Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

Олександр Тесленко ОРЛАН Фантастичне оповідання

Вулиця простяглась аж до обрію, і Орлан Стах ішов нею, не маючи певної мети. Вже майже біля лісу, де дорога повертала праворуч, його погляд раптом зупинився на одному з котеджів. Спершу Орлан Стах завважив, що той котедж зовсім не схожий на інші. А вже потім, ніби осяяний далекими спогадами, збагнув, що перед ним його власний дім, точніше, дім його батьків. Зупинився. Невеличкий будинок скидався на приземкуватого гриба на товстій ніжці. Оранжева шапинка даху помальована сріблястими зірками. Маленький садок у променях надвечір’я. Яблуні, посаджені батьком, уже постаріли…

Перейшов дорогу, зупинився коло невисокого парканчика. Нараз прочинилися двері котеджу, і на порозі з’явився сухорлявий чоловік. Орлан аж сахнувся, так він був схожий на покійного батька — густа сива борода і сива розкошлана чуприна. Чоловік вийшов квапливо, поглянув довкола… І раптом вони зустрілися поглядами. Гаряча хвиля розлилась по тілу, запульсувала в скронях. Сухорлявий чоловік у білій вишиваній сорочці швидко пішов вузькою стежкою повз білі яблуні.

Ось віп уже біля парканчика. Уже поряд… За спиною проскрипів незмазаним ланцюгом передачі велосипедист.

— Орлане… — тихо, пересохлими від хвилювання губами вимовив чоловік. — Я відчував, що ти прийдеш, я чекав, що ти прийдеш, я чекав цього дня,

— Дорій?

— Так, Орлане. Як ти мене знайшов? — І, не дочекавшись відповіді, тихо заплакав. — Ходімо…

Вони пішли вузькою стежкою до будинку.

— Як ти знайшов мене? — запитав знову, не озираючись.

Гілка квітучої яблуні торкнулась Орланової щоки, і він зупинився:

— Я не шукав тебе.

— Випадково?

— Так.

Дорій нервово засміявся, здригаючись усім тілом, ніби знову заплакав.

— Впізнаєш наш дім? Я зробив його схожим на батьківський… І яблуні посадив так само. Все дуже схоже. Правда ж?

Піднімалися східцями до дверей.

— Дивлюсь па тебе, Орлане, і бачу, як я постарів. Але, знаєш, у цьому часі швидко старіють. — Дорій вибачливо всміхнувся.

Зайшли до великої округлої вітальні без вікон, освітленої жовтаво. Світилася вся стеля, як і в будинку їхнього батька. Посередині — круглий стіл, застелений білою, гаптованою золотом, скатеркою. На округлій стіні — багато картин. Із сусідньої кімнати долинув старечий голос:

— Тобі здалося, правда ж, Дорію? — 3 кімнати повільно вийшла сухорлява бабуся у довгій широкій спідниці, босоніж, у блакитній блузці. Ніяково привіталася: — Добрий вечір… — і раптом по-старечому безгучно заплакала, як і тоді Дорій. — Невже ми знову побачились, Орлане? — Вона всміхнулась крізь сльози, й Орлан Стах упізнав усмішку юної Ліани Лани… Це було п’ятдесят вісім років тому. Довго стояли, занімівши в обіймах.

— Розказуй, Орлане… Бо мені подих перехопило і всі слова розбіглися… Хто б міг подумати, що ми ще зустрінемось. Ти уявляєш, Ліано, він знайшов нас випадково!

— Так, я вийшов у часі навмання. Власне, не зовсім, але міг би вийти і десятиліттям раніше чи пізніше. Я письменник. Вивчаю ці часи… Хочу написати книгу. Одного разу вийшов у сорок другому. До всього був готовий. Але хіба вгадаєш? Саме потрапив під бомбардування… Під Тулою. Взимку. Оглушило. В снігу лежав. А як отямився — по мені бігли люди, стріляли…

— Під Тулою? Я в сорок другому був там… Ми наступали… Ти, мабуть, виходив у іншому циклі. А може, і я пробіг тоді повз тебе… Не випадково ти виходив у сорок другому. Не випадково пишеш книгу про наші часи. І не випадково я збудував хату, схожу на батьківську. Ти її побачив і зупинився. Ми повинні були зустрітись… А батько живий, Орлане? — Дорій запитав сторожко, ледь чутно.

— Сім років тому… Вони з мамою майже разом…

— Хворіли?

— Ні… Просто час… Останні роки про тебе так часто згадували… Чому ви не повернулись, Дорію? Ми всі думали, що з вами щось трапилось. Особливо після того, як повернувся Алекс. Ти ж пам’ятаєш, як він усіх запевняв, що залишиться в середньовіччі назавжди, згорить у полум’ї інквізиції, але віддасть усього себе великій справі… Пам’ятаєш? І то були не просто красиві слова. Алекс був серйозним і мужнім хлопцем… Але ж… повернувся через дванадцять років. Сказав: “Усе! Я зробив що міг. Більше не витримаю. Мене не спалить свята інквізиція. Я просто збожеволію…” А ви ж казали всім, що через десять років повернетесь.

Дорій з Ліаною поглянули одне на одного:

— Ось слухай, як воно було…

Ще в пам’яті лунали урочисті промови і марші на честь випускників, ще стояли перед очима веселі обличчя друзів і викладачів, ще відчував поряд себе хвилювання Ліани Лани і її маленьку теплу долоню, затиснуту міцно в своїй, але вже розумів, що їм обом дуя^е не поталанило. Все трапилось несподівано. Коли обриси навколишнього почали загусати, утворюючи швидкоплинні, та вже чіткі сполуки, вони приготувались до зупинки. Проте дивились тільки одне на одного і думали тільки одне про одного… І раптом якась шалена хвиля кинула їх у різні боки, боляче шмагонула Дорія по обличчю, засипала піщугою очі…

Летіла кіннота. Стукіт копит і надсадні крики. Постріли. Шаблі в руках. А весь світ, перевернутий догори, пульсував первісною магмою. Пахло порохом. На губах відчував присмак крові. Ліани поруч не було. І не міг підвестися, щоб роздивитись.

Вони не помітили зупинки. Не помітили тої миті, коли картини навколишнього зупинилися, сформувались у стійкі образи. Вони опинилися в самому пеклі якоїсь шаленої круговерті.

Зовсім близько побачив залізничну колію, а на ній — паровоз у хмарах диму і три пошарпаних дерев’яних вагончики. А вершники наздоганяли їх… Хто вони? З вагонів одстрілювались. Паровоз марно намагався на невеликому підйомі розігнати малий состав.

А в пам’яті ще лунали урочисті промови і бравурні марші…

Вона лежала горілиць на клаптику пожухлої трави серед рудого закіптюженого піску. Лежала закривавлена, якась жалюгідна і маленька, а годинник темпорального виходу, недоречно блискучий, недоречно правильної форми, як екран університетського телеінформатора, недоречно об’єктивно і безсторонньо світив зеленими цифрами на шкалі — 1920.

— Ліано, — прошепотів. — Ти жива?

Вона не рухалась. Дорій довго дивився на дівчину. Як усе безглуздо! І ніхто не допоможе.

— Ліано! — крикнув і не впізнав власного голосу.

Якось істерично кілька разів ударив її по щоці, і дівчина застогнала, повільно розплющила очі:

— Болить… — видихнула. — Де я? Що то за коні проскакали? То, мабуть, банда. Страшно, Дорію. І так самотньо. Ми такі самотні. Ходімо кудись. Швидше… — Ліана підвелась і сіла. Легкий вітерець куйовдив її золотаве волосся. — Мені страшно. Але це мине. Ми проживемо тут десять років, як і треба. Внесемо свою частку… Вже майже не боляче, можу дихнути на повні груди. Ми зараз підемо…

— Нам справді треба поспішати до людей. Як вони нас приймуть?

Зненацька за спиною пролунав хрипкий, деренчливий голос:

— Чьо сидите?

Дорій рвучко обернувся і побачив позад себе трьох підлітків: босі, в пошарпаних полотняних одежинах, закіптюжені, а в руці старшого, принаймні вищого за інших, — справжній револьвер.

Як важко починати. Дорій з усіх сил старався приховати своє хвилювання.

— Це, мо, із поїзда скакнули? — промовив найменший. — Ба, які чисті, точно — контра!

— Ви звідки?

Дорій напружився, мов струна, спробував усміхнутись і тихо проказав, намагаючись за цю коротку мить пригадати всі свої знання історії:

— Ми з Пітера…

— Ну да? — недовірливо протягнув середній.

— Та бреше, гад! Ти глянь, які в них часікі. В одної контри я вже такі бачив. Ану, пішли! — І старший наставив револьвер.

Дорій відразу зрозумів помилку. Годинники темпорального виходу треба було негайно зняти і заховати подалі. Ліана злякано зойкнула і враз підвелася на ноги.

— Він може вистрілити, — ледь чутно прошепотіла. — Давай повернемось… Чуєш? Ми ще можемо повернутись… — Пальці дівчини вже злякано лягли на маленьку блискучу головку годинника.

Натиснути на неї — і враз протягнеться невидима волосінь темпорального зв’язку з Центром. Ще можна повернутися. Тільки соромно… Але ж він зараз вистрілить!

Їхня одежа, також полотняна, як і в підлітків з револьвером, вражала чистотою, і взуття було непристойно нове, хоч у Центрі їм видавали “дрантя того часу”, і навіть кров на обличчі Ліани видавалась неприродно червоною і ясною.

— Ба, Пашко, вони про щось домовляються! Ану, зніми з них часікі!

Найменший підійшов і, смішно закопиливши губи, схопив за руку Дорія. Той не пручався, навіть допоміг.

Дорій і Ліана розуміли, що ЧАС, ця вічна нить, з якої зіткано життя, може обійтися і без них, без їхнього втручання у структуру глибинних циклів. Вони знали весь хід історії. Але їхнім завданням було внести в неї частку знань, уміння, енергії, своє слово і свою думку. Велике полотно великого всесвіту чекало від них їхнього штриха, аби ще на крок наблизитись до досконалості.

— Ну, от і все. — Ліана заплакала. — Як же ми тепер?

— Побачимо…

Босоногий Пашка ішов попереду і насвистував щось веселе. Старший, його кликали Яшею, ішов з рудим Грицьком позаду. Дорій фізично відчував спрямоване йому в спину дуло револьвера. Ліана, часто дихаючи, йшла поряд, міцно тримала Дорія за руку.

— Смішні часікі, — голос рудого Грицька за спиною.

— Чьо там смішного?

— Непопятні…

— Ану, покаж! Стій, контрики! Пашко, сліди за гадами! Бо повтікають!

Дорій з Ліаною не озирались. Розуміли, що підлітки роздивляються їхні годинники. І раптом… Голосно закричав Пашка. Закричав дико, неначе його зненацька привалила кам’яна брила. Потім кинувся бігти, задкуючи, впав і довго не міг підвестися. Нарешті схопився на ноги й помчав по шпалах.

Дорій повільно обернувся… Ні Яшки, ні рудого Грицька не було.

— Ліано! — крикнув. — Вони натиснули на грейфер кохлеара! — І раптом зігнувся в пароксизмі нервового сміху: — Ха-ха-ха! Уявляєш? Вони опиняться у майбутньому! Ха-ха-ха! Може, пройдуть увесь кохлеарний цикл!

— Тільки ми самі вже ніколи не повернемось додому, — тихо сказала Ліана.

Дорій з Ліаною вийшли на залізничне полотно і рушили до людей. За кілька годин були вже такі брудні, втомлені й голодні, що не викликали ні в кого ніякого почуття, окрім жалю.

— А наше перше втручання в історію відбулося тільки через два роки, — сказав Дорій. — Тоді ми вперше зрозуміли, що наша присутність у цьому часі потрібна…

Після цього, звичайно, почалися серйозніші справи, але тих днів нам не забути ніколи. Ось послухай…

— Ви в мене вже другий рік… — сказав старий Федосій і налив собі в склянку ще трохи самогону, випив, скривився і проводив далі: — Ви роботящі. А я таким довіряю. Щитай, ви мені зараз — як діти. От… — Федосій пригладив долонею рідку сиву бороду і дістав з кишеаі великий зелений кисет, натоптав люльку, неквапом закурив: — А час зараз такий, що без дітей, без помочі не проживеш. Підімнуть. Правда ж? Моїх дітей бог забрав. Царство їм небесне. От… Чув я, скоро прийдуть мій млип забирати. Мій млин! Я не панської крові, Дорію! Я все своїм горбом… Чи брешу? А ви мені, щитай, як діти, бо біля парового млина сам не впораєшся. Га? Я в п’ятому році теж ходив з вилами, панам півнів пускав. З бідних я. А потім землиці клаптик урвав. День за днем, та трохи й вилюднів. Дак вони прийдуть мого млина забирати! А яке ж мають право?! Що я, пан?! Чи контра якась? Щитай, бідняк. Ну — млин… А хто біля нього жили надриває? Вже ж не воші! Хай і собі роблять! Мені ніхто не дав. І не забирав я ні в кого! Га, Дорію?

Ліана підвелась і підсипала старому Федосієві ще вареної картоплі:

— Ви їжте, поки не задубіла. Їжте.

— А як там стара моя? Поїла щось?

— Та трохи покопирсала…

— Тяжко дивитись мені на неї, бідолаху. Серце кров’ю обливається. Спасибі, дочко, що ти за нею доглядаєш… В неї це життя здоров’я забирало, а я ніби помагав… Чого мовчиш, Дорію? Вроді наймит… Чи я тобі чимось не вгодив? Га? Чи наслухався тих? От вони прийдуть до мене, а ти з ким будеш, Дорію? Ну? Ти не бійся. Правду скажи.

— Ми будемо з вами, Федосію.

Старий подивився на нього з вдячністю і раптом п’яно зірвався з місця, грюкнув кулаком по столу, аж задвигтіла і мало не впала гасова лампа, закліпавши кволим вогником, і побіг до комори. Повернувся, важко дихаючи, із старезною рушницею в руці й полотняною торбинкою.

— А вони прийдуть і скажуть: “Давай!” А я відповім! — Переломив рушницю, витягнув з торбинки два набої і нервово загнав їх у ствол. — Мені є що сказати! Ось! У мене слів для них вистачить!

— Ми будемо з вами, Федосію, — спокійно повторив Дорій. — Але ви будете з ними.

— Це ж як?

— Ви будете з ними.

…Ліана підхопилася з-за столу:

— Що ж ми сидимо! Треба Зенонові подзвонити. Побачиш нашого сина, Орлане. А він тебе побачить. Він про нас усе знає. Це йому вже тридцять. Конструктор на авіазаводі. Одружений. Онуку маємо. Чуєш, Орлане? Чи, може, не треба, аби хто знав, що ти з майбутнього?

— Які від сина можуть бути таємниці, — стенув плечима і знову звернувся до Дорія: — Ну, і що ж ти йому сказав потім?

— Сказав, що знав. І слова не збрехав, не умовляв його, не переконував ні в чому. Розказав, як розвиватимуться події далі, говорив про людську природу і про державу, про бідність і про багатство…

— А він же як?

— Ні пари з уст. Ще випив і пішов. А вранці мовчки одягнувся — і в артіль.

— З рушницею?

— Та ні. Все навпаки. Подарував млина. Сказав, що сам був бідним, що розуміє “історичеський момент”. Подав заяву до артілі. Ось так.

— І як він пережив це все? Мучився, мабуть?

— Ну, що ти! Адже той млин, вважай, йому і залишився. Бо, окрім нього та ще нас з Ліаною, ніхто не міг дати раду паровій машині. Але вже не треба було боятися, що заберуть млина, не треба було тамувати страх і злість… Федосій став на диво лагідним і мудрим. Якби не ми з Ліаною — багато крові пролилося б.

— Якби люди могли вертатися в минуле, вони весь час верталися б у своє дитинство і жили б вічно. А такого не буває. Жити вічно неможливо, — сказала вона, прополіскуючи масного віхтя під струменем гарячої води.

Вона мила посуд. Зенон узяв рушника і почав перетирати вимиті тарілки. Довго мовчав, нарешті мовив:

— Чому ти думаєш, що, вирушившії в минуле, помолодшаєш? Чи як ти собі уявляєш? Ти ж лікарка, мусиш просто знати… Можливість мандрувати в часі не впливає на фізіологію. Вирушай у минуле чи в майбутнє, — а життя собі йде, змінюються твої клітини…

— Писав би ти, Зеноне. У тебе так гарно виходить. Ти вмієш вигадувати. Написав би книгу… Телефон дзвонить. Підійди, бо, в мене руки мокрі.

— Алло! Я слухаю. Це ти, мамуню?

— Добрий вечір, синку. Що ви робите?

— Та так… Господарюємо…

— До нас… Ти пам’ятаєш, синку, ми розповідали… Твій дядько Орлан Стах…

— Орлан Стах?

— Так. Він завітав оце до нас…

— Мамуню, справді?

— А ти приїдь… Оксанка спить?

— Спить і не спить… Я зараз виїжджаю. Зенон поклав трубку.

— Валю, поїдемо до моїх у гості?

— Зараз?

— Приїхав батьків брат. Дуже цікавий чоловік. Ось хто розкаже про минуле і майбутнє. Поїхали?

— Облиш ці жарти. Порозвішуєш пелюшки і можеш їхати. А в мене клопотів іще на цілу ніч.

— Тобі, мабуть, багато доводиться мандрувати…

— Так… — Орлан поглянув на годинник. — Оце скоро вирушаю в Х’юстон. Десь на тиждень.

— Х’юстон якого року? — перепитав Дорій.

— Дві тисячі двадцятого…

— О, це цікаво… І небезпечно. Останній острів старого світу.

— Уяви собі, що за ці п’ятдесят вісім років ми майже нічого не дізналися нового про трагедію цього уламка цивілізації. Дуже важко здолати х’юстонський заслон. Ти ж знаєш, вони викривили простір і капсулювались… Але в нас з’явилась одна новинка… З нею можна прорватися до Х’юстона. Посилають мене…

— Це так багато нового з’явилось…

— П’ятдесят вісім років… — усміхнувся Орлан. — Але не бійтеся, швидко звикнете. Адже вас не здивуєш ні біокіберами, ні побутом, ні темпоральними виходами… Десь за кілька днів я повернусь і заберу вас… І сина…

Можливо, мені дозволять. Хоч він і народжений у цьому часі, але ж це ваш син…

— Ми вже старі, Орлане. Пізно повертатися.

— Чому?

— Ну, просто так… Старі ми вже, Орлане… Та й син, онука… Хочеться їх бачити щодня… А ти одружений, Орлане?

— Так… Валерія в мене зовсім молода. Ось ви побачите… Вона історик, часто буває у вашому часі…

Якусь мить усі напружено мовчали.

— Ходімо, я покажу тобі наш дім, — нарешті промовив Дорій Стах, підводячись з-за столу. — Я тут усе своїми руками…

— На жаль, не можу, на мене чекають, — знову глянув Орлан на годинник темпорального виходу. — А ти мені, брате, так мало розповів.

— Орлане, в кількох словах усе життя не перекажеш. Був у колгоспі, потім працював у ЧК, вступив до університету, вчителював, потім війна, пройшов усю війну в піхоті, дали Героя. По війні — директор школи. Тепер — на пенсії. Ось коли ти нас відтранспортуєш до себе… до нас у дві тисячі триста п’ятдесят восьмий, я й розповім тобі… Це, вважай, роман. А ти ж письменник…

Всі розуміли, що час зустрічі закінчився.

Зенон зачудовано дивився на свого дядька. Потім підійшов і став поруч з ним. За ним — Дорій і Ліана. Стояли, мов до фотографії, урочисті й водночас сумні.

Вийшли з хати. Сонце ще не зійшло, але вже світало. Нічний морок поволі розтавав разом з легким весняним туманом.

Зупинились на веранді, довго стояли, немов прислухалися до чогось. Від авіаційного заводу долинав приглушений гул потужного двигуна. Дорогою до Брест-Литовського шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху.

Орлан Стах зустрівся поглядом із Зеноном і пригадав їхню недавню розмову:

“Мій батько ніколи не забував, що він людина з майбутнього. Це було помітно. Він жив немов на сцені, де кожен крок люди бачать і оцінюють. І, знаєте, батькові розповіді наклали на мене певну особливість: я виріс мовчуном, звик одягати звичні для загалу маски… А сам і вірив, і не вірив часом батьківським розповідям… Вя мене розумієте?”

“Я розумію драматичність і навіть трагедійність твого життя. Але скоро я повернусь, ви всі будете моїми гостями. Тоді побачиш — батько казав правду…”

— Мені пора, — промовив Орлан Стах. — Я повернусь до вас. Ах, брате, домонтаре мій, — обняв Дорія за плечі. — Я вже й не думав, що ми колись зустрінемось.

Орлан Стах натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…

Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла…

У кабінеті голови Центру всесвітньої історії точилась розмова.

— Відверто кажучи, я хвилювався, — мовив біокібер Андреш. — Ви ж знаєте, я створіння досить забобонне. — Він відкинувся в глибокому кріслі. — А Орлан Стах цього разу дуже не хотів вирушати. Розумієте? Саме тому я говорив тоді з вами про…

— Але ж усе гаразд, Андреше. Орланові вдалося вільно здолати х’юстонську завісу… — мовив голова Центру Антон Іваничук.

— Так. Усе ніби гаразд… Ви знаєте, що Орлан знайшов свого брата?

— Знаю. Він розповідав…

— Орлан дуже не хотів вирушати цього разу… — знову сказав біокібер Андреш. — Мабуть, хотів бути з братом… Уявляєте, п’ятдесят вісім років розлуки… І знаєте, цього разу я бачив у його погляді тамований страх. А страх — це ж завжди передчуття біди…

— Не треба, Андреше… Поговоримо про наші хвилювання, коли Орлан повернеться…

— А знаєте, я багато думав про х’юстонський вихід — а навіщо? Багато можна просто домислити. Довести до екстремуму всі прояви та життєві стимули древнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою…

— Безумовно, я теж не чекаю розкриття особливих таємниць… Але часто якісь деталі проливають світло… Даруйте, Андреше, але думаю, що ми не можемо, не маємо права залишати невивченим цей період історії… психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе… Божевільна, хвороблива акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…

— Так, Антоне. І я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Там, за завісою, він же навіть не зможе зупинитися на тривалий час. Адже ми напевно знаємо, що так зване Федеральне Бюро цікавилось кожною постаттю, знало кожного в обличчя, і все чужорідне знищувалось… Уявляєте, як почуває себе зараз Орлан? Тривале перебування в режимі темпорального напливу таке виснажливе…

Повідомлення № 1. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Перебуваю у режимі тривалого темпорального напливу. Самопочуття добре. Передаю запис розмови двох полісменів…

— От і прекрасно. Хай він почергує. Джон — добрий полісмен.

— Атож. Навчилися робити. А пам’ятаєш, які одоробла раніше приходили? Одна лиш назва — полісмен. Кебету, правда, мали і тоді. Але ж були зануди.

— Вони такі й тепер.

— Дурні ми, Віллі, що колись створили цих біокіберів. Ми — ідіоти, Віллі, правда ж? Самі собі ускладнюємо життя. Хіба без них було б погано?

— Чому ти кажеш, що ми з тобою ідіоти? Хіба це ми з тобою їх зробили?

— Ми — значить, люди.

— Якщо люди, то кажи — вони. Граматику вчив?

— Аякже.

— А кажеш, що ідіоти — ми. От зараз би стояв у тому залі, а тепер… Налий. Годі. На роботі я не п’ю багато, ти ж знаєш… А так ми можемо з тобою відпочити. А він хай почергує.

— Ти думаєш, так триватиме довго? Чує серце, що скоро вони будуть замість нас. Бо шеф — не дурень. Патрон просто вивчає ситуацію. А завтра, коли пересвідчиться, що можна і без нас…

— Побільше оптимізму, Кларку! Чого нам наперед загадувати?

— Ти знаєш, Віллі, кого я найбільше ненавиджу?

— Біокіберів?

— Та ні… Хоч, може, й варто… Але найбільше я ненавиджу невдах. Не можуть пристосуватись і кричать, що треба щось міняти.

— Ти правду кажеш. Пий собі тихенько віскі чи боро, як на віскі не нашкребеш, не зчиняй галасу. А є такі вже кляті! Невдаха із невдах, а знай кричить — міняти хоче світ. А що його міняти?! Як не крути, а мусиш сам крутитись. І пристосовуватись. Правду я кажу?

— Ну й чергуваннячко сьогодні! Ти бачиш, скільки викликів. Як подуріли. Стріляють, убивають, грабують…

— Дивися, Джон нас ніби кличе. Таки без нас не може. А ти кажеш.

— У чім річ, Джоне? Які в тебе проблеми?

На Сьомій Авеню в будинку 32, в квартирі 47 постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження сигналізує самогубство.

— То пошли машину забрати тіло. Тільки й клопоту…

— Немає машин… Жодної… Що робити?

— Пошлеш машину, коли буде. Не горить. Він зачекає. Кажеш, що письменник Артур Сет?.. Щось я такого не знаю.

— А подивись досьє. Цікаво, що то за невдаха.

— Який у нього номер? 654?.. Ага, є — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга. Ось бачиш, тут написано: “Без певного роду занять”.

— А нам не все одно?

— І то правда”.

Повідомлення № 2. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Вдалося знайти його за місяць до самогубства. Передаю запис його розмови з дружиною…

— Артуре, ти так пізно сьогодні. Що сталося?

— В мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявляєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Людина, яка живе в безпечному світі, в квартирі, де можна ходити без протигаза… Ти плачеш?

— Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж уже не сімнадцять… І я не можу більше в цих клятих стінах, не можу більше чути про вбивства, грабунки, про психічно хворих, наркоманів. Я задихаюсь… Артуре, я помру…

— Прошу тебе, не плач. Все буде добре. Завтра старий Віллі…”

Повідомлення № 3. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Радоксаль працює нормально. Самопочуття нормальне. Вдається залишатися непоміченим. Перекажіть дружині, що в мене все гаразд. Передаю запис відеофонної розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом…

— Алло! Артуре! Нарешті я зміг до тебе додзвонитися. Вже з півгодини набираю номер, і все ніяк. Ти з кимось говорив?

— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.

— Он як? Дзвонив у цей час до мене… Я тобі потрібен?

— Ні, Хенку. Я просто так… А ти?

— Я теж…

— Що, знову кепсько?

— Знову.

— І цього разу нам обом одночасно.

— Артуре, як усе набридло. І часом видається, божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити/Знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу в бога… Якщо він є…

— Його немає, Хенку. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…

— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти знав, як це страшно, коли кожен день починається запитанням: “А навіщо я…”

— Замовкни, Хенку. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?

— Слухав. Але мені це вже не допоможе.

— Не розкисай. Це хай уже я — “без певного роду занять”. А в тебе — гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я навіть не помічав, де ми живемо.

— А тепер помітив?

— Не хочу помічати.

— Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Але ж не плач, коли летиш, мов стигла груша. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…

— Ми з нею справді, як у хмарах. Чи як у тумані.

— Не посміхайся так, наче божевільний.

— Ми з Музою живемо в хмарах. Літаємо й хилимо віскі в піднебессі. А ще оспівуємо розпрекрасний світ, що квітне десь під хмарами, під нами… Плюю! Сто разів підряд плюю на цей прекрасний світ, який робить з мене ідіота, заробітчанина, кретина…

— Не треба так, Артуре. Заспокойся.

— Вже все байдуже! Ми носимо в собі мертву душу. Покійника ми носимо в собі! Його мертвотний запах нам уже звичний.

— Артуре…

— Хенку, ти знаєш, я вже давно не ходжу без пістолета. І не для когось. Для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як усі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…”

Антон Іваничук та біокібер Андреш сиділи мовчки. І раптом до кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.

— Орлан Стах… загинув, — сказав тихо.

— Що?

— Припинились позивні маяка. Ви ж знаєте, що це означає.

— Ти… певен?..

— Припинились позивні маяка.

— Так… — Антон Іваничук схилив голову на стіл.

— Той Х’юстон не вартий життя такого чоловіка, як Орлан Стах, — ледь вимовив біокібер Андреш. — Він був справжнім дослідником. Ми втратили талановитого письменника, чудову людину. Він виснажився. Про себе він не думав. І загинув.

Біокібер Андреш підвівся і повільно вийшов з кабінету.

Минав другий тиждень. А Орлан Стах не з’являвся. Зенонові майже щоночі снився дивний сон. Снилося МАЙБУТНЄ…

Ніби він іде стежкою серед густих трав — зелених, буйних, а вітер куйовдить йому чуприну, довкола — гори, стрімкі й красиві. У долині — місто. Над містом — птахи різнокольорові, як метелики. Стежкою назустріч іде Орлан Стах. Він усміхається. Зенон відчуває, як невідома сила піднімає його в повітря. Він летить назустріч Орланові. А той намагається злетіти, але чомусь не може і винувато мружиться:

— Я так стомився, Зеноне. Я дуже стомився. Візьми мене на руки.

І він підхоплює його на льоту з густої високої трави і злякано запитує:

— А куди летіти, Орлане? Куди?

— Летімо в долину. Там я живу. Я так довго чекав на тебе, Зеноне. Чому ти барився? У нас в дві тисячі триста п’ятдесят восьмому без тебе мені було так сумно, Зеноне. Як там твій батько, мати? Чому вони не прилетіли з тобою?

— Не знаю…

У долині — місто. Вони опускаються з гір все нижче й нижче. Летять уздовж широкої вулички над невеликими будиночками з рожевими еліпсоїдними дахами.

— Он моя хата.

Опускалися швидко, аж завмирало серце. Впали на подвір’я, заросле споришем та конюшиною.

— Я тут живу, Зеноне. Спасибі, що ти мені допоміг. Я був дуже втомлений, — каже Орлан, стаючи на рівні ноги. — А он моя дружина, бачиш?

Зенон помічає за вікном хатини обличчя жінки, вона стоїть за шибою непорушно, мов нежива, і пильно дивиться на них; красива, молода, каштанове волосся ллється на плечі, на груди, на устах закам’яніла усмішка.

— Ходімо, — каже Орлан Стах. — Я покажу тобі свій кабінет.

І вони йдуть через усе подвір’я до якихось дверей, відчиняють їх. В очі вдаряє яскраве світло. Ступають перший крок кам’яними сходинками до підземелля, і раптом ті сходинки стають рухомими, несуть їх, як ескалатор, донизу — все глибше, глибше, глибше. Лунає музика тиха і якась всепоглинаюча, всевиповнююча, бентежна…

— Ніби весна… Правда, Зеноне?

— Правда… А що, Орлане?

— Ніби весна забарилась цього року. Бачиш, як пролісків мало.

І Зенон помічає на стінах того тунелю, яким вони опускалися, поодинокі проліски — білі і фіалкові.

— Це вони співають. — Орлан зриває білий пролісок, підносить до вуха: — Чуєш?

Зенон прислухається: “Дзінь-дзінь! Дзінь-дон!”

— Цікава штука виходить, Зеноне, — каже Орлан Стах і кладе руку йому на плече. — Безконечність у великому і малому. Безконечність структур атома і всесвіту. Ми шукаємо живих істот на інших планетах нашої галактики, але ми самі разом з нашою галактикою є частиною когось ВЕЛИКОГО, що живе і мислить. І водночас у своїх міжатомних, міжзоряних світах ми несемо в собі мільйони цивілізацій з усіма їхніми радощами і бідами, відкриттями і розчаруваннями, революціями і війнами… А моя дружина цього не розуміє… — раптом розсміявся Орлан Стах. — Вона каже, що я просто несерйозний і маю надто буйну уяву… Гарна в мене дружина… Правда ж, Зеноне? Красива, спокійна, розумна…

— І чужа, — раптом лунає голос жінки.

— Хто це сказав?

— Моя дружина…

— Хіба вона тут?

— Вона скрізь, Зеноне. Закон природи.

І раптом його оповило блакитне сяєво, що заструменіло згори, мов чиста блакитна вода. Зенон побачив перед собою ущелину. Скелясті, стрімкі схили поросли дивними деревами. Блакитне світло струменіло звідусіль, наче сама земля світилась і осявала небо. Зенон біг ущелиною вздовж струмка, що дзюркотів, а часом сичав, як вуж.

— Ва-а-лю-у-у! — закричав раптом голосно, і луна кілька разів повторила його крик.

Ущелина ширшала, стрімкі схили ставали плескатішими. Вздовж струмка з’являлись малі хатини, але людей не було видно.

— Ва-а-лю-у-у! — знову крикнув і раптом відчув, що за ним хтось біжить. Зупинився, але озиратись чомусь боявся.

— Валя? — запитав зовсім тихо.

Відповіді не було. Він рвучко обернувся.

До нього йшло химерне дерево з покрученими гілками і червоним листям. Дерево простягало своє віття, мов хотіло схопити його чи захистити від чогось невидимого, і голосом дружини говорило:

— Чого ти кричиш? Порозвішуй пелюшки, витруси килим, піди в крамницю, бо в мене клопоту ще на цілу ніч…

Зенонові стало страшно. Він знайшов сили на перший крок, знову побіг і раптом побачив, що назустріч іде батько, а за ним ще один, але молодший.

— Тату?

— Що, синку? — усміхнувся батько, а за ним і другий, молодший.

— Тату? Ви теж тут?

А молодий батько запитав:

— Звідки ти тут узявся? Хіба ти вже народився? А я ще й твоєї мами не зустрів…

— Товаришу конструкторе, може, вже пора вставати? Скільки можна спати?

Дружина скинула з нього ковдру. Зенон зіщулився.

— Котра година?

— Дев’ята.

— Сьогодні ж субота.

— Вставай. Погуляєш з Оксанкою. Я її вже збираю. Щоб за хвилину був одягнений.

Щоб швидше прокинутись, Зенон вийшов на балкон. З висоти п’ятого поверху побачив, як до їхнього під’їзду підкотила чорна “Волга”, з машини вийшла жінка в чорному костюмі. Розкішне каштанове волосся вільно спадало їй на плечі… “До кого б це?” — зацікавлено подумав. Зайшов до кімнати, почав одягатися. Раптом у передпокої задзеленчав дзвоник. Валя пішла відчиняти.

— Пробачте, Зенон Стах тут живе? — тихий жіночий голос.

— Так… Ви до нього?

— До нього… Дозволите зайти?

— Заходьте…

Вийшовши в коридор, Зенон побачив жінку в чорному костюмі.

— Я від Орлана… Від Орлана Стаха…

— Хто це — Орлан? — спитала дружина, дивлячись на незнайомку.

— Я ж казав тобі… Орлан — це батьків брат. Мій дядько…

— Він не зможе до вас приїхати… і не зможе взяти з собою, як обіцяв…

— Щось трапилось?

— Так… Але я хочу виконати його обіцянку… Я його дружина…

— Що трапилось?

— Орлан… він у відрядженні… Я вас запрошую до себе… — Жінці було важко говорити, вона хвилювалася. — Машина біля під’їзду…

Валя з неприхованим подивом дивилася на жінку і на Зенона. Запанувала тиша, яку порушив плач малої Оксанки.

— Пробачте, — мовила жінка в чорному. — Мені, мабуть, не треба було приїздити… Пробачте… Але Орлан… Він уже ніколи… Він загинув…

“Ні! — хотів вигукнути Зенон, але стояв непорушно, не в спромозі нічого збагнути. — Загинув? Чому? Як це могло трапитись? Орлан… Він уже ніколи… Ні! Але вона сказала… Дружина? В чорному… Орлан загинув?!”

Жінка повільно вийшла, зачинила за собою двері.

Тиша.

Зенон наче сновида підійшов до телефону,

— Мамо…

— Так, синку… — Тамований біль, навіть розпач був у материному голосі.

— Це правда? Орлан загинув? Мати мовчала.

І Зенон мовчав.

І пригадалася йому та ніч, коли вони всі вийшли з кімнати й зупинились на веранді. Від авіаційного заводу долинало приглушене гудіння потужного двигуна. Дорогою до Брест-Литовського шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху. “Мені пора, — сказав тоді Орлан. — Я повернуся до вас…” А потім він натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу… Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла.