Пробудження Левіафана

Джим відчув, як на вустах повільно розтікається посмішка, але не встиг він відповісти, коли заговорив один за бійців АЗП.

– Бій зирили, братуха. Ви, хлопці, гарно їм копняків надавали.

– Дякую, – відповів Алекс, – а як там всередині?

Вояк з найбільшою кількістю зірок на нашивці АЗП повідомив:

– Менше спротиву, аніж очікувалося, але СБ «Протоґена» билися за кожен метр квартирки. На нас нападали навіть дехто з яйцеголових. Довелося їх встрелити.

Він вказав на внутрішній люк шлюзу:

– Фред направився до оперативного центру. Хотів, аби ви, народ, приєдналися до нього, пажалуйста.

– Вказуйте дорогу, – коротко відповів капітан. Його ніс перетворив це на вкауйте оогу.

***

– Як твоя нога, кепе? – запитав Амос, коли вони вийшли в коридор станції. Голден допетрав, що він забув про синець, який залишився від кулі.

– Не болить, але м’яз ще не надто рухливий. А твоя?

Амос посміхнувся і глянув униз на ногу, якою все ще накульгував після перелому на «Доннаджері» місяць тому.

– Нічо так. Те, що тебе не вбиває, – не рахується.

Голден почав було відповідати, але коли група завернула за ріг на місце різанини, замовк. Вони йшли точно по слідам штурму, бо тепер підлога коридору була всипана тілами, на стінах сліди від куль і подряпини. З полегшенням капітан зрозумів, що бачить значно більше тіл у броні «Протоґену», аніж в обладунках АЗП. Та аби в животі зав’язався вузол, вистачало й загиблих астероїдян. Проходячи повз тіло у лабораторному халаті, він зупинив себе від того, аби не плюнути на підлогу. Охорона могла прийняти погане рішення співпрацювати з неправильною стороною, але науковці з цієї станції вбили мільйон з гаком людей, аби подивитися, що станеться. Вони не були досить мертвими, аби задовольнити Джима.

Щось змусило його зупинитись. Те, що лежало біля мертвого вченого, було схоже на кухонний ніж:

– Овва, вони що, лізли на вас з оцим?

– Еге. Геть клепки нема, – відповів один з супроводжуючих, – я чув, що ножі беруть у перестрілку, але…

– Нам нагору, – втрутився вояк вищого рангу, – генерал чекає.

***

Голден увійшов в оперативний центр станції і побачив там Фреда, Міллера, купу бійців АЗП і одного незнайомця в дорогому костюмі. Вервечку техніків та оперативних співробітників у формі «Протоґену» заковували в кайданки і виводили геть. Кімната з підлоги до стелі була вкрита екранами і моніторами, на більшості яких зашвидко для читання бігли рядки тексту.

– Дозвольте мені це прояснити, – сказав Фред. – Ти покажеш мені усі царства світу, їхню славу, якщо упаду ниць і поклонюся тобі?

Дрезден нахилив голову:

– Мені ця цитата невідома.

Міллер помітив Голдена, торкнувся Фредового плеча, і розмова припинилася. Голден заприсягнувся б, що на обличчі детектива промайнула тепла посмішка, хоча за суворістю виду помітити її було важко.

– Джиме, – Фред жестом покликав підійти ближче. Він читав матово-чорну візитівку. – Познайомся з Ентоні Дрезденом, віце-президентом «Протоґену» з біологічних досліджень і архітектором проекту на Еросі.

Бовдур в костюмі зробив рух, мовби хотів потиснути руку. Голден проігнорував його.

– Фреде, – звернувся він до Джонсона, – які втрати?

– Напрочуд низькі.

– У половини їхніх охоронців була нелетальна зброя, – втрутився Міллер, – для придушення заворушень. Клейкі заряди. Щось таке.

Голден кивнув, насуплено похитав головою.

– Я бачив багато тіл протогенівців у формі СБ там, у коридорі. Навіщо, маючи стільки людей, давати їм зброю, яка не може відбити абордажну команду?

– Гарне питання, – погодився Міллер.

Дрезден посміхнувся.

– Ось це я й мав на увазі, пане Джонсоне, – сказав костюм і повернувся до капітана. – Джим? Гм, хай буде Джим. Той факт, що ви не розумієте безпекових потреб цієї станції, наводить мене на думку, що ви не маєте уяви, до чого стали причетними. А я вважав, що маєте не менше за мене. Як вже повідомив Фреду…

– Ентоні, закрий к бісу свій чорний рот, – сказав капітан, дивуючись раптовому вибуху роздратування. Дрезден мав розчарований вигляд.

Виродок не мав права на комфортне ставлення. Беззаперечно. Голден хотів, аби чоловік був нажаханий, благав про помилування, а не глузував, натякаючи на вищий рівень культури.

– Амосе, коли він знову заговорить до мене без запрошення, зламай йому щелепу.

– Із задоволенням, капітане, – відповів здоровань, зробивши крок уперед.

Дрезден самовдоволено посміхнувся, дивлячись на величезний кулак, але промовчав.

– Що нам відомо? – запитав Голден, адресуючи питання Фреду.

– Нам відомо, що сюди надходили дані з Ероса, також нам відомо, що керувалося все з цієї гноярки. Коли розберемо станцію, дізнаємось більше.

Голден обернувся і подивився на Дрездена знову, на цього європейського аристократа з гімнастичною статурою і дорогою зачіскою. Навіть зараз, оточенний озброєними людьми, він прагнув виглядати керівником. Голден міг уявити, як той раз по раз дивиться на свій годинник і міркує, скільки ще дорогоцінного часу відбере в нього ця абордажна вечірка.

– Я хочу в нього дещо запитати, – звернувся Джим до Фреда.

– Ти заслуговуєш на це, – кивнув Джонсон.

– Навіщо? – спитав він. – Я хочу знати – навіщо?

Дрезден посміхнувся майже жалісно і заклав руки в кишені звичним жестом людини, що обговорює спорт у припортовому барі.

– «Навіщо» – це дуже об’ємне питання, – відповів Ентоні. – Тому, що Бог так управив? Чи ви хочете уточнити питання?

– Чому Ерос?

– Ну, Джиме…

– Ви можете називати мене капітан Голден. Я той хлопець, який знайшов ваш покинутий корабель і подивився відео з Феб. Я знаю, що таке протомолекула.

– Справді? – посмішка Дрездена стала стала трохи щирішою. – Я хочу подякувати вам, що повернули нам вірулентного агента на Еросі. Втрата «Анубіса» відкинула нас на місяці назад. Знайти інфіковане тіло там, на станції, стало для нас даром божим.

Я знав! Я, курва, знав це! думав Джим. Але в голос повторив:

– Чому?

– Ви ж розумієте, що це за агент, – уперше відтоді як Голден зайшов у кімнату, в голосі Дрездена почулося розчарування, – я навіть не знаю, що ще вам розповісти. Це найважливіша річ, яка будь-коли ставалася в історії людської раси. Це одночасно доказ того, що ми не одні у всесвіті, і шанс позбутися обмежень, через які ми прив’язані до цих тісних бульбашок зі скелі й каменю.

– Ти не відповів на моє питання, – сказав капітан, ненавидячи свій ніс, який робив загрозливу інтонацію дещо комічною, – я хочу знати, чому ти вбив півтора мільйони людей.

Фред прочистив горло, але не втрутився. Ентоні перевів погляд з Голдена на полковника і назад.

– Я відповідаю, капітане. Мільйон з гаком людей – це дрібниці. Те, з чим ми тут працюємо, – має значно більший масштаб, – сказав віце-президент, повернувся до крісла, вмостився в ньому і перед тим як закласти ногу на ногу, підтягнув на колінах штани, аби не розтягувати тканину.

– Ви чули про Чінґізхана?

– Що? – запитали Фред з Джимом майже одночасно. Міллер просто поглянув на Дрездена пустими очима, постукуючи цівкою пістоля по броньованому стегну.

– Чінґізхан. Існує точка зору деяких чиновників, що він вбив чи перемістив до чверті тодішнього населення під час свої завоювань, – пояснив той. – Він вчинив так, прагнучи створити імперію, що мала розвалитися одразу по його смерті. В сучасних умовах це означає знищення близько десяти мільярдів людей з огляду на шкоду для поколінь. Півтора покоління. Ерос навіть похибковим значенням не може вважатися у таких масштабах.

– Вас це справді не хвилює, – тихо мовив Фред.

– Проте на відміну від Чінгізхана, ми не робимо це задля побудови імперії. Я знаю, що ви думаєте. Що ми плануємо звеличити себе. Набрати силу.

– А ви не плануєте? – запитав капітан.

– Звісно, ми плануємо, – голос Дрездена став різким, – але ви мислите дуже мілко. Побудова найвеличнішої з імперій людства схожа на побудову найбільшого у світі мурашника. Дріб’язок. Та десь вже існує цивілізація, що побудувала протомолекулу і шпурнула її в нас два мільярди років тому. Вони вже є богами з цієї точку зору. А ким вони стали за цей час? З форою у два мільярди років?

Голден слухав промову Ентоні, і в ньому зростав страх. В цій помові було щось таке, що вимовлялося раніше. Можливо, неодноразово. І це спрацювало. Він умовив могутніх людей. Ось чому «Протоґен» мав судна з Землі і, судячи з усього, майже невичерпні ресурси.

– Нас наздогнала жахлива кількість роботи, джентльмени, – вів далі віце-президент з біодосліджень, – але на щастя, ми маємо інструмент наших ворогів для її виконання.

– Наздогнала? – перепитав вояк ліворуч від Голдена. Дрезден кивнув йому і посміхнувся.

– Протомолекула здатна змінити організм її носія на молекулярному рівні; вона може утворювати генетичні зміни на льоту. Не просто ДНК, але у всіх стійких реплікаторах. Але це просто машина. Вона не мислить. Вона слідує інструкціям. Якщо ми навчимося змінювати це програмування, тоді ми станемо архітекторами цих змін.

Голден втрутився:

– Якщо це мало б стерти життя на Землі і замінити на що завгодно з того, що потрібно творцям протомолекули, то навіщо випускати її на волю?

– Чудове питання! – Дрезден підняв один палець вгору, мов професор на лекції. – Протомолекула надійшла до нас без інструкції для користувача. Фактично, ми ніколи дотепер не мали можливості спостерігати дію цієї програми. Молекулі потрібна значна біомаса для того, щоб розвинутись настільки, аби виконати всі директиви. Якими б вони не були.

Дрезден вказав на екрани навколо себе, вкриті даними.

– Ми маємо спостерігати за нею в роботі. Бачити, що вона збирається робити. Як вона виконуватиме це. І сподіваюсь навчитися змінювати цю програму в процесі.

– Ти міг би робити це в цистерні з бактеріями, – сказав Джим.

– Мені не цікаво перетворювати бактерії, – відповів Ентоні.

– Ти їбанутий на всю голову, – мовив Амос і зробив ще один крок у бік Дрездена. Джим поклав руку на плече кремезного механіка.

– Тож, – сказав він, – ви розберетесь, як працює ця зараза, і тоді що?

– І тоді все що завгодно. Белтери, котрі працюватимуть поза своїми кораблями без скафандрів. Людські істоти, здатні спати сотні років під час польоту до зірок на колонізаторських кораблях. Більше непотрібно бути прив’язаним до мільйонорічної еволюції в умовах тиску однієї атмосфери та тяжінням в 1 g, бути рабами кисню та води. Ми самі вирішуватимемо, чим ми хочемо бути, і самі програмуватимемо себе бути такими. Ось що нам дасть протомолекула.

Дрезден, виголошуючи промову, підвівся з осяяним обличчям пророка.

– Все, що ми робимо, – краща і єдина надія людства на виживання. Коли ми виберемося звідсіля, то віч-на-віч зустрінемося з богами.

– А якщо ми не виберемося? – замислено запитав Фред.

– Одного разу вони вже вистрелили в нас зброєю судного дня, – відповів біолог.

Кімната потонула в тиші. Джим відчув, як його впевненість вислизає. Він ненавидів кожен Дрезденів аргумент, але просто не міг зрозуміти, як їх відкинути. Він був конче впевненим, що вони є достоту невірними, але не міг знайти слів.

Голос Наомі змусив його здригнутися:

– Це їх переконало? – запитала жінка.

– Пробачте? – перепитав Дрезден.

– Науковців. Інженерів. Усіх, хто вам потрібні для втілення цього. Вони це й зробили. Вони мали дивитися відео, як люди вмирають по усьому Еросу. Вони мали спроектувати ці радіоактивні камери смерті. Тож якщо відкинути варіант, що ви винайняли кожного з серійних убивць Сонячної системи і надали їм другу вищу освіту, як ви це зробили?

– Ми модифікували наших науковців так, аби зробити з них соціопатів.

Півтузня фрагментів у його голові стали на свої місця.

– Соціопати, – мовив він, – ви зробили з них соціопатів.

– Високофункціональних соціопатів, – кивнув Дрезден. Здавалося, йому подобалось це пояснювати, – і до того ж, екстремально допитливих. Поки ми постачали їм цікаві проблеми і безлімітні ресурси для їх вирішення, вони почувались вдоволеними.

– І чимала команда СБ, озброєна нелетальними зарядами для придушення заворушень, якщо не почувались.

– Так, були декілька випадковостей, – відповів Ентоні. Він огледівся навкруги, злегка насупивши лоба. – Я знаю. Ви вважаєте це звірством, але я рятую людську расу. Я даю людям зірки. Ви не погоджуєтесь? Чудово. Дозвольте запитати у вас ось що. Ви можете врятувати Ерос? Прямо зараз.

– Ні, але ми можемо…

– Викинути інформацію на смітник, – перебив віце-президент, – ви можете зробити так, аби кожен чоловік, жінка і дитина, які померли на Еросі, померли задарма.

У кімнаті запала тиша. Фред насупився і склав руки на грудях. Голден розумів боротьбу, що відбувалася у свідомості генерала. Все, що казав пан у дорогому костюмі, було огидним, моторошним і дуже далеким від правди.

– Або, – продовжив він, – ми можемо обговорити ціну, ви підете своєю дорогою а я...

– Окей. Досить цього, – озвався Міллер вперше, відколи Дрезден почав торгуватися.

Голден глянув на детектива. Його невиразне обличчя закам’яніло. Він більше не стукав цівкою пістоля по нозі.

От дідько.

РОЗДІЛ 42. Міллер

Дрезден не бачив того, що насувалося. Навіть коли Міллер підняв пістоля, очі чоловіка не розпізнали загрозу. Все, що він бачив, то це був детектив з предметом у руці, якому випало бути пістолем. Собака б злякалась, але не Ентоні.

– Міллере, – закричав Голден здалеку, – ні!

Натиснути на гачок було просто. М’який удар, віддача пістоля у вкритій рукавичкою долоні, і тоді знову, ще двічі. Голова Дрездена відкинулась назад, розквітнувши червоним. Кров бризнула на широкий екран, що демонстрував потік даних.

Міллер підійшов ближче, вистрілив ще двічі в груди біологові, хвилинку вагався, потім повернув зброю в кобуру.

У кімнаті запала тиша. Вояки АЗП дивилися один на одного або на Міллера: вони були здивовані раптовістю насильства навіть після навали штурму. Наомі з Амосом дивилися на Голдена, а капітан дивився на мертв’яка. Поранене обличчя капітана перетворилося на маску; шаленство, гнів, можливо, навіть безнадія. Міллер це розумів. Робити очевидні речі все ще було незвичним для Голдена. Були часи, коли самому Джо це вдавалося нелегко.

Лиш Фред не сіпався і не нервував. Полковник не посміхався, не супився і не дивився вбік.

– Це що за прутня була? – промовив капітан через забитий кров’ю ніс. – Ти його холоднокровно встрелив!

– Ага, – відповів Міллер.

Голден похитав головою:

– А як же суд? Як щодо правосуддя? Ти просто вирішив – і так воно й сталося?

– Я коп, – сказав детектив, здивований нотками каяття в голосі.

– Та чи ти ще людина?

– Так, панове! – мовив Фред, його голос гримів у тиші. – Кіна не буде. Вертаймося до роботи. Мені тут потрібна команда з дешифровки. Нам треба забрати в’язнів і розібрати станцію до гвинтика.

Голден переводив погляд з Фреда до Міллера і до помираючого Дрездена. Йому від люті заціпило щелепу.

– Гей, Міллере, – вимовив він.

– Що? – м’яко запитав той. Він знав, що станеться.

– Додому їдеш сам, – сказав капітан «Росінанта», повернувся і вийшов з погордою з кімнати. Команда вийшла за ним. Детектив повернувся до Фреда:

– Підкинете?

– Ви на нашому боці, – відповів полковник, – до Тихо довеземо.

– Я ціную це, – подякував детектив. І за секунду додав: – Ви ж знаєте, це мало бути зроблене.

Фред не відповів. Тут не було чого казати.

* * *

Станція Тот була пошкодженою, але не мертвою. Чутки про соціопатичну команду поширилися швидко, і сили АЗП прийняли загрозу до уваги. Наступна після штурму фаза захоплення і утримання продовжувалась сорок годин, а не двадцять, як це могло бути зі звичайними в’язнями. З людьми. Міллер як міг допомагав з утриманням затриманих.

Альянсівці мали добрі наміри, але більшість з них ніколи не працювала з утримуваним контингентом. Вони не знали, як надіти кайданки на зап’ясток і лікоть, аби підопічний не задушив їх. Вони не знали, як сплутати когось шматком мотузки за горло так, аби затриманий не задушив сам себе, випадково або ні. Половина з них навіть не знали, як завалити когось на підлогу. Міллерові це було легко, мов знайома з дитинства гра. За п’ять годин він відшукав тільки у науковців двадцять захованих лез. Та ледь міг думати про це.

Прибула друга хвиля транспортів: пасажирські борти, що з виду були готові випустити повітря у вакуум, якщо ви плюнете на них, збирачі решток, що вже розбирали екранування і надбудови, кораблі постачання, що пакували точне обладнання, грабували склади медикаментів та харчів. Поки звістка про штурм досягне Землі, станцію розберуть до кісток, а її мешканців сховають у неліцензованих камерах утримання по всьому Поясу.

Звісно, «Протоґен» дізнається швидше. Їхні пости розташовано значно ближче Землі. Мав місце певний розрахунок часу і можливої потужності удару у відповідь. Математика піратства і війни. Міллер її знав, та не дозволяв цьому себе хвилювати. Тут вже рішення мають приймати Фред і його штурмовики. Бо Джо вже забагато ініціативи проявив на сьогодні.

Постлюдський.

Це слово спливало на поверхню медіа кожні п’ять чи шість років і щоразу мало різне значення.

Гормон для відновлення нервової тканини? Постлюдський. Секс-роботи із вбудованим псевдоінтелектом? Постлюдські. Самоорганізація мережевої адресації? Постлюдська. Це було слово з рекламної листівки, бездиханне та пусте, і все, що на його думку, воно значило – то що люди, які його використовували, мали замало розуміння справжніх можливостей людства.

Тепер, коли він етапував тузень заручників у формі «Протоґену» до транспорту, який йшов бозна куди, слово набуло нового значення.

Та чи ти ще людина?

Все постлюдське означало, образно кажучи, те, на кого ти перетворювався, коли переставав бути людиною. Якщо протомолекулу не рахувати, «Протоґен» не рахувати, Дрездена і його Менгельсько¹⁷-Чингізханські самовпевнені фантазії не рахувати, то, міркував детектив, він, можливо, йшов на випередження. Мо, він вже роками був постлюдиною.

Момент, коли максимальна небезпека при мінімальній користі загрожувала операції, настав за сорок годин. АЗП розтягли станцію до кістяка, і вже був час ушиватися, поки ніхто не прилетів з помстою на думці. Міллер сидів у протиперевантажувальному кріслі, в його крові догорали залишки амфетамінів, а його свідомість коливалася на межі психозу втоми. Подушкою на обличчя навалилася гравітація прискорення. Він ледь розумів, що плаче. Та це нічого не означало.

Перед мутним поглядом детектива знову заговорив Дрезден, він сходив обіцянками та брехнею, напівправдою та прозорливістю. Слова стали видимими, мов темний дим, який злипався в рідкі чорні патьоки протомолекули. Її нитки потягнулися до Голдена, Амоса, Наомі. Він намагався намацати свого пістоля, зупинити це, зробити звичну справу.

Він прокинувся від власного зойку відчаю та пам’ятав, що майже виграв.

Жулі сиділа поруч, тримаючи прохолодну руку на його чолі. Її посмішка була ніжною, розуміючою. Вона все пробачала.

Спи, сказала вона, і його свідомість провалилася в глибоку темінь.

***

– Ой, Пампа! – сказав Діоґо. – Давай вже тудой-сюдой.

Це був десятий детективів ранок на Тихо та сьома ночівля в апартаментах Діоґо, тісних, мов туалет. І по тону в голосі парубка – один з останніх. Риба і кумпанія починають пахнути на третій день. Він скотився з тонкого ліжка, провів пальцями по волоссю і кивнув. Діоґо роздягнувся і мовчки заповз в ліжко. Від нього несло випивкою та дешевою гідропонною марьванною.

Темінал Міллера повідомив, що наразі друга зміна завершилася дві години тому, а третя ранком пройшла на половину. Він зібрав своє манаття у валізу, вимкнув світло над Діоґо, що вже хропів, і почвалав до суспільної бані, щоб витратити щось із залишків на те, аби виглядати менш безхатченком.

Приємним сюрпризом, що чекав на нього по поверненню на станцію Тихо, була сума грошей на його рахунку. АЗП в обличчі Фреда Джонсона заплатило йому за час, проведений на Тоті. Він цього не просив і частина його свідомості хотіла повернути ці гроші. Якби була альтернатива, то так би він і вчинив. Альтернативи не було, тож він розтягував капітал і посміювався над іронією становища: теперки він і капітан Шаддід отримували гроші з одного джерела.

Перші декілька днів по його поверненню на Тихо Міллер очікував побачити про атаку на Тот в новинах. Щось на кшталт ЗЕМНА КОРПОРАЦІЯ ВТРАЧАЄ ДОСЛІДНИЦЬКУ СТАНЦІЮ ЧЕРЕЗ БОЖЕВІЛЬНИХ АСТЕРОЇДЯН абощо. Він мав відшукати роботу або нічліг, який не був би милостинею. Але він ніяк не міг зібратися. Варт було на хвильку присісти в барі чи лаунжі подивитися новини – і години минали без сліду.

Марсіянський флот постраждав від серії виснажливих атак белтерів. Півтони надприскореного гравію змусили два крейсери змінити курс. Зменшення обсягів добування води в кільцях Сатурна було наслідком або незаконної зупинки робіт, або природною відповіддю на зростаючу потребу в безпеці. Дві операції з видобутку льоду під керівництвом Землі були атаковані і Марсом, і АЗП. Чотири сотні людей загинуло. Земна блокада Марса тяглася третій місяць. Коаліція науковців і спеціалістів з терраформінгу в один голос кричали, що каскадні процеси в небезпеці, і якщо навіть війна закінчиться за рік чи два, втрата постачання відкине зусилля з терраформінгу на покоління назад. Щодо Ероса – то тут усі звинувачували усіх. Станції Тот не існувало.

Хоч вона, звісно, була.

Позаяк більшість флоту Марса лишилося біля зовнішніх планет, земна осада була досить крихкою. Часу залишалось мало. Кораблі Червоної Планети могли або йти додому і зустрітися з земними противниками – дещо старішими, дещо повільнішими, але значно чисельнішими, або йти прямо до планети. Земля залишалась джерелом тисячі речей, які не могли рости ще десь, але якщо хтось стане щасливим або набереться самовпевненості чи розпачу, то швиргання скель у гравітаційні колодязі не забариться.

Але це все було відвертанням уваги.

Якраз в тему був старий анекдот. Міллер не пам’ятав, де він його почув. На похороні свого батька дівчина зустрічає справді красивого хлопця. Вони розмовляють, знаходять спільну мову, але він зникає до того, як їй вдається узяти його номер. Дівчина не знає, як знайти того парубка.

Тож за тиждень вона вбиває власну матір.

У цьому місці можна сміятися.

Це була логіка «Протоґену», Дрездена, Тота. Ось є проблема, кажуть вони самі собі, і ось є рішення. Факт пролиття невинної крові був таким же тривіальним, як шрифт звітів, в яких про це йшлося. Вони від’єднали себе від людства. Відімкнули кластери клітин у мізках, що робили інші життя, крім їхніх власних, священними. Або цінними. Або вартими збереження. Все це їм коштувало всіх зв’язків з людством.

Це так знайомо звучить, що аж смішно робиться.

Чоловік, що зайшов до бару і кивнув Міллерові, був один з друзів Діоґо. Років двадцять чи щось таке. Ветеран станції Тот, так само, як і Міллер. Він не пам’ятав його ймення, але бачив частенько, аби зрозуміти, що наразі хлопець тримає себе інакше, ніж зазвичай. Перенапружено. Детектив вимкнув звук на своєму терміналі і підійшов до нього.

– Привіт, – привітався він, і співбесідник глянув жорстко. Обличчя було заклопотане, але м’яке, зумисне полегшення пробувало це приховати.

Це був Діогів старий. Той самий, якого знали усі на Тихо. Той, хто встрелив найбільшого прутня у всесвіті. Це давало Міллерові декілька балів, тож хлопець посміхнувся і кивнув на сусідній стілець.

– Все настільки хєрово, еге ж? – запитав детектив.

– Ти й половини не знаєш, – відповів хлопець. Його говірка була чіткою, виразною. Белтер за зростом, але освічений. Можливо, технік. Він набрав код напою для замовлення, і бар запропонував склянку прозорої рідини, настільки леткої, що Джо бачив, як вона випаровується. Парубок випив махом.

– Не спрацює, – мовив детектив.

Хлопака глянув на нього. Міллер розвів руками.

– Вони кажуть, що випивка допомагає, але це не так, – продовжив Джо.

– Ні?

– Ніяк. Іноді секс, якщо знайдеться дівчина, що поговорить з тобою після. Або вправи в тирі. Іноді спортзал. Пляшка не допоможе почуватися краще. Ти просто менш турбуватимешся, що тобі погано.

Співрозмовник реготнув і похитав головою. Він от-от заговорить, тож Міллер вмостився зручніше і дозволив тиші зробити за нього роботу. Схоже, що хлопець вбив когось на Тоті, і це його накрило. Але замість розповіді хлопець узяв Міллерів термінал, увів пару місцевих кодів і віддав назад. Чимале меню вибору стрімів – відео, аудіо, тиск повітря і його склад, радіологія. Детективу знадобилося пів секунди, аби зрозуміти, що він бачить. Вони хакнули захист стрімів з Ероса.

Він дивився на дії протомолекули. Він бачив експертизу тіла Жульєтти Андоромеди Мао зблизька. На мить поряд майнула і його уявна Жулі.

– Якщо ти коли-небудь міркував, чи вірно вчинив, застреливши того дядька, – мовив хлопець, – то поглянь на це.

Міллер відкрив стрім. Довгий коридор, досить широкий, аби двадцять людей пройшли плече до плеча. Підлога була мокрою, по ній пробігали хвильки, мовби поверхнею каналу. Щось невелике дивним чином котилося через цю кашу. Коли детектив збільшив картинку, то побачив, що це був людський торс – грудна клітина, хребет. Слідом волочилося те, що колись було кишківником, а тепер стало довгими чорними пацьорками протомолекули. Воно відштовхувалось куксою руки. Голови не було. Бічна панель вказувала на наявність звуку, і детектив увімкнув його. Високий безумний тон дудки нагадав йому ментально хвору дитину, що сама собі співала.

– Там все таке, – мовив хлопець, – по всій станції повзає… таке от лайно.

– Що воно робить?

– Щось будує, – хлопець розвів руками, – я подумав, що ти мав би це бачити.

– Та ну? – Міллер не відривав погляду від екрану. – Що я тобі такого зробив?

У відповідь почувся сміх:

– Через вбивство того дядька всі вважають тебе героєм. Всі думають, що нам варто викинути всіх до останнього в’язнів у шлюз.

Можливо й варто, міркував детектив, якщо нам не вдасться зробити їх знову людьми.

Джо перемкнув стрім. Рівень казино, де був він з Голедном, або дуже схожа на нього секція. Павутиння, схоже на кістки, з’єднувало стелю і дах. Щось подібне до чорних слимаків завдовжки з ярд повзало вгору і між ними. Звук був наче шурхіт: він колись слухав запис, як хвилі накочуються на берег. Знову перемкнувся. Порт із закритими переборками, по яких розрослися великі спіралі корабликів, і вони, здавалося, рухалися, поки він дивився.

– Всі вважають тебе реальним героєм, – і цього разу слова щось зачепили. Міллер похитав головою:

– Та ну. Просто колись був копом.

* * *

Навіщо рватися в бій, брати на абордаж станцію, сповнену людьми і автоматичними системами захисту, якщо це виглядає не таким страшним, як розмова з тими, з ким ти ходив на судні тижнями?

Та менше з тим.

Третя зміна, в барі на оглядовій платформі з’імітовано ніч. Повітря присмачене чимось димним, що не було димом. Піаніно та бас ледаче перегукувались поміж себе, поки чоловічий голос жалівся арабською.

Приглушене світло пробивалось з нижньої частини столів, вимальовуючи м’які силуети на обличчях і тілах, підкреслюючи ноги, животи і груди відвідувачів. Якби він підійшов ближче, то міг помітити, як «Росінант» гоїть рани. Не мертвий, і робиться сильнішим.

Амос із Наомі розташувались за столиком у кутку. Ні Голдена, ні Алекса не було. Простіше, але не сильно. Він пішов до них. Першою його помітила Наомі, детектив завважив дискомфорт на її обличчі, прихований так само швидко, як і з’явився. Амос повернувся глянути, на що вона так реагує, але ні кутики очей, ні кутики рота не торкнула посмішка. Міллер почухав руку, хоча вона й не чухалась.

– Агов, – привітався він, – можу вас пригостити випивкою, народ?

Тиша затяглася на мить довше, аніж треба було б, і тоді Наомі вимушено посміхнулася.

– Звісно, але по одній. У нас… справи. Завдання капітана.

– Ага, – повторив Амос, брешучи ще більш неоковирно, аніж Наомі, через що брехня його ставала ще більш очевидною, – справа. Важлива.

Міллер присів, підняв руку, привертаючи увагу офіціанта, і коли той кивнув, вперся ліктями в стіл. Це була сидяча версія бійцівської стійки: нахилившись вперед, руками захищає м’які місця на шиї і животі. Так чоловіки стають, коли очікують удару.

Офіціант приніс пиво, Міллер розрахувався за нього з грошей АЗП і сьорбнув.

– Як корабель? – запитав він нарешті.

– Збирається потроху, – відповіла старпом, – вони з нього все гівно вибили.

– Але він все ще літає, – додав Амос, – міцний, сучий син.

– Ну тоді все чудово, – сказав детектив, зашпортався в словах і мав почати спочатку: – Народ, коли відчалюєте?

– У будь-який час, коли капітан накаже, – Амос знизав плечима, – ми тепер герметичні, тож хоч завтра в путь.

– І якщо Фред дозволить, – додала старпом, і тут-таки скривилась, немов бовкнула зайве.

– То он в чому справа? – запитав Джо. – АЗП тисне на капітана?

– Та щось в голову влізло, – відповіла жінка. – Слухай, дякую за випивку, справді. Але думаю, що нам варто йти вже.

Міллер набрав повітря і повільно його випустив:

– Ага, окей.

– Ти йди, – сказав Амос, – а я дожену.

Наомі кинула незадоволеним оком на здорованя, але Амос відповів посмішкою. Це могло означати що завгодно.

– Добре, – погодилась офіцер, – але не затримуйся надовго, ок? Справа.

– Для капітана, атож. Не хвилюйся.

Наомі встала і пішла геть. Її спроби не озиратися були очевидними. Міллер глянув на Амоса. Світло надавало механіку якогось демонічного вигляду.

– Наомі гарна людина, – сказав здоровило, – знаєш, вона мені подобається. Схожа на мою меншу сестру, тільки з головою на плечах. Я б її виграв, якби вона дала, знаєш?

– Еге, – відповів Джо, – мені вона теж до смаку.

– Вона не така, як ми, – з тону Амоса зникла теплота і гумор.

– Тому вона і впала мені в око, – ці слова детектива були вчасними. Механік кивнув.

– Щодо капітана. Ти зараз у лайні по вуха.

У тьмяному світлі місце, де пивна піна торкалася скла, біліло, мов тюль. Міллер повернув бокал на чверть, аби краще роздивитися.

– Тому що я вбив того, кого варто було? – запитав детектив. Гіркота в його словах не була сюрпризом, але вона була глибшою, аніж він очікував. Амос не чув її або, що ще краще, не звертав уваги.

– Тому що ти маєш таку звичку, – пояснив механік, – кепу це не подобається. Вбивство людей без того, аби побалакати, нервує його. Ти на Еросі наробив багато… ти знаєш.

– Еге.

– Станція Тот – це не Ерос. Наступне місце, куди ми підемо, теж не буде Еросом. Капітан не бажає мати тебе поряд.

– А інші? – запитав детектив.

– Ми теж не бажаємо, – його голос не був ані жорстким, ані м’яким. Він розмовляв про діаметр трубопроводів у машині. Він говорив про будь-що. Слова наддали Міллерові в живіт, саме туди, де він і очікував. Відбитися було неможливо.

– І ось ще що, – вів своєї Амос. – Ти і я – у нас багато спільного. Мене життя покидало. Я знаю, що я таке, а мій моральний компас? Я тобі скажу, що він у сраці. У моєму дитинстві пару речей пішло не так. Я міг стати тими гівняними бандюками з Тоту. Про це я в курсі. А от капітан не міг. В ньому такого нема всередині. Він найближчий до праведника, ніж будь-хто. І коли він каже, що тобі тут не місце, то значить так тому і бути, бо наскільки я кумекаю, він типу правий. До біса, він точно правіший за мене.

– Окей, – відповів Міллер.

– Ага, – сказав механік. Допив своє пиво. Потім допив пиво Наомі. А потім пішов геть, залишивши Міллера насамоті з пусткою в душі. Зовні «Нову» випустив решітку блискучих сенсорів, щось перевіряючи або просто вихваляючись. Міллер чекав.

Збоку від нього просто на місці Амоса прихилилась до столу Жулі.

Що ж, мовила вона, схоже, тепер є тільки ти і я.

– Схоже, – відповів він.

РОЗДІЛ 43. Голден

Працівник станції Тихо у синій спецовці і у зварювальній масці закривав дірку в одній з переборок камбуза. Голден дивився на роботу, захищаючи очі від жорсткого синього полум’я пальника. Коли сталева пластина була припасована до місця, зварювальник підняв маску, аби перевірити метал, наплавлений за один прохід. Дівчина – блакитні очі і маленький рот на милому обличчі мавки, що мало форму серця, кучма рудого волосся скручена в гульку. Звали її Сем, і вона була керівником бригади, що лагодила «Росінант». Амос волочився за нею вже два тижні без жодного успіху. Джим був радий цьому, бо мавка виявилась одним з найкращих механіків, яких він коли-небудь зустрічав. Він волів, аби вона фокусувалась тільки на роботі.

– Він чудовий, – сказав капітан, коли вона провела рукою в рукавиці по холонучому металу. – Він окей, – повторила вона і знизала плечима, – тут ми підрівняємо, гарненько пофарбуємо, і ти навіть не здогадуватимешся, що у твого кораблика була вава.

Її надиво глибокий голос контрастував із зовнішністю та звичкою використовувати навмисне дитячі фрази. Голден здогадувався, що її приємна зовнішність разом з обраною професією довгий час змушувала багатьох людей її недооцінювати. Він не бажав і собі припускатися такої помилки.

– Сем, ти виконала чудову роботу, – не втримався капітан, розуміючи, що Сем – це скорочення від чогось, але він ніколи не запитував від чого, а вона не казала, – я не втомлююсь казати Фреду, як нам пощастило мати саме тебе на цьому завданні.

– Можливо, мене відзначать золотою зіркою в табелі за рік, – відповіла бригадир, погасила пальник і звелась на рівні. Голден хотів щось відповісти, але не зміг підібрати слів.

– Пробач, – продовжила вона, повернувшись до Джима, – я ціную твоє нахвалювання босу. Направду, мені дуже приємно працювати над твоїм малюком. Суденце що треба. Той копняк, який він витримав, перетворив би на купу заліза всі інші наші судна.

– Ми ним майже стали, – відповів Голден.

Сем кивнула і почала знімати решту обладунків. Поки вона була зайнята, Наомі у сірій робі, обвішана електронним приладдям, спустилась по драбині.

– Як у тебе там справи? – запитав капітан.

– Дев’яносто відсотків, – відповіла старпом, перетнула камбуз і прихопила з холодильника пляшку соку. – Чи щось таке.

Другу пляшку вона кинула Сем. Зварювальниця вхопила її однією рукою.

– Наомі, – сказала вона, піднімаючи пляшку в жартівливому тості перед тим, як глитнути половину одним ковтком.

– Семмі, – відповіла Наґата з посмішкою.

Ці двоє одразу знайшли спільну мову, і тепер Наомі стала проводити із Сем та її командою чимало вільного часу. Голден ненавидів це, але мав визнати, що нудьгує за часами, коли тільки він був єдиною компанією Наомі. Щоразу визнаючи це, от як зараз, він відчував себе наволоччю.

– «Голго» ком ін рек вночі? – запитала Сем, допиваючи сік.

– Вважаєш, ці мавпи з С7 не втомилися, що ми їх духопелимо? – відповіла в тон Наомі.

Голденові це було схоже на якийсь шифр.

– Дамо їм фору, – вирішила Сем, – хай заведуться як слід, а потім пристукнемо молотом і шматтям протремо.

– Щодо мене, то звучить приємно, – мовила Наомі, жбурнула пусту пляшку в смітник і полізла драбиною вгору. – Тоді побачимось о восьмій, – вона легенько помахала Джиму, – побачимось, капітане.

– Як вважаєш, скільки ще часу потрібно? – запитав той у спину Сем, поки вона закінчувала зі своїми інструментами.

Жінка розвела руками:

– Пара днів, певно, аби довести до ідеалу. Він, імовірно, вже може літати, якщо ти не звертатимеш уваги на неважливі деталі та косметику.

– Ще раз дякую, – сказав Джим, простягаючи зварювальниці руку, коли вона повернулася. Вона її потисла своєю серйозно-мозолястою важкою долонею. – І сподіваюсь, що ви витрете підлогу тими мавпами з С7.

Вона хижо посміхнулася:

– Це навіть не обговорюється.

* * *

АЗП через Фреда Джонсона забезпечив команду житлом на період відновлення «Росі», і за останні пару тижнів каюта Голдена стала йому рідною хатою. Тихо мав тугеньку калитку і на співробітників грошей не шкодував. Голден для одного себе мав три кімнати, ванну та навіть кухню в куточку. На більшості станцій вам треба було стати губернатором, аби отримати подібну розкіш. Було схоже, це стандартні апартаменти менеджмента на Тихо.

Швиргонувши засмальцьований одяг в корзину для прання, він, перш ніж піти в душ, увімкнув кавоварку. Душ щоночі після роботи: розкіш, яку неможливо уявити. Так і відволіктися недовго. Почати вважати період лагодження судна і спокійного домашнього життя нормою, а не прелюдією. Голден не міг такого допустити.

Облога Землею Марса була у всіх новинах. Бані Марса продовжували стояти, але два метеорні дощі поклювали широкі схили гори Олімп. Землянці стверджували, що це уламки Деймоса, а Марс – що це навмисна погроза і провокація. До внутрішніх планет на повній тязі йшов флот Червоної Планети, щодня-щогодини наближаючи момент, коли Земля має або знищити Марс, або відступити. Риторика АЗП була побудована на ствердженні, що хто б не виграв, їх знищать наступними. Голден допомагав Фреду в тому, що Земля визначила б як найсерйозніший акт піратства за всю історію Поясу.

А тим часом просто цієї миті на Еросі помирали півтора мільйони людей. Джим згадував відео зі станції, де було видно, що сталося з людьми, і здригався навіть під гарячим душем.

Ох, ще й прибульці. Прибульці, які намагалися захопити Землю два мільярди років тому та провалили спробу лише через те, що їм на шляху став Сатурн. Не забувай про прибульців. Його мозок не міг відшукати спосіб осягнути це, тому він намагався уявляти, що їх не існує.

Голден узяв рушник і увімкнув екран на стіні у вітальні, поки витирався. Повітря було сповнене пахощами кави, вологи з душу і ледь помітними ароматами трави та рослин, які додавалися у вентиляцію по всій станції. Він перемкнув на новини, але там були лише спекуляції щодо війни без будь-яких нових фактів. Потім перемкнув на трансляцію якихось змагань з незбагненними правилами та психотично-легковажними учасниками. Він походив по різним каналам – явно комедійним, бо актори робили паузи и кивали там, де очікувався сміх.

Лиш коли щелепи почали нити, він зрозумів, що стискає зуби. Вимкнув екран і кинув пульт на ліжко в іншій кімнаті. Обмотав рушник навколо талії і тільки-но вмостився на дивані з філіжанкою кави, як у двері подзвонили.

– Що там? – гукнув він на всі груди, але ніхто не відповів. На Тихо чудова ізоляція. Він пішов до дверей, намотуючи рушника максимально пристойно, і ривком прочинив їх.

Це був Міллер. На ньому був зібганий сірий костюм, який він, можливо, привіз ще з Церери. У руках він м’яв свій дурнуватий капелюх.

– Привіт, Голдене, – почав було він, та капітан рішуче обірвав:

– Якого дідька тобі треба? – запитав він. – Ти що, справді стояв під моїми дверима з капелюхом в руках?

Детектив посміхнувся і натягнув капелюха на голову:

– Прикинь, я завжди дивувався, що б це означало.

– Ну, тепер знаєш, – буркнув Джим.

– Є хвилина? – запитав Міллер.

Голден почекав, споглядаючи сухорлявого чоловіка, і швидко здався. Він, швидше за все, був важчим за белтера кіл на двадцять, але неможливо набрати загрозливого вигляду, коли людина, на яку ти дивишся вища тебе на фут¹⁸.

– Добре, заходь, – дозволив Джим і пішов у спальню, – зараз я одягнуся. Там є кава.

Голден не чекав відповіді; він просто зачинив двері спальні і сів на ліжко. З моменту повернення на Тихо вони не обмінялись і тузнем слів. Як би йому не хотілось, але залишати справу у такому стані не можна. Варт було принаймні поговорити перед остаточним розривом.

Джим вдягнув теплі бавовняні штани і пуловер, провів долонею по волоссю і вийшов до вітальні. Міллер сидів на його дивані з чашкою паруючої кави.

– Смачна кава, – почав детектив.

– Тож, я слухаю, – відповів Голден, сідаючи у крісло напроти.

– Отже…

– Тобто це буде розмова, у якій ти доводитимеш, наскільки був правий, вистреливши неозброєній людині в обличчя, та наскільки я наївний, аби це зрозуміти, так?

– Взагалі-то…

– Дідько, я ж тобі казав, – перебив його Голден, відчуваючи, як пече щокам, – досить цього. Якщо ти ще раз розіграєш суддю і ката одночасно, то підеш додому пішки.

– Так.

Просте визнання провини збило Джима з пантелику.

– Чому?

Міллер сьорбнув кави і поставив чашку. Підняв руку, зняв капелюха і жбурнув його на диван.

– Він збирався викрутитись.

– Пробач, – перепитав капітан, – чи ти пропустив ту частину, де він у всьому зізнається?

– Це не визнання було, а вихваляння. Він недоторканий, і знав це. Забагато грошей, забагато влади.

– Прутня. Ніхто не може вбити півтора мільйони людей і не бути покараним за це.

– Люди залишаються безкарними весь час. Винні по вуха, але якось викручуються. Докази. Політика. В мене недовго напарником була Масс. Коли Земля відпустила Цереру…

– Зупинись, – вчергове перервав його Голден, – мені все одно. Я більше не хочу чути твоїх історій про те, як робота копом зробила тебе мудрішим, глибшим і навчила дивитися правді в вічі. Як я вже казав, все, чого ти досяг, ­– то це зламав собі життя. Так?

– Ага, так.

– Дрезден та його приятелі з «Протоґену» вирішили, що вони можуть обирати, кому жити, а кому помирати. Звучить знайомо? І не кажи мені, що цього разу було інакше, тому що всі весь час це кажуть. Але це не так.

– Не помста це, – сказав Міллер дещо гаряче.

– Ой, справді? Чи це не про ту дівчину з готелю? Жулі Мао?

– Упіймати його – так. Вбити його…

Детектив зітхнув і кивнув сам собі, потім підвівся, відчинив двері. На порозі зупинився і повернувся з виразом непідробного болю на обличчі.

– Він нас заговорював, – промовив він, – всі ці речі про зірки, і захист нас від тих, хто направив цю штуку на Землю. Я навіть почав було думати, що це йому зійде з рук. Можливо, ситуація значно масштабніша за всі ці «добре» і «погано». Я не кажу, що він запевнив мене. Але він змусив мене вважати, що «може бути», розумієш?

– І за це ти його встрелив.

– Так.

Голден зітхнув зі схрещеними руками, потім оперся на стіну біля відчинених дверей.

– Амос вважає тебе праведником, – сказав Міллер, – ти в курсі?

– Амос вважає, що він поганець, тому що вчиняв речі, за які йому соромно, – відповів капітан, – він не завжди довіряє собі, але той факт, що його це турбує, каже, що він не поганець.

– Ага… – почав було детектив, та капітан його перебив:

– Він заглянув у свою душу, побачив там плями і захотів очиститись. Але ти? Ти лише розводиш руками.

– Дрезден був…

– Це не про Дрездена. Це про тебе. Я не можу тобі довіряти серед людей, про яких я турбуюсь.

Голден дивився на Міллера, чекаючи на відповідь, але коп лише сумно кивнув, почепив капелюха і пішов геть по ледь вигнутому коридору. Він не озирнувся.

Джим повернувся в помешкання і намагався розслабитись, але почувався роздратованим та нервовим. Він би ніколи не вибрався з Ероса без Міллерової допомоги. Без варіантів.

Виштовхати його недослухавши було невірним рішенням. Незавершеним.

Правда була в тому, що у нього по шкірі повзали мурахи щоразу, коли він залишався з Міллером в одній кімнаті. Коп був мов непередбачуваний пес, який міг лизати тобі руки, а потім вхопити за литку.

Голден розмірковував над тим, аби подзвонити Фреду і попередити його. Але натомість набрав Наомі.

– Привіт, – відповіла вона після другого гудка. На задньому фоні чулося барне шаленство, підживлена алкоголем туса.

– Наомі, – мовив він, потім замовк, намагаючись придумати, якесь виправдання дзвінку. Але коли не зміг придумати жодного, то сказав прямо:

– Тут Міллер щойно заходив.

– Ага, він зустрів нас з Амосом нещодавно. Що хотів?

– Не знаю, – сказав Джим і зітхнув, – можливо, попрощатися.

– А ти що робиш? – запитала старпом. – Хочеш побачитись?

– Так. Так, хочу.

* * *

Голден не відразу упізнав бар, але після того як замовив скотч у професійно-привітного офіціанта, зрозумів, що це те саме місце, де він сто років тому спостерігав, як Наомі співає белтерський панк. Вона підійшла і всілась напроти нього в кабінку, щойно Джиму принесли випити. Офіціант запитально глянув на жінку.

– Пф-ф, ні, – відмахнулася вона, – мені вже на сьогодні досить. Просто воду, дякую.

Коли офіціант зник, Голден мовив:

– Як твоє… що це взагалі таке, голго? І що воно робить?

– Це така гра, – відповіла Наґата, узяла з рук офіціанта склянку з водою і залпом випила половину, – це гібрид дартсу і футболу. Ніколи не бачила його раніше, але в мене непогано виходить. Ми виграли.

– Ну супер, – відповів капітан, – дякую, що приділила час. Я знаю, що вже пізно, але цей Міллер трохи мене роздратував.

– Він хотів, аби ти його пробачив, я думаю.

– Тому що я «праведник», – саркастично посміхнувся Джим.

– Так і є, – без гумору відповіла Наомі, – тобто це складний термін, але ти найближчий до цього з усіх, кого я знала.

– Я все завалюю, – видав Голден. – Всі, хто нам намагається допомогти або кому ми намагаємось допомогти, епічно помирають. Вся ця грана війна. І капітан Макдовел, і Бекка, і Аде. І Шед, – він мав зупинитися, бо щось підкотило до горла.

Наомі кивнула, простягнула руку через стіл і узяла його долоню.

– Мені потрібна перемога, Наомі, – продовжив капітан, – я хочу зробити хоч щось. Доля, Карма, Бог – що завгодно, що кинуло мене в цей заміс, і я хочу розуміти, що хоч щось зробив.

Наомі посміхнулась йому і стиснула його руку.

– А ти симпатичний, коли розмовляєш про шляхетність, проте тобі варт частіше направляти погляд вдалечінь.

– Ти кепкуєш з мене.

– Ага, – сказала жінка, – кепкую. Хочеш, підемо зі мною домів?

– Я… – почав було Голден, потім зупинився і витріщився на неї, очікуючи ще одного жарту.

Наомі продовжувала посміхатись йому, в її погляді не було нічого, крім теплоти і краплинки пустощів. Поки він витріщався, завиток волосся впав їй на око і вона відштовхнула його, не відводячи погляду.

– Чекай, що? Я вважав, що ти…

– Я казала, що не кажи, що кохаєш мене, аби тільки затягнути в ліжко, – пояснила Наомі, – але я також сказала, що за останні чотири роки пішла б з тобою в кубрик у будь-який час, коли б ти запропонував. Я не те щоб фліртувала, але типу втомилася чекати.

Голден відкинувся у кабінці назад, згадуючи, як дихати. Посмішка жінки змінилася на чистісінькі пустощі, та ще й одна брова піднялася.

– Ти в порядку, морячок? – запитала вона.

Коли він зміг говорити, то сказав:

– Я думав, ти мене уникаєш. То це так ти даєш мені перемогти?

– Не ображайся, – відповіла Наґата, сподіваючись, що в голосі не буде ані нотки злості, – але я тижнями чекала, аби ти набрався сміливості, та й корабель вже готовий. Це означає, що ти знову втягнеш нас в якусь дурню, і цього разу нам вже так не пощастить.

– Ну…

– Якщо так і станеться, а ми не спробуємо, я буду дуже розчарована.

– Наомі, я…

– Усе, Джим, – сказала вона, притягнувши його за руку до себе. Нахилилась над столом настільки, що вони майже торкнулись обличчями, – просто скажи – так чи ні.

– Так.

РОЗДІЛ 44. Міллер

Міллер сидів сам-один, втупившись у широке оглядове вікно, але нічого не бачив. Грибне віскі на низькому чорному столику залишалось на тому самому рівні, що й тоді, коли він його замовив. Це насправді була не випивка. Це був дозвіл присісти. В таких місцях завжди буває чимало волоцюг, навіть на Церері. Чоловіки і жінки, у яких закінчилася удача. Нема куди йти. Нема в кого просити про послугу. Нема зв’язку зі всесвітньою мережею людяності. Він завжди почував щось типу симпатії до своїх духовних родичів.

Тепер він був щирою частиною цього від’єднаного племені.

Щось яскраве сталося на шкірі величезного судна поколінь – можливо, зварювальники закріпляли заплутану мережу систем зв’язку. З-поза «Нову», наче за знайомим будинком, стирчала половина корпуса «Росінанта», довкруж якого з бджолиною заклопотаністю тривав ремонт. Він знав історію Мойсея, який бачив землю обітовану, але не міг до неї увійти. Міллер міркував, як би почувався старий пророк, якби його допустили на якийсь час – на день, на тиждень, на рік, а потім викинули геть у пустелю. Вже краще ніколи тую пустку і не полишати. Безпечніше.

Збоку, зі спеціально облаштованого куточку його уяви, за детективом спостерігала Жулі Мао.

– Я сподівався тебе врятувати, – промовляв він подумки, – я сподівався тебе відшукати. Знайти правду.

– А хіба не знайшов?

Він їй посміхнувся, і вона посміхнулась у відповідь – широко, на весь світ, і втомлено, як він сам. Тому що, звісно, він все звершив. Він знайшов її, він знайшов того, хто її вбив, і Голден був правий – він помстився. Все, що він собі поставив на меті, – він звершив. Але його це не врятувало.

– Можу я для вас щось зробити?

Пів секунди Міллеру здавалося, що це сказала Жулі. Дівчина, що обслуговувала його столик, вже було відкрила рота, аби звернутися ще раз, але він встиг хитнути головою. Що вона могла? А якщо щось і могла, то він не може собі цього дозволити.

– Ти ж знав, що це не могло тягнутися довіку, – сказала Жулі. – Голден. Його команда. Ти ж знав, що насправді не належиш до них. Ти мій.

Раптова доза адреналіну увірвалася в його втомлене серце. Він огледівся, аби побачити її, але Жулі зникла. У спровокованій ним самим енергійній реакції не було місця для галюцинацій. Але чекай. Ти мій.

Він розмірковував про те, як багато відомих йому людей обрало цей шлях. Звичай копів ковтати власні кулі вів свою історію задовго до того, як людство підняло саме себе з гравітаційного колодязя. І ось він – без дому, без друзів, з такою кількості крові на руках за останній місяць, яку не мав за всю кар’єру до того. Коновал з їхнього відділку на Церері на давнішній презентації називав це схильністю до самогубства. Те, на що варт звернути увагу. Як лобкові воші або високий холестерин. Не страшно, якщо завчасно потурбуватися.

Тож він турбувався. Недовго. І ось до чого це призвело.

Він підвівся, коливався три удари серця, а потім одним ковтком влив в себе бурбон. Це називали «рідка відвага», і воно діяло. Потягнувся до терміналу, створив запит на з’єднання і спробував зібрати себе до купи. Він був розбитий. Але якщо хочеш жити – то маєш знайти роботу.

***

– Сабез¹⁹ ніхт²⁰, Пампа, – відповів Діоґо. Парубок був одягнутий у сітчасту майку і штани того модного крою, молодіжного і потворного, що в минулому житті Міллер окреслив би хлопця як замолодого для того, аби щось знати. Тепер детектив чекав. Якби з Діоґо вдалося щось витиснути, то це могло дати шанс отримати власну нору. Тиша затягнулася. Міллер змусив себе мовчати, аби не почати умовляти зі страху.

– Ну, – обережно сказав парубок. – Ну. Тут один тіпок може. Тільки рука і око.

– Робота охоронцем мені підходить, – відповів Міллер, – будь-що, аби гроші.

– Іль конверса а до. Слухати, що скаже.

– Я буду вдячний за все, що ти зробиш, – потім вказав на ліжко, – ти не проти, якщо я…

– Мі кама ес су кама. Моє ліжко – твоє ліжко.

Міллер ліг.

Діоґо зайшов у тісний душ, і звук води по тілу заглушив шум повітряного рециклера. Навіть на борту корабля Міллер ні з ким не жив у таких фізичних умовах. Навіть коли був одружений. Але чекай, до того аби називати Діоґо другом, він ще не дійшов.

З можливостями на Тихо було негусто, та й рекомендацій він небагато мав. Ті, з ким він був знайомий, не замовлять за нього і пів слова. Але певно, можливість знайдеться. Все, що йому потрібно, – то це можливість змінити себе, почати знову і стати кимось інакшим, аніж він є зараз.

Звісно, якщо Земля чи Марс – хтось із них, хто переможе у війні, не зітре з неба АЗП і лояльні до неї станції. І якщо протомолекула не витіче з Ероса і не влаштує бійню на планеті. Або на станції. Або в ньому. По тілу пробіг холодок, коли він згадав, що зразок цієї штуки лишився на «Росі». Якщо з ним щось станеться, то Голден, Наомі, Алекс і Амос приєднаються до Жулі значно раніше за нього самого.

Він сказав собі, що це більше не його проблема. Та він сподівається, що з ними все буде в порядку. Він бажає їм добра, що б не сталося з ним самим.

– Ой, Пампа, – звернувся до нього Діоґо, коли двері в коридор від’їхали в бік, – ти чув, що Ерос заговорив?

Міллер звівся на одному лікті.

– Сі, – вів далі парубок, – що б там за лайно не було, воно почало транслювати. Там навіть слова можна розібрати. В мене є запис. Хочеш послухати?

Ні, подумав Міллер, ні. Я бачив тії коридори. Все, що сталося з тими людьми, ледь обминуло мене. Я не хочу мати нічого спільного з тим жахіттям.

А вголос сказав:

– Звісно.

Діоґо ухопив свій термінал і щось там поклацав. Міллерів апарат тренькнув, отримавши нове завантаження.

– Чіка пердіда²¹ з містка міксанула його з бхангрою, – пояснив Діоґо, ворухнувши стегнами, показав пару рухів з танцями, – жесть, да?

Діоґо разом з іншими іррегулярами взяли на абордаж високоцінну дослідницьку станцію, заламали руки наймогутнішій і найзлішій корпорації з усіх могутніх і злих. А тепер вони музики наробили з лементу помираючих. З мерців. Вони під неї танцюють у своїх дешевих клубах. Як воно, думав детектив, бути молодим і безсердечним?

Та ні. Він несправедливий. Діоґо непоганий хлопець. Просто наївний. Всесвіт про це потурбується, просто треба трохи часу.

– Ага, жесть, – погодився Міллер. Діоґо посміхнувся.

Фрагмент поставлено на паузу. Світло вимкнуто. Ліжку дозволено прийняти його тіло проти тиску обертання. Він не бажав чути. Він не бажав знати. Він повинен.

На початку звук нічого не значив: електричні зойки та карколомна буря статики. Потім, можливо, глибоко під цим, музика. Хор скрипок, закручених разом у довгому віддаленому крещендо. І потім настільки чистий, мов хтось говорив у мікрофон, голос.

– Кролики і ховрашки. Екологічно нестабільні і круглі, мов місячний промінь. Серпень.

Це майже точно не реальна людина. Комп’ютерні системи на Еросі могли генерувати будь-яку кількість достоту переконливих акцентів і голосів. Чоловічі, жіночі, дитячі. А скільки мільйонів даних могли бути на комп’ютерах і сховищах по всій станції?

Ще одне електронне щебетання, мов дрібних пташок записали і зациклили з ними самими. Новий голос, цього разу жіночний і м’який на фоні тріпотливого пульсу:

– Пацієнт жаліється на прискорене серцебиття і пітливість уночі. Ці ж симптоми зафіксовано за три місяці до того, але з історією…

Голос принишк, а тріпотіння погучнішало. Мов стара людина, у якої в мозку діри від швейцарського сиру, складна система, якою був Ерос, вмирає, змінюється, втрачає глузд. І через те що «Протоґен» напихав усюди мікрофони, Міллер міг слухати, як станція занепадає.

– Я їм не сказала, я їм не сказала, я їм не сказала. Схід сонця. Я ніколи не бачила сходу сонця.

Міллер закрив очі і сповзав у сон під серенаду Ероса. Згасаюча свідомість породила уявне тіло в ліжку біля нього, тепле і живе, воно дихало повільно в такт посиленню і послабленню статики.

* * *

Менеджером був худорлявий чоловік з пишною зачіскою у формі хвиль, що ніяк не розіб’ються о лоба. Офіс, у якому вони сиділи, щораз несподівано гудів, коли інфраструктура – вода, повітря, енергія, – була потрібна Тихо. Бізнес поміж труб, імпровізований і дешевий. Гірше не буває.

– Пробачте, – сказав худорлявий. Міллер відчув, як його нутрощі зав’язалися у вузол і обірвалися. Серед усіх принижень, які приготував йому всесвіт, це він не передбачив і тому розсердився.

– Ви вважаєте, я не дам ради? – запитав він, намагаючись говорити м’яко.

– Не в тому справа, – сказав менеджер, – це… розумієте, між нами, ми шукаємо ждуна, розумієте? Чийсь тупуватий брат міг би сторожувати на нашому складі. А у вас увесь цей досвід. Куди нам застосовувати протоколи з утримання натовпу? Або процедури розслідування. Ну тобто подумайте самі. На цьому підробітку вам навіть пістоля не треба.

– Мені все одно, – відповів Міллер, – мені потрібна робота.

Худорлявий зітхнув і перебільшено, по-белтерськи розвів руками.

– Вам потрібна інакша робота.

Міллер намагався не розреготатися, побоюючись, що це виглядатиме розпачливо. Він втупився в дешеву пластикову стіну позаду менеджера, поки тому не стало некомфортно. Це була пастка. Він занадто досвідчений, аби розпочинати все спочатку. Він знав забагато для того, аби повертатися назад і починати все спочатку.

– Ну нехай, – нарешті промовив детектив, і менеджер навпроти за столом видихнув і згідно добрих манер зніяковів.

– Дозвольте поцікавитись, – запитав худий менеджер, – чому ви пішли з попередньої роботи?

– Церера змінила протекторат, – відповів Джо, надягаючи капелюха, – а я в нову команду не потрапив. Ось і все.

– Церера? – здивувався менеджер і здивував Міллера. Він глянув на власний термінал, на якому була відкрита історія його роботи в тому порядку, як він і викладав. Менеджер не міг це пропустити.

– Так, я там був.

– Для поліцейських справ так, але я про останню роботу. Тобто, я в курсі. Я розумію, що роботу на АЗП не запишеш в резюме, але ви маєте розуміти, що ми всі знаємо, що ви були частиною тієї справи… ну, ви знаєте, зі станцією. Якось так.

– Ви вважаєте, що я працював на АЗП, – прокоментував Міллер.

Менеджер кліпнув.

– Так, працювали.

Що, власне, було істиною.

* * *

У кабінеті Джонсона не змінилося нічого і змінилося все. Оточення, аромати в повітрі, почуття присутності десь поміж переговорною, містком і центром контролю. Судно поколінь за вікном, можливо, наблизилося до готовності на пів відсотка, але справа була не в цьому. Ставки у грі змінилися, і те, що колись було війною, стало чимось інакшим. Чимось більшим. Це відбивалося у Фредових очах та лягало тягарем на його плечі.

– Ми можемо скористатись людиною з вашими навичками, – погодився Фред, – адже завжди є дрібнички, об які перечіплюєшся. Як обшукати когось, наприклад. СБ Тихо самі дають цьому раду, але якщо вже виходити за межі станції і пробивати дорогу ще кудись, то вже треба помічників.

– То ви плануєте займатися цим частіше? – намагався приховати питання за жартом Міллер.

Фред не відповів. На хвилинку на місці генерала опинилася Жулі, і детектив побачив у моніторі відбиття їх обох – чоловік замислений, привид усміхнений. Чи мо, Міллер помилявся з самого початку, і розділяти людство на астероїдян та внутрішньопланетників варто було не за політичними ознаками та ресурсним менеджментом. Він, як і будь-хто інший, розумів, що Пояс дає більш складне та небезпечніше життя, аніж пропонують Земля чи Марс. І все ж воно кликало цих людей – кращих з них – у темінь простору, геть з кайданів гравітації. Потяг досліджувати, тягнутися кудись, покинути домівку. Вийти якнайдалі у всесвіт. А тепер, коли «Протоґен» і Ерос пропонують шанс стати богами, перетворити людство на істот, здатних переступити межу людських мрій і сподівань, Міллер розуміє, як непросто людині на кшталт Фреда відкинути геть подібне бажання.

– Ви вбили Дрездена, – порушив тишу Фред, – і це проблема.

– Це мало статися.

– Я не впевнений у цьому, – обережним голосом відповів Джонсон. Перевіряє. Міллер посміхнувся і розчаровано додав:

– Саме тому це і мало статися.

Тихий кашляючий сміх підказав детективу, що генерал його зрозумів. Коли керівник станції повернувся до нього, його погляд був спокійним.

– Коли дійде до перемовин, хтось має за це відповісти. Ви вбили беззбройну людину.

– Так, я це зробив.

– Коли настане момент, я віддам вас на поталу вовкам своїм руками, тому що не маю наміру вас захищати.

– А я не прошу вас про захист, – відбрив Джо.

– Навіть якщо йдеться про белтерського екс-копа у земній в’язниці?

Це був евфемізм, і вони обидва його розуміли. Ти мій, сказала Жулі. І якщо так, то яка різниця, коли вони зустрінуться?

– Я не каятимуся, – сказав він, сам будучи шокованим від того, що так воно і є. – Якщо знайдуться судді, що бажатимуть поставити питання, то я відповім. Я шукаю у вас роботи, а не захисту.

Фред сидів у кріслі з насупленим поглядом і замисленим чолом. Міллер подався уперед.

– Ви ставите мене у важке становище, – сказав Джонсон. – Все, що ви кажете, вірно, але мені не просто повірити, що ви дотримаєте слова. Тримати вас у штаті ризиковано, адже це може підірвати мої позиції на мирних перемовинах.

– Так, це ризик, – сказав Джо. – Але я побував на Еросі і станції Тот. Я літав на «Росінанті» з Голденом і його командою. Коли дійде до аналізу протомолекули і того, як ми потрапили в цю халепу, не буде нікого кращого, щоб дати цю інформацію. Ви зможете стверджувати, що я забагато знаю, аби мене відпустити просто так.

– Або занадто небезпечно.

– Звісно. Або так.

Вони помовчали хвилинку. На «Нову» група вогнів засвітилася зелено-золотавим візерунком. Потім потемніла.

– Консультант з безпеки, – нарешті озвався генерал,– незалежний. Я не бажаю давати вам посаду.

Я занадто брудний для АЗП, розважливо подумав детектив.

– Якщо в комплекті йде моя особиста койка, тоді я згоден, – кивнув Міллер. Це тільки до закінчення війни. Після цього він стане м’ясом для машини. Хай будеʹ.

Фред відхилився назад, крісло під ним пискнуло, підлаштовуючись під нову позицію.

– Добре, – сказав хазяїн кабінету, – ось вам перше завдання. Визначіть мою найбільшу проблему.

– Локалізація, – відповів новоспечений радник.

– Ви вважаєте, що я не зможу втримати інформацію щодо Тота і протомолекули в секреті?

– Звісно, ви не зможете. З одного боку, про це відомо дуже великій кількості людей. З іншого – одним з них є Голден, і якщо він ще не розніс всю інформацію на всіх частотах, то невдовзі це зробить. Та крім цього, вам не вдасться укласти мирну угоду без пояснень, що там з біса відбулося. Рано чи пізно все вийде назовні.

– І що ви порадите?

На хвилинку Міллер повернувся в темряву послухати бурмотіння помираючої станції. Голоси мерців кликали його через вакуум.

– Захистити Ерос. Всі сторони захочуть отримати зразок протомолекули. Закрити доступ – це єдиний хід, що убезпечить вам місце за столом перемовин.

– Гарна порада, – посміхнувся Фред, – але як ви пропонуєте захистити щось завбільшки зі станцію Ерос, якщо Земля і Марс пришлють свої флоти?

Слушна думка. Міллер відчув приступ зажури. Навіть вважаючи, що Жулі Мао, його Жулі, загинула і зникла, було нечемно казати те, що він збирався:

– Значить, вам варто позбутися її.

– І як же я маю це зробити? – запитав Джонсон. – Навіть якщо ми обкладемо цю штуку ядерними зарядами, як ми можемо бути впевнені, що анінайменша частинка не потрапить ні до колоній, ні на дно гравітаційного колодязя? Підірвати Ерос – все одно що дмухнути на кульбабу на вітрі.

Міллер ніколи не бачив кульбабу, але він бачив проблему. Навіть найменшої частинки лайна, яким переповнений Ерос, буде досить, аби пекельний експеримент розпочали знову. І лайно чутливе до радіації, тож ядерні заряди вочевидь пришвидшать таємничі процеси, аніж знищать їх. Аби впевнитись, що протомолекула з Ероса ніколи не пошириться, вони мають розмолоти все на станції на окремі атоми…

– Ох, – Міллерові дещо спало на думку.

– Ох?

– Ага. Вам це не сподобається.

– Спробуйте.

– Ну добре, ви самі попросили. Направте Ерос на Сонце.

– На Сонце, – повторив Фред. – Ви хоч уявляєте, про яку кількість маси ми з вами розмовляємо?

Міллер кивнув у бік широкого простору вікна на виробничі майстерні за ним. У бік «Нову».

– На цьому гицелі потужні двигуни, – сказав він. – Відправте швидкий борт до станції, аби впевнитись, що туди ніхто не дістанеться першим. Розженіть «Нову» у напрямку Ероса і штовхніть його до Сонця.

Джонсон зосередився на внутрішніх розрахунках.

– Маємо впевнитись, що жоден не висадиться, поки Ерос не досягне корони. Це буде непросто, але Земля і Марс радше утримають один одного від спроб захоплення, аніж самі намагатимуться висадитись.

Пробач, я не міг придумати нічого кращого, Жулі, думав він, але це буде яскравий похорон.

Фред дихав повільно і глибоко, його погляд наче читав у повітрі щось видиме лише йому. Міллер не переривав, навіть коли тиша стала важкою. Майже через хвилину Джонсон різко видихнув:

– Мормони лютуватимуть.

Розділ 45. Голден

Наомі розмовляла уві сні. Це була одна з десятків речей, які Голден не знав про неї до цієї ночі. Попри те що вони спали поряд у протиперевантажувальних кріслах за декілька футів одне від одного багато разів, він ніколи цього не чув. Тепер от, з її обличчям біля його оголених грудей, він відчував порух її губ та м’який, артикульований видих її слів. Він не чув, що вона каже.

В неї також був шрам на спині, прямо над лівою сідницею. Три дюйми завдовжки, з неоднаковими краями, хвилястий – скоріше розрив, аніж поріз. Наомі ніколи не брала участі в барному поножів’ї, тож вона отримала його по роботі. Можливо, лазила у вузькому місці машинного відділення, коли корабель зробив раптовий маневр. Компетентний пластичний хірург міг би зробити його невидимим за один візит. Те, що її це ажніяк не турбувало та було начхати, входило в той список невідомих речей.

Вона перестала бурмотіти, поцмакала губами і промовила: «Пити».

Голден виповз з-під неї і почимчикував на кухню, розуміючи, що таке підлабузництво завжди супроводжує нових коханок. Наступні пару тижнів він буде не в змозі заборонити собі виконувати будь-які Наґатині примхи. Таку поведінку деякі чоловіки мають на генетичному рівні, їхня ДНК бажає впевнитись, що цей перший раз був не просто щасливою випадковістю.

Планування її кімнати відрізнялось від його власної, і ця різниця робила його неповоротким у темряві. Він кілька хвилин навпомацки порпався в її кухонному закутку, шукаючи склянку. Поки відшукав її, наповнив і повернувся, Наомі вже сиділа в ліжку. Згорнуте простирадло лежало на колінах. Видиво її оголеного тіла у тьмяному світлі спровокувало конфузну, раптову ерекцію.

Наомі огледіла його, зупинившись на середині, потім на склянці води, і запитала:

– Це для мене?

Голден не знав, про що саме вона питає, тому відповів «так».

***

– Ти спиш?

Обличчям Наґата розташувалась на його животі, дихаючи повільно і глибоко, але на його подив вона відповіла «ні».

– Можемо поговорити?

Наомі скотилася з нього і підтягнулася вгору, поки її обличчя не піднялось на подушці до рівня Джимового. Її волосся розсипалося над очима, і Голден простягнув руку, знімаючи його, настільки інтимним та власницьким рухом, що навіть до горла підступило.

– Ти хочеш серйозних стосунків? – запитала вона, примруживши очі.

– Так, хочу, – відповів той, цілуючи її лоба.

– Останній коханець в мене був більше року тому, – сказала вона, – я серійно-моногамна, тож наскільки розумію, це угода про ексклюзивні права, аж поки один з нас не вирішить, що це не так. Після того як я отримаю завчасне попередження про закінчення угоди, то не матиму жодних образ. Я відкрита до пропозицій, аби це стало більшим, аніж секс, але мій досвід каже, що якщо це має статися, то воно станеться. Мої яйцеклітини зберігаються на Європі та Місяці, якщо це для тебе важливо.

Жінка піднялася на лікті, її обличчя стало вищим за його.

– Головне прояснили? – запитала.

– Ні, – відповів Голден, – але умови мені підходять.

Вона впала на спину, протяжно видихнувши.

– Добре.

Джим хотів її обійняти, але почувався занадто гарячим та липким від поту, тож він натомість просто намацав і узяв її руку. Він хотів сказати їй, що для нього це вже щось більше, аніж просто секс, але які б слова не підбирав у своїй голові, все виходило фальшиво і сентиментально.

– Дякую, – нарешті мовив капітан, але вона вже тихенько сопіла.

* * *

Зранку в них знову був секс. Після довгої ночі і короткого сну для Голдена це вимагало значно більших зусиль, аніж приносило полегшення, але, звісно, було і задоволення, наче менш кайфовий секс був чимось інакшим, веселішим і ніжнішим за все те, що було в них до цього. Потім Джим пішов на кухню, зробив каву і приніс її на таці. Вони пили її мовчки, бо та сором’язливість, якої вони уникали вночі, прийшла зараз у штучному ранку кімнатних світлодіодів.

Наомі поставила пусту філіжанку і торкнулася шраму на його зламаному носі, що погано затягнувся.

– Огидно? – запитав Джим.

– Ні, ти був занадто ідеальним до цього. Шрам зробив тебе соліднішим.

Голден засміявся:

– Звучить так, немов ти описуєш якогось професора історії або товстуна.

Наомі посміхнулася і легенько, кінчиками пальців, торкнулася його грудей. Це не була спроба збудження, просто дослідження, яке приходить, коли вдоволена ситість виводить за дужки секс. Голден намагався згадати, коли востаннє холодна розсудливість після сексу була настільки комфортною. Скоріше за все, такого не було ніколи. Він планував провести залишок дня в Наґатиному ліжку та подумки перебирав список ресторанів, які роблять доставку, коли на нічному столику задзижчав його термінал.

– Холєра, – вилаявся він.

– Ти не мусиш відповідати, – сказала Наомі і повернулася до дослідження його живота.

– Ти звертала увагу останні пару місяців, еге ж? – запитав Джим. – Якщо це не хтось помилився номером, тоді це лайно типу – кінець Сонячної системи і ми маємо за п’ять хвилин евакуювати станцію.

Наомі поцілувала його ребра, лоскочучи. Це змусило його замислитись, скільки часу він зможе утримуватися від збудження.

– Це не смішно, – відповіла вона.

Голден зітхнув і узяв до рук термінал. На екрані запульсувало ім’я Фреда, і термінал задзвонив знову.

– Фред.

Наомі перестала його цілувати і сіла.

– Еге, тоді це можуть бути погані новини.

Голден натиснув на екран, щоб прийняти виклик:

– Фреде.

– Джиме, зайдіть до мене в офіс так швидко, як зможете. Це важливо.

– Добре. Буду за півгодини.

Він закінчив дзвінок і кинув термінал через кімнату на купу одягу перед ліжком.

– Я в душ, а потім піду послухаю, чого хоче Фред, – сказав Голден, вилазячи з-під простирадла.

– Можу я теж піти?

– Ти жартуєш? Я тепер тебе ніколи з очей не випущу.

– Не лякай мене, – відповіла старпом посміхаючись.

* * *

Першим неприємним сюрпризом стало те, що в кабінеті Джонсона сидів Міллер. Голден кивнув чоловікові, а потім звернувся до генерала:

– Ми вже тут. Що сталося?

Власник кабінету махнув їм, аби сідали, а коли гості влаштувалися, мовив:

– Ми обговорювали, що робити з Еросом.

Голден знизав плечима:

– Добре. До чого дійшли?

– Міллер вважає, що хтось забажає висадитись на станції, аби зібрати зразки протомолекули.

– Мені неважко уявити, що знайдеться хтось настільки недолугий, – кивнув Голден.

Джонсон підвівся і натиснув щось на столі. Екрани, що зазвичай показували зовні будівництво «Нову», перемкнулися на двомірну мапу сонячної системи, тонкі лінії різного кольору позначали позиції флотів.

Злий рій зелених точок оточив Марс. З цього Джим зробив висновок, що зелений колір позначає земні судна. Багато червоного та жовтого розташовано було в Поясі та біля зовнішніх планет. Червоний, напевно, означає Марс.

– Непогана схема, – похвалив капітан, – точна?

– Достатньо, – відповів Джонсон. Кількома натисками на столі він збільшив шмат Поясу. Грудка у формі картоплини з написом «ЕРОС» з’явилась посередині екрану. До неї з двох метрів тягнулися дві зелені крапки.

– Це земне наукове судно «Чарльз Лаєлл», прямує на повній тязі до Ероса. Йому акомпонує те, що ми вважаємо ескортним судном типу «Фантом».

– «Росінантів» родич з земного флоту, – прокоментував Джим.

– Ну, «Фантоми» – то стара модель, що ймовірно належить до другого ешелону, але він все ще на голову сильніший за будь-що, виставлене Поясом.

– Якраз той тип судна, що потрібен для супроводу науковців, – сказав Голден. – Як вони туди дісталися так швидко? І чому лише двоє?

Фред збільшив мапу так, аби знову стало видно всю Сонячну систему.

– Сліпа удача. «Лаєлл» повертався на Землю після картографування астероїдів поза Поясом, коли змінив курс на Ерос. Це близько, та й більше нікого поряд. Земля побачила шанс прихопити зразок, поки всі інші вирішують, що робити.

Голден глянув на Наомі, але з її обличчя нічого не можна було зрозуміти. Міллер дивився на нього як ентомолог, що обирає, куди встромити голку.

– Значить, вони в курсі? – запитав капітан. – Щодо «Протоґену» і Ероса?

– Ми вважаємо, що так, – відповів Джонсон.

– Ви бажаєте, аби ми їх відігнали? Ну, тобто я впевнений, що ми зможемо, але це працюватиме, допоки Земля не перенаправить ще кораблів на підмогу. Багато часу ми вам не збережемо.

– А нам багато і не треба, – Фред посміхнувся, – у нас є план.

Голден кивнув, чекаючи відповіді, але Фред сів і відкинувся в кріслі. Зате Міллер підвівся і змінив зображення на екрані на детальну поверхню Ероса.

Варто розібратися, чому Фред тримає біля себе цього шакала, подумав Голден, але промовчав.

Міллер вказав на поверхню планетоїду.

– Ерос – це стара станція. Багато зайвого. Багато дірок у шкурі, здебільшого – маленькі службові шлюзи, – сказав детектив. – Великі доки згруповані по п’ять навколо станції. Ми збираємося відправити шість вантажників на чолі з «Росі» на Ерос. «Росі» утримує науковців від висадки, а ваговози стикуються по одному на кожну групу доків.

– Ви відправляєте туди людей? – вирвалось у Джима.

– Не туди, а на нього, – відповів Міллер, – робота на поверхні. У будь-якому випадку шостий ваговоз евакуює команди, коли інші п’ять пристикуються. Кожен з покинутих суден матиме на борту пару тузнів боєголовок з високотемпературною плазмою, приєднаних до суднових детекторів наближення. Хто б не спробував пристикуватися в доках, викличе декількамегатоновий термоядерний вибух. Цього буде досить, аби спопелити судна, які наблизяться, а якщо ні, то доки вони точно надійно заплавлять.

Наомі прочистила горло:

– Ну-у-у… ООН і Марс мають саперні підрозділи. Вони розберуться, як прослизнути крізь вашу пастку.

– Так, якщо дати досить часу, – погодився генерал.

– Бомби – то лише друга лінія оборони, – продовжив Міллер так, начебто його й не переривали. – «Росінант» перша, бомби друга. Ми намагатимемося дати більше часу Фредовим людям підготувати «Нову».

– «Нову»? – нерозуміючи повторив капітан, і через пів видиху Наомі тихенько свиснула.

Міллер кивнув їй майже так само, як приймають оплески.

– «Нову» запустять по довгій параболічній траєкторії, даючи йому час розігнатися. Він зіткнеться зі станцією на розрахованому прискоренні і курсі так, аби штовхнути Ерос на Сонце. Ну й бомби здетонують. Через детонацію боєголовок та енергію зіткнення поверхня станції буде достатньо гарячою та радіоактивною, аби підсмажити будь-що, що намагатиметься висадитись, поки не стане запізно.

Міллер сів. Він виглядав так, наче чекав на реакцію.

– Це була твоя ідея? – запитав Голден у детектива.

– Там, де задіяне «Нову», так. Але ми не знали про «Лаєлла», коли вперше обговорювали це. Пастка – це імпровізація, але я думаю, вона спрацює. Купить для нас досить часу.

– Я погоджуюсь, – кивнув Голден, – ми маємо утримати Ерос подалі від усіх рук, і кращого способу годі й уявити. Ми в темі. Ми шикнемо на науковців, поки ви робитимете своє.

Фред нахилився у скрипучому кріслі вперед і сказав:

– Я знав, що ви з нами. А от Міллер був більш скептичним.

– Мені здавалося, що штовхнути на Сонце мільйон людей для тебе забагато, – з невеселою посмішкою озвався детектив.

– Нічого людського на станції не лишилося. А твоя роль яка? Сидіти в кріслі і розмовляти?

Вийшло різкіше, аніж хотілося Джиму, проте Джо не виглядав насупленим.

– Я координуватиму безпеку.

– Безпеку? Навіщо їм безпека знадобиться?

Міллер посміхнувся так, наче почув жарт на похороні:

– На випадок якщо хтось вилізе зі шлюзу і проситиме підвезти.

– Я не хочу думати, що ця штука розповсюджується у вакуумі, – розвів руками капітан, – мені взагалі ця ідея не подобається.

– Коли ми нагріємо поверхню Ероса до приємно-лікувальних десяти тисяч градусів, я впевнений, безпека не знадобиться, але до того краще поберегтися.

Раптом Голден зрозумів, що хоче розділити Міллерову впевненість.

– А якщо випадковості зіткнення і детонації просто розколять станцію на мільйон шматочків і рознесуть по всій Сонячній системі? – поцікавилась Наомі.

– Фредові найкращі інженери розрахували все до десятих, аби впевнитись, що цього не станеться, – відповів Джо. – Тихо допомагали будувати Ерос на початку, у них залишились креслення.

– Тож давайте розберемося з останніми деталями нашої справи, – мовив Фред.

Голден чекав.

– У тебе залишається протомолекула, – сказав генерал.

– І? – знову кивнув Голден.

– І, – відповів Фред, – останнього разу, коли ми вас відрядили, ваш корабель було майже знищено. Коли Ерос буде відправлено на Сонце, у вас залишиться єдиний підтверджений зразок протомолекули, крім того, котрий може зберігатися на Фебі. Я не знаходжу жодної причини, чому він має залишитись там. Я хочу, аби вона залишилась тут, на Тихо, коли вас не буде.

Голден підвівся, хитаючи головою.

– Ви мені подобаєтеся, Фреде, але я цю штуку не віддам нікому, хто може побачити в ній об’єкт торгу.

– Я не думаю, що ви маєте багато… – почав було Джонсон, але Голден підняв палець обриваючи його. Поки генерал лупав очима від здивування, той ухопив свій термінал і відкрив загальний канал команди.

– Алексе, Амосе, ви на кораблі?

– Я тут, – відповів Амос, – закінчую з…

– Зачиняйся, – перервав його капітан, – прямо зараз. Задрай люки. Якщо я не викличу тебе за годину або якщо хтось, крім мене, намагатиметься піднятися на борт – виходь з доку і на максимальній швидкості мчи геть. Напрямок обирай сам. Пробий дорогу, якщо знадобиться. Як прийняв?

– Чітко і розбірливо, кеп, – відповів механік. Якщо Голден попросив би принести йому філіжанку кави, голос здорованя звучав би так само.

Фред дивився на нього з недовірою.

– Не заварюйте цю кашу, Фреде, – попередив Джим.

– Якщо ви вважаєте, що можете мене залякати, то помиляєтесь, – плоским і жаским голосом мовив Джонсон. Міллер розсміявся.

– Щось смішне? – запитав хазяїн кабінету.

– Це була не погроза, – відповів детектив.

– Ні? А як би ви це назвали?

– Точний опис, – відповів Джо. Він розтягував слова. – Якби на борту був Алекс, він би подумав, що капітан намагається залякати когось і, скоріш за все, тягнув би до останнього. А Амос? Амос просто проб’є дорогу собі, навіть якщо це означатиме загинути разом з кораблем.

Фред насупився, а Міллер похитав головою.

– Він не блефує. Навіть і не думайте.

Фредові очі звузилися, і Джим подумав, що він нарешті зайшов занадто далеко з цим чоловіком. Він точно не був першою людиною, яку Фред Джонсон наказав розстріляти. І в нього під рукою був Міллер. Неврівноважений детектив міг застрелити його одразу, першим же натяком, що це хороша ідея. Міллер був тут, і це похитнуло капітанову впевненість щодо Джонсона.

Ще більше він здивувався, коли Джо його врятував.

– Дивіться, – сказав Міллер, – фактично, Голден – це найкраща особа, що здатна тягати це лайно, поки ви вирішите, що з ним робити.

– Спробуйте мене впевнити в цьому, – натягнутим від злості голосом промовив генерал.

– Щойно Ерос штовхнуть, він і «Росі» опиняться з голими сраками на морозі. Будь-хто зможе їх пригостити атомною торпедою просто із принципу.

– І яким чином це робить зразок безпечнішим у його руках? – запитав представник АЗП, але Голден вже зрозумів хід Міллерових думок:

– Вони можуть переглянути своє бажання збити мене, коли знатимуть, що на борту протомолекула і записи «Протоґену».

– Ніяким не зробить, – відповів Міллер, – але це зробить місію більш реальною. До того ж, він ідеаліст. Запропонуйте Голдену його вагу в золоті – і він просто звинуватить вас у хабарі.

Наомі засміялася. Детектив кинув погляд на неї, посміхнувся кутиком рота і повернувся до Фреда.

– Ви вважаєте, що йому варто довіряти, а мені ні? – запитав генерал.

– Я більше про команду думаю, – пояснив Міллер, – їх у Голдена жменька, зате віддана. Люди вважають його праведником, і себе також.

– За мною теж ідуть люди, – сказав Фред.

Фредова посмішка була втомленою і непробиваємою.

– В АЗП багато людей, – відрубав капітан.

– Ставки занадто високі, – відповів Фред.

– Ви обрали неправильну кар’єру, якщо міркували про безпеку – я не кажу, що це чудовий план. Просто кращого немає.

Щілинки Джонсонових очей були сповнені розчаруванням і злістю. Він хвилину тихо ворушив щелепами, тоді мовив:

– Капітане Голдене? Після всього того, що я зробив для вас і вашої команди, ви розчарували мене своєю недовірою.

– Якщо людська раса продовжить своє існування ще місяць після цього епізоду, я принесу свої вибачення, – відповів Голден.

– Забирайтесь зі своєю командою на Ерос, поки я не передумав.

Джим підвівся, кивнув Фреду і вийшов. Наомі рухалася поруч.

– Ого, ми пройшли по лезу, – видихнула старпом.

Коли вони полишили офіс, Голден сказав:

– Я думав, що Фред був за крок від того, аби наказати Міллеру застрелити мене.

– Міллер на нашому боці. Ти цього ще не второпав?

РОЗДІЛ 46. Міллер

Міллер розумів, що тягнучи руку за Голдена і проти свого нового боса, він отримає на горіхи. Його становище при Фреді і АЗП було досить нетривким від початку, тож не варто, лижучи сраку, вказувати на те, що голденівці не просто більш віддані, а й заслуговують більше довіри, аніж люди Фреда. Те, що він сказав правду, ще погіршувало становище.

Він очікував відплати. Було б наївно не очікувати.

– Вперед, брати, вперед, щоб царство розцвіло, – співали ті, що чинили опір, – почнімо в праведності день, щоб нам здолати зло.²²

Детектив зняв капелюха і провів пальцями по рідкому волоссю. Не схоже це на гарний день. Інтер’єр «Нову» демонстрував більшу потребу в латанні і доробці, аніж вимагав корпус.

Робота дизайнерів полягала в тому, аби побудувати щось грандіозніше за двокілометровий корабель. Величезні рівні розташовувались один над одним; алюмінієвий профіль органічно співіснував з тим, що мало стати пасторальними луками. Структура перегукувалася з найвидатнішими кафедральними собрами Землі і Марса, росла крізь пустоту повітря, демонструючи стійкість при тяжінні прискорення і в прославлянні Бога. Там все ще стирчали сталеві балки і місця для сільськогосподарського субстрату були порожні, та Міллер зрозумів, яким воно стане по завершенню.

Корабель поколінь був гімном всепоглинаючих амбіцій і абсолютної віри. Мормони це знали. Вони це розуміли. Вони сконструювали судно, що було водночас молитвою, благочестям і відзначенням. «Нову» був би найвеличнішим храмом, який побудувало людство. Він, серйозна надія землян на досягнення зірок, міг би приглядати за паствою у прощі міжзоряним простором.

Він міг би, якби не Міллер.

– Ти хочеш, аби ми газом їх пригостили, Пампа? – запитав Діоґо.

Міллер розглядав людей, що чинили опір. Тих, хто утворив живий ланцюг у коридорах і інженерних проходах, на око було до двох сотень. Транспортні ліфти і промислові маніпулятори застигли в очікуванні із вимкненими екранами, із замкнутими накоротко батареями.

– Ага, може, й варт, – зітхнув детектив.

Загін безпеки – його загін безпеки – налічував більше трьох тузнів штиків. Чоловіки і жінки, більш об’єднані нарукавними пов’язками АЗП, аніж тренуванням, досвідом, лояльністю чи політичними поглядами. Якби мормони обрали шлях насилля, то там були б калюжі крові. Якби вони були в скафандрах, то протест продовжувався б години. Можливо, дні. Натомість Діоґо дав сигнал – і за три хвилини чотири маленькі комети злетіли в простір нульовим тяжінням, виляючи хвостами з ННЛП-альфа і тетрагідроканабінолу.

Це був найприємніший, найніжніший засіб для контролю натовпу в арсеналі. Звісно, у кого слабкі легені – той постраждає, але за пів години усі будуть у розслабленому ступорі і з відлетівшим дахом. ННЛП разом з ТГК ніколи не використовувались Міллером в роботі на Церері. Замов цю суміш на склад – і її б швиденько розтягнули для офісних вечірок. Джо спробував відшукати заспокоєння у цій думці. Ніби це компенсує мрії і працю за все життя.

Поряд з ним зареготав Діоґо.

Команді знадобилося три години, аби закінчити первинну зачистку судна, і ще п’ять, аби відшукати усіх безбілетників, що заховалися поміж трубопроводами, в прихованих кімнатах і чекали об’явитися в останню хвилину, щоб саботувати місію. Коли їх у сльозах витягували з корабля, Міллер цьому дивувався, адже він рятував їм життя. Якби єдине, що він зробив у житті, – це утримав Джонсона кинути купу невинних людей на наглу смерть, аби не дати внутрішнім планетам висадитися на Ерос – то й це було б досить непогано.

Як тільки голова групи безпеки дав сигнал, спеціалісти АЗП перезапустили маніпулятори і транспорт, відновили роботу систем після сотні актів саботажу, який мав на меті не дозволити запустити двигуни «Нову», і забрали цінне обладнання. Джо побачив підйомники, здатні вмістити п’ять рядів контейнерів, здатні переміщати механізми, які взагалі неможливо підняти. Доки були зайняті, як церерські у пік зміни. Міллер мріяв побачити свою стару когорту, яка б походжала поміж вантажниками та трубами ліфтів, забезпечуючи мир.

У моменти тиші він вмикав на терміналі трансляцію з Ероса. В його дитинстві була артистка на ймення Жила Сорормая. Наскільки він згадав, вона умисно пошкоджувала носії даних, а потім пропускала їх вміст через своє музичне приладдя. Вона вскочила в халепу, коли якась частина приватного коду потрапила до її музики і була опублікована. Міллер не був перебірливим і зрозумів дві речі: всесвіт мав би бути кращим місцем, і ще одному недоумку варт знайти справжню роботу.

Слухаючи «Радіо «Вільний Ерос»», як він називав трансляцію з зараженої станції, детектив міркувував, чи не був занадто суворий до старої Жили. Зойки, перехресна балачка, потік пустого етеру, підкреслений голосами, звучав жаско і привабливо. Як і потік пошкоджених даних, це була музика зламаності.

...аскуігаре іль пас е че поссано сентірсі мегліо…

…жа мін а ноусіват куоллейста я халментаа кохтало пакоттаа хвилин я сі сконі…

…роби що маєш…

Він слухав потік годинами, вихоплюючи голоси. Одного разу цілий шмат було зібгано, пошкоджено на початку і в кінці, мов якесь залізяччя працювало на межі виходу з ладу. Лиш після закінчення Міллер подумав, що періоди тиші були азбукою Морзе. Він обперся на переборку, неосяжна маса «Нову» височіла над ним. Корабель лиш наполовину був готовий, а його вже обрали для заклання. Жулі сиділа поруч, піднявши очі вгору: волосся плавало навколо обличчя, а очі не втомлювались посміхатися. Які б з витребеньок уяви не утримували Жулі Андромеду Мао від появи у вигляді трупа, він був їм щиро вдячний.

– Але щось у цьому було, еге ж? промовляла вона. – Літати у вакуумі без скафандра. Спати сотні років і прокинутися в променях іншого сонця.

– Я застрелив того вилупка не досить швидко, – вголос промовив Джо.

Він міг дати нам зірки.

Втрутився новий голос. Людський, що трясся від люті:

– Антихрист!

Міллер кліпнув, повертаючись до реальності, і вимкнув стрім з Ероса. Транспорт з бранцями поволеньки повз доком; до його вертикальних підпірок було прив’язано півтора десятки мормонів. Один з них – молодик із пом’ятим обличчям і ненавистю в очах. Він витріщився на Міллера.

– Ти Антихрист! Ти мерзенна подоба людини! Бог про тебе знає! Він запам’ятав тебе!

Коли він проминав детектива, той торкнувся криси капелюха:

– Зіркам краще бути без нас, – сказав він так тихо, аби тільки Жулі почула.

* * *

Десяток буксирів підлетіло до «Нову», павутина тросів з нанотрубок була непомітна з такої відстані. Джо завважив, як величезний монстр, така ж частина станції Тихо, як переборка або повітря, зсунувся зі свого місця і почав рухатися. Дюзи буксирів освітили інтер’єр станції, мигтіли в ідеальній хореографії обов’язкових різдвяних вогників, і ледь-ледь чутне дрижання відчувалося крізь сталеві кістки Тихо. Через вісім годин «Нову» буде на безпечній дистанції і зможе увімкнути свої величезні двигуни без того, аби пошкодити станцію вихлопом. Для досягнення Ероса йому знадобиться більше двох тижнів.

Міллеру тре було вбити ще вісімдесят годин.

– Ой, Пампа! – звернувся Діоґо. – Зроблено-зроблено?

– Ага, – позіхнув той. – Я готовий. Збирай усіх.

Парубок посміхнувся. За години відрядження на «Нуво» він начепив на три з чотирьох передніх зубів червоні пластикові прикраси. Без сумніву, серед молодіжної культури на Тихо вони мали глибокий сенс і демонстрували виражену відвагу, можливо, сексуальну. Міллер відчув хвилинку полегшення від того, що вже не ночував у Діоґовому ліжку.

Тепер, коли він командував безпековими операціями АЗП, іррегулярна природа групи була зрозуміла, як ніколи до того. Був час, коли він вважав, що ця організація здатна дати чосу Землі або Марсу, якщо дійде до відкритої війни. Звісно, грошей і ресурсів у них виявилось більше, аніж він думав. У них є Фред Джонсон. Тепер у них є Церера, принаймні доти, поки її можна утримувати. Вони штурмували станцію Тот і перемогли.

Поки що ті самі хлопці, які ходили на абордаж, відпрацьовують контроль натовпу на «Нову», і більш ніж половина з них буде в команді корабля-руйнівника, коли той покине Ерос. Це були речі, які Гейвлоку ніколи не зрозуміти. Коли вже на те пішло, то й Голдену ніколи не зрозуміти. Можливо, ніхто з тих, хто жив з впевненістю і підтримкою природної атмосфери, не зможе повністю осягнути потужність і крихкість соціуму, заснованого на потребі робити те, що він має робити, на потребі стати швидкими і гнучкими, як АЗП. На потребі стати виразнішими.

Якщо Джонсону не вдасться вибудувати мирний договір, Асоціація Зовнішніх Планет ніколи не виграє проти дисципліни і згуртованості флотів планет внутрішніх. Але й не програє ніколи. Війна без кінця.

То що ж тоді зветься історією, якщо не це?

І чи можуть зірки змінити будь-що?

Повернувшись до своїх апартаментів, він зі свого терміналу надіслав запит на з’єднання. Фред з’явився на екрані втомленим, але зібраним.

– Міллере, – привітався той.

– Ми готові діяти, як буде готовий наказ.

– Саме завантажують, – відповів Фред, – розщепних матеріалів досить, аби зробити поверхню Ероса недосяжною для висадки на роки. Будьте обачними з ними. Якщо хтось із ваших хлопців піде покурити у непідходящому місці, ми вже не встигнемо замінити заряд. Не «всі ви будете мертві». Зброя важлива, а не люди.

– Ага, я пригляну, – відповів Джо.

– «Росінант» уже в дорозі.

Це не те що було необхідно знати Міллеру, тож мала бути якась інша причина, згідно якої Фред це згадав мимохідь. Його обережний нейтральний тон зробив слова схожими на звинувачення. Єдиний контрольований зразок протомолекули покинув сферу Фредового впливу.

– Ми скоро відчалюємо, аби зустрітися з ним. Через певний час ми утримуватимемо будь-кого від посадки на Ерос. Не проблема.

На маленькому екрані було важко зрозуміти, наскільки щирою є посмішка Джонсона.

– Я сподіваюсь, ваші друзі справді вдатні до цього, – мовив генерал.

Міллера охопило дивне почуття. Якась пустка одразу за грудиною.

– Вони не мої друзі, – відповів він, намагаючись триматися звичайного голосу.

– Ні?

– У мене в принципі нема друзів. Просто в мене багато колишніх колег.

– Ви занадто довіряєте Голдену, – мовив Фред з питанням у голосі. Ну щонайменше з викликом.

Джо посміхнувся, розуміючи, що співбесідник не впевнений у його словах.

– Питання не в довірі, а в здоровому глузді.

Джонсон викашляв сміх.

– І ось чому у вас немає друзів, друже.

– Частково, так.

Більше не було про що розмовляти. Міллер обірвав зв’язок. Все одно вже майже прийшов додому.

Власне, нічого особливого там не було. Куб без розпізнавальних ознак, навіть з меншою особистістю, аніж його діра там, на Церері. Він сів на койку, перевіряючи у терміналі статус корабля-руйнівника. Він знав, що простіше піднятися в доки і глянути самому. Діоґо і компанія збиралися, хоча була слабка надія на те, що наркотичний туман вечірок перед завданням не завадить їм прибути вчасно. А в нього самого навіть такого виправдання не було.

Жулі сиділа у просторі перед його очима з підібганими під себе ногами. Вона була красунею. Вона була схожа на Фреда, на Голдена і на Гейвлока. Хтось, хто народжений у колодязі гравітації, хто пристав до Поясу за власним бажанням. Вона померла за власним бажанням. Вона прийшла по допомогу і занапастила Ерос. Якби ж вона лишилася там, на тому кораблі-привиді…

Дівчина підняла голову, її волосся закручувалося по вектору гравітації. В очах стояло запитання. Звісно, вона була права. Це б просто пригальмувало хід подій, але не зупинило їх. «Протоґен» з Дрезденом відшукали б її просто інтуїтивно. Мали б відшукати. Або повернутися і викопати свіжий зразок. Нічого б їх не зупинило.

І він осягнув, осягнув наче сам про себе, що Жулі була не такою, як інші. Що вона розуміла Пояс і його жителів, розуміла необхідність тиску. Якщо не для зірок, то для чогось подібного. Розкіш, яка їй доступна, була чимось, що Міллер ніколи не пробував і ніколи не мав змогу спробувати. Але вона все рівно відвернулася. Вона прийшла сюди і лишалася навіть тоді, коли вони мали продати її пінас. Її дитинство. Її гордість.

Ось чому він її кохав.

Коли керівник підрозділу безпеки дійшов до доків, стало зрозуміло, що щось трапилося. Це читалося в манері докерів триматися, в їхніх поглядах: вони були звеселені і задоволені. Міллер зареєструвався і пробрався через незручний, вузький, мов торпедний апарат, шлюз, що його виробляли «Оджино-Гауч» сімдесят років тому, до тісного кубрику «Толбота Лідса». Було схоже, що залізяку зварили з двох менших кораблів, абсолютно не турбуючись про дизайн. Протиперевантажувальні крісла були встановлені по троє. У повітрі ширяли аромати старого поту і розпеченого металу. Хтось курив траву настільки недавно, що фільтри ще не встигли поглинути дим. Там стовбичив Діоґо і ще чоловік шість. Всі у різному однострої, але з однаковими нарукавними пов’язками АЗП.

– Ой, Пампа! Зайняв тобі краще місце.

– Дякую, дякую. Дуже дякую, – відповів детектив.

Тринадцять днів. Йому потрібно ділити цей малий простір тринадцять днів з командою руйнівника. Тринадцять днів втиснутим у ці крісла, з мегатоннами розщепних мін у трюмі. Інші все ще посміхалися. Міллер прив’язався до збереженого Діоґо крісла і вказав на інших підборіддям:

– У когось день народження?

Діоґо складно розвів руками.

– Тоді чого всі в такому охуєнному настрої? – запитав командир дещо різкіше, аніж планував.

Діоґо не винуватив його. Він посміхався своїми величезними біло-червоними зубами.

– Ауді-ніхт?

– Ні, я не чув, інакше б не питав.

– Марс вчинив вірно, – пояснив Діоґо, – прийняв трансляцію з Ероса, склав один і один і…

Парубок вдарив кулаком по відкритій долоні. Джо намагався допетрати, що ж він має на увазі. Вони атакували Ерос? Вони захопили «Протоґен»?

Ах. «Протоґен». «Протоґен» і Марс. Міллер кивнув.

– Наукова станція Феб, – сказав командир, – Марс її закрив на карантин.

– Та яке там, всраку, Пампа. Простерилізував її, значить. Нема вже супутника. Стільки атомних ракет направили, що на субатомний пил роздробили.

Краще так би й було, міркував Міллер. Це не дуже великий супутник. Якщо Марс справді все зруйнував і хоч краплина протомолекули залишилася на уламку…

– Ту сабез²³? Вдалося! Вони тепер на нашому боці. Коаліція Марс-АЗП.

– Ти насправді так не вважаєш, – відреагував детектив.

– Та… – Діоґо тішив себе, приймаючий той факт, що ця прозора надія – найкраще, що в них є, хоча може бути й фальшивою. – Мріяти не боляче, ке но²⁴?

– Але ж ти не вважаєш так? – повторив Джо і ліг на спину.

Перевантажувальний гель був занадто жорстким, аби вигнутися під вагою тіла при третині вазі, але все одно був комфортним. Він перевірив новини на терміналі, і таки да, хтось у марсіянському флоті прийняв рішення. Знадобилося чимало боєприпасів, надто в розпал гарячої фази війни, але вони пішли на це. У Сатурна стало на один місяць менше, і на одне ще не сформоване, ледь помітне нитчасте кільце більше – це якщо матерії після вибуху вистачить на його формування. Для нетренованого ока Міллера все виглядало так, наче вибух був спрямований на те, аби скинути уламки в захисну та нищівну гравітацію газового гіганта.

Було б нерозумно вважати, що уряд Червоної Планети не бажав отримати зразок протомолекули. Наївно вдавати, що організація такого масштабу і заплутаності була одностайною хоч у чомусь, не кажучи вже про річ настільки небезпечну і трансформуючу.

Але… була.

Можливо, самого факту, що хтось на іншому військово-політичному полюсі помітив ті самі докази, що й вони, і прийшов до тих самих висновків, було досить. Можливо, це лишало простір для надії. Він перемкнув термінал на стрім з Ероса. Сильний, переривчастий звук пробивався крізь каскад шумів. Голоси наростали, спадали і наростали знову.

Потоки даних зливалися одне в одне, і сервери з розпізнавання паттернів працювали з перевантаженням, намагаючись відшукати сенс у результуючій каші. Жулі взяла його за руку, і сон був настільки реалістичним, що він удавав, що відчуває її дотик.

Ти мій, сказала вона.

Як тільки це все закінчиться, подумав детектив. Реально, він не поспішав ставити останню крапку в справі. Спершу знайти Жулі, потім помститися за неї і тепер знищити проект, який забрав її життя. Але коли це звершиться, він може бути вільним.

Йому залишилось зробити останнє.

За двадцять хвилин прозвучав клаксон. За тридцять секунд двигуни фицнули, втискуючи його в захисний гель зі значним, до болі в кістках, прискоренням на цілих тринадцять днів. Лише раз на чотири години зменшуючи його до одного g для справляння біологічних потреб. Коли вони долетять, то недотренована команда майстрів на всі руки налаштує ядерні міни і, якщо руки схиблять, то їх буде анігільовано.

Менш із тим: поряд буде Жулі. Не справді, але буде.

Мріяти не боляче.

РОЗДІЛ 47. Голден

Навіть целюлозний смак відновленої, штучної яєчні не міг перебити тепле самозаспокоєння капітана. Він наминав псевдояйця, намагаючись не посміхатися. Зліва по круглому столі Амос молотив аж облизувався. Справа Алекс возив по тарілці кусеник яєчні таким само фейковим, як і вона, тостом. Навпроти Наомі сьорбала чай і поглядала на нього крізь опущене волосся. Він ледь стримувався, аби не підморгнути їй.

Вони обговорювали, як подати новину команді, але до консенсусу не дійшли. Голден ненавидів щось приховувати. Секрети – це бруд і сором. Батьки виховували його у вірі в те, що сексом займаються приватно не через щось конфузне, а тому що це дуже особисте. В будинку з п’ятьма батьками і трьома матерями домовленості щодо ночівлі були завжди непростими, але дискусій про те, хто буде з ким спати, від нього ніколи не приховували. Це залишило в нього серйозну антипатію до приховування власної активності.

З іншого боку, Наомі вважала за необхідне будь-що утримати хитку рівновагу, якої вдалося досягти, і Джим довіряв її інстинктам. У неї завжди було тонке розуміння динаміки в групах, чого йому не вистачало. Тож відтепер він слідував її підказкам.

До того ж, демонструвати стосунки – наче вихвалятися ними, а це вже було б тупо.

Дотримуючись нейтрального і професійного тону, Джим промовив:

– Наомі, можеш передати перець?

Амосова голова сіпнулась, і він упустив свою виделку на тарілку з голосним стукотом.

– Святий боже, люди, ви зробили це!

– Е, – буркнув Голден, – що саме?

– Щось ішло не так, відколи ми повернулися на «Росі», але я ніяк не міг второпати, що саме.

Але ж ось воно! Ви нарешті полірнули торпеду!

Голден двічі кліпнув, дивлячись на механіка і не знаючи, що сказати. Він зиркнув до Наомі, шукаючи підтримки, але її обличчя було опущене, ще й волосся його повністю закривало. Її плечі трусилися у беззвучному реготі.

– Йсусе, кеп, – вів далі здоровань, посміхаючись на всі кутні, – щось дохєра довго ти тягнув. От якби вона на мене так вішалась, то я б уже був по вуха в цьому лайні.

– Е-е-е, – протягнув Алекс, шокований, що не зміг розивитися те, що побачив Амос, – вау.

– Влипли, – сказала дівчина.

– Хлопці, дивіться. Важливо, аби це ніяк не зачепило наш… – почав було Голден, але механік перебив його фирканням.

– Агов, Алексе, – мовив Амос.

– Йо, – відповів марсіянин.

– Якщо старпом трахає капітана, це робить тебе гівняним пілотом?

– Не вірю, що це можливо, – відповів той, посміхаючись і навмисне посилюючи акцент.

– І як не дивно, я не відчуваю потреби ставати кепським механіком.

Джим спробував знову:

– Важливо, що…

– Кепе, – продовжував Амос, ігноруючи його, – вважай, нам до лампочки. Від виконання обов’язків нас це не зупинить, тож насолоджуйся, тим більше жити нам, можливо, залишилось пару днів.

Наомі знову почала сміятися.

– Чудово, – сказала вона, – тобто всі знають, що я це роблю, аби отримати підвищення. Але чекай, я вже друга в команді. Гей, можу я нарешті бути капітаном?

– Ні, – так само сміючись відповів Голден, – це невдячна робота. Я ніколи не проситиму тебе її виконувати.

Наомі посміхнулася і розвела руками. Бач? Я не завжди права. Голден перевів очі на Алекса – той дивився на нього з приємною посмішкою, радісний від того, що вони з Наомі тепер разом. Все виглядало добре.

* * *

Картоплина Ероса крутилася, приховуючи жахіття своєю товстою скельною шкурою. Алекс підвів їх досить близько, аби просканувати станцію. Астероїд розпухав на Голденовому екрані, аж здавалося, що до нього вже можна доторкнутися. Поряд Наомі вивчала поверхню ладаром, звертаючи увагу на будь-яку потенційно небезпечну для команд ваговозів з Тихо дрібницю.

На тактичному дисплеї капітана корабель ООН разом з ескортом палахкотів у гальмівному маневрі.

– Все ще не розмовляли? – запитав Джим.

Наомі похитала головою, потім натиснула щось на екрані, відправляючи інформацію по моніторингу зв’язку йому на робочу станцію.

– Ні, але вони нас бачать. Пару годин тому помацали нас радаром.

Голден постукував пальцями по підлокітнику крісла і міркував над вибором. Можливо, що модифікація корпусу судна, яку провели на Тихо, введе в оману розпізнавальний софт корвета. Вони можуть просто ігнорувати «Росі», вважаючи, що це якийсь белтерський газовоз випадково опинився поруч. Але «Росі» йшов без транспондера, що ставило його поза законом незалежно від конфігурації. Той факт, що корвет не намагається попередити корабель, що йде втемну, змушувало його нервувати. Пояс і внутрішні планети у стані гарячої війни, а белетрське корито вештається біля Ероса під час наближення двох земних кораблів. Жоден капітан бодай з половиною мозку ніколи б їх не ігнорував. Без варантів.

Тож мовчання корвета означає щось інше.

– Наомі, у мене є відчуття, що корвет спробує нас на зуб, – зітхаючи сказав Голден.

– Це те, що зробила б я.

Джим вибив пальцями останній складний ритм і надів гарнітуру.

– Ну гаразд, значить, підготовку до переговорів почну я.

Не бажаючи робити переговори публічними, Джим націлив на земний корвет систему лазерного зв’язку і відправив запит на з’єднання. За декілька секунд загорівся напис «З’єднання встановлено», і в навушниках з’явився легкий шум фонової статики. Голден чекав, але корвет ООН вітатися не поспішав. Вони бажали, аби «Росі» заговорив першим.

Він перемкнувся на систему внутрішнього оповіщення.

– Алексе, рушаймо. Один g. Як блеф не вдасться, то хоч позмагаємось у стрільбах. Будь готовий.

– Прийнято, – відповів з акцентом пілот, – про всяк випадок йдемо під «соком».

Джим зиркнув на пост Наомі, але вона вже увімкнула тактику і планувала вогонь та радіоперешкоди для кораблів, що сходилися курсами. Старпом була лише в одному бою, але поводилася, мов солоний ветеран. Він посміхнувся їй в спину і швидко відвернувся ще до того, як Наґата відчула, що він витріщався.

– Амосе? – мовив капітан.

– Люки задраєно, все прибрано, кепе. «Росі» готовий і б’є копитом. Нумо роз’юшимо чиюсь пику!

Давай сподіватися, що не доведеться, подумки відповів Голден.

Він знову увімкнув гарнітуру.

– Це капітан «Росінанта» Джеймс Голден. Викликаю капітана корвета з невідомою назвою Флоту Об’єднаних Націй. Будь-ласка, відповідайте.

Далі настала пауза з ефірною статикою на фоні, а потім:

– «Росінант». Негайно звільніть нашу польотну траєкторію. Якщо ви не почнете віддалятися від Ероса на найбільшій із можливих швидкостей, вас буде обстріляно.

Голос молодий. Старий корвет з нудним завданням ескортування судна, що картографує астероїди, був не занадто ласим шматком для командування. Капітан на ньому напевне простий лейтенант без блату та волохатої руки. Він недосвідчений, тож може вбачати в конфронтації можливість піднятися в очах командування. Все це робило наступні декілька хвилин особливо небезпечними.

– Пробачте, – мовив у мікрофон Голден, – все ще не знаю ні назви вашого корабля, ні вашого імені. Але я не можу вчинити так, як ви бажаєте. Фактично, я не можу дозволити будь-кому висадитись на Еросі. Я вважаю за потрібне запропонувати вам припинити наближатися до станції.

– «Росінант», я не вважаю, що ви…

Голден перебрав на себе контроль за корабельними системами наведення і почав підсвічувати корвет лазером наведення.

– Дозвольте мені пояснити, що тут відбувається, – сказав він. – Просто зараз ви дивитесь на екрани і бачите там те, що виглядає як криво зліплений газовоз, що цілком співпадає з висновками вашого софта для розпізнавання. Але раптом, тобто ось зараз, він підсвічує вас найсучаснішою системою наведення і утриманні цілей.

– Ми не…

– Не обманюйте. Я знаю, що зараз відбувається. Тож пропоную угоду. Як би він не виглядав, але мій корабель новіший, швидший, вправніший і краще озброєний за ваш. Єдиний шлях довести – відкрити вогонь, але я сподіваюсь, до цього не дійде.

– Ви погрожуєте мені, «Росінант»? – з недовірою та пихою промовив молодий голос у Джимових навушниках.

– Вам? Ні, – відповів Голден, – я погрожую великому, товстому, повільному і неозброєному кораблю, який ви маєте захищати. Ви продовжуєте йти на Ерос, а я в нього всаджу все, що маю. Я гарантую, що ми знесемо цю літаючу лабораторію з неба. Звісно, ви можете вразити нас, поки ми це робитимемо, але в такому разі ваша місія все одно провалиться, вірно?

На лінії знову стало тихо. Лише шипіння фонового випромінювання вказувало на те, що зв’язок живий.

Відповідь надійшла по системі гучного зв’язку.

Алекс сказав:

– Вони зупиняються, капітане. Вони щойно почали гальмувати. Системи відслідковування запевняють, що вони зупиняться за два мільйони кілометрів. Бажаєте, аби я йшов їм назустріч?

– Ні, поверни нас на стаціонарну позицію над Еросом.

– Прийнято.

– Наомі, – Голден розвернув до неї своє крісло, – вони ще щось роблять?

– Нічого такого, що було б помітно крізь хмару вихлопу. Але вони можуть відправляти повідомлення вузьким променем, а ми про це ніколи не дізнаємось, – відповіла старпом.

Джим вимкнув гучний зв’язок. Хвилину чухав голову, потім від’єднав ремені.

– Ну поки що ми їх зупинили. Я віділлю, а потім візьму щось попити. Тобі щось узяти?

***

– А він не був неправим, знаєш, – мовила Наомі пізніше тієї ночі.

Голден плавав при нульовій гравітації по містку, його пост у футі позаду. Він вимкнув освітлення палуби, і відсік залило мороком, як при місячній ночі. Алекс і Амос спали двома палубами нижче. З таким самим успіхом вони могли хропти за два мільйони світлових років. Наомі плавала за два метри біля свого посту, її розпущене волосся дрейфувало біля неї чорною хмарою.

Панель підсвічувала її профіль: високий лоб, плаский ніс, великі губи. Він міг би сказати, що її очі закриті. Він відчував, що вони могли б бути єдиними людьми у всесвіті.

– Хто не неправий? – запитав він, аби щось сказати.

– Міллер, – відповіла вона так, начебто це був звичний предмет обговорення.

– Я не розумію, про що ти.

Наомі засміялася, тоді різким рухом розвернулася так, аби бути лицем до лиця з Джимом. Тепер її очі були відкритими, але тьмяне світло панелі позад неї робило їх схожими на два темні басейни.

– Я думала про Міллера, – відповіла вона, – я кепсько з ним повелася на Тихо. Ігнорувала, тому що ти гнівався. Я винна йому щось краще.

– Чому?

– Він врятував твоє життя на Еросі.

Джим фиркнув, та вона вела далі:

– Коли ти служив на флоті, що ти мав робити, якщо хтось на борту сходив з глузду? Коли його дії представляли небезпеку для всіх?

Думаючи, що вона каже про Міллера, Джим відповів:

– Ту людину варто ізолювати і перемістити з корабля, позаяк вона ставить під загрозу команду і судно. Але Фред не…

Наомі його обірвала:

– А під час війни? В розпал бою?

– Якщо його неможливо ізолювати, вахтовий офіцер має обов’язок захищати корабель і команду у будь-який спосіб.

– Навіть застрелити його?

– Якщо це єдиний шлях зупинити, – відповів Голден, – то звісно, так. Але це можливо лише в найстресовіших ситуаціях.

Наомі кивнула рукою, легко закрутивши своє тіло в протилежний бік. Потім зупинила рух одним несвідомим жестом. Джим був вправним при нульовому тяжінні, але настільки вправним йому не стати ніколи.

– Пояс – це мережа, – промовила жінка, – це як один великий розподілений корабель. У нас є підрозділи, які виробляють кисень, чи воду, чи енергію, чи конструкції та матеріали. Ці підрозділи відділені один від одного мільйонами кілометрів космосу, але це жодним чином не робить їх менш поєднаними.

– Я бачу, куди ти ведеш, – відповів Джим зітхаючи. – Дрезден був навіженим на судні, Міллер його застрелив, аби убезпечити всіх нас. Цю промову він задвинув мені ще на Тихо. Але я не купився.

– Чому?

– Тому що Дрезден не був прямою загрозою. Він був лише маленьким злим людцем у дорогому костюмі. У нього в руці не було ані пістолета, ані пальця на кнопці бомби. І я ніколи не довірятиму людині, яка вірить у своє право страчувати інших.

Голден поставив ногу на переборку і відштовхнувся достатньо сильно, аби підлетіти на пару футів ближче до Наомі, ближче, аби бачити її очі, бачити її реакцію на його слова.

– Якщо цей науковий корабель знову почне рухатись до Ероса, я вистрелю в нього усі торпеди, що в нас лишились, і буду запевняти себе, що це для захисту Сонячної системи від того, що на станції. Але я не хочу відкривати вогонь по ньому зараз, від думки, що він може вирішити сунутись до Ероса – бо це вбивство. Що Міллер зробив – теж було вбивством.