Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

Віктор Балаян ТАЄМНИЦЯ ЗРУЙНОВАНОГО ПІДВАЛУ Пригодницьке оповідання

— Ну й таланить же вам на психів, товаришу капітане, — ще з порога проказав лейтенант Авакян.

— А що сталося?

— Та тут один екскаваторник зайшов. Світло якесь привиділося йому в котловані вночі, перелякався бідолаха.

— А чого ж він перелякався?

— Нібито скелет світився, каже. А хлопці сміються. “Навіщо до нас, у міліцію, прийшов, звернувся б краще до археологів”. А він їм: “Так скелет незвичайний — світиться ж!” Пригадуєте, товаришу капітан, сина Гаяне?

…Сталося це з півроку тому. В коридорі якийсь чолов’яга підійшов до Авакяна, показав йому камінець і заходився доводити, що в його руках рідкісний мінерал. “Цим каменем на чому завгодно писати можна — не зітреться”. Коли здивований Авакян доповів про це мені, я одразу збагнув:

— Мабуть, дивак який абощо…

— Та ніби не схоже. На вигляд чоловік серйозний, а камінь і справді якийсь незвичайний.

— Нехай зайде.

До кабінету зайшов чоловік досить-таки інтелігентної зовнішності. Ми з майором Даніеляном сиділи тоді в одній кімнаті.

— Ану показуйте, що там у вас?

У руці чоловік тримав звичайнісінький морський крем’ях.

— Слухай, Авакяне, — мовив я лейтенантові, — ти коли-небудь купався в морі?

— Ні.

— Воно й видно, — відповів я і кілька разів черкнув камінцем по мармуровій чорнильниці. Потім попросив відвідувача: — Відколіть мені шматочок на згадку.

— Не можу, це подарунок. — Чоловік мерщій сховав крем’ях до кишені.

— Ну так з чим же ви тоді прийшли до нас?

— Розповідати по карті чи без неї? — гарячково запитав він.

Очі його дивно блищали.

— Без карти, — усміхнувся Даніелян.

— Я — син Гаяне, — з підкресленою гідністю мовив відвідувач. — Живу біля вокзалу. Мене всі так і звуть — син Гаяне, а ще — хлопець з вокзалу. Там мені пам’ятник стоїть, може, бачили?

— Гаразд, гаразд. А тепер давайте по карті.

Син Гаяне витягнув з кишені потертий клапоть паперу” Розгладив його і почав водити по паперу пальцем:

— Сам я родом з Горіса,[1] ось наш будинок. А тут стояв будинок мого діда, трохи віддалік — дядьковий. А оце, бачите, аеродром. Там, де колись були наші землі. Дід…

— Ближче до справи, будь ласка, — перебив я його.

— Одне слово, — поспішив той, — я до вас з проханням: дайте мені кілька тракторів зорати й засіяти аеродром.

— Ну-у-у, — протягнув я задумливо, — справа це серйозна, і тут треба ще помізкувати.

Прохач пішов і, на щастя, більше не з’являвся. Згадавши цю історію, я перепитав Авакяна:

— Думаєш, і цей такий?

— Факт!

— Ану запроси його, — втрутився майор Даніелян.

Зиркнувши на наші погони, екскаваторник підійшов до Даніеляна й одразу почав скаржитись:

— У мене серйозна справа до вас, а тим тільки жарти в голові. — Він кивнув на Авакяна. — Навіщо, питають, ночами котлован риєш? Рию, щоб таким, як ти, скоріше хату дали, ясно?

— Ну гаразд, громадянине, — Даніелян підійшов до нього, — хлопці молоді, ви вже даруйте. Отож вам здалося дивним, що скелет світиться?

— Зовсім ні, — перебив екскаваторник Даніеляна, — кожен школяр знає, що підгнилі кістки в темряві світяться. Щоправда, спочатку я таки злякався…

— Ви казали, що він вас чимось насторожив…

— У скелета проламаний череп, ось чому я до вас прийшов.

Даніелян докірливо зиркнув на Авакяна, і в його погляді той прочитав для себе більше, аніж просто докір.

— Я підозрюю, що там колись було вчинено злочин, — мовив екскаваторник.

— Добре, що прийшли… І вибачте за хлопців…

— Нічого, нічого… Просто, подумав, усяке може бути, дай-но заявлю…

— Ну тоді прихопимо зараз експерта і разом поїдемо подивимося на вашу знахідку. А як, до речі, вас звати?

— Гарутюн.

На тому місці, де працював екскаваторник Гарутюн, раніше стояв двоповерховий будинок, тіснилися невеличкі хатинки, тепер же закладали фундамент висотного будинку.

Експерт уважно оглянув скелет. Як виявилось, жіночий.

— Ви не чіпали його? — запитав я Гарутюна.

— Ні.

Ми сфотографували об’єкт з різних боків.

А біля котлована вже почали збиратися люди.

— Швидко загорніть і в лабораторію! — наказав експерт своїм помічникам і звернувся до мене; — Череп таки справді проламаний. Удар завдано тупим предметом. Докладніші дані ми можемо одержати тільки після копіткого вивчення.

Я доручив лейтенантові Авакяну з’ясувати адреси колишніх мешканців і добути план будинку.

Якраз підійшов Гарутюн, почув, про що йдеться.

— Будинок зносив я. Мешкали там чотири сім’ї. А тут, — він показав на те місце, де лежав скелет, — був підвал. Великий такий, поділений на чотири частини. Це я добре пам’ятаю.

— А куди виїхали колишні мешканці?

— От цього не відаю.

— Ну що ж, дякуємо вам, товаришу Гарутюн. Тільки про одне вас прохатиму: нікому жодного слова. А як хто буде розпитувати, повідомте мене.

Наступного дня лейтенант Сагакян приніс мені план будинку, домову книгу і нові адреси колишніх мешканців. Дві сім’ї одержали нові квартири на Норкському масиві, інші дві — знімали кімнати, очікуючи, поки на старому місці зведуть новий будинок.

Я прочитав висновки медичного експерта, і в мене но лишилося ніяких сумнівів: десять років тому в будинку було вчинено злочин, який так і лишився нерозкритим. Можливо, хтось із членів чотирьох сімей щось знає про це або ж сам є вбивцею. Але хто?

Поки я гортав домову книгу, Сагакян доповідав про колишніх мешканців. На першому поверсі жили дві сім’ї — подружжя пенсіонерів з онуком і вчитель з дружиною та дитиною. На другому — сім’я комірника і подружжя інженерів.

Перш ніж розпочати слідство, треба було простежити зміни в складі мешканців за останні десять років, з’ясувати, кому належав підвал, у якому знайшли скелет жінки. І нарешті вивчити архів і переглянути нерозкриті справи десятирічної давності.

Я вирішив розпочати з учителя та подружжя пенсіонерів — тих, хто жив тепер на Норкському масиві. Й ось разом з дільничним інспектором ми стукаємо в двері квартири вчителя. Відчинила нам невисока огрядна жінка.

— Можна зайти? — запитали ми.

Жінка не без цікавості зиркнула через моє плече на погони дільничного, старшого лейтенанта.

— Я — дільничний інспектор вашого району.

— Щоб він провалився, ваш район… Уже пронюхали, еге ж? — Жінка кинула на мене колючий погляд.

— Атож, — не став перечити я. — Вже…

— А що ви можете знати, що? Якби знали, то не вірили б кляузникам. А ті вже й раді…

— То як, можна зайти? — повторив я і переступив поріг.

— Та вже ж заходьте, коли прийшли, — буркнула жінка.

У кімнаті вона витерла ганчіркою стілець, підсунула його мені.

— Що ж вам не до душі в нашому районі? Далеченько від центру? — запитав я.

— Та годі вам прикидатись… “Далеченько від центру”, — вона скривилась і кинула ганчірку на стіл. — Наче в центрі тих кляузників менше. Ну й типи!.. А вірмени ж! Здавалося б, пенсіонер, сиди собі вдома, ходи на базар, одержуй пенсію, так ні, суне носа в чужі горщики!

— По-вашому, виходить, що коли й станеться щось, то краще замовчати, аніж нас повідомити? — не втерпів дільничний.

— Станеться, замовчувати… — жінка повернула голову до дільничного. — Коли ви вже так стаєте на захист справедливості, то ловіть злодіїв і спекулянтів, а не чіпляйтеся до простого вчителя, який живе на свої трудові! Слухайте, товаришу, — звернулася вона до мене, — коли вже на те пішло, то давайте відверто. Ви знаєте, скільки в місті власних автомашин? А їх власники здебільшого мають місячну зарплату, скажімо, дев’яносто-сто карбованців. Ви запитали хоч одного з них, звідки в нього машина? Ні. І не запитаєте! А бігати перевіряти анонімки й чіплятися до бідного вчителя — на це ви мастаки!

Жінка немов з кулемета строчила, і до мене нарешті дійшло, що вона мала на увазі.

— Ви впевнені, що анонімку писали пенсіонери?

— А хто ж іще? Такі писаки, що ого-го! Пам’ятаєте той рік, коли з хлібом сутужно було? Наш сусід, ми тоді не тут жили, працював у пекарні. Тягав з роботи борошно і продавав нам. Пенсіонер теж купував у нього. Та як тільки з хлібом усе налагодилося, взяв та й написав до газети, мовляв, сусід колись борошно крав з пекарні. Знаю, що ви на це мені зараз скажете, — вона не давала мені навіть рота розкрити, — скажете — красти погано. Я теж так думаю. Але ж пенсіонер сам купував це борошно! Чому ж він завчасу не вхопив злодія за руку? Бо мав у ньому потребу. Тільки не подумайте, що я про всіх це кажу. Є серед них і гарні люди, але й отакі трапляються.

— А теперішні ваші сусіди? Чого б їм до вас отак ставитися?

— Ваше, кажуть, життя нам не подобається. Ви, кажуть, простий учитель, звідки у вас “Москвич”? Мовляв, порушуєте моральні принципи і таке інше. А ми живемо як люди, нікому нічого, і мухи не зобидимо.

— Ви працюєте?

— Ні, тільки чоловік. У мене дитина на руках.

— Скільки ж їй?

— Десять років скоро буде.

— А яка в чоловіка платня?

— До двохсот карбованців. Зараз ви спитаєте: “Як же він “Москвича” купив? А от буфетників, комірників з машинами не питаєте: “Звідки у вас “Волга” при зарплаті вісімдесят карбованців?” А вчителя, що в школі трудиться та ще й удома з учнями працює…

— Скільки ж у нього учнів?

— Коли як. Перед вступними іспитами до вузів багатенько буває. Працює, що той віл, не краде.

— Ви заспокойтеся, в нас і гадки не було перевіряти, на які гроші ви придбали автомобіль. Чого ви так розхвилювались?

— А навіщо ж ви прийшли? Невже вам не писали?., В цю мить зайшов господар, чоловік років сорока, інтелігентного вигляду, — цілковита. протилежність його дружині. Та й розмовляв він спокійно, лагідно, часом докоряючи дружині, вибачався…

Я його між іншим запитав:

— Скажіть, будь ласка, а це добре — підробляти вдома на учнях?

— Я їх не силую, самі просять. Та й хіба тільки я репетиторствую?

— Знаю.

— Мушу вам сказати, — вів далі він з гордістю, — багато моїх учнів успішно складають конкурсні екзамени в інститутах.

— А як решта учнів? Теж вступають?

— Цих менше. Знаєте, індивідуальні заняття — зовсім інша річ.

— Навіщо ж тоді школа? Мені здається, коли вчитель сумлінно ставитиметься до своєї справи, в додаткових заняттях не буде потреби.

— Може, ви з фінвідділу? — запитав учитель. — Так я податки сплачую…

— Залишимо поки що цю тему, — мовив я і звернувся до господині. — А той, хто писав про борошно, він що — жив у вашому будинку?

— Ні, поряд. А навіщо це вам? Коли це було! Десять років минуло…

— Я прийшов до вас саме у справі, яка сталася років десять тому.

— Що ти їм наговорила? — сердито запитав учитель. — Ви її не слухайте! Той сусід уже відколи не працює в пекарні. Навіщо ворушити минуле?

— Минуле іноді саме стукає в двері, — усміхнувся я і розіклав перед подружжям план колишнього їхнього будинку. — Ви можете показати ваше старе помешкання?

— А чого ж, ось ці дві кімнати на першому поверсі.

— Ви жили там удвох?

— Ні, — сумно відказав учитель, — з нами жила мати. Та вона рано померла, так і не побачивши онука.

— Від чого ж?

— Часто нездужала.

— Давно це сталося?

— Років десять, либонь.

— Так-так… — задумливо проказав дільничний і звернувся до вчителя: — А які взаємини були між вашою дружиною і матір’ю?

— Жили так, як усяка свекруха з невісткою, — відповів той і додав: — На жаль…

— Значить, не дуже мирно.

— А навіщо вам це знати? До чого тут моя мати?

— Вибачте, будь ласка, коли деякі запитання видадуться вам нетактовними… Де поховано вашу матір?

— На кладовищі, де ж іще.

— А багато людей було на її похороні?

— Багато. — Несподівано скипівши, вчитель різко запитав: — Послухайте-но, яке ваше діло — де ховали, скільки людей було!..

Я потер лоба, а тоді пальцем показав на плані місце, де було знайдено скелет:

— Це ваш підвал?

Уважно поглянувши на креслення, учитель заперечливо хитнув головою.

— Чий же тоді?

Учитель знову схилився над планом.

— Нашого сусіди, він жив навпроти. Це був підвал подружжя пенсіонерів.

— Вони жили удвох?

— Спочатку вдвох, а потім з онуком, — учитель нервово тарабанив пальцями по столу. — їхня дочка розлучилася з чоловіком, а коли вийшла заміж удруге, лишила дитину старим.

— Ясно… — перебив я його і вирішив сказати їм правду. — Розумієте, в чому річ, у підвалі вашого будинку знайшли скелет.

Подружжя ошелешено подивилося на нас.

— Як… скелет? — ковтнувши слину, запитав учитель, і голос його затремтів. — Значить, ви… ви подумали, що моя дружина могла… мою матір?..

— Я не казав, що то скелет жінки.

— Але коли ви так розпитували про мою матір…

— Як по-вашому, чий то міг бути труп? — перебив я.

— Мені навіть на думку не могло спасти, що в нашому підвалі зарито труп!

— Не у вашому, а в сусідньому,

— Все одно.

— Скажіть, а не було такого, що хтось із вашого будинку виїхав до іншого міста абощо?..

— Ні, такого випадку я не пригадую. Якби хтось зник із нашого кварталу, дружина обов’язково знала б про це. А потім: навіщо вбивці тягнути жертву в чужий підвал і закопувати там? Хоча він і не міг би цього зробити, бо всі підвали замикались… крім одного…

— Якого?

— Інженер не тримав у себе в підвалі нічого, крім старого мотлоху, то й не замикав його.

Навряд, щоб злочин скоїв хтось сторонній — ніякий злочинець не став би ломитися до замкненого підвалу, коли поряд був відчинений. Може, вчитель щось плутає або замовчує? Треба було поговорити з іншими трьома мешканцями. Я вирішив попередньо погортати архіви, сподіваючись виявити сліди, які б зарадили чимось у моїй справі. Однак це нічого не дало. На той час у всесоюзному розшуку були оголошені четверо, і всі з інших республік. Поміж них одна жінка — Тетяна Демчук з Харкова.

Архів ми вивчали разом з прокурором і лейтенантом Сагакяном. Коли скінчили, Сагакян втомлено проказав:

— Давайте закриємо цю справу. Випадок безнадійний.

— Скоєно злочин, і знайти вбивцю — наш обов’язок, нехай хоч і десять років минуло відтоді.

— А коли це нещасний випадок?

— Тоді шукай, подивимось, як ти це робитимеш, — незадоволено відповів Сагакян.

— Шукатимемо разом. — Я окинув товаришів поглядом. — Насамперед треба відвідати інженера.

— Чому саме його?

— А яка різниця, з кого починати?

Інженер прийняв нас досить непривітно, сухо, а довідавшись, що ми з міліції, спохмурнів ще більше. На наші запитання відповідав коротко або ж взагалі ігнорував їх. Старанно добирав слова, і це мимохіть насторожувало нас.

— Знаєте, виникає таке враження, ніби ви боїтесь відповідати на наші запитання, — сказав я йому.

— Ви помиляєтесь. Я просто не бажаю втручатись у чужі справи.

— Велика у вас сім’я? — запитав я, вертаючись до попередньої розмови.

— Нас двоє — я і дружина.

— І на старій квартирі ви жили вдвох?

— Так.

— Чому ж ви уникаєте розмови про ваших колишніх сусідів?

— З ними я не мав нічого спільного, та й тепер не маю. Що ж я можу про них сказати?

— Можна з ними не мати нічого спільного, але ж сім’ю комірника ви знаєте, наприклад?

— Не знаю, нічого не знаю!

— А з учителем теж не спілкувалися?

— Ні.

— А вони казали, що ви приятелювали.

— Припустимо, ну і що?

— Не пригадаєте ви, бува, коли вмерла його мати?

— Ні.

— Як це так?

— Не пам’ятаю, і все!

— Ви не ходили на її похорон?

— Ні, не ходив.

— А чому?

— Не знаю, не пішов — і все!

Він ніяк не бажав відповідати на наші запитання. Лагідно, майже по-товариському я звернувся до нього:

— Товаришу Ашот, ви ж розумний чоловік і мали б знати, що всі наші запитання зовсім не випадкові. Ми потребуємо вашої допомоги, а ви не хочете нічим пособити слідству.

— Я взагалі не бажаю мати з вами справу.

Лейтенант Сагакян, який переглядав тим часом паспорти інженера і його дружини, розкрив домову книгу і разом з паспортами підсунув мені. Прізвище та ім’я дружини не відповідали запису в домовій книзі.

— Хто така Цогік Мартиросян? — запитав я.

— Моя колишня дружина.

— А Когар Короян?

— Друга дружина.

— Так чому ж вона не прописана?

— Коли б лейтенант був уважнішим, він помітив би, що Когар прописана, а Цогік виписана.

— Де ж вона тепер?

— Живе зі своїм новим чоловіком.

— Де, за якою адресою?

— Яке вам діло до неї і до мене?! — розізлився інженер, однак адресу все-таки сказав.

— Дивно все-таки, що ви не хочете допомогти нам розкрити злочин. Незрозуміло…

— Допоміг колись, пробував! Тому не хочу відповідати на жодне з ваших запитань. Через вас моя сім’я ледве не розпалась.

— Яким чином?

— А все ваш ОБХСС.

— Чим же ви завинили перед ОБХСС?

— Тільки й того, що хотів поїсти кебаб.

— А конкретніше?

— В обідню перерву я вирішив поїсти кебаб, — зітхнув інженер. — Краще б я ногу зламав по дорозі в їдальню! Тільки взяв порцію і збирався вже їсти, як підійшло двоє, вибачилися переді мною, забрали кебаб і почали зважувати. З’ясувалося, що не вистачає двадцяти грамів, склали акт, підписали. Краще б мені рука відсохла, ніж підписувати цей акт. Почали мене викликати до слідчого в прокуратуру, в суд… А потім з’явився до мене кухар. “Ти, — каже, — занапастив мою сім’ю, сиротами лишаєш моїх дітей… Інші — он як обдирають клієнтів, а мені за якісь двадцять грамів сідати?” Два місяці тягали мене по слідствах і судах… А дружина моя, між іншим, ревнива… “Куди це ти вчащаєш останнім часом?” — запитує. Я пояснив їй, а вона не вірить. “Комусь іншому плестимеш свої небилиці”, — каже. Бачу я, кінця-краю не видно тяганині, й кажу: “Товариші дорогі! Ці двадцять грамів у мене вкрали? Так я не ображаюся. Чого ж вам ще треба?” Тоді мені пригрозили, уявляєте? “Не хочеш боротися з розкрадачами і хапугами?! Мабуть, і сам такий!” А тепер ви причепилися: “Скільки у вас сусідів? Хто від’їздив з такої-то квартири?” — передражнив він. — Та яке мені діло до всього цього? Не скажу — і квит!

— Але ж ми не з тим прийшли, — спробував я заспокоїти його. — Бачте, ми й протокол не ведемо.

— Той, з ОБХСС, теж казав: “Підпишіть, і більше нічого не треба”. Тепер я вже зуби проїв на цьому, шановні! Ви що, надумали мої нерви випробувати? Нічого я вам не скажу і не підпишу… ніяких паперів…

— Навіть коли мова про вбивство? Зрозумійте, не через двадцять грамів кебабу!

— Про вбивство? Яке вбивство?!

Я розповів йому про обставини, що примусили нас узятися за розслідування.

— Так-так, — уважно вислухавши, мовив він. — Чому я? ви одразу не сказали про це?

— Ви щось знаєте?

— Ні, але вам не довелося б витрачати на мене стільки часу.

Загалом, цей візит не додав до того, що я знав, нічого нового. А знав я поки що дуже мало.

Наступного дня після роботи я вирішив побувати на Норкському житловому масиві, цього разу в пенсіонерів.

Смеркало, коли я підійшов до будинку, в якому мешкали пенсіонери. Двері відчинила гарненька голубоока дівчина років вісімнадцяти.

— Вам кого? — запитала вона.

— Господаря квартири.

— Сурику, це до тебе, — гукнула вона. З квартири долинав веселий галас.

— Сурику! — знову покликала дівчина і звернулася до мене: — А ви заходьте.

Біля дівчини виріс юнак.

— Мені треба поговорити з вашим дідом, Сурику, — мовив я.

— Його немає вдома. А ви заходьте, будь ласка. Дідусь з бабусею пішли, але незабаром повернуться.

— Далеко пішли?

— В гості.

— Тоді я іншим разом, — сказав я і взявся за ручку дверей, та Сурик з дівчиною затримали мене:

— Не йдіть! Дідусь скоро повернеться. Він сердитиметься, коли дізнається, що я не втримав гостя.

— Прошу, заходьте, — запросила дівчина.

Я зайшов. У кімнаті за столом сиділа молодь. Побачивши мене, всі замовкли. Та вже за якусь хвилю знову весело загомоніли. Хрипкувато виспівував свої знамениті блюзи Луї Армстронг.

— Фреде, це дідусів знайомий, посунься. Елю, розваж гостя, — розпорядився Сурик, посадивши мене поруч з дівчиною, а сам подався на кухню.

Голубоока Еля поставила переді мною келишок. Фред обережно взяв пляшку і налив горілки. Коли пісня скінчилася, Фред підвівся:

— Вип’ємо! — звернувся він до мене. — Спочатку випийте горілки, а потім — що захочете.

— Дякую, я не п’ю, — відповів я. — А от щось з’їсти не відмовився б.

— Так не можна. Треба випити.

Фред мав приємні риси обличчя, атлетичну статуру, розумні, добрі очі.

— Не можу, — відмовився я.

— Який же з вас мужчина? — гукнув хтось, видно, вже вахмелілий.

Я подивився на келишок. Пити й справді не хотілося, від горілки в мене завжди боліла голова.

— Ви що, однокурсники? — запитав я Фреда.

— Ні. Я, наприклад, працюю на фабриці. Не пройшов по конкурсу в інституті.

— А інші?

— Вони — студенти. З нашого класу тільки ми з Вовою не потрапили до інституту. — Він кивнув до високого юнака, що стояв біля вікна і час од часу підносив до обличчя букетик фіалок. Вигляд у нього був замріяний.

Посидівши ще трохи, я вирішив не чекати господаря квартири (та і яка розмова могла вийти в такий час!) і непомітно покинув компанію.

Вночі мені приснився жахливий сон. Хлопець і дівчина, ті, що сиділи навпроти, озброївшись величезними ножами, поволі підступали до мене, примовляючи: “Ми самі, самі, свідків тут немає”. Я поривався втекти від них, та мої ноги ніби приросли до землі.

Потім вони зникли, і з’явилися очі Елі, сині-сині! “У лісі похований під деревом”, — чув я її голос. Переді мною постали Лорійські ліси, де минуло моє дитинство. Зелене поле, вдалині — ліс. Я був сам посеред поля, довкола густо цвіли сині фіалки. “Зірву по дорозі назад”, — мовив я собі і вирушив у ліс. І прокинувся. Чудесні фіалки все ще стояли перед очима. Я навіть пошкодував, що не зірвав їх. Швидко склепив повіки, сподіваючись, що сон повернеться, та хоча й заснув, фіалок більше не бачив.

Перш ніж вирушити на Норкський масив удруге, я вирішив навідатися до комірника. Сагакян пішов зі мною.

Прийняли нас привітно, й одразу ж запанувала атмосфера довіри. Обидві дочки господаря вчилися в університеті, син — у медичному інституті.

— Ви — щаслива людина, всім дітям зуміли дати вищу освіту!

— Вони самі вступили, не подумайте чогось там, — заговорила їхня мати. — На п’ятірки склали вступні екзамени…

Вибачившись, я вийшов з господарем в іншу кімнату. Почувши про мету мого візиту, він лише здивовано стенув плечима. Нічого конкретного розповісти він не міг. Я вже не мав сумніву, що від подружжя пенсіонерів теж нічого не дізнаюсь, і просто поцікавився, до кого з сусідів частіше навідувалися люди і чи довго вони гостювали.

— У кого їх не буває, гостей? — відповів господар. — У всіх хтось гостював…

— А траплялося таке, що гості лишались, а господарі виїздили?

— У мене — ні.

— А в сусідів?

— Не можу пригадати, — комірник засміявся. — Якби тоді знав, що ви зацікавитеся, спробував би запам’ятати. Скільки років минуло!.. Навряд вам пощастить розплутати цей клубок.

— Все-таки сподіватимемось, — мовив я і розпрощався з господарями.

Цього разу старий виявився вдома. Втім, важко було назвати його старим — кремезний, бадьорий, міцний, що той дуб. Довідавшись, хто я, підвівся, відчинив шафку, дістав звідти пляшку і запросив до столу.

— Сідай, синку. Це ти заходив учора?

— Так, мене майже силоміць затягли до вас, я не сказав, хто такий, щоб не псувати молодим настрою. Та вони й не питали… Гостинний у вас онук.

— У мене вдався. Ану, синку, хильнемо по келишку, Я пояснив мету своїх відвідин.

— З мого підвалу? — здивувався Степан Іванович. — Він же весь час був замкнений! Може, труп давній або експерти щось наплутали?

— Ні, в таких випадках помилок не буває. На те й експертиза.

— Знаю, знаю, синку, сам був колись чекістом. У двадцятих роках воював з бандами.

— Значить, зрозумієте мене.

— А чого ж, зрозумію, тільки от допомогти не зможу.

— Степане Івановичу, кажуть, у вас часто гості бували?

— І тепер бувають, мої двері для всіх відчинені.

— Ні, я маю на увазі тих, які гостювали за вашої відсутності.

— Траплялось і таке.

— Хто це був? Чи не могли б ви згадати?

— Наїздило чимало… З Тбілісі родич і тепер навідується двічі-тричі на рік, братові онуки з Баку…

— Дорослі?

— Хто студент, а хто ще й у школі вчиться. Злітаються влітку на канікули.

— А тбіліський родич вас часто навідує?

— Він у справах буває в Єревані й завжди зупиняється у нас.

— Ким він працює?

— Не знаю, синку. Чи то на ювелірній фабриці, чи то в майстерні.

— А не траплялося йому приходити до вас з жінкою?

— Щось не пригадую.

— Був якось, — озвалась дружина Степана Івановича. — Дуже давно. Не пам’ятаєш?

— Ні, Назо-джан, не пам’ятаю.

— Як це не пам’ятаєш? Ми тоді від’їздили до Цахкадзора, в будинок відпочинку. Я не хотіла їм ключі залишати, а ти наполіг.

— Ага, згадав! Ти ще почала тоді бурчати, а Шаліко сказав, що зупиниться в пас сам, а жінка, мовляв, місцева, у неї своя квартира.

— І збрехав. Дівчина виявилась приїжджою.

— Українка? — Я аж подався вперед.

— Ні, вірменка.

— А як здогадалися, що вона не з місцевих?

— Сама сказала. Допомагала мені накривати стіл. Якось не по-нашому говорила, я й запитала, звідки вона. Здається, вона відповіла, що з Кіровабада.

— А з ким Шаліко мав у Єревані справи? — запитав я Степана Івановича.

— Не знаю, — відказав старий. Помовчавши трохи, додав з докором: — Даремно, синку, ти його підозрюєш. Шаліко — людина порядна, ніякий він не бандит.

— І довго Шаліко у вас лишався?

— Тиждень, а може, днів десять… не пам’ятаю добре… Буквально наступного дня, коли ми повернулися з Цахкадзора, він виїхав до Тбілісі.

— Де ви зберігали ключ від підвалу?

— Віщали на цвяшок у кухні.

— А можна попросити у вас, Степане Івановичу, адресу Шаліко?

— Звичайно. Тільки даремно все це, людина він добра, — знову повторив старий.

— А друзі у нього тут є?

— Був один — Андраник, як зараз пам’ятаю.

— Де він працював?

— Не знаю.

— І його прізвища не знаєте?

— Не знаю, синку, — ніби виправдовуючись, проказав старий. — У нас він бував дуже рідко.

— А не пригадаєте, коли востаннє Шаліко приїздив до Єревана?

— Приблизно з місяць тому — й одразу ж назад. У справах приїздив, по службі.

Наступного дня лейтенант Сагакян зауважив:

— Щось у тебе очі блищать по-особливому. Розповідай, про що дізнався?

— Начальник у себе? — мені не хотілося одразу переходити до новин.

— Щось знайшов?

Я вирішив не мучити його:

— Ніби натрапив на слід. Треба змотатися до Кіровабада.

— Між іншим, поки не забув; одержали відповідь з Харкова. На наш запит відповідають, що Тетяна Демчук знайшлася ще десять років тому — карний злочинець. Ось читай. — Сагакян подав мені шифровку.

— Демчук мене більше не цікавить. Ходімо швидше до начальника, щоб не розповідати двічі.

— Боротьба за кожну секунду?

— Боротьба? Саме так!

Наступного дня до Кіровабада поїхав один з наших співробітників, а я дав запит у Тбілісі. Мене цікавило, де працює Шаліко, до якої з єреванських установ приїздить у відрядження, як часто й коли саме.

Минали дні за днями, я займався поточними справами, але вбивство, вчинене десять років тому, не давало мені спокою. Знову побував я у трьох сусідів Степана Івановича: може, хто з них бачив цього Шаліко з жінкою з Кіровабада або помітив щось підозріле.

Зусилля мої виявилися марними: звичайно, через десять років і своїх гостей не згадаєш, не те що чужих.

І все ж здавалося, що я вийшов на слід. Та коли повернувся з Кіровабада мій колега, нитка обірвалася: за офіційними даними десять років тому зниклих безвісти не зареєстровано.

— А може, дівчина збрехала старій? — висловив припущення Данієлян.

— Навіщо було б їй брехати? Адже стара тільки так, між іншим запитала, звідки та родом. І ще одне: дівчина ж розмовляла на якомусь діалекті?

— Нібито на кіровабадському?

— Нібито? — повторив начальник. — Спочатку треба уточнити, а потім уже їздити.

І ось я знову на Норкському масиві.

— Говоримо ми, а вона то одне, то інше слово вставить, що їх я досі й не чула, — розповідала дружина Степана Івановича, — тож я й подумала, що вона нетутешня. Розмовляла не так, як у Єревані…

— Ну а як?

— Кажу їй, помий фрукти, доню, а вона питає: “біладі?”

— Біраді, — виправив я.

— Ага! Саме так і сказала — біраді.

Це був мій рідний дорійський діалект. “Біраді” — означає “всі”.

— Матусю, а може дівчина була з Кіровакана?

— Я ж і кажу, що з Кіровакана!

— Але ж минулого разу ви сказали, що з Кіровабада!

— Забула, мабуть. Мені, старій, все одно, хай хоч із самої Москви буде…

Через два дні по тому з Кіровакана повернувся наш співробітник. Він подав мені маленьку фотокартку,

— Ось та, яку ти розшукуєш. Я здивувався:

— Жартуєш?

— Які можуть бути жарти? Рівно десять років тому вона пішла з дому і не повернулася.

— Куди пішла?

— Ніхто не знав. Про це я запитав і її батьків. За їхніми словами вона була гультяйкою. “Один бог знає, де вона віється, — сказав батько. — Така вже в неї робота — гасати по містах”.

— Як же її звали?

— Лусік. Тут усе написано, — колега подав мені доповідну.

Надійшла відповідь і з Тбілісі: Шаліко працює в ювелірній майстерні, до Єревана у виробничих справах жодного разу не відряджався. Живе сам, судимостей не має.

Я негайно вилетів до Тбілісі. Був кінець дня, установи давно вже зачинені, тож заходити в Управління внутрішніх справ не мало сенсу. У мене була адреса Шаліко, проте я вагався — іти до нього зараз чи зачекати до завтра. Поринувши в свої думки, я непомітно перетнув площу і піднявся в Сололаки — один з вірменських кварталів.” Коли зупинився перед будинком родича Степана Івановича, вже зовсім споночіло. Здоровий глузд підказував мені повернутися назад, однак гостре бажання дізнатися пре все одразу взяло гору.

Господар відчинив двері, й мені не лишалося нічого іншого, як відрекомендуватися. Він розгубився, тоді здивовано запитав:

— Які можуть бути справи до мене у єреванської міліції?

— Повірте, що є. Інакше я б не став турбувати вас,

— Слухаю вас, — сказав він.

— Скажіть, — почав я, — коли ви востаннє приїздили до Єревана?

— Давно…

— А точніше?

— Років десять тому…

— Бували й пізніше, нам це відомо.

Шаліко мовчав. Цікаво, навіщо йому критись? Може, пізніші поїздки в нього пов’язані з чимось таким, про що він не хоче говорити?

— Місяць тому вас бачили в Єревані.

— Було таке. Навідував родичів.

— Чому ж не сказали про це одразу?

— Просто побоявся, що ви мене вплутаєте в якусь історію… Щоб не мати неприємностей, краще помовчати, — золоте правило.

— Ви зупинялись у Степана Івановича?

— Так, — глянув на мене скоса Шаліко. — Звідки ви це знаєте?

— Якщо це правда, що ви приїхали до Єревана погостювати, то чому сказали Степанові Івановичу, нібито прибули в службових справах? Це ж очевидна брехня. Адже ніхто вас у відрядження не посилав. З якою тоді метою ви насправді навідуєтеся до Єревана?

— Я ж вам сказав — провідую своїх родичів. А коли Андраник вам набрехав.

— Чому набрехав? — Я вирішив скористатись і цим випадковим шансом. — Може, він про все чесно розповів?

— Ви його арештували?

— Поки що ні.

— Якщо він вам усе розповів, то що ви хочете від мене?

— Хочу з’ясувати роль, яку ви грали в цій справі.

— Яку роль? Я, слава богу, не злодій і не шахрай. Він продавав золото, я купував у нього і працював… Оце і все…

— І багато ви купували?

— Не пам’ятаю.

— І не цікавилися, звідки воно в нього?

— А мені яке діло? Десь діставав. Я не питав, а він не розповідав. Що ж, мені відповідати за нього? Живу чесно, чесно труджуся, виготовляю красиві речі…

— Щоб полегшити справу, — я витяг з теки чистий аркуш паперу і ручку, — напишіть докладно, коли й де ви познайомилися з Андраником, скільки разів купували у нього золото…

— А що далі?.. — Він узяв ручку.

— А далі доведеться зайти до Управління міліції й офіційно оформити ваші зізнання протоколом.

— Тут чи в Єревані?

— Тут.

— Мене затримають?

— Багато залежить від вас. Напишіть усю правду,

— Гаразд, — приречено мовив він і почав писати. Коли він дописав останній рядок, я добув із теки фотокартку дівчини і простяг йому:

— Впізнаєте цю дівчину? Шаліко глянув на фото.

— Ні, я її не знаю.

— Ви з нею знайомі. Спробуйте згадати.

— Ні, я її не знаю. — Він узяв фото і почав розглядати його уважніше. — Щось знайоме, а от згадати не можу,

— Може, ви були з нею на квартирі Степана Івановича років з десять тому? Тоді, коли він з дружиною поїхав у Цахкадзор?

— Точно! Згадав! Ну звичайно, вона!

У голосі Шаліко не було і тіні занепокоєння, він навіть усміхнувся… Мабуть, спогад був приємний.

— А куди ви її провели потім, після зустрічі?

Шаліко стенув плечима. Це мало значити, що він не пам’ятає цього.

— Часом не в підвал?

— У який ще підвал? — здивувався він.

— У підвал Степана Івановича. Шаліко засміявся.

— Навіщо? Хіба у всій квартирі нам не вистачало місця?

— Значить, ви не заперечуєте, що залишалися з нею наодинці у квартирі вашого родича?

— Звичайно, не заперечую.

— Ви знали, що вона живе не в Єревані?

— Як не в Єревані? А де ж тоді?

— Вам краще знати.

— Слово честі, уявлення не маю.

— Як ви з нею познайомилися?

— Нас познайомив Андраник. Я пробув з нею два дні, А хто вона і де живе, відверто кажучи, мене не цікавило, Я неодружений, розумієте? — Він замислився, потім проводив далі: — Коли не помиляюся, було це так: мої родичі поїхали відпочивати. Ключа віддали мені. В їхньому домі з цією дівчиною я прожив два дні. Потім мені треба було на день з’їздити додому в одній важливій справі. На вокзалі мене проводжали Андраник і ця дівчина.

— Вони не казали, куди збиралися піти після цього?

— Не пам’ятаю… А втім, згадав! Андраник попросив у мене ключі від квартири. Розумієте, він був одружений, а дівчина фактично належала йому.

— Виходить, він пригощав нею вас, ніби склянкою горілки?

— Ну, це вже занадто, — скипів Шаліко. — Хоча, — трохи подумавши, сказав він, — якоюсь мірою виходило так.

— Ви знали, де Степан Іванович ховає ключ від підвалу?

— Звичайно, чом би й не знати? — Шаліко здивовано зиркнув на мене. — Ключа ніхто не ховав, він завжди висів на кухні.

— А Андраник? Він знав, що є підвал?

— Ні, не знав. — Шаліко потер пальцями скроні, намагаючись щось пригадати, — Ні, не знав… Ми якось спустилися туди по дрова, шашлик думали зробити…

— Все, що ви зараз мені розповіли, надзвичайно цікаво, — сказав я. — Тепер попрошу додати це до свого пояснення.

— А навіщо?

— Довідаєтеся згодом, А тепер пишіть.

— Так і писати?

— Пишіть: на поставлене мені запитання відповідаю… — продиктував я. — А далі так, як ви мені розповідали.

Наступного дня я зателефонував з міського Управління внутрішніх справ у Єреван і попросив затримати Андраника, який підозрювався тепер уже в двох злочинах — у вбивстві і в торгівлі золотом.

Свідчення Шаліко викрили Андраника — він зізнався в тому, що займався скуповуванням і перепродуванням золота, однак свою причетність до вбивства вперто заперечував. На свідченнях Шаліко я виснував свою версію вбивства, яку і виклав підозрюваному. Спокійно вислухавши мене, Андраник відповів:

— Все правильно, крім одного, — я не вбивав її.

— А куди ви пішли після того, як провели на поїзд товариша?

— Повернувся на квартиру його родича.

— А що було потім?

— Потім? — перепитав він. — Потім ми розійшлися: вона в своїх справах, я — в своїх.

— Куди ж вона могла піти?

— Важко сказати. Може, до своєї подруги.

— А ви знали її подруг?

— Ні, не знав.

— І не дивно. Бо того дня, десять років тому, вона вже нікуди не виходила. Тоді ви бачили її живою востаннє.

— Десять років тому? — перепитав мене Андраник. — Та що ви! Я зустрів її недавно, десь із рік, може, тому. Запрошував зайти до мене або піти кудись. Але вона відмовилася. Сказала, що заміжня і з колишнім життям покінчила. Я, звичайно, не повірив. Аж до самого дому все умовляв її, та марно.

— Назвіть нам її адресу, — попрохав я.

— Адреси не знаю. Пам’ятаю тільки будинок на вулиці Комітаса.

— І ви можете його показати?

— А чого ж ні!

…Лейтенантові Сагакяну потрібно було лише годину, щоб я знову опинився в безглуздому становищі. Андраник сказав правду: Лусік була жива, жила разом з чоловіком, Сагакян навіть мав честь розмовляти з нею.

— Ти певен, що це та сама Лусік? — запитав я його.

— Вона, власною персоною.

— А чому ж вона не повідомила про себе своїх батьків?

— Тут така річ: її чоловік нічого не знає про минуле своєї дружини, через те вона й не хотіла їх зводити. “Батьки погано до мене ставилися, — сказала вона. — Навіть раді, що збулися мене… А чоловікові сказала, що я сирота”. З чоловіком вона познайомилася на трикотажній фабриці, — вів далі Сагакян, — а до одруження жила в гуртожитку.

Я був приголомшений. Версія, яку я так ретельно розробив, розвіялася, ніби вранішній туман під подувом вітру. Невже доведеться все починати наново?

— Казав же я тобі — облиш цю безнадійну справу, — долинув до мене голос Сагакяна, — даремно тільки час гайнуємо.

— Чому даремно? — заперечив я. — Виявлено інший злочин. А копни глибше — ще більше можна знайти. Не міг же Андраник орудувати з золотом сам!

— Воно так, — погодився Сагакян. — Та все ж головне лишилося для нас загадкою.

Я ще й ще раз перечитував свої записи, зроблені в блокноті під час моїх відвідин чотирьох родин, з яких я почав розслідування цього загадкового вбивства. І нараз, ніби підкинутий пружиною, скочив з місця.

РОЗПОВІДАЄ ЛЕЙТЕНАНТ САГАКЯН

Капітан пропав на цілий день. Я не знав, куди він так раптово зник. Зустрілися ми з ним тільки наступного дня.

— Ну як? Не знайшов часом злочинця? — пожартував я.

— Здається, таки знайшов, — одказав капітан серйозно.

— Здається чи таки знайшов?..

— Минулого разу я був твердо певен, що не помилився, і помилився. Тепер, відчуваю, моя візьме.

— Хто ж убивця, коли не секрет?

— Який там може бути секрет! Вбивця — один з чотирьох мешканців.

— Логічно. Але хто ж?

— Товаришу лейтенант, пошліть людей до інженера, — офіційним тоном наказав він.

— Якого інженера? — розгубився я.

— А того…

За якусь годину інженер уже сидів перед прокурором, капітаном і майором Далакяном. Допит розпочався.

— Для вас це несподіванка? — запитав його капітан.

— Яка там несподіванка! Десять років усе чекав цього дня!

Інженер був блідий і пригнічений.

— Навіщо ви вбили свою колишню дружину?

— Все одно не повірите. — Інженер насилу вимовляв слова, губи його тремтіли. — Я не вбивав її. У нас часто бували кварки через те, що вона не мала дітей. Під час одного такого скандалу я штовхнув її, вона впала і вдарилася потилицею об радіатор. Я намагався привести її до тями, але даремно — вона була вже мертва.

— І ви потай вирішили поховати її в підвалі.

— А що мені лишалося робити? Я дуже перелякався— хто б міг повірити, що це сталося випадково.

— Коли б усе було справді так, як ви розповіли, то експерт потвердив би нещасний випадок і незумисний характер убивства. А тепер уже ніхто не повірить — занадто пізно.

— Я розумію. Але все відбувалося саме так, як я вам розповів.

— Рідні вашої колишньої дружини не розшукували її?

— Рідних у неї не було — вона виховувалася в дитбудинку.

— А знайомі, сусіди, зрештою! Вони не цікавилися, де ділася ваша дружина?

— Тісного контакту з сусідами в нас не було. Вони знали про наші чвари і, мабуть, думали, що все це скінчиться розлученням. Згодом… після її… Одне слово, я розповів сусідам, що ми розлучилися… Іноді казав їм, що випадково зустрічав її з новим чоловіком…

— А навіщо ви закопали тіло в підвалі свого сусіди?

— Коли стемніло, я заніс її вниз, у підвал. І там помітив, що двері сусіднього підвалу не замкнені. Я й подумав, що для мене буде безпечніше, коли…

— За все це ви відповідатимете перед судом.

— Я вам розповів усю правду… Повірте мені!..

— Правду треба було сказати десять років тому. До того ж ось уже скільки часу ви вводили в оману слідство, намагалися спрямувати його по хибному шляху. Навіщо ви назвали мені неіснуючу адресу вашої колишньої дружини?

— А що я мав робити? Я розраховував на те, що ви повірите, а сусіди потвердять факт нашого розлучення. А вони були певні, що ми таки розлучилися.

Коли інженера вивели, я запитав капітана:

— Як це ти здогадався, що вбивця саме він, а не хтось інший?

— Переглядав свої записи в блокноті і помітив, що одна адреса лишилася в мене неперевіреною — та, яку мені дав інженер. Крім того, сама його поведінка викликала у мене підозру. Спочатку він уперто відмовлявся відповідати на мої запитання, а дізнавшись про вбивство — зразу став балакучим. Коли ж я з’ясував, що адреса його колишньої дружини вигадана, то вже не сумнівався: вбивця — він.

— А як ти вважаєш, правду він сказав про обставини її смерті? — запитав я.

— Хто його зна? Може, й правду. Але надто вже запізніле зізнання.

Капітан запалив сигарету, відкинувся на спинку крісла, і обличчя його потонуло в сизій хмарці диму.

Переклад з вірменської.