули про мормонів? Була така реліґійна секта на Землі. Вони сповідували суворий спосіб життя, ізольованість від решти світу, практикували полігамію — що суперечило американським законам і переслідувалося владою. В середині двадцять першого сторіччя мормони майже зникли, проте у двадцять другому, з настанням космічної ери, їхній рух відродився. А на початку двадцять третього сторіччя вони вирішили переселитися на іншу планету, причому якнайдалі від Землі, щоб відгородити себе від згубного впливу „безбожного людства“. Врешті-решт мормонам вдалося придбати три великі ватажно-пасажирські транспорти, і сто двадцять тисяч людей — усі, крім членів команд, занурені в анабіоз, — вирушили в політ, нікому не повідомивши про кінцеву мету. Відтоді про них не було жодної звістки. А тим часом їхні кораблі, після чотирнадцятирічної подорожі, успішно досягли системи Аруни.

— А як же аномалія? — не поступалася Топалова. — Ми й то заледве її пройшли, а чотириста років тому це навіть теоретично було неможливо.

— Таки можливо, якщо йти дуже повільно, на самій поверхні інсайду. З чотирнадцяти років польоту майже три роки кораблі мормонів витратили на подолання аномалії, а останні триста астроодиниць узагалі летіли на досвітловій швидкості. Власне, їх початковою метою була інша зоря, за дві тисячі світлових років від Землі. Та коли на шляху постала реліктова аномалія, терміново виведені з анабіозу старійшини розцінили це як перст Божий і вирішили, що кращого сховку їм не знайти. І, в принципі, вони мали рацію: якби не випадковість, Ютланд ще довго міг би залишатися в ізоляції.

— Отже, тут теократична держава? — запитав головний інженер Роско. — На зразок режиму аятол на Аль-Акбарі?

— Аж ніяк, держава у нас світська. Найпарадоксальніше, що всі зусилля батьків-засновників Ютланда пішли намарне. Їхня реліґія, специфічний спосіб життя були пристосовані для існування у ворожому оточенні; вони служили своєрідним захисним панцирем. А тут ніякого ворожого оточення не було — воно лишилося далеко за межами аномалії, яка стала неподоланою, бо всі три кораблі за рішенням старійшин було демонтовано в перші ж роки освоєння планети, а згодом ютландці взагалі втратили космічні технології. Через кілька поколінь нащадки ревних і фанатичних першопоселенців позбулися цього захисного панциря, як непотребу, й перестали бути мормонами, навіть занадто, як на мій погляд, впали в атеїзм. Зараз на Ютланді цілком нормальне суспільство — хоча, звичайно, зі своїми особливостями, серед яких найперше впадає в око полігамія. Ну і ще в науково-технічному відношенні планета помітно відстає від інших населених світів. А загалом я, уродженець Октавії, почуваюся на Ютланді цілком комфортно.

Павлов, що весь цей час пильно вдивлявся в обличчя полковника, зненацька посунувся вперед.

— Хай йому чорт! Я вас знаю. Другий лейтенант Григоров, Корпус космічної піхоти!

Той кивнув:

— У вас гарна зорова пам’ять, капітане. Бо ж стільки років минуло. І тепер, як бачите, я вже полковник. А невдовзі розраховую стати бриґадним ґенералом.

Павлов знову відкинувся на спинку крісла.

— Щоб я здох… — промимрив він і знову поринув у похмурі роздуми.

3

У самому центрі міста наш флаєр здійснив посадку на даху висотної будівлі, розташованої неподалік озера. Проминувши пост охорони, ми спустилися поверхом нижче, перетнули з кінця в кінець довгий коридор, що теж перебував під охороною, і опинились у великій кімнаті з м’якими кріслами уздовж глухої лівої стіни. Навпроти дверей, що через них ми ввійшли, були ще одні двері, масивні, двостулкові, обабіч яких стояли струнко двоє сержантів (судячи з особливостей покрою парадних мундирів та кам’яного виразу облич — космічні піхотинці), а трохи правіше знаходився стіл з кількома увімкненими терміналами.

Нас зустрів чоловік років тридцяти п’яти, в цивільному костюмі строгого крою, з дещо бундючним і водночас професійно-ввічливим виглядом. Він являв собою типовий взірець секретаря високого посадовця.

— Добридень, пані та панове, — шанобливо привітався він, делікатно прикинувшись, що не помічає на наших руках „браслетів“. — Його Ексцеленція вже чекає на вас. Першими в списку значаться містер Вільчинський і міс Топалова.

Ми з Яною розгублено перезирнулися. Я взагалі не міг збагнути, навіщо мене привезли сюди разом з керівною верхівкою корабля. З Топаловою ще більш-менш зрозуміло — адже вона, як перший пілот, була заступником Томасона з літно-навіґаційної служби… І все одно це не пояснювало, чому передовсім викликали її — та ще й мене на додачу.

Полковник Григоров повернувся до нас:

— Лейтенанте-командоре, суб-лейтенанте, прошу пройти зі мною.

Нам не залишалося нічого робити, як підкоритися.

— Ну й дивина! — промимрила Топалова. — І що далі, то дивніше…

Піхотинці відсалютували полковникові й розчахнули перед ним двостулкові двері. Григоров провів нас до просторого, гарно обставленого кабінету. Першої миті ми вирішили, що він порожній, бо крісло перед широченим столом з полірованого червоного дерева було вільне. Свою помилку ми усвідомили лише через кілька секунд, коли полковник, зачинивши за собою двері, взяв під козирок, тримаючи рівняння направо.

— Адмірал, сер!

Ми запізніло повернули голови в потрібному напрямку й побачили біля вікна літнього чоловіка в білій адміральській формі з п’ятьма зірками на золотистих погонах. Йому було вже під сімдесят, його колись темне волосся майже цілком вкрила срібляста сивина, проте я не міг не впізнати його, дарма що останнього разу ми бачилися сімнадцять з гаком років тому…

— Дякую, полковнику, — пролунав, ніби відгомін з мого безтурботного дитинства, такий знайомий і рідний мені голос. — Зніміть з них наручники й залиште нас утрьох.

— Сер, ви впевнені, що…

— Так, я впевнений. — У знайомому голосі забриніли знайомі сталеві нотки. — Виконуйте.

— Слухаюсь, сер.

Григоров звільнив наші руки від „браслетів“ і, козирнувши наостанок, мовчки вийшов.

Адмірал відступив від вікна й наблизився до нас. Погляд його сіро-синіх очей почергово звертався то на мене, то на Топалову. Я стояв як укопаний, не в змозі зібратися з думками, що знай розбігалися навсібіч. Мій розум досі відмовлявся сприйняти той факт, що мій батько, ґрос-адмірал Бруно Шнайдер, якого я впродовж багатьох років вважав загиблим, чию могилу бачив на власні очі поряд з маминою, насправді живий-здоровий. Власне, я завжди знав, що під надгробком лежить не урна з попелом, а запаяна капсула з пригоршнею космічного пилу — так було заведено робити, коли корабель гинув у вакуумі і разом з командою перетворювався на згусток чистої енерґії. Проте раніше ніхто не сумнівався, що крейсер, де якраз перебував батько, було знищено в апертурі глибинною бомбою…

— Можете повірити, я справді живий, — нарешті заговорив він. — Це не містифікація. А от моя смерть була інсценована. Я мусив так учинити, коли стало ясно, що наше повстання приречене. Якби мене заарештували, знайшлося б багато гарячих голів, які до останнього боролися б за моє звільнення. Я не хотів марних і безцільних жертв, а звістка про мою загибель швидко поклала край кровопролиттю. — Батько замовк і знову зміряв нас жадібним поглядом. — Ні, це ж треба, як вдало склалося! Просто неймовірний збіг обставин — ви обоє опинилися на одному кораблі. Фаулер навіть не підозрює, що замість одного подарунка надіслав мені одразу два.

Зненацька Топалова зробила крок уперед і щосили відважила йому гучного ляпаса. Він прийняв цей удар стоїчно, навіть не спробувавши ухилитися.

— Отже, ти в курсі, — промовив батько. — Що ж, це й на краще. Відпадає потреба в довгих поясненнях. На своє виправдання можу сказати, що до вчора нічого не знав про тебе. Лише переглядаючи списки команди корабля, я побачив твоє прізвище, потім зажадав особову справу, звірив дати і все зрозумів… Усе, крім одного: чому твоя мати нічого не розповіла?

— Бо вона була горда жінка, ось чому! — відповіла Топалова з люттю в голосі. — Вона вважала принизливим утримувати тебе біля себе таким чином. Для тебе ваш зв’язок був лише скороминущим захопленням, у той час ти не збирався розлучатися зі своєю першою дружиною, адже в такому разі її таточко, тодішній начальник Ґенштабу, міг зіпсувати твою блискучу кар’єру. А коли твій тесть пішов у відставку, ти поквапився відставити і його доньку, бо нестямно закохався в молоденьку акторку… А про мою маму ти вже давно забув. Жодного разу не поцікавився, як вона живе, не відвідав її, коли вона захворіла, навіть не прийшов на її поховання.

— Вибач, я не знав…

— Бо не хотів знати. І вибачатися ти маєш не переді мною, а перед пам’яттю моєї матері. Можливо, вона б пробачила тебе. А я ніколи не пробачу. До твого відома, я рада, що не ношу твого прізвища, що досі ніхто не знав, чия я дочка.

Можливо, ви назвете мене тугодумом, але я лише після останніх слів збагнув, про що йдеться, і від цього несподіваного відкриття нервово закашлявся. Топалова… хоча ні, яка вже там Топалова, просто Яна, моя сестра, повернулась до мене й міцно стисла мої руки в своїх руках.

— Це правда, Алексе, він мій батько. На жаль. Я… я дуже сподіваюсь, що ти не зненавидиш мене. Це дуже важливо для мене. Ти мені як брат, і я… — Вона затнулась, і в її очах застигло ошелешене розуміння. — То ти…

— Так, — сказав я. — Не „як брат“, а прото брат. Зведений. У нас із тобою спільна біда — ми діти одного батька.

Тут Яна утнула номер, якого я від неї зовсім не чекав. Вона знепритомніла…

Негайно викликаний до кабінету особистий батьків лікар констатував у Яни шок як наслідок тривалої нервової напруги. Що й зрозуміло: спочатку виснажливий політ через аномалію, потім заколот на кораблі, полон, а на десерт — зустріч з ріднею. Лікар не рекомендував повертати її до тями, а навпаки — зробив укол, який перевів її непритомний стан у міцний здоровий сон. Батько розпорядився відвести Яну до себе додому і не залишати без нагляду.

Коли метушня, викликана цієї подією, вляглась, і ми лишилися в кабінеті удвох, він сказав:

— Ну, тепер можемо спокійно поговорити.

— А чи варто? — засумнівався я. — Май на увазі: я не збираюсь чіплятись тобі на шию.

Батько зітхнув:

— Та вже ж розумію. Я цього чекав. Проте мені гірко через твою ворожість. Бачу, тобі ґрунтовно промили мізки за всі ці роки.

— Нічого мені не промивали! — обурився я. — Навряд чи ти повіриш, але зі мною навіть не проводили „виховної роботи“. Лише на самому початку пояснили, навіщо мені треба змінити прізвище і говорити всім, що мої батьки загинули в катастрофі. Причому пояснювали дуже м’яко й тактовно, не переконували мене, що ти фашист, ніхто ані словом не обмовився, що з твоєї вини загинуло багато людей. Навпаки, мене попередили, що про тебе розповідатимуть всіляку неправду, страшні нісенітниці, але я повинен мовчати й не заперечувати, бо інакше мене можуть скривдити. Якийсь час я в це щиро вірив, тим більше що часом зустрічав і таких, хто відверто захоплювався тобою, вважав тебе героєм. Та поступово я сам у всьому розібрався і зрозумів, ким ти був насправді.

— Отож-то! Про це я й казав. Тобі дали початкову настанову, запрограмували твоє мислення і тим самим наперед визначили ті висновки, до яких ти нібито сам дійшов. Старий як світ прийом: щоб переконати в чомусь дитину, треба не залякувати її, не нав’язувати своєї думки, а підкорити вдаваною добротою, фальшивою душевністю. Тебе просто купили, сину. Купили м’яким і делікатним поводженням, щедрими кишеньковими грошима, тією сумою, що лежала на твоєму рахунку в очікуванні, коли ти станеш повнолітнім.

Я хотів був заперечити, що не в грошах справа, що маю свою голову на плечах і звик жити власним розумом… Проте я змовчав, бо розумів, що все це марно. Я погано пам’ятав свої дитячі літа, але дещо, пов’язане з батьком, глибоко врізалося мені в пам’ять. Зокрема те, що він завжди був свято переконаний у власній правоті. Моїй мамі жодного разу не вдавалось переспорити його, хоча він часто їй поступався — але при цьому неодмінно давав зрозуміти, що просто скоряється жіночій забаганці. Для нього існували лише дві точки зору — своя й неправильна.

— Я б давно забрав тебе до себе, — тим часом продовжував батько. — Але не мав такої можливості. Протягом першого року після невдалого повстання наш корабель безцільно подорожував по космосу, уникаючи будь-яких населених планет. Я чекав, доки на Октавії спаде напруга, а аґенти ериданських спецслужб перестануть чатувати в усіх косопортах, розшукуючи повстанців-утікачів. Під час цих мандрів ми набрели на Ютланд. Сталося це цілком випадково, просто хлопці з команди вже почали нудитися, і я вирішив, що їм буде корисно пограти в дослідників Далекого Космосу. Коли на нашому шляху зустрілася реліктова аномалія, ми не стали оминати її, а полетіли навпростець — просто так, із суто спортивного інтересу. А коли досягли її центра і сплили на поверхню вакууму для профілактики, то запеленґували слабкі радіосиґнали штучного походження, що йшли від однієї з найближчих зірок. Так і виявили Ютланд — незнану досі людську колонію. Певний час ми витратили, щоб утвердитись тут, потім я зв’язався з людьми на Октавії, в чиїй вірності не мав сумніву, й одним з найперших моїх розпоряджень було знайти тебе. Та виявилося, що я запізнився — тебе надійно сховали й замели всі сліди.

— Отже, мені неабияк пощастило, — сказав я з викликом. — Ти б точно промив мені мізки й доклав би всіх зусиль, щоб виховати з мене свою подобу. А так, на щастя, я вже дорослий, і тобі мене не зламати.

Батько сів у крісло і сперся правим ліктем на стіл.

— Я не збираюсь тебе ламати, Алексе, — втомлено відповів він. — Залишайся таким, який ти є. Будь самим собою. А мені досить, що тепер ти зі мною.

— Не зі своєї волі, треба сказати, — промовив я, втрачаючи терпець. — А якби мене спитали, я б відповів, що знати тебе не хочу й бачити не бажаю. Після того, що ти зробив… Я кажу не лише про твій путч, а передовсім про маму, яку ти вбив. Так, саме ти її вбив! Вона вкоротила собі віку, бо вважала тебе загиблим. Вона кинула мене напризволяще й пішла до тебе… тобто думала, що йде до тебе. А ти… ти залишився живим! Не розумію, як ти міг жити далі з таким тягарем на душі. Я б на твоєму місці застрелився.

Батько знову зітхнув.

— Боюся, зараз у нас не вийде нормальної розмови. Ти надто накручений, тобі треба відпочити й заспокоїтися, звикнути до думки, що я живий. Тебе відвезуть до мене додому, віднині це й твій дім.

Я гордо відкинув голову.

— До біса твій дім! Я нічого не хочу від тебе. Накажи доправити мене в той табір, де тримають решту наших.

— Ні, сину! — відповів він владно. — Ти мешкатимеш у мене. Так я вирішив і так воно буде. На Ютланді моє слово закон, звикай до цього. А про своїх товаришів з корабля не турбуйся — незабаром їх звільнять. Проведуть співбесіду, підшукають кожному роботу за фахом, забезпечать житлом… Бачу, ти не віриш мені. Як хочеш. Але за кілька днів сам переконаєшся. Саме про працевлаштування екіпажу я збираюсь поговорити з вашими керівниками — Павловим, Томасоном, Крамером і Роско. На нашій планеті для всіх знайдеться гідне місце. До речі, ти ні про що не хочеш попросити?

— Ні, — відповів я рішуче. — Ні про що.

— А дарма. Наскільки мені відомо, в тебе є дві дівчини. Тут це вважається цілком нормальним. Якщо хочеш, я негайно накажу забрати їх з табору. Ну то як?

Я промовчав, міцно стиснувши вуста й відчайдушно борючись із бажанням сказати „так“.

— Воля твоя, — так і не дочекавшись відповіді, знизав плечима батько. Він простяг був руку, щоб натиснути кнопку виклику, але в якомусь сантиметрі від неї зупинився й похмуро глянув на мене. — І ще одне, Алексе. Це стосується твоєї матері… Вона не чинила самогубства, її вбили співробітники армійської безпеки.

— Брешеш! — вигукнув я.

— Я маю всі докази. Медичний висновок, матеріали службового дізнання з грифом найвищої секретності. Твоя мати, моя дружина Меґан, померла за день до того, як я інсценував загибель свого корабля.

— Ні! Ні… — Я відчув, як піді мною захиталась підлога. — Це фальшивка!

Батько обійшов стіл і міцно вхопив мене за плечі.

— А ти сам подумай, сину. Ти маєш пам’ятати свою матір. Маєш пам’ятати, як сильно вона тебе любила. Хіба ж могла вона покинути тебе? І хіба могла вона вбити разом з собою ще ненароджену дитину — твою сестру, що так і не з’явилася на світ…

4

Коли я прокинувся, за вікном уже сутеніло. Я лежав одягнений на канапі, а поряд на столі світився голоґрафічний екран увімкненого комп’ютерного терміналу.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб розігнати рештки сну і пригадати попередні події. Коли мене привезли до батькового будинку, я, відмовившись від обіду, відразу піднявся на другий поверх, де для мене вже приготували спальню й кабінет, засів за комп’ютер і став переглядати отримані від батька документи. Я вивчав їх довго й уважно, аж поки не засльозились очі — не так від утоми, як від горя та гніву. Не в змозі далі стримуватись, я приліг на диван, щоб дати волю сльозам і тим самим бодай трохи втамувати свій біль, а натомість заснув. І проспав, судячи з настінного хронометра, понад п’ять годин.

Підвівшись, я так-сяк розправив свій зім’ятий одяг, потім зо хвилю простояв у нерішучості, дивлячись то на двері, то на екран терміналу. Зрештою обрав перше і вийшов з кімнати.

У вітальні я застав Яну, що сиділа в кріслі з якоюсь книжкою в руках. Побачивши мене, вона підвелась і трохи нервово всміхнулася.

— Привіт. Півгодини тому я зазирала до тебе, але ти спав. Тож вирішила не турбувати.

Яна підступила до мене, нерішуче простягла руку й погладила мене по щоці. Її очі промінились ніжністю.

— Алексе, братику… Я ж від самого початку, з першого ж дня відчувала це… відчувала, що ми не чужі одне одному…

Я обійняв її й занурився обличчям у її волосся.

— Де ж ти була весь цей час? Мені так тебе бракувало.

— Мені тебе теж, — відповіла Яна, поклавши голову на моє плече. — Про те, хто насправді мій батько, я дізналась лише в чотирнадцять років, з маминого листа, який вона написала незадовго до своєї смерті. І тоді ж люто зненавиділа адмірала Шнайдера, котрого доти вважала для себе взірцем, бо ще змалечку мріяла стати військовим пілотом. Але на тебе цю ненависть я не перенесла. Навпаки — частенько уявляла, як би я дбала про мого меншенького братика. А після путчу навіть намагалась розшукати тебе, чесне слово. Та що я могла зробити сама, шістнадцятирічна школярка? Звертатись до будь-кого по допомогу не ризикувала — боялася виказати себе. Якби довідались, чия я дочка, мене б нізащо не прийняли до військового училища.

— Не треба виправдань, Яно, — сказав я. — Ти б однаково не знайшла мене. Якщо вже батькові прибічники не змогли — а дехто з них і досі займає високі посади в армії та флоті, має доступ до секретних матеріалів… — Тут мій голос зірвався на схлип.

Сестра швидко підняла голову і стривожено подивилась на мене.

— Що з тобою? Ти такий блідий.

Я випустив її з обіймів і сів у найближче крісло.

— Батько дав мені деякі документи. Я б дуже хотів, щоб вони виявились фальшивкою, але… боюсь, вони справжні. Там ідеться про мою матір. За офіційною версією вона померла від передозування наркотиків у стані афекту…

— Я знаю про це, — промовила Яна вмостившись на бильце мого крісла. — Але ти сказав: „за офіційною версією“. Хіба насправді було інакше?

— Насправді наркотики були… дещо специфічні. І мама вжила їх не з власної волі. Під час допиту співробітники контррозвідки вкололи їй „сиворотку правди“ — сподівались витягти з неї імена таємних прибічників батька в уряді та Ґенеральному Штабі. Вони так квапилися, що навіть не завдали собі клопоту провести тест на алергійні реакції. А мама була вагітна… і вмерла…

— Боже мій!.. — прошепотіла приголомшена Яна.

— Тоді я був дитиною й багато чого забув, — вів далі я. — Але тепер згадав, як незадовго до путчу мама спитала, чи хочу я маленьку сестричку. Я відповів, що так, і вона, поцілувавши мене, сказала, що наступного року сестричка буде… А згодом почався заколот. Востаннє я бачив батька, коли він перевіз мене з мамою в інше місце. Вочевидь, вважав його надійним сховком, але прорахувався. За кілька днів з’явилися люди у військовій формі й забрали нас. Потім була незатишна кімната з купою бридких іграшок і були суворі жінки, які щосили намагалися поводитися зі мною мов турботливі тітоньки. А потім… потім мені сказали, що батько з мамою померли. Далі все як у тумані — лікарня, люди в білих халатах, уколи… Едино я добре запам’ятав молоду лікарку з гарним добрим обличчям. Вона справді була добра, вона годинами зі мною розмовляла, і після цих розмов мені ставало ліпше. Саме вона поступово привчила мене до думки, що мама наклала на себе руки через батькову загибель. Думаю, вона щиро вірила в це. І я повірив… І всі ці роки незаслужено засуджував маму за те, що вона кинула мене!

Яна погладила мене по голові.

— Навіть не знаю, що сказати, Алексе, — розгублено мовила вона. — Все це так… жахливо. Якщо тільки це правда…

— Це правда. — Я встав і поволі пройшовся по кімнаті. — Найстрашніше, що це правда. Я чудово розумію, з якою метою батько дав мені ці документи. І не буду заперечувати, що він, схоже, досяг свого. Але правда залишається правдою, навіть якщо нею маніпулюють у власних інтересах. Тепер я не знаю, на якому світі знаходжуся. З одного боку — батько, який сімнадцять років тому заледве не вкинув Октавію у вир громадянської війни, потім утік, захопив владу на цій провінційній планеті, але явно не має наміру зупинятися на досягнутому й збирає сили для реваншу. А з іншого боку — моя рідна країна, що холоднокровно вбила мою матір… Ні, Яно, не заперечуй. Ті покидьки, що вчинили цей злочин, перебували на службі в держави. А наша ліберальна і справедлива держава не притягла їх до відповідальності, не було ні суду, ні покарання, справу просто-напросто зам’яли. Отже, держава взяла на себе всю відповідальність за цей злочин.

— Держава, але не країна, — зауважила сестра. — Не планета з усім її населенням.

— Саме так! Цього й прагнув батько — щоб я провів чіткий розподіл між країною та державою і зненавидів останню. Щоб сприйняв його точку зору — Октавії потрібна інша влада. Але він дечого не врахував. Для нього демократія — порожній звук, а я ставлюся до неї серйозно. У демократичній країні народ сам обирає собі уряд і несе відповідальність за всі його дії. І якщо обраний народом уряд безкарно вбиває своїх громадян, то в цьому винен увесь народ. Тому я й кажу: мою матір убила моя країна! Тепер я ненавиджу Октавію, в мене більше нема батьківщини…

Яна промовчала.

Приблизно за годину дворецький, містер Еплґейт, запросив нас на вечерю й повідомив новину, яка дуже втішила нас з Яною — через завантаженість справами батько вирішив залишитися на ніч в урядовій резиденції. За словами Еплґейта, це бувало досить часто.

За вечерею нам слугував сам дворецький разом зі старшою дружиною, що працювала в домі кухаркою. Страви були трохи незвичні (як, власне, й усе іншопланетне), але цілком їстивні й навіть смачні. Ми з сестрою добряче зголодніли і їли з неабияким апетитом, щоправда, нас обох відчутно дратувало тріскотіння місіс Еплґейт, котра, до того ж, називала нас не інакше як „містер Шнайдер“ і „міс Шнайдер“.

Зрештою я не витримав і зробив зауваження, що моє прізвище Вільчинський, а Яни — Топалова. На що місіс Еплґейт уперто відповіла:

— Не знаю, сер, які звичаї на вашій планеті, але в нас правила чіткі. Якщо ви діти Його Ексцеленції, то вас звати містер і міс Шнайдер.

Я збагнув, що сперечатися з нею марно. Зрозуміла це і Яна.

— Цікаво, — озвалась вона за кілька хвилин, — як ваш народ мириться з тим, що верховний правитель Ютланда — чужинець, іншопланетник?

— Ваш батько не чужинець, міс Шнайдер, — заперечила місіс Еплґейт. — Він уже давно наш співвітчизник.

— Але ж колись він був для вас чужинцем.

— Що правда, то правда, — не стала заперечувати дружина дворецького. — І спершу, коли Рада Старійшин щойно лише обрала його імператором, знайшлося чимало таких, хто був з цим не згоден.

— І що ж сталося з незгідними? — поцікавився я. — Їх запроторили до концтаборів? Кинули у в’язниці? Замкнули у божевільнях? Чи, може, просто стратили?

І місіс Еплґейт, і її чоловік витріщились на мене як на несповна розуму.

— Ради бога, містере Шнайдер! — сплеснула руками жінка. — Як ви могли про таке подумати! Які концтабори? Які в’язниці, які страти?… Нічого цього не було. Його Ексцеленція нікого не переслідував, він своїми справами довів усьому народові, що Рада Старійшин зробила мудрий вибір. Незгідні просто перестали бути незгідними.

— Невже всі до одного?

— Звісно ж, ні. Незадоволені є завжди. Але наразі їх жалюгідна купка. Вони з тих, хто проти будь-якої влади. На них просто не звертають уваги.

— Ваш батько, містер і міс Шнайдер, — авторитетно заговорив дворецький, що досі зберігав мовчанку, — безумовно, найкращий імператор за всю історію Ютланда. За п’ятнадцять років його врядування наша планета…

Далі ми вечеряли під акомпанемент похвал на батькову адресу. Причому ні містер, ні місіс Еплґейт зовсім не співали йому осанну, в їхніх словах не відчувалося сліпого, бездумного поклоніння, вони просто говорили про нього, як про гарну людину, що зробила багато добрих справ. Я ледве витримав до завершення вечері і, відмовившись від солодкого на десерт, поквапився піти. А точніше — кулею вилетів з їдальні, вибіг сходами на другий поверх і сховався в своєму кабінеті.

Хвилин за п’ять до мене зайшла Яна. Присіла на канапу поруч зі мною й промовила:

— Знаєш, братику, дивна таки річ. Варто було тобі почути щось гарне про адмірала Шнайдера, як ти ще дужче обізлився.

— То ти вже на його боці?

— В жодному разі. Навіть не враховуючи, що колись він улаштував путч, а зараз напевно готує якусь нову авантюру, я маю й суто особисті причини ненавидіти його. Він зробив нещасною мою матір, через нього вона так і не вийшла заміж, і з його вини в мене ніколи не було повноцінної сім’ї. Мало того, тепер він вліз і в моє життя, не спитавши, чи хочу я цього. Відібрав у нас свободу — в мене, в тебе, в наших товаришів… Та заради об’єктивності ми мусимо визнати, що з нього вийшов зовсім непоганий державний діяч.

— Ага, — буркнув я. — Це якщо вірити всьому, що наговорили його слуги.

— А ти б хотів, щоб усе було інакше, так? Ти б відчув таємне задоволення, якби виявилося, що він тримається при владі винятково завдяки масовим репресіям? Ти сердитий саме через те, що він чинить зовсім не так, як мусив би, за твоїми уявленнями, чинити кровожерливий диктатор.

Я не знав, що їй сказати…

Пізно ввечері на флаєрі привели Ліну з усіма її речами. Вона була сама, без Елі.

Яна негайно взяла її в роботу і стала розпитувати про наших товаришів з корабля. Ліна розповіла, що їх розмістили на невеличкому острові в морі. Ні довгих та брудних бараків для ув’язнених, ні огорожі під високою напругою, ні наглядачів із собаками, ні веж з прожекторами й автоматниками там не було. Табір являв собою селище на сотню котеджів з усіма вигодами — за винятком зв’язку із зовнішнім світом. Персонал поводився з членами команди дуже ввічливо, навіть запопадливо — швидше не як з полоненими, а як з прибулими на курорт відпочивальниками.

Утім, на новому місці Ліна облаштуватися не встигла, оскільки невдовзі її з Елі забрали й відвезли назад…

— Елі! — урвав її я. — То де ж вона?

— Повернулася до табору.

— Як? Чому?

Ліна зам’ялася.

— Ну… вона…

— Стривай, — сказала Яна. — Лінусю, золотко, розповідай по порядку. А ти, Алексе, не заважай.

— Нас привезли до Світ-Лейк-Сіті, — продовжувала Ліна. — І з нами зустрівся адмірал Шнайдер, ваш батько.

— Он як! — підвела брови сестра. — Ви з ним розмовляли?

— Так. І досить довго. Від нього ми й дізналися, що ви його діти. Він просив нас оселитися тут, разом з вами. Він сказав, що Сашкові зараз дуже важко, йому потрібна допомога й підтримка близьких людей. — Ліна повернулась і зазирнула мені в очі. — Я бачу, що це справді так.

— Проте Елі не погодилася, — промовила Яна, не питаючи, а констатуючи факт. — Це через те, що Алекс — син адмірала Шнайдера?

— Ні… Тобто так… Вірніше, не так, а… — Ліна замовкла й перевела подих. — Ой, не придумаю, як це правильно пояснити… Ну, коротше, Елі дуже образилася.

— Що я не розповів їй правду про себе?

— Власне, так. Вона… вона сказала, що не потрібна тобі. Що ти не любиш її по-справжньому, що грош ціна вашій дружбі, коли за п’ять років ти так і не довірився їй повністю.

Яна пирхнула:

— Дурне дівчисько! — І з цими словами вийшла з кімнати.

Щойно ми залишились удвох, Ліна присунулася до мене й опинилась у моїх обіймах.

— Не сумуй, Сашко, все владнається. Елі трохи заспокоїться и зрозуміє, що була несправедлива до тебе.

— Сподіваюсь, — пробурмотів я, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат Ліниного волосся. — Дуже сподіваюсь… Гм, дивно, що батько просто не наказав привезти її сюди.

— Я теж здивувалася, — кивнула Ліна. — Адмірал довго вмовляв Елі, навіть благав, але потім здався й сказав, що не стане ні до чого її примушувати. Знаєш, я уявляла його зовсім іншим. А він…

Я швидко затис її рота долонею.

— Мовчи! Ані слова про це. Не говори, що він не такий. І взагалі, облишмо мого батька. Добре? — Я прибрав руку.

— Добре, облишмо, — погодилась вона. — Просто я хочу сказати, що мене ніхто не примушував їхати до тебе. Я сама погодилася, хоча Елі просила повернутися з нею.

— А чому ти відмовилась? Ти ж кохаєш її.

Ліна припала до моїх вуст палким поцілунком.

— Тебе я також кохаю, Сашко. Я люблю вас обох… Я геть заплуталася!

„Я теж заплутався,“ — подумав я. — „Геть в усьому…“

5

Протягом наступних кількох днів батько не дошкуляв нам своєю присутністю. Він днював і ночував в урядовій резиденції, а вдома з’являвся лише на якусь годину, щоб пообідати або повечеряти в нашому товаристві. Та навіть тоді поводився досить тактовно, не намагався присилувати мене і Яну до розмови, а спілкувався здебільшого з Ліною, яка, на відміну від нас із сестрою, була налаштована до нього цілком миролюбно… Та це вже я забігаю трохи вперед.

Ще на другий день опівдні, відчувши себе значно краще (не в останню чергу завдяки Ліні), я вирішив перевірити, наскільки обмежена моя свобода пересування. Вийшовши з будинку на просторе подвір’я, я неквапно наблизився до охоронця біля воріт і вдавано-недбалим тоном попросив його випустити мене. Той без будь-яких заперечень, зі словами: „Прошу, містере Шнайдер“, розчинив переді мною бічну хвіртку.

Я вийшов на широку тиху алею з тінистими каштанами й без поспіху закрокував по тротуару, намагаючись не звертати уваги на людей у цивільному, що вдавали, ніби просто прогулюються, а насправді тримали під пильним наглядом усю довколишню територію. Обабіч алеї тяглися розкішні особняки, які мало в чому поступалися батьковому; вочевидь, тут мешкали дуже важливі персони — члени ютландського уряду та високі військові чини.

Незабаром я помітив, що двоє людей у цивільному ненав’язливо супроводжують мене, а вгорі повільно пливе флаєр — на вигляд найзвичайнісінький, пасажирський. З’ясувавши для себе ситуацію, я повернувся й пішов назад. При моєму наближенні до воріт хвіртка розчинилась, і охоронець пропустив мене у двір.

— Я можу скористатися флаєром? — запитав я.

— Звичайно, містере Шнайдере, — відповів він. — Машина з водієм у вашому повному розпорядженні.

— Я пілот і сам умію літати.

— Ви не маєте місцевих прав, сер, — заперечив охоронець. — Але водій відвезе вас, куди забажаєте… За винятком, зрозуміло, деяких режимних об’єктів.

Як я й побоювався, до таких об’єктів належав і острів, де перебували члени команди нашого корабля, отож зустріч з Елі відкладалася на невизначений термін. Засмучений цією новиною, я повернувся до будинку і запропонував Ліні з Яною разом прогулятися містом.

Ліна радо пристала на мою пропозицію, а сестра відповіла, що сьогодні зранку, коли ми ще ніжилися в ліжку, вона вже побувала на екскурсії.

— Дуже симпатичне місто, — сказала Яна. — Особливо рекомендую набережну Світ-Лейк. Тут зовсім недалеко — вниз по алеї й праворуч… І до речі, Алексе, — додала вона. — Раджу взяти окуляри й одягнутись у щось цивільне, бо ериданського форма привертатиме зайву увагу. До того ж наші з тобою фотки розмістили в усіх новинах, тебе миттю впізнають. Чіплятися ніхто не стане, але витріщатимуться всю дорогу. Я пересвідчилась у цьому на власній шкурі — не надто приємне відчуття.

Я дослухався сестриної поради, одягнув простенькі сині штани й картату сорочку, напнув сонцезахисні окуляри, заодно прихопив кредитну картку, яку ще вчора отримав від дворецького, і разом з Ліною подався на прогулянку. День ми провели досить приємно, пішки блукали велелюдними вулицями та майданами, оглядали тутешні визначні місця, кілька разів перетнули Світ-Лейк-Сіті з одного кінця в інший на громадському транспорті, пообідали в затишному ресторанчику на набережній озера. Всюди за нами ходила охорона, але то були гарно вишколені чоловіки та жінки, що добре знали свою справу, тому їхня присутність не впадала у вічі, і невдовзі навіть ми перестали їх помічати.

Під час прогулянки я уважно придивлявся до людей, стежив за їхньою поведінкою, намагався відчути атмосферу, що панувала в суспільстві. Сам не знаю, що я розраховував знайти; можливо, якісь ознаки зацькованості, пригніченості, страху… Але нічого схожого не було. Люди були звичайними людьми, зі своїми клопотами, радощами й печалями. Вони трималися вільно й розкуто, дивились на світ відкрито й безбоязно. Не здригалися від звуків поліційної сирени, не сахались, коли на їхньому шляху зустрічалися військові. І взагалі, все, що я бачив, ніяк не відповідало моїм уявленням про диктатуру…

Ближче до вечора Ліна сказала мені:

— Сашко, а ти помітив одну дивину в тутешніх мешканців?

— Що жінок більше, ніж чоловіків? — спробував угадати я. — Так це ніяка не дивина. На Ютланді існує полігамія, і відповідно плануються сім’ї. На одного хлопчика народжується в середньому по дві дівчинки.

— Та ні, це мені зрозуміло. Я про іншу дивину.

— Про яку?

— Ми гуляємо містом уже п’ять годин, а ще не зустріли жодної гладкої людини.

Я знизав плечима.

— Правду кажучи, не звертав уваги.

— А от я звернула. Іноді трапляються пухкенькі жіночки й дебелі чоловіки — але в міру. Ні разу не помітила справжнього товстуна або товстухи.

— Можливо, на цій планеті огрядність вважається за потворність, — припустив я. — Тому всі ютландці стежать за своєю вагою.

— Це не пояснення, — заперечила Ліна. — На Октавії я не знала жодної гладкої жінки, яка б не хотіла схуднути. Вони, бідолашні, й на дієтах сидять, і лікуються, й спортом займаються, але не всім це допомагає. Особливості обміну речовин і таке інше. Для вас, чоловіків, огрядність не така страшна, але для нас, жінок, це справжня трагедія.

— Щодо себе можеш не хвилюватися, — усміхнувся я, обійнявши її за тонку талію. — Кому-кому, а тобі погладшати не загрожує.

— Це зараз не загрожує. Але з роками… — Ми якраз проходили повз аптеку, і Ліна зупинилася. — Зайдемо на хвильку?

— Як хочеш, — з зітханням погодився я.

Під час прогулянки ми раз по раз з Ліниної ініціативи заходили „на хвильку“ в різні крамниці, і при кожному відвідуванні вона просила мене щось купити. Її сумочка була вже пхом напхана всіляким дрібничками, а речі більшого розміру (серед яких було два косметичні набори, кілька гарних і до біса дорогих суконь та з десяток комплектів звабливої білизни) я просив надіслати нам додому через службу доставки. Після цього ми швиденько зникали, перш ніж до продавців доходило, чию адресу я їм вказав.

Відвідувачів у аптеці було небагато, і всі вони поралися біля автоматів, що видавали ліки за рецептами. А ми з Ліною пройшли в консультативний відділ, де перебував один лише літній аптекар, увесь до наших послуг.

— Добридень, сер, — звернулася до нього Ліна анґлійською, старанно копіюючи місцеву вимову. — Що ви можете порекомендувати для схуднення?

Аптекар зміряв її тендітну струнку постать оцінливим поглядом.

— У вашому випадку, місс, вистачить просто не зловживати солодощами, — відповів він з усмішкою. — Якщо зір не зраджує мене, то ви не маєте ані грама зайвої ваги.

— Це для однієї моєї знайомої, — зробила уточнення Ліна. — Вона схильна до повноти.

— З фізіологічних причин, чи від надмірного вживання їжі?

— Швидше друге.

— Тоді б їй ідеально підійшов стимулятор сили волі, — пожартував аптекар. — Але наразі таких ліків у наявності немає, тому доведеться обмежитись ендокринолом… — Тут він пильніше придивився до нас обох, надто ж до мене. Та якщо й упізнав, нічим цього не виказав. — Ага, то ви ериданці! З новеньких. Ясно, ясно… Вашій знайомій, міс, потрібен ендокринол, суміш номер п’ять, що регулює засвоєння жирів та вуглеводів. Але спершу їй слід проконсультуватись у лікаря — він підбере потрібні дози і, можливо, призначить комплексне лікування. Хоча „Ендокринол-5“ ви можете придбати й зараз, він відпускається без рецепта. Вам у капсулах чи в ін’єкційних ампулах?

— У капсулах, будь ласка.

— По пів міліграма чи по чверть?

— Е-е… Гадаю, вам видніше.

— У такому разі, п’ятдесят капсул по нуль двадцять п’ять.

Поки аптекар особисто замовляв на консолі автомата ліки, я дещо пригадав. Ще під час навчання в коледжі мені на очі трапилася стаття про ендокринол, яка справила на мене велике враження. Цей препарат з’явився порівняно недавно, але вже викликав справжній фурор у медицині. Не маючи жодних побічних ефектів, він безпосередньо впливав на залози внутрішньої секреції — при простому вживанні нормалізував їхні функції, а в поєднанні з іншими ліками дозволяв тонко регулювати роботу тих або інших залоз. Завдяки таким властивостям, ендокринол виявився панацеєю від цілої низки хвороб, пов’язаних з порушенням обміну речовин, зокрема — від ожиріння. Втім, це була не найсерйозніша недуга, що лікувалася з його допомогою. Ще були різні види діабету, деякі форми дистрофії, нефролітіаз, карликова хвороба, гіпотеріоз, порушення функцій статевих залоз та багато іншого. Також ендокринол вважався вельми перспективним у геріатричній практиці. Проблема полягала в тому, що цей препарат вироблявся лише однією лабораторією на планеті Вавілон, у порівняно невеликій кількості, і кошував астрономічно дорого. Тому я дуже здивувався, що він є на Ютланді, а ще мене охопило хвилювання — чи витримає моя кредитка заправлену за нього ціну?

— Ось. — Аптекар поклав на прилавок упаковку. — З вас одинадцять доларів і п’ятнадцять центів, міс. Оскільки ви новоприбулі гості нашої планети, консультація безкоштовна.

У мене ледве щелепа не відвисла від подиву. За час прогулянки я мав можливість оцінити купівельну спроможність ютландської валюти, вона навряд чи була дорожча за ериданську марку, тому я чекав, що мова піде про тисячі, а то й десятки тисяч доларів. Названа аптекарем сума була до смішного мізерна, і я, трохи оговтавшись, запідозрив, що нас тут просто розігрують. От тільки незрозуміло, з якою метою…

Тим часом Ліна взяла в мене кредитку й розрахувалася за ендокринол. Аптекар почав був повторювати свої настанови стосовно того, що бажано порадитися з лікарем, але тут я урвав його:

— Перепрошую.

— Так, сер.

— Маю одне питання з приводу ціни. На інших планетах ендокринол дуже дорогий препарат, а у вас він дешевший за аспірин. Чому так?

— Бо це наш, місцевий продукт. Його виробляють лише на Ютланді. Ми використовуємо ендокринол уже понад триста років. На відміну від інших планет, у нас він доступний кожному.

Коли ми вийшли з аптеки, я все ще перетравлював почуте. Ліна на ходу читала інструкцію до ендокринолу і вражено хитала головою.

— Якщо все тут написане правда, то на торгівлі цими пігулками можна заробляти мільйони… Та де там — мільярди!

Я коротко розсміявся:

— Які мільйони, дитинко, які мільярди! Трильйони. Десятки, сотні трильйонів!

Тепер я знав, звідки батько бере кошти на підготовку нового заколоту на Октавії.

6

На восьмий день, коли я повернувся після ранкової прогулянки містом, Ліна сказала мені:

— Щойно дзвонила Елі. Її й решту наших уже випустили з табору. Тепер вони мешкають тут, у Світ-Лейк-Сіті. І… — Вона опустила очі. — Елі просить, щоб я переїхала до неї.

— І що ти вирішила?

Ліна пригорнулася до мене.

— Я не хочу йти від тебе, Сашко…

— То не йди.

— Тоді Елі образиться на мене. А цього я теж не хочу. Їй зараз дуже самотньо, але вона відмовляється переселитись до нас. Вона така вперта!

— Отже, ти житимеш з нею? — запитав я.

— Ні. Спробую переконати її. А як не вийде, то десь за тиждень повернуся до тебе.

— Щоб згодом знову повернутись до Елі?

Замість відповіді Ліна поцілувала мене й побігла збирати речі.

А Яна, що була присутня при нашій розмові, скрушно похитала головою:

— Ну й уклепався ти, братику. По самі вуха… Хоча тепер я беру назад свої слова.

— Які?

— З приводу того, що ви з Елі можете бути лише друзями. Схоже, вона любить тебе не тільки як друга, а й як чоловіка.

— Чому ти так вирішила?

— Через її впертість, — пояснила сестра. — Якби ти був для неї просто другом, вона б давно пробачила тобі, що ти не розповів їй правду про свого батька. Друзі, навіть найближчі, мають право на особисті таємниці. А коханці — ні. Вона ж поводиться так, наче ти її хлопець.

— І що порадиш?

— Тобі слід відверто поговорити з нею. Але не квапся — зараз нічого не вийде. Елі зголодніла за Ліною і слухати тебе не стане.

А проте, ми втрьох подалися на північно-східну околицю Світ-Лейк-Сіті, де у висотному багатоквартирному будинку міська влада надала житло всім льотчикам з „Маріани“, зокрема й Елі. Офіційно вони перебували в статусі „почесних гостей“, всі їхні витрати оплачував планетарний уряд. Інших членів екіпажу було розселено в різних районах міста, залежно від того, де їм знайшли роботу.

По прибутті Яна передовсім вирішила відвідати Ганса Вебера. Вона кликала мене з собою, але я відмовився і разом з Ліною піднявся кількома поверхами вище, де була Еліна квартира.

На жаль, передбачення сестри здійснилося на всі сто відсотків — Елі не захотіла зі мною розмовляти, навіть не відповіла на привітання. Пропустивши до себе Ліну, вона просто захряцнула перед моїм носом двері, вимкнувши інтерком. А гупати кулаками (та й навіть ногами) не мало сенсу — все одно матеріал дверей та стін був звуконепроникний.

Я все ще стояв у вестибюлі, відчуваючи себе цілковитим дурнем, коли на поверх під’їхав один з ліфтів, і з кабіни вийшов капітан Павлов. Він мав значно кращий вигляд, аніж того дня, коли я бачив його востаннє.

— Добридень, Александре, — привітався він. — Увечері я збирався відвідати тебе та Яну. А ти до Елісон Тернер?

— Ну, в певному сенсі…

— Гаразд, тоді я зайду з тобою. Не заперечуєш? Довго я вам не набридатиму, лише подивлюсь, як вона влаштувалася. Саме зараз я обходжу всіх наших хлопців і дівчат.

— Боюсь, не вийде, сер, — відповів я. — Вона вимкнула інтерком.

— Ага, ясно… — Було видно, що Павлов зрозумів навіть більше, ніж я сказав. — Що ж, це зачекає. Випити не бажаєш?

— Якщо кави, то не відмовлюся.

— Тоді їдьмо на дах. Там є гарна кав’ярня з відкритим літнім майданчиком.

Ми ввійшли до ліфта й капітан натиснув кнопку горішнього поверху. Відтак повернувся до мене й запитав:

— Як твої справи, Александре?

— Так собі. Не дуже, — чесно зізнався я.

— Розумію, — кивнув він. — А що Яна?

— Їй трохи легше. Вона… — Я помовчав, добираючи потрібні слова. — Для неї батько завжди був чужий, вона ненавиділа його з чотирнадцяти років, відколи дізналася, що він її батько. А я… ну…

— А ти завжди любив його, — підхопив Павлов. — І дитиною, і згодом, коли вважав його загиблим. А тепер він воскрес, і ти розгублений, не знаєш, як до нього ставитися. Те, що ти прощав йому мертвому, не можеш вибачити живому.

Я був украй вражений тим, як тонко Павлов відчув мій стан і зумів висловити все, що мене мучило, кількома короткими фразами.

Піднявшись на дах, ми пройшли до кав’ярні, взяли по чашці кави і влаштувалися за вільним столиком біля бордюра. Павлов запалив сигарету й обвів поглядом мальовничий краєвид міської околиці, що підступала до самого лісу.

— Приємна планета, — промовив він. — Куди гарніша за нашу Октавію.

— Та все одно для нас вона в’язниця, — зауважив я. — Ви ж спілкувалися з усією командою? Як налаштовані люди?

— По-різному. Одні майже змирилися з перспективою тривалого полону, інші миритися не бажають.

— Проте їх усіх звільнили?

— Атож, звільнили. Та й власне, що може вдіяти купка людей проти трьохсотмільйонного населення планети? Єдині, хто становить потенційну загрозу, це наші льотчики. Теоретично вони можуть захопити один з кораблів — та тільки теоретично. А на практиці це нездійсненно. Більша частина ютландського флоту базується в космосі, а ті кораблі, що знаходяться на планеті, перебувають під пильною охороною. До того ж, майже всі вони з демонтованими вакуумними емітерами і належать до Угруповання Планетарної Оборони. До інших зірок на них не доберешся.

— Гм-м… Я так розумію, що це попередження?

Павлов ствердно кивнув:

— Ти правильно розумієш. Таке попередження я роблю всім нашим пілотам. Ви гарячі голови і можете втрапити у велику халепу. Та найбільша прикрість для тебе, Александре, і для Яни полягає в тому, що коли вас упіймають при спробі викрасти корабель, то ви просто повернетеся до батькового дому. А от усіх інших, хто буде з вами, надовго запроторять до в’язниці.

— Це несправедливо!

— Авжеж несправедливо, — погодився Павлов. — Але таке життя.

Якийсь час ми мовчали.

— Сер, — нарешті озвався я. — Допоможіть мені де в чому розібратися.

— А саме?

— На цій планеті диктатура, а мій батько диктатор?

— Так. За всіма ознаками, на Ютланді диктатура. Навіть уточню — фашистська диктатура. І твій батько справді диктатор.

— Тоді чому… — У мене на язиці вертілося безліч „чому“, і я ніяк не міг обрати, з чого почати.

— Чому вулицями не ходять озброєні патрулі, — допоміг мені Павлов. — Чому немає комендантської години. Чому поліцейські не забивають порушників громадського порядку до напівсмерті, а просто штрафують або взагалі обмежуються усним попередженням. Чому люди не бояться розповідати політичні анекдоти. Чому по телебаченню і в мережевих ЗМІ нерідко можна зустріти гостру критику на адресу уряду. І, нарешті, чому при всьому вищезазначеному на Ютланді не існує організованої опозиції. Б’юсь об заклад, ти шукав, ретельно шукав бодай найменшого натяку на існування концентраційних таборів чи інших карних закладів для супротивників існуючого режиму. В інформаційному суспільстві — а тут таки інформаційне суспільство — подібні речі приховати неможливо. Проте ти нічого не знайшов. Адже так?

— Так, сер, — підтвердив я. — І це збиває мене з пантелику.

— Річ у тім, Александре, — став пояснювати Павлов, — що в своїх дослідженнях ти припустився двох помилок. По-перше, не врахував специфіки тутешнього суспільства, не ознайомився з історією та традиціями Ютланда. По-друге, ти сплутав фашизм з нацизмом і комунізмом. Дві останні доктрини державного устрою справді потребують постійних репресій, оскільки вони наскрізь тоталітарні, передбачають абсолютне підпорядкування індивіда суспільству, нав’язування всім громадянам єдиної ідеології. У цьому відношенні фашизм помірніший і практичніший. До масового насильства він схильний вдаватися лише на етапі утвердження влади і в процесі переходу лідерства від однієї групи до іншої — та й то не завжди. Фашизм, який міцно утвердився в усіх сферах громадського життя, породжує корпоративну державу, чия репресивна машина працює на мінімальних обертах, а то й узагалі бездіє. Суспільству корпоративного типу не властива опозція як соціальна інституція, воно придушує її в самому зародку — але не шляхом відторгнення дисидентів, а через включення їх у свою систему. Тобі це може видатися дивним, але на Ютланді багато таких людей працюють у правоохоронних органах — від поліцейських до суддів; як правило, з них виходять справедливі й непідкупні служителі закону. Маю зізнатися, що в молодості я був палким прихильником корпоративної держави. Власне, й зараз не бачу в ній нічого поганого… крім одного — шляху її побудови. Ґенерал-президент Чанґ уже занапастив на Тянь-Ґо, за різними підрахунками, від сорока до шістдесяти мільйонів своїх співвітчизників, але до перетворення його фашистського режиму на корпоративну державу ще дуже далеко. Можна не сумніватися, що якби сімнадцять років тому наш путч переміг, на Октавії й досі тривали б репресії. А що ж до Ютланда, то корпоративна держава виникла тут задовго до появи твого батька. Як матимеш час, переглянь матеріали з історії планети, особливо про перше сторіччя існування колонії, коли початкова теократія Ради Старійшин під тиском атеїзму й агностицизму, що набували в народі дедалі більшого поширення, поступово еволюціонувала в позбавлений будь-якого реліґійного забарвлення авторитарний режим на чолі з імператором, а общинний лад життя мормонів став підґрунтям для формування світського суспільства корпоративного типу. Адмірал Шнайдер зі своїми переконаннями й харизмою лідера ідеально підходив для цієї планети; а політична система Ютланда, своєю чергою, виявилася тим ідеалом, до якого завжди прагнув твій батько. Тому він так легко й безкровно утвердився при владі. Саме утвердився — бо дуже легко захопити владу над планетою, що втратила космічні технології; для цього вистачить і такого вагомого арґументу, як бойовий крейсер на орбіті. Інша річ — утримати здобуту владу. Адмірал з цим упорався блискуче. — Павлов зробив паузу й пильно подивився мені в очі. — Сподіваюсь, ця невелика лекція допомогла тобі розібратись у ситуації. Безперечно, твій батько — диктатор. Але не кривавий диктатор.

— Він готує новий заколот на Октавії, — сказав я. — Та ще й за участі Ютланда — а це вже міжпланетна війна. До того ж він викрадає кораблі — а це вже піратство.

— Ну, передовсім, „кораблі“ слід замінити на „корабель“. Викрадення „Маріани“ було єдиним у своєму роді військово-політичним актом. Хитрющий лис, як підступно він це влаштував! — У голосі Павлова виразно вчувалася злість. — Твоєму батькові немає потреби викрадати кораблі, він їх просто купує. Грошей у нього достобіса.

— Знаю, — кивнув я. — Ендокринол. І це ще один момент, який мене дивує. Ютланд, м’яко кажучи, не дуже розвинена планета, а проте тільки тут уміють синтезувати цей препарат. Я Ще на Октавії читав, що всі спроби фармацевтичних компаній повторити його формулу завершувалися фіаско. Один лише концерн „Байєр“ витратив на дослідження понад тридцять мільярдів — і просто викинув ці гроші на вітер.

Капітан гмикнув.

— Виявляється, головного ти не знаєш. Насправді ендокринол не синтезують, а добувають. Він міститься в місцевій рослині з хитромудрою науковою назвою, яку я не запам’ятав, але зазвичай її називають просто вуховертом — за специфічною формою листя.

— Ага, тепер зрозуміло, — кивнув я. — Це слово мені зустрічалося в новинах. Здається, мовилося про цьогорічний урожай вуховерту. Я вирішив, що йдеться про якусь сільськогосподарську культуру, і навіть не подумав пов’язати її з ендокринолом.

— А зв’язок тут безпосередній. Вуховерт — стратеґічний продукт Ютланда, запорука його стрімкого економічного й технологічного зростання. На місцевих переробних заводах з вуховертової сировини видобувають ендокринол, потім його таємно перевозять на Вавілон, а там через низку підставних фірм він потрапляє в лабораторію „Ю. Л. Кемікел“, де його начебто синтезують, а насправді лише піддають додатковому очищенню. А на вторговані гроші — знов-таки, через підставні фірми, — уряд твого батька купує кораблі, високотехнологічне обладнання і багато іншого, чого потребує планета.

— Вірніше, — похмуро уточнив я, — чого потребує батько для нового путчу.

— Е, ні, все не так просто. Твого батька можна назвати ким завгодно, але не безпринципним владолюбцем. Я б навіть назвав його альтруїстом… якби не методи, до яких він ладен був удатися, щоб „ощасливити“ Октавію. Як імператор Ютланда, адмірал Шнайдер насамперед дбає про інтереси своєї нової країни. Так він мені сказав, і я йому вірю. Попервах його співробітництво з колишніми колеґами по путчу мало суто бізнесовий характер — вони організували на Вавілоні необхідну інфраструктуру для збуту ендокринолу, а він платив їм за це солідні комісійні. На той час така секретність була продиктована лише економічними міркуваннями: твій батько прагнув чимшвидше повернути Ютланд у космічну еру — а для цього необхідно було вкласти в планету величезні кошти, які ніхто задарма не дав би. Торгівля ендокринолом дозволяла залучити ці кошти — але за умови збереження монополії на його виробництво.

— Ясно, — сказав я. — Адже монополія дозволяє гранично накручувати ціни й отримувати надприбутки. А оскільки на Ютланді всім відомо, з чого виробляють ендокринол, то звідси випливає логічний висновок — треба тримати в таємниці саме існування планети.

— Атож. Лише наївна людина могла розраховувати, що навіть за найжорсткішого контролю вдасться запобігти вивезенню з Ютланда насіння й розсади вуховерту. А твій батько аж ніяк не наївний. Він розраховував за три-чотири роки накопичити у вавілонських банках достатньо грошей для подальших інвестицій в економіку країни, після чого зняти завісу секретності й уже цілком леґально вторгувати ще певну кількість трильйонів, поки решта планет займатимуться культивуванням власних вуховертових плантацій.

— Гаразд, — промовив я, — приймається. Проте зазначу, що минуло не три-чотири роки, а п’ятнадцять… Ну, нехай менше. Адже спершу слід було налагодити збут, та й медики не відразу прийняли ендокринол, а попервах ставились до нього з упередженням. Припустімо, маховик надприбутків розкрутився на повну силу років десять тому.

— Одинадцять, — уточнив Павлов. — І все було б добре, якби не виявилася одна вкрай неприємна обставина. Пробні посіви вуховерту на інших планетах засвідчили, що він належить до групи так званих інфантильних рослин. Це означає, що… А втім, кому я пояснюю. У тебе ж супутна спеціальність біологія.

Я мовчки кивнув, обдумуючи щойно почуте. Інфантилізм деяких видів флори досі залишався загадкою для науки. З якоїсь нез’ясованої причини рослини-інфанти не приживалися в чужих світах. І проблема була не в кліматі, не в складі ґрунту й повітря, не в спектрі сонячного випромінювання — всі ці фактори враховувались і відтворювались у лабораторних умовах. Але інфанти гинули попри всі намагання біологів. Звідси й виникла їхня назва — мов малі діти, вони вперто не бажали розлучатися з материнською планетою. І що характерно — в космічних оранжереях, що перебували в межах їхньої рідної системи, такі рослини почувалися чудово. Та варто було віддалити їх на сотню-другу астрономічних одиниць (не кажучи вже про світлові роки), як вони без жодних об’єктивних на те причин починали в’янути. З цього приводу деякі науковці впадали в містику й пропонували фантастичні теорії про якийсь особливий емпатичний зв’язок інфантів з рідною біосферою…

— Отже, — спроквола проказав я, — для збереження монополії на ендокринол не треба тримати в таємниці його походження. Ця монополія є природною — аж поки біохіміки не навчаться штучно синтезувати препарат.

— Висновок правильний, але не найсуттєвіший. Куди важливіше — і страшніше! — те, що природна монополія Ютланда на ендокринол робить цю планету дуже ласим шматком. Таким ласим, що знайдеться чимало охочих встановити над нею контроль. Згадай-но, Александре, скільки війн точилося в минулому за володіння планетами з багатими покладами корисних копалин. І скільки конфліктів жевріє й зараз. Причому досі йшлося не про якусь унікальну сировину, а лише про легкість видобування й транспортування. А от ендокринолу немає ніде, крім Ютланда. Ти уявляєш, що почне діятися, коли таємниця розкриється?

Я приголомшено труснув головою.

— Це важко навіть уявити. Я взагалі дивуюсь, як досі ніхто не пронюхав про Ютланд. Компанії, зацікавлені в ендокринолі, мають у своєму розпорядженні колосальні ресурси, вони напевно провели не одне розслідування за участю найкращих фахівців.

— Схема поставок складна й заплутана, а на Вавілоні з його чудернацькими законами дуже просто сховати кінці у воду. До того ж про місцезнаходження Ютланда в усьому зовнішньому світі знают лише четверо людей — це Фаулер і ще троє адміралів з вищого командування Ериданських Збройних Сил. Навіть заколотники на нашому кораблі не мали уявлення, куди летять (їм лише сказали, що до живого й здорового адмірала Шнайдера), поки я сам, уже після занурення в інсайд, не повідомив про мету нашої подорожі.

— І все ж таку таємницю не можна зберігати до нескінченності, — зауважив я. — Рано чи пізно все відкриється.

— Певна річ, — погодився Павлов. — І тоді для цієї планети та її мешканців настане Судний День. Тому твій батько витрачав і продовжує витрачати значну частину прибутків від торгівлі ендокринолом на кораблі й озброєння, а паралельно з цим в авральному порядку створює на Ютланді потужний військово-промисловий комплекс.

— І готує новий путч на Октавії, — додав я. — Навіщо?

— Якраз до цього ми й підходимо. Техніка технікою, але не можна не враховувати людського фактору. Кораблі та озброєння можна купити. За належної організації справи, їх можна купувати у великих кількостях, зберігаючи при тому свою анонімність. А от далі виникає питання: з кого комплектувати екіпажі придбаних кораблів? З технічним і обслуговуючим персоналом ще можна дати раду — існує чимало цілком земних професій, що вимагають схожих навичок, тож довго перевчати не треба. А от пілоти та командири — це величезна проблема. На Ютланді їх катастрофічно не вистачає, потрібно ще як мінімум років десять, щоб підготувати достатню кількість кваліфікованих кадрів для військового флоту. На відміну від кораблів, людей купити не можна. Тобто, звичайно, можна — але то будуть найманці, позбавлені почуття патріотизму, ладні будь-якої миті перекинутися на бік ворога. З найманцями твій батько вирішив не мати справи — на мій погляд, цілком виправдано. Щоправда, тут мешкає кілька тисяч ериданців, проте називати їх найманцями було б неправильно. Здебільшого це учасники заколоту сімнадцятирічної давнини, яких після тих подій звільнили з лав Збройних Сил, а дехто навіть відсидів термін у в’язниці. Потім вони разом з родинами еміґрували з Октавії і таємно були доправлені на Ютланд. Всі кандидатури особисто розглядав адмірал Шнайдер, це цілковито віддані йому люди, а що важливіше — високопрофесійні офіцери, які зараз складають кістяк ютландського флоту. До речі, Ютланд має досить пристойний військовий флот. Ми не виявили його при нашій появі в системі, оскільки „Маріану“ вже чекали і, щоб не насторожити нас, частину кораблів сконцентрували в околицях планети, під прикриттям Аруни, а решту відправили в глибокий космос.

— Але ж путч, путч, — нетерпляче мовив я.

— Так ось тобі й мотив для путчу. Брак особового складу флоту, його недостатня обороноздатність. Звідси висновок — планета потребує сильного й надійного союзника. Правильний висновок, не заперечую. Але далі твій батько пішов протореною стежкою своїх політичних поглядів. Демократичним режимам він не довіряє, вважаючи їх наскрізь корумпованими й продажними. Якоюсь мірою я з ним згоден. Проте ще менше він вірить у добрі наміри своїх колеґ-диктаторів — і тут я цілком на його боці. В результаті адмірал бачить єдиний вихід — підтримати своїх колишніх соратників, а нині бізнесових партнерів, у їхньому прагненні захопити на Октавії владу. Таким чином він розраховує здобути надійного союзника.

— Але ви з ним не згодні?

— Категорично. По-перше, новий путч, як і попередній, приречений на поразку, в цьому я не сумніваюсь. А по-друге, навіть якщо станеться неймовірне і заколотники прийдуть до влади, то вони так глибоко загрузнуть у внутрішніх проблемах, що їм буде не до захисту Ютланда. Позавчора ввечері ми з адміралом сперечались аж захрипли, проте кожен залишився при своїй думці.

— А у вас є альтернатива? — з надією запитав я.

— Вона напрошується сама собою. Не найкраща, звичайно… Хоча, це ще як подивитися.

— Земля? — припустив я.

— Якщо маєш на увазі земний уряд, то ні. Але моя пропозиція справді пов’язана з Землею. Це єдина сила, здатна забезпечити Ютланду мирне існування. З будь-яким іншим союзником, навіть найвірнішим і найнадійнішим, планета приречена перебувати під постійною загрозою війни. Та, на жаль, Земля — союзна держава. Рішення з питань зовнішньої політики там приймається шляхом узгодження позицій усіх суб’єктів Конфедерації, а це дуже тривала процедура. Поки йтимуть переговори, майже напевно станеться витік інформації, і всі дізнаються про походження ендокринолу. Коли ж навколо Ютланда виникне конфліктна ситуація, земляни не квапитимуться зі своїм втручанням, а вирішать дочекатися, чим усе закінчиться. Інша річ — і в цьому полягає моя ідея — запропонувати найбільшим фармацевтичним компаніям Землі концесію на виробництво ендокринолу. Не сумніваюсь, що вони без найменших зволікань ухопляться за цю пропозицію. Тоді й у земного уряду розв’яжуться руки — безпека Ютланда з питання міжнародних відносин перейде у площину захисту економічних інтересів. А тут земляни діють швидко й рішуче. Гадаю, їм навіть не знадобиться надсилати сюди війська. Сам факт укладення угоди про концесію убезпечить Ютланд від можливої аґресії. Ніхто не ризикне виступити проти Землі.

— Непогана ідея, — зауважив я. — Проте я певен, що батько сприйняв її в багнети. Навіть спробую вгадати що він сказав: „Не дозволю продавати планету плутократам!“

Павлов мимохіть посміхнувся:

— Майже вгадав. Правда, замість „плутократів“ він вжив вираз „акули капіталізму“, але це деталі. Виявляється, ти пам’ятаєш свого батька краще, ніж я думав. — Капітан відсунув убік порожню чашку. — Ну що, Александре, підемо навідаємось до наших? Повір, вони не тримають на тебе зла через те, що ти син Бруно Шнайдера.

Я вже збирався погодитись, але дещо пригадав.

— Стривайте, сер. Я хотів би з’ясувати ще один момент. Ви сказали, що „Маріана“ — єдиний викрадений корабель. Це, часом, не через мене? Ну, в тому сенсі, щоб привезти мене сюди.

— Щодо цього не переймайся, — заспокоїв мене Павлов. — Корабель планували викрасти ще до твоєї появи, а ти просто дуже доречно підвернувся Фаулерові, тому він вирішив не втрачати слушної нагоди. За інших обставин тебе довелося б силоміць доправляти на Ютланд через одну з перевалочних баз. А стосовно „Маріани“, то її викрали винятково через мене.

— Як це?

— Хитрий задум адмірала Шнайдера. Він хотів відрізати мені шлях до відступу — і досяг цього. Тепер, пам’ятаючи моє минуле, на Октавії не повірять, що я непричетний до викрадення. Навіть серед команди „Маріани“ багато хто впевнений, що група Алавеса діяла з моєї згоди. Хай там чим закінчиться вся ця історія, одне я знаю точно: назад в Астроекспедицію мене не візьмуть.

„Мене також,“ — подумав я. — „І Яну…“

— Зрозуміло. Тепер ви в пастці — або працювати на мого батька, або взагалі лишитися без роботи. А він знав, що ви змінили свої переконання?

— Так, знав. Але сказав, що мої політичні погляди його не цікавлять. Йому потрібен мій, гм, професіоналізм… Як він висловився, „високий професіоналізм і глибоке стратеґічне мислення“. — Вперше я побачив Павлова зніяковілим. — Ти, мабуть, знаєш, що твій батько особисто очолює Ґенеральний Штаб Збройних Сил Ютланда. Так от, він хоче, щоб я став його правою рукою — начальником космічних операцій. Тобто, головнокомандувачем усіх Військово-Космічних Силх — і Зоряного Флоту, і Угруповання Планетарної Оборони, і Корпусу Космічної Піхоти, і Космічної Ґвардії.

— Ого! — вражено промовив я.

Хоча, якщо подумати, це була не така вже й дивина. Я неодноразово чув від різних людей, що капітан Павлов уже давно заслужив адміральські погони, причому далеко не з однією зіркою. А ще казали, що під час служби у військовому флоті він подавав великі надії і, якби не участь у путчі, зараз міг би займати одну з найвищих командних посад в Ериданських ВКС…

— І що ви відповіли? — запитав я трохи згодом.

— Спочатку категоричне „ні“. Але адмірал продовжував наполягати, і… Словом, учора я сказав, що погоджусь, але за однієї умови: він раз і назавжди відмовиться від планів державного перевороту на Октавії. Я не маю наміру брати участі, ні прямим, ні опосередкованим чином, у цій бездарній, безперспективній і кривавій авантюрі.

— А що батько?

— Він до цього не готовий. Йому миліше влаштувати бійню, аніж укласти мирну і взаємовигідну домосленість з „акулами капіталізму“. Проте я не збираюсь поступатися. Поки він носиться зі своїми безглуздими путчиськими задумами, я поза грою. Не дозволю йому використовувати мене.

Після деяких вагань я сказав:

— А проте, він уже вас використав. І то дуже конкретно.

— Як? Коли?

— Та оце зараз, — пояснив я, — в розмові зі мною. Я все дивувався, чому батько не нав’язується до мене з поясненнями, не намагається виправдатись, розповісти про мотиви своїх учинків. А він чудово розумів, що кожне його слово я сприйматиму з осторогою, піддаватиму сумніву будь-яке його твердження. Тому просто чекав, поки ми з вами зустрінемось і поговоримо. Він знав, що я довіряю вам і ціную вашу думку. А також знав, що ви будете зі мною відвертими і чесно відповісте на всі мої запитання. Нічого більше йому й не треба.

Павлов досадливо поморщився.

— От чорт!.. Це дуже схоже на правду, мене справді використали. Втім, якби адмірал прямо попросив поговорити з тобою, я б не відмовився.

— Але тоді б ви чесно попередили мене, що чините так на його прохання. А це змусило б мене засумніватись у вашій відвертості й неупередженості.

Капітан тихо зітхнув:

— Маєш рацію, Александре. Твій батько — хитра бестія.

7

Не можна сказати, що після розмови з Павловим моє ставлення до батька кардинально змінилося. Але ворожість почала потроху згасати, я став терплячішим і терпимішим до нього. Якщо раніше я звинувачував його геть в усьому без розбору, то тепер мої претензії набули конкретних обрисів і зводилися до трьох пунктів. По-перше, він був організатором фашистського заколоту на Октавії сімнадцять з половиною років тому. По-друге, він готував новий путч. По-третє, за його наказом було викрадено фреґат „Маріана“.

І якщо перший пункт можна було умовно викреслити за терміном давності, то другий і третій залишались актуальними. З них випливали наслідки, один з яких був для мене особливо болючим. Незалежно від того, чим завершиться історія, в яку ми вклепалися не з власної волі, я, подібно до Павлова, не міг навіть мріяти про повернення в Ериданську Астроекспедицію. Моя кар’єра, що так блискуче розпочалася, зазнала повного фіаско.

Безперечно, батько розумів, що мене мучить. Проте не квапився порушувати цю тему; можливо, хотів, щоб я сам звернувся до нього, а може, просто чекав, поки я визрію для такої розмови. І тільки наприкінці п’ятого тижня, коли наші розмови за обіднім столом уже не нагадували словесні дуелі, коли я перестав наїжачуватися при одному лише його зверненні до мене, він запитав:

— Скажи-но, Алексе, чого тобі бракує на Ютланді? Що було на Октавії такого, чого ти не маєш у нас?

Першим моїм пориванням було сказати, що бракує свободи. Але тут я покривив би душею — попри те, що на Ютланді була диктатура, мою особисту свободу ніхто не обмежував. Я міг спілкуватися з ким завгодно; міг бувати де завгодно; міг робити що завгодно. Міг навіть спробувати викрасти зоряний корабель — утім, без надії на успіх. Становище імператорського сина надавало мені широкі привілеї.

Наступне, що спало мені на думку, це дошкулити батькові, заявивши, що мені бракує цивілізації. Але й це було б неправдою. За п’ятнадцять років, не в останню чаргу завдяки ендокринолу, Ютланд з відсталої планети перетворився просто на провінційну. Він поступався іншим світам переважно у сфері передових, науковомістких технологій, що мало позначалося на побутовому рівні. Навіть не можна було стверджувати, що планета культурно ізольована від решти цивілізації. Фільми, книжки, музика, ігри, всі більш-менш помітні новинки з контенту інших планетарних інформаційних мереж з’являлися на Ютланді лише з кількамісячним запізненням і ставали доступними всім тутешнім мешканцям. При цьому формально порушувались авторські права, але спеціальним законом було передбачено повну компенсацію всім правовласникам після відкриття Ютланда зовнішньому світові.

— Ти сам знаєш, чого мені бракує, — відповів я. — Космосу! Я пілот — і непоганий. Я хочу літати. З дитинства мріяв про це і врешті досягнув свого. А потім ти втрутився і все зіпсував!

— Чому зіпсував? Наша планета також має флот, ти можеш піти на службу.

— Авжеж! І тим самим стати співучасником твоїх темних справ.

Батько спохмурнів.

— Якщо під „темними справами“ ти розумієш майбутнє повстання на Октавії, то заспокойся — наш флот участі в ньому не братиме. Він призначений для оборони Ютланда. Так, я надаю матеріальну, моральну й організаційну допомогу ериданським революціонерам. Але не військову — бо інакше це буде не повстання, а інтервенція.

Я голосно пирхнув:

— Яке, до дідька, повстання! Це заколот, путч!

На якусь мить мені здалося, що батько зараз вибухне. Проте він швидко опанував себе і спокійно промовив:

— Не будем дискутувати про термінологію. Називай це, як хочеш, а наразі йдеться про інше. Я ґарантую, що жоден ютландський корабель не втрутиться в… сам знаєш, у що. На таких умовах ти згоден служити в нашому Зоряному Флоті?

Я збирався ще трохи покомизитись, набиваючи собі ціну, проте одразу після батькових слів з моїх вуст зірвалася нерозбірлива, але однозначно ствердна відповідь.

— Ану, повтори чіткіше, сину, — попросив батько, з видимим зусиллям зберігаючи незворушність. Але в очах його виразно світився тріумф.

— Так, — тихо сказав я.

— Голосніше. Я погано тебе чую.

— Так! — вигукнув я. — Згоден, хай тобі чорт! Тепер ти задоволений?

— Цілком, — кивнув він.

Відтак батько подивився на Яну, котра мовчки сиділа за столом, утупившись поглядом у свою тарілку.

— А ти, дочко? Згодна піти на службу?

— Ні, сер, — відповіла вона, не підводячи очей. — Я утримаюсь.

— Що ж, воля твоя, — розчаровано мовив батько і знов повернувся до мене. — Отже, вирішено. Вже сьогодні я внесу тебе до списків особового складу Зоряного Флоту Ютландських Військово-Космічних Сил з наданням звання капітана. Отримаєш під командування корвет крейсерського типу.

Від несподіванки, Яна похлинулася. Ліна, що також обідала з нами, не стрималась і голосно охнула.

А я з недовірою запитав:

— Це такий жарт?

— Ні. Я кажу цілком серйозно.

— Тоді це дурість. Я не маю ні досвіду, ні належної кваліфікації для командування кораблем. Я просто пілот. Гадаю, що гарний пілот. Але цього замало, щоб стати капітаном.

— Проте ти будеш капітаном. Або так, або ніяк. Це моє остаточне рішення.

— Але чому?

— Бо ти мій син.

— Слабкий арґумент, — заперечив я. — Кульгає на обидві ноги. До твого відома, диктаторські синки також починають свою кар’єру з молодших офіцерських чинів і відповідних посад.

— Так то звичайні диктаторські синки, — парирував батько. — Люди знають їх з дитинства. Знають, но що вони здатні. Коли такий синок вступає на службу, його командир має чітке уявлення, як з ним поводитися. В одному випадку він каже собі: „Цьому молодику потрібні лише капітанські погони. Нехай спокійно відбуде свій термін, не стану йому заважати. Що рідше матиму з ним справу, то краще для нас обох“. А в іншому випадку командир знає, що хлопець справді хоче служити, що його мета — навчитися бути капітаном. Тоді він і поводиться з ним відповідним чином. Але тебе мої командири не знають, ти для них — темна конячка. А враховуючи твоє ставлення до мене, яке ти, свідомо чи несвідомо, перенесеш і на своє нове начальство… Коротше, я зроблю ведмежу послугу тому шкіперу, на чий корабель призначу тебе служити.

— А ти не боїшся зробити ведмежу послугу екіпажу корабля, командиром якого я стану?

Батько посунувся вперед і буквально наскрізь пронизав мене поглядом.

— Ти такий невпевнений у собі? Вважаєш, що не впораєшся?

Я розгубився. Не міг сказати ані „так“, ані „ні“. З одного боку я справді відчував невпевненість — але не в собі, не в своїх здібностях, а в досвіді, кваліфікації, вмінні керувати людьми; зрештою, мені було лише двадцять три роки. Разом з тим я не сумнівався, що в майбутньому, не такому вже й далекому, зможу стати гарним капітаном. Але не зараз…

— Я… я не знаю.

— От і перевіримо тебе, — відповів батько. — Вийде — чудово, а якщо ні — тоді я призначу на твій корабель досвідченого старшого помічника, який допомагатиме тобі з виконанням капітанських обов’язків.

„Ну ні!“ — рішуче подумав я. — „Не дозволю так зганьбити мене, краще вистрибну зі шлюзу у відкритий космос…“

— Через тиждень, — тим часом вів далі батько, — бриґада з дев’яти кораблів відбуває до однієї з наших перевалочних баз за тисячу світлових років звідси. У той кінець ти полетиш на корветі „Оріон“ як пасажир зі статусом наступника шкіпера. За час польоту ознайомишся з судном, з екіпажем. На перевалочній базі вас чекатиме партія нових кораблів, доправлених з планети Вавілон. Командир „Оріона“, капітан Ольсен, отримає під свою оруду важкий крейсер, а ти посядеш його місце і на зворотному шляху покажеш, на що годен. Усе зрозуміло?

— Так.

— Треба казати „так, сер“, — поправив батько. — У повсякденних розмовах ми просто родичі. А коли йдеться про службові справи, то я вже не твій батько, а твій верховний головнокомандувач. Затямили, капітане?

— Так, сер. Але… дозвольте одне запитання.

— Дозволяю.

— Чи конче необхідно відразу надавати мені капітанський чин? Адже шкіпер корвета, як правило, має звання лейтенанта-командора.

— Це на Октавії, на Землі, на інших планетах. Але Ютланд перебуває в особливих природних умовах, він оточений реліктовою аномалією, і в нас інша структура Військово-Космічних Сил. На двох третинах наших кораблів демонтовано вакуумні емітери, вони належать до Угруповання Планетарної Оборони, і там чинна загальноприйнята градація звань. А в Зоряному Флоті офіцер, нижчий ранґом за капітана, може командувати лише катерами й шатлами. Всі командири кораблів четвертого класу й вище — капітани, винятково капітани. Отож від цього звання ти не відкараскаєшся… Гм. Хіба що попросишся на катер.

На катер я проситися не став, бо вчасно збагнув, що в батькових очах це стане свідченням моєї капітуляції, визнанням власної неспроможності. Для нього мій мінімум — корвет.

Коли обід закінчився і батько пішов, Ліна негайно кинулася до мене.

— Сашко, любий, вітаю! Я така рада за тебе!

— І тебе не бентежить, що тепер я служу адміралові Шнайдеру?

— Ти служиш планеті, — серйозно відповіла Ліна. — А що ж до твого батька… Ти просив нічого не говорити про нього, та коли вже сам почав, то я скажу тобі, що він дуже порядний і шляхетний, геть не такий, яким його зображають на Октавії.

— Він саме такий, не обманюйся. Просто за певних умов і лютий вовк може видатися лагідним хатнім песиком.

Ліна похитала головою:

— Не будь таким лихим Сашко. Як-не-як, а він твій батько. І він любить тебе.

— Годі! — твердо сказав я. — Облишмо це.

Яна встала з-за столу й недбало махнула рукою, зображаючи салют.

— Мої вітання, капітане Шнайдер.

Я поморщився.

— Будь ласка, не іронізуй.

— Я не іронізую. Це від щирого серця. Просто… — Вона замовкла.

Я відсторонив від себе Ліну й підійшов до сестри.

— Ти також хочеш, правда?

— Хочу, — віповіла вона сухо. — Але не можу. Ми з тобою в різному становищі, Алексе. Тобі не довелося переступати через свою гордість — лише через упертість. А мені треба багато простити йому, до чого я не готова. Крім того, я маю обов’язок перед рідною планетою, а ти — ні. Октавія втратила право вимагати від тебе вірності ще сімнадцять років тому, коли вбила твою матір. Тому ти вільний — на відміну від мене. Ні моя країна, ні її уряд не зробили мені нічого поганого.

— Ще зроблять, — пообіцяв я. — Щойно дізнаються, чия ти дочка, щойно стане відомо про захоплення „Маріани“, тебе тут-таки зарахують до заколотників і звинуватять у зраді. Виправдатися тобі не дадуть. Октавія сама відмовиться від тебе. І від мене. І від Павлова.

— Знаю. І коли це станеться… тоді й подумаю. — Яна поплескала мене по плечу. — Ще раз вітаю, братику.

Вона рвучко відвернулась і швидким кроком вийшла з їдальні. Ліна, добра душа, хотіла була побігти слідом, але я втримав її.

— Ні, не треба. Зараз Яні краще побути самій.

Ми неквапно піднялися на другий поверх. Ліна сказала:

— Завтра я не поїду до Елі. Подзвоню їй і поясню ситуацію. За тиждень ти надовго відлітаєш, і цей час я хочу провести з тобою.

Я тихо зітхнув. Минуло вже понад місяць, а Еліне ставлення до мене нітрохи не покращилось. Ліна розривалася між нами двома, щокілька днів переїздила від мене до неї і навпаки. Всі мої спроби поговорити з Елі були безрезультатні: коли я дзвонив їй, вона відразу переривала зв’язок, двері квартири мені не відчиняла, мої листи, за свідченням Ліни, видаляла не читаючи, а коли я намагався перехопити її на вулиці, вона просто від мене втікала…

— Як це мені осточортіло! — вилаявся я. — Пора покласти цьому край… От що ми зробимо, Ліночко. Ти подзвониш Елі просто зараз і скажеш, що приїдеш до неї не завтра вранці, а сьогодні ввечері.

Вона запитливо подивилась на мене:

— Ти щось придумав?

— Так, — відповів я з похмурою рішучістю. — Треба розрубати цей годіїв вузол. А тоді хай буде, як буде.

8

Я вийшов з ліфта на поверсі, де мешкала Елі, але в протилежному кінці вестибюлю. Попід стіною прокрався до її квартри й зупинився так, щоб залишатися поза полем зору дверного монітора. Тоді набрав на телефоні номер, сиґналізуючи Ліні, що я вже на місці.

За хвилю Ліна піднялася на поверх, підійшла до дверей, намагаючись не дивитися в мій бік, і натисла на кнопку виклику. Майже відразу двері відчинились і почувся Елін голос:

— Привіт, сонечко, заходь. З тобою Сашко, часом, не припхався?

— Часом припхався, — відповів я, прослизнувши поперед Ліни до квартири. Відтак швидко зачинив двері і вже через інтерком сказав Ліні: — Дякую, люба, можеш повертатися додому. Я скоро приїду — сам або з Елі.

Вимкнувши інтерком, я повернувся до Елі, що непорушно стояла посеред маленького передпокою, досі приголомшена моїм нахабним вторгненням. На ній був шовковий халат кремового кольору, оперезаний довкола талії тонким паском, її щоки палали яскравим рум’янцем обурення, карі очі вергали блискавки — словом, вигляд вона мала надзвичайно апетитний.

— На мене не розраховуй, — врешті заявила Елі. — Нікуди я з тобою не поїду. А тепер вимітайся геть, бо інакше викличу поліцію.

Я зобразив цинічну посмішку:

— Викликай. Кому, по-твоєму, служить тутешня поліція?

Елі досадливо закусила губу.

— Ага! Уже вжився в роль татусевого синочка, золотого хлопчика… Втім, якби твій батько захотів, він би давно примусив мене переселитися до тебе. Але він дозволив мені обирати. І я зробила свій вибір. Я не хочу тебе бачити. І цю зрадницю Лінку також.

— Вона не зрадниця, — заперечив я. — Просто хоче, щоб ми жили разом, щоб усе в нас було як раніше.

— Як раніше у нас не буде. Все змінилося.

— Гаразд. Давай обговоримо ці зміни.

— Я не збираюсь нічого обговорювати! — впиралася Елі.

— А ми таки обговоримо, — твердо промовив я, взяв її за плечі і змусив пройти в затишну вітальню. — Ти ненавидиш мене через батька?

— Так! — зухвало, з викликом відповіла вона. — Ти клятий вилупок недобитого фашиста.

— Відповідь не приймається. Якби це було так, ти б не уникала мене, а за першої ж можливості висловила все, що думаєш. Ти кинула б мені в обличчя, що з вини мого батька ти стала полонянкою й позбулася улюбленої роботи, що він негідник і пірат, що ти ненавидиш його, а заодно й мене…

— Так воно і є!

— Не заперечую. Але свої претензії ти адресуєш йому, ти відокремлюєш його від мене, бо чудово розумієш, що моєї вини в цьому нема. Я не обирав собі батька і не відповідаю за його вчинки.

— Зате ти міг би розповісти мені про нього. Давно, ще в коледжі. Ти завжди казав, що я твоя найкраща подруга, що не маєш нікого дорожчого й ближчого за мене, що цілком мені довіряєш. А виявилося, що все це лише красиві слова. Ти так і не довірив мені найголовнішої своєї таємниці.

— Зрозумій, нарешті, що я боявся втратити тебе.

— Отже, ти не вірив у нашу дружбу. Не вірив, що я по-справжньому люблю тебе… тобто, по-справжньому дружу з тобою… ну, маю на увазі, люблю тебе як друга… — Вона замовкла, остаточно заплутавшись.

— От ми й дійшли до найголовнішого, — констатував я. — Саме тут і криються всі наші проблеми. То розберімося ж у природі нашої любові. Розберімося раз і назавжди. Ти добре знаєш, як я ставлюсь до тебе. Я ніколи не приховував, що для мене ти найжаданіша дівчина в світі. А ти до слова „любов“ завжди прикріпляла слово „дружба“ — як знак обмеження швидкості на автостраді. Ти повсякчас тримала дистанцію між нами — невелику, та все ж дистанцію. Якщо по чесному, то саме ти винна, що я не довірився тобі цілком. Ми з тобою були в нерівних умовах… Чи, може, ні? — Я міцніше стиснув її плечі й допитливо подивився їй у вічі. — Може, ти лише прикидалася? А насправді хотіла і хочеш мене так само, як я…

Тут Елі спритно вивернулась і звільнилася від моїх рук, залишивши у мене свій халат, а сама притьмом кинулася до спальні.

Якби я забарився бодай на мить, вона б напевно забарикадувалась у кімнаті, а потім, можливо, й викликала поліцію. Проте я встиг добігти до дверей, перш ніж вона зачинила їх, і сунув через поріг ногу, отримавши відчутний удар по коліну.

Не зважаючи на біль, я протиснувся до спальні, а Елі, переконавшись, що не зможе виштовхати мене, відступила в куток. Без халата вона залишилася в одній білизні, явно надягненій в очікування Ліниного повернення — коротенька прозора сорочка, що ледве доходила до талії, такі ж прозорі трусики й білі ажурні панчохи з мереживними підв’язками.

— Відвернися! — викрикнула Елі. — Не витріщайся на мене!

— А якщо я хочу витріщатися? Якщо хочу милуватися тобою… і кохатися з тобою.

— Ні! Ні! Йди геть!

Я підступив до неї впритул.

— Скажи це переконливіше. Скажи, що не любиш і ніколи не любила мене. Тільки не приплітай сюди дружбу. Скажи, що не хочеш мене, і я піду. Піду назавжди, викреслю тебе зі свого життя. Ти знаєш мене вже шостий рік. Знаєш, що я так і вчиню. Ну?!

Зібравшись на рішучості, Елі заговорила:

— Іди звідси, дай мені спокій. Я не люблю те… — Зненацька вона схлипнула. — Ні, не можу! Це неправильно! Я не хочу втрачати тебе, Сашко. Не залишай мене, прошу…

Я обійняв її, а вона притислася до мене всім тілом і підвела голову. Наші вуста зустрілися і злились у жагучому поцілунку. Це був найсолодший поцілунок у моєму житті.

— Елі, золотко, — промовив я, переводячи подих. — Це слід розуміти так, що…

— Що ти був правий, — кивнула вона. — В усьому правий… Але це не означає, що я обманювала тебе. Швидше я дурила сама себе і щиро вірила, що почуваю до тебе лише дружбу.

— І коли ж настало прозріння?

— Коли я дізналася, що адмірал Шнайдер — твій батько. Ця новина мене шокувала, я втратила обережність і подумала: мені однаково, чий ти син, я кохаю тебе таким, який ти є. Тоді я все збагнула… і дуже злякалася.

— Тому й уникала мене?

— Так, саме тому. Я боялась… і зараз боюся, що це зруйнує все моє життя.

— Не зруйнує, а просто змінить, — уточнив я, підхопивши Елі на руки й рушивши з нею до ліжка. — Не треба боятися, рідна, все буде добре. А зміни — лише на краще.

Наступні півгодини пройшли для мене, мов у чарівній казці. Ми з Елі кохалися з усім запалом, з усією пристрастю, що накопичились у нас за п’ять років цнотливої дружби. Ми подолали останній бар’єр, що розділяв наші життя, і насолоджувались надзвичайним відчуттям близькості і єднання…

Потім ми лежали поруч, знесилені після бурхливого сплеску почуттів. Я цілував м’яку Еліну долоню і спроквола гладив її пружний животик.

— Я така щаслива, Сашко, — сказала вона. — Мені так добре з тобою.

— Я теж щасливий, — відповів я. — Адже я мріяв про це з вісімнадцяти років.

— Ти не розчарований?

— Анітрохи. Все було просто чудово.

— Краще, ніж з іншими дівчатами?

— Набагато краще. Незрівнянно краще… За винятком Ліни.

Мабуть, за таких обставин не варто було робити останнє уточнення. Але навіть зараз мені не хотілося брехати — нехай і з добрими намірами. Перш ніж Елі встигла образитись, я поквапився уточнити:

— З нею все інакше. Вас просто неможливо порівнювати. З тобою мені аж дах зриває; це як скажений, запоморочливий політ у глибокому інсайді. А з Ліною — спокійно, тепло, затишно. З тобою більше пристрасті, а з нею — ніжності.

Елі трохи відсунулась, поглянула на мене й усміхнулася.

— Так само хотіла сказати і я. Майже такими словами. Я кохаю тебе, Сашко. Але кохаю й Ліну.

— Я теж кохаю її… Що нам робити?

І тут, наче за викликом, до спальні ввійшла Ліна.

— Даруйте, — мовила вона збентежено. — Сашко зачинив вхідні двері, але не замкнув їх. А мені набридло чекати у вестибюлі.

— Ти… ти давно ввійшла? — запитав я, відчуваючи, що нестримно червонію.

— Ні, оце щойно. Проте чула вашу розмову. То що ж нам робити?

— А в чому проблема? — озвалася Елі. — Зрештою, ми на Ютланді. Швиденько роздягайся і давай до нас.

Ліну таке рішення цілком влаштовувало, і вона, не гаючи ні секунди, почала скидати вбрання.

А я подумав, що традиційна полігамія не передбачає подібних стосунків, але вголос сказав про інше:

— Елі, люба, як же так? Пам’ятаю, ти завжди відкидала пропозиції Сью та Ґрети переспати з тобою вдвох. Твердила, що не сприймаєш групового сексу.

Елі солодко потяглась і нагородила мене лукавою усмішкою.

— Ну, по-перше, — відповіла вона, — я хотіла, щоб котрась із них завжди діставалася тобі. Мені ж і однієї вистачало. А по-друге, зараз нам ідеться не про секс, а про кохання. Це зовсім різні речі. Правда ж, Ліночко?

Ліна була згодна з нею.