Пробудження Левіафана

Наомі посміхнулась йому, тоді ухопила його за льотний костюм і притягнула до себе досить близько для поцілунку.

– Ти міг би бути найкращою людиною, яку я знала. Але ти тотально не згоден іти на компроміси щодо власної правоти. І саме тому ти ненавидиш Міллера.

– Я так роблю?

– Атож, – відповіла Наґата, – він теж абсолютно безкомпромісний, та має інакші ідеї, як все влаштовано. Ти це ненавидиш. Для Міллера Дрезден був активною загрозою кораблю. Кожна секунда його життя загрожувала усім навколо нього. Для Міллера це був самозахист.

– Але він помилявся. Чоловік був беззахисний.

– Людина, яка вмовила флот ООН надати компанії найсучасніші судна, – не вгавала Наґата. – Він умовив свою компанію вбити півтора мільйони людей. Всі факти, які наводив Міллер, чому нам краще бути без протомолекули – були правдою про Дрездена. Як довго він провів би у буцегарні АЗП, поки не знайшов тюремника, якого можна купити?

– Він був в’язнем, – сказав Джим, відчуваючи, як аргументи вислизають з рук.

– Він був монстром зі зв’язками, силою і союзниками, які можуть заплатити будь-яку ціну за продовження їхнього наукового проекту. І я тобі кажу як белтер – Міллер не був неправий.

Голден не відповів; він просто плавав біля Наомі, тримаючись на орбіті біля неї. Він сердився більше через вбивство Дрездена чи через те, що Міллер прийняв рішення, яке йому не подобалося?

А Міллер знав. Коли капітан сказав йому про те, що до Тихо він їде своїм ходом, то побачив у відповідь тужне детективове обличчя бассет-хаунда. Міллер знав, що так і станеться, і навіть не зробив спроби сперечатися або доводити свою точку зору. Це означає, що колишній коп зробив свій вибір, повністю розуміючи ціну, і був готовий її сплатити. Це щось значило. Голден не був достеменно впевнений, що саме, але значило.

Червоний вогник заблимав на стіні, панель ожила і почала виводити дані на екран. Наомі притягнула себе до робочого місця, скориставшись спинкою крісла, потім ввела декілька швидких команд.

– Холєра, – мовила нарешті.

– Що таке?

– Корвет чи науковець покликав на допомогу, – відповіла старпом, вказуючи на екран, – у нас тут кораблі летять сюди з усієї системи.

– Скільки очікується? – перепитав капітан, намагаючись щось роздивитися на її екрані.

Наомі зробила легкий звук з глибини горла, щось середнє між посмішкою і кахиканням.

– Грубо? Всі, які є.

РОЗДІЛ 48. Міллер

– Ти є і тебе немає, – звучав голос Ероса через напіввипадковий барабанний дріб статики, – ти є і тебе немає. Ти є і тебе немає.

Невеличке суденце трусилося і підстрибувало. Зі свого крісла один з техніків АЗП видав довгу лайку, демонструючи більше винахідливість, аніж завзятість. Міллер прикрив повіки, намагаючись утриматися від нудоти через їхнє нестандартне стикування. Після днів прискорення, від якого боліли суглоби, і такого самого гальмування, маленькі зсуви і рухи відчувалися немовби якісь дивні примхи.

– Ти є, є, є, є, є, є…

Деякий час він слухав новини. За три дні після відбуття з Тихо прорвалася новина про зв’язок «Протоґену» й Ероса.

На диво, це була не Голденова робота. З тих пір корпорація дійшла від повного заперечення до звинувачення шахраїв-субконтракторів та проголосила недоторканість у рамках секретного статуту оборони Землі. Звучало не на їхню користь. Земна блокада Марса продовжувалась, але тепер увага змістилася на боротьбу за владу на Землі, і марсіянський флот уповільнив політ, даючи можливість колисці людства перевести подих перед тим, як будуть прийняті важливі рішення. Виглядало так, що вони вирішили відкласти армагедон на декілька тижнів. Міллер зрозумів, що отримує певне задоволення від ситуації, але вона його і втомлювала також.

Але здебільшого він слухав голос Ероса. Іноді переглядав і відео також, але переважно просто слухав. Після годин і днів він почав чути якщо не патерни, то принаймні схожі структури. Деякі з голосів, що надходили з помираючої станції, були архівними записами ведучих і конферансьє. Існували декілька постійних тенденцій у тому, що можна назвати музикою, якщо вам пасує такий термін. Випадкова статика свистіла годинами, огризки фраз відходили, і Ерос перемикався на якісь слова чи фрази, зациклювався на них, інтенсивність дедалі зростала, аж поки вони не розбивались і знову скочувались у випадковості.

…є, є, є, є, Є, Є, Є, Є, Є…

Мене немає, подумки сказав Міллер, і судно раптом скакнуло, лишивши детективів шлунок у півфута від того місця, де він мав би бути. Послідувала серія голосних звуків металу об металу, а потім коротко ревнув клаксон.

– Дьє! Дьє!²⁵ – хтось заволав. – Бомби сон вамен роха! Підсмажать їх! Підсмажать нас тода²⁶!

Це вже пішли стандартні смішки та дотепи, що стали звичними за час подорожі, а їх автор – прищавий хлопчина з Поясу, не старший п’ятнадцяти років, із задоволенням посміхався власним жартам. Якщо він не покине цю маячню, хтось пригостить його ломом ще до повернення на Тихо. Міллер здогадувався, що це буде не він.

Серойзний поштовх вперед міцно притис його до крісла, потім повернулася гравітація, звична третина земної. Чи трохи більше. Очевидячки, пілоту довелося спершу вчепитися до шкіри Ероса – інакше шлюз не став би низом корабля. Обертова гравітація зробила підлогою те, що раніше було стелею; найнижчі рядки амортизаторів опинилися вгорі; і поки вони ладнатимуть термоядерні бомби до доків, їм доведеться весь час підніматися до холодної темної скелі, яка намагатиметься скинути їх у вакуум.

Ось такі-то приємності саботажу.

Міллер одягався. Після скафандра військової якості з «Росінанта» мішанка АЗПшного обладнання відчувалася як одяг з третіх рук. Його скаф пахнув чиїмось тілом, а лицьова пластина з майлару була деформована і містила полагоджену тріщину. Він не хотів думати про долю нещасного волоцюги, що одягав його перед ним. На магнітних черевиках шар пластику був частково роз’їдений, між пластинами і пусковим механізмом, настільки старим, що він при ходінні клацав сам по собі, грязюка назбиралася давня. Перед очима з’явилося видіння того, як на Еросі скаф ураз клинить і вже не відпускає.

Ця думка викликала посмішку. Ти мій, сказала його особиста Жулі. Це було правдою, і позаяк він уже був тут, почувався досить впевненим, що тут і залишиться. Він занадто довго був поліцейським, і сама думка про воз’єднання з людством викликала почуття втоми. Він тут, аби виконати останню частину роботи. І все буде скінчено.

– Ой, Пампа!

– Іду вже, – відповів Міллер, – збав свій клятий газ. Не схоже, щоби станція кудись збиралася.

– Райдуга – це коло, яке ти не можеш бачити. Не можеш бачити. Не можеш бачити, – сказав Ерос монотонним дитячим голосом. Детектив вимкнув звук у трансляції.

Скеляста поверхня станції не була пристосована для роботи у скафандрі і з керуванням маніпуляторами. Два інші борти виконали посадку на полюсах, і там не було обертової гравітації, з якою потрібно боротися, та все одно сила Коріоліса у всіх викликала ледь чутну нудоту. Міллерова бригада мала триматися за відкритий метал доків, липнути до нього, мов мухи, дивлячись у зіркову безодню.

Інженерія розміщення термоядерних зарядів не була тривіальною задачею. Якщо вибух не накачає досить енергії в станцію, поверхня може охолонути достатньо, аби дати комусь ще один шанс висадити науковий загін, перш ніж корона Сонця поглине астероїд і частину «Нову», що пристане до неї.

Навіть найкращі мізки Тихо не заперечували, що детонація синхронно може не відбутися. Якщо хвилі стискання проходитимуть крізь скелі, підсилюючись там, де непотрібно, станція може луснути, як яйце, розсіюючи протомолекулу по широкій пустці космосу, мов жменю пилюки. Але різниця між успіхом і провалом обчислюється, в прямому сенсі, в метрах.

Міллер виповз через шлюз на поверхню станції. Перша хвиля техніків встановлювала резонансні сейсмографи – сяяння їхніх ліхтарів та шкал приладів були найяскравішим світлом всесвіту. Після днів в амортизаційному кріслі свобода відчувалась ейфорично.

Один з техніків підняв руку у фізичній белтерській ідіомі, яка означала «Увага». Міллер підняв гучність у скафі.

… злі комахи сюр ма п’ю…

Нетерплячою рукою він перемкнув трансляцію з Ероса на загальний канал.

– …маємо рухатись, – мовив жіночий голос, – тут забагато твердого. Нам слід перейти на інший бік доків.

– Але ж це майже два кілометри, – уточнив Міллер.

– Так і є, ми можемо знятися зі швартових і перелетіти на двигунах, або можемо буксирувати. У нас досить тросів.

– Як буде швидше? У нас небагато часу в запасі.

– Буксирувати.

– Значить буксируємо, – прийняв рішення детектив.

Повільно корабель виростав, два десятки гусеничних вантажних дронів тягнули кінці так, наче вони пересували величезний металевий цепелін. Судно має лишитись тут, на станції, прив’язане до скелі, мов жертва богам. Міллер разом з командою ступав по широким, зачиненим дверям портів. Єдиним звуком було ступання підошов, коли електромагніти прилипали до поверхні і відлипали, коли йому треба було піднімати ногу. Єдиними запахами були аромати нового пластику повітряного рециклера і його власне тіло. Метал під ногами сяяв так, наче хтось його полірував. Будь який пил і камінчики давно позносило.

Вони швидко впоралися з переміщенням судна, розміщенням зарядів, встановленням кодів безпеки, відчуваючи дотик величезної ракети, якою був «Нову», що поспішав до них.

Якщо якийсь борт намагатиметься сісти і розрядити пастку, судно передасть синхронізуючий сигнал на всі інші АЗПшні судна з зарядами, і за три секунди поверхня Ероса стане чистою. Зайве повітря і припаси виносили з кораблів, складали разом і готували до завантаження. Нема причин витрачати цінні ресурси.

Ніяке страхіття не виповзло зі шлюзів і не намагалося атакувати команду, що робило присутність Міллера майже надмірною. Чи ні. Можливо, це був просто переліт.

Коли все, що мало, було зроблено, Міллер відправив сигнал готовності через радіосистему тепер вже мертвого корабля. Транспорт для повернення рухався повільно, яскрава точка ставала яскравішою, а потім випустила павутину струн – риштування для завантаження при нульовій гравітації. По команді з нового корабля Міллерова бригада вимкнула черевики і запустила прості маневрені двигуни або з скафів, або, якщо скафи були занадто старими – з групових евакуаційних пристроїв. Міллер спостерігав, як вони вони падають в бік судна.

– Пампа, залазь, ва²⁷, – сказав звідкись Діоґо. Міллер не міг сказати, яка з фігур була ним, – труба не чекатиме.

– Я не лечу.

– Са ке? Чому?

– Я вирішив. Я залишаюсь тут.

Настав момент тиші. Міллер на нього чекав. Він мав коди безпеки. Він міг відповзти до старого судна і закрити за собою двері, але він не бажав. Наготував аргументів: він міг повернутися на Тихо лише як пішак для перемовин у Фредових руках; він був втомленим і старим, хоча роки тут ні до чого; він вже маже помер на Еросі одного разу і він тут, аби покінчити з цим остаточно. Він на це заслуговує. Діоґо й інші йому винні.

Він чекав реакції хлопця, намагався вивести його на розмову.

– Що ж, тоді все правильно, – лише і відповів Діоґо, – буона морте²⁸.

– Буона морте, – відповів Джо і вимкнув радіо. Всесвіт був тихим. Зірки над ним помітно зрушились разом зі станцією, на якій він висів. Одна з зірок над ним була «Росінантом». Ще дві – кораблі, які утримував Голден, але Міллер їх розгледіти не міг. Жулі плавала поруч із розпущеним у вакуумі волоссям, крізь неї просвічували зорі. Вона виглядала мирно.

– Якби ти міг повторити все знову, – сказала вона, – якби ти мав усе повторити спочатку?

– Я б не став, – відповів він.

Він дивився, як транспортник АЗП запустив двигуни, як вони загорілися золотим та білим і віддалилися, перетворившись на ще одну зірку. Маленьку. А потім він зник. Міллер повернувся і вгледівся у темну місячну поверхню, у вічну ніч.

Йому просто треба побути з нею ще декілька годин, і вони обоє будуть у безпеці. Всі вони будуть в безпеці. Досить вже. Міллер зрозумів, що посміхається і плаче, сльози стікали по очах у волосся.

– Все буде добре, – сказала Жулі.

– Я знаю, – відповів детектив.

Він нерухомо стояв майже годину, потім розвернувся і розпочав повільне, ризиковане повернення до жертовного корабля, у шлюз, у темне його черево. Там було досить залишкової атмосфери, аби він не спав у скафандрі. Він зняв увесь одяг, обрав собі амортизаційне крісло і заліз на жорсткий холодний гель. Не далі аніж за двадцять метрів п’ять термоядерних пристроїв, достатньо потужних для того, аби затьмарити сонце, чекали на сигнал. Над ним все, що колись було людським на станції Ерос, змінилось і переформувалось, перетікало з форми у форму, наче то ожили картини Ієроніма Босха. І лише за день від нього знаходився «Нову», молот Господа, що мчав сюди.

Міллер налаштував скафандр на програвання старої попси, якою він насолоджувався замолоду, і дозволив собі заснути під музику. Він спав і снив про те, як відшукав тунель позаду своєї старої діри на Церері, і це означало, що він нарешті, нарешті буде вільним.

* * *

Його останній сніданок складався з твердого батончика гранульованого їдла і жмені шоколаду, «позиченого» з забутого рятувального пакету. Запив ледь теплою водою, що тхнула залізом і гниляччям. Передачі новин майже тонули в осцилюючому сигналі, що виривався зі станції над ним, але він прийняв досить, аби зрозуміти, що до чого.

Голден виграв, власне, як і очікував Міллер. АЗП відповіло на тисячі лютих обвинувачень з Землі і Марса і, до правди, з певних фракцій АЗП також. Та було вже пізно. «Нову» був за кілька годин льоту. Надходив кінець.

Джо востаннє натягнув скафандр, вимкнув світло і виповз у шлюз. Довгий час система внутрішнього відкривання не відповідала, вогні безпеки горіли червоним, і він відчув укол страху, що може провести останні хвилини тут, у пастці, мов торпеда, готова до бою. Але детектив замкнув живлення замка і він відкрився.

Трансляція з Ероса стала безслівною. Лише м’яке мурмотіння, мов вода по каменю. Міллер прошов впоперек широкого гирла доку. Небо над ним змістилось, і над горизонтом, мов сонце, піднявся «Нову». Міллерова розчепірена долоня на витягнутій руці не могла закрити сяйво двигунів. Він висів на чоботях, споглядачи за наближенням корабля. Фантомна Жулі дивилася разом з ним.

Якщо він правильно розрахував, то «Нову» вдарить у точці перетину головних вісей Ероса.

Міллер бажав би побачити, як це станеться, а відчуття запаморочливого збудження в животі нагадало цому молодість. Буде на що поглянути. Оце видиво планується! Він вирішив записати це. Його скаф здатний захопити відео, створити простий файл та стрімити дані в прямому ефірі. Але ні. Це був його момент. Його і Жулі. Інше людство нехай вгадує, на що це було схоже, якщо їх це пече.

Масивне сяйво «Нову» заповнювало тепер чверть неба, його повне коло вже відірвалося від горизонту. М’яке мурмотіння голосу Ероса змінилося на щось більш чітко-синтетичне: звуки піднімалися спіраллю, що нагадувала Міллерові чомусь шматки стародавніх кінострічок з широкоми зеленими смужками. На фоні чулися і голоси, але не те що слів – мови було не розібрати.

Величезний факел «Нову» вже зайняв півнеба, зірки навколо були залиті світлом повного ходу. Міллерів костюм сигналізував про загрозу радіації, і він його відімкнув.

«Нову», керований людиною, ніколи не міг би мати повну тягу: навіть у найкращих кріслах вага прискорення розчавила б кістки на кашу. Джо намагався вгадати, як швидко летітиме корабель, коли вдарить.

Достатньо швидко. Це все, що варт було знати. Достатньо швидко.

Онде в центрі вогняної квітки стало помітно чорну цятку завбільшки з грифель олівця.

Власне, корабель. Набрав повні груди повітря. Коли стулив очі, світло продавило червонястість крізь повіки. Коли він їх розплющив знову, «Нову» набув довжину. Форму. Це була голка, стріла, ракета. Кулак піднімався з глибини. Вперше на своїй пам’яті Міллер відчув страх божий.

Ерос заволав.

– НЕ ЧІПАЙ, БЛЯДЬ, МЕНЕ!

Повільно полум’яна квітка двигунів змінила форму з кола на овал, на пір’ястий плюмаж. «Нову» власною персоною явив сріблястий грубий профіль. Міллер закляк з відкритим ротом.

«Нову» не влучив. Він відвернув. Це відбулося прямо зараз, прямо зараз він пройшов повз Ерос, а не зіткнувся з ним.

Але нічого схожого на вогонь з маневрових двигунів не було помітно. Та й як це можливо – повернути щось настільки велике, що рухалося так швидко, так різко, що ухилення сталося за час одного подиху і без розриву корабля на шматки. Одне лиш прискорення…

Міллер перевів погляд на зірки, наче там можна було побачити відповідь. І на його подив, вона там була. Вигин Чумацького шляху, безкінечний розсип зірок був на місці. Але кути змінилися. Обертання Ероса змістилося. Відносно площини екліптики.

Для «Нову» змінити курс в останню хвилину без того, аби не розломитися на частини, було неможливим. Але цього і не сталося. Ерос мав приблизно шістсот кубічних кілометрів. Перед «Протоґеном» на ньому базувався другий за активністю порт у Поясі.

Навіть не похитнувши кріплень магнітних чобіт детектива, станція Ерос ухилилася.

РОЗДІЛ 49. Голден

– От лайно, – пласким голосом мовив Амос.

– Джиме, – звернулася Наомі до Голденової спини, але він рухом руки відігнав її геть і відкрив канал до Алекса в кокпіт:

– Алексе, чи ж ми зараз бачили те, що мої сенсори сказали, що вони бачили?

– Ага, кеп, – відповів пілот, – радар і телескоп – обидва кажуть, що Ерос стрибнув на схід від галактичної осі на 200 кілометрів менш ніж за хвилину.

– От лайно, – повторив Амос тим самим беземоційним тоном.

Амос наближався у супроводі металевого грюкоту міжпалубних люків, що відкривалися і закривалися за ним. Голден відкинув роздратування тим, що Амос полишив пост. З цим він розбереться згодом. Зараз треба переконатись, що «Росінант» і його команда не стали жертвами групової галюцинації.

– Наомі, зв'язок, – сказав він.

Зблідла Наомі повернулася на своєму кріслі і запитала:

– Як ти можеш бути таким спокійним?

– Паніка не допоможе. Ми маємо зрозуміти, що відбувається, перш ніж скласти гідний план. Будь ласка, переведи зв’язок на мене.

– От лайно, – сказав Амос, піднявшись на місток. Люк за ним зачинився з різким звуком.

– Я не пам’ятаю, щоб віддавав вам наказ залишити пост, моряк, – мовив Голден.

– Гідний план, – вимовила Наомі так, наче це були слова іноземною мовою, які вона ледь зрозуміла, – гідний план.

Амос гепнувся в крісло з такою силою, що гель ледь спромігся утримати його від відскоку.

– Ерос же ж, курва, таки чималий, – мовив він.

– Гідний план, – тихо, на цей раз собі під ніс, промовила Наомі.

– Нє, типу справді, курва, чималий, – перефразував Амос. – Ви знаєте, скільки було потрібно енергії, аби закрутити цю скелю? Тобто це зайняло роки.

Голден надів гарнітуру, щоб притишити голоси Амоса і Наомі, та знову викликав пілота:

– Алекс, чи Ерос знову змінює швидкість?

– Ні, кеп. Сидить на місці, мов кам’яний.

– Добре. Бо тут у Наомі і Амоса трохи баки забило. Як у тебе справи?

– Не спущу рук з керування, поки цей виродок десь поряд у моєму космосі, це вже точнісінько.

Дякувати Богу за військовий вишкіл, подумав Джим, а вголос сказав:

– Добре, тримай нас на постіній дистанції у п’ять тисяч кілометрів, поки я не віддам іншого наказу. Дай знати, якщо він ще хоч на дюйм зрушить.

– Прийнято, капітане.

Голден зняв гарнітуру і повернувся обличчям до решти команди. Амос дивився в стелю незрячим поглядом, відраховуючи щось на пальцях.

– Насправді не тримав у голові масу Ероса, – мовив він, не звертаючись ні до кого.

– Хоч-не-хоч, а десь сім тисяч трильйонів кіл, – відповіла Наґата, – і теплова сигнатура виросла на два градуси.

– Боже милий, – відповів механік, – я такі розрахунки в голові не зроблю. Наскільки повинна збільшитися маса від двох градусів?

– На багато, – вклинився Голден, – давайте рухатись…

– Приблизно десять екзаджоулей, – назвала цифру старпом, – але це навскидку. І я не рахувала – просто прикинула порядок магнітуди і інше.

Амос свиснув.

– Десять екзаджоулів, це що, типу, двогігатонний термоядерний заряд?

– Це щось біля ста кілограм, перетворених безпосередньо в енергію, – вела далі жінка. Її голос став спокійнішим, – що, звісно, ми зробити не можемо. Але що б вони не зробили, магією це точно не було.

Голденів розум буквально фізично вчепився в її слова. Фактично, Наомі була найрозумнішою людиною, яку він знав. І вона щойно промовляла з погано прихованим страхом, під дією якого перебувала з самого Еросового стрибка: то була б магія, якщо протомолекула не змушена дотримуватися законів фізики. Бо якщо це правда, то у людства нема шансів.

– Поясни, – попросив він.

– Отже, – відповіла вона, натискаючи щось на клавіатурі, – нагрівання Ероса не пересуне його. Тож я можу зробити висновок, що тепло – це наслідок якоїсь виконаної ними роботи.

– І що це означає?

– Що ентропія існує. Що вони не можуть конвертувати масу в енергію з ідеальною ефективністю. Що їхні машини чи процеси, чи чим би вони не пересунули сім тисяч трильйонів тон скелі, витрачає задарма трохи енергії. Якої приблизно вистачило б на двогігатонну бомбу.

– Еге.

– Але неможливо пересунути Ерос на двісті кілометрів за допомогою двогігатонної бомби, – чмихнув Амос.

– Так, неможливо, – погодилась Наомі, – це просто залишки. Тепло – побічий продукт. Їхня ефективність вражає, але вона не ідеальна. Це означає, що закони фізики все ще працюють, що в свою чергу, вказує на те, що це не магія.

– Цілком імовірно, – додав Амос.

Наґата подивилася на Голдена.

– Тож ми, – почав було капітан, але Алекс по гучному зв’язку перебив його:

– Кеп, Ерос знову рухається.

– Слідкуй за ним, дай мені курс і мчи за ним так швидко, як можеш, – скомандував Джим, повернувшись до свого пульту. – Амосе, повертайся в інженерний. Якщо ти ще раз полишиш пост без прямого наказу, я попрошу старпома забити тебе до смерті розвідним ключем.

Замість відповіді було чути лише, як люк зашипів, відкриваючись, і бахнув, закрившись.

– Алексе, – звернувся до пілота Голден, вдивляючись у потік даних, який «Росінант» приймав з Ероса, – скажи мені щось.

– У бік Сонця – це єдине, в чому можна бути певним, – відповів марсіянин спокійним професійним тоном. Коли Джим служив на флоті, він одразу став офіцером. Він ніколи не відвідував школу військових пілотів, але знав, що роки тренувань розділили мозок Алекса на дві частини: проблеми пілотування, а все інше вторинне. Слідування за Еросом і пошук його курсу було первинним. Інопланетяни з-поза меж Сонячної системи, які намагаються знищити людство, не були проблемами пілотування і могли зачекати, поки він не вийде з кокпіту. Потім він міг отримати нервовий зрив, але доти Алекс продовжував виконувати обов’язки.

– Повернись на п’ятдесят тисяч кілометрів і тримай постійну дистанцію, – наказав капітан.

– Гм, – зреагував пілот, – тримати постійну дистанцію може бути проблематичним, кепе. Ерос щойно зник з радарів.

Джиму заціпило в горлі.

– Повтори?

– Ерос щойно зник з радару, – пілот все ще вимовляв фразу, а Джим уже вивів на свій екран панель сенсорів, аби перевірити самому.

Телескопи показували планетоїд на його новому шляху до сонця. Термальне зображення демонструвало температуру, ледь теплішу за оточуючий вакуум. Дивна трансляція з голосами і безумством, що надходила зі станції, теж була присутня. Але радар казав, що там нічого немає.

Магія, мовив тихий голос у його голові.

Ні, не магія. У людей теж є кораблі-стелс. Це просто питання поглинання енергії радару, а не відбивання її. Ерос продемонстрував, що він здатен швидко рухатися і оперативно маневрувати, а тепер став невидимий для радару. Цілком можливо, що мутант завбільшки зі скелю повністю зникне.

«Росінант » почав наздоганяти Ерос і, як результат, гравітація різко зросла.

– Наомі?

Вона оглянулась. В її очах все ще був страх, але вона тримала себе в руках. Поки що.

– Джиме?

– Зв’язок? Чи не могла б ти…

Розчаруваня на її обличчі було найзаспокійливішою річчю за останні години. Вона перевела зв’язок на його пост, і капітан відкрив запит на з’єднання.

– Корвет ООН, це «Росінант», будь ласка, відповідайте.

– Так, «Росінант», – відповіли з іншого борту через хвилинну паузу.

– Викликаю, аби перевірити наші сенсорні дані, – мовив Голден, потім передав дані, пов’язані з рухом Ероса.

– Ви, хлопці, бачите те саме?

Ще одна пауза, на цей раз довша.

– Прийнято, «Росінант».

– Я знаю, ми щойно ледь не постріляли одне одного і таке інше, але давайте облишимо це, – сказав Голден. – У будь-якому випадку, ми переслідуємо скелю. Якщо ми втратимо її слід, то ніколи не знайдемо її знову. Не бажаєте приєднатися? Було б непогано мати підтримку, якщо воно в нас вистрілить абощо.

Ще одна затримка, цього разу майже на дві хвилини; потім інший голос. Старший, жіночий і цілком позбавлений зухвальства та злості, як молодий чоловічий голос, з яким вони нещодавно мали справу.

– «Росінант», говорить капітан екскортного судна ООН «Раві» Макбрайд.

Ой, подумав Джим, я весь час розмовлялв з першим офіцером. І от лише тепер говорить капітан. Це добрий знак.

– Я надіслала запит командуванню флота, але затримка наразі складає двадцять три хвилини, а скеля набирає швидкість. У вас є план?

– Насправді немає, «Раві». Лише слідувати і збирати інформацію, допоки не побачимо можливість зробити щось інше. Але якщо ви підете слідом, сподіваюсь, ніхто з ваших людей не вистрілить в нас випадково, поки ми там розбиратимемось.

Довга пауза. Голден розумів, що капітан «Раві» зважує правдивість його слів щодо погроз, які він робив у бік наукового судна. А якщо він в курсі того, що відбувається? На її місці він би міркував так само.

– Слухайте, – сказав він, – я назвав вам своє ім’я. Джеймс Голден. Я служив лейтенантом в ООН. Моя особиста справа має бути в файлах. Там вказано звільнення з позбавленням прав і привілев, але також вказано, що моя родина живе в Монтані. Я хочу, аби скеля вдарила по Землі, не більше вашого.

Тиша на тому боці продовжувалась декілька хвилин.

– Капітане, – мовила Макбрайд, – я вірю, що моє командування бажало, аби я не спускала з вас очей. Ми слідуватимемо разом, поки там розбираються.

Голден видихнув довго і гучно.

– Дякую за це, капітане Макбрайд. Тримайте зв’язок з вашими людьми. Мені також потрібно де з ким переговорити. Два корвети не залагодять проблему.

– Прийнято, – відповів «Раві» і розірвав зв’язок.

– Є зв’язок з Тихо, – сказала Наомі.

Голден відкинувся в кріслі, тримаючись під тиском гравітації прискорення, що навалилась на них. У животі почала збиратися водяниста куля, цей слабкий вузол означав, що він не знає, що робити, що всі найкращі плани зазнали невдачі, і що кінець близько. Прозора надія, що він її відчував вже, майже вислизнула.

Як ти можеш бути таким спокійним?

Я вважаю, що спостерігаю за кінцем людської раси, міркував Джим, я подзвоню Фреду і скажу, що це не моя провина, що ніхто не знає, як це зупинити. Звісно, що я не спокійний.

Я просто ділюся провиною.

***

– Як швидко? – скептично запитав Фред Джонсон.

– Чотири g і прискорюється, – відповів Джим здавленим від перевантаження голосом, – а, і він тепер невидимий для радарів.

– Чотири g. Ти знаєш, наскільки Ерос важкий?

– Ага. Ми тут обговорювали це, – лише прискорення утримало його голос від демонстрації нетерплячості, – питання в тому, що тепер? «Нову» схибив. Наші плани можна змити в унітаз.

Сталося ще одне помітне зростання прискорення – Алекс поспішав триматися Ероса. Ще трошки – і не можна буде розмовляти.

– Він точно йде до Землі? – запитав Фред.

– Алекс з Наомі дають щось близько дев’яноста відсотків вірогідності. Важко бути абсолютно точним, оперуючи лише візуальними даними. Але я їм вірю. Я б на його місті теж би рвонув туди, де на мене чекали тридцять мільйонів нових хазяїв.

Тридцять мільйонів нових хазяїв. Восьмеро з яких були його батьками. Він уявив батька Тома у вигляді жмута трубок, що виливали брунатну жижу. Матір Елізу у вигляді реберної клітини, що штовхала себе однією рукою скелету. І з такою біомасою що він робитиме далі? Зрушить Землю? Вимкне Сонце?

– Маю їх попередити, – сказав Джим, намагаючись не вдавитися власним язиком, поки говорив.

– Ти не вважаєш, що вони знають?

– Вони бачать загрози. Вони можуть не бачити кінця усього живого, що зародилося у Сонячній системі, – відповів капітан. – Ти шукав причину сісти з ними за круглий стіл? Як тобі така: зібратися разом або померти.

Фред мовчав хвилину. Фонове випромінювання зверталося до Голдена містичним шепотом, повним жахливих прикмет, поки він чекав. Новенький, казало воно, погуляй у просторі мільярдів чотирнадцять років. Побач те, що бачу я. І тоді зрозумієш, що все це є неважливим.

– Побачимо, що я можу зробити, – нарешті сказав Фред, перериваючи лекцію всесвіту про швидкоплинність. – Тим часом сам що збираєшся робити?

Спробую втекти від скелі, а потім дивитимусь, як гине людство.

– Я відкритий для пропозицій, – відповів Джим.

– Можливо, ти зможеш здетонувати деякі з поверхневих зарядів, які встановлені нашою командою руйнівників. Змінити Еросів курс. Виграти трохи часу.

– У них детонатори розраховані на наближення. Я не можу їх відімкнути, – в останньому слові Голден перейшов на сичання, тому що його крісло увігнало голки в десяток різних місць, накачуючи його вогнем. Алекс додав їм «соку», а це означало, Ерос продовжує прискорюватись, і пілот турбувався, аби вони всі не втратили свідомість від перевантаження. Як же швидко він розженеться? Навіть під «соком» вони не здатні витримувати 8 чи 9 g без серйозного ризику. Якщо Ерос прискорюватиметься в такому самому темпі, то зможе відірватися від них.

– Ти можеш віддалено детонувати, – мовив Фред, – у Міллера є коди. Наразі команда руйнівників вираховує, який заряд дасть максимальний ефект.

– Прийнято, – сказав капітан, – я викличу Міллера.

– Я працюю з внутрішняками, – закінчив бесіду Джонсон, використавши слово з белтерського сленгу без найменших сумнівів, – побачимо, що вдасться зробити.

Голден обірвав сеанс і з’єднався з кораблем Міллера.

– Йоу, – відповів тий, хто відповідав за радіо.

– Це Голден з «Росінанта». Дайте мені Міллера.

– Гм… окей, – сказав голос.

Почувся клік, потім потріскувала статика, тоді привітався Міллер з ледь чутною луною. Значить, ще у шоломі.

– Міллере, це Голден. Нам треба переговорити про те, що щойно сталося.

– Ерос рухається.

Голос детектива звучав дивно, відсторонено, так, наче увагу розмові він майже не приділяв. Це збурило приступ роздратування у Джима, але він швидко вгамувався. Міллер йому потрібен прямо зараз, незалежно, бажав він цього чи ні.

– Слухай-но. Я переговорив з Фредом, і він хоче скоординувати твоїх хлопців. У тебе є коди віддаленого керування. Якщо ми відключимо заряди на одному боці, ми можемо відхилити його з курсу. Збирай своїх технарів, і ми це вирішимо.

– Ага, ну, звучить як гарна ідея. Я відправлю коди, – детективів голос більше не був відстороненим, але стримував сміх. Як людина, що от-от вріже сіль справді смішного жарту, – але я справді не можу тобі допомогти з технарями.

– Дядько, Міллере, ти що – і тих людей дістав вже?

Ось тепер Джо розреготався вільним м’яким сміхом людини, яку не давить купа g. Якщо це була сіль жарту, то Голден її не второпав.

– Ага, – відповів детектив, – можливо. Але зараз я не можу їх зібрати для тебе. Я не на кораблі з ними.

– Що?

– Я лишився на Еросі.

РОЗДІЛ 50. Міллер

– Що значить – ти на Еросі? – запитав Джим.

– Власне, це і значить, – Міллер намагався приховати несподіваний сором за буденним тоном. – Волочуся догори дриґом ззовні третинних доків, де один з кораблів пристав. Відчуваю себе схибленою летючою мишею.

– Але…

– Знаєш, справді кумедно. Я не відчув, коли вона рушила. Ти вважаєш, що прискорення типу цього мало або струсити мене геть, або розчавити на листок паперу. Але нічого не сталося.

– Добре, тримайся. Ми йдемо тебе підібрати.

– Голдене, – відповів Міллер, – просто зупинись, окей?

Тиша не протрималась і тузені секунд, але містила безліч сенсів. Це небезпечно – летіти «Росінантом» на Ерос, і я прибув сюди померти, і не ускладнюй все.

– Ага. Я просто… – мовив Голден. І тоді: – Добре. Дозволь мені… дозволь мені координувати з техніками. Я… Боже. Я перекажу тобі нашу бесіду.

– Ну тоді ще дещо. Ти міркуєш про те, як збити з курсу цього сучого сина? Просто май на увазі, що це більше не скеля. Це корабель.

– Вірно, – відповів Голден. І за секунду додав: – Окей.

Клацнуло – Міллер скинув з’єднання. Перевірив запас кисню в балонах. Три години в скафі, але він може повернутися на судно і поповнити його. Тож Ерос заворушився, чи не так? Він все ще нічого не відчував, але спостерігаючи за кривизною поверхні станції, помітив мікроастероїди, що надходили з одного напрямку і відскакували. Якщо скеля пришвидшиться, камінці почастішають та битимуть сильніше. Ліпше залишатися в кораблі.

Він знову увімкнув трансляцію з Ероса. В ефірі цвірінчало і щебетало, довгі та повільні звуки були схожі на записи голосів китів. Після злослів’я і статики передача звучала більш мирно. Детективу стало цікаво, яку музику можуть створити на цій основі друзі Діоґо. Повільні танці, схоже, не їхній стиль. Зачухався поперек, і Джо заворушився у скафандрі, намагаючись зарадити. І разом з цим сам не помітив, як почав посміхатися. А потім засміявся. Хвиля ейфорії пройшла крізь нього.

У всесвіті існувало позаземне життя, і він їхав на ньому, мов кліщ на собаці. Станція Ерос заворушилась, завдячуючи своїй волі та механізмам, які він не міг уявити. Міллер не знати скільки років не був таким приголомшеним – аж до трепету. Він забув це відчуття. Він підняв і випростав руки, начебто волів обійняти безкінечний чорний вакуум перед ним.

Потім зітхнув і повернувся на корабель.

У своїй захисній шкаралупі зняв скафандр і підімкнув повітряну систему до рециклера. Лише з одним клієнтом дешевенька система життєзабезпечення приготує скаф до нового виходу десь за годину. Корабельні батареї залишались майже повністю зарядженими. Ручний термінал двічі продзвонив, нагадуючи, що час прийняти протиракові препарати. Ті, які він заробив останнього візиту на Ерос. Ті, що будуть з ним до кінця життя. Гарний жарт.

Термоядерні заряди знаходились у трюмі: сірі квадратні ящики, удвічі довші, аніж ширші, схожі на цеглу, скріплену липкою рожевою піною. Міллерові знадобилося двадцять хвилин, аби відшукати у шафі бляшанку, в якій ще був спеціальний розчинник. Його тонка хмарка пахкотіла озоном та мастилом, і повітряна піна під ним танула. Джо розмістився біля бомб, пережовуючи поживний батончик, що переконливо скидався за смаком на яблуко.

Жулі сиділа поряд з ним, її невагома голова розмістилась на його плечі.

Декілька разів Міллер загравав з вірою. Більшість випадків припала на час, коли він був молодим і пробував усе підряд. Згодом він зробився старшим, мудрішим, обачнішим, і спроби повторилися, коли біль від розлучення припікав до кісток. Він розумів тугу за вищою істотою, величезним і співчуваючим розумом, який має змогу дивитися з перспективи, котра розмиває дріб’язковість, злобу і все робить так, як треба. Він все ще відчував тую тугу. Просто не міг переконати себе, що це правда.

Але чекай, може, тут все ще є якийсь план. Можливо, всесвіт поставив його на правильне місце у правильний час, аби вчинити так, як більше ніхто не здатен. Можливо, увесь біль і страждання, через які він пройшов, усі розчарування і роки, які викручували душу навиворіт, якими він борсався у найгіршому, що може запропонувати людство, мали на меті відрядити його сюди, у цей момент, коли він готовий був загинути, аби дати людству трошки більше часу.

– Так красиво думати, – мовила Жулі в його голові.

– Атож, – погодився Джо і знову зітхнув. Під звуки його власного голосу її образ розмився; просто ще одна мрія.

Заряди важили більше, аніж він пам’ятав. При повному тяжінні він би не зміг їх поворухнути. Під третиною це вимагало чималих зусиль, але було можливим. Агонізуючи по сантиметру за раз, Міллер затягнув один з них у возик і повіз до шлюзу. Ерос над ним співав сам собі.

Перед тим як ухопитися за важку роботу, варто відпочити. Шлюз був вузьким, туди тільки одна бомба пролазила за раз. Він заліз на заряд, аби відчинити зовнішній люк шлюзу, потім підняти його на перев’язі, переробленої з вантажних сіток. Зовні його було потрібно прикріпити до судна магнітними кріпленнями, аби обертання Ероса не скинуло його у безмір. Витягнувши вибуховий пристрій назовні і прив’язавши до возика, він відпочивав пів години.

Тепер зіткнень стало більше – груба ознака того, що станція однозначно прискорюється. Кожен з таких ось пострілів здатен при рикошеті прошити наскрізь його самого чи корабель, якщо кепська удача поверне його в потрібному напрямку.

Але вірогідність нещастя, при якому вбивча траєкторія випадкової каменюки перетнеться з мурахоподібною фігуркою, що повзе поверхнею скелі, досить низька. Коли Ерос вийде за межі Поясу, каменюки все одно зникнуть. Та чи покине Ерос Пояс? До нього дійшло, що він не уявляє, куди мчить станція. Є підозра, що до Землі. Дотепер і Голден вже мав дізнатися це достеменно.

Після такої роботи заболіли плечі, але не дуже. Джо турбувався лишень, чи він не перевантажив возика. Возикові колеса сильніші за його магнітні черевики, але і їх можна перевантажити. Астероїд над ним смикнувся – неочікуваний рух, що не повторився. Його ручний термінал обірвав трансляцію з Ероса, попереджуючи, що він має вхідне з’єднання. Він подивився на екран, знизав плечима і дозволив з’єднання.

– Наомі, – випередив він дівчину, – як твої справи?

– Привіт, – сказала вона.

Тиша затягнулася.

– Ти поговорила з Голденом, значить?

– Так, поговорила. Він розглядає різні варіанти, як тебе витягнути звідти.

– Він гарна людина, – сказав Міллер, – передай йому, що нічого не потрібно, окей?

Тиша продовжилася настільки, що Міллерові стало некомфортно.

– Що ти там робиш? – запитала вона так, наче існувала відповідь на це питання. Так, наче однією простою відповіддю можна було підсумувати все його життя. Він кумекав, що ж вона мала на увазі, і вирішив відповісти лиш на те, що вона промовила.

– Ну, в мене тут заряди прив’язані у трюмі. Я витягаю їх назовні і хочу запхати в станцію.

– Міллере…

– Питання в тому, що ми ставимося до станції як до скелі. Тепер усі розуміють, ще це дещо спрощено, але це дасть людям час підлаштуватися. Флотські все одно розглядатимуть її як більярдну кулю, хоча насправді це пацюк.

Він говорив дуже швидко. Слова виходили потоком. Якщо він не дасть їй чергу, вона мовчатиме. Він не почує, що вона має сказати. Йому б не довелося утримувати її від розмови з ним.

– Воно виробляє структуру. Двигуни чи контрольні центри. Що завгодно. Якщо я запру вибухівку всередину, до чогось, що там керує, я можу вивести це з ладу. Перетворити його знову на більярдну кулю. Навіть якщо це станеться трохи пізніше, це дасть всім вам шанс.

– Я зрозуміла, – нарешті відповіла Наомі, – ти маєш рацію. Це варто зробити.

Міллер посміхнувся. Щось тверде влучило в судно прямо під ним, що аж кістки задрижали. Через нову дірку почав виходити газ. Станція знову пришвидшилась.

– Ага, – сказав він, – отже...

– Я поговорила з Амосом. Тобі потрібна «рука мерця». Тож якщо щось станеться, бомба все одно вибухне. Якщо в тебе є коди доступу…

– Є.

– Добре. В мене є зручна програма, яку ти можеш завантажити на термінал. Тобі просто потрібно буде тримати пальця на кнопці вибору. Відійдеш на п’ять секунд – і термінал відправить сигнал детонатору. Якщо хочеш, я тобі її заллю.

– Тож я мушу ходити по станції з пальцем на кнопці?

В голосі Наґати почулося вибачення.

– Там тобі можуть вистрілити в голову. Або збороти тебе. Чим довша пауза, тим більше шансів, що протомолекула зможе вимкнути бомбу. Якщо тобі треба більше часу, я її перепрограмую.

Міллер поглянув на бомбу, що лежала просто зовні корабельного шлюзу. Її шкали і прилади всі світились зеленим та золотим. Від його зітхання скло шолома на мить затуманилось.

– Та ні, не треба. П’ять досить. Завантажуй софт. Мені потрібно буде її доробити чи там є зручне місце для запобіжника?

– Там є меню налаштувань. Я тобі все розповім.

Ручний термінал зацвірінчав, попереджаючи про надходження нового файлу. Детектив його прийняв. Все було так само просто, як вводити код на дверях. Йому чомусь здавалося, що споряджати термоядерну бомбу для підриву буде дещо складніше.

– Є, – нарешті промовив Джо, – ми готові рухатись. Тобто мені потрібно рухати цю сраку і її сестер. До речі, яке прискорення наразі в мене на цій штуці?

– Зрештою ти будеш швидшим за «Росі». 4 g і прискорюєшся. Газу поки що не додаєш.

– Взагалі не відчуваю нічого, – відповів детектив.

– Я шкодую про те, що сталося.

– Це була кепська ситуація. Ми зробили те, що мали. Те, що завжди.

Вони помовчали декілька секунд.

– Дякую за кнопку, – порушив тишу Міллер, – передай Амосу, що я ціную це.

Він обірвав зв’язок раніше, ніж вона могла відповісти. Довгі прощання нікому не личать. Бомба у тачці, магнітні тримачі на місці, і широкий сталевий пояс навколо всієї конструкції. Він поволеньки рухався металевою поверхнею входу в доки. Якщо возик відірветься від станції, йому не вистачить сили його повернути. З іншого боку, якщо один з метеоритів влучить у нього – то ось тобі і постріл. Тож затримуватись не варто. Він викинув з голови обидві загрози і зайнявся справою. За десять нервових хвилин його костюм почав смердіти перегрітим пластиком. Все меню діагностики світилося помилками, і лише коли рециклер очистив повітря, діагностика повернулася до норми. Ще одна таємниця, яку він не міг розв’язати.

Безодня над ним сяяла немигаючими зірками. Одна зі світлих точок була Землею. Він не знав, яка саме.

Сервісний люк був вмонтований в природний камінь і в темряві яскраво-металевий возик здавався сріблястою смугою. Крекчучи, Міллер штовхав возик, бомбу і своє втомлене тіло по заокругленню, і відцентрова сила знову почала притискати його підошви, замість аби розтягувати коліна і хребет.

У стані запаморочення він вводив код, аж поки люк не відкрився.

Перед ним розкинувся Ерос, темніший за чорне небо.

Він відправив запит на зв’язок з Голденом, як сподівався, востаннє.

– Міллере, – відповів Джим майже миттєво.

– Я йду всередину, – повідомив Міллер.

– Чекай. Дивись, ми можемо спробувати відправити автоматичного візка. Якщо «Росі»…

– Ага. Але ти знаєш, як воно може статись. А я в же тут. І на додачу ми не знаємо, наскільки цей сучий син може ще прискоритись. У нас є проблема, яку потрібно розрулити. Так ми і вчинимо.

Все одно Джимова надія була слабенькою. Так, для проформи. Просто жест, хоча Міллер припускав, що може навіть зворушливий.

Намагається врятувати усіх навіть в останній момент.

– Я зрозумів, – нарешті погодився Голден.

– Домовились. Тож що після того, як я знищу те, що там знайду?

– Ми працюємо над способами анігілювати станцію.

– Добре, я ненавиджу влазити в проблеми задарма.

– Тут… тут є хоч щось, що я міг би для тебе? Після всього?

– Та нє, – відповів Міллер, і Жулі вже була поруч, її волосся плавало навколо неї, наче вона була під водою. Вона більше світилась завдяки слабенькому світлу зірок, аніж сама по собі.

– Чекай. Так, пару речей потрібно. Батьки Жулі. Вони керують «Мао-Квіковською торговою». Вони знали, що буде війна, ще до її початку. Вони пов’язані з «Протоґеном». Зроби так, щоб вони не відкараскалися. І якщо побачиш їх, передай, що я шкодую про те, що не знайшов її вчасно.

– Зроблю, – погодився Голден.

Міллер перевів погляд у темряву. Чи ще є щось? Чи має бути щось на додачу? Слівце для Ґейвлока? Чи Масс. Чи Діоґо та його друзів з АЗП? Але ж це треба мати що сказати.

– Окей. Тоді все. З тобою було приємно працювати.

– Мені шкода, що все так склалося, – сказав Голден. Це не було вибаченням за його слова чи вчинки, за вибір та відмову.

– Ага. Та що ти міг зробити, еге ж?

Це було найближче до прощання, наскільки вони спромоглися. Міллер розірвав з’єднання, відкрив теку зі скриптом від Наомі і запустив його. Копирсаючись, він знову увімкнув трансляцію з Ероса.

Тихий шерхіт, неначе пальцями рук вести по нескінченному аркушу паперу. Джо увімкнув ліхтарі на візку, і темний вхід на станцію заграв сірим індустріальним кольором. По кутках розбіглися тіні. Його уявна Жулі стояла у плямі світла, наче вузький промінь прожектора підсвічував її і одночасно конструкції позаду неї – відбитки давньої мрії, що майже добігла кінця.

Він відпустив гальма, наліг і зайшов у Ерос востаннє.

РОЗДІЛ 51. Голден

Голден знав, що людина може витримувати екстремально-високі сили g, але на коротких відрізках часу. З відповідними системами безпеки професійні паливоди витримували удари силою більше 25 g і виживали. Людське тіло природнім способом деформувалось, поглинало енергію м’якими тканинами і розсіювало її по більшим площинам.

Він також розумів, що проблема з продовженою дією високих g полягає в постійному тиску на кровоносну систему, яка породжує слабкі місця. Маєте слабке місце в артерії, що за сорок років перетвориться на аневризму? За декілька годин під 7 g вона може відкритися вже зараз. Капіляри в очах починають протікати. Саме око деформується, іноді призводячи до постійного ураження. В тілі завжди є порожнини, в легенях і кишківнику. Ви накинете досить гравітації – і вони сколапсують.

Позаяк бойові кораблі можуть маневрувати короткий час при дуже великих значеннях g, кожен момент часу, проведений при високому прискоренні, множить небезпеку.

Еросу не потрібно було нічим в них стріляти. Він міг прискорюватись, допоки їхні тіла не вибухнуть від перевантаження. Його пульт показував 5 g, але навіть поки він дивився, цифра змінилася на 6. Вони не могли підтримувати таку швикість. Ерос тікав. І з цим нічого не зробиш.

Але він поки що не віддавав Алексу наказу зменшити швидкість.

Немов Наомі читала його думки, на пульті з’явилося речення – МИ НЕ МОЖЕМО ЦЕ ВИТРИМУВАТИ з айді Наґати перед текстом.

ФРЕД ПРАЦЮЄ НАД ЦИМ. МИ ЇМ МОЖЕМО СТАТИ У НАГОДІ У ЗОНІ ДОСЯЖНОСТІ ЕРОСА, КОЛИ У НИХ БУДЕ ПЛАН, відповів він. Навіть міліметрові рухи пальцями по клавіатурі, вбудованій в його крісло якраз для такого випадку, були до болю важкими.

У ЗОНІ ДОСЯЖНОСТІ ДЛЯ ЧОГО?

Голден не відповів. Він не мав жодної гадки. Кров горіла від хімікатів, що тримали його при тямі і сконцентрованим у той час, поки тіло поволі розчавлювалось.

Хімія мала суперечні ефекти: розганяла його мізки до подвійної швидкості, але в цілому думати не дозволяла. Але Фред щось придумає. Чимало розумних людей ламають наразі над цим голову.

І Міллер.

Міллер якраз затягує термоядерну бомбу в Ерос. Якщо твій супротивник вищий від тебе на голову технологічно, застосуй настільки низьку технологію, наскільки зможеш. Можливо, один сумний детектив, який тягне на возику ядерну зброю, має шанс пройти крізь їхню оборону. Наомі каже, що вони не маги. Міллерові може вдатися, і це дасть їм потрібний шанс.

У будь-якому випадку Голден має там бути, хоча б для того, щоб спостерігати.

ФРЕД, надрукувала Наомі.

Голден відкрив зв’язок. Фред був схожий на людину, яка ледь стримувала посмішку.

– Голдене, – запитав він, – як ви там тримаєтесь?

6 G. КАЖИ ВЖЕ.

– Ага. Вийшло так, що поліція ООН порвала мережу «Протоґену» на шмаття, намагаючись зрозуміти, що там з біса діється. Вгадай, хто для протоґенівських зубрів є ворогом номер один? Ти. Чесно. Раптом все забулося, і Земля рада прийняти мене назад у теплі обійми. Для ворогів моїх ворогів я здаюся підходящим поганцем.

ЦЯЦЯ-ЛЯЛЯ. В МЕНЕ СЕЛЕЗІНКА ЗАРА ЛУСНЕ. ШВИДШЕ.

– Варіант того, що Ерос бахне по Землі, поганий сам по собі. Подія рівня виживання, будь це навіть просто скеля. Але люди з ООН подивилися трансляцію з Ероса, і це їх налякало до усирачки.

І?

– Земля готова запустити її наземний ядерний арсенал. Тисячі ядерних боєголовок. Вони хочуть випарувати тую скелю. Флот перехопить те, що залишиться після першої атаки, і стерилізує всю ділянку космосу постійним ядерним бомбардуванням. Я знаю, що це ризик, але маємо те, що маємо.

Голден ледь стримався, аби не похитати головою. Він не бажав залишитись з однією щокою, притиснутою до крісла.

ЕРОС УХИЛИВСЯ ВІД «НОВУ». ВІН ЗАРАЗ РОЗІГНАВСЯ ДО 6 G, І ЯК КАЖЕ НАОМІ, МІЛЛЕР НЕ ВІДЧУВАЄ ПРИСКОРЕННЯ. ЩО Б ТАМ НЕ БУЛО, ВОНО НЕ МАЄ ТАКИХ ІНЕРЦІЙНИХ ОБМЕЖЕНЬ, ЯК МИ. ЩО ЇХ ЗУПИНИТЬ ВІД ЩЕ ОДНОГО СТРИБКА? НА ТАКІЙ ШВИДКОСТІ РАКЕТИ НІКОЛИ НЕ ЗМОЖУТЬ РОЗВЕРНУТИСЯ І ВДАРИТИ. І В ЩО ТИ ЦІЛИТИМЕШСЯ? ЕРОС БІЛЬШЕ НЕ ВІДБИВАЄ РАДАРНІ ХВИЛІ.

– Ось тут в гру вступаєш ти. Ви маєте навести лазер так, щоб він відбивався. Ми використаємо «Росінант» як систему наведення ракет.

Я НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ ПЕРЕРИВАТИ, АЛЕ МИ ВИБУДЕМО З ГРИ ЗАДОВГО, ЯК ЦІ РАКЕТИ З’ЯВЛЯТЬСЯ. МИ НЕ МОЖЕМО ТРИМАТИСЯ. МИ НЕ ЗМОЖЕМО НАВЕСТИ РАКЕТИ ДЛЯ ТЕБЕ. І ЯК ТІЛЬКИ МИ ВТРАТИМО ВІЗУАЛЬНИЙ КОНТАКТ, НІХТО НЕ ЗМОЖЕ ВІДСЛІДКУВАТИ ЕРОС.

– Ви можете перейти на автопілот.

Що означало – «ви можете всі померти зараз у тих ваших кріслах».

Я ЗАВЖДИ ХОТІВ ПОМЕРТИ МУЧЕНИКОМ І ВСЕ ТАКЕ, АЛЕ ЧОМУ ТИ ВВАЖАЄШ, ЩО РОСІ МОЖЕ ДОГНАТИ ЦЮ ШТУКУ? Я НЕ В’БЮ СВОЮ КОМАНДУ ЛИШЕ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ТИ НЕ МАЄШ ПІДХОДЯЩОГО ПЛАНУ.

Фред нахилився до екрану зі звуженими очима. Вперше його маска зникла, і Джим побачив за нею страх і безпомічність:

– Слухай, я знаю, про що прошу, але тобі відомі ставки. Це все, що ми маємо. Я дзвоню тобі не для того, аби почути, як це не спрацює. Допоможи або здавайся. От прямо зараз серун – це інше ім’я адвоката диявола.

Я розчавлюю сам себе до смерті, можливо, заробив постійну хворобу просто через те, що не здався, ти, виродку. Мені дуже шкода, але я не підпишу свою команду на смерть у ту саму хвилину, коли ти попросиш.

Необхідність друкувати це все стримувала емоційні сплески. Аби не накинутись на Фреда за те, що сумнівається в його вірності, Джим просто надрукував «ДАЙ МЕНІ ПОДУМАТИ» і розірвав зв’язок.

Оптична система слідкування за Еросом попередила, що астероїд знову підвищив швидкість. Велетень, що вмостився в нього на грудях, поважчав на пару кіл, після того як Алекс додав газу, тримаючись цілі. Блимаючий індикатор попередив капітана, що через час, проведений при такому перевантаженні, він може втратити не менше 12% екіпажу через втрату свідомості. Це продовжуватиметься і досягне 100%. Він намагався пригадати максимальне теоретичне прискорення судна. Алекс витиснув 12 g, коли полишав «Доннаджер». Справжнє обмеження – це звичні цифри, якими можна вихвалятися, але яких ти ніколи насправді не досягнеш. Чи 15 g? Чи 20?

Міллер взагалі не відчував прискорення. Як швидко можна летіти, якщо ти навіть не відчуваєш цього?

Майже не розуміючи, що буде робити, Голден активував головний вимикач двигунів. За мить він був у вільному падінні і його розривало кашлем: легені і внутрішні органи намагалися повернутися на свої звичні місця в тілі. Коли Джим відновився настільки, що зміг зробити перший глибокий подих, на зв’язок вийшов Алекс:

– Кепе, це ти вимкнув двигуни?

– Так, це я. Ми закінчили. Ерос віддаляється, і ми з цим нічого зробити не можемо. Ми б лише продовжили безрезультатний процес і ризикували життям когось з екіпажу.

Наомі розвернулася в кріслі обличчям до нього і сумно посміхнулася. Від прискорення в неї з’явилися синці під очима:

– Ми зробили все, що могли, – сказала вона.

Голден виштовхнув себе з крісла з такою силою, що збив долоні об стелю, потім сильно штовхнувся назад знову, пристав до переборки і вхопився за тримач вогнегасника. Наґата здивовано спостерігала за ним, комічно відкривши рота. Він знав, що, можливо виглядає безглуздо, як роздратоване хлоп’я, заскочене гнівом, але зупинитися не міг. Покинув триматися за вогнегасник і відплив на середину палуби. Не помітив, що молотив вільним кулаком по переборці. Тепер згадав, бо рука боліла.

– Дідько, – вилаявся капітан нарешті. – Чортів проклятий дідько.

– Ми… – почала було Наомі, та Джим перебив:

– Ми зробили, що могли? Та кому це треба? – зір капітана затьмарився червоним туманом, і не тільки через хімію. – Я теж зробив, що міг, допомагаючи «Кентербері». Я вважав, що роблю правильно, коли дозволив нас підняти на борт «Доннаджера». То мої добрі наміри не варті і купи лайна?

Її обличчя змінило вираз. Повіки майже стулились, і вона дивилася на нього крізь вузькі щілини. Губи стиснуті так, що майже побіліли. Вони хотіли, аби я тебе вбив, думав капітан, вони хотіли, аби я вбив мою команду на той випадок, якщо Ерос не досягне 15 g, та я це зробити не зміг. Провина, гнів, журба накладалися одне на одне, обертаючись на щось нове і незнайоме. Назви у цього почуття ще не було.

– Ти остання людина, від якого я очікувала скарг на долю, – здавленим голосом сказала жінка. – Де ж наш капітан, який завжди цікавиться, «що ми можемо зробити, аби стало краще»?

Джим безпомічно махнув рукою:

– Вкажи, яку кнопку натиснути, аби нікого не вбило на Землі, і я її натисну.

Якщо це не вб’є тебе.

Наомі відстебнулась і попливла до трапу.

– Схожу вниз, подивлюсь, як там Амос, – сказала вона, відкривши люк. Потім додала після паузи: – Я твій оперативний офіцер, Голдене. Моніторити зв’язок – це частина моїх обов’язків. Я знаю, чого хотів Фред.

Голден кліпнув, і Наомі виштовхала себе геть. Люк за нею закрився зі звичним звуком, але відчувався, наче вона ним гримнула.

Голден викликав кокпіт і сказав Алексу відпочити й випити кави. Пілот зупинився на півдорозі, так, немовби мав щось сказати, але Джим просто відмахнувся від нього. Марсіанин знизав плечима і пішов.

Водянисте відчуття всередині розквітло на повну силу аж до того, що в паніці затряслися кінцівки.

Якась розпутна, мстива, самобичувальна частина його уяви раз по раз прокручувала перед очима зіткнення Ероса з Землею. Він з ревінням падатиме з неба, втілюючи уявлення про апокаліпсис кожної з релігій, нестиме вогонь, землетрус і дощ з нечистот. Але щоразу коли відбувався вибух, це вибухав «Кентербері». Шокуюче-раптове біле світло, а потім нічого, крім грюкоту шматків льоду по прові, мов град по даху.

Марс ще протягне. Анклави Поясу протягнуть навіть довше. Вони мають таку культуру, виживати на смітті, балансувати на межі ресурсів. Але рано чи пізно без Землі всі помруть. Людство вже давно вийшло за межі гравітаційного колодязя. Досить давно для того, аби розвинути технології, які дозволили б обрізати пуповину, але воно ніколи не намагалося так вчинити. Стагнація. Людство у своєму бажанні заповнити собою усі щілини, де можна зачепитися, загнало себе в застій. Їх задовольняло ширяти в кораблях, побудованих півстоліття тому, чи використовувати ще старіші технології.

Земля була настільки сконцентрована на власних проблемах, ігноруючи своїх дітлахів, котрі залетіли так далеко, у всьому, крім потреби в їхній праці. Марс спрямував зусилля своїх мешканців на перетворення планети, прагнучи змінити її червоне обличчя на зелене. Намагання створити нову Землю розірвали стосунки зі старою. А Пояс став брудним закутком Сонячної системи. Всі були настільки зайняті виживанням, що не могли витрачати час на створення чогось нового.

І ось ми знайшли протомолекулу – найкращий час для створення найсерйозніших збитків, міркував капітан. Це як зрізати дорогу. Спроба уникнути будь-якої роботи і просто застрибнути на місце бога.

До того ж, людсто так давно не мало зовнішніх загроз, що навіть найрозумніші не злякалися. Дрезден артикулював її сам: те, що створило протомолекулу і вистрілило нею в бік Землі, вже було богоподібним тоді, коли предки наші вважали фотосинтез і джгутики вершиною здобутків. Але він просто узяв і запустив їхній стародавній двигун деструкції, тому що коли ви дійшли до цього, то все одно залишались просто допитливими мавпами. Вони мають ткнути палицею у все, що знайдуть, просто аби подивитися, що станеться.

Червоний туман у голденовому полі зору набув дивного блимаючого ефекту. Секунда пішла на те, аби зрозуміти, що червоним знаком на панелі було миготіння, котре давало йому знати про виклик з «Раві». Він вдарив ногою найближче крісло, підплив до свого посту і відкрив зв’язок.

– Тут «Росінант». «Раві», вам мікрофон.

– Голдене, чому ми зупинилися?

– Тому що ми все одно б не встигли, а ризик пошкоджень серед екіпажу був завеликий, – відповів капітан. Це звучало слабувато навіть для нього самого. Малодушно. Схоже, що Макбрайд не помітила.

– Прийнято. Мені потрібен новий наказ. Дам вам знати, якщо щось зміниться.

Голден вимкнув зв’язок і незрячим поглядом вперіщився в консоль. Система візуального відслідковування робила все, що могла, аби утримувати Ерос у полі зору. «Росі» був добрим кораблем. Найпередовішим. І після того як Алекс позначив астероїд як загрозу, комп’ютер робив все, що в його силах, аби продовжувати стежити. Проте Ерос був швидким, з низьким альбедо об’єктом, який не відбивав радар. Він міг рухатися непередбачувано і на великій швидкості. Його втрата з поля зору була лише питанням часу, особливо якщо він сам бажав загубитися.

Біля інформації щодо відслідковування на його консолі відкрилося маленьке вікно, де повідомлялося, що «Раві» увімкнув транспондер. Це було загальноприйнятою практикою навіть для військових кораблів – вмикати транспондер, коли відсутня загроза або потреба бути малопомітним. Радіооператор на маленькому корветі ООН зробив це просто за звичкою.

І тепер «Росі» позначив його зеленою крапкою з іменем як відому загрозу та вивів на дисплей загроз. Голден сліпо вирячився на екран. Він відчув, як його очі розширяються.

– Дідько, – скзав він і увімкнув голосний зв’язок, – Наомі. Ти потрібна на містку.

– Я думаю, мені краще побути трохи унизу, – відповіла жінка.

Джим вдарив по кнопці бойової тривоги на своїй консолі. Палубне освітлення стало червоним, і клаксон прогудів тричі.

– Стапома Наґату на місток, – сказав він. Хай гризе його пізніше. Він би сам так і зробив. Але наразі не можна гаяти часу.

Старпом з’явилася на палубі менш ніж за хвилину. Голден вже пристебнувся у кріслі та переглядав комунікаційні логи. Наомі втиснулась у крісло, прив’язалась як слід і кинула на нього допитливий погляд, мовляв, «ми таки збираємось померти після всього цього?» – але промовчала. Якби він так і сказав, то наказ було б виконано. Джим одночасно відчув захоплення нею і нетерплячість.

Перед тим як заговорити, він знайшов в логах те, що сподівався:

– Отже, у нас був радіоконтакт з Міллером після того, як Ерос перестав відбивати радар. Це вірно?

– Так, це вірно, – погодилсь вона, – але його скафандр недостатньо потужний, аби пробитися крізь Ерос на велику відстань, тож один з пришвартованих кораблів підсилював його сигнал.

– А це, в свою чергу, означає, що би Ерос не зробив з променями радару, він не відімкнув передачу хвиль взагалі.

– Схоже, що так, – погодилась Наґата зі зростаючим зацікавленням в голосі.

– І в тебе є контрольні коди ваговозів АЗП на поверхні станції, вірно?

– Так, сер, – і через секунду: – От холєра.

– Добре, – Джим розвернув крісло до дівчини і посміхнувся: – Чому «Росі», як і всі інші віськові кораблі в системі, має можливість вимикати транспондери?

– Аби ворог не міг навестися на сигнал транспондера ракетою, – відповіла вона теж з посмішкою.

Голден розвернувя до неї спиною і почав викликати станцію Тихо.

– Старпоме, ви не були б такі ласкаві використати коди Міллера для увімкнення на цих п’ятьох ваговозах АЗП транспондерів? Оскільки наші гості з Ероса не можуть обігнати радіохвилі, я думаю, ми вирішили проблему прискорення.

– Так точно, капітане, – відповіла Наомі. Він вгадав посмішку на її обличчі, хоч і не дивився в її бік, і це розплавило останній лід у нього всередині. У них є план. Вони можуть дещо змінити.

– Вхідний з «Раві», – повідомила Наґата, – бажаєш прийняти до того, як я увімкну транспондери?

– З біса, так.

На лінії клацнуло.

– Капітан Голден. У нас є новий наказ. Схоже, що ми повинні переслідувати цю штуку трохи далі.

Макбрайд говорила так, наче її не посилали на смерть. Стоїк.

– Можливо, вам варто зачекати декілька хвилин, – відповів Джим, – у нас є альтернатива.

По тому як Наомі активувала транспондери на п’ятьох суднах АЗП, які були пришвартовані Міллером до станції, Голден виклав план Макбрайд, а тоді по окремій лінії Джонсону. Коли Фред повернувся до нього з радісною ухвалою нового плану ним та командуванням флоту ООН, п’ятеро ваговозів вже пінгували на всю Сонячну систему. Через годину по цьому найбільше угрупування міжпланетних ядерних ракет в історії людства було запущено і мчало до Ероса.

Ми переможемо, міркував капітан, споглядаючи на екрані роздратовані червоні точки ракет. Ми дамо чосу цій штуці, і що важливо, команда побачить фінал. Більше ніхто не помре.

За виключенням…

– Викликає Міллер, – повідомила старпом, – можливо, помітив, що його кораблі увімкнуто.

Голденові щось опустилося в животі. Коли прибудуть ракети, там, на Еросі, залишиться Міллер. Не всі святкуватимуть майбутню перемогу.

– Привіт, Міллере. Як справи? – він не зміг приховати похоронний тон.

Голос детектива звучав рвано, наполовину тонув у статиці, але не настільки, аби не вирізнити інтонацію, якою той обісцить увесь їхній парад.

– Голдене, – сказав нарешті Міллер, – у нас проблеми.

РОЗДІЛ 52. Міллер

Один. Два. Три.

Міллер натиснув на термінал, перезапустивши запобіжник знову. Подвійні двері перед ним колись були одним з тисяч повністю автоматизованих механізмів. Вони надійно ходили по своїх тонких магнітних рейках роками. Тепер-но щось чорне з текстурою деревної кори проросло по боках, деформувавши метал. За ними знаходились портові коридори, склади, казино. Все, що колись було станцією Ерос, стало тепер авангардом вторгнення позаземного розуму. Але щоб до нього дістатися, Міллер має зламати застряглі двері. За п’ять секунд. Зодягнутим у скафандр.

Він відклав термінал і швидко простяг руку до тонкої тріщини на стику половинок дверей. Раз. Два. Двері зсунулись на сантиметр, скинувши донизу частинки чорної матері. Три.

Чотири.

Він ухопив термінал і перезапустив запобіжник.

Це лайно просто не працюватиме.

Міллер сів на камінь біля возика. Трансляція з Ероса шепотіла і бубоніла, не звертаючи жодної уваги на загарбника, який шкрябав станційну шкуру. Міллер глибоко вдихнув. Двері не ворушилися. А йому треба крізь них пройти.

Наомі це не сподобається.

Однією вільною рукою детектив послабив металеву полосу навколо бомби, поки вона не змогла трохи ворушитись туди і назад. Акуратно і повільно підняв її край. Потім, не відводячи погляду від показників статусу, підклинив під ним термінал, вперши металевий кут у тачскрін поверху кнопки пуску. Запобіжник залишався зеленим. Якщо станцію трусоне або вона зрушиться, у нього буде п’ять секунд, аби добігти.

Цілком досить.

Узявшись обома руками, Міллер наліг на двері. Ще більше сухої чорної шкірки посипалось донизу, коли двері відкрилися на достатню шпарину, щоб через неї можна було зазирнути всередину. Коридор за дверима був майже круглим; чорна парость заповнила кути, поки прохід не став нагадувати чималу висохлу артерію. Єдиним джерелом світла був ліхтар на шоломі і мільйони малесеньких люмінесцентних крапочок, які кружляли у повітрі, немов блакитні метелики. Коли голос Ероса, пульсуючи, на секунду робився гучнішим, метелики тьмяніли, а потім сяяли знову. Скафандр повідомив, що повітря придатне для дихання з дещо підвищеною концентрацією арґону, озону та бензолу.

Одна з люмінесцентних крапок пролетіла повз нього, кружляючи на протязі, який він не міг відчувати. Міллер ігнорував її, штовхаючи двері, розширюючи шпарину сантиметр за сантиметром. Він вже міг просунути руку, аби торкнутися шкірки. Вона виглядала досить твердою, щоб втримати візок. Це був дар божий. Якби там опинилося теє інопланетне болото, він мав би віднайти інакший спосіб тягнути бомбу. Нелегко буде заштовхати возик на округлу поверхню.

– Для безбожних спокою немає, – сказала Жулі Мао в його голові, – немає спокою на благо.

Джо повернувся до роботи.

Прочинивши двері достатньо, щоб пройти, він змокрів. Руки і спина боліли. Темна кора почала рости внизу коридору, парості сунулись у напрямку шлюзу, тримаючись стиків стін з підлогою чи стелею. Небесне світіння колонізувало повітря. Ерос виповзав з коридору так само швидко, як і заходив. Можливо, навіть швидше.

Міллер пер возик обома руками, зблизька позираючи на термінал. Бомба трошки хиталась, але з запобіжника не зіскакувала. Безпечно діставшись до коридору, він знову узяв термінал до рук.

Один. Два.

Важкий корпус заряду видовбав невеличку ямку на тачпаді, але пристрій працював. Міллер узяв ручку возика і потягнув вперед по нерівній органічній поверхні, яка відгукувалась на вібрацію коліс грубими поштовхами і дрижанням.

Він вже тут раз помирав. Його отруїли. Встрелили. Ці проходи, або дуже схожі на ці, були його полем бою. Його і Голдена. Тепер їх неможливо упізнати.

Він пройшов через широке, майже порожнє приміщення. Кора в цьому місці була тоншою, подекуди проглядали металеві стіни. Один світлодіодний ліхтар на стелі все ще був справним, його холодне біле світло точилось у темряву.

Шлях привів його на рівень казино – комерційна архітектура все ще виводила відвідувачів до одної і тієї самої точки.

Позаземна кора маже зійшла, але простір було змінено. Автомати пачінко стояли в своїх рядах, частково розплавлені або пошкоджені вибухом, декілька з них продовжували миготіти і запитувати фінансову інформацію, яка може розблокувати занадто яскраві кольори і святкові, радісні звуки. Картярські столи все ще можна було помітити під грибоподібними верхівками липкого гелю.

Стіни та висока катедральна стеля були поцяцьковані чорними ребрами, з нитками, схожими на волосся, що сяяли на кінцях, але не давали жодного світла.

Щось завищало, але крізь скафандр звук дійшов досить приглушеним. Трансляція зі станції тепер, під її шкірою, звучала гучніше і повніше. Раптовий напад спогадів переніс його в дитинство, коли він дивився відео про хлопчика, якого проковтнув монструозний кит.

Щось сіре завбільшки з два Міллерові кулаки пролетіло настільки швидко, майже непомітно. Це був не птах. Щось причаїлося за перевернутим торгівельним автоматом. Він зрозумів, чого не вистачало. На Еросі було півтора мільйони людей, і значний їх відсоток зібрали тут, на рівні казино, перед самим початком їхнього особистого апокаліпсису. Проте тіла відсутні. Або ні, це неправда. Чорна шкоринка, мільйони чорних борозн над ним, з їхнім м’яким океанічним світінням. Це й були трупи Ероса, спотворені. Людська плоть, перероблена. Скафандр попередив його сигналом про гіпервентиляцію. В кутках його поля зору збиралася темрява.

Міллер опустився на коліна.

Не вирубайся, сучий ти сину, казав він собі, не вирубайся, або якщо вже не сила, впади так, щоб затиснути клятий запобіжник.

Жулі поклала свою руку на його долоню.

Він майже відчував її, і це його заспокоїло. Вона була права: вони лише тіла. Просто мертві люди. Жертви. Просто ще один шматок обробленого м’яса, такий само, як кожна неліцензована повія, яких він бачив забитих насмерть у дешевих готелях на Церері. Такий самий, як самогубці, що викидалися зі шлюзів. Нехай протомолекула скалічила плоть дивним шляхом. Але не змінила те, чим вони були. Не змінила те, ким він був…

– Якщо ти коп, – сказав він Жулі, повторюючи фразу, яку виголошував кожному початківцю, якого до нього приставляли, – в тебе немає такої розкоші, як почуття. Ти маєш виконати роботу.

– То виконуй роботу, – м’яко мовила вона.

Він кивнув. Він підвівся. Працюй.

Неначе у відповідь звук у костюмі змінився, трансляція з Ероса заверещала на сотні різних частот, перш ніж вибухнути у жахливому потопі того, в чому ледь можна було впізнати гінді. Людські голоси. «Поки людські голоси не розбудять нас», – прийшла йому фраза незрозуміло звідки.

Десь на станції має бути… щось. Контрольний механізм, енергетична система, що б там не використовувала протомолекула за двигуни. Він не знав, як це виглядає чи як може бути захищене. Він не мав жодної уяви про те, як воно працює, крім припущення, що коли там підірвати заряд, цій штуці стане зле.

– Тож ми повертаємось, – сказав він Жулі, – повертаємось до того, що знаємо.

Річ, яка росла всередині Ероса і використовувала кам’яну оболонку астероїда як власний відокремлений екзоскелет, не перекрила вихід у порти. Вона не пересунула внутрішні стіни, не перестворювала камери і проходи. Тож схема станції близька до тої, якою вона завжди була. Окей.

Що б воно не використовувало для руху станції у просторі, для цього потрібна чортова купа енергії. Окей.

Тож давай відшукаємо найгарячіше місце. Однією рукою він перевірив скафандр.

Температура за бортом становила двадцять сім градусів: гаряче, але далеко до нестерпного. Він швиденько повернувся назад, в коридор порту. Температура впала менш ніж на соту градуса, але вона впала. Добре, значить, йому тре перевірити кожен коридор, відшукати найгарячіший і йти по ньому.

Коли таким способом вдасться відшукати місце на станції, де температура вища, скажімо, на три-чотири градуси, то він закотить туди возик, підніме палець і порахує до п’яти.

Льогко.

Повернувшись до візка, він помітив, як щось золотисте, віддалено схоже на верес, проросло навколо коліс. Міллер зішкріб стільки, скільки міг, але одне з коліс почало скрипіти. З цим вже нічого не вдієш.

Тягнучи однією рукою возик, а іншу тримаючи на «руці мерця», детектив прямував вглиб станції.

***

– Вона моя, – сказав бездумний Ерос. Цю фразу заїло на добру частину години, – вона моя. Вона… моя.

– Чудово, – бурмотів Міллер, – можеш її забрати.

Плечі боліли. Вищання в коліщаті стало гіршим, звук пробивався через трансляцію клятого голосу Еросового божевілля. Палець почав німіти від постійного безжалісного тиску, який дозволяв поки що не анігілювати себе. З заглибленням на кожен рівень гравітація обертання ставала все легшою, а сила Коріоліса все помітнішою. Було не зовсім схоже на Цереру, але досить близько, і відчувалось, як повернення домів. Джо зловив себе на думці про те, чим зайнятися, коли роботу буде виконано. Він уявив себе знову у своїй дірі з шістьма банками пива, і тиха музика в колонках – щось із сучасних композиторів, а не дика, схиблена глосолалія²⁹ мертвої станції. Можливо, якийсь легкий джаз.

Хто взагалі коли-небудь вважав ідею легкого джазу привабливою?

– Впіймай мене, якщо зможеш, гад, – мовив Ерос, – я йду, і йду і йду. Йду, і йду, і йду.

Внутрішні рівні станції були більш знайомими і чужими одночасно. Подалі від братської могили рівня казино проглядалося більше залишків колишнього життя станції. Зупинки «труби» залишалися освітленими, повідомляли про помилку на лінії і радили залишатися спокійними. Гуділи повітряні рециклери. Підлога була відносно чистою. Саме через почуття відносної нормальності зміни здавалися дуже помітними і не могли не тривожити. Темне листя, що вкривало стіни, поцяцьковане орнаментами наутілусів. Лусочки речовини, що опускалися донизу, кружляли під дією сили тяжіння, мов сажа. Ерос все ще мав обертову гравітацію, але не було жодної ознаки чималого прискорення, під дією якого він перебував. Міллер вирішив не помічати цього.

Купка павукоподібних створінь завбільшки з м’яч для софтболу рухалася коридором, слизький лискучий слід за ними світився. Поки він не затримався, відкидаючи одного копняком від тачки, то не розумів, що це були декілька рук чорного кольору, перетворених і поєднаних зап’ястковими кістками. Частина його свідомості заволала, але вона була досить глибоко, тож він легко проігнорував її.

Протомолекулу варто поважати. Вона виконала чудову роботу, хоча розраховувала на прокаріоти і анаероби. Джо зупинився, аби перевірити сенсори скафа. Звідтоді як він вийшов з казино, температура піднялася на пів градуса, а з тих пір як рухався цим конкретним коридором – на одну десяту градуса. Фонове випромінювання теж зросло, його нещасна побита плоть отримує зайві ради.

Концентрація бензолу впала, але аналізатор вловив більш екзотичні ароматичні молекули: тетрацен, антрацен, нафтален – які своєю дивною поведінкою зводили з глузду сенсори. Тож напрям був вірним. Він нахилився вперед, але возик пручався, мов вередлива дитина.

Наскільки в нього залишилось у пам’яті, схема конструктивно дещо нагадувала Цереру, а Цереру він знав як свої п’ять пальців. Одним-двома рівнями вище має бути злиття служб: нижніх, з вищою гравітацією, та постачально-енергетичних систем, які варто розташовувати при нижчому тяжінні. Схоже на зручне місце, аби виростити командно-контрольний центр. І непогане місце для мозку.

– І йду, і йду, і йду, – промовляв Ерос, – і пішов.

Цікаво, міркував він, наскільки руїни минулого пасують до всього, що приходить пізніше. Схоже, що це працює на всіх рівнях; одна істина для усього всесвіту. Раніше, коли людство повністю жило внизу гравітаційного колодязя, шляхи, прокладені римськими легіонами, стали асфальтованими, а згодом залізобетонними, не змінивши жодного повороту чи вигину. На Церері, Еросі, Тихо розміри буру для стандартних коридорів визначалися шахтним обладнанням, розробленим для вміщення земних платорм і ліфтів, які в свою чергу за шириною підходили для осей вагонеток, що їх тягали мулами.

І тепер прибулець – річ з безмежної темряви, росте вздовж коридорів, проходів, трубопроводів, водогонів, які проклала купка амбітних приматів. Його зацікавило, що б сталося, якби протомолекула не була захоплена Сатурном, а таки потрапила у первинний бульйон Землі. Ні термоядерних реакторів, ні навігаційних приводів, ні складної плоті для запозичення. Що б вона таке пречудове створила, якби їй не довелося спиратися на якийсь інший еволюційний вибір?

– Міллере, – мовила Жулі, – продовжуй рух.

Він кліпнув очима і помітив, що знаходиться в пустому тунелі перед естакадою, не маючи й гадки, скільки часу так простояв.

Можливо, роки.

Видихнув і почав підйом на естакаду. Коридори над ним були помітно більш нагріті, аніж зовнішнє середовище. Майже на три градуси. Вже близько. Значить, там немає світла. Палець дрижав; він прибрав його з кнопки вибору, увімкнув ліхтар на терміналі і повернув палець на запобіжник ще до того, як рахунок перейшов на цифру чотири.

– І йду, і йду, і йду, і… і… і-і-і-і-і-і-і-і-і.

Трансляція з Ероса верещала, хор голосів гудів російською і гінді, перекрикуючи старий дивний голос, потім затих, змінившись на скрипуче виття. Пісня кита, можливо. Міллерів скафандр ввічливо нагадав, що кисню залишилось на півтори години. Він вимкнув попередження.

Завантажувальна станція сильно заросла. Світлі прядки кишіли повздовж коридорів і звивались у троси. Можна було упізнати комах – мух, тарганів, водяних бігунків – вони повзли по товстому білому кабелю цілеспрямованими хвилями. Парості чогось, що нагадувало патьоки жовчі, вовтузились туди-сюди, лишаючи плівку рухливих личинок. Там жертв протомолекули було не менше, аніж серед людей. Нещасні потвори.

– Ти не зможеш повернути рейзер, – сказав Ерос з майже тріумфом у голосі, – ти не зможеш повернути рейзер. Вона пішла і пішла, і пішла.

Температура тепер зростала швидше. Він вирішив, що по осі обертання вона буде ще вище і потяг возик туди. Він відчував вищання – легеньке дрижання у кістках рук. На додачу до ваги заряду і зламаного підшипника, плечі почали боліти всерйоз. Добре вже хоч те, що цю кляту штуку не доведеться перти назад.

Жулі чекала на нього в темряві; слабенький промінь з терміналу проходив крізь неї. Волосся плавало в повітрі, власне, на привидів в голові обертова гравітація не діяла. Вираз її обличчя був серйозним.

– Звідки він знає? – запитала вона.

Міллер зупинився. Таке почасти траплялося в його кар’єрі: хтось із замріяних свідків щось казав, вживали певні фрази, сміялися не в тему – і в такі моменти справи отримували нове дихання.

Це був такий самий момент.

– Рейзер тобі не повернути, – каркнув Ерос.

Комета, що привезла протомолекулу до Сонячної системи, була носієм закладки, а не кораблем, – повідомила Жулі, не поворухнувши чорними губами. – Це була просто балістика. Ядро з протомолекулою в глибокій заморозці. Вона була націлена на Землю, але була захоплена Сатурном. Корисне навантаження не керувало нею. Не розганяло її. Не вказувало напрям.

– Та це було і непотрібно, – відповів Міллер.

– Але направляє тепер. На Землю. Звідки вона знає напрям на Землю? Звідки надійшла ця інформація? Воно розмовляє. Звідки воно узяло граматику?

Хто є голосом Ероса?

Міллер прикрив очі. Скаф нагадав, що повітря лишилося на двадцять хвилин.

– Ти не повернеш «Рейзербек»! Він пішов, і пішов, і пішов!

– Ой бля, – вилаявся детектив. – Боже милий.

Він випустив возик, повернувся до естакади, до світлих і широких коридорів станції. Все трусилося, станція дрижала, мов у нападі гіпотермії. Звісно, ні. Єдиний, кого трусило – це був він сам. Все ж було в голосах Ероса. Все було тут весь час. Він мав би розуміти.

Можливо, й зрозумів.

Протомолекула не знала англійської чи гінді і російської, чи будь-якої мови, що транслювала.

Все це з мізків мерців Ероса, закодовано в нейронах і граматичних програмах, які зжерла протомолекула. Зжерла, але не знищила. Вона зберегла інформацію, і мови, і складні когнітивні структури, вибудувавши себе над ними, мов асфальт лежав на дорогах, побудованих римлянами.

Мерці Ероса не були мертвими. Жульєта Андромеда Мао була жива.

Він посміхнувся так сильно, що аж щоки заболіли. Однією рукою в рукавиці він спробував встановити зв’язлок. Сигнал був дуже слабким. Не міг ніяк пробитися. Він скомандував аплінку на судні підняти потужність, встановити зв’язок.

Голденів голос пробився.

– Привіт, Міллере. Як справи? – слова звучали м’яко, примирливо. Працівник госпісу, ласкавий до помираючих. Розпечена іскра роздратування осяяла його свідомість, але він тримав рівну інтонацію.

– Голдене, – сказав він, – у нас проблеми.

РОЗДІЛ 53. Голден

– Взагалі-то ми типу придумали, як вирішити проблему, – відповів капітан.

– Я так не думаю. Перенаправляю тобі медичні дані з мого скафандра, – сказав детектив.

За декілька секунд чотири колонки цифр спливли у маленькому вікні Джимової консолі. Всі вони виглядали досить нормально, хоча, звісно, там були деталі, які коректно міг інтерпретувати медтех типу Шеда.

– Так, – коментував побачене капітан, – все чудово. Ти трошки опромінений, але крім цього...

Міллер перебив:

– Я страждаю від гіпоксії? Дані з його скафандра показували 87 міліметрів ртутного стовпчика, цілком комфортне значення над мінімумом.

– Ні, – відповів Джим.

– Щось, що може змусити людину галюцинувати або з’їхати з глузду?Алкоголь, опіати. Щось таке?

– Ні, такого не бачу, – Голденові почав уриватися терпець, – до чого це? Тобі щось ввижається?

– Звичні речі. Я хотів зразу зняти це питання, тому що знаю, що ти можеш сказати.

Він замовк, радіо шипіло і клацало у Джимових вухах. Коли Міллер заговорив знову після декількох секунд тиші, голос його змінився. Він не благав, але майже змусив капітана некомфортно соватися у своєму кріслі.

– Вона жива.

У Міллеровому всесвіті була лише одна «вона». Жулі Мао.

– Е. Добре. Не знаю, що тобі сказати на це.

– Ти маєш вірити моєму слову, що в мене немає нервового зриву, психічного нападу або чогось на кшталт цього. Але Жулі тут. Вона керує Еросом.

Голден нову перевірив медичні показники зі скафандра, але всі цифри, за виключенням радіації, були у зеленій зоні. Хімія його крові навіть і близько не була такою, як у людини під стресом, котра тягне термоядерну бомбу на свій власний похорон.

– Міллере, Жулі мертва. Ми обидва бачили тіло. Ми бачили, що протомолекула… з ним зробила.

– Звісно що ми бачили тіло. Ми вирішили, що вона мертва тільки через пошкодження…

– В неї не було пульсу, – сказав капітан, – ні мозкової активності, ні метаболізму. Це найближчі синоніми слова смерть.

– А чи ми знаємо, як мертві виглядають з точки зору протомолекули?

– Ми… – почав було Джим і зупинився. – Я вважаю, що ми не знаємо. Але без серцебиття це вже який-неякий, а знак.

Міллер засміявся.

– Ми обидва бачили трансляцію, Голдене. Тії реберні клітки, оснащені однією рукою, які тягали себе довкола – вважаєш, вони мали серцебиття? Це лайно не грає за нашими правилами з першого ж дня, а ти очікуєш, що воно зараз почне?

Голден сам до себе усміхнувся. Детектив мав рацію.

– Нехай. Що примушує тебе вважати Жулі чимось відмінним від реберної клітки з купою мацаків?

– Вона може бути такою, але я веду не про її тіло, – продовжував Джо. – Вона тут. Її свідомість. Типу вона летить на своєму старому гоночному пінасі. На «Рейзербеці». Вона белькотіла про це годинами по радіо, а я не зміг скласти це докупи. Але тепер, коли склав, все стало к бісу зрозумілим.

– Чому вона прямує до Землі?

– Мені це невідомо, – відповів Міллер. Його голос звучав схвильовано, зацікавлено. В ньому було більше життя, аніж Голден чув будь-коли від колишнього копа.

– Можливо, протомолекула хоче туди потрапити і грається з нею. Жулі була не першою інфікованою, але стала першою, кому вдалося кудись дістатися. Можливо, вона якийсь насіннєвий кристал, і все що, протомолекула робить, засновано на ній. Я цього не знаю, але я розберуся. Мені треба просто її знайти і поговорити.

– Тобі потрібно доставити той заряд до контрольного центру і прибрати палець з кнопки.

– Я не можу цього зробити, – відповів Міллер. Тому що, звісно, він не міг.

«Це вже не важливо, – думав Джим, – менш ніж за тридцять годин ви обоє перетворитеся на радіоактивний пил».

– Добре. Ти в змозі відшукати свою дівчину менше ніж за… – капітан попросив «Росі» перерахувати час до зіткнення прибуваючих ракет, – двадцять сім годин?

– Чому? Що станеться за двадцять сім годин?

– Земля запустила увесь свій міжпланетний ядерний арсенал по Еросу декілька годин тому. Ми просто увімкнули транспондери на п’ятьох транспортах, які ви пришвартували на поверхні. Ракети наводяться на них. «Росі» розрахував двадцять сім годин підльотного часу, спираючись на поточну криву прискорення. Марсіянські і ООНівські флоти йдуть сюди, аби простерилізувати простір після вибуху. Упевнитись, що ніщо не вижило і не уникло вогню.

– Боже.

– Отож, – зітхнув Голден, – пробач, що зразу не сказав. Тут багато чого відбувалося, і це просто вислизнуло з пам’яті.

Настала ще одна довга пауза.

– Ти можеш їх зупинити, – сказав детектив, – вимкни транспондери.

Джим крутнув своє крісло так, аби бачити Наомі. Її обличчя виражало те саме «що він тільки що сказав?», що і Голденове. Вона перевела медичні показники на свій пульт, потім наказала медико-експертній системі «Росі» провести повне медичне обстеження. Сенс був зрозумілим. Вона вважала, що з Міллером щось не те, але спираючись на показники, могло проявитися не одразу. Якщо він заражений протомолекулою, то вона може використовувати його як останній відчайдушний спосіб ухилитися…

– Без варіантів, Міллере. Це наш останній постріл. Якщо ми не влучимо, то Ерос вийде на орбіту Землі і заллє все брунатною жижею. Ми на такий ризик не підемо.

– Слухайте, – його тон змінився на щось середнє між благанням і роздратуванням, – Жулі тут. Якщо я зможу знайти її, знайти можливість з нею поговорити – я можу зупинити це без боєголовок.

– Що, ласкаво перепросиш протомолекулу не інфікувати Землю, хоча вона для цього і була створена? Звертатимешся до її кращих інстинктів?

Міллер примовк на хвильку, а потім заговорив знову:

– Слухай, Голдене, я думаю, що трохи розібрався в тому, що тут відбувається. Ця річ була призначена для зараження одноклітинних організмів. Найпростіших форм життя, так?

Голден знизав плечима, але згадав, що відео немає і сказав це словами:

– Нехай.

– Цього не сталося, але це лайно кмітливе. Може пристосовуватись. Воно потрапило у людину-носія, складний багатоклітинний організм. Аеробний. З великим мозком. Зовсім не те, для чого воно було побудоване. І з того часу воно імпровізує. Той заміс на кораблі-невидимці? Це була перша спроба. Ми побачили, що воно зробило з Жулі у ванній кімнаті на Еросі. Воно вчилося з нами співпрацювати.

– До чого ти ведеш? – запитав Голден. Час у запасі був, ракетам ще більше доби летіти, але цілком прибрати з голосу нетерплячку він не міг.

– До того, що тепер Ерос став зовсім не тим, що планували дизайнери протомолекули. Їх первинний план засновувався на мільйонах років нашої еволюції. Але коли ти імпровізуєш, то маєш справу лише з тим, що під руками. Ти використовуєш те, що працює. Жулі зразок. Її мозок, її емоції повсюди у цій штуці. Вона розглядає політ до Землі як перегони, і вона турбується про виграш. Сміється з вас, тому що ви не можете її наздогнати.

Вона не атакує Землю. Вона летить домів. З того, що ми знаємо, вона взагалі не до Землі йде. Можливо, на Місяць. Вона там виросла. Протомолекула їде на її плечах, на її мозку. І таким чином вона сама заразила протомолекулу так само, як протомолекула заразила Жулі. Якщо я справді міг би розтлумачити їй, що відбувається, можливо, мені б вдалося з нею домовитись.

– Як ти це знаєш?

– Називай це передчуттям. Я вдатний у передчуттях.

Голден присвиснув, вся ситуація в його уяві перевернулася з ніг на голову.

– Але протомолекула все ще має підкорятися своїй програмі, – сказав він, – а ми гадки не маємо, в чому вона полягає.

– Я можу, чорт забирай, тебе запевнити, що про знищення людства в ній не йдеться. Штука, яка запустила в нас Феб два мільярди років тому, не знала ні про яке бісове людство. Що б воно не планувало, для роботи їй потрібна біомаса. І тепер вона в неї є.

Джим не міг втриматися й не пирхнути:

– І що? Вони виключають для нас будь-яку шкоду? Серйозно? Ти вважаєш, якщо ми цьому пояснимо, що не дозволимо опуститися на Землю, воно просто погодиться і піде собі кудись?

– Не воно, – сказав Міллер, – вона.

Наомі дивилася на Голдена і хитала головою. Вона теж не помітила у детектива жодних розладів.

– Я майже рік, дідько, витратив на цю справу, – розповідав Міллер, – я заліз в її життя, читав її пошту, зустрічався з її товаришами. Я знаю її. Вона настільки незалежна, наскільки людина може бути, і вона нас любить.

– Нас? – перепитав Джим.

– Людей. Вона любить людей. Вона відмовилася від життя маленької багатійки і приєдналася до АЗП. Вона підтримала Пояс, тому що це було правильно. Вона нізащо не вб’є нас, якщо знатиме, що відбувається. Мені просто потрібно знайти спосіб їй це пояснити. Я можу це зробити. Дай мені шанс.

Голден запустив руку в чуба, скривившись від накопиченого там жиру. Один-два дні при великому прискоренні не сприяли регулярному миттю.

– Я не можу, – відповів Голден, – ставки занадто високі. Ми діємо за планом. Мені шкода.

– Вона б тебе перемогла.

– Що?

– Ну, може й ні. В тебе чортова купа зброї. Але протомолекула розібралася з інерцією. А Жулі? Вона боєць, Джиме. Якби ви змагалися, то я б поставив гроші на неї.

Голден бачив відео, як Жулі відбивалася від нападників на борту корабля-невидимця. Дівчина методично і жорстко захищалася. Вона билася без пощади. Коли опинилася в небезпечній пастці, то в її очах відбилася дикість. Лише броня на її противниках не дозволила нашкодити їм значно більше перед тим, як її вирубили.

Від думки про те, що Ерос може відбиватися, на Джимовій потилиці заворушилося волосся. Поки що воно постійно ухилялося від прямих атак. А що станеться, коли воно перейде до бою?

– Ти міг би її знайти і використати бомбу.

– Так, якщо не зможу достукатися до неї, – погодився Міллер. – Ось моя пропозиція: я її знайду. Я поговорю з нею. Якщо не зможу – то вирублю, а ви перетворите Ерос на попіл. Я не проти. Але ви маєте дати мені час спробувати мій варіант.

Голден глянув на Наомі, а вона озирнулась на нього. Її обличчя зблідло. Він хотів побачити питання у її погляді, аби планувати наступні дії, спираючись на її думки. Вона не запитала. Це мало стати його рішенням.

– Тобі знадобиться більше, ніж двадцять сім годин? – нарешті запитав капітан.

Він почув, як Міллер довго видихав. В його голосі звучала вдячність, і це було ще гірше за благання.

– Я не знаю. Там декілька тисяч кілометрів тунелів і жодна з транзитних систем не працює. Я маю пройти все сам, тягнучи цей клятий возик. Це не враховуючи того факту, що я навіть не знаю, що шукаю. Але дай мені трохи часу, і я розберуся.

– І ти розумієш, що якщо перемовини не допоможуть, тобі доведеться вбити її і себе.

– Так, розумію.

Голден сказав «Росі» виконати розрахунок часу, потрібного Еросу, аби досягти Землі з теперішнім прискоренням. Ракети з Землі покривали відстань значно швидше за Ерос, адже МПБР були просто перевантаженими двигунами Епштейна з прикрученими ядерними зарядами попереду. Їхнє прискорення обмежувалося лише працездатністю самих двигунів. Якщо ракети не прилетять, то Еросу знадобиться не менше тижня, навіть якщо він збереже теперішній темп прискорення.

Та час мав певну гнучкість.

– Зачекай, дай нам тут де в чому розібратись, – звернувся капітан до детектива, а потім вимкнув звук.

– Наомі, ракети летять по прямій лінії до Ероса, і «Росі» вважає, що вони перехоплять його приблизно за двадцять сім годин плюс-мінус. Скільки часу ми виграємо, якщо перетворимо пряму лінію на криву? Наскільки ми повинні викривити траєкторію ракет, аби вони все-таки поцілили Ерос, поки він не дістався занадто близько?

Наомі схилила голову набік і підозріло глянула на нього крізь звужені повіки:

– До чого це ти ведеш?

– Можливо, даю Міллерові шанс попередити першу міжвидову війну.

– Ти довіряєш Міллерові? – сказала вона з раптовою злістю. – Ти ж вважав, що він нездоровий. Ти викинув його з корабля, вважаючи психопатом і вбивцею, а тепер хочеш дозволити йому говорити від імені людства з чужинською богоподібною штукою, яка хоче порізати нас на шматки?

Капітан вичавив посмішку. Якщо сказати розлюченій жінці, наскільки привабливою її робить гнів, вона дуже швидко перестане бути милою. І крім цього, їй потрібно донести сенс того, що відбувається. Так він зрозуміє власну правоту.

– Якось ти сказала, що Міллер був правий, навіть коли я вважав, що він помиляється.

– Я не робила таких безпідставних заяв, – Наґата вимовляла кожне слово окремо, наче розмовляла з розумово неповноцінною дитиною, – я казала, що він був правий, коли застрелив Дрездена. Це не робить стан Міллера стабільним. Він в процесі вчинення самогубства, Джиме. У нього фіксація на цій мертвій дівчині. Я навіть уявити собі не можу, що у нього відбувається в голові зараз.

– Погоджуюсь. Але наразі він там, має влучний, гострий погляд і чудово розбирається в речах. Він відслідкував нас до Ероса, засновуючись тільки на назві корабля, яку ми обрали. А це з біса вражає. Він навіть ніколи не зустрічав мене, але розколов так добре, що зрозумів, що мені сподобається назвати судно на честь коня Дон Кіхота.

Наомі засміялась:

– Серйозно? Так ось звідки це прийшло.

– Тож коли детектив каже, що знає Жулі, я йому вірю.

Наомі почала було щось говорити, але зупинилась.

– Ти вважаєш, вона обіграє ракети? – більш м’яко запитала Наґата.

– Він вважає, що така змога є. І також є змога умовити її не вбивати всіх нас. Я хочу дати йому такий шанс. Я йому винен.

– Навіть якщо це означатиме загибель Землі?

– Ні, – відповів капітан, – не настільки аж.

Наомі знову зупинилась. Її лють танула.

– Тож відтермінувати удар, а не відмінити. Купити йому трохи часу. Скільки ми можемо дати?

Наомі насупилась, дивлячись на екран. Він майже міг спостерігати, як в її голові змінюються варіанти. Жінка посміхнулась, її роздратування вже зникло, змінившись бешкетливим виглядом, якого вона набувала, коли знала, що вона справді має клепку в голові.

– Стільки, скільки ти захочеш.

***

– Що-що ви хочете зробити? – перепитав Фред.

– Ненадовго збити ракети з курсу, аби дати Міллеру більше часу. Але, звісно, так, щоб ми могли знищити Ерос, якщо знадобиться, – сказав Джим.

– Це нескладно, – додала Наомі, – я відправлю вам детальні інструкції.

– Давайте загальними словами, – попросив Джонсон.

– Земля навела свої ракети по п’ятьом транспондерам ваговозів на Еросі, – сказала Наомі, –

додаючи свій план до відео на екрані. – Ви маєте судна і станції по всьому Поясу. За допомогою програми для реконфігурації транспондерів, яку ви нам колись надали, ви присвоюєте коди цих транспонедрів бортам або станціям по напрямку вектора, аби направити ракети по довгій дузі, яка так чи інакше приведе їх до Ероса.

Фред похитав головою.

– Не спрацює. Тієї ж хвилини як командування флоту ООН помітить наш вчинок, вони просто накажуть ракетам перестати слідувати за цими кодами і почнуть розробляти якийсь інакший шлях узяти Ерос на приціл. І на додачу вони дуже на нас розлютяться.

– Звісно, що вони розлютяться, – відповів Джим. – Але вони не повернуть свої ракети. Саме перед тим як почати збивати з курсу ракети, ми запустимо масивну гакерську атаку на ракети з різних місць.

– Тож вони зрозуміють, що ворог намагається їх обдурити, і вимкнуть програмування у польоті, – висловився Джонсон.

– Саме так, – погодився Голден, – ми скажемо їм, що спробуємо їх надурити, вони перестануть слухати, і коли вони не слухатимуть, то тут ми їх і обдуримо.

Джонсон знову похитав головою, цього разу кинувши на Джима якийсь переляканий погляд людини, яка хоче потроху вислизнути з кімнати.

– Я на це ніколи не пристану, – сказав він. – Міллер не збирається укладати жодних магічних угод з прибульцями. Ми збираємось знищити Ерос у будь-якому випадку. Навіщо ж відтягувати невідворотнє?

– Тому що, – спробував пояснити Голден, – я починаю вважати, що це може стати менш небезпечним варіантом. Якщо ми скористаємось ракетами без того, аби вивести з ладу командний центр… мозок… що завгодно, ми не будемо впевнені, чи це спрацює, але я точно впевнений, що шансів у нас поменшає. Лиш Міллер може це зробити. І ось такі в нього умови.

Фред стиха вилаявся.

– Якщо Міллерові не вдасться поговорити, він підірве бомбу. І цьому я йому довіряю, – спробував підштовхнути генерала Голден. – Давайте-но, Фреде. Ви знаєте, як ці ракети влаштовані, не гірше за мене. Навіть краще. У них паливних пелет досить, аби обігнути Сонячну систему двічі. Ми нічого не втратимо, надавши детективу трохи більше часу.

Фред втретє похитав головою. Його обличчя зробилося жорстким. Він не пристане. Але перед тим як він промовив «ні», Джим скзав:

– Пам’ятаєте той бокс із протомолекулою і всіма лабораторними записами? Бажаєте дізнатися мою ціну за нього?

– Ти, – Джонсон повільно вичавив з себе, – ти геть з’їхав з твого чортового глузду.

– Бажаєте придбати чи як? – запитав капітан. – Хочете отримати чарівний квиток за стіл переговорів? Тепер ви знаєте мою ціну. Дайте Міллерові шанс – і зразки ваші.

***

– Мені цікаво, як ти його вмовив, – сказав Міллер, – бо я подумав, що мені вже кінець.

– Неважливо, – відповів Голден, – ми дали тобі час. Знайди дівчину і врятуй людство. Ми чекатимемо на добрі новини.

І зітремо тебе на порох, якщо їх не отримаємо – залишилось невимовленим. Та й у цьому не було потреби.

– Я міркував про те, куди її направити, якщо вдасться домовитись, – сказав детектив голосом людини, яка втратила надію попри наявність лотерейного квитка в руках, – тобто її же треба буде десь припаркувати.

Якщо ми житимемо. Якщо зможу її врятувати. Якщо дива бувають.

Голден знизав плечима, вважаючи, що ніхто не побачить.

– Віддай їй Венеру. Це гидке місце.

РОЗДІЛ 54. Міллер

– Я не і я не, – бубонів Ерос. Жульєта Мао розмовляє уві сні. – Я не і я не і я не і я не і я не…

– Давай, – сказав Міллер, – давай-но, сучий ти сину. Будь тут.

Лазарет буяв густими паростями, по стінах повзли чорні спіралі з патьоками бронзи та сталі, оздоблюючи оглядові столи, підживлюючись від запасів наркотиків, стероїдів і антибіотиків, що розсипались із розбитих ящиків. Міллер відсунув гармидер однією рукою, у скафандрі волав сигнал тривоги. Повітря в костюмі почало тхнути кислим від того, що проходило через рециклер забагато разів. Його палець все ще тиснув на запобіжник мерця, сіпаючись, коли прострілювало від болю. Він стер грибницю, що повністю вкрила ще не розбитий ящик, знайшов засув.

Чотири циліндри медичних газів: два червоних, один зелений, один синій. Він глянув на печатку. Протомолекула до них ще не дійшла. Червоний для анестезії. Синій нітроген. Він ухопив зелений. Стерильний захист на ніпелі був в порядку. Він набрав повні легені кепського повітря. Ще декілька годин. Відклав термінал (один… два…), виламав герметик, (три…), увів ніпель в гніздо свого скафандра (чотири…) і повернув палець на термінал. Зупинився, відчуваючи холод кисневого балона в руці, поки скафандр переглядав строк його існування. Десять хвилин, година, чотири години. Медичний циліндр вирівняв тиск із балоном скафа і відімкнувся. Ще чотири години. Він виграв собі ще чотири години.

Це вже втретє, відколи поговорив з капітаном, він організовував аварійну дозаправку. Перша сталася на пожежній станції, друга в запасному підрозділі переробки відходів. Якщо повертатися до порту, там ще має бути трохи вцілілого кисню в коморах і пристикованих суднах. Якщо він повернеться на поверхню, то в кораблях АЗП кисню вдосталь.

Але часу для цього не було. Він не повітря шукав, він шукав Жулі. Дозволив собі потягнутися. Вузол в шиї і спині погрожував судомами. Рівень CO2 у скафандрі залишався на верхній позначці допустимого, попри те що в суміш додано нового кисню. Скафу потрібен техогляд і заміна фільтрів. Це почекає. Бомба у візку позад нього тримала язик за зубами.

Він має її знайти. Десь у лабіринті коридорів і кімнат, у мертвому місті Жульєтта Мао везла їх назад на Землю. Він відслідкував чотири теплі зони. Три були придатними для потужного ядерного самоспалення: плутанина проводів і чорних інопланетних патьоків була сплетена в чималі на вигляд органічні вузли. Четверта виявилась дешевим лабораторним реактором, що був на вірному шляху до саморозплавлення. Йому знадобилося п’ятнадцять хвилин на те, аби увімкнути аварійну зупинку, і, можливо, не варто було витрачати час. Але куди б він не йшов, Жулі там не бачив. Навіть уявна Жулі – і та зникла, наче їй не було місця тепер, коли реальна жінка виявилася живою. Він скучив за нею, дарма що Жулі була видінням.

Крізь лазарет пройшла хвиля – вся позапланетна парость піднялася і опала, мов залізні ошурки, якщо біля них провести магнітом. Він має відшукати її швидше. Тому що десь позаду свідомості маленькі зубки виснаження вже почали її жувати. Він вже не міг мислити так ясно, як мав би. Вдома, на Церері, вже б давно повернувся у свою нору, день проспав, і знову повернувся до справи в цілому. Тут такого варіанту немає.

Повне коло. Він пройшов повне коло. Якось в іншому житті він узяв на себе задачу відшукати її; потім, коли провалив, він узяв на себе помсту. А тепер він отримав шанс відшукати її знову та врятувати. І якщо він не зможе, то продовжуватиме тягнути за собою рипучий возик, який помститься.

Детектив похитав головою. Дуже вже часто в нього були такі моменти, як цей, коли він губився у власних думках. Перехопивши ручку возика з бомбою зручніше, Міллер нахилився і посунув далі. Станція навколо нього кректала, так як міг би кректати дерев’яний старий вітрильник, кручений солоною водою і битий припливами – скупченням води під впливом Місяця. Тут було каміння, тому Міллер не міг вгадати, яка сила на нього впливає. Сподівався, нічого такого, що може вплинути на сигнал між його терміналом і вантажем. Йому б не хотілося бути розкладеним на атоми випадково.

Все чіткішою ставала думка, що йому не вдасться оглянути всю станцію, хоча він розумів це від початку. Якщо Жулі зачаїлась десь у темряві, у якійсь ніші, мов помираючий кіт, він не зможе її відшукати. Він став азартним гравцем, що ставить всі гроші на інтуїцію. Голос Ероса змістився, тепер звучали різні голоси, які співали щось на гінді. Дитяча пісенька, що гармонізувалась Еросом в ростучому багатстві голосів. Тепер, коли він знав, як треба слухати, він чув голос Жулі, вплетений в голоси інших. Можливо, він там був завжди. Безсилля пекло його, мов справжній біль. Мрія була так близько, але він не міг навіть доторкнутися до неї.

Він поперся назад, до головних коридорів. Госпітальна палуба була гарним місцем для огляду. Підходящим. Марним. Він заглянув у дві приватні біолабораторії. Нічого. Спробував морг, поліційні камери для затриманих. Пройшов навіть по кімнаті, де зберігалися речові докази, пластикові корзини конфіскованих наркотиків та зброї вкривали долівку, мов дубове листя в одному з великих парків. Колись вони всі щось значили. Кожне було частиною людської драми, яке чекало свого виходу на світло, частини судів або хоча б слухань. Маленькі частки для судного дня, відкладені тепер назавжди. Всі точки зору були спірними.

Щось сріблясте пролетіло над головою, швидше за птаху, потім ще, потім ціла зграйка майнула вгорі. Світло відбивалось від живого металу, яскравого, мов риб’яча луска. Міллер спостерігав, як протомолекула імпровізувала з простором угорі.

– Ти тут не могла зупинитись, – сказав Голден, – ти припинила біг, обираючи правильну дорогу.

Міллер озирнувся через плече. Справжній, реальний і не дуже, капітан стояв там, де мала б бути його внутрішня Жулі.

Це вже цікаво, подумав Міллер. А вголос мовив:

– Я знаю. Я просто… просто не знаю, куди вона пішла. І… поглянь навколо. Чимале місце, еге ж?

– Вона ні, – сказав Голден, – вона ніколи не йшла.

Міллер оглянувся на нього знову.

Купка сріблястих заметушилися над головою, дзижчали, як комахи або погано налаштований двигун. Капітан здавався втомленим. Міллерова уява помістила крапельку крові у куток його рота. А потім це вже не був Голден; це був Ґейвлок. Інший землянин. Його колишній напарник. А коли там опинилася Масс, її очі були такими ж мертвими, як і його власні.

Жулі нікуди не ділася. Міллер бачив її в готелі, ще тоді, коли вірив, що з могили ніщо не може піднятися, крім поганого запаху. Вчені «Протоґену» відновили її, зібрали протомолекулу і рознесли оброблену плоть дівчини, як бджоли запилюють дикі квіти в полі. Вони дали їй станцію, але перед цим помістили її туди, де вона буде в безпеці.

Безпечна кімната. Поки вони були готові перемістити її плоть, її десь утримували. Якщо вдати, що це можна утримати. Не схоже, що вони бажали прибрати за собою після того, як отримали, що хотіли. Навряд чи ще хтось міг використати місце для утримання, тож є непогані шанси, що вона все ще тут. Це звужує поле пошуку.

Мав би бути ізолятор у госпіталі, але не схоже, що «Протоґен» використовував би заклад, де сторонній персонал, лікарі та сестри, могли б спостерігати за тим, що відбувається. Зайвий ризик.

Ну нехай.

Вони могли б розгорнутися на одному з виробництв біля порту. Там чимало місць, які потребують роботи з маніпуляторами. Але знову, там був ризик викриття або навіть допиту ще до того, як пастку буде встановлено.

– Це притон, – сказала Масс, – вам потрібна приватність, вам потрібен контроль. Добування зарази з мертвої дівчини та видобування добрячого лайна з макового насіння може мати різну хімію, але залишається злочином.

– Мені подобається ця точка зору, – сказав Міллер, – і біля рівня казино… ні, не так. Казино це наступний етап. Перший – це радіаційна паніка. Вони запихнули купу людей в радіаційні сховища, підсмажили їх, аби нагодувати протомолекулу смачненьким, а вже потім заразили рівень казино.

– То де б ти влаштував наркохату так, щоб найближче до сховищ? – запитала Масс.

Метушливе срібло над головою нахилилося ліворуч, потім праворуч, зависнувши в повітрі. Тонкі завитки металу почали опадати донизу, залишаючи по собі тонкі сліди диму.

– А чи є у нас доступ? Запасна система підтримки середовища. Це аварійне устаткування. Ніхто там не ходить, хіба що для інвентаризації. Там вже є все потрібне для ізоляції. Складно не буде.

– Оскільки «Протоґен» керував службою безпеки Ероса ще до того, як розставити на місця одноразових бандитів, то в них був час все залагодити, – сказала Масс і безрадісно посміхнулась. – Бач, я знала, що ти зможеш до цього додуматись.

Менш ніж за секунду Масс зникла, і на її місці виникла Жулі Мао, його Жулі. Красуня посміхалася. Її волосся плавало біля неї так, наче при нульовій гравітації. А потім вона зникла. Скафандр увімкнув попередження про зростання кородуючого середовища.

– Тримайся! – сказав він палаючому повітрю. – Я скоро буду.

* * *

Менше ніж тридцять три години після того, як він зрозумів, що Жульєтта Андромеда Мао не мертва, Міллер відкрив герметичні запори і затяг возика в запасний центр контролю за середовищем Ероса. Чисте, з простими лініями і майже безпомомилковим дизайном приміщення все ще проглядало під наростами протомолекули. Ледь-ледь. Вузли темних патьоків і спіралі наутілусів згладжували кути стін, підлоги і стелі. Петлі звисали зі стелі, подібні до іспанського моху. Звичні світлодіодні ліхтарі все ще світились під м’якою наростю, але більше світла надходило з хмарок блідих синіх крапочок, що висіли в повітрі. Перший крок у кімнату – і він провалився у товстий килим по кісточки: возик має постояти зовні. Скафандр доповідав про дику суміш екзотичних газів і ароматичних молекул, але він відчував лише свій запах.

Інтр’єр кімнати було змінено. Трансформовано. Він пройшов крізь відділ контролю стічних вод, мовби підводний плавець через грот. Сині вогники кружляли навколо нього, коли він минав їх, і декілька тузнів прилипло до скафандра. Він майже не зчищав їх з лицьової пластини, вважаючи, що попадають самі, мов мертві світляки, але ті просто піднялися в повітря. Монітори рециклерів повітря все ще працювали, на них відображалися тисячі тривог і поломок, підкреслюючи гратчастість протомолекули, що їх вкривала. Десь неподалік шуміла вода.

Вона знайшлася в модулі аналізу небезпечних матеріалів, лежала на матрасі з темних ниток, що тягнулися з її хребта, аж поки не зливалися з казковою хвилею її власного волосся. Ледь помітні крапки синього світла миготіли на її обличчі, плечах, руках, грудях. Кістяні нарости, що проштрикнули її шкіру, виросли в округлі, майже архітектурні з’єднання з тим буйством, що її оточувало. Ніг не стало, вони зникли в темному, неземному сплетінні; вона нагадувала Міллерові русалку, що виміняла за свій плавець космічну станцію. Її повіки були стулені, але під ними ворушилися очі. І вона дихала.

Міллер стояв поруч. Вона не мала точнісінько такого обличчя, як його уявна Жулі. Справжня жінка мала ширші щелепи, і ніс не такий прямий, як він пам’ятав. Він не помітив, що хлюпає носом, аж поки не спробував витерти сльози в скафандрі, вдарившись об шолом рукавичкою. Тепер мав енергійно кліпати, аби зір прояснився.

Увесь цей час. Увесь цей шлях. І ось воно – те, за чим він прийшов.

– Жулі, – звернувся він, поклавши вільну руку їй на плече, – привіт, Жулі. Прокинься. Мені потрібно, щоб ти зараз прокинулась.

У нього в скафандрі була аптечка. Він міг би ввести їй дозу андреналіну чи амфетаміну. Натомість він хитав її ніжно, наче Кандес якось сонного недільного ранку, коли вона ще була його дружиною, у тому давньому, майже забутому житті. Жулі насупилась, відкрила рота, потім закрила.

– Жулі, ти мусиш зараз прокинутись.

Вона застогнала і підняла безвольну руку, намагаючись його відштовхнути.

– Повернись до мене, – сказав він, – ти маєш до мене повернутись.

Її очі розплющились. Вони більше не були людськими. Склера поцяцькована кружалками червоного і чорного, зіниці того самого світлого, синього кольору, як і світляки. Не людина, але все ще Жулі. Її вуста беззвучно ворухнулись. І потім:

– Де я?

– Станція Ерос, – сказав Міллер, – станція вже не та, що раніше. Навіть не там, де раніше, але…

Він натиснув на ложе з патьоків вільною рукою, оцінюючи, а потім притулився боком, немов присів на її ліжко. Його тіло до болю втомилося, але було якимось легким. Але не так, як при низькій гравітації. Нереальна бадьорість не мала нічого спільного з його змореною плоттю.

Жулі спробувала заговорити ще раз, здвигнула плечима, зупинилась, потім ще раз спробувала.

– Хто ви?

– Еге, та ми офіційно не зустрічалися, чи не так? Мене звати Міллер. Я був детективом у «Стар Геліксі» там, на Церері.Твої батьки з нами поспілкувались, хоча це більш було схоже на щось типу друзів-з-вищих-сфер. Я мав тебе відшукати, схопити і відправити назад, на дно колодязя.

– Викрасти? – запитала вона. Голос зміцнів. Погляд, схоже, став більш сфокусованим.

– Абсолютно точно, – сказав Міллер і зітхнув. – Правда, я типу завалив справу.

Її повіки стулилися, але вона продовжувала говорити:

– Зі мною щось сталося.

– Еге, певно.

– Я налякана.

– Ні-ні-ні. Не лякайся. Все в порядку. Через сраку дивному, але порядку. Дивись, уся станція тепер прямує до Землі. І дуже швидо.

– Мені синилося, що я на перегонах. Що я лечу домів.

– Ага, але нам треба це зупинити.

Її очі знову розплющилися. Вона виглядала загубленою, невимовно тривожною, самотньою. Сльоза, що викотилась з її ока, була блакитною.

– Дай мені руку, – попросив детектив, – ні, справді. Прошу, потримай дещо для мене.

Вона повільно підняла руку, мов водорость при слабкій течії. Він узяв свій термінал, поклав їй на долоню, притис її палець до вимикача «мерця».

– Просто потримай. Не піднімай пальця.

– Що це? – запитала дівчина.

– Довга історія. Просто не піднімай його.

Тривога у скафандрі завила, коли він розгерметизував його. Вимкнув звук. Повітря було дивне: кислинка, кумин і глибокий сильний аромат мускусу, що нагадало йому сплячих тварин. Жулі спостерігала, як він знімає рукавички. Прямо зараз протомолекула залізла на нього, під шкіру і в очі, готується зробити з ним те, що зробила з усіма на Еросі. Йому було все одно. Він узяв термінал назад і переплів їхні пальці.