Пульс Всесвіту

ЧУЖИНЦЕМ ВДОМА

Я пройшов під стрілчастою аркою Прашної башти і остовпів. Те, що я побачив, перевершувало найбільшу фантазію в моїх оповіданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його місці стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: «Метро».

Будинок Слов’янського Дому змінив свій вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну ніч лише в казках!

Тільки тепер я помітив, що люди на вулицях якось чудно вдягнені. Такий самісінький одяг і на мені. Звідки? Чому? Як трапилось, що я досі не звернув на це уваги?

Може, мій пошкоджений Пегасом мозок створює примарні видіння? Може, цього немає, а мені просто ввижається?

— Даруйте, чи я справді у Празі? — розгублено запитав я перехожого.

— Так, ви в Празі! — відповів той спокійно. Його навіть не здивувало моє дурне запитання!

— Дякую…

Тепер я пригадую ті далекі дні, і мені смішно, а тоді я, мабуть, справді здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нічого не розуміючи: все довкола змінилось до невпізнання.

Куди поділися трамваї? Навіть рейки зникли без сліду… А люди стоять на тротуарах і водночас рухаються в різних напрямках. Нові будинки, нові машини, незвичайний одяг. Чи це мені сниться?

Страх, подив і занепокоєння поступалися цікавості. Якщо це і сон, то хай би ще снився!

Тягар поступово спадав, і я навіть засміявся. Пригадалася ніч у студентському гуртожитку. Сидячи біля відчиненого вікна, я при слабкому світлі нічника писав гумореску. Мені уявилась настільки кумедна ситуація, що к голосно засміявся. Друзі прокинулись, і я в мить перетворився на мішень для подушок та черевиків. Це розсмішило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав сміх. Ось і тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав. Це явно була реакція на пережите.

На Вацлавській площі я перейшов на інший тротуар і поплив, як човен, по неймовірно зміненому місту.

— Здрастуйте, професоре! — привітався до мене хтось з тротуару, що рухався назустріч.

Я розгублено озирнувся, але група людей, од яких почулося привітання, вже відпливла, як хвиля від морського берега. Хтось, мабуть, помилився.

«Хороший журналіст навіть уві сні не повинен втрачати почуття самовладання», — подумав я, вирішивши не дивуватись ні з чого. І справді, приголомшливу дійсність — Вацлавську площу, перетворено на прекрасний квітучий сад, — я сприйняв досить спокійно. Одне мені здавалося тривожним і нез’ясовним: коли я вийшов з Малої-Страни, — сутеніло, а тепер знову почало світати На сході все вище зводилась яскрава заграва ранку. Я не встиг розміркувати, чому це так: з тротуару до мене замахала рукою якась дівчина і в ту ж мить опинилась біля мене на рухомій стрічці.

— Добридень, професоре! Як ся маєте? — посміхнулась вона привітно.

— Я не професор… — затинаючись, промимрив я.

Спантеличена дівчина замовкла і допитливо подивилась на мене.

— Ви жартуєте, професоре! Адже я ваша учениця, Марта Горничкова.

— А я, мабуть, двійник вашого професора, — відповів я збентежено.

— Двійник? — протягнула вона здивовано. — Тоді пробачте!.. — дівчина стрибнула з рухомого тротуару і довго озиралась.

«Пригоди репортера в уявному світі тривають… Ну, що ж, чудово! — подумав я, коли студентка зникла. — Буду професором. Певно, я схожий на нього як дві краплини води. Отже, професор — видатна особа!» — зробив я висновок, коли незабаром після того до мене привітались ще два новопражанини (а як же інакше назвеш мешканців дивовижної Праги?)». Але тепер я вже, наче справжній професор, ввічливо відповів на привітання.

В горішній частині майдану зі мною трапилось таке, чого я не міг сподіватись навіть як газетяр. Власні ноги перестали мені скорятись. Не порадившись зі мною, вони скочили з рухомого тротуару на нерухомий, забравши разом з тілом і мою здивовану голову.

«Чому я, власне, тут зупинився? — подумав я. Однак, коли з одчинених дверей найближчого будинку на мене війнуло запахом страв, я вмить знайшов наукове обґрунтування свого підсвідомого вчинку. Умовний рефлекс, друже!»

Справді, від духмяних пахощів у животі в мене заграло. Захотілося пити. Отже, зупинка як на замовлення. Але чи є в мене гроші?

Я зайшов у темний закуток і старанно обшукав усі кишені. Крім маленького ліхтарика з Пегасового лігва та коробочки з невідомою мені машинкою, я нічого не знайшов, але знову звернув увагу на те, що хтось одягнув мене в особливого крою легкий костюм.

Можливо, Пегас зробив це, коли я лежав непритомний? А може, вся моя пригода — тільки злий жарт його смертоносних апаратів?

Хай буде як буде, — я таки реально переживаю дійсність, і в цьому мене болісно переконує порожній шлунок.

Голод надав мені хоробрості, і до приміщення, повного приємних запахів, я зайшов без грошей. З заздрістю поглядав на відвідувачів, які бенкетували, сидячи за низенькими столиками. Перед кожним стояло кілька тарілочок. Ніколи досі я не бачив такого вибору найрізноманітніших та найвишуканіших страв. І головне — ні буфету, ні офіціантів…

Почав нишком стежити за одним відвідувачем. Той зупинився посеред їдальні, уважно подивився довкола. І тут я помітив світлові написи на стінах. Меню! Біля назви кожної страви сяє номер.

Чоловік підійшов до стіни, натиснув на кілька кнопок і зачекав з хвилинку. В стіні з’явився отвір; на дверцята, що лягли горизонтально, виїхав піднос з кількома тарілочками. Далі вже було все просто: чоловік поніс тарілочки з стравами до столика і почав вечеряти.

Може, він непомітно вкинув гроші в щілину якогось автомата? Ні, я не бачив нічого схожого.

Переконавшись, що й інші відвідувачі одержують страви безкоштовно, я зрозумів, що потрапив до якоїсь спеціалізованої їдальні. Дуже прикро було зловживати довірою до відвідувачів; аж пекла думка про крадіжку, але голод таки штовхнув мене на одчайдушний крок. З завмираючим серцем я навмання натиснув на кілька кнопок, І переді мною з’явилась їжа. Не довго думаючи, я тут же взявся за неї. Далебі, не пам’ятаю навіть, що їв, — мені було не до того.

Не затримуючись в їдальні, я вийшов на площу і попрямував до парку. Біля пам’ятника святому Вацлаву на хвилинку зупинився, глибоко вражений тим, що пам’ятник лишився таким же, яким я його знав ще в дитинстві.

На протилежному кінці парку широкі мармурові сходи привели мене на високо розташований майданчик. Не встиг я роздивитись, як біля майданчика зупинився елегантний вагон.

«Повітряне метро! — майнула думка. — Ми надрукували статтю про нього в позаминулому номері журналу… Але стривайте: йшлося про майбутнє… Нічого не розумію!»

Таки й справді були підстави втратити глузд! Все переплуталось: минуле й майбутнє, фантазія й реальність. Мене рятував тільки невичерпний оптимізм журналіста.

— Ну, що ж, коли їхати, так їхати! — сказав я сам собі, прямуючи до вагона. Тільки-но я сів у крісло, як вагон рушив, набираючи швидкості.

Притиснувши обличчя до вікна, я дивився на місто, що пробігало підо мною. Над Нусельською долиною ми промчали на великій висоті. Проплив міст, що з’єднує Виногради з Панкрацем. З парку назустріч нам виросла велика нова будова з написом: «Телебачення-Прага». Вагон повітряного метро на хвилинку зупинився, а потім знову помчав до південних околиць міста.

Ще кілька зупинок у прекрасному зеленому місті, і ми опинились далеко за Модржанами.

Я вийшов на майдан і схопився за голову: зовсім недалеко сяяли схили довколишніх гір, ніби посипані цукром. Зима! Сніг! На схилах катаються діти на санчатах. І це серед літа!..

Я побіг до узгір’я. В обличчя мені вдарив крижаний вітер. Підбігши до схилів, я занурив руки у пухкий сніг. Так, це справжній сніг! На моїх теплих долонях заблищали краплинки води,

До центру міста я повертався пішки. Мені треба було трохи освіжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змінювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потім літній.

За всяку ціну я повинен добратися додому або принаймні до редакції. Там, можливо, я прокинусь від цього дивного сну…

Я попрямував до Влтави, щоб краще орієнтуватись, бо в такому зміненому місті міг би й заблукати.

Гладінь ріки, виблискувала в променях призахідного сонця. До міста повертались пароплави та моторки, що везли людей з заміських прогулянок. Десь у центрі парку грала музика.

Часом мені здавалось, що всі оці змінені до невпізнання місця я звідкись знаю, що я тут уже проходив багато разів. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.

І яке було моє здивування, коли я справді вийшов до палацу, хоч досі його ніколи не бачив.

«Я захворів на тяжку психічну хворобу! — майнула страшна думка. — Оцю дивно змінену Прагу я знаю, але звідки? Чому вона мене не дивує?! І коли, зрештою, настане ніч?»

Я глянув на небо. Що трапилось? В зеніті сяє нове, сліпуче сонце, — маленьке, надзвичайно яскраве.

— Могли б з ним почекати ще трохи! — порушив мої думки дідусь, що зупинився якраз навпроти мене. — Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодості не було нічого такого, і я не відчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний ліхтар і не посмеркуєш; вічно світить…

Я з полегкістю засміявся і, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:

— Прогрес є прогрес, дідусю! Коли ви були молоді, люди ходили пішки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повітряному метро.

Дідусь махнув рукою:

— Ану їх, оті новини! Не знаю, куди ця молодь поспішає?! Атомним поїздом будете у Братіславі за годину, а що з того? В них немає часу навіть погомоніти в дорозі А оці рухомі тротуари? Та я б нізащо не став на них, ще ноги собі поламаєш. До того ж ті тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цінувати такі речі. Ну, бувайте здорові! — попрощався зі мною дідусь і пішов своєю дорогою.