Коли Аллан Девіс, двадцятичотирьохрічний фоторепортер вечірньої газети, гаючи вечір перед телевізором у своїй незатишній парубоцькій квартирці, знічев’я записав питання найпопулярнішої в країні вікторини-шоу “Примхи старої леді”, він і гадки не мав, що стане переможцем.
Але безсторонній комп’ютер, який аналізував відповіді, віддав перевагу саме йому, і невдовзі його запросили в телестудію, де, засліплений сяючими гронами юпітерів і збентежений вітаннями сотень статистів та глядачів, Девіс дізнався, що він новий телечемпіон і володар головного призу — ліцензії фірми “Фенікс” на кругосвітню мандрівку.
Аллан насилу витиснув кілька банальних фраз вдячності в зіницю телекамери, що нахабно втупилася йому в обличчя, після чого камера від’їхала, юпітери згасли і на нього перестали звертати увагу.
Фірма “Фенікс”, відома тим, що забезпечувала володарів світу цього вишуканими розвагами, постала перед Алланом Девісом у подобі скромно вдягненого підстаркуватого чоловіка із залисинами і рипучим голосом. Дідок не дуже церемонився з Алланом. Мляво привітавши його, він без особливого ентузіазму вручив візитну картку голови фірми, сухо повідомив, куди треба з’явитися для виконання необхідних формальностей, і розчинився в густому натовпі статистів.
Наступного ранку дідок зустрів Девіса на порозі досить-таки солідного триповерхового особняка місцевої резиденції фірми і, бурмочучи щось несхвальне про нові часи і нових клієнтів, провів його нагору. Двоє невловимо схожих один на одного молодиків, які завчено усміхалися, запропонували Алланові сісти і вп’ялися в нього чіпкими, холодними очима психологів. Вони поставили йому безліч питань про сім’ю, вподобання, політичні погляди і багато ще про що, і це Девіса трохи спантеличило. Закінчивши допит, вони з приклеєними усмішками спровадили його в іншу кімнату, яка була покоями лікаря. Десятки датчиків уп’ялися в тіло репортера, який аж ніяк не чекав такого перебігу подій. Декілька досить-таки болючих ін’єкцій, зроблених досвідченою рукою, супроводжувались короткою повчальною лекцією лікаря фірми “Фенікс”. Він розмірковував про те, що в країні, де містер Девіс споглядатиме кориду, нещодавно було знайдено осередки холери, а тропічні річки, по яких нового чемпіона доставлять до руїн ацтекських храмів, часом забиті трупами тварин, що загинули від чуми. Тому необхідна особлива обачність. Що б не трапилося, запевнив балакучий медик, хай навіть ядерна війна, фірма не втратить свого престижу і клієнт побачить усе, що йому належить побачити.
Потім Алланом знову заволодів буркотливий дідуган. Він продріботів через величезний хол до дверей, оздоблених золоченими вензелями, сердито глипнув на Девіса і прорипів, що зараз його прийме сам містер Сперроу — син засновника фірми і нинішній її господар. Ще якийсь час дідуган нерішуче тупцяв перед дверима, здавалося, він не проти й перехреститися, але соромиться Аллана. Зрештою він крякнув і прочинив двері до святилища.
Володар фірми “Фенікс”, що ступив до них з далекого кутка свого величезного кабінету, був кремезним сивим чоловіком із впевненими, неквапливими рухами фізично сильної людини. Широко поставлені очі на засмаглому обличчі, здавалося, випромінюють енергію. Було щось дивне в його погляді, коли він подав руку Алланові і всміхнувся. Так дивляться на людей, про яких знають щось таке, чого вони самі про себе і не підозрюють. Це був водночас погляд учителя на нетямущу дитину, погляд лікаря на хворого і, безсумнівно, хоч це порівняння вже й приїлося, погляд удава на кролика.
— Сподіваюся, вас не образила набридлива доскіпливість моїх людей, — швидше стверджуючи, аніж питаючи сказав Сперроу, — Вони зраділи свіжій людині. Даруйте, але ви перший, хто користується послугами нашої фірми, не маючи за душею бодай п’яти-шести мільйонів. Згодьтеся, ми мали право з’ясувати, чи гідні ви благ, які я так необачно пообіцяв телекомпанії в обмін на річну рекламу.
Сперроу назвав ряд осіб, широко відомих у політичних і ділових колах усього світу, які були клієнтами фірми “Фенікс”. З кожним новим іменем, яке повисало в повітрі зі значимістю невидимого знака оклику, на Аллана накочувалося нещадне відчуття своєї неповноцінності, і він починав уже шкодувати, що втерся в таке високошановане товариство.
Наче прочитавши його думки, Сперроу зауважив:
— Для вас не буде ніяких винятків. Ви отримаєте всі задоволення за повною програмою, як шейх, король або президент. На певний час життя стане для вас казкою Шахразади. Але… — Тут він зробив паузу, прискіпливо глянув на Девіса і після деяких вагань провадив далі: — Ваша мандрівка, я маю на увазі маршрут, характер послуг, які вам нададуть, і таке інше, повинні бути таємницею. Інакше десятки конкуруючих з нами фірм зможуть запропонувати своїм клієнтам те ж, що й ми. Тільки завдяки цілковитій таємниці, — голос містера Сперроу набув сили фанатичного проповідника, — фірма “Фенікс” є на сьогодні єдиною, що здатна надати бажаючим те, чого прагне їхня душа, що здатна вирвати їх з кола суєти і забути вро свої клопоти. Підпишіть цей документ, містере Девіс, і запам’ятайте: одне необережне слово може викликати законний позов фірми, а такий позов дуже дорого коштує.
Він узяв з рук Аллана підписаний листок і підвівся.
— Джо! — покликав містер Сперроу.
У двері пропірнув сердитий стариган і застиг перед ним, як перед сотворителем.
— Джо служив ще в мого батька, — на якусь мить сталеві очі Сперроу потеплішали, — і знаєте, він донині переконаний, що ми піднімаємо клієнтів на дирижаблях і влаштовуємо прогулянки на верблюдах. Джо проведе вас до машини. Щасливої мандрівки вам, містере Девіс!
— Щасливої мандрівки! — рипучою луною відгукнувся і старий Джо.
За кілька годин Аллан Девіс був уже в оздобленому червоним деревом салоні спеціального літака, який мав доставити його в один з філіалів фірми в Південній Африці. Декілька золотокосих, перебільшено люб’язних стюардес пригощали його вишуканим обідом. Після кави Аллан запалив сигару, що виникла перед ним немов із повітря, і невдовзі, заколисаний рівним гулом реактивних двигунів, задрімав. Дрімота перейшла в глибокий сон. На жаль, фірма “Фенікс” не тримала під контролем сни своїх клієнтів. Аллана мучили кошмари. Йому привиділося, що хтось величезний, вогнедишний наліг на нього в непроглядній пітьмі і душить, наблизивши аж до обличчя смердючу пащу. Аллан закричав від жаху і прокинувся. Салон був наповнений ядучим димом, було схоже на те, що загорілася внутрішня обшивка. Літак кидало з боку в бік, ніби він потрапив в ураган; двигуни ревіли на високій судорожній ноті. На мить перед Алланом виринуло з диму спотворене смертельним переляком лице стюардеси з обпаленим волоссям. Тут машину труснуло особливо сильно, почувся моторошний скрегіт, несподівано його вдарило в спину. В згасаючій свідомості блискавкою спалахнула остання дика, абсурдна думка: “Чи не займається фірма “Фенікс” тим, що спроваджує своїх клієнтів у мандрівки на той світ!”
Коли Аллан розплющив очі, йому здалося, що його замкнули у величезну клітку з тонких залізних прутів. Вони сплітали над головою круглий ажурний купол. Раптом мереживо затремтіло, з нього посипався попіл, і Девіс зрозумів, що це гілки дерев, чорних, спалених, схожих на скелети. Аллан підвів голову, відразу ж у потилиці запульсуй вав гострий, в’язкий біль, і йому зробилося млосно. Таке відчуття, тільки набагато слабкіше, бувало в нього й раніше, коли приймав забагато снотворного у безсонну ніч. Похитнувшись, Аллан підвівся на обм’яклі ноги. Він стояв на невеликому, обпаленому недавньою пожежею острівці посеред безмежпого болота. Оповите димом, воно здавалося живою істотою, всередині в нього щось глухо й важко клекотіло, з каламутного багна спливали бульбашки і з різким, чвакаючим звуком лопалися на поверхні. Озирнувшись, Аллан здригнувся. Метрів за двісті від нього повільно занурювався в драговину здиблений майже вертикально хвіст літака з обламаним, безсило обвислим елероном. Приречений лайнер скидався на залишки риби, яку ковтає страховисько. За кілька секунд на поверхпі лишилися тільки стабілізатори, потім черга дійшла й до них. Аллан зрозумів, що зостався сам. Він не знав навіть приблизно, де перебуває, не міг пояснити, яким дивом вижив у цій катастрофі. Час і простір зімкнулися навколо Аллана Девіса непрохідним страхітливим багном, ув’язнивши його на пропахлому гаром клаптику твердої землі.
Він ступив крок і спіткнувся об залишки крісла. Це крісло та ще скалки дрібно потовченого скла, які блищали в попелі, — ось і все, що побачив Девіс. Він відчув, що його починає морозити. Весь одяг нещасного складався з обгорілого лахміття, на кистях рук спухли пухирі від опіків. Аллан зірвав з крісла залишки золототканої обшивки і накинув їх на плечі. Така накидка не дуже його зігріла, але Девіс відчув себе певніше. Він вивернув кишені, з яких випало декілька монет, пакунок з паперовими носовиками і сірникова коробочка. Це було не так і мало для людини, яка опинилася в становищі Робінзона. Найбільшою цінністю були, звичайно, сірники. Знайшовши біля берега декілька незачеплених полум’ям тонких дерев, він невміло, з прикрістю усвідомлюючи свою непрактичність, зламав їх і розпалив вогнище. Разом з теплом Аллан відчув якусь незвичайно гостру спустошеність, чудово розуміючи, що коли фірма “Фенікс” тримала в таємниці маршрути своїх подорожей, то наряд чи її пілоти користувалися традиційними повітряними трасами. Та навіть якби над цим пропащим місцем і літали літаки, навіть якби Сперроу наказав розшукати зниклу машину, то чи міг би хто-небудь гарантувати, що на величезному, вкритому туманом заболоченому просторі хтось помітить крихітну цятку острівця і жалюгідну фігурку людини на ньому.
Аллан підвівся, підійшов до залишків крісла. Його каркас був зроблений із тонких смужок сталі. Девіс без особливих зусиль розламав крісло на декілька частин і розігнув сталеві прутики. Шнурками від черевиків він зв’язав їх і невдовзі тримав у руках щось таке, що віддалено нагадувало жердину. Ненадійне вийшло знаряддя, але без нього вирушати в дорогу через болото, яке безслідно проковтнуло величезний літак, не було сенсу.
Намацуючи мілкі місця, провалюючись то по коліна, то до пояса в холодну загуслу багнюку, Аллан Девіс розпочав свій небезпечний шлях. Туман був такий густий, що вже за декілька десятків кроків острів розчинився в ньому, немов у молоці, і Девіс втратив орієнтацію. Він брів, наче сліпий, дуже довго. Згодом туман просвітлів, і в Аллана з’явився орієнтир — над обрієм усе чіткіше вимальовувалась жовта пляма — сонце. Ноги зводила судома, тоді він робив короткий перепочинок, намагався масувати м’язи, але в крижаній твані робити це було марно. Девіс ішов, і його дедалі більше охоплював страх, що йому ніколи не виборсатися з цієї трясовини. Сили його вичерпувались, і в якусь мить Аллан зловив себе на думці, що йому хочеться впасти в цю драговину і вже не рухатися, завмерти в блаженному заціпенінні, відчуваючи, як холод пронизує тіло, що аж ниє від утоми, дістає до серця, перехоплює подих…
Раптом йому вчувся шурхіт. Аллан озирнувся і завмер від жаху. За декілька метрів від нього з болота піднімалась на неймовірно товстій зміїній шиї пласка і блискуча, схожа на жаб’ячу, голова. Найстрашнішими були її очі — опуклі, засклені тваринною байдужістю очі дракона. Спазма перехопила Алланові горло, ледь чутний судорожний хрип вирвався з його грудей. Голова гігантської змії хитнулася, її прозорі очі опинилися навпроти очей людини. Якийсь час потвора немовби вичікувала, і це були найжахливіші секунди в житті Аллана Девіса. Потім вона гучно засичала і з плюскотом упала, потягла за собою страхітливих розмірів тіло. Вигнувшись колесом, як гігантський дощовий черв’як, змія вгвинтилась у трясовину, від чого важка хвиля ледве не перекинула Аллана. За мить поверхня болота знову була сонною і нерухомою.
Девіс довго не міг навіть ворухнутися. Потім усе ж примусив себе підняти ногу і, відчуваючи, як крижані уколи переляку пронизують його наскрізь, рушив далі.
Сонячні промені наче розмили туман, він танув, відкриваючи час од часу озерця безхмарного неба. Через годину Аллан побачив на обрії довге скелясте пасмо і звернув туди. Ледь пересуваючи ноги, він вибрався зрештою на тверду землю і впав ниць біля порослого мохом каменя. Потім притулився спиною до нагрітої сонцем скелі і тієї ж миті заснув.
Аллан не знав, як довго тривав цей сон, — добу чи декілька годин. Сонце хилилося до обрію, коли він прийшов до тями, переборюючи жахливий біль у всьому тілі, підповз до струмка й напився. Нестерпно пекло ноги, вкриті засохлим панциром твані. Аллан узявся обмивати їх, насторожено позираючи в бік болота. Втім, зараз він погано усвідомлював, бачив він насправді чи уві сні болотне страховисько. В будь-якому випадку йому хотілося якнайшвидше і якнайдалі піти з цього клятого місця.
Здираючи до крові коліна й руки, він став дряпатись угору на скелі. На щастя, в розколинах траплялися гнізда якихось невідомих Алланові птахів. Пересилюючи огиду, він примусив себе скуштувати вміст кількох маленьких пістрявих яєчок. Трохи втамувавши голод, рушив далі.
Перед ним відкрився краєвид, що вражав суворою фантастичною красою. Аж до обрію, який палав переливами яскравих барв, простягалась руда потріскана земля, на якій, наче кам’яні пальці велетня, що проросли з глибини, були розкидані розсипи високого, поточеного вітром каміння. Від них падали довгі тіні, і весь видимий простір здавався помережаним сіткою химерного узору.
Щось нереальне, неземне було в цьому пейзажі. Горизонт облямовувала темна нерівна смужка — очевидно, довге пасмо скель. В одному місці скелі неначе розступилися, й Алланові здалося, що там блищить вода. Він вирішив тримати курс на цей прохід між скелями, орієнтуючись на високі гострі камені. Всипана ними пустеля була безлюдна й скидалася на місячний ландшафт.
Невиразний неспокій, який буває, коли раптово ловиш на собі чийсь пильний погляд, не полишав Аллана. Мимохіть Девіс озирнувся. Ніщо не порушувало мертвого мовчання кам’янистої рівнини, лиш примарні тіні хмар бігли по бурій, випаленій землі. Він перевів погляд угору і завмер, вражений незвичайним кольором неба. Наче відблиски неземної пожежі осявали його; червоні, жовті, фіолетові полиски стрімко перетинали простір над головою, розсипаючись на міріади веселкових сліпучих вогнів. Раптом, наче підкоряючись нечутному наказу, барви небесного сяйва потьмяніли, небо посіріло, але з ним і далі діялося щось дивне. На хмарах поступово вимальовувались, робилися дедалі виразнішими і об’ємнішими риси величезного, нерухомого обличчя.
Щораз чіткіше вирізнялися гнівно зведені брови, високий насуплений лоб, ось ожили й спалахнули фосфоричним світлом очі…
На заціпенілого Аллана Девіса з небесної височіні дивилося страшне в своїй величі, до болю знайоме лице. З жахом Аллан впізнав у ньому себе. То не був міраж, обличчя не повторювало його міміки, величезні очі мружилися згори з відвертим викликом і презирством.
Нетямлячись від жаху, Аллан закричав і побіг; здійнявши руки, він намагався затулитися від моторошного видива, та невмолимий лик висів над ним нерухомо і, здавалося, стежив за кожним рухом. Він лише тьмянів у міру того, як заходило сонце, розчинявся у безмежній глибочіні неба, доки не зник зовсім.
Аллан сів на землю й затулив лице долонями. Серце зупинялося. Забагато неймовірних подій увібрали в себе останні дні. Нормальний людський розум не міг цього осягнути. Аллан Девіс засміявся. Він сміявся і схлипував одночасно, плакав, як у дитинстві, важко здригаючись усім тілом. Минуло чимало часу, перш ніж він набув здатність міркувати.
Безсумнівно, з ним відбувалося щось загадкове, надприродне. Наче сам бог надумав покарати безбожника Аллана Девіса, воздвигаючи на його шляху немислимі випробування. Бог? А чому не диявол?
Аллан насилу відігнав від себе ці маячні думки. Ні, все це, напевне, від нервів, від розладнаної після катастрофи психіки. Думка про галюцинації здалася рятівною, але Девіс занадто добре пам’ятав і усвідомлював свої відчуття, аби зрозуміти — для затьмареного розуму все, що з ним відбувалося, мало занадто реальні декорації. Все це насправді скидалося на жахливий сон, який став дійсністю.
Вже вночі він дістався зрештою до мілкого, подекуди пересохлого озера. Аллан вгамував спрагу і вирішив пошукати в скелях місцину для ночівлі. Невдовзі він наткнувся на невеличкий майданчик, захищений камінням од вітру, де можна було розкласти вогнище. Сухі корчі розгорілися швидко. Тільки зараз Девіс відчув по-справжньому, як він зголоднів. Простягнувши долоні до полум’я, він мимоволі згадав, які вишукані страви запропонувала йому на обід фірма “Фенікс”. Минуло лише кілька днів, але яким далеким і нереальним це здавалося. Поступово втома здолала його, повіки стали злипатися.
Знайоме відчуття небезпеки примусило Девіса широко розплющити очі. Його тінь на скелі якось химерно тремтіла, хоч вогнище майже зовсім згасло. Мов зачарований, Аллан не міг відвести від неї погляду. Тінь почала рости, розширюватись, це вже була тінь не Аллана, а якоїсь здоровенної, горилоподібної істоти, хоча у вузькому, стиснутому каменями просторі не було нікого, крім людини. Раптом тінь роздвоїлась, темні примари закружляли навколо Аллана по скелястих нерівних стінах у дикому нестримному танку — страшні, рвучкі, безгучні.
Проте бачити цього Аллан Девіс уже не міг — свідомість його згасла.
— Містере Девіс! — Голос був м’який, мелодійний, але в ньому дзвеніли нотки службової вимогливості. — Та просніться ж, містере Девіс.
Перше, що побачив Аллан, розплющивши очі, було кілька миловидих дівочих облич, що схилилися над ним з підбадьорливою усмішкою. В косах дівчат сяяли діадеми у вигляді емблеми фірми “Фенікс”.
— З щасливим поверненням! — мовила одна з юних жриць фірми, і її усмішка стала ще сліпучішою. Завченим тоном вона вела далі: — Фірма “Фенікс” вибачається за тимчасові незручності під час подорожі. Ми допоможемо вам привести себе в норму. Лікарі фірми вважають, що ваш стан цілком задовільний. За півгодини тут буде сам містер Сперроу.
У відповідь Аллан тільки помотав головою. Говорити він не міг.
— Не хвилюйтеся, шоковий стан триватиме не більше п’яти хвилин, — сказала одна з дівчат. — Вам уже ввели заспокійливе. Найголовніше, постарайтеся звикнути до думки, що ви вже вдома, страшна казка закінчилася, містере Девіс.
З байдужістю робота Аллан дозволив метким вправним рукам натягнути на себе одяг, намилити щоки для гоління, причесати чуприну. За кілька хвилин у дзеркалах розкішно вмебльованої кімнати відобразився той Аллан Девіс, яким він був лише два-три дні тому, якщо не брати до уваги змарніле обличчя та ще хворобливий блиск в очах.
— Сподіваюсь, усе чудово? — різкий голос боса фірми “Фенікс” примусив Аллана озирнутись. Сперроу стрімко зайшов до кімнати в супроводі гурту людей у білих халатах.
— Ви їх розшукали?.. — ледь витиснув із себе Девіс. — Там, у літаку, були люди…
Його слова викликали усмішки в ескорта містера Сперроу, а сам він оглушливо розреготався і підштовхнув уперед огрядного бороданя в окулярах. Бородань уклонився Алланові, мов опереткова примадонна, яку викликали на біс.
— Це Голдер, — відрекомендував його бос. — Йому належить ідея з катастрофою і всім цим чортовинням на болоті. Перспективний спеціаліст, хоч дещо й позичає з фільмів Хічкока. Але ж згодьтеся, це було надзвичайно важко — зобразити катастрофу так, щоб ніхто не засумнівався в її достовірності. А скільки ми товклися, доки не змусили працювати механізми, занурені в болото, до того ж безгучно. Вся ця братія, — Сперроу кивнув на людей у білих халатах, — не даремно одержує колосальні гонорари. Це кращі технічні уми нашого часу. Ось цей, — він тицьнув пальцем на лисого коротуна, — придумав, як спроектувати зображення на хмари. До речі, хмари для цього створювались штучно, з особливих сполук. Тут нам прийшов на допомогу один хімічний концерн, що виконує військові замовлення. Сотворити тіні на скелі було набагато простіше — високо в розколинах ми сховали спеціальні оптичні напівсфери з автономним живленням. Щоправда, вам це кіно не дуже сподобалося. Вам що, знову погано? — занепокоєно вигукнув Сперроу.
Аллан справді ледве тримався на ногах, його трусив нервовий дрож.
— Ого, як вас пройняло! — У голосі Сперроу чулися і гордість за якість підготовленої його людьми вистави, і водночас деяке співчуття.
— Господи, отже, все це було на кшталт атракціонів у Луна-парку?.. — простогнав Девіс.
— Авжеж. Але головне для нас, щоб клієнт не здогадався, доки не закінчиться мандрівка.
— Мандрівка?.. Я мало не збожеволів від такої мандрівки!
— Ви не могли збожеволіти, — холодно заперечив Сперроу. — Вас ретельно обстежили, перш ніж підібрати програму. Крім того, ми спостерігали за вами через старанно замасковані монітори. Звичайно, певний ризик був, але в якому бізнесі його немає. Кілька років тому один вразливий директор банку ледве не кинувся в прірву. Довелося терміново викликати санітарний вертоліт, ледве відкачали старенького. Ну, кволеньких ми не пускаємо далі “небесного двійника”. Якби ви не розкисли, можна було б спробувати “вогненну пащу” або “сіть диявола”. Для тих, у кого нерви міцніші, маємо “ніч без сновидінь”. Це таке — пальчики оближеш, самого чорта нажахає. Щоправда, для цього нам довелося добряче покопатися на старих занедбаних цвинтарях.
— Боже, яка мерзота, — втомлено сказав Девіс. — Мерзота й шарлатанство.
— Відколи це мистецтво стали називати шарлатанством? — щиро обурився Сперроу. — Адже ви аплодуєте акторам, якщо вони здатні переконати вас у реальності ілюзорного. Хіба ж ми не заслуговуємо на аплодисменти? Мій батько, — нетерплячим жестом він зупинив Аллана, який пробував щось заперечити, — витрачав шалені гроші, щоб створити максимум комфорту для заможних шанувальників гострих відчуттів. Він забудував країну фешенебельними вар’єте під красномовною назвою “Гріх”, таємно, для купки вибраних, відроджував бої сучасних гладіаторів, доставляв у африканську савану найзнаменитіших кухарів і найгдикарніших повій Старого світу. Але все це було лише ерзацом, лоскотало нерви, не дозволяючи душі звільнитися, — і оргії у вар’єте, і фальшиве кохання, і жорстокі, схожі на організоване вбивство, бойовиська. У фірми з’явилося безліч могутніх конкурентів. Потрібна була абсолютно нова ідея, здатна припинити агонію нашого фамільного бізнесу. Я, — голос Сперроу досяг високої, урочистої ноти, — став творцем цієї ідеї. Ідеї антимандрівок, що перетворюють на якийсь час глядача — на учасника, мисливця — на жертву, мільярдера — на злидня. Сучасна людина скучила за всім справжнім. А моя фірма гарантує справжність усіх його відчуттів — страху, радощів, голоду чи немічності. Ми надаємо людині надзвичайно рідкісну можливість пізнати, чого вона варта насправді, наодинці з собою. Ми відроджуємо її, спалену на попіл протиріччями нашого складного світу, для іншого, незвіданого нею життя. Тому я обрав цю емблему для батькової фірми, — величним жестом він вказав на сяюче золотом зображення птаха на стіні.
— Певна річ, наш бізнес не всі схвалюють, але ті, в кого хоч трохи є отут, — Сперроу постукав себе по лобі зігнутим пальцем, — досить швидко усвідомлюють користь подібного тренінгу. Для того, щоб їсти, потрібен апетит, чи не так? Я даю розгорітися апетиту найбільш пересичених людей землі, і вони починають цінувати ці блага, якими досі користувалися бездушно. А їхні нащадки, в яких є все і тому немає головного — інтересу до життя? Моя фірма — справжня знахідка для їхніх батьків. Ми необхідні людству, — з непохитною переконаністю підсумував містер Сперроу, — потрібні як нехай і гіркі, зате ефективні ліки.
Одначе ми відволіклися, — спохмурніло його засмагле обличчя, — зрештою я не зобов’язаний з’ясовувати кожному, чому ми чинимо так, а не інакше. Як правило, ми обмежуємось короткою бесідою з клієнтом, щоб упевнитись, чи видобув він з мандрівки необхідний філософський сенс, а потім… Ви пригадуєте, Девіс, я обіцяв, що для вас не буде ніяких винятків?.. — Він кинув на Аллана свій меткий погляд, і той відчув, як у ньому щось здригнулося і обірвалось під тиском цього нещадного погляду, що виказував одночасно і неординарний парадоксальний розум, і витончений цинізм, і жахливу своєю невразливістю силу. — Прощальний ритуал вимагає… — підлога під містером Сперроу з моторошним скреготом розверзлася, оповитий димом і полум’ям бос фірми “Фенікс” миттю щез, і вже звідкись із підземних глибин донеслося глухе: — Закінчувати аудієнцію саме так. Розмірковуйте якомога частіше про смисл життя, Аллане Девіс!
Дідуган Джо надсадно закашляв. Службовці фірми передбачливо затисли хустинками носи, терпляче чекаючи, доки потужні кондиціонери вберуть запах сірки. Відчувалося, що до подібних ефектів вони звикли.
— Все, — уривисто кинув один з них, — ритуал завершений, містере Девіс. Сподіваємось, фінал не видався вам занадто театральним? Шеф особисто наполіг на ньому, хоч ми, інженери, були проти.
Буркотливий Джо провів Аллана до виходу. Несподівано він тицьнув йому в долоню пласку пляшку.
— Я не дуже розуміюся на цих тонкощах, — прорипів Джо. — Мабуть, я занадто старий, щоб розуміти це. Містер Сперроу, без сумніву, геніальна людина, але… — він знітився, очевидно, не наважуючись висловити незнайомому клієнтові думки, що мучили його, і закінчив зовсім несподівано: — Але мені здається, що гарне віскі зараз вам аж ніяк не завадить.
Схоже, що Джо був тут єдиною людиною, яка не брала участі в спектаклі фірми “Фенікс”.
Аллан вийшов на вулицю і заплющив очі від сонячного світла. Якусь часину він стояв нерухомо, розмірковуючи, чи не примарився йому містер Сперроу з його фантастичною ідеєю. Але, озирнувшись, він пересвідчився, що особняк стоїть на місці і, як і раніше, сяє на сонці емблема фірми — золотий птах, що пурхав у полум’ї.
Аллан зважив на руці пляшку з віскі, відкрутив пробку, з насолодою ковтнув пекучу рідину. Потім непоспіхом розмахнувся і пожбурив пляшкою в золотого птаха. Аллан зловтішно спостерігав, як по стіні розповзається волога пляма. На жаль, це було єдине, чим він міг віддячити фірмі “Фенікс” за мандрівку ціною майже в мільйон доларів.