Пробудження Левіафана

Соціопат знову посміхнувся, і з’явилося корпоративне лого. Перші. Найшвидші. Найдалі.

Міллерове серце калатало:

– Що ж. Добре. Трясця.

– «Протоген», «протомолекула», – сказав Голден. – Вони гадки не мають, для чого воно, але хочуть наліпити своє лого так, немовби вони це винайшли. Вони знайшли чужинську зброю і все, що змогли придумати, то – забрендували її.

– Є причини вважати, що ці хлопці в захваті від себе, – кивнув Міллер.

– Знаєш, я не вчений абощо, – вів Голден, – але здається, що взяти позаземний вірус і вкинути його до космічної станції є поганою ідеєю.

– Їм було потрібно два роки, – сказав детектив, – вони робили досліди. Вони робили… я не знаю, що ще з біса вони робили, але Ерос – це їхня справа. І всі знали, що там трапилось. Інша сторона це зробила. Жодних дослідницьких чи рятувальних суден, тому що вони або воюють одне з одним, або щось охороняють. Війна? Це лише відвернення уваги.

– А що «Протоґен» робить… що?

– Спостерігає, що виробляє їхня іграшка. Я так думаю, – відповів детектив.

Обидва надовго замовкли. Першим порушив тишу Голден:

– Тож ти береш компанію, якій, схоже, бракує інституційної свідомості та в якої стільки державних дослідницьких контрактів, що майже стає на створення віськового підрозділу. І як далеко вони зайдуть у пошуках Священного Граалю?

– Перші. Найшвидші. Найдалі, – відповів Міллер.

– Отож.

– Хлопці, – озвалася Наомі, – вам варто підійти. Здається, я щось знайшла.

РОЗДІЛ 35. Голден

Коли Міллер і Голден запливли в кімнату, старпом сказала:

– Я знайшла логи системи зв’язку.

Голден поклав руку їй на плече, і тут-таки забрав назад, зненавидівши себе за те, що забрав. Ще тиждень тому вона би нормально сприйняла простий жест хвилювання типу цього, а він би не боявся її реакції. Про нову дистанцію між ними він шкодував лише трохи менше, аніж про те, що нічого їй не сказав. Він хотів їй це озвучити.

Замість цього він сказав:

– Знайшла щось корисне?

Вона декілька разів ткнула пальцем в екран і вивела лог.

– Вони суворо дотримувались комунікаційної дисципліни. Навіть по радіо нічого не передавали, лише вузьким променем. Все мало подвійний сенс, купа звичних кодових фраз.

Рот Міллера заворушився всередині шолома. Голден постукав по своєму склу. Детектив з огидою закотив очі, а тоді перемкнув підборіддям зв’язок на спільний канал:

– Пробачте, я нечасто користувався скафандром. Що ми такого корисного знайшли?

– Небагато. Але остання передача була чистою англійською, – сказала вона і постукала по останній стрічці в списку.

СТАНЦІЇ ТОТ

КОМАНДА РОЗКЛАЛАСЯ. ВТРАТИ СКЛАЛИ 100%. МАТЕРІАЛИ ЗАХИЩЕНІ. КУРС І ШВИДКІСТЬ СТАБІЛІЗОВАНО. СЛІДУЙТЕ ВЕКТОРНИМ ДАНИМ. ЕКСТРЕМАЛЬНА НЕБЕЗПЕКА ЗАРАЖЕННЯ ВХІДНОЇ КОМАНДИ.

КПТ. ХІҐҐІНС.

Голден прочитав це декілька разів, уявляючи, як капітан Хіґґінс безпорадно спостерігає за поширенням інфекції серед команди. Його люди блювали посеред герметизованої вакуумної коробки, навіть одна молекула цієї субстанції на шкірі є віртуальним смертельним вироком. Чорні патьоки-паростки, що витягнуться з їхніх очей і ротів. А потім та… каша, що вкрила реактор. Він дозволив собі здригнутися, дякуючи, що Міллер не бачить це через скафандр.

– Тож цей приятель Хіггінс побачив, що його команда перетворюється на блюючих зомбі, і відправив останнє повідомлення своїм босам, так? – вимовив Міллер, вриваючись в Джимів політ фантазії. – Там щось було про векторні дані?

– Він знав, що всі помруть, тож він дав своїм людям зрозуміти, як впіймати корабель, – відповів капітан.

– Але вони не впіймали, бо він тут, бо Жулі перехопила контроль і перелетіла деінде, – розвинув думку детектив, – а це означає, що корабель у розшуку, вірно?

Голден не звернув на це уваги і знову поклав руку на плече Наомі, з компанійською, як він вважав, буденністю.

– В нас є вузьконаправлені повідомлення і векторні дані, – сказав капітан, – чи всі вони спрямовані в одне й те саме місце?

– Типу того, – відповіла Наомі, кивнувши правою рукою, – не в одне місце, але всі, схоже, на точку в Поясі, що обертається і не на стабільній орбіті.

– Тоді, може, це корабель?

Наґата ще раз кивнула.

– Можливо, – відповіла жінка. – Я погралася з локаціями і не змогла знайти в реєстрах нічого подібного. Ані станцій, ані обжитих скель. Судно мало б сенс, але…

– Але що? – перебив Міллер Голденове бажання дати жінці закінчити.

– Але як вони знають, де воно має бути? – відповіла Наґата. – У мене немає вхідних зв’язків в лозі. Якщо корабель рухається рандомно в Поясі, як вони знають, куди відправляти послання?

Голден ледь стиснув її плечі, настільки слабо, що вона могла навіть не відчути це через важкий скафандр, і відштовхнувшись, ширнув під стелю.

– Тож це не було рандомно, – сказав він, – у них є щось типу мапи, на якій вказано позицію корабля у певний час, коли треба надсилати лазером повідомлення. Мо, то один із суден-невидимок.

Наомі повернулась у кріслі в його бік:

– Має бути станція.

– Це лабораторія, – втрутився Міллер, – вони запустили на Еросі експеримент, тож мають тримати білих комірців десь поряд.

– Наомі, – звернувся до старпома капітан, – «Матеріали захищено». Там є закритий сейф у капітанській каюті. Чи не могла б ти спробувати відкрити?

– Я не знаю, – відповіла Наґата. – Може, Амос спробував би підірвати його тією вибухівкою, з ящика зброї в трюмі.

Голден засміявся:

– Ну, там може бути купа дрібних ампул зі злим інопланетним вірусом. Варт відмовитись від думки про варіант з підривом.

Наомі вимкнула лог зв’зку і ввімкнула загальне суднове системне меню.

– Я можу глянути, чи має комп’ютер доступ до сейфу, – сказала вона, – спробую відкрити його таким робом. На це знадобиться якийсь час.

– Зроби, що можеш, – відповів капітан, – ми не будемо пхати носа не в свою справу.

Голден відштовхнувся від стелі і перелетів крізь люк містка. За мить до нього приєднався Міллер, зафіксував ноги на палубі магнітними підошвами і обернувся на капітана. Той підлетів до Міллера.

– Що думаєш? – запитав капітан. – За усім стоїть «Протоґен»? Чи ще хтось, схожий настільки, що не відрізнити?

Міллер мовчав два довгих подихи. Нарешті майже нехотя відповів:

– Цей виглядає справжнім.

Амос піднявся по драбині знизу, тягнучи чималий металевий кейс:

– Агов, капітане, я знайшов цілий ящик паливних пелет для реактора в машинному відділенні. Можливо, ми захочемо прихопити їх з собою.

– Гарна робота, – промовив Голден, одночасно піднявши руку, аби утримати детектива, – візьми це з собою. І продумай план знищення цього борту.

– Чекайте, що? – перепитав Амос.– Ця штука коштує джільйон баксів, кеп. Ракетоносний невидимець? АЗП бабусю свою віддасть за це. Шість апаратів мають ще рибу всередині. Винищувач лінкорів. Та цим можна знищити невеличкий місяць. Забудьте про бабусю, АЗП свої дочок продасть за цей апарат. Якого ж біса нам його підривати?

Голден визвірився на нього з недовірою:

– Ти забув, що там біля реактора?

– Йо-майо, кепе, – фиркнув механік, – це все лайно замерзло. Пару годин з пальником – і я його відчищу і витрушу в шлюз. Почну хоч зара.

Уявне видиво, як Амос здирає поплавлені тіла колишньої команди судна за допомогою плазмового пальника і потім акуратно викидає їх через шлюз, спочатку трусонуло Голдена, потім змусило відчути нудоту.

Можливість кремезного механіка просто ігнорувати те, що він не хоче помічати, певно, стає у нагоді, коли він повзає у тісних і брудних нетрях двигунів. Його можливість витрусити геть жахливу мутацію декількох тузнів людей змусила Голдена змінити відразу на злість:

– Відкидаючи болото і реальні можливості того, що се болото породило, ми не можемо відкинути той факт, що хтось відчайдушно шукає це дуже дороге і дуже невидиме судно, і що Алекс не може знайти тих, хто це розшукує.

Голден перестав говорити і кивнув Амосу, поки той пережовував почуте.

Він бачив, як на широкому обличчі чолов’яги відбиваються роздуми. Знайшли корабель-стелс. Інші люди також шукають корабель-стелс. Ми не бачимо тих, хто його розшукує.

Курва.

Амос зблід:

– Вірно, – вичавив він, – я налаштую реактор так, аби він поплавив корабель, – потім поглянув на монітор, вбудований в передпліччя: – Холєра, ми тут серйозно затрималися. Варто вибиратися.

– Атож, варто, – погодився Міллер.

***

Наомі була вправною. ДУЖЕ вправною. Голден дійшов до цього, коли завербувався на «Кентербері», і за роки служби він додав це знання до списку фактів, таких як космос холодний і гравітація направлена вниз. Коли щось на водовозі переставало функціонувати, він наказував Наомі це виправити, і більш ніколи про це не згадував. Іноді вона заявляла, що не в змозі щось полагодити, але це завжди була тактика перемовин. Коротка розмова призводила до замовлення запчастин або наймання додаткового члена екіпажу в наступному порту, і ділу кінець. Не існувало проблеми з електронікою або модулем судна, яку вона не могла б розв’язати.

– Я не можу відкрити сейф, – сказала жінка.

Вона плавала біля сейфу в капітанській каюті, впершись ногою в койку, аби триматися під час жестикуляції. Міллер розмістився в люці, що вів у коридор. Голден стояв на підлозі з увімкнутими магнітними підошвами:

– Що тобі потрібно для цього?

– Якщо ти не дозволиш його підірвати, то я не зможу його відкрити.

Голден похитав головою, але Наґата або не помітила цього, або проігнорувала:

– Сейф розроблено так, аби відкривався за допомогою дуже особливого патерну магнітних полів біля цієї металевої пластини спереду. Хтось має спеціальний ключ, створений для нього, але він відсутній на кораблі.

– Він на тій станції, – впевнено сказав детектив. – Капітан не відправив би те повідомлення, якби вони не мали змоги відкрити сейф.

– Які шанси, що ми натрапимо на пастку? – запитав Джим.

– Охуєнні, капітане, – докинув Амос. Він слухав розмову з торпедного відсіку, намагаючись зламати захист невеличкого термоядерного реактора, що живив одну з шести торпед, щоб вивести його в надкритичний режим. Працювати з головним реактором, зважаючи на знятий захист, було занадто небезпечно.

– Наомі, мені справді дуже потрібен той сейф з нотатками дослідників і зразками, – попросив капітан.

– Ти не знаєш, що всередині, – втрутився Міллер, а потім засміявся: – Звісно, там саме воно. Але воно нам не знадобиться, якщо ми підірвемося, або, що гірше, якщо шрапнель, вкрита тим блювотинням, наробить дірок у наших чудових костюмах.

– Я розберуся з цим, – Голден дістав з кишені скафандра шматок крейди і намалював кільце по корпусу навколо сейфу. – Наомі, зроби маленьку дірочку і перевір, чи можемо ми вирізати усю частину переборки та забрати з собою клятий сейф.

– Тут мова про половину стіни.

– Окей.

Наґата насупилась, потім знизала плечима, потім посміхнулась і нарешті кивнула однією рукою:

– Ну нехай. Думаєш передати це Фредовим людям?

Міллер ще раз реготнув сухим полишеним гумору скрипом, чим змусив Голдена напружитись.

Поки вони чекали, що Амос з Наомі виконають роботу, детектив раз по раз переглядав відео, як Жулі Мао б’ється з викрадачами. Капітан непокоївся, що Міллер зберігає ці фрагменти в голові. Паливо для якоїсь майбутньої дії.

– Марс поверне вам життя в обмін на це, – сказав детектив. – Я чув, що якщо ти заможний, то Марс може стати приємним місцем.

– До дупи заможність, – висловився Амос, працюючи десь унизу, – вони нам пам’ятників наставлять.

– У нас домовленість з Фредом: він має перебити наші будь-які сторонні контракти, – сказав Голден. – Звісно, це не те щоб контракт…

Наомі посміхнулася й підморгнула Голденові:

– То що ж це, сер? – її голос когось кумедно копіював. – Герої АЗП? Марсіянські мільярдери? Почнемо власний біотехнологічний бізнес? Що ми тут робимо?

Голден відштовхнувся від сейфу і поплив до шлюзу і різака, що разом з іншими інструментами чекав на них там.

– Ще не знаю, – відповів він. – Але звісно, мати вибір – це завжди приємно.

***

Амос знову натиснув кнопку. Нових зірок в темряві не з’явилось. Радіаційні та інфрачервоні сенсори мовчали.

– Там мав бути вибух, вірно? – запитав Голден.

– Курва, так, – сказав механік і втретє натиснув кнопку на чорній коробці, яку тримав у руках, – це ж не точна наука абощо. Ці ракетні двигуни прості, як ріг будинку. Просто реактор без задньої стіни. Неможливо точно передбачити…

– Це не ракетна наука, – засміявся Голден.

– Що? – перепитав Амос, готовий розлютитися у відповідь на глузи.

– Ти ж знаєш цю фразу – «це не ракетна наука», – пояснив капітан, – типу «це не складно». Але ти справді ракетний науковець, Амосе. Ти працюєш з термоядерними реакторами і двигунами космічних кораблів, заробляючи цим на життя. Пару сотень років тому люди б вишикувались у чергу, аби віддати тобі своїх дітей в обмін на твої знання.

– Що за ху… – почав було Амос, але зупинився, коли нове сонце з’явилося і швидко згасло за вікном кокпіту. – Бач? Я ж, бляха, казав тобі, що воно спрацює.

– Ніколи не сумнівався, – сказав Голден, ляснув Амоса по м’язистому плечі і почав спускатися по драбині до корми.

– То що це за лайно було? – запитав Амос сам у себе, бо Голдена там вже не було.

Джим рухався крізь місток. Крісло Наомі стояло пустим: він наказав їй відпочити.

До палуби був принайтовлений сейф з корабля-невидимця. Вирізаний зі стіни, він здавався більшим. Чорний і переконливо надійний. Контейнер, де зберігається кінець Сонячної системи.

Голден підплив до нього зверху і тихо мовив: «Сезам, відкрийся».

Сейф проігнорував його слова, але відкрився люк, і Міллер заштовхнув себе у відсік. Він змінив скафандр на несвіжий спортивний костюм і вічний капелюх. Щось в його погляді робило перебування Голдена в одній компанії з детективом некомфортним. Цього разу сильніше, аніж зазвичай.

– Агов, – привітався капітан.

Міллер лише кивнув у відповідь, штовхнувся до робочих постів, потім пристебнувся до одного з крісел і запитав:

– Ми вже обрали напрямок?

– Ні. Я запропонував Алексу прорахувати декілька можливостей, але куди саме летіти – ще не вирішив.

– Уже дивився новини?

Голден похитав головою, потім рушив до крісел в іншому краю відсіку. Щось у Міллеровому обличчі примусило його охолонути.

– Ще ні, – відповів капітан, – що трапилось?

– Ти не викручуєшся, Голдене. Я це в тобі поважаю, щиро.

– Просто скажи мені, – попросив Джим.

– Ні, я мав це на увазі. Багато людей вірять у різні штуки. «Родина понад усе», але вони з зарплати знімають шльондру за півсотні. «Країна понад усе», але вони мутять з податками. Звісно, не ти. Ти кажеш, що всі мають знати все – і на Бога, твої слова не розходяться з ділом.

Міллер чекав, що він щось відповість, але капітан не знав, що саме. Промова була схожа на домашню заготовку. Варт, як мінімум, дати її завершити.

– Тож Марс допетрав, що то, можливо, Земля будує кораблі, які ходять без прапора. Котрісь із них здатні знищити марсіянський флагман. Закладаюсь, Марс забажає це перевірити. Тобто це ж Флот Коаліції Земля-Марс, одна велика щаслива гегемонія. Наводили лад у Сонячній системі разом майже століття. Командуючі ледь не спали разом. Тож це має бути помилкою?

– Окей, – мовив капітан, очікуючи.

– Тож Марс вирішив подзвонити, – продовжив Міллер, – тобто я, звісно, не знаю напевне, але десь так воно починалося. Дзвінок від якогось великого цабе з Марса до великого цабе на Землі.

– Може бути, – вставив Голден.

– Що, думаєш, Земля відповіла?

– Я не знаю.

Міллер простяг руку, повернув один з екранів, потім дістав файл зі своїм іменем і часом створення не пізніше аніж за дві години до цього. Відео було записане з марсіянського новиннєвого джерела і показувало нічне небо над марсіянським куполом. Рисочки і спалахи заповнили небо.

Рухома стрічка повідомляла, що земні кораблі навколо Червоної Планети раптом і без жодних попереджень відкрили вогонь по своїм марсіянським партнерам.

Рисочки в небі – то ракети. Спалахи – судна, що гинуть. А потім масивний білий спалах перетворив ніч на день, і стрічка повідомила, що щойно знищено радар далекої розвідки на Деймосі.

Голден сів і дивився картинку кінця Сонячної системи в яскравих кольорах і з коментарями експерта. Він все чекав, що рисочки світла почнуть сипатися вниз, на планету, аби розколоти бані ядерним вогнем. Проте видно, хтось вжив заходи стримування, і битва відбувалася лише в небі.

Відтак вона не могла відбуватися вічно.

– Ти кажеш мені, що це я винен. Що аби я не передав дані, ці судна були б живими. Ці люди.

– Ті, ага. І якби поганці хотіли відвернути увагу від Ероса, то це їм щойно вдалося.

РОЗДІЛ 36. Міллер

Потекли історії про війну. Міллер одночасно дивився п’ять стрімів, вікна забили екран його терміналу. Марс був шокованим, здивованим, майже нокаутованим.

Війна між Марсом і Поясом – найбільший, найнебезпечніший конфлікт в історії людства – раптом перетворився на другорядну подію. Балакаючі голови з Землі кардинально змінили тон від спокійних раціональних дискусій превентивної оборони до звинувачень марсіян аж до піни з рота, буцімто вони, немов тварини, ґвалтують дітей. Атака на Деймос перетворила місяць на кільце гравію, і воно повільно розходилось по колишній орбіті, задимлюючи небо Червоної Планети, та разом з тим знову змінила гру.

Десять годин спостерігав детектив за тим, як атака перетворюється на блокаду. Марсіянський флот, розпорошений по всій системі, повертався домів при максимальному прискоренні. Стріми АЗП називали це перемогою, і можливо, цьому хтось навіть вірив. Картинку отримували через кораблі від сенсорних систем. Мертві військові кораблі з боками, розпоротими від високоенергетичних вибухів, оберталися на своїх нерегулярних орбітальних могилах. Лазарети, подібні до «Росінатівського», були переповнені хлопцями і дівчатами, молодшими за нього вполовину – обпаленими, закривавленими, вмираючими. З кожним циклом надходили нові відео, нові деталі смерті і різанини. З кожним новим епізодом він нахилявся ближче, з руками біля вуст, чекаючи на появу слів. Єдиної події, що могла сигналізувати про кінець.

Але події не ставалось, і кожна година, що не приносила цієї новини, давала ще одну нитку надії на те, що, можливо, можливо, не станеться.

– Агов, – Амос стояв на порозі його кубрику, – ти хоч спав?

Міллер звів погляд, його шия затекла. Червоні сліди від подушки цвіли на щоках і лобі.

– Що? Та-ак. Ні. Я… дивився.

– Хтось скинув скелю?

– Ще ні. Все відбувається на орбіті або вище.

– Що за апокаліпсис у них якийсь, на півсраки? – дивувався механік.

– Дай їм час, це ж в них перший.

Амос похитав своєю широкою головою, проте Міллер побачив під напускною відразою полегшення. Поки куполи стоятимуть на Марсі, поки критична біосфера Землі не отримає безпосередніх загроз, людство не помре. Міллерові доводилось дивуватися, на що вони в Поясі собі сподіваються, коли говорять самі собі про можливість незалежної підтримки життя в екологічних нішах астероїдів.

– Пива хочеш? – запитав здоровань.

– Ти що, маєш пиво на сніданок?

– Вважай, що для тебе це вечеря.

Чолов’яга був правий: Міллеру варт було поспати. Він лише деколи кемарив звідтоді, як вони підірвали корабель-невидимець, та й тоді сон був густо помережаний дивним маренням. Тільки він подумав про позіхання, як тут-таки й позіхнув, проте клубок у животі підказав, що він радше проведе день за новинами, аніж відпочине.

– Мо, це знову сніданок, – сказав детектив.

– Хоч пива на сніданок? – запитав Амос.

– Звісно.

Прохід по «Росінанту» відчувався якось сюрреалістично. Тихий шум повітряних рециклерів, м’якість повітря. Мандрівка на судно Жулі тривала в мареві обезболюючого і хвороби. Часи на Еросі перед тим були жахом, який ніяк не минав. Прогулянка по звичайному функціональному коридору, коли тебе на підлозі утримує гравітація прискорення, коли мінімум шансів на те, що хтось тебе спробує вбити, виглядала підозріло. Проте коли він уявив, що поряд іде уявна Жулі, картинка стала не такою вже й поганою.

Поки він їв, його термінал дзенькнув автоматичним нагадуванням про заміну крові. Джо піднявся, поправив капелюха і почимчикував туди, де голки з ін’єкторами зроблять все, на що здатні. Коли Міллер прибув, то капітан був уже прикріплений до станції.

Голден виглядав так, наче спав, але кепсько. Міллерових синьців під очима він не мав, але плечі були напруженими, а брови насупленими. Міллер міркував, чи не затвердо повівся з хлопцем. Я ж тобі казав – було щирою фразою, але ноша безвинних смертей, хаос падаючої цивілізації – теж заважка ноша для одних плечей.

Або він просто продовжує волочитися за Наомі.

Голден підняв руку, яка не була захоплена медичним обладнанням.

– Доброго, – привітався Міллер.

– Привіт.

– Вирішив вже, куди ми йдемо?

– Ще ні.

– На Марс потрапити все важче і важче, – мовив детектив, віддаючи себе на знайому поталу медичної станції, – якщо ти це планував, то варт робити це швидше.

– Поки там все ще є Марс, ти хотів сказати?

– Як варіант, – відповів детектив.

Поповзли голки на ледь помітній арматурі. Джо дивився в стелю, намагаючись не напружуватись, поки метал шукав шлях до його вен. Настав момент укусу, а потім слабкий, неясний біль і нарешті нечутливість. Монітор показав стан його тіла лікарям, які дивилися, як помирають молоді солдати за милі над Олімпом¹².

– Вважаєш, вони зупиняться? – запитав Джим. – Тобто Земля це робить через те, що «Протоґен» типу перекупив якихось сенаторів або генералів, еге ж? Це все через те, що вони одноосібно бажають володіти протомолекулою. Якби Марс теж мав її, то «Протоґену» не було б сенсу воювати.

Міллер кліпнув. Поки він обирав між варіантами – вони намагатимуться знищити Марс цілком або це зайшло занадто далеко або наскільки ж ви наївний, капітане, Голден продовжив:

– Забий. У нас є інформація. Я хочу її оприлюднити.

Відповідь Міллера була легкою, мов рефлекс:

– Ні, ти цього не зробиш.

Капітан сперся на ліктях, насупившись:

– Я вдячний, що ти маєш відмінну від моєї точку зору, але це мій корабель, а ти пасажир.

– Так і є, – відповів Міллер, – тобі нелегко вбивати людей, але ти маєш встрелити мене перед тим, як розповсюдиш це.

– Я що?

Нова кров потекла міллеровими судинами з холодним лоскотом, що доходив до серця. Медичні монітори перейшли на новий алгоритм, рахуючи кількість аномальних клітин, що затрималися на фільтрах.

– Тобі доведеться мене застрелити, – уповільнив мову детектив. – Ти вже двічі мав нагоду зруйнувати Сонячну систему, і обидва рази лажав. Я не хочу бачити, як тобі це вдасться.

– Я вважаю, що ти перебільшуєш вплив другого офіцера на водовозах дальніх рейсів. Так, точиться війна. І так, я був там, коли вона почалася. Але Пояс ненавидів внутрішні планети задовго до атаки на «Кентербері».

– Але ти і внутрішні планети розділив.

Голден підняв голову і мовив таким тоном, неначе повідомляв про те, що вода мокра:

– Земля завжди ненавиділа Марс. Коли я був на флоті, ми проганяли такі варіанти. Бойові плани на випадок, якщо Земля і Марс будуть втягнуті у бій. Земля програвала. Якщо не била першою, била сильно і не давала підніматись, то Земля програвала.

Чи то від відстані, чи від поганої уяви, проте Міллер ніколи не розглядав внутрішні планети окремо. Він запитав:

– Серйозно?

– Вони колонія, але іграшки мають кращі, і всі це знають. Все, що тут відбувається, будувалося сотню років. Якби все не було готово, то нічого б не сталося.

– То це так ти виправдовуєшся? «Це не моя діжка з порохом. Я тільки сірника підніс»?

– Я не виправдовуюсь, – сказав Голден, його тиск і серцебиття підскочили.

– Ми це вже проходили, – відповів детектив, – то ж дозволь запитати, чому цього разу буде інакше?

Здавалося, голки в Міллеровій руці нагрілися до больового порогу. Він міркував, чи так і має бути, чи так він почуватиметься кожної заміни крові. Капітан відповів:

– Цього разу є різниця. Все лайно, що відбувається, – відбувається через брак інформованості. Марс з Поясом так би не вчинили, знай вони те, що ми знаємо зараз. Земля з Марсом не зчепилися б, якби всі знали, що це зрежисовано. Проблема не в тому, що люди знають дуже багато. Проблема в тому, що вони знають замало.

Щось зашипіло, і Міллер відчув хвилю хімічної релаксації. Його це обурило, але варіантів відкликати наркотики не було. Він звернувся до Джима:

– Ти не можеш просто швиргонути інформацію людям. Ти маєш розуміти, до чого це призведе. На Церері була одна справа, вбили маленьку дівчинку. Перші вісімнадцять годин ми всі були впевнені, що це татусь зробив. Він був кримінальником. П’яним. Він останнім бачив її дихаючою. Всі класичні ознаки. На дев’ятнадцяту годину ми отримуємо зачіпку. Вийшло так, що татусь був винен купу грошей одному з місцевих синдикатів. І раптом все ускладнилось. У нас з’явилося більше підозрюваних. Як думаєш, якби я поширив усе, що я знав, то чи залишався б татусь живим до того моменту, коли надійшла зачіпка? Чи хтось би склав усе до купи і вчинив звично?

Міллерова медстація теленькнула. Ще один новий рак. Він не звернув уваги. Голденовий цикл теж щойно добіг кінця. Його рожеві щоки промовисто демонстрували як наявність нової крові, так і емоційний стан.

– От і вони мають такі само ідеали, – відповів капітан.

– Хто?

– «Протоґен». Ти можеш бути на іншому боці, але граєш у ту саму гру. Якби усі казали, що вони думають, нічого з цього не відбулося. Якби лаборант, що першим побачив щось дивне, увімкнув термінал і сказав: «Агов, люди! Дивіться, тут щось дивне» – нічого б з цього не сталося.

– Ага, розповісти усім, що тут чужинський вірус, який хоче всіх вбити – це чудовий спосіб усіх заспокоїти і привести до порядку.

– Міллере, я не хочу тебе лякати, але там таки чужинський вірус. І він хоче всіх убити.

Міллер похитав головою і посміхнувся, наче Голден сказав щось кумедне:

– Тож дивись, може, я й не змушуватиму тебе робити правильні речі під дулом пістолета, але дозволь в тебе щось запитати. Окей?

– Добре, – погодився Голден.

Детектив відкинувся назад, наркотики робили його повіки важкими. Він запитав:

– Що буде?

Довга пауза. Ще один дзвінок від медичної системи. Ще один потік холоду по розхитаним Міллеровим судинам.

– Що буде? – повторив Голден.

Детективу здалося, що потрібно пояснити детальніше. Він ледь відкрив очі:

– Ти розповсюдиш все, що в нас є. Що станеться?

– Війна зупиниться. Люди візьмуться за «Протоґен».

– Є деякі сумніви, але нехай. Що буде потім?

На пару ударів серця Голден замовк.

– Люди візьмуться за фебську заразу.

– Вони почнуть експериментувати. Вони почнуть битися за неї. Якщо ця мерзота така цінна, як вважає «Протоґен», то війну ти не зупиниш. Все, що тобі вдасться, – то це змінити війну.

Голден насупився, зле стиснув рота, аж зморшки з’явилися в кутиках очей. Міллер дивився, як шматок за шматком вмирає ідеалізм чоловіка. Йому було майже соромно за те, що він отримує від цього задоволення.

– Що буде, якщо ми підемо на Марс? – вів далі Міллер, притишивши голос. – Ми обміняємо протомолекулу на таку купу грошей, якої ми ще не бачили. Або вони просто тебе застрелять. Марс виграє в Землі. І в Пояса. Або ти підеш до АЗП, найліпшу надію белтерів на незалежність, купу божевільних зілотів, половина з яких вважає, що ми можемо протриматись без Землі. І повір мені, вони тебе теж можливо вб’ють. Або просто розкажи усім усе і, не дивлячись на наслідки, вважай, що твої руки чисті.

– Останній вибір правильний.

– В тебе немає правильного вибору, друже. В тебе повна тарілка варіантів, кожен з яких трохи гірший за інші.

Промивання крові капітану закінчилося. Він витягнув голки, дозволивши тонким металевим мацакам заховатися. Коли він розкотив рукав, обличчя пом’якшало.

– Люди мають право знати, що відбувається, – сказав Джим. – Твоя точка зору веде до того, що усі люди не досить розумні, аби правильно скористатися інформацією.

– Чи ж хтось скористався поширеною тобою інформацією як приводом для чогось інакшого, аніж вбивство тих, хто їм не подобається? Новий привід не зупинить їх від убивств. Ти почав цю війну, капітане. Це не означає, що тобі не до снаги її зупинити. Але спробувати варто.

– І як же мені це зробити? – запитав Голден. Тривога в його голосі могла бути злістю. Або вона могла бути молитвою.

Щось у Міллеровому животі зрушилось, якийсь запалений орган прийшов у норму настільки, що це відчулося. Воно не турбувало, аж поки не стало нормальним знову.

– Ти в себе запитай, що станеться, – відповів детектив, – запитай себе, що б зробила Наомі.

Голден розсміявся:

– Це так ти приймаєш рішення?

Міллер дозволив вікам стулитися. Жульетта Мао була тут, сиділа на кушетці в її старих апартаментах на Церері. Билася з командою корабля-невидимця до останнього. Вкрита виразками від інопланетного вірусу, вмирала на підлозі душової кабіни.

– Щось типу того, – відповів детектив.

***

Повідомлення, що надійшло сьогодні з Церери виходило за рамки звичних прес-релізів.

Керуючий консул АЗП повідомляв, що було розкрите коло марсіянських шпигунів. Відеоряд демонстрував тіла, що вилітали з промислового шлюзу, схожого на старий док у шостому секторі. Здалеку мерці виглядали майже мирно. Відео перемкнулось на голову безпеки. Капітан Шаддід виглядала старшою. Твердішою. «Ми шкодуємо щодо необхідності цієї акції, – сказала вона для всіх усюд, – але у випадку боротьби за свободу компромісів бути не може».

Ось куди воно зайшло, міркував Міллер, підперши підборіддя, погроми. Зітніть ще сотню голів, ще тисячу голів, ще десять тисяч голів, і тоді ми будемо вільними.

Прозвучав м’який сигнал, і за секунду вектор гравітації змінився на декілька градусів ліворуч. Курс змінився, Голден зробив вибір.

Він знайшов капітана наодинці. Той сидів і витріщався в монітор у ходовій. Сяйво підсвічувало знизу його обличчя, ховаючи очі в тінях. Капітан теж виглядав старшим.

– Ти розповсюдив інформацію? – запитав детектив.

– Ні. Ми просто один корабель. Варто нам повідомити всім новини – і вуаля, ми будемо мертві задовго до «Протоґена».

– Мабуть що так, – відповів Міллер і крекчучи вмостився в пусте крісло посту. Шарнірне сидіння ворухнулось без звуку.

– Ми кудись ідемо.

– Я їм у цьому не довіряю, – сказав Голден, – я нікому з них не довірю сейф.

– Можливо, маєш рацію.

– Ми йдемо на станцію Тихо. Там є дехто, кому я… довіряю.

– Довіряєш?

– Ну, щонайменше не маю недовіри.

– Наомі вважає це правильним?

– Не знаю, я не питав. Але думаю, так.

– Майже влучив, – сказав Міллер.

Голден вперше відірвав погляд від екрану і запитав:

– А ти знаєш, як правильно?

– Ага.

– Як?

– Викинути сейф на довгий курс зіткнення з Сонцем і зробити так, аби ніхто ніколи не потрапив на Ерос або Феб знову.

– Тож чому б нам так не вчинити?

Міллер повільно кивнув:

– Як ти можеш викинути Священний Грааль?

РОЗДІЛ 37. Голден

Алекс тримав прискорення «Росінанта» у 3/4 g протягом двох годин, поки команда готувала і споживала вечерю. Він розжене назад до 3 g, коли перерва закінчиться, а тим часом Голден насолоджувався стоянням на власних ногах в умовах не дуже віддалених від земної гравітації. Для Наомі і Міллера це було дещо більше норми, але ніхто з них не жалівся. Вони обидвоє розуміли, що треба поквапитися.

По тому як карколомно високі цифри гравітації було знижено до звичних, вся команда без поспіху зібралася на камбузі і взялася готувати вечерю. Наомі замішувала разом ерзац-яйця з ерзац-сиром. Амос, використовуючи томатну пасту і їхні останні свіжі гриби, робив червоний соус, що пахкотів, мов справжній. Алекс, перебуваючи на вахті, вивів ходові дані на панель у камбузі, вмостився на столі біля Наомі і посипав пласку локшину ерзац-сиром і червоним соусом, сподіваючись, що кінцевий результат буде приблизно схожий на лазанью. Голден чергував біля печі і, поки всі займалися лазаньєю, випікав хліб із заморожених шматків тіста. Запах на камбузі навіть і близько не нагадував справжню їжу.

Міллер разом з усіма пішов до столу, але схоже, що йому було незручно запитати собі роботи. Замість цього він підняв стіл, сів за нього і спостерігав. Він не те щоби уникав Голденового погляду, але намагався не привертати уваги. За мовчазною домовленістю, новинні канали не вмикались. Джим був упевнений, щойно вечеря скінчиться, усі побіжать перевіряти останні події на війні. Але поки що вони всі працювали у товариській тиші.

Коли хліб був готовий, капітан перемкнув режим печі і відправив туди ємність з лазаньєю. Наомі сіла біля Алекса і тихцем розмовляла з ним щодо побаченого на екрані з ходової рубки. Міллер одним оком поглядав на лазанью, а іншим на них. Вона чомусь засміялась. Алекс сказав щось і автоматично торкнувся її волосся пальцем. Джим відчув, як у нього в животі щось напружилося.

Краєм ока він помітив, що Міллер спостерігає за ним. Коли він глянув на детектива, той відвернувся з посмішкою. Наомі знову засміялася. Одну руку руку вона поклала пілоту на плече. Той почервонів і заговорив так швидко, як дозволяла його блазенська марсіянська говірка. Вони виглядали друзями. Одночасно це викликало у Голдена і щастя, і тремтіння в ногах. Він міркував, чи стане Наомі йому другом хоч колись.

Вона помітила його погляд і змовницьки підморгнула, що мало би значно більше сенсу, якби він міг чути розмову. Капітан посміхнувся і підморгнув у відповідь, дякуючи хоч за те, що його було прийнято до гурту. Сичання з печі повернуло його увагу. Лазанья почала булькотіти і витікати по краям дека.

Він натягнув прихватки і відчинив дверцята.

– Суп готовий, – гучно сказав Джим, діставши першу страву.

– Це потужний, страшненький супчик, – прокоментував Амос.

– Ага, типу, – відповів Голден. – Те саме казала мати Тамара, коли закінчувала куховарити. Не знаю, звідки це узялося.

– Одна з твоїх трьох матерів готувала? Як це звично, – мовила Наомі з прищуром.

– Ну, вона приблизно порівну розділила кухню з Цезарем, з моїх батьків.

Тепер вона посміхнулась щиро:

– Звучить кльово. Такі великі родини, як ця.

– Ага, це справді так, – відповів він, а в голові крутилася картинка ядерного вогню, що рвав на шматки ферму в Монтані, на якій він виріс, палив на попіл його родину. Він був упевнений, що якщо це станеться, то поряд буде Міллер, аби повідомити, що це він сам у цьому винний. Джим не мав упевненості, що ще хоче дисктувати.

Поки вони їли, Голден відчув, як напруження в кімнаті повільно спадає. Амос голосно відригнув, а потім відреагував на хор протестуючих голосів ще більш гучною відрижкою. Алекс ще раз переповів жарт, з якого сміялася Наомі. Навіть Міллер був у настрої і розповів майже неймовірну історію про затримання на чорному ринку сиру, що закінчилася перестрілкою з дев’ятьма оголеними австралійцями в нелегальному борделі. Наприкінці оповідки старпом сміялася так сильно, що аж забризкала слиною майку, а Амос, мов мантру, повторював фразу «Просто опрутніти!»

Хоча історія була досить кумедною, а Міллерова суха її подача робила її ще смішнішою, та капітан слухав її в піввуха.

Він спостерігав за командою, бачив, як напруга спадає з їхніх плечей і облич. Вони з механіком були землянами, хоча здавалося, чолов’яга забув про своє походження в першому ж рейсі. Алекс був з Марса і продовжував його любити. Один невдалий жарт – і обидві планети можуть перетворитися на радіоактивні пустки ще до кінця вечері. Але наразі вони були лише друзями, що вечеряли разом. Це було правильно. Саме за це Голден ладен був битися.

– А я пам’ятаю дефіцит сиру, – сказала Наомі, коли Міллер закінчив говорити, – по всьому Поясу. То це все через тебе?

– Ну якби вони просто тягали той сир в обхід державних аудиторів, то бог з ними, – відповів детектив, – але вони мали звичку стріляти в інших сирних контрабасів. Втрапили в поле зору поліції. Так діло не робиться.

– За довбаний сир? – запитав механік, дзенькнувши вилкою по тарілці. – Ти серйозно? Ну, я розумію, наркотики чи казино, чи ще щось. Але сир?

– Казино у більшості місць легальні, – сказав у відповідь Міллер, – а неуки-хіміки можуть приготувати в себе на кухні будь-який наркотик. Джерела хімікатів контролювати неможливо.

– Справжній сир везуть з Землі або Марса, – додала Наомі. – Тож після додавання ціни за доставку та задирання п’ятдесяти відсотків податків Коаліції він може коштувати дорожче, аніж паливні пелети.

– Якось вилучили сто тридцять кіл вермонтського чеддера і зачинили його в кімнаті для зберігання доказів, – вів далі детектив. – На вулиці його можна було б обміняти навіть на корабель. Але до кінця дня він зник. Ми списали його як зіпсований. Ніхто й слова не сказав, бо всі понесли додому по дебелому шматку.

Детектив відкинувся на спинку з відсутнім поглядом.

– Боже-боже, це був чудовий сир, – сказав він з посмішкою.

– Але справді, цей ерзац на смак як лайно, – сказав Амос і швидко додав: – Нічого особистого, шефе, ти гарно попрацював. Але мені все ще дивно, що можна воювати за сир.

– Ось тому вони й знищили Ерос, – сказала Наомі.

Міллер кивнув, але нічого не сказав.

– Чому ти так думаєш? – запитав механік.

– Як давно ти літаєш? – запитала жінка.

– Не знаю, – губи Амоса стиснулись, поки він подумки рахував, – років двадцять п’ять?

– З багатьма белтерами літав, еге ж?

– Та ж так. Кращих за белтерів в команді нема нікого. Крім мене, звісно.

– Ти літав з нами двадцять п’ять років, ти схожий на нас, ти навіть говірки набрався. Закладаюсь, ти можеш замовити пиво і шльондру на будь-якій станції Поясу. Холєра, аби ти був стрункішим і вищим, то був би геть схожим на нас.

Механік посміхнувся, сприйнявши ці слова як комплімент.

– Але ти все ще нас не розумієш. Не до кінця. Жоден з тих, хто виріс на безкоштовному повітрі, не зможе. І ось чому вони можуть вбити півтори мільйони наших, аби подивитися, на що здатен їхній вірус.

– Агов! – втрутився Алекс. – Ти серйозно? Ти направду думаєш, що внутрішняки¹³ і зовнішняки¹⁴ так по-різному себе бачать?

– Звісно, вони так і роблять, – сказав Міллер, – ми зависокі, захуді, наші голови занадто великі, а наші лікті занадто вузлуваті.

Голден помітив, що через стіл на нього підозріло дивиться Наомі. Мені подобається твоя голова, думав Голден в її бік. Позаяк вираз її обличчя не змінився, то стало зрозуміло, що радіація не нагородила його телепатичними здібностями.

– У нас майже мова окрема, – вів далі Міллер, – бачив колись, як землянин намагається розпитати про дорогу в глибині тунелів?

– Ту ран обертання, пов, шлаух ту метро акіма і ідо, – сказала Наомі з серйозним белтерським акцентом.

– Прямуйте по ходу обертання до станції метро, і якраз дістанетесь доків, – переклав Амос, – що тут з біса важкого?

– У мене був напарник, який не розумів цього після двох років на Церері, – додав Міллер, – а Ґейвлок дурнем не був. Він просто… звідти.

Голден слухав розмову, вимазуючи залишки холодної пасти шматком хліба. Тоді втрутився:

– Окей, нам зрозуміло. Ви відрізняєтесь. Але вбити півтори мільйони людей через різницю в скелеті і вимові…

– Людей кидали в піч і через значно легші приводи з тих самих пір, як печі було винайдено, – відповів Міллер. – Якщо тобі стане легше, для нас ви опецькуваті мікроцефали.

Алекс похитав головою:

– Для мене це не має ані грама сенсу, так випускати ту заразу. Ненавидь ти кожну людину на Еросі особисто. Хто знає, як зараза себе поведе?

Наомі підійшла до мийки і почала мити руки, звук падаючої води відволік увагу команди.

– Я міркувала над цим, – мовила жінка, повернувшись і витираючи руки рушником, – про сенс подій тобто.

Міллер почав щось промовляти, але Голден шикнув на нього жестом, і замовк, пропонуючи Наомі продовжувати:

– Тож, – сказала вона, – я розглядала ситуацію як проблему обчислень. Якщо вірус чи наномашина, чи протомолекула, або що там ще, було розроблене – воно мало призначення, вірно?

– Звісно, – підтримав Голден.

– Схоже, що ця штука намагатиметься щось робити, щось складне. Не має сенсу вляпуватись в усі ці проблеми лише для вбивства людей. Ці зміни видаються мені умисними, але… але незакінченими.

– Очевидно, – знову підтримав Голден. Алекс з Амосом кивнули, але мовчали.

– То може, вся справа в тому, що протомолекула ще не досить розумна. Можна стиснути багато даних у справді малому об’ємі, позаяк це квантовий комп’ютер, то має місце обробка цих даних. Найпростіший спосіб для цієї обробки – розподілення. Можливо, протомолекула не закінчила роботу через те, що вона ще не досить розумна.

– Не дуже розумна за власними мірками, – сказав Алекс.

– Атож, – відповіла старпом, викинувши рушник в корзину. – Тоді ти даєш їй багато біомаси для роботи і спостерігаєш, що такого видатного їй вдасться створити.

– За словами того хлопця на відео, її було створено, аби перехопити життя на Землі і стерти нас, – нагадав Міллер.

– І ось чому, – пояснив Голден, – Ерос підходить для такого найкраще. Багато біомаси в ізольованій вакуумом пробірці. Якщо воно вирветься назовні, то навколо йде війна. Чимало суден і ракет можуть перетворити Ерос ядерними зарядами на скло, якщо загроза виглядатиме реальною. Ніщо не змусить забути наші відмінності ліпше, аніж поява нового гравця.

– Ого-о, – відреагував Амос, – це геть, геть кепсько.

– Окей. Але навіть якщо все справді сталося саме так, – продовжив капітан, – я все одно не вірю, що там є досить злих людей, аби це зробити. Це операція не однієї людини. Це справа тузенів, мо й сотень дуже розумних людей. Чи ж «Протоґен» просто завербував усіх потенційних сталінів і джеків різників?

– А про це я запитаю пана Дрездена, – сказав Міллер з незрозумілим виразом на обличчі, – коли ми нарешті зустрінемось.

* * *

Житлові кільця Тихо незворушно оберталися навкруж роздутого глобусу виробничого центру з нульовим тяжінням. Масивні промислові маніпулятори, вкорінені на полюсі, пересували на місце величезний шмат обшивки «Нову». Поки Алекс виконував причальні процедури, Голден, споглядаючи станцію з ходової рубки, відчував полегшення. Тихо була єдиним місцем, де ніхто по них не стріляв, не намагався їх підірвати і не блював на них – це робило станцію практично домівкою.

Голден поглянув на досліджуваний сейф, міцно принайтований до палуби, сподіваючись, що він не вбив щойно усіх на станції, просто притягши його сюди.

Мов за командою, Міллер проштовхнув себе через люк, підплів до сейфа згори і багатозначно подивився на Голдена.

– Ні слова не кажи, – відповів на погляд той, – я вже про це думаю.

Міллер знизав плечима і поплив до ходового посту.

– Дебелий, – промовив він, вказуючи на «Нову» на екрані Голдена.

– Корабель поколінь, – відповів Джим, – щось подібне наблизить до нас зірки.

– Або самотня смерть на далекому шляху в нікуди, – відповів детектив.

– Знаєш, за версією деяких видів, великою галактичною пригодою є жбурляння заражених вірусом куль в сусідів. Тож я вважаю, що наша досить, холєра, благородна порівняно з.

Здається, Міллер визнав це, кивнув і далі спостерігав, як Тихо наближається в моніторі, поки Алекс підводить їх ближче. Детектив тримав одну руку на консолі, мікрорухами утримуючи стабільне положення навіть тоді, коли маневри пілота несподівано тиснули на них прискоренням з усіх боків.

Голден був прив’язаний до свого крісла. Навіть сконцентрувавшись, він не міг розібратися з нульовою гравітацією та уривчастим прискоренням і вполовину так успішно. Його мозок просто неможливо було натренувати після двадцяти з чимось років, проведених з постійним вектором гравітації.

Наомі була права. Неважко уявити астероїдян як прибульців. Диявол, якщо їм дати час на розробку справді ефективних імплантабельних схованок кисню і рециклерів і продовжувати скорочення функціоналу скафандрів лиш до підігріву, це може скінчитись белтерами, які проводитимуть більше часу поза власними суднами, аніж в них. Можливо, через це з них три шкури драли у вигляді податків. Пташка вже поза кліткою, але ви не можете дозволити їй розправити крила занадто широко, бо вона забуде, що належить вам.

– Ти цьому Фредові довіряєш? – запитав Міллер.

– Типу так. Він добре з нами повівся останнього разу, коли усі інші хотіли нас вбити чи закрити.

Детектив гмикнув так, начебто це нічого не доводило.

– Він з АЗП, еге ж?

– Так, але мені здається, що він зі справжньої АЗП. Не з тих ковбоїв, які хочуть стріляти у внутрішняків. І не з тих неврівноважених, які закликають до війни по радіо. Фред політик.

– Як щодо тих, хто підтримують Цереру?

– Я не знаю, – відповів Джим, – я про них не знаю. Але Фред – це найкращий вибір, що у нас є. Найменш невірний.

– Справедливо, – сказав Джо, – але ж ти розумієш, що політичного вирішення проблеми «Протоґену» не існує.

– Та ж так, – під металевий грюкт, з яким «Росі» швартувалась, Голден почав відв’язувати ремені. – Але Фред – це не просто політик.

* * *

Фред сидів позаду свого чималого дерев’яного столу, читаючи нотатки Голдена щодо Ероса, пошуків Жулі і знахідки корабля-стелс. Міллер розмістився навпроти нього, споглядаючи Джонсона, як ентомолог розглядає новий вид жуків – чи не може той укусити. Джим сидів дещо правіше, намагаючись не дивитися на годинник свого терміналу. На величезному екрані позаду столу, мов металевий скелет якогось мертвого і гниючого левіафана, висів «Нову». Капітан міг бачити малесенькі точки діамантово-синіх спалахів там, де робітники зварювали обшивку й остов. Аби зайняти себе, він почав їх рахувати.

Він дійшов до сорока трьох, коли в його полі зору з’явився невеличкий шаттл, навантажений сталевими балками, затиснутими парою важких маніпуляторів, і поплив до наполовину збудованого корабля поколінь. Перед тим як зупинитися, шаттл зменшився до розміру кінчика олівця. У Джимовій уяві «Нову» змістився з великого судна поблизу до гігантського судна вдалині. Це викликало короткий напад млості. Його ручний термінал біпнув майже одночасно з Міллеровим. Не дивлячись на екран, Джим вимкнув сигнал. Він вже знав свій розклад: дістав маленьку пляшечку, дістав дві сині таблетки і ковтнув їх не запиваючи. Почув, як Міллер дістає таблетки також.

Кожного тижня корабельна експертна медсистема видавала їм таку пляшечку з попередженням, що відмова від приймання їх за розкладом призведе до жахливої смерті. Він їх брав. Він мав їх брати до кінця життя. Якщо ж пару разів пропустить – то це означатиме, що довго воно не протягнеться.

Фред дочитав до кінця, кинув термінал на стіл, потім довго, декілька секунд, тер очі долонями. Голденові здалося, що з їхньої останньої зустрічі той постарів.

– Хочу сказати, Джиме, що не маю уявлення, що з цим усім робити, – нарешті мовив Джонсон.

Міллер подивився на Голдена і беззвучно вимовив «Джим», але той проігнорував.

– Ви читали додаток Наомі в кінці? – запитав Голден.

– Шматок про нановірус, який утворює мережеві зв’язки для підвищення обчислювальної потужності?

– Так, цей шматок, – сказав Джим, – він має сенс, Фреде.

Фред сумно розсміявся і ткнув пальцем в термінал:

– Це має сенс лише для психопатів. Ніхто при здоровому глузді не буде робити такого. Не важливо, що вони при цьому можуть отримати.

Міллер прочистив горло.

– Маєте щось додати, пане Маллере?

– Міллер, – сказав детектив, – так. По-перше – і з усією повагою – не обманюйте себе. Це класичний геноцид. По-друге, факти не викликають жодних запитань. «Протоґен» заразив станцію Ерос летальною інопланетною хворобою і занотовує результати. Причина неважлива. Ми маємо їх зупинити.

– І, – додав Голден, – ми вважаємо, що можемо відслідкувати їхню спостережну станцію.

Фред відкинувся у фотелі, під його вагою метал і псевдошкіра скрипіли навіть при тяжінні у третину земного.

– Як їх зупинити? – запитав він. Відповідь була йому відома. Він просто бажав почути її вголос.

Міллер підіграв:

– Я б сказав, ми б полетіли до тієї станції і знищили її.

– Хто це «ми»?

– В АЗП забагато гарячих голів, які бажають погратися у війну з Землею і Марсом, – вів далі Голден, – а ми натомість вкажемо їм на справді поганих хлопців.

Фред кивав так, що це означало його незгоду.

– А ваш зразок? Капітанів сейф?

– Він мій, – відповів Джим, – і це не обговорюється.

Фред знову реготнув, немовби почув щось смішне. Міллер кліпнув, не розуміючи нічого, потім і на його обличчі з’явилася усмішка. Фред запитав:

– Чому я мав би на це пристати?

Джим підняв підборіддя і посміхнувся:

– А що як я скажу, що заховав сейф на планетоїді з ядерним зарядом, достатнім, аби розкласти на атоми будь-кого, хто сейф відшукає.

Джонсон витріщався на нього хвилину, потім промовив:

– Але ви цього не зробили.

– Авжеж, ні, – погодився капітан, – але я можу сказати, що зробив.

– Ви занадто чесний для цього, – сказав Фред.

– А ви нікому таку серозну справу не довірите. Ви вже в курсі, що я хочу з цим зробити. Тож саме тому допоки ми не домовимось, воно залишиться в мене.

Фред кивнув:

– Їй-бо, так і є.

РОЗДІЛ 38. Міллер

Оглядова палуба дозволяла спостерігати за збиранням докупи «Нову», величезного, як біблійне чудисько. Міллер сидів скраєчку м’якої кушетки, тримаючи пальці на коліні, а погляд на величному видовищі. Після перебування на кораблі Голдена, а до того на Еросі з його замкненою архітектурою, такий широкий вид здавався штучним. Палуба, прикрашена м’якою папороттю, ліпним плющем, була більшою за «Росінанта».

Повітряні рециклери працювали на диво тихо і, незважаючи на майже однакову з церерською гравітацію, сила Коріоліса відчувалася дещо неправильною.

Він прожив у Поясі все своє життя і ніколи не бував у місці, де б демонстрація сили і потужності була продумана настільки акуратно. Вона була приємною, якщо довго про неї не думати.

Не лише його приваблювали відкриті простори Тихо. Декілька тузнів станційних робітників сиділи разом або прогулювались. За годину до цього Амос з Алексом, заглиблені в бесіду, пройшли повз. Тож детектив не здивувався, коли помітив самотню Наомі; миска з їжею холола на таці поряд. Поглядом вона заглибилася в ручний термінал.

– Привіт, – сказав він.

Наомі обернулась, впізнала його і байдуже посміхнулася:

– Привіт, – відповіла старпом.

Міллер кивнув на термінал і запитально знизав плечима.

– Дані зв’язку з того корабля.

Це завжди був той корабель, як зауважив подумки Міллер. Так само люди називають місце жахливого злочину – «те місце».

– Вони всі передані вузьким променем, тож, на мою думку, буде неважко провести тріангуляцію. Але…

– Не складається?

Наомі підняла брови і зітхнула:

– Я проклала орбіти, але нічого не підходить. Тож там може бути ретрансляційний дрон.

Рухливий об’єкт, на який налаштовано корабельний зв’язок для передачі повідомлень на справжню станцію. Або на інший дрон і тоді вже на станцію, або… хтозна?

– Якісь новини з Ероса?

– Думаю, так, – сказала Наомі, – але я не знаю, як це допоможе нам знайти сенс у логах.

– Твої друзі з АЗП не можуть допомогти? – запитав Міллер. – У них обчислювальні потужності значно серйозніші за твої. Вірогідно, у них до того ж краща мапа активності в Поясі?

– Можливо.

Він не міг сказати, чи довіряє вона цьому Фреду, якому їх віддав Голден, або просто хоче відчувати, що розслідування все ще в її руках. Він вирішив був сказати їй, що варто трошки відійти, дозволити іншим тягнути ношу, але не знаходив у себе морального авторитету, аби висловити це вголос.

– Що? – запитала Наомі з посмішкою.

Міллер кліпнув.

– Ти трошки засміявся, – сказала вона, – я взагалі не бачила, аби ти сміявся раніше. Ну, тобто без того, аби щось було кумедним.

– Я просто подумав про слова свого колишнього напарника щодо того, як покинути справу, якщо тебе від неї відсторонюють.

– Що він казав?

– Це як наполовину висратися.

– А він вправно обходиться зі словами.

– Як на землянина, він молоток, – мовив Міллер і щось заворушилось у нього в думках. За хвилину він додав: – Боже! Можливо, в мене щось є.

* * *

Гейвлок зустрівся з ним на закриптованому сайті в хмарних серверах Ґанімеда.

Затримка позбавляла їх того, що навіть віддалено можна назвати спілкуванням у справжньому часі. Це більше походило на залишення нотаток, але це працювало. Очікування турбувало Міллера. Він всівся зі своїм терміналом і виставив на ньому оновлення кожні три секунди.

– Ви бажаєте ще чогось? – запитала жінка. – Ще бурбону?

– Було б чудово, – відповів детектив і перевірив, чи не відповів Гейвлок. Він не відповів.

Так само як і на обсерваційній палубі, з бару можна було бачити «Нову», але під дещо іншим кутом. Величезне судно виглядало в перспективі, на його корпус падали відблиски енергетичних дуг, що наплавляли на обшивку шар кераміки. Купка релігійних зілотів, фанатиків, планують завантажити себе в це масивне судно, всередину самодостатнього світу, і запустити себе ж у міжзіркову пітьму. На його борту народяться і помруть цілі покоління, і навіть якщо вони матимуть карколомне щастя відшукати наприкінці шляху планету, варту життя на ній, люди, що зійдуть на поверхню, ніколи не знатимуть, що таке Земля, Марс або Пояс. Вони будуть готовими інопланетянами. Якщо що-небудь, створене протомолекулою, вітатиме їх там, що тоді?

Чи всі вони помруть, як Жулі?

Десь там є життя. Тепер вони мають докази цього. І докази надійшли у вигляді зброї, тож що тут зробиш? Хіба що мормони заслуговують на невелике попередження про те, на що вони підписують власних праправнуків.

Він просміхнувся до себе, коли зрозумів, що в точності те саме міг сказати і Голден.

Бурбон принесли в той самий момент, коли теленькнув термінал. Відеофайл мав такий рівень захисту, що розкриптування зайняло хвилину. Само по собі це було доброю ознакою.

Файл відкрився, і з екрану посміхнувся Гейвлок. Він був у кращій формі, аніж на Церері, про це казав увесь його вигляд. Шкіра була темнішою, але Міллер не знав, чи це від косметики, чи його колишній напарник приймав ванни ерзацсонця просто заради втіхи. Це не грало жодної ролі. У будь-якому випадку землянин був у формі і з копійкою в кишені.

– Агов, приятелю, – заговорив Гейвлок, – радий тебе чути. Після того, що сталося з Шаддід і АЗП, я боявся, що ми тепер по різні боки. Я радий, що ти забрався звідти до того, як лайно потрапило на вентилятор. Так, я залишаюсь в «Протоґені», але маю сказати, що ці люди мене дещо лякають. Тобто я ж працював у контрактній службі безпеки до того, і крутих я точно відрізняю. Ці хлопці не копи. Вони військові. Розумієш, про що я? Офіційно я ні біса не знаю про станцію в Поясі, але ти знаєш, як це буває. Я з Землі. А тут багато хлопців капають мені на мізки щодо Церери, мовляв, працював з вакуумноголовими. Але справи такі, що ліпше триматися кращого боку гірших хлопців. Просто така от робота.

В його словах проглядало вибачення. Міллер зрозумів. Праця на деякі корпорації була схожа на сидіння за ґратами. Ти приймаєш погляди людей навколо тебе. Астероїдян наймають, але вони не стають своїми. Як на Церері, але достоту навпаки. Якщо Гейвлок потоваришує з купкою найманців-внутрішньопланетників, які після зміни лупцюють по барах белтерів, то так воно вже й буде.

Товаришувати не означати стати такими, як вони.

– Тож, не для запису. Так, існує спецстанція в Поясі. Не чув, аби її називали «Тот», але це можливо. Лабораторія для якихось лякаюче-глибоких досліджень і розробок. Серйозна наукова група, та місце невеличке. Вірніше назвати його непомітним. Чимало автоматичних систем оборони, команда невелика. Не варто навіть казати, що за витік координат мене тут вб’ють. Тож видали файл, коли скінчиш, і давай не будемо довго-довго спілкуватись.

Файл з даними був невеличким. Три рядки простого тексту орбітальних записів. Міллер завантажив його на свій термінал і видалив файл з Ґанімедської хмари. Бурбон все ще стояв біля його руки і він ковтнув його за раз. Тепло розлилося в грудях – чи то від алкоголю, чи від перемоги.

Він увімкнув камеру терміналу.

– Дякую. Я тобі винен. А ось і відплата. Що сталося на Еросі? «Протоґен» є частиною цього, і частиною значною. Якщо є варіант розірвати контракт з ними, розривай. І якщо вони заганятимуть тебе на ту станцію, не погоджуйся.

Міллер знизав плечима. Гірка правда була в тому, що Гейвлок був, можливо, останнім його справжнім напарником. Єдиним, хто дивився на нього як на рівного. Такого детектива, яким себе уявляв Міллер.

– Бережи себе, напарнику, – сказав він, зберіг, закриптував і надіслав файл. Його наздогнало

глибоке відчуття, що він ніколи не говоритиме з Дмитром знову.

Він відправив запит на прямий зв’язок з Голденом. На екрані відобразилося його відкрите, сповнене шарму і трохи наївне обличчя.

– Міллере, – запитав він, – все в порядку?

– Так, все чудово. Але мені треба переговорити з тим хлопцем, Фредом. Можеш це організувати?

Голден наморщив чоло і одночасно кивнув.

– Звісно. А що відбувається?

– Я дізнався, де станція Тот.

– Ти що дізнався??

Міллер кивнув.

– Та звідки ти це відкопав?

– Міллер посміхнувся.

– Якщо я тобі розповім і це розійдеться, то гарну людину вб’ють. Бач, як це працює?

* * *

Поки Міллер, Голден і Наомі очікували на Фреда, детективу дійшло, що він знає чимало внутрішньопланетників, котрі воюють проти внутрішніх планет. Ну принаймні не за них. Фред наче член АЗП високого рангу. Гейвлок. Три чверті команди «Росінанта», Жульетта Мао.

Це не те, що він очікував. Та може, це через власну обмеженість. Він дивився на речі очима Шаддід і «Протоґену». Тут точно билися дві сторони, але це не була битва внутрішніх планет проти Поясу. Там билися люди, які вважали непоганою ідеєю вбивати людей, що виглядали або діяли не так, як вони, – проти людей, котрі так не робили.

Або й цей аналіз був кепським. Тому що отримай Міллер шанс вкинути до шлюзу науковців з «Протоґену», раду директорів, і ким би не був той шматок лайна Дрезден, то мучився би з півсекунди перед тим, як викинути їх у вакуум. Це не ставило його на бік янголів.

– Пане Міллере, що я можу для вас зробити?

Фред. Землянин з АЗП. Вдягнений у блакитну сорочку з ґудзиками і достойну пару слаксів. Він міг бути архітектором або адміністратором середнього рівня у будь-якій пристойній, поважній корпорації. Міллер намагався уявити, як він координує бій.

– Ви мусите запевнити мене, що маєте все необхідне, аби знищити станцію «Протоґену», – сказав Міллер. – Тоді я вам повідомлю, де вона знаходиться.

Брови Фреда піднялися на міліметр.

– Заходьте до мене в офіс.

Міллер зайшов. Голден з Наомі зайшли слідом. Коли двері за ними зачинилися, першим порушив тишу Фред:

– Я не впевнений, що ви від мене хочете. Я не маю звички робити плани моїх битв публічною інформацією.

– Ми говоримо про штурм станції, – пояснив Міллер, – чогось з добрячим захистом і, можливо, з кораблями того типу, що знищили «Кентербері». Нічого особистого, але це зависока ціль для купки дилетантів на зразок АЗП.

– Гм, Міллере? – сказав Голден, але детектив підняв руку, обірвавши його.

– Я можу вказати вам напрям на станцію «Тот», – вів він далі, – але якщо я це зроблю, а виявиться, що вашого удару не досить, щоб пробити їхній захист – багато людей загине і нічого не буде досягнуто. Під цим я не підпишусь.

Фред підвів голову, мов пес, що почув незнайомі звуки. Наомі з Голденом обмінялись поглядами, сенс яких Міллер не зрозумів.

– Це війна, – продовжив Міллер розходившись. – Я працював з АЗП раніше, і якщо чесно, то ви люди, вправні в маленькому партизанському лайні, аніж в чомусь чималому, справді скоординованому. Половина людей, що говорила з вашого голосу, були несповна розуму, коли їм до рук потрапило радіо. Я бачу, що у вас багато грошей. Я бачу, що у вас гарний офіс. Чого я не бачу, але мені це потрібно бачити, – що у вас є засоби винести цих виродків. Винести станцію – це вам не іграшки. Мені все одно, скільки симуляцій вами проведено. Тепер все по-справжньому. Якщо я вам допомогатиму, то бажаю знати, що ви розрулите це.

Тиша запала надовго.

– Міллере, – порушила її Наомі, – ти ж знаєш, хто такий Фред, еге?

– Смотрящий від АЗП на Тихо, – сказав Міллер. – Його крутість мені не важлива.

– Він Фред Джонсон, – сказав Голден.

Фредові брови піднялися ще на міліметр. Міллер насупився і схрестив руки.

– Полковник Фредерік Люций Джонсон, – пояснюючи, проіменувала Наомі хазяїна кабінету.

Міллер кліпнув.

– Різник станції Андерсон? – запитав він.

– Він самий, – сказав Фред. – Я переговорив з центральною радою АЗП. В мене є вантажний борт з достатньою кількістю штиків на ньому, аби взяти станцію. Повітряну підтримку забезпечить витвір мистецтва – марсіянський торпедоносець.

– «Росі»? – перепитав Джо.

– «Росінант», – погодився Джонсон. – І хоча ви в це й не вірите, та я знаю, що роблю.

Міллер подивився собі під ноги, потім підвів погляд на Голдена.

– Той самий Фред Джонсон? – запитав детектив.

– Я думав, ти знаєш, – відповів капітан.

– Отже, я мав вигляд затятого ідіота, – сказав детектив.

– Це минеться, – відповів Фред. – Ви ще чогось вимагатимете?

– Ні, – відповів той. – Так. Я хотів би бути серед штурмовиків. Коли ми захопимо команду, я волів би бути там.

– Ви впевнені? Бо ж «винести станцію – це вам не іграшки». Що вас примушує вважати, що підходите для такої справи?

Міллер знизав плечима і продовжив:

– Нам потрібне ще одне. Координати станції. Я їх маю.

Фред засміявся:

– Пане Міллере, якщо ви бажаєте увірватися на станцію і отримати кулю, як ми усі, то я вам не заважатиму.

– Дякую, – відповів той, дістав термінал і надіслав Джонсону простий текст координат.

– Ось вони. Моє джерело надійне, але воно отримало інформацію через когось. Ви маєте підтвердити їх, перед тим як виступати.

– Я не аматор, – сказав Фред Джонсон, полковник, переглядаючи файл.

Міллер кивнув, поправив капелюха і пішов на вихід. Наомі з Голденом вервечкою за ним. Коли вони дійшли до широкого громадського коридору, Міллер подивився праворуч, шукаючи поглядом Голдена.

– Ні, справді, – сказав той, – я думав, ти в курсі.

* * *

Вісім днів по тому прийшло повідомлення. Прибув вантажник «Ґай Молінарі», повний бійців АЗП. Гейвлокові координати були підтверджені. Там щось точно було, і це щось активно приймало з Ероса передачі по вузькому променю. Якщо Міллер хотів стати частиною цього, то влучний час настав.

У своєму кубрику на «Росінанті» він присів, схоже, що востаннє. З декотрим сумом він зрозумів, що відчуває одночасно жаль і подив від того, що сумуватиме за цим місцем.

Голден, попри всі свої негаразди та Міллерові претензії, був пристойним хлопцем. Він укусив шмат, який не може проковтнути, але й розуміє це лиш наполовину, проте Джо знав таких людей. Він сумуватиме за дивною протяжною говіркою Алекса і Амосовими звичними матюками. Йому було б цікаво, як Наомі розрулить ситуацію зі своїм капітаном.

Відбуття нагадало йому давно відомі речі: що він не знає, що буде далі, що в нього недосить грошей, і чи впевнений він у можливості повернення з Тота; коли і як він повертатиметься – стане чистою імпровізацією. Мо, там буде інше судно, на яке він зможе вписатися. Мо, йому варто підписати контракт і збирати гроші для покриття його нових медичних витрат.

Він перевірив набої в пістолі. Спакував запасний одяг в маленьку, побиту життям сумку, яку прихопив на транспорт з Церери. Туди влізло все, що він мав.

Вимкнув світло і пішов коротким коридором до трап-ліфту. Голден був на камбузі, нервово смикаючи ногою. Страх майбутнього бою сидів у кутиках його очей.

– Ну, – озвався Міллер, – ось я й пішов, еге ж?

– Ага, – відповів капітан.

– Пекельна була поїздочка. Не можу сказати, що геть усе було приємним, але…

– Ага.

– Скажи іншим, що я попрощався.

– Скажу, – погодився капітан, і коли Міллер пройшов повз нього до ліфту, додав: – Тож будемо вважати, що якщо ми всі через це пройдемо, то де нам зустрітися?

Міллер обернувся:

– Я не розумію.

– Ага, це ясно. Дивись сюди: я довіряю Фреду, або ж я б сюди не прийшов. Я вважаю його шляхетним, і він робить для нас правильні речі. Це не означає, що я в цілому довіряю АЗП. Коли ми покінчимо з цим, я хочу, аби вся команда була вкупі. Чисто на випадок, якщо нам доведеться швидко звідти забиратися.

Детективові щось заболіло в грудях. Не гострий біль, просто раптове щось прихопило. В горлі пересохло. Він кашлянув, аби почистити його.

– Як тільки ми зачистимо те місце, я маякну, – відповів Міллер.

– Але не дрочи вола. Якщо бордель на станції Тот вціліє, мені знадобиться допомога, аби витягнути звідти Амоса.

Міллер відкрив рота, закрив і спробував знову:

– Так точно, капітане, – він намагався полегшити голос.

– Будь обережним, – сказав Голден.

Міллер пішов, затримавшись у переході між станцією настільки, аби впевнитись, що він перестав рюмсати, а потім попрямував на вантажник до штурмовиків.

РОЗДІЛ 39. Голден

«Росінанта» несло через простір як металеву болванку, яка оберталася по усім трьом вісям. З заглушеним реактором і викачаним повітрям, він не випромінював ані тепла, ані електромагнітного шуму. Якби він не мчав у напрямку станції Тот швидше за кулю, судно було б не відрізнити від скелі в Поясі. Приблизно півмільйона кілометрів позаду «Гай Молінарі» волав про повну невинність «Росі» кожному, хто міг почути, і коптив двигунами, довго, повільно гальмуючи.

Із вимкненим радіо «Голден» не міг чути, що вони промовляють, але він сам допомагав писати текст попередження, і воно звучало в його голові.

Попередження! Випадковий вибух на вантажному судні «Гай Молінарі» призвів до вивільнення великого вантажного контейнера. Попередження до всіх суден по його курсу: контейнер іде на великій швидкості і без керування. Попередження!

Обговорювали варіант взагалі нічого не передавати. Оскільки Тот була прихованою станцією, то вона використовувала лише пасивні сенсори. Сканування всіх напрямів радаром чи ладаром засвітило б їх самих, мов різдвяну ялинку. Був шанс, що з вимкненим реактором «Росінант» може підлетіти до станції непоміченим. Та Фред вирішив, що у випадку викриття їхньої підозрілості стане для початку негайної контратаки. Тож аби не грати тихо, вони вирішили грати голосно і вважати, що нахабність їм допоможе.

За певної удачі, системи безпеки станції Тот можуть їх просканувати, побачити, що фактично це шмат металу і рухається він по незмінному вектору без систем життєзабезпечення, тож дозволять йому підлетіти ближче. Здалеку ці системи не по зубах «Росі». Але зблизька маневрене маленьке суденце може кружляти біля станції і шаткувати її, мов капусту. Історія з прикриттям потрібна лишень для того, аби оператори постів безпеки якомога довше розбиралися, що ж відбувається.

Упевненість Фреда в тому, що станція не відкриє вогонь, аж поки не буде впевнена у невідворотності атаки, розділяли всі штурмовики. «Протоґен» пройшов крізь чималий клопіт, ховаючи дослідницьку лабораторію в Поясі, і щойно він вистрелить першу ракету – анонімність буде втрачено назавжди. Через війну монітори вловлять вихлоп термоядерного реактора і відрапортують про це. Вогонь зі зброї буде останнім аргументом станції Тот.

В теорії.

Перебуваючи сам на сам із тонкою бульбашкою повітря у власному шоломі, Голден розумів: якщо вони припустились помилки, то він про це ніколи не дізнається. «Росі» летів наосліп. Алекс мав механічний годинник, що світився в темряві, і пам’ятав розклад посекундно. Ось вам: вони не можуть переграти станцію за високими технологіями, то переграють на низьких. Якщо вони помиляються і станція вистрелить по ним, «Росі» випарується без попередження. Колись Джим зустрічався з однією буддисткою, яка казала, що смерть – це лише інший стан буття, а люди, мовляв, бояться лише невідомості, що лежить за переходом. Смерть без попередження навіть краща: вона стирає увесь страх.

Тепер він відчув, що має контраргумент.

Аби зайняти думки, він знову пробігся по плану дій. Коли вони будуть достатньо близько, аби доплюнути до станції, Алекс запустить реактор і проведе гальмівний маневр при перевантаженні 10 g. «Гай Молінарі» почне випромінювати радіоперешкоди і лазерний шум в бік станції, аби збити з пантелику прицільні пристрої на декілька секунд, поки торпедоносець виходитиме на вектор атаки.

Голден боротиметься зі станційною обороною, подавляючи все, що може пошкодити «Молінарі», поки ваговоз рухатиметься вперед, аби пробити борт Тота і висадити штурмові групи.

У цьому плані були слабкі місця.

Якщо станція вирішить відкрити вогонь раніше, просто про всяк випадок, «Росі» скоріш за все, загине ще до початку бою. Якщо системи наведення станції подолають радіо- та лазерні завади з «Молінарі», то відкриють вогонь ще до того, як «Росінант» ляже на курс атаки. Та якщо навіть все це пройде як по нотам, ще лишається штурмова група, яка проріже собі дорогу і відбиватиме коридор за коридором на шляху до нервового центру, аби перейняти контроль. Навіть найкращі з планетарних морпіхів жахалися операцій з проникнення, і мали на це серйозні підстави. Проходити крізь незнайомі металеві коридори без прикриття, поки ворог влаштовує засідки на кожному перехресті, – легкий спосіб втратити багатьох людей. У тренувальних симуляціях земного флоту Голден ніколи не бачив кращого результату, аніж шістдесят відсотків втрат. На додачу, це були не морпіхи з внутрішніх планет, з роками тренувань і в найсучасніших обладунках. Це були ковбої АЗП з першим-ліпшим обладнанням, яке вдалося нашкребти в останню хвилину.

Але навіть не це турбувало Голдена.

Насправді його турбувала велика ледь-тепліша-ніж-космос територія, розташована метрів за тридцять над станцією. «Молінарі» помітив її і попередив торпедоносець, перед тим як відпустити. Вони вже бачили подібне, тож в існуванні сістершипу не сумнівався ніхто.

Бій зі станцією сама по собі штука непроста навіть на ближніх курсах. Але капітан не був у захваті від перспективи одночасно відбиватися від торпед з ракетного фрегата. Хоча Алекс і запевняв його, що підійшовши якомога ближче до станції, вони уникнуть торпед, бо фрегат боятиметься влучити в станцію. Алекс вірив, що чудова маневреність корабля дозволить йому протистояти на рівних більшому, з потужнішим озброєнням фрегату. Корабель-невидимець був стратегічною зброєю, а не тактичною, казав пілот. Проте Джим не озвучив йому відповідь: чому ж тоді вони тримають його тут?

Голден поворухнувся, аби глянути на зап’ястя, і розчаровано фиркнув в абсолютну темряву містка. Його скафандр був відімкнений від живлення разом з хронометром і освітленням. Єдиною працюючою системою костюму залишався циркулятор повітря, та й той був механічним. Станься щось із ним, жодного попереджувального сигналу не з’явиться; залишиться лише задихнутися і померти.

Він озирнувся в темній кімнаті і запитав:

– Ну досить, скільки там ще?

Немов у відповідь, вогники почали блимати по всій кабіні. Слабкий шурхіт статики в навушниках скафандра; потім голос Алекса з акцентом доповів: «Внутрішні комунікації в нормі».

Джим почав перекидати вмикачі, аби запустити всі системи.

– Реактор, – мовив він.

– Дві хвилини, – відповів Амос з машини.

– Головний комп’ютер.

– Перезавантаження за тридцять секунд, – доповіла Наомі і помахала йому з іншого кінця містка.

Світла стало досить, щоб бачити одне одного.

– Стволи.

Алекс доповів із щирою радістю:

– Озброєння вмикається. Як тільки Наомі поверне мені комп наведення, ми будемо в повній бойовій.

Чути стартову перевірку після довгої і беззвучної темряви їхнього пластування підбадьорювало.

Можливість озирнутися і побачити, як Наомі працює над своїми завданнями, полегшувала страх, про який він навіть не підозрював, що відчуває.

– Наведення наразі має бути в нормі, – доповіла Наомі.

– Підтверджую, – сказав Алекс, – оптика в нормі. Радар в нормі. Ладар в нормі. Дідько, Наомі, ти це бачиш?

– Я це бачу, – відповіла старпом, – капітане, отримуємо сигнатури з корабля-невидимця. Вони розігріваються також.

– Ми очікували на це, – сказав Джим, – всім стояти по місцям.

– Одна хвилина, – доповів механік.

Голден увімкнув консоль і вивів на дисплей тактичне вікно. В оптиці станція Тот перетворилася на примітивне коло, в той же час ледь тепла крапка над нею розігрілася досить, аби продемонструвати абрис борту.

– Алексе, це не схоже на останній фрегат, – сказав Джим. – «Росі» впізнав його?

– Ще ні, капітане, але він над цим працює.

– Тридцять секунд, – доповів Амос.

– Зі станції фіксую ладар. В ефірі з’явились балачки.

Голден бачив на екрані, як Наомі намагається підібрати довжину хвилі станційного ладару, що підсвічував їх, аби залити Тот з наявних лазерних систем зв’язку.

– П’ятнадцять секунд, – доповів Амос.

– Добре, діточки, всім пристебнутися, – сказав Алекс. – Ось і «сік».

Ще до закінчення Алексової фрази Джим відчув тузень шпилькових уколів, крісло накачувало його хімією, аби вберегти життя під час гальмування. Шкіра натяглася і зробилася гарячою, а яйця втяглися в живіт. Алекс почав говорити уповільнено:

– П’ять… чотири… три… два…

Він ніколи не вимовляє один. Замість цього тисячі фунтів вмостились на Голденові груди і гриміли, немовби це реготав гігант, поки двигуни «Росі» вдарили по гальмах при 10 g. Джимові здавалося, що його легені шкреблися всередині грудної клітини, поки ребра що є сил намагалися не зламатися. Натомість крісло прийняло його в м’які обійми гелю, хімія допомагала серцю битися, а мозку думати. Він не втратив свідомості. Якщо маневри з великим перевантаженням вб’ють його, то помре він при тямі, спостерігаючи за подіями.

В його шоломі звучала какофонія з клекоту і важкого дихання, яке було його власним лиш частково. Амос вилаявся, але половина фрази залишилась за міцно стиснутими щелепами. Джим не міг чути, як «Росі» здригається в такт зміни курсу, але відчув, як це передається через сидіння. Він був міцним. Міцнішим за них усіх. Вони всі будуть давно мертвими, аж поки судно набере досить g, аби заподіяти собі шкоду.

Полегшення прийшло настільки несподівано, що капітан ледь не виблював. Хімія в крові запобігла і цьому. Він глибоко вдихнув, хрящі в його грудині стали на місце з болючим клацанням.

– По відсікам огледітися, – пробурмотів він. Щелепи боліли.

– Комунікаційні решітки на прицілі, – негайно відповів Алекс.

Комунікаційні решітки і системи прицілювання станції Тот були першочерговими цілями для ураження.

– Все зелене, – доповів механік.

– Сер, – сказала Наомі з попередженням у голосі.

– Дідько, я це бачу, – сказав Алекс.

Голден продублював на свій пульт картинку старпома, аби бачити те, що бачить вона. На її екрані «Росі» розібрався з тим, чому він не зміг ідентифікувати корабель-стелс.

Там було два кораблі. Не один неповороткий і громіздкий ракетний фрегат, біля якого можна було танцювати, шинкуючи його на шматки. Ні, це було б дуже просто. Там було двоє значно менших суденець, запаркованих одне біля одного, аби обдурити ворожі сенсори. Тож тепер вони прогрівали двигуни і розділялись.

Окей, подумав Голден. Новий план.

– Алексе, приверни їхню увагу, – вимовив він, – не дай їм рвонути до «Молінарі».

– Прийнято, – відповів пілот, – перша пішла.

Голден відчув, як «Росі» трусонуло, коли Алекс випустив торпеду по одному з двох суден. Маленькі суденця швидко змінили швидкість і вектор, тож торпеда була запущена нашвидкуруч і під непідходящим кутом. Влучання не зараховане, але тепер зі штурмовиком марсіянської роботи рахуватимуться. Це було добре.

Обидва суденця порскнули геть на протилежних курсах на повній тязі, випускаючи позаду дипольні відбивачі та лазерні перешкоди. Торпеда хитнулася по траєкторії і пішла в молоко.

– Наомі, Алексе, є варіанти, з чим ми стикнулися? – запитав капітан.

– «Росі» їх не впізнає, сер, – відповіла жінка.

– Новий дизайн обводів, – додав марсіянин, – але літають вони, як швидкі перехоплювачі. Гадаю, одна чи дві торпеди в пузі і вмонтований в кіль рельсотрон. Швидші і маневреніші за наше судно, але стріляти можуть лиш з однієї позиції.

– Алексе, повернись до... – наказ капітана обірвався, коли корабель здригнувся і стрибнув вбік, швиргонувши його на прив’язі з силою, здатною натовкти на ребрах синців.

– В нас влучили! – закричали Амос з Алексом в один голос.

– Станція влучила в нас з якогось виду важкого рейкотрона.

– Пошкодження? – мовив Джим.

– Пройшло навиліт, кеп, – камбуз і майстерня. Є декілька жовтих сенсорів, але нічого такого, що може нас вбити.

Нічого, що може нас вбити – звучить добре, але Джиму заболіло через втрату його кавомашини.

– Алексе, забудь про маленькі кораблі. Вибий ті антени.

– Прийнято, – відповів пілот, і «Росі» вильнув, змінюючи курс для атаки станції.

– Наомі, щойно перший з перехоплювачів піде в атаку, вліпи їм зв’язковим лазером в обличчя на повній потужності і починай скидати фольгу.

– Так, сер, – відповіла старпом. – Лазера може вистачити, аби збити з пантелику їхню систему наведення на декілька секунд.

– Станція вмикає гармати точкового захисту, – доповів Алекс. – Нас трошки потрясе.

Голден перемкнув на своєму екрані картинку старпома на картинку пілота. Екран наповнився тисячами світлових кульок, на задньому плані оберталась станція. Система оцінки небезпеки окреслювала вхідний вогонь точкових гармат захисту яскравим світлом і виводила картинку на нашоломну проекцію Алекса. Вони рухалися неймовірно швидко, але завдяки підсвічуванню пілот міг бачити, звідки і по чому ведеться вогонь. Алекс реагував на ці загрози застосовуючи свої неперевершені навички, маневруючи між директрисами вогню ГТЗ швидкими, майже випадковими рухами, які примушували системи наведення гармат постійно підлаштовуватись.

Джимові це було схоже на гру. Неймовірно швидкі клубки світла летіли від космічної станції вервечками, схожими на довге і тонке намисто з перлів. Корабель шарпався без упину, вишукуючи прогалини між нитками, швидко ухиляючись від зіткнення в нову чисту зону до того, як перлини могли зреагувати і торкнутися його. Але Голден розумів, що кожен клубок світла являє собою шматок вкритої тефлоном вольфрамової сталі з сердечником зі збідненого урану, що долає сотні метрів за секунду. Якщо Алекс програє цю гру, то вони зрозуміють це, коли «Росінанта» напластають на бекон.

Голден ледь зі шкіри не вискочив, коли Амос заговорив:

– Дідько, кепе, десь у нас теча. У трьох прискорювачів портового маневрування падає тиск. Йду латати.

– Прийнято, Амосе. Давай швидше.

Наомі додала:

– Не здавайся там, Амосе.

Механік у відповідь тільки фиркнув.

На власному екрані капітан спостерігав, як станція Тот росте. Десь позаду неї обидва винищувачі, можливо, вже мчали на перехоплення. Подібні роздуми йому боліли, але він намагався зберігати зосередженість.

«Росі» не має стільки торпед для Алекса, аби той стріляв раз по раз в надії, що хоч одна «рибина» проскочить через точковоий захист. Пілот мав підвести їх настільки близько, аби гармати не змогли збити торпеду. На нашоломному екрані з’явилася підсвічена синім центральна ділянка станції. Винести в окреме вікно. Голден зміг вичленити тарілки й антени, з яких складалися системи зв’язку і наведення.

– Пуск, – мовив пілот, і корабель завібрував, поки виходила друга торпеда. Джима

жорстко струснуло в ременях і відкинуло назад в крісло, поки Алекс кидав «Росі» через серію несподіваних маневрів, а потім тиснув на газ, аби уникнути останньої черги ГТЗ.

На своєму екрані капітан спостерігав, як червона крапка їхньої ракети рухається до станції, вдаряє по комунікаційній решітці. Спалах на секунду засліпив екран, потім згас. Майже одразу після цього вогонь з ГТЗ припинився.

– Чудовий пос…

Джима обірвав крик Наомі:

– Ворог-один стріляє! Два швидкі рухи!

Капітан перемкнувся на старпомів екран і побачив, як система позначення небезпеки відслідковує обидва суденця та дві значно швидші цілі, що мчали до «Росінанта» по траєкторії перехоплення.

– Алексе! – вигукнув Голден.

– Бачу, шефе. Переходжу до оборони.

Пілот додав газу, Джима втиснуло в крісло. Спокійний гул двигунів перетворився на затинання, і капітан зрозумів, що він відчуває, як власні ГТЗ намагаються збити ворожі ракети, що їх доганяли.

– Ну, курва, – майже невимушено промовив Амос.

– Де ти є? – запитав капітан і перемкнув зображення на камеру механікового скафандру.

Здоровань був у погано освітленому тунелі, заповненому усілякими трубопроводами, по якому можна було тільки повзати. Це означало, що він знаходився між зовнішньою і внутрішньою обшивкою. Секція пошкодженої труби перед ним була схожа на зламані кістки. Газовий різак літав поруч. Корабель стрибав з боку в бік, граючись механіком у вузькому просторі. Алекс радо гмикнув у мікрофон:

– Ракетного влучання не буде!

– Скажи Алексу, аби він перестав метеляти кораблем, – попросив Амос, – мені важко тримати інструменти.

– Амосе, – наказала Наомі, – повертайся у крісло!

– Пробачте, бос, – відповів механік і, хекнувши, сіпнув та звільнив зламану трубку, – якщо я це не полагоджу і ми втратимо тиск, Алексові більше не повернути на правий борт. Закладаюся, це виграє нас по гланди.

– Амосе, продовжуй працювати, – розпорядився капітан, не слухаючи старпомових заперечень, – але тримайся. Ситуація погіршується.

– Прийнято, – коротко відповів механік.

Голден перемкнувся на Алексову трансляцію.

– Голдене, – звернулася Наомі зі страхом у голосі, – Амос може…

– Він робить свою роботу. А ти роби свою. Алексе, ми маємо винести цих двох до того, як сюди дістанеться «Молінарі». Виведи мене на курс перехоплення ворога-два і копняком його!

– Прийнято, капітане, – відповів пілот, – йду за ворогом-два. Допомога не завадить.

– У Наомі пріоритет ворог-один, – відмовив капітан, – роби, що можеш, аби втримувати його від нашої корми подалі, поки ми розбираємося з його другом.

– Прийнято, – відповіла старпом твердим голосом.

Голден перемкнув екран на Амосову камеру, але схоже, що у механіка все було добре. Він зрізав пошкоджену трубку різаком, а потрібної довжини запасна плавала поруч.

– Закріпи її, Амосе, – проговорив Голден.

– Я вас, звісно, поважаю, капітане, – відповів здоровань, – але стандарти техніки безпеки можуть поцілувати мене в дупу. Я збираюся це зробити швидко і вшитися геть.

Голден сумнівався. Якщо Алекс виконає корекцію курсу, літаюча труба може набрати досить прискорення, аби вбити Амоса або зламати щось у кораблі. Це Амос, сказав він собі, він знає, що робить.

Джим перемкнувся на екран Наомі, поки вона випромінювала все, на що здатна комунікаційна система, в бік маленького перехоплювача, намагаючись його засліпити лазером та радіоперешкодами. Тоді повернув свій тактичний екран. «Росі» і ворог-два неслися один на одного на карколомних швидкостях. Як тільки наблизилися на дистанцію, де від ворожих торпед було не ухилитися, ворог-два запустив обидві ракети. Пілот відмітив їх для точкових гармат і продовжив триматися курсу на перехоплення.

– Алексе, чому ми не стріляємо? – запитав капітан.

– Спершу зіб’ємо торпеди, потім підійдемо ближче і розберемо його гарматами, – відповів той.

– Чому?

– Торпед у нас небагато, і поповнення не передбачається. Не варто витрачати їх на цих нікчем.

Ворожі торпеди черкнули дугу на голденовому екрані, і він відчув, як ГТЗ ведуть по ним вогонь.

– Алексе, ми не платили за цей корабель. Використовуй все, що треба. Якщо мене вб’ють, то я вліплю тобі догану в особову справу.

– Ну якщо так, тоді… – відповів пілот. – Пуск.

Червона крапка їхньої торпеди пересувалась до ворога-два. Ворожі ракети були все ближче, а потім одна зникла з екрану.

– Дідько, – пласким голосом вилаявся Алекс, і тут «Росінант» отримав удар в борт такої сили, що капітан зламав ніс об шолом. На всіх переборках почали обертатися жовті аварійні мигалки, доповідаючи про втрачене повітря. Джим милостиво не чув сирени, яка волала на додачу до всього, що відбувалося навколо.

Його тактичний дисплей блимнув, вимкнувся. Через секунду запрацював знову: всі три торпеди, як і ворог-два, зникли. Ворог-один продовжував ментелятися обабіч корми.

– Які пошкодження? – заволав Голден, сподіваючись, що зв’язок працює.

– Зовнішня обшивка серйозно постраждала, – доповідала Наомі, – чотири маневрові двигуни

відсутні. Одна гармата точкового захисту не відповідає. До того ж, ми втратили сховище кисню, а люк для команди виглядає, мов поплавлений.

Капітан переглянув на екрані звіт про пошкодження, а потім перемкнувся назад на Амосову камеру:

– Чому ми вціліли? – запитав він.

– Тому що риба в нас не поцілила, – відповів пілот. – Гармати дали їй чосу, але вона була занадто близько. Боєголовка здетонувала і таки непогано нас зрешетила.

Було не схоже, щоб Амос рухався. Голден заволав:

– Амосе! Доповідай!

– Так, так, я все ще тут, капітане. Просто згрупувався на випадок ще одного такого копняка.

Здається, я зламав ребро об один з обшивочних тримачів, але я прив’язаний. Типу, чудово, в дідька, що я не витратив час на ту трубу.

Голден не витратив час на відповідь. Він повернувся до свого тактичного дисплея і дивився на ворога-один, той стрімко наближався. Він вже пустив торпеди, але вони ще могли їх збити гарматами на близькій дистанції.

– Алексе, ти можеш розвернути нас і розрахувати параметри для збиття того винищувача?

– Працюю над цим. У нас не найкраща маневреність, – відповів марсіянин, і «Росі» почав уривчасто обертатись.

Голден перемкнувся на телескоп і збільшив винищувач противника. Зблизька жерла його гармат здавалися не меншими за коридори Церери, і схоже, що направлені вони були прямо на них.

– Алексе, – мовив він.

– Працюю над цим, шефе, але «Росі» поранено.

Гармати ворожого судна відкрилися, готуючись стріляти.

– Алексе, вбий його. Вбий його. Вбий його.

– Пуск, – відповів пілот, і «Росінант» здригнувся.

Капітанова консоль сама перемкнулась з телескопа на тактичний екран. Їхня торпеда вилетіла назустріч винищувачу саме в той момент, коли той відкрив вогонь. Екран показував ворожі кулі маленькими червоними точками, які летіли так швидко, що за ними неможливо було спостерігати.

– Вхідний… – викрикнув він, і «Росі» розвалився на частини навколо нього.

* * *

Голден отямився.

Зсередини корабель, сповнений літаючими уламками і перегрітою металевою остружкою, був схожим на душ з іскр у сповільненій зйомці. Без повітря вони відстрибували від стін, повільно охолоджувались, мов ледачі огняниці. У його спогадах танув куток настінного екрану, який відламався і, тричі відбившись від переборок у найвіртуознішому в світі більярдному ударі, поцілив його прямісінько під груди. Поглянув униз: шматочок екрану плавав біля нього за пару сантиметрів, так і не пробивши дірку в скафандрі. Живіт болів.

У командному пості поруч із кріслом Наомі зіяла діра, крізь яку в умовах нульової гравітації потроху витікав маленькими м’ячиками зелений гель. Голден поглянув на отвір в кріслі і на відповідний отвір у переборці навпроти, зрозумівши, що куля мала пройти на сантиметр від ноги жінки. Нервова хвиля прокотилася по ньому, залишивши по собі нудоту.

– Що це, бляха, було? – неголосно запитав Амос. – Як щодо того, аби таке більше не повторювати?

– Алексе? – викликав капітан.

– Все ще тут, капітане, – на диво спокійним голосом відповів пілот.

– Мій екран мертвий, – сказав Джим, – ми вбили того сучого сина?

– Еге ж, кепе, він мертвий. Штук шість його куль поцілили в «Росі». Схоже, що вони прошили нас від прови до корми. Протиосколкове оббиття переборок таки затримало шрапнель, атож?

Голос Алекса почав дрижати. Він хотів сказати, «Ми всі мали померти».

– Відкрий канал до Фреда, Наомі, – наказав капітан.

Вона не поворухнулася.

– Наомі?

– Вірно. Фред, – відповіла жінка і натиснула на екрані.

Секунду Джимів шолом був сповнений статичних шумів, потім Фредовим голосом:

– Тут «Гай Молінарі». Радий, що ви живі, панове.

– Прийнято. Починайте вашу атаку. Повідомте, коли ми можемо пристикуватися до одного зі станційних доків.

– Прийнято, – відповів Фред, – ми знайдемо вам тепле місце для посадки. Фред закінчив.

Голден натиснув швидке роз’єднання ременів і поплив до стелі. Слабкість охопила його.

Що ж, Міллере, твій хід.

РОЗДІЛ 40. Міллер

– Ой, Пампа, – мовив хлопчина у протиперевантажувальному кріслі праворуч Міллера, – лусне герметик і ти бах, еге ж?

Бойова броня парубка була сіро-зелена, зчленування на суглобах герметичними, а на поверхні передньої плити сліди від ножа чи стріловидної кулі. За лицьовою маскою хлопцю могло бути і п’ятнадцять. Жести видавали дитинство, проведене в скафандрі, а його мова була чистісіньким астероїдянським суржиком.

– Еге, – відповів Міллер, піднявши руку, – бував трохи у стрілянині. Зі мною все буде добре.

– Добре коли добре, – сказав сусід, – но ти лучше тримай фока¹⁵, а не то все повітря з тебе геть, еге ж?

Жодна душа, що на Землі, що на Марсі, з одного разу не зрозуміє, що ти кажеш, думав Міллер, дідько, та навіть половина Церери розгубляться від такого сильного акценту. Не дивно, що вони вбивають тебе не розмірковуючи.

– Підходить, – згодився детектив, – ти йдеш перший, а я пробую прибрати будь-кого, хто стрілятиме в тебе ззаду.

Хлопець посміхнувся. Міллер бачив тисячі таких. Хлопці в буянні молодості, що долають підлітковий драйв, ризикуючи і справляючи враження на дівчат – але вони живуть в Поясі, де одне невірне рішення означає смерть. Він бачив тисячі. Він арештовував сотні. Він бачив, як десятки складали в чорні мішки.

Міллер витягнувся вперед, аби оглянути довгі ряди шарнірних протиперевантажувальних крісел, що тісними рядами наповнювали нутрощі «Гая Молінарі». Їх там, за грубими підрахунками, було щось дев’яносто чи сто. Тож до обіду є непогані шанси, що десятків зо два помруть.

– Як тебе звати, парубче?

– Діоґо.

– Міллер, – сказав він і простягнув руку для стискання. Високоякісна марсіянська бойова броня, що її детектив прихопив з «Росінанта», була значно гнучкішою в пальцях, аніж та, що в нового знайомого.

Правда полягала в тому, що Міллер не пасував для штурму. Він все ще страждав від нерегулярних приступів нудоти, його рука боліла, якщо рівень ліків у крові падав. Але він знав, як тримати зброю в руках, і напевне знав про бої в коридорах більше, аніж дев’яносто відсотків стрибунів по скелях і кротів з АЗП типу Діоґо. Одне на одне виходить.

У гучномовцях оповіщення клацнуло.

– Це Фред. У нас новини від повітряної підтримки. Маємо зелене світло для проникнення за десять хвилин. Панство, починаймо останню перевірку.

Міллер сів у своєму кріслі. Брязкіт і стукіт сотні броньованих скафандрів, сотні одиниць особистої зброї, сотні штурмових гвинтівок сповнили повітря. Своє все він вже перевірив достатню кількість разів, тож не відчував потреби робити це ще раз.

За пару хвилин почнеться прискорення. Доза препаратів для підтримки організму при великих перевантаженнях була неповною, бо нерви й так напнуті, мов струни: піднявшись, вони відразу вступлять в бій. Не варто накачувати штурмову групу сильніше від потреби.

Жулі сіла на стіну біля нього, її волосся закручувалось, немовби вона була під водою. Він уявив, як плямисте світло падає навскоси на її обличчя. Портрет молодої гонщиці на пінасах у стилі русалки. Вона посмішкою відповіла на ідею, і він посміхнувся у відповідь. Вона мала там бути, він знав. Разом з Діоґо, Фредом і всіми мілітантами АЗП – патріотами вакууму, вона знаходилася у протиперевантажувальному кріслі, зодягнена в позичені обладунки, прямуючи на станцію назустріч наглій смерті заради більшого добра. Міллер знав, що його б тут не було. Якби не вона. Тож у певному сенсі він перебрав її місце. Він став нею.

Вони це зробили, сказала Жулі або тільки подумала. Якщо висадка ось-ось почнеться, то це означає, що «Росінант» вцілів, принаймні досить довго, аби вибити оборону. Міллер кивнув, визнаючи і дозволяючи собі відчути хвильку задоволення – і цієї ж миті гравітація штовхнула його в крісло так сильно, що свідомість затьмарилася і світ навколо пригас. Він відчув це, коли двигуни почали гальмувати і всі крісла на шарнірах повернулися в той бік, де з’явився верх. Голки вп’ялися у Міллерову плоть. Щось глибоке і гучне трапилося, «Гай Молінарі» загудів, мов гігантський дзвін. Пробивний заряд. Світ важко штовхнуло ліворуч, крісла повернулись востаннє разом з тим, як штурмове судно пристосувалося до обертання станції.

Хтось кричав до нього: «Пішов! Пішов! Пішов!». Детектив підняв свою штурмову гвинтівку, перевірив, що особиста зброя прив’язана збоку, і влився в натовп тіл, що утворився на виході. Він сумував за своїм капелюхом.

Службовий коридор, куди вони врізалися, був темним і вузьким. Схеми, що їх розробили інженери з Тихо, наводили на думку, що опору вони не зустрінуть, аж поки не дістануться до жилої зони станції. Це було кепське передбачення. Міллер прибув на місце разом з іншими бійцями АЗП саме вчасно: автоматичний лазер захисту розрізав першу шеренгу навпіл.

– Команда три! Газ сюди! – голос Фреда вибухнув в їхніх вухах і півтузня хмарок густого, протилазерного диму розквітло в повітрі. Коли лазер увімкнувся наступного разу, стіни освітилися схибленими переливами, у ніс вдарив сморід горілого пластику. Зате ніхто не помер. Міллер проштовхнувся вперед і вгору по червоній металевій рампі. Зажеврів заряд для різання металу, службові двері розчинилися.

Коридори станції Тот були широкими і просторими, з довгими пасмами плюща, дбайливо закрученого в спіралі, нішами через кожні декілька кроків, у яких стояли зі смаком підсвічені бонсаї. М’яке біле світло робило місце схожим на спа або на садибу багатія. На підлозі лежав килим.

Нашоломний монітор блимнув, вказавши шлях, яким мали б іти штурмовики. Серце Міллера різко пришвидшилось, дрібно калатало, зате розум залишався абсолютно спокійним. На першому перехресті бар’єр проти заворушень утримувався тузнем чоловіків у формі служби безпеки «Протоґену». Сили АЗП відійшли назад, використовуючи викривлення коридору як прикриття. Те, що називалось вогнем на придушення, велося тут на рівні колінних суглобів.

Гранати були ідеально круглі, навіть без отвору для детонатора. По килимам вони не котились так, як треба, як мали котитися по кам’яній підлозі або плитці, тож одна з трьох відстрибнула назад, не досягнувши бар’єру. Струс був таким, немов по вухам бахнули молотом; вузькі ізольовані коридори направили вибух назад. На атакуючих він справив майже такий самий ефект, як і на ворога. Та бар’єр було розтрощено, а протоґенівці відступили.

Міллерові нові товариші по зброї, радісно вигукуючи, побігли вперед, окрилені першим смаком перемоги.

Звуки були нерозбірливими, наче долітали здалеку. Можливо, його навушники не так добре протистояли вибуху, як мали б. Закінчити штурм з порваними барабанними перетинками буде непросто. Але тоді прозвучав наказ Фреда, ясний і чіткий:

– Припинити наступ! Відступити!

Цього майже вистачило. Наземні сили АЗП зашпортнулися, немов Фредові слова були віжками. Це не були війська. Вони не були навіть копами. Вони були белтерським нерегулярним ополченням: дисципліна і повага до авторитету була їм не притаманна. Вони загальмувались. Вони стали уважнішими. Тож обігнувши ріг, вони не потрапили в пастку.

Наступний коридор був довгий і прямий, вів, згідно підказки нашоломного монітора – до службової рампи перед контрольним центром. Він виглядав пустим, проте на третині дороги килимове покриття почало розлітатися кудлатими шматками. Хлопець біля детектива охнув і впав.

– Вони використовують слабоосколкові заряди з відбиттям по кривій, – пояснив Фред усім у вуха одночасно, – відскок з рикошетом. Нишкніть і робіть саме те, що я вам скажу.

Спокій у словах землянина справив більший ефект, аніж його крик перед тим. Чи може, це йому тільки здалося, але тут був ще й тон нижче. Впевненість. Різник станції Андерсон робив те, що умів найкраще: вів своє військо проти тактики і стратегій, що власноруч розробив у ті давні роки, коли сам був ворогом.

Потроху сили АЗП рушили вперед, на вищий рівень, тоді ще один і ще. В повітрі густів дим від пострілів та оплавлених панелей. Широкі коридори переходили в майдани та площі, так само просторі, як тюремні двори, тільки з протоґенівськими вояками на вартівнях. Бічні коридори було зачинено, місцева оборона намагалася підвести їх під перехресний вогонь.

Це не спрацювало. АЗП виламували двері, використовували, як прикриття, кімнати, де було багацько моніторів: щось середнє між лекторіями і виробничими комплексами. Двічі неозброєні цивільні, що лишилися при роботі, незважаючи на близький штурм, атакували їх, коли вони входили. Фредові хлопці поклали їх усіх. Частина Міллерової свідомості, та, що лишалася копом, а не солдатом – сіпалася від цього. Вони були цивільними, вбивати їх було щонайменше поганим смаком. Та коли Жулі у його голові прошепотіла «Тут невинних немає», він погодився.

Центр управління, захищений так серйозно, як ніщо з баченого ними раніше, розташовувався на третині висоти миршавого гравітаційного колодязя станції. Міллер і п’ятірка інших, керованих добре чутним голосом Фреда, взялися прикривати вузький службовий коридор, підтримуючи повільний вогонь і забезпечуючи неможливість непомітної контратаки протоґенівців. Міллер перевірив свою гвинтівку і був здивований кількістю набоїв, що лишилися.

– Ой, Пампа, – сказав хлопець поряд, і детектив посміхнувся, впізнавши голос Діоґо з-поза лицьового щитка. – День так день, паса¹⁶?

– Я бачив і гірші, – погодився Джо і замовк. Він намагався почухати уражений лікоть, але плитки броні не дозволяли.

– Єстеш рана? – запитав парубок.

– Ні, я в порядку. Просто… це місце. Я його не розумію. Виглядає як спа, але побудоване, наче тюрма.

Руки хлопця зсунулись у запитанні. Міллер похитав кулаком у відповідь, одночасно міркуючи, поки говорив.

– Тут прямі лінії, що добре проглядаються, і бокові проходи, які можна зачинити. Якби я мав побудувати місце типу цього, я б…

В повітрі вжухнуло, і Діоґо впав, безвільно похиливши голову. Міллер скрикнув і обернувся. Позаду нього в бічному коридорі дві фігури у формі «Протоґену» нирнули за прикриття. Щось свиснуло у нього біля лівого вуха. Ще щось відстрибнуло від грудної плити його моднявої марсіянської броні, мов удар молотка. Він навіть не подумав підняти гвинтівку: вона вже була в руках, викашлюючи вогонь у відповідь, мов втілення його волі. Інша трійця АЗПшників стала на допомогу.

– Відійти, – рявкнув Міллер, – тримайте ваші чортові очі на головному коридорі. Я цим займуся.

Йолоп, думав Міллер, лиш йолоп залишить їх у власному тилу. Лише йолоп зупиниться і почне базікати посеред бою. Він мав знати краще, і тепер, через те що він втратив увагу, хлопець…

Засміявся?

Діоґо сів, підняв свою зброю і дав чергу в коридор. Хитаючись, парубок звівся на ноги, потім вигукнув, мов дитина, яка щойно зійшла з карколомного атракціону. Широка полоса білої жижи протягнулася від ключиці вгору, поперек його лицьового щитка. Під маскою Діоґо посміхався. Детектив похитав головою:

– На біса вони витрачають кулі для утримання натовпу? – сказав він, звертаючись до хлопця і до себе самого.

– Передовий загін, – почувся у вухах голос Фреда, – готуйсь. Ми рушаємо за п’ять, чотири, три, два. Марш!

Ми не знаємо, у що там влазимо, думав Міллер, приєднуючись до тих, хто біг коридором до останнього об’єкта штурму. Широка рампа вела до ряду противибухових дверей, оздоблених під дерево. Щось позаду вибухнуло, але він тримав голову низько і не обертався. Тиск тіл у різнобійній броні робився сильніше, і Міллер вперся ногами у щось м’яке. Тіло у формі «Протоґену».

– Дайте нам місце, – крикнула жінка попереду. Детектив, використовуючи лікті і плечі проштовхався крізь натовп бійців АЗП наперед. Коли він дістався жінки, вона викрикнула прохання ще раз.

– В чому проблема? – криком запитав Міллер.

– Я не можу прорізати цю скотину, поки ці смоктуни штовхаються тут.

Детектив кивнув і повісив гвинтівку за спину. Він ухопив двоє найближчих плечей, потрусив чоловіків, поки вони його помітили, а потім зчепив свої лікті з їхніми в замок.

– Треба просто дати інженеру трохи місця, – сказав Джо сусідам і вони разом надавили на своїх, відтискаючи їх назад. Скільки битв в історії були програні в такі моменти, міркував він, перемога вже в них у руках, але тут союзники починають наступати на ноги. Різак у нього за спиною ожив, жар відчувався спиною навіть через броню.

Десь на краю натовпу коротко кашлянув автомат.

– Як там справи? – гукнув Міллер через плече.

Жінка не відповіла. Здавалось, минали години, хоча пройшло не більше п’яти хвилин. Повітря наповнив сморід розпеченого металу і випарованого пластику.

Полум’я різака вимкнулося з глухим звуком. Через плече детектив побачив, що переборка прогнулася і осіла. Інженер помістила у прогалину між пластинами тонкий, мов папір, домкрат і активувала його. Станція навколо них стогнала, поки метал стискало і м’яло. Переборка відкрилася.

– Заходимо, – вигукнув Міллер, нахилив голову і пройшов через новий прохід угору, по вкритій килимом рампі в командний центр. Тузень чоловіків і жінок дивилися на них зі своїх постів розширеними від страху очима.

– Вас заарештовано! – закричав Міллер, поки бійці Фреда кублились навколо. – Ну… ні, не арештовано, дідько. Руки вгору і геть від керування.

Один з чоловіків, високий, мов белтер, але статурою людини, що виросла в гравітаційному колодязі, зітхнув. Він був одягнутий у пристойний костюм з льону і шовку, без швів і складок, що видавало комп’ютерний крій.

– Робіть, як він наказує, – мовив лляний костюм роздратованим, але не сполоханим голосом.

Міллерові очі звузились:

– Пане Дрезден?

Костюм підняв акуратно сформовану брову, подумав і кивнув.

– А я вас шукав, – сказав Міллер.

* * *

Фред увійшов до оперативного центру так, наче місце належало йому. Розправлені плечі, рівна спина – головний інженер станції Тихо зник, а на його місці з’явився генерал. Він оглянув центр, всотуючи кожну деталь порухом очей, потім кивнув одному зі старших інженерів АЗП.

– Все заблоковано, сер, – відповів інженер, – станція ваша.

Міллер майже ніколи не був свідком того, як відбувається прощення іншої людини. Це було настільки рідкісне, настільки приватне явище, майже релігійне. Десятиліття тому цей чоловік – молодший, стрункіший, не настільки сивий, теж щойно захопив космічну станцію і ступав по коліна в крові і мертвих астероїдянах. Тепер детектив зауважив ледь-ледь помітне розслаблення його щелеп, полегшення у грудях, що означало падіння вини з серця. Можливо, вона повністю не зникла, але точно стала легшою. Багатьом таке не до снаги і за все життя.

Йому стало цікаво, що він відчуватиме, якщо хоч раз в житті отримає подібний шанс.

– Міллере? – звернувся до нього Фред. – Я чув, що ти знайшов того, з ким ми хотіли поспілкуватись.

Дрезден розігнувся у своєму кріслі, не звертаючи уваги на маленькі і великі стволи, так, наче він був вищим від усього цього.

– Полковник Джонсон, – промовив він, – я мав очікувати, що за цим усім стоїть людина вашого масштабу. Мене звати Дрезден.

Він протягнув Фреду матово-чорну візитівку. Фред майже рефлекторно узяв її, але не роздивився:

– Ви відповідаєте за все це?

Дрезден холодно посміхнувся і, перш ніж відповісти, озирнувся навколо:

– Я б сказав, що принаймні за частину цього відповідаєте ви. Ви щойно вбили чимало людей, які просто робили свою роботу. Та чи можемо ми відкинути пошуки винуватців і перейти до справді важливих речей?

Фред широко посміхнувся.

– І що ж саме це може бути?

– Рамки перемовин, – відповів Дрезден. – Ви людина досвіду. Ви розумієте, що ваша перемога ставить вас у незручне становище. «Протоґен» – це одна з найпотужніших корпорацій Землі. АЗП її атакувало, і чим довше ви намагатиметесь тут утриматись, тим гіршою буде відплата.

– Хіба?

– Звісно, що так, – відповів Дрезден, відмахуючись від Фредового тону. Джо похитав головою. Чоловік і справді не розумів, що тут відбувається. – Ви хотіли взяти заручників. Ну ось ми тут. Ми можемо зачекати, допоки Земля надішле декілька десятків бойових суден, і почати перемовини під жерлами гармат, або ми покінчимо з цим зараз.

– Ви запитуєте мене… яку суму грошей я захочу взяти, аби просто забратися зі своїми людьми?

– Якщо гроші – це те, що вам потрібно, – відповів Дрезден і знизав плечима, – зброя. Боєприпаси. Медикаменти. Будь-що, що вам потрібно, аби виграти вашу маленьку війну і швидко з цим покінчити.

– Мені відомо, що ви зробили на Еросі, – стиха вимовив Фред.

Дрезден посміхнувся. Від цього в детектива волосся стало дибки.

– Пане Джонсоне, – продовжив Дрезден, – ніхто не знає, що ми зробили на Еросі. І кожну хвилину, яку я витрачаю на наші з вами ігри, я не можу витратити більш продуктивно. Але я присягаюся: наразі ви на найкращій переговорній позиції, яку тільки мали. Вам не потрібно затягувати це все.

– І що ви пропонуєте?

Дрезден розвів руками:

– Все, що ви забажаєте, ще й амністію на додачу. Аби тільки чимшвидше вас звідси прибрати і дозволити нам повернутися до роботи. Ми обидва виграємо.

Фред засміявся. Безрадісним сміхом.

– Дозвольте мені це прояснити, – сказав він. – Ти покажеш мені усі царства світу, їхню славу, якщо упаду ниць і поклонюся тобі?

Дрезден нахилив голову:

– Мені ця цитата невідома.

РОЗДІЛ 41. Голден

«Росінант» стикувався зі станцією Тот на останньому подихові маневрових двигунів. Капітан відчув, як стикувальні захвати з гулом затиснули корпус, і одразу гравітація повернулася до однієї третини земної. Близька детонація боєголовки з плазмою зірвала зовнішні двері шлюзу для команди, затопила шлюзову камеру і ефективно заварила його в зачиненому положенні. Це означало, що їм лишається вантажний шлюз на кормі, і добиратися до станції доведеться, спершу прогулявшись космосом.

Це було зручно, бо вони і так були в скафандрах. «Росі» наразі мав стільки пробоїн, що система циркуляції повітря не могла з ними справитися, та й бортові запаси кисню винесло у вакуум тим самим вибухом, що й шлюз.

Алекс випав з кабіни, обличчя приховане шоломом, але черевце не можна було не впізнати навіть у скафандрі. Наомі заблокувала свій пост, відімкнула живлення корабля, потім приєдналась до Алекса, і вони втрьох почали спускатися по трапу до корми. Амос вже чекав там, накачуючи приладнаний на поясі евакуаційний пакет нітрогеном з бортової ємності. Механік запевнив Голдена, що прискорення цієї штуки буде досить, аби здолати обертання станції і доправити їх назад до шлюзу.

Ніхто не розмовляв. Голден очікував жартів. Він очікував бажання жартувати. Але пошкоджений «Росі», здавалося, просив тиші. Чи навіть ошелешеної тиші.

Голден сперся на переборку вантажного відсіку і стулив повіки. Вухо розрізняло лише шипіння його системи дихання та ледь чутний статичний шум у системі зв’язку. Він нічого не міг відчути зламаним, забитим кровавими згустками носом; у роті тримався мідний присмак. Та попри це, йому важко було утриматися від посмішки.

Вони перемогли. Вони підлетіли до «Протоґену», збили все те, чим ці виродки в них стріляли, і скров’янили їхні носи. На разі бійці з АЗП беруть станцію на абордаж, стріляючи в людей, які допомагали вбивати Ерос.

Голден вирішив, що йому нормально не відчувати жодних докорів сумління щодо них. Моральна складність ситуації переросла здатність її осягнути, тож він просто розслабився у теплій ванні перемоги.

Зв’язок ожив і заговорив Амосовим голосом:

– Готовий рушати.

Голден кивнув, але згадавши, що він у скафандрі, продублював власну готовність по радіо:

– Окей, всі зачіпляємось.

Він, Алекс і Наомі дістали прив’язі зі скафандрів і причепилися до широкого Амосового пояса. Механік запустив шлюзування і вилетів у відкритий простір у хмарі газу. Їх одразу швиргонуло геть від станції моментом обертання, але здоровань швиденько узяв їх під контроль і поплив назад до входу в аварійний шлюз станції Тот.

Поки Амос пролітав з ними повз «Росі», Джим вивчав корабель ззовні, намагаючись каталогізувати вимоги по ремонту. Там був тузень симетричних з прови і корми пробоїн, що сполучалися з наскрізними дірами по всій довжині судна. Набої рейкотрона, з якого стріляв перехоплювач, скоріш за все навіть помітно не уповільнились на шляху крізь «Росі». Команда мала добру вдачу, адже жоден з набоїв не знайшов реактора і не зробив у ньому діру.

Також мала місце чимала вм’ятина на фальшивій обшивці, яка надавала кораблю вигляду газового танкера. Голден розумів, що має бути відповідна відмітина і на броньованій обшивці. Пошкодження не дійшло до внутрішньої структури, бо в такому випадку корабель тріснув би надвоє.

Через пошкодження шлюзу, повну втрату ємності з киснем і системи рециркуляції ремонт у сухому доці стане в мільйони доларів, це якщо вони матимуть змогу дістатися до сухого доку. Можливо, «Молінарі» візьме їх на буксир.

Амос тричі кліпнув жовтим через евакуаційний пакет, і станційний аварійний шлюз почав відкриватися.

Їх затягнуло всередину, де чекали четверо белтерів у бойовій броні.

Щойно шлюзування добігло кінця, Голден стягнув шолом і торкнувся носа. Той, здавалося, виріс удвічі; якщо торкатися – чуєш, як б’ється серце.

Наомі простягла до нього руки і, тримаючи обличчя, торкнулася пальцями до обох боків перенісся. Дотик, на диво, був дуже ніжним. Вона покрутила його голову з боку на бік, вивчаючи пошкодження, потім відпустила.

– Без косметичної хірургії зростеться криво, – винесла вона вердикт, – але ти й до цього був красунчиком. Це додасть твоєму обличчю характеру.