Пробудження Левіафана

Пролог. Жулі.

«Скопулі» захопили вісім днів тому, і Жулі вже впевнилась, що її застрелять.

Дівчині вистачило восьми днів у стінній шафі, аби дійти такої думки. Спочатку вона залишалася незворушною, адже вважала, що озброєний чоловік, котрий її туди запроторив, налаштований цілком серйозно. У перші години як судно узяли на абордаж, прискорення не було, відтак вона плавала в шафі, ледь ворушачись, аби не стикатися зі стінами та скафандром, з яким цей ящик ділила. На ноги спромоглася стати лише тоді, коли корабель почав рухатись, а отже, з'явилася вага, та вже скоро судома змусила її сісти й скрутитися у позі ембріона. Вона дзюрила прямо під себе, незважаючи на теплу сверблячу вологість та запах. Турбувалася лише, аби не послизнутися на власній калюжі і не впасти. Вона не повинна шуміти. Вони її заб'ють.

На третій день спрага примусила діяти. Навколо чулися суднові шуми: ледь вловима людським вухом вібрація реактора та двигуна, свист та гудіння гідравліки, сталевих ригелів, що відкривали і закривали гермодвері. Хода важких черевиків металевими палубами. Дочекавшись, поки всі ці звуки віддаляться, Жулі скинула з вішака на долівку скафандр. Прислухаючись до звуків, повільно розібрала його, щоб дістати систему забезпечення водою. «Поїлка» була старою та пошарпаною; скафандром не користувалися, а значить, не проводили профілактики роками. Та з огляду що вже два дні вона не мала й краплі в роті, тепла та застояна вода зі скафандрового резервуару здалася найсолодшою річчю, що колись їй смакувала. Дівчина приклала значні зусилля, аби не випити все до дна, ледь стримуючи блювотні позиви.

Коли потреба помочитися повернулася, вона дістала спеціальний катетер з того ж скафандра та полегшилась у нього. Сиділа на полу тепер майже з комфортом, підстеливши скафандра й ламаючи голову над питанням, ким же були загарбники: флотом Марсіянської коаліції, піратами чи кимось ще. Іноді поринала в сон.

На четвертий день голод, ізоляція, нудьга та критичне скорочення місць для зберігання сечі змусили її піти на контакт. Вона чула приглушений плач від болю. Десь неподалік її команду піддавали тортурам та били. Якщо вона приверне увагу викрадачів, то можливо, її відведуть до інших. Це було б окей. Вона витримає побої: невелика платня за можливість знову побачити людей.

Стінна шафа знаходилася поблизу внутрішнього люка шлюзу. Під час польоту це місце не відзначалось великим трафіком, проте вона була незнайома з повним планом цього судна. Міркувала, як про себе повідомити і що саме сказати. Коли почує чиїсь кроки – просто заволає, що хоче вийти. Проте сухий скрегіт, що вийшов з горла, здивував її. Ковтнула, поворушила язиком, намагаючись знайти трохи слини. Спробувала знову. Те саме ледь чутне рипіння. Люди були прямісінько перед її дверима. Вона вже зігнула руку, щоб вдарити двері кулаком, коли розібрала, про що вони говорять:

– Ні, будь-ласка, ні! Будь ласка, не робіть цього.

Дейв, корабельний механік. Дейв, що збирав відосики старих мультфільмів та знав мільйон жартів, благав тонким, ламаним голосом:

– Ні, будь-ласка. Не робіть цього, прошу, – казав він.

Гідравліка штовхнула ригелі, відкриваючи зовнішній люк шлюзу. Звук, наче впала якась туша. Знову гідравліка – тепер люк зачинявся. Гудіння насосу, що викачує повітря. Коли цикл шлюзування завершився, люди за дверима пішли. Вона не стала привертати їхню увагу грюканням.

Вони зачищають корабель. Затримання ВКС внутрішніх планет було кепським варіантом, але команда відпрацьовувала і його: важливі дані АЗП були змішані з невинними логами, що містили фальшиві часові позначки. Все занадто важливе, щоб довіряти його комп’ютеру, капітан знищив. Коли атакуючі проникнуть на борт, команда мала виглядати невинною.

Це не допомогло аж ні разу.

Ніхто не питав за ватаж та дозволи. Загарбники зайшли на борт, наче до себе додому, відштовхнувши капітана, наче пса. Всі інші – Майк, Дейв, Ван-Лі – підняли руки догори і тихо вийшли.

Пірати чи работорговці – ким би вони не були – просто витягли команду з маленького транспортника, що став їхньою домівкою, і кинули до шлюзової труби навіть без найпростіших скафандрів. Тонка майларова¹ стінка труби – лише вона відділяла їх від жорстокого ніщо, – сподіваюсь, вона не репне; інакше – то прощавайте легені.

Жулі пішла теж, але покидьки пробували мацати її, намагаючись роздягнути.

5 років тренувань джіу-джітсу в умовах низької гравітації, а потім – закритий простір та відсутність тяжіння. Вона завдала серйозної шкоди. Вона навіть на секунду повірила, що може перемогти, аж тут кулак у рукавичці врізався їй в обличчя. Подальші події дещо нечіткі. Тоді шафа, і забийте її, якщо діставатиме. Чотири дні «нікого не діставати», поки її друзів били, а одного викинули через шлюз. За шість днів все затихло.

Коливаючись між повною свідомістю та уривчастим сном, вона вловлювала лише звуки кроків, розмов, люків, субзвукового гудіння реактора та двигуна, що поступово затихали. Коли зупинили двигун і зникло прискорення, Жулі прокинулась від сну, у якому вона літала на власній яхті, плаваючи у невагомості. Мускули, що кричали від болю, почали трохи розслаблятися.

Жулі прилипла вухом до холодного металу дверей. Паніка хвилями проходила крізь розум, аж поки вона не почула звук очищувачів повітря. Корабель мав енергію та повітря, проте двигун не працював. Ніхто не ходив та не розмовляв. Можливо, йдуть загальні збори команди чи вечірка на віддаленій палубі. Або усі зібралися в машинному відсіку і щось серйозне відновлювали.

Вона провела ще один день, дослухаючись та очікуючи.

Сьомого дня ковтнула останню воду. У зоні досяжності її слуху на борту ніхто не рухався впродовж 24 годин. Смокчучи шматок пластику, видраний зі скафандра, аж поки не виділилося трохи слини, вона закричала. Закричала хрипко.

Ніхто не прийшов.

На восьмий день вона була готова до розстрілу. Дві доби без води, ємність для відходів життєдіяльності був повна вщерть. Притиснувши спину до задньої стінки та упершись руками в бічні стіни, гупнула ногами в двері. Судома майже вимкнула її свідомість, натомість змусила легені кричати.

– Дурепа, – це вона сама до себе. Вона обезводнена. Вісім днів без рухів цілком досить, щоб почалася атрофія м’язів. Щонайменше потрібно потягнутися. Масаж допоміг позбутися вузлів у м’язах, потім зібратися, сфокусувати розум – як раніше у школі бойових мистецтв. Повернувши контроль над тілом, вона вдарила знову. І знову. І знову. І знову. Поки у щілині між дверей не з’явилося світло. І знову – поки двері не розійшлися настільки, що трималися лише на трьох петлях та одному болті замку. І ще раз – болт вискочив з пазу і двері відчинилися.

Жулі вилетіла з шафи: руки напівзігнуті, вигляд чи то загрозливий, чи переляканий, зважаючи, що наразі потрібніше.

На цій палубі не було нікого. Шлюзи, шафа скафандрів, в якій вона провела останні вісім днів, штук п’ять інших комор. Усюди пустка. Перед тим як спуститися по драбині, вона прихопила з евакуаційного костюму намагнічений розвідний ключ підходящого розміру. Щоб рознести декілька довбешок.

І на наступній. І ще на наступній. Кубрики екіпажу в ідеальному, майже військовому порядку. Склад провізії з ознаками боротьби. Порожній медичний відсік. Торпедний відсік. Ні душі. Вузол зв’язку безлюдний, заблокований, без живлення. У логах з декількох сенсорів, виведених на екран, не було жодної ознаки «Скопулі». Новий жах скрутився вузлом у животі. Палуба за палубою, відсік за відсіком. Жодних ознак життя. Щось мало статися. Витік радіації. Отрута в повітрі. Щось, що могло призвести до евакуації. Вона дивувалася, що може бути на судні сама.

Але якби вони евакуювалися, то вона б зауважила роботу шлюзу, еге ж?

Вона дійшла до останнього люку на палубі, що вів у машинне відділення, і зупинилася, бо люк мав відчинитися автоматично. Червоний вогник на панелі замка позначав, що люк загерметизовано зсередини. Вона знов подумала про радіацію чи інші нештатні ситуації. Якщо вони все ж мали місце, то чому люк зачинено зсередини? Вона перевірила усі монітори: жодний не блимав жодною з можливих тривог. Отже, не радіація, а щось інше.

Тут було більше ознак. Кров. Інструменти та контейнери у безладі. Що б не сталося – це сталося тут. Ні, тут воно почалося. І могло закінчитися за зачиненим люком.

Знадобилося дві години, щоб з газовим різаком та спецінструментами, узятими з майстерні, пробитися через люк до машини. Завдяки заблокованій гідравліці, вона мала відкривати його вручну. Війнуло теплим вологим повітрям із запахом лікарні, але без антисептиків. Якийсь мідний запах, що викликав нудоту. Навіть кімнатою тортур тхнуло. Там мали бути її друзі – побиті чи навіть пошматовані. Жулі підняла важкого ключа, аби розпанахати бодай одну голову перед тим, як її вб’ють. І поринула вниз.

Чимале машинне відділення зі склепінням, як у соборі. Головне місце займав термоядерний реактор, та з ним було щось не тойво: там, де вона очікувала побачити індикатори, захист, монітори – над поверхнею реактора плавало щось на кшталт шару бруду. Повільно Жулі підпливла, все ж однією рукою тримаючись за драбину. Дивний запах став приголомшливо сильним. Якась дивна, досі небачена структура багнюки, що збилася в грудки навколо реактора. Трубки пронизували її, як артерії чи дихальні шляхи. Частина маси пульсувала. Отже, не багно.

Плоть.

Грудка чогось рушила до дівчини. Порівняно з усім, виглядала вона не більшою від мізинця на нозі. Це була голова капітана Деррена.

– Допоможи, – промовила голова.

РОЗДІЛ 1. Голден

За сто п’ятдесят років до того, коли дрібні розбіжності між Землею та Марсом ледь не поставили їх на межу війни, Пояс був віддаленим небокраєм, вражаюче багатим на мінерали. Він знаходився осторонь економічних зон внутрішніх планет та навіть поза межами уяви корпорацій.

Але згодом Соломон Епштейн дещо покращив термоядерний двигун, причепив його до корми власної тримісної яхти і ввімкнув. З гарним телескопом його можна бачити й досі – прямує у Велику Безодню на швидкості кілька процентів світлової. Найкращі та найдовші похорони в історії людства. На щастя, усі технічні записи залишились на комп’ютері вдома. Двигун Епштейна не подарував людям зірки, проте приніс на таці планети.

Три чверті кілометра завдовжки та чверть завширшки, грубо схожий на пожежний гідрант – і переважно порожній всередині – «Кентербері» був переобладнаним колоніальним транспортом. Колись його напакували людьми, припасами, машинами, механізмами, житловими сферами і надіями. Наразі на супутниках Сатурна живе майже 20 мільйонів людей. І десь мільйон їхніх предків було перевезено туди саме «Кентербері». 45 мільйонів на супутниках Юпітера. Найвіддаленіше поселення – місяць Урана, мало зо 5 тисяч. Найвіддаленіше – допоки мормони не добудують власне «судно поколінь» та не відбудуть до зірок і свободи, геть від обмежень народжуваності.

А ще там був Пояс.

Запитайте у нетверезого рекрутера АЗП – то вихваляючись він бовкне про сотню мільйонів. Запитайте у внутрішньопланетника з відділу статистики – і отримаєте цифру п’ятдесят мільйонів.

Та як не рахуй, а такій купі людей потрібно чимало води. Отже, тепер «Кентербері» та ще з десяток однотипних суден, що належали «П’юр-енд-Клін Вотер Компані», нарізають кола по щедрому Поясу, збираючи льодовики, допоки не будуть списані на брухт від старості.

Джим Голден знаходив у цьому певну поезію.

– Голдене?

Він повернувся до ангарної палуби: над головою височіла старший інженер Наомі Наґата. Жінка була зростом майже два метри, кучма її кучерявого волосся стягнута у чорний хвіст, а вираз обличчя коливався від розважливого до роздратованого. Як усі жителі Поясу астероїдів, вона знизувала не плечима, а руками.

– Голдене, ти слухаєш чи у вікно вирячився?

– Виникла проблема, – відповів Джим, – і позаяк ти справді і без варіантів чудово розумієшся на цьому, ти зможеш її залагодити, навіть не маючи досить коштів та запчастин.

Наомі розсміялася.

– Отже, ти не слухав.

– Насправді так, тобто ні.

– Маєш право, власне. Отже, на «Лицарі» посадкове обладнання в атмосферному режимі працюватиме не дуже добре, поки прокладки не замінимо. Це тебе не трубує?

– Я запитаю капітана. А коли ми востаннє використовували човник в атмосфері?

– Ніколи. Проте у правилах сказано, що ми повинні мати хоча б один шаттл, придатний до атмосферних польотів.

– Агов, босе! – Амос Бертон, землянин і помічник старшого інженера, махав дебелою ручиською, привертаючи увагу Наомі. Хлоп був на судні капітана Макдовела, Голден був помічником капітана, але Амос Бертон визнавав лише одного боса – Наомі.

– Що трапилось? – гукнула Наґата.

– Поганий кабель. Чи не потримаєте його, поки я не принесу запасний?

Наомі глянула на Голдена, і в очах її було питання: «Ми закінчили?» Той у відповідь саркастично відсалютував. Висока і струнка старша інженериня в засмальцьованому комбезі пирхнула та розвернувшись пішла.

Сім років у військовому флоті, п’ять у цивільному, а він так і не звик до довгих, неможливо-витончених кісток белтерів². Погляд, породжений і затверджений земним тяжінням.

У головному ліфті старпом затримав палець біля кнопки штурманської рубки, спокушений уявним видивом Аде Тукунбо – її посмішкою, голосом, пачулі-ванільним ароматом волосся, але все ж натиснув «Лазарет»: обов’язок на першому місці.

Шед Гарвей, медтехнік, зігнув спину над лабораторним столом, очищаючи ліву куксу Камерона Паджа. Минулого місяця тридцятитонний шматок льоду, рухаючись зі швидкістю 5 мм на секунду, придавив Паджу лікоть. Звична травма для робітників, котрі обрали фахом різання та транспортування льодових гір при нульовій гравітації. Камерон зносив це з професійним фаталізмом.

Заглядаючи Шедові через плече, Джим спостерігав, як той вправно дістає з мертвої тканини медичних хробаків.

– Які новини?

– Виглядає дуже добре, сер, – мовив Падж, – я все ще маю трохи нервів. Шед саме розповідав, як до них ліпитимуть протеза.

– За умови, що ми втримаємо під контролем некроз, – втрутився медик, – і якщо Падж не дуже швидко загоїть руку, поки не повернемось на Цереру. Я глянув у правила – бідака пропрацював досить, аби отримати протез зі зворотнім зв’язком, сенсорами тиску і температури, драйверами до тонкої моторики. Увесь набір. Майже як справжня рука. До речі, внутрішньопланетники мають біогель, що здатен відновлювати кінцівки. Але нашою страховкою він не покриється.

– До сраки внутрішньопланетників з їхнім гелем. Мені краще гарненьку поробку з Поясу, аніж будь-що, вирощене цими довбнями в лабораторії. Навіть проста примірка їхньої моднявої руки робить з тебе придурка, – висловився Падж і похапцем додав: – Йо-майо, пробачте старпоме.

– Нема за що вибачатися, я радий, що ми можемо тебе підрихтувати, – підбадьорив Голден.

– Ще дещо йому скажи, – підморгнув поранений.

– Я типу чув від інших хлопців, що мали такі протези, – Шед знітився і відвів погляд від Голдена, – ніби поки вони приживаються, то коли їх торкаються – наче тобі хтось передьоргує.

Голден мовчав, комент наче завис у повітрі, і лікареві вуха зовсім збуряковіли.

– Приємно чути, – Голден зламав мовчаку. – То що з некрозом?

– Трошки інфекції маємо. Хробаки тримають її під контролем. У цьому випадку запалення навіть дещо корисне, і ми не гаситимемо його повністю – допоки воно не поширюватиметься.

– До наступного рейсу він оклигає?

– Холєра, так! Я буду готовий. Я завжди готовий. Я це зроблю, сер.

Та Шед заперечив:

– Можливо. Дивлячись, як відновлюватимуться зв’язки.

– Та до сраки! – вигукнув хворий. – Я одноруч можу нарубати льоду більше, аніж половина ледарів у цих ночвах.

– І ще раз, – Голден ледь стримав посмішку, – це добрі новини. Продовжуйте.

Падж реготнув, а медик дістав ще одного хробачка. Повернувшись до ліфту, Джим вже не вагався у виборі кнопки.

Штурманський пост на «Кентербері» не вражав. Коли Голден уперше потрапив на флот, то уявляв собі величезні, на всю переборку екрани. Але такі були лише на лінійних суднах, хоча й там – як елементи декору.

Аде сиділа біля пари екранів, лише трохи більших за монітори особистих терміналів. У одному кутку ефективність вихідного каскаду реактора судна, у іншому – оновлення подій двигуна. З правого боку сирі логи оновлювалися з кожною системною подією. Голову прикрашали чималі головні навушники, з-під яких раз-по-раз вихоплювалася басова партія.

Якщо «Кентербері» відчує щось аномальне – її буде попереджено, якщо система згенерує помилку – її буде попереджено, коли капітан Макдовел залишить ходову рубку – її буде попереджено і вона встигне до приходу капітана вимкнути музику й створити заклопотаний вигляд.

Цей її дрібний гедеонізм був однією з тисяч рис, які приваблювали Голдена.

– Агов, – він підійшов і, акуратно піднявши навушники, привітався. Аде посміхнулася, щось натиснула на екрані і оповила довгу й струнку шию навушниками, наче якоюсь техногенною прикрасою.

– Старший помічник Джеймс Голден, – промовила вона підкреслено офіційно, посилюючи це густим нігерійським акцентом, – чим я можу бути вам корисною?

– А це ти дуже в тему запитала. Я щойно подумав: як приємно було б з кимось повернутися до моєї каюти по третій зміні. Романтично повечеряти тим самим лайном, що дають на камбузі, послухати музику.

– Випити винця, порушити протокол, – підхопила штурман. – Приємно про таке думати, але я сьогодні не налаштована на секс.

– Так я і не кажу про секс. Трохи перекусити. Потеревеніти.

– А я кажу про секс.

– Аде, – Голден став біля крісла на коліна. Прискорення складало третину від земного тяжіння, тож стояти було дуже комфортно. Посмішка Аде дещо пом’якшила ситуацію. Пискнув лог, жінка кинула погляд на екран, розблокувала крісло і повернулася до старпома.

– Аде, ти мені подобаєшся. Я хочу сказати, що справді насолоджуюсь твоєю компанією. Не розумію, чому ми не можемо одягненими провести трохи часу разом?

– Голдене, солоденький, припини це.

– Припинити що?

– Припини навертати мене у твою подружку. Ти хлопець нівроку, з симпатичними сідницями і, напевне, вправний у ліжку. Але це не означає, що ми дійдемо до цього.

Джим підвівся, відчуваючи певну бентегу:

– Аде, мені потрібно щось іще.

– Цього не буде, – відповіла та, беручи Голденову руку у свою, – і добре, що не буде. Ти тут старпом, а я на короткому контракті. Один рейс, мо, два, і я піду.

– Та я теж не прикутий до цього корабля.

Її приязний сміх був з нотою недовіри:

– Як довго ти на «Кенті»?

– П’ять років.

– Ти більш нікуди не підеш. Тобі тут зручно.

– Зручно? «Кент» столітній льодовоз, щоб знайти гіршу роботу, треба ще прикласти зусиль. Тут усі або недосить компетентні, або чимало налажали на попередній роботі.

– Та ж тобі тут зручно, – у погляді додалось холоду. Закусивши губу, вона глянула на екран, а потім на співрозмовника.

– Я цього не заслуговую, – відповів Джим.

– Так, ти не заслуговуєш. Слухай-но, я кажу, що не в настрої сьогодні. Трохи розклеїлася, і тре гарно виспатися. Завтра я буду приязнішою.

– Обіцяєш?

– Навіть вечерю тобі приготую. Вибачення приймаються?

Голден подався вперед і торкнувся її вуст своїми. Дівчина відповіла наполовину ввічливо, а за хвильку тепліше: її пальці обійняли Голденову шию, але потім відштовхнули його.

– Ти занадто вправний у цьому, але зараз маєш йти. Я на посту і все таке.

– Оке-е-ей, – хлопака навіть не повернувся у бік дверей.

– Джиме, – Аде хотіла продовжити, але тут система гучного зв’язку пікнула і мовила голосом капітана, стислим та лунким: «Голдена на місток».

Джим у відповідь тихо вилаявся. Жінка засміялася. Він різко нахилився, поцілував її в щоку і попрямував до центрального ліфта, тихцем бажаючи капітанові чиряка на видному місці та публічного приниження за невчасний виклик.

Місток був ледь більшим за помічникову каюту та вполовину менший за камбуз. Незважаючи навіть на дещо завеликий монітор (його наявність пояснювалася вадами капітанового зору та недовірою до коригуючої хірургії), максимум тягнув на комору в маленькій бухгалтерській фірмі. У приміщенні стояв запах миючого засобу та чийогось міцного чаю мате. Побачивши зама, капітан посунувсь уперед, але потім відкинувся в кріслі і, через плече вказавши пальцем на пост зв’язку, гаркнув:

– Бекко, скажи йому!

Ребека Баєрз виглядала як гібрид акули та ножаки: чорні очі, гострі абриси. Вуста настільки тонкі, що їх майже не видно. Пліткарі на борту казали, мовби вона пішла в рейс, аби уникнути покарання за вбивство колишнього чоловіка. Голденові вона припала до смаку.

– Аварійний сигнал. Отримали дві години тому. Щойно отримали від «Калісто» підтвердження по запиту верифікації. Він справжній.

– Овва, – Голден здивувався. – Холєра, ми найближчі?

– Єдині на мільйони кілометрів.

– Тоді ясно.

Бекка перевела погляд на капітана. Той хруснув кулаком та кинув оком на свій дисплей. Світло з екрану надало обличчю зеленавого відтінку.

– Поблизу зареєстрованого астероїда поза Поясом, – повідомив капітан.

– Справді? Вони що, впилялися в нього? Там же більш нічого немає на мільйони кілометрів.

– Може, вони зупинились, бо хтось хотів сходити до вітру. Відомо одне: ми найближчі до якихось телепнів, які десь поряд випромінюють аварійний сигнал.

Закони Сонячної системи були чіткими та однозначними. У такому ворожому до життя середовищі, як космос, допомога і добра воля братів по людству не лишалися на їхню ласку. Сигнал SOS фактом свого існування вже зобов’язував найближче судно зупинитися і надати допомогу. Та це не означало, що цьому закону підкорялися усі.

«Кентербері» було завантажено вщерть. Добряче більше мільйона тон льоду акуратно прискорювали протягом останнього місяця. Так само як льодовик, що розчавив Паджеву кінцівку, його було важко зупинити. Спокуса «зловити» «невчасний збій» у системі комунікацій, знищити логи і віддати усе на бога Дарвіна існувала завжди.

Проте бажай Макдовел так вчинити, то старпома він би не кликав.

Або прийняти рішення так, щоби почула уся команда. Голден оцінив красу маневру. Крім Джима, лише капітан міг усе злити. Базіки поважатимуть капітана за небажання зменшувати профіт рейсу. Вони поважають старпома за постійне дотримання правил. Так чи інакше, кепа та першого офіцера зненавидять за те, що вони йдуть на поступки закону і звичайній людяності.

– Ми маємо зупинитися, – вичавив із себе Голден. І додав бадьоріше: – Там могло щось корисне залишитись.

Командир корабля повозив пальцем по дисплею. Голос Аде, низький і приємний, наче вона була в кімнаті, пролунав від консолі:

– Капітане?

– Мені потрібні дані для зупинки цієї гарби.

– Сер?

– Наскільки важко буде підвести нас до CA-2216862?

– Ми зупиняємося біля астероїда?

– Я повідомлю вас, коли ви, штурмане Тукумбо, виконаєте наказ.

– Так, сер. – Джим почув кулеметну чергу ударів по клавіатурі. – Якщо повернемо судно зараз, а тоді два дні прискорюватимемось, наче нас доганяють чорти, то за два дні я підведу нас із точністю п’ятдесят тисяч кілометрів, сер.

– Поясніть «наче нас доганяють чорти».

– Ну, усі мають лягти в протиперевантажувальні крісла.

– Ну звісно, усі мають, – капітан пошкріб розкуйводжену бороду. – Пару мільйонів баксів – і то якщо буде трафунок – коштуватиме відновлення корпусу, коли по ньому безсумнівно гупне льодом. Голдене, я роблюся застарим для цього. Їй-бо.

– Атож, сер, так і є. Ваше крісло мені завжди подобалося, – пошуткував старпом. Макдовел скривився і тицьнув першому заступнику непристойний жест. Ребека загиготіла. Капітан повернувся до неї і наказав:

– Надішліть повідомлення на маяк, що ми йдемо до них, і повідомте Цереру про наше запізнення. Голдене, як справи з «Лицарем»?

– Поки не матимемо запчастин, до атмосфери йому зась. Але п’ятдесят тисяч у вакуумі йому як два пальці.

– Впевнений?

– Наомі так каже. Отже, це правда.

Капітан підвівся, витягнувшись на свої два з чвертю метри, стрункіший за земного підлітка. Для цієї немолодої людини, що ніколи не ступала ногою на дно колодязя гравітації³, два дні тяжкого прискорення видалися б за пекло. Старпом відчув укол приязні до командира корабля, яку він, власне, ніколи б не висловив, аби не збивати з пантелику кепа.

– Ось що, Джиме, – Макдовел понизив голос так, аби тільки той його і чув. – Нам приписано зупинитися і спробувати, але ми не маємо сходити з нашого курсу. Якщо ти розумієш, до чого я кажу.

– Ну, ми й так вже зупиняємося, – мовив старпом, і капітан махнув у повітрі тонкою, мов павуча нога, рукою. Цей жест, один з астероїдянських, мав бути помітним навіть при вдягненому скафандрі.

– Я не можу уникнути цього, – вів далі Макдовел, – проте якщо там нема нічого зламаного, не будь героєм. Бери ноги за пояс і забирайся домів.

– І залишити їх наступному судну, що проходитиме повз?

– І триматися у безпеці. Це наказ. Зрозуміло?

– Зрозуміло.

Поки капітан вмикав корабельні гучномовці і пояснював команді ситуацію, Голден уявив хор стогону, який би було чутно навіть через палуби.

– Отже, – старпом повернувся до Бекки, – що то за зламок?

– Легкий ваговоз Марсіянської реєстрації. Порт приписки Ерос. Зветься «Скопулі».

РОЗДІЛ 2. Міллер

Детектив Міллер умостився в кріслі зі спіненого матеріалу і підбадьорливо посміхнувся дівчині, намагаючись дати лад її заплутаній оповіді.

– А тоді БАБАХ! Повна хата батярів, крик, гам, – белькотіла дівка, вимахуючи руками. – Ну чисто танці якісь. Тіко Бумі типу не розумів нічого. Поняв, кве⁴?

Гейвлок, що стояв під дверима, двічі кліпнув, широке його обличчя тіпалося від нетерплячки. Саме через це йому ніколи не стати старшим детективом. І в покер він завжди пролітає.

Міллер у покері був мастаком.

– Типу абсолютно, – відповів той говіркою жителів нижніх тунелів і повторив рукою жест дівчини. – Бумі завтикав, пропустив подачу.

– Пропустив довбану подачу, точня-а-а-ак, – наспівом закінчила дівчина. Міллер кивнув, і жертва відповіла, мов птаха у весільному танку, теж кивком.

Орендована трикімнатна діра з кремовими, поцяцькованими чорним стінами – ванна кімната, кухня, вітальня. Опори розкладного ліжка стільки разів лагодилися, що вже більше не складалися. Місце було біля центру обертання Церери, тож сили тяжіння і доцентрова були мінімальними. Повітря через старі протеїнові дріжджі та гриби тхнуло брагою. Місцева їжа. Отже, хто б не стрибав на дівці так, що аж ліжко зламав, заплатив настільки мало, що і на пристойний обід не стане. Чи заплатив, та вона спустила все на героїн, пляшку чи інші кайфи. У будь-якому випадку, її власна справа.

– Далі, кве.

– Бумі звалив, як при розгерметизації. Так смачно галавой бахнувся. Кенніс⁵ ту?

– Кен, – погодився Міллер.

– Теперка нових батярів забагато як для мене. Всьо, я зав’язала.

– А Бумі?

Дівка повільно огледіла детектива від взуття до капелюха з пласким верхом і загнутими крисами. Той у відповідь посміхнувся – відштовхнувся від крісла і через малу гравітацію легко став на ноги.

– Він засвітиться, ти маякнеш. Кве?

– Комо но, – погодилась та. Чому ні.

Назовні, у місцях, де не було бруду, тунель залишався білим. Десять метрів завширшки і ледь помітно піднімався в обидва боки. Білі LEDки навіть не намагались копіювати сонячне світло. Метрів за п’ятсот хтось так увігнався в стіну, що пробив її аж до корінної церерської породи. Місцину не залатали досі, а мо’, й не залатають взагалі. Штольня була віддаленою і знаходилась біля центру обертання, тож туристів вона ніколи не бачила.

Гейвлок дорогою до візка підстрибував на кожному кроці. Він не часто спускався на рівні з низьким тяжінням і зараз мав спантеличений вигляд. Міллер хоча й провів на Церері усе життя, та зависока сила Коріоліса в цьому місці бентежила навіть його.

– То що, – Гейвлок порушив тишу, програмуючи наступне місце призначення, – тобі сподобалося?

– Про що ти, не розумію?

Загули електродвигуни, візок хитаючись посунув до тунелю, поскрипуючи піношинами.

– Розмовляти говіркою зовнішніх планет у присутності землянина. Я й половини слів не розібрав.

– Це не белтерська говірка заморочила помороки землянину, це біднота заморочила освіченого хлопця. І якщо ти запитав – то так, це було прикольно.

Гейвлок засміявся. Він міг одночасно рулити і відбиватися від кпинів. Саме це робило його вдатним у командних видах спорту – футбол, баскетбол, політика. У них Міллер плавав мілко.

Церера – портове місто Поясу і зовнішніх планет, похвалялася двомастами п’ятидесятьма кілометрами у діаметрі і десятками тисяч кілометрів тунелів, нашарованих один над одним. Розумаки з «Тихо Меньюфекчері» закрутили її до 0,3 g вже пів покоління тому, та все ще хизувалися цим. Наразі астероїд мав більше шести мільйонів населення, а сотні суден, які щодня пристиковувалися в доках, збільшували населення до семи. Платина, залізо, титан з Поясу, вода з кілець Сатурна, овочі та телятина з Європи і Ґанімеда, що стали сільськогосподарським раєм після виведення на їхні орбіти величезних орбітальних дзеркал, які концентрували сонячне світло. Органіка з Марса і Землі, елементи живлення з Іо, гелій-3 зі збагачувальних заводів на Реї та Япеті.

Річка багатства й сили, наймасштабніша в історії людства, текла через порт. Разом з комерцією росла і злочинність. Де злочинність – там і охоронні структури, що намагаються її приборкати. Люди типу Міллера і Ґейвлока, чиєю справою було відстежувати возики по широким рампам, відчувати, як знижується за їхніми спинами штучне тяжіння. До компетенції детективів також входило опитування дешевих шльондр про те, що сталося вночі, коли Бумі Чатерджі припинив збивати бабки за кришування на користь Спілки Золотого Гілля.

Головне управління охоронної компанії «Стар Ґелікс», що була і поліційною, і військовою силою на Церері, квартирувало на третьому від поверхні рівні. Два квадратних кілометри завбльшки і так глибоко закопане в астероїд, що Міллер міг піднятися на п’ять поверхів, не виходячи при цьому з офісу.

Детектив пішов на своє робоче місце, Гейвлок повернувся до візка, завантажив і переслухував розмову з дівкою. На половині файлу підійшов напарник.

– Міллере, знайшов щось?

– Не густо. Гицеля заскочила купка гопників, не пов’язаних з жодною бандою. Іноді шістки типу Бумі наймають людей для імітації нападу на себе, щоби продемонструвати свою крутість, відбиваючись. Прокачують репутацію. Це й мала на увазі діваха, кажучи про танці. Тож коли за Бумі прийшли ті, кого він сам найняв, неборака, замість перетворитись на хвацького ніндзя, накивав п’ятами.

– І що?

– І нічого. Ніц не можу зрозуміти: хтось коцнув бігунка Золотої Гілки і не отримав за це на горіхи. Навіть якщо вважати, що Бумі рядовий шнирь.

– Але якщо хтось почав жерти дрібноту, то це означає зменшення прибутку вищих кіл. Отже, чому Золота Гілка не ввімкнула «атвєтку»?

Міллер замислився:

– Мені це не подобається.

– Ох вже мені ці белтери, – посміхнувся напарник. – Якась дрібниця пішла не так, і ви вважаєте, що вся екосистема затріщала. Якщо Гілка стала заслабка, щоб підтримувати авторитет – то це є добре. Вони погані хлопці, пам’ятаєш?

– Типу того. Та що хоч кажи про організовану злочинність, вона таки організована.

Позаду столу Гейвлок умостився на пластиковому кріслі і нахилився, аби продовжити перегляд:

– Ну добре, що в біса означає «пропустив подачу»?

– Боксерський термін. Удар, якого ти не помічаєш.

Комп’ютер тренькнув, і голос капітана Шаддід пролунав з гучномовців:

– Міллере, ти тут?

– Поганий знак, – прокоментував напарник.

– Що? – голос капітана звучав недобре. Міллер замахав на колегу, аби той примовк.

– Тут, капітане. Чим можу бути корисним?

– Зайди, будь-ласка, до мене.

– Вже йду.

Детектив піднявся, і на його місце мовчки сів Гейвлок. Обом стало зрозуміло, якби керівник воліла бачити обох – то погукала б обох. Ще одна причина, чому чолов’язі не стати старшим детективом. Хай додивляється відео і розбирається з класами, станціями, расами та походженням. Роботи до кінця життя вистачить.

Офіс капітана був прикрашений у м’якому жіночому стилі. Стіни прикривали гобелени зі справжньої тканини. Повітряний фільтр додавав в атмосферу аромати кави та кориці. Певно, ця хімія коштувала лише десяту частину від вартості справжньої їжі.

Керівниця була зодягнута у буденний однострій, волосся всупереч корпоративним правилам розпущене до плечей. Якби Міллер колись захотів описати побачене, то вираз «маскувальне забарвлення» підійшов би якнайкраще. Жестом вказала на крісло. Детектив сів.

– Ну, що знайшов? – поглядом вона свердлила стіну над його головою, тож це було не питання на засипку, а початок розмови.

– Спілка Золотого Гілля поводиться так само, як банда Сахіро і Лока Грейга. На станції присутні, але… розгублені. Так, це підходящий термін. Вони перестали звертати уваги на дрібниці. Менше ділових на вулицях, менше тиску. Зауважу, що чоловік шість середняків відійшли у тінь.

Це привернуло її увагу:

– Вбиті? АЗП виступило?

Наступ Альянсу Зовнішніх Планет був штатним привидом «Церера Сек’юріті». Організацію, що жила традиціями Аль Капоне, ХАМАС, ІРА, Ред Мартіалс, поважали ті, кому вона допомогла, і боялися ті, кому вона стала на заваді. Частково соціальний рух, частково недоформована нація, частково терористична мережа – Альянсу сильно бракувало колективної свідомості. Гейвлок міг не подобатися Шаддід, бо походження мав з гравітаційного колодязя, та вона з ним працювала. АЗП міг відправити його у шлюз. Люди типу Міллера могли розраховувати на кулю у скроню, та й ту – пластикову. Не вистачало ще пошматувати трубопроводи.

– Я так не думаю. Війною не пахне. При всій повазі, сер, я не розумію, що це з біса таке. Є багато фактів: «криша» забирається, підпільні казино зникають. Купер з Харірі згортають свій бордель з неповнолітніми, і всі довкруж впевнені, що розгортати його не планують. Побільшало гамору від одинаків. З боку глянути – виглядає все чудово. Та це лише виглядає так.

Вона кивнула, та погляд залишився на стіні. Цікавість було втрачено так само швидко, як і продемонстровано.

– Коротше, покинь це, – нарешті мовила капітан, – маю дещо для тебе. Новий контракт. Лише ти. Не Гейвлок.

Міллер закинув ногу на ногу.

– Тобто – новий контракт?

– Тобто «Стар Ґелікс Сек’юріті» погодив контракт про надання послуг окремо від «Церера Сек’юріті», і я як локальний менеджер корпорації доручаю справу тобі.

– Мене звільнено?

Капітан Шаддід відповіла з образою:

– Це додаткові обов’язки. Ти все ще працюєш на «Церера Сек’юріті»... а це підробіток. Слухай-но, мені теж це не подобається. Я не виганяю тебе зі станції і не розриваю основний контракт. Це послуга, яку хтось на Землі робить для акціонерів.

– Тож ми тепер акціонерам послуги робимо?

М’якість зникла, дорадча інтонація зникла, очі жінки стали темними, як мокрий камінець:

– Ти робиш.

– Ну зрозуміло, – Міллер погодився, – звісно, що роблю я.

Капітан підняла персональний термінал. Детектив налапав і дістав свого. Апарати з’єдналися вузьким променем. Щоб це не було, Шаддід уникала передавати інфу через загальну мережу. На екрані виникла група файлів, позначених лого JMAO.

– Це справа дещо загубленої доньки. Аріадна і Жуль-П’єр Мао.

Ім’я прозвучало, мов удар грому. Міллер, натиснувши пальцем на екран, запитав:

– «Мао-Квіковська торгова»?

– Атож.

Міллер тихенько свиснув. «Маоквік» хоча й не в ходила до першої десятки корпорацій Поясу, та точно була в півсотні. Вцілому ця легальна фірма була замішана в епічному провалі проекту «Венерійських хмарних міст». На отримані від десятирічних судових процесів кошти вони диверсифікувалися та розширились, переважно у сфері міжпланетних перевезень. На тепер корпоративна станція була незалежною, ширяла між поясом та внутрішніми планетами, наче такий собі величний океанський лайнер стародавніх морів. Те, що Міллерові було відомо так багато про корпорацію, означало, що корпорація мала гроші торгувати людьми Міллерового штибу пачками. І його щойно було куплено.

– Вони осіли на Місяці, – мовила Шаддід. – Привілеї і права громадянства Землі і чималий транспортний бізнес під рукою.

– І вони загубили дочку?

– Біла ворона. Кинула коледж, зв’язалась зі студентським угрупуванням «Фонд далеких перспектив».

– Частина АЗП?

– Пов’язана, – капітан внесла ясність. А детектив замислився над іншим: на чий бік пристане Шаддід, якщо АЗП піде в атаку?

– Родина списала це на дивацтво, адже мають двох дорослих дітей з контрольованими інтересами. Якщо Жулі бажає бовтатись у вакуумі, називаючи себе борцем за свободу, то для них це не велика втрата.

– Та тепер її просять повернути?

– Вірно.

– Що ж змінилося?

– Вони не вважають за потрібне ділитися такою інформацією.

– Ну ок.

– Останні записи доводять, що вона працювала на Тихо, та квартиру мала тут. Я відшукала її розділ в мережі і заблокувала його. Пароль у твоїх файлах.

– То в чому полягає моє завдання?

– Знайти Жулі Мао, затримати і привезти домів.

– Тобто викрадення.

– Так.

Міллер уп’явся у свій термінал, швидко проглянув файли. В грудях зав’язався дивний холодний клубок. Приставши на роботу у «Церера Сек’юріті» шістнадцять років тому, він не мав ілюзій щодо роду занять. Не дарма існував жарт, що на Церері нема закону, бо там є поліція. Загалом, його руки були не чистіші за капітанові – деколи люди випадали зі шлюзу, іноді речдоки зникали з шафи. Питання не в тому, вірно чи помилково. Це траплялося рідко, тому було виправданим. Ти марнуєш життя у кам’яній бульбашці, до якої воду, повітря та їжу привозять з такої далечини, що і через телескоп не побачиш. Так що певна гнучкість моралі тут була просто необхідною. Але викраденнями людей він не займався ніколи.

– Проблеми, детективе?

– Жодних, сер. Я потурбуюсь про це.

– Але не барися.

– Так, сер. Ще щось?

Капітанові очі пом’якшали, жінка посміхнулась, наче маску одягла.

– З напарником все добре?

– Так, з ним все добре. Коли він поряд, то на контрасті такі люди, як я, виглядають краще. Це зручно.

Посмішка Шаддід, зсунувшись на пів градуса, потепліла до майже справжньої. Нічого так не допомагає налагоджувати зв’язок з керівництвом, як трошки дрібного расизму. Міллер кивнув з повагою і вийшов.

***

Його діра знаходилась на восьмому рівні житлового тунелю, що мав сотню метрів завширшки. Половину займала доглянута паркова смуга. Склепіння головного коридору було пофарбоване у голубий колір і точково підсвічене. Гейвлок запевняв, що це дуже схоже на літнє небо Землі. Взагалі, жити на поверхні планети, де маса лягає на кожну кістку і м’яз, де лише тяжіння утримує твоє повітря, означало легко з’їхати з глузду. Все таки синь була симпатичною.

Хтось мав смаки, схожі на капітанові, і ароматизував повітря. Не лише кавою з корицею. Гейвлоків барліг пахнув свіжим хлібом; хтось обирав трав’яні аромати, а хтось – напівферомони. Кандес, Міллерова бувша, віддавала перевагу запаху «земні лілії», які нагадували йому забруднені рівні, де переробляли відходи. Останнім часом детектив залишав терпкуватий аромат самої станції. Перероблене повітря, що пройшло через мільйони легень. Вода з-під крану – настільки чиста, що цілком придатна для лабораторного використання, була дуже і дуже недавно сечею, лайном, кров'ю і сльозами, і майже одразу стане ними знов. Коло життя на Церері було таким маленьким, що було видно заокруглення. Саме тому Міллерові це подобалось.

Хазяїн помешкання скинув взуття і вмостився у фотель зі спіненого матеріалу, націдивши собі у склянку мохового віскі – місцевого напою, що гнали з оброблених дріжджів. В уяві тут же виникла Кандес з її незадоволеною пикою і зітханням. Міллер, уявно вибачаючись, уявно знизав плечима і відкрив теку з файлами.

Джульєта Андромеда Мао – детектив вдивлявся в записи про її навчання і роботу. Талановита пілотиня пінаса⁶ – струнка дев’ятнадцятирічна красуня з довгим волоссям на знімку – стояла з шоломом під рукою, одягнута у виготовлений на замовлення скафандр і посміхалася так, ніби її щойно поцілував Всесвіт. З опису, вона щойно виграла перше місце в чомусь під назвою «Періш/Дорн 500 к». Швидкий пошук допоміг зрозуміти, що це якісь перегони, в яких можуть дозволити собі брати участь лише справді багаті люди. Її пінас – «Рейзербек» – побив попередній рекорд і утримував його два роки поспіль.

Детектив сьорбав віскі і дивувався: що могло статися з дівчам з грошима та владою, які дозволяли мати судно, на якому вона сюди прилетіла?

Від участі у дорогезних перегонах до повернення домів у ящику зі зв’язаними руками шлях не близький. Чи мо, не такий вже й довгий.

– Бідне багате дівча, хєрово бути тобою, – мовив нарешті Міллер екранові, – зуб даю.

Він закрив файли і пив тихо і серйозно, споглядаючи чисту стелю над собою. Стілець, на якому, бувало, сиділа і розпитувала про роботу Кандес, лишався порожнім, проте детектив бачив її виразно. Нема дружини, нема з ким потеревенити – отже, правду визнати легше: вона лишалася самотньою.

Уявна Кандес закотила очі.

За годину кров добряче змішалася з алкоголем і вимагала їжі, тож він розігрів миску справжнього рису з несправжніми бобами. Дріжджі та гриби можуть набувати будь-якої форми, якщо спочатку добряче хильнути. Прочинивши вхідні двері, він вечеряв і спостерігав за вуличним рухом, який через невеликі розміри Церери трохи загинався догори. Друга зміна рушала до станції транспортної системи назустріч таким самим робітникам, що виходили зі станції. Хлопчик чотирьох та дівчинка восьми років, що жили на дві квартири далі, з криками, обіймами, обопільними звинуваченнями та сльозами зустрічали батька. «Небесне» склепіння – незмінне, статичне, обнадійливе – мовчки бовваніло в обіймах ліхтарів. Горобець пурхнув у тунель таким гвинтом, як ніколи б не зміг зробити на землі – якщо вірити Ґейвлоку. Міллер кинув птасі ерзац-боба. Він намагався міркувати про дівчину Мао, але до правди вона його не обходила. Щось відбувалось зі злочинними кланами і це турбувало його значно серйозніше. Пригоди Жулі Мао? Абсолютно вторинні.

РОЗДІЛ 3. Голден

Після двох діб підвищеної гравітації Голдену боліло все: коліна і спина, шия і голова на ній. Ноги. Бісові ноги. Він походжав біля люку, що вів до кубрику «Лицаря», аж тут Наомі піднімається драбиною з вантажного відсіку. Посміхнулася і жестом показала, що все в порядку.

– Рятувального меха⁷ принайтовано. Реактор розігріто. Ми готові до вильоту.

– Добре.

– Пілота вже нам дали? – уточнила дівчина.

– Алекс Камаль якраз мав заступати на зміну, отже, він наш. Я б радше волів мати Валька. Йому як пілоту, звісно, до Алекса далеко братися, але він мало розмовляє, а в мене зараз макітра лусне.

– А мені Алекс подобається. Він запальний.

– Я не знаю, що ти маєш на увазі під словом «запальний», але якщо це означає «Алекс», то це мене допікає.

Голден почав підніматися драбиною до ходової рубки і кокпіту. У сяючій чорноті вимкнених панелей керування відображення Наомі посміхнулося у нього за спиною.

Старпом не міг добрати, яким чином жителі Поясу астероїдів, тоненькі, як олівці, так швидко адаптувалися після підвищеної гравітації? Десятиліття практики та планове схрещування, ось як.

У рубці Голден прив’язався до протиперевантажувального крісла біля командної консолі і матеріал крісла прилаштувався до обрисів його тіла. Під половинним прискоренням, яке тримала Аде для маневру зближення, Джим тихенько застогнав.

Металеві і пластикові перемикачі, створені протистояти високому перевантаженню та сотням років експлуатації, клацали з різким, гострим звуком. «Лицар» відповідав мережею мерехтливих індикаторів та ледь чутним гулом. За хвилину Джим відволікся на ріденьку чорняву чуприну Алекса Камаля, за тою послідувало кругле енергійне обличчя, темно-коричневий колір якого не змогли відбілити навіть роки, проведені на борту суден. Будовою марсіянин був кремезніший за астероїдян та стрункіший порівняно з землянами. Льотний комбінезон прилягав до талії, яка трошки розрослась з тих пір, як пілот закинув регулярні тренування марсіянського космічного флоту.

– Як сам, старпоме? – награно протягнув він. Стародавня говірка дикого Заходу, притаманна жителям долини Маринера, чіпляла Джима за живе. Вже сотні років на Землі не існувало ковбоїв, на Марсі не було й стяжки трави поза атмосферними куполами, а коней – поза зоопарками. Долину Марінера, власне, заселили вихідці зі східної Індії, Китаю та лише дрібка техасців. Та їх протяжна балачка виявилась вельми заразною. Теперки усі там так і розмовляли.

– Як наш бойовий кінь?

– Чотенько. Нам треба план польоту скласти. Аде приведе нас до відносної зупинки хвилин за… – Камаль кинув оком на таймер, – сорок. Отже, варто поспішати.

– Я хочу вилетіти, зробити справу та привести «Кента» на Цереру ще до того, як він проіржавіє.

– Прийнято, – Алекс підтвердив отримання наказу і піднявся в кабіну.

У вусі старпома тренькнуло, і голос Наомі повідомив, що Амос і Шед вже на борту і всі готові.

– Дякую, чекаємо лише на Алексів польотний план.

Команда була мінімально-необхідною: за командира Голден, Алекс відвезе їх туди й назад, Шед – на випадок якщо буде кого лікувати, а Амос з Наомі підбиратимуть придатні рештки корабля, якщо рятувати буде нікого.

Досить скоро Алекс викликав:

– Чотири години польоту «чайником», використаємо 30% реактивної маси з повних баків. Повний час місії 11 годин.

– Прийнято, дякую Алекс, – відповів Голден. «Чайником» – по-флотськи звався такий режим польоту, при якому використовувалися лише маневрові двигуни, що випускали з дюз надкритично перегріту водяну пару. Термоядерний двигун використовувати так близько від «Кентербері» було небезпечно, та й загалом неефективно на таких відстанях.

– Роблю запит на вихід з конюшні, – Джим повідомив команду по системі гучного зв’язку і перемкнувся на зовнішній канал: – Тут Голден. «Лицар» готовий до польоту.

– Добре, Джиме, вперед, – Макдовел віддав наказ. – Аде нас зараз зупинить. Будьте там обережними, хлоп’ята. Шаттл річ коштовна, та й Наомі я завжди цінував.

– Прийнято, капітане, – відповів старпом і знову перемкнув мікрофон на «Лицаря»: – Алексе, вперед, виводь нас.

Потім відкинувся у кріслі, слухаючи, як скрипить металом і керамікою «Кентребері», маневруючи для зупинки. Так само рипіли дошки парусних суден. Або суглоби землян після перевантажень. На хвильку Голден відчув симпатію до суденця.

Звісно, насправді вони не зупинялись. Ніщо у всесвіті ніколи не зупиняється: просто переходить на орбіту, що співпадає з орбітами інших об’єктів. Тепер вони йшли слідом за СА-2216862 у його неспішній тисячолітній подорожі навколо Сонця.

Аде дала відмашку, і Голден викачав повітря з ангару та відкрив двері. Алекс вивів їх з доку на струменях перегрітої пари. «Лицар» гайнув шукати «Скопулі».

***

СА-2216862 був скелею півкілометра завдовжки, що відірвалась недалеко від Поясу під впливом потужної гравітації Юпітера. Зрештою вона знайшла свою орбіту навколо Сонця у безмежному просторі між Поясом астероїдів та газовим гігантом, що був пусткою навіть за мірками космосу. Місцина на боці астероїда, де під впливом слабенької гравітації розташувався «Скопулі», дещо заспокоїла Голдена. Мчи вони наосліп, з виведеними з ладу всіма інструментами, та й то шанс вліпитися в скелю був мікроскопічним. Бо це була п’ятисотметрова перепона на шосе завширшки в мільйони кілометрів.

Вони опинились тут не через зіткнення. Командир почухав потилицю.

– Алексе, тримай нас на двох тисячах. Наомі, що ти скажеш про це судно?

– Корпус співпадає з реєстровими даними. Це точно «Скопулі». В інфрачервоному та електромагнітному спектрах випромінювання відсутнє. Тільки той маленький маяк. Схоже, що реактор зупинено, причому вручну, а не аварійно, бо витоку радіації теж немає.

Голден порівняв зображення, отримані з телескопів «Лицаря», із лазерними сканами корпусу.

– Як щодо тієї штуки, схожої на дірку в корпусі?

– Ага, ладар так і каже – це дірка в борту. Поки що залишаємося тут та перевіримо оточуючий простір ще раз. Щось у телескопи видно?

– Анічогісінько. Великий прилад на «Кенті» помітив би хлопчину, що шпурляє камінчики на місяці, але ж Бекка стверджує, що тут ні душі на 20 мільйонів кілометрів.

Голден вистукав складний ритм по бильцю крісла та поворухнувся у перев’язі. Стало щось спекотно, і він повернув до обличчя найближчий вентилятор. Скальп приємно холодило, піт випаровувався.

«Якщо там нема нічого зламаного, не будь героєм. Бери ноги за пояс і забирайся домів». Таким був наказ. Він ще раз глянув на зображення «Скопулі», на отвір у корпусі.

– Отже. Алексе, підведи нас на 250 метрів. Ми відправимося туди на меху. Тримай дюзи гарячими, а руки на пульті. Я хочу мати можливість вшитися звідти на всіх парах і випалити все позаду до шлаку. Як зрозумів?

– Все чітко, бос. «Лицар» стоятиме на цирлах, як кролик, поки не отримає інакшого наказу.

Голден оглянув командний пульт ще раз, сподіваючись побачити хоч один червоний сигнал, який дозволив би йому повернутися на «Кент». Але все залишалося м’яко-зеленим. Відв’язавшись від крісла, він відштовхнувся ногами від стіни у бік драбини і полетів у інший відсік, ледь торкаючись поручнів.

У кубрику Наомі, Амос та Шед лишались прив’язаними у своїх протиперевантажувальних кріслах.

– От що ми маємо: «Скопулі» продірявили і залишили тут. На моніторах пустка, тобто всі вже давно забралися геть. Наомі, ти поведеш меха до місця трощі, а ми троє прив’яжемося до нього. Шеде, ти залишишся біля меха на випадок, якщо ми знайдемо поранених, та це навряд. Ми з Амосом проберемося на борт і оглянемо його зсередини. Як побачимо хоч щось віддалено схоже на пастку – то повертаємось до меха, Наомі везе нас на «Лицар» і ми забираємося геть. Все зрозуміло?

Амос підняв дебелу долоню:

– Мо, нам озброїтись? Там, типу, можуть ховатися пірати.

Голден посміхнувся:

– Ну раптом вони там, то ми полетимо назад без них. Якщо тобі буде комфортніше, то можеш

прихопити ствол.

Якщо кремезний землянин матиме зброю, то це допоможе почуватися комфортніше і йому самому. Командирським ключем Голден розблокував шафу зі зброєю, і здоровань узяв автомат великого калібру з реактивними кулями без віддачі, спеціально розроблений для використання без гравітації. Старий добрий гладкоствол з жаканом був би доречнішим, проте давав сильну віддачу і міг знести стрільця геть зі скелі з такою незначною гравітацією, як на СА-2216862.

Команда перемістилася до вантажного відсіку, де на них чекав яйцеподібний, з павучими ногами мех Наомі. Кожна з кінцівок мала клешню-маніпулятор з різним набором вбудованих зварювально-різальних інструментів. Задня пара була пристосована для прикріплення до корпусу чи іншої поверхні для упору, а передньою парою можна лагодити або різати уламки до траспортабельних розмірів.

– Шоломи надіти, – наказав старпом, і команда узялась допомагати один одному одягати, герметизувати та оглядати шоломи. Кожен перевірив свій скафандр, а потім скафандр сусіда. Коли шлюз відкриється, перевіряти кнопки і застібки буде запізно.

Поки Наомі залазила в меха, інші поприв’язували фали скафандрів до кліті позаду кабіни. Провівши передстартову діагностику, Наомі викачала повітря з відсіку, а потім і шлюз відкрила. Звуки в Голденовому скафандрі стишились до сипіння повітря та статики ефіру. Повітря мало легкий медичний присмак. Акуратними плювками стиснутим нітрогеном з дюз меха Наомі вивела апарат, за яким на триметрових тросах волочилася команда, у бік астероїда. Голден обернувся: «Лицар» заступав зірки своєю сірою клиноподібною тушею з дюзами на широкому кінці. Як і все, що людство будувало для подорожей у космосі, шаттл був створений зручним, а не красивим. Це завжди трохи засмучувало Джима, він вважав, що дещиця естетизму не завадить навіть тут.

Схоже було на те, що модуль віддаляється від старпома, роблячись усе меншим. Ілюзію зняло як рукою, коли він повернув голову до астероїда: їх мало б ось-ось шваркнути об скелю. Відкрив було канал зв’язку з Наомі, але почувши звичне бубоніння, збагнув, що ситуація під контролем. Він промовчав, але канал не закрив: йому хотілося слухати теє бубоніння.

Зблизька «Скопулі» виглядав не так вже й погано: крім великої діри збоку, інших пошкоджень помітно не було. Отже, аварія точно не стала результатом зіткнення, судно просто залишили біля каменюки. Поки вони наближались, старпом стрімив картинку на «Кентербері». Наомі підвела їх на 3 метри до діри й зупинилась, а Амос свиснув на загальному каналі:

– Це не торпеда, старпоме, це абордаж: бач, як метал загнутий по краям. Заряди заклали прямо на корпус.

Амос був не лише вправним механіком. Він, користуючись вибухівкою як скальпелем, акуратно розвалював айсберги на орбіті Сатурна до зручних розмірів. Ще одна причина узяти його на борт «Лицаря».

– Отже, наші друзі на «Скопулі» зупинилися, дозволили комусь залізти на корпус, закласти вибухівку, підірвати її і випустити все повітря. Хтось бачить у цьому сенс?

– Ні, я не бачу, – мовила Наомі. – Ви все ще хочете зайти всередину?

«Якщо там нема нічого зламаного, не будь героєм. Бери ноги за пояс і забирайся домів».

Але на що він сподівався? Звісно, «Скопулі» не був на ходу. Звісно, щось пішло не так. «Зламане» можна не виявити з першого погляду.

– Амосе, тримай зброю напоготові. Наомі, можеш трохи ту діру для нас розширити? Але обережно: найменша підозра – і тут же відходь.

Легким нітрогеновим видихом у зимній ночі Наомі ледь посунула мех уперед. Газовий різак агрегата ожив гаряче червоним, тоді білим, тоді синім. У повній тиші маніпулятор з якимось комахоподібним рухом розгорнувся, і жінка почала різати. Голден з Амосом перейшли на поверхню судна та закріпилися магнітними підошвами. Вони ногами почули вібрацію, коли шматок корпусу було відділено. Різак згас. Наомі охолодила розжарені краї вбудованою системою пожежогасіння. Голден показав рухом, що все в порядку, і почав спускатися в «Скопулі».

Пробивні заряди були встановлені майже посередині судна, на міделі. Коли Голден приземлився і його черевики примагнітилися до стіни камбузу, то він відчув, як під підошвою хрустять замерзлі частинки їжі. Тіл у полі зору не було.

– Спускайся, Амосе. Команди не видно, – проказав Джим через термінал і відійшов вбік. За мить механік гупнув на палубу з рушницею у правій руці та потужним ліхтарем у лівій. Білий промінь танцював по стінах знищеного камбузу.

– Перше куди? – поцікавився здоровило.

Джим розмірковував, постукуючи себе по стегну.

– У машину. Я хочу знати, чому реактор вимкнено.

По драбині вони піднялися до корми судна. Всі гермодвері між палубами були відчинені, а це поганий знак. Вони б мали бути усі закритими, якби пролунала сирена втрати тиску. Якщо вони відкриті, то це означає, що на кораблі не залишилося відсіків з атмосферою. А це значить, що ніхто не вцілів. Воно й не дивно, але почуваєшся ніби переможеним. Вони пробралися через все невелике суденце, зупинившись у майстерні: коштовні запасні частини й інструменти були на місці.

– Клянуся, це не було пограбуванням.

Голден не вимовив «тоді що це було?», але питання повисло між ними у вакуумі.

Реакторний відсік був акуратним, холодним і мертвим. Старпом, плаваючи у відсіку хвилин 10, чекав, поки Амос огляне реактор.

– Хтось заглушив реактор по всім правилам, – нарешті резюмував Амос. – Його було не вимкнуто аварійно, а зупинено. Я не зміг побачити ушкоджень. В цьому немає сенсу. Якщо усі загинули під час атаки, то хто його заглушив? Якщо це були пірати, чому не прихопили судно? Воно придатне для використання.

– Спочатку відкрили усі гермодвері, а лише тоді відімкнули напругу. Випустили повітря. Б’юся об заклад, вони хотіли впевнитися, що ніхто не заховався, – продовжив його думку Голден. – Окей, повертаємося в ходову і спробуємо зламати комп’ютер. Можливо, він нам розповість, що сталося.

Вони попливли назад вздовж драбини до містка. Він теж був неушкодженим та пустим. Відсутність тіл почала турбувати Голдена більше, аніж присутність. Він підплив до консолі головного комп’ютера і натиснув пару кнопок, аби перевірити, чи той ще працюватиме від аварійного живлення. Ніт.

– Амосе, виріж комп’ютер. Ми прихопимо його з собою. Я перевірю зв’язок, щоб знайти той маяк.

Механік перемістився до консолі та почав діставати інструменти, приліплюючи їх до переборки. Працюючи, чолов’яга бурмотав щось лайливе. Бурмотіння теє ні на грам не було схоже на наспівування Наомі, тому Голден вимкнув Амосів канал і зайнявся станцією зв’язку. У ній було не більше життя, аніж у решті судна. Та маяк він знайшов. Його ніхто не вмикав. Щось інше кликало на допомогу. Ось тут, під робочим столом зв’язківця. Невелика коробочка не була ні до чого під’єднана взагалі. Його серце завмерло. Викликав Амоса: «Це схоже на бомбу?» Амос мовчав. Тоді Голден увімкнув радіо.

– Амосе, це тобі схоже на бомбу? – і вказав на коробочку на палубі.

Чолов’яга полишив роботу з комп'ютером та підплив подивитися. Потім узяв її в руки. Голденові аж подих перехопило:

– Ні, це ж передавач. Поглянь-но. – Підняв пристрій до Джимового шолома. – До нього просто примотана батарейка. Що ж воно тут робить?

– Це той маяк, який нас сюди привів. Боже. Корабельний маяк навіть ніколи не вмикався. Хтось сфальшував його з цього передавача, – Голден мовив, воюючи з панікою.

– Чому вони це зробили, старпоме? В цьому тупо нема смислу.

– Смисл буде, якщо є щось, що відрізняє цей передавач від стандартного.

– Типу?

– Типу якщо він мав передати ще один сигнал, коли його хтось знайде, – мовив Джим, потім перемкнув зв’язок на загальний канал: – Отже, хлопці і дівчата, ми знайшли дещо дивне, тож забираймося. Будьте дуже уважними коли...

Його радіо пікнуло, вмикаючи зовнішній канал, і голос Макдовела залунав у шоломі:

– Джиме? Схоже, ми маємо проблеми.

РОЗДІЛ 4. Міллер

Міллер з’їв майже половину вечері, коли система зв’язку в його помешканні цвірінькнула. Відправник «Синя жаба» – портовий бар і кейтерінг, що рекламував себе серед більш ніж мільйона постійних мешканців Церери як майже точна копія відомого бару в Мумбаї, лише з легальними повіями та легальними наркотиками. Міллер набрав повну виделку грибкових бобів з гідропонним рисом і схилявся до того, аби прийняти дзвінок:

Тре глянути хто там наярює, подумав він.

– Що? – запитав детектив. Екран розгорнувся.

Гасіні – помічник менеджера, темношкірий чоловік з очима кольору льоду. Ледь помітна посмішка на обличчі була результатом защемлення нерву. Свого часу Міллер простягнув чолов’язі руку допомоги, коли той пригрів неліцензійну шльондру.

– Твій напараник знову тут, – мовив помічник, перекрикуючи ритм і стогони музики у стилі бангра, – я вважаю, що в нього була кепська ніч. Мені його обслуговувати?

– Так, – дозволив Міллер, – зроби його щасливим хвилин на двадцять.

– Він не хоче, аби його робили щасливим. Він дуже хоче, аби його зробили нещасним.

– Заховай його якось, я вже йду.

Гасіні кивнув, посміхаючись своєю зламаною посмішкою, та розірвав зв'язок. Міллер поглянув на недоїдки, зітхнув та викинув рештки у смітник. Він потягнувся було за чистою сорочкою, але зупинив рух на пів дорозі. У «Синій жабі» завжди було спекотніше, аніж йому подобалось, отже, піджак не пасуватиме. Тому він прилаштував свій компактний пластиковий пістоль у кобуру на гомілці. Діставати не так швидко, як під рукою, але якщо до цього дійде, то він програв у будь-якому випадку.

Церера вночі нічим не відрізнялась від Церери вдень. Коли станція тільки-но запрацювала, світло приглушали та робили яскравішим у звичному 24-годинному стилі, що мавпував обертання Землі. Так погралися чотири місяці, аж поки консул не скасував це. Якби детектив був при виконанні, то проїхався б електричним візком по широким тунелям аж до портових рівнів. Він вже майже спокусився, попри те що був не на чергуванні, але якесь глибочезне упередження зупинило його. Якщо він візьме візка, то поїде як коп. Отже, громадський транспорт підійде ідеально.

Міллер прогулявся до найближчої станції, перевірив статус та вмостився на лавку. Чоловік приблизно Міллерових років з дівчинкою, не старшою за три, увійшли на станцію за хвилину та сіли навпроти. Балачка дівчинки була такою ж швидкою і мала стільки ж сенсу, як пошкоджений герметичний шов. Батько відповідав, кивав та угукав, підтримуючи розмову якнайкраще. Чоловіки кивнули один одному. Дівчина потягнула батька за рукав, вимагаючи уваги. Темноока, волосся бліде, шкіра гладенька, кінцівки тонкі та довгі: зависока, аби зарахувати її до землян. Шкіра мала рожевий відтінок, типовий для діток белтерів, котрі росли на фармакологічному коктейлі, що мав забезпечити здоров’я дитячим м’язам і кісткам. Батько помітив Міллерову зацікавленість, і той, посміхнувшись у відповідь, кивнув у бік дівчинки:

– Скільки років?

– Два з половиною.

– Гарний вік.

Батько знизив плечима та посміхнувся:

– Маєте дітей?

– Ні, – відповів детектив, – я якраз два з половиною роки тому розлучився.

Обидва посміхнулися, наче то було смішним. В його уяві Кандес схрестила руки і відвела погляд.

Ледь помітний масляно-озоновий аромат попереджував про прибуття вагону. Вагон був круглим, розрахованим проходити в евакуаційні тунелі. Без вікон, адже єдиним пейзажем є камінь, що проноситься за 3 см від стінок транспорту. Замість них екрани рекламували розважальні канали, коментували політичні скандали внутрішніх планет або пропонували виграти тиждень в казино – чудовий настільки, що ваше життя здаватиметься багатшим від самого досвіду. Міллер дозволив яскравим пустим вогням танцювати, відкинувши геть їхній контент. В голові він крутив так і сяк свою проблему, навіть не шукаючи відповіді.

Це була просто ментальна вправа. Поглянути на факти, не виносячи судження: Гейвлок був землянином, Гейвлок сидів у припортовому барі знову та шукав бійки. Гейвлок був його напарником. Формулювання за формулюванням, факт за фактом, аспект за аспектом. Він не намагався дати їм лад або вилучити з них якийсь наратив. Це все прийде пізніше. Наразі цього досить, аби вивіяти з голови щоденні справи та бути готовим до невідкладних ситуацій. Коли вагон прибув на станцію, детектив мав готове судження. Типу широкий жест – ось як він це пояснював. Якби комусь взагалі потрібно було це пояснювати.

«Синя жаба» була набита вщерть, отже, на додачу до фейкової мумбайської температури та штучно забрудненого повітря додавався ще й жар тіл. На екрані блищали та спалахували вогні. Столи були викривленими та хвилястими, світло позаду робило їхній колір темнішим, аніж звичайний чорний. Музика рухалася крізь повітря з фізичною присутністю, кожен біт трошечки підштовхував.

Гасіні, стоячи у натовпі накачаних стероїдами охоронців та напіводягнутих прислужниць, відчув Міллерів погляд та кивнув кудись позад себе. Той без зайвих питань повернувся та почав прокладати дорогу через натовп.

У портових барах ніколи не було легко. Міллер був уважним і намагався нікого не штовхнути, наскільки це можливо. Якщо вже обирати, то ліпше штовхнути белтера, аніж когось із внутрішніх планет, жінку, аніж чоловіка. На його обличчі була маска постійного вибачення.

Гейвлок сидів один і міцно тримав гранчак. Щойно Міллер сів поряд, чолов’яга повернувся, готовий до захисту: ніздрі розширені, очі широко відкриті. Лиш через мить сюрприз було розгадано і вираз на обличчі змінився на набурмосену вину.

– Міллере, – мовив Гейвлок. У тунелях поза баром це б здалося гучним окликом. Тут голос ледь дійшов до Міллерового стільця, – ти що тут робиш?

– Вдома нема справ – отже, я прибув трохи помахати кулаками.

– Влучна ніч для такої справи, – погодився напарник. Це була правда. Навіть у барах для внутрішньопланетників співвідношення було не кращим, аніж один землянин чи марсіянець до десяти. Покосившись на натовп, Міллер побачив, що кремезних чоловіків і жінок було приблизно третина.

– Корабель прибув? – запитав детектив.

– Ага.

– ФКЗМ? – уточнив Міллер. Флот коаліції Земля–Марс часто проходив повз Цереру на своєму шляху до Сатурна, Юпітера та станцій Поясу. Власне, Міллер не звертав уваги на позицію планет і орбіти. Гейвлок покачав головою:

– Ротація корпоративних сили безпеки з Ероса.

Офіціантка виникла перед детективом: її шкірою ковзали татуювання, а зуби мерехтіли у тьмяному світлі. Міллер узяв принесений дівчиною напій, зрозумівши, що нічого не замовляв. Це виявилась газована вода.

– Знаєш, – старший з напарників наблизився до молодшого, щоби його гучний голос міг долетіти до вуха, – неважливо, скільком ти дасиш праса. Ти все одно не подобатимешся Шаддід.

Гейвлок визвірився на Міллера, лють у його очах поступово змінилася на стидобу та біль.

– Це правда, – закінчив детектив.

Гейвлок піднявся, трохи качаючись, та попрямував до дверей. Він намагався бухати ногами, але обертова гравітація Церери укупі з алкоголем довели, що він неправий. Було схоже, що він підстрибує. Міллер зі склянкою в руці прослизав через натовп, що його збурював напарник, заспокоюючи незадоволені обличчя посмішкою та знизуванням плечей.

Тунелі біля порту смерділи кіптявою та мазутою так сильно, що повітряні рециклери та поглинаючі очищувачі ніколи не могли дати раду. Гейвлок вийшов геть з піднятими плечима і стиснутими зубами, випромінюючи злість як тепло. Двері за ними зачинились, і музику наче вимкнули. Найгірша з небезпек залишилась позаду.

– Я не п’яний, – дуже гучним голосом мовив Гейвлок.

– Та ти й не був.

– А ти, – Гейвлок ткнув у груди Міллера звинувачуючим пальцем, – ти не моя нянька.

– Теж вірно.

Вони пройшли разом чверть кілометра. Мигтіли світлодіодні вивіски: борделі та тири, кав’ярні та поетичні клуби, казино та бойові шоу. Повітря смерділо старою їжею та сцяками. Гейвлокові плечі почали розслаблятися.

– Я працював в убогому відділі в Террітауні, – мовив Гейвлок,– я відбув три роки під молотками на Л-5. Ти хоч маєш уяву, на що це було схоже? Вони дітей звідти вивозили, і я зупинив трьох. Я вправний коп.

– Атож.

– Я з біса вправний.

– Так і є.

Вони пройшли повз локшинну. Капсульний готель. На зупинці крутили безкоштовні новини: «ПРОБЛЕМИ ЗІ ЗВ’ЯЗКОМ НА СТАНЦІЇ ФЕБ. У НЬЮ АНДРЕАС ОБОРОТ КАЗИНО СКЛАВ ШІСТЬ МІЛЬЯРДІВ ДОЛЛАРІВ ЗА ЧОТИРИ ГОДИНИ. «ТИТАН АСТЕРОЇДІВ» НЕ ПІДПИСУВАВ КОНТРАКТ З МАРСОМ». Екрани миготіли у Гейвлокових очах, та він дивився крізь них.

– Я з біса вправний коп, – повторив той. І за хвилину додав: – То якого дідька?

– Справа не в тобі, – відповів Міллер. – Люди дивляться на тебе та бачать не Дмитра Гейвлока, вправного копа. Вони бачать Землю.

– До сраки! Перед тим як сюди дістатися, я вісім років гарував на орбітальних та Марсі. Взагалі на Землі не більше шести місяців пропрацював.

– Земля, Марс. Для них нема різниці, – сказав детектив.

– Марсіянцю це скажи, – відповів Дмитро з гіркою посмішкою, – він швидко тобі сраку відіб’є.

– Я не мав на увазі... Дивись-но, я впевнений, що там є усі можливі відмінності. Земля ненавидить Марс, бо в того кращий флот. Марс ненавидить Землю, бо в тої більший флот. Можливо, сокер кращий при повному тяжінні, можливо, він гірший. Я не знаю, будь-хто так далеко від Сонця?.. Їм плювати. З нашої відстані ти Марс і Землю одним пальцем закрити зможеш. І…

– І я не належу, – відрубав Гейвлок. Двері локшинної позад них відчинилися, вийшли чотири белтери у сіро-зеленій формі. У одного на рукаві були з’єднані кільця АЗП. Міллер напружився, але дарма: астероїдяни не підійшли навіть, а Гейвлок їх не побачив.

– Я знав, – Гейвлок продовжував, – коли підписував контракт зі «Стар Ґелікс», то знав, що тре докласти зусиль, аби влитися. Я думав, що буде як усюди, розумієш? Ти приходиш, ти когось молотиш, та й тобі перепадає копняків. Потім вони бачать, що ти тримаєш удар, і приймають до компанії. Але тут інакше.

– Еге ж, – мугикнв Міллер. Дмитро похитав головою, сплюнув та побачив гранчак у себе в руці.

– Я думаю, ми щойно вкрали пару склянок з «Синьої жаби».

– Угу. А ще ми в громадському коридорі з відкоркованим алкоголем, – погодився Джо, – в основному ти, правда. Бо в мене мінералка.

Гейвлок реготнув, але з якимось розпачем у голосі, і продовжив, з каяттям:

– Ти вважаєш, що я прийшов сюди набити комусь пику, аби Шаддід, Рамачандра та інші почали думати про мене краще?

– По мені, то так, – відказав детектив.

– Ти помиляєшся.

– Можливо й помиляюсь, – відповів Міллер, але знав, що насправді ні. Напарник підняв гранчака: може повернемо?

– Краще вже до «Видатного гіацинту», – Міллер висунув інакшу пропозицію, – я пригощаю.

«Видатний гіацинт» був на три рівня вище, досить віддалено, аби пішоходи з порту туди майже не заходили. І це був бар копів. Тут переважно відпочивав «Стар Ґелікс сек’юріті», але запливали й дрібна риба: «Протоген», «Пінквотер», «Аль-аббік». Джо був майже впевнений, що останній Гейвлоків припадок минувся. А як ні, то це місце якраз підходить – родинні прикрощі краще тримати всередині.

Декор був типово белтерським: складні столи і стільці, як на старому судні, тулилися до обшивки так, наче ось-ось вимкнеться гравітація. Сансев’єрія трьохполоса та епіпремнум золотистий, що колись складали основу першої версії системи регенерації повітря, прикрашали стіни і кутки. Музика була досить тихою, аби чути співбесідника, та досить гучною, аби приховувати розмову від чужих вух.

Першим власником закладу був структурний інженер з Тихо Ксав’є Лю, який прибув сюди, коли станцію розкручували, аби створити силу тяжіння. Церера йому припала до вподоби, і він залишився. Його онуки керували баром тепер, і саме Ксав’є Третій стояв за шинквасом, теревенячи з поліцейськими та експлуатаційниками з різних команд. Джо прямував до віддаленого столика, киваючи і вітаючись по дорозі зі знайомими чоловіками і жінками. У попередньому барі він обрав тактику обережності і дипломатії, тут – показного мачізму. Це теж була просто маска.

– Отже, – поцікавився Гейвлок, щойно Кейт – четверте покоління власників бару, відійшла з бокалом з «Синьої жаби» на таці, – що за суперсекретне приватне розслідування тобі довірила Шаддід? Чи це справа не для скромного землянина?

– Так ось що тебе так розковбасило,– нарешті дійшло до детектива, – та це дрібниця. Якийсь акціонер загубив дочку. Він бажає, аби я її відшукав та відправив додому. Фігове дільце.

– Більше схоже, що це не для їхніх вух, – Дмитро кивнув у бік натовпу копів.

– Дитина повнолітня, – відповів Міллер, – так що це викрадення.

– І як ти з цим житимеш?

Міллер відкинувся на спинку стільця, зачепивши плющ. Напарник чекав на відповідь, і детективу стало некомфортно, наче їхній стіл перекинули.

– Це моя робота, – нарешті знайшовся Міллер.

– Ми ж тут про дорослого говоримо. Не схоже, що вона хоче, але не може повернутися. Натомість батьки залучили сек’юріті, аби повернути її додому, хоче вона того чи ні. Це не для правоохоронців. Навіть не для станційної сек’юріті. Це просто проблемні родини грають мускулами.

Міллер пригадав худеньку дівчину біля пінаса та її широку посмішку.

– Кажу тобі, це дріб’язкова справа.

Кейт Лю повернулася до них з бокалом місцевого пива та склянкою віскі на таці. Міллер був радий, що вона відволікла від розмови. Його пиво було світлим, з багатим смаком та ледь відчутною гірчинкою. В умовах екології, заснованої на дріжджах і ферментації, ставлення до бродіння і має бути дуже акуратним.

Гейвлок няньчив своє віскі. Як на Джо, це було ознакою, що хлопака здався. Ніщо так не утримує від втрати контролю, як хлопці з офісу навкруги.

– Агов, Міллере! Гейвлоку! – пролунав знайомий голос. Євген Кобб з відділу вбивств. Детектив йому махнув, і розмова перекинулась у русло похвалянь убойного щодо розслідування особливо бридкої справи. Тримісячна робота з виявлення джерела токсинів закінчилася на тому, що дружина мерця отримала персональну кімнату та триразове харчування на зоні, а напівлегальну повію депортували на Ерос. Під ранок напарник уже сміявся та травив анекдоти. Якщо косі погляди або легкі підйобки й були, то він не звертав на них уваги.

Міллер ішов за новою порцією, коли його термінал задзвонив. А потім по всьому бару почулося ще з півсотні дзвінків. Міллер напружився і, як п’ятдесят його колег у кімнаті, дістав термінал.

На екрані з’явилася капітан Шаддід. Вигляд мала типової жінки при владі, яку розбудили під ранок: її очі були сонні і сповнені люттю.

– Пані та панове, де б ви не були, наказую: терміново покиньте всі справи та мчіть до ваших відділків. У нас надзвичайна ситуація. Десять хвилин тому з боку Сатурна надійшло нешифроване та підписане повідомлення. Ми не впевнені, чи це правда, та підписи співпадають з ключами у файлі. Я спробувала його притримати, але стало відомо, що якісь йовбаки мають його викинути в мережу і вже за 5 хвилин гівно потрапить на вентилятор. Якщо біля вас цивільні – вимкніть одразу. Всім іншим – дивіться, що ми маємо.

Шаддід ворухнулася та почала тиснути на клавіші інтерфейсу. Екран потемнів, а за секунду на ньому з’явилися чоловіче обличчя та плечі. Землянин років тридцяти у помаранчевому скафандрі без шолому. Сині очі, бліда шкіра, темне, короткострижене волосся. По тому як хлоп тримав голову, Міллер побачив ознаки гніву та шоку ще до того, як блідий почав говорити.

– Мене звати Джеймс Голден.

РОЗДІЛ 5. Голден

Десять хвилин при 2 g, а голова вже тріщить. Макдовел кликав їх додому на всіх парах, адже «Кентербері» прогрівав головний двигун, а Джим такий цирк пропускати не хтів.

***

– Джиме? Схоже, ми маємо проблеми.

– Кажи.

– Бекка дещо знайшла, і воно дивне настільки, аж яйця прищемило. Ми забираємось до біса звідси.

***

– Алексе, скільки нам потрібно часу?

– Десь годину. Хочеш іти під соком?

«Йти під соком» – так називали пілоти велике прискорення, при якому людина без спеціальних препаратів втрачає свідомість. «Соком», власне, називали коктейль з цих препаратів, який впорскується кріслом пілоту для підтримки його у притомності, при увазі та сподіваючись без приступів, коли його тіло важитиме 500 кілограм. Голден неодноразово використовував «сік» при різних оказіях на флоті, і завжди відхідняк був дуже неприємним.

– Ні, без потреби не будемо.

***

– Що за дивина?

– Бекко, передай сигнал, я хочу, аби ти побачив те, що й ми бачимо.

***

Джим язиком натиснув на кнопку у шоломі, отримав таблетку знеболювального і запустив відео від Бекки у п’ятдесятий раз. Точка знаходилася за 200 000 кілометрів від судна. Сканування показало наявність флуктуації з чорно-сірим градієнтом тепла по краям. Це був стрибок температури, дуже невеликий, лише 2 градуси. Взагалі унікально, що Бекка помітила це. Наступного разу, коли потрібно буде замовити слово за неї, Джим використає усе своє красномовство.

***

– Звідки воно взялося? – уточнив старпом.

– Не знаю. Це лише місцина, ледь тепліша за фон, – відповіла жінка. – Я б сказала, що це хмарка газу, адже на радар зображення не дає. Та звідки тут узятися хмарці газу?

– Я маю на увазі, звідки вона прилетіла?

– Джиме, чи є варіанти, що «Скопулі» добив судно, яке на нього напало? Чи може це бути хмарка зі знищеного борту? – запитав Макдовел.

– Я так не думаю, сер. «Скопулі» був абсолютно беззбройний. До того ж, діру в борті зроблено вибухівкою, а не торпедою. Тобто я впевнений, що вони навіть не намагалися дати здачі. У тому місті, власне, «Скопулі» могло бути й пробито, але...

– А може, й ні. Повертайся до стайні, Джиме, якнайшвидше.

***

– Наомі, що може поступово нагріватися, але при цьому не давати картини ні на радарі, ні на ладарі? Якась дивна дурня, – сам собі відповів Голден.

– Гм-м-м, – промурмотіла жінка, даючи собі час на роздуми, – будь-що, що поглинає енергію з сенсорів, не даватиме картинки. А гріється воно тоді, коли віддає накопичену енергію.

Інфрачервоний монітор на консолі сенсорів біля Голдена запалав, як сонце. Алекс гучно вилаявся на загальному каналі зв’зку:

– Ти це бачив? – запитав він.

Голден проігнорував пілота і, відкривши прямий канал з Макдовелом, доповів:

– Капітане, у нас тут великий спалах в інфрачервоному діапазоні.

Відповіді не було довгі секунди, потім кеп скупо повідомив:

– Джиме, у цій гарячій точці щойно з’явилося судно. Випромінює тепло як дурне. Звідки ця чортівня узялася?

Голден набрав повітря, аби відповісти, але з капітанового мікрофону почувся ледь чутний голос Бекки:

– Не маю уявлення, сер. Але воно менше, аніж його теплова сигнатура. Радар дає розміри, як у фрегата.

– Та з чого? – Макдавел запитав. – Невидимість? Магічна телепортація крізь кротовину?

– Сер, – нарешті відповів Голден, – Наомі зауважила, що такий викид тепла може походити з теплопоглинаючих матеріалів. Матеріалів-стелс. Тобто судно ховалося спеціально. Що означає, що його наміри недобрі.

Як у відповідь, на екрані з’явилося шість нових об’єктів жовтого кольору, які майже одразу стали помаранчеими – саме так бортовий комп’ютер позначає те, що швидко прискорюється. На «Кенті» Бекка заволала:

– Хуткорухи! В нас шість високошвидкісних контактів по курсу зіткнення.

– Святий Боже на батуті! – озвався Макдовел. – Це судно щойно випустило жменю торпед по нас? Вони що, збити нас намагаються?

– Так, сер, – відповіла Бекка.

– Час до зіткнення?

– До 8 хвилин, сер, – доповіла офіцер. Капітан ледь чутно вилаявся.

– Джиме, в нас тут пірати, – повідомив кеп.

– Чим ми можемо допомогти? – Джим намагався триматися спокійно і професійно.

– Ви повинні звільнити канал та дати працювати моїй команді. Ви від нас за годину ходу, а торпеди за 8 хвилин. Макдовел закінчив, – мовив Макдовел, вимкнув зв’язок і залишив Голдена наодинці з ледь чутним шумом статики.

Головний канал вибухнув голосами. Алекс вимагав йти під соком до «Кента» й обігнати торпеди, Наомі торохтіла про тактику збиття торпед з курсу, Амос лаяв на всю губу кораблі-невидимці та висловлювався щодо походження їхніх екіпажів. Лише Шед мовчав.

– Всім заткнутися! – рявкнув Джим у мікрофон. На кораблі запанувала шокуюча тиша. – Алексе, проклади найкоротший курс до «Кента», що нас не вб’є, і повідом, коли його матимеш. Наомі, створи тристоронній канал – ти, я, Бекка. Чим зможемо допоможемо. Амосе, лайся, але вимкни мікрофон.

Він чекав. Годинник відміряв час до зіткнення. Тут прозвучав голос Наомі:

– Канал піднято.

Джим почув по обом каналам різні інтершуми.

– Бекко, це Джим. З нами Наомі. Скажи, чим ми можемо зарадити. Наомі вела мову про техніки заглушки.

– Я роблю все, що знаю, – відповіла Бекка неймовірно спокійним голосом. Вони нас тримають лазером наведення. Я транслюю перешкоди, але їхнє лайно насправді дуже, дуже потужне. Якби ми були ближче, то їхні лазери вже б пропалили нам борт.

Наомі приєдналася до розмови: як щодо фізичних завад? Можеш чимось посніжити? Поки жінки радилися, Голден створив канал до Аде:

– Агов, це Джим. Поки що Алекс розмірковує над прискоренням, щоби ми встигли до того…

– До того поки ракети не перетворять нас на літаючу цеглину? Непогана ідея. Потрапити в полон до піратів – це те, що ти ніяк не міг би пропустити, – Голдену почув страх, захований за кепкуванням.

– Аде, будь-ласка... я хочу дещо сказати.

Тут голос Наомі на іншому каналі запитав:

– Джиме, а як ти вважаєш?

Старпом вилаявся. Подумки: «Вони говорили про прикриття».

– Ох, про що саме? – запитав Голден вголос.

– Використати «Лицаря», аби відволікти тії ракети.

– А ми можемо це зробити?

– Ти взагалі слухав нас?

– Ох… тут дещо сталося, мав відволіктися на хвильку. Повторіть.

– Ми спробуємо підлаштувати частоти відбиття лазерів наведення та випромінюватимемо його нашою комунікаційною решіткою. Можливо, торпеди подумають, що насправді ми є ціллю, – переповіла Наомі тоном, яким повторюють прості речі малим дітям.

– І тоді вони нас знищать?

– Я думаю, що ми можемо втекти, відволікаючи торпеди. А коли відійдемо подалі, геть від «Кента», то просто вимкнемо передавач і заховаємося в астероїдах.

– Не спрацює, – видихнув Голден. – Лазерне відбиття вони використовують як головне при супроводженні, але вони ще й візуально захоплюють ціль через телескоп. З першого погляду торпеди зрозуміють, що ми не їхня ціль.

– Ну ми хоча б спробуємо?

– Навіть якщо нам це вдасться, то заряди, які можуть знищити «Кент», залишать від нас брудну пляму у вакуумі.

– Ну добре, – не здавалася Наомі, – що ще у нас є?

– Нічого. Розумники з військових лабораторій вже продумали геть усе, що ми можемо зімпровізувати за ці 8 хвилин, – пробурмотів старпом. Сказати це вголос означало прийняти самому.

– То що ми тут робимо, Джиме? – запитала інженер.

– Сім хвилин, – голос Беки залишався на диво спокійним.

– Ми йдемо туди, – нарешті вирішив Голден, – можливо, ми підберемо когось після зіткнення. Допоможемо розбиратися з пошкодженнями. Алексе, новий курс готовий?

– Прийнято, старший помічнику. Серйозне прискорення, а потім політ за інерцією. Кутовий підхід розраховано так, аби дюзами не пропалити діру в «Кенті». Час для рок-н-ролу? – відповів Алекс.

– Так. Наомі, екіпаж має бути пристебнутим на випадок великого g, – мовив Джим і, відкривши канал до Макдовела: – Капітане, ми йдемо так швидко, як можемо. Намагайтеся вижити, а «Лицар» підбере потерпілих та допоможе з ремонтом.

– Прийнято, – відповів кеп і розірвав зв’язок.

Голден знову викликав Аде:

– Ми йдемо на прискоренні, тому я не зможу говорити. Але залиш зв’язок увімкнутим, добре? Холєра ясная, просто бурмочи щось. Бурмотіння буде досить. Я просто дуже хочу чути, що ти в порядку.

– Добре, Джиме, – відповіла Аде та й по тому замовкла, проте канал не вимкнула. Він міг чути її дихання.

Алекс почав відлік на загальному каналі. Голден перевірив ремені і натиснув кнопку введення «соку». Тузень голок уп’явся в його тіло позаду через мембрани у скафандрі. Серце здригнулося, а мозок стиснуло хімією, немов залізними ланцюгами. По хребту пішов смертельний холод, обличчя запекло, неначе від радіаційного опіку. Він стукнув кулаком по підлокітнику крісла, бо ненавидів цей момент. Але далі буде гірше. На загальному каналі пілот охнув, коли голки ввели «сік». На нижніх палубах хімія теж була введена екіпажу, аби вони не померли від прискорення, та до неї додано заспокійливе, щоби легше було зносити політ. Алекс вимовив: «Один», і Джим став важити півтони. Нерви в очних западинах почали боліти від збільшеної ваги очних яблук. Тестикули зіткнулися зі стегнами. Він намагався не ковтнути власний язик. Судно навколо нього стогнало та скрипіло. На нижніх палубах щось незрозуміло бахнуло, проте жодного червоного вогника на пульті не загорілося. Двигун шаттла міг розвинути значне прискорення ціною величезного поглинання пального. Але якщо вони могли врятувати «Кентербері», то це не грало жодної ролі.

Крізь гупання крові у вухах він міг чути дихання Аде та клацання клавіш на клавіатурі. Джим волів би заснути під ці звуки, та «сік» нутрував у його крові. Таким бадьорим він не був ще ніколи.

– Так, сер, – відповіла жінка в мікрофон. Лише за секунду Голден зметикував, що то вона відповідала капітанові, і тут-таки додав гучності, аби почути слова Макдовела: «…головний двигун увімкнути. Повна потужність».

– Ми завантажені повністю, сер. Якщо ми дамо таке прискорення, то двигун просто зірве з кріплень, – відповіла Аде.

Макдовел мусів просити її запустити епштейна:

– Містер Такунбо, – мовив той, – у нас… чотири хвилини. Якщо ви зламаєте двигун, я вас ні в чому не звинувачуватиму.

– Так, сер. Вмикаємо головний двигун. Виходимо на повне прискорення, – на задньому плані Голден почув сирени попередження про велике прискорення. Голосне клацання: Аде пристебнулася до крісла.

– Головний увімкнеться на три, два, один… Виконано.

«Кентербері» заревів ТАК, що Голден мусів прикрутити гучність. Ревіло і стогнало декілька секунд, а потім щось з чимось стикнулося з дрижанням. Джим, борючись зі сліпотою через прискорення, перемкнув канал на зовнішній огляд: «Кент» виглядав цілим.

– Аде, що це з біса було? – запитав капітан, язик у нього ледве рухався.

– Двигун виламав опори. Головний вимкнуто, сер, – відповіла Аде, але фразу «Сталося саме так, як я і казала» не вимовила.

– Що ми виграли? – запитав Макдовел.

– Небагато. Торпеди ідуть 40 км за секунду і прискорюються. У нас лишилися тільки маневрові прискорювачі.

– Курва, – відповів кеп.

– Вони вдарять по нас, сер.

– Джиме, – голос Макдовела пролунав дуже голосно на загальному каналі, – нас підіб’ють, і з цим нічого не поробиш. Клікни двічі для підтвердження.

Джим двічі натиснув кнопку мікрофона.

– Окей, тепер нам варто подумати про виживання після удару. Якщо вони скалічать нас перед абордажем, то виб’ють двигуни та комунікаційну решітку. Бекка передає сигнал SOS, як тільки ми намацали ті торпеди, але я хочу, аби ти продовжив, коли ми замовкнемо. Якщо вони зрозуміють, що ти поряд, то навряд чи стануть викидати нас через шлюз. Ну, ти в курсі, свідки, – Макдовел закінчив довгу тираду. Джим знову двічі клікнув.

– Розвертайся, Джиме, ховайся в астероїдах та клич на допомогу. Це наказ.

Джим двічі клікнув та просигналив Алексу про зупинку. Враз гігантський вантаж зник з його грудей і настала невагомість. Миттєвий перехід змусив би його проблюватися, якби у «соку» не було протинудотного комопонента.

– Що сталося? – перепитав Алекс.

– Нове завдання, – відповів Джим, клацаючи зубами через «сік», – ми кличемо на допомогу і ведемо перемовини про звільнення заручників, коли поганці захоплять «Кент». Мчимо назад до астероїда, якщо вже він єдиний, за яким ми можемо сховатися.

– Зрозуміло, бос, – відповів пілот і додав стиха: – Я ладен вбити за парочку ракет або за гарненький вбудований у кіль рейкотрон.

– Я почув тебе.

– Розбудити діточок з нижньої палуби?

– Ні, нехай сплять.

– Прийнято, – відповів Камаль і відключився.

До того як мало початися прискорення, Джим увімкнув сигнал SOS. Канал до Аде залишався відкритим і, позаяк капітан відключився, дихання жінки знову було чути. Звук знову було увімкнуто наповну, і Голден відкинувся на прив’язі, очікуючи на удар прискорення. Алекс не розчарував.

– Одна хвилина.

Голос Аде був настільки гучний, що навіть спотворювався у динаміках скафандра. Та Голден не зменшував гучності. Голос дівчини надзвичайно спокійно рахував час до зіткнення.

– Тридцять секунд.

Джим відчайдушно волів сказати щось втішне, аби зробити смішним і неправдивим освідчення в коханні. Та гігант, що сидів у нього на грудях, лише реготав у відповідь своїми термоядерними дюзами.

– Десять секунд.

– Приготуватися до вимкнення реактора. Прикинемося мертвими після атаки, і вони не стануть стріляти ще раз, якщо ми не будемо ласим шматочком, – наказав Макдовел.

– П’ять, – мовила Аде.

– Чотири.

– Три.

– Дві.

– Одна.

«Кентербері» здригнувся, і монітор побілів. Аде спробувала вдихнути, але тут зв’язок обірвався. Свист статики майже розірвав Джимові перепонки, і той прикрутив звук. Тоді викликав Алекса. Раптом прискорення знизилось до притомних 2 g, а сенсори сплахнули перевантаженням. Через крихітне вічко в шлюзі лилося засліплююче світло. Джим закричав:

– Доповідай, Алекс, доповідай! Що сталося?

– Боже милий. Вони використали ядерні боєголовки. Вони підірвали «Кент» ядерними бомбами, – тихо й ошелешено доповів пілот.

– Який статус судна? Доповідай про «Кентербері»! В мене всі сенсори накрилися. Все просто побіліло.

Після довгої паузи Камал відповів:

– У мене теж сенсори вилетіли. Та я можу доповісти щодо «Кента». Я його бачу.

– Бачиш? Звідси?

– Угу. Це хмара пари завбільшки з гору Олімп. Його немає, бос. Його немає.

«Це неправильно», – розум Голдена протестував. Цього не мало статися. Пірати не стріляють ядерними ракетами по льодовозам. Ніхто не виграє. Ніхто не заплатить. А якщо ти хочеш вбити 50 людей, то зайти в ресторан з кулеметом ЗНАЧНО простіше. Він хотів гримнути, крикнути пілоту, що той помиляється. Проте вони мали витримати це разом. Тепер я старший.

– Отже, нова місія, Алексе. Ми тепер свідки вбивства. Відвези нас до астероїда, а я поки плануватиму відеотрансляцію. Розбуди всіх, вони мають знати, – наказав Джим, – а я поки перевантажу сенсори.

Старпом тремтливими руками методично вимикав і сенсори, і їхній софт, і за дві хвилини вмикав. Його нудило. Складалося враження, немовби він керує тілом віддалено. Хто винен: «сік» чи шок? Невідомо.

Сенсори увімкнулися. Як і будь-яке інше судно, що ширяло космосом, «Лицар» мав захист від радіації. Без цього ви не могли б поткнутися до Юпітера з його потужними радіаційними поясами. Та Голден міг побитися об заклад, що дизайнери, які розробляли специфікацію судна, не мали на увазі близький вибух дванадцяти ядерних боєголовок. Та команді пощастило. Вакуум міг захистити їх від електромагнітного імпульсу, але проникаюче випромінювання цілком могло спалити систему сенсорів. Коли сенсори повернулися, то вони відсканували простір, де був «Кентербері». Нічого більшого за софтбольний м’яч. Розвернувши датчики в напрямку кораблів-убивць, старпом зрозумів, що ті відходять у бік Сонця з легким прискоренням в 1 g. Голденові зробилося гаряче в грудях.

Скроні здавило аневризмовим гнівом, руки стиснулися в кулаки аж до болю в сухожиллях. Він повернув антену в напрямку противника і почав трансляцію вузьким променем:

– Це послання тому, хто наказав знищити «Кентербері», цивільний ваговоз, який ви щойно перетворили на газ. Ви не маєте просто так відлетіти, сучі вбивці. Мені плювати на ваші причини так вчинити, але ви щойно вбили 50 моїх друзів. Ви маєте знати, ким вони були. Я починаю передавати фото і імена усіх, хто щойно загинув на тому судні. Гарно роздивіться на справу ваших рук. Думайте над цим, поки я дізнаватимусь, що ви за одні.

Він закрив голосовий канал та почав передавати досьє команди на той корабель.

– Ти що робиш? – запитала Наомі не зі спікерів скафандра, а стоячи позаду з шоломом під рукою. Мокре від поту волосся прилипло до її голови та шиї. Обличчя було невиразним. Голден теж зняв свій шолом.

– Я показав, що «Кентербері» був справжнім судном, на якому жили справжні люди. Люди з іменами і родинами, – від «соку» голос тремтів більше, ніж старпому хотілося. – Якщо на тому борту є хоч хтось, схожий на живу істоту, то він має до кінця дня викинути винуватця до рециклера за вбивство.

– Я не думаю, що вони це оцінять, – відповіла Наомі і вказала пальцем на монітор позаду Джима. Супротивник тепер підсвічував лазером «Лицаря», але торпеди не випускав. Голден затамував подих. За декілька секунд лазери наведення було вимкнуто і двигун замиготів, надаючи кораблю значного прискорення. Згодом він почув, як різко видихнула інженер.

– Отже, «Кентербері» вже немає? – запитала жінка.

Голден ствердно кивнув.

– Їбать мене в сраку, – лише й сказав Амос.

Механік і лікар стояли разом на драбині. Обличчя Амоса поплямувало білим і червоним. Руки стискалися і розкривалися.

Шед впав на коліна, гарно вліпившись в палубу при 2 g. Він не плакав. Просто глянув на Голдена і сказав: «Кемеронові вже ніколи не отримати тую руку, я клянуся». Тоді закрив обличчя руками і затрусився.

– Гальмуй, Алексе. Нема сенсу поспішати, – мовив Джим в інтерком. Корабель плавно скинув прискорення до комфортного 1 g.

– Що тепер, капітане? – запитала Наомі та жорстко глянула: «Ви тепер відповідальні. Дійте належним чином».

– Найперше я б вибрав варіант знищити їх, але позаяк ми не маємо жодної зброї… слідуємо за ними. Спостерігатимемо, аби знати, куди вони чкурнуть. Покажемо усім, – відповів Джим.

– Охуєнно, – голосно прокоментував Амос.

– Амосе, – Наомі повернулася, – відведи Шеда вниз і, як потрібно, дай йому щось, аби заснув.

– Зрозуміло, бос, – чолов’яга підхопив лікаря за пояс та повів униз.

Коли вони зникли, Наомі знову повернулася до Джима:

– Ні, сер, ми НЕ полетимо за цим кораблем. Ми продовжимо кликати на допомогу і підемо туди, куди допомога нам вкаже.

– Я… – почав було Голден.

– Так, ти відповідаєш. Це робить мене старпомом. І обов’язок старпома полягає в тому, аби вказати капітанові на ідіотські рішення. Ви поводитеся як ідіот, сер. Цим відео ви стимулювали їх вбити нас. Тепер ви хочете їх переслідувати? І що ви зробите, якщо вони дадуть себе упіймати? Транслюватимете чергові мольби? – сказала Наомі і стала ближче до капітана: – Ви маєте доправити останніх чотирьох членів екіпажу в безпечне місце. І це все. Коли ми будемо у безпеці, тоді розпочнете ваш хрестовий похід. Сер.

Голден відстібнув ремені на кріслі і піднявся. Дія «соку» почала спадати, лишаючи тілу відчуття спустошеності і хворобливості.

Наомі підняла підборіддя і не поспішала його опускати.

– Я радий, що ти зі мною, Наомі, – промовив чоловік. – Піди поглянь, як там команда. Макдовел дав мені один останній наказ.

Наомі дивилася критично і недовірливо: проте ні, він себе не захищав, просто чекав, поки вона скінчить. Старпом ствердно кивнула і почала спускатися драбиною на нижню палубу.

Коли вона пішла, Голден методично монтував пакет для трансляції, що мав включати всю сенсорну інформацію з «Лицаря» і «Кента».

Алекс спустився з кокпіту і важко вмостився в сусіднє крісло:

– Знаєте, капітане, я тут подумав, – його голос так само тремтів від постсокових відхідняків, як і Джимів.

Голден відкинув своє роздратування і перервав пілота.

– Щодо чого?

– Ті кораблі-невидимці.

Голден відволікся від роботи:

– Кажи.

– Я не знаю жодних піратів, які мають таку хєрню.

– Продовжуй.

– Фактично, я лише раз бачив такі технології, ще тоді, коли служив на флоті, – продовжив Алекс. – Ми працювали на суднах з покриттям, яке поглинало енергію, а також вони мали системи поглинання тепла. Це більш стратегічна зброя, аніж тактична. Активний двигун не сховати. Проте якщо вийти на позицію, заглушити двигун і зберігати все тепло всередині, то можна дуже непогано замаскуватися. Додайте поглинаючий шар – і ні радар, ні ладар, ані пасивні сенсори тебе не викуплять. А ще дуже не просто відшукати ядерні боєголовки поза армією.

– Ти кажеш, що це флот Марса зробив це?

Алекс зробив глибокий і уривчастий подих.

– Якщо ми це мали, то ти знаєш, що і земляни працювали над цим теж, – відповів пілот.

Вони глянули один на одного зблизька: висновки були важчими за десятикратне прискорення. З тісної кишені скафандра Джим дістав передавач і батарею, які вони забрали зі «Скопулі», та почав крутити в руках, намагаючись розгледіти якийсь штамп чи позначки. Алекс мовчки спостерігав. Передавач був типовим: він міг походити з радіорубки будь-якого судна в Сонячній системі. Батарея виглядала сірим паралелепіпедом без жодних ознак. Алекс простягнув руку, і капітан вручив йому джерело живлення. Алекс підколупав пластик покриття і повернув елемент живлення відкритим боком до себе. Не кажучи ні слова, пілот підніс блок до Джимового обличчя. На чорному металі нижньої частини елемента мався серійний номер, що починався з абревіатури КРФМ – Конгресійний Республіканський Флот Марса.

Передавач був увімкнений на повну потужність. Пакет даних був готовий для передачі. Голден стояв перед камерою, дещо нахилившись уперед.

– Мене звати Джеймс Голден, – мовив він, – і моє судно «Кентербері» було щойно знищено військовими кораблями з технологіями «стелс». Як виявилось, деякі з частин марковані серійними номерами Марсіянского флоту. Дані передаються.

РОЗДІЛ 6. Міллер

Візок мчав тунелем, полишаючи за спиною зацікавлених цивільних і запах розпечених підшипників. За сиреною не було чути навіть мотору. Міллер нахилився вперед, бажаючи, аби механізм мчав ще швидше. Вони були за три рівні та чотири кілометри від відділку.

– Окей, – озвався Гейвлок,– я все ще дечого не второпав.

– Що? – Насправді він сказав «Що ти там верещиш?», а Дмитро почув «Що ти там не второпав?».

– Льодовоза знищено за мільйони кілометрів звідси. Чому в нас оголошено тривогу? Наших запасів стане на місяць навіть без раціонування. Та й льодовозів вистачає. В чому криза?

Міллер повернувся і подивився на свого партнера прямо: невисокий, міцної статури. Товсті кістки від дитинства, проведеного при повному тяжінні. Такі самі, як у придурка з того відео. Вони не розуміють. Якби Гейвлок був на місці цього Джеймса Голдена, він міг би учворити таке саме тупе, безвідповідальне, ідіотичне лайно. За час, достатній для одного вдоху, вони перестали бути сек’юріті. Перестали бути партнерами. Вони були Астероїдянином і Землянином. Міллер відвернувся до того, як Гейвлок міг помітити зміну в його очах.

– Цей пуцель Голден? Той, що на відео? Він щойно проголосив війну між нами і Марсом.

Візок крутило і хитало, його комп’ютер підлаштовувався до якоїсь віртуальної хитавиці дорожнього трафіку за півкілометра звідси. Гейвлок зсунувся і схопився за поручні. Вони в’їхали на рампу, що вела на наступний рівень. Пішоходи поступилися дорогою.

– Ти виріс там, де вода, нехай і не придатна для пиття, але падає з неба, – порушив тишу Міллер, – повітря, нехай забруднене, не вилетить, якщо ти не загерметизуєш двері. Тут все інакше.

– Та ми ж не на льодовозі. Нам непотрібен лід. Нам нічого не загрожує, – не здавався більше-не-напарник. Міллер зітхнув і почав терти очі пальцями і кулаком, аж поки не з’явилися кольорові привиди.

– Коли я працював в убойному, – продовжив старший детектив, – був там один хлопець. Спеціаліст з управління майном, працював із Місяцем. Хтось спалив половину його шкіри, а потім викинув через шлюз. Виявилося, що він відповідав за обслуговувавання 60 квартир на третьому рівні. Поганий район. Він хитрував. Не міняв повітряні фільтри три місяці. На трьох юнітах виросла цвіль. І знаєш, що ми знайшли потім?

– Що? – запитав Гейвлок.

– Ні біса не знайшли, бо шукати перестали. Деякі люди заслуговують на смерть, і він був з таких. Наступний хлоп, який став до цієї роботи, прочищав повітропроводи та міняв фільтри за розкладом. Ось як це буває у Поясі. Будь-хто, хто приходить сюди і не ставить систему життєзабезпечення вище за все, помирає рано. Всі хто тут залишився – турбуються.

– Вибірковий ефект? – уточнив Гейвлок. – Ти серйозно тягнеш руку за вибірковий ефект? Ніколи не думав, що почую цю маячню від тебе.

– Що це?

– Гівняна расистська пропаганда, от що. Та сама, що розповідає, як різниця в навколишньому середовищі настільки змінила астероїдян, що замість стати нав’язливими маніяками, вони взагалі перестали бути людьми.

– Я цього не казав, – відповів Міллер, розуміючи, що саме це він і сказав насправді. – Я казав, що белтери недовго запрягають, коли хтось прикручує краник на базових ресурсах. Вода – це майбутнє повітря, реактивна маса і питво для нас. Ми з цим не шуткуємо.

Візок заїхав на рамку з металевими ґратами. Нижні рівні лишилися позаду. Гейвлок замовк.

– Цей тип, Голден. Він же не сказав, що то був Марс. Просто показав марсіянську батарейку. Ти думаєш, люди оголосять… війну? Через одну картинку однієї батарейки?

– Нас не турбують ті, хто чекає на всю історію, – відповів Джо і додав подумки: «Як мінімум, не сьогодні вночі. Коли вся історія випливе, от тоді й побачимо, що й до чого».

Відділок був заповнений більше ніж на половину. Офіцери служби безпеки стояли купками, киваючи один одному, щелепи стиснуті, очі звужені. Один з поліції моралі на щось розсміявся. Його голосне, демонстративне іржання пахло страхом. Міллер побачив, як змінився Гейвлок, поки вони йшли до своїх столів. Гейвлок міг би списати реакцію Міллера на особисту гіперчутливість. Цілої кімнати, ага. Всього відділку. Коли вони дісталися столів, очі Гейвлока стали квадратними.

Увійшла капітан Шаддід: сонного погляду не стало, волосся зв’язане позаду, однострій охайний і професійний, голос спокійний, як у хірурга в польовому госпіталі. Вона зупинилася біля першого ж столу, перетворивши його на імпровізовану катедру.

– Пані та панове. Ви бачили передачу. Є питання?

– Хто дав цьому маханому землянину радіо? – хтось закричав. Міллер побачив, як Гейвлок разом із натовпом засміявся, але погляд не підняв. Шаддід шикнула, і натовп замовк.

– Ситуація наступна: ми жодним чином не можемо контролювати цю інформацію. Її передавали усюди. 5 сайтів у зовнішній мережі її репостили. Як наслідок, населенню стало відомо 10 хвилин тому. Наша робота на разі – звести виступи до мінімуму і забезпечити цілісність станції навколо порту. Відділки 50 та 213 нам допомагають. Начальник порту відправив усі судна з внутрішньопланетною припискою. Та це не означає, що вони всі відійшли. Вони продовжують збирати свої команди. Але це означає, що вони підуть.

– А як щодо урядових закладів? – голосно, аби його почули, запитав Міллер.

– Не наша проблема, дякувати богу. У них власна інфраструктура. Противибухові двері опущено і герметизовано. Вони від’єдналися від головної системи життєзабезпечення, так що ми навіть спільним повітрям, по факту, не дихаємо.

– Ну, це вже простіше, – докинув Євген з убійного відділу.

– Ну і погані новини, – насипала перцю Шаддід. Міллер почув тишу, коли 150 копів затамували подих, – ми маємо 80 відомих агентів АЗП на станції. Вони всі мають роботу і перебувають у нас легально. Ви всі знаєте, що саме такого моменту вони й чекали. Але наказ від губернатора наступний: ми не робимо жодних превентивних затримань. Ніхто не буде заарештований, допоки чогось не накоїть.

Відразу почувся хор невдоволених:

– Він ким себе вважає? – хтось вигукнув з-поза спин.

Шаддід рявкнула, як відрубала:

– Губернатор якраз і винайняв нас для підтримання на станції робочої атмосфери.

Краєм ока детектив помітив, як Гейвлок кивнув. Його зацікавило, що думає губернатор щодо незалежності Поясу. Мо, АЗП не єдині, хто чекав подібного розвитку ситуації.

Капітан, нарешті, дійшла до середини кімнати, відповідаючи на питання підлеглих. Міллер не прислухався особливо, тому за розмовами про локальну політику ледь не пропустив, коли Шаддід назвала його ім’я.

– Міллер очолить другу команду на портовому рівні і перекриє сектори від 13 до 24. Касаґава – третю, сектори 25-36 і так далі. Двадцять чоловік за винятком Міллера.

– Я можу це зробити і з 19-ма, – відповів Міллер. І додав стиха, повернувшись до Гейвлока: – Партнере, а ти пересидиш тут. Землянин зі зброєю не поверне ситуацію на краще.

Напарник не змовчав:

– Угу, так і знав.

– Окей, – почулося від капітана. – Ви знаєте, що робити. Ворушіться.

Міллер зібрав свій загін. Всі знайомі обличчя, з усіма він пропрацював роки в службі безпеки. Подумки і з автоматичною ефективністю він розставив їх по місцях. Браун і Ґельбфіш мали досвід штурмових груп, отже, вони поведуть фланги, якщо виникне потреба стримувати натовп. Аберфорт має три відмітки щодо надмірного насильства, з того часу як її сина вбили на Ганімеді за наркотики. Відпрацює техніки контролю гніву іншим часом, отже, буде у другій лінії. По всьому офісу командири загонів приймали подібні рішення.

– Так, – мовив Міллер, – ходімо збиратися.

Загін рушив у відділ матеріального забезпечення, але командир затримався. Гейвлок залишився стояти, обпершись на свій стіл, схрестивши руки і вперіщившись кудись поглядом. Міллер коливався між симпатією та хвилюванням за чоловіка. Важко бути одночасно в команді і не в команді. Та з іншого боку, на що він розраховував, підписуючи контракт в Поясі? Гейвлок перехопив Міллерів погляд, і чоловіки кивнули один одному. Детектив відвернувся першим.

Матчастина була частково складом, частково банківським сховищем. Той, хто розробляв її дизайн, більше турбувався про збереження простору, аніж про ефективне його використання. Вбудовані в стіну світлодіодні ліхтарі надавали сірому приміщенню якогось стерильного виду. Стіни з голого каменю відлунювали кожен голос, кожен крок. Полиці з набоями, вогнепальною зброєю, мішками речдоків, запасними серверами та одностроєм на заміну тулилися до стін і займали майже весь простір. Екіпірування для боротьби з вуличними заворушеннями зберігалося в бічній кімнаті в сірих металевих шафах, обладнаних електронними замками підвищеної надійності. Стандартні обладунки складалися з високоефективних пластикових щитів, електричних кийків, накладок на гомілки, куленепробивних нагрудників і насрачників та шоломів з посиленим захистом обличчя. Все необхідне для того, щоби перетворити купку станційних охоронців безпеки на лячну нелюдську силу.

Міллер увів персональний код доступу. Дверцята відчинилися.

– Чудово, – Міллер сказав звичайним тоном, – трясця.

Шафа була порожня, «сірі труни з мертвяками» всі зникли. По всій кімнаті чулося обурення інших загонів. Міллер систематично відкривав усі шафи з потрібними обладунками, й усі були порожні. Тут з’явилася біла від гніву Шаддід.

– Який план «Б»?– поцікавився Міллер.

Капітан сплюнула на підлогу і заплющила очі. Вони ворушилися під віками, наче вона дивилася сон. За два довгих подихи очі розплющилися.

– Перевірте шафи спецзагону. Там має вистачити для екіпування двох бійців з кожного загону.

– Снайпери?

– У вас є краща пропозиція, детективе? – відповіла капітан, зробивши наголос на останньому слові.

Той підняв руки, здаючись. Екіп проти заворушень був призначений, щоб запобігати та контролювати. Екіп спецзагонів – аби вбивати з максимальною ефективністю. Схоже, їх мандат щойно змінився.

***

Будь-якого дня тисячі суден могли бути пристиковані до станції Церера, тож активність тут рідко стишувалася і ніколи не вщухала геть. Кожен сектор міг прийняти двадцять кораблів, тож існував певний рух людей і вантажів, вантажівок, підйомних кранів і промислових штабелерів. Його загін відповідав за 20 секторів.

У повітрі смерділо мастилом та холодоагентом. Гравітація була меншою за 0,3 g. Обертання станції саме по собі тиснуло та створювало атмосферу небезпеки. Міллеру порт не подобався. Він нервував, маючи вакуум так близько під ногами. Минаючи робітників доків та команди транспортів, він не знав, сміятися чи плакати. Він був тут, аби, з одного боку, лякати людей собою, а з іншого – запевнити їх, що все під контролем. Після перших трьох секторів він надів посмішку. Це був один з видів брехні, яким він непогано оволодів.

Щойно команда досягла перехрестя 19 і 20 секцій, почувся зойк. Міллер дістав з кишені ручний термінал, під’єднався до наглядової системи та обрав систему безпекових камер. Вистачило декількох секунд, аби знайти його джерело: натовп у 50–60 цивільних, що зайняв майже весь тунель і перекрив рух в обидва боки. Над головами махали ножами і дрючками. Не менше двох пістолів. Кулаки молотили в повітрі. А посередині натовпу дорідний чолов’яга без сорочки гамселив когось смертним боєм.

– А ось і цирк, – мовив детектив та жестом наказав загону перейти на біг.

До повороту, за яким вирувало людське насилля, було ще метрів зо ста, коли вайло збив жертву на палубу і з силою наступив на шию. Голова повернулася набік під таким кутом, який не залишав жодних питань. Міллер пригальмував команду до жвавої ходьби. Його людям буде нелегко заарештувати вбивцю серед натовпу, якщо вони захекаються.

Тепер у воді була кров, Джо це відчував. Натовп розходився: хто на станцію, хто на судна. Якщо цивільні приєднаються до заворушення, яким шляхом вони посунуть? Рівнем вище та метрів за п’ятсот далі проти обертання був бордель, що обслуговував внутрішньопланетників. Тарифний інспектор з сектору 21 був одружений на дівчині з Місяця та хвалився цим занадто часто.

Забагато цілей, міркував детектив, обираючи причини відкривати вогонь. Потім порухом руки наказав снайперам розпорошитись. Зупиніться зараз, і більш нікого не буде вбито.

У його уяві Кандес схрестила руки і сказала: «Який план Б?»

Зовнішня частина натовпу здійняла тривогу задовго до того, як загін дістався місця злочину. Рух людей змішав цілі. Детектив зсунув капелюха на потилицю. Чоловіки, жінки. Темна шкіра, білі, підрум’янені – та всі довготелесі жителі Поясу астероїдів. Всі з перекошеними від злості пащеками, як у шимпанзе перед бійкою. У вусі почувся голос Гельбфіша:

– Сер, дозвольте завалити парочку. Додамо їм страху Божого.

– І до цього дійде, – посміхався Міллер розгніваному натовпу, – і до цього дійде.

Обличчя, яке він шукав, пливло попереду. Оголений. Здоровань, руки в крові і на грудях теж цятки руди. Центр кристалізації натовпу.

– Цього? – перепитав Гельбфіш. Детектив знав, що інфрачервона крапка вже прикрасила чоло Голого Торса, котрий уважно дивився на Міллера та поліцейських позад нього.

– Ні, це лише розізлить їх.

– Отже, як вчинимо?

Питання на засипку.

– Сер, те велике падло має наколку АЗП на лівому передпліччі, – не вгавав Гельбфіш.

– Отже, якщо доведеться стріляти – туди й поцілиш.

Міллер виступив уперед, приєднав термінал до локальної системи, перекривши сигнал тривоги. Його голос загримів з динаміків над головами:

– Це детектив Міллер. Якщо ви не бажаєте бути затриманими як співучасники вбивства, то раджу усім розійтись, – заглушив мікрофон і повернув погляд до Голого Торса, – але не ти, здорованю. Ворухни хоч мускулом, і ми тебе підстрелимо.

Хтось з натовпу кинув гайкового ключа, і срібляста залізяка полетіла вбік Міллерової голови. Той майже ухилився, але ручка зачепила край вуха. В голові задзвеніло, донизу поповзла цівка крові.

– Припиніть вогонь, – закричав поліцейський, – припиніть вогонь!

Натовп зареготав у відповідь. Ідіоти. Голий Торс, підбадьорений, зробив крок уперед. Його стегна так роздуло від стероїдів, що чоловік аж хитався. Міллер знову увімкнув мікрофон. Якщо натовп побачить, що між поліцейськими нема згоди, то біди не буде. Вони не розійшлись. Поки що.

– Отже, приятелю, ти лише безпомічних забиваєш на смерть, чи будь-хто може прийняти участь? – Міллерів діловий тон, перетворений відлунням, став схожий на голос Бога.