Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

Геннадій Прашкевич Я БАЧИВ СНІГОВУ ЛЮДИНУ Фантастичне оповідання

Коли шерп закричав і зник з виступу, зірваний важким зітханням лавини, я судорожно вхопився за льодоруб, але крижана брила переломила дерев’яний держак, і я впав у білі потоки снігу, що шалено мчали кулуаром.[2]

Тільки б не засмоктало!

Я відштовхувався руками й ногами, ковтав ї випльовував клятий сніг, а все навколо кипіло, мов у гігантському казані.

І все ж я вирвався. Відповз до скель, що похмуро височіли над льодовим бортом кулуара. Сніговий потік розпався, і тільки внизу ще клубочилася біла хмарина, пронизана яскравими веселками.

Все вмовкло. Лиш запорошені сніговим пилом скелі тягли низьку басову ноту, строго підкреслюючи, що в цьому пустельному світі я лишився сам-один.

Далека піраміда Джомолунгми маяла по вітру снігову китицю. Гора скидалася на біле скуйовджене страховисько, і, уявивши заметіль, що свистіла на її вершині, я подумав — там іще гірше… Лходзе і Нупзе були такі ж величні, і все-таки не вони й не Джомолунгма здавалися звідси найбільшими. Ама-Даблан — ось хто по-справжньому придавив усе. Її громада закривала пів-обрію.

“Вставай, — сказав я собі. — Вставай і йди. Там, унизу, Пасанг, шерп, що три сезони тягав твій рюкзак і жодного разу не відмовився від найскладніших маршрутів…”

Я підвівся.

Долина піді мною щойно була заповнена важким туманом, але тепер він розвіявся, і я побачив ген унизу втиснуте, наче лінза, чорне льодникове озеро, оточене майже прямовисними стінами льоду. Слід лавини вів до озера, та перед самим берегом відхилявся, розбиваючись об щітку скель, що вилазили із снігів мов голі, скарлючені від холоду пальці… Десь там, під брилами льоду і снігу, лежав Пасанг…

Найгірше було усвідомлювати, що все сталося за три кроки від тріумфу. Адже я чітко бачив чорну тінь, що майнула переді мною, і так само чітко побачив ланцюжок глибоких слідів. Це міг бути тільки йєті! І тепер, коли я це знав, доля буквально скинула мене з вершини. Я рвався вгору, на льодникове поле, а вона гнала мене вниз, до втраченого мною супутника. Я ладен був впасти на сніг, закричати, але це все одно нічого б не змінило. Я програв. Це не можна було не визнати. І тільки привид згорбленої постаті та ланцюжок слідів залишаться мені втіхою або… нагородою.

“Гаразд, — сказав я собі. — Головне зараз — знайти шерпа”.

А коли він мертвий?

Я похитав головою: “Я мушу знайти шерпа! Це закон. Мертвий він чи живий, я мушу знайти його!”

Але за цей час йєті зникне!

“Досить! — сказав я собі. — Головне зараз — знайти шерпа. Він мій супутник, і все у нас було на двох — теплі біваки в долинах, з гарячим чаєм і ромом, холодні біваки в стременах, коли ми на всю ніч зависали над проваллям на вузьких і ненадійних штормових драбинках, прибитих до скель такими ж ненадійними гачками…”

Ти втратиш стільки часу на пошуки! — немов чув я збоку. — Змарнуєш стільки часу і можеш взагалі не знайти шерпа. Його могло всмоктати в глибину лавини, поховати під тисячами тонн льоду. А йєті чимраз далі й далі йтиме по льодовиковому полю…

Коли стіни скель, що стискали чорне озеро, звелися наді мною, я зупинився, вражений розмірами льодяних карнизів, які звисали гігантськими нерухомими водоспадами. Страх за шерпа знову мучив мене, сповнював невпевненістю. Мабуть, мені легше було б вести ці пошуки, коли б сам Пасанг був хоч трохи винен у падінні, якби він сам допустив хоч одну із тих помилок, від яких у горах не застрахований ніхто, — але я ні в чому не міг звинуватити шерпа…

Піднявши голову, я побачив у пасмах туману невиразні зубці хребта. Сонце забарвлювало їх то в жовті, то в зеленуваті тони, та я знав, що мине хвилин двадцять — і всі ці кам’яні гіганти спалахнуть справжньою крижаною чистотою, а потім відразу проваляться в гімалайську пітьму.

З вузького гребеня, останньої перепони перед озером, відкрилась унизу долина, поцяткована плямами сіл, перетнута темною стрічкою річки. Ще далі темніла самотня вершина, поряд з якою кожен її льодовик здавався вирізьбленим з гірського кришталю. Вона була такою чіткою, вона відкидала такі рівні тіні, що прикрий жаль за втраченим тріумфом знову болюче стиснув мені серце.

Я підвів погляд і… здригнувся!

Берегом озера, просто піді мною, брів шерп. Згорбившись, припадаючи на одну ногу, він долав замети, прямуючи до тільки одному йому видимої мети.

Жителі гір уміють перегукуватись на величезних відстанях, я це знав. Секрет у правильному ритмі мови — так читають вголос у соборі. Тож, склавши долоні рупором, я крикнув, намагаючись розтягувати голосні.

Звук мого голосу пронизав морозяне повітря, відбився від скель, але шерп не відгукнувся. Більше того, він повернувся і пішов геть від озера до далекої морени. І тільки після повторного окрику нарешті зупинився і якось дивно помахав рукою, ніби хотів звернути і мою увагу на те, чого я ще не бачив… “А-а-а, — подумав я, — певне, внизу застряв льодоруб або рюкзак і Пасанг просить забрати їх”.

Тепер, коли я був спокійний за шерпа, я знову міг думати про йеті. Якщо він справді пішов у гори, ми зможемо перехопити його на Великому полі. Перевал нагорі був несправжнім, бо впирався в закритий цирк, і йеті все одно мусив повернутися.

Зупинившись перепочити, я з подивом відзначив, що шерп устиг відійти надто далеко. Та кричати я не став — якщо Пасанг узяв курс на морену, то, мабуть, на це є свої причини. І я чекав тепер лише кінця вже майже безпечного спуску. Коли сніг піді мною перестав ламатись і просідати, я втомлено зупинився.

Туман потягло вгору. Він нависав над замкнутим амфітеатром тонкою тремтливою стелею, пропускаючи розсіяні промені сонця. Озеро і зблизька було чорне, як анілінове чорнило, хоча крізь його чорноту можна було побачити кожну розколину на нерівному дні. Плоский берег здавався ідеальним місцем для біваку, і я відразу побачив свій рюкзак, вивільнений шерпом із снігового хаосу. Мабуть, на рюкзак і показував Пасанг.

Я закріпив палатку між камінням, забив снігом довгі поли. І, працюючи, кілька разів підводив очі на близьку гору, з вершиною, схожою на риб’ячий хвіст. Вона не куріла, — отже, можна чекати доброї погоди. Тоді, подумав я, завтра вранці ми зможемо повторити сходження і, можливо, перехопимо йеті.

Зграя лерв опустилася на берег, лопочучи крильми, побрела до води. Птахи йшли так упевнено, що я злякався — вони не помітять воду! — але біля самої кромки вони повернули й рушили до слідів шерпа. І я раптом подумав — якась незвичайність у цих слідах. І підійшов ближче. І з відчаєм пересвідчився: шерп пішов босоніж!.. Усі мої надії миттю звелись на ніщо, бо роздягнена і роззута лавиною людина не може вижити серед снігів, навіть коли вона божевільна.

Знайшовши в рюкзаці ліхтар, я знову підійшов до сліду. “Якщо шерп витяг з лавини рюкзак, — гарячково думав я, — значить, він був сповна розуму і спокійно міг обмотати ноги шкарпетками й ганчірками. А якщо він, на лихо, збожеволів, то навряд чи зацікавився б рюкзаком…”

Зійшов місяць і освітив морену.

Неспішно, уважно я оглянув сліди. Біля берега вони були незрозумілими, але вище, на свіжому снігу, виділялися досить чітко. Вони були набагато більші моїх, і великий палець дивно вивернутий вбік. Крім цього, і це найбільше мене вразило, біля п’яти можна було побачити два вузьких трикутних відбитки, як від жмутка волосся.

Тут пройшов не шерп! І я відразу знайшов цьому доказ — там, де нога потрапляла в розколину, на камені лишалося кілька рудувато-коричневих волосин. Це міг бути тільки йеті!

Але хто ж тоді витяг рюкзак?

Знову наплив туман. Стало трохи моторошно — гігантські тіні німотними драконами погрожували мені, випускаючи м’які пазурі. Я повільно пішов до розлому. “За ніч, — думав я, — доки розкопуватиму шерпа, йеті зникне!..”

Крик, схожий на протяжний стогін чайки, долинув вдалеку, згори. Звівши голову, в імлавому світлі місяця я побачив на кам’яній брилі чорну тінь і відразу згадав численні оповідки про чорних альпіністів — тих, що обморозились на вітрі. Тільки висота може врятувати цих нещасних від гангрени, і вони роками живуть на вершинах, прагнучи і боячись залишеного внизу світу.

“Ось один такий”, — подумав я, розглядаючи чорну тінь. Мені навіть здалося, що я бачу за його спиною рюкзак. Більше того, зблиснуло на секунду вістря льодоруба, яким альпініст чіплявся за каміння. Я крикнув, повіривши в марево, і воно відразу зникло.

“Ніч привидів, — подумав я. — Шерп… Йеті… Сліди…”

І ніби для того, щоб остаточно мене спантеличити, відкрився новий слід. Він ішов од завалу до озера, а потім, не перехрещуючись із слідом йеті, різко збочував.

Я не міг помилитися — тут пройшов Пасанг. Саме на його черевиках були поставлені гострозубі кішки і саме він, шерп, міг так налякатися снігової людини — тхлох-мунга, як він її називав.

Я настільки втомився, що навіть не зрадів. І все ж знайшов сили пройти по слідах шерпа аж до морени, звідки неважко було спуститися в долину, до хижі буддиста-самітника, у якого ми залишили частину своїх речей.

“Скільки людей, — подумав я, — намагалося побачити хоча б постать йєті, знайти бодай найнікчемніші докази його існування. Експедиції обмацували печери й льодовики, дослідники виманювали у тібетських лам химерні скальпи, зняті буцімто з тхлох-мунга, створювалися спеціальні міжнародні комітети, але йєті не поспішав зустрЬ тися зі своїми сучасниками, і саме існування його перетворювалось на легенду”.

Я пройшов майже кош. Це непальська міра довжини, і дорівнює вона близько двом милям. Однак місцеві жителі поводяться з кошем досить вільно: коли вони кажуть, що до мети залишається два чи три коші, це не значить, що вам доведеться пройти чотири чи шість миль; ні, просто на вас чекає досить довгий шлях… І зараз, коли я сказав, що пройшов майже кош, це означало лиш мою безмірну втому, коли стає важко орієнтуватися в просторі.

Далекі вершини, залиті місячним сяйвом, курились. Могла налетіти заметіль, та в це поки що не вірилось — так тихо, так пустельно було навкруги.

Тихо?

Я прислухався…

Дивний звук, наче за ближнім сераком[3] щось упало, здивував мене.

А потім я почув кашель.

Я занімів. Проте кашель мені не вчувся, він повторився знову.

Повільно, намагаючись не скрипнути снігом, не продавити тонкий лід, я обійшов серак і побачив під ним дивне створіння, що уткнулося лицем у сніг. Завбільшки як чотирнадцятирічний хлопчик, воно було з ніг до голови вкрите шерстю, яка конусом сходилась на тім’ї… І це створіння, сховавши обличчя в широкі долоні, надсадно й важко кашляло.

Я забув про втому і забув про шерпа. Я бачив нарешті істоту, через яку опоряджувались і йшли в гори цілі експедиції, через яку гинули на траверсах прославлещ альпіністи, через яку втрачали добре ім’я серйозні дослідники! І доки йєті — а це був він! — мене не помічав, я гарячково перебирав варіанти того, як мені доправити цього малюка в палатку!

Придивився.

Йєті сидів просто в снігу, тіло його напружилось, лікті вивернулись назовні, через що він здавався кривим. Від нього йшов слабкий запах, трохи схожий на запах; мокрої повстяної ковдри. Очевидно, він був серйозно хворий.

Я був готовий до того, що, помітивши мене, йєті спробує врятуватися втечею, та він лише повільно і безпомічно звів голову, химерно вивернувши шию і втупивши в мене свої примружені сльозаві очі. Через лоб і тім’я у нього проходила вузька, схожа на гребінь смужка жорсткого волосся, обличчя, вкрите густими зморшками, здавалося плоским… І в свою чергу я жадібно розглядав тхлох-мунга, запам’ятовуючи кожну деталь, — приплюснуті вуха на дивно маленькій голові, рудувату шерсть, що густо спадала на ноги, так, начеб на йєті натягнули хутряний костюм, нарешті, широкі, теж зморшкуваті, долоні.

Знаючи, яке небезпечне на висоті запалення легенів, я з досадою згадав, що основну аптечку ми залишили у самітника. “Що ж, — вирішив я. — Значить, треба поспішати. Чим раніше ми втрапимо до людей, тим більше шансів побачити цього малюка живим”.

Простягнувши руку, я обережно торкнув тепле волохате плече. Йєті хижо і втомлено розтягнув тонкі темні губи і роздратовано загарчав, показуючи ряд великих, покритих чорним нальотом зубів. І все ж він був надто виснажений, щоб чинити опір. Здався, повільно ступив уперед…

Підштовхуючи, я вів йєті через морену. Кашель лунко метався серед валунів. Гучно лопався під ногами у своїй невимірній товщі льодниковий щит. Здавалося, ми ніколи не дійдемо. Здавалось, ось-ось перед нами розійдуться, як блискавиці, чорні тріщини.

Але ми прийшли.

Не звертаючи уваги на стогони й на мляві спроби йєті позбавитися моїх дотиків, я штовхнув його в палатку, і він відразу забився в найдальший і найтемніший куток. Тремтячи, він сховав голову в долоні і зовсім не реагував ні на воду, ні на сухарі. Я ладен був негайно спуститися до самітника по ліки, але навряд чи йеті виї тримав би такий шлях. Залишалося чекати ранку, і, присівши біля входу, я повільно, як тібетський ченець, почав шепотіти — неголосно, невиразно: і

— Ген там, де ніби черкають сірники, — метеори… Вони не страшні, містере йеті. Вони не приносять нещасть і нічого не змінюють. Просто існують, як, наприклад, ти. Їх, у принципі, можна було б викреслити із списку природи, як викреслив один тібетський лама із своїх списків тебе, містере йєті, як істоту, що не бере участі в прославленні багатьох будд… А там зорі… Водолій, Великий Пес, Компас, Корма, Єдиноріг… Може, ї ти вмієш помічати їхні властивості зникати і з’являтися знову? Може, і ти вмієш орієнтуватися по цих рухомих сузір’ях?..

Я наче молитву вимовляв ці неголосні слова, і йєті, не перестаючи важко кашляти, прислухався, заколисаний розміреним ритмом. Він скидався на крихітного дідуся із чарівної казки, і я нарешті зрозумів — як же мені пощастило! Адже я потрапив у ту казку, до якої йшов більше сорока літ!

Поглянувши на голі великі ступні йєті, я спробував натягнути на них “слонячу ногу”, короткий спальний мішок, та цього разу, шкрябаючись і штовхаючись, йєті зумів відбитися. Я змушений був сказати:

— Гаразд. Лежи. Скоро світатиме…

Міцно зашнурувавши палатку, я ліг біля входу, відчуваючи, як зіщулився, як принишк у темряві мій бранець. І зараз, коли він був поруч, зараз, коли я був спокійний за шерпа, я раптом уповні відчув утому, що накопичувалася протягом цього неймовірного довгого дня… Не склеплюючи повік, я дивився широко відкритими, але все одно невидючими очима в куток, де сидів йєті, і думав — яка налякана і яка слабка ця гірська істота, а про неї ж думають, що це здоровань, здатний за день долати багатомильні перевали! Як зіщулюється йєті, намагаючись стати якомога меншим! Так завжди і скрізь поводить себе слабкий звір перед сильним… А втім, чому — звір? Хіба низький поклон жителя Сходу чи кивок європейця — не відгук того ж таки жесту слабкого перед дужим — покірне припадання до землі?

“У кожної людини, — думав я, — є свої нав’язливі ідеї. Одні перетинають океан, інші штурмують Аннапурну, треті з допомогою аквалангів намагаються зазирнути в морські провалля… Я ж сорок років намагався знайти йєті!

Чутки про ці створіння ходили давно, але тільки 1937 року в одному з районів Східного Непалу його слід побачив сер Джон Хант, мій учитель. 1925 року з йєті зустрівся грецький мандрівник А. Тамбоці, але, як не дивно, сам не повірив цьому…

Сама назва йєті пішла від тібетського “тех”, тобто від слова “йєх” — “скелясте місце”, і від слова “те” — терміну, присвоюваного даній істоті. Шерпи завжди вважали, що є два різновиди йєті. Це “дзу-те”, досить крупний, але зустрічається рідко, і “міх-те”, якось пов’язаний з людиною. Досі неясно, в чому конкретно виявляється цей зв’язок, але живе цей звір чи людина, як правило, на обширній, всіяній валунами альпійській зоні, звідки часто спускається на льодовики і морени, маючи свою, незрозумілу нам мету. В холодні зимові вечори йєті тягнеться до людського житла, проте від людей тримається подалі”.

Йєті знову закашлявся…

“Це тебе, — подумав я, прислухаючись до кашлю, — розшукував Ральф Іззард у 1954 році. Але не Іззард, а я знайшов йєті, хоча, будемо справедливі, і він був до цього близько. Якось разом з Джеральдом Расселом, біологом експедиції, Іззард два дні йшов по слідах йєті. І хоча дикого жителя Гімалаїв він не наздогнав, цей маршрут переконав його, що йєті і справді ісїгує, що він лякливий, малий і навряд чи може взяти на себе відповідальність за приписувану йому фантазерами-мандрівниками агресивність. Запідозривши, що якась хатина на шляху обжита, йєті завжди здалеку обходив її, не вважаючи для себе за гріх лишити в заметі слід сечі. А коли зустрічався крутий замет, йєті умудрявся залізти на його вершину і стрімко з’їжджав униз. Іззард пред’явив фотографії, які підтверджували такий безпосередній спосіб пересування, і в розмовах зі мною не раз підкреслював достовірність своїх спостережень”.

Сорок з лишком років я поривався в Непал, щоб глянути хоча б на сліди таємничої істоти, яка не давала мені спокою навіть у сні, можливо, вашого предка, Що невідомо як пережив навалу льодів, зіткнення з хижаками і зумів там, на вершинах, лишитися самим собою. Сорок років!..

Але хоч як дивно, зараз, коли йеті перебував від мене на відстані руки, я не відчував тріумфу — тільки втому.

Я ввімкнув ліхтар, і його широкий промінь вихопив з пітьми плоске зморшкувате обличчя йеті. Напевне, від таких ось зустрічей пішли блукати по світу легенди про перевертнів — спотворені від переляку і болю очі, масивні щелепи, плечі, густо зарослі волоссям.

— Без цих доісторичних жартів… — на всякий випадок пригрозив я, — коли людина прокидається в лапах неандертальця…

Та йеті був надто кволий, щоб зважитися на щось.

Тільки я вимкнув ліхтар, як зовні пролунав знайомий мені тужливий крик. Його не заглушили ні пориви вітру, ні далекі зітхання гірських обвалів. Розшнурувавши палатку, я виліз назовні.

По той бік озера чітко виднілася вертикальна вогняна стежка — іскристий каменепад. А попереду, прямо перед собою, на льодовику, я побачив чорного альпініста.

“Хто це? — подумав я. — Може, альпініст заблукав чи мій шерп, що, незважаючи на містичний страх перед йеті, вирішив вернутися до мене?..”

Я пронизливо свиснув.

Тінь наблизилась — велика, скуйовджена, вона відразу перестала бути тінню, і я оціпенів від подиву, бо це був іще один йеті, присадкуватий, дужий, явно не радий зустрічі зі мною. Руки його висіли нижче колін, важке надбрів’я, збільшене густими бровами, майже закривало очі, а гребінь на голові скидався на волохату митру. Йеті мовчки оглянув мене, і я подумав, що цей суб’єкт нічим не нагадує свого хворого родича… Чи не по нього він прийшов?.. Мені дуже хотілося вступити з цим йєті хоч в який-небудь контакт, дати йому зрозуміти, що я не маю ніякого зла ні проти нього, ні проти його родичів, та чи міг він відчути й зрозуміти мене?

Йєті, видно, щойно вечеряв — з куточка його великого рота недбало, наче огризок сигари, визирав корінець рододендрона. Я не втримався, розсміявся.

Йєті погрозливо загарчав. Він був майже моєї ваги, але, без сумніву, дужчий, і я опустив очі, пам’ятаючи, що не мояша дивитися на дику істоту прямо — це завжди сприймається ними як загроза… Неголосно, намагаючись заспокоїтись, я шепнув у бік палатки:

— Містере йєті, по вас прийшли… Напевно, родич…

Звук мого голосу страшенно вразив пришельця. Він забурчав і, незграбно перевалюючись, відсунувся на два кроки, не спускаючи з мене пронизливого погляду, в якому бачились і страх, і докір.

Вітер жбурнув на нас сухий сніг, йєті нервово мотнув головою. Майже відразу я повторив цей жест, відчувши невпевненість свого гостя, і він, справді, відступив і кілька разів тужно і протяжно крикнув. Я не знав, що його зненацька насторожило, та він явно не хотів ні хвилини залишатися на березі озера — повернувся і великими стрибками побіг по льоднику.

Я вліз у палатку й відразу відчув, яким жаром несло від хворого, що зіщулився в своєму кутку… Чи доживе він до ранку?.. Я пожалів його, як молодшого брата. Саме так, як молодшого брата. І лише потім спало на думку: а й справді, скільки нам літ? Нам, усьому людству?

Геологи навчилися датувати літопис планети, астрономи вирахували вік багатьох зірок, астрофізики — вік всесвіту. Та коли, де і як з’явились ми — люди? І що слід вважати днем нашого народження? Не так просто на все це відповісти, як здається.

Наука невпинно поповнює ланки еволюційної драбини, та далеко не всі знахідки — відкриття, далеко не всі вони продовжують еволюційний ланцюг — бувають дивні, незбагненні речі.

Одну з таких знахідок зробив 1959 року в Африці археолог Луїс Лікі — скам’янілі кістки одного з людських предків, названого ним зінджантропом. Наче б нічого незвичайного. Та, продовжуючи роботи, Лікі знайшов скам’янілий череп другої істоти, названої ним “людиною вмілою”. І ця “вміла” за своїм фізичним типом була набагато ближчою до нас, ніж зінджантроп. У неї не було надмірно розвинених надбрівних дуг, низького, скошеного назад лоба, важкої верхньої щелепи. Сенсаційність знахідки полягала в тому, що “вміла” була явно старшою від зінджантропа! Виходило, що примітивні людиноподібні істоти жили на нашій планеті поруч з людиноподібними, розвиненими набагато вище!

“Єдине пояснення, — думав я, — може полягати лише в тому, що еволюційний ланцюг не такий прямолінійний, як багато хто вважав раніше. Скоріше, це не ланцюг, а дерево, окремі гілки якого рано чи пізно відмирають. Не випадково в антропології виник термін — “тупикова парость”. Приклад — той-таки неандерталець, якого більшість вчених у наші дні відмовляється вважати одним з людських предків”.

“Могли ж, — думав я, — бути періоди, коли на планеті одночасно жили цілком різні за своїм фізичним розвитком і рівнем мислення істоти… Як довго вони рухалися паралельними курсами? І чи не представником такої тупикової парості був мій застуджений бранець, що зумів пережити неандертальців і кроманьйонців, а зараз так важко помирає в тісній палатці свого далекого нащадка?..”

Вітер вив усе дужче, задував крізь щілини дрібний сніговий пил. Під ранок я почув крізь його шум щось схоже на важке зітхання велета. Палатку струсонуло, і відразу ж звідкілясь почулось дивне шерхотіння… Своєю незвичайністю і незрозумілістю воно лякало дужче, ніж наступ хуртовини, і я кинувся розшнуровувати запону. Та палатку вже підняло, гойднуло, і з усіх боків ринули на мене крижані струмені води. Не вагаючись, я розпоров ножем днище, вивалившись просто в каламутну вируючу воду. Новий вал накрив мене з головою, відкинув геть від палатки. У місячному світлі я побачив, як фантастично повільно обвалюються зі стін, що оточували озеро, льодяні іскристі дашки. Вони обвалювалися в чорну воду, потопали в ній, підіймаючи перед собою вал, а потім поставали з глибин, мов гігантські левіафани…

Обвал льодяних брил — це й стало причиною такої дивної повені…

Марно я кидався в гігантські вали, що накочувалися на берег, мене неодмінно відкидало назад, і я так і не 8 міг дістатися до палатки, в якій лишився хворий йєті.

Тупий, холодний відчай оволодів мною. З протилежного схилу з гуркотом зірвалося каміння, я навіть не глянув на нього. Куртка обмерзла на вітрі, жолобилась, я не відчував і цього. Одна-єдина думка змушувала мене страждати — я знову програв! Програв остаточно!

“Вгамуйся, — сказав я собі. — Вгамуйся… З самого початку цей йєті здавався надто великим дарунком…”

Основна маса Гімалаїв ще перебувала в тіні, але найвищі вершини осяялися сонцем і виблискували в недосяжному для смертних небі. Недаремно саме ці вершини населялися з віку у вік мстивими й лихими богами — шерпи завжди відчували щось загрозливе у цій холодній, майже неземній красі.

Коли сонце запряжило в повну силу, я розіклав на камінні одяг, ждучи, коли він хоч трохи підсохне… Вогнисті краплі ліниво зривалися з довгої бурульки, що мінилася всіма кольорами веселки, і з тонким дзвоном падали в сніг. Розбиваючись, вони на мить спалахували надзвичайно яскравими жовтогарячими іскрами…

Тільки в горах можна так швидко з пустелі потрапити в сад. Вже через кілька годин я брів заростями барбарису і рододендронів. Гірлянди ломоносу щедро обвивали кожен кущ, і все навколо здавалося рожевим від квітів, які з’являлись то за камінням, то за численними потічками. Жоден садівник не зміг би створити таке: миршаві кущики рожевих і лілових квіток постійно розмежовувалися горбками льоду, де-не-де проткнутого високими стрілами гнучких ранніх примул і шипастими стеблами білих маків.

Хатина пустельника-найдана, в якій ми з шерпом залишили речі, була десь поряд, та відсутність стежок водила мене манівцями, і я, як завжди, вийшов до неї несподівано. Крізь широкі щілини в кам’яній важкій огорожі я побачив і самого найдана. Він сидів посеред двору, і його довгі пальці ледь ворушилися, перебираючи великі чотки. Найдан був старий і зігнутий, і, побачивши його, я відразу зрозумів — шерп іще не прийшов!

Хвіртка скрипнула.

Найдан підвів голову, кивнув і мовчки, не поспішаючи, рушив до хатини — варити чай.

Переодягнувшись, я зупинився біля низької огорожі, вздовж якої тяглися ящики з квітками, і глянув на снігове громаддя Ама-Даблана.

Я думав про шерпа Пасанга, що пішов униз — до селища. То була не така вже й гірка думка, зовсім не гіркіша від думки про втраченого йєті, але й вона залишала в душі осад. Звичайно, я розумію, що зустріч забобонного шерпа з йєті, породженням гемонських сил, рівнозначна зустрічі того ж таки найдана із самим господарем пекла Ерлікханом. З Ерлікханом, що тримає в руках чарівне дзеркало-толі, в якому відбиваються всі гріхи й добрі справи кожної людини. З Ерлікханом, господарем великого пекла живих істот.

“Так, — думав я, — уявлення про пекло, де грішники вбивають себе й інших, щоб знову й знову воскресати для вічних страждань, уявляючи це пекло, де грішники киплять в казанах або розчавлюються горами, цілком могло змусити Пасанга податися в селище, залишивши мене наодинці з Гімалаями…”

Ще гіркіше було думати про втраченого мною йєті, в якому мені хотілося бачити предка, справжнього предка одного з нас — шерпа, мене, сера Джона Ханта і всіх інших, що плавають по океанах, злітають у небо, штурмують гори… Як грішник, шлунок якого ненаситний, а рот не ширший вушка голки, я прагнув відкриття, але воно не відбулось. Як і чим я можу довести людям те, що кілька годин провів поруч з істотою, історія якої може пролити світло й на саму історію людства.

Найдан приніс чай і склянку міцнючої смердючої горілки — рашки. Найдан був дуже старий, але волосся його ще не посивіло, і він зв’язував його в тугий вузол. Він надто давно жив у горах, у самотності, він надто багато передумав про смерть і життя, щоб сприйняти мої проблеми саме так, як хотілося б мені. Страх найдана перед втратами не мав нічого спільного з моїми страхами. В цьому світі все для нього перебувало у вічній, невпинній зміні форм, яким відповідають властиві лише їм хвилювання. Колесо життя… Найдан хотів загубити це колесо, тому й жив самотньо, подалі від суєти… Скарги і тривоги безглузді, промовляло його обличчя, життя слід сприймати таким, яким воно є…

Дмухаючи на чай, я засмучено думав про те, що, напевно, вже ніколи не зможу повторити шлях у гори.

Мені хотілось поділитися з самітником своїми думками, та я погано знав мову. До того ж підлога під нами зненацька хитнулась, забряжчав на полицях череп’яний посуд, і найдан, звівши руку вгору, заголосив:

— Гіббозех! Гіббозех! Припини!..

Він благав підводного гіганта, який тримає на плечах Землю, бути обережнішим з такою священною ношею.

Ублагавши гіганта, найдан заспокоївся і зашепотів на нерозбірливому непалі:

— Рай… Тільки потрапивши в рай, людино, ти отримуєш можливість явитися в цей світ тільки раз, досягнувши цим глибокої нірвани… Грунт раю — він із коралів і лазуритів, і курява не кушпелить там, і предметів неприємних для ока нема там. І нема там нічого такого, що не було б повчальним для розуму і радісним для серця. І нема там темряви, бо постійно сяє світло будди Абіди. І літають над водою птахи, тільки голосом і пір’ям схожі на наших. І нема там брехунів, що примножують шкоду і зло. І всі там звуть один одного “любий” і “друг”… Усі жителі раю пам’ятають свої минулі діяння, і всі жителі раю знають думки інших, а отже — думки й діла істот усіх відомих і невідомих нам світів…

Найдан шепотів, а я думав: ні, найдане, мене неможливо навернути в цю віру. Я бачив війну, я бачив радість, я бачив злидні й багатство…

— Подякуємо всемогутньому за його благодіяння, — шепнув найдан, — станемо на коліна.

Я пожалів старого, але вдав, що не розумів непалі, і, коли найдан пішов, кинув на підлогу спальний мішок.

Глупої ночі мене розбудив якийсь птах. Зовсім поряд, невидимий, він вигукував дивні словосполучення, схожі на англійське “брейн фівер” — “запалення мозку”.

— Брейн фівер! — тужливо кричав він. — Брейп фівер!..

Я в сум’ятті зустрічав кожен його викрик, боячися, що легені птаха не витримають, з такою печаллю і розпукою гукав він про страшну хворобу. І, не бажаючи більше валятися на твердій підлозі хатини, я встав, узяв льодоруб, припас галет і кави, всунув до кишені пістолет і вийшов у вузькі, низенькі двері.

Проходячи повз прилаштовану неподалік кам’яну келію, я побачив за вікном найдана. Він сидів на солом’яній циновці, перебирав чотки, а на кам’яній божниці перед ним стояли крихітні фігурки будд. Там був Шак’я-муні із своєю жебрацькою чашею, грядущий будда Майдарі, червоний, мов квітка маку, будда Ар’ябало, одинадцятиголовий і багаторукий, Бодхі-сатва Манжушрі з книгою і лотосом і багато інших будд. Всі вони були оголені до пояса і сиділи, підібгавши ноги і опустивши очі.

Обережно, нічим не порушивши мертвої тиші, я рушив у гори.

Кроків за сто від мене пробігли на кам’яну гриву тібетські вовки. Я бачив, як довго вони маячіли на тлі вранішнього неба, вперті й мовчазні.

І одне по одному відкривалися переді мною маленькі дива: то крихітні кам’яні гриби, з яких звисали осині гнізда, то граціозні аметистово-голубі примули з жовтими цятками посередині, то гнізда зелених мохів…

Гірські кряжі й окремі вершини оточували мене, а зовсім близько — здавалось, я можу докинути до неї каменюкою — височіла прямовисна стіна льодів — батьківщина йєті. Підніжжя стіни було засипане фірном, ноги грузли в ньому, як у трясовині, та я повз і повз по вкритих інеем валунах, доки нарешті не вибрався до озера.

Я чекав, що береги озера будуть оголені нічною хурделицею, аж ні — вони встигли обрости свіжими сніговими дашками, а воду біля країв прихопило тоненьким льодком.

Після недовгих пошуків я натрапив на обледенілу палатку. Вона була порожньою, ніде я не побачив ні трупа йєті, ні його слідів.

Шорстка поверхня каміння обпалювала пальці, сніг алмазно іскрився, а я думав про останній шанс — убити йєті.

Та чи міг я взяти на себе таку відповідальність?

Я йшов, думав про вбивство, і країна льодів невтомно відкривала переді мною все нові й нові простори, холодні й пустельні.

Ні, сказав я сам собі. Ким би не був йєті, його треба вивчати саме тут…

Та думаючи про це, я не забував про пістолет.

Ніде не було жодного сліду. Сама доля застерігала мене від убивства. І даремно з жадібністю і страхом я вдивлявся в цирки і кулуари, в гребені льодяних і кам’яних стін, благаючи всіх будд дати мені ще одну, останню, можливість побачити хоча б здаля згорблену постать йєті.

Льодяний світ мовчав.

Через кілька днів я вже був у Катманду. Я досягнув заповітної мети — побачив йєті, але це мене не тішило. Байдуже я розрахувався з шерпом, якого знайшов унизу, під льодовиком, у селищі…

Вузьке вікно готелю виходило на смітник. Темні кімнати були обклеєні біблійними текстами та олеографіями на ті ж теми. Бридкі штучні квіти стирчали на підвіконнях.

Усі троє моїх вікон дивилися на захід, тому в кімнат ті завжди гуляли сутінки. Місто, позбавлене звичайної європейської метушні, здавалося мертвим. “Сноув’ю” — “Готель з видом на сніги” — таку назву мало моє пристанище, частина моєї довгої сорокалітньої мрії.

Я усміхнувся.

Сорок років тому я був призначений в гуркхський полк — офіцер, що мріяв про закритий Непал, в’їзд до якого став можливим для іноземців тільки 1959 року, після падіння тиранії Ран.

Вмостившись у єдиному кріслі, я спробував зосередитися. Врешті це так — я ніколи вже не повернуся в гори. Але що я можу розповісти?

Я думав: на південних схилах Гімалайського хребта свого часу були знайдені уламки щелепів і зуби третинних людиноподібних мавп — рамопітеків. Деякі ознаки дають право вважати, що рамопітеки були ближчими до нас, ніж нині існуючі людиноподібні мавпи. Зокрема ікла рамопітеків випиналися вперед не так сильно, як у шимпанзе. Але зуби й уламки щелепів не дають нам можливостей сказати впевнено — так, саме рамопітек міг бути нашим предком, хоча, звичайно, і ця можливість не виключена.

У Південній Африці в шарах приблизно того ж віку також знайдено залишки людиноподібних мавп. Особливу увагу привернув до себе так званий “проконсул”, про якого ми можемо судити не тільки по зубах, а й по відносно цілому скелетові… І все ж ближче до людини стоять так звані австралопітекові мавпи Південної Африки. Хоча вони, мабуть, і не були безпосередніми предками людини, та, без сумніву, досить близькі до нас. І найістотнішим виявилося те, що австралопітек був прямоходячим.

“Але це в Африці, — думав я. — А за останні десятиліття європейські й китайські вчені виявили в печерах Південного Китаю рештки ще однієї викопної мавпи-гігантопітека. Він теж не був нашим безпосереднім предком, але жив високо в горах і в епоху, коли поряд існувала первісна людина — сінантроп. Хіба не могли якісь із цих попередників людей, відрізаних від світу гірськими хребтами, зберегтися до наших днів? Те, що до сьогодні вони не були нікому відомі, нічого ще не значить. Не знали ж європейці до 1898 року про існування найбільшого серед ведмедів — грізлі, не знали ж вони до 1901 року про існування білого носорога, не знали ж вони до 1912 року про існування дракона з острова Комодо, не знали ж вони до 1937 року про існування дикого бика коупрея… І цей список можна продовжувати… Що дивного, — подумав я, — коли в гірській країні, в якій давно не відбувалося ніяких катастрофічних перемін, могли зберегтися предлюди — йеті?

Ти міркуєш так, — сказав я собі, — наче намагаєшся виправдатись… Так! Я виправдовуюсь”.

У відчаї я відступив до вікна.

Так! Я виправдовуюся. Адже все, що я можу сказати про йєті, зводиться до чисто зовнішнього — згорблений, довгорукий, несміливий… А що я відповім, коли почнуть ставити справжні запитання, серйозні?.. Яке в нього співвідношення між довжиною рук і зростом? Чи линяв він щосезону? Чи змінюється колір його шерсті в залежності від сезону? Волохаті чи голі його живіт і долоні? Чи є в нього пазурі? Чи залягає він у зимову сплячку? Спить він лежачи, як людина, чи сидячи, як горила? Скільки разів і що саме він їсть протягом доби?. І багато-багато інших запитань.

Чи відповість на все це той жмуток рудуватої шерсч ті, який я зберігаю в гаманці?

Я зітхнув.

Я не можу відповісти експертам. І ніхто не зможе відповісти їм. Та світ великий. Світ далеко не повністю вивчений. І хіба тим, молодим, які йдуть нам на зміну, не може нарешті пощастити більше?

Це мене втішило.

Я встав, виглянув у вузеньке вікно і зненацька подумав, що все-таки я, саме я, виявився першим, хто може нарешті сказати:

— Я бачив снігову людину!..

Переклад з російської.