Пробудження Левіафана

Міллер почухав підборіддя: п'ятиденна щетина вже майже тягнула на початок бороди. Губи почали розтягуватися у посмішці. Він подивився значення слова «Росінант». В прямому сенсі означало «більше не робочий кінь» – перша згадка була про коня Дона Кіхота.

– Це ти, Голдене? – запитав Міллер у екрана. – Хитаєшся собі на вітряках?

– Сер? – перепитав офіціант, але колишній детектив махнув на нього.

Там містилися ще сотні записів, які тре було передивитися, декілька тузнів у файлі для повторного аналізу. Міллер проігнорував їх усі, вдивляючись у стрічку щодо Тихо так пильно, наче силою волі міг примусити екран показати більше інформації.

Потім поволеньки відкрив повідомлення Гейвлока. Натиснув на кнопку відповіді і втупився в чорноту дрібної, мов вістря шпильки, камеру терміналу:

– Агов, партнере. Дякую за пропозицію. Я б попросив тебе про допомогу, але є декілька вузлів, які варт розв'язати, перш ніж завіятись. Знаєш, як воно буває. Якби ти міг мені зробити послугу... мені потрібно відслідкувати судно, а в мене є тільки відкриті бази даних, ну й до того Церера може вже бути у стані війни з Марсом. Хтозна, як воно викрутится. У будь-якому випадку, якщо ти можеш отримати перший рівень доступу до будь-якого з його польотних планів, то з мене буде могорич.

Він зупинився. Важко ще щось сказати.

– Тримайся там, партнере.

Переглянув повідомлення. На екрані він виглядав втомленим, посмішка була трохи фальшивою, а голос дещо вищим за той, що звучав в його голові. Проте сказано було все, що треба. Відправив.

Ось до чого він дійшов: доступ відібрано, службовий ствол конфісковано (парочка, звісно, була прихована в його норі), у калитці катма. Він мав шкребти по засікам, просити про послуги в звичній раніше сфері, обходити систему заради дрібниці. Він був копом, а вони перетворили його на мишу.

«Чекай-но, – заспокоїв він себе, всівшись у крісло, – непогана робота як для миші».

Звук вибуху пролунав з протилежного боку обертання, і голоси підвищились до сердитих криків. Діти на майданчику кинули грати в квача і почали вглядатися в бік звуків. Міллер підвівся. Дим був, а от полум'я він не бачив. Рециклери піддали темпу, аби очистити повітря від часток, тож сенсори вважали, що нема ризику роздмухати вогонь. Три постріли прозвучали поспіль, і голоси злилися в грубу мелодію. Міллер не розрізняв слова, але ритм був красномовним. Не лихо, не пожежа, не витік повітря. Просто заворушення.

Діти почали рухатися в бік штовханини. Міллер зловив одну за лікоть. Їй було не більше шістнадцяти, чорноока з обличчям у формі ідеального сердечка.

– Не ходіть туди, – попередив, – збери друзів і гайда в інший бік.

Дівчинка подивилася на нього, на його руку на її лікті, на віддалений ґвалт.

– Ти не зможеш допомогти, – продовжив він.

Дівчина вивільнила лікоть:

– Ну я хоч спробую? Podra intentar, знаєш.

Ти міг би теж.

– Я вже пробував, – відповів Міллер, вклав термінал у чохол і пішов геть. За спиною ширились звуки штовханини. Але він вирішив, що поліція дасть цьому раду.

***

Протягом наступних чотирнадцяти годин мережа повідомила про п'ять заворушень на станції та несерйозне пошкодження інфраструктури. Дехто, досі невідомий Джозефу, проголосив трифазну комендантську годину: люди, що будуть поза своїми норами за годину до та годину після зміни, підпадають під арешт.

Хто б тепер не смикав за нитки, він вважав, що зачинивши шість мільйонів людей, можна досягти стабільності й миру. Цікаво, що про це думає Шаддід.

Поза Церерою все було гірше. Віддалену астрономічну лабораторію на Тритоні було захоплено бандою старателів-симпатиків АЗП. Вони повернули прилади в бік подій і передали розташування кожного марсіянського корабля в системі разом з високоякісними зображеннями поверхні Марса – аж чітко було видно, як люди топлесс загорають у парках під куполами. Фактично, залп ядерних ракет вже дали, і за тиждень прилади обсерваторії перетворяться на яскравий пил.

Земля імітувала равлика, втягуючи земні і місячні компанії назад у гравітаційний колодязь. Не всі, навіть не половину, але досить для того, аби подати послання – на нас не розраховуйте. Марс закликав до солідарності; Пояс закликав до справедливості, але здебільшого пропонував колисці людства виграти саму себе.

Це ще не втрата контролю, але вже ескалація. Ще декілька інцидентів – і буде не важливо, як все починалося. І буде не важливо, що поставлено на карту. Марс знає, що Пояс не може виграти, а Пояс знає, що йому нема чого втрачати. Це натякало на такі масштаби різанини, які людство ще ніколи не бачило. І так само, як на Церері, Міллер не міг нічого з цим поробити. Але він міг відшукати Джеймса Голдена, розібратися, що сталося зі «Скопулі», пройти по зачіпкам до Жулі Мао. Він був детективом, і це те, що він вмів робити.

Збираючи манаття у своїй дірі, він пробирався крізь купи зібраного десятиріччами мотлоху, що наріс, мов короста, і розмовляв з нею. Він намагався пояснити, чому за будь-яку ціну намагається її відшукати. Після знахідки «Росінанта» важко було втриматися від слова «донкіхотство».

Його уявна Жулі сміялася або була розчулена. Вона вважала його сумним, зворушливим маленьким людцем, який не мав іншої мети в житті, як відшукати її. Вона розпікала його за те, що був інструментом в руках її батьків. Вона плакала і обіймала його. Вона сиділа з ним на неймовірній терасі і дивилася на зірки.

Все, що в нього було, влізло в сумку через плече. Дві зміни одягу, документи, ручний термінал. Фото Кандес з добрих старих часів. Всі копії матеріалів по справі Жулі, які він встиг зробити, поки Шаддід не видалила його мережевий диск, зокрема три фотографії дівчини. Здавалося, що за все життя мало би назбиратися більше бебехів, але ні. Всього стільки, скільки треба.

Останній день він провів, накручуючи кола по станції в порушення комендантської години. Мав попрощатися з декількома, за ким міг сумувати, або хто сумував би за ним. На диво, Масс, яку він відшукав у напруженому і незручному поліцейському барі, взагалі розплакалась і обнімала його, допоки ребра не розболілися.

Міллер забронював місце на транспорті до Тихо. Це обійшлося в чверть накопиченого, і вже вкотре він міркував, що треба або Жулі чимшвидше віднайти, або взятися до роботи, яка підтримає його, допоки просувається розслідування. Роботи не передбачалося, та й світ більше не був настільки стабільним, а довготермінове планування виглядало на невдалий жарт.

Мов на доведення цієї точки зору його термінал дзеленькнув якраз тоді, коли Джо стояв у черзі на посадку.

– Агов, напарнику, – привітався Гейвлок, – тобі треба була послуга? На ось: твій клієнт щойно надіслав польотний план до Ероса. Я приклав відкриті дані. Хотів би зробити більше, але той хлопака в «Протогені» вперся. Розказав про тебе рекрутеру, і вона, здається, зацікавилась. Тож тримай мене в курсі, домовились? До зв'язку.

Ерос.

Чудово.

Міллер кивнув жінці позад себе, вийшов з черги і попрямував до каси. Поки відкрили касу, то гучномовець вигукував попередження про закінчення посадки на Тихо. Він повернув квиток, отримавши символічне відшкодування, і тут-таки бахнув третину своїх коштів на квиток до Ероса. Власне, могло б бути гірше. Він вже міг прямувати до Тихо, коли отримав би повідомлення. Тож є сенс вважати це удачею, а не навпаки.

Підтвердження перельоту прийшло під дзвін оркестрового трикутника.

– Сподіваюсь, я правий щодо цього, – сказав він Жулі. – Якщо Голдена там нема, я пошиюсь у дурні.

– Життя – це ризик, – відповіла дівчина.

РОЗДІЛ 21. Голден

Кораблі маленькі. Простір завжди був розкішшю, навіть на таких велетнях, як «Доннаджер», коридори і приміщення були вузькими і некомфортними. На «Росінанті» єдиними кімнатами, де Голден міг стояти з розведеними руками і не торкатися стін, були камбуз і вантажний трюм. Ніхто з тих, хто літав заради заробітку, не страждав на клаустрофобію, проте навіть загартовані старателі-белтери відчували, як росте напруга, якщо довго перебувати в дуже обмеженому просторі. Змога вийти з корабля в порту давала раптове й несподіване полегшення.

Часто воно приймало форму питної гри.

Як і всі професійні моряки, Голден іноді завершував довгі польоти, напиваючись, мов чіп. Більше ніж один раз він забирався в бордель і виходив, вірніше, його викидали за поріг з пустим рахунком, розпухшою пахвиною і простатою сухою, мов пустеля Гобі. Тож коли Амос, хитаючись, зайшов у свою кімнату на третій день перебування на станції, Голден точнісінько знав, як почувається кремезний механік.

Джим і Алекс сиділи на дивані і дивилися новини. На екрані велося обговорення дій астероїдян з використанням слів типу «кримінальник», «терорист» і «саботаж». Марсіяни були «миротворцями». Це був новиннєвий канал з Червоної Планети. Амос чмихнув і завалилвся на кушетку. Голден вимкнув звук і запитав з посмішкою:

– Еге ж, непогано зійшов на берег, моряче?

– Я більше ніколи не питиму, – прокрехтав Амос.

Озвався Алекс:

– Тут Наомі з їдлом на підході, повертається з тієї сушарні. Непогана сира риба, завернута в підробні водорості.

Амос знову закрехтав.

– Це недобре, Алексе, – вступився Джим, – най печінка цього чолов'яги помре мирно.

Двері в номер відчинилися і зайшла Наомі, несучи високу купу білих коробочок.

– Їжа прибула, – повідомила вона.

Алекс відкрив усі коробочки і роздав невеличкі одноразові тарілочки. Голден продовжував глузувати, накладаючи їжу на тарілку:

– Щоразу коли твоя черга замовляти їжу, ти обираєш роли з лососем. Це вказує на брак уяви.

– Мені подобається лосось, – відповіла старпом.

Поки люди їли, в кімнаті стояла тиша. Єдиними звуками були клацання пластикових паличок і вологий плюскіт чогось, що вмочалось у соєвий соус та васабі. Коли їжу підмели, капітан витер очі від вологи, що утворилася через спеку, і ліг у своє крісло, зайнявши майже горизонтальне положення.

Амос однією з паличок чухав під гіпсом на нозі:

– Друзяки, ви кльово наклали цю штуку. Вона з усього тіла зараз болить найменше.

Наомі взяла пульт, знову увімкнула звук і почала перестрибувати по різних передачах. Алекс закрив очі, сповз по дивану, гладив живіт і задоволено видихав. Голден раптом відчув ірраціональний неспокій – настільки комфортно почувався поряд зі своєю командою.

– Ну що, всі вже нассалися з Фредової цицьки? – запитав він. – Бо я вже по горло.

– Що, в душу бога мать, ти торочиш? – здивувася механік. – Я ж тіко почав.

– Я що хотів сказати? – продовжив капітан. – Як довго ми плануємо тусити по Тихо, пити, парубкувати і їсти суші за Фредів рахунок?

– Так довго, як вдасться? – уточнив Алекс.

– То в тебе є кращий план? – уточнила Наомі.

– Нема в мене плану. Але я хочу повернутися до гри. Долетівши сюди, ми були сповнені праведного гніву і мріяли про помсту, а тепер, пару мінетів і похмілль по тому, вже типу нічого не сталося?

– Кеп, типу помста має бути над кимось, – відповів Алекс. – Чисто про всяк випадок: у нас із цим проблеми.

– Той корабель десь там залишається. Люди, які наказали йому стріляти, теж, – пояснив кеп.

– Тож, – поволеньки запитав Алекс, – ми знімаємося з якоря і починаємо намотувати кола аж поки не злапаємо їх?

Наомі регонувши кинула в нього пакетом соєвого соусу.

– Я не знаю, що нам робити, – пояснив Джим, – але сидіти тут, поки люди, що знищили наш корабель, роблять, що ЇМ заманеться, – зводить мене з ґлузду.

– Ми тут три дні, – відповіла Наомі, – ми заслужили трохи комфортних ліжок, гідної їжі, можливість відволіктися. Не намагайся примусити нас почуватися винними у тому, що ми отримуємо.

– Та й Фред казав, що ми притягнемо тих виродків до суду, – докинув механік.

– Це якщо той суд буде. Якщо. Цього не станеться через місяці і можливо навіть через роки. А якщо навіть так, то Фреду потрібні ці домовленості. Амністія може бути ще одним предметом торгу, чи не так?

– Щось ти швидко прийняв його слова, Джиме, – здивувалася Наомі. – Змінив думку?

– Якщо Фреду потрібні показання в обмін на те, щоб ми відпочивали і збирались до купи, то це вигідно. На мою думку, це не означає, що суд все вирішить, або що я хочу залишатися осторонь, поки це станеться.

Він махнув рукою в бік дивану зі шкірзаму і великого екрану біля них.

– На додачу все це може бути в'язницею. Не найгірша, але допоки Джонсон тримає руку на гаманці, і це беззаперечно – він тримає руку і на нас.

Наомі вигнула брови, погляд став серйозним.

– Які варіанти, сер? – запитала вона. – Звалити?

Голден схрестив руки, його думки оберталися навколо всього, що він сказав – так, наче все це він почув від когось іншого. Проговорення слів вголос завжди робило їх зрозумілішими.

– Я вважаю, нам потрібна робота, – нарешті озвався Джим. – У нас добрий корабель, і що важливо – не простий. Він швидкий, ми можемо за потреби вимкнути транспондер. Навіть попри війну багатьом людям потрібно перевозити речі з місця на місце. Знайти нам заняття, поки ми очікуємо на Фредів суд, покласти гроші до кишень з тим, аби відмовитись від «допомоги по безробіттю». І позаяк ми літатимемо з місця на місце, то триматимемо очі і вуха відкритими. Ніколи не знаєш, що ми зможемо знайти. Ну і справді, як довго ви троє можете бути станційними щурами?

Запала тиша.

– Я можу побути станційним щуром ще з... тиждень? – запитав Амос.

– Слушна ідея, кеп, – кивком погодився Алекс.

– Це ваше рішення, капітане, – сказала Наомі,– я з вами, і мені подобається думка знову отримати мої гроші. Але я сподіваюся ви не будете поспішати. Мені б не завадило ще декілька вільних днів.

Голден плеснув у долоні і звівся на ноги:

– Ні, наявність плану все змінює. Відпочинок тягнеться легше, якщо я знаю, що він закінчиться.

Алекс з Амосом попрямували до дверей: Алекс виграв у дартс пару доларів, і чоловіки наразі хотіли помножити статки за картярським столом.

– Не чекай на мене сьогодні, бос, – мовив механік до старпома, – сьогодні мені трафить.

Вони пішли, і Джим вирішив у кухонному закутку приготувати каву. Старпом пішла за ним.

– Іще дещо.

Голден відкрив новий пакет з кавою і сильний аромат поплив кімнатою.

– Кажи вже.

– Фред потурбувався про тіло Келлі. Його протримають тут, аж поки ми не з'явимось на публіці. Потім тіло доставлять на Марс.

Джим наповнив кавову машину водою з крану, і вона м'яко забурмотіла.

– Добре. Лейтенант Келлі заслуговує на всю повагу і гідність, які ми спроможні йому надати.

– Це нагадало мені про його куб з даними. Мені не вдалося його хакнути, в мене від цього військового криптування голова вже болить. Тож...

– Просто скажи це, – насупився Джим.

– Я б віддала його Фреду. Так, це ризиковано. Ми навіть не уявляємо, що на ньому, і попри усю гостинність і шарм, Фред залишається членом АЗП. Але він ще й військовий ООН високого рангу. І має під собою групу експертів. У нього є шанс відкрити дані.

Голден замислився на хвилинку, а потім кивнув:

– Окей, давай пометикуємо. Я хотів би знати, що Яо намагалася відправити з судна, але...

– Отож…

Поки кава готувалася, вони дружньо мовчали. Коли напій був готовий, Голден наповнив два горнятка і передав одне Наомі.

– Капітане, – почала жінка. – Джиме. Я до цього була таким старпомом, як колючка в сраці. Я була в шоці або перелякана до всирачки близько вісімдесяти відсотків часу.

– Тобі чудово вдавалося це приховувати, – відповів Голден.

– У будь-якому випадку, я була щось дуже напористою там, де не мала б.

– Не біда.

– Окей, дай мені скінчити: я хочу, щоб ти знав, що ти зробив чудову роботу, зберігаючи нам життя. Ти концентруєш нас на завданні, яке ми здатні вирішити, замість того щоб жаліти себе. Ти всіх тримаєш біля себе. Не всі так можуть, от я, наприклад, не можу. А це дуже важливо для впевненості.

Голден відчув легку гордість. Він не очікував цього і не довіряв цьому, але разом с тим почувався добре.

– Дякую.

– Не можу казати за Амоса і Алекса, але я планую все так і залишити. Ти став капітаном не через смерть Макдовела. Як на мене, ти і є наш капітан. Просто знай це.

Вона опустила погляд, наче щойно у чомусь зізналась. Може й так.

– Я намагатимусь не зламати все.

– Буду вдячна за це, сер.

* * *

Кабінет Фреда Джонсона був схожий на свого власника: великий, грізний та сповнений справ, які потрібно закінчити. Кімната мала площу ледь два з половиною квадратних метри, тобто була більшою за будь-який відсік «Росінанта». Стіл був зі справжнього дерева, виглядав не менш ніж на сто років і пахнув лимонною олією. Голден вмостився у фотель, що був лише трішки нижчий за Фредів і височів горою над купами тек і паперів, що займали кожну пласку місцину.

Фред послав за ним, а потім перші десять хвилин зустрічі провів на телефоні. Про щоб він не говорив, загалом мова йшла про якусь техніку. Джима не хвилювало ігнорування, бо стіна позаду Джонсона виявилась екраном неймовірно високої чіткості, що претендував виглядати вікном. На екрані демонструвався пречудовий вид на «Нову», що рухався у такт обертанню станції. Господар кабінету обірвав розмову, поклавши слухавку:

– Пробачте. Атмосферна система була нічним жахіттям з першого дня. Коли ти маєш летіти сто з гаком років лише на тому кисні, що везеш з собою, критичність втрат... вища, аніж зазвичай. Іноді нелегко довести важливість дрібних деталей до підрядників.

– Я насолоджувався видом, – Голден махнув у бік екрану.

– Я починаю замислюватися, чи вдасться нам його добудувати вчасно.

– Чому?

Фред видихнув та відкинувся зі скрипом у кріслі.

– Між Поясом і Марсом точиться війна.

– Дефіцит матеріалів?

– Не лише. Пірати шаленіють, вдаючи, нібито говорять від імені АЗП. Старателі з Поясу випускають по марсіянським військовим торпеди із саморобних апаратів. У відповідь їх знищують, але раз-по-раз якась із торпед вбиває декількох марсіян.

– Що означає, марсіяни ведуть вогонь на випередження.

Фред кивнув, підвівся і пройшовся по кабінету.

– І тоді навіть добрі громадяни з чесного бізнесу починають турбуватися, коли доводиться покидати домівку. Наразі в нас вже більше тузня затримок цього місяця, і мене хвилює, що це перестане бути затримками і почне ставати скасуванням доставок.

– Знаєте, я починаю думати про те саме.

Фред ніби й не почув:

– Я був на їхньому місці. Невідомий борт іде назустріч, і яке рішення приймати? Ніхто не хоче першим тиснути кнопку. Я спостерігав, як у візорі корабель ставав більшим і більшим, а палець був на гачку. Пам’ятаю, як молив його зупинитись.

Голден промовчав. Він теж таке бачив. Тож і говорити нема про що. Фред протримав тишу в повітрі ще хвильку, а потім помотав головою і випрямився:

– Я мушу просити вас про послугу.

– Тобі варто лиш сказати, Фреде. Ми тобі винні.

– Мені потрібен ваш корабель.

– «Росі»? – перепитав Голден. – Чому?

– Мені треба дещо забрати і доставити сюди, і судно для цього потрібне малопомітне і здатне за потреби прослизнути повз марсіянські патрулі.

– «Росінант» саме такий корабель, але це не відповідь на питання. Чому?

Фред повернувся до Джима спиною і подивився на екран. Прова «Нову» зникла з поля зору. Погляд перейшов на пласку поцяцьковану зірками спину вічності.

– Мені треба декого забрати з Ероса, – повідомив Джонсон, – декого важливого. В мене є люди, здатні виконати завдання, але в нас тільки легкі транспорти і пара маленьких шаттлів. Нічого, що може виконати рейс достатньо швидко або мати надію втекти, якщо почнуться проблеми.

– У цього «когось» є ім'я? Я до того, що ти постійно кажеш, що проти війни, але унікальна відмінність мого судна полягає в тому, що тільки воно має зброю. Я впевнений, що АЗП має цілий список речей, які варто було б знищити.

– Ви мені не довіряєте.

– Ні.

Фред повернувся, стиснув спинку крісла так, що кісточки побіліли. Голден подумав, що зайшов занадто далеко:

– Дивіться, ви м'яко стелете про мир, про суд і все таке. Ви заперечуєте належність до піратів. У вас кльова станція, наповнена кльовими людьми. У мене купа причин вірити, що ви є тим, хто ви є. Але ми тут вже три дні, і коли ви вперше розповідаєте мені про свої плани – то просите позичити мій корабель для секретної місії. Вибачте, але якщо я є частиною цього, я мушу мати повний доступ – жодних секретів. І якщо я знатиму, а я направду не знаю, що ви не маєте на меті нічого, крім добрих намірів, я волів би відмовитись від цих авантюр.

Фред дивився на нього декілька секунд, тоді обійшов крісло і сів. Джим бачив, як співбесідник нервово постукував пальцями по стегну, але змусив себе припинити. Він продовжував дивитись. Джим прочистив горло:

– Слухайте, ви тут велике цабе. Навіть не знаючи, хто ви є такий, ви налякали мене до всирачки, тож не потрібно це доводити. Та незважаючи на свій страх, я не відступлюся.

Фред сподівався, що не засміється. Голден намагався беззвучно ковтнути.

– Закладаюсь, кожен капітан, з яким ви ходили, вважав вас найбільшою занозою в дупі, – нарешті заговорив Різник станції Андерсон.

– Я вірю, що мій послужний список це підтверджує, – промовив Голден, намагаючись приховати полегшення.

– Мені треба дістатися Ероса, забрати звідти людину на ім'я Лайонел Поланськи і повернути її на Тихо.

– Це тиждень ходу, якщо ми поспішатимемо, – проговорив Джим, зробивши в голові підрахунки.

– Місію ускладнює те, що Лайонела взагалі-то не існує.

– Гм, ну добре. Тепер я заплутався.

– Ви хотіли роботи? – запитав Фред з тихою злістю. – То ви її отримали. Лайонел Поланськи існує лише на папері і володіє речами, якими не хоче володіти пан Тихо. Зокрема кур'єрським судном під назвою «Скопулі».

Голден подався вперед із серйозним виглядом:

– Я уважно слухаю.

– Неіснуючий власник «Скопулі» зареєструвався в клопівні на дешевому рівні Ероса. Все, що ми маємо, це повідомлення. Ми повинні працювати з тим, що хто б не винайняв номер, він знає про нашу операцію все, потребує допомоги і не може попросити про неї відкрито.

– Ми можемо відстикуватися за годину, – відповів Голден на одному диханні.

Фред розвів руки у жесті, що був занадто белтерським як на землянина.

– Відколи мова про те, що відчалюєте саме ви?

– Я не хочу позичати судно, але я повністю згоден здати його в оренду. Ми з командою саме обговорювали пошук роботи. Винайміть нас. Відрахуйте по справедливості за послуги, які ви нам надали.

– Ні. Мені ви потрібні.

– Не потрібні. Вам потрібні наші показання. І ми не сидітимемо тут, чекаючи рік чи два, поки розум візьме гору. Ми дамо свідчення на відео, підпишемо усі показання під присягою, як потрібно щоб надати їм юридичної ваги, але ми так чи інакше відчалимо в пошуках роботи. Ви принаймні можете цим скористатися.

– Ні, – відкинув пропозицію Фред, – ви занадто цінні для мене, аби ризикувати вашими життями.

– А що я покладу на стіл інформаційний куб, який капітан «Донаджера» намагалася врятувати?

Тиша повернулася, але мала інший присмак.

– Слухайте, – продовжував тиснути Джим, – вам тре корабель типу «Росі». В мене є такий. Вам тре команда для нього. В мене і команда є. І вам так само кортить дізнатися, що на тому кубі, як і мені.

– Я не люблю ризикувати.

– Єдиний варіант – це посадити нас на гауптвахту і реквізувати судно. Що теж ризиковано.

Фред засміявся. Голден відчув, що розслабляється.

– Але залишається та сама проблема, з якою ви сюди прибули. Ваш корабель залишається військовим, щоб там не казав транспондер.

Голден шарпнувся вперед, схопив папір зі столу і почав малювати позиченим з декоративного набору олівцем.

– Я вже думав про це. Тут є все необхідне для виробництва. А ми хочемо виглядати як легкий газовоз. Тож, – він бігцем намалював грубий абрис судна, – ми приваримо купу пустих газових балонів двома рядами навколо корпусу. Вони приховають торпедні апарати. Перефарбуємо все, приваримо трохи металу на профіль, аби збити з пантелику софт, що розпізнає судна. Це виглядатиме, як лайно, і вся аеродинаміка піде собаці під хвіст, але ми не плануємо найближчим часом входити в атмосферу. Воно виглядатиме точнісінько так, як і має бути: купа брухту, зляпана белтерами нашвидкоруч.

Він простягнув папірець Фреду, той зареготав чи від жахливого малюнку, чи від абсурдності усього наміру:

– Ви могли б піратам влаштувати неприємний сюрприз. Якщо я погоджуся, ви і вся команда запишете свідчення, завербуєтесь до нас як незалежний підрядник для виконання завдань типу рейсу на Ерос і виступите від мого імені, коли почнуться мирні перемовини.

– Так.

– Я хочу мати право перебити будь-кого, хто найматиме вас. Жодного контракту без моєї контрпропозиції.

Голден протягнув руку, і Фред її потиснув.

– Приємно мати з вами справу, Фреде.

Джим ще не зачинив двері, а Джонсон вже телефонував технарям. Вийшовши, Голден дістав комунікатор і набрав Наомі:

– Так, – відповіла жінка.

– Пакуй дітей. Ми йдемо на Ерос.

РОЗДІЛ 22. Міллер

Маршрутка на Ерос була невеличка, тісна і забита. Повітря з рециклерів мало особливий пластиково-гумовий запах, притаманний витривалим промисловим моделям, призначеним для складів і заправних станцій. Освітлення представляли дешеві світлодіоди, підфарбовані рожевим, аби робити колір обличчя здоровішим. Натомість у їхньому світлі все виглядало, мов недоварена яловичина. Окремих кают не існувало, лише ряд за рядом були встановлені сидіння з формованого ламінату та п’ять поверхів ліжок, де пасажири мали змогу перекемарити. Міллер ніколи не бував у таких дешевих транспортах, проте знав, як вони влаштовані. Якби зчинилась бійка, команда напустила б сонного газу і всі б відрубилися. Заворушників було б посаджено під замок. Драконівська система, адже вона мала на меті робити пасажирів стриманішими. Бар працював завжди, та й трунки були недорогими. Не так щоб і давно Міллеру це стало до смаку.

Тож замість бару він всівся на одне з вільних сидінь і ввімкнув особистий термінал. Перед ним миготів відновлений файл справи Жулі. Її зображення, гордої і усміхненої, попереду «Рейзербека», факти і звіти, інформація з тренувань джиу-джитсу. Це все здавалося мізерним, враховуючи, як сильно ця жінка вросла в його життя.

З лівого краю екрану повзли маленькі літери стрічки новин. Війна між Марсом і Поясом набирала обертів: інцидент за інцидентом, але відпадання Церери було на перших шпальтах. Марсіянські коментатори заливали сала за шкуру Землі, бо вона відмовилася підтримувати дружню внутрішню планету чи, щонайменше, не передала церерський охоронний контракт в руки Марсу. Хор голосів Поясу дав залп широким загалом думок: від задоволення спостерігати всихання впливу Землі назад, на дно гравітаційного колодязя, до зойків щодо втрати Церерою нейтралітету та змовницьких теорій про розпалювання Землею війни для своїх власних цілей.

Міллер відмовився судити.

– Мені от завжди спадають на думку молитовні лави.

Міллер підвів погляд. Чоловік поряд був приблизно його віку: черевань з пасмом сивого волосся. Його посмішка підказала Джо, що хлопець був місіонером і рятував душі у вакуумі. Чи не посмішка, а бейдж з Біблією.

– Я про сидіння, – пояснив місіонер. – Вони завжди нагадують мені візит до церкви – ряд за рядом. Тільки за кафедру нам правлять койки.

– Наша проспи-всю-дорогу Божа Матір, – відгукнувся Міллер, розуміючи, що втягується у розмову, та не маючи як зупинитися.

Місіонер засміявся:

– Так, щось на кшталт. Ви яку церкву відвідуєте?

– Роками не відвідував, – відповів Джо. – Поки був кимось – то був методистом. А ви що за ладан торгуєте?

Місіонер підняв долоні в жесті, що походив ще з рівнин Африки часів плейстоцену: я беззбройний, я не шукаю бійки.

– Просто повертаюсь на Ерос з конференції на Місяці. Часи мого місіонерства далеко позаду.

– Я не думав, що це коли-небудь закінчується.

– Ні, не закінчується. Неофіційно. Але через пару десятиліть ти доходиш до розуміння, що справді нема жодної різниці між намаганнями і ненамаганнями. Я продовжую подорожувати. Я продовжую спілкуватися з людьми. Іноді ми говоримо про Ісуса Христа. Іноді ми говоримо про куховарство. Якщо хтось готовий прийняти Христа, то з мого боку це потребує небагато зусиль. Якщо не готовий – то жодні залякування не підуть на користь. То навіщо пробувати?

– Чи про війну люди говорять?

– Частенько.

– Хтось бачить у ній сенс?

– Ні. Я не вірю, що війна станеться колись. Це безумство є частиною нас. Іноді воно проривається назовні, іноді засинає.

– Звучить як хвороба.

– Ага, як герпес нашого виду? – реготнув священник.– Та я вважаю, що все складніше. Боюся, що поки ми залишаємося людьми, воно буде з нами.

Міллер глянув на широке, схоже на Місяць обличчя.

– Поки ми залишаємося людьми?

– Дехто з нас вірить, що ми всі колись станемо ангелами, – поділився місіонер.

– Але не методисти.

– Навіть вони, але можливо, не в перших рядах. А вас що привело до нашої проспи-всю-дорогу Божої Матері?

Міллер зітхнув, відкинувшись на жорсткому сидінні. Двома рядами далі молода матір невдало намагалася криком змусити двох хлопчиків перестати стрибати на сидінні. Чоловік позад них кашлянув. Міллер набрав повітря і повільно випустив.

– Я був копом на Церері.

– Ах, зміна контракту.

– Отож.

– Тобто стаєте до роботи на Еросі?

– Не те щоб. Відвідую давнього друга, – відповів Міллер і раптом на свій подив продовжив: – Я народився на Церері. Все життя там прожив. Це… п’ятий раз я поза станцією.

– Плануєте повернутися?

– Ні, – відповів Джо. Прозвучало це більш впевнено, ніж хотілося. – Ні, я твердо вважаю, що ця частина мого життя завершена.

– Це, напевно, болісно.

Міллер примовк, підбираючи слова. Чоловік був правий: це мало б боліти. Все, що він коли-небудь мав, зникло. Його робота, його товариство. Він навіть копом більше не був, попри пістоль у зареєстрованому багажі. Він більше не їстиме з ост-індського візка в дев’ятому секторі. Секретар у відділку більше не привітає його кивком, коли він прямуватиме до свого столу. Не буде вечірок в барі з іншими поліцейськими, ані непристойних оповідок про затримання, що пішли догори дриґом, ані дітей, що запускають повітряних зміїв у високості тунелів. Він перевірив себе, мов лікар у пошуках запалення. Тут не болить? Тут втрати не відчуваєте?

Він не відчував. Було лише відчуття полегшення, таке сильне, що навіть у голові запаморочилось.

– Пробачте, – збентежено мовив священник, – я сказав щось смішне?

***

На Еросі підтримували населення у півтора мільйони душ, трохи більше, аніж відвідувачів Церери, коли не порахуй. Грубо схожа на картоплину, її закрутити було значно важче, і прискорення на поверхні було значно потужнішим за церерське при такому самому внутрішньому. Старі верфі, що проросли з астероїда величезним павутинням зі сталі і карбону, обсипані попереджувальними вогнями вперміш із системами траснпондерів, що мали відхилити будь-яке судно, яке підійде занадто близько. Внутрішні пустоти Ероса були місцем народження Поясу. Від сирої руди до плавильної печі та відпускових платформ, а потім до кістяків водовозів, збірників газів та старательских суден. Ерос став портом призначення першого покоління експансії людства. Звідси Сонце, власне, виглядало лише як яскрава зірка. Одна з поміж мільйонів.

Економіка Поясу не стояла на місці. Запуск Церери означав появу новітніх доків, більшого індустріального потенціалу, більше трудових ресурсів. Транспортний бізнес перебрався на Цереру, залишивши Ерос центром суднобудування та судноремонту. Результати були передбачуваними, мов закони фізики. На Церері довге перебування в доці означало втрату грошей, і це відбивалося в структурі причальних зборів. На Еросі судно могло чекати тижнями і місяцями без жодних перешкод для трафіку.

Якщо команда хотіла відпочити, розім’ятися, розійтися одне від одного хоч на короткий проміжок часу, то Ерос був їх портом призначення. Навіть без високих ставок портових зборів, станція Ерос вміла висмикнути гроші з кишень відвідувачів: казино, борделі, стрілкові тири. Мов гриби, що харчуються пристрастями белтерів, Ерос живив свою економіку всіма видами пороків, поставлених на комерційні рейки.

Щасливий збіг обставин в особі орбітальної механіки дав Міллеру фору в день перед «Росінантом». Він пройшовся крізь дешеві казино, опіоїдні бари, секс-клуби, бійцівські шоу, в яких на радість натовпу жінки і чоловіки лупцювали один одного до втрати свідомості. Міллер уявляв, що з ним прогулюється Жулі. Вони разом хитро посміхаються, читаючи на величезних моніторах: МАК РЕНДОЛЬФ, ШЕСТИКРАТНИЙ ЧЕМПІОН ПОЯСУ З ВІЛЬНОГО БОЮ, ПРОТИ МАРСІЯНИНА КІРВІНА КАРМАЙКЛА В БОЮ ДО СМЕРТІ!

– Звісно, без договорняків, – сухо мовила Жулі в його уяві.

Цікаво, хто переможе, подумав він і уявив її сміх.

Він зупинився біля візка з їжею і віддав дві нові єни за порцію яєчної локшини з паруючим чорним соусом, аж тут рука ляснула по його спині.

– Детективе Міллер, – промовив знайомий голос, – здається мені, ви поза вашою юрисдикцією.

– Ти ба, інспектор Сематімба, – радо відповів Міллер, – які люди й без охорони. Налякав дівчину своїми витребеньками.

Сематімба зареготав. Він був високим, навіть за белтерськими мірками, з найтемнішою шкірою, яку тільки бачив Джо. Скількись років тому інспектор і Міллер координували особливо кепську справу. Контрабандист з вантажем авторських ейфориків побив горшки з постачальником. Трьох осіб узяли зі стріляниною на Церері, а контрабандист втік на Ерос.

Традиційні змагання між станційними службами безпеки майже дозволили злочинцю втекти. Лиш Сематімба і Міллер були голові координувати дії поза корпоративними каналами.

Інспектор оперся на тонку сталеву огорожу, зробив жест у бік тунеля й запитав:

– Що привело тебе до пупа Поясу з міці і слави, якими є Ерос?

– Йшов за зачіпкою, – відповів Міллер.

– Нічого доброго тут не знайдеш, – мовив Сематімба, – звідтоді як «Протоґен» дав задню, справи просунулися від поганих до кепських.

Міллер всмоктав локшину:

– З ким підписано новий контракт?

– КаПееМ, – відповів товариш.

– Ніколи не чув навіть.

– Карне Пор ла Макіна, – повідомив колега і скривив пику: перебільшений маскулінний блеф. Він стукнув себе в груди, загарчав. Потім полишив кривляння і помахав головою. – Нова корпорація з Місяця. Але на місцях переважно белтери. Поводяться, мов крутелики, та по факту є здебільшого аматорами. Слабаки. Проблема «Протоґену» в тому, що він з внутрішніх планет. Голови проломлювали, але підтримували порядок. А ці засранці? Найкорумпованіша банда, на яку я тіко працював. Не думаю, що офіс губернатора поновить з ними контракт, коли поточний скінчиться. Я тобі цього не казав, але це правда.

– Мій колишній напарник завербувався в «Протоґен», – повів Міллер.

– Вони непогані. І чого б ото мені не залишитись з ними, коли «Протоґен» відженювався?

– То чого ж ти?

– Та знаєш, як воно бува. Я ж місцевий.

– Угу, – погодився Міллер.

– Теє, то ти й не знав, хто тут горує? Явно не роботу шукаєш.

– Ні, я у творчій відпустці. Трохи вирішив покататися за кревні.

– І вистачає кревних?

– Не дуже. Але мені не проблема трошки прикрутити калитку. Ненадовго. Ти щось чув про Жульєтту Мао? Відкликається на Жулі.

Сематімба похитав головою.

– Мао-Квіковська торгова, – продовжив Джо, – прийшли з дна колодязя і стали як рідні. АЗП. Це було в справі про викрадення.

– Що?

Міллер подався назад. Його уявна Жулі підняла брови.

– Обставини дещо змінилися, відтоді як я узявся до справи, – мовив він, – можливий зв’язок з чимось. Чимось великим.

– Про наскільки велике ми зараз говоримо? – уточнив Сематімба. З його обличчя зникли усі сліди жартів.

Тепер він був втіленням поліцейського. Будь-хто, крім Міллера, злякався б цього пустого, майже злого виразу.

– Війна, – натякнув Міллер.

Співрозмовник склав руки на грудях:

– Поганий жарт.

– А й я не жартую.

– Старий, я вважаю нас друзями, але мені тут проблеми не потрібні. В нас ще чимало непевності.

– Я буду нижче радарів.

Співрозмовник кивнув.

Далі по тунелю прозвучав сигнал тривоги. Лише поліцейської, без розриваючого дітону небезпеки оточуючого середовища. Сематімба кинув оком в тунель так, наче його прищур міг пробитися через натовп людей, велосипедів і візків зі швидким харчуванням.

– Тре глянути. Може, хтось з моїх товаришів по службі миру для задоволення розбив вікно.

– Круто бути частиною такої команди, – позаздрив Міллер.

– А ти звідки знаєш? – посміхнувся чолов’яга. – Якщо щось треба…

– Аналогічно, – відповів Джо – і залишився спостерігати, як коп вливається в море людей і хаосу.

Його кремезна статура не виділялася посеред люду, бо якась універсальна глухота сновигаючого натовпу до волаючої сирени робила його непримітним.

Краплина в морі. Одна зірка з мільйонів.

Міллер глянув на годинник, потім зазирнув у публічний список стикування. «Росінант» мав стикуватися за розкладом. Номер доку було зазначено. Джо всмоктав останню локшину, викинув мисочку з тонким шаром чорного соусу в публічний рециклер, знайшов публічний туалет і, коли завершив справу, почвалав на рівень до казино.

Архітектура Ероса змінилася, відколи його побудували. Якщо раніше це була павутина тунелів, що проходили повз найважливіші точки, як на Церері, то тепер вони йшли вздовж фінансових потоків: всі шляхи вели на рівень казино.

Куди б ти не прямував – пройдеш крізь китове пузо світла й екранів. Покер, блекджек, рулетка, високі акваріуми з фореллю, яку можна самостійно вловити на вечерю, механічні слоти, електронні слоти, цвіркунячі забіги, підкручені тести на майстерність. Миготливі вогні, танцюючі неонові клоуни і відеоекрани ріжуть око. Голосний штучний сміх, веселі посвисти і дзвони запевняють тебе, що ти проведеш час, як ніколи в житті. Картину доповнював запах тисяч людей, що набилися в занадто тісний простір. Його не міг перебити навіть аромат вирощеної «в пробірках» пряної яловичини, що розносився з візків, які сновигали коридорами. Жадоба і дизайн казино перетворили Ерос на архітектурну скотоферму.

Саме те, що Міллерові і було потрібно.

Труба від порту до казино мала шість широких дверей. Міллер узяв випивку з таці втомленої жінки в стрінгах та з оголеними грудьми і знайшов куток, що дозволяв йому одночасно бачити всі шість проходів. У команди «Росінанта» не було іншого вибору, як пройти крізь один з них. Перевірив свій термінал: стикувальні логи свідчили, що судно прибуло на 10 хвилин раніше. Міллер сьорбнув свій напій і вмостився чекати.

РОЗДІЛ 23. Голден

Рівень казино на Еросі атакував усі органи чуття. Голден це ненавидів.

– Мені подобається це місце, – посміхнувся Алекс.

Джим прокладав собі шлях через юрбу, в невеликому залі біля ряду стінних терміналів з похвилинною оплатою нетверезі гравці середнього віку реготали і вигукували всяке.

– Амосе, ми йдемо до непопулярного у туристів місця, тож приглядай за нашими спинами. Дешевий готельчик, який ми розшукуємо, знаходиться в непростому районі.

– Зрозуміло, капітане, – кивнув механік.

Поки Наомі, Амос і Алекс закривали його від поглядів, капітан заніс руку за спину, аби поправити пістоль, що незручно сповз на поясі. Копи Ероса уважно приглядали за тими, хто носив зброю, але потикатися незахищеними до місця, де став на якір Лайонел Поланські, було не варіант.

Амос з Алексом, обидва при стволах, землянин теж не виймав руку з кишені, де був пістоль. Лише Наомі категорично відмовилася брати зброю.

Голден вів групу до найближчого ескалатора, а Амос періодично поглядав назад. Казино Ероса простягнулись на три безкінечних, як здавалося, рівні. Команді знадобилося півгодини, аби вибратися з гамору і хаосу натовпу, хоча йшли вони так швидко, як могли.

На першому рівні над казино розташовувалися приватні помешкання, тиша і чистота котрих дезорієнтували після казиношного базару. Капітан присів на край тумби із симпатичним кущем папороті в ньому і перевів подих.

– Я з вами, капітане, – присіла поряд Наомі, – п’ять хвилин у тому місці забили мені памороки.

– Ти жартуєш? – здивувався Амос. – Мені б там затриматися. Ми з Алексом нагріли тих тюхтіїв з Тихо на добрячий шмат за картярським столом. А звідси ми взагалі граними мільйонерами вийшли б.

– Так і є, – Алекс стукнув велетня кулаком по плечу.

– Домовились, – промовив Голден, – якщо ця справа з Поланскі виявиться порожняком, ви маєте мій дозвіл виграти для нас мільйон в карти. Чекатиму вас на борту.

Транспортна система закінчувалася на рівні казино і далі не йшла. Ти мав вибір не витрачати свої кревні за столами, але вони примушували тебе зробити це. Коли команда зайшла до вагону, Амос підсів до Джима.

– Капітане, за нами хтось іде, – сказав він тихо. – Не був впевнений, аж поки він не сів за пару вагонів від нас. Через усе казино тримався позаду.

Голден зітхнув і потер обличчя:

– Як він виглядає?

– Астероїдянин. Років п’ятдесят чи мо, сорок, але добряче підтоптаний. Біла сорочка, темні штани. Неоковирний капелюх.

– Коп?

– Певно. Але кобури щось не видно.

– Добре. Поглядай на нього, але турбуватися не варто. Нічого нелегального ми не робимо.

– Тобто нічого, крім прибуття на краденому марсіянському кораблі, сер? – уточнила Наомі.

– Ви мали на увазі на нашому цілковито легальному газовозі, про який усі папери і бази даних кажуть, що він цілком легальний? – відповів Голден з легкою посмішкою. – Бо якщо вони викрили нас, то затримали б ще в доках, а не волочилися крізь усю станцію.

Рекламний екран на стіні демонстрував захоплюючий вид різнокольорових хмар із прожилками блискавиць, які заохочували відвідати чудові купольні курорти на Титані. Він ніколи не був на Титані. Враз йому закортіло туди. Декілька тижнів підніматися запіздно, обідати у витончених ресторанах, лежати у гамаку. Холєра, він настільки замріявся, що навіть побачив, як Наомі несе йому до гамаку пару бокалів з фруктовими, на вигляд, напоями.

Вона зруйнувала мрію словами:

– Це наша зупинка.

Голден підвівся і попрямував до виходу:

– Амосе, приглядай за нашим другом, придивись, чи зійде він з нами.

Вони зробили ще кільканадцять кроків, Амос прошепотів у спину:

– Є.

Лайно. Тепер точно що хвіст, але це взагалі не причина не йти далі і не поглянути на Лайонела.

Фред не просив їх робити абсолютно нічого з тим, хто назвався власником «Скопулі». Їх точно не могли заарештувати за стук у двері. Голден засвистів голосно і весело, натякаючи команді і тому, хто за ними слідкував, що він ні про що не турбується.

Вони дійшли до готельчика і зупинилися.

Він був темний і тьмяний, якраз того сорту, де можуть пограбувати і не тільки. Розбиті ліхтарі кидали по закутках глибокі тіні, та й туристів було не видко. Він обернувся і кинув на Алекса з Амосом багатозначний погляд. Амос поклав руку в кишеню, Алекс поліз під верхній одяг.

У лоббі було пусто, лише пара диванчиків під стіною біля столика з журналами. Сонна літня жінка сиділа в одному і читала. Підйомник прихований у віддаленій стіні біля дверей з написом «СХОДИ». Посередині, на місці живого адміністратора, знаходився екран терміналу для оплати вартості кімнат.

Голден підійшов до столу і кинув зором на жінку на дивані. Сива, атлетична, у гарній формі. У такому блошатнику це означало повію, яка завершила роботу «в полі». Вона вперто ігнорувала його погляд.

Голден стиха запитав:

– Хвіст з нами?

– Десь зовні. Мо, тільки у двері зараз заглядає, – відповів здоровань.

Джим кивнув і натис кнопку запиту на екрані чек-іну. Просте меню давало змогу відіслати повідомлення в кімнату Лайонела Поланскі, але Голден вийшов з системи. Вони знали, що Лайонел залишався в номері, а Джонсон дав їм номер кімнати. Якщо хтось вирішив грати в ігри, нема сенсу попереджати, допоки Джим не постукає в двері.

– Добре, він тут. Тож… – вимовив Голден, але недокінчив, бо жінка з дивану раптом опинилася біля прямо біля Алекса. Він навіть не почув її наближення.

– Вам слід пройти зі мною, – промовила вона твердим голосом, – рушайте до сходів повільно, не наближайтеся до мене менш ніж три метри. Виконуйте.

– Ви коп? – запитав Голден не поворухнувшись.

– Я людина з пістолетом, – сказала вона і, мов фокусник, правою рукою дістала з повітря щось маленьке. Навела Алексу в голову і додала: – Робіть, як я кажу.

Її зброя була маленькою та пластиковою, і мала щось типу батареї. Амос дістав свій важкий метальник стержнів і навів їй в обличчя:

– Мій більший.

– Амосе, не.. – це все що встигла вимовити Наомі, перш ніж сходові двері розчахнулися і шістка чоловіків та жінок, озброєних компактними автоматами, заскочили в кімнату, волаючи, аби команда кинула зброю.

Голден почав було піднімати руки, коли хтось з них відкрив вогонь. Зброя кашлянула чергою так швидко, наче хтось рвонув цупкий папір: окремі постріли розрізнити було неможливо. Амос кинувся на підлогу. Ряд кульових отворів прострочив груди жінки з тазером, і вона м’яко впала назад.

Голден однією рукою схопив Наомі, аби затягнути її за стіл для реєстрації.

Хтось з іншого боку волав «Припинити вогонь! Припинити вогонь!», та Амос вже стріляв у відповідь лежачи. Скрегіт болю і лайки підказали капітану, що він у когось влучив. Механік перекотився в бік столу, і саме вчасно, аби вберегтися від рою стержнів, що подзьобали долівку, стіну і хитнули стола.

Голден поліз по свій пістоль, але цівка зачепилася за ремінь штанів. Він нарешті висмикнув його, ледь не загубивши спіднє, і порачкував до краю столу, аби оглянути поле бою. Алекс лежав під іншою стіною біля дивана, з білим обличчям і наготованим пістолетем. Варто було капітану виглянути, як диван розцвів хмарою набивки, а в двадцяти сантиметрах від пілотового обличчя з’явилася стрічка дірочок. Алекс волаючи випростав з-поза дивана руку і випустив з півдесятка куль навмання.

– Довбані виродки! – вилаявся Амос, потім перекотився, зробив пару пострілів і перекотився назад доти, як почався обстріл у відповідь.

– Де вони? – гукнув Голден до нього.

– Двоє готових, інші на сходах, – криком відповів механік, перекриваючи звук ворожих пострілів.

Нізвідки випущений рій куль відрикошетив біля Джимового коліна.

– Лайно! Нас із флангу обходять, – крикнув Амос і заховався глибше до столу і подалі від пострілів.

Голден поповз до іншого боку столу і визирнув. Хтось прошмигнув до виходу з готелю. Джим вистрілив пару разів в тінь, але дружний ворожий вогонь зі сходів змусив його заховатися.

– Алексе, хтось рухається до виходу, – проревів Джим, сподіваючись, що пілот підстрелить ворога до того, як в них нароблять дірок з флангів.

Від входу тричі гавкнув пістоль. Голден ризикнув визирнути. Їхній хвіст у неоковирному капелюсі зігнувся під дверима, а біля його ніг холонув ворог з автоматом. Замість слідкувати за ним, хвіст направив пістоль на сходи.

– По хлопцю в капелюсі нікому не стріляти! – проревів Джим і повернувся назад за стіл.

Амос прихилився спиною до столу і викинув з пістоля магазин. Поки він длубався в кишенях, шукаючи новий, промовив:

– Хлопець, можливо, коп.

– Тим більше не стріляємо в жодних копів, – відповів Джим і пальнув пару раз по сходах.

Озвалася Наомі, котра всю перестрілку провела на підлозі, затуляючи голову руками:

– Та вони всі можуть бути копами.

Голден ще пару разів вистрелив, потім похитав головою:

– Копи не носять маленькі автомати, які легко приховати, і не влаштовують засідок на сходах. Ми називаємо таких «смертельними загонами».

Більша частина слів потонула у звуках пострілів зі сходів. Потім на декілька секунд стало тихо.

Капітан виглянув саме вчасно, аби помітити, як двері зачинилися.

– Я думаю, вони втікли, – мовив він, не зводячи дуло з дверей про всяк випадок.

– Напевно, там десь є ще один вихід. Амосе, тримай двері на прицілі. Як відкриються – стріляй.

Він поплескав Наомі по плечу:

– Лишайся лежати.

Голден піднявся позад зруйнованої стійки реєстрації. Фасад розколовся і стало видно нутрощі. Джим тримав пістоль догори стволом; руки відкриті. Неоковирний капелюх встав, побачив труп біля своїх ніг, потім поглянув на Голдена.

– Дякую. Мене звати Джим Голден. А тебе?

Чоловік секунду нічого не говорив. Коли почав, то голос був рівний. Майже втомлений.

– Скоро тут будуть копи. Мені треба зробити дзвінок, або ми всі опинимося за ґратами.

– А ви що, не коп? – запитав Джим.

Капелюх засміявся: це був гіркий, короткий звук, але зі справжнім гумором під сподом. Мабуть, Голден сказав щось смішне.

– Ні. Звуся Міллер.

РОЗДІЛ 24. Міллер

Міллер дивився на мертвяка – мертвяка, якого щойно й застрелив, – і намагався щось відчути. Тут були хвости адреналінової гарячки, яка все ще підганяла його серцебиття. Тут було відчуття подиву від встрявання в неочікувану стрілянину. Йому спало на думку, що це вже минуле, а минуле його розум за старою звичкою полюбляє аналізувати.

Одну підсадили в лоббі, аби Голден і команда не помітили нічого загрозливого. А купка йолопів-любителів постріляти підтримувала її на сходах. З цим все ясно.

Засаду готували по-ледачому. Її влаштовували люди, які або не знали, що вони роблять, або не мали ні часу, ні ресурсів влаштувати все правильно. Якби було інакше, то Голдена з приятелями захопили б або вбили. І його до купи.

Четверо вцілілих з «Кентербері» стояли на полі бою, наче молоді копи на своєму першому затриманні. Міллер відчув, як його розум відкотився на півкроку назад, аби оглянути все, не дивлячись ні на що конкретно. Голден був нижчий, аніж здавалося після перегляду відеозвернення. Не дивина – бо ж він землянин. З обличчям, яке не надто вміло приховувати щось.

– Дякую. Мене звати Джим Голден. А тебе?

Міллер перебрав шість варіантів відповіді і відкинув їх усі. Один з команди – кремезний, міцний, з поголеним скальпом – виходив з кімнати з очима розфокусованими, як у Міллера. З «кентерберійської» четвірки він один, хто бачив серйозну стрілянину раніше.

– Скоро тут будуть копи. Мені треба зробити дзвінок, або ми всі опинимося за ґратами.

Інший чоловік, котрий раніше ховався за диванчиком – вищий, тонший, з індійськими рисами. Тепер він сидів навпочіпки, з великими очима і в паніці. Голден мав такий саме вигляд, але краще тримав контроль. Тягар лідерства.

– А ви що, не коп? – запитав Джим.

Капелюх засміявся.

– Ні. Звуся Міллер.

– Ага, – сказала жінка. – Ці люди щойно намагалися нас вбити. Чому?

Міллер зробив півкроку на її голос навіть раніше, ніж повернувся до неї. Її обличчя почервоніло, повні губи були стиснуті і бліді. Риси обличчя жінки демонстрували глибоке змішування рас, що було незвичним навіть для такого плавильного котла, як Пояс.

Її руки не трусилися. Здоровань мав більший досвід, та Міллер ставив на те, що в неї були кращі інстинкти.

– Так, – відповів Міллер, – я помітив.

Він дістав ручний термінал і з’єднався з Сематімбою. Коп відповів на виклик за пару секунд.

– Семі, – мовив Джо, – мені дуже шкода, та ти знаєш, як я ходжу нижче радарів?

– Та-ак? – потягнув слово місцевий коп.

– Не дуже, короче, вийшло. Я йшов на зустріч з другом…

– Зустріч з другом, – повторив, мов луна, Сематімба. Міллер уявив схрещені руки друга, хоча їх навіть не було видно на екрані.

– Ну, і мені пощастило побачити, як купка туристів опинилася не в той час не в тому місці. Я їм протягнув руку допомоги.

– Де ти є? – запитав Сематімба. Міллер продиктував станційний рівень і адресу. Запала тиша, Семі копирсався у внутрішній комунікаційній системі, що колись була частиною і міллерового софту теж. Чоловікове зітхання пролунало як грім.

– Я нічого не бачу. Там була стрілянина?

Міллер оглянув хаос і руїни навколо. Тисяча різних тривожних вогників мали б загорітися при перших же пострілах. Копи мали б летіти їм назустріч.

– Невеличка, – відповів Джо.

– Дивно, – мовив коп, – будь там, я вже йду.

– Домовились, – закінчив розмову Міллер і перервав зв’язок.

Голден озвався:

– Ну нехай. І хто це був?

– Справжній коп. Вони скоро будуть тут. Я все розрулю.

Я думаю, що розрулю. Йому спало на думку, що він у ситуації діє – немовби він частина системи. Направду, він більше таким не був, і це могло мати свої наслідки.

– Він за нами стежив, – мовила жінка до Голдена. А тоді повторила, повернувшись до Міллера: – Ви за нами стежили.

– Та ж так, – погодився Міллер. З голосу не схоже було на каяття, та кремезний похитав головою:

– Це все капелюх. Трохи виділяється.

Міллер зняв капелюха з загнутими полями і роздивився його. Звісно що здоровило його змалював. Інші троє були компетентними аматорами, але Голден служив у флоті ООН. Міллер ладен був закластися на грубі гроші, що досьє лисого могло стати дуже цікавим читанням.

– Чому ви за нами слідкували? – запитав Голден. – Тобто я вдячний за другу частину, в якій ви стріляли в людей, які стріляли в нас, але волів би дізнатися і про першу.

– Я декого шукаю, тому хотів з вами поговорити.

Запала тиша. Голден посміхнувся:

– Когось особливого?

– Члена команди «Скопулі».

– «Скопулі»? – перепитав Голден і хотів розвернутися до жінки, аби подивитися на неї, але зупинився. Там щось було. «Скопулі» означав щось для них, щось, чого не було в новинах.

Жінка відповіла:

– На борту не було нікого, коли ми туди прибули.

– От лайно! – вилаявся той, хто тремтів за диваном. Це всі слова, що він вимовив після бою, але повторював їх швидко і п’ять-шість разів.

– А ви як? – запитав Міллер. – «Доннаджер» вас виштовхнув на Тихо, а потім сюди. Як щодо цього?

– Звідки ви це узяли? – перепитав Джим.

– Це моя робота. Ну… було моєю роботою.

Не схоже було, що відповідь землянина задовольнила. Здоровань виріс за Голденом, обличчям виказуючи приязнь: мовляв, не буде проблем, поки їх не буде. Але тоді буде до біса проблем. Міллер кивнув – частково лисому, частково собі.

– Мені повідомили з АЗП, що ви не загинули на «Доннаджері».

– Вам просто так повідомили? – перепитала жінка з неприхованою люттю в голосі.

– Ні, радше натякнули, – розповів Міллер, – так було сказано, і я прийняв це. За десять хвилин я маю впевнитися, що охорона Ероса не запроторить вас до буцегарні і мене разом з вами. Тож якщо є щось, що ви хотіли б розповісти мені – типу, що ви тут робите, то кращого моменту не вигадаєш.

Тишу порушували лише рециклери, що працювали над очищенням повітря від диму та пилу перестрілки. Підвівся ще один, котрий тремтів і лаявся на підлозі. Щось у його манері триматися натякало на причетність до вишколу. Хтось-в-минулому, допетрав Міллер, але не піхтура. Флот, можливо. Закладаюсь, марсіянський. Щось у його вимові було такого.

– Та до сраки, кеп. Він завалив флангового для нас. Він, може, і гівнюк, та це до лампочки.

– Дякую, Амосе, – відповів Джим.

Міллер зробив собі помітку. Здоровань звався Амосом. Голден завів руку за спину, сунув зброю за пояс:

– Ми теж тут декого шукаємо, – повідомив Голден, – можливо, когось зі «Скопулі». Ми лише хотіли перевірити кімнату, аж тут усі вирішили в нас постріляти.

– Тут? – уточнив Міллер. Якісь емоції пішли по венам. Не надія, але якась пересторога. – Хтось зі «Скопулі» в цьому блошинці зараз?

– Ми так думаємо, – погодився Голден.

Міллер оглянув лоббі готельчику. В тунелі почав збиратися невеличкий допитливий натовп. Руки схрещені, погляди нервові. Він знав, як вони почуваються. Сематімба зі своїм загоном були в дорозі. Стрільці, що чатували на Голдена і його команду, не планували ще одну атаку, та це не значило, що вони зникли. Могла бути наступна хвиля. Вони могли відкотитися на кращі позиції, очікуючи на повернення Голдена.

Але як щодо того, якщо прямо зараз там є Жулі? Як він міг зайти так далеко і зупинитись у лоббі. На подив, його пістоль залишався в руках. Це було непрофесійно. Він мав покласти його до кобури. Лише в марсіянина залишалася в руках зброя. Міллер струсив головою. Несерйозно. Потрібно зупинитися. Але чекай, в нього ще пів магазину набоїв.

– Яка кімната?

* * *

Коридори притулку були тісними та неширокими. На стінах мався непробивний шар промислової фарби, а на підлозі лежало карбоно-силікатне плетіння, яке стиралося повільніше за природній камінь. Міллер з Голденом йшли першими. За ними жінка і марсіянин – Наомі та Алекс. Амос ішов замикаючим – постійно озирався і пантрував через плече. Міллер міркував, чи хтось розуміє, що, власне, тільки здоровань і він, Міллер, їх і прикривають. Голден здогадувався, але це його бентежило, бо він ішов попереду.

Двері кімнати були з ідентичного склопластикового ламінату, досить тонкі, щоб виробляти їх тисячами. За свою кар’єру Міллер вибив таких сотню. Деякі там і тут були поцяцьковані постійними квартирантами: неймовірно червоні квіти, біла дошка з ниткою, до якої колись був прив’язаний фломастер, дешева репродукція непристойного мультика, що повторювався тьмяним, мутним кільцем.

З точки зору тактики це був кошмар. Якщо їм готують пастку, то крок з дверей попереду і позаду – і вони гарантовано мертві за секунду. Але стержні ще не летіли, і лише одні двері відкрилися, щоб випустити замордовано-худого бороданя з непевним поглядом і в’ялим ротом. Міллер, коли проходив повз, кивнув, і той чоловік, на подив, кивнув у відповідь, можливо, здивувавшись більше Міллерового, що хтось помітив його присутність, аніж від зброї в руках чужинців. Голден зупинився.

– Ось вона. Ось ця кімната, – пробурмотів Голден.

Міллер кивнув. Інші збилися в купу, лише Амос звично дивився назад. Міллер розглядав двері. Їх просто вибити. Один сильний удар просто над замком. Потім він іде низом і ліворуч, Амос вгору і праворуч. Хотілося б мати Гейвлока під рукою. В тактику простіше, якщо люди разом тренувалися. Він жестом підкликав Амоса.

Голден постукав у двері.

– Що ви ро… – гаряче прошепотів Міллер, але Голден проігнорував його.

– Агов, – погукав Голден, – є там хто?

Міллер зіщулився. Нічого не відбулося. Ні стрільби, ні голосів. Нічого. Вочевидь, Голден легко йшов на ризик. Судячи з виразу обличчя Наомі, він поводився так не вперше.

– Хочеш відкрити? – запитав Амос.

– Типу так, – проговорив Голден і наступної миті: – Так, вибий їх.

Амос переводив погляд з одного на іншого, не рухаючись, допоки Голден не кивнув йому. Тоді Амос протиснувся між ними, вибив двері одним рухом і відійшов, стиха лаючись.

– Ти в порядку? – перепитав Міллер.

Здоровань кивнув крізь перекошене від болю обличчя.

– Та ногу трохи зачепив. Забув, що щойно гіпс зняли.

Міллер завернув у кімнату. Всередині було темно, мов у печері. Жодного проблиску світла, навіть тьмяного підсвіту моніторів і сенсорів. Він наготував пістоля. За ним рухався Голден. Під ногами хрустіло, наче йшли по гравію, а ще був дивний запах, що здався Міллеру схожим на запах розбитих моніторів. Але домішувався ще аромат, значно менш приємний. Про нього Джо намагався не думати.

– Гей? – запитав Джо. – Є тут хтось?

– Світло увімкніть, – запропонувала Наомі зпозаду. Детектив почув, як Джим мацає по стіні, але світла не з’явилось.

– Не працює.

Тьмяний промінь з коридору не давав нічого. Міллер тримав зброю у правій руці, готовий випустити магазин у спалахи пострілів, якщо хтось із темряви відкриє по ним вогонь. Лівою дістав термінал і увімкнув підсвічування, а потім активував пустий білий екран в режимі читання. Кімната перетворилась на монохромну картинку. Позаду Голден вчинив так само.

Тонке ліжко поряд з вузькою полицею було підняте до стіни. Постіль скручена, мовби після нічного кошмару. Шафа стояла відкритою і пустою. Пустий скафандр лежав на долівці безголовим манекеном. Розважальна консоль старої моделі висіла на стіні навпроти койки, її екран був розтрощений на друзки тузнем ударів. Стіни були увігнуті в тих місцях, де удари мали знести діодні світильники, але не потрапили в ціль. Ще один термінал засвітився, і ще один. Кімнаті додали кольорів: дешеве золото стін, зелень покривал і простирадла. Під ліжком тремтів вогник. Старий ручний термінал. Міллер нахилився, поки інші підходили.

– От лайно, – мовив Амос.

– Нехай, – озвався Голден і наказав: – Нікому нічого не торкатися. Взагалі нічого.

Найрозумніші слова, які Міллер чув від нього.

– Хтось тут влаштував сучу бійню, – пробурмотів Амос.

– Ні, – відповів Міллер, – це був вандалізм, можливо. Але не боротьба.

Він дістав пакет для речових доказів, вивернув його на руці, мов рукавичку, узяв ним телефон і застібнув герметизуючий шов.

– Чи це… кров? – запитала Наомі, вказуючи на дешевий поролоновий матрац. Волога калюжкою зібралася на простирадлі і подушці, не більше пальця завширшки, темна. Темніша навіть за кров.

– Ні, – відповів детектив, ховаючи термінал у кишеню.

Рідина тонкими жилками вела у ванну кімнату. Міллер підняв руку, відштовхуючи всіх, бо вони вже обступили напіввідкриті двері. Всередині санвузла неприємний запах значно посилився. Щось глибоко органічне, інтимне. Перегній у теплиці, або хвилини після сексу, або інше. Всі варіанти. Туалет з матованої сталі, як у в’язницях. Рукомийник такого ж дизайну. Діодне освітлення над ним та на стелі було зруйноване. У світлі терміналу, тьмяного, мов свічка, чорні завитки простягнулися від душу і зупинилися перед зламаним світлом, скручені і розгалужені, як скелет листя. У занедбаному душі лежала мертва Жульєта Андромеда Мао.

Її очі були закриті, і це було милістю. З тих пір як було зроблене останнє фото, вона підстригала волосся на різний манер, і риси обличчя змінилися. Проте не впізнати її було неможливо. Вона була оголена і мало схожа на людину. Паростки складними спіралями виходили з її рота, вух, вульви. Схожі на ножі нарости на ребрах та хребті наче кілками пробили шкіру, прагнучи вивільнитися. Трубки виходили зі спини й горла і повзли по стіні позад неї. З неї витекла темно-брунатна жижа і наповнила душову на три сантиметри. Він тихцем сів, бажаючи, аби побачене виявилося несправжнім, намагаючись змусити себе прокинутись.

Що вони зробили з тобою, міркував він. О дитино, що вони зробили?

– Боже, – вимовила Наомі позаду.

– Нічого не торкайтеся, – почав Міллер, – вийдіть з кімнати в хол. Зараз.

Світло в кімнаті пригасло, коли повимикалися екрани. Перекручені тіні на мить створили ілюзію, наче тіло поворухнулося. Міллер чекав, але подих не піднімав грудну клітину. Повіки не здригнулися. Не було нічого. Він підвівся, акуратно перевірив манжети, взуття і вийшов у коридор.

Вони все бачили. По обличчях було видно, що вони все бачили. І так само, як і він, вони не знали, що це було. М’яко він прикрив вибиті двері і став чекати на Сематімбу. Очікування виявилось недовгим.

П’ятеро осіб у поліцейськах обладунках з дробовиками прокладали собі дорогу в холі. Міллер вийшов вперед, аби зустріти їх, його поза була красномовніша за бейдж. Поліцейські, побачивши його, розслабились. Сематімба підійшов за ними:

– Міллере, що, з біса, це таке? Я думав, що ти сказав щось про «нижче радарів».

– Я не міг залишатись осторонь. Там за мною цивільні. Мертв’яки, що лежать внизу, заскочили їх у лоббі.

– Чому? – запитав Сематімба.

– Хтозна? Хотіли зрубати бабла. З цим проблем немає.

Брови співрозмовника поповзли вгору:

– В мене там чотири трупи, а ти – «проблем немає».

Міллер кивнув на коридор.

– П’ятий нагорі. Дівчина, яку я шукав.

Обличчя Сематімби пом’якшилось:

– Пробач.

– Та, – відмахнувся Міллер. Він не міг прийняти співчуття. Він не міг прийняти втіху. Легкий дотик міг зламати його, тож він мав залишатися зібраним. – Для неї варто викликати коронера.

– Все так погано?

– Ти навіть не уявляєш. Слухай-но, Семі. Я тут з головою пірнув. Серйозно. Ті хлопці внизу зі стволами? Якби вони не мали виходів на вашу службу безпеки, то сирена спрацювала б після першого ж пострілу. Ти знаєш, що їх заскочили. На цю четвірку чекали. Той оно чорнявий коротун, бачиш? Це Джеймс Голден. Його взагалі і живим не вважають.

– Голден, що війну розпочав? – уточнив коп.

– Ага, той самий. Це болото. Дуже глибоке. А ти знаєш що кажуть про ходіння за потопельником.

Семі кинув погляд в коридор. Тоді кивнув:

– Давай я тобі допоможу.

Міллер похитав головою.

– Я вже загруз. Про мене забудь. Сталося так, що ти відповів на виклик. Знайшов місце. Мене не знаєш, їх не знаєш і поняття не маєш, що тут сталося. Або гайда зі мною в болото. Вибір за тобою.

– Ти ж не залишиш станцію, не попередивши?

– Домовились.

– Я вже з цим якось проживу, – мовив Сематімба. І додав: – А це справді Голден?

– Викликай медексперта. Вір мені.

РОЗДІЛ 25. Голден

Міллер вказав на Голдена і попрямував до ліфта, не звернувши увагу, чи пішов той слідом. Здогади зло нуртували в ньому, та він все одно пішов за Джо.

– Отже, – запитав Джим, – ми щойно приймали участь у перестрілці, де вбили трьох осіб, і тепер нас просто відпускають? Не опитали, не взяли свідчень? Як взагалі таке можливо?

– Професійна люб’язність, – відповів Міллер, і Голден не був впевнений, що це жарт.

Двері ліфта відчинилися з м’яким звуком, і екіпаж «Росінанта» послідував за Міллером. Наомі стояла найближче до панелі, тож вона простягнула руку, аби натиснути кнопку холу. Проте її руки так трусилися, що вона мусіла зупинитися і стиснути кулак. Глибоко вдихнула, випростала вже твердого пальця і натисла кнопку.

– Це хєрня. Те, що ви екскоп, не дає вам ліцензії на участь у перестрілках, – Голден сказав у спину Міллеру.

Той не поворухнувся, але здалося, ще більше зіщулився. Погляд важкий та розфокусований. Шкіра ще більш посіріла.

– Сематімба знає результат. Половина його роботи в тому, щоби знати, коли тре дивитися в інший бік. Крім того, я пообіцяв йому, що ми не полишимо станцію без попередження.

– До сраки! – вилаявся Амос. – Ти не робиш обіцянок за нас, приятелю.

Ліфт зупинився, і двері відкрилися прямо на кроваву сцену перестрілки в лоббі. В приміщенні знаходилось до дванадцяти поліцейських. Міллер кивнув їм, і вони кивнули у відповідь. Він вивів голеднівців назовні в коридор і розвернувся до них:

– З цим ми розберемося пізніше. А прямо зараз давайте знайдемо місце, де можна поговорити.

Голден погодився кивком:

– Добре, але ти платиш.

Міллер прямував коридором до станції «труби».

Коли команда рушила слідом, Наомі поклала руку на плече Голдена і трошки його пригальмувавла. Коли Мілер трохи відійшов, Наомі стиха мовила:

– Він її знав.

– Хто кого знав?

– Він, – жінка вказала на Міллера, – знав її. – Вона махнула головою назад, в бік місця злочину.

– Як ти зрозуміла?

– Він не очікував знайти її там, але він знав, хто вона така. Побачити її в такому стані було для нього шоком.

– Гм. Я взагалі нічого такого не помітив. Він здався мені містером Спокоєм, попри все що відбувалось навколо.

– Ні, вони були друзями абощо. Йому не просто з цим розібратися, тож може не дави на нього занадто. Він нам ще знадобиться.

***

Міллерова кімната в готелі виявилася лиш трохи краща за ту, де вони знайшли тіло. Алекс одразу прошмигнув у ванну і зачинив двері. Шум води в рукомийнику був не досить гучний, аби приховати пілотове блювання.

Голден вмостився на не дуже чисту ковдру ліжка, змусивши Міллера сісти на єдине в кімнаті і з виду незручне крісло. Наомі сіла на ліжку біля Голдена, проте Амос ходив з кутка в куток, оглядаючись навсебіч, мов знервована тварина.

– Ну, кажи, – звернувся Голден до господаря кімнати.

– Давай вже почекаємо, коли всі зберуться, – той кивнув у бік ванної кімнати.

Алекс повернувся за декілька секунд, обличчя біле, але свіжовмите.

– Ти в порядку, Алексе? – турботливо запитала Наомі.

– П’ять з п’яти, старпоме, – Алекс вмостився на підлозі і вперся лобом в коліна.

Голден дивився на Міллера і чекав. Той сидів, крутив у руках капелюха ще хвилину, потім кинув його на полицю.

– Ви знали, що Жулі буде в кімнаті. Звідки? – запитав він.

– Ми навіть не знали, що її звали Жулі, – відповів Джим. – Ми просто знали, що там хтось зі «Скопулі».

– Ви не могли б мені повідомити, як ви про це дізнались? – в його очах запалало щось недобре.

Голден взяв паузу. Міллер вбив когось, хто намагався вбити їх, і це чітко давало зрозуміти, що він є другом. Але Джим не бажав випадково видати Фреда і його групу. Поколивавшись, він вирішив зупинитись на півдорозі:

– Неіснуючий власник «Скопулі» зареєструвався в тому блошатнику. Це означало, що член команди подав знак.

Міллер кивнув:

– Хто вам розповів?

– Мені не зручно вам це казати. Ми віримо, що дані були точними, – відповів Голден. – «Скопулі» був приманкою для тих, хто знищив «Кентербері». Ми думали, що хтось зі «Скопулі» міг знати, чому всі намагаються нас вбити.

– Холєра, – вилаявся Міллер, відкинувся на кріслі і перевів погляд на стелю.

– Ви шукали Жулі. Ви сподівались, що ми теж її розшукуємо. Що нам щось відомо, – мовила Наомі без запитальної інтонації.

– Ага, – погодився Міллер.

Тепер була Голденова черга запитувати чому.

– Батьки відправили на Цереру контракт, щоб знайти і повернути її додому. Мені передали справу.

– То ви працюєте на поліцію Церери?

– Вже ні.

– То що тут робите?

– Її родина в чомусь замішана, – відповів Міллер, – але я направду ненавиджу таємниці.

– А як ви дізналися, що це дещо більше, аніж загублена дівчина?

Розмовляти з Міллером було те саме, що пробиватися через гранітну скелю за допомогою гумового зубила. Джо посміхнувся:

– Вони мене звільнили за те, що я занадто глибоко копнув.

Голден свідомо вирішив не хвилюватися про те, що Міллер не відповідає на запитання.

– Давайте поговоримо про карательний загін у готелі.

– Атож! Що за лайно? – мовив Амос, нарешті зупинившись. Алекс підняв обличчя з колін, вперше зацікавившись. Навіть Наомі посунулась до краю ліжка.

– Жодних ідей, – відповів хазяїн. – Але хтось знав, що ви на підході.

– Ага, дякую за блискучу поліцейську роботу, – відповів Амос пирхнувши, – ми б самі ні в жисть не здогадалися.

Голден не звернув на нього уваги.

– Але вони не знали чому, бо вже давно були б у кімнаті Жулі й узяли звідти все, що хотіли.

– Чи це означає, що Фреда зрадили? – запитала Наомі.

– Фреда? – запитав Міллер.

– Чи хтось зрозумів, що Поланськи в темі, але не мали номер кімнати, – запропонував Джим.

– Але навіщо тоді стволами махати? – запитав Амос. – Який сенс у тому, щоб нас завалити?

– Це була помилка, – поділився Міллер, – я бачив, як все сталося. Ось Амос достає ствол. У когось здали нерви. Вони навіть репетували, мовляв, припинити вогонь, перед тим як ви, народ, почали стріляти у відповідь.

Голден постукував пучками пальців.

– Отже, хтось дізнався, що ми йдемо на Ерос, і що це має стосунок до «Скопулі». Вони навіть готель знали, але не номер.

– Вони також не знали, що це Лайонел Поланскі, – додала Наомі, – вони б відшукали його у списках, як от ми.

– Вірно, вони чекали на нас і мали загін стрільців, що мав нас заскочити. Але все зійшло нанівець і перетворилось на стрілялину в лоббі. Вони взагалі вас не помітили, детективе, тож вони не всезнайки.

– Так і є, – сказав Міллер, – операція провалилася в останню хвилину. Схопити вас і вибити, що ви знаєте. Якби вони мали більше часу, то просто обшукали б готель. Два-три дні, так, але це можливо. Вони не стали, бо вас узяти простіше.

Голден погодився:

– Так, та це означає, що в них вже була тут команда. На мій погляд, вони щось не схожі на місцевих.

Міллер збентежено затих:

– Коли ви про це згадали, то і на мій теж.

– Отже, хто б це не був, вони вже мали команду стрільців на Еросі, яких можна вмить перенаправити, щоб нас захопити, – резюмував Джим.

– І вони ще мають когось у поліції, бо розпочали бій і ніхто не прибув, – міркував Міллер. – Копи були не в курсі стрілянини, аж поки я їм не зателефонував.

Голден схилив голову набік і замислено промовив:

– Холєра, нам справді тре вшиватися звідси.

– Хвилиночку, – голосно втрутився Алекс, – одну довбану хвилиночку. Чому ніхто не згадує про жахливе шоу мутантів у тій кімнаті? Чи я один то всьо бачив?

– Так, святий Боже, що то таке було? – тихіше підтримав пілота Амос.

Міллер поліз у кишеню і дістав звідти пакет для речдоків з терміналом Жулі в ньому.

– Хтось вас, хлопці, спец у цьому? Ми могли б розібратися.

– Я теоретично могла б його зламати, – відповіла Наомі, – але я в житті не доторкнусь до цієї штуки, поки не дізнаюсь, що то таке було і чи воно не заразне. Я не перевірятиму свою удачу, торкаючись речей, яких торкалась вона.

– Вам не потрібно торкатися. Тримайте пакет закритим. Тачскрін має працювати через пластик.

Жінка коливалась секунду, потім простягнула руку і взяла пакет.

– Дайте мені хвилину.

Міллер знову відкинувся на спинку крісла, ще раз голосно зітхнувши.

– Отже, – запитав Голден, – чи ви знали Жулі раніше? Наомі схильна вважати, що коли ви знайшли її мертвою, то вас мов громом вдарило.

Міллер повільно кивнув:

– Вам дають цю справу і ви заглиблюєтесь в неї всерйоз. Розумієте – персональні дані. Читати пошту. Розмовляти зі знайомими. Вимальовується картинка.

Детектив зупинився і потер очі пальцями. Голден не просив, але Міллер повів далі, немов на сповіді:

– Жулі була справною дитиною. Вона літала на невеликому спортивному судні. Я просто… я хотів, аби вона повернулася додому живою.

– Там пароль, – озвалася Наомі тримаючи термінал. – Я могла б зламати залізо, але для цього треба відкрити пакет.

Міллер простягнув руку:

– Дай-но я спробую.

Він отримав пристрій, натиснув декілька символів і повернув назад:

– «Рейзербек», – прочитала старпом, – що це?

– Це санки, – відповів колишній поліцейський.

– Він взагалі з нами розмовляє? – Амос підборіддям вказав на Міллера. – Бо тут, клянуся, не лише я один дупля не відбиваю в половині того, про що він меле.

– Пробачте, – мовив Міллер, – здебільшого я пропрацював соло. Набрався поганих звичок.

Наомі знизала плечима і повернулася до роботи. Детектив і Голден дивилися на термінал через її плече.

– В неї тут купа файлів, – нарешті мовила та. – З чого почати?

Міллер вказав на текстовий файл на робочому столі, названий «Помітки»:

– Ось звідси. Вона фанатично розпихувала все по потрібним каталогам. Якщо це залишено на робочому столі, то означає, що вона не була впевнена, куди це відправити.

Наомі натиснула на документі, аби відкрити його. Він розгорнувся в невдало організований набір текстів, який читався, мов чийсь щоденник.

Для початку збери до купи своє лайно. Паніка не допоможе, вона ніколи не допомагала. Глибоко дихай, розбирайся з усим цим, роби правильні рухи. Страх вбиває мозок. Ха-ха, задрот.

Плюси шаттла:

– Немає реактора, тільки батареї. Низький рівень випромінювання.

– Запаси на восьмох.

– Багато реактивної маси.

Мінуси шаттла:

– Нема Епштейна, тільки факел.

– Радіо не просто зламане, його фізично витягли. (Параноїте трошки, хлопці?)

– Найближча точка пересадки Ерос. То це туди ми йшли? Які ще варіанти? «Чайником» летіти дуже повільно. Інша точка пересадки це + сім тижнів ходу. Значить Ерос.

– Я підхопила фебську заразу, без варіантів. Не знаю як, але це коричневе лайно було повсюди. Повітрям не передається, тож десь торкнулася. Неважливо як, просто вирішуй проблему.

Я щойно проспала ТРИ ТИЖНІ. Навіть до вітру не вставала. Що це робиться?

Я такая забембана.

Ось що тобі треба запам’ятати:

– BA834024112

– Радіація вбиває. На шаттлі нема реактора, але тримай світло вимкненим. Скафандр не знімай. Довбень на відео сказав, що ця штука живиться випромінюванням. Не годуй її.

– Відправ маяк. Отримай допомогу. Ти працюєш на найрозумніших людей в системі. Вони якось розберуться.

– Тримайся подалі від людей. Не рознось вірус. Поки що не кашляю коричневим лайном. Не уявляю, коли це почнеться.

– Тримайся подалі від поганців – так, наче ти знаєш, хто вони такі. Добре. Тож тримайся подалі від усіх. Мене звати інкоґніто. Хммм. Поланськи?

Холєра. Я починаю це відчувати. В мене жар весь час і дуже хочеться їсти. Не їж, не годуй це. Триматися в холоді означає змусити вірус голодувати? Ерос за день польоту. А там і допомога прийде. Борись!

Безпечно дісталася Ероса. Відправила маяк. Сподіваюсь, рідна контора не пропустить. Голова болить. Щось сталося зі спиною. У шлунку грудка. Даррен перетворився на багно. Я стану скафандром з желе?

Розхворілася. Щось вилазить в мене зі спини і ця брунатна жижа повсюду. Маю зняти скаф. Якщо це хтось прочитає, не давайте нікому торкатися брунатної рідини. Мене спаліть. Я горю.

Наомі поклала термінал, та всі мовчали. Нарешті Голден промовив:

– Фебська зараза. Хтось щось чув?

– На Феб була наукова станція, – озвався детектив, – належала внутрішнім планетам. Белтерам туди зась. По ній вдарили. Багато загинуло, але…

– Вона пише про перебування на шаттлі, – додала Наомі, – але «Скопулі» не мав шаттлу.

– Там мав би бути інший борт, – мовив Алекс. – Мо, вона скористалася човником з нього?

– Так і було, – підтримав капітан, – вони мали інше судно, вони інфіковані фебським вірусом, а решта команди… Я не знаю. Померли?

– Вона вибралася, не знаючи, що заражена, аж поки не опинилася на шаттлі, – продовжила старпом. – Дісталася сюди, відправила маяк Фредові і померла в цій кімнаті від інфекції.

– Ні, бо все-таки перетворилась на жижу, – заперечив Джим, – просто дуже недобре… Не знаю навіть. Ці трубки та загострені кістки. Що ж за хвороба до такого призводить?

Питання зависло в повітрі, бо знову ніхто не відповів. Голден знав, що вони всі думають про одне.

В тому блошатнику вони нічого не торкалися. Чи значить це, що вони в безпеці? Чи вони вже мають ту фебську заразу, щоб воно таке не було?

Але ж написано «повітрям не передається».

Голден був досить впевнений у тому, що означає – не можна підчепити щось, вдихаючи його з повітрям. Досить впевнений…

– Джиме, звідси ми куди полетимо, Джиме? – уточнила жінка.

– Як щодо Венери? – запитав той голосом вищим і напруженішим, аніж очікував. – На Венері нічого цікавого не відбувається.

– А серйозно?

– Окей, серйозно. Я думаю, Міллер перекаже всю історію своєму знайомому копу, а потім ми під три чорти накиваємо звідси п’ятами. Це схоже на біологічну зброю. Хтось поцупив її з марсіянської лабораторії, випусти її під однією з бань – і за місяць кожна людська істота в місті помре.

Амос перебив з якимось гарчанням:

– Щось тут не сходиться, кеп. Наприклад, як, в біса, це стосується «Кента» і «Доннаджера»?

Голден глянув у вічі Наомі:

– Ну ми тепер знаємо, де шукати, еге?

– Атож, – відповіла офіцер. – І адреса скелі вказана: BA834024112.

– Що ми там можемо знайти? – запитав Алекс.

– Якби я був азартною людиною, то поставив би на те, що там буде судно, звідки вона узяла шаттл, – відповів кеп.

– Має сенс, – підхопила Наомі. – Кожна скеля в Поясі нанесена на мапу. Якщо хочеш щось заховати – виведи це на стабільну орбіту і потім там знайдеш.

Міллер, серйозний як ніколи, повернувся до Джима:

– Якщо ви туди, то я з вами.

– Навіщо? – не зрозумів Голден. – Нічого особистого, але ви свою дівчину знайшли. Робота закінчена, еге ж?

Губи детектива склалися в тонку лінію:

– Ще одна справа. Тепер щодо її вбивства.

РОЗДІЛ 26. Міллер

– Ваш друг з поліції заблокував мій корабель, – сказав Голден розгнівано.

Ресторан готелю навколо них жив своїм життям. У буфеті, виконаному в рожевих тонах, остання зміна шльондр змішалась з наступною зміною туристів і ділових людей.

Пілот і здоровань – Алекс і Амос – змагалися за останній бейгел. Наомі сиділа за столом поряд з капітаном, руки перехрещені. Перед нею парувала філіжанка кепської кави.

– Ми трохи людей повбивали, – м’яко відповів Міллер.

– Я вважав, що ви нас із цього витягнули своїм таємним поліцейським рукостисканням. Тож з якої причини мій корабель заблоковано?

– Пам’ятаєте, Сематімба сказав, аби ми не залишали станцію без його відома?

– Я пам’ятаю, що ви уклали якусь оборудку, – нагадав Голден, – я не пам’ятаю, що я приставав на неї.

– Слухай, він триматиме нас тут, допоки не впевниться, що його не звільнять за те, що ми полишили станцію. Як тільки стане ясно, що його дупа в безпеці, блокування скасують. Тож давай повернемося до того місця, де я орендую ліжко на твоєму судні.

Джим Голден і його помічниця обмінялися поглядами, однією з цих миттєвих людських комунікацій, які містять більше за слова. Міллер не настільки добре знав обох, аби розшифрувати повністю, але був упевнений, що погляди були скептичними.

Бо вони мали підстави. Джо перевірив свій кредитний баланс перед тим, як їх викликати. Там було досить або на наступну ніч в готелі, або на добрий сніданок, але не на обидві речі. Він сподівався купити гарне ставлення за дешевий сніданок, якого команда не потребувала і який, можливо, їм не подобався.

– Я маю бути абсолютно-абсолютно впевненим у тому, що ви говорите, – сказав Голден, коли здоровань Амос повернувся з бейглом і сів напроти капітана. – І ви кажете, що поки я не пущу вас на свій корабель, ваш друг триматиме нас тут? Бо це шантаж.

– Здирство, – докинув Амос.

– Що? – запитав Джим.

– Це не шантаж, – пояснила Наомі, – це могло б бути ним, аби він погрожував розкрити інформацію, яку ми бажаємо приховати. А якщо він просто погрожує, то це здирство.

– Це не те, що я мав на увазі, – намагався пояснити Міллер. – Свобода на станції під час розслідування? Без питань. А от вихід з юрисдикції – це зовсім інше. Я можу вас тримати на станції не більше, аніж можу звільнити. Я просто хочу відправитися з вами.

– Чому? – запитав Джим.

– Бо ви прямуєте до астероїда Жулі.

– Я готовий закластися, що там немає порту. То ж куди ви збираєтесь після астероїда?

– Я не маю чіткого плану. Ніколи не мав такого, який би чітко справдився.

– Десь я це вже чув, – втрутився Амос, – нас виграно вісімнадцятьма різними способами, звідтоді як ми у цій справі.

Голден поклав руки на стіл, вибиваючи пальцем складний ритм по бетонній поверхі зі структурою дерева. Це був поганий знак.

– Взагалі-то ви маєте вигляд як… ну окей, як зла стара людина. Але я п’ять років ходив на льодовозах, тож це означає, що ви підходите.

– Але... – доповнив детектив, дозволивши слову зависнути в повітрі.

– Але останнім часом в мене забагато стріляли. Учорашні автомати були найменш смертоносною зброєю серед того, з чим мені довелося мати справу, – вів далі Голден. – Я не залишу на борту мого судна нікого, кому не можу довірити своє життя, а тебе я взагалі не знаю.

– Я можу заплатити, – запропонував Міллер, а в його животі щось опустилося, – якщо це про гроші, то я дістану, щоб покрити видатки.

– Ми не про гроші торгуємось.

– Дістанеш? – запитала Наомі, примруживши очі. – Дістанеш, але зараз їх немає?

– Зараз невеличка скрута, – повідомив детектив і запевнив: – Це тимчасово.

– В тебе є джерело доходу? – запитала старпом.

– Це більше схоже на стратегію, – сказав Джо, – в доках є незалежний двіж. Завжди є, у будь-якому порту. Ігри. Бої. Речі типу цього. Більшість з них мають дах. Ось як ви підкуплюєте копів без звичного підкупу копів.

– То такий ваш план? – перепитав Голден з недовірою. – Збити трохи поліцейських грошей?

В кінці зали повія у червоній білизні солодко позіхнула. Клієнт напроти неї насупився.

– Ні, – проти волі розповів Міллер, – я робитиму нелегальні ставки. Коли зайде коп, то я ставитиму на те, що й він. Зазвичай я упізнаю копа. Власникам вони відомі, бо збирають данину. Ставити тре так, як ті, хто на нервах, бо грають в неліцензованих місцях.

Міллер сам розумів, як хитко звучать його слова. Пілот, Алекс, підійшов і сів біля Міллера. Його кава пахла яскраво, з кислинкою.

– До чого дійшли? – запитав він.

– Ні до чого, – відповів капітан, – не було до чого доходити ні до, ні після.

– Воно працює краще, аніж ти вважаєш, – роздумливо сказав Міллер, і тут четверо особистих терміналів тренькнули одночасно. Міллер з Наомі знову обмінялися поглядами, цього разу менш складними, і дістали термінали. Амос та Алекс вже тримали свої. Міллер встиг помітити червоно-зелену рамку, що могло означати або ранню різдвяну листівку, або пріоритетне повідомлення. Знову запала тиша, поки вони всі щось читали, а потім Амос присвиснув:

– Третя стадія? – мовила старпом.

– Я не можу сказати, що мені подобається, як це звучить, – озвався Алекс.

– Ви не проти, якщо я поцікавлюсь? – запитав детектив.

Голден через стіл штовхнув йому свій термінал. Повідомлення було текстовим і надійшло зі станції Тихо:

ЗЛОВИЛИ КРОТА НА СТАНЦІЇ ЗВ’ЯЗКУ ТИХО. ВАШЕ ІСНУВАННЯ І ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ ПЕРЕДАНО НЕВІДОМИМ ОСОБАМ НА ЕРОСІ. БУДЬТЕ УВАЖНИМИ.

– Трохи запізно, – відреагував Міллер.

– Продовжуйте читати, – порадив Голден.

МЕТОД КРИПТУВАННЯ, ЩО ЙОГО ВИКОРИСТОВУВАВ КРІТ, ДОЗВОЛИВ ПРОЧИТАТИ СУБСИГНАЛЬНУ ПЕРЕДАЧУ З ЕРОСА П’ЯТЬ ГОДИН ТОМУ. ТЕКСТ ПЕРЕХОПЛЕНОГО ПОВІДОМЛЕННЯ НАСТУПНИЙ:

«ГОЛДЕН ВТІК, АЛЕ ЗРАЗОК ВАНТАЖУ ОТРИМАНО. ПОВТОРЮЮ, ЗРАЗОК ОТРИМАНО. ПЕРЕХОДЬТЕ ДО ТРЕТЬОЇ СТАДІЇ».

– Що це означає? Є варіанти? – запитав капітан.

– Я не знаю, – відповів детектив, повертаючи термінал, – хіба… якщо вантаж – це тіло Жулі.

– І як ми можемо зрозуміти, це саме так.

Міллер постукував пальцем по столу, несвідомо копіюючи ритм Голдена; його мозок працював над цією комбінацією:

– Ця річ. Біологічна зброя абощо. Вони надіслали його сюди. Тож воно тепер тут. Добре. Немає причин знищувати Ерос. Для військових дій неважливо контролювати Цереру, Ганімед або корабельні майстерні на Каллісто. Та якщо ви хочете знищити станцію, то є простіший спосіб: жахніть чималий термоядерний заряд на поверхні, і вона лусне, мов яйце.

– Хоч це й не військова база, але транспортний хаб, – втрутилася Наомі, – і на відміну від Церери, не під контролем АЗП.

– Тоді вони її вивезуть, – зауважив Джим, – доправлять туди, де мають інфікувати. А поза станцією ми це вже не зупинимо. Без варіантів.

Міллер похитав головою. Щось було не так у логічному ланцюжку. Він щось випустив з поля зору. Його уявна Жулі дивилася темними очима з іншого кінця кімнати, чорні виповзні стікали по щоках, мов сльози.

Що мені тут шукати, Жулі? міркував він. Я щось побачив, але не збагнув, що саме.

Вібрація була ледь помітною, майже невідчутною. Мов гальма у вагоні труби. Пару тарілок дзенькнуло; у філіжанці кави для Наомі затанцювали кілька концентричних кілець. Усі в готелі принишкли, поділившись раптовим страхом тисяч людей, які одночасно усвідомили свою вразливість.

– Ой-йо, – мовив Амос, – що це з біса було? – і в цей момент загули сирени, сповіщаючи про небезпеку.

– Або третя стадія – це щось інше, – сказав Міллер, перекрикуючи гамір.

* * *

Система вуличного оповіщення була змішаною. Один і той самий голос мовив з консолей та динаміків, які могли бути розташовані за метр один від одного, так і на кордоні чутності. Через це кожне слово дрижало у фальшивому відлунні. Саме тому текст аварійного мовлення читали дуже виразно, кожне слово виокремлювалось.

– Увага, будь ласка! Станцію Ерос заблоковано через надзвичайну ситуацію. Негайно прослідуйте на рівень казино до антирадіаційного укриття. Співпрацюйте з персоналом служби надзвичайних ситуацій. Увага, будь ласка! Станцію Ерос заблоковано через надзвичайну ситуацію…

І так по колу, яке могло крутитися, якщо ніхто не втрутиться, допоки кожен чоловік, жінка, дитина, тварина і комаха не перетвориться на тлін. Це був сценарій зі стрічки жахів, та Міллер робив те, чого навчило його життя на скелі під тиском. Він підвівся, вийшов у коридор і попрямував до широких проходів, вже заповнених людьми. Голденівці теж були на ногах.

– Це був вибух, – міркував Алекс, – мінімум привід судна. Можливо, ядерна бомба.

– Вони хочуть знищити станцію, – промовив Голден з якимось відтінком переляку. – Я ніколи не думав, що сумуватиму за часами, коли вони просто знищували судна, на яких я був. Але тепер це станції.

– Вони не знищили її, – відповів Міллер.

– Ви впевнені? – запитав Голден.

– Я чую ваші розмови, – вів своєї детектив, – це вказує на наявність повітря.

– Там же гермодвері, – не здавався капітан. – Якщо продірявлять станцію і зачинять люки…

Жінка з силою проштовхнулася вперед повз Міллерові плечі. Якщо вони не будуть збіса уважними, розпочнеться паніка і давка. Тут забагато страху і замало простору. Цього поки не трапилось, проте від нетерпеливих рухів натовпу, що вібрував, мов молекули води за хвилину до закипання, детективу ставало добряче зле:

– Це ж не корабель. Це станція. Ми в скелі. Яка просто трісне, мов яйце, якщо щось серйозне станеться. Величезне надуте яйце.

Натовп зупинився у вщерть заповненому тунелі. Їм знадобиться контроль натовпу, і знадобиться якнайшвидше.

Вперше звідтоді як він покинув Цереру, йому б хотілося мати посвідчення. Хтось штовхнув Амоса в бік та, почувши ричання механіка, кудись зник.

– Крім того, – нагадав детектив, – це ж радіаційна небезпека. Тобі не треба випускати повітря, аби вбити усіх на станції. Просто шваркніть вільним квадрильоном нейтронів по цьому місці на швидкості світла – і більше не буде жодних проблем з постачанням кисню.

– Веселий гівнюк, – прокоментував здоровань.

Втрутилася Наомі:

– Вони не випадково побудували станцію в скелі. Опромінити радіацією через ці багато метрів скелі так просто не вийде.

– Я якось місяць провів у антирадіаційному укритті, – повів Алекс, коли вони проштовхувались через щільний натовп. – На нашому судні впало магнітне поле утримувача плазми. Автоматичне відключення не спрацювало, і реактор маслав ще майже секунду. Машинне відділення просто розплавилося. На сусідній палубі п’ятеро загинули раніше, ніж зрозуміли, що в нас проблеми; знадобилося три доби, щоби виковиряти їх з розплавленої палуби для похорону. Вісімнадцятеро вцілілих нервували в укритті тридцять шість діб, поки до нас летів буксир.

– Звучить шикарно, – прокоментував Голден.

– Врешті-решт шестеро з них побралися, а інші ніколи одне з одним більш не розмовляли.

Десь попереду хтось закричав. Це не був зойк небезпеки чи злості, направду. Розпач. Страх. Саме ті речі, яких не бажав чути Міллер.

– Можливо, це наша не найбільша проблема, – мовив Міллер, та перш ніж він встиг пояснити, закільцьоване повідомлення з гучномовців було перерване новим голосом:

– Агов, люди! Ми поліція Ероса, панятна? У нас тут надзвичайна ситуація, тож робіть те, що ми кажемо, і ніхто не постраждає.

І року не пройшло, подумав детектив.

– Ось вам правила, – продовжував новий голос, – наступного йолопа, котрий штовхатиметься, я застрелю. Рухайтесь тіпа організовано. Перший пріоритет: організовано. Другий пріоритет: рухайтесь! Давай, давай!

Спершу нічого не сталося. Вузол людських тіл був зав’язаний затуго навіть для найсерйозніше екіпованого поліцейського спецназу. Проте за хвилину Міллер побачив, що декілька голів попереду заворушились, а потім і пішли уперед. Повітря в тунелі стало спертим, і запах гарячого пластику з перевантажених повітряних рециклерів донісся до них, щойно натовп почав рухатись. Міллерові стало легше дихати.

– У них є надійні укриття? – запитала позаду жінка у свого компаньйона, та за мить їх віднесло потоком людей.

Наомі ухопила Міллера за рукав.

– То в них є? – запитала вона також.

– Вони мали б бути, так, – відповів Міллер, – досить для чверті мільйона голів плюс необхідний персонал, плюс медики – вони отримають перші місця.

– А ще хтось? – запитав механік.

– Якщо вони виживуть, – втрутився Джим, – то персонал станції має врятувати якнайбільше.

– Ти ба, – відреагував Амос, – ну тоді до сраки це все. Ми йдемо до «Росі», еге ж?

– Та ж так, – погодився капітан.

Попереду бурхливий натовп з їхнього тунелю змішувався з потоком людей з нижніх коридорів. П’ятірка крутих чоловіків у спорядженні для приборкання заворушень підганяла людей. Двоє з них навели зброю на натовп. Міллер вже майже вирішив підійти і дати ляпаса цим ідіотам. Наводити на людей зброю – то не найкращий метод уникнути паніки. Один з копів був занадто гладким для своїх обладунків, і застібки на його пузі натягнулися, мов руки коханців, коли їх розлучають.

Міллер перевів погляд униз і сповільнив кроки; дещо його раптом і дуже серйозно стривожило. Один з поліцейських махнув пістолем, а інший, черевань, реготнув і сказав щось корейською.

Що там Сематімба казав про нову поліцію? Аматори, що прикидаються крутеликами. Нова корпорація з Місяця. Винайняла белтерів. Корумповані.

Ім’я. Вони мали ім’я. КPM. Carne Por la Machina. М’ясо для машини. Один з копів, що махав пістолем, опустив зброю, зняв шолома і сильно почухав за вухом. Мав чорняву кучму, шию в татуюваннях і шрам від повіки аж до щелепи.

Міллер його знав. Роки півтори тому він заарештував цього типа за напад і рекет. Та й обладунки – броня, кийок, пістоль – теж виглядали знайомо. Довс помилявся. Врешті-решт Міллер зміг-таки знайти власне обладнання для придушення заворушень.

Щоб це не було, почалося воно задовго до того, як «Кентербері» прийняв той нещасний виклик зі «Скопулі». Задовго до того, як зникла Жулі. І розміщення бандитів з Церери на службу на Еросі в крадених церерійських обладунках було частиною плану. Третьою фазою.

Еге, подумав Міллер, що ж, це закінчиться погано.

Він прослизнув убік, дозволивши тілам закрити його від стрільця, зодягнутого копом. Один з озброєних крикнув:

– Спускайтеся на рівень казино. Ми направимо вас до протирадіаційного сховища, але вам треба зібратися в казино!

Голденівці не помічали нічого дивного. Вони розмовляли поміж собою, планували шлях до свого судна і свої подальші дії, пліткували про тих, хто міг атакувати станцію і куди могли перевезти покручене, заражене тіло Жулі Мао. Міллер насилу стримався, аби не перервати їх. Він має бути спокійним, аби все як слід обдумати. Вони не повинні привертати увагу. Їм потрібен слушний момент.

Коридор зробив поворот і розширився. Натиск тіл дещо зменшився. Міллер дочекався мертвої зони між поліцейськими, простору, де ніхто з фальшивих копів не міг їх бачити, і узяв Голдена за лікоть:

– Не йдіть туди.

РОЗДІЛ 27. Голден

– Що значить «не йдіть»? – запитав Джим, висмикуючи лікоть з Міллерової руки. – Щойно хтось поцілив у станцію ядерним зарядом. Це вже більше, ніж ми можемо чимсь відповісти. Якщо ми не потрапимо на корабель зараз, то виконуватимемо все, що скажуть, допоки зможемо дістатися до «Россі».

Міллер відступив на крок і підняв руки; він все зробив для того, аби не виглядати загрозою, але Голдена це дратувало ще більше.

Позаду поліцейські направляли натовп до казино. У повітрі дзвеніло від підсилених голосів копів та гудіння стурбованих людей. І поверх цього гучномовці радили усім залишатись спокійними і співпрацювати з надзвичайниками.

– Бачите онде того гицеля в поліцейських обладунках? – запитав Міллер. – Це Габбі Смолз. Він завідував «кришею» від «Золотої Гілки» на Церері. Ще трохи підторговував «пилом», і я підозрюю, що чоловік п’ять він викинув зі шлюзу.

Голден подивився на чоловіка. Широкі плечі, товсте пузо. Тепер, коли Міллер вказав на нього, щось було з ним не те, щось підозріле, як на копа.

– Я не второпав, – відповів Голден.

– Пару місяців тому, коли ви розпочали низку заворушень, сказавши, що Марс знищив вашого водовоза, ми виявили…

– Я ніколи не казав…

– …ми виявили, що майже все поліцейське спорядження для приборкання заворушень на Церері зникло. А за декілька місяців до того зникла також купа наших місцевих бандюків. Я щойно знайшов, де вони всі опинились.

Міллер вказав на запакованого в обладунки Габбі Смоллза:

– Я б не ходив туди, куди він направляє людей. Їй-бо, не ходив би.

Потік людей зменшився.

– Тоді куди? – запитала старпом.

– Ну, тобто якщо вибір між радіацією і бандюками, я виберу бандюків, – мовив Алекс співчутливо киваючи Наомі.

Міллер вихопив свій термінал і показав його так, аби всі бачили екран:

– У мене нема попереджень про радіацію. Щоб не трапилося зовні, на цьому рівні небезпеки немає. Поки що немає. Тож давайте всі заспокоїмося і вчинимо розумно.

Голден повернувся спиною до Міллера і кивнув Наомі. Відвів її в бік і тихо мовив:

– І продовжую вважати, що ми маємо повернутися на корабель і забратися звідси. Давайте скористаємося шансом пройти повз цих братків.

– Якщо там справді нема радіації, тоді я пристаю, – відповіла жінка.

– Я не згідний, – відреагував Міллер, навіть не намагаючись сховатися від можливого підслуховування. – Для цього нам потрібно пройти три рівні казино, наповнені спорядженими для масових дій бандитами. Вони наказуватимуть нам іти в одне з цих казино буцімто для нашого захисту. Якщо ми не послухаємось, то нас буде бито до втрати свідомості, а потім у будь-якому разі вкинуто всередину для нашої ж безпеки.

Ще один гурт людей посунув з бічного коридору, під обнадійливі жести копів прямуючи до яскравих вогнів казино. Опиратися натовпу було важко. Чоловік з двома величезними валізами штовхнув Наомі, ледь не зваливши її. Джим ухопив її за руку.

– Ну, а які ще варіанти? – запитав він у Міллера.

Детектив пробіг оком по коридору, начебто оглядаючи потік. Потім кивнув у бік смугастого жовто-чорного люку в маленькому технічному закутку:

– Туди. Написано «Висока напруга», тож хлопці, які підганятимуть тих, хто припізнився, не звернуть на нього уваги. В такому місці громадяни не стали б ховатися.

– Амосе, – звернувся до механіка Голден, – можеш швиденько відкрити?

– Ламати можна?

– Якщо без цього ніяк.

– Тоді без проблем, – Амос проштовхався до люку, дістав свій мультитул і віддер дешеву пластикову кришку кардрідера. По тому скрутив пару дротів, і двері з гідравлічним гудінням сковзнули вбік.

– Тада-ам, – мовив здоровань, – рідер більше не працює, тож сюди може зайти будь-хто.

– Коли це станеться, тоді і розгрібатимемо, – відповів Міллер і повів команду у тьмяний прохід.

Службовий коридор був заповнений електричними кабелями, прив’язаними кабельними стяжками. Вони тягнулися на 10-12 метрів, а далі зникали в темряві. Світло надходило від світлодіодів, закріплених кожні півтора метри на металевих рамах, які підтримували кабелі. Наомі довелося зігнутися для входу, бо її зріст був сантиметри на чотири більше, аніж стеля. Вона притиснулася спиною до стіни, сіла навпочіпки і роздратовано сказала:

– Могли б зробити коридори вищими – подумати про белтерів, які в них працюватимуть.

Джим торкнувся стіни майже з повагою, провівши пальцями по викарбуваному прямо на ній номером коридору.

– Белтери, що будували це місце, не були такими високими, – мовив він, – тут проходять головні енерголінії. Тунель побудували під час заснування першої колонії. Люди, що карбували це, зростали у сталій гравітації.

Міллер, що теж мусив прихилити голову, застогнав і з хрустом в колінах вмостився на підлогу:

– Уроки історії залишимо на потім. Давайте міркувати, як забратися з цієї скелі.

Амос, роздивляючись маркування кабелів, докинув через плече:

– Якщо побачите підпалену крапочку, не торкайтеся її. Оця ось товста хрєнь проводить мільйон вольт. Засмажить ваше лайно вмить і з гарантією.

Алекс присів біля Наомі, скривившись, коли його сідниці торкнулись холодного каменю.

– Я тут подумав: якщо вони вирішать загерметизувати станцію, то цілком можуть відкачати повітря прямо з цих технічних коридорів.

– Я вже зрозумів, – голосно зауважив Голден, – це незручний та невдалий прихисток. Тепер я вам дозволяю заткнутися і анічичирк про це.

Він сів навпочіпки під стіною навпроти Міллера і запитав:

– Отже, детективе, що тепер?

– Тепер ми перечекаємо, поки повз нас пройдуть загоничі і, тримаючись позаду них, проберемося в доки. Хлопців з укриття обминути просто. Укриття глибоке. Найскладніше буде пройти крізь рівень казино.

– А ми по цим технічним коридорам не можемо пройти туди, куди треба? – запитав пілот.

Амос заперечливо похитав головою:

– Без мапи ні. Загубишся тут – вважай пропав.

Ігноруючи його, Голден підбив підсумки:

– Тож ми чекаємо, аби усі зайшли у сховище, а потім виходимо.

Міллер кивнув, і чоловіки хвилину не відводили погляди один від одного. Повітря між ними ніби затверділо, а пауза отримала глибокий сенс. Міллер повів плечем, наче йому свербіло під піджаком.

– Як думаєш, навіщо купка церерських бандюків заганяє нарід в протирадіаційні сховища, якщо немає небезпеки радіаційного зараження? – продовжив капітан. – І чому копи Ероса дозволяють їм це робити?

– Слушне питання, – скупо відповів детектив.

– Якщо вони використовують цих мугирів, то стають зрозумілими причини їхньої невдачі викрасти нас в готелі. Вони не виглядають професіоналами.

– Ні, це незвичне їм поле дії.

– Ви обидва можете помовчати? – запитала старпом.

Вони протримались майже хвилину. Першим заговорив капітан:

– Це буде справді тупим рішенням – вийти туди і подивитися, як справи, еге ж?

– Точно, – відповів Міллер, – щоб не відбувалося в укриттях, ти знаєш, що саме там уся охорона і патрулі.

– Угу, – почув його Голден.

– Капітане, – озвалася Наомі з попередженням у голосі.

– І тим не менш, – вів далі капітан, – ви ненавидите таємниці.

– Я так і роблю, – відповів Джо зі слабкою посмішкою. – А ви, друже, до біса надокучлива людина.

– Як вже казав.

– Холєра! Тихіше! – промовила жінка.

– Що не так, бос? – запитав механік.

– Ці двоє ламають наші плани на втечу, – відповіла Наомі. І звернулася до Голдена: – Ви, хлопці, знайдете проблем собі на голову і нам відповідно.

– Ні, – відповів Голден, – ти з нами не підеш. Ти залишися тут з Амосом і Алексом. Дай нам, – він глянув на термінал, – три години на роздивитися і повернутися. Якщо ми не повернемось…

– …ми залишимо вас бандитам, утрьох знайдемо роботу на Тихо і після цього всього будемо жити щасливо.

– Саме так, – капітан відповів з посмішкою, – не будь героєм.

– Навіть і не думала, сер.

***

Голден принишк у тіні технічних дверей і споглядав, як церерські бандити у поліцейських спецобладунках супроводжували невеликі групи громадян Ероса. Гучномовці продовжували говорити про небезпеку радіаційного забруднення і вмовляти громадян та гостей Ероса тісно співпрацювати з надзвичайниками. Голден вже придивився групу, до якої пристати, і був готовий рушати, коли Міллер поклав руку йому на плече:

– Чекайте. Хочу зробити дзвінок.

Він швиденько набрав номер на терміналі, але за мить на сірому фоні з’явилось повідомлення «Мережа недоступна».

– Вирубили телефони? – запитав Джим.

– Я б це зробив у перші хвилини.

– Еге, – відповів капітан, хоча насправді про це не подумав.

– Отже, залишились ви і я, – резюмував Міллер, дістав з пістоля магазин і почав заряджати його патронами з кишені.

Голден, хоч і думав, що вже настрілявся на все життя, теж дістав свого пістоля і про всяк випадок перевірив набої. Він замінив магазин одразу після стрілянини в готелі, той був повним. Він загнав його назад і запхнув зброю за пояс позаду. Хоча Міллер свого не ховав, а тримав біля стегна, прикривши одягом.

Іти за групами через станцію до внутрішніх секцій укриттів було нескладно. Поки вони рухалися, то ніхто на них не звертав уваги. Голден зробив у пам’яті позначку: на перетині багатьох коридорів стояла озброєна варта. Повертатися назад буде дуже непросто.

Коли група, за якою вони йшли, врешті-решт зупинилась біля металевих воріт з намальованим на них стародавнім символом радіації, чоловіки прослизнули до чималої клумби із заростями густої папороті та чахлих дерев. Голден спостерігав, як фейковий коп відправив людей у сховище і легким порухом картки зачинив за ними двері. Всі пішли геть, залишивши одного на чатах. Міллер прошепотів:

– Давай попросимо його впустити нас.

– Давай за мною, – відповів Джим. Потім підвівся і попрямував до охоронця.

– Гей, телепню. Ти мав би бути в укритті чи в казино, тож швиденько киздуй до своєї групи,– визвірився типу коп, тримаючи руку на пістолі.

Голден демонстративно підняв руки і посміхаючись продовжував іти:

– Агов, я відбився від групи. Не туди звернув. Розумієте, я не місцевий.

Охоронець махнув кийком, вказуючи йти далі по коридору.

– Тудою-оно, поки не упрешся в рампу.

У темряві коридору нізвідки з’явився Міллер з пістолем у руках, направленим в голову охоронцю. Відкинутий запобіжник голосно клацнув.

– Як щодо того, аби ми приєдналися до попередньої групи? – вимовив він. – Відчиняй.

Чатовий дивився на Міллер краєм ока, не повертаючи голови. Руки піднялися вгору, кийок упав на кам’яну підлогу коридору.

– Чувак, ти не мусиш це робити, – мовив підроблений коп.

– Я типу думаю, що мушу, – не погодився Голден. – Краще роби, що він скаже. Він не найприємніша людина.

Міллер притис дуло пістоля до голови вартового:

– Хочеш дізнатися, кого ми у відділку називали безмозкими? Це коли постріл в голову в прямому сенсі виносить мозок з чийогось черепа. Зазвичай таке відбувається, коли пістоля притиснуто до голови жертви саме в цьому місці. Пороховим газам просто немає куди дітися, тож мозок виноситься якраз через вихідний отвір.

– Вони нас попереджали не відкривати це знову, після того як буде зачинено, – випалив не-коп так швидко, що всі слова злилися в одне, – і попереджали дуже серйозно.

– Я востаннє кажу, – попросив Міллер. – Наступного разу я просто візьму картку з твого тіла.

Голден розвернув охоронця обличчям до дверей і забрав з його кобури пістоля. Він сподівався, що всі Міллерові погрози були тільки погрозами. Хоча підозрював, що це не так.

– Просто відкрий двері, і ми відпустимо тебе, я обіцяю, – попросив капітан чатового.

Той кивнув, підійшов до дверей, застосував картку, а потім увів код на клавіатурі. Важкі противибухові двері прочинилися. За ними було ще темніше, аніж зовні. Декілька аварійних світлодіодних вогнів світилися темно-червоним. У цьому скупому світлі Голден розгледів тузні… ні, сотні тіл, що лежали на долівці нерухомо.

– Вони мертві? – запитав Джим.

– Я нічого не знаю про… – та Міллер його перервав.

– Ти іди перший, – штовхнув Міллер охоронця уперед.

– Чекай, – припинив рух Джим. – Я не думаю, що це гарна ідея просто так туди ломитися.

Три речі трапились одночасно. Охоронець зробив чотири кроки вперед, а потім впав на підлогу. Міллер голосно чхнув. Голосно. А тоді захитався, мов п’яний. Термінали обох – Голдена і Міллера – почали зле дзеленчати.

Міллер хитнувся назад і сказав:

– Двері…

Голден вдарив по кнопці, і двері зачинилися знову.

– Газ, – сказав Міллер і закашлявся, – там газ.

Поки відставний поліцейський кашляв, обіпершись на стіну, Голден поліз до терміналу, аби виключити дзижчання. Але тривога, якою блимав екран, не відносилась до забруднення повітря. Це були три клини, направлені вузькими кінцями всередину. Радіація. Поки він дивився, символ, який мав бути білим, змінив колір від агресивно-помаранчевого до темно-червоного.

Міллер теж дивився на свій, вираз його обличчя було важко зрозуміти.

– Ми вхопили дозу, – повідомив Джим.

– Я взагалі ніколи не бачив, щоб цей датчик був активним, – грубим і слабким після кашлю голосом відповів Міллер. – Що означає червоний колір?

– Він означає, що за шість годин у нас з ректума почне текти кров. Ми маємо потрапити на корабель, там є всі необхідні ліки.

– Що тут, курва… відбувається?

Голден ухопив Міллера під руку і потяг у коридор, до рампи. Джимова шкіра відчувалася теплою і свербіла. Він не знав, чи це променевий опік, чи психосоматика. З тією дозою опромінення, що він тільки-но отримав, здача сперми в закладах Монтани і Європи була вдалою ідеєю.

Ця думка викликала сверблячку в яйцях.

– Вони поцілили ядерною ракетою в станцію, – сказав Джим, – та де! Мо, вони просто намірялися жахнути. Натомість затягнули усіх сюди і запхнули в протирадіаційні сховища, які були радіоактивними всередині. І задушили газом, аби не пискнули.

– Є простіші засоби вбивати людей, – прохрипів Міллер. Він задихався після бігу коридором.

– Тож має бути ще щось, – підтримав Голден, – вірус, так? Той, що дівчину вбив. Він же …живиться радіацією.

– Інкубатори, – погодився Джо.

Вони дісталися однієї з рамп, що вели на нижні рівні, але помітили групу, яку вели два підробних копи. Голден притиснув Міллера до стіни, де вони могли заховатися в тіні закритої локшинної.

– То вони їх заразили, еге ж? – прошепотів Голден, чекаючи, поки група пройде. – Чи у підроблені антирадіаційні таблетки домішали. Чи та брунатна жижа розлита на підлозі. – Тоді що б не було у тілі тої дівчини, Жулі...

Він замовк, коли Міллер раптом рушив від нього до групи, що тільки-но підійшла до рампи.

– Офіцере, – звернувся детектив до одного з не-копів.

Обидва зупинилися, і один з них почав було говорити:

– Вам належить бути…

Міллер вистрілив йому в горло, якраз під пластину, що захищала обличчя. Тоді швидко розвернувся і вистрілив іншому охоронцю в стегно, трохи нижче пахвини. Коли чоловік заволав від болю і впав назад, Міллер добив його пострілом в шию.

Декілька громадян почали верещати. Міллер навів на них дуло і настала тиша:

– Ідіть на рівень чи два нижче і знайдіть, де заховатися. Не співпрацюйте з цими людьми, навіть якщо вони вдягнені, як поліцейські. Вони не збираються захищати вас. Пішли.

Люди подякували, а потім побігли геть. Міллер дістав з кишені декілька патронів і замінив вистріляні. Голден почав було говорити, та Міллер його перервав.

– Стріляй в горло, якщо зможеш. У більшості лицьова пластина і грудна не закривають все, і є проміжок. Якщо шия захищена, стріляй в середину стегна. Там найтонша броня. Питання рухливості. Зазвичай більшість падає від першого пострілу.

Голден кивнув, розуміючи, що це все має сенс:

– Добре, давай-но повернемося на корабель, поки не стекли кров’ю, атож? Більше не стріляємо в людей, якщо можемо без цього обійтись.

Його голос звучав спокійніше, ніж він почувався.

Міллер приєднав магазин і дослав патрон:

– Їй-бо, тут тре ще багатьох застрелити, аби це все закінчилося. Та менш з тим. Спочатку головне.