Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

Ігор Росоховатський ЛЮДИНА-ОСТРІВ Фантастичне оповідання

“Останнім часом багато пишуть і говорять про загадку острова Чебишова. Увагу вчених привернули численні підводні хребти, що з’єднують острів з континентом. Припускають, що вони дуже молоді й виникли недавно, хоча й вулканічної активності не спостерігається вже протягом століття. Та ще більш дивною є їхня форма. Всі вони пролягають паралельно один одному і зовсім не мають зморщок, що відрізняє їх від усіх відомих науці підводних гір і хребтів.

Наводимо стислу характеристику острова. Він є зразком сучасного автоматичного острова-маяка й виконує різноманітні роботи: інформує судна про метеорологічні умови, приймає і пропускає кораблі через шлюзи у внутрішню гавань. Автоострів може виконувати й рятувальні роботи. Для цього він має два швидкісних катери і два роботи.

Цілковита автоматизація робіт досягається взаємодією керуючої обчислювальної машини з 732 механізмами і апаратами навігаційних служб”.

(З газет)

На перший погляд він нічим не різнився від інших невеличких островів, на яких встановлено маяки. Хвилі з тяжкими зітханнями шліфували поросле зеленим мохом каміння, перебирали довгі пасма водорослей, які було добре видно у ясну погоду навіть на великій глибині. Хмари обережно обходили острів з боків, щоб не зачепитися за антени маяка, схожі на зубці корони. Коли сходило сонце, зубці спалахували червоним золотом.

Острів радо зустрів мою яхту, привітно заблимав маяк, видав необхідну інформацію, порадив, з якого боку краще підійти. Два роботи з матроськими шапочками на головах з’явилися на пірсі. Я повернув, як мені було вказано. Ще не встиг заглушити мотор, а швартови були прийняті роботами й накинуті на причальні тумби. По тому роботи прийняли трап. Тільки-но я зійшов на причал, вони несміливо підійшли ближче й, ніби заграючи, заблимали індикаторами, повертаючи антени в мій бік. Вони нагадали мені собак, які скучили за хазяїном. Здавалося, ось-ось вони радісно загавкають і щодуху кинуться назустріч. Щоб зробити їм приємне, я сказав:

— Привіт, хлопці. Радий бачити вас неушкодженими ї працьовитими.

Я сподівався почути у відповідь звичайне: “Чекаємо розпоряджень”.

Відповіді не було. Роботи похапцем рушили до маяка, раз у раз поглядаючи на мене.

Це трохи насторожило мене, і я згадав прощальні слова Бориса, яким раніше не надавав значення.

Чайки білою хмарою кружляли вдалині. Було їх кількасот — видно, йшов великий косяк риби. Я сів на лавку, передбачливо поставлену на пірсі, і став дивитись, як розмірено погойдується на хвилях моя яхта.

Надзвичайна тиша стояла тут, і за кілька хвилин я збагнув, що зовсім не чую крику чайок і ударів хвиль…

“От ще дивина — мовчазні чайки і хвилі”, — подумав я, намагаючись посміятися над загрозою тривоги.

Пахло йодом, сіллю, свіжістю.

Раптом тишу порушили чіткі лункі кроки. Вони були схожі на удари молотка по гвіздках. Я озирнувся і побач чив одного з роботів. Тепер на ньому замість манірної матроської шапочки був білий кухарський ковпак.

“Це що таке? — подумав я. — Кому забаглося переодягатися? Не роботу ж…”

У руках новоявлений “кухар” ніс якийсь прибор, схожий на судок-термос для зберігання їжі.

Я здивувався ще більше, коли робот підійшов ближче, і в мене у роті з’явилася слина від запаху смаженого м’яса. Безсумнівно, запах ішов із судка. Але кому ж робот несе їжу? Я не замовляв обіду. Невже на острові, крім мене, є люди? Може, ті, які потерпіли аварію? Та в цьому випадку там, звідки я прибув, було б відомо про це.

Постійно тут не живе ніхто. У лоції сказано: “Безлюдний, автоматизований острів-маяк”.

Робот обминув мене і пішов до вежі-маяка. Перед ним у стіні утворився круглий отвір. Він увійшов, і отвір зачинився, ніби його ніколи й не було.

Я підійшов до стіни, за якою щойно зник робот. Вона була шорсткою і холодною. Пальцями я намацав борозденки. Мабуть, це були краї дверей.

Звідкись згори почулася музика. Я підвів голову, і мені здалося, що за опуклим склом на верхівці вежі я розгледів людське обличчя. Неістотно бліде і ніби розмите склом. Воно глипнуло на мене великими чорними очима і зникло.

…Коли, повернувшись додому, ія розповів про це Борисові, він аніскільки не здивувався.

— Отже, там знову є пацієнт, — сказав він, мружачи руді, з іскринками, очі. Життєрадісність переповнювала його, надимала щоки, вигинала губи, бризкала сміхом, промінилася зморщечками. Він ніби випромінював радість.

— Пацієнт? — здивувався я. — Але ж там немає лікарів. І наскільки мені відомо, ніколи і не було.

— На світі є таке, о друг Гораціо, що і не снилось нашим лікарям, — і він засміявся, може, з мого здивування.

А мені згадалося, яким немічним, кволим, безпомічним він був нещодавно.

Певне, моє обличчя було надто серйозним, бо його сміх урвався. Борис кілька секунд дивився на мене непроникливим поглядом, думав щось своє, нарешті наважився, різко смикнув шухляду письмового стола й вийняв звідти кілька листів. Коли він простягнув їх мені, рука його ледь-ледь тремтіла.

— Мабуть, тобі треба, просто необхідно, їх прочитати. Можливо, це допоможе тобі проникнути у загадку острова і зрозуміти, як виникли ці дивні підводні хребти.

“20 січня.

Здрастуйте, рідні!

У мене все в нормі. Щоденно ходжу на службу, у вихідні — на лижах. Хай живуть вихідні, приміські парки й чистий сніг!

Валю, ти дивуєшся, що я став інститут називати службою. Але так коротше. Крім того, служба — слово містке. Воно включає всі інститути та інші подібні установи. А в тому, щоб служити, кажуть, нічого поганого немає. “Служить бьі рад…” Другу частину фрази випускаю зумисне Прислужування для мене неможливе через некомунікабельність характеру, як стверджував мій колишній друг Віктор Воденков.

За вікнами — ніч. Довга й тоскна. Морозяна. Витріщила свої льодяні зірки й дивиться в усі затишні місця. Як ви знаєте, космічні випромінювання пронизують нас наскрізь і нашу планету теж. От і виходить, що можна кожної секунди бачити, як на рентгенівському апараті, усі наші секрети. Деякі стверджують — цікаво. Не знаю. Гидко тільки, мабуть.

Днями сталася у нас на службі пригода. Нашому відділу доручили займатися систематикою. Уявляєте? Безперечно, комусь із так званих “впливових персон” для дисертації знадобилися відомості про стан усієї дільниці: з кривою температур на різних висотах, з графіком взаємозалежності тиску і вологості й таке інше. Усі обурювалися страшенно. Мужоподібна наша красуня Надія Климівна каже: “Піду до Вольдемарича і все йому вихлюпну”. Ілля Спиридонович посинів, цього разу не від спирту, а від злості, сичить: “Вже ні, цього разу не буду дурником. Це вже занадто”. І Танечка-Манечка-Любочка, лаборанточки, в один голос: “І ми висловимося. Дурної роботи не робитимемо. Нас наречені на морозі годинами чекають, на льодові стовпи перетворюються. І не відтануть потім”.

Ну, і я теж висловився. Втім, ви знаєте, я й раніше не мовчав, уперто завойовував репутацію баламута.

А коли настав великий день заколоту, всі готувалися зранку. Хто записував план виступу, хто, як кажуть, “кулі лив”, а хто брови підводив — теж “зброя”. Починати довірили Іллі Спиридоновичу — все ж заступник і доктор наук.

О другій годині прийшов Сам. Поблукав, поблукав по лабораторіях, потім раптом каже:

— Чув я, що в нас організовується клуб допитливих. Дехто з цього клубу цікавиться, для кого систематику робити.

І оком у мій бік косить.

“Хто ж йому встиг доповісти?” — думаю. І мимоволі заповзає у душу захоплення Вольдемаричем. Адже не чекав наших виступів — сам пішов в атаку. Втім, це старий випробуваний метод. Стратегією переможців зветься.

— Щоб уникнути пліток, — каже Вольдемарич, — я одразу скажу вам: систематику робитимемо для Нифонтова, заступника начальника Управління. Справа, звичайно, не в тому, що саме Нифонтов постачає нам прибуткові замовлення, пов’язані з преміями для всього відділу…

“Справа таки саме в цьому”, — думаю я.

— Нифонтов очолює комплексні дослідження про вплив атмосферних умов на здоров’я людини, зокрема на її психіку, — сповіщає Вольдемарич. — Нифонтов за освітою психолог, і в метеорології, природно, не сильний. От ми й допоможемо йому для загального добра. Думаю, вам не треба нагадувати, що дослідження на стиках наук є найперспективнішими і що під час них спеціалісти однієї галузі завжди приходять на допомогу спеціалістам суміжних галузей? А дослідження, якими керує Нифонтов, необхідні для розвитку медицини, для тисяч і тисяч хворих. Тому і звалив на себе Нифонтов такий важкий тягар…

А я міркую: “Якщо Нифонтов хоче облагодіяти страждаюче людство, то чому б йому не зробити це за власний рахунок, за рахунок свого часу і своїх зусиль. Та й Вольдемаричу слід віддати належне: бач, яке сучасне прикриття придумав — дослідження на стиках наук…”

— До речі, — наче мимохіть промовляє Вольдемарич, — щоб відшкодувати вам додаткові витрати часу, Управління виділило нам премію за останню спільну роботу. Так що сенеси одержать додатково по окладу, менеси — по половині окладу. Хоча, звичайно, це дрібниці, працюємо ж не для цього, розуміємо важливість справи…

Усі пожвавішали. Дивлюся на годинник: уже третя, а ніхто ні гу-гу. Третя тридцять… Четверта… За півгодини Сам піде до Президії…

І тут я не втримався. Це все, кажу, добре, чудово. Дослідження на стиках наук, допомога медицині… Та прошу відповісти на одне досить важливе запитання: матеріали ці і результати комплексних досліджень Нифонтов використає для своєї дисертації?

— Яке це має значення? — гаркнув Сам.

— А таке, — відповідаю, — що коли матеріали потрібці для дисертації, то систематику вам доведеться доручити іншому відділу.

Сам пришпилив мене своїми лютими очицями до стінки.

— Це ви від імені відділу виступаєте? — питає. — Вас уповноважили? — І зирк на Танечку-Манечку-Любочку, А вони, наче в цирку на фокусах Кіо: тільки-но були — і враз зникли, розчинилися, навіть не задиміло. Сховалися за новий осцилограф і дух затаїли.

Сам метнув косий погляд на мужоподібну красунечку (він на неї ніколи прямо не дивиться, пліток боїться). Питає:

-,Борис Петрович виступає й від вашого імені, Надів Климівно?

Вона манірно пересмикнула своїми могутніми плечиками і в свою чергу косить на Іллю Спиридоновича. Сам — до нього:

— Ви його уповноважували?

Сам уже багровіє. Так і здається, що коли б мав лев’ячого хвоста, зараз по боках себе похльоскав би.

Ілля Спиридонович спокійно поправив окуляри на носі й дуже рівним — під лінієчку — голосом:

— Хіба я свого язика не маю?

І тоді вступає мужоподібна красунечка;

— Та ви що, Олександре Вольдемаровичу, Бориса Петровича не знаєте? Йому аби воду скаламутити. Без скандалу жити не може.

І тут почулося хіхікання. Це Танечка-Манечка-Любочка за осцилографом тихенько радіють життю.

— Так ви, виявляється, до всього ще й самозванець, Борисе Петровичу? — уже спокійніше буркоче Сам.

— Виявляється, так, — відповідаю я. — Та все одно на чужого дядю не працюватиму.

— Та вас ніхто тут у відділі й не затримує, — каже Сам.

Тон його — спокійно-розсудливий — уразив мене більше, ніж самі слова. Дивлячись на його широке перенісся, я відрубав:

— За власним бажанням не піду.

Я влучив у ціль, бо в його маленьких очицях спалахнула лють. Щосили стримуючи її, він мовив:

— А ми вас за власним і не відпустимо. От завтра на зборах усе товаришам поясните, тоді й вирішимо, як вас відпустити, з якою характеристикою і формулюванням.

Його масивна голова, ніби башта в танка, ледь повернулася на товстій бичачій шиї. Він спитав:

— Надіє Климівно, як вважаєте, потрібні збори?

— Та він, певно, вже й сам усе зрозумів, без зборів, — відказує мужоподібниця, ще й на мене змовницькії очима блискає.

Думаєте, в ній совість прокинулась? Коли б так. Готовий поручитись, що вона просто на зборах затримуватися не хоче — побачення з кимось призначила.

Сам попрямував до виходу, і після того всі діловито вдали, наче нічого й не трапилося. Та я поламав їхню гру.

— Отак і виходять самозванці? — питаю я голосно. — Може, і Лжедмитрій так вийшов?

Мовчать.

Тоді я підходжу до Іллі Спиридоновича.

— А як же бути з особистим прикладом, з вихованням молоді, про яке ви полюбляєте говорити? — і на Танечку-Манечку-Любочку підборіддям киваю.

Думаєте, він збентежився? Анітрохи. Ласкаво так до мене посміхається.

— Ви, — каже, — Борисе Петровичу, про НВ забули.

НВ — це в нас свій, відділівський термін, означає — не виставлятися.

Тут і інші загаласували. Мовляв, нам роз’яснили, що все на користь науці. І тільки Надія Климівна з відвертою зловтіхою на мене глянула й висловилася:

— Давно вам утовкмачую, Борисе Петровичу, погано ви виховані, смаку у вас нема. Звідси, бідолашненький, і все ваше горе.

Це вона ніяк не простить мені одну давню розмову. Тоді я на її запитання відверто сказав, що жінки з такою зовнішністю, як у неї, мені не подобаються. І хто мене за язика смикав? Не міг хоч промовчати?

А Танечка-Манечка-Любочка наче в думки мої зазирнули:

— Мовчали б, Борисе Петровичу, і все було б гаразд.

Одне слово, винним став я. Навіть друг мій, Віктор Воденков, коли я йому все розповів, посміявся наді мною: “А ти що, немовля? Людей не знаєш? У двадцять чотири роки кандидатом став, та ще й виставляєшся. Кажуть, що ти талановитий. А це провина перед ближніми немала”.

Тоскно мені. Огидно ходити на службу. Дивитися на співробітників не можу. Видно, все ще реакція триває. Доведеться чекати, поки мине… А можливо, справа не тільки в тому, що сталося на службі. Втомився я дуже за останній час, перевантажився: дисертація, курси з іноземної мови, у кількох комісіях засідати змусили. Голова болить страшенно, іноді нудить, як це бувало зі мною ще в школі. Дарма, літо настане — відпочину.

А взагалі в мене все добре. Купив собі гарний светр, навіть Надія Климівна його хвалила, у театрі з однією симпатичною дівчиною познайомився, та подзвонити їй все ніколи.

Моє вітання Валерієві Павловичу.

Борис”,

“19 квітня.

Здрастуйте, рідні! Вибачте за довгу мовчанку. Пишу з лікарні. Лікар Барновський наполіг, щоб я вам написав. Писати мені важко. У голові швидко-швидко крутяться жорна — великі й маленькі, дрібнозернисті й крупнозернисті, масивні й легкі.

Лікар каже, що це незабаром мине, отже, ви не хвилюйтесь. Я довіряю йому, бо лікування проходить успішно, і я тепер виразно пам’ятаю все, що трапилось, і знаю, через що попав сюди.

Після сварки із Самим збори все ж відбулися. Можете пожалкувати, що не були на них. Такої вистави і в цирку не побачиш. Сам не гарчав, не кусався, навіть хвостом по боках не хльоскав. Навпаки, він виглядав стомленим і навіть сумним, в усякому разі пригніченим. Усім своїм виглядом і голосом Сам підкреслював, що йому по-батьківськи шкода заблудшого сина.

Танечка-Манечка-Любочка, як завжди, робили “акробатичні етюди”, кокетуючи з усіма, крім мене, ніби ненароком демонструючи нові довгі панчохи з візерунками й перекошеним швом. Надія Климівна “ходила по канату”, “махала білою ногою” й намагалася зберегти “добру міну при поганій грі”. У ролі партерного клоуна виступав, сяючи лагідною усмішкою, Ілля Спиридонович.

Не можна сказати, що й цього разу вони були всі заодно. При нагоді вони підкусювали одне одного. І все ж на зборах — і це їхнє головне досягнення — вочевидь виявилося, що в дружньому й згуртованому колективі я людина-скнара, бунтар-одинак, порушник спокою.

Колектив цінний, до речі, ще й тим, що пам’ять у нього теж колективна. Чого один не запам’ятав, те збереже інший. На зборах пригадали всі подробиці моєї біографії, усі зигзаги недостойної моєї поведінки “від Адама”: невчасно профспілкові внески заплатив, не допомагав Іллі Спиридоновичу вселятися в нову квартиру, з Танечкою-Манечкою-Любочкою колись не привітався. А Надія Климівна, виявляється, персональний список образ склала: і коли неввічливо відповів, і коли танцювати не запросив і вона цілий вечір сиділа в кутку сама…

Мене викрили й затаврували, а я все ж таки не подав заяви про звільнення. Дуже вже не хотілося Самого радувати.

Через день викликали мене до директора інституту. Вислухав він мене уважно, в очах впівнапруги засвітилося співчуття. Виявляється, він теж побоюється нашого Самого.

— Потерпіть з півроку, Борисе Петровичу, — кдг же. — У нас зміни назрівають.

Півроку наче й небагато. Пом’явся я, виплакався йому в жилетку, вирішив на деякий час змиритися, окопатися, чекати. А чекати й несила. Кишка тонка. Як казали римляни, “не такий страшний рик лева, як завивання гієн і шакалів”.

Усе почало мене дратувати. Усе почав бачити якимось іншим, нещадним зором. Помітив, наприклад, що кожен із людей, які мене оточували, на якусь тварину схожий. Обличчя Іллі Спиридоновича — справжня свиняча пика, Надія Климівна нагадує борсучиху, а Танечка-Манечка-Любочка — молодих лисичок, вертких і завжди голодних. І незнайомих людей на вулиці так само почав порівнювати: один на крука схожий, другий — на крота, третій — на сома… Почало мені здаватися, що й поведінка їхня відповідає зовнішності. Примічати почав, через що люди ворогують, чому дружать, почав відшукувати внутрішні, глибинні, найпотаємніші, інтимні, можна сказати, причини.

А в голові все частіше жорна працювали, — перемелювали мій мозок, зерна думок моїх у борошно, з якого вже нічого не виросте. Спекти з нього теж нічого не можна — гірке дуже, жовчю отруєне.

Одного разу знепритомнів я на вулиці, а опам’ятався вже в лікарні.

Там і познайомився з лікарем Барновським (кругловидий, в окулярах, схожий на пугача). Медсестра розповіла мені по секрету, що інші лікарі нічим не могли мені зарадити і лише тоді запросили Барновського й дозволили вжити якісь крайні заходи.

— На що скаржитесь? — запитав лікар у мене при першому знайомстві.

— На людей, — відповідаю. — Набридли, остогидли мені люди. — І сміюся, знаю, що він зараз скаже: “Від цього не лікуємо”.

А він примружився, головою покивав так серйозно, співчутливо:

— Розкажіть, голубе, чим це викликано.

— Причини загальновідомі, — відповідаю. — Чим старші стаємо, тим більше людей пізнаємо…

Я зумисне питання загострюю, щоб цей причепа-лікар одчепився.

Але ж від нього не так просто вивернутися. Та й, правду кажучи, не хочеться. Видно, навчився він подобатися людям.

Очі в нього сумні, усезнаючі. Від зіниць жилки кров’янисті розходяться. Повіки припухлі. Мабуть, втомлюється дуже. А віє від нього спокоєм, затишком, доброзичливістю.

І якось само собою вийшло, що розповів я йому, яка пригода зі мною трапилась. Про все, що сталося на службі, розповів, про Самого, Надію Климівну та інших…

Він довго думав над моїми словами, тихенько погойдуючись на стільці біля мого ліжка. Потім каже:

— Справа не тільки в неприємностях на роботі, Борисе Петровичу. Перевтомилися ви від надмірного потоку Інформації, коли матеріал для дисертації збирали. Захлинулися ви в ньому. Полежати вам треба на пісочку, відпочити від інформації і від носіїв інформації.

— Про це й мрію, лікарю. Та де від них сховаєшся? — кажу.

Він нахилився до мене, в лице заглядає:

— А коли ми вам острів виділимо? Здивувався я.

— Цілий острів? — питаю. — У морі? Без людей? Такий, як мільйонери купують?

— Цілий острів, — відповідає. — Будете певною мірою управителем острова.

— А чому “певною мірою”?

— Бачте, залишити у бездіяльності ваш мозок і нервові центри хребта не можна. Хвороба ускладниться. Тому ми підключимо ваш мозок з допомогою антени до обчислювальної машини, яка керує островом-маяком. Таким чином мозок перебуватиме під постійним навантаженням. І водночас він відпочиватиме — адже навантаження невелике, мізерне, можна сказати, для людського мозку. Ніяких нових ідей від нього не вимагатиметься, просто — відповідати на запити суден, видавати метеозведення, довідки про фарватер. Одне слово, побудете островом. Островом у відкритому морі…

Його очі задивилися кудись далеко-далеко… Мені здалося, що він забув про мене…

— Людина-острів — гарно звучить, — мовив я. — Можливо, це поняття не позбавлене смислу. Більшого, ніж той, що міститься в кожному із цих двох слів окремо.

Він опустив мені руку на плече, і вона була як живий теплий міст через прірву між мною й іншими людьми. Я думав у ту хвилину: “Хіба й раніше я не був островом? Дрейфуючим островом. Островом серед островів і крижин. Ми зіштовхувалися в тісноті, заважали один одному, тому що острови мають дрейфувати на певній відстані один від одного. І коли ця відстань скорочується або ж виникають нові течії, — з’являється небезпека сутичок…

— Я можу вважати, що ви згодні? — ніби мимохіть спитав він, а потім уже вимовив другу фразу, фразу основного тексту:

— Отже, ми порозумілися.

Сьогодні мене почали готувати до перебування на острові. До нестями втомили мене аналізами. Кілька годин я був у шоломі — знімали записи біотоків мозку, енцефалограму, еограму, мнемобіограму і ще бозна-що, складали генокарту і енергокарту організму, потім окремо енергокарти і еограми рук та ніг, які керуватимуть автономними приладами, машинами, катерами, підпорядкованими острову-маяку.

За два дні літак відвезе мене туди, де я знайду спокій і стану самим собою — островом у відкритому морі.

Тоді й сповіщу, на яку адресу мені писати.

Усього вам найкращого.

Борис”.

“11 травня.

Здрастуйте, рідні!

Уже кілька днів я на острові. Море пестить мої руки, перебирає волосся. Хвилі хлюпають, вигинають пружні ласкаві спини під моїми руками, мурмотять, труться об ноги, лижуть ступні. Піна прибою освіжає мене, вливає сили і спокій. А іноді хвилі встають на задні лапи — і тоді видно, які вони могутні, — тріпочуть гривами, обдаючи острів і мене дрібними бризками. Раніше я й не знав, скільки сили можуть дати людині бурхливі хвилі, не знав прямої залежності між силою і спокоєм.

З островом я злитий нероздільно. В мене таке відчуття, що його берегові лінії стали обрисами мого тіла, його бухти — це вигини моєї шиї. Коли прибій наповнює водою гроти, тіло моє важчає, коли хвилі з шипінням відступають, приходить полегкість.

На моїй голові — шолом з антенами, на руках — браслети-антени. Вони здійснюють прямий і зворотний зв’язок з мозком острова-маяка — обчислювальною машиною і двома роботами. Обчислювальній машині підкоряються всі служби острова, а я керую нею.

Та моє відчуття острова, як самого себе, не можна пояснити тільки цим зв’язком. Між нами щось більше, в цій близькості й спільності присутня моя уява.

Коли море ласкаве й спокійне, коли воно ледве гойдається, потягуючись під сонячним промінням, я відпочиваю. Але й коли воно бурхливе, я відпочиваю теж. Коли хвилі наздоганяють одна одну, сивіючи від страху й люті, коли розбиваються об мої кам’яні коліна, коли намагаються якнайвище підскочити, щоб зазирнути мені в очі, я сміюсь від радості й відпочиваю душею. У моря нема людської поспішливості, метушливості, суєтності. За ці кілька днів до мене прийшли такі думки, яких я не знав би протягом усього свого життя. Пам’ятаєте, я довго не міг скінчити кандидатську дисертацію, не міг узагальнити факти, накопичені в результаті дослідів. Коли я тут згадую це, мені смішно. Тих думок про природу, про людський організм, про зв’язки між ними, — тих думок, які виникли у мене тут, вистачило б для десятка докторських дисертацій. Іноді я роблю записи на диктофоні, та слів не стає, надто бідна людська мова, щоб висловити все, що я тут зрозумів.

І не раз згадую я старовинне східне прислів’я: “Згасла зірка — вмерла людина, вмирає людина — гасне зірка”. Це не просто метафора, не просто порівняння людини із зіркою. Адже між природою і людиною існує не лише прямий, а й зворотний зв’язок. Сучасна наука вже знає, якою величезною мірою природа впливає на людину — і не лише на склад її крові, на здоров’я, а й на її почуття, плин думок. Згадаймо лишень, як у пасмурну погоду нам чомусь стає сумно, все починає дратувати, хоча, здається, підстав для цього немає… І в свою чергу, думки та почуття людини, її настрій, її біовипромінювання також впливають і на людей, що її оточують, і на увесь навколишній світ. Звичайно, цей вплив дуже слабкий і непомітний, але ж він в. Тепер, коли я зв’язаний із островом та морем через потужні підсилювачі і вплив мій на навколишній світ також посилився у багато разів, я твердо це знаю.

Сплю я тепер добре, міцно, майже без сновидінь А коли й присниться що, то все більше про море, скелі. Хвилі котяться на берег, закручуючись білими китицями, білі овечки пасуться на зелених хвилях, а над ними кружляють і тужать чайки. Просинаюсь я бадьорим, свіжим. Жорна в голові стихли. Вже на другий день перебування на острові я не чув їх. Свідомість чітка, ясна.

Сьогодні розбудив мене виклик з океанографічного судна. Воно запитувало незвичайну інформацію, і ЕОМ довелося просити допомоги в мого мозку, в усіх його відділах, які командують метеослужбами острова.

Я запустив два зонди, зняв інформацію про зарядженість хмар, потім узагальнив інформацію із супутників і порівняв її із станом різних шарів атмосфери в даний момент. Результати я передав на корабель. Він подякував мені й повним ходом пішов на зюйд-вест. Відлуння його гвинтів ще довго вловлювали мої гідрофони, висунуті далеко в море.

Робот Тім — моя права рука і прямо, і переносно., бо він, як і катер “Стрімкий”, управляється імпульсами правої руки, — тричі на день готує мені їжу. Тім — першокласний кухар. Він знає рецепти 600 страв російської, румунської, кавказької і французької кухні. А які чудові салати з морської капусти по-японськи він готує! Їжа в мене завжди смачна, корисна, різноманітна. І найголовніше — Тім абсолютно слухняний, підкоряється кожній моїй думці-наказові, кожному висловленому бажанню, переданому через браслет-антену. Він — ідеальний друг. Тепер я розумію: слухняність — от чого мені не вистачало у близьких і рідних людях. Усі вічно сперечалися, гризлися, намагалися довести своє для “мого ж добра”. А я нервував, і це потроху накопичувалося у якійсь дефектній ділянці мого мозку, щоб згодом вибухнути хворобою… Тім же нічого не доводить, він просто слухає мене і піклується про мене. Він завжди поводиться так, щоб мені було добре і затишно.

Пишіть на адресу, зазначену на конверті. Автопошта негайно передасть мені листа по відеотелеграфу.

Шкода тільки, що я став забувати ваші обличчя. Вони бліднуть, стираються, розмиваються…

Чекаю на ваші листи.

ОБ (Острів Борис — так я тепер підписуватимусь)”.

“28 травня.

Мої рідні!

Дуже зрадів, одержавши вашого листа. Добре, що мама купила теплий костюм. Зимою згодиться. Мамо, намагайся хоч зрідка ходити з Валею у басейн. Повір мені, для тебе це вкрай необхідно.

Невже в Олега такий поганий характер? Я ж знав його не таким. Може, слід до нього ставитися по-іншому? Можливо, йому просто ласки й уваги не вистачає? Сказати про це він соромиться, от і бунтує.

У мене з’явився тут перший живий приятель — баклан. Він прилітає до мене по залишки їжі. Я називаю його АТ — Антитім. На відміну від Тіма, він неслухняний і вередливий, як тільки щось не так — змахне чорними крилами, підніметься вгору й каменем падає в море — за рибою. Іноді опуститься зовсім низько, косить на мене блискучим оком, ніби питає: що, друже, засумував без мене із своїм надто слухняним роботом? Потім, ніби нічого не трапилось, приземлиться поруч зі мною, крикне щось своєю мовою, вимагає дарунки.

А вчора прилетів він до мене вже не один. З усього видно, подругу свою привів познайомитися зі мною. Така ж, як він, чорна, чубатенька, білогруда. Ну, а що ж це за знайомство — без частування? Видно, розуміє він це, шельма.

Примітив я: не любить мій приятель полювати сам і повний штиль не любить. До мене прилітає скаржитися: голодно, мовляв, товаришів для полювання немає, рибних косяків щось не видно, виручи, сусіде. І я виручаю і його самого, і його подругу. Зате в табуні вони влаштовують справжню облаву. Оточують з боку моря місце, де багато риби, утворюють щільне півколо і, як справжні загонщики, з криком і плескотом заганяють рибу у щільний косяк. А вже тоді пірнають за нею у чіткій послідовності, щоб не утворилося великих “вікон”, і добувають рибу. Мої знайомці — разом з усіма.

Чекаю я, що ця пара довіриться мені цілком і влаштує3 гніздо поблизу мого житла.

Якось спостерігав я їхнє женихання. Підходив мій приятель до своєї подруги, похитуючись, як моряк на палубі. Шию до неї нахилив, головою похитав, наче дивувався: яка в мене гарна та гожа! А вона навпаки — шию різко назад закинула, розкривши дзьоба. Стали птахи близенько одне біля одного й цілуватися почали. Ну, не так щоб по-справжньому цілуватися, адже й губів у них немає — самі носи. От широко роззявили вони дзьоби, виказуючи захоплення одне одним, закричали “хрохрохро”. Обмінялися глибокими вдячними поклонами й почали з радості пританцьовувати. Дивлячись на них, я сам ледве стримався, щоб не затанцювати разом з ними.

А вночі мені наснилося, ніби чую людський крик. Вискочив я спросоння, у ніч втупився. А вона темна, дивиться на мене стооко, стозірно.

Вже потім я зметикував, що перевірити, чи справді це був крик, дуже просто. Дав завдання приладам, прочитав магнітофонні записи. Переконався: здалося. Але чого це мені вчуваються голоси людські? Невже скучив?

Сьогодні знову розмовляв по радіо з лікарем Барновським. Він каже, що задоволений тим, як проходить видужування.

Хотілося б зустрітися з вами, та поки що лікар не дозволяє.

Пишіть. Цілую.

Ваш ОБ”.

“2 червня.

Здрастуйте, рідні!

Чому вчасно не відповідаєте на листи і змушуєте хвилюватися? Не так уже й багато в мене зв’язків із людьми. Один з найважливіших — через ваші листи. Другий — через кораблі, та вони з’являються в цих широтах не часто.

Є ще одна лінія зв’язку, дуже важлива для мене, — з допомогою снів. Я запам’ятовую їх, а потім перебираю, як аркушики календаря. У снах я знову переживаю те, що було, живу серед вас, працюю в лабораторії. Вже кілька разів бачу якийсь дивний сон: ніби я вже повністю на острів перетворився, тіло моє — це скелі, і вони ростуть, тягнуться — і все в одному напрямку — туди, де синіють пасма гір, до “великої землі”, до континенту…

Просипаюсь — щемлять суглоби — не боляче, а якось млосно, ніби й справді росту… От така дивина!

А вчора мені приснилася Надія Климівна. Немовби народилася вона з піни морської й вийшла на берег у довгій сукні, всіяній блискітками — саме в такій сукні я бачив її на новорічному карнавалі. Була вона тоді манірною, граціозною — диво дивне — гарненькою. От які метаморфози відбулися з нею відтоді. Ну, та мені, можна вважати, байдуже. А втім, може, не зовсім байдуже… Потім розберуся…

Олегові перекажіть ось що. Якщо він” пе вгамується, я, коли повернуся, суворо з ним розмовлятиму. Дуже суворо. Нехай так і зарубає на носі. Досить йому мандрувати з вузу в вуз. Час зупинитися на чомусь, вирішити — що ж для нього головне: математика, музика чи вірші. А може, поєднати все це? Хай подумає над моєю останньою пропозицією. Математика з мистецтвом поєднуються навіть дуже просто. Досить пригадати приклади з історії.

Та найголовніше — він повинен зрозуміти, що, крім нього, є інші люди, яким він завдає шкоду своїми гасаннями. Усі свої вчинки він має обумовлювати вчинками інших людей, беручи до уваги їхні інтереси, бажання. Він же не в пустелі живе.

От пишу це й сам дивуюся: старі банальні істини починають звучати по-новому, набирають нового змісту.

Мені тут, як і раніше, добре, тільки за вами скучив. Та й в інститут хотілося б зазирнути — адже ми тоді саме починали досліди з препаратами, що роблять внутрічерепний тиск стійконезалежним від зміни атмосферних умов. Цікаво б знати наслідки…

Мій ідеальний слуга Тім починає мене дратувати своєю ідіотською постійною слухняністю. Вчора, коли він приніс на розносі бульйон по-камбарському, я подумав: “Невже ти жодного разу не спіткнешся й не проллєш ані краплі бульйону?”

І що ви думаєте? Він тої ж миті спіткнувся — навмисне, шибеник, — і плеснув бульйоном на мене. Що з нього візьмеш, з бідного, слухняного робота із заблокованою волею?

Якщо Валі не важко, хай усе ж таки подзвонить в інститут, дізнається про результати дослідів і напише мені. І ще прохання — довідатися, як там поживає Вадим Власов. Він — один з небагатьох, хто насмілився на зборах виступити за мене. Втім, і Артем Михайлович підтримав його. Передавайте їм моє сердечне вітання.

Щасливих вам пасатів і сім футів під кілем в усіх ваших справах!

Острів Борис”.

“14 червня.

Здрастуйте, рідні!

Учора я ліг спати з виразним передчуттям бурі. Власне кажучи, передчуття було розраховане, виписане в рівняннях, і я сам дав команду приладам попереджати про насування бурі всі судна.

А сьогодні я прокинувся, коли за вікном, надійно відгороджені бетонними стінами, вирували стихії. Блискавки вогняними швами прострочували темне небо, наче міцно зшиваючи його з морем, з островом, зі мною. Різниця потенціалів між хвилями й хмарами — цими обмотками гігантського кондесатора — досягала восьмисот мільйонів вольтів. Мені тепер це точно відомо, адже вимір’ювальні прилади і зонди стали ніби моїми власними органами і показання їх перетворюються у сигнали, що біжать по моїх нервових волокнах до мозку.

Я вийшов з приміщення, і мої барабанні перетинки здригнулися від гуркоту. Грім небесний і грім морський злилися воєдино. Хвилі з божевільною впертістю штурмували неприступні скелі.

Море й справді збісилося. Я відчував, як здригаються хвилерізи, ніби зуби в роті, хитаються сталеві опори при вході в північну бухту. Велике каміння море шпурляло на берег, як із пращі.

Один за одним ішли на мене в атаку багатотонні вали, розбивалися об бетонний щит, але підносилися, розбиті, піднімаючи торочкуваті знамена, збираючи під них нових бійців. Здиблювалися коні, і шипуча піна капала з їх розпалених, розідраних ротів і ніздрів. Вигинали хижі спини чудовиська, вперто й методично били тарани.

Та раптом у моєму мозку сильніше за грім і удари хвиль зазвучав сигнал біди — три крапки, три тире, три крапки — три літери, від яких холоне кров: “SOS”, “SOS”…

Миттю повернулися мої вуха-локатори, нахилилися мої антени, запеленгували сигнал. Локатори намагалися вловити, мої підводні й надводні очі намагалися побачити, що там відбувається, хто кличе на допомогу. Мої руки — швидкісні катери — вже напружилися, готові мчати на допомогу туди, куди я їм накажу.

Нарешті я побачив, чи, точніше, відчув невелику учбову шхуну — тепер іграшку хвиль. Я побачив її рангоут і досконалі обриси корпусу, зараз такі жалюгідні і якісь несправжні.

Справжніми були тільки хвилі та я. Їм доводилося рахуватися зі мною, а мені — з ними.

Ось величезна хвиля, регочучи на все горло, звалила шхуну собі на плечі, трусонула її корму так, що перо руля стало в нейтральне положення, і жбурнула вниз, у вир, уже з обірваним штурмтросом.

Та враз простягнулися, розштовхуючи хвилі, мої руки-катери, помчали із швидкістю десятків вузлів, і на кожному — робот, готовий точно і безвідмовно виконати будь-яку мою команду.

Міць і лють хвиль були безмірні, та на моєму боці, крім моїх м’язів — могутніх турбін, були найтонші розрахунки, що народжувалися набагато швидше, ніж блискавки бурі.

Права моя рука майже доторкнулася до шхуни. Щоправда, рука тремтіла, неспроможна здійснити точних розрахунків, і доводилось давати поправки — сотні поправок за хвилину. Двигуни не встигали підкорятися. Катер звалився в ущелину між двома хвилями, диферент на корму склав двадцять сім градусів. Я ледве встиг вирівняти його, щоб наступну хвилю стріти у всеозброєнні.

Ще гірше було з лівою рукою — з лівим катером. Він розвернувся на крутій хвилі, клюнув носом і не встиг вирівнятися. Вода затопила клапани, які регулюють подачу мастила на турбіну. З надривом працювали циркуляційні насоси. Крен на борт досяг сорока двох градусів.

Зірвалися глухо принайтовлені предмети, і тоді зраділі хвилі могутнім ударом поклали катер на борт під кутом сорок чотири градуси — межею для остійності. Я відчув, як напружилися й затріщали м’язи на лівій руці, і знав, що так само — тільки набагато сильніше — тріщить і рветься оснащення, загрозливо скрипить корпус катера, вода захльостує двигун.

“Ліво на борт”, — подумки скомандував я.

Тьмяне сонце ніяк не могло розірвати туман над вигнутою лінією горизонту.

Робот Тім виліз на щоглу, закріпив фал. Звився мій прапор — прапор рятівників.

Звичайно, коли б на катері були люди, вони б не перенесли такі маневри. Відстань між катером і шхуною неухильно скорочувалася — 10 кабельтових… 4… 3… Здригаючись корпусом, катер зупинився у загрозливій близькості від шхуни на притихлій від такої зухвалості хвилі.

Другий катер підійшов одночасно з другого боку.

Тепер я побачив напружені обличчя людей на шхуні, які з надією вглядались у рятувальні судна. Особливо вразило мене бліде, аж посиніле обличчя зовсім юного курсанта. На цьому обличчі, що ніби пливло в тумані, виділялися лише благаючі очі й тремтячі губи.

Права моя рука зробила кидальний рух. Тієї ж миті иравий катер вистрілив буксирним кінцем.

Його піймали й закріпили на шхуні.

Ліва рука чекала. Їй було важко, її судомило, але й вона зробила такий самий рух, як права.

Другий буксирний кінець закріпили на борту.

Тепер я тримав шхуну двома руками, перебираючи канати, відводив їх і вирівнював. Шхуна ковзала по хвилях, провалювалась, і тоді я висмикував її з безодні. У мене було таке враження, ніби я намагаюся втримати у воді голими руками дуже сильну слизьку рибину.

Мозок працював з найвищим навантаженням, даючи команди обчислювальній машині. Машина робила мільйони розрахунків. У мене обертом ішла голова, треба було переключитися на захисний режим, та я боявся, що за той час, поки буду переключатися, на мить втрачу контроль над рукою-катером. Обличчя курсанта все ще пливло переді мною, ледь розмите, затуманіле. Я спитав себе, чи це жартують клітки сітчатки очей, чи клітки пам’яті? Та шукати відповіді було ніколи.

Кілька разів сильно смикнуло праву руку, гострий біль пронизав її від кисті до передпліччя. Я ледве не випустив каната. Мої пальці мимоволі розтискувалися. З’явилося відчуття, що зник середній палець. Я мимоволі кинув погляд на руку, стиснуту в кулак. Середній палець був зовсім білий, неживий. Треба було негайно розціпити кулак, розслабитись. Але тоді…

Люто завиваючи, сіро-зелений вал завертів білі вуса піни й ринувся на катер. Навалився на нього, підім’яв. Катер клюнув носом, потім вирівнявся і одразу ж провалився кормою.

Жорна оберталися в моїй голові, червона пелена заслала очі. Та й скрізь неї я бачив те ж юне обличчя, якому загрожував вал з білими вусами, готовий змити і його, і мене, і ще мільйони крихітних живих острівців. Цей вал здавався мені посланцем і зброєю природи, нещадної до своїх витворів, якщо вони слабкі. А щоб стати сильним, щоб встояти проти зазубрених гребенів, є тільки один шлях — злютуватися, стати смугою суш, упертися всією масою і не дати себе зсунути. І тоді море, не змігши знищити нас поодинці, вгамується, стане слухняним і ласкавим, почне наносити пісок і каміння, розширюючи і укріплюючи ту смугу суші, яка виявилася сильнішою від нього.

Мені вдалось і цього разу вирівняти катер, вирвати здобич буквально із самої пащі моря. І воно зі злості шпурнуло його на риф. Гвинт катера продовжував обертатися, намотуючи на себе обірваний трос.

Удар. Скрегіт металу. Нестерпний біль у руці.

Тільки б не розігнути пальці!

За моїм наказом робот Тім стрибнув за борт, щоб очистити гвинт. Безумство. Я це знав, проте більше нічого вдіяти не міг. На одному канаті шхуну не привести в бухту.

Здибився новий вал, глухо заревів і пішов в атаку. Прощавай, вірний Тіме! Мені було шкода його, як доброго покірливого слугу, майже друга. Але я не міг забути благаючого обличчя, виліпленого з такого ж матеріалу, як і я.

Рука заніміла. Пальці розціпилися…

Залишались одна рука, один катер, один канат. І мозок, який, блискавично перебираючи варіанти, підраховує і розраховує, спрямовує машину, дає їй вольове начало.

Я пам’ятаю все так чітко і ясно, наче це відбувається зараз. Пам’ятаю, як наморочилось у голові й тріщало в скронях, пам’ятаю нещадний біль у потилиці, скрегіт жорен, коли здавалося, що іще мить — і мозок не витримає напруження, я збожеволію.

Коли катер із шхуною поминув вхідні буї і ввійшов у бухту, в мене вже не було сил радіти.

Я встиг переключити керування на обчислювальну машину, впав на постіль і заснув. Я не чув, як у мою кімнату ввійшли люди із шхуни, як вони відходжували мене.

Прокинувшись, я побачив перед собою знайоме обличчя з великими, круглими, втомленими очима.

— Здрастуйте, друзяко! — сказав мені лікар Барновськин.

— Здрастуйте, лікарю, — відповів я. — Будете сваритися?

— З якого приводу? — Його кошлаті брови підскочили.

— Я погано виконував ваші інструкції і очевидно захворів. Знову жорна запрацювали…

От коли він зареготав на все горло.

— Захворіли? Жорна? Та плюньте ви на них! Вони для вас більше не страшні…

Він устав і глянув у вікно. Я підвівся на лікті й теж туди подивився.

Море було залите сонцем. Воно переливалося, розгладжене й відпрасоване, натерте до блиску, воно зітхало — вмиротворене. Стояв дзеркальний штиль. І тінь від пірса тільки підкреслювала його пишноту, занурену в нього чашу неба і в ній — нерухомі пір’їнки хмар…

До скорого, дуже скорого побачення!

Борис”.

Я складаю листи акуратним стосиком. Тепер я розумію, кого бачив у вікні вежі маяка. Нового пацієнта лікаря Барновського.

І я вже знаю, що робитиму цього літа, як проведу відпустку. Я зберу своїх друзів-аквалангістів, і ми дослідимо підводні хребти від острова до континенту, проникнемо в таємницю їх виникнення. Адже вже сьогодні, після прочитання листів, в мене визріла догадка. Я згадав, що Борис був з’єднаний с островом і з морем за допомогою могутніх підсилювачів — антен, генераторів, обчислювальної машини… Згадав і його думки про те, що людину з’єднує з природою не лише прямий, а й зворотний зв’язок. Отже, не тільки те, що діється в природі, впливає на людину, а й навпаки, і ми ще не знаємо, в яких розмірах. Недарма Борис згадував східне прислів’я, що стверджує: “Згасла зірка — вмерла людина, вмирає людина — гасне зірка”. Так, тепер я догадуюсь, чому хребти такі дивні і не мають зморщок. Адже росли вони дуже швидко.

Я переконаний: кількість хребтів відповідає кількості хворих, що вилікувалися на острові і поновили свій зв’язок із материком людства. І отже, саме під час перебування там Бориса від острова до континенту простягнувся ще один хребет…