Пульс Всесвіту

В РОЛІ ПРОФЕСОРА

Будинок, в якому я живу, міститься на протилежному кінці Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.

Несподіванки тривали: я ніяк не міг знайти своєї домівки. Вздовж і впоперек обійшов увесь район, аж доки зовсім випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впізнав: оштукатурений, освітлений променями штучного сонця, він видавався щойно купленою іграшкою новорічної ялинки.

І всередині було багато змін. Сходи й стіни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вільнім просторі поміж сходами вмонтовано новітній ліфт. Усе це добре, але незабаром я помітив ще одну, вже аж ніяк не бажану зміну: на дверях моєї квартири була прикріплена табличка з написом: «КАРЛ ЯНОВСЬКИЙ — студент фізик».

От тобі й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумніву не було: хтось скористався з мого нещастя і за час моєї відсутності захопив мою квартиру!

Я рішуче почав стукати у двері. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потім заспокоївся: адже все це тільки сон! Та підсвідома тривога не зникала: втрата власної квартири — надто твереза дійсність; важко помістити її у фантастичний сон.

«Піду до редакції, — вирішив я. — Дізнаюсь у чергового, що зі мною діється».

У центрі міста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалі не знайшов, на його місці стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павільйоні з високими колонами палахкотів напис: «МІЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ».

— Нічого не розумію! — промимрив я у відчаї.

Становище в мене справді було жахливе. Ні житла, ні знайомих, — один у дивно зміненому світі. Я не мав навіть змоги визначити, дійсність це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальність. І найголовніше, десь у підсвідомості, не згасаючи ані на мить, перебігали якісь невиразні, неоформлені спогади, натяки на щось давно минуле й ілюзорне, а я не міг їх ухопити, зробити чіткішими.

«Квартири немає, а спати мені хочеться й уві сні, — міркував я, щоб відвернути свою увагу. — Без паспорта і без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалі, а завтра вже якось там буде».

Обравши таке рішення, я попростував до павільйону. Під колонадою до мене підбіг літній чоловік. Його обличчя сяяло дружньою посмішкою.

— Вітаю вас! Вітаю вас, колего, з великим успіхом!.. Наш інститут пишається вами!.. Коли ж намічається старт?

Неконтрольовані спогади в моєму мозку помчали ще прудкіше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. І все це переплуталося в страшенно складній мішанині. Самі собою вирвались слова:

— Ще не знаю. Ще не все готово.

— А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали відпустку?

— До Лондона… — я вже схаменувся і сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.

Той аж ніяк не здивувався з моєї відповіді:

— Ну, то щасти вам! Попутного вітру вітрилам вашого антигравіплана!

На якусь мить перед моїми очима з’явився антигравіплан. Моє дітище, моя мрія!.. Я ухопився за оцей рятівний спогад, але він одразу ж потьмянів, побляк і розплився… Так, так… Я збирався написати статтю про зоряні кораблі майбутнього; той силует, що промайнув переді мною, тільки витвір моєї уяви…

Чоловік, який стояв проти мене, все говорив і говорив; він розповідав, що відбулось за останній час у інституті, де ми нібито з ним колись працювали, а я тільки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.

Нарешті «колега» подивився на годинник:

— О, вам треба поспішати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз — щасливої дороги!

Я з полегкістю помахав услід незнайомому знайомцю і попрямував до вокзалу.

«У Лондон, так у Лондон!.. — міркував я з дивним спокоєм. — Хіба не все одно куди, якщо сам не усвідомлюєш, хто ти такий і де опинився».

Ескалатор заніс мене глибоко під землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленні групи пасажирів поспішали до вагонів, — мабуть, поїзд мав незабаром рушити.

Знову проклятущі спогади!.. Де я бачив оці велетенські двоповерхові вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторінках редагованого мною журналу?.. Ні, не те, не там… То де ж?

Мої неспокійні роздуми урвала гарненька дівчина в синій формі:

— Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!

Я хотів заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього і мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому двері за мною зачинились, і поїзд тихо рушив.

— Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, — сказала мені дівчина.

Я покірливо пішов услід за нею. Ми пройшли довгим коридором і вузькими сходами піднялись на другий поверх. Дівчина відчинила двері з номером «42» і з милою посмішкою запросила мене.

Ой леле! Та хіба ж це купе поїзда?! Це скоріше розкішний люкс готелю? Велика кімната. Письмовий стіл. На столі телефон з екраном-відеофоном. У кутку — новітній телевізор.

Коли дівчина пішла, я з цікавістю зазирнув у всі двері кімнати. Перші вели до ванни, другі — до холодильника, повного напоїв та продуктів, треті — до невеличкого салону з кількома кріслами навколо низенького столика… Квіти, прості меблі, шафи в стінах, постіль — ну, просто королівське ложе!

Не роздягаючись, я впав на ту постіль.

«Хай буде як буде… — міркував я, засинаючи. — Можливо, я прокинусь уже в нормальному житті».

Мої сподівання були марні. Коли я раптово прокинувся, в очі било світло, що проникало крізь нещільно прикриті запони вікон вагона.

«Куди я їду?.. — міркував я, намагаючись пригадати вчорашній день. — Як я тут опинився?»

Я підняв завісу і зацікавлено почав дивитись у вікно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зі мною сталося?

Кілька днів тому я відвідав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторії. Мабуть, він щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний світ… Безлюдна Мала-Страна… До невпізнання змінена Прага… Професор… Антигравіплан… А тепер сиджу в казковому атомному поїзді, що мчить до Лондона…

Світ, в якому я нині живу, непогано продуманий. Шкода тільки, що я потрапив сюди непроханим гостем і втрачу його назавжди, як тільки опритомнію. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладніше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива…

Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого і насамперед грязюку з барлога Пегаса.

Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала і… що це? На мене дивився якийсь зовсім незнайомий підстаркуватий чоловік. Очі в нього були вирячені з подиву, рот — розкритий… Сивувата борода… Сиві скроні… Зморшки на обличчі…

Я підійшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив і незнайомий.

Я справді стою біля дзеркала. Але ж це не я! Це справжній старик!.. Тепер мені зрозуміло, чому мене переплутали з якимось професором!

Боже, як я постарів за кілька днів! Проклятий Пегас!..

До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навіть шафа з запасним одягом для мандрівників. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива і вузла зв’язку, кілька хвилин посидів у кінозалі, де саме демонструвався художній фільм. Чомусь мене нічого не дивувало; все було знайомим, ніби баченим багато разів, але коли — невідомо.

В салоні поїзда мене перестріла та сама дівчина, що запрошувала до купе.

— Пробачте, — звернулась вона ввічливо. — Ви — професор Груда?

— Так, я Груда, — ствердив я насторожено. — Але не професор.

— Це не має значення, — посміхнулась дівчина. — Я знаю, що ви зробили велике відкриття… Так от, дзвонили з Праги, з академії, і просили вас зійти в Москві. Там вас зустріне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.

— А хіба наш поїзд прямує не в Лондон? — запитав я вражено.

— Ви хотіли їхати до Лондона? — злякалася дівчина. — Та ви ж сіли не на той поїзд!

— Нічого, нічого, — заспокоїв я її. — У мене, власне, відпустка, так що я можу їхати куди завгодно… А у Москві я востаннє був аж у п’ятдесят п’ятому році, тому з великою радістю подивлюсь на славетне місто перших супутників.

Дівчина посміхнулась недовірливо.

— Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново… Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.

Вона попрощалася та й пішла. А я лишився віч-на-віч з своїми роздумами. Далебі, я не знав ніякого Столярова і не міг навіть припустити, чого йому від мене треба.

За моєю спиною задзвонив відеофон. Цілком автоматично я натиснув на білу кнопку, і одразу ж на екрані з’явилось давно знане і водночас ніколи не бачене обличчя.

— Радий привітати вас, професоре! — щиро сказав чоловік на екрані. — Ми вас розшукуємо вже два дні. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспішаєте, що навіть не попрощалися з сім’єю?.. Але не буду нескромним. Головне — ви живі й здорові… — чоловік зробив паузу і зітхнув. — Я дуже шкодую, що змушений зіпсувати вам відпустку, але ваша присутність конче потрібна в Букаві…

— Що-небудь сталося? — зірвалося з моїх вуст так, ніби за мене сказав хтось інший.

— Нічого страшного. Столяров вам усе розповість.

— Портфель… Я забув у Празі портфель… — знову сказав хтось за мене моїм голосом.

— Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.

— Не знаю… Не можу пригадати… — прошепотів я розгублено.

— Коли пригадаєте, подзвоніть мені. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту… Вашій дружині та дітям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.

Обличчя зникло з екрана, відеофон замовк. А я довго ще дивився у простір і міркував, навіщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нічого не було… А може, я помиляюсь?

Портфель… У тому жовтому портфелі, — я на мить навіть побачив його перед собою, — було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе… Не можу пригадати, коли і де я його загубив?.. Усе так переплуталось… Бенко говорив про дружину та дітей. Але ж я не одружений… І чи справді того чоловіка звуть Бенко?.. Звідки я взяв це ім’я?

Ану його к бісу! Здається, надто вже ввійшов у роль професора, за якого мене вважають!

Щоб позбутися нав’язливих думок, я пішов до салону і сів у затишному куточку перед телевізором. Несамохіть прислухався до розмов гамірливої, веселої компанії, що розташувалась недалеко від мене, сміявся нишком з їхніх жартів… І тільки аж перед Москвою раптом усвідомив, що мої супутники розмовляли англійською мовою, а я їх розумів… Як це могло статись?.. Англійська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я відчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м’ясо чарівного змія і з тих пір почав розуміти мову мух.

Такий же сюрприз чекав на мене і в Москві. Я знав тільки російську азбуку та ще сяк-так міг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалі хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумів, відповів російською мовою, що нетутешній.

«Може, Пегас якось вплинув на мій мозок? — блиснула думка. — Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати.

Але ж ні, ні, все це дурниця!.. — до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерігача. — Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова… Що я скажу йому, коли зустріну?.. Як зіграю роль професора?.. І нащо мені ця гра?»

Пегас, мабуть, розділив мене на дві особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, і на старого пройду, для якого всяка несподіванка видається природною і давно знаною… Що саме зробив зі мною Пегас — я не знаю, і це — жахливо!

Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навіть більше аніж треба, я вийшов з вокзалу з полегкістю на душі.

Москва купалась у сяйві весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снігом, а тут цвітуть квіти…

«Дурнику, все це дуже просто, — говорило друге, більш досвідчене «я». — Всі міста опалюються атомною енергією. Хіба ти не бачив характерних силуетів атомних електростанцій, коли їхав сюди?»

«Дякую за пояснення! — іронічно похвалив я сам себе. — Але хіба атомну електростанцію побудуєш за один день?»

Моє друге «я» промовчало, певно вважаючи зайвим відповідати на таке запитання.

Я йшов навмання людними вулицями великого міста. Нарешті мою увагу привернув напис: «СВІТ НА ДОЛОНІ». Цікавість перемогла, і я зайшов до того будинку.

В маленькому затишному салоні мені привітно посміхнулася блондинка з ямочками на щоках.

— Що ви хочете подивитись? — запитала вона.

— А що ви можете показати? — ухильно відповів я.

— Мабуть, ви давно не були в Москві, — посерйознішала дівчина. — Наша студія — телевізійні передачі за бажанням — існує вже два роки… Досить тільки сказати, яке місце на Землі або на Місяці ви хочете побачити — і через кілька секунд воно з’явиться перед вами на екрані.

— Навіть на Місяці? — перепитав я недовірливо.

— А чому ж? Зараз у нас з Місяцем цілком пристойний зв’язок.

— А міг би я побачити, що тепер відбувається, скажімо, в Празі?

— Нема нічого простішого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших відвідувачів… Вам показати загальний вигляд чи певний район?

— Мене цікавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбільше.

Дівчина завела мене до кабіни, де були екран та кілька крісел. Щойно ми сіли, як вона до когось звернулась:

— Колю, прошу Прагу… Малу-Страну… Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю… — сказала дівчина. — Це було дуже мудре рішення: зробити з найкрасивішого району Праги заповідник… Коли я потрапляю туди, мені завжди здається, ніби я повернулась на багато років назад у минуле. На жаль, деякі міста в період навального розвитку будівництва втратили своє колишнє обличчя. В Празі це питання було вирішено мудро: нове місто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.

На екрані вже з’явились вулички Малої-Страни, а дівчина все ще розповідала. Мені здавалось, що її голос лунає здалеку, в голові гуло, як у вулику.

— Отже, Мала-Страна — заповідник… — міркував я вголос. — А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?

— В будинках, правда, ніхто не живе, і обставлені вони в стилі першої половини цього століття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно… Я бувала там і на власні очі бачила, як непрактично і нерозумно жили тоді люди. І які були жахливі умови! Все місто задихалося в диму та пилюці… — говорила дівчина. — Уявіть собі: коли люди хотіли опалити квартиру, вони мусили йти до підвалу по вугілля!

— Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються… — зауважив я.

— Чому? Вони автоматично провітрюються, просушуються. Всередині підтримується певна температура. Про все це дбають працівники заповідника. Ви не повірите, з якою любов’ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму роді музею.

«Дивний сон… — міркував я. — Все в ньому аж надто злагоджено. Цілком логічно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась мені мертвим містом.

А звідки там узявся Пегас?.. До цього сну він аж ніяк не пасує…»

І знов у мене переплуталось минуле з майбутнім. Виникло і поступово наростало почуття страху, прагнення залізти в якийсь глухий закуток, щоб на самоті обміркувати все.

— Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? — запитав я.

— Бачу, Прага вас таки зачарувала! — посміхнулась дівчина, розкриваючи довідник. — Ви повинні поспішати: експрес на Прагу вирушає через дві години.

— Дякую. Гадаю, що встигну, — сказав я, прощаючись.

Ні, я не пішов на вокзал. Моє бажання самотності погнало мене вулицями. Потім я сів у метро і вийшов десь аж на околиці міста. Тільки там я усвідомив, що мною керувало якесь дивне, майже інстинктивне прагнення. Комплекс будинків, біля яких я зупинився, був чимось рідний і близький мені. Виявилося, що я не просто блукав містом, а їхав саме сюди.

Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з під’їзду найближчого будинку вибіг і попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловік.

— Пробачте, пробачте, професоре! — кричав він ще здалеку. — Ви гадаєте, я не хотів вас зустріти?.. Зовсім вилетіло з голови, коли отой бісів поїзд… Зараз пригадав і мчу як шалений, щоб вас привітати!.. — Він підбіг до мене, міцно потиснув мені руку. — Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив мені з цього приводу… Там щось важливе?..

Столяров усе ще почував себе ніяково, тому безперервно говорив.

— Шкодую, що вам доведеться урвати відпустку, — ми повинні негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обійшлося без жертв, але все одно прикро… Пропав і мій намір відвідати з дітьми Гаванські острови…

— Про яке нещастя ви говорите? Я нічого не знаю! — сказав я наче вві сні.

— Якісь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало… Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторію.

Я чомусь засміявся таким дивним сміхом, що Столяров урвав свою розповідь:

— Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очі…

— Ні, ні, розповідайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букаві?

— Вночі проти неділі в конструкторському залі пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибігли туди і побачили в стелі дірку, як від снаряда…

— Я це відчував!.. Непередбачене екранування… — прошепотів я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла підкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.

— Навряд… Спочатку ми теж так думали. Але всі предмети були на місцях. Стелю пробило в південному крилі зали, зовсім не там, де ми могли сподіватись.

Знову в мене запаморочилась голова: я відчував, що майже втрачаю свідомість.

— Я це припускав… Портфель… — насилу сказав я і, схаменувшись, рвучко махнув рукою: — їдьмо!

— От тепер я вас упізнаю, професоре! — засміявся з полегкістю Столяров. — «Хто бореться з чортом, той не боїться рогів і копит!» — так, здається, ви казали?

Ми підійшли до машини, яка стояла біля під’їзду. В неї не було коліс, але це мене не здивувало. Цілком підсвідомо я зафіксував, що це — остання модель літаючого автомобіля; хотів щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.

Коли заспівали турбіни і літаючий автомобіль легенько, як пір’їнка, піднявся в повітря, я запитав байдуже:

— Куди ми ідемо?

— На аеродром! — відповів Столяров. — Чи у вас ще е справи в Москві?

Я заперечливо похитав головою: ніяких справ у Москві в мене не було і не могло бути.

Осяяне сонцем місто зникало за обрієм. Під нами нескінченною сірою стрічкою пливла автомагістраль; обабіч неї пролітали засніжені ялини.

Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуванні машиною, а я поринув у неспокійні, хаотичні думки. З часом мене подолала втома. Я заснув і прокинувся тільки на аеродромі.

— Зупинимось у Празі, щоб ви попрощалися з сім’єю, чи полетимо прямо? — запитав Столяров.

— Краще прямо, — відповів я збентежено. Мене лякала навіть думка про зустріч з чужою дружиною та дітьми. Любов відрізнить фальшиву монету від справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпізнає, що я тільки двійник її чоловіка… А що буде, коли я зустрінуся з справжнім професором?