Пульс Всесвіту

ЗАЧАРОВАНЕ МІСТО

Ми — найнещасніші невдахи, які будь-коли народжувались на нашій планеті. Яким прекрасним було життя Робінзона порівняно з нашим! Над його головою співали птахи; об береги його острова плюскотіло чарівне, вічно мінливе море… Слово честі, завивання урагану чи скиглення хуртовини здавалися б мені тепер казковою музикою! Звичайнісінька пилюка, прибита дощем, була б тут дорожча за найкоштовніші перли в золотому піску… Та тільки що ж — нічого цього немає… Трапилась катастрофа… Катастрофа в нескінченному крижаному Космосі…

Ні, ми не зазнали аварії. Ми — шалені вершники крилатого Пегаса, що одним стрибком перескочив Галактику і мчить невідомо куди. Ми — мандрівники, про яких людство навіть не мріяло. І зараз ніхто не знає про наш стрибок у ніщо. Коли б була хоч надія, що хтось узнає про це, бодай через століття!

Тиждень тому не витримав Манго — найстійкіший з членів екіпажу. Він обчислив траєкторію нашого польоту і дійшов до фантастичного висновку: десятикратна швидкість світла! Не довіряючи власним очам, він кілька разів перевіряв електронно-обчислювальну машину, але помилки не було.

— Я збожеволів… Звичайно, я збожеволів… — сказав він підупалим голосом. — Така швидкість неможлива взагалі!

Ми заспокоювали нещасного Манго, як могли.

— Африка! Краю мій рідний! — закричав він раптом, показуючи на туманність, що скидалась формою на Африку. А потім вбачав Африку в кожній туманності, мимо якої ми пролітали, нарешті в кожному скупченні зірок. Тепер він марить. Його вигуки збурюють мої спогади. Не можу зосередитись; не знаю, чи варто взагалі продовжувати… Але як же інакше я знайду оту трагічну помилку?

Манго заснув. Користуючись хвилиною тиші, я повертаюсь думкою на Землю, в підземну лабораторію Пегаса.

Що там відбувалось?.. Пегас мене оглушив?.. Ну, а далі…

Поступово пригадую все.

Я повільно приходив до свідомості… Пам’ятаю, всім тілом перебігали гарячі хвилі; шалено стукало серце, а я ніяк не міг збагнути, де опинився. Чому лежу горілиць на підлозі? І чому тут так темно?… Чи, може, я осліп?..

Підлога нестерпно холодна, а десь там у полях невгамовно щебечуть горобці та сюрчить цілий оркестр коників.

Обмацую все довкола себе. Голова така важка, як бетон підо мною.

— Гей, хто-небудь є тут? — насилу видавив я. Але ж це не мій голос!.. І звідки це глухе відлуння?

Проклятущі коники начебто затихли на мить.

Намагаюся підвестись, але зробити це дуже важко. Мені здається, що я засуваю голову в розжарену піч.

Ледве зігнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус проміння, яке невисоко наді мною намалювало блідо-зелену пляму. І знову чую нез’ясовне відлуння, що продиралось крізь обтяжливу, хворобливу імлу. Конус світла перетворився на мить у кратер вулкана…

А голова болить так нестерпно…

Де ж я? І чому тут лежу?

Коники та горобці пострибали кудись, їх монотонні пісні долітають здалеку. Не бачу нічого, крім ліхтарика з цівкою тьмяного світла.

Голова даремно наказує рукам оволодіти ліхтариком, єдиною ознакою реальності оточуючого.

Ні, це не сон, це дійсність, я вже переконуюсь у цьому, — міцно стискаю пальцями ліхтарик. Він засліплює мене, але я не зводжу з нього очей.

Кров стукає у скронях. Насилу обертаю ліхтарик. Очі з великим зусиллям сприймають тремтячі образи.

Стіл з цілим рядом екранів…

Де ж я бачив оцей стіл?.. Ага, вже знаю — в Пегаса! Я в підземному лігві Пегаса…

Як з котушки магнітофона потяглися, змотуючись, спогади.

Біля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною іскрою.

Може, він хотів мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирішив ув’язнити?.. Лишить помирати від голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в’язня?

Я затремтів від цих думок. Краще б убив одразу!

Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органів державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.

Не знаю, скільки часу я лежав на підлозі у заціпенінні, напружено обмірковуючи своє становище. Нарешті сили до мене повернулись настільки, що я сяк-так підвівся і почав оглядати свою в’язницю.

Як і слід було сподіватися, двері до підземного коридора були замкнені. Я поповз уздовж стіни, аж доки не наткнувся на другі двері, яких раніше не помічав: вони були приховані високим щитом з безліччю електричних реле. Після кількох безрезультатних спроб я нарешті ухопився за мідну ручку. Чудово, рухається! Псі ас, мабуть, забув про них — відчинилися!

За дверима повисла густа блакитна імла: здавалося, весь простір був сповнений дрібних осяйних часточок. Ліхтарик незабаром допоміг мені зрозуміти, що я потрапив до невеликого приміщення, обладнаного так, як і сусідня лабораторія. З однієї в’язниці я просто перейшов до іншої. Моя отупіла думка не хотіла цього збагнути. «Геть, геть звідси!»— наказувала вона мені вперто.

Я знову обрав шлях понад стіною, в смертельній тривозі обминаючи чудні конструкції та розподільчі щити. Я боявся кожного контакта і кожної дротини, — хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Мені було моторошно і часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторів зловісно посміхається до мене Пегасова примара — голем.

У кутку затхлої камери я несподівано наткнувся на скляну перегородку. Підсвідомо відсахнувся, потім обережно дослідив перепону. Раптом руки мої заклякли, серце стислось. За склом при світлі ліхтарика я побачив Пегаса. Він лежав горілиць на якомусь незвичайному, ніби операційному столі. Його руки були складені на грудях, очі заплющені, здавалося, ніби він замислився.

Як не дивно, але у мене в голові раптом прояснилось. Лють охопила і, мов розжарена іскра, промчала втомленим тілом. Відчуваючи, як до мене повертаються сили, я почав шалено стукати в перегородку:

— Вставайте, докторе Пегас! Не час відпочивати! Я все ще тут і живу. Живу, чуєте?!

Смертельно бліде обличчя не поворухнулось. Під ногами в мене дзенькнула металева річ. Не довго думаючи, я одним ударом розбив скляну стіну, засипавши себе склом, наче снігом.

Нахилившись над Пегасом, я побачив, що він посміхається тією ж презирливою посмішкою, яка так міцно в’їлась мені в пам’ять.

Я схопив його за руки, щоб струснути, і зупинився. вражений. Це були не руки; це були скоріше гіпсові зліпки, — холодні й важкі. Квапливо приклавши вухо до грудей, я уважно прислухався. Він не дихав. І тільки тепер я збагнув: переді мною лежить мертвяк!

Приголомшений, я сів просто на всіяну скалками підлогу. Пережите видавалось мені нереальним. Як я потрапив у таку жахливу ситуацію? Хто вбив Пегаса? Скільки часу я сидів в цьому підземеллі? І чи не я, будучи в нестямі, став убивцею Пегаса?

«Може, він ще не вмер. Може, ще є надія на порятунок, — заспокоював я сам себе. — Треба негайно щось робити».

Під час гарячкового огляду приміщення за одним з апаратів я побачив у стіні дірку, яка, здавалося, була пробита зовсім недавно. Хто сюди добирався? Чого? Але на роздуми не було часу.

Я рішуче поліз у отвір і опинився в Динценгоферовому коридорі. На мене війнуло знайомим запахом цвілі; як і тоді, задзвенів метроном водяних краплинок.

За поворотом стіни я спіткнувся об купу каміння та цегли. Над нею угорі зяяла друга дірка, в неї хтось просунув мотузяну драбинку, кінець якої, завдовжки метрів з півтора, висів над завалом. Смикнувши двічі, щоб перевірити її міцність, я швидко піднявся нагору і потрапив у коридор звичайнісінького старочеського підвалу. Як кібернетична миша, настирливо і без будь-якого плану я заглядав у кожний закапелок, аж доки не вибрався на сходи, що вивели мене до головного коридора будинку. Постукав у перші ж двері. Ніхто не відповів. Не відгукнулись і в другій квартирі. В наступну я зайшов без стуку. На мій великий подив, жодні двері не були замкнені. В квартирі не було нікого; в сусідніх — так само.

І я зрозумів, що люди покинули будинок. Мабуть, вони дуже поспішали, бо ніхто не взяв ніяких речей.

Що ж трапилось?

Я вибіг надвір і, перебігши Ностицеву вулицю, на розі Малтезької площі зайшов до першого ж під’їзду.

І цей будинок був безлюдний. На вулицях — ані душі. Хто ж мені порадить, де знайти лікаря?

Через хвіртку в дерев’яних воротах я потрапив у внутрішній двір.

— Гей, чи є тут хто живий?

Сірі стіни з кількома рядами зачинених вікон відповіли мені глухим відлунням. Зграя наляканих горобців пурхнула з даху.

— Люди! Люди, відгукніться, мені потрібна допомога, я шукаю лікаря! — кричав я захриплим голосом.

Старовинні будинки мовчали як зачаровані. А небо привітно посміхалося великими блакитними очима з віями білих хмарок.

Куди ж усі поділись? Куди ви зникли, мешканці цього тихого закутка старенької Праги? Чи, може, вас приспав хтось, як у казці про Сплячу Красуню?

Місто мовчало.

Огляд будинку з воротами в романському стилі закінчився так само, як і раніше; всі квартири незамкнені, безлюдні, і годинники скрізь зупинились.

Все здається мені таким неймовірним… Може, я переживаю важкий сон, якого позбудусь вранці? А може, і Пегас — тільки плід хворобливої фантазії?

А голова нестерпно болить…

«Треба повернутися до Пегаса. Треба пересвідчитися, що це не обман хворої уяви. Треба прокинутись від маячіння або ж якось допомогти нещасному винахідникові власними силами. Можливо, він ще не мертвий, як мені видалось у першу страшну мить…» — такі думки проносились у мене в голові, коли я повертався до будинку «двох горлиць».

Глянувши на сходи, я подумав, що можу потрапити до лабораторії через квартиру Пегаса тим же шляхом, як і першого разу. Можливо, мені вдасться зробити це без допомоги доктора.

Кібернетичний Ферда знову ігнорував мої прохання, але в них не було потреби: виявилось, що двері відімкнемо, як і в усіх інших квартирах.

Стальні дверцята над каміном теж відчинилися без Ферди, зарипівши під моїми руками. І тут я остовпів: отвір замуровано, та ще й заштукатурено; все поснувало павутиння так, ніби сюди ніхто не зазирав десятки років!

Я нічого не міг зрозуміти. Марно вивчав двері й стіни біля каміна: потаємного важелька, за допомогою якого можна було б усунути перешкоду, знайти не міг.

Ще раз вирішив звернутися до невидимого служника.

— Фердо, пусти мене в лабораторію, чуєш?! Мені треба в лабораторію! Твій хазяїн у смертельній небезпеці! — по-дитячому благав я його, ніби це була мисляча істота.

Ферда мовчав і, певно, десь у глибині своїх реле глузував з мене. А може, й він разом з усіма покинув цей мертвий будинок?

Я облишив свої марні спроби, пригадавши, що можу потрапити до підземелля через підвал.

Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крізь дірку в стіні проліз до затхлої камери і обережно пробрався поміж апаратами до Пегасового ложа. В променях ліхтарика заблищали скалки — об’єктивні свідки моєї атаки на небезпечного винахідника.

Пегасове ложе було пусте!

Я затремтів з жаху; на лобі виступив холодний піт. Я погасив ліхтарик, знову ввімкнув. Пегаса справді не було… А чи був він взагалі коли-небудь?

Був, безперечно був. Тут лежала його кутаста голова; на цьому місці були його широкі груди, стиснуті холодними руками.

Може, Пегас тільки симулював смерть. Мабуть, я несподівано застукав його, і він прикинувся мертвим… А коли я пішов з лабораторії, він утік і тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свідка, щоб докінчити свою диявольську справу…

Я погасив ліхтарик і скорчився в кутку. Тут до мене ніхто не підійде ззаду, і в разі нападу буде добре видно всю кімнату.

В кімнаті було не зовсім темно. Очі незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помітного світла, яке виходило з невідомого джерела і заповнювало все приміщення.

Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кісток.

Нарешті я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного світла.

Раніше ніж дійти цього рішення, я побачив, що ліхтарик у мене горить і я міцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким дві години тому знищив захисну скляну стіну Пегасового ложа.

Я рішуче пішов до виходу з лігва. В лабіринті ходів та підвальних закутків мене лякав найменший шурхіт, який я сам і створював.

Ще кілька поквапливих кроків — і я пірнув у надвечірнє тепле повітря; почуття пригніченості миттю зникло.

Мені хотілося торжествувати, і здавалося, що навіть кам’яні горлиці на гербі біля входу миролюбно затуркотіли. Я відчув щось схоже на пережите багато років тому, коли я був звільнений з концентраційного табору.

Однак я скоро потверезішав.

«Пегас може переслідувати мене й на вулиці, — подумав я. — Допомоги чекати немає звідки, бо місто безлюдне. Але чому ж? Куди поділися мешканці Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?» — міркував я по дорозі до редакції. Тільки там я міг одержати відповідь на всі ці загадки.

Я поспішав Ностицевою вулицею і весь час озирався, боячись переслідування Пегаса. У спустілому місті людині таки моторошно.

Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що біля Ностицевого палацу я навіть зупинився.

Звідкись почувся дитячий спів. Чи це мені тільки здалося?

Ні, справді, десь недалеко наспівує дитина.

На сходах, що вели до аркади, я помітив трирічну дівчинку.

— Два камінці — камінець… три камінці — вогник… — співала вона, мабуть, тільки що складену пісеньку. Маля дбайливо розкладало камінці, витягаючи їх з кишені фартушка.

— Дядю, йди зі мною гратись! — покликала дівчинка, побачивши мене.

«Нарешті жива істота! — зрадів я. — Раз тут дитина, значить, близько й матір…»

— Дівчинко, а де твоя мама?

— Я не дівчинка, а Єва! — заперечила вона.

— Ну, гаразд, Євочко… — засміявся я з полегкістю. — Ти тут живеш?

— Що ви! — проспівала дівчинка. — Я живу там! — показала вона кудись у простір.

— Десь тут напроти? — вивідував я.

— Що ви! Там далеко, за мостом!

— За мостом через Влтаву?

— Так, за Карловим мостом.

— А де твоя мама? Пішла до магазину?

— Що ви! — покрутила вона голівкою. — Мамуся дома.

— Ти тут сама? Хто тебе привів сюди?

— Я втекла! — похвалилася Єва. — Тільки ти не кажи нікому!

— Отже, ти втекла… Так, так… І далеченько… Ходімо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується.

— Ти знаєш, де я живу? — здивувалась дівчинка. — Я тепер сама не знаю, як іти.

— Я теж не знаю, але якось знайдемо її.

Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, і ми вийшли на залитий сонцем майдан.

Раптом я почув незвичне гудіння. Зупинився і прислухався. Гудіння голоснішало й наближалось.

— Не бійся, дядю, це літаки! — втішила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.

Справді, над Мікулашським храмом високо в небі заблищав перший літак, за ним ще і ще, — швидкі, якісь незвичайні літаки.

Кілька секунд я дивився на них у заціпенінні. Це були скоріше не літаки, а балістичні ракети — гостроносі, куцо-крилі… І прямували вони просто на нас!

— Війна! — прошепотів я з жахом. — Атомна атака… Тому евакуйовано Прагу!

На якусь мить ноги зрадили мене. Грізна примара вогняної смерті та жахливих страждань пригнули мене до землі. Серце і горло стиснули палючі кліщі страху.

Євочка дивилася на мене своїми великими очима і тихо схлипувала. Вона не розуміла, що трапилось.

Її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дівчинку на руки і помчав до найближчого будинку. Пробігши темним коридором до маленького дворика, куди лише інколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку під балконом темніли старовинні, окуті залізом, двері. Я рішуче відчинив їх і шугнув у підвал.

— Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусі! — кричала дівчинка, але мені не було коли втішати її.

Я заповз у найвіддаленіший куток і, сівши спиною до виходу, схилився над безпорадним тільцем, готовий собою захистити дівчинку від радіоактивного випромінювання.

Це були найкошмарніші хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух і тому намагався ні про що не думати.

Отак хвилина по хвилині збігав час. Євочка все ще тремтіла і тихо схлипувала, хоч і не розуміла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що мені, — я вже підвів баланс своєму життю. Але яка провина оцієї нещасної довірливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумці у фраках?!

Пригадав Єву, свою Єву, але швидко відігнав ті спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.

Часом мені здавалося, що я божеволію. І ця думка не лякала. Навпаки, хотілось якнайшвидше втратити свідомість.

Сердечко, що колотилося під фартушком, незабаром повернуло мене до життя і надій.

«Минуло вже стільки часу, а й досі нічого не трапилось; хвиля літаків тільки перекотилась через Прагу, — втішав я себе. — Летять, мабуть, кудись інде, щоб сіяти смерть і лихо. Почалась остання війна людства…»

Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.

— Чому ти так боїшся? Навіщо ти мене заніс сюди? — зашепотіла вона.

— Ти цього не зрозумієш. Ти не знаєш, що таке війна… — відповів я теж пошепки.

Запитання дитини мене заспокоїло настільки, що я знову почав міркувати розсудливо.

— Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що діється надворі, — запропонував я. — Ліхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.

Дівчинка судорожне вчепилася мені в рукав:

— Ні! Ні! Я не лишусь, я піду з тобою! — кричала вона розпачливо.

Я розгубився. Як їй пояснити, що навіть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радіоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хіба зрозуміє дитина, що я хочу піддати себе риску, аби зберегти її?

Я перевів розмову на інше, щоб повторити спробу пізніше, але Євочка не відпускала мене. Через півгодини я нарешті вирішив: підемо разом.

Я загорнув дівчинку в свою куртку і поніс вологими кам’яними сходами. Біля вхідних дверей нерішуче зупинився. Відчиняти чи ні?

«Так, треба відчинити, — вирішив після довгого вагання. — В підвалі ми все одно загинемо від голоду й спраги».

Дворик мовчав як могила і тільки несміливо повторював звуки моїх кроків.

Малтезька площа, як і раніше, була безлюдною. Небо потьмяніло. Годинник на башті Мікулашського храму саме відбивав дев’яту. Я побіг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в підземеллі Пегаса та жах перед атомною війною остаточно підірвали мої сили. Тільки тепер я усвідомив, що вже давно нічого не їв і не пив.

— Навіщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмію ходити сама! Ось постав мене на землю — і побачиш! — щебетала Євочка, забувши про тяжкі хвилини, пережиті в підвалі.

— Гаразд, — погодився я. — Але куртку лиши на собі. Ти вмієш бігати?

— Ще й як! А куртку весь час треба тримати на голові? — запитала вона, хитро посміхаючись.

— Так, треба. А тепер біжи, щоб швидше побачити маму.

Ми побігли по Велкопржеворській площі, але на місточку через Чертовку я змушений був знову спочити.

— Дядю, підніми мене, я хочу подивитись на воду! — попросила Євочка.

— Ні, ні! Нам треба поспішати!

Схвильоване серце і змучений мозок не давали мені довго відпочивати. «Якомога швидше до людей! — наказували вони. — Тільки люди можуть врятувати нас від загибелі».

Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далі. Ще один коротенький перепочинок — і ми вже біля Кардового мосту. Ніде ані найменшої ознаки життя. Шум води на греблі підкреслював мертву тишу міста.

Маленька Євочка була змучена і скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боці. І раптом з Карлової вулиці до нас долетів сміх; радісний, справжній людський сміх.

На розі з’явилась група хлопців і дівчат. Вони жартували, безтурботно сміялись. Я дивився на них, як на божевільних. Хто ще може отак по-дурному сміятись, коли почалась найстрашніша війна в історії людства?!

Невже ця легковажна молодь не усвідомлює небезпеки так само, як не усвідомлює її і маленька Єва?

Ні, цього не може бути! Мабуть, я збожеволів!

Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотів відкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, і взагалі, що відбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.

Ця зустріч ще дужче посилила моє замішання. Я нічого не міг збагнути. Але найголовніше чекало на мене попереду.

У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частіше зустрічати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лівому березі Влтави все вимерло, тоді як на правому триває цілком нормальне життя.

На Старомєстській площі Євочка була ще спокійна, а побачивши Прашну башту, радісно закричала:

— Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення! — вона кокетливо помахала ручкою і побігла.

— До побачення! — повторив я задумливо. Мені шкода було розлучатися з нею. Важкі хвилини, проведені разом на Малій-Страні зблизили нас. Я прив’язався до оцієї синьоокої любої дитини.