Пульс Всесвіту

ПОРАЗКА ПЕГАСА

Василева гіпотеза про основний закон Всесвіту тимчасово примусила нас забути повсякденні турботи і навіть те, що ми з неймовірною швидкістю летимо геть від рідної Землі і немає в нас ані найменшої надії на повернення. Ми думаємо тепер тільки про наукову працю. Вимірюємо рух зірок, досліджуємо походження та склад туманностей, центр Галактики, все ще закритий непроникною запоною.

Тільки в хвилини спочинку, над сторінками щоденника, я думаю про нашу нещасливу долю. Мене все ще мучить думка, що я знаю причини помилки, яка шпурнула нас проти нашої волі в безмежність Космосу.

Я вже натрапив на слід. Перечитуючи написане, усвідомлюю, що недарма так прагнув дістати портфель. В ньому нічого не було, крім фотографій моїх дітей та плачу Малої-Страни. Але ж десь у глибинах підсвідомості раз у раз виникає і негайно розпливається видіння: я щось записую олівцем на зворотному боці фотографії. Просто в мене під рукою не було паперу.

Що ж, власне, я написав? Які розрахунки, які формули?.. І чому там, у Африці, я не глянув на зворотний бік знімків?!

Не лишається нічого іншого, як знову повернутись до минулого і терпляче, крок за кроком, розмотувати клубок подій… На чому ж я зупинився?

Так, уже пригадав. З Африки мене послали до Єви — відпочити, полікуватись.

Я дивився на кохану і ніяк не міг збагнути, коли я з нею розлучився — тиждень тому чи десятки років., П колишній образ, образ юної дівчини на Карловім мосту, даленів і розпливався, а разом з тим сучасне набирало дедалі більшої реальності. Я вже почав соромитися своїх маячінь.

— Скажи мені, люба, я редактор чи таки професор? — запитав я з удаваною недбалістю.

— Я цього завжди боялась… — злякано сказала Єва. — І чого тобі заманулось піти до того будинку?! Це, звісно, була Петрова ідея. Він дістав за цю витівку добрячого прочухана!

Єва говорила, а перед моїми очима поступово розпливалась імла. Я вже знав, куди та чого я йшов!

— Петро аж ніяк не винний! — захищав я сина. — Я підсвідоме йшов до Пегаса, щоб повернути пам’ять, яку він украв у мене. Адже ти знаєш, як я жорстоко страждав усі ці роки! Я був людиною без дитинства, без минулого. Все моє життя до п’ятдесят сьомого року було суцільною білою плямою… І все ж я навіть не припускав, що Пегас, повернувши мені моє минуле, вкраде сучасне… Я майже втратив сам себе… Як мало потрібно було, щоб я знову не впізнав тебе, як не впізнав тоді, коли йшов від Пегаса вперше!

— Я цього завжди боялась! — повторила Єва. — Не можеш уявити, що я пережила, коли налякані хлопці примчали і заявили, що ти кудись зник. З мене було досить і колишнього нещастя, і раптом, через стільки років, на тому ж місці — інше. І таке ж загадкове…

— Далі, далі… — моя неміцна ще пам’ять вимагала бодай найслабкішого поштовху, щоб відновити минуле.

— Власне, все трапилося з моєї вини… Пам’ятаєш, я часто розповідала хлопцям про свою роботу в заповіднику Малої-Страни… Нещодавно наші працівники доповіли мені, що в одному з будинків на Ностицевій вулиці провалився підвал і відкрив хід до невідомого підземного коридора. Було встановлено, що його колись побудував славетний зодчий Динценгофер, але недалеко від місця провалу прохід було замуровано уже пізніше, років сорок тому.

Це трапилось у будинку, в який ти колись зайшов цілком здоровий, а вийшов з пошкодженою пам’яттю. Зараз я вже можу тобі сказати: доктора Кржижека, або Пегаса, як ти його називав, я запідозрила ще тоді, коли він вивів тебе з будинку, біля якого я чекала понад дві години. Він стурбовано заявив, що в тебе, мабуть, якесь психічне захворювання: мовляв, ти під час бесіди з ним знепритомнів, а отямившись, почав запитувати, де перебуваєш. Це було справді так, бо й на мене ти дивився, як на незнайому, і весь час повторював: «Власне, хто я такий?.. Хто я такий?».

Я просила органи безпеки розслідувати, що зробив з тобою Пегас. Не було виявлено нічого підозрілого. Лікарі не могли визначити причину захворювання. Вони просто порекомендували послати тебе до санаторію.

Ти повернувся звідти здоровим, але пам’ять про минуле в тебе так і не відновилась. Мої несміливі спроби нагадати тобі про журналістику, про редагований тобою журнал ти сприймав цілком байдуже. Зате наполегливо взявся за фізику і просто-таки блискавично написав наукову працю, що одразу ж висунула тебе в ряди найвидатніших учених світу…

— Пам’ятаю, пам’ятаю! — перебив я збуджено. — Мю-ефект у антигравітаційному полі!.. Ну, далі, далі!

— Пам’ять на сучасне в тебе була бездоганна. Ти без усяких зусиль вивчив кілька мов. Був веселий і життєрадісний, ніяких хворобливих явищ з боку психіки я не помічала, тому й забула з часом про Пегаса і про нещастя, яке трапилось у його квартирі.

Я згадала про Пегаса лише тоді, коли було знайдено Динценгоферів коридор. Мала нещастя розповісти хлопцям про цей потайний хід. Ну, а ті знаєш які? Точнісінька копія — тато: разом з ним нишком організували експедицію відважних та й чкурнули до Ностицевої вулиці. Спустились по мотузяній драбинці в коридор, продовбали перегородку і опинились у якійсь лабораторії, де побачили мертву людину в скляному саркофазі…

Я ковтав кожне Євине слово, як цілющі ліки. Та це й справді було так, бо до мене поверталась пам’ять, поверталась повністю.

— Так, так, пригадую! — вигукнув я радісно. — Мертвяк у підземеллі нас таки добряче налякав. Поруч його ложа я знайшов запечатаний лист. На конверті зазначалось: «Не відкривати до 1975 року». Через те що цей термін давно минув, я обережно розрізав конверт і швидко перебіг очима кілька рядків. Невідомий писав, що після багатьох розчарувань здійснює останній відважний експеримент: заподіює собі штучну клінічну смерть у досконалому захисному оточенні. Заведений апарат сповільненої дії має привести його до пам’яті.

Далі я не читав. Правда, апаратура зрадила, але, можливо, людину ще вдасться оживити.

— Про всяк випадок я лишусь тут, — сказав я хлопцям, — а ви біжіть та викличте швидку допомогу.

Хлопці подались, а я тим часом почав оглядати дивну лабораторію.

І раптом усе довкола почало мені здаватися дивно знайомим. Ось-ось пригадаю, коли я тут був… Мабуть, я напружив усю свою волю. Щось штрикнуло мені в голову — і я знепритомнів.

Певно, тільки завдяки цьому нервовому шоку до мене повернулася втрачена пам’ять. Коли я опритомнів, то зразу ж пригадав, що саме тут Пегас оглушив мене електричним зарядом. Мені навіть здалося, що це трапилось щойно: новий шок відібрав у мене усвідомлення сучасності. Всі ті прекрасні роки, які ми прожили з тобою після першого нещастя, зникли для мене.

Я одразу ж впізнав у мертвому доктора Пегаса. Сам того не усвідомлюючи, я вдруге реагував однаково на приголомшуюче відкриття; знову прагнув урятувати нещасного. Тепер я розумію, чому не побачив Пегаса, коли повернувся до підземелля після короткої відсутності. Поки я марно шукав лікаря, Пегаса забрала швидка допомога.

— А хлопці мчали додому, щоб розповісти про знахідку в підземеллі, — додала Єва. — Я негайно вирушила до Ностицевої вулиці, та було вже пізно. Спочатку я припустила, що ти поїхав до лікарні. Звідти відповіли, що тебе не бачили, однак запрошують негайно прибути… Можеш собі уявити, як я злякалась!

Головний лікар провів мене до операційного залу, де над трупом схилилося кілька лікарів, і запитав, чи знаю я цю людину. Звичайно, я його впізнала.

— Це — доктор Кржижек, який жартома називав себе Пегасом! — сказала я впевнено.

— Отже, лист правдивий! — промовив головний лікар, звертаючись до колег, і тут же знову повернувся до мене. — А чи знаєте ви, що ця людина колись важко розладнала нервову систему вашого чоловіка.

— Підозрювала, — стримано відповіла я.

— Тож прочитайте! — він мовчки подав мені лист, про який ти вже згадував.

Єва підвелась і вийняла з письмового стола блокнот.

— Я переписала сповідь Пегаса. Ось вона.

Точного тексту я вже не пам’ятаю. Він був надто плутаний, багатослівний і тільки про одне свідчив безперечно: всі фантастичні плани нещасного маніяка не справдились. У дослідженні гравітації він ані на крок не випередив сучасну науку. А те, що вважав за таємничі промені, здатні впливати на мислення людей, виявилося радіохвилями особливої форми.

У своєму листі Пегас відповідав і на питання, навіщо та як відбулося втручання у мою нервову систему. Насамперед він злякався, що я зраджу його схованку. А потім вирішив дослідити, чи справді можливо за допомогою таємничих променів стерти в мозку людини пам’ять про минуле. Це йому вдалось, але жорстоким, варварським способом: електричним струмом, яким користувались тоді при лікуванні шизофренії, він майже паралізував мій мозок.

Коли всі плани Пегаса розвіялись, його охопив панічний страх перед війною. Вирішивши, що війні не запобігти ніякими фантастичними апаратами, він настільки втратив глузд, що умертвив себе, аби переспати небезпеку, якої так панічно боявся.

— Чи вдалося його оживити? — запитав я, дочитавши цей трагічний документ.

— Ні, — похитала головою Єва. — І останній його дослід закінчився невдачею. На думку лікарів, він помер через кілька годин після того, як штучно приспав себе.

Ми довго мовчали. А потім я сказав задумливо:

— Хто знає, можливо, завдяки Пегасові я працюю тепер над величною проблемою антигравітації.

— Треба тільки, щоб усе скінчилось благополучно… — сказала, зітхнувши, Єва. Мене дивує, як вона завжди відчувала наближення небезпеки, коли ще не було й натяку на неї.