Пробудження Левіафана

– Чьо ти там гавкнул, пьос зємлянскій? – відповів бурмило.

– Землянський? – детектив посміхнувся. – Схоже, що я ріс у гравітаційному колодязі? Я народився на цій скелі.

– Внутрішньопланетники тебе вигодували, – знову озвався Голий Торс, – ти їхній пес.

– Ти думаєш?

– Курва, dui⁸! – відповів чоловік і напружив грудний м’яз.

«Курва, правда». Міллер стримався, аби не розсміятися.

– Тож ви вбили того бідаку задля добробуту станції? Добробуту Поясу? Не будь мавпою, хлопче. Вони грають тебе. Вони бажають, аби ви поводилися, як купка тупих заворушників, аби вони мали змогу закрити станцію.

– Сука ти пользована, – Голий Торс кинув астероїдянським покручем, ступаючи наперед.

Мене другий раз обізвали сукою, подумав Міллер і наказав у мікрофон:

– Прострели йому коліно.

За мить з нижньої кінцівки голоторсого виросли дві нитки руди і той упав, голосно скавулячи. Міллер пройшов повз тіло в корчах і зупинився перед натовпом.

– Ви отримували накази від цього pendejo⁹? – запитав детектив. – Слухайте мене, ми всі знаємо, що насувається. Знаємо увесь цей чьос. Вони йобнули по tu aqua¹⁰, і ми всі знаємо, що робити. Геть зі шлюзу, ілі как?

На обличчях людей раптовий переляк від снайперів змінився на ніяковість. Він тиснув, не даючи часу оговтатись. Змінив суржик бідняцьких районів на мову освічених, мову влади.

– Ви знаєте, чого бажає Марс? Вони бажають, аби ви це й робили. Вони каламутять воду, аби зробити з усіх тут купку психопатів, які розгромили власну станцію. Вони хочуть сказати собі, що ми такі ж, як і вони. Ну то ми ні. Ми белтери, і самі дамо собі раду.

Потім звернувся до чоловіка з першого ряду, чималого, але не такого качка, як Голий Торс. Він мав розрізане коло знаку АЗП на рукаві.

– Ти, – мовив детектив, – ти хочеш битися за Пояс?

– Да, – відповів той.

– Впевнений, що так воно і є. Він теж хотів, – Міллер пальцем показав на пораненого. – Але тепер він каліка і сяде за вбивство. Тож одного ми вже втратили. Бачите? Вони цькують нас один проти одного. Не даваймо ж їм такого робити. Кожного з вас я маю поранити або заарештувати – і це втрати лише за один день. Щось будеʹ. Але не сьогодні. Зрозуміли?

Чоловік з АЗП насупився. Натовп відступив від нього, звільнивши простір. Міллер сприйняв це як знак підтримки. Він поворухнувся. Чолов’яга з патчем АЗП озвався:

– День настане, братішка. На чиєму боці будеш ти?

Тон був загрозливий, але без тиску. Міллер повільно видихнув. Все скінчилося.

– Завжди на боці ангелів, – відповів офіцер. – Чому б вам усім не повернутися до роботи? Цирк закінчився, а ми усі маємо купу справ.

Момент змінено, натовп руйнувався. Один, за ним ще двоє, а потім ціла група відкололися. П’ять хвилин після прибуття загону – а на ознаку того, що тут сталося, лишився Голий Торс у калюжі крові та рана на вусі Міллера і тіло людини, яку забили до смерті, поки натовп у п’ять десятків голів стояв і спостерігав. Невисокої жінки у льотному костюмі марсіянської транспортної компанії.

Лише одна смерть. Непогана ніч виходить, розмірковував детектив.

Міллер підійшов до пораненого, АЗПшне тату якого було заляпане червоним, і став біля нього на коліно:

– Друже, ти арештований за вбивство тої оно жінки, ким би вона не була. Ти не зобов’язаний брати участь у допиті без присутності адвоката або представника профспілки. Рипнешся – і опинишся в космосі без скафандра. Ми зрозуміли одне одного?

Погляд чолов’яги красномовно казав «Так».

РОЗДІЛ 7. Голден

Голден міг пити каву при половинній силі тяжіння. Просто сидіти, тримаючи чашку під носом, і дозволити підніматися аромату. Сьорбати помалу, аби не попекти язика. При мікрогравітації не сильно-то й вип’єш кави, але вже при половині g все відбувається так як треба. Отже, він сидів у тихому, маленькому камбузі «Лицаря» і що є сил намагався думати про каву та гравітацію. Навіть балакучий Алекс мовчав. Амос поклав свою велику рушницю на стіл і втупився в неї з лякаючою сконцентрованістю. Шед заснув. Наомі сиділа навпроти, ковтала чай і позирала на настінний монітор. На нього було виведено керування.

Поки він зосереджувався на каві, міг не думати про Аде, яка зробила один переляканий подих, а потім перетворилася на мерехтливу хмару пари.

Алекс зруйнував момент наступними словами:

– Нам би варто вирішити, куди йти.

Голден кивнув, зробив ковток кави і склепив повіки. Мускули нили, мов усі жили йому повиривано. Периферія зору була поцяцькована плямами уявного світла. Йому бажалося насолодитися останніми хвилинами перед болем післясокових відхідняків, які вже почали його ковбасити.

– Він має рацію, Джиме, – підтримала пілота інженер, – ми не можемо до віку літати по колу на половині прискорення.

Голден не відкрив очей. Темнота під повіками була яскравою, активною і викликала легку нудоту.

– Та ми й не чекатимемо до віку, – нарешті відповів Джим, – ми чекаємо 50 хвилин на виклик станції Сатурн, що далі робити з їхнім бортом. «Лицар» лишається власністю «П’юр енд Клін», ми лишаємось працівниками компанії. Ви просили покликати на допомогу, я покликав на допомогу. Ну ось тепер лишається дочекатися, що з цього вийде.

– Шефе, то може, нам іти до Сатурна? – запитав Амос у Наомі. Пілот фиркнув.

– Тільки не на «Лицаревому» двигуні. Навіть якби ми мали паливо для такої подорожі, якого ми не маємо, я не хочу сидіти у цій бляшанці наступні три місяці, – відповів Алекс. – Ніт, якщо ми йдемо кудись, то це має бути Пояс чи Юпітер. Ми наразі однаково близькі до обох.

– Я голосую за курс на Цереру, – мовила Наомі. «ПіК» має там офіс. А на Юпітерському комплексі ми нікого не знаємо.

Голден, не розплющуючи очей, похитав головою з боку в бік.

– Ні, ми чекаємо, коли вони нас викличуть.

Наомі видала щось сердите. Смішно, подумав він, як можна визначити чужий голос по найменшим звукам. Кашель або дихання. Або маленький видих перед її смертю.

Голден сів і відкрив очі. Руки майже трусилися; він акуратно поставив чашку на стіл.

– Я не бажав би летіти проти Сонця до Церери, бо в цей бік пішли торпедоносці, і твоя ідея про переслідування була слушною, Наомі. Я не бажав би летіти і в бік Юпітера, бо палива у нас стане лише в один бік, а коли ми хоч трохи підемо тим курсом, то повернутися вже не зможемо. Тож сидимо тут, п’ємо каву, бо я маю прийняти рішення, а «ПіК» має сказати щось про це рішення. Так що чекаємо відповіді, і тоді я вирішуватиму.

Джим піднявся повільно, акуратно і посунув до сходів.

– Я на пару хвилин відключуся, мо, погані думки відійдуть. Якщо «ПіК» викличе, дайте знати.

***

Голден ковтнув гіркі, з післясмаком пліснявого хліба, снодійні пігулки, але ще не спав. Ще і ще Макдовел клав руку йому на плече і звав Джимом. Бекка реготала і лаялася, мов боцман. Камерон вихвалявся своєю вправністю на льоду.

Аде видихнула.

***

Джим ходив у рейс Церера–Сатурн дев’ять разів. Два кола за рік, майже п’ять років поспіль. Більша частина екіпажу теж бувала там. Робота на «Кенті», може, й була відстійною, але це теж значило, що гірше вже нема куди йти. Люди лишалися і робили судно своєю домівкою. Після майже постійних службових переводів на різні борти він оцінив стабільність і теж почав вважати «Кент» домівкою. Макдовел щось нерозбірливо мовив. «Кентербері» двигтів, наче при серйозному прискоренні. Аде посміхалася та підморгувала йому. Найболючіша за всю історію судома ноги скрутила усі м’язи тіла. Голден сильно прикусив загубника, аби не заволати. Біль приніс забуття, і воно було майже полегшенням. Свідомість відключилась, відкинута потребами тіла. На щастя чи ні, таблетки подіяли. М’язи розслабились, нерви перестали зудіти. Свідомість поверталася неохоче, як школяр. Щелепа заболіла, довелося виплюнути загубник. На ньому лишилися відбитки зубів. При слабенькому синьому світлі кабіни він розмірковував про людину, яка виконала наказ знищити цивільний корабель. Він дещо робив на службі, дещо, від чого не міг спати ночами. Він виконував накази, з якими був категорично не згідний. Але навести приціл на цивільне судно з п’ятьма десятками людей на борту і натиснути кнопку, яка випустить шість ядерних боєголовок? Він би відмовився. Якби командир наполягав, то він би повідомив про незаконний наказ та вимагав, щоби старпом узяв під командування корабель та заарештував капітана. Вони мали б його застрелити, аби викинути з бойової рубки.

Проте йому були відомі люди, які наказ виконали б. Він казав собі, що то є соціопати і тварини, не кращі за піратів, які беруть судна на абордаж, розбирають двигун і забирають твоє повітря. Вони не є людьми. Навіть якщо це пещена ним ненависть та наркотична лють дарували нігілістичну розраду, він не міг повірити, що стріляли ідіоти. Це йому все ще свербіло. Чому? Кому який профіт від знищення льодовоза? Хто заплатить? Хтось врешті-решт завжди має платити. Я тебе знайду. Я тебе знайду і вб’ю. Але перед цим ти муситимеш усе пояснити.

Друга хвиля хімії влилась у його кровоток. Він був гарячим і липким, судини наче наповнені сиропом. За мить до того як таблетки його вирубили, Аде посміхнулася йому і підморгнула. І розвіялась, як пил.

Комунікатор біпнув, і голос Наомі сказв:

– Джиме, нарешті надійшла відповідь «ПіК». Переслати тобі?

Голден крізь силу намагався второпати сенс слів. Моргнув. Щось не так з його каютою, з його судном. Поволі все пригадалось.

– Джиме?

– Ні. Я хочу переглянути з тобою в рубці. Надовго мене вирубило?

– Три години.

– Боже. Вони витратили свій солоденький час, відповідаючи нам, еге ж?

Голден викотився з крісла і витер очі. Він плакав уві сні. Почав заспокоювати себе, що це наслідки «соку». Тіло боліло аж до хрящів включно.

«Чим же ви займалися три години, до того як відповіли нам?» – все ще цікавився.

Наомі чекала його біля системи зв’язку, на екрані якої на півслові застигло знайоме чоловіче обличчя.

– Це ж не операційний менеджер.

– Ні, це ПіКашний юрист з Сатурна. Той самий, який коментував крадіжку матеріалів? – відповіла Наомі. – «Крадете в нас – крадете в себе самих», цей ось.

– Адвокат, – Голден скривився, – тоді це може означати погані новини.

Наомі перемотала на початок, чоловік ожив.

«Джеймс Голден, це Уоллес Фітц, викликаю зі станції Сатурн. Ми отримали ваш запит про допомогу та ваш рапорт щодо інциденту. Також ми отримали вашу передачу, в якій ви звинувачуєте Марс у знищенні «Кентербері». Як мінімум, це було не рекомендовано. Представник Марса на станції Сатурн був у моєму офісі менш аніж за 5 хвилин після отримання вашої передачі та повідомив, що Когресійна Республіка Марс дуже засмучена вашими безпідставними звинуваченнями їхньої сторони в акті піратства. «Для подальшого розслідування цієї справи та для допомоги у виявленні справжніх негідників, якщо такі існують, Конгресійний Республіканський Флот Марса виділяє одне зі своїх суден з системи Юпітера, аби вас підібрати. Судно зветься «Доннаджер». Ви маєте керуватися інструкціями, що будуть надані «Доннаджером» або будь-яким офіцером КРФМ. Ви будете сприяти марсіянському флоту у розслідуванні знищення «Кентербері». В майбутньому ви повинні утриматися від будь-яких передач, за виключенням адресованих нам або «Донаджеру». Якщо ви порушите ці інструкції, надані компанією та урядом Марса, ваш контракт з «ПіК» буде припинено, а вас звинуватять у незаконному заволодінні шаттлом, що належить компанії «ПіК». В подальшому вас будуть переслідувати з усією суворістю закону. Уоллес Фітц закінчив».

Голден насупився у монітор, потім покивав.

– Я ніколи не стверджував, що це зробив Марс.

– Та типу стверджував, – відповіла Наомі.

– Я не сказав нічого, що не було фактичним і непідкріпленим переданими даними, і я не займався жодними спекуляціями щодо цих фактів.

– Отже, що робимо?

* * *

– Ніхуя, – відреагував Амос. – Ні-ху-я-шеч-ки.

Камбуз був тіснуватий. Усі п’ятеро розмістилися там без комфорту. Сірі ламіновані стіни мали свіжі подряпини у місцях, де раз була виросла цвіль, пізніше знищена мікрохвилями та щіткою по металу. Шед сидів спиною до стіни, Наомі за столом. Алекс стовбичив в одвірку. Амос почав міряти кроками палубу: зробив два кроки в один бік і повернувся якраз тоді, коли адвокат закінчив перше речення.

– Я теж не радію з цього приводу. Але це звістка з нашої контори, – Голден вказав пальцем на екран монітору, – не хотів вас, друзі, втравлювати в біду.

– Без проблем, Голдене. Я все ще вважаю, що ти вчинив правильно, – відповів Шед, провівши рукою по прилиплому світлому волоссю. – Як думаєш, що марсіянці з нами робитимуть?

– Йобані пальці по одному відриватимуть, аж поки Голден не побіжить до радіо і не розкаже, що то був не він.

– Що це, блядь, за таке? Вони нас атакували, а тепер ми маємо з ними співпрацювати? Вони ж капітана вбили!

– Амосе, – призупинив механіка Джим.

– Пробач, Голдене. Капітане, – і сам намагався спинитися Амос, – Боже святий, нас тут виграли без нашої згоди. Тож ми не повинні це робити?

– Я не хочу згинути без сліду на одному з цих марсіянських тюремних суден, – відповів Голден. – З моєї точки зору у нас є два варіанти. Або ми погоджуємося на їхні умови і, власне, віддаємо себе на їхню милість. Або ми втікаємо і ховаємось у Поясі.

– Я голосую за Пояс, – мовила Наомі, схрестивши руки. Другим підняв руку Амос. Тоді повільно і Шед.

– Я знаю «Доннаджер», – Алекс похитав головою, – це не льодовоз якийсь. Це флагман юпітеріанської флотилії Марса. Лінкор. Чверть мільйона тонн поганих новин. Ти хоч колись служив на кораблях такого типу?

– Ні, на бортах не більше есмінця, – відповів Голден.

– Я служив на «Бандоні», основна флотилія. Ми не зможемо втекти кудись, де б нас не знайшло таке судно. В нього чотири головні двигуни, кожен більший за «Лицаря». Вони сконструйовані йти під значним прискоренням з командою під соком. Ми не зможемо втекти, сер, та якби й змогли, то їхні сенсори здатні відслідкувати м’яч для гольфу і вразити його торпедою за половину Сонячної системи.

– Та нахуй, сер, – Амос сказав підіймаючись. – Ці марсіянські вар’яти підірвали «Кент»! Я голосую за втечу. Як мінімум ускладнимо їм завдання.

Наомі поклала руку на передпліччя, і вайлуватий механік зупинився, замотав головою і сів назад. На камбузі запанувала тиша. Голдену стало цікаво, чи стикався Макдовел з подібними проблемами і що би старий зробив.

– Джиме, це тобі вирішувати, – холодно промовила жінка. «Що тобі тре зробити, то це доправити команду у безпечне місце. І все.»

Голден торкнувся пальцем губи.

– «ПіК» нас не підтримує. Скоріш за все, ми не зможемо втікти, та й зникати я не хочу. Думаю, ми підкоримось, але підкоримось із шумом. Чому б нам не порушити дух закону?

Наомі закінчила працювати з комунікаційною панеллю, і при нульовй гравітації її волосся плавало довкруж неї чорною хмарою.

– Отже, Джиме, я зберігаю кожен ватт для передавача. Вони приймуть це голосно і без перешкод по всій системі, аж до Титанії¹¹.

Голден спробував підняти руку, аби пригладити мокре від поту волосся. Без гравітації воно просто стирчало навсібіч. Тож він застебнув молнію комбінезона і натиснув кнопку запису.

– Це Джеймс Голден, в минулому з «Кентербері», а тепер на шаттлі «Лицар». Ми співпрацюватимемо зі слідством щодо знищення «Кентербері», і до цієї співпраці відносимо нашу згоду взяти нас на борт вашого корабля КРФМ «Доннаджер». Ми сподіваємось, що наша співпраця означає, що ми не станемо в’язнями і не зазнаємо кривди. Будь-які подібні дії слугуватимуть лише укріпленню версії щодо вини марсіянського судна у знищенні «Кентербері». Джеймс Голден закінчив. – Голден відкинувся на спину: – Наомі, передай це.

– Шефе, це хитрий хід, – підтримав Алекс, – тепер нас буде важко зникнути.

– Я вірю в ідею прозорого суспільства, пане Камаль.

Алекс посміхнувся і відштовхнувшись поплив до проходу. Наомі натискала клавіші на панелі зв’язку, задоволено мугикаючи щось у підтвердження.

– Наомі, – гукнув капітан.

Жінка повернулась, і її волосся поволі, мов у потопельника, повернулось за нею.

– Якщо все піде не так, треба щоби ти… ти мусиш…

– Кинути тебе вовкам, – закінчила інженер, – звинуватити у всьому тебе і безпечно повернути інших на станцію Сатурн.

– Так, – погодився Джим, – але не грай в героя.

Вона дозволила словам повиснути в повітрі, допоки в них не залишилось ані грама іронії.

– Навіть на думку не спадало, сер.

* * *

– «Лицар», говорить капітан «Доннаджера» Яо, – пролунав голос суворої на вид жінки з екрану комунікатора. Послання отримано. Будь-ласка, утримайтесь від подальших загальних передач. Мій навігатор невдовзі надішле вам дані щодо напряму руху. Дотримуйтесь його суворо. Яо закінчила.

– Я вважаю, що ви її розізлили, – Алекс зареготав. – Отримав дані про курс. Вони перехоплять нас за 13 днів. Дамо їй час гарно поваритися в цьому.

– За тринадцять днів мене закують у залізо та штрикатимуть голками під нігті, – зітхнув Голден, і відкинувся у своєму кріслі. – Нам краще розпочати наш політ назустріч ув’язненню й тортурам. Лягайте на отриманий курс, пане Камаль.

– Прийнято, капітане... Овва, – відповів пілот.

– Проблеми?

– «Лицар» щойно просканував перед прискоренням простір на можливу наявність об’єктів зіткнення. І в нас шість белтерських об’єктів на курсі перехоплення.

– Белтерських об’єктів?

– Швидкий контакт з сигналом, але без розпізнавання. Кораблі, але йдуть без транспондерів. Вони перехоплять нас за два дні до «Доннаджера».

Голден повернув дісплей. Шість маленьких сигнатур, жовто-помаранчевих зі зміщенням до червоного. Сильне прискорення.

– Ну і що ви за одні? – запитав Голден у екрана.

РОЗДІЛ 8. Міллер

– Агресія проти Пояса – ось на чому тримаються Земля і Марс. Наша слабість, це їхня сила, – жінка в масці віщувала з екрану Міллерового термінала. Розрізане коло АЗП майоріло за нею, мов намальоване на тканині, – не бійтеся їх. Єдина їхня сила – це ваш страх.

– Це – і ще сотня чи дві військових кораблів, – прокоментував Гейвлок.

– З того, що я чув, – відповів Міллер, – якщо ви ляпнете у долоні, то вони вас не встрелять.

– Тре якось пробувати.

– Ми повинні повстати! – голос жінки гримів. – Ми маємо перехопити нашу долю, доки її в нас не відібрано. Пам’ятай «Кентербері»!

Міллер вимкнув плеєр і ліг на спинку крісла. У відділку відбувалася зміна чергувань, тож гучна балачка копів з нової зміни підганяла тих, хто вже відпрацював. Запах кави змагався з димом цигарок.

– Ще тузінь таких, як вона, – повідомив Гейвлок, кивнувши на мертвий монітор термінала, – але ця моя улюблена. Іноді вона навіть піну з рота пускає, їй-бо!

– Скільки ще файлів? – уточнив Міллер.

– Дві чи три сотні, – Дмитро знизав плечима і витягнув цигарку. Він знову почав палити. – Що декілька годин з’являється новий. Та всі з різних місць. Іноді передають по радіо. Іноді файли викидають у загальні розділи. Орлан у припортовому барі знайшла хлопаків, що запускали віртуальну наживку, типу памфлетів.

– Прихопила їх?

– Ні, – Гейвлок відреагував, начебто це було третьорядною справою.

Минув тиждень, як Джеймс Голден, самопроголошений мученик, чесно повідомив про те, що він з командою мають поговорити з кимось із марсіанського флоту, замість щоб власноруч вигрібати лайно. Зйомки загибелі «Кентербері» були повсюди, дебати розгоралися в кожній дірі. Логи, в яких зафіксовано інцидент, повністю легітимні чи сфабриковані на 100%. Торпеди, які знищили льодовоз, мали ядерні боєголовки, чи то були типові піратські, що просто вразили реактор, чи то все змонтовано зі старих кадрів, аби приховати, що ж насправді вразило «Кента». Бунти продовжувалися три дні, то розгораючись, то стихаючи, немов полум’я. коли йому додавали повітря. Адміністративні офіси відкрилися під посиленою охороною, але відкрилися. Рух в порту було зменшився, але поволі добирав свого. Безсорочечний виродок, якого Міллер наказав підстрелити, знаходився під вартою, відновлюючи коліно, писав протести на дії детектива та очікував суду за вбивство.

Шістсот кубометрів нітрогену було втрачено зі складу в п’ятнадцятому секторі. Шльондру, що не мала ліцензії, відлупцювали та замкнули в шафі: щойно дасть усі показання проти своїх кривдників, її буде заарештовано. Злапали хлопчину, який в шістнадцятому секторі ламав камери спостереження. На перший погляд, все йшло як завжди. Але тільки на перший погляд. Коли Міллер почав працювати у відділі вбивств, одна з речей, яку він не розумів – це нереальний спокій родичів жертв. Люди, які щойно втратили дружину, чоловіка, дітей чи коханих. Люди, чиї життя щойно позначило насилля. Здебільшого вони спокійно пропонували напої і відповідали на питання, припрошуючи детективів. Це могло б навіть ввести в оману цивільних, якби вони заглянули туди на хвилину. Трималися вони дуже акуратно, і лише коли їх погляд був розфокусований на долю секунди довше – тоді тільки Міллер міг бачити усю глибину втрати.

Станція Церера трималася дуже акуратно. Її очі лише на чверть секунди довше були без фокусу. Середній клас: власники крамниць, обслуговуючий персонал, комп’ютерники – уникали його погляду, мов дрібні злочинці. Коли він наближався, то розмови нишкли. Станція наче перебувала в осаді, і це відчуття зростало. Лише місяць тому Міллер з Гейвлоком, Кобб з Ріхтером та інші були непохитною рукою закону. Тепер вони працювали на охоронну фірму з Землі.

Різниця тонка, проте глибока. Вона примушувала його робитися вище, аби тілом продемонструвати, що він белтер. Що він свій. Йому хотілося відвоювати позитивне людське враження назад. Попередити купку хлопців, що випускали пропаганду в віртуальній реальності. Це не було розумним імпульсом.

– Та-ак, що нам Боженька прислав? – запитав Міллер.

– Дві крадіжки зі зламом, схоже, одного почерку, – начитував Гейвлок, – та домашня розборка потребує написання рапорту. На «Наканеш Імпорт Консорціум» зроблено дуже вдалий напад, але Шаддід мала говорити про це з Дайсоном і Пателем, то мабуть, вже говорила.

– То ти хочеш… – напарник подивився вгору, аби приховати факт відведення очей. З тих пір як справи пішли кепсько, він це робив все частіше.

– Нам справді треба скласти ті рапорти. І не тільки про розборку. Там чотири чи п’ять тек не закритих тільки тому, що їх треба підписати.

– Угу.

Як почалися заворушення, у барі почали поглядати на напарника. Він бачив, як інші копи з відділку Шаддід відходили з їхньої дороги, аби запевнити Міллера, що він один з гарних хлопців. Наче мовчки вибачаючись, що йому доводиться працювати з землянином. І він бачив, що Гейвлок теж це бачив.

Це примушувало Міллера захищати чоловіка, давати можливість працювати з безпечними паперами і кавою. Допомогти йому зробити вигляд, що його не ненавидять за гравітацію, у якій він виріс. Це теж був не найрозумніший імпульс.

– Що там з твоєю дріб’язковою справою?

– Що?

Гейвлок тримав теку. Справа Жулі Мао. Викрадення. Підробіток. Міллер кивнув і потер очі. Перед відділком хтось заволав. Ще хтось засміявся.

– Так. Ні. Ще навіть не торкався до неї.

Напарник посміхнувся і передав теку. Міллер розгорнув її. Дівчина всміхалась йому ідеальною посмішкою.

– Мені не хотілося, аби ти так довго сидів за столом.

– Та ти не один, хто тримає мене подалі. Це Шаддід наказала. Та й у будь-якому випадку це ж паперова робота, ще поки ніколи нікого не вбила. Якщо почуваєшся винним, то купи мені пива після роботи.

Міллер постукував текою по краю стола, струси потроху тасували папірці догори дригом.

– Правильно, – погодився Міллер, – я піду і зроблю щось із того списку. Повернусь до обіду і щось напишу там, аби зробити босса трохи щасливішою.

– Я буду тут, – відповів Дмитро, а коли Міллер піднявся, додав: – Тут така справа. Я не хотів казати, поки нема нічого певного, та аби ти не почув про це від когось іншого…

– Шукаєш переводу?

– Атож. Перетер з одним з цих контракторів з «Протогена». Вони кажуть, що на їм в офіс на Ганімеді треба новий головний слідчий. І я подумав… – Гейвлок знизав плечима.

– Вірне рішення, – підтримав детектив.

– Просто хочу потрапити кудись, де є небо, навіть якщо дивитися крізь скло, – голос напарника не міг приховати бентегу. Вона пробивалась навіть через маскулінність поліцейської роботи.

– Вірне рішення, – знов підтримав його Міллер.

***

Жульєтта Андромеда Мао квартирувала на 9 рівні 43 тунелю біля порту. Величезна літера V мала майже півкілометра у верхній частині, а нижня завширшки не більше стандартного транспортного тунелю. То були залишки однієї з тузні камер реактивної маси, за роки до того, як астероїду надали фальшиву гравітацію. Наразі тисячі дешевих дір було вигризено в стінах, сотні на кожному рівні. Вони розташовувались суворо перпендикулярно осі тунелю, житла мали планування типу «вагончик». Діти гралися на вулицях-терасах, вигукували і реготали просто так. Хтось на нижчих рівнях запустив повітряного змія, і яскравий майларовий шестикутник у приємному, постійному бризі скручувався і збивався від мікротурбулентності.

Міллер перевірив термінал біля номера, намальованого на стіні: 5151. Рідний дім бідної багатої дівчинки.

Спецдопуск допоміг, і брудні зелені двері відчинилися, дозволивши йому увійти. Діра мала ухил до центру станції. Три маленькі кімнати: вітальня спереду, потім спальня, лиш трошки більша за розкладачку, що в ній і стояла. Далі була душова кабіна, туалет і рукомийник – все на відстані не більше ліктя. Стандартний дизайн, він бачив такий сотні разів. Міллер постояв хвилину, ні на що не дивлячись, слухаючи шипіння повітря у вентиляції. Він притримав оцінку, чекаючи, поки у потилиці створиться враження про місце і через нього – уявлення про дівчину, що жила тут.

По-спартанськи – це був невірний вислів. Місце було простеньким, так. З прикрас – абстрактне жіноче обличчя аквареллю над столом у рамці і декілька плакеток над ліжком у спальні. Міллер нахилився, придивляючись до тексту. Стандартна нагорода, що підтверджувала фіолетовий пояс Жулі Мао – не Джульєтти – з джіу-джітсу на Церері. Ще одна сходинка до коричневого поясу за два роки. Типу правильна школа. Він приклав палець до місця, де мав би бути диплом за чорний пояс. Нічого не порушувало гармонії – ні стилізованих сюрикенів, ні мечів. Лише мале визнання того, що Жулі Мао досягла того, чого досягла. Він звернув на це увагу.

Шафа містила два комплекти одягу, один пошитий з важкої тканини та деніму, інший – блакитний льон із шовковим шарфом. Один для роботи, інший для відпочинку. Це було менше, аніж у нього самого, а Міллера точно не назвеш шмоточником.

Між шкарпетками та білизною лежала нарукавна пов’язка з розірваним колом АЗП. Не дивина як для дівчини, що обрала життя у подібній дірі замість багатства і привілеїв. У холодильнику знайшлася коробка простроченої їжі і пляшка місцевого пива. Поколивавшись, детектив узяв пиво. Вмостився у фотель і дістав квартирний термінал. Пароль підійшов, дяка Шаддід.

Фото обкладинки було кастомне – фото гоночного пінаса. Інтерфейс теж було кастомізовано – маленькі зрозумілі іконки. Зв’язок, розваги, робота, особисте. Елегантно. Ось яке слово пасувало найбільш. Не по-спартанськи, а елегантно. Він швиденько прогортав робочі файли – так само побіжно, як і квартиру оглянув. Пізніше буде час для суворої оцінки, а перші враження корисніші за цілу енциклопедію. Вона мала тренувальне відео по декількох типах легких транспортів. Якась політика, що не привернула уваги. Скановане видання поезії перших поселенців у Поясі.

Перейшов у папку «особисте». Все трималося акуратно і організовано, як і належить белтерам.

Всі вхідні розкидані по відповідним директоріям. Робота. Особисте. Передачі. Шопінг. Відкрив «Передачі». Декілька сотень політичних стрічок, анонси дискусійних груп, бюлетені та оголошення. Лише декілька були переглянуті – там і сям, але без релігійної прискіпливості. Жулі могла пожертвувати собою, але пропагандою не захоплювалась. Міллер це відкинув. «Шопінг» мав довгий перелік простих комерційних повідомлень. Трохи чеків, трохи об’яв, запити на товари та послуги. Відмова від підписки на групу одинаків з Поясу привернула його увагу. Відсортувавши повідомлення, він легко знайшов підписку Жулі на «Низьке тяжіння, малий тиск» – сервіс знайомств за лютий минулого року. Відмовилась, не скориставшись жодного разу.

Тека «Особисте» була різноманітнішою. На перший погляд 16-17 директорій, відсортованих за іменами. Деякі були людьми – Саша Ллойд-Наварро, Ерен Міхаельс. Інші мали позначки – розірване коло, АЗП. Дурні пригоди з почуттям вини.

– А це вже може бути цікаво, – сказав він пустій квартирі. П’ятдесят повідомлень, що надійшли з Торгової Станції Мао-Квіковський у Поясі та на Місяці. На відміну від політичних текстів, всі як одне були прочитані.

Сьорбнувши пива, відкрив свіжі повідомлення. Найновіші від Ж.П.М. були непрочитані. Жуль П’єр Мао, без варіантів. Останнє прочитане мало три відповіді у чернетках, жодна не відправлена. Це була Аріадна. Матір.

Робота детектива завжди має елементи вуаєризму. Він мав законні права бути тут, копирсатися у приватному житті жінки, яку він ніколи не зустрічав. Це була частина законного розслідування – з’ясувати, що вона була одинокою, що речі особистої гігієни у ванній кімнаті належали лише їй. Цим би вона пишалася. Ніхто би не поскаржився на те, що він прочитав усі особисті листи з її розділу, ну чи це ніяк не вплинуло би на роботу в подальшому. Вживання її пива – це найтяжчий злочин, у якому його можна звинувачувати звідтоді, як він увійшов в квартиру. І він все ще вагався перед тим, аби відкрити передостаннє з прочитаних повідомлень.

Екран змістився. На дорожчому обладнанні це було б не відрізнити від чорнил на папері, але дешева залізяка Жулі дрижала на найтонших лініях, а ліва частина екрану блимала м’яким світлом. Почерк був акуратним і розбірливим, незалежно, чи виконали його за допомогою спеціальної програми, яка вирівнювала букви і лінії, чи мо, писали руками.

Люба,

я сподіваюсь, у тебе все в порядку. Я б хотіла, аби ти мені сама писала іноді. Почуваюся, наче мушу писати запит у трьох примірниках, тільки щоб дізнатися, як справи в моєї дочки. Я знаю, ця твоя пригода потрібна для свободи та самореалізації, але безумовно, маєш трохи зважати.

Я не хочу втрачати з тобою контакт ще через те, що у твого батька знову чергова фаза консолідації, і ми думаємо про те, аби продати «Рейзербек». Я знаю, що раніше він був важливий для тебе, і сподіваюсь, що ми всі вже відмовились від твоїх перегонів. Та й зборів з платнею за зберігання вже чимало накапало, тож нема потреби бути сентиментальними.

Підпис складався з двох літер: А.М.

Міллер розглядав слова. Чомусь йому здавалося, що батьківські втручання у багатіїв мають бути витонченішими. Якщо ти не робитимеш, як ми тобі кажемо, ми позбудемося твоїх іграшок. Якщо ти не писатимеш. Якщо ти не повернешся додому. Якщо ти не любитимеш нас.

Детектив відкрив першу незакінчену чернетку:

Мамо, якщо ти вже так себе називаєш,

дякую, що вчергове насипали мені перцю. Я не можу повірити в те, наскільки ти егоїстична, дріб’язкова і груба. Я не вірю, що ти спокійно спиш вночі чи взагалі можеш спати.

Міллер пропустив решту. Тон здавався послідовним. Наступна чернетка датована двома днями пізніше.

Ма,

пробач, що ми були таким далекими останні кілька років. Я знаю, що це було важко для тебе і для батька. Я сподіваюсь, ви зрозумієте, що мої рішення ніколи не ставили на меті зробити вам боляче. Щодо «Рейзербека», я хочу вірити, що ви зміните ваше рішення. Це мій перший човен і я

Текст добіг кінця. Міллер відкинувся у фотелі.

– Легше, дитино! – мовив він уявній Жулі і відкрив останню чернетку.

Аріадно,

роби, що маєш.

Жулі.

Міллер реготнув і підніс пляшку до екрану, наче тост. Батьки знали, куди бити, аби зробити боляче, та Жулі вміла тримати удар. Якщо йому будь-коли вдасться її затримати і відправити домів, то це буде поганий день для них обох. Для них усіх.

Детектив покінчив з пивом, вкинув пляшку у люк для переобки і відкрив останній лист. Побоювався дізнатися про долю «Рейзербека», та його роботою було дізнаватися щонайбільше.

Жулі,

це не жарт. Це не один з драматичних вибриків твоєї матері. Я маю надійну інформацію про те, що Пояс скоро стане дуже небезпечним місцем. Які б розбіжності ми не мали, ми зможемо їх залагодити пізніше. ДЛЯ ТВОЄЇ ВЛАСНОЇ БЕЗПЕКИ НЕГАЙНО ПОВЕРНИСЯ ДОДОМУ.

Міллер насупився. Повітряний рециклер шумів. Знадвору місцева дітлашня свистіла гучно та високо. Тицьнув в екран, закриваючи останній лист з «пригоди з почуттям провини». Тоді відкрив його знову.

Листа відправили з Місяця два тижні перед тим, як Джеймс Голден і «Кентербері» піддали жару у війні між Марсом і Поясом. Підробіток ставав цікавішим.

РОЗДІЛ 9. Голден

– Кораблі все ще не відповідають, – Наомі натиснула декілька кнопок на комунікаційні панелі.

Джим відерагував:

– Я думаю, що вони не хочуть. Та я волів би показати «Доннаджеру», що нас турбує те переслідування. Це все, чим ми можемо прикрити свої сраки.

Наомі хруснула спиною, потягнувшись. Голден дістав з коробки протеїновий батончик і кинув жінці.

– Поїж.

Поки вона зривала обгортку, Амос піднявся драбиною і вмостився в сусідньому кріслі. Його одяг був такий брудний, що аж блищав. Три дні в тісному шаттлі не пішли на користь ні його особистій гігієні, ні іншим.

Голден піднявся і з огидою почухав немиту голову. «Лицар» був замалий для душової кабіни, а умивальники, розраховані на нульову гравітацію, – замалими, аби запхати в них голову.

Амос вирішив проблему миття голови шляхом збривання усього волосся. Наразі він мав лише щетину навколо лисої маківки.

Якимось чином волосся Наомі залишалось блискучим і майже не жирним. Джимові було цікаво, як же вона це робить.

– І мені їдла підкинь, старпоме, – попросив механік.

– Капітан, – виправила його Наомі.

Голден кинув батончик і лисому. Той ухопив їдло з повітря і, обдивившись довгий тонкий пакунок з відразою, сказав:

– Холєра, бос. Я ліве яйце віддав би за їжу, що не нагадує ділдо.

Тоді у жартівливому тості потицяв батончиком у бік Наомі.

– Розкажи мені за воду, – попросив Голден.

– Ну, я облазив увесь корпус. Підтягнув усе, що можна підтягнути, і обмазав епоксидкою усе, що не можна, так що ми начебто не капаємо ніде.

– Я продовжую тримати рециркуляцію на волосині, – сказала старпом. – «Лицарева» система переробки не розрахована перетворювати відходи п’ятьох людей на їжу протягом двох тижнів – тільки на волосині й тримається. Ми маємо навчитися жити зі смородом від кожного з нас. Я замало хвилювалася про те, про що варт було хвилюватися більше.

– До речі, – нагодився Амос, – я зараз іду до себе і ще трошки побризкаюсь дезодорантом. Порпаючись днями у суднових нутрощах став смердіти так, що сам прокинувся вночі.

Голомозий ковтнув решту їжі, плямкнув губами у робленому задоволенні і посунув униз по драбині. Голден і собі відкусив їдла. За смаком схоже на жирний картон.

– Як там Шед?– поцікавився Джим. – Щось він нищечки собі.

Наомі скривилася і поклала недоїдений батончик на комунікаційну панель.

– Якраз хотіла з тобою про це переговорити. Йому недобре, Джиме. На відміну від нас, він переніс те... що сталося, найтяжче. Ви з Алексом обидва флотські. Вас готували до втрати товаришів. Амос літає так давно, що це вже третій його корабель, уяви собі, який було знищено.

– А ти ж повністю відлита із заліза і титану, – пошуткував Голден, додавши у фразу лише дрібку жарту.

– Не повністю, 80-90 відсотків. Верхня частина, – напівпосміхнулась старпом. – Я типу серйозно. Було б непогано, якби ти з ним перекинувся слівцем.

– І що сказати? Я ж не психіатр. Флотська версія таких розмов містить дотримання обов’язків, піднесення самопожертви, помсту за павших ґефрайтерів. Не спрацює у випадку, коли твоїх друзів вбито без видимих причин, і в принципі ти з цим нічого зробити не в змозі.

– Я ж не кажу, аби ти його полагодив. Я кажу, аби ти поговорив з ним.

Голден піднявся зі свого крісла і відсалютував:

– Так, сер.

На східцях він зупинився.

– Хотів би знову подякувати, Наомі. Я справді…

– Я знаю. Іди і будь капітаном.

Тоді повернулася до консолі зв’язку і викликала екран управління судном.

– Я продовжую махати нашим сусідам.

* * *

Голден відшукав Шеда в малесенькому медичному відсіку. Справді, не відсік, а просто шафа. Крім підсиленого ліжка, тумбочки з медикаментами, з півтузіня пристроїв та апаратів, прикріплених до стіни, тут було місце лише для стільця на магнітній лапі. На ньому Шед і сидів.

– Агов, приятелю, не проти, якщо я увійду? – запитав Голден і подумав: «Я що, справді сказав "агов, приятелю"?». Шед знизав плечима і викликав екран наявності медпрепаратів. Потім повідчиняв усі шафки і оглянув їх вміст. Малося на увазі, що він на півдорозі якогось процесу.

– Дивись-но, Шеде. Ця ситуація з «Кентербері» і справді зачепила усіх, і мо ти...

Медик повернувся, тримаючи в руках білий тюбик:

– Тривідсотковий розчин оцтової кислоти. Навіть не уявляв, що він тут є. На «Кенті» закінчився, а в мене все ще було трійко пацієнтів з ГБ, яким би він і справді став у нагоді. Чому вони запихнули це на «Лицар», не уявляю.

– ГБ? – це все, що міг відповісти Голден.

– Генітальні бородавки. Розчин оцтової кислоти – це ліки для усіх зовнішніх бородавок. Випалює їх геть. Пече, але свою справу робить. Нема причин, аби тримати це на шаттлі. У списку препаратів завжди щось пропущено.

Джим було відкрив рота, але, не знайшовши що відповісти, закрив його назад.

– У нас є оцтовий крем, – голос лікаря підвищено бринів, – але немає знеболюючого. Як вважаєш, що нам більш потрібне на рятувному шаттлі? Якби ми знайшли когось на тому зламку із запущеними ГБ, то були б готові. Зламана кістка? Тобі не пощастило. Просто доведеться потерпіти.

– Слухай, Шеде, – Голден намагався перебити.

– А сюди-но глянь. Немає препаратів для прискорення коагуляції. Якого біса? Типу взагалі без шансу, що хтось при рятівній операції отримає кровотечу. Та ну! Я веду до того, що в нас чотири випадки сифілісу зара на «Кенті». Найдавніша хвороба, згідно підручників, а ми все ще не можемо йому зарадити. Я казав хлопцям, хвойди на станції Сатурна перетовкли кожен льодовоз, що туди заходить регулярно, так що користуйтесь гумою. Та чи вони слухали? Ага, зараз осьо. Отже, ми тут із сифілісом, а ципрофлоксацина зась.

Голден відчув, як його щелепа відпадає, схопився за одвірок і посунувся в кімнату.

– Усі на «Кенті» мертві. – Кожне слово Голден намагався робити зрозумілим, сильним і брутальним. – Усі мертві. Ніхто не потребує антибіотиків. Ніхто не потребує мазі від бородавок.

Шед припинив говорити, і з нього вийшло все повітря, наче його живіт хто проколов. Він зачинив усі шафки на складі і точними мікрорухами вимкнув екран з переліком препаратів.

– Я знаю, – нарешті відповів лікар тихим голосом, – я не дурний. Мені лише треба трошки часу.

– Усім треба. Та ми застрягли в цій бляшанці разом. Буду чесним: я спустився сюди, тому що Наомі за тебе хвилюється, але як я вже тут, то знай: в тебе клямка впала. Та нічого, бо я капітан і це моя робота. Але я не повинен допустити, аби через тебе впала клямка в Алекса чи Амоса. За десять днів нас підбере марсіянський лінкор, а це лякає і без з’їхавшого з котушок лікаря.

– Я не лікар, я просто технар, – відповів Шед стиха.

– Ти НАШ лікар, окей? Для нас чотирьох на цьому судні ти наш лікар. Якщо в Алекса почнеться посттравматичний синдром і потрібні будуть ліки, аби тримати його вкупі, то він звернеться до тебе. А якщо ти тут триндітимеш про бородавки, то він розвернеться і, повернувшись до кабіни, буде дуже кепсько виконувати обовязки пілота. Хочеш поплакати? Роби це разом з нами. Ми сядемо на камбузі, нап’ємося і ревтимемо, як діти. Але робитимемо це разом і в безпечному місці. Більш тут унизу не ховайся.

Лікар кивнув:

– Ми можемо це зробити?

– Зробити що? – перепитав капітан.

– Налигатися та плакати як діти?

– З біса, так! Це в офіційному розкладі на цю ніч. Доповісте про прибуття на камбуз о 20.00, містере Гарві. Принесіть чашку.

Шед почав було відповідати, але тут ожила загальна трансляційна система, і Наомі звернулася до капітана:

– Джиме, повертайся до рубки.

Той на хвильку поклав руку на Шедове плече, а потім пішов.

У рубці Наомі знову мала на екрані комунікаційне вікно і стиха спілкувалася з Алексом. Той кивав і знизував плечима. Тепер на її екрані з’явилася мапа.

– Що сталося?

– У нас повідомлення по вузькому променю, Джиме. Промінь зафіксовано і передача почалася лише пару хвилин назад, – доповіла жінка.

– З «Доннаджера»?

Марсіянський лінкор був єдиний, на погляд капітана, в радіусі дії чиїх комунікаціних лазерів вони знаходились.

– Ні, з Поясу, – відповіла старпом. – Але не з Церери, Ероса чи Палласа. З жодної з великих станцій.

Вказуючи на маленьку точку на екрані, Наомі продовжила:

– Сигнал надійшов звідси.

– Це пустий простір.

– Аж ніяк. Алекс перевірив. У цій точці наявний великий будівельний проект «Тихо». Деталей замало, але відбиття радару досить сильне.

– Хтось має комунікаційну систему, яка дозволяє направити точку розміром з твій анус за більше ніж 3 астрономічні одиниці на нас, – поділився своїми враженнями Алекс.

– Так, це вражає. Що нам повідомила точка розміром з анус? – запитав Джим.

– Ти ніколи не повіриш у це, – мовила Наомі і запустила відтворення.

На екрані з’явився темношкірий чоловік з важкими вилицями землянина. Сиве волосся, на шиї вузлуваті м’язи. Він посміхнувся і сказав:

– Вітю, Джеймсе Голдене. Моє ім’я Фред Джонсон.

Голден натиснув на паузу.

– Десь я його бачив. Пошукай у бортовій базі даних це ім’я.

Наомі не поворухнулась. Лиши дивилася на нього з непорозумінням на обличчі.

– Що?

– Це Фредерік Джонсон, – відповіла вона.

– І що?

– Полковник Фредерік Люций Джонсон.

Пауза затягнулася. Вони могла тривати і секунду або й годину.

– Боже, – це все що спало на думку Джиму.

Чоловік на екрані був свого часу серед числа найбільше відзначених нагородами серед офіцерів війська Об’єднаних Націй, але скінчив карєру завдяки найнеприємнішій невдачі. Для белтерів він був земним шерифом Нотінґемським, що перетворився на Робіна Ґуда. Для землян він був героєм, що потрапив у немилість.

Фред Джонсон розпочав своє сходження до слави резонансною серією захоплень піратів під час чергового періоду напруження між Землею і Марсом. Такі напруження виникали щодекілька десятиліть і поступово зникали. Щоразу коли обидва гіганти брязкали шаблями, злочинність у Поясі зростала. Полковник Джонсон тоді ще був капітаном Джонсоном, і його невелика група з трьох ракетних фрегатів за дворічний період знищила тузінь піратських суден та дві головні бази. Поки коаліція скінчила сваритися, з піратством у Поясі було покінчено, а ім’я Фреда Джонсона було у всіх на вустах. Його підвищили і доручили командувати дивізією морської піхоти Коаліції, яка підтримувала порядок серед астероїдів. Там він зразково ніс службу.

Аж до станції Андерсон.

Більшість з людей, також і белтерів, не змогли б показати це місце на мапі – невеличке транспортне депо майже на протилежному кінці Поясу, якщо дивитися від Церери. Єдина роль –другорядне забезпечення водою і повітрям одного з найвіддаленіших та розпорошених куточків Поясу астероїдів. Менше ніж мільйон белтерів отримували повітря з Андерсонівської.

Густав Марконі, станційний кар’єрист-бюрократ Коаліції, вирішив застосувати тривідсоткову надбавку за перевалку вантажів через Андерсонівську, сподіваючись підвищити надходження. Менше п’яти відсотків астероїдян, що купували тут повітря, жили на межі бідності або, як кажуть, з балоном біля роту. Це означало, що близько 50 000 людей не могли дихати один день на місяць. Лише незначний відсоток з цих п’ятдесяти тисяч мав запас у системах рециркуляції, аби покрити ці короткочасні недостачі. Лише незначна частина вважала збройне повстання правильним курсом.

Ось чому лише 170 озброєних белтерів прибули на Андерсонівську, перебрали владу і вкинули Марконі до шлюзу. Вони вимагали державних гарантій щодо непідвищення ставок транзиту на воду і повітря.

Коаліція відправила полковника Джонсона.

Під час бійні на Андерсонівській станції жителі тримали станційні камери увімкненими, транслюючи все на цілу Сонячну систему. Всі бачили, як морпіхи коаліції вступали в довгі, шокуючі перестрілки в коридорах з людьми, яким не було чого втрачати і які не мали причин здаватися. Перемога Коаліції була неминучою але ця перемога сталася коштом триденної різанини в прямому ефірі. Іконічним зображенням на відео стала не одна з сутичок, а останні кадри, які потрапили до обєктивів камер за мить до відімкнення: полковник Джонсон в центрі управління станцією, оточений трупами белтерів, які тримали оборону до останнього, руки-в-боки оглядає місце кривавої розправи.

В ООН намагалися утримати в таємниці Джонсонову відставку, та він був занадто публічною фігурою. Відео битви домінувало тижнями в мережі і поступилося, лише коли відставний полковник Джонсон зробив публічну заяву з вибаченнями та розповів про те, що відносини між Поясом та внутрішніми планетами є безвихідні і прямують до ще більших трагедій.

Потім він зник. Його майже забули – відбиток ноги в історії людських боєнь, аж поки за чотири роки не відбулося повстання в Палласовій колонії. Цього разу викинули за борт коаліційного губернатора вже металурги. Замість крихітної станції зі 170 заколотниками повстала головна скеля Поясу з населенням 150 000 душ.

Коли наказ було віддано морпіхам, всі очікували море крові.

Полковник Джонсон узявся нізвідки і заспокоїв металургів. Він умовив командуючих коаліційними силами притримати морпіхів, допоки станцію можна буде повернути мирним шляхом. Потім понад рік вів перемовини з губернатором щодо покращення умов праці на ливарнях. І раптом Різник Андерсонівської став героєм Поясу та іконою.

Іконою, що транслювала приватне послання на «Лицар».

Голден запустив відео, і той самий Фред Джонсон промовив:

– Містер Голден, я вважаю, що ви є фігурою у грі. Я скажу прямо: я розмовляю з вами як офіційний представник Альянсу Зовнішніх Планет. Не знаю, що ви чули, але ми не є купкою ковбоїв, які шукають можливостей зброєю вибороти собі свободу. Я особисто провів останні 10 років, працюючи над тим, аби зробити життя для жителів Поясу легшим і нікого при цьому не встрелити. Я настільки вірю в цю ідею, що перед прибуттям сюди позбувся громадянства Землі.

Я кажу це для того, аби довести, наскільки я дотичний до справи. І я є останньою особою у Сонячній системі, яка б прагнула війни, а мій голос має вагу серед представників АЗП.

Можливо, ви чули, що декотрі з влогерів закликають до війни і пропонують відомстити Марсу за те, що сталося із вашим судном. Я розмовляв з усіма відомими мені лідерами чарунок Асоціяції, і ніхто не взяв на себе відповідальність. Хтось дуже сильно бажає роздмухати війну. Якщо це Марс, то ступивши на борт того судна, ви більше ніколи не промовите ані слова на публіку без згоди марсіянських діячів. Я не хочу думати, що це Марс, бо не бачу, чому їм може бути вигідною ця війна. Тож я сподіваюсь, що навіть після того як «Доннаджер» вас підбере, ви залишитесь гравцем у наступних партіях.

Надсилаю вам пароль. Коли матимете можливість виступати публічно, використайте формулювання «широко розповсюджений» у першому ж реченні передачі, аби повідомити, що на вас не тиснуть. Якщо ці слова не буде використано, то я вважатиму, що на вас здійснюється тиск. У будь-якому разі я хочу, аби ви знали, що ви маєте союзників у Поясі.

Я не знаю, ким ви були і що робили в минулому, але ваш голос тепер важливий. Якщо ви бажаєте, аби ваш голос пішов на благо, я зроблю усе можливе, щоб вам допомогти. Коли станете вільними, повідомте мені на адресу, що вказана внизу. Я думаю, що нам є багато чого обговорити.

Джонсон закінчив.

***

Команда сиділа на камбузі і розпивала пляшку ерзац-текіли, яку звідкись викопав Амос. Шед сьорбав потрошку з маленької чашечки і щоковтка намагався приховати огиду. Алекс і Амос хиляли, як моряки: тримаючи склянки за дно і ковтаючи за раз. Амос щоразу лаявся і за одинадцять шотів жодного разу не повторив лайку.

Голден спостерігав за Наомі. Жінка хилитала текілу у склянці і дивилась внікуди. Він помітив, що дивується генетичній мішанині у її зовнішності. Певно, там було трохи африканських та підвенноамериканських генів. Її останнє ім’я вказувало на японскі корені, як і ледве помітний епікантус. Вона не була привабливою у класичному розумінні цього слова, але під певним кутом зору її зовнішність була досить вражаючою.

«Холєра, я набравсь більше, ніж сподівався». Аби щось сказати, він промовив:

– Отже...

– Отже, полковник Джонсон тепер вас кличе. Ви стали важливою людиною, сер, – продовжила Наомі.

Амос поставив склянку з перебільшеною акуратністю і повів своєї:

– Якраз є сенс запитати про це, сер. Чи є шанс скористатися цією пропозицією допомоги і просто прямувати до Поясу? Не знаю, як вам, але мені здається, що з марсіянським лінкором попереду і півтузнем таємничих суден позаду тут стає, курва, трохи затісно.

Алекс пирхнув:

– Ти що, шуткуєш? Якщо ми повернемо зараз, то якраз зупинимось вчасно, щоб «Доннаджер» нас ухопив. Вони йдуть на повних парах, аби перехопити нас раніше за судна белтерів. Якщо ми почнемо змінювати траєкторію, то «Донні» сприйме це за натяк, що ми перейшли на інший бік, і повністю нас розтрощить.

– Я згоден з паном Камалем, – відповів Голден, – ми обрали курс і маємо пройти його до кінця. Я не хотів би втрачати контакт Фреда. До речі, ви вже видалили його повідомлення, Наомі?

– Так, сер. Стерла з бортової пам’яті щіткою по металу. Марсіянці ніколи не дізнаються, що він нам писав.

Голден кивнув і розстібнув льотний костюм ще трошки. На камбузі зробилося дуже спекотно від пяти п’яних осіб. Наомі побачила його спідню футболку і підняла брови. Зніяковівши, він застібнувся назад.

– Я не бачу сенсу в діях цих суден, шефе, – мовив Алекс. – Декілька кораблів, що стрімголов мчать уперед з ядерною зброєю на борту, можуть лише трошки пом’яти бойову фіру типу «Донні», та й поготів. Приготувавши свою мережу точкової оборони та рейкотрони, вони створять безпольотну зону на тисячі кілометрів навкруги. Вони б вже могли їх позбивати торпедами, та я вважаю, що їм так само цікаво, хто ж то, як і нам.

– Вони теж знають, що не мають змоги перехопити нас раніше за «Доннаджер», – відповів Голден. – Та вони не можуть і до бою його втягнути. Я також не в курсі, для чого вони там.

Амос розлив останню текілу по склянкам і, піднявши свою у тості, мовив:

– Впевнений, ми скоро, курва, дізнаємось.

РОЗДІЛ 10. Міллер

Нервуючись, капітан Шаддід стукала кінчиком середнього пальця по великому. Цей звук був ледь помітний, м’який, мов котячі лапи, але коли якось Міллер звернув на нього увагу, звук став гучнішим. Навіть такої гучності, немовби він заповнював офіс повністю.

– Міллере, – капітан щиро посміхнулась, – усім зараз непреливки. Це будуть важкі, дуже важкі часи.

– Так, сер, – погодився Міллер, схиливши голову, мов фулбек в американському футболі, що намагався пробитися крізь захисників, – та я впевнений, що це настільки важливо, що заслуговує...

– Це послуга акціонеру, – перебила Шаддід, – її батько нервує. Немає причин вважати, що він мав на увазі атаку Марса на «Кентербері». Тарифи знову зростають. Там шахта вибухнула на Червоному Місяці. На Еросі проблеми з дріжджовими фермами. Кожен день у Поясі відбувається щось, здатне змусити папуліка перелякатися за свою ніжну маленьку квіточку.

– Так, сер, але таймінг…

Її пальці підвищили темп. Міллер закусив губу. Момент було втрачено.

– Не слід керуватися теорією змов, – мовила капітан. – У нас по шию реальних злочинів. Політики, війна, купка інтриганів-внутрішньопланетників, які плетуть змову, аби скрутити нам в’язи? Не наша справа. Просто напиши рапорт про те, що ти в процесі пошуку, я відправлю його по інстанціях, і ми зможемо повернутися до нашої роботи.

– Так, сер.

– Ще щось?

– Ні, сер.

Шаддід кивнула і повернулася до свого терміналу. Міллер прихопив капелюха зі столу і попрямував на вихід. За вихідні один з повітряних фільтрів вийшов з ладу і був замінений, тож тепер новий наповнював кімнату заспокійливим запахом пластику й озону.

Міллер всівся у своє крісло, відкинувся на спинку і сплів пальці за головою. Вдивлявся в стелю над собою. Вузол, що зав’язався в животі, так і не зник. Це було дуже поганою ознакою.

– Не дуже добре, еге ж? – запитав напарник.

– Могло бути й краще.

– Вона забрала завдання?

Міллер у відповідь похитав головою.

– Ні, воно все ще моє. Вона просто хотіла, щоб я його виконував абияк.

– Ну, могло б бути й гірше. Так ти просто розберешся, що сталося. Поки з тим копирсатимешся –спишеш на тренування.

– Ага, – відповів Міллер, – тренування.

Обидва їхні столи були незвично пустими, бо паперова перепона, якою Гейвлок закрився від решти офісу, зникла. По очах і порухах рук напарника Міллер міг би сказати, що коп всередині нього знову хоче в тунелі. Та незрозуміло, чи то аби ствердитись до моменту переводу, чи просто розбити пару голів. А може, те й інше.

Просто не дай себе вбити, допоки не виберешся звідси, подумав Міллер. А вголос мовив:

– Що в нас є?

– Магазин «заліза», сектор вісім, третій рівень. Скарга на вимагання грошей.

Міллер завмер на мить, наче в його небажанні працювати був винен хтось інший. Наче Шаддід дала вкусити свіжого м’ясця, а потім підсунула сухий собачий корм. Спокуса підірвати ту майстерню розквітла в його голові, і він майже піддався бажанню. Потім позіхнув, поставив ноги на підлогу і випростався.

– Ну тоді окей, ходімо і зробимо станцію трохи безпечнішою для бізнесу.

– Звучить як життєвий девіз, – погодився Гейвлок та перевірив пістоля. Останнім часом він робив це значно частіше.

Магазин був розважальною франшизою. Чистий, білий інтер’єр пропонував кастомні апарати для інтерактивного середовища: бойові симулятори, дослідницькі ігри, секс. Жіночий голос квилів з гучномовців щось середнє між ісламським закликом до молитви і оргазмом, міксоване з барабанами. Половина написів була на гінді з китайським чи іспанським перекладом. Інша половина була англійською з дублюванням на гінді.

Продавець був ще майже хлопчиком – шістнадцяти-сімнадцяти років. Бороду – чорну і ріденьку, він носив радше як бейдж.

– Чи можу вам допомогти? – запитав хлопчина, дивлячись на Гейвлока зверхньо, майже презирливо. Гейвлок показав посвідчення, впевнившись, що поки діставав його, продавець добряче розгледів пістоля.

Менеджер був затовстим як на белтера. Вищий за Гейвлока, з жирком на животі та міцними м’язами на руках, плечах і шиї.

Якби Міллер примружив очі, то побачив би перед собою сімнадцятирічного хлопця, якій під вагою жиру та розчарувань виглядав би, як той продавець. Офіс, завалений стосами порнографічного софту, був замалий для трьох.

– Схопили його? – поцікавився менеджер.

– Ні,– відповів Міллер, – намагаємося розібратися, що то за один.

– Холєра, я вже ж казав вам. Є картинка з камери магазину. Я навіть його блядське ім’я вказав.

Міллер дивився у свій термінал. Підозрюваний звався Матео Джадд, робітник з доків з невиразним переліком злочинів.

– Ви вважаєте, що він сам по собі, – заговорив детектив. – Добре, ми візьмемо його і замкнемо в бляшанці. Для нас нема сенсу вишукувати, на кого він працював. Певно, що ніхто не сприйме це невірно. Мій досвід роботи з цими рекетирами говорить, що шісток змінюють одразу після зникнення попереднього. Але як ви впевнені, що він є єдиною проблемою…

* * *

Кисла пика менеджера повідомила Міллерові, що той склав свою думку. Гейвлок, що сперся був на стос коробочок, посміхався.

– Чому ви не повідомляєте, що він хотів? – запитав детектив.

– Я вже все розповів останньому копові.

– Мені розкажіть.

– Він продавав нам особистий страховий план. Сотня в місяць, стільки ж правив останній хлоп.

– Останній? – перепитав Гейвлок. – То таке вже бувало раніше?

– Звісно. Знаєте, кожен має трохи платити. Вартість ведення бізнесу.

Міллер прикрив термінал, насупившись.

– Філософський погляд. Але якщо це ціна ведення справ, то ми для чого тут?

– Бо я вважав, що ви... ви контролюєте це лайно. З того часу як ми перестали платити Лока, я зміг непогано заробити. А тепер це все знову почалося.

– Зачекай-но, – пригальмував менеджера Міллер, – ти кажеш, що Лока Грейга перестала збирати данину?

– Звісно. Не тільки тут. Половина хлопців з Гілля, яких я знаю, просто перестали показуватись. Ми подумали, що це копи щось нарешті зробили. Але тепер є ці нові вилупки, і це лайно почалося знову.

По хребту детектива проповзло щось невидиме і дуже неприємне. Поглянув на Гейвлока – той лише покивав. Він теж про це не чув.

Спілка Золотого Гілля, бригада Сохіро, Лока Грейга. Вся оргзлочинність Церери постраждала від схожого екологічного колапсу, і тепер хтось новий зайшов у звільнену нішу. Чи опортунізм, чи хтозна що ще. Йому майже не хотілося ставити нових питань. Гейвлок почав думати, що він параноїк.

– Як давно старі знайомі пропонували тобі захист?

– Та не знаю. Давно вже.

– До чи після того, як Марс знищив того льодовоза?

Менеджер склав свої міцні руки на грудях; його очі звувзились.

– Перед тим, – відповів керуючий, – за місяць чи два. Це має щось спільне?

– Просто намагаюсь співставити час. Цей новий хлоп, Матео. Він казав, хто придумав цю нову систему захисту?

– Це ж ваша робота розбиратися в цьому, еге ж?

Менеджер так різко закрився, що Міллеру здалося, ніби він чув звук перемикача. Так, Ашер Камамацу знав, хто його трусить. Він мав яйця, аби розповісти про це, не вказуючи на когось конкретно.

Цікаво.

– Ну добре, дякуємо за співпрацю, – мовив Міллер підводячись, – ми повідомимо, коли щось знайдемо.

– Дякую за вашу участь, – менеджер відповів сарказмом на сарказм.

У зовнішньому тунелі Міллер зупинився. Магазин знаходився на розі двох районів – респектабельного і нереспектабельного. На стінах біліли плями замальованих графітті. Чоловіки на велосипедах їх обминали, колеса зі спіненими покришками легенько шуміли по полірованому камінню. Міллер ішов повільно, розглядаючи стелю, аж поки не знайшов камеру спостереження. Дістав термінал, у логах відшукав потрібне посилання на конкретну камеру та співставив її таймкоди з картинкою з магазину. Хвилину порпався у навігації, змушуючи людей бігти вперед та назад, коли нарешті побачив, як Матео заходить в магазин. Його обличчя було викривлене пихатою посмішкою. Детектив зупинив відтворення і скопіював кадр. Гейвлок глянув на фото з-за плеча і тихо присвиснув.

Розрізане кільце АЗП чудово проглядало на нарукавній пов’язці, такій самій, яку він знайшов у помешканні Жулі Мао.

В яку компанію ти вляпалась, дитино, подумав Міллер. Ти краща за них, ти маєш знати, що ти краща за це все.

– Агов, партнере, – голосно мовив Джо, – ти міг би написати рапорт по цій розмові? Мені б тре дещо зробити. Було б не дуже розумним брати тебе з собою. Не бери на свій рахунок.

Брови Дмитра полізли на лоба:

– Ти збираєшся опитати АЗП?

– Трошки покаламучу теє болото, та й по тому.

* * *

Детектив вважав, що самої приналежності до найманих працівників безпеки досить, аби його помітили в шинку, де полюбляли випити люди з АЗП. На вечірці в джентельмен-клубі Джона Рока при тьмяному світлі він побачив, що половина облич належала звичайним громадянам. З цих громадян було декілька таких, як і він сам, найманців «Стар Ґелікс». Музика грала виключно белтерська – м’які дзвони акомпанували цитрі та гітарі, тексти до пісень були на півтузні мов.

На четвертому пиві і за дві години після кінця чергування, коли Міллер ладен був визнати свій план дій помилковим, біля нього до шинквасу присів високий худий чолов’яга. Щоки поцяцьковані прищами, що добряче спотворили обличчя, яке в інакшому разі здалося б смішним. Не вперше цього вечора він бачив пов’язку Альянсу, але саме ця демонструвала бундючну непокору і владу. Міллер кивнув.

– Я чув, ти питав про АЗП, – порушив мовчання чоловік. – Цікавишся вступом?

Детектив посміхнувся і підняв склянку у підкреслено ухильному жесті та невимушеним тоном запитав:

– Ти той, з ким би варто спілкуватися, якщо так?

– Міг би стати у нагоді.

– То може, тоді й з дечим іншим допоможеш? – Міллер дістав термінал, кинув його на псевдобамбукову барну стійку з чутним стуком. Зображення Матео Джадда сяяло на екрані. АЗПшник зсунув плечима і повернув екран, аби краще роздивитися.

– Я реліст, – продовжив детектив. – Коли Повільний Чакі рулював кришуванням, я з його хлопцями не спілкувався. Тоді Рука узяли гору, а за ними Спілка Золотого Гілля. Моя робота – підтримувати стабільність на Церері, а не порушувати правила, розумієш, до чого я веду?

– Не можу сказати «так», – відповів прищавий. Його вимова свідчила про вищий рівень освіти, аніж Міллер припускав на початку. – Що це за один?

– Його кличуть Матео Джадд. Він у восьмому секторі заявив себе кришею. Каже, що сам з АЗП.

– Люди різне кажуть, детективе. Ви ж детектив, чи не так? Хоча ми обговорюємо реальний стан речей.

– Якщо АЗП заходить на чорний ринок Церери, то для всіх буде краще, якщо ми говоритимемо один з одним, налагодимо зв’язок.

Чоловік посміхнувся і штовхнув термінал назад. Пройшов шинкар з поглядом «я не питаю, чи вам щось потрібно»; погляд був призначений не Міллеру.

– Я бува чув, що «Стар Ґелікс» має свій рівень корупції, – продовжив чоловік, – зізнаюсь, мене вразила ваша прямолінійність. Але розставимо всі крапки над «і»: АЗП не є злочинною організацією.

– Справді? Ну то значить я помилився. Я думав, що позаяк вона вбила багатьох людей...

– Ти мне злиш. Ми лише захищаємо себе від людей, які вчиняють економічний тероризм проти нас. Від Марса. Від Землі. Наша справа полягає у захисті белтерів. Навіть вас.

– Економічний тероризм? Звучить якось занадто.

– Ти так думаєш? Внутрішні планети розглядають нас лише як робочу силу. Вони оподатковують нас. Вони вказують нам, що робити. Вони впроваджують свої закони, ігноруючи наші, в ім’я стабільності. Минулого року вони подвоїли тарифи на Титанії. 5 тисяч душ на льодовій кулі на орбіті Нептуна, місяці льоту до найближчого поселення. Та звідти Сонце видається просто яскравою зіркою. Чи є у них можливість відмовитись? На Європі вони заблокували ваговозам з Поясу можливість фрахту. Вони більш ніж удвічі підняли вартість докування на Ганімеді. Наукова станція на Феб? Навіть на орбіту не можна виходити. Нема більше місця для белтерів. Аби що вони там не винайшли – нам його продадуть років через десять.

Міллер сьорбнув пивця та махнув головою на екран:

– То не ваш?

– Ні, він не наш.

Міллер кивнув та заховав термінал у кишеню. Дивно, але він повірив цьому чоловікові. Він не поводився як бандит, не було ані понтів, ані намагань справити враження на цілий світ. Ні, цей чолов’яга був свідомим і розважливим, а під усим цим – дуже втомленим. Міллер знавав таких військових, але не знав кримінальників.

– Іще дещо, – детектив поцікавився, – я шукаю декого.

– Інше розслідування?

– Взагалі-то ні. Джульєтта Андромеда Мао. Скорочено Жулі.

– Мені має бути відоме це ім’я?

– Вона з АЗП, – знизав плечима Міллер.

– Ти всіх знаєш у «Стар Ґеліксі»? – відповів чоловік, і поки Міллер шукав, що відповісти, продовжив: – Ми значно більші, аніж ваша корпорація.

– Справедливо. Я був би дуже вдячним, аби ти тримав вухо нашорошеним.

– А й не знав, що ти зараз можеш очікувати на послугу.

– Ну, я просто запитав.

Прищавий поклав руку на плече Міллеру:

– Більше сюди не приходьте, детективе, – закінчив розмову той і розчинився в натовпі.

Міллер випив ще пива і посміхнувся. Некомфортне відчуття невірного вчинку ворухнулося на задвірках мозку. Він був впевнений, що АЗП зайде на Цереру, скориставшись знищенням водовоза та збільшенням страхів і ненависті астероїдян до внутрішніх планет.

Та як це стикується з батьком Жулі Мао і його дуже вчасною турботою? Чи на перше місце ставити зникнення постачальників Церери зі зручними підозрюваними. Думати про це – все одно що дивитися розфокусоване відео. Ти майже все зрозумів, але тільки майже.

– Забагато точок та замало ліній, – задумливо мовив Міллер.

– Перепрошую? – нахилився до нього шинкар.

– Та нічого, – Міллер у відповідь штовхнув йому пляшку недопитого пива.

Вдома Джо увімкнув музику. Ліричний спів, який подобався Кандес у ті часи, коли вони були молодими, і якщо не сповненими надій, то хоч веселішими у купі з фаталізмом. Прикрутивши світло наполовину, детектив сподівався, що гризуче відчуття втрати чогось важливого зникне і натомість втрачений елемент з’явиться сам собою. Він не дуже сподівався на появу уявної зітхаючої Кандес зі схрещеними руками. Натомість він побачив себе в розмові з Жулі Мао. Напівсонний, напіввтомлений, він уявляв, як вона сидить на гейвлоковому столі. Виглядала молодшою, аніж мала би бути. Дівчина, що ганяла на «Рейзербеці» і виграла. Він мав відчуття, що ставить питання, а її відповіді мають силу одкровення. Все отримало сенс. Не тільки зміни у Спілці Золотого Гілля, не лише її власне викрадення, а й Гейвлокове переведення, знищення льодовоза, його, Міллера, власне життя і робота. Уві сні про Жулі Мао він засміявся і прокинувся запізно з головним болем.

Гейвлок чекав за своїм столом. Його широке, але коротке обличчя землянина було на подив чужинським. Детективу довелося струснути головою, аби позбутися примари.

– Кепсько виглядаєш, – зауважив напарник, – важка ніч?

– Просто старію і п’ю дешеве пиво, – повідомив Міллер.

Хтось із відділу моралі прокричав щось грізне щодо заблокованих на комп’ютері файлів, і адмін забігав відділком, немов тарган. Напарник нахилився ближче і дуже стурбовано запитав:

– Серйозно, Міллере. Ми залишаємось партнерами і... Боже милий, я думаю, що ти мій єдиний друг на цій скелі. Ти можеш мені довіряти. Якщо є що розповісти, то я готовий вислухати.

– Це чудово, – відповів Міллер, – та я не знаю, про що ти. Вночі трохи не пощастило.

– Не з АЗП?

– Звісно що з АЗП, на цій станції розкрути дохлого кота – поцілиш у трьох АЗПшників. Просто катма добрих новин.

Гейвлок відхилився назад, губи стиснуті та майже безкровні. Міллер жестом запитав, а землянин кивнув на дошку. Зверху майоріло нове вбивство. О третій ранку, поки детектив проводив теревені уві сні, хтось постукав у двері до Матео Джадда та вистрілив з дробовика балістичним гелем йому в ліве око.

– Отже, – відреагував Міллер, – вважатимемо це помилкою.

– Що саме?

– АЗП не мітить в злочинці, АЗП мітить у поліцію.

РОЗДІЛ 11. Голден

«Доннаджер» був потворним.

Голден бачив зображення та відео старих океанських суден Землі і навіть в епоху сталі завжди знаходив в них щось прекрасне. Довгі й обтічні, вони мали зовнішність істоти, що належить вітру, яку важко втримати на повідку.

«Доннаджер» не мав нічого подібного. Як усі кораблі для дальніх польотів, він був побудований за схемою «офісної башти»: кожна палуба – це один з поверхів будинку, трапи або ліфти проходили по осі. Гравітацію замінювало постійне прискорення. Проте «Доннаджер» і виглядав з боку як офісна будівля. Квадратний та вуглуватий, з невеликими наростами у, здавалося б, випадкових місцях. Якщо порівняти його п’ятисотметрову довжину з будівлею, то остання мала би 130 поверхів. Алекс сказав, що лінкор мав чверть мільйона тон сухої ваги, та виглядав він ще важчим. Вже не вперше Голден рефлексував про те, який серйозний вплив на людське відчуття естетичності справили обтічні об’єкти в ті часи, коли вони мали проходити крізь вітер. «Доннаджер» ніколи не проходитиме крізь щось густіше за міжгалактичний газ, тож вигини і кути були втратою корисного місця. Результат був потворним.

Також він залякував. Джим спостерігав із сусіднього з Алексовим крісла у кокпіті «Лицаря», як масивний лінкор вирівнює курс із шаттлом, підходить ближче та наче зупиняється над ними. Відкритий люк доку вимальовується тьмяним червоним квадратом на пласкому пузі «Доннаджера». «Лицар» наполегливо пікає, нагадуючи команді про лазери наведення, що вперлися в його борт. Голден видивляється гармати точкового захисту, та не знаходить їх. Раптом озвався пілот, і капітан аж підстрибнув з несподіванки.

– Прийнято, «Доннаджер», рулі заблоковано. Тягу вимкнено.

Останні залишки ваги зникли. Обидва судна продовжували рухатись зі швидкістю сотні кілометрів за хвилину, але через однакові курси руху не відчувалося взагалі.

– Отримали дозвіл на докування, капітане. Приймаємо?

– Схоже, що втікати запізно, пане Камаль.

Капітан уявив, як помилкову команду пілота на лінкорі сприймають як загрозу і гармати точкового захисту випльовують в них сотні тисяч шматочків сталі, вкритих тефлоновою оболонкою.

– Повільніше, Алексе, – наказує капітан.

– Вони кажуть, ніби один з таких може знищити планету, – озвалася Наомі через комунікаційну систему з ходової рубки палубою нижче.

– Будь-хто може знищити планету з орбіти, – відповів Голден, – тобі навіть бомби не знадобляться. Просто виштовхни зі шлюзу ковадло. Така штука може знищити... та холера, майже все.

Легесенькі поштовхи двигунів корекції поворухнули шаттл. Джим знав, що Алекс веде їх, але ніяк не міг позбутися відчуття, що лінкор їх ковтає.

* * *

Докувалися близько години. Коли вже «Лицар» був в ангарі, масивний маніпулятор підхопив шаттл і переніс його на пусту секцію палуби. Зажими клацнули по корпусу шаттла з металевим звуком, що нагадав Джимові магнітні замки камери на гауптвахті.

Марсіянці підвели трубу доку до шлюзу шаттла.

– Ні зброї, ні ножів, нічого, що схоже на зброю, – звернувся Голден до усієї команди біля внутрішніх дверей, – можливо, вони будуть не проти ручних терміналів, але про всяк випадок вимкніть їх. Попросять віддати – коріться без скарг. Наше виживання тут може залежати від того, наскільки вони впевнені в нашій поступливості.

– Угу, йовбаки вбили Макдовела, але гарно себе поводити маємо ми, – не втримався Амос. Алекс хотів було відповісти, але Голден його перебив:

– Алексе, в тебе за двадцять польотів в КРФМ. Що ще нам варто знати?

– Все те саме, що ви згадали, бос. Так, сер, ні, сер, і струнко, коли накажуть. Рядові ще більш-менш, а от офіцерам почуття гумору відбили на тренуваннях.

Джим оглянув свою нечисленну команду, сподіваючись, що не вбив їх усіх, привівши сюди. Він відкрив замок шлюзу, короткою трубою з нульовою гравітацією вони продрейфували до наступного шлюзу – бездоганно чисті стіни з сірого композиту – і виштовхнулись на палубу. Магнітні черевики спрацювали. Шлюз за ними зачинився, пошипів і за пару хвилин відкрився з іншого кінця у великій кімнаті, де їх чекало душ із дванадцять. Голден упізнав капітана Терезу Яо. Поряд чекали ще декілька членів командування у флотській формі і один рядовий, котрий демонстрував ледь приховане нетерпіння. Решта – шість морпіхів у важких бойових обладунках зі штурмовими гвинтівками в руках. Гвинтівки були направлені на них, тож Голден підняв руки.

– Ми не озброєні, – заявив він, намагаючись виглядати невинним. Рушниці навіть не поворухнулися, зате капітан Яо ступила вперед:

– Ласкаво просимо на «Доннаджер», – мовила жінка. – Старшина, перевірте їх.

Старшина підійшов і швидко та професійно обшукав кожного з голови до ніг. Показав великий палець одному з морпіхів, і зброю було опущено. Голден ледь втримався, аби не видихнути з полегшенням.

– Що тепер, капітане? – запитав він спокійним голосом.

Перш ніж відповісти, Яо огледіла Голдена критичним поглядом. Її волосся було туго стягнуте позаду, а декілька сивих волосин утворили прямі лінії. Побачивши жінку наживо, Джим зміг розгледіти, як вік вплинув на її щелепу та кутики очей. Її твердість мала той самий присмак гонору, притаманний усім відомим йому флотським капітанам. Йому було цікаво, яким вона бачить його. Ледь стримався, аби не поправити жирне волосся.

– Старшина Гундерсон відведе вас по кімнатах і поселить, – відповіла нарешті Яо, – згодом вас допитають.

Старшина рушив з ними на вихід, коли капітан заговорила знову:

– Містере Голден, якщо вам хоч щось відомо про ту шістку суден, які за вами слідували, то краще скажіть зараз. Годину тому ми передали їм двогодинний дедлайн на зміну курсу, але вони поки що його не виконують. За годину я віддам наказ торпедної атаки. Якщо вони ваші друзі, то ви маєте шанс вберегти їх від сильних страждань.

Голден з розумінням кивнув:

– Мені відомо лише те, що вони вийшли з Поясу, коли ви лягли на курс, аби нас підібрати, капітане. З нами вони не розмовляли. Як на мене, це просто стурбовані белтери, які бажають підійти, аби роздивитися, що сталося.

Яо кивнула, якщо свідчення її розчарували, то виду вона не подала.

– Відведіть їх, старшина.

Гундерсон легенько свиснув і вказав на одні з двох дверей. Голденова команда посунула за ним, морпіхи трималися позаду. Поки вони пересувалися «Доннаджером», Джим уперше зблизька роздивлявся марсіянський флагман. Він ніколи не служив на лінкорах флоту ООН, ступав на них лише тричі за сім років служби, та й то у док чи на вечірку. Кожен дюйм «Доннаджера» був лиш трошки акуратніший за будь-яке судно ООН, на яких він служив. Марс і справді будує їх краще за нас.

– Холєра, старпоме, вони й справді тримають свою лайбу скрипуче чистою, – озвався Амос позаду.

– У довгому польоті не дуже є чим зайнятися більшості команди, Амосе, – розповів Алекс, – отже, якщо ти не робиш щось інше, ти драїш.

– Ось тому я на льодовозах і ходжу. Драяти палуби чи напиватися і дуркувати – мій вибір зрозумілий.

Поки вони йшли лабіринтами коридорів, корабель задвигтів і потроху з’явилась гравітація. Вони йшли під прискоренням. Голден торкнувся каблуком одного черевика кнопки на іншому і магніти відімкнулись.

Вони практично нікого не побачили, а ті, кого вдалося зустріти, рухалися швидко і говорили мало, ледь ковзаючи по гостям оком. Наближалися шість суден, тому усі знаходилися на своїх постах згідно бойового розкладу. Коли капітан Яо повідомила про майбутній запуск торпед, в її голосі не було і натяку на погрозу. Проста констатація факту. Для більшості молодих матросів на борту це буде перша бойова ситуація, якщо до цього дійде. Голден вірив, що не дійде.

Він завважив, що Яо готується знищити купку кораблів з Поясу лиш за те, що вони підходять, зберігаючи мовчання. Тобто можна припустити, що вони не вагалися б і перед знищенням льодовозу типу «Кента», якщо на те була причина.

Гундерсон зупинив їх перед люком, на якому було надруковано OQ117. Провів карткою в замку і жестом запросив увійти.

– Краще, аніж я сподівався, – мовив Шед здивовано.

Приміщення за судновими стандартами було чималим. Воно мало шість протиперевантажувальних кушеток і невеличкий стіл, довкруж якого на магнітних ногах були припнуті до палуби четверо крісел. Відкриті двері у переборці демонстрували менше приміщення з рукомийником і туалетом. Гундерсон і лейтенант морпіхів увійшли слідом за командою «Лицаря».

– Це ваше місце на період перебування, – мовив старшина. – Ось панель зв’язку. Двоє підлеглих лейтенанта Келлі будуть на посту зовні. Подзвоніть їм, і вони дістануть усе, що вам потрібно.

– Як щодо їдла? – поцікавився Амос.

– Ми вам щось передамо. Залишаєтеся тут, допоки вас не викличуть, – відповів старшина. – Лейтенанте Келлі, маєте що додати?

Морпіх оглянув гостей:

– Хоча мої люди знаходяться ззовні для вашого захисту, проте вони неприємно відреагують, якщо ви створюватимете будь-які проблеми. Ви мене почули?

– Ясно і чітко, лейтенанте. Мої люди будуть найзручнішими гостями, яких ви колись мали, – промовив Голден.

Келлі відповів Джимові кивком зі щирою, на перший погляд, подякою. Він був професіоналом, який виконував брудну роботу. Голден йому співчував. На додачу він знав, якими неприємними можуть стати морпіхи, якщо відчують, що їм допікають.

Гундерсон заговорив:

– Ель Ті, чому б вам не завести заразом містера Голдена? Я хотів, аби ці хлопці влаштувались нарешті.

Келлі кивнув і узяв Голдена за лікоть:

– Ходімо зі мною, сер.

– Куди я йду, лейтенанте?

– Лейтенант Лопез хотів вас бачити, щойно ви здійсните посадку. Я вас до нього відведу, – Келлі у швидкому темпі вів Голдена по кораблю. Його гвинтівка більше не була напоготові, але вільно висіла на плечі. Він або вважав, що гість не спричинить проблем, або що він легко впорається з Джимом, якщо спричинить.

– Можу я запитати, ким є лейтенант Лопез?

– Він той, хто хотів вас бачити, – відповів супроводжуючий.

Келлі зупинився біля рівних сірих дверей, стукнув раз, потім завів Голдена всередину маленького приміщення зі столом і двома незручними кріслами. Темноволосий чоловік налаштовував рекордер. Він майже непомітно махнув у бік крісла. Голден сів. Крісло виявилось більш незручним, аніж на вигляд.

– Ви можете йти, містере Келлі, – мовив той, хто мав би бути Лопезом. Келлі вийшов і зачинив двері.

Закінчивши з рекордером, офіцер сів навпроти Джима і простягнув руку. Джим її потис.

– Я лейтенант Лопез. Можливо, Келлі вам це вже повідомив. Я працюю на розвідку флоту, що він вам не повідомив, у цьому я впевнений. Моя робота не секрет, та вона тренує солоних вовків тримати язик за зубами.

Розвідник поліз у кишеню, достав невеличкий пакет білих пастилок і вкинув одну до рота. Лопезові зіниці звузились до малесеньких точок. Препарати уваги. Тепер він бачитиме кожен мікрорух Голденового обличчя. Нелегко буде брехати.

– Перший лейтенант Джеймс Р. Голден з Монтани, – промовив Лопез. Це не було питанням.

– Так, сер, – про всяк випадок відповів Джим.

– Сім років у флоті ООН, останнє призначення – винищувач «Жанг Фей».

– Це я.

– У вашій особовій справі вказано, що вас було розжалувано за напад на старшого за званням. Прямо якесь кліше, Голдене. Ви вдарили старшу людину? Серйозно?

– Ні, я не влучив. Розбив руку об переборку – він виявився моторнішим, аніж я очікував.

– Чому ви намагалися?

– Я проектував на нього самоненависть. Це просто щастя, що я поранився, намагаючись завдати шкоди поважній людині.

– Звучить так, ніби ви гарненько все обдумали з тих пір, – ствердив Лопез, його зіниці – макові зернята не відривались від Голденового обличчя. – Терапія?

– Багато часу на роздуми на «Кентербері», – відповів Голден.

Офіцер проігнорував пас:

– І до чого ви дійшли у цих роздумах?

– Коаліція тут наступила на шию людям більш ніж сто років як, а я не хочу бути чоботом.

– Отже, симпатизуєте АЗП? – емоції Лопеза не змінились.

– Ні, я не змінював сторону. Я припинив грати. Не відмовився від громадянства, бо Монтана мені подобається. Літати люблю, проте лиш белтерське іржаве корито типу «Кентербері» могло мене найняти.

– Ви напрочуд щира людина, пане Голден.

– Так.

– Чому ви заявили, що марсіянський військовий корабель знищив ваше судно?

– Я не заявляв. Я все пояснив у трансляції. Вони мали технології, доступні лише внутрішнім планетам, і я знайшов шмат обладнання КРФМ у пристрої, що обманом змусило нас зупинитись.

– Ми хотіли б на нього поглянути.

– Будь-ласка.

– У вашій справі написано, що ви єдина дитина в кооперативній родині, – мовив Лопез, ніби й не припиняв розмовляти про Голденове минуле.

– Атож. П’ятеро батьків, три матері.

– Так багато батьків для однієї дитини, – Лопез потроху розгорнув ще одну пастилку. – Марсіяни мають досить простору для традиційних родин.

– Податкові знижки для восьмох дорослих лише з однією дитиною дозволяють їм утримувати пристойну ферму на 22 акрах. На планеті, де живуть більше 30 мільярдів душ, 22 акри – це національний парк, – розповів Голден. – До того ж, мало місце змішування ДНК. Так що вони є батьками не лише за назвою.

– Як вони вирішили, хто вас виношуватиме?

– Мама Еліза мала найширші стегна.

Лопез вкинув другу пастилку до рота і смоктав її декілька секунд. Перед тим як він заговорив, палуба здригнулася. Відеорекордер підскочив на штативі.

– Запуск торпед? – запитав Голден. – Клянуся, вони не змінили курс.

– Маєте думки з цього приводу, містере Голден?

– Лиш те, що ви із задоволенням знищуєте кораблі астероїдян.

– Ви поставили нас у позицію, де для нас стало неприпустимим проявити слабкість. Після ваших звинувачень знайдеться чимало людей, які теж не стануть довго запрягати.

Голден знизав плечима. Якщо розвідник хотів помітити вину та каяття на обліччі Джима, то дарма. Про цю шістку суден з Поясу відомо лиш те, що вони не звернули і далі рухаються вперед. Але щось його продовжило турбувати.

– Вони можуть ненавидіти вас живих, але нелегко набрати достатньо самогубців для шести команд. Ймовірно, вони вважать за можливе обігнати торпеди.

Лопез не поворухнувся, препарати уваги, що нутрували в судинах, робили його тіло неприродньо нерухомим.

– Ми… – почав було офіцер, але тут у маленькому металевому приміщенні оглушливо пролунав сигнал бойової тривоги.

– От лайно, вони вистрілили у відповідь? – запитав Голден.

Лопез трусонув головою як людина, яку відволікли від мрій. Підвівся і натиснув кнопку зв’язку. Морський піхотинець зайшов через секунду.

– Відведіть містера Голдена до його каюти, – наказав розвідник і бігцем покинув кімнату.

Це все кумедно, аж поки в тебе не стріляють у відповідь, подумав Джим.

***

Наомі поплескала по вільному місці на кушетці біля себе:

– Він тобі голки під нігті заганяв?

– Ні, він взагалі був дуже чемним, як на флотського педанта. Звісно, він тільки розігрівався. Ви щось чули про інші кораблі?

Алекс відповів за всіх:

– Ні, але тривога означає, що вони взялися за справу всерйоз.

– Це дико, – раптом тихенько мовив Шед, – літати у цих металевих кульках і намагатися наробити дірок одне одному. Ви колись бачили, що виробляє довготривала декомпресія і переохолодження? Всі капіляри в очах і в шкірі руйнуються, пошкодження тканин легень призводить до довготривалої пневмонії та емфіземи. Я маю на увазі, якщо ви просто не помрете.

– Ну бляха, це дуже звеселяє, док. Дякую, – відповів Амос.

Корабель раптом завібрував у синкопованому, надзвичайно швидкому ритмі. У Алекса очі полізли на лоба:

– Та це ж гармати точкової оборони запрацювали. Це означає, що в нас летять торпеди. Товариство, нам краще прив’язатися. Судно може раптово маневрувати.

Та всі вже поприв’язувалися до кушеток, окрім Голдена. Він застебнув паски останнім.

– Кепські справи. Справжній бій відбувається за тисячі кілометрів, а ми не маємо засобів, аби за ним слідкувати, – продовжив пілот. – Ми не дізнаємося, чи щось проскочило крізь завісу ПРО, поки воно не розворотить нам борт.

– Хлопче, курвамать, та тут усім добряче припікає, – голосно заявив Амос.

Шедові очі були розширеними, обличчя блідим. Голден струснув головою:

– Нічого не станеться. Ця штука незнищенна. Ким би ті судна не були, вони лише здатні на добрячий феєрверк, та й поготів.

– За всієї поваги, капітане, – втрутилася Наомі, – ким би ті судна не були, вони мали б бути мертвими на цей час, але ж ні.

Віддалений шум бою наростав. Випадковий гул запуску торпед, майже постійна вібрація через вогонь гармат точкового захисту. Голден не помітив, як заснув, аж поки його не розбуркало оглушливе ревіння. Це лементували пілот і механік. Шед верещав.

– Що сталося? – Голден намагався перекричати шум.

– В нас поцілили, кеп! – доповів Алекс. – Влучили торпедою!

Раптом зникло тяжіння. Двигун «Доннаджера» або зупинено, або його виведено з ладу.

Перекриваючи увесь гамір, Амос продовжував кричати:

– Бля, бля, бля!

Але Шед нарешті припинив верещати. Він дивився виряченими очима зі своєї кушетки, блідий. Голден розстебнув ремені і поплив до панелі зв’язку.

– Джиме, – покликала його Наомі, – що ти робиш?

– Ми маємо зрозуміти, що відбувається, – кинув Голден через плече.

Досягнувши переборки, в якій був люк, Джим натиснув кнопку зв’язку.

Відповіді не було. Натиснув ще раз, тоді почав гупати в люк. Ніхто не прийшов.

– Де наші чортові морпіхи? – сказав він.

Світло пригасло, потім повернулося. Тоді згасло і повернулося знову, повторюючись у повільному ритмі.

– Гаусові установки ведуть вогонь. Холєра, це ББ, – мовив Алекс з благоговінням.

В історії Коаліції лінійні бойові судна ніколи ще не вступали у ближній бій. Але ось, будь-ласка: вогонь з головного калібру означав, що відстань зменшилась достатньо для застосування некерованої зброї. Сотні, може, навіть десятки кілометрів. Не тисячі. Якимось чином судна з Поясу врятувалися після торпедної атаки «Доннаджера».

– Ще хтось думає, що це відчайдушно-грані педерасти? – запитав з ноткою паніки Алекс.

«Доннаджер» почав дзвеніти, неначе масивним билом гупали в гонг. Зворотній вогонь.

Вони навіть не почули того снаряда гауса, який вбив Шеда. Мов у магічному трюці, дві ідеально рівні дірки з’явились на протилежних стінах кімнати, на лінії, що перетинала Шедову кушетку. Ось медик був тут, а тепер в нього не було голови вище адамового яблука. Артеріальна кров, виштовхувана двома цівками, утворювала червону хмарку і втягувалась у дірки в стіні разом з повітрям.

РОЗДІЛ 12. Міллер

Дванадцять років детектив працював в охороні порядку. Насилля і смерть були його звичними компаньйонами. Чоловіки. Жінки. Діти. Одного разу він тримав жінку за руку, поки з неї не витекла уся кров.

Він убив двох. Досі часом закривав очі і згадував, як вони вмирали. Якби хто запитав, то дізнався б, що мало чого залишилось у світі такого, що могло б його вразити.

Але він ніколи не бачив, як починається війна.

Лаунж «Видатний Гіацинт» перебував у гарячці перезмінки. Чоловіки і жінки у формі служби безпеки, переважно «Стар Ґелікс», але не тільки, випивали і закушували тут після роботи, розслабляючись. Або підходили до буфету за кавою, текстурованими грибами в солодкому соусі, сосисками, де м’яса було, може, одна частина на тисячу. Міллер жував сосиску і дивився на настінний екран. Голова зовнішніх зв’язків «Стар Ґелікс» виглядав щиро, його поведінка випромінювала спокій і впевненість у той час, як він пояснював, як саме все котиться в пекло.

Попереднє сканування дало підстави вважати, що вибух був результатом невдалої проби пристикувати атомний пристрій до доку. Офіційні особи Марса класифікували інцидент як «передбачуваний терористичний акт» і відмовились від коментарів, посилаючись на процес розслідування.

– Ще один, – озвався Гейвлок позаду. – Ти знаєш, випадково хтось з цих придурків доведе справу до кінця.

Міллер повернув сидіння, потім кивнув на вільне місце поруч. Гейвлок сів.

– Має бути цікавий день. Я збирався тебе викликати.

– Так, – вибачався напарник, – я типу запізнився.

– Про перевод щось відомо?

– Ні, схоже, мої папери зависли на чийомусь столі десь в Олімпусі. А ти як? Є новини про твій спецпроект?

– Ще ні. Слухай-но, я хотів з тобою зустрітися до роботи, бо мені треба... декілька днів, аби перевірити дещо по Жулі. Але через те, що заварюється навколо, Шаддід бажає, аби я тільки симулював роботу по спецпроекту.

– А ти її ігноруєш, – у тоні Гейвлока не було запитання.

– Маю якесь чуття щодо цього.

– То чим тобі зарадити?

– Прикрий мене.

– Як саме? Я ж не можу їм сказати, що ти хворий, бо всі мають доступ до твоїх медичних записів.

– Скажи їм, що я в запої. Типу через Кандес. Це моя колишня.

Дмитро жував сосиску і морщив лоба. Землянин повільно водив головою, не відмовляючи, але маючи питання. Міллер чекав.

– Ти кажеш, що волієш відмазатись від роботи п’янкою, любовним замісом – аби робити роботу, яку тобі вона доручила? Я не розумію.

Міллер облизав губи та нахилився вперед, поставивши лікті на гладенький, майже білий стіл. Хтось продер на ньому малюнок. Розрізане коло. І це в поліцейському барі.

– Типок злигався з бувшою та зазирнув у пляшку на декілька днів. Звична справа, ніхто не турбуватиметься.

Гейвлок похитав головою знову, цього разу з недовірою. Був би він белтером, він би зробив жест рукою, щоби його було зрозуміло навіть у скафандрі.

Ще одна з сотень дрібничок, які видають тих, хто виріс у постійній гравітації.

Настінний монітор демонстрував зображення блондинки у строгому однострої. Голова зовнішніх зв’язків говорила про тактичну відповідь Марса незалежно від того, чи стоїть за вирослим вандалізмом АЗП. Невміле керування судном з перевантаженим термоядерним реактором під час організації пастки, що його і знищила, – саме це вона назвала вандалізмом.

– Щось воно не сходиться, – сказав Гейвлок, і Міллер секунду не міг зрозуміти, чого це стосується: партизанських дій белтерів, відповіді Марса чи послуги, про яку він просить, – серйозно. Де Земля? Таке лайно заварюється, а ми від неї ніц не чуємо.

– А чому б то ми мали? Це справа між Марсом та Поясом.

– Це ж коли востаннє Земля дозволяла чомусь важливому статися і залишалася осторонь? – запитав напарник і потім погодився: – Отже, ти забагато випив, щоб ставати до роботи. У твоєму приватному житті безлад. Я спробую тебе прикрити.

– Лише на пару днів.

– Аби ти повернувся до того, як хтось зметикує, що це чудовий шанс випадковим пострілом завалити земного копа.

– Так і зробимо, – Міллер сказав, піднімаючись, – а ти будь уважнішим.

– Двічі повторювати не доведеться.

***

Церерська секція джіу-джітсу розташовувалася біля порту, там, де відцентрова гравітація була найсильнішою. Раніше, до великого розкручування, тут був склад у формі приплюснутого циліндра, долівку якого підняли на третину. Штуки різної довжини розташовувались на стінах, а зі склепіння стелі звисали бамбукові мечі та тренувальні пластикові ножі.

Поліроване каміння чудово відлунювало бурмотіння чоловіків, які працювали на лінії машин з опором і приглушені звуки жінок, що молотили важкі мішки. Трійка студентів стиха щось обговорювали на центральному маті.

Стіна обабіч входу була увішана зображеннями. Солдати в однострої. Агенти безпеки півтузня корпорацій з Поясу. Декілька типів з внутрішніх планет. Сторінка, на якій дрібним шрифтом надрукована історія секції.

Одна з учениць вигукнула і впала, тягнучи за собою на мат колегу.

Той, хто залишився стояти, зааплодував та допоміг обом підвестися. Міллер переглядав зображення на стіні, намагаючись відшукати Жулі.

– Я можу вам допомогти?

Чоловік був нижчим за Міллера на півголови і майже вдвічі ширший. Це мало б вказувати на його земне походження, але все інше вказувала на белтера. Світлий тренувальний костюм робив його шкіру ще темнішою. Він посміхався з цікавістю і вдоволенністю хижака, який щойно пообідав. Міллер кивнув.

– Детектив Міллер зі станційної безпеки. Я хотів би дізнатися дещо про одного з ваших вихованців.

– Це офіційне розслідування? – уточнив чоловік.

– Атож, боюся, що саме воно.

– Тоді ви повинні мати ордер.

Міллер посміхнувся. Чоловік посміхнувся у відповідь.

– Ми не розголошуємо жодної інформації про наших вихованців без ордеру. Правило секції.

– Я поважаю це, – відповів Міллер, – ні, справді. Просто... одні частини цього конкретного розслідування офіційніші за інші. Дівчині нічого не загрожує. Вона нічого не наробила. Але родина на Місяці бажає її знайти.

– Викрадення, – мовив чоловік і схрестив руки. Вдоволеність змінилась спокоєм без жодних очевидних рухів.

– Це тільки офіційна частина. Я можу взяти ордер, і ми все проведемо по офіційних каналах. Але тоді я маю про все повідомити шефа. Чим більше вона знатиме, тим менше простору для маневру я матиму.

Чоловік не відреагував. Його спокій нервував. Міллер намагався не соватися. В дальньому кінці приміщення жінка провела шквал ударів, вигукуючи при кожному русі.

– Хто? – запитав чоловік.

– Жулі Мао, – відповів детектив. З такою ж реакцією співрозмовника він міг запитати і про матір Будди.

– Чому ви турбуєтеся про неї?

– В мене немає відповіді на це питання. Я просто щось роблю. Якщо ви не бажаєте допомогти мені, значить не бажаєте.

– І ви підете по ордер та проведете все по офіційним каналам.

Міллер зняв свого капелюха, тонкою рукою пригладив волосся і надів знову.

– А може, й ні, – відповів Міллер.

– Покажіть своє посвідчення.

Детектив дістав термінал і показав чоловікові те, що він хотів побачити. Чоловік повернув термінал і вказав на маленькі двері позад важких мішків. Міллер пішов туди.

Офіс був тісним. Маленький ламінований стіл, за ним на підлозі м’яка сфера. Два стільця, схожі на шинквасові. Ящик з невеликим фабрикатором, що пахнув озоном і оливою, на якому, можливо, і робили сертифікати і плакетки.

– Чому родина хоче її повернути? – запитав чоловік, вмостившись у сфері. Вона поводилася як крісло, але вимагала постійного балансування. Місце для відпочинку без, власне, відпочинку.

– Вони вважають, що дівчина в небезпеці. Це вони так кажуть, і я не маю причин їм не вірити.

– Що їй загрожує?

– Мені це невідомо. Я знаю, що вона була на станції. Потім переправилася на Тихо, і після цього я вже нічого не знаю.

– Родина бажає її повернути на стацію?

Чоловік знав, по яку родину мова. Міллер виклав усе, не приховавши нічого.

– Я так не думаю. Останній лист, який вона отримала, надійшов від них з Місяця.

– В колодязь, – в устах чоловіка це прозвучало відразливо.

– Я шукаю того, хто знає, з ким вона літала. Якщо вона в бігах, то куди прямує і як планує туди дістатися. Чи вона в зоні досяжності вузького променя.

– Я нічого з цього не знаю.

– Чи знаєте, хто може відповісти?

Пауза.

– Можливо. Я подивлюся, що можу для вас зробити.

– Чи маєте хоч щось мені повідомити?

– Вона прийшла в секцію п’ять років тому. Вона була... злою спочатку. Недисциплінованою.

– Але стала кращою? Коричневий пояс, вірно?

Брови співбесідника піднялися.

– Я коп, моя справа дізнаватися.

– Вона виправилась, – мовив її наставник. – Як тільки вона прибула в Пояс, на неї напали. І вона слідкувала, аби це не сталося ще раз.

– Напад, – повторив Міллер, намагаючись розібрати тон співбесідника, – зґвалтування?

– Я не запитував. Вона важко тренувалась, навіть будучи поза станцією. Ви можете побачити, коли люди сачкують. Вони повертаюся слабшими. А вона слабшою ніколи не поверталася.

– Міцний горішок, – мовив Міллер, – їй самій же на користь. Друзів вона мала? З ким спарингувала?

– Декілька. Коханців не було, якщо це буде наступним питанням.

– Дивно. Така дівчина.

– Яка, детективе?

– Красива, компетентна, розумна, віддана. Хто б не хотів бути поряд з такою?

– Можливо, вона просто не зустріла правильну людину, – у його голосі була нотка розважливості.

Міллер знизав плечима, йому було некомфортно.

– Якою роботою вона займалась?

– Легкі вантажоперевезення. Конкретні вантажі мені не відомі. В мене склалося враження, що вона літала туди, де потрібно.

– Тобто нерегулярні рейси?

– Мені так здалося.

– На яких суднах ходила? На якомусь постійному чи що під руку трапить? Конкретна компанія?

– Я розпитаю все, що зможу, – відповів чоловік.

– Кур’єр АЗП?

– Я розпитаю все, що зможу.

* * *

Всі новини по обіді були про Феб. Наукову станцію, до якої белтерам навіть не дозволялося стикуватися, було атаковано.

Офіційна заява вела про те, що половину жителів убито, половина пропала без вісти. Поки що ніхто не взяв відповідальності на себе, та здравий смисл підказував, що то були або АЗП, або якась інша група белтерів, яка нарешті відкрила рахунок тілам під час своїх «актів вандалізму». Міллер сидів вдома, пив та дивився ТБ.

Усе котилося в пекло. Піратські подкасти від АЗП закликали до війни. Партизани підводили голову. Все на купу. Скоро Марс не зможе їх ігнорувати. А коли Марс влізе, вже не гратиме ролі, чи на руку це Землі. Це буде перша справжня війна в Поясі. Катастрофа насувається, та жодна зі сторін не розуміє, наскільки вона вразлива. І не було нічого, жодного довбаного важеля, який міг би її зупинити. Чи хоча б уповільнити.

Зі сталевої рамки посміхалася Жулі Мао на фоні пінаса. Пережила напад, як сказав чоловік. Жодних згадок про це у її записах. Це міг бути гоп-стоп. Це могло бути щось серйозніше. Міллер знав багатьох жертв, тож ділив їх на три категорії.

Перші воліли вважати, що нічого не сталося або в будь-якому разі не грало ролі. Таких була добряча половина з тих, з ким довелося розмовляти детективу.

Другі були професійні жертви, які вважали, що інші мають право вчиняти з ними так, як їм зручно. Цих було більшість від решти.

Ледь 5 відсотків чи навіть менше було тих, хто ковтали образу і рухалися далі, завчивши урок. Жулі. Накращі з трьох.

У його двері тричі подзвонили вже після закінчення робочого часу. Міллер піднявся не так твердо, як очікував. Порахував пляшки на столі. Їх було більше, ніж він вважав. Поколивався секунду між тим, що зробити першим – відкрити двері чи викинути пляшки. Знову дзенькнув дзвінок. Він пішов відчиняти. Якщо це хтось з відділку перевірити, то вони й так очікували бачити його п’яним. Ніхто не розчарується.

Обличчя було знайомим, поцяцькованим вуграми, але контрольовано. АЗПшна пов’язка з бару.

Той, хто вбив Матео Джадда.

Коп.

– Доброго, – привітався Міллер.

– Детективе Міллере, – мовив чоловік, – я подумав, що ми не з того почали. Я сподіваюсь, ми зможемо спробувати ще раз.

– Так і є.

– Можу я увійти?

– Я взагалі незнайомих чоловіків домів не пускаю, я навіть вашого імені не знаю.

– Андерсон Довс, – представився поцяцькований, – я зв’язковий Альянсу Зовнішніх Планет на Церері. Сподіваюсь, ми можемо один одному допомогти. Дозвольте увійти.

Міллер відійшов, і прищавий Довс зайшов усередину. Гість на хвильку затримав подих, потім сів з таким виглядом, наче пляшки і сморід старого пива не варті були слів. Мовчки проклинаючи себе і бажаючи недосяжної тверезості, Міллер сів навпроти.

– Мені від вас потрібна послуга, – мовив Довс, – і за неї я заплачу. Звісно, не грішми. Інформацією.

– Що вам потрібно? – запитав Міллер.

– Припиніть шукати Жульетту Мао.

– Не продається.

– Я намагаюсь утримати мир, детективе. Вислухайте мене.

Міллер нахилився вперед, поклав лікті на стіл. Пан безтурботний-інструктор-джіу-джітсу працював на АЗП?

Таймінг візиту Довса каже, що так. Міллер відкинув таку можливість, але промовчав.

– Мао працювала на нас. Та ви й самі про це здогадались.

– Більш-менш так. Ви знаєте, де вона?

– Ні, ми її шукаємо. І ми маємо бути єдині, хто її знайде. Не ви.

Міллер похитав головою. Ось на язик проситься правильна відповідь. Стукає в голову, та якби ж він почувався більш зібраним…

– Ви один з них, детективе. Хоч і прожили тут усе життя, та ваша платня надходить від корпорації з внутрішніх планет. Ні, стривайте. Я вас не звинувачую. Вони вас найняли, і ви мусите працювати. Але... ми зараз ходимо по тонкому льоду. «Кентербері». Радикальні елементи з Поясу закликають до війни.

– Станція Феб.

– Так, вони і в цьому нас звинувачують. Додайте сюди блудну дочку з Місячної корпорації.

– Ви вважаєте, що з нею щось сталося.

– Вона була на «Скопулі», – мовив Довс, і оскільки Міллер не зреагував, то додав: – Той фрейтер, що його використав Марс як наживку, коли знищував «Кентербері».

Міллер думав про це добру хвилину, а потім тихенько свиснув.

– Ми не знаємо, що сталося, і поки не дізнаємося, я не можу дозволити вам каламутити воду. В ній і так забагато багна плаває.

– А що за інформацію ви пропонуєте? Це ж торгівля, вірно?

– Я повідомлю, що ми накопаємо. Коли ми її знайдемо, – відповів Довс.

Міллер посміхнувся, і АЗПшник продовжив:

– Це щедра пропозиція, вважаючи, ким ви є: працівник Марса, партнер землянина. Хтось може подумати, що цього досить, аби й вас зробити ворогом.

– Але не ви.

– Я думаю, що у нас основна мета спільна, у мене і у вас. Стабільність. Безпека. Дивні часи вимагають дивних альянсів.

– Два питання.

Довс розвів руки, запрошуючи їх задати.

– Хто забрав екіп для боротьби з вуличними заворушеннями?

– Екіп?..

– Перед тим як «Кентербері» знищили, хтось забрав екіпірування для боротьби з вуличними заворушеннями. Вони або хочуть озброїти солдатів, аби контролювати натовп, або не бажають, щоби ми контролювали натовп. Хто його забрав? Навіщо?

– Це не ми.

– Це не відповідь. Ось вам ще: що сталося зі Спілкою Золотого Гілля?

Довс розгубився.

– Лока Грейга? Сохіро?

Довс відкрив рота, тоді закрив. Міллер викинув у переробку своє пиво.

– Нічого особистого, друже. Але твоя техніка розслідування не справляє враження. Чому ти думаєш, що знайдеш її?

– Це ж не екзамен, – мовив Довс, – дай мені пару днів, і я дістану відповіді.

– Ну от тоді й поговоримо. До тих пір я намагатимусь не розпочати світову війну, але Жулі не покину. Тепер можеш йти.

Довс піднявся. Виглядав він кисло.

– Ти робиш помилку.

– Не вперше.

Після того як чоловік пішов, Міллер сів за стіл. Він був дурним. Гірше: він потурав власним бажанням. Пиячив до нестями, замість робити роботу. Замість пошуків Жулі. Але тепер йому стало відомо. «Скопулі». «Кентербері». Більше ліній між крапками.

Він викинув пляшки, прийняв душ і дістав термінал, аби пошукати щось про «Скопулі». За годину нова ідея спала йому на думку, маленький страх, що потроху зростав, чимдалі він розмірковував. Опівночі він подзвонив Гейвлоку.

Партнерові знадобилося аж дві хвилини, аби відповісти. Коли він це зробив, то мав скуйводжений і заспаний вигляд:

– Міллере?

– Гейвлоку, в тебе лишилися ще дні відпустки?

– Трохи.

– Лікарняні?

– Звісно.

– Бери їх, – порадив Міллер, – бери їх зараз же і геть зі станції. Будь-куди в безпечне місце, якщо зможеш знайти. Будь-куди, де вони не почнуть ні за понюх тютюну вбивати землян і сміятися, якщо речі підуть дивним шляхом.

– Я не розумію. Ти про що?

– До мене тут заходив агент АЗП вночі. Він намагався умовити мене покинути той підробіток. Я думаю... я думаю, він нервував. Я думаю, він наляканий.

Гейвлок секунду мовчав, пропускаючи новини крізь сплячий мозок:

– Боже, – нарешті мовив він, – що може налякати АЗП?

РОЗДІЛ 13. Голден

Голден застиг, вдивляючись, як кров порскає з Шедової шиї, потім витягується геть, мов дим витяжним вентилятором. Звуки бою тихішали разом зі зникаючим повітрям. У вухах запульсувало, а потім заболіло так, наче хтось голки з льоду впихнув. Поки він воював з кріпленням ременів кушетки, поглядав на Алекса. Пілот щось волав, але через тонку атмосферу нічого не було чутно. Наомі і Амос вже вилетіли зі своїх кушеток і пробиралися до двох дірок. Амос тримав пластикову тацю зі сніданку, Наомі мала трикільцеву білу теку.

Голден пів секунди витріщався на них, аж поки збагнув, що вони роблять. Світ звузився, в очах почало темніти.

Поки він виборсався, старпом і механік вже прикрили дірки імпровізованими латками. У кімнаті тонко і високо свистіло повітря, намагаючись вилетіти крізь кепську герметизацію.

Разом зі зростаючим тиском Голденові почав повертатися зір. Він тяжко дихав, борючись за кожний вдих.

Хтось потроху додав гучності, і зойки Наомі стало чути:

– Джиме, відкривай аварійну шафу! – жінка вказала на червоно-жовту панель на переборці біля його кушетки. Роки бортових тренувань допомогли подолати аноксію і низький тиск атмосфери, тож він вдарив по замку шафки і відкрив дверцята. Всередині були набір першої допомоги білого кольору, позначений стародавнім червоним хрестом, штук 6 кисневих масок і закрита сумка із затверділими пластиковими дисками, приєднаними до клейового пістолета. Набір для аварійної герметизації. Його й треба.

– Лише пістолет! – прокричала Наомі. Він не знав, чому її голос чувся стиха – чи повітря було розріджене, чи барабанні перетинки постраждали.

Голден ухопив пістолет і швиргонув його жінці. Та швидко вичавила кавалок герметизуючого клею по краям теки і кинула пістолет Амосу. Механік перехопив пристрій ефективним рухом з-за спини і загерметизував краї таці.

Свист припинився, змінившись шумом атмосферної системи, яка намагалась повернути тиск до норми. П’ятнадцять секунд.

Всі дивилися на Шеда. Без вакууму кров збиралася у літаючу червону сферу прямо над шиєю, наче бридкий картонний замінник голови.

– Господь милостивий, босе, – мовив Амос, переводячи погляд від Шеда до Наомі. Він клацнув зубами так сильно, що почули всі, тоді струснув головою.

– Що...

– Снаряди гаусовки, – відповів Алекс, – ті кораблі мають рейкотрони.

– Белтерські судна з рейкотронами? – перепитав Амос. – Вони мають граний військовий флот, а мені ніхто не повідомив?

– Джиме, коридор зовні та кімната з іншого боку у вакуумі, – мовила жінка, – корабель має пробоїни.

Голден почав відповідати, та звернув увагу на теку, якою Наомі заклеїла пробоїну. На білій обкладинці було надруковано чорними літерами «Аварійні процедури КРФМ». Він мусив задушити сміх, аби не виглядати маніяком.

– Джиме? – звернулася Наомі стурбовано.

– Я в порядку, Наомі, – відповів Джим і глибоко вдихнув. – Як довго латки протримаються?

Старпом знизала руками, потім почала збирати волосся на голові в пучок, збираючись перев’язати їх червоною еластичною стрічкою.

– Поки повітря не закінчиться. Якщо довкола нас вакуум, це означає, що кімнату живлять аварійні балони, та їх стане не більш ніж на декілька годин.

– Типу, шкодуєш, що ми не наділи наші довбані скафандри?

– Та це не має значення, – відповів Алекс, – якби ми прийшли в них, то все одно мусіли б зняти.

– Варт було б спробувати, – не здавався Амос.

– Ну якщо хочеш повернутися у часі і зробити це – то будь-ласка.

Наомі твердо прикрикнула:

– Агов!

Про Шеда всі мовчали. Що є сил намагалися не дивитися на тіло.

Голден прочистив горло, аби привернути увагу, потім підплив до Шеда, дивлячись на нього. Застиг, даючи усім час оглянути обезголовлене тіло, потім витяг ковдру з шухляди під кушеткою, обмотав тіло та прив’язав ременями з тієї ж кушетки.

– Шеда вбито. Ми у серйозній небезпеці. Розборки не продовжать наші життя ні на секунду,– промовляв Голден, оглядаючи команду, – а що продовжить?

Ніхто ні слова не вимовив. Джим звернувся перше до старпома:

– Наомі, що може втримати нас живими довше, аніж те, що ми щойно зробили?

– Я подивлюся, чи зможу знайти аварійне повітря. Кімната розрахована на шістьох, а нас лише... четверо. Можливо, мені вдасться прикрутити струмінь, аби надовше стало.

– Добре, дякую. Алексе?

– Якщо хтось ще є, крім нас, то вони шукатимуть вцілілих. Я почав грюкати в переборку. У вакуумі вони нас не почують, але якщо є приміщення з атмосферою, то звук проходитиме металом.

– План нівроку. Я відмовляюсь вірити, що ми єдині вцілілі на судні, – Голден повернувся до механіка. – Амосе?

– Дай-но перевірити панель зв’язку. Мо, вдасться додзвонитися на місток чи до аварійної команди, або, холєра, хоч кудись.

– Дякую, мені дуже подобається ідея повідомити комусь, що ми живі.

Люди взялися до роботи, Голден плавав біля Шеда. Наомі висмикувала панель доступу з переборки. Алекс заліз на палубу, вперся руками в кушетку і почав грюкати черевиками в переборку. Кімната трохи вібрувала після кожного удару. Амос дістав з кишені мультитул, щоб розібрати комунікаційну панель.

Упевнившись, що всі зайняті, капітан поклав руку на Шедове плече біля червоної плями.

– Мені дуже шкода, – прошепотів він тілу. Очі пекло, і він натиснув на них кісточками пальців.

Модуль зв’язку було приєднано до стіни лише дротами, коли він продзижчав один раз. Амос зойкнув і відштовхнувся так сильно, що полетів через кімнату. Голден перехопив механіка, викрутивши йому плече у спробі загасити стодвадцятикілограмовий імпульс здорованя-землянина.

Комунікатор задзижчав ще раз. Голден відпустив Амоса і підплив до пристрою. Жовтий діод загорівся біля білої кнопки. Щойно Джим натиснув її, пролунав голос лейтенанта Келлі.

– Відійдіть від люку, ми заходимо.

– Хапайтесь за щось, – крикнув Голден команді, потім схопив ремені кушетки і намотав їх на руку та передпліччя.

Коли люк відкрився, Голден очікував, що все повітря вийде. Натомість почувся гучний тріск і тиск лише трохи знизився. У коридорі тонкі шматки пластику, пристиковані до стін, утворили імпровізований шлюз. Стіни камери небезпечно напнулися від атмосфери, але тримались. Всередині новоствореного шлюзу Келлі і три його морпіхи, зодягнені у важку вакуумну броню, перли достатньо зброї для перемоги у декількох невеликих війнах.

Піхота залетіла в кімнату зі зброєю напоготові та зачинила за собою люк. Один з них штовхнув Голдену велику сумку.

– П’ять скафандрів. Одягайте, – наказав лейтенант. Його очі перебігли від кривавої ковдри Шеда до латок на стіні.

– Втрати?

– Наш медик, Шед Гарві, – відповів Голден.

– Отож. Якого біса? – голосно запитав Амос. – І хто ж це накостиляв вашій веселенькій яхточці?

Наомі і Алекс мовчки діставали костюми з сумки.

– Я не знаю, – відповів Келлі, – але ми відходимо прямо зараз. Мені наказано відправити вас геть на рятівному кораблі. У нас менше десяти хвилин, аби дістатися ангару, перевірити корабель і залишити зону бою. Швидше вдягайтесь.

Голден одягав костюм і уявляв цю евакуаційну гонку.

– Лейтенанте, «Доннаджер» розвалився?

– Ще ні, але нас узяли на абордаж.

– Тоді чого ми втікаємо?

– Ми програли.

Келлі не стукав з нетерпінням ногою по палубі, поки вони герметизували скафандри. Голден міг заприсягтися, що це лише через активовані магніти у взутті. Щойно всі були готові, лейтенант швидко перевірив радіо кожного, тоді вийшов у коридор. Восьмеро осіб, четверо з яких у силових обладунках, зробили міні-шлюз затісним. Келлі дістав з піхов на грудях важкий ніж і швидким рухом розпанахав пластиковий бар’єр. Люк за їхніми спинами з грюкотом закрився, повітря з коридору зникло разом із беззвучним шурхотом пластику. Келлі вибіг у коридор, команда намагалася не відставати.