Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

Олександр Ємченко ДРАМА СЕРЕД БЕЗГОМІННЯ

1978 року в Римі на 93-му році життя помер генерал у відставці Умберто Нобіле. З ім’ям цієї людини пов’язана одна з найдраматичніших сторінок в історії великих полярних подорожей.

…Йшов 1928 рік. Уже були відкриті Північний і Південний полюси, здійснено не одну кругосвітню подорож, виявлено багато невідомих земель, а муза мандрівок усе кликала й кликала дослідників у незвідані далі. На допомогу сухопутним і морським мандрівникам прийшов повітряний флот.

Ясного квітневого дня на околиці Мілана зібрався велелюдний натовп. Метушилися репортери, манірно охали слабосилі дами, мовчки стояли незворушні охоронці порядку.

У центрі поля, закриваючи півнеба, висіла велетенська сигароподібна торпеда. На її сріблястих, випнутих, як у гігантського кита, боках красувався напис: “Італія”. Тонко бриніли на вітрі туго напнуті канати, які тримали готового до злету повітряного птаха. Присутні зачудовано дивилися на металеву сигару, не ймучи віри, що цей наповнений воднем мішок здатний полетіти.

Біля входу в ангар з’явилася група людей.

— Щасливого польоту до полюса, Умберто, — тиснучи руку начальникові експедиції, мовив міністерський урядовець.

Умберто Нобіле, поправляючи офіцерський мундир, згорда подивився на присутніх.

— Ви хочете, синьйори, сказати: щасливого повернення з полюса?

— Так, так, саме повернення, — запопадливо покивав головою представник уряду.

Ніхто тоді навіть уявити не міг, яким буде повернення Умберто Нобіле.

5 травня “Італія” прибула на острів Шпіцберген. Апарат опустився у бухті Конгс-фіорд, яка була вихідним пунктом арктичних польотів. Сюди ж на всіх парах прямувало судно “Чітта де Мілано”, яке мало слугувати для дирижабля плаваючою морською базою.

З високих берегів Шпіцбергену “Італія” здійснила над Арктикою два польоти. Третій був останній для неї. І не тільки для неї…

Вони вилетіли 23 травня. На борту перебувало шістнадцять чоловік. Дирижабль узяв курс на північний берег Гренландії. Звідти по меридіану 25 градусів західної довготи експедиція мала досягти Північного полюса.

…Стояла ясна днина. Нобіле сидів у дозорному посту. Внизу пропливали сліпучо-білі бескиддя крижаних торосів. “Усе йде начебто добре, — думав Умберто. — Початок напрочуд вдалий. Долетіти б тільки до полюса…”

Він пригадав свій попередній арктичний політ у складі експедиції Руаля Амундсена. Нобіле був у нього за капітана. Готувалися довго й ретельно. Забарність норвезького дослідника іноді злила Нобіле. Завоювати Північ прагнуло багато країн, і вони могли запізнитися. Масла у вогонь долила розмова в російському Гатчині, де Нобіле по дорозі на північ опустив дирижабль, чекаючи, поки Амундсен завершить у шпіцбергенському селищі Конгс-Беї будівництво спеціального ангара. Один московський вчений звернувся до Нобіле:

— Ми знаємо, синьйоре Умберто, що вас цікавить радянське північне узбережжя, зокрема Північна Земля. Що ж, досліджуйте — будемо тільки вдячні…

Що мав на увазі росіянин? Хіба їх зрозумієш? А втім, думав Нобіле, росіяни — не конкуренти. Високі широти їм ще не під силу. А ось американці, англійці… Або норвежці? Перші дісталися до Південного полюса, обнишпорили всю Північ і ось тепер збираються здійснити трансполярний переліт з Європи в Америку. Правда, на італійському дирижаблі. Тоді це трохи заспокоїло честолюбивого Нобіле.

Відтоді минуло два роки. І ось тепер він сам, збудувавши новий апарат, веде експедицію на полюс. Це вже чисто італійська експедиція. Чим він гірший від Амундсена, він, Умберто Нобіле, не сьогодні — завтра генерал?

— Капітане, вийшли на прямий курс, — перебив його думки пілот Алессандріні.

Нобіле глянув униз. Під дирижаблем, як і раніше, лежав суцільний білий завій Арктики.

— Готуйте прапори і посадочну групу, — скомандував.

Дві години поспіль кружляла над вершиною планети “Італія”, але через сильний вітер висадити людей не пощастило. Вниз поринули одні прапори. Нобіле торжествував. Знав би він ціну цього торжества!

24 травня “Італія” взяла курс на Шпіцберген. По радіо з материка надходили вітання. Цивілізований світ здоровив героїв Півночі. Однак 25 травня радіозв’язок з дирижаблем раптово урвався. Вся Земля затамувавши подих вслухалася в біле безгоміння Арктики. Що там могло скоїтися?

…Безмежна, німа, мов зачарована, арктична пустеля. Скільки сягає зір, тягнуться крижані тороси. Їхні гострі влами ножами їжаться в небо, ніби й там хочуть заступити людині шлях. Натужно гуркочучи моторами, лине над цим заледенілим буйством примарна небесна машина. Нобіле вертає назад.

— Політ триває нормально, — доповідають начальникові експедиції.

Нобіле не відповідає. Він сприймає це за належне. Полюса досягнуто. Решта його не обходить…

Біда підкралася непомітно. Під 81-м градусом північної широти “Італія” потрапила в густу смугу туману. Почалося інтенсивне обледеніння. За лічені хвилини обшивка дирижабля вкрилася товстим шаром криги. Тепер “Італія” справді була схожа на снігового привида, химерного духа Півночі.

У мужнє серце Умберто вперше закрався страх. Досвідчений полярник, він знав, яка небезпека нависла над ними. Загрозливо розгойдуючись, “Італія” втрачала висоту. Команда заціпеніла.

— Зупинити мотори! — щосили гукнув начальник експедиції, намагаючись погасити паніку серед екіпажу.

Залягла мертва тиша… Всіх паралізувало катастрофічне падіння дирижабля…

Удар!.. Носова командна гондола тріснула, як яєчна шкаралупина. За бортом опинилася більшість людей, частина харчів, намет, навігаційний інструмент, а також радіостанція. Скинувши близько п’яти тонн, дирижабль. знову, як розкутий птах, зринув у небо, несучи разом з оболонкою в невідомому напрямі шістьох членів екіпажу.

При падінні один чоловік загинув, двоє були тяжко поранені. Сам Нобіле зламав руку й ногу. Всього на крижині, просто неба, залишилося, не рахуючи загиблого моториста, дев’ять чоловік. Нобіле, переборюючи біль, журно похитав головою:

— От і повернулися… Ліпше було вже впасти на полюсі — разом із штандартами.

Йому знову стало страшно. Він ніби почув смертний вирок арктичного безгоміння. Хвилину мовчки дивився в глухий закутень намету. Тоді враз заспокоївся. Згадав обачливого Амундсена — Залізного Руаля, згадав його настійну, аж надто настійну пораду ніколи не легковажити на Півночі. Він дозволив собі таке, і ось…

— Що з радіостанцією? — неприродно голосно, що й сам здригнувся, спитав Нобіле.

— Не працює, — злякано відказав радист Б’ядж.

— Будь що примусьте її працювати. Пошліть сигнали біди, передайте наші координати. Інакше… інакше, — голос начальника експедиції зірвався. Він впав у забуття…

Крижина, бранцями якої стали викинуті з дирижабля мандрівники, дрейфувала. 30 травня на обрії у південно-західному напрямку з’явилася земля. То були маленькі острови Брок і Фойньо. Вони лежали за двадцять миль від Шпіцбергену. Нобіле, до якого знову повернулися дух і воля, послав туди трьох чоловік на чолі з Мальмгреном. Перед ними було поставлено завдання дістатися до північного узбережжя Шпіцбергену, знайти промисловців і організувати допомогу решті потерпілих.

Не гаючись, група Мальмгрена вирушила в дорогу. Йти було нестерпно важко. Шлях заступали крижані тороси. Через три дні люди вибилися з сил і зрозуміли, що до рятівного Шпіцбергену їм не дійти: дрейф льодів відносив їх від острова.

Сліпі сили Арктики роз’єднали екіпаж “Італії” на три групи: Нобіле, Мальмгрена і Алессандріні, котрого разом з п’ятьма членами команди поніс бозна-куди понівечений, але ще здатний летіти дирижабль.

На материку тим часом наростала тривога. Раптове зникнення “Італії” викликало справжню бурю. Висувалися найрізноманітніші здогади. Газетні шпальти зарясніли гучними заголовками: “Арктика поглинула Нобіле!”, “Італія” розбилася об полюс!”, “Дирижабль-привид пішов під воду!”

Таємниче зникнення “Італії” пов’язували з колосальної сили магнітними бурями на полюсі, з небаченою вулканічною діяльністю в Арктиці. Згадувалася гіпотетична “земля Санникова”, а одна не в міру буйноуявна американська газета у зникненні експедиції запідозрила… космічних пришельців.

Одні, поховавши зниклих мандрівників, уже справляли по них поминки, другі терпляче чекали, треті, найбільш реалістичні, вирушили на розшуки.

Через кілька днів після припинення радіозв’язку з італійськими повітроплавцями Тсоавіахім СРСР сповістив усіх короткохвильовиків країни про необхідність слухати ефір. Того ж дня в Москві був створений Комітет допомоги дирижаблю “Італія”. В його розпорядження були виділені потужний криголам “Красін”, криголамні пароплави “Малигін” і “Г. Сєдов”, а також наукове судно “Персей”.

У розшуки експедиції Нобіле включилися Норвегія, Швеція, Франція, Італія і Фінляндія. Загалом на північ вирушили вісімнадцять пароплавів і двадцять один літак. Весь світ жив надією на успішне врятування зниклої експедиції. Такого історія великих подорожей ще не знала.

Тим часом короткохвильовики невтомно прослухували ефір. Арктика мовчала. Тільки третього червня вдалося спіймати сигнали “SOS”.

…Того дня радіоаматор Шмідт із села Вознесіння-Вохма, що під Архангельськом, як завжди, сидів біля приймача. Начепивши навушники, він поволі крутив ручку настройки. Перегукувалися далекі і близькі радіостанції, метеорологи сповіщали зведення про погоду, короткохвильовики виповнювали ефір морзянкою. Несподівано в це різноголосся вплелися знайомі на всіх мовах сигнали небезпеки: “SOS” — “Врятуйте наші душі!” Шмідт посилив прийом. Сумніву не було — це благав про допомогу радист “Італії” Б’ядж. Він передавав координати Нобіле — район островів Брок і Фойньо.

Радянський Комітет допомоги розробив детальний план врятування італійців. У плавання вирушили дві експедиції — західна і східна. Першу взяв на свій борт “Красін”, другу — “Малигін”. На обох суднах були розвідувальні літаки, обидва тримали радіозв’язок з плавбазою “Чітта де Мілано”, звідки координувалися рятувальні операції…

18 червня, коли радянські судна на всіх парах рухалися на північ, з Бергена на допомогу Нобіле вилетів Руаль Амуидсен.

Події розгорталися з карколомною швидкістю.

Звістка про катастрофу “Італії” приголомшила Руаля Амундсена. Він добре знав Нобіле, цінував його як талановитого конструктора, але не поважав за надмірну самовпевненість і норовистий характер. Два роки тому, під час їхнього спільного польоту на Північний полюс, він чимало натерпівся від занадто темпераментного й неврівноваженого італійця, котрий повсякчас втручався не в свої справи, не поминав нагоди зайвий раз продемонструвати своє право і владу на дирижабль. І ось тепер ця людина зазнала біди і благає про допомогу.

Підкорювач Південного полюса довго не роздумував. Він відкинув усі колишні незгоди з Нобіле і почав негайно готувати рятувальну експедицію. Людина безмежної відваги, з вольовим характером і благородним серцем, Руаль Амундсен не міг вчинити інакше. Зрештою, справа не в сварливій вдачі Нобіле — в Арктиці, серед вічних снігів гинули люди.

Летіти треба було негайно. Але на чому? Норвегія не мала придатних для польотів у високих широтах апаратів. Амундсен звернувся до американських товстосумів… Але ті відмовилися відкрити свої гамани. Допоміг французький уряд. Прославленому дослідникові був виділений гідроплан “Латам”. Амундсен негайно, не чекаючи сприятливої погоди, стартував на північ.

Норвезька газета “Норгес Фолк” у номері за 19 червня 1928 року повідомила: “Вчора, 18 червня, на літаку “Латам” на північ вилетів великий полярний мандрівник Руаль Амундсен. На борту літака один наш офіцер, французькі льотчики Рене Жульбауд і де Кувервілль, радист Валетте і механік Браззі. Амундсен сподівається розшукати експедицію Нобіле, занесену оболонкою дирижабля “Італія”.

…Стояла непривітна, холодна погода. Низько над океаном, немов отари заблудлих овець, пливли темні хмари. Сіяв дрібний дощ. Розсікаючи його густу сітку, “Латам” ніс мандрівників у снігові нетрі Арктики.

Незабаром попереду постала непроникна, суцільна запона туману.

— Запитайте про стан криги біля острова Ведмежого, — звернувся Амундсен до радиста Валетте. Але той, відірвавшись від апарата, безпорадно розвів руками: радіостанція знову не працює. Кваплячись із вильотом, він не встиг її як слід підготувати.

— В такому разі, — начальник експедиції повернувся до пілота Жульбауда, — візьміть вище і тримайте курс на північ за компасом.

Амундсен сподівався натрапити на Нобіле десь за Шпіцбергеном.

Заревівши моторами, “Латам” піднявся над туманною завісою. Засяяло сонце. Густа молочна заволока, що стелилася внизу, заграла веселковими барвами.

— Визначте за сонцем наші координати, — звелів начальник експедиції.

Минуло кільканадцять хвилин.

— Нас відносить на схід, — повідомив де Кувервілль, крутячи у руках секстант.

Гостро й чітко окреслене обличчя Амундсена, обпалене полярними вітрами, спохмурніло.

— Доведеться спускатися вниз, — карбуючи слова, неквапом мовив начальник експедиції. — Щоб зорієнтуватись, ми повинні бачити океан…

“Латам” знову пірнув у туман. Дощ поступово перетворювався в хуртовину.

— Може, варто повернути назад? — несміливо запропонував Браззі.

Амундсен суворим поглядом обпік механіка. В цей час Валетте повідомив, що відновлено радіозв’язок. Начальник експедиції наказав негайно надіслати радіограму з проханням сповістити про стан криги у районі острова Ведмежого.

Це була остання радіограма з “Латаму”.

22 червня норвезькі газети вмістили коротке повідомлення, що літак “Латам” не дає про себе ніяких звісток. Ще через кілька днів преса всього світу почала писати про загибель Орла Півночі — Руаля Амундсена.

Одна катастрофа спричинювала іншу.

…Над океаном займався ранок. У його сірих холодних відсвітах важко перекочувалися свинцеві хвилі. Підминаючи їх безконечний плин, “Красін” дванадцятивузловим ходом ішов на північ. 136 членів екіпажу ретельно готувалися до вирішальних рятувальних операцій.

Південні береги Шпіцбергену… На шляху криголама постав суцільний кригостій. Швидкість судна впала до шести вузлів. Навалився густий туман. З’явилася загроза збитися з курсу. Норвежці через “Чітта де Мілано” запропонували допомогу льодового лоцмана. Красінці подякували за турботу, але від пропозиції співвітчизників Амундсена відмовилися — на борту криголама перебувало багато досвідчених морехідців, які чудово знали умови плавання в арктичних льодах. “Красін” невпинно рухався на північ.

Тим часом криголам “Малигін”, поступаючись “Красіну” в потужності, був затиснутий кригою в районі острова Надія. Занепокоєний начальник експедиції професор В. Б. Візе зібрав термінову нараду.

— Обстановка, що склалася, вимагає екстрених і рішучих дій, — сказав професор. — “Малигін” далі не проб’ється. Надійшла черга авіаторів. Готуйте до польоту літак! — По цих словах начальник експедиції скинув оком на досвідченого полярного льотчика М. С. Бабушкіна.

— Дозвольте зліт, товаришу Візе, — з готовністю підвівся той.

— Політ дуже ризикований. Тримайте курс на острів Фойньо…

Того ж дня, зробивши коло над непорушним пароплавом, Бабушкін з екіпажем вилетів у далекий рейс. Це був перший політ радянських пілотів у високі широти. Досі ніхто не ризикував заходити так далеко. Нині ж на це з готовністю зважилися, бо йшлося про врятування людей, про виконання інтернаціонального обов’язку.

Спершу політ проходив успішно. Легкий літак птахом линув над білтши просторами Арктики. До табору Нобіле лишилося кілька миль. “Тільки б не знялася буря”, — думав Бабушкін.

Однак буря таки знялася. Шалена й несамовита, вона кинджальним сніголетом ударила по літаку. Вимушена посадка… Перша в історії арктичного повітроплавання. Напружені дні перебування на крижині. Коли трохи розпогодилося, Бабушкін неймовірними зусиллями зумів підняти літак у повітря. З “Малигіна” надійшла команда вертатись назад. “Не вистачало, щоб і ми ще зазнали аварії, щоб і нас розшукували”, — відкритим текстом радирував професор Візе.

Ледь піднялися, штормова буря знову кинула літак на крижину. Удар був таким сильним, що машина мало не пішла під воду. І знову виручили майстерність і самовладання командира.

— Нам заборонено зазнавати аварії, — сказав членам екіпажу Бабушкін. — Ми просто не маємо на це права…

Через п’ять днів літак повернувся на судно. Всі надії тепер покладалися на “Красіна”.

“Красін” тим часом 30 червня обігнув острів Амстердам і повернув на північний схід. Командування криголама вирішило дістатися до табору Нобіле найкоротшим шляхом — поміж Сімома Островами і мисом Нордкап. Однак пройти тут було неможливо: у цьому районі, де ще не ступала нога людини, лежало величезне монолітне крижане поле. “Красін” повернув назад і пішов у обхід Семи Островів. Але й цей шлях був нелегкий. Криголам плив, долаючи двометрову пакову кригу. Іноді за кілька годин вдавалося пройти відстань, яка дорівнювала довжині корпусу корабля. Розбиваючи льодяні тороси, “Красін” пошкодив лопать одного із гвинтів…

Зарубіжний світ, вороже настроєний проти молодої Радянської республіки, зловтішався. Ефір вирував від сенсаційних повідомлень: “Росіяни зазнали аварії в Арктиці!”, “Красін” і “Малигін” застряли в льодах!”, “Ради пошилися в дурні!”. Реакційні газети друкували глумливі карикатури, зображаючи радянські судна у вигляді черепах, що повзуть кригою.

Так, зарубіжним злостивцям не до душі була участь Радянського Союзу у врятуванні екіпажу “Італії”. Гуманний і благородний жест нашої країни викликав у них злісне роздратування. Те, що саме з Радянського Союзу надійшло перше повідомлення про місцеперебування групи Нобіле, до уваги не бралося. За кордоном про це забули. Там ладні були піти на інше: зробити будь-що, аби тільки не допустити до жертв крижаної пустелі радянських рятівників. Тим-то на північ бездумно і гарячково вирушав літак за літаком. Суднам не довіряли. Надто повільно вони пересувалися. На літаках, як вважав дехто за рубежем, можна було напевне “випередити” Країну Рад.

20 липня групу Нобіле побачив з повітря італійський льотчик Маддалена. Сісти на крижину він побоявся. Через чотири дні над табором з’явився шведський авіатор Лундборг. Він теж збирався помахати бранцям Арктики крилом, але в останню хвилину “змилосердився”. На борт швед узяв одного тільки Нобіле. Групу, яка лишилася на крижині, очолив лейтенант Вільєрі.

Коли Лундборг доставив Нобіле на “Чітта де Мілано”, його вмовили ще раз злітати до потерпілих. Цього разу шведський льотчик, пошкодивши при посадці літак, сам потрапив у біду. Ставши бранцем крижини і неабияк злякавшись, він почав панічно наполягати, щоб група Вільєрі вирушила у напрямку землі, залишивши в таборі пораненого механіка Чечіоні, який, мовляв, був для них зайвим тягарем. Італійці, яких біда дечого навчила, відмовили шведові. Через кілька днів у табір прилетів ще один шведський льотчик. Лундборг поспішив зайняти місце в літаку, не допустивши туди нікого з італійців. Тужливими поглядами проводжали осиротілі нобілевці чужий літак.

На цьому рятувальна діяльність експедицій зарубіжних держав закінчилась. Їхні уряди заявили, що врятування екіпажів “Італії” і “Латаму” припиняється. Групи Вільєрі, Мальмгрена, Алессандріні, а також команда Амундсена залишалися в Арктиці напризволяще. Прогресивні кола світу з надією дивилися на Радянський Союз. Буржуазні газети, що недавно так гучно кричали про фіаско Рад, раптово замовкли.

Ламаючи і трощачи лід, “Красін” плавно огинав Шпіцберген. За всіма існуючими нормами і законами полярного плавання йому давно вже слід було стати на причал. Однак криголам продовжував плавання. Пошкоджений гвинт вдалося полагодити. Вийшло з ладу стерно. Його теж на плаву відновили корабельних справ майстри. Красінці знали, що західні держави відмовилися від дальших рятувальних операцій. Стало відомо також, що ні “Малигін”, ні “Г. Сєдов”, ні “Персей” теж не виявили на східному узбережжі Шпіцбергену слідів “Італії” та “Латаму”. Отже…

— Курс на острови Брок і Фойньо! — чулася незмінна команда.

— Пора пускати в хід авіацію, — звернувся до начальника експедиції льотчик Б. Г. Чухновський. — Мені потрібне широке злітне поле. Машина важка, тримоторна — просто так не злетить і тим паче не сяде.

— Буде таке поле, — відповіли йому.

Згодом знайшли простору крижану площадку, схожу на аеродром. Чухновський піднявся в повітря. Ведучи літак, він пильно вдивлявся в сліпучо-білий обшир льодів. Не видно було жодної живої істоти, ніби все навкруг вимерло. Втративши надію щось узріти, пілот повернув машину назад. Несподівано між островами Карла XII і Брок він помітив унизу чорні цятки. Пролетів над ними раз, другий. Так, це, безперечно, були люди, і напевне група Мальмгрена.

Чухновський поспішив до криголама, проте через густий туман не знайшов його. Довелося робити вимушену посадку. Літак важко впав на кригу. Зламалося шасі.

— Без допомоги криголама нам не злетіти, — сказав радистові, оглянувши пошкодження, командир літака.

І все ж на криголам звелів надіслати радіограму: “Вважаю за необхідне “Красіну” негайно йти рятувати Мальмгрена”. Далі — координати і зведення про стан крижини.

Форсуючи монолітну кригу, “Красін” на всіх парах рушив до острова Карла XII. На палубі постійно чергували дозорні пости. Моряки уважно оглядали обрій. Незабаром на одній з крижин вони угледіли людей. Нічого не помічаючи навколо, ті йшли, ледь переставляючи ноги. Наблизившись до них, красінці були вражені їхнім жалюгідним виглядом. Бідолахи охляли до краю. Постоли з укривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Це були офіцери Цаппі та Маріано. Самого Мальмгрена не було: за словами вцілілих італійців, він загинув ще місяць тому. Про останні дні начальника групи можна було, звичайно, тільки здогадуватися.

Того ж дня “Красін” зняв з крижини і групу Вільєрі. Піднявшись на палубу радянського криголама, італійці заявили:

— Ми не сподівалися на такий швидкий прихід “Красіна”. І все ж, не знаючи навіть його потужності, ми інстинктивно вірили в те, що саме “Красін” зможе нас врятувати.

Тільки після врятування італійців були організовані розшуки Чухновського. Довідавшись про це, вражений лейтенант Вільєрі спитав:

— Чому, втративши свого пілота, ви не стали його розшукувати, а прийшли спершу нам на допомогу?

— А в нас суворовський закон: сам помирай, а друга виручай, — жартома відповіли моряки.

— Чудовий закон, — погодився Вільєрі. — Тільки які ж ми вам друзі?

— Як які? — усміхнулися красінці. — Друзі по планеті, приятелі по Арктиці.

Арктика тим часом змушувала “Красіна” відступити на південь і стати в док. Закінчувалося вугілля, пом’яті кригою боки криголама вимагали ремонту. Радянське судно взяло курс на норвезький порт Берген.

Дорогою на “Красіна” чекала нова пригода. На сімдесят восьмій паралелі криголам прийняв радіограму з океанського пароплава “Монте-Сервантес”. Маючи на борту півтори тисячі пасажирів, судно наштовхнулося на велику крижину й дістало небезпечні пробоїни. Капітан просив негайно допомоги. Радянський криголам не гаючись змінив курс і пішов на зближення з “Монте-Сервантесом”. Красінці усунули пошкодження і провели пасажирський пароплав у безпечні води, після чого знову взяли курс на Берген. “Штатні рятівники”, — жартома називали себе моряки.

26 серпня “Красін” вирушив у друге плавання, на новий двобій з Арктикою. Треба було поспішати. Невідомою залишалася доля групи Алессандріні. Що стосується Амундсена, то надій на його порятунок уже не було. 1 вересня по радіо надійшло повідомлення, що біля північних берегів Норвегії знайшли залишки “Латаму”. Газета “Норгес Фолк” повідомляла: “Норвегія втратила свого великого героя… Рибальське судно “Брод” підібрало поблизу Фунгло поплавок літака, що, безперечно, належав “Латаму”. На жаль, тепер уже немає сумніву, що наш великий і безсмертний Амундсен загинув разом зі своїми вірними друзями. На всіх державних будинках вивішено траурні прапори”.

І по цей день Арктика зберігає таємницю загадкового зникнення Залізного Руаля. Йдучи на порятунок свого колеги, Амундсен прирік себе на загибель.

“Красін” тим часом продовжував плавання. Він знову обійшов Шпіцберген із заходу і попрямував до Нордкапу. Звідси криголам узяв курс на північ. Перетнувши вісімдесят першу паралель, повернув на схід. 22 вересня судно підійшло до берегів Землі Франца-Йосифа. По дорозі до неї красінці спростували наявність міфічної Землі Джілліса, яка була зображена на карті пунктиром. Вони пройшли район гаданого острова. Глибина моря там сягала близько двохсот метрів. Землі Джілліса не виявилося. Не знайшли і Алессандріні. Подальші пошуки не мали сенсу. “Красін” ліг на зворотний курс. На початку жовтня він повернувся до Ленінграда. Так закінчилася героїчна рятувальна епопея радянських полярників.

Ще тривали в далекій Арктиці пошуки, ще радянський криголам, курсуючи у високих крижаних широтах, збирав одного за одним уцілілих членів італійської експедиції, а її керівник і натхненник Умберто Побіле перебував уже в Римі. Він помітно змінився. З обличчя зійшли пихатість і гордовитий вигляд. Він став стриманішим і мовчазнішим, уникав велелюдних розмов і гучних зборищ. Він багато передумав і переосмислив. Гуманна й безкорислива допомога Країни Рад, до якої він ставився досі не зовсім дружелюбно, благородні й відважні дії радянських моряків, які врятували його експедицію, змусили його іншими очима подивитися на світ. У його житті наставав перелом. І він настав.

1932 року генерал Умберто Нобіле приїздить до Москви. Тут він стає одним з провідних конструкторів-дирижаблебудівників. На батьківщину Нобіле повернувся тільки після повалення фашизму в Європі. 1946 року він обирався депутатом установчих зборів Італії за списком комуністичної партії…

Ця людина прожила довге життя.

Умберто Нобіле пощастило бути свідком героїчного і планомірного освоєння Півночі, де колись його експедиція зазнала драматичної катастрофи. Коли 1977 року радянський атомний криголам “Арктика” вперше в історії зійшов на вершину земної кулі, 92-річний Умберто Нобіле в інтерв’ю радянським журналістам сказав:

— Я захоплений подвигом радянського криголама “Арктика”. Завжди знав, що саме радянські люди першими досягнуть Північного полюса на криголамі. Сьогодні здійснити це їм дав змогу могутній індустріальний розвиток СРСР, мирне використання атома. Вражаюча, епохальна подія!

Я відношу себе не тільки до споглядальників, а й до учасників цього подвигу в льодах. Піввіку тому, коли на допомогу “Італії”, яка зазнала біди, вирушив “Красін”, радянські люди вже почали пробиватися на Північний полюс. Звичайно, можливості цього криголама були обмежені. Його “годував” не атом, а всього лиш вугілля. І все ж він здійснив тоді, здавалося, неможливе. Допомога, надана “Красіним” нашій експедиції, — драматична, епохальна. Вона назавжди залишиться в історії підкорення Арктики. Ризикуючи своєю власною долею, криголам не повернув назад по паливо, а йшов і йшов далі, розшукуючи членів екіпажу “Італії”, яким загрожувала загибель. Він ішов на північ. Ви розумієте, чому я так відверто говорю, що завжди чекав штурму Північного полюса, здійсненого “Арктикою”?

Так, Нобіле можна було зрозуміти: і тому, що він сам свого часу штурмував північну вісь планети, і тому, що став свідком її сучасного штурму — могутнього, ні з чим досі незрівнянного, атомно-мирного штурму.

На могилі італійця зроблено лаконічний напис: “Тут поховано видатного полярного дослідника Умберто Нобіле”. Можна додати: “…який двічі побував на Північному полюсі, вивчав Арктику, а Арктика вчила його, даючи уроки мужності і відваги, гуманності і благородства, товариської взаємовиручки і допомоги”.

“Я вдячний Арктиці, — сказав одного разу Нобіле. — Вона перебудувала мене. Там, серед її білого безгоміння, сповненого драматичних колізій, я іншими очима подивився на світ”.