Правда

— ТА ЗРОЗУМІЛО, ЩО Я, — сказав він. — Я ПРОСТО ЗАМИСЛИВСЯ, ЧИ Є ХТОСЬ ІЩЕ.

Вільям, пересуваючись від пасажу до пасажу, зауважив, що робить чималий гак. Отто сказав би, що він іде манівцями, бо не хоче йти туди, куди йде.

Буря дещо вгамувалася, хоча градини продовжували лупцювати його капелюх. Найбільші з них — вони випали першими — купчились у водозливах і вкривали бруківку. Фургони заносило, пішоходи хапались за стіни.

Попри пожежу в голові, Вільям дістав записника й занотував: «Грдн > мч глф?», вирішивши за нагоди справді порівняти градину з м’ячем для гольфа. У глибині душі він починав відчувати, що його читачі можуть дуже мало цікавитись зворотним боком політики, зате з руками відірвуть інформацію про розмір граду.

Він зупинився на Латунному мосту і сховався під боком однієї з гігантських статуй бегемотів. Град із тисячами прицмокувань сипався в річку.

Тепер його гнів вистигав.

Більшу частину Вільямового життя вельможний де Ворд був віддаленою постаттю, що вивищувалась біля широченного вікна у кімнаті з шафами, повними ніколи не читаних книг, тоді як сам Вільям покірно стояв посередині розкинутого на півгектара дорогого, але дуже зношеного килима. Він стояв і вислуховував те, що було... злом, як він розумів тепер. Думками пана Вітрогона, лише загорнутими в дорожчі слова.

Найгірше — найгірше — було те, що вельможний де Ворд ніколи не помилявся. Його персональна географія просто не передбачала помилкових координат. Ті, хто мав протилежну точку зору, були ненормальними, чи небезпечними, чи, можливо, взагалі не були розумними істотами. З вельможним де Вордом неможливо було дискутувати. Принаймні в класичному розумінні. Дискусія — від discutere — означає дебатувати, аргументувати й переконувати за допомогою доказів. А з Вільямовим батьком можна було вести лише несамовиту сварку.

Крижані краплі зі статуї скотились просто Вільямові за комір.

Вельможний де Ворд використовував слова таким тоном і з такою гучністю, що вони могли би правити за кулаки. Але він ніколи б не вдався до насильства як такого.

Для цього були спеціальні люди.

По Вільямовій спині ковзнув ще один струмочок розталого граду.

Ні, навіть його батько не міг би скоїти такої дурниці!

Вільям замислився, чи не варто було б йому негайно повідомити про все Варті. Однак... що б не казали про Ваймза, він мав лише жменьку людей — і купу впливових ворогів, чий родовід сягав на тисячоліття назад і чий гонор не поступався гонору бійцівського собаки.

Ні. Він — один із де Вордів. Варта існувала для тих, хто не міг сам розв’язати свої проблеми. Зрештою, що йому загрожувало в найгіршому випадку?

Та стільки всього, подумав він, рушаючи далі, що навіть важко вирішити, який варіант був би найгіршим.

Посеред зали сяяла ціла галактика свічок. У потьмянілих дзеркалах на стінах вони відбивалися зграєю глибоководних риб.

Вільям проминув перекинуті крісла. Одне з них, утім, стояло правильно.

Він зупинився.

— А... Вільяме... — сказало крісло.

Вельможний де Ворд повільно потягнувся, випростався з обіймів шкіряного крісла й став у сяєві свічок на весь зріст.

— Батьку, — сказав Вільям.

— Я так і знав, що ти сюди прийдеш. Твоя матір теж полюбляла це місце. Звичайно, тоді... все було інакше.

Вільям промовчав. Що було, те було.

— По-моєму, все це божевілля має нарешті припинитися, як думаєш? — сказав вельможний де Ворд.

— Гадаю, батьку, воно саме припиняється.

— Схоже, ти маєш на увазі не зовсім те, що мав на увазі я, — сказав вельможний де Ворд.

— Я не знаю, що ти мав на увазі, — сказав Вільям. — Я просто хочу почути від тебе правду.

Вельможний де Ворд зітхнув.

— Правду? Я хотів як краще для міста. Колись ти це зрозумієш. Ветінарі веде нас до руїни.

— Еге ж... але... з цього моменту й виникають ускладнення, чи не так? — сказав Вільям, дивуючись, що його голос досі не тремтить. — Я маю на увазі, що так говорять усі. «Я хотів, як краще», «мета виправдовує засоби» — завжди одне й те ж саме.

— То ти не згоден із тим, що настав час для правителя, який дослухається до думки громадян?

— Можливо. Але яких саме громадян ти маєш на увазі?

Ласкавий вираз обличчя вельможного де Ворда різко змінився. Вільям не міг не здивуватися, що це сталось лише зараз.

— То ти збираєшся написати про все це у тому своєму папірці?

Вільям не відповів.

— Ти не маєш доказів. І ти це знаєш.

Вільям ступив до озера світла, і вельможний де Ворд побачив записник.

— У мене достатньо доказів. І це — головне. Все інше з’ясує... слідство. Ти чув, що Ваймза називають «тер’єром Ветінарі»? А тер’єри не здаються — вони риють і риють, доки не викопають те, що шукають.

Вельможний де Ворд поклав руку на руків’я меча.

Вільям сказав про себе: «Дякую. Дякую. Досі я не міг повірити...»

— Честь для тебе нічого не значить, авжеж? — спитав батько. Його голос лишався тим самісіньким — тобто голосом до пори притлумленого гніву. — Що ж! Пиши — але я на це плювати хотів. І на Варту теж. Ніхто не давав розпоряджень...

— Не сумніваюсь, — урвав Вільям. — Гадаю, ти казав «аналітики передбачають», а деталі полишав особам на кшталт Тюльпана та Шпильки. Твої руки ніколи не були в крові — бо ти завжди вчасно їх умивав.

— Я — твій батько і наказую тобі припинити ці... цей...

— Свого часу ти наказував мені говорити правду.

Вельможний де Ворд наблизив своє обличчя до обличчя сина.

— Вільяме, Вільяме! Не будь таким наївним!

Вільям захряснув записник. Тепер говорити було значно легше. Ніби він стрибнув із багатоповерхівки й раптом виявив, що вміє літати.

— Отже, про що ми? — мовив він. — Про правду, таку тендітну, що вона потребує охоронців-брехунів? Про правду, неймовірнішу за фантастику? Чи про правду, яка все собі взувається, тим часом як брехня перетинає світ?

Він зробив крок уперед.

— Це ж твоя улюблена приказка, чи не так? Вона вже неактуальна. Гадаю, пан Шпилька розраховував на шантаж. І, знаєш, саме на це розраховую і я — хоч я й наївний, як тобі добре відомо. Ти покидаєш місто. Негайно. Тобі це неважко. І тобі лишається тільки сподіватись, що зі мною після цього не станеться жодних неприємностей. Як і з тими, з ким я працюю, або з тими, з ким я спілкуюся.

— І все?

— Негайно! — скричав Вільям так гучно, що вельможний де Ворд зробив крок назад. — Чи ти вже не лише здурів, але й оглух?! Ти ідеш просто зараз і не повертаєшся, бо якщо ти повернешся, я надрукую твої заяви, чорт забирай, дослівно!!! — із цими словами Вільям витяг із кишені «Смартгон». — Дослівно, чорт забирай! Чуєш?! І тоді тебе не відмаже навіть шановний Підступп! Тобі вистачило нахабства... Тобі вистачило дурості скористатися нашим будинком! Як ти міг! Забирайся з міста! І або оголюй меча, або... прибери... руку... з ефесу!!!

Він зупинився, почервонілий, важко дихаючи.

— Правда нарешті взулася, — вимовив він. — І тепер буде бити ногами.

Він звузив очі.

— Я сказав забрати руку з ефесу!

— Дурнику, дурнику. А я ж вважав тебе своїм достойним сином...

— Ах, так. Ледь не забув, — сказав Вільям; лють нуртувала в ньому, як у щільно зачиненому казані. — Знаєш, у гномів є один звичай... Хоча звідки тобі знати. Вони — нижча раса, чи не так? Але, бачиш, я знаю кількох гномів, тож...

Вільям витяг із кишені оксамитового мішечка й пожбурив його батькові.

— І що ж там? — спитав вельможний де Ворд.

— Там більше двадцяти тисяч доларів, принаймні за оцінками експертів, — сказав Вільям. — Я мав не так багато часу на те, щоб усе обдумати, але не хотів, щоб ти вважав мене шахраєм. Тож я вирішив, що краще передбати, ніж недодбати. Це має покрити всі витрати на мене — внески до школи, одяг, усе. До речі, мушу визнати, що ти переймався моїм вихованням недостатньо — якщо врахувати, яким я виріс. Але, як бачиш, я відкуповуюсь від тебе.

— Бачу-бачу. Який шикарний жест. Ти що, справді вважаєш, що родинні справи можна залагодити грішми?

— Ну-у-у... Так. Це підтверджує досвід. Грішми, землею й титулами, — сказав Вільям. — Подумай, як часто шлюб зривається тільки тому, що інша сторона не має хоча б двох із цих трьох переваг.

— Дешевий хід. Ти знаєш, про що я.

— Не впевнений, — сказав Вільям. — Зате я впевнений, що ці гроші дістались мені від людини, яка лише кілька годин тому намагалась мене вбити.

— Вбити? — в голосі Вільямового батька вперше почулись непевні нотки.

— Саме так. Ти здивований? — запитав Вільям. — А може, коли кидаєш каменя вгору, варто наперед замислитись над тим, куди він впаде?

— Бачу, ти над цим замислюєшся, — сказав вельможний де Ворд.

Він зітхнув, ворухнув кистю, і з тіней з’явились інші тіні.

Вільям згадав, що маєтками де Вордів неможливо управляти без величезної кількості найманих робітників, які знаються на всіх сферах життя.

Суворі дядьки в маленьких капелюхах-казанках, навчені захищати забудовників, корчувати парки, розганяти акції протесту...

— Я бачу, ти перетрудився, — сказав Вільямів батько, тим часом як постаті підходили дедалі ближче. — Гадаю, тобі потрібно... Так — здійснити морську мандрівку. Можливо, на Туманні Острови, а може, й до Острова Посту. Чи на Банґбанґдук. Наскільки я розумію, юнак, що не боїться порпатись у бруді, може зробити там цілий статок. Тим часом як тут немає жодних перспектив... принаймні для тебе.

Тепер Вільям бачив, що постатей було чотири. Таких персон він зустрічав у маєтку. Зазвичай вони мали короткі імена на кшталт Луп чи Лясь і, наскільки можна було зрозуміти, не мали ніякого минулого.

Одна з постатей сказала:

— Селі ви всьо понімаєте, юний пане, то ми всьо зробим дуже акуратно...

— Час від часу тобі надходитимуть невеликі кошти, — сказав вельможний де Ворд. — Ти зможеш вести життя, достойне...

З прихованої в темряві стелі зійшли вихори пилу, крутячись, ніби крилате кленове насіння. Пил опав зовсім поряд із оксамитовим мішечком.

Тихо брязнув завішений саваном канделябр.

Вільям підняв погляд.

— О ні, — сказав він. — Будь ласка... не вбивай нікого!

— Що? — спитав вельможний де Ворд.

На підлогу, розчепіривши пальці рук, мов кігті птаха, звалився Отто Крикк.

— Вітаю! — сказав він закляклому вельможі. Потім поглянув на руки. — Ох, і про що я думати?! — він стиснув пальці в кулаки й застрибав на манер боксера. — Анк-морпоркський школа! Доктор Залізний Кулак!

— Кулак?! — перепитав один із помічників вельможного де Ворда й замахнувся кийком. — А спробуй-но оце!

Прямий удар правицею зніс його з ніг. Крутячись на спині, чоловік із дубцем вилетів по полірованій підлозі аж за двері. Отто крутнувся з такою швидкістю, що його постать розмазалась у повітрі, й іще один чоловік відлетів з гучним «ляп».

— Шчо то є? Шчо то є?! Я їм давати класичний бокс, а вони зовсім не битись?! — кричав Отто, стрибаючи туди-сюди, як боксер-аматор. — О, мій пане, ви боєць! — кулаки вампіра замигтіли в повітрі, й один із атакуючих на мить перетворився на боксерську грушу. Поки він падав, Отто встиг виструнчитись і меланхолійно зловити кулаком підборіддя четвертого нападника. Останній перекинувся через себе й упав.

Все це не забрало й трьох секунд. І тільки тоді Вільям достатньо оволодів собою, щоб прокричати попередження...

Але було запізно. Отто поглянув на лезо, що глибоко загрузло в його грудях.

— Ні, ви тільки дифіться, — сказав він. — На цей робота я мушу міняти сорочка кожен два дні!

Він обернувся до вельможного де Ворда. Той позадкував. Отто хруснув кулаками.

— Заберіть це від мене! — скрикнув вельможний пан.

Вільям похитав головою.

— Он як? — спитав Отто, наближаючись. — Ви звати мене «це», ніби я якийсь тфарюка. Що ж, тоді я робити фсе як тфарюка, гаразд?

Він згріб вельможного де Ворда за вилоги піджака й підняв його в повітря на витягнутій руці.

— У мій країна теш є такі, як ви, — повідомив він. — Вони нацьковувати натовп. Я приїхав сюди, до Анк-Морпорк, бо мені казали, що тут це не так. Але це так кругом. Кругом є такі виродки, як ви! І що ж я тепер з вами робити?!

Він зірвав із плечей свою жилетку і стягнув чорну стрічку з руки.

— Фсе одно я терпіти не міг той клятий какао, — сказав він.

— Отто!

Вампір обернувся.

— Так, Вільяме? Чого бажаєте?

— Це вже занадто.

Вельможний де Ворд зблід. Вільям ще ніколи не бачив його таким відверто наляканим.

— О? Що ви? Ви думати, я його кусайт? Вас покусайт, герр ясновельможність? Я не кусайт, бо пан Вільям вважати мене хорошим!

Отто притис де Ворда до себе так, що їхні обличчя опинилися на відстані кількох дюймів.

— Але, може, я маю вирішити, чи спрафді я є такий хороший? Або вирішити, чи я кращий... за ВАС?

Повагавшись, він невловимим рухом притягнув вельможного де Ворда ближче... і вкрай обережно поцілував його в чоло. А тоді, поставивши до смерті переляканого чоловіка на підлогу, погладив його по голові.

— Врешті-решт, какао моше бути не такий уже й гидкий, — сказав він, відходячи вбік. — А юні панни, що музикують за вікном, іноді мені підморгувайт.

Вельможний де Ворд розплющив очі й поглянув на Вільяма.

— Як ти посмів...

— Помовч, — сказав Вільям. — А я скажу тобі, що буде далі. Я не назву жодних імен. Я так вирішив. Бачиш, я не хотів би, щоб мою маму вважали дружиною зрадника батьківщини. А ще є Руперт, і сестри... І я сам. Я захищаю сім’ю. Напевне, я дарма це роблю, але я все одно це робитиму. Коротше, я збираюся ще раз тебе не послухатись. Бо не скажу правди. Всієї правди. До того ж я впевнений, що ті, хто хоче знати все до кінця, досить скоро про все дізнаються. І я не сумніваюсь, що вони зроблять із цього правильні висновки. Такі, як... зробив би ти.

— Зрадника?! — прошепотів вельможний де Ворд.

— Так скажуть. Усі.

Вельможний де Ворд кивнув — так, як робить людина, заскочена в страхітливому сні.

— Навряд чи я взяв би гроші, — сказав він. — Нехай вони придадуться тобі, сину мій. Бо... ти стопроцентний де Ворд. На все добре.

Він повернувся й пішов геть. За кілька секунд із рипінням відчинились і зачинились далекі двері.

Вільям похилився на одну з колон. Його тіпало. Він знову прокрутив розмову в голові. Весь цей час він явно був сам не свій.

— Ви в порядку, Вільяме? — спитав Отто.

— Мені недобре, але... так, я в порядку. Тупий, упертий, агресивний, самозакоханий...

— Та годі вам, ви успішно стримуєтесь, — сказав Отто.

— Я про батька.

— А.

— Він ніколи не сумнівається, що правда тільки на його боці...

— Даруйте, ми все ще говоримо про вашого батька?

— Ти натякаєш, що я такий, як він?!

— Ні-ні! Зофсім інший! Зофсім-зофсім інший. Зофсім ніхт однакового!

— Ти переборщив... — Вільям затнувся. — Я тобі подякував за допомогу?

— Ні, ще ні.

— Ох.

— Ну, ви ш помітили, що не подякували, тош усе зер гут, — сказав Отто. — Щодня й щомиті ми стаємо кращими... До речі, ви не могли б витягти з мене цього меча? Треба бути пофний кретин, щоб стромляти меча у вампіра. Весь результат — черговий зіпсований сорочка.

— Хвилинку... — Вільям обережно витягнув застряглого меча.

— Мошна, я зарахувати попсований сорочка на виробничі витрати?

— Гадаю, так.

— Гут, — сказав вампір, поправляючи жилетку. — А тепер час роздавайт ордени. Де ваші проблеми? Як роса на сонці!

— Все тільки починається, — сказав Вільям. — Гадаю, менше ніж за годину мені доведеться познайомитись із підземеллями Міської варти.

Насправді до процесу, що його поліцейські називають «співпрацею в розслідуванні», Вільяма залучили рівно за сорок три хвилини.

Командор Ваймз по той бік столу ретельно перечитував «Час». Вільям розумів, що це триває вже досить довго для того, щоб Ваймз досяг своєї температури кипіння й перевищив її.

— Я міг би розтлумачити значення надто довгих слів, — запропонував він.

— Все це чудово, — сказав Ваймз, ігноруючи Вільямову пропозицію. — Але я мушу знати більше. Я мушу знати імена. Гадаю, вам вони відомі. Як і місця їхніх зустрічей та інше. Я мушу все це знати.

— Дещо й досі лишається мені незрозумілим, — відповів Вільям. — Але у вас досить доказів, щоб звільнити Правителя Ветінарі.

— Я хочу знати більше.

— Не від мене.

— Нумо, пане де Ворд! У цій справі ми на одному боці.

— Ні. Ми на різних боках, які опинилися пліч-о-пліч.

— Пане де Ворд, сьогодні ви напали на одного з моїх офіцерів. Ви уявляєте, скільки неприємностей ви вже маєте?

— Я чекав від вас більшого, — сказав Вільям. — Ви хочете сказати, що я «напав» на офіцера у формі? На офіцера, який представився?!

— Обережніше, пане де Ворд.

— За мною стежив перевертень, командоре. Я вжив заходів, щоб... перешкодити йому. Ви прагнете публічного обговорення цієї справи?

«Я поводжусь як самозакоханий, брехливий, егоїстичний нахаба, — подумав Вільям. — І в мене це виходить».

— В такому разі ви не лишаєте мені виходу, крім як заарештувати вас за приховування...

— Я вимагаю адвоката, — сказав Вільям.

— Справді? Кого б ви бажали викликати о цій нічній порі?

— Пана Підступпа.

— Підступпа?! Ви думаєте, він візьметься допомагати вам?

— Ні. Я знаю, що він візьметься. Повірте.

— Аякже!

— Запевняю вас.

— Ну, годі, — сказав Ваймз, посміхаючись. — Навіщо нам ці складнощі? Обов’язок кожного громадянина — допомагати Варті, чи не так?

— Не знаю. Я знаю, що так вважає сама Варта — але я ніколи не бачив такої законодавчої норми, — сказав Вільям. — І так само ніколи не знав, що Варта має право шпигувати за невинними людьми.

Він побачив, що посмішка застигла.

— Це робилось у ваших же інтересах, — прогарчав Ваймз.

— Не знав, що у ваші обов’язки входить визначати мої інтереси.

На цьому моменті Ваймз відіграв очко.

— Я теж не люблю, коли мною маніпулюють, — сказав він. — Але зараз я маю підстави вважати, що ви приховуєте інформацію про тяжкий злочин, а це є порушенням закону.

— Пан Підступп щось придумає. Закладаюсь, він знайде який-небудь прецедент. Він розкопає все на кілька століть назад. Патриції завжди дуже шанували прецеденти, а пан Підступп, якщо треба, копатиме роками. Якби він не вмів копати, він не став би тим, ким став.

Ваймз подався вперед.

— Тільки між нами, без нотатника, — прошепотів він. — Пан Підступп — цинічний мертвий виродок, який, за нашого рівня законів, може перетворити будь-який закон на справжню шараду.

— Умгу, — погодився Вільям. — І ще він — мій адвокат. Гарантую.

— Чого б це панові Підступпу виступати на ваш захист? — спитав Ваймз, дивлячись Вільямові в очі.

Вільям не відвів погляду. «Все правильно, — подумав він, — я — таки син свого батька. Все, що мені треба зробити, — це скористатися цим».

— Бо пан Підступп відомий своєю чесністю та об’єктивністю, — сказав він. — А тепер, чи не збираєтесь ви відіслати когось по нього? Бо, якщо ви цього не зробите, вам доведеться мене відпустити.

Не відриваючи погляду від Вільяма, Ваймз сягнув униз і зняв з гачка обіч свого столу трубку-розмовлялку. Свиснувши туди, він притулив її до вуха. Відповідь була схожа на відчайдушний крик миші, застряглої у водозливній трубі.

— К’я к’юїтть уїк-квік к’ютть!

Ваймз приклав трубку до рота.

— Сержанте, пришліть, будь ласка, кого-небудь, щоб відвести пана де Ворда до камери.

— Свідді уїк-віквіквік?

Ваймз зітхнув і повісив трубку. Підвівшись, він відчинив двері.

— Фреде, пришліть, будь ласка, кого-небудь, щоб відвести пана де Ворда до камери, — гукнув він. — Поки що я оформлю це як захід на захист вашої особи, — додав він, обертаючись до Вільяма.

— Захист від кого?

— Ну, наприклад, особисто я відчуваю непереборне бажання заїхати вам у вухо, — сказав Ваймз. — І, підозрюю, є ще чимало осіб, які не мають мого самовладання.

Насправді у камері виявилось досить затишно, а нари були відносно зручними. Стіни було покрито написами, і Вільям провів час, виправляючи помилки.

Потім двері відчинилися, і констебль із кам’яним обличчям супроводив Вільяма назад до кабінету Ваймза.

Пан Підступп був уже там. Він невиразно кивнув Вільямові. Перед командором Ваймзом лежав невеличкий, але переконливий стос паперів. На обличчі командора була написана поразка.

— Я впевнений, що пан де Ворд може бути вільним, — сказав пан Підступп.

Ваймз стенув плечима.

— Ще дивно, що ви не просите мене дати йому золоту медаль і грамоту подяки на найдорожчому папері. Але я встановлюю заставу у розмірі тис...

— Га? — спитав пан Підступп, підіймаючи сірого пальця.

Ваймз лиховісно поглянув на нього.

— Ста...

— Га?

Ваймз загарчав і поліз у кишеню. Витягнувши звідти долар, він кинув монету Вільямові.

— Ось, — сказав він із безмежним сарказмом. — І якщо ви не постанете перед Патрицієм завтра о десятій ранку, вам доведеться це повернути. Задоволені? — спитав він уже у Підступпа.

— Перед яким саме Патрицієм? — спитав Вільям.

— Дякую за дуже дотепну відповідь, — сказав Ваймз. — Просто прийдіть.

Вийшовши в ніч зі своїм новим клієнтом, пан Підступп мовчав. Але незабаром заговорив:

— Я вдався до «ехео cargo cum nihil pretii» на основі «olfacere violarum» та «sini plenis piscis». Завтра я заявлю, що ви підпадаєте під дію «ab hamo», а якщо це не спрацює, я...[46]

— «Запах фіалок»? — перепитав Вільям, що перекладав про себе. — «Повні кишені риби»?

— Прецедент приблизно шестисотрічної давності, коли звинувачуваний успішно довів, що, хоча він дійсно штовхнув постраждалого в озеро, той виринув з повними кишенями риби, тобто залишився у виграші, — сухо сказав пан Підступп. — У будь-якому разі, я доводитиму, що якщо приховування інформації від Варти є злочином, то всі в місті — злочинці.

— Пане Підступп, я б не хотів, щоб мені довелось пояснювати, де і як я здобув свою інформацію, — сказав Вільям. — Якщо ж мені доведеться, я муситиму розкрити все.

На обличчя адвоката впав відблиск лампи за синім склом у дверях будинку Варти. Це обличчя мало геть нещасний вигляд.

— Ви справді вважаєте, що ті двоє мали... спільників? — спитав Підступп.

— Впевнений, — відповів Вільям. — Я б сказав, що це... чутно.

У цю мить він майже жалів адвоката. Але лише «майже».

— Можливо, це не зовсім те, в чому зацікавлене суспільство, — повільно промовив пан Підступп. — Можливо, зараз саме час... взяти курс на покращення стосунків.

— Безумовно. І тому, впевнений, ви подбаєте про те, щоб мені не довелося вкласти всі ті слова у вуха командора Ваймза.

— Як не дивно, існує прецедент: 1497 року один кіт успішно...

— Чудово. І ще ви тихенько заспокоїте Гільдію граверів. Ви так добре вмієте заспокоювати.

— Звичайно, я докладу всіх зусиль. Одначе рахунок за мої послуги...

— ...не складе ані цента.

Лише тепер пергаментні риси пана Підступпа скривив справжній біль.

— «Pro bono publico»?[47] — проквакав він.

— Саме так. Ви діятимете винятково для суспільного блага, — сказав Вільям. — А що добре для суспільства, звичайно ж, добре і для вас. Хіба це не чудово?

— Разом із тим, — вимовив пан Підступп, — можливо, кожен із нас зацікавлений залишити прикре минуле позаду. Тож я, ох, радий запропонувати вам мої послуги.

— Дякую. Пан Нікчемський тепер Пра... Патрицій?

— Так.

— За рішенням Гільдій?

— Так. Звісно.

— Таємним рішенням?

— Я не повинен...

Вільям здійняв пальця.

— Га? — сказав він.

Пана Підступпа пересмикнуло.

— Жебраки та швачки голосували за те, щоб відкласти розгляд питання, — сказав він. — Так само, як і пралі та Гільдія екзотичних танцівників.

— Гм... Тобто Моллі Королева, пані Ручко, пані Коритко та Діксі Bay, — сказав Вільям. — Схоже, Правитель Ветінарі провадив цікаве життя.

— Без коментарів.

— А чи можна сказати, що пан Нікчемський ще не цілком ознайомлений з характером тих численних проблем, що постають перед ним у справі управління містом?

Підступп подумав.

— Гадаю, це відповідало б істині, — визнав він.

— І що не останньою з цих проблем є цілковита невинуватість Правителя Ветінарі? Що, своєю чергою, ставить під великий знак питання законність виборів? А тому чи не варто би панові Нікчемському, беручись до виконання нових обов’язків, мати кілька запасних пар підштаників? На останнє питання можете не відповідати.

— Це не моя справа — переконувати збори Гільдій переглянути легітимне рішення, навіть якщо воно ґрунтується на... помилковій інформації. Так само, як і давати панові Нікчемському поради щодо його білизни.

— До завтрього, пане Підступп, — сказав Вільям.

Вільям ледве встиг роздягнутися і прилягти, як уже час було вставати. Він так-сяк умився, змінив сорочку і обережно спустився до сніданку. Як виявилось, він був першим.

Всі інші збиралися в традиційній тиші. Більшість із тих, хто столувався у пані Еліксир, воліли не робити зусиль для мовлення, якщо не мали що сказати. Але коли пан Борошнюк сів, він витягнув із кишені примірник «Часу».

— Не знайшов нашу газету, — сказав пан Борошнюк, розгортаючи аркуш, — тому купив другу.

Вільям кашлянув.

— Щось є? — спитав він. Навіть зі свого місця він бачив величезні літери заголовка:

«СОБАКА ВКУСИВ ЧОЛОВІКА!»

Він таки зробив це новинами.

— О, Правитель Ветінарі виплутався, — сказав пан Борошнюк.

— Хто б сумнівався, — сказав пан Схилько. — Що не кажіть, а він розумний чоловік.

— Із його собакою теж усе гаразд, — сказав пан Борошнюк.

Вільямові хотілось струсонути його, щоб він читав пошвидше.

— Це добре, — сказала пані Еліксир, наливаючи чаю.

— І все?! — спитав Вільям.

— О, там ще купа всього про політику, — сказав пан Борошнюк. — Якось воно все притягнуто за вуха.

— А які-небудь нові овочі є? — спитав пан Стельмах.

Пан Борошнюк ретельно перевірив решту сторінок.

— Ні, — сказав він.

— У моїй фірмі думають, чи не взятися до продажу насіння з овочів того пана, — продовжував пан Стельмах. — Народ таке любить.

Він спіймав погляд пані Еліксир.

— Звичайно, йдеться лише про овочі, припустимі для сімейного перегляду, — квапливо додав він.

— Еге, можна гарно посміятись після обіду, — сказав пан Борошнюк без жодного натяку на усмішку.

Вільям мигцем подумав, чи міг би пан Вітродуй вивести горох-ґвалтівник. Втім, звичайно, міг би.

— А от мені завжди здавалось, що це дуже важливо, — сказав він. — Тобто те, чи винен Ветінарі.

— О, нема питань, це важливо для тих, хто мусить це з’ясовувати, — сказав пан Борошнюк. — Але не дуже розумію, яким боком це стосується нас.

— Але ж... — почав Вільям.

Пані Еліксир пригладила волосся.

— Я завжди вважала Правителя Ветінарі надзвичайно вродливим чоловіком, — сказала вона і сконфузилась, коли всі обернулися до неї. — Я хочу сказати, дивно, що в нього немає Правительки. Тобто... Кхм.

— О, ну ви ж знаєте, що про нього кажуть, — сказав пан Вітрогон.

Дві руки раптом простягнулись через стіл, згребли здивованого чоловіка за вилоги й шарпнули так, що його обличчя опинилося за кілька дюймів від обличчя Вільяма.

— Я не знаю, що про нього кажуть! — закричав Вільям. — А от ви знаєте, що про нього кажуть, пане Вітрогоне! Чому б вам не розповісти, що про нього кажуть, пане Вітрогоне! Чому б вам не розповісти нам, хто саме це каже, пане Вітрогоне?!

— Пане де Ворд, схаменіться! — вигукнула пані Еліксир.

Пан Схилько ледь устиг вихопити з-під пана Вітрогона своє тістечко.

— Мені дуже шкода, пані Еліксир, — сказав Вільям, усе ще тримаючи чоловіка, що борсався в його руках. — Але я хочу знати все, що знають усі, і знати, звідки вони це знають. Пане Вітрогоне?

— Кажуть, що він має, ну, дівчину високого становища з Убервальда, — прохрипів пан Вітрогон. — І я був би радий, якби ви відчепилися!

— Це все? І що ж у цьому ганебного? Убервальд — дружня нам країна!

— Так, але... так... але кажуть...

Вільям розтиснув пальці. Вітрогона відкинуло назад на стілець, але Вільям, важко дихаючи, лишився стояти.

— Ось що: статтю в «Часі» написав я! — видихнув він. — І написане там сказав я! Я! Це я здобуваю новини, і я перевіряю їх, і деякі шанувальники слова «мля» мене за це ледь не вбили! Я — не перший-ліпший хлопець з вулиці! Я не вигадую ідіотських чуток! Подумайте про це, коли спробуєте ще раз ляпнути своє «кажуть»! А я за годину мушу бути в палаці, щоб зустрітися з командором Ваймзом і Патрицієм, хто б ним не був, і дати всьому цьому раду! Це буде не дуже приємно, але я мушу це зробити, бо хотів, щоб ви знали про те, що важливо! Вибачте за чайничка, пані Еліксир, — впевнений, його можна полагодити.

У раптовій тиші пан Схилько підняв газету і спитав:

— Це ви написали?

— Так!

На Вільяма посипався град запитань.

— Я... е-е-е... думав, що для цього знаходять спеціальних людей...

— Ніхто нікого не знаходить. У газеті працюю я і ще одна дівчина. Все пишемо ми!

— Але... хто каже вам, про що писати?

— Ми просто... вирішуємо.

— Е-е-е... а правду пишуть про великі срібні диски, які крадуть людей?

— Ні!

На Вільямовий подив, руку підняв навіть пан Стельмах.

— Так, пане Стельмах?

— У мене серйозне запитання, пане де Ворд. Оскільки ви знаєте ситуацію зсередини...

— Так?

— Чи маєте ви адресу того чоловіка з кумедними овочами?

Вільям і Отто були на місці за п’ять хвилин десята. Під брамою був невеличкий натовп.

Командор Ваймз стояв на подвір’ї і розмовляв із Підступпом та кількома головами Гільдій. Побачивши Вільяма, він безрадісно посміхнувся.

— Ви запізнюєтесь, пане де Ворд, — сказав він.

— Я прийшов завчасно!

— Я про розвиток подій.

Пан Підступп прочистив горло.

— Пан Нікчемський надіслав записку, — сказав він. — Як виявилось, він захворів.

Вільям розкрив записник.

Голови Гільдій втупились у нього. Він завагався. Та раптом невпевненість випарувалась. «Я — де Ворд, — подумав він. — Не смійте дивитись на мене спогорда! Вам доведеться іти в ногу з „Часом“. І зараз я вам...»

— Записку підписала його матінка? — спитав він.

— Не зовсім вас розумію, — сказав адвокат, але кілька з лідерів Гільдій відвернулися.

— Гаразд, що ж усе це значить? — спитав Вільям. — У нас немає влади?

— На щастя, — сказав пан Підступп з виглядом людини, запротореної до одномісного пекла, — Правитель Ветінарі почувається значно краще і збирається повернутись до своїх обов’язків завтра.

— Даруйте, йому дозволено все це записувати? — спитав пан Дауні, голова Гільдії найманців, коли Вільям зробив нотатку.

— Дозволено від кого? — спитав Ваймз.

— «Ким», — виправив Вільям пошепки.

— Ну, він же не може записувати все, що завгодно? — сказав Дауні. — Що, як він записуватиме те, що ми не хотіли б дозволити йому записувати?

Ваймз подивився Вільямові просто в очі.

— Закон цього не забороняє, — сказав він.

— Отже, пане Дауні, Правитель Ветінарі не піде під суд? — спитав Вільям, секунду подивившись у вічі Ваймзові.

Дауні розгублено повернувся до Підступпа.

— Він може мене про це питати? — спитав він. — Отак підійти й запитати щось таке?

— Так, ваша вельможносте.

— Я повинен відповідати?

— За цих обставин його запитання обґрунтоване, але ви не зобов’язані давати відповідь.

— Ви хотіли б зробити заяву для громадян Анк-Морпорка? — ввічливо спитав Вільям.

— Ми хотіли б, пане Підступп? — спитав Дауні.

Пан Підступп зітхнув.

— За таких обставин, ваша вельможносте, це було б доцільно.

— Ох, добре, ну що ж: суду не буде. Що цілком зрозуміло.

— Помилування не буде? — спитав Вільям.

Вельможний Дауні обернувся до Підступпа, який знову тихенько зітхнув.

— Знов-таки, ваша вельможносте, за...

— Добре, добре... Ні, йому не потрібне помилування, оскільки цілком ясно, що він цілком невинуватий, — роздратовано сказав Дауні.

— Чи вважаєте ви, що це вдалося з’ясувати завдяки прекрасній роботі командора Ваймза та його самовідданих підлеглих, проведеній з невеликою допомогою газети «Час»? — спитав Вільям.

Вельможний Дауні отетерів.

— Я так вважаю? — пробелькотів він.

— Думаю, ви могли б так вважати, ваша вельможносте, — вичавив Підступп, остаточно поринаючи в меланхолію.

— О. Тоді вважаю, — сказав Дауні. — Так.

Він витягнув шию, щоб побачити, що саме пише Вільям. В свою чергу, Вільям краєм ока спостерігав за виразом обличчя Ваймза. Це була дивна суміш захоплення та гніву.

— Чи можете ви як офіційний представник Ради Гільдій заявити про винесення заохочення командорові Ваймзу? — спитав Вільям.

— Хвилину, я... — почав Ваймз.

— Напевне, так, авжеж.

— Гадаю, грамоту чи медаль Варти буде вручено якнайближчим часом?

— Послухайте... — сказав Ваймз.

— Дуже, дуже можливо. Дуже можливо, — сказав вельможний Дауні, кінцево зметений вітрами змін.

Вільям надзвичайно скрупульозно записав і згорнув блокнот. Серед присутніх одразу запанувала атмосфера полегшення.

— Дуже дякую, ваша вельможносте, пані та панове, — життєрадісно сказав він. — О, пане Ваймз... У нас із вами є теми для обговорення?

— Не зараз, — прогарчав Ваймз.

— Чудово. Мені саме час іти писати текст, тож дякую всім ще...

— Ви, звісно, покажете цей... текст нам — перед тим, як ставити його в газету? — спитав пан Дауні, беручи себе в руки.

Вільям загорнувся у своє нахабство, як у плащ.

— Гм, ні, не думаю, ваша вельможносте. Бачте, це — моя газета.

— Він може..?

— Так, ваша вельможносте, може, — сказав пан Підступп. — Боюся, може. Свобода слова є однією з прекрасних давніх традицій Анк-Морпорка.

— О небо, справді?

— Так, ваша вельможносте.

— І як же вона вижила?

— Точно не знаю, ваша вельможносте, — сказав Підступп. — Але пан де Ворд, — додав він, дивлячись Вільямові у вічі, — безумовно, не відступиться від своєї звички підривати стабільність у нашому місті.

Вільям ввічливо усміхнувся йому, кивнув усім іншим і рушив через подвір’я до виходу на вулицю. Тільки опинившись на безпечній відстані, він нарешті розреготався.

Минув тиждень. Це був тиждень, насичений подіями, що не стались. Навіть пан Близько з Гільдії граверів не заявив жодного протесту. Вільям замислювався, чи не внесли його в папку під грифом «Не звертати уваги». Зрештою, ті, кому слід, могли зробити висновки; Ветінарі явно заборгував перед «Часом», і навряд чи хтось прагнув стати сплатою цього боргу...

З Варти не приходили теж. Поблизу друкарні, щоправда, постійно трудилося значно більше підмітальників, ніж зазвичай, але коли Вільям послав сотню доларів Гаррі Королю (плюс букет пані Король), бруківка на вулиці Осяйній одразу ж перестала сяяти.

Вони переїхали до нового приміщення і розпочали в старому ремонт. Домовитись із паном Сирником було легко. Він прагнув лише грошей. З такими немудрованими людьми завжди знаєш, чого чекати, навіть якщо й мусиш при цьому щохвилини перевіряти, чи на місці твій гаманець.

Приїхав новий верстат — і гроші, як завжди, дозволили зробити це майже без тертя. Гноми вже навіть встигли його помітно переробити. Нова повітка була меншою за попередню, проте Сахариса таки примудрилася відгородити крихітного закапелка для редакторів. Вона розмістила там вазон та вішалку і з невимовним захватом говорила про простір, який буде в їхньому розпорядженні після закінчення ремонту в старій друкарні. Але Вільям знав, що, скільки би простору там не було, його буде замало. Верстальники завжди схильні вбачати в підлозі просто велику відкриту шухляду для паперів.

У нього був і новий стіл. Власне, це було щось більше за стіл: це був справдешній антикварний стіл зі справжнього горіха, оббитий шкірою, з двома чорнильницями, силою-силенною шухлядок та справдешнім шашелем. За подібним столом справді можна було писати.

Шпичака для паперів вони не купували.

Вільям саме вдумливо перечитував листа з Анк-морпоркської Ліги захисту моралі, коли його змусило підвести погляд відчуття, ніби поруч хтось є.

Сахариса завела до повітки купку дивакуватих незнайомців. Втім, за кілька секунд він упізнав серед них покійного пана Геральді, чия дивакуватість була йому вже знайома.

— Пам’ятаєш, ти казав, що нам треба залучити побільше авторів? — звернулась до нього Сахариса. — Пана Геральді ти знаєш, а це пані Тіллі... — маленька сива пані зробила реверанс, — вона обожнює котів та особливо жорстокі вбивства. А пан О’Бісквіт, — це був довгоногий та довгорукий молодик, — приїхав аж із Форекса й шукає підробітку, щоб дістатися додому.

— Справді? Що ви робили у Форексі, пане О’Бісквіт?

— Та, друзяко, вчився в універі Бугари.

— Ви — чарівник?

— Ні, друзяко, мене погнали за те, що я писав у студентський журнал.

— І що ж то було?

— Та все, що хочеш.

— Гм. А... пані Тіллі, то не ви надіслали нам написаний чудовим стилем лист-роздум про те, що всіх осіб віком до вісімнадцяти слід щотижня шмагати, аби вони не зчиняли стільки галасу?

— Щодня, пане де Ворд, — сказала пані Тіллі. — Щоб знали, як бути такими молодими!

Вільям вагався. Але верстат вимагав поживи, а вони з Сахарисою потребували вихідних. Навіть попри те, що Рокі іноді приносив їм замітки на спортивну тематику (Вільям не міг розібрати в них ані слова, але поклався на те, що справжні шанувальники спорту навряд чи вміють читати), їм потрібен був більший штат. Тож варто було ризикнути.

— Чудово, — сказав він. — Ми пропонуємо вам усім випробувальний термін, який починається просто... Ох.

Він встав. Усі обернулися, щоби побачити чому.

— Не турбуйтесь, — сказав Правитель Ветінарі з дверей. — Передбачається, що це — неформальний візит. Я бачу, набираєте новий колектив?

Патрицій перетнув кімнату у супроводі Тулумбаса.

— Е-е-е... саме так, — промовив Вільям. — Як ви себе почуваєте, ваша високосте?

— О, чудово. Звісно, дуже зайнятий — стільки доводиться читати, щоб бути в курсі справ. Та все ж я подумав, що міг би зайти поглянути на цю вашу «вільну пресу», про яку мені так розлого й барвисто розповідав командор Ваймз, — Ветінарі стукнув ціпком по пригвинчених до долівки опорах верстата. — Втім, здається, далеко на ній не заїдеш[48].

— Але, ваша високосте, під «вільною пресою» я маю на увазі те, що ми друкуємо, — сказав Вільям.

— А що, хіба ви розповсюджуєте це у вільному доступі[49]?

— Ні, за гроші, але ж...

— Ах, розумію. Йдеться про те, що ви почуваєтесь вільним друкувати все, що забажаєте?

Виходу не було.

— Ну... В цілому, так, ваша високосте.

— Бо це — як там той ще один цікавий термін? Ах, так... «те, в чому зацікавлене суспільство»?

Правитель Ветінарі підняв друкарську літеру й узявся уважно її вивчати.

— Гадаю, так, ваша високосте.

— Всі ті історії про золотих рибок-людоїдів та чужих чоловіків, що зникають у великих сріблястих тарілках?

— Ні, ваша високосте. Це — те, що суспільству цікаво. Наша продукція — інша, ваша високосте.

— Овочі дивовижної форми?

— Ну, і це теж, ваша високосте. Сахариса називає це «сторінкою розваг».

— Про овочі та тварин?

— Так, ваша високосте. Але це хоча б справжні овочі та тварини.

— Отже... Є те, що цікаво більшості членів суспільства, наприклад, сторінки розваг — і є те, в чому суспільство зацікавлене, але що зовсім нікому не цікаво.

— Окрім суспільства, ваша високосте, — вставив Вільям, намагаючись не загубити думку співрозмовника.

— Тобто суспільство і члени суспільства — це різне?

— Гадаю, все дещо складніше, ваша високосте.

— Безумовно. Чи не хочете ви сказати, що суспільство — це зовсім не те, що маленькі громадяни, яких ви щодня бачите з вікон? Що суспільство мислить глобальними, суттєвими, чіткими категоріями, тим часом як маленькі громадяни просто крутяться під ногами зі своїми маленькими справами?

— Мушу визнати, над цією ідеєю треба поміркувати.

— Гм. Цікаво. Я-бо завжди помічав, що розумні й інтелігентні громадяни, досить їм зібратись докупи, легко піддаються впливові найбезглуздіших ідей, — сказав Правитель.

Він обдарував Вільяма поглядом, що говорив: «Я читаю тебе як розгорнуту книгу, включаючи примітки найдрібнішим шрифтом», — після чого знову роззирнувся по друкарні.

— Що ж, бачу, на вас чекає насичене майбутнє. І мені не варто робити його складнішим, ніж воно неминуче буде й без мене. Я помітив, у вас тут щось монтують?..

— Ми ставимо семафорний пост, — гордовито сказала Сахариса. — Тоді ми зможемо зчитувати сигнали безпосередньо з великої сигнальної вежі. А ще ми відкриваєм корпункти в Сто Латі та Псевдополі!

Ветінарі здійняв брови.

— Уявляю, — сказав він, — про скільки овочевих покручів ми ще дізнаємось. Чекатиму з нетерпінням.

Вільям вирішив стриматись за будь-яку ціну.

— Мене завжди вражало, як ті новини, які ви отримуєте, так точно пасують під розміри сторінок, — продовжував Правитель Анк-Морпорка, дивлячись на шпальту, над якою працював Боддоні. — Жодної білої плями. І при цьому щодня трапляється що-небудь достатньо важливе, щоб опинитись вгорі на першій сторінці. Дивовижно... О, у слові «отримання» має бути дві «н».

Боддоні підняв погляд. Ціпок Ветінарі майнув у повітрі й завмер, вказуючи на центр щільно набраної колонки. Гном придивився, кивнув і потягнувся до інструментів.

Шпальта лежить до нього догори ногами, і ще й дзеркально, подумав Вільям. А ці слова — у самісінькій середині шпальти. Але він їх таки помітив.

— Те, що ви бачите дзеркально, часто легше зрозуміти, якщо воно ще й перевернуте, — сказав Правитель, відсутньо постукуючи себе по підборіддю срібним навершям свого ціпка. — Як у житті, так і в політиці.

— Що ви зробили з Чарлі? — спитав Вільям.

Погляд Ветінарі у відповідь не відображав нічого, крім щирого подиву.

— Та нічого. А що, треба було?

— Ви, бува, не замкнули його, — з підозрою сказала Сахариса, — в глибокому підземеллі, де він постійно носив би маску, а їжу йому приносив би глухонімий наглядач?

— Гм... Не думаю, — сказав, усміхнувшись, Правитель, — хоча, глибоко переконаний, із цього міг би вийти цікавий текст. Наскільки мені відомо, пана Чарлі запросили до Гільдії акторів — хоча дехто, безумовно, вважав би глибоке підземелля кращою альтернативою. Хай там як, гадаю, на нього чекає щасливе майбутнє. Дитячі свята й таке інше.

— Тобто... У вашій подобі?

— Авжеж. Має бути кумедно.

— А може, він стане в пригоді й вам — наприклад, на якій-небудь дуже нудній церемонії, або коли ви позуватимете придворному художнику? — спитав Вільям.

— М-м-м? — перепитав Правитель.

Вільям подумав, що той же Ваймз добре вмів прикидатись глухим, але порівняно з його високістю був би просто дитиною.

— У вас є ще питання, пане де Ворд?

— Пізніше будуть, — пообіцяв Вільям, концентруючись. — «Час» старанно слідкуватиме за подіями громадського життя.

— Як благородно, — сказав Ветінарі. — Я глибоко переконаний, що, якщо ви звернетесь до відомого вам пана Тулумбаса, я знайду час для інтерв’ю.

«Слушне Слово у Слушному Місці»[50], — подумав Вільям. Яким би неприємним не було це знання, його пращури завжди були в перших лавах. Будь-яка облога, засада чи несамовитий штурм укріплених районів не обходились без когось із де Вордів, що кидався в бій — по смерть чи славу, а часом і по те, й по інше. Для де Вордів не існувало ні надто сильного ворога, ні надто болючої рани, ні надто важкого меча. І доки інстинкти Вільяма боролись із його язиком, він відчував за своєю спиною пращурів, що штовхали його в бійку. Ветінарі надто відверто з ним бавився... «Що ж, коли вже помирати, то з музикою... Вперед — по смерть, по славу, чи по обох!»

— Я переконаний, ваша високосте, що, коли б ви не забажали дати інтерв’ю, «Час» буде до цього готовий, — сказав він. — Якщо вистачатиме місця.

Він і не помічав, як у редакції гамірно — аж доки не запала цілковита тиша. Тулумбас заплющив очі. Сахариса непорушно дивилась перед собою. Гноми були мов статуї.

Нарешті Правитель Ветінарі порушив тишу.

— «Час»? Ви маєте на увазі себе і ось цю юну панну? — поцікавився він, здіймаючи брови. — Ах, розумію. Це — те ж саме, що й із «суспільством». Що ж, якщо я зможу якось придатися «Часові»...

— Але підкупити нас теж не вдасться, — сказав Вільям.

Він розумів, що жене коня просто на наїжачені списи, але хай йому грець, коли він дозволить себе приручити.

— Підкупити? — перепитав Ветінарі. — Шановний пане, коли я бачу, на що ви здатні навіть безкоштовно, мені стає ясно, що я б не довірив вам і пенні. Ні, мені нічого вам запропонувати, крім вдячності — хоча її, як добре відомо, в кишеню не покладеш. О, в мене виникла ідея. В суботу у мене невеличкий обід — деякі лідери Гільдій, кілька послів. Усе досить нудно, але, можливо, ви та ваша відважна панна... даруйте — я, звісно ж, говорю про газету — забажали б відвідати?

— Я не... — почав Вільям, але раптом замовк. Такий уже вплив справляє дівочий черевичок, що їздить по вашій нозі.

— Газета вам дуже вдячна, — сказала Сахариса, сяючи.

— Пречудово. У такому разі...

— Щиро кажучи, я таки маю прохання, — сказав Вільям.

Ветінарі посміхнувся.

— Звісно. Якщо я можу будь-що зробити для «Ча...»

— Чи йдете ви в суботу на весілля доньки Гаррі Короля?

До тихої радості Вільяма, цього разу Ветінарі не відповів, бо не знав, що сказати. Та ось, нахилившись до нього, прошепотів кілька слів Тулумбас.

— Що? — перепитав Патрицій. — Гаррі Король? Ах, так. Новітній носій стародавнього духу, що зробив наше місто тим, чим воно є. Хіба я не так завжди казав, Тулумбасе?

— Достоту так, ваша високосте.

— Безумовно, я прийду. Гадаю, там буде чимало відомих громадян?

Запитання злякано зависло в повітрі.

— Якомога більше, — сказав Вільям.

— Карети, корони, красуні? — поцікавився Ветінарі, звертаючись до навершя свого ціпка.

— Якщо завгодно.

— Так. Гадаю, так усе й буде, — сказав Правитель Ветінарі, і Вільям зрозумів, що Гаррі Король проведе свою дочку вздовж такого довгого шерега шляхти, що й не складе їй списку — хоча, щиро кажучи, для Гаррі Короля проблемою було б скласти будь-який список... А в пані Король щаслива істерика почнеться вже просто від концентрації снобізму в атмосфері.

— Втім, я, зі свого боку, — сказав Патрицій, — вимушений просити вас не тиснути на командора Ваймза. — Він неголосно кашлянув. — Понад необхідне.

— Я впевнений, ваша високосте, що ми з ним можемо працювати в одній упряжці.

Правитель здійняв брови.

— О ні, я дуже сподіваюсь, що цього не станеться. Люди, запряжені разом, — то мета тиранів та деспотів, а вільні люди тягнуть кожне у свій бік. — Він усміхнувся. — Цим і досягається прогрес. Цим та ще тим, щоб іти в ногу з часом. На все добре.

Він кивнув і полишив будинок.

— Чому всі досі тут? — прикрикнув Вільям, коли чари розпалися.

— Е-е-е... ми досі не знаємо, що нам робити, — з надією сказала пані Тіллі.

— Піти й дізнатись інформацію, яку хтось хотів би бачити в газеті, — сказала Сахариса.

— Плюс інформацію, яку хтось не хотів би бачити в газеті, — додав Вільям.

— І просто цікаву інформацію, — сказала Сахариса.

— На кшталт того дощу з собак, що стався два місяці тому? — спитав пан О’Бісквіт.

— Два місяці тому не було ніякого дощу з собак!!! — вибухнув Вільям.

— Але...

— Одне цуценя — це не дощ! До того ж воно випало з вікна... Послухайте, ми не зацікавлені в опадах з тварин, загадкових пожежах, громадянах, яких викрадають чудернацькі літаючі штуки...

— Доки це не трапляється насправді, — додала Сахариса.

— Це зрозуміло, — сказав Вільям. — Але коли ні, то ні. Добре? Новини — це коли відбувається щось незвичайне...

— ...і коли відбувається щось звичайне, — сказала Сахариса, помахуючи своїм репортажем із засідання Анк-Морпоркського Товариства шанувальників кумедних овочів.

— І звичайне, так, — погодився Вільям. — Але здебільшого новини — це те, що хтось не хотів би побачити в газеті...

— Хоча й не завжди, — знову перебила Сахариса.

— Новини — це... — сказав Вільям і затнувся.

Усі ввічливо дивились на нього, а він стояв із роззявленим ротом і піднятим пальцем.

— Новини, — нарешті сказав він, — бувають різні. Але ви їх упізнаєте. Зрозуміло? Чудово. А тепер підіть і знайдіть трохи новин.

— Трохи неґречно, — сказала Сахариса, коли всі пішли.

— Я задумався, — сказав Вільям. — Тобто... ну, ні секунди ж вільної не було, то одне, то друге...

— ...то нас хочуть вбити, то тебе заарештовують, то собача повінь, то пожежа, то ти висміюєш Правителя... — сказала Сахариса.

— Так... гм... Слухай, чи не могли б ми з тобою й справді... взяти вихідний? Тобто, — додав він у відчаї, — ніде ж не сказано, що ми мусимо випускати газету щодня?

— Тільки в «горищі» першої шпальти, — сказала Сахариса.

— Так, але ж не можна вірити всьому, що пишуть в газетах!

— Що ж... гаразд. Тільки закінчу з репортажем...

— Ваша пошта, пане Вільяме, — сказав один з гномів, висипаючи на стіл папери.

Вільям застогнав і проглянув їх. Було кілька пробних матеріалів з Ланкру та Сто Лата — і Вільям одразу зрозумів, що незабаром йому доведеться рушати до провінції, щоб натренувати кількох справжніх, нехай їм грець, репортерів, адже майбутнє цих щиросердних «нетлінок», написаних селянами, які бажали отримувати по пенні за рядок, видавалось йому цілком бляклим... Було й кілька листів голубиною поштою, до якої вдавалися ті, хто ніяк не міг опанувати нову технологію.

— О боги, — пробурмотів він. — Мера Квірма вдарила блискавка... знову.

— Таке можливо? — здивувалась Сахариса.

— Схоже, так. Це від пана Слабенького, з тамтешньої мерії. Тямущий чоловік, і без особливої уяви. Він пише, що цього разу блискавка чекала на мера за рогом темної алеї.

— Справді? Син тої пані, якій ми замовляємо білизну, читає в Академії лекції зі стихійних лих.

— Він би дав нам коментар?

— Він постійно всміхається, коли бачить мене в крамниці, — холодно сказала Сахариса, — Тому дасть.

— Гаразд. Якщо тобі неважко...

— Здорові були!

В дверях стояв пан Вітродуй. Він тримав велику картонну коробку.

— О ні, — прошепотів Вільям.

— Тіки погляньте ось на це! — сказав пан Вітродуй.

Все-таки цей чоловік не зрозумів би натяку, навіть якби ви огорнули цим натяком свинцеву трубу.

— Гадаю, нам досить кумедних ов... — почав Вільям.

І замовк.

Червонопикий відвідувач діставав з коробки велику картоплину. Таку ж велику, як і нерівну. Вільям уже бачив подібні картоплини. Вони бували схожі на обличчя — якщо ви хотіли такими їх бачити. Але з цією картоплиною нічого не потрібно було уявляти. Вона мала вигляд картоплини, та водночас була неймовірно схожа на обличчя — цілком божевільне обличчя, те самісіньке, власник якого зовсім нещодавно намагався його вбити. Він добре пам’ятав це обличчя, бо й досі раз у раз прокидався о третій ночі й бачив його перед собою.

— Це... не дуже... кумедно, — вимовила Сахариса, скоса позирнувши на Вільяма.

— Цікаво, га? — сказав пан Вітродуй. — Я б то його й не приносив, але ви завжди ними так цікавились.

— День без роздвоєної моркви, — приязно сказала Сахариса, — це ніби день без сонця, пане Вітродую. Вільяме?

— Ух, — сказав Вільям, відриваючи очі від картопляної голови. — Мені ввижається, чи вона й справді... здивована?

— Схоже на те, — сказала Сахариса.

— Ви це викопали на городі? — спитав Вільям.

— О, ні. Вона лежала в одному з мішків, уже не перший місяць, — сказав Вітродуй...

...чим і спинив сповзання Вільямових думок у провалля містицизму. Хоча... всесвіт — дивне місце. Причина й наслідок, наслідок і причина... Втім, Вільям ліпше позбувся би правої руки, аніж узявся про це писати.

— Що ви збираєтесь з нею робити? — спитав він. — Зварите?

— Що ви, ні. Цей сорт одразу розварюється. Ні, вона піде на чіпси.

— Чіпси, кажете? — перепитав Вільям.

Дивно, але це здавалось дуже вдалою ідеєю.

— Так. Так, це гарна ідея. Засмажте її, пане Вітродую. Засмажте.

І час ішов, і не без коректур. Один з репортерів повернувся з повідомленням, що в приміщенні Гільдії алхіміків щось вибухнуло: чи є це новинами? Отто постав зі своєї келії й був відряджений на зйомку. Вільям завершив текст про вчорашні події й передав його гномам. Хтось вбіг і повідомив, що на площі Сатор зібрався великий натовп, бо на даху семиповерхівки сидить надзвичайно здивований Скарбій (71 рік). Сахариса, акуратно орудуючи олівцем, викреслила всі прикметники з репортажу про засідання Анк-морпоркського товариства садоводів, чим скоротила його вдвічі.

Вільям сходив подивитись на Скарбія (71 рік), після чого написав кілька коротких абзаців. Чарівники, які коять казна-що, не були новинами. Вони були просто чарівниками, та й годі. Вільям кинув аркуш у кошик «Готове» й поглянув на верстат.

Той був чорний, великий, складний. Без очей, без обличчя, без життя... верстат теж дивився на Вільяма.

Вільям подумав: тобі не потрібен ніякий стародавній жертовний камінь. Тут Правитель Ветінарі помилився.

Вільям торкнувся лоба. Синець давно зійшов. Ти залишив на мені знак, подумав він. Але я хитріший.

— Ходімо, — сказав він.

Сахариса підвела погляд, все ще зайнята.

— Що?

— Ходімо. Геть. Негайно. На прогулянку, чи на чай, чи по магазинах, — сказав Вільям. — Тільки не лишаймося тут. Будь ласка, не сперечайся. Вдягай пальто — швидше, поки воно не помітило. Поки воно не придумало, як нас спинити.

— Про що ти?!

Він зірвав її пальто з гачка.

— Ніколи пояснювати!!!

Вона дозволила витягти себе на вулицю, де Вільям глибоко вдихнув і розслабився.

— А тепер чи не міг би ти пояснити мені, що відбувається? — спитала Сахариса. — У мене там, знаєш, ще купа роботи.

— Знаю. Нічого. Можливо, ми ще не зовсім здурі... На вулиці В’язів відкрилась нова спагеті-кухня. Всі кажуть, що там чудово. Що скажеш?

— Але як бути з усіма тими паперами на моєму столі!

— А що таке? Завтра вони теж там будуть.

Вона завагалась.

— Що ж, година-друга, можливо, не так уже й зашкодить, — припустила вона.

— Чудово. Ходімо.

Вони вже дійшли до перехрестя Патоковидобувного тракту та вулиці В’язів, коли це сталося.

Почулись крики. Вільям повернув голову й побачив оскаженілу четвірку коней, що з гуркотом мчали вулицею, тягнучи воза з пивними діжками. Побачив, як перехожі сахаються й відстрибують убік. Побачив копита розміром із супову тарілку, що розбризкували бруд і лід. І бляшки на збруї, і піну, і слину...

Він повернув голову в інший бік. І побачив стареньку на милицях, що переходила вулицю, геть не помічаючи стрімкого наближення смерті. Побачив шаль, сиве волосся...

Повз нього щось промчало. Хтось крутнувся в повітрі, упав серед вулиці на плече, перекотився праворуч, схопив стареньку і стрибнув...

Фургон, у піні та борні, промчав, неначе уві сні. Кучер щосили намагався повернути на перехресті, проте діжки не доклали до цього жодних зусиль — тож вихор копит, коней, коліс, бруду й снігу прокотився вперед і виніс вікна з кількох крамниць. Лише тоді фургон влетів у кам’яну колону й зупинився.

Але, як того вимагають закони фізики та правила оповіді, його вантаж зупинятися не став. Діжки розірвали кріплення, злетіли на землю й покотились уперед. Кілька розбилося, заливши бруківку піною. Інші, з гуркотом вдаряючись одна об одну, негайно опинилися в центрі уваги всіх повнолітніх громадян, які були у змозі зауважити стогалонову діжку пива, що раптом втратила власника.

Вільям і Сахариса перезирнулися.

— Я пишу, а ти знайди Отто!

Вони вигукнули це одночасно й тепер уперто дивились одне одному в очі.

— Добре, добре, — сказав Вільям. — Ти знайди якогось безпритульного й підкупи його, щоб привів Отто; я поговорю з «Хоробрим Вартовим», що схопив стареньку пані «В останню мить»; ти пишеш про «Велику аварію». Гаразд?

— Я знайду безпритульного, — сказала Сахариса, витягаючи свого записника. — Але ти напишеш про «Аварійний пивний фестиваль», а я поговорю з «Сивенькою бабусею». Це ж моя тематика, правда?

— Гаразд, — погодився Вільям. — Рятівника, до речі, звати капітаном Морквою. Прослідкуй, щоб Отто зробив знімок, і спитай його вік!

— Звісно!

Вільям рушив до юрми, що зібралась довкола розтрощеного воза. Чимало перехожих переслідували діжки, що вже відкотились на достатню відстань, і тільки дивні зойки свідчили, як часто спраглі люди забувають, що не так уже й легко зупинити на ходу дубову пивну діжку місткістю сто галонів.

Вільям старанно переписав ім’я, зафіксоване на борту пивного воза. Двоє чоловіків заспокоювали коней. Втім, ці чоловіки були мало схожі на броварів. Швидше, вони були схожі на людей, які просто хочуть допомогти загубленим коням, відвести їх до стайні й доглянути — а якщо вони заодно збирались перефарбувати тварин, а потім присягнути, що володіють ними вже два роки, то що тут вдієш!

Він наблизився до перехожого, який стояв поруч і явно не мав жодних намірів здійснити правопорушення.

— Дар... — почав він. Але перехожий уже зауважив записник.

— Я все бачив, — сказав він.

— Справді?

— Це було жа-хли-ве ви-до-ви-ще, — продиктував чоловік. — Але Вартовий зробив від-чай-душ-ний ривок для порятунку ста-рень-кої пані й за-слу-жив на ме-даль.

— Справді? — сказав Вільям, швидко записуючи. — А ви є...

— Самуїл Арбластер, 43 роки, каменяр, Промивальня, 11Б.

— Я теж це бачила, — негайно сказала жіночка поруч. — Фльорка Перчик, домогосподарка, білявка, троє дітей, з Лялечок. Це була просто ма-сак-ра.

Вільям обережно зиркнув на свій олівець. Не інакше, той був онуком чарівної палички.

— А де іконографіст? — поцікавилась пані Перчик, з надією роззираючись навкруги.

— Е... ще не прибув, — сказав Вільям.

— A-a-a, — вона мала розчарований вигляд. — Не пощастило тій жіночці зі змією, правда? Гадаю, він зараз саме у неї.

— Е... сподіваюсь, ні, — сказав Вільям.

Це був довгий день. Одна діжка закотилася в перукарню і вибухнула. Потім, коли з’явилися люди з броварні, вибухнула бійка між ними та новими власниками пива, які кричали, що те, що впало — те пропало. Один підприємливий громадянин відкотив діжку на тротуар і відкрив тимчасовий паб. Прибув Отто. Він зробив знімки рятувальників діжок, знімки бійки, знімки Варти, яка прибула арештувати всіх, хто ще тримався на ногах, знімки старенької сивої пані й гордого капітана Моркви, й нарешті, на превелику втіху Отто, знімок його власного великого пальця.

З якого боку не поглянь, це був добрий матеріал. І Вільям, знову сидячи в редакції, написав уже половину, коли раптом згадав.

Він бачив, що відбувалося. І він потягнувся по записник. Ця думка його занепокоїла, про що він і сказав Сахарисі.

— І що? — спитала вона через стіл. — Скільки «л» у слові «галантний»?

— Одна, — сказав Вільям. — Я маю на увазі, я ж не спробував що-небудь зробити. Я подумав: ось Тема, і мені треба її розказати.

— Ну, — сказала Сахариса, не підводячи голови від паперів. — Ми ж мусили.

— Але це не...

— Поглянь на це так, — сказала Сахариса, беручи нового аркуша. — Є герої. А є ті, хто швидко пише.

— Так, але це не дуже...

Сахариса підняла погляд й обдарувала його короткою усмішкою.

— Іноді це одна й та сама особа, — сказала вона.

Тепер погляд опустив Вільям. Скромно.

— Гадаєш, так справді буває? — спитав він.

Вона стенула плечима.

— А що таке справді? Це ж газета, чи не так? Їй достатньо бути правдою до наступного дня.

Вільям відчув, що йому стає гаряче. Її усмішка таки була привабливою.

— Ти... впевнена?

— Абсолютно. Одноденна правда мене цілком влаштовує.

А за її спиною величезний чорний вампір-верстат знову чекав на їжу, що оживить його в темряві ночі до першого світла дня. Весь неймовірно складний світ він перемелював на коротенькі історії і був завжди голодний.

І наразі, як пригадав Вільям, жадав статтю на півшпальти на другу сторінку.

А за кілька дюймів під його ліктем радісно прогризав свій шлях крізь старовинну деревину шашіль. Реінкарнація — теорія не менш весела, ніж будь-яка інша філософська теорія. Гризучи, шашіль думав: «Класне дерево, мля!».

Адже ніщо не має бути правдою вічно. Для правди цілком достатньо і певного часу.