Реальна загроза

1

Обсерваційна рубка фреґата „Маріана“, яку частіше називали просто обсерваторією, являла собою просторе, округлої форми приміщення діаметром понад двадцять метрів. Її сферична стеля була вкрита суцільним шаром дрібнозернистих оптичних елементів, що разом утворювали один величезний екран. На нього передавалося зображення з датчиків зовнішнього спостереження, від чого виникала іллюзія, ніби рубку накрито прозорим ковпаком, крізь який можна спостерігати за тим, що відбувається зовні корабля.

В обсерваторії хазяйнувала наукова група, тут була розташована її штаб-квартира, проте члени літно-навіґаційної служби мали сюди доступ у будь-який час дня або ночі. І взагалі, для льотчиків не існувало закритих зон на кораблі. Нарівні з капітаном, старшим помічником і головним інженером, вони могли потикати свого носа куди завгодно.

Звісна річ, рядові члени інженерної служби таких широких повноважень не мали. Проте я скористався своїм привілеєм пілота і привів з собою Елі, щоб ми разом спостерігали за стартом корабля.

Сьогодні не був черговий тренувальний політ, ми нарешті вирушали в справжню експедицію — до далекої зорі Вецен, також відомої як Дельта Великого Пса, що знаходилася від нас на відстані 550 парсеків або 1800 світлових років. В ідеалі, при постійній крейсерській швидкості „Маріани“, це вісімдесят діб польоту в один кінець, а реально, з урахуванням неминучих відхилень від курсу, набігає всі три місяці. Отже, півроку подорожі нам було ґарантовано. І це якщо не враховувати, скільки часу ми проведемо в самій системі Вецена, поки наші астрофізики вивчатимуть у безпосередній близькості поведінку цього супергіганта.

Ось фреґат зрушив з місця й попрямував до злітної смуги. Яна Топалова, що теж була присутня в обсерваторії, досадливо закусила губу. Згідно з традицією, стартом корабля, що відбував на офіційне завдання, мала керувати вона, як перший пілот „Маріани“, проте цього разу на містку чергувала інша група, мало того — група новачків. Не в тому сенсі, що вони були недосвідчені, а що були сторонні, не входили до постійної команди фреґата. Як і належало, на час тривалої експедиції особовий склад літно-навіґаційної служби було поповнено ще однією групою — Четвертою, яку очолив лейтенант Михайленко.

Єдине, що втішало Топалову, так це її новенькі погони лейтенанта-командора, що їх вона носила з минулого тижня. Тоді ж старший навіґатор Вебер нарешті отримав давно заслужене лейтенантське звання. Також під традиційну „роздачу слонів“ з нагоди відбуття в експедицію потрапило ще близько десятка офіцерів, зокрема старпом Крамер став повним командором, зрівнявшись у чині зі шкіпером Томасоном (останній отримав підвищення лише рік тому).

А от Павлов, що летів з нами в ранзі начальника експедиції, і далі залишався капітаном. Як я дізнався від своїх нових товаришів по службі, він уже третій рік поспіль уперто відбивається від коммодорської зірки. Подейкували (звісно, пошепки), що Павлов, у душі залишаючись військовим, презирливо ставиться до адміралів з Астроекспедиції, вважаючи їх усіх кабінетними щурами, які виходять у космос лише на великі свята. Власне, так воно й було.

Зліт корабля, вихід на орбіту й занурення у вакуум відбулися без пригод, у цілковитій відповідності з планом. Коли „Маріана“ опинилася в інсайді, на куполі обрваційної рубки знову засяяли зорі — але вже не реальні, а модельовані навіґаційним комп’ютером, який розраховував зображення у відповідності з прокладеним курсом. Оскільки надсвітловий рушій працював у форсованому режимі (в Астроекспедиції інакше не літали), то вже за чверть години, уважно придивившись, можна було помітити незначне зміщення найближчих зірок. Фреґат наближався до своєї крейсерської швидкості 0,94 світлового року на годину.

Елі стояла поруч зі мною і, закинувши голову, сумовито дивилась на зорі. В її гарних карих очах застигли сльози. Я не знав, що їй сказати; все, що міг, сказав уже давно, і не раз. Та й вона сама чудово розуміла, що просто летіти на кораблі й керувати ним — цілком різні речі. Її вчили керувати, вчили відчувати корабель частиною себе. А тепер їй доводилося звикати до зовсім іншої ролі — бути частиною корабля…

Я поклав руку їй на плече. Проте вона м’яко прибрала її й промовила:

— Мабуть, я піду, Сашко. Тут я зайва.

Я не став утримувати її. На Еліному місці я теж почувався б незатишно — самотній капрал серед натовпу офіцерів і науковців…

Незабаром до обсерваційної рубки прибув командор Томасон і доповів начальнику експедиції, що корабель завершив розгін і ліг на заданий курс.

У відповідь Павлов кивнув:

— Гаразд, шкіпере. Тепер оголосіть, що всі вільні від вахти офіцери за десять хвилин мають зібратися в головній кают-компанії. Я повідомлю додаткову інформацію про наше завдання.

Десять хвилин по тому головна кают-компанія була заповнена офіцерами всіх служб корабля — від літно-навіґаційної та інженерної до медичної й інтендантської; також були присутні керівники наукової групи. Рядовий та сержантський склад, ворент-офіцери й лаборанти спостерігали за брифінґом через бортову мережу; а ті члени команди, що наразі несли вахту, могли згодом подивитися запис.

Капітан Павлов став біля великого екрана зі схематичним зображенням ділянки зоряного неба в нортонівській проекції, що враховувала затримку видимого зміщення всіх відомих астрономічних об’єктів через відстань до них і таким чином показувала їхнє реальне розташування. Майже відразу мені впало в око, що це не той сектор космосу, де знаходиться Вецен.

— Пані та панове, — заговорив Павлов. — Наш брифінґ буде коротким, оскільки задача в нас надзвичайно проста і пояснювати її суть довго не доведеться. Передовсім доводжу до вашого відома, що зоря Вецен не є метою нашої експедиції. Ми навмисно ввели вас в оману задля уникнення можливого витоку інформації. Насправді ми летимо до іншої зорі, розташованої маже на такій самій відстані, але в секторі Оріона. У каталоґах вона значиться під кодовим номером SL 20458914 і власною назвою Аруна.

Капітан ткнув дистанційною указкою в центр екрана, і там засяяло яскраве жовто-гаряче кружальце.

— Зоря належить до класу G5V, тобто перебуває на головній послідовності і за спектром випромінювання трохи червоніша за Сонце, зате значно жовтіша від нашої Епсилон. Має планетарну систему — від семи до дванадцяти планет. З великою ймовірністю серед них є одна потенційно придатна для життя. Але, як ви розумієте, остання обставина ще не привід споряджати туди експедицію. В радіусі тисячі світлових років навколо Сонця нараховується понад сім мільйонів зірок, серед яких чимало жовтих і оранжевих карликів з кисневими планетами земного типу — їх нам з надлишком вистачить на найближчі кілька сторіч.

Павлов зробив паузу й сухо прокашлявся.

— А тепер про причини, чому ми таки летимо до Аруни і чому керівництво Корпусу тримало наше завдання в таємниці. Викладу факти, які стали нам відомі порівняно недавно. Сім років тому один з розвідувальних кораблів Земної Астроекспедиції здійснив якесь важливе відкриття. Таке важливе, що його негайно ж засекретили. Було засекречено навіть факт самого відкриття. Протягом цих семи років Астроекспедиційний Корпус Землі під патронатом уряду здійснює проект „Атлантида“ — для тих, хто вперше чує це слово, пояснюю, що так називався леґендарний земний острів, на якому в стародавні часи буцімто існувала високорозвинена цивілізація; за переказами, Атлантида загинула в результаті сильного замлетрусу. Ми не знаємо, чи існують тут якісь паралелі, нам узагалі майже нічого невідомо про цей проект, за винятком трьох куцих фактів. Перше: він щедро фінансується за рахунок федерального уряду Землі. За різними оцінками, щорічні асиґнування на проект „Атлантида“ складають від половини до двох третин бюджету всієї Ериданської Астроекспедиції.

Ганс Вебер, що сидів поруч зі мною, не стримався і присвиснув.

— Нівроку ж собі!

— Цілком поділяю ваші емоції, лейтенанте, — погодився Павлов. — Наші земні колеґи запопали собі справжню дійну корову і, до того ж, ні з ким її молоком не діляться. Це, до речі, другий факт: військові до участі в проекті не допускаються ні під яким соусом. І, нарешті, третє: проект „Атлантида“ безпосередньо пов’язаний із зорею Аруна — в її локальному просторі проводяться якісь важливі дослідження. Наша задача полягає в тому, аби з’ясувати, що там відбувається. І з’ясувати якомога більше — саме з цієї причини було засекречено справжню мету нашої експедиції. Керівництво не хотіло допустити, щоб земляни заздалегідь довідалися про наше прибуття і встигли приховати від нас найважливіше. — Він знову прокашлявся. — Це все, що я мав вам сказати, пані та панове. Це все, що нам відомо. Можете робити будь-які припущення з цього приводу, але боюся, що вони будуть далекі від дійсності.

З цими словами капітан Павлов вийшов з кают-компанії. Слідом за ним рушили шкіпер Томасон, старший помічник Крамер і головний інженер Роско — керівна трійця „Маріани“.

— Оце так-так! — озвався хтось за моєю спиною. — Виявляється, ми ведемо шпигунські ігри з Землею.

— Шпигунські чи ні, — зауважив мічман зі служби систем життєзабезпечення, — але це не ігри. Земляни відкрили щось дуже серйозне. Можливо, знайшли артефакти якоїсь зниклої цивілізації.

Топалова роздратовано пирхнула:

— Якби моя воля, я взагалі заборонила б це слово. Тільки що, так одразу й артефакти. Жоден пригодницький фільм без них не обходиться. А мої наївні родичі сприймають це за чисту монету і після кожної експедиції дістають мене дурними розпитуваннями про ті містичні артефакти.

— Але щось там, у системі Аруни, таки є, — сказав я замислено.

— Ще б пак! — погодився Вебер. — Щось таке, завдяки чому Земна Астроекспедиція щороку вибиває з уряду купу бабла. А наше начальство вирішило примазатися до їхнього відкриття і теж отримати від держави товсту грошову цицьку… Атлантида! — він ласо примружився, мов кіт на думку про сметану. — Мушу визнати, звучить заманливо. І дуже перспективно.

2

Невдовзі життя на кораблі ввійшло в колію й потяглися звичайні польотні будні — для кого рутинні, а для мене святкові. Щоразу я приходив на вахту, як на перше побачення, а коли наставав час залишати місток, я поряд з утомою відчував легку гіркоту перед майбутньою розлукою. А у вихідні нетерпляче очікував наступного дня, аби знову зануритись у роботу.

Ще під час тренувальних польотів мені вдалося переконати Томасона й Топалову, що я чудово справляюся з системами вакуумного занурення, ба навіть більше — на цьому посту вони визнали мене кращим за Ґарсію. В кінцевому підсумку я став штатним оператором занурення, а Ґарсія перекочував у крісло помічника штурмана — найменш престижне місце з усієї вахтової четвірки. І хоча ми час від часу мінялися постами, контроль над вакуумними емітерами залишався моєю постійною функцією, тоді як Ґарсія, сідаючи за пульт занурення, просто заміщав мене. З огляду на це, великої симпатії він до мене не почував, але мені було начхати — за друга я йому не набивався.

Зрештою командор Томасон помітив, що неприязнь до мене з боку Ґарсії дедалі міцнішає і вносить певну нервовість у нашу роботу. Реакція шкіпера була рішуча і цілком передбачувана — він негайно перевів Ґарсію в іншу групу. Новий помічник штурмана, суб-лейтенант Козинець, на моє місце не претендував, тож ми з ним чудово порозумілися.

Елі щиро раділа моїм успіхам, а я так само щиро переживав за неї. Утім, поки вона трималася добре і навіть намагалася знаходити задоволення в своїй роботі. Я вірив, що в реакторному відсіку їй цікаво, проте розумів, що всі її думки спрямовано на місток.

На кораблі ми з Елі стали ще ближчі одне одному, ніж були раніше, коли навчались у коледжі й мешкали в одній квартирі. Ми проводили разом більшу частину свого вільного часу — старший помічник Крамер узяв до уваги наші анкетні данні і по можливості синхронізував її вахти з моїми, хоча ми про це й не просили.

Та, на жаль, наша близькість і далі залишалася суто платонічною. Ще до відльоту в Елі з’явилася нова подружка — Ліна Камінська з інтендантської служби, стюардеса, яка зазвичай чергувала на містку разом з нашою Першою групою. До її обов’язків належало готувати нам під час вахт сандвічі, каву, інші напої, а також виконувати різні дрібні доручення. Окрім того, вона ще працювала в медчастині, сподіваючись у майбутньому перекваліфікуватися зі стюардеси на медичну сестру. Це була напрочуд мила юна особа, що належала до того типу дівчат, які служать мовчазною прикрасою для будь-якого товариства. Ліна не претендувала на те місце, яке я займав у Еліному житті, а цілком задовольнялася вільним місцем у її ліжку. Я ж, як і раніше, задовольнявся тим, що був для Елі найдорожчим і найближчим другом…

Усупереч моїм сподіванням і розрахункам командора Томасона, переведення Ґарсії в іншу групу, хоч і зняло напругу на нашій вахті, остаточно проблеми не розв’язало. Ґарсія давно зазіхав на постійну посаду оператора занурення, а з переходом мого попередника на військову службу, він уже вирішив був, що це місце у нього в кишені. Аж тут з’явився якийсь шмаркач (цебто я) і потіснив його.

У своїй новій групі Ґарсія також став помічником штурмана, що його нітрохи не задовольнило, і з кожним днем він ставав дедалі злішим і дратівливішим, часто скаржився знайомим, що до нього ставляться несправедливо. Нарікав то на моє інтриґанство, то на підступність Топалової — мовляв, вона накинула на мене оком і тепер використовує своє службове становище, щоб забезпечити мені швидку кар’єру.

За порадою старшого помічника, командор Томасон часто садовив Ґарсію за пульт штурмана, і в результаті виходило, що добру третину свого робочого часу той очолював вахту. Інший на його місці тільки радів би (наприклад, я), але в голові в Ґарсії, схоже, зламався якийсь перемикач, і він розцінив це як жалюгідну подачку. Врешті-решт його неприязнь до мене переросла у відверту ворожість, і він поставив собі за мету зробити моє життя на кораблі нестерпним.

На жаль для мене, Ґарсія був старожилом на „Маріані“, а я лише новачком, і багато хто з екіпажу, якщо й не підтримували його, то ставилися до нього зі співчуттям, а до мене — з упередженністю. Єдине втішало, що це не стосувалося літно-навіґаційної служби. Оскільки конфлікт почався на професійному ґрунті, льотчики швидко розібралися, що до чого, і стали на мій бік — хто з переконаності в моїй правоті, а хто через те, що Ґарсія вчинив неетично, коли надав розголосу нашим суто внутрішнім проблемам, образно кажучи, виніс сміття з хати.

Та поступово Ґарсія втратив співчуття і серед решти команди. З дурного розуму він зазіхнув на те, що в умовах ізольованого від зовнішнього світу колективу з чотирьох сотень людей вважалося священним і недоторканим — він почав розбирати моє особисте життя. Якось один знайомий розповів мені, що Ґарсія розпускає чутки, буцімто я консультувався в старшого корабельного лікаря з приводу зміни статі, нарікаючи на те, що моя подруга Елісон Тернер віддає перевагу жінкам і нехтує мною як чоловіком. Також Ґарсія не оминав і самої Елі, стверджуючи, ніби вона виявилася таким нездарним пілотом, що її не захотіли брати навіть каботажником. Такі закиди дошкуляли Елі навіть дужче, ніж усі кепкування з наших стосунків.

Кілька разів Ґарсію викликав для розмови Крамер, але тривалого ефекту це не давало. Напруга дедалі зростала, ситуація загрожувала вибухом. На тридцять другий день польоту цей вибух стався.

Наша Перша група здавала вахту Третій, до складу якої входив Ґарсія. Коли я звільнив місце за своїм пультом, він раптом відштовхнув убік суб-лейтенанта Вайсмана, що мав змінити мене, а сам прудко всівся в крісло і, ніби нічого не сталося, відрапортував:

— Оператор занурення на вахту заступив!

Командор Томасон, який саме перебував на містку, суворо промовив:

— Пілоте Ґарсія, це не ваше місце.

— Аж ніяк, сер, моє! — заперечив він і спробував був узятися до роботи.

Однак Томасон уже був готовий до цього і миттєво заблокував пульт занурення, перебравши контроль над вакуумними емітерами на себе.

— Суб-лейтенанте, вас звільнено від виконання обов’язків і заарештовано за непокору наказові командира. Залиште місток і йдіть на гаупвахту до подальших розпоряджень.

Зненацька Ґарсія істерично зареготав і заходився безладно натискати кнопки і клацати перемикачами на пульті.

Шкіпер дав сиґнал локальної тривоги. За якусь секунду в рубку увірвалося двоє високих кремезних хлопців із десантної служби — під час польоту вони виконували на кораблі поліційні функції, а ці двоє якраз стояли на варті перед входом на місток.

— Заарештуйте суб-лейтенанта Ґарсію, — наказав їм Томасон. — І доправте його на гауп… ні, в медичний ізолятор.

Дужі десантники запросто висмикнули Ґарсію з крісла і потягли до виходу. Він перестав сміятися й натомість заридав. Видовище було жалюгідне й гидке.

Коли десантники з Ґарсією залишили місток, командор Томасон втомлено розпорядився:

— Топалова, Вебер, Вільчинський, ви вільні. Пілот Козинець тимчасово залишається на посту помічника штурмана. Згодом я надішлю заміну.

Ми втрьох вийшли з рубки у пригніченому стані.

— Оце так скандал! — похмуро мовив Вебер.

— Та вже ж, — погодилась Топалова. — Такі зриви трапляються чи не в кожній дальній експедиції, але щоб серед льотчиків… Е, дарма шкіпер не дослухався до поради Крамера.

— Про що ти? — запитав я.

— Ще десять днів тому старпом пропонував усунути Ґарсію від несення вахт. Тоді теж був би сканадал, але не такий, як зараз. Боюся, що тепер його кар’єрі гаплик. Принаймні в Астроекспедиції. — Ніби прочитавши мої думки, Топалова поклала руку мені на плече. — Тільки не бери дурного в голову, Алексе. Ти тут ні до чого. В усьому винен телепень Ґарсія. І лише він один.

3

Як і слід було очікувати, інцидент з Ґарсією наробив багато галасу. Чутки миттю розповзлися серед екіпажу, на ходу обростаючи вигаданими подробицями й перебільшеннями. В результаті найбільшу популярність здобула версія, що Ґарсія у нападі божевілля намагався захопити керування кораблем, погрожуючи присутнім у рубці лазерним пістолетом (щоправда, де він його взяв, ніхто пояснити не міг).

Та вже наступного дня, коли пристрасті трохи вщухли, ця версія видалася команді аж надто драматичною, тому більшість охоче повірила офіційному повідомленню, що в Ґарсії просто стався нервовий розлад на ґрунті перевтоми і він не підкорився наказові командира. На моє полегшення, майже ніхто не пов’язував цей випадок зі мною, лише нечисленні симпатики Ґарсії стверджували, що я навмисно і планомірно довів його до зриву. Проте ніхто їм не вірив.

Сам Ґарсія перебував під охороною в медичному ізоляторі. Психіатр діаґностував у нього виснаження нервової системи. Багато хто вважав, що тепер на його кар’єрі пілота можна поставити великого жирного хреста. Попри щирі запевнення друзів та колеґ, я все ж почувався частково винним у тому, що він так по-дурному перепаскудив своє майбутнє.

Через кілька днів життя на кораблі повернулось у попереднє русло. Скорочення складу літно-навіґаційної служби на одну людину майже не позначилося на нашій роботі. Власне, для безперебійного польоту нам цілком вистачило б і трьох груп по чотири пілоти, однак Астроекспедиція, на відміну від ВКС, підпадала під юрисдикцію цивільних профспілок, які висували жорсткі вимоги щодо максимальної кількості робочих годин і наявності вихідних.

Суб-лейтенанта Козинця перевели назад у Третю групу, а наша Перша лишилась неповною. Шкіпер Томасон склав спеціальний ґрафік, згідно з яким кожен з пілотів раз на п’ятнадцять днів мав відпрацювати зайву зміну замість вибулого Ґарсії, і це вирішило всі проблеми. А проте, буквально з першого дня мною оволоділа одна навязлива ідея, яку я обігрував подумки так і сяк, але не наважувався висловити вголос. І лише через тиждень набрався сміливості, щоб поговорить про це з капітаном Павловим.

Він прийняв мене в рубці командувача і, не давши мені навіть рота розкрити, промовив:

— Якщо ви з приводу суб-лейтенанта Ґарсії, то можете не турбуватися. Старший помічник Крамер запевнив нас із командором Томасоном, що ви поводилися гідно, не вдавалися до жодних провокацій і робили все від вас залежне, щоб загасити конфлікт. Відповідний запис уже внесено до вашої особової справи.

— Ні, сер, я з іншого приводу, — відповів я, хоча, мушу визнати, слова Павлова помітно заспокоїли моє сумління. Одна справа, коли в моїй невинності мене запевняли Топалова, Вебер та решта льотчиків; зовсім інша — почути це з вуст начальника експедиції.

— То що ж у вас? — запитав Павлов.

— Почасти це таки стосується Ґарсії, — обережно почав я. — У тому сенсі, що тепер літно-навіґаційна служба має одну вакансію.

— Цю проблему ми вже залагодили.

— Так, сер, звичайно, але… Річ у тім, що в екіпажі є людина з дипломом пілота-навіґатора.

Капітан кивнув:

— Капрала Елісон Тернер з інженерної служби?

Ага! Отже, він знає. Все знає… Ну, певна ж річ, він мусить усе знати.

— Так, сер. Саме вона.

— Ясно, ваша подруга. Але не ваша дівчина. Пам’ятаю, ви сказали, що просто живете разом.

Я відчутно зніяковів.

— Ну, тоді я не зовсім точно висловився. Ми просто…

— Інтимні подробиці мене не цікавлять, суб-лейтенанте. Ситуація зрозуміла. У вас є подруга, колишня однокурсниця, і ви просите зарахувати її на міце Ґарсії. Так?

— Ну… не зовсім. Я лише прошу випробувати її. Дати їй шанс, який ви дали мені.

— Ви вважаєте, що вона впорається? Вона так ж обдарована, як і ви?

Питання було вкрай незручне для мене і певною мірою провокаційне. Але я вирішив не викручуватися і чесно відповів:

— Ні, сер, капрал Тернер не така обдарована. Я не обіцяю від неї ніяких див. Проте вона дуже талановита, гарно підготовлена і з часом…

— Отож-то, що з часом, — урвав мене Павлов. — З нею треба працювати. А ми не беремо стажистів.

— Керівництво Корпусу вирішило взяти одного, — нагадав я. — За експериментальною програмою. Але зі мною не вийшло — ви зарахували мене штатним пілотом без стажування.

Павлов ледь помітно всміхнувся:

— Таки знайшли зачіпку, га? У винахідливості вам не відмовиш. Але чому ви просите саме за Тернер? Вона що, була кращою на курсі після вас?

— Ні, були кращі за неї. Проте їх немає на борту „Маріани“.

— Це лише відмовка, суб-лейтенанте. Скажіть відверто: чи попросили б ви за когось іншого?

— Навряд, сер. Дуже сумніваюся.

— Отже, все зводиться до вашої близькості. А вам не здається, що це несправедливо?

В думках я погодився з ним. Звісно, це несправедливо. Зі мною в коледжі навчалися і здібніші за Елі хлопці та дівчата. Більшість із них були пов’язані угодами з цивільними космічними компаніями і зараз проходять стажування на пасажирських або вантажних кораблях. Кілька випускників, що опинились у такій самій ситуації, як я, записалися до військового флоту. І лише Елі була така дурна, щоб піти працювати за супутною спеціальністю.

— Якщо мислити ґлобальним категоріями, то ви маєте рацію, сер. Проте світ дуже великий, людей занадто багато, щоб я міг рівною мірою вболівати за долю кожного. Передовсім я дбаю про своїх ближніх і не бачу в цьому нічого поганого.

Павлов трохи подумав.

— Що ж, приймаю ваш арґумент. Але зазначу, що ви звернулися не за адресою. Кадрові питання в літно-навіґаційній службі вирішує безпосередньо шкіпер. А до моїх повноважень начальника експедиції це не належить.

— Ви ще й командир бриґади, сер.

— Ну то й що? Так чи інакше, а головним на кораблі все одно залишається його капітан. — Павлов підвівся. — Гаразд, суб-лейтенанте. Ходімо.

Він відвів мене до капітанської рубки, що межувала з рубкою керування і для зручності мала два входи — з коридору і безпосередньо з містка.

У капітанській рубці перебувало троє людей — її господар, командор Томасон, перший пілот Топалова і старший навіґатор Вебер. Вони стояли біля великого екрана з навіґаційними схемами і щось обговорювали.

Після обміну вітаннями Томасон пояснив Павлову:

— Ми саме аналізуємо пройдений шлях. За розрахунками Вебера, сумарна ефективність курсу складає дев’яносто два з половиною відсотки.

— Цілком задовільно, — сказав капітан. — У вашої команди, шкіпере, непоганий запас міцності. Це дуже доречно, оскільки пропозиція, з якою звернувся до мене суб-лейтенант Вільчинський, загрожує різким зниженням ефективності.

— Ага, — промовила Топалова, схвально глянувши на мене. — Таки наважився?

— Наважився, — підтвердив Павлов. — Ви мали рацію, лейтенанте-командоре.

З виразу обличч Тамасона і Вебера я зрозумів, що й вони все знали. І чекали, що я попрошу за Елі.

Командор відійшов від екрана, взяв зі стола чашку й відпив ковток кави.

— Ситуація така, суб-лейтенанте, — звернувся він до мене. — Весь цей тиждень я думав, що вам відповісти. Але нічого не надумав.

— Я за те, щоб спробувати, — озвалася Топалова. — У кожному разі, загробити корабель ми їй не дамо.

Томасон повернувся до старшого навіґатора:

— А ви що скажете?

Вебер витримав паузу, потім стенув плечима.

— Чом би й ні? Я згоден.

Шкіпер знову відпив кави.

— Гаразд, спробуємо, — кивнув він. — Ваша вахта починається завтра вранці о восьмій нуль-нуль. Я розпоряджуся, щоб старший помічник попередив капрала Тернер… А втім, ні, жодних попереджень. Нехай це буде частиною випробування. Тому тримайте рота на замку.

Я нишком усміхнувся. Томасон злукавив: він розумів, що весь цей час до початку вахти Елі місця собі не знаходитиме, погано спатиме, якщо взагалі зможе заснути, тож вирішив не нервувати її завчасно. Гарна таки людина, наш шкіпер!

Залишивши капітанську рубку, я негайно подався на пошуки Елі. Певна річ, не для того, щоб попередити її, а щоб допомогти їй приємно провести вечір і набрати якомога більше позитивних емоцій. Завтра вони їй зовсім не завадять.

4

Наступного ранку рівно о восьмій ми заступили на вахту. Крісло помічника штурмана залишалося вільним. Цей пост був найменш функціональним з усіх чотирьох, він не передбачав ніяких окремих обов’язків, просто за відсутності помічника зростало навантаження на штурмана — йому одному було важко утримати на курсі корабель таких ґабаритів, як „Маріана“. Проте за своїм капітанським пультом сидів командор Томасон і в разі потреби міг підстрахувати Топалову.

За рішенням шкіпера, Елі не брала участі в передачі вахти; це було зроблено для того, щоб уникнути зайвого ажіотажу. Лише через кілька хвилин, коли наші колеґи з попередньої зміни пішли, старший помічник Крамер привів на місток Елі.

Її обличчя було бліде від хвилювання, очі гарячково поблискували, але вона всіма силами змушувала себе триматися спокійно і впевнено.

— Капрале Тернер, — буденним тоном промовив Томасон. — Беріться до обов’язків помічника штурмана.

Єдиною людиною в рубці, кого це розпорядження застало зненацька, була чергова стюардеса. На щастя, не Ліна — сьогодні Крамер завбачливо переніс її зміну, цілком слушно розваживши, що прямодушна й безхитрісна дівчина не зможе приховати свого хвилювання за подругу і цим змушуватиме Елі ще дужче нервувати.

Виконуючи наказ шкіпера, Елі обережно, навіть трохи боязко, підступила до крісла помічника штурмана й сіла в нього. З ледь прихованими тремтливими нотками в голосі відрапортувала про готовність до несення вахти. Топалова поступово почала передавати їй контроль над допоміжними системами керування.

За півгодини я переконався, що загалом Елі справляється зі своєю роботою, виконує її старанно, але не дуже чисто, сказав би навіть — незграбно. Лише тепер, спостерігаючи за її діями, я повною мірою усвідомив, наскільки складніше керувати важкими кораблями порівняно з катерами й зоряними шатлами, на яких ми практикувалися під час навчання в коледжі. Тоді різниця в класі між нами майже не відчувалася — а зараз вона буквально волала про себе. Комп’ютер не міг виправляти всі похибки, що їх припускалася Елі, і причина на те була об’єктивна: сучасна наука не мала в своєму розпорядженні завершеної й вичерпної теорії вакууму, наші знання про процеси в інсайді часто-густо носили емпіричний характер, тому не можна було скласти програму для цілком автоматизованого керування кораблем. Живий пілот був необхідним доповненням до бортового комп’ютера; людський розум, хоч і поступався у швидкості й точності машинному, все одно залишався найдосконалішим комп’ютером у світі. Там, де навіть найкращі програми не могли збагнути, що відбувається з кораблем, пілот, спираючись на досвід та інтуїцію, приймав найвірніші і найоптимальніші рішення.

З інтуїцією в Елі було все гаразд, проте це не компенсувало браку досвіду і вправності. Вона старалася, старалась як могла, викладалась повністю, та все одно їй було далеко до будь-кого зі штатних пілотів „Маріани“. Проте Елі не зневірювалася від невдач, не дозволяла собі занепасти духом і з гідною захвату впертістю продовжувала робити свою справу. І в результаті, під кінець восьмигодинної вахти, при великій кількості дрібних хиб, на її рахунку не було жодної серйозної помилки.

Утім, мене це мало втішало. Намагаючись бути об’єктивним, я не міг не визнати, що Елі не годиться для такої відповідальної роботи. Поки що не годиться — їй потрібна практика. Та де ж вона отримає цю практику, якщо її повернуть назад у реакторний відсік?… Питання було суто риторичне.

За кілька хвилин до 16:00 прийшли заступати на вахту наші колеґи з Четвертої групи. Разом з ними була й Ліна, чиє сьогоднішнє чергування старпом Крамер переніс із першої зміни на другу. Побачивши свою подругу за пультом помічника штурмана, вона вражено зойкнула. Четвертий пілот Михайленко тихо промимрив: „Щоб я здох!“ — висловивши тим самим думку решти трьох льотчиків.

Елі не озиралася, але явно відчувала на собі їхні погляди. Поза сумнівом, ці останні хвилини були для неї найважчими, проте вона гідно протрималась до закінчення вахти і за всіма правилами передала пост помічника штурмана своєму наступникові.

Коли наша група здала вахту, шкіпер розпорядився:

— Капрале Тернер, ви вільні. Топалова, Вебер, Вільчинський — за мною.

Ми перейшли з містка в капітанську рубку, де застали Павлова. Вочевидь, він провів тут усі вісім годин, або більшу їх частину, спостерігаючи за Еліною роботою.

— Погано, — без будь-якого вступу сказав капітан.

— Авжеж, кепсько, — погодився з ним командор.

Моє серце завмерло в очікуванні остаточного вердикту: „не годиться“, проте Павлов висловився інакше:

— Ваша група завжди мала найкращі показники. Власне, на те ви й Перша група. Але сьогоднішня вахта виявилася найгіршою за весь час польоту.

— Яка підсумкова ефективність? — поцікавився Вебер.

— Лише трохи більше сімдесяти п’яти. Прямо як у лінкора.

— Я чекала від Тернер гіршого, — зауважила Топалова. — Крім того, ми маємо зробити поправку на хвилювання. Це була її перша справжня вахта — учбові катери та шатли не рахуються, віртуальні тренажери також. Дівчина має потенціал.

— Певна річ, має, — не став заперечувати Томасон. — Але його ще треба реалізувати.

— Ми про це подбаємо, шкіпере. Ми доведемо, що талановиті випускники — а Тернер, безперечно, талановита, — не потребують тривалого стажування.

— Але врахуйте, — попередив Павлов, — це відіб’ється на ваших показниках.

— Не біда, капітане, впораємося. У нас сильна команда: я — перший пілот, Вебер — старший навіґатор, а Вільчинський — найкращий на кораблі оператор занурення. — (Хай йому чорт, Топалова говорила про це цілком серйозно!) — Разом ми дамо раду недосвідченості Тернер. Можу взяти на себе персональну відповідальність…

Томасон урвав її:

— Вся відповідальність лежить на мені, лейтенанте-командоре. Це мій обов’язок і мій привілей. — Він стиха зітхнув, висунув ящик стола й дістав звідти нагрудний значок літно-навіґаційної служби. — У начальника експедиції нема заперечень?

— Командир корабля ви, — знизав плечима Павлов. — Рішення за вами.

— Ну що ж, я вирішив. Беремо стажиста — перші в усій Ериданській Астроекспедиції. Тепер залишається владнати питання зі званням. Мічман — це забагато, Тернер ще має відстояти своє місце пілота. А ворент-офіцер… ні, не годиться. Прапорщику не місце в рубці керування. Тож нехай Тернер поки задовольниться сержантськими нашивками. За категорією E6. А далі видно буде. — З цими словами командор Томасон вручив мені значок. — Передайте їй це, суб-лейтенанте Вільчинський. І перекажіть, щоб рівно за годину вона прийшла до старшого помічника. На той час я віддам усі необхідні розпорядження.

Коли ми втрьох залишили капітанську рубку, Елі чекала нас у коридорі, неподалік від двох десантників, що охороняли вхід на місток. Вона спрямувала на мене погляд, у якому читалась надія і водночас — готовність змиритися з несприятливим для неї рішенням.

Я мовчки підступив до неї, зняв з її сорочки значок інженерної служби, а натомість почепив золоті крильця пілота. Тим часом Вебер узяв під козирок:

— Вітаю, сардж. Ласкаво просимо до нашої команди.

Елі тихесенько пискнула від захвату і навіть трохи похитнулася. Звісно, вона не збиралася падати, проте я не втратив такої нагоди і негайно обійняв її. Вебер добродушно підморгнув мені й подався до ліфта. Топалова затрималась.

— Дякую тобі, Яно, — щиро промовив я. — Ти нам здорово допомогла.

— Але не за ваші гарні очі, — коротко всміхнувшись, відповіла вона. — Хоча ви обоє мені дуже симпатичні. Я вчинила так із принципу — ми маємо довести штабному начальству, що Корпус у змозі виховувати власних льотчиків.

5

Решта дня була сповнена приємних клопотів. У призначений час Елі побувала у старшого помічника, який оформив усі необхідні для переведення документи, потім у канцелярії інтенданта, де її поставили на забезпечення за категорією E6, видали належне для сержанта обмундирування і вручили ордер на помешкання, відповідне її новій посаді. Хоча Ґарсія був фактично відрахований з літно-навіґаційної служби, старпом Крамер наказав не займати його каюти, але з такої нагоди Топалова звільнила свою, перебравшись нарешті в житловий відсік для старшого командного складу, де, власне, й було її місце після отримання звання лейтенанта-командора — в товаристві Томасона, Павлова, Крамера, головного інженера, головного інтенданта, начальника медслужби, командира десантного загону та професорів з наукової групи.

Процедура переселення й облаштування на новому місці затяглася до пізнього вечора, оскільки до Елі раз по раз заходили знайомі, щоб привітати з просуванням по службі. Майже в кожному такому випадку оголошувався тост, і Елі, дарма що пила буквально по краплині, під кінець порядно захмеліла. Та і я, чесно кажучи, був добряче напідпитку, а Топалова, що цілий вечір складала нам товариство, взагалі не обмежувала себе у випивці. Ми могли собі це дозволити — завтра наша група відпочивала, у нас був плановий вихідний.

Близько одинадцятої, коли паломництво до Елі припинилося, між нами трьома, як це часто буває в п’яній компанії друзів, зав’язалася душевна розмова, і ми з Елі, несподівано для самих себе, поділилися з Топаловою своїми проблемами. Не знаю, що на нас найшло, раніше такого ніколи не траплялося. Можливо, причина в тому, що Яна трималася з нами на рівних, без найменшої зверхності, але водночас була на десять років старшою за нас і мала значно більший життєвий досвід.

— Далебі, любі мої, навіть не знаю, що вам порадити, — співчутливо сказала вона. — Ніколи не опинялася в такій ситуації. У мене, власне, й особистого життя майже не було. У льотчиків Астроекспедиції рідко складаються благополучні сім’ї. Чи, принаймні, пари. Ідеальний варіант — щоб обидва служили на одному кораблі. Як от ви… Але у вас інша проблема. Ви дорожите своєю дружбою, і вам справді є чим дорожити. Така дружба буває лише раз у житті, та й то не в усіх. І я чудово розумію ваш страх зруйнувати її. На твоєму місці, Елі, я б до дрижаків боялася втратити такого відданого друга, як Алекс. Адже заради тебе він не побоявся сунути голову в вовчу пащу. Якби сьогодні ти провалила випробування, то… ні, звичайно, його б не понизили, він і далі залишався б на гарному рахунку, але в його особистій справі з’явився б запис: „схильний до суб’єктивності в оцінці фахових навичок“. У майбутньому це б суттєво ускладнило йому отримання посади старшого пілота, а тим більше — шкіпера.

— Ну, до цього ще далеко, — заперечив я.

— Час збіжить швидко, аж не зчуєшся. Повір мені на слово, Алексе: ще до свого тридцятника тебе буде зараховано до програми підготовки капітанів… Та годі цих балачок. Краще потанцюйте. Мені приємно дивитись, як ви танцюєте.

В одномістній каюті молодшого офіцера було небагато вільного простору, але для Елі це не становило проблеми. Для мене, в парі з нею, також. Ми танцювали під тиху повільну музику, а Топалова, забравшись із ногами на ліжко, з меланхолійною усмішкою дивилась на нас. Не знаю, чим була викликана її меланхолія — можливо, вона згадувала свою юність.

— Сашко, — палко прошепотіла мені на вухо Елі. — А може, таки спробуємо? Лише один раз.

— А що далі? Після цього ми або розійдемося назавжди, — нагадав я її ж власні слова, — або потім буде ще один раз, і ще, і ще — аж поки це стане звичкою.

— Нам може сподобатися така звичка.

— Здається, ми помінялися ролями, — зауважив я. — Краще нам зупинитися. Зараз ми п’яні й можемо утнути дурницю, про яку потім пошкодуємо.

У Елі вистачило розсудливості погодитися зі мною.

Невдовзі по півночі привітати нову колеґу прибули льотчики з Четвертої групи, які щойно змінилася з вахти. Разом з ними, як я й очікував, прийшла Ліна. В її погляді, спрямованому на Елі, я прочитав дещо новеньке — захоплення на межі поклоніння. З розповідей я знав, що Ліна просто обожнювала льотчиків, і раніше, до Еліної появи, не могла відмовити нікому, хай то чоловік чи жінка, хто носив значок з золотими крильцями. Тепер вона була щаслива. Тепер дві її пристрасті злилися в одну…

Ми ще трохи побалакали, потім випили на прощання й розійшлися, залишивши Елі в товаристві Ліни. В коридорі Топалова мене затримала.

— Я думала про твої проблеми, Алексе. І ось що я тобі скажу: є друзі, а є коханці. Люби Елі як друга, але не шукай в ній кохану. Знайди собі іншу. На світі багато гарних дівчат, а ти дуже милий хлопець.

Усамітнившись у своїй каюті, я попервах збирався лягти спати, проте сну в жодному оці не було. Я вибрав навмання фільм з нашої бортової відеотеки, але вже за півгодини зрозумів, чим усе закінчиться. Тоді взяв моноґрафію „Прикладна фізика вакууму“ — підручну книжку кожного зоряного льотчика — і почав читати розділ про нерегулярні збурення енерґетичних рівнів в умовах змінної ґравітації. Звісна річ, на п’яну голову я не зміг розібратися в громіздких формулах та рівняннях, а тим більше — зрозуміти їх фізичний сенс. Врешті я відкинувся на подушку і став думати про своє химерне особисте життя.

У тому, що воно химерне й ненормальне, я не мав ані найменших сумнівів. Мені лиш нещодавно виповнилося двадцять три роки, а в мене вже було понад два десятки дівчат — чим може похвалитися далеко не кожен хлопець мого віку. Тобто, похвалитися, звичайно, може будь-хто — але в переважній більшості випадків це не відповідатиме дійсності. В моєму випадку це відповідало дійсності, хоча я ніколи ні перед ким не похвалявся. По-перше, вважав такі хвастощі поганим тоном; а по-друге, з усіма цими дівчатами, з усіма без винятку, мене зводила Елі. Єдиний мій самостійний роман мав місце ще в інтернаті, але тоді все обмежилося прогулянками по місту, спільним виконанням домашніх завдань і невинними поцілунками.

А в коледжі я познайомився з Елі — і, наскільки можу судити з відстані п’яти років, покохав її мало не з першого погляду. Мабуть, вона одразу відчула це, відчула раніше, ніж я сам встиг розібратися в своїх почуттях, і дуже тонко, ненав’язливо, але цілком однозначно дала мені зрозуміти, що в сексуальному плані хлопці її не цікавлять. Згодом ми стали найкращими друзями, і Елі, не в змозі дати мені те, чого я завжди хотів від неї, ділилася зі мною своїми подружками з числа тих, що не гребували чоловіками, на зразок Сью та Ґрети. А сам я дівчат собі не шукав, бо єдина дівчина, яка була мені потрібна, і так уже жила зі мною…

Десь о пів на другу, коли я почав був дрімати, пролунав дзвінок у двері каюти.

— Хто там? — звично спитав я.

Від цих слів інтерком автоматично ввімкнувся і вже в запису повторив моє запитання для відвідувача.

— Це я, Ліна, — почулось із динаміка.

Здивований, я підвівся з ліжка й накинув сорочку.

— Що ж… Заходь, будь ласка.

Ключова фраза розблокувала дверний замок, і до каюти ввійшла Ліна, одягнена в рожевий халатик і пухнасті капці на босу ногу. Її біляве волосся було скуйовджене, а губи трохи припухлі — ну, звісно ж, від поцілунків.

— Елі попросила прийти до тебе, — сказала вона.

— Ага… — тільки й промовив я.

Це було щось новеньке. Коли я казав, що Елі ділилася зі мною подругами, то не мав на увазі так буквально. Іноді мені діставалися її колишні дівчата, іноді було як зі Сью та Ґретою, а четверо чи п’ятеро Еліних подружок (точно не пригадаю) спали з нами через раз. Але ще ніколи не траплялось такого, щоб ми мінялися посеред ночі…

Мовчанка між нами затягувалась, і Ліна збентежено опустила очі.

— Знаю, що це неправильно. Я ще ніколи не була з двома — ні одночасно, ні по черзі. Але Елі дуже просила…

— Ти могла сказати „ні“.

Дівчина похитала головою:

— Не могла. Я люблю Елі й розумію, як це для неї важливо. Вона хоче віддячити тобі, але сама не може, тому попросила мене. Я ж подобаюсь тобі, правда?

— Правда, — підтвердив я. — Ти мені дуже подобаєшся. Однак зараз ідеться не про мої почуття, а про твої.

— Так ти мені теж подобаєшся, Сашко. Якщо хочеш знати… — Тут Лінині щоки густо зашарілися. — Спочатку я навіть закохалась у тебе, і якби не зустріла Елі… — Вона трохи помовчала. — Ну, словом, мені буде приємно виконати Еліне прохання. Дуже приємно.

— Тоді нема проблем, — сказав я, підступив до Ліни й легесенько обійняв її за талію. Під халатом у неї більше нічого не було — лише тіло, яке ще зберігало тепло Еліних доторків, пристрасть її пестощів… — Ти ще гаряченька?

— Як це?

— Ну, просто з ліжка?

— Так… — Ліна ніяково всміхнулася. — Якщо хочеш, прийму душ.

— Ні, в жодному разі! — заявив я і притиснувся вустами до м’яких уст дівчини. До тих уст, які нещодавно цілувала Елі і які цілували її. Це було надзвичайне, п’янке відчуття.

6

Політ тривав, і від вахти до вахти Елі стрімко проґресувала. Вона припускалася все менше й менше помилок, її дії за пультом помічника штурмана ставали дедалі точнішими і впевненішими, а вибір тих або інших варіантів із пропонованих комп’ютером — чимраз ближчим до оптимального. Звичайно, Елі було ще далеко до справжнього професіонала, проте її успіхи вражали, з чим не могли не погодитись і командор Томасон з капітаном Павловим. Наша група й далі пасла задніх за показниками ефективності, але вже на десятий день досягла позначки вісімдесяти семи відсотків, що було зовсім непогано.

А рівно через місяць після прийняття Елі до команди льотчиків, Томасон вирішив зробити їй подарунок з нагоди цього невеличкого ювілею і довірив їй упродовж двох годин очолювати вахту. Було б перебільшенням сказати, що з обов’язками основного штурмана Елі впоралась на „відмінно“ чи принаймні на „добре“ — але тверде „задовільно“ вона заслужила. Після цього я вже не сумнівався, що її зарахування в постійний штат літно-навіґаційної служби лише питання часу.

Я пояснював швидке професійне зростання Елі її природними здібностями, чудовою підготовкою, отриманою в коледжі, а також наполегливістю й відчайдушним прагненням самоствердитись, у повній мірі скористатися наданим їй шансом. Топалова додавала до цього ще один фактор, який вона охрестила „екстремальним стажуванням“.

У нас Елі виконувала обов’язки штатного пілота, працювала нарівні з іншими й активно, на практиці, засвоювала фахові навички, тоді як у цивільному флоті (та й у військовому також) льотчики-стажисти були, образно кажучи, п’ятим колесом, їм довіряли не те що другорядні, а третьорядні функції. Так, скажімо, на кораблях класу „Маріани“ вони обіймали пости помічників навіґатора й оператора занурення, а також другого помічника штурмана. У нас такі пульти перебували в деактивованому стані й задіювалися лише в нештатних ситуаціях, коли значно зростало навантаження на системи керування. А за звичайних обставин ці пости були асолютно нефункціональні, тому стажисти, що їх займали, практично не робили нічого корисного і лише час від часу задовольнялися „недоїдками“, які великодушно залишали їм старші товариші.

Не можна, проте, сказати, що це була цілком хибна практика; просто помилкою було підганяти всіх молодих льотчиків під один копил. Так, безперечно, більшість новачків не годилася для виконання обов’язків штатних пілотів на кораблях вищих за класом, ніж зоряні шатли. Поза тим, що їм бракувало вміння, вони ще не витримували психологічного пресу відповідальності. Але крім таких посередніх випускників (і крім подібних до мене унікумів — скромно, хіба ні?), існували ще хлопці та дівчата на зразок Елі, здатні витримати інтенсивну підготовку і всього за пару місяців здобути необхідний досвід. Їх існування ні для кого не було секретом, однак цивільні космічні компанії вважали за краще не ризикувати, а у військових існував незламний порядок просування по службі: якщо ти стажист, то сиди стажистом як мінімум рік, перш ніж тобі нададуть можливість довести своє право на місце штатного пілота. Астроекспедиція, в принципі, могла б дозволити собі інтенсивну підготовку молодих льотчиків, проте наше начальство під приводом недостатнього фінансування відмовлялось брати на себе зайві клопоти. Виняток, зроблений для мене, за великим рахунком не порушував усталених правил, бо я вже з першого дня продемонстрував свою спроможність як штатного пілота. А от рішення Томасона й Павлова щодо Елі справді могло стати прецедентом — і ще невідомо, як до цього поставиться вище керівництво Астроекспедиційного Корпусу.

Сама ж Елі щиро була переконана, що щасливим поворотом своєї долі завдячує винятково мені, і почувалася в боргу переді мною. Втім, переспати більше не пропонувала — протверезівши, таки зрозуміла, що то була кепська ідея. Зате щоночі (або вранці, коли у нас була нічна зміна) до мене приходила Ліна, добренько розігріта в Еліному ліжку, а я, кохаючись із нею, уявляв на її місці Елі.

Вірніше, так було лише попервах. Минали дні, тижні, і я не зчувся як перестав сприймати Ліну крізь призму своїх почуттів до Елі. І хоча ці почуття нітрохи не змінились, я дедалі частіше ловив себе на тому, що думаю про Ліну не просто як про коханку, а як про кохану дівчину. Та й Ліна зізнавалась мені, що я дуже дорогий їй. Разом з тим ми обоє любили Елі — і тут, з очевидних причин, Ліна мала переді мною істотну перевагу…

Якось пізно ввечері, коли Елі й Ліна вже пішли до себе, а я ще трохи затримався в офіцерській кают-компанії, Топалова, вибравши момент, щоб поблизу нікого не було, сказала мені:

— Знаєш, Алексе, у нас на кораблі не заведено порпатися в чужій білизні. Та все ж про вас із Елі й Ліною потихеньку пліткують. Надто вже дивна ви трійця.

— Ну то й що? — запитав я, червоніючи.

Яна подивилась на мене довгим поглядом.

— Іноді я питаю сама себе, — повільно промовила вона, — чому так переймаюся твоєю долею? Чому беру близько до серця все пов’язане з тобою? Навряд чи це материнський інстинкт, швидше сестринський — якщо він є, такий інстинкт. Я зростала сама, без братів і сестер, а мені завжди хотілося мати когось рідного й близького. Особливо брата. А ти… ти з першого ж дня припав мені до душі. Ти саме такий, яким би я хотіла бачити свого брата.

Що я міг сказати їй? Що вона ідеально відповідає моїм уявленням про старшу сестру? Так, це була б правда — але надто банальна правда.

— Дякую, Яно, — відповів я. — Мені дуже приємно це чути.

— Проте, — підхопила вона, вирішивши, що вгадала подальший хід моїх думок, — ти категорично проти, щоб я втручалась у твої особисті справи. І ти, звісно, маєш рацію. Але я нічого не можу вдіяти з собою, мене так і пориває втрутитись, чимось допомогти тобі. Час від часу я помічаю за собою, що перебираю в думках своїх подруг та знайомих, приміряю їх до тебе й намагаюся вирішити, котра з них могла б зробити тебе щасливим.

— Я й так щасливий, — відповів я. — Адже щастя буває різне. У мене воно от таке. Дивне.

Топалова зітхнула:

— Що ж, кожному своє.

Відразу після цієї розмови я подався до себе і майже годину пролежав без сну в ліжку, аж поки від Елі прийшла Ліна. Скинувши халатик, вона швиденько шаснула під ковдру і ніжно пригорнулася до мене. Обіймаючи й цілуючи її, я думав, чи справді почуваюся щасливим. Мабуть що так. Але на свій, особливий манір.

7

На вісімдесят сьомий день подорожі, коли до мети залишалося менш ніж п’ятдесят світлових років, на нашому шляху виникла обширна вакуумна аномалія. Це була далеко не перша аномальна ділянка простору, що зустрілася нам протягом цього рейсу, але за своєю силою вона відрізнялася від раніше пройдених, як відрізняється ураган від помірного бризу. Вона належала до категорії найнебезпечніших і найскладніших для проходження реліктових аномалій, які, за сучасними уявленнями, утворилися ще на ранньому етапі еволюції Ґалактики. Прикметною особливістю реліктових аномалій була їхня майже ідеальна сферична форма і безперервне зростання напруженості вакууму від периферії до центру. Якщо звичайні аномалії складалися з невпорядкованого скупчення безлічі дрібних (за космічними мірками, звичайно) вакуумних вихорів, то реліктова являла собою один велетенський вихор.

Корабель ввійшов у аномальну зону під час чергування Третьої групи, потім ми прийняли від них вахту і всі вісім годин продиралися крізь ошаленілий інсайд. І коли на початку нашої зміни ступінь збудження енерґетичних рівнів вакууму складала близько п’яти балів, то наприкінці штормовий показник уже досяг позначки 9,2 за п’ятнадцятибальною шкалою. За цей час ми пройшли лише три з половиною світлові роки — вдвічі менше за звичайну норму, а швидкість корабля впала до 3700 вузлів проти крейсерських 8200. Якби корабель було обладнано не двома, а трьома парами вакуумних емітерів, він міг би йти значно швидше, та й тримався б стійкіше. На жаль, емітери — найдорожча частина зоряних кораблів, а в умовах спокійного вакууму зайва третя пара не додавала суднам класу „Маріани“ ні швидкості, ні стійкості. Будувати ж кораблі з розрахунком на такі от рідкісні реліктові аномалії економічно невигідно — куди дешевше просто обходити їх. Безумовно, ми б так і вчинили — якби мета нашої подорожі не лежала в цій самій аномальній зоні.

Коли нам на зміну прибули наші колеґи з Другої групи, з капітанської рубки вийшли Томасон, Павлов і головний інженер Роско — останні півгодини вони проводили там нараду.

Замість розпорядження про зміну вахти, шкіпер наказав розпочати підйом — і не в апертуру, а в звичайний ейнштейнів простір. Дотримуючись максимальної остороги, ми згаяли на це майже чверть години. Нарешті корабель виринув на поверхню вакууму, де, як завжди, був цілковитий „штиль“ і ніщо, крім показів наших приладів, не свідчило про те, що в глибинах Діракового Моря несамовито вирувала найфундаментальніша світова стихія.

Поки ми проводили підйом, командор Томасон оголосив по інтеркому загальний збір літно-навіґаційної служби, і тепер на містку перебували всі без винятку льотчики „Маріани“.

— Отже, — заговорив шкіпер, — тепер не лишилося сумнівів, що це реліктова аномалія. Розрахунки свідчать, що її радіус приблизно дорівнює сорока семи світловим рокам, а зоря Аруна знаходиться майже в самому її центрі. Тому обхідних варіантів ми не маємо — доведеться йти навпростець. У зв’язку з цим я оголошую в літно-навіґаційній та інженерній службах надзвичайний стан, скасування вихідних і біжучого ґрафіку вахт. Головний інженер сам розбереться в своєму господарстві, а в рубці керування відбудуться наступні зміни: персональний склад вахт збільшується до шести пілотів, запроваджуються пости помічника оператора занурення та другого помічника штурмана. Четверта група тимчасово розформовується, за її рахунок буде доукомплектовано інші три. Начальник експедиції, капітан Павлов, зголосився очолити Третю групу на посту основного штурмана. Зараз на вахту заступає Друга група, до її складу додатково ввійдуть суб-лейтенант Мамаєва — як помічник оператора занурення, і суб-лейтенант Кох — як другий помічник штурмана. Всі інші поки вільні. Оновлені склади Першої та Другої груп буде оголошено протягом години.

Залишаючи місток, я прикинув, що навіть з урахуванням Павлова для повного комплектування трьох груп по шість льотчиків бракує однієї людини. Топалова також швидко розібралася з арифметикою й сказала:

— Схоже в Ґарсії з’явився непоганий шанс частково реабілітуватися… Гм. Хоча я на місці шкіпера не ризикнула б.

Як незабаром з’ясувалося, командор Томасон поділяв думку Топалової й ризикувати не захотів. Він перевів до нашої групи лейтенантів Келлі й Михайленка — відповідно, третього та четвертого пілотів, а натомість забрав від нас Елі. Її, разом ще з чотирма наймолодшими за віком пілотами (не рахуючи мене), взяв під свою руку капітан Павлов. Друга група була досить рівна за складом, а в нашій Першій бракувало однієї людини, зате у нас зібралася солідна компанія — троє старших пілотів і старший навіґатор. Плюс іще я — новачок, якого Топалова цілком серйозно назвала кращим на кораблі оператором занурення. Та навіть якщо прийняти це твердження за щиру правду, то все одно я був дуже здивований і навіть збентежений, коли виявив, що в списку особового складу нашої групи я фігурую як основний оператор, а старшого від мене і за званням, і за віком, і за стажом лейтенанта Михайленка призначено моїм помічником.

Після деяких вагань, я вирішив поговорити з самим Михайленком і висловити йому свої сумніви. У відповідь той лише недбало пирхнув.

— Не бери дурного в голову, хлопче. Я не Ґарсія і такими дрібницями не переймаюсь. А роботи вистачить нам обом. Ці сорок світлових років будуть справжнісіньким пеклом.

Щодо останнього він не помилявся. Вже на наступній вахті ми гарували, як прокляті, і раз по раз мінялися ролями — то я виконував функції основного оператора, а Михайленко „підчищав“ мої дії, то навпаки. В такому ж режимі працювали й Топалова з Келлі, а Вебер мало не щохвилини передавав їм коректи — так на нашому жаргоні називалися розраховані на льоту поправки до курсу.

Від надмірного навантаження всі члени літно-навіґаційної служби перебували на межі стресового стану й намагались якомога більше спати, а дозвілля — проміжок між вахтою та сном — проводили за спокійними розвагами, як-от перегляд фільмів або читання книжок. До спортзалу ніхто з нас не ходив, хоча в будь-який інший час це був обов’язковий пункт у розпорядку дня кожного льотчика; зараз для фізичних вправ нам просто бракувало сил. Та найбільше вимотував себе Томасон, який майже не покидав місток і лише на час короткого сну його заступали Павлов або Топалова.

З Елі я бачився уривками. Коли я змінювався з вахти, вона вже зазвичай спала, щоб набратися сил перед своїм чергування. Лише пізно ввечері, коли я збирався лягати, вона прокидалась і ненадовго заходила до мене. Незважаючи на напружений ґрафік роботи і втому, Елі була в захваті — цілком щиро вона говорила мені, що це кращі дні в її житті. І я розумів чому: тільки тепер, у критичній ситуації, вона по-справжньому відчувала себе потрібною, усвідомила нарешті, що в команду пілотів її перевели не лише за моїм наполяганням, не завдяки прихильності Топалової, а тому, що вона справді має неабиякий талант.

На проходження останніх сорока світлових років нам знадобився цілий тиждень. Коли на дев’яносто п’ятий день польоту наша група прибула в рубку керування, щоб змінити групу Павлова, Томасон розпорядився:

— Лейтенант-командор Топалова — помічник штурмана. Суб-лейтенант Вільчинський — помічник оператора занурення. Решта вільні.

Стало ясно, що справа наближається до завершення, тому шкіпер вирішив не проводити повної зміни вахти, а лише зміцнив її двома свіжими пілотами. Займаючи своє місце, я глянув на Елі, чий пульт другого помічника штурмана знаходився поруч. Вона була цілковито занурена в роботу і мовби не помічала мене. Я трохи здивувався, чому Томасон не замінив і її, а потім дійшов висновку, що він просто надав їй можливість взяти участь у завершенні польту. Схоже, він розумів, як це для неї важливо.

Я швидко ознайомився з показами приладів і перебрав на себе керування вакуумними емітерами, даючи основному операторові перепочинок. Глибина занурення корабля була аж на п’ять порядків менша за оптимальну — лише десять у тридцятому ступені. Вакуум штормило майже на дванадцять балів, а це була межа для нашого фреґата. До мети залишалося дев’ятнадцять світлових днів, ми йшли на швидкості менше тисячі вузлів, і за умови її збереження нам потрібно було протриматися ще півгодини. Лише півгодини, щоб дістатися до системи Аруни. А якщо ні, якщо далі аномалія взагалі стане непрохідною, ми опинимося дуже далеко від зорі за досвітловими мірками, і нам знадобиться ще кілька місяців польоту в звичайному ейнштейновому просторі…

Я тримав корабель на максимально можливій за таких обставин глибині, щосекунди скидаючи з емітерів надлишки енерґії. Капітан Павлов вів фреґат по курсу, який постійно підправлявся навіґатором, а Топалова разом з Елі проводили „підчистку“, виконуючи безліч дрібних, але необхідних дій, що стабілізували рух корабля.

Ми таки досягли системи, хоча й витратила на це понад годину, бо при наближенні до Аруни вакуумні збурення дедалі посилювалися під впливом ґравітації зорі, тож Павлову доводилося знову й знову зменшувати вже й так мізерну швидкість. Нарешті капітан перевів рушій у холостий режим — а оскільки в інсайді була відсутня інерція, корабель тут-таки зупинився.

— Це все, шкіпере, далі доведеться летіти на досвітловій. Надто сильно штормить. — Він зітнув. — Ех, шкода, що не маємо третьої пари емітерів… Та біс із ними. Зрештою, тридцять сім астроодиниць до зорі — не так і багато.

Визнавши за Павловим слушність, Томасон наказав розпочати підйом. Ми здійснили його акуратно і плавно, без найменших струсів і ривків, що за наявних умов було справою непростою — навіть в апертурі вакуум був розбурханий так, що електрослабкі відображення зірок на оглядових екранах розпливались у великі, безформні плями.

Але в звичайному просторі все було як звичайно. Зорі знову стали якравими крапками на чорному оксамиті космосу, а серед них виднівся невеличкий жовто-гарячий диск Аруни — мети нашої подорожі. До неї було 37 астрономічних одиниць, тобто в тридцять сім разів далі, ніж від Землі до Сонця і майже в сотню разів — ніж від нашої Октавії до Епсилон Еридана.

Елі нарешті відвела очі від свого пульту й подивилася на мене. Її обличчя виражало втому, на лобі виблискували дрібні краплини поту, але очі променіли радістю й тріумфом.

„Так, люба,“ — відповів я поглядом на її погляд. — „Тепер ти справжній пілот, і цього вже ніхто не посміє заперечити…“

— Пані та панове, — оголосив командор Томасон. — Перша частина нашого завдання успішно виконана — ми досягли околиць системи Аруни. Від імені командування Корпусу висловлюю вам і вашим колеґам з літно-навіґаційної служби подяку за високий професіоналізм і самовідданість.

Павлов повернувся в своєму кріслі до шкіпера, виразно глянув на нього, потім легенько кивнув головою в бік Елі. Томасон з розумінням усміхнувся й промовив:

— Сержанте Тернер… — він зробив очікувальну паузу.

Елі негайно підхопилася зі свого місця.

— Так, командоре?

— Мічман Тернер! — урочисто проказав шкіпер. — Пілот четвертого класу.

Вона просяяла.

— Так точно, сер!