Правда

Чутка поширилась містом, як пожежа (які помітно почастішали в Анк-Морпорку відтоді, як громадяни дізнались про страхування від пожеж).

Гноми вміють перетворювати свинець на золото...

Вона збурила затхле повітря Кварталу алхіміків, мешканці якого століттями намагались зробити те саме — і щиро вірили, що впораються до завтра, щонайбільше до наступного вівторка... ну, в гіршому разі, до кінця місяця.

Вона змусила губитися в здогадах чарівників Невидної академії[1], де достеменно знали, що будь-який елемент справді можна перетворити на інший — от тільки наступного дня все стане як раніше, тож яка в тому користь?

Вона скочила в покручені й укриті рубцями вуха членів Гільдії злодіїв (звичайно, ми не рахуємо тих, хто давно лишився без вух). Злодії ні про що замислюватись не стали, а стали сталити свої фомки; їх ніколи не обходило, звідки бралося золото.

Гноми вміють перетворювати свинець на золото...

Чутка досягла холодних, але неймовірно чутливих вух Патриція. І то дуже швидко, бо важко лишатись правителем Анк-Морпорка, не отримуючи новини першим.

Патрицій зітхнув, занотував почуте й додав нотатку до купи інших.

Чутка дійшла до гостровухих гномів.

— Ми справді це вміємо?

— Хай мені грець, коли я знаю. Особисто я не вмію.

— Авжеж, але якби ти вмів, ти б не сказав. Особисто я не сказав би, якби вмів.

— То ти вмієш?!

— Ні!

— А-га!..

О десятій годині чутка дійшла до Варти. Точніше, до тих Вартових, які чергували того крижаного вечора при міській брамі.

Чергування при брамі Анк-Морпорка полягало не у зборі мита за в’їзд. Головним чином воно полягало в байдужому змахові рукою — проїзди! — кожному, хто бажав потрапити до міста. Але мало хто рвався потрапляти куди б то не було в цій туманній нічній холоднечі.

Вартові щулилися під козирком на брамовій арці, пускаючи по колу вогку сигарету.

— Не мона перетворяти шось одне на шось друге, — сказав капрал Ноббс. — Алхіміки вже скіки років не можуть.

— Ну, мона, примірно, перетворити хату на дірку в землі, — зауважив сержант Колон.

— Так і я ж про шо, — погодився капрал Ноббс. — А на їлось інше — не вийде. Це все зв’язано з цими, як його... з елементами. Мені один алхімік розказував. Все зроблено з елементів, правильно? Земля, Вода, Повітря, Вогонь і... ну, короче.

Він потупцяв на місці, намагаючись хоч трохи зігріти ноги.

— Якби хтось міг перетворяти свинець на золото, це б усі робили, — завершив він.

— Чарівники можуть, — сказав сержант Колон.

— Ах, чарівники, — проговорив Ноббс таким тоном, що розмова урвалася.

Величезна фіра, гуркочучи, випливла з хмар жовтавого туману і, хитаючись, проїхала під аркою. Дорогою вона обляпала Колона грязюкою з однієї з калабань, що споконвіку були невід’ємною рисою анк-морпоркських шляхів.

— Трикляті гноми, — процідив той услід возові. Але не дуже голосно.

— Їх ціла купа штовхає того воза, — замислено промовив капрал Ноббс.

Фіра, нахилившись, повільно завернула за ріг і зникла з очей.

— Мабуть, золото повезли, — припустив Колон.

— Ги. Атож.

Врешті-решт чутка досягла вух Вільяма де Ворда. У певному сенсі там вона й лишилася, оскільки він старанно її записав.

То була його робота. За це леді Марґолотта з Убервальда надсилала йому п’ять доларів на місяць. Удова квірмійського герцога теж надсилала йому п’ять доларів. Так само чинили Веренц, король Ланкру, та кілька інших вельмож із Вівцескельних гір. Так само робив і шариф Аль-Халі, хоча в його випадку платнею були піввоза фіг двічі на рік.

Вільям волів уважати, що має шляхетне заняття. Все, що він мусив зробити — це дуже акуратно написати одного-єдиного листа, скалькувати написане на самшитову дощечку, надану паном Кріпслоком, гравером з вулиці Вправних Ремісників, а тоді сплатити панові Кріпслоку двадцять доларів, аби той акуратно все це вирізьбив і підготував п’ять відбитків тексту на паперових аркушах.

Звісно, все треба було робити вкрай уважно, з пробілами після «Ваша Ясновельможносте» та іншими подібними пересторогами (пробіли заповнювались пізніше). Але навіть з вирахуванням витрат йому щомісяця лишалася добра частка від тридцяти доларів, зароблених менше ніж за один день.

Парубок без особливих зобов’язань та претензій може жити в Анк-Морпорку за тридцять-сорок доларів у місяць. Фіги Вільям зазвичай продавав, бо, хоч людина й може сидіти на фіговій дієті, дуже скоро вона забажає чого-небудь іншого.

До того ж він завжди мав нагоду підзаробити. Для багатьох громадян Анк-Морпорка світ письма був чимось забороненим, примарним, таємничим і не дуже пристойним. Але той, кому вряди-годи таки треба було довірити справи паперу, навряд чи байдуже пройшов би повз табличку «Вільям де Ворд: Письмо та Листування».

Взяти хоча б гномів. Гноми постійно прибували до міста в пошуках роботи, і перше, що вони робили, — це надсилали додому листи про те, як добре вони влаштувалися. Це було священною традицією, навіть якщо котрийсь із гномів був такий невлаштований, що ладен був з’їсти власного шолома. Тож пан Кріпслок зробив спеціальний запас із кількох десятків листів, у яких треба було лише заповнити по кілька пробілів для цілковитої відповідності замовленню.

Люблячі гноми-батьки по усіх гірських усюдах, як скарб, зберігали листи приблизно такого змісту:

«Любі [Мамо й Тату],

Отож, я прибув сюди успішно і зупинився, за адресою [Вул. Півнедзьоба, 109, Анк-Морпорк]. Все добре. Я отримав добру роботу у [пана ВДВ Нудля, комерсанта] і тепер дуже, скоро, почну заробляти справді добрі гроши. Я памьятаю всі ваші добрі пуради і не пйу в барах, та, не звьязую си з Тролями. Отакі справи, тепер маю йти, з нетерпіньям чекаю зустрічі з вами та [Емелією], вашлюблячий син

[Томас Мордобій]»

...який зазвичай диктував усе це, п’янувато гойдаючись на стільці.

За таку роботу легко давали двадцять пенсів; ексклюзивна послуга Вільяма полягала в тому, що він старанно пристосовував граматику під клієнтів, дозволяючи їм заразом і власну пунктуацію.

Цього конкретного вечора Вільям сидів у крихітному кабінеті над приміщенням Гільдії заклиначів, і дощова вода дзюрчала у водозливах за вікнами його кімнати. Він старанно писав, краєм вуха слухаючи безнадійно, але ретельно повторювану розминку: поверхом нижче початківцям з іще не розробленою артикуляцією проводили вечірні курси.

«— ...уважно. Готові? Гаразд. Ґудзик. Ґава.

— Ґудзик. Ґава, — апатично-монотонно зумерив клас.

— Ґава. Ґудзик.

— Ґава. Ґудзик.

— Чарівне слово...

— Чарівне слово...

— Фазаммм. Ось так. Хе-хе.

— Фазаммм. Ось так. Хе-хе...»

Вільям поклав перед собою свіжий аркуш, нагострив нове перо, кілька секунд подивився у стіну й записав так:

«І насамкінець: хоча це й дещо кумедно, подейкують, ніби гноми навчилися перетворювати свинець на золото. Ніхто не знає, звідки пішла така чутка, але гноми, потрапляючи до міста у своїх законних справах, повсякчас чують вигуки, напр.: „Агов, малий, покажи-но, як ти робиш золото!“ Втім, так чинять лише селюки, бо всі інші тут знають, що чекає на того, хто обізве гнома „малим“: нагла смерть.

Щиро Ваш, В. де Ворд».

Він завжди волів завершувати новини на оптимістичній ноті.

Потому він приніс самшитову дощечку, запалив ще одну свічку і поклав листа, донизу текстом, на самшит. Натискаючи на аркуша вигнутим боком ложки, він перебивав чорнильний напис на матрицю — а відтак, тридцять доларів та достатня для шлункового розладу кількість фіг були все одно що в кишені.

Він занесе це до пана Кріпслока увечері, забере копії після неквапного ланчу завтра і, якщо не станеться чогось надзвичайного, відішле їх ще до середини тижня.

Вільям вдягнув пальто, старанно загорнув дощечку в шматок провощеного паперу й ступив у крижану ніч.

Світ складається з чотирьох елементів: Землі, Повітря, Вогню й Води. Це — факт, відомий навіть капралові Ноббсу.

Також це — помилка.

Існує п’ятий елемент, і зазвичай він зветься Несподіванкою.

Наприклад, гноми навчилися перетворювати свинець на золото у важкий спосіб. Відмінність його від легкого полягає в тому, що важкий спосіб працює.

Гноми, докладаючи нелюдських, чи то пак — негномських зусиль, штовхали свою перевантажену рипучу фіру вулицею, вдивляючись у туман. Фіра обмерзала, і їхні бороди бралися кригою.

Все, що було потрібно, — це одна замерзла калабаня.

Стара добра тітонька Фортуна. Ви таки можете на неї покластися.

Туман густішав, перетворюючи вуличні вогні на плями тьмяного світла й притлумлюючи звуки. Сержантові Колону та капралові Ноббсу було ясно, що жодна варварська орда не внесла завоювання Анк-Морпорка у свої плани на цей вечір. Вартові на це не ображалися.

Вони зачинили браму. Це була не така вже й велика справа, як можна було би подумати, оскільки ключі було загублено казна-коли. Спізнілі прибульці зазвичай кидали через міські мури камінці; вони цілились у вікна знайомих, які погодились би підняти засува.

Вважалося, що загарбники, коли що, не знатимуть, у які вікна кидати камінцями.

Потому двоє вартових попленталися через бруд і перегній до брами Вотерґейт, крізь яку мала честь входити до міста річка Анк. Вода в темряві була непомітна — тільки вряди-годи під парапетом примарною плямою пропливала крижина.

— Стривай, — мовив Ноббс, коли вони вже поклали руки на корбу підйомної решітки. — Там унизу хтось є.

— У річці? — спитав Колон.

Він прислухався. Далеко внизу почулось рипіння весла.

Сержант Колон склав долоні рупором і прокричав традиційний бойовий клич правоохоронців усіх часів та народів:

— Гей, ти!

Кілька митей не чулось ані звуку, крім вітру та води. Потім долинув голос:

— Так?

— Загарбуєш місто, чи що?

Знову запала пауза.

— Ще?

— Що «ще»? — гукнув Колон, не бажаючи пасувати.

— Ще які є варіанти?

— Не гай мого часу! Ти там, на човні, загарбуєш місто?

— Ні.

— Звучить щиро, — сказав Колон, який, з огляду на погодні умови цієї ночі, радо повірив би на слово будь-кому. — Тоді ворушися, бо ми збираємось зачинити ворота.

Ще за мить плюскотіння весел відновилося, віддаляючись за течією.

— Гадаєш, достатньо було просто поставити йому це запитання? — поцікавився Ноббс.

— Ну, а кому ж іще його ставити?

— Та ясно, але...

— Ноббі, це був малесенький човник. Звісно, якщо ти хочеш спуститися цією чудовою стежкою до самісінької дамби...

— Ні, сержанте!

— Тоді ходімо до казарми, добро?

Поспішаючи до гравера Кріпслока, Вільям підняв комір. Завжди заюрмлені вулиці спорожніли. Поткнути носа за двері наважувались лише ті, кого підштовхували найневідкладніші справи. Схоже, зима наближалася справді мерзенна — гаспачо із крижаного туману, снігу та вічного анк-морпоркського смогу.

У вічі йому впала пляма світла з вікна Гільдії годинникарів. На її тлі вималювалась невисока згорблена постать.

Вільям наблизився.

Слабка подоба людського голосу безнадійно прошелестіла:

— Бажаєте гарячих перепічок?

— Пане Нудль? — спитав Вільям.

Нудль на прізвисько Від-Душі-Відриваю, чи просто ВДВ, найпідприємливіший та найнеуспішніший підприємець Анк-Морпорка, поглянув на Вільяма поверх свого візочка з гарячими сосисками. На смальці, що застигав, шипіли сніжинки.

Вільям зітхнув.

— Ви працюєте допізна, пане Нудль, — ввічливо промовив він.

— Ах, пане де Ворд, зараз такі кепські часи для торгівлі перепічками, — пожалівся Нудль.

— Еге ж, як подумаєш, то аж нудить, — вставив Вільям.

Він не міг би стриматись і за сотню доларів та баржу фігів.

— Глобальна економічна криза, звуження ринків, — вів своєї Нудль, надто пригнічений, аби щось помітити. — Схоже, не так багато нині охочих придбати перепічку.

Вільям зазирнув до візочка. Якщо Нудль ВДВ брався за продаж гарячих перепічок, це був достеменний знак, що його амбітніші задуми знову пішли за вітром. Продаж перепічок на вулицях у певному сенсі був основою Нудлевого існування, якої він завжди намагався позбутися, але до якої постійно повертався в міру того, як зазнавали краху його чергові починання. І це було ганебно, оскільки Нудль був пречудовим продавцем перепічок. Інакше й бути не могло, враховуючи, що його натура цілком відповідала натурі його товару.

— Треба було мені отримати добру освіту, як от ви, — засмучено сказав Нудль. — Гарна робота в теплому приміщенні, й жодних фізичних навантажень. Якби я мав добру освіту, я міг би знайти свою нищу.

— Нищу?

— Це мені розповідав один із тих чарівників, — пояснив Нудль. — У всього є нища, ну, ви знаєте. Тобто ніби своє місце. Для чого все існує.

Вільям кивнув. Він тямив у словах.

— Ніша? — уточнив він.

— Щось таке, ага, — Нудль зітхнув. — Я ж проґавив можливість із семафорами, знаєте. Просто не помітив, до чого йде. А тут гульк — і всі вкладають у семафорні компанії. І мають величезні гроші. А мені не щастить, усе просто від душі відриваю. Хоча я вже намагався пробувати навіть той Фанг-Шуй... Чисте тобі кляте невезіння.

— А от мені однозначно допомогло, коли я пересунув крісло на робочому місці, — сказав Вільям.

Свого часу він заплатив за цю пораду два долари. Заразом йому порадили закривати кришку у вбиральні, щоб у живіт, бува, не залетів Дракон Печалі.

— Ви стали моїм першим покупцем, і я вам за це вдячний, — сказав Нудль. — Я був так добре приготувався, у мене ж усе було розташовано для найповнішої гармонії — дзеркала, дзвоники — і тут... Все луснуло. Клята карма знову мене опустила.

— До того ж минув цілий тиждень, доки пан Пасмур знову почав ходити, — докинув Вільям.

Випадок із Нудлевим другим покупцем виявився вельми корисним для його новинного листа, що цілком компенсувало втрату двох доларів.

— Звідки ж я знав, що Дракон Печалі справді існує, — похнюпився Нудль.

— Не думаю, що він існував, доки ви його в цьому не переконали, — сказав Вільям.

Нудль трохи просвітлішав.

— Ах, кажіть собі що хочете, але я таки справді гарно продаю ідеї. Чи вдасться мені переконати вас, що смачненька гаряча перепічка — це саме та ідея, яка опановує зараз ваш розум?

— Власне, я збирався чимшвидше дістатися до... — почав Вільям і раптом затнувся. — Ви не чули, щойно хтось кричав?

— У мене ще десь є трохи холодних пиріжків зі свининою, — сказав Нудль, порпаючись у своєму візку. — І я пропоную серйозну знижку, адже...

— Я точно щось чув, — сказав Вільям.

Нудль прислухався.

— Наче якийсь гуркіт?

— Авжеж.

Вони втупилися в місиво туману, що повільно ворушився уздовж усього Брод-Вею.

Туману, який раптом окреслився величезним, критим парусиною возом, що рухався невпинно і дуже — дуже швидко.

Останнє, що почув Вільям, був чийсь крик:

— Спиніть верстат!!![2]

Чутка, пришпилена Вільямовим пером до паперу, ніби метелик до картону, не потрапила до вух певних осіб, бо вони мали на думці інші, значно неприємніші, речі.

Їхній човник ковзав водами Анку, що з шипінням змикалися за його кормою.

Над веслами скоцюрбились двоє. Третій сидів на носі човна. Час від часу він бурмотів що-небудь на кшталт «мені ніс свербить».

— Просто дочекайся, доки прибудемо, — сказав один з веслярів.

— Ви б мене краще знову пустили на землю. Він справді свербить.

— Ми тебе пускали на землю, коли спинялись вечеряти.

— Тоді він не свербів.

Другий весляр сказав:

— Мля. Може, йому ще раз заїхати веслом в головешку, пане Шпилько?

— Гарна думка, пане Тюльпане.

У темряві почулось глухе «бух!».

— Ай.

— А тепер ша, друже, бо пан Тюльпан може розгніватись.

— Оце чиста правда, мля.

Почувся звук, як від роботи стаціонарного насоса.

— Гей, помалу з тим лайном, га?

— Воно ж мене ще не вбило, пане Шпилько.

Човен прослизнув у маленьку занедбану пристань. Висока постать того, кому пан Шпилька щойно приділив стільки уваги, вистрибнула з човна і поквапилась алеєю в темряву.

Незабаром із темряви почувся стукіт коліс, що швидко віддалявся.

Здавалось майже неможливим, щоб такої кепської ночі в подібної сцени знайшлися сторонні свідки. Але вони знайшлися. Кожна річ у всесвіті мусить мати спостерігача, інакше вона припиняє існувати.

Зі сутінків сусідньої алеї, човгаючи, вигулькнула постать. Біля її ніг непевно коливалася тінь меншого розміру.

Обоє провели поглядами карету, що зникла в заметілі.

Менший сказав:

— Ну-ну. Цікава р-р-річ. Чолов’яга, закутаний по самісіньке горло, та ще й у капюшоні. Цікава річ, гр-р-рм?

Вищий незнайомець кивнув. На ньому була гігантська, на кілька розмірів більша, ніж треба, шинель і фетровий капелюх, якому час та погода надали форми м’якого конуса, що вкривав голову господаря по вуха.

— Виродки, — сказав невідомий. — Трах сто разів, магуля! Я їм говорив, говорив! Креветко! Хабль!

По хвилі він сягнув у кишеню, видобув звідти сосиску з перепічки та розламав її навпіл. Один шматочок зник під капелюхом, а другий було пожбурено меншій постаті, якій належала більша частина діалогу — принаймні його зв’язна частина.

— Щось тут нечисто, — сказав менший незнайомець, у якого проглядалося цілих чотири ноги.

Процес споживання сосиски відбувся в тиші. Потому двійко знову вирушили в ніч.

Так само, як голуб не вміє ходити, не смикаючи головою, вищий незнайомець, схоже, не міг ступити кроку без тихого непевного бурмотіння:

— Я їм говорив, я їм говорив... О ні, виродки, о ні. Двері, стерня, стерня, двері, креветко, креветко!.. Я ж говорив, говорив...

До його вух чутка потрапила пізніше, але на той час він уже був її частиною.

Що ж до пана Шпильки та пана Тюльпана, то головне, що слід про них знати, — це те, що вони належали до категорії людей, які зазвичай називають вас «братан». Як правило, такі люди не викликають братніх почуттів.

Вільям розплющив очі. Я осліп, подумав він.

Потім він стягнув із себе ковдру.

А потім на нього накинувся біль.

Це був гострий і дуже нахабний біль, і зосередився він просто над очима. Там пекло, неначе від перцю. На тому місці, схоже, був не просто синець, а ціла вибоїна в плоті, якщо не в кістці.

Вільям сів. Він був у кімнаті з похилою стелею. Під маленьким віконечком намерзла дещиця брудного снігу. Крім ліжка, яке було, по суті, лише матрацом та ковдрою, в кімнаті не було жодних меблів.

Щось гупнуло, і будівлю струсонув важкий поштовх. Зі стелі посипався пил. Вільям встав, притиснувши долоню до лоба, і непевно подався до дверей. Вони відчинилися до значно більшої кімнати — чи, точніше, майстерні.

Від другого поштовху йому мимоволі клацнули зуби. Вільям спробував сфокусувати погляд. У кімнаті було повно гномів, що юрмилися довкола двох довжелезних дерев’яних столів. А в дальшому кінці кілька з них метушилися довкола якоїсь складної рухливої машини.

Будинок струсонуло знову.

Вільям потер голову.

— Що сталося? — спитався він.

Найближчий гном підняв на нього погляд і поспішно стусонув ліктем свого товариша. Стусани пішли вздовж усього ряду, і в кімнаті, від стіни до стіни, раптом запала сторожка мовчанка. На Вільяма пильно дивився десяток суворих гном’ячих облич.

Ніхто не вміє дивитись пильніше, ніж гном. Можливо, це тому, що між бородою та традиційним круглим залізним шоломом у них видно дуже небагато обличчя як такого. У гномів таки дійсно зосереджений погляд.

— Гм, — сказав Вільям. — Привіт?

Першим поворухнувся один із гномів біля машини.

— Вертайсь до праці, хлопці, — сказав він, після чого підійшов до Вільяма, дивлячись йому просто в пупок.

— Усе в порядку, вельмишановний? — спитав він.

Обличчям Вільяма промайнула гримаса болю.

— Е-е-е... Що сталося? — спитав він. — Я, гм, пам’ятаю, що побачив віз, а потім щось вдарило...

— Ми його випустили, — сказав гном. — І вантаж зірвався. Вибачте.

— Що з паном Нудлем?

Гном схилив голову до плеча.

— Це той худющий із перепічками?

— Саме так. Із ним усе нормально?

— Гадаю, так, — обережно сказав гном. — Принаймні я точно знаю, що він продав одну перепічку молодому Гримсокирі.

Вільям поміркував над цим. Анк-Морпорк приховував чимало пасток для безтурботних чужоземців.

— У такому разі, чи все нормально з паном Гримсокирою? — поцікавився він.

— Сподіваюсь. Він щойно гукнув з-за дверей, що йому вже значно краще, хоча наразі він воліє залишатися там, де є, — сказав гном.

Потому він нахилився, дістав з-під столу щось прямокутне, загорнуте в брудний папір, і ввічливо подав Вільямові.

— Гадаю, це ваше.

Вільям видобув зі згортка свою дерев’яну матрицю. Там, де по ній пройшло колесо фіри, вона була розколота точно навпіл, а написане мало вигляд суцільної мазанини. Він зітхнув.

— Звиняйте, — мовив гном, — а що б це таке могло бути?

— Матриця, — відповів Вільям. Нелегко буде пояснити суть справи сільському гномові, подумав він. — Дощечка для різьблення. Для гравіювання, розумієте? Це... е-е-е... щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису. Боюсь, тепер мені доведеться йти робити нову матрицю.

Гном дивно подивився на нього, взяв матрицю й покрутив її в руках.

— Розумієте, — сказав Вільям, — гравер вирізає знаки, а...

— Ви зберегли оригінал? — спитав гном.

— Прошу?

— Оригінал, — терпляче повторив гном.

— А, ну так, — Вільям сягнув рукою в кишеню куртки.

— Можна його ненадовго позичити?

— Ну, чому ні, але він буде мені потрібен для...

Гном пробіг листа очима, повернувся і лунко вдарив найближчого одноплеменця по шолому.

— Дванадцятим кеглем, відступ два, — сказав він, передаючи тому аркуш.

Вдарений гном кивнув, і його права рука замигтіла над набором маленьких скриньок, щось звідти вихоплюючи.

— Мені треба назад... — почав Вільям.

— Це недовго, — сказав головний гном. — Чому б вам не підійти ось сюди? Письменну людину, як от ви, це може зацікавити.

Вільям пройшов уздовж шерега заклопотаних гномів до машини, гупання якої раз у раз струшувало будинок.

— Гм. Це ж гравіювальний верстат, — невпевнено сказав Вільям.

— Цей верстат трохи інший, — сказав гном. — Ми його... вдосконалили.

Він витяг один з великих аркушів, що стосом лежали біля машини, і подав його Вільямові, який прочитав:

ҐУНІЛЛА ДОБРОГІРІ Ко

З повагою пропонує

Послуги нової

СЛОВАРНОЇ КУЗНЇ

Унікальний

Метод розмноженя відбитків

Помірні ціни.

На задвірках «Відра», вул. Осяйна,

бічна Патоковидобувного тракту, Анк-Морпорк

— Що скажете? — несміливо спитав гном.

— Це ви — Ґунілла Доброгір?

— Так. То що скажете?

— Ну-у... Літери ви, без сумніву, вирізьбили рівно й чітко, — промовив Вільям. — Але я не розумію, що в цьому такого унікального. І ви неправильно написали слово «розмноження». Там має бути ще одна «н». Тепер вам доведеться вирізати все наново, якщо не хочете, щоб із вас глузували.

— Справді? — спитав Доброгір.

Він штовхнув одного з колег.

— Дай-но мені рядкове «єн» на дев’яносто шість.

Доброгір перехилився через верстат, ухопив гайкового ключа і почав порпатись у нутрощах машини.

— Треба мати справді тверду руку, щоб вирізати літери так рівно, — сказав Вільям.

Йому було трохи ніяково через те, що він вказав на помилку. Цілком можливо, ніхто би нічого й не помітив — адже в Анк-Морпорку більшість людей вважали правильну орфографію чимось на зразок розкошів. Вони ставились до неї так само, як і до пунктуації: неважливо, де поставлено кому — головне, щоб вона була.

Гном завершив свою таємничу діяльність у механічних нутрощах, обережно підштовхнув щось усередині верстата й сів.

— Я певен, що помилка (гуп!) не має жодного значення, — сказав Вільям.

Доброгір знову відкрив верстат і мовчки подав Вільямові дещо вологого аркуша.

Вільям прочитав.

Друга «н» була на місці.

— Як?.. — почав він.

— Це щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису, — пояснив Доброгір.

За його плечем з’явився ще один гном, що тримав великого металевого прямокутника. Зісередини прямокутник було всуціль викладено малесенькими металевими літерами, які, втім, мали досить дивний вигляд — наче дзеркально обернені слова. Доброгір прийняв його й подарував Вільямові широку гномську посмішку.

— Не бажаєте внести які-небудь зміни, доки ми не взялися до верстата? — спитав він. — Тільки скажіть. Двох дюжин копій вистачить?

— Матінко моя, — сказав Вільям. — Це ж друкарство, правда?

Шинок «Відро» був шинком тільки у дуже переносному сенсі. Торгівля йшла не надто жваво. Вуличка, на якій він стояв, була якщо не зовсім забита, то принаймні добряче травмована ударами долі. На вуличку виходили декілька задвірків та складів. Ніхто й гадки не мав, чому вона називалась вулиця Осяйна. Нічого такого блискучого на ній не було.

Крім того, ідея назвати шинок «Відром» явно не належала до Геніальних Маркетингових Ідей Епохи.

Його власник, пан Сирник, був худий, сухорлявий, а всміхався лише тоді, коли чув про якесь жорстоке вбивство. Зазвичай він недоливав випивки, але заради справедливості слід сказати, що решту він недодавав теж. Проте саме його шинок Міська варта обрала як неофіційний поліцейський паб. Поліцейські полюбляють пити там, куди не ходить більше ніхто — адже тоді ніхто не нагадує їм, що вони поліцейські.

В певному сенсі це йшло на користь закладові. Тепер «Відро» не наважувались грабувати навіть ліцензовані злодії: поліцейські не любили, щоб їм заважали пити. З іншого боку, пан Сирник ніде не знайшов би більшого збіговиська відвертих кримінальників, аніж серед тих, хто носив однострої Варти.

За перший місяць він побачив на своєму шинквасі більше фальшивих доларів та підозрілих іноземних банкнот, аніж за попередні десять років у бізнесі. Безумовно, це могло засмутити — зате описи деяких убивств були таки непоганою розвагою.

Почасти він заробляв на життя, здаючи в оренду схожі на щурячі нори приміщення у старих льохах та повітках, що тулилися позаду закладу. Зазвичай їх знімали — дуже ненадовго — ентузіасти від бізнесу, захоплені ідеями на кшталт того, що саме тепер світові конче потрібні надувні мішені для гри в дартс.

Але сьогодні біля дверей «Відра» зібрався справжній натовп, приваблений одним із трішки помилкових оголошень, що його Доброгір прибив до дверей. Слідом за Вільямом Доброгір вийшов надвір і прибив правильну версію оголошення.

— Вибачте за завдану травму, — сказав він. — Схоже, ми вас вразили... буквально.

Вільям рушив додому, сторожко роззираючись навсібіч та намагаючись триматися в тіні на той випадок, якщо назустріч йому трапиться пан Кріпслок. Проте вдома він розклав свої роздруківки в конверти, сходив до Головної брами та передав їх листоношам, зауваживши про себе, що робить це на кілька днів раніше, ніж збирався.

Листоноші подивились на нього дуже дивно.

Повернувшись додому, Вільям зазирнув у дзеркало над умивальником. На півлоба йому визрівав величезний синець у формі букви «R».

Він перев’язав лоба бинтом.

У нього все ще лишалось вісімнадцять копій. Зважившись, він виписав зі своїх нотаток адреси вісімнадцяти якнайповажніших громадян міста, які могли дозволити собі подібні забавки, написав кожному короткого листа з пропозицією своїх послуг за... (він добре подумав і акуратно вивів «5$»...) та вклав решту аркушів у вісімнадцять конвертів.

Звичайно, він завжди міг би попросити пана Кріпслока робити більше копій. Але це здавалось неправильним. Після того, як старий проводив цілий день за різьбленням слів, просити його про створення десятків копій було б наче принизити митця до ремісника.

Інша річ — машина. Щодо її приниження можна було не турбуватися. Еґо у машин, звісно, залізне — проте самі вони неживі.

Власне, це й було тим моментом, з якого неминуче починались проблеми. І вони справді були неминучими. Гноми, схоже, просто не зрозуміли його попереджень про те, якого масштабу ці проблеми можуть досягти.

Карета спинилась перед великим будинком. Відчинились і зачинились двері. Пролунав стукіт в інші двері. Вони теж відчинились і зачинились. Карета поїхала геть.

Одна з кімнат на першому поверсі була так щільно завішана портьєрами та гардинами, що всередину потрапляли лише кілька найтонших промінчиків світла. Аналогічно назовні потрапляло лише слабке відлуння звуків. Але будь-який сторонній слухач почув би, як раптом урвалося тихе гудіння розмови, а потім із гуркотом впало крісло і одночасно закричали кілька голосів.

— Це він!

— Це якийсь фокус... Так?

— Щоб я пропав!!!

— Якщо це справді він, то ми всі пропали!

Гамір стих. По хвилі хтось дуже спокійно заговорив:

— Добре. Добре. Заберіть його, джентльмени. Потурбуйтесь, щоб у льосі йому було зручно.

Почулись кроки. Відчинилися і зачинилися двері.

Сварливий голос сказав:

— Ми могли би просто поміняти...

— Ні, не могли би. Як я розумію, наш гість, на щастя, не вирізняється високим інтелектом.

Цей, перший, голос мав особливу рису. Він лунав так, ніби незгода була не лише неприйнятною, але й неможливою. Його власник явно звик до ситуацій, коли він говорить, а інші слухають.

— Але ж схожий, як викапаний!

— Авжеж. Дивовижно, чи не так? Проте не варто ускладнювати. Ми — охоронці правди, панове. Ми — єдине, що стоїть між містом і забуттям, тож зробімо так, щоб цей єдиний шанс спрацював. Хай би як Ветінарі прагнув зробити людей меншиною в найбільшому людському місті, його насильницька смерть, чесно кажучи, була б... неприємним фактом. Вона могла б спричинити заворушення, а заворушеннями важко керувати. До того ж, як нам усім відомо, є й ті, хто надто переймається збереженням стану речей... Ні, існує третій шлях. Непомітний перехід від одного стану до іншого.

— А що буде з нашим новим другом?

— О, наші помічники відомі як винахідливі люди. Я певен, вони придумають, що робити з людиною, якій більше не пасує її обличчя...

Почувся сміх.

У Невидній академії щось було негаразд. Чарівники дивно метушилися між будівель, раз у раз позираючи на небо.

Справа була, звісно ж, у жабах. Не в тих жабах, що давно вже не падали тут із неба у вигляді «жаб’ячих дощів», а в дуже рідкісних і особливих деревних жабках із джунглів Хапонії.

То були маленькі яскраві радісні створіння, що виробляли чи не найотруйніші токсини у світі. Саме з останньої причини догляд за великим віварієм, де ці створіння радісно проводили свої дні, зазвичай доручали першокурсникам. Вважалось, що, коли хтось із них припускається помилки, марнується не так уже й багато академічних годин.

Зрідка якусь із жабок переміщували з великого віварію до невеличкої банки, де створіння незабаром ставало просто-таки надзвичайно радісним, а далі швидко засинало й прокидалося у величних і безкраїх джунглях на небесах.

Академія ж отримувала активний інгредієнт, з якого робили пігулки, які давали Скарбієві, щоб той лишався нормальним. Принаймні відносно нормальним, бо ж у старій добрій НА ніщо не було простим. Об’єктивно Скарбій був абсолютно ненормальним і постійно марив. Але одного разу його колеги-чарівники дійшли воістину блискучого осяяння: коли вже він не може не марити, то треба знайти формулу, яка змусила б його марити, що він цілком нормальний[3].

Це спрацювало. Щоправда, було кілька збоїв — так, одного разу Скарбій кілька годин марив, що він книжкова шафа. Але тепер він постійно марив, що є скарбієм, і все було б гаразд, якби не побічний ефект: він також марив, що вміє літати.

Звісно, у безмежжі нашого простору-часу чимало осіб раз у раз набувають необгрунтованої віри у свою здатність ігнорувати гравітацію — зазвичай після прийому якогось місцевого еквівалента пігулок із сушеної жабки — але це, як правило, лише дещо додає роботи законам фізики та призводить до затору на вулиці внизу.

Проте, якщо подібне марення навідується до чарівника, все буває по-іншому.

— Скарбі-і-ію! Спустіться негайно сюди! — проревів у гучномовець Архіректор Маструм Ридикуль. — Чи ви забули, що я казав про підйом вище за рівень стін?!

Скарбій акуратно знизився в напрямку газону, на якому стояв Архіректор.

— Кликали, пане Архіректоре?

Ридикуль помахав перед ним аркушем паперу.

— Це ж ви казали мені, що робота граверів влітає нам у копієчку?

Скарбій спробував переключити мозок на більш-менш адекватну швидкість.

— Я?

— Ви сказали, ми підриваємо бюджет. Я точно пам’ятаю.

У Скарбієвій коробці передач гарячково зчепилися кілька зубців.

— А, так-так, дуже слушно, еге ж, саме так, — сказав він. На місце з клацанням стала ще одна шестірня. — Боюся, річні розцінки змінюються непередбачувано. Гільдія граверів...

— Тут один хлоп каже, — Архіректор зиркнув на аркуш, — що може лише за долар зробити нам десяток копій на тисячу слів кожна. Це якесь кидалово?

— Гадаю, гм, що тут просто помилка, Архіректоре, — промовив Скарбій. Він нарешті опанував свій голос настільки, щоб надати йому м’яко-шовковистих інтонацій, до яких завжди волів удаватися в розмовах із Ридикулем. — Таких грошей не стане навіть на дощечки.

— Тут написано, — Архіректор пошарудів папером, — до восьмого кеглю[4] включно.

Скарбій на мить втратив контроль над собою.

— Дурня!

— Що?

— Перепрошую, пане Архіректоре. Я маю на увазі, цього не може бути. Навіть якби хтось міг різьбити літери так дрібно, дерево покришилось би після кількох відбитків.

— Ви знаєтесь на таких речах, еге ж?

— Ну, мій прадід був гравером, Архіректоре. І, як ви знаєте, рахунки за їхню роботу просто спустошують гаманець. Думаю, я маю певні підстави стверджувати, що мені вдавалося збивати їхню ціну до...

— Вони запросили вас на свою щорічну вечірку?

— Ну, як великий замовник, Академія, звісно, запрошена на офіційний обід, і я, як відповідальна особа в цій сфері, вважаю своїм природним обов’язком...

— Кажуть, п’ятнадцять перемін страв.

— ...і, звичайно, Академії слід дотримуватись політики дружніх зв’язків з іншими Гіль...

— Не рахуючи горішків і кави.

Скарбій завагався. Архіректор примудрявся поєднувати дубову твердолобість із неймовірною проникливістю.

— Проблема, пане Архіректоре, — ризикнув він, — у тому, що ми завжди категорично відкидали використання набірного шрифту в чаклунстві...

— Та це-бо мені відомо, — перервав його Архіректор. — Але ж щодня є й усякі немагічні штуки, усі ці форми, і анкети, і вхідна документація, і боги знають що. Чесно кажучи, я завжди мріяв про безпаперовий документообіг...

— Авжеж, пане Архіректоре, і саме тому ви постійно ховали документацію в сервантах чи по ночах викидали її у вікно.

— Чистий стіл — ясний розум, — прорік Архіректор. Він тицьнув аркуша в руку Скарбієві. — Сходіть-но туди та з’ясуйте, чи все це варто хоча б ламаного шеляга. Тільки, будь ласка, саме сходіть.

Наступного дня Вільямові знову боліло так, ніби він повернувся до щурячих нір на задвірках «Відра». До того ж йому було нічого робити, а він не любив почуватися неробою.

Як відомо, на світі є два типи людей. Є ті, хто про наповнену до половини склянку каже: ця склянка наполовину повна. І є ті, хто каже: склянка наполовину пуста.

Але світ належить тим, хто, побачивши таку склянку, говорить: «Що таке з цією склянкою? Звиняйте! Моя склянка була повна! І більша!!!»

А всередині залу чимало зовсім інших людей. Їхні склянки тріснуті або випадково перекинуті (зазвичай кимось із тих, хто вимагає більшої склянки), або в них немає склянки взагалі, бо вони товклися за спинами інших і так і не зуміли дати знак барменові.

Вільям був одним із тих, у кого склянки не було. І це було дивно, оскільки він народився в сім’ї, де не лише вміли здобути справді чималу склянку, але й знали, як змусити інших вишикуватись із пляшками напоготові, щоб її наповнити.

Це була свідомо обрана безсклянковість, і цей вибір він зробив у вельми тендітному віці — щойно його послали до школи.

Вільямів брат Руперт, як старший, вступив до анк-морпоркської Школи найманців, широко відомої як найкраща школа для тих, у кого склянка повна. Вільям, як менш важлива дитина, був відданий до Гаґльстону. Цей елітний заклад був настільки непривітним і спартанським, що віддати туди свою дитину могли тільки правдиві вершки з найбільших склянок суспільства.

Гранітну будівлю Гаґльстону звідусіль оточували болота. Офіційним призначенням школи було робити з хлопчиків справжніх чоловіків. Задіювана для цього практика передбачала певне зменшення кількості учнів із часом, а заняття — принаймні на Вільямовій пам’яті — полягали в дуже простих та жорстоких іграх під корисними для здоров’я дощем та снігом. Надто низьких, надто повільних, надто товстих чи просто не надто популярних учнів це косило, як траву, цілком згідно із законами природи. Але шляхи природного добору несповідимі, й Вільям виявив, що має певні здібності до адаптації.

Непоганим способом адаптації до ігрових майданчиків Гаґльстону було вміння швидко бігати й гучно кричати що-небудь нерозбірливе, тримаючись, однак, якнайдалі від м’яча.

Дивовижно, але це дозволило Вільямові зажити репутації спритного гравця, а спритність у Гаґльстоні цінувалась високо — можливо, тому що досягнення в будь-чому іншому тут були рідкістю.

Справді спритним він був, коли справа стосувалася слів. У Гаґльстоні це не вважалось чимось особливим, позаяк найскладнішою вправою з пером, володіння якою вимагалось від його випускників, було написання власного імені (як правило, вони починали робити це без особливого напруження вже за три-чотири роки). Зате це означало, що Вільям цілісінькими ранками міг спокійно читати будь-що на власний розсуд і смак, тоді як ведмедеподібні здоровані, які коли-небудь мали стати в своїх землях щонайменше міністрами, тренувались брати до рук перо, не ламаючи його на друзки.

Вільям отримав добрий атестат, як воно зазвичай буває з учнями, яких до пуття не пам’ятав ніхто з учителів. І тоді перед його батьком постала проблема подальшої долі сина.

Вільям був молодшим сином, а сімейна традиція полягала в засланні молодших синів у жерці чи ще кудись, де вони не могли б накоїти зайвого лиха у фізичному сенсі. Але запійне читання вже далося взнаки. Вільям зрозумів, що сприймає молитву як своєрідний спосіб судових дебатів з блискавицями.

Доля управителя, що впорядковує землі та маєтки, була майже такою ж поважною. Проте Вільямові видавалося, що землі та маєтки більш-менш нормально впорядковуються й без нього. Він добре сприймав сільську місцевість, але за умови, що вона перебувала по інший бік вікна.

Військова кар’єра за кордоном не годилася теж. Вільям мав глибоку відразу до вбивства незнайомих людей.

Йому подобалося читати й писати. Він любив слова. Слова не галасували й не гримали на нього, а в його родичів це було чи не визначальною рисою. Слова не змушували борсатися в холодній грязюці. Вони також не полювали на безборонних тварин. Вони робили те, що він їм наказував. Відтак, сказав він, він хотів би писати.

Батько вибухнув, наче вулкан. В його особистому світі писар стояв лише на одну сходинку вище за вчителя. О боги, хлопче, вони ж навіть не їздять верхи! Слова, які пролунали далі, були ті ще слова.

У підсумку Вільям подався геть — до Анк-Морпорка, традиційного пункту призначення загублених душ. Там він збирався спокійно заробляти на життя словами й розмірковувати про те, що ще легко відбувся порівняно з братом Рупертом, який був і дужий, і вродливий, і з усіх боків відповідав ідеалам Гаґльстону — от тільки, бідака, народився старшим братом...

А потім сталася війна з Хапонією.

Це була нічим не визначна війна, яка скінчилася ще до того, як почалася; війна, по завершенні якої обидві сторони зробили вигляд, ніби її й не ставалося. Але однією з подій, котрі таки сталися в ті кілька ганебних днів нездорової метушні, була загибель Руперта де Ворда.

Він загинув за свої переконання, головним із яких була типово гаґльстонська віра в те, що хоробрість може замінити обладунок — і що хапонці побіжать, якщо на них досить голосно закричати.

Під час останньої зустрічі з Вільямом їхній батько приділив чимало уваги шляхетним і гордим традиціям де Вордів. Переважно ці традиції оповідали про насильницькі смерті, які були, здебільшого чужими. Але Вільям збагнув, що якимось чином де Ворди вважали непоганою винагородою і власну смерть... Принаймні вони сприймали її як достойне друге місце у життєвих перегонах.

Де Ворди завжди першими підіймались на поклик батьківщини. Саме для того вони й існували. Хіба фамільним гаслом не було «Le Mot Juste»[5]? Слушне Слово у Слушний Час, сказав вельможний де Ворд. Він ніяк не міг второпати, чому Вільям відмовляється прийняти цю прекрасну традицію.

Відтак, як воно притаманно подібним людям, він вирішив, що єдине, що можна з цим зробити, — це не робити нічого.

Відтоді поміж двох де Вордів запанувала арктична тиша, порівняно з якою морози найсуворіших зим здалися б задухою сауни.

Похмурий настрій Вільяма дещо покращився, коли він зайшов до друкарні й застав там Скарбія, що саме дискутував з Доброгором про теорію слова.

— Не скажіть, не скажіть, — говорив Скарбій. — Так, формально слово дійсно складається з окремих літер. Але, власне, вони мають тільки, — він артистично поворушив довгими пальцями, — теоретичне буття, якщо можна так висловитись. Це, як то кажуть, слова partis in potentia, і, боюся, вкрай недалекоглядно було би вважати, що їм притаманне якесь істинне буття unis et separato. Власне, сама концепція літер, які мають своє фізичне буття, з філософської точки зору, видається такою, що викликає надзвичайну стурбованість. Власне, це так, якби носи та пальці бігали світом самотужки...

Скільки «власне», подумав Вільям (він завжди помічав такі речі). Три «власне» поспіль, ужиті в короткій промові, зазвичай означали, що джерело натхнення ось-ось пересохне.

— У нас повні скрині літер, — рішуче сказав Доброгір. — Ми можемо робити які завгодно слова.

— Бачте, в цьому й полягає проблема, — сказав Скарбій. — Чому б не припустити, що метал пам’ятає слова, які він відображав? Гравери хоча б розплавляють свої форми, й очисна сила вогню...

— Даруйте, ваша превелебносте, — перебив Доброгір.

Один із гномів акуратно постукав його по плечу і вручив йому квадратний аркуш паперу. Доброгір передав його Скарбієві.

— Наш юний колега Кезлон гадає, що ви могли би прийняти це на пам’ять, — сказав він. — Він набрав це просто під час вашої промови. У нього дуже швидко виходить.

Скарбій спробував презирливо зміряти юного гнома поглядом, проте жодного ефекту це не дало — адже міряти довелося не таку вже й велику відстань.

— Справді? — сказав він. — Ви дуже люб’яз...

Його очі спинились на аркуші.

І вирячились.

— Але ж тут геть усе, що я сказав... Звідки ви знали, що саме я скажу? Тобто — слово в слово! — пробелькотів він.

— Звісно, можливі помилки в послідовності, — сказав Доброгір.

— Але хвилинку... — почав Скарбій.

Вільям залишив їх удвох.

Він позирнув через голову гнома, який заклопотано викладав літери в невеликий металевий пенал. Товсті грубі пальці так і мигтіли між скриньками, що стояли у великій таці зі шрифтами: великі літери — вгорі, маленькі — внизу. Спостерігаючи за рухом гномових рук над тацею, можна було навіть зрозуміти, що він набирає.

«За-роб-ляй-те у віль-ний час», — промимрив Вільям.

Рішення визріло. Він поглянув на стоси засмальцьованого паперу біля таці. Вони були густо списані дрібним почерком, який свідчив, що його власник потерпає на геморой.

Майже бездумно Вільям витяг записника, облизнув олівця й дуже старанно записав скорописом власного винайдення:

«Враж-чі події в місті з відкр. друк. маш. п. Доброгором, гн., вел-й інт-с серед гром., вкл. провідн. комерс.»

Він спинився. Розмова в протилежному кінці кімнати, вочевидь, набувала миролюбнішого характеру.

— Скільки конкретно за тисячу? — питав Скарбій.

— На великі замовлення знижка, — відповідав Доброгір. — Яким завгодно шрифтом, без проблем.

На Скарбієвому обличчі лежав теплий відблиск, що буває в тих, хто, маючи справу з числами, бачить, як величезне число обіцяє в найближчому майбутньому стати маленьким-маленьким. За таких умов філософія мала мізерні шанси переважити. Обличчям же Доброгора розбігалися радісні зморшки — ознаки розуміння того, як перетворити свинець на ще більше золота.

— Звичайно, контракт таких масштабів має бути ратифікований особисто Архіректором, — сказав Скарбій, — але я можу вас запевнити, що він дуже уважно прислухається до моєї думки з будь-якого питання.

— Не сумніваюся, ваша ясновельможносте, — життєрадісно відповів Доброгір.

— До речі, — мовив Скарбій. — У вас тут бувають щорічні вечірки?

— О, так. Безумовно, — відповів гном.

— І коли ж?

— А коли б вам було зручно?

Вільям занотував: «Дом-сть про вел-й к-тракт із Науковцем». І, оскільки він був чесною натурою, додав: «Як ми почули».

Справи йшли пречудово. Він лише цього ранку надіслав одного листа — і ось уже має важливі записи для наступного...

...от тільки ж замовники не чекали на наступного листа швидше, ніж за місяць.

Вільям раптом зрозумів, що раніше за цей термін його повідомленням ніхто не зацікавиться. З іншого боку, якщо він про це не повідомить, хто-небудь неодмінно обуриться! Як із тим торішнім дощем із собак на Патоковидобувному тракті, якого, схоже, насправді просто не було.

І ще — навіть коли він попросить гномів використати найбільший шрифт, лист лише з однією чуткою все одно матиме не найкращий вигляд.

От лихо. Треба було ще щось дізнатися. Раптовий імпульс змусив Вільяма наздогнати Скарбія, що вже був зібрався йти.

— Перепрошую, ваша превелебносте, — сказав він.

Скарбій, що перебував у напрочуд доброму гуморі, кумедно звів одну брову.

— Гм, — сказав він. — Та це пан де Ворд, чи не так?

— Так, ваша превелебносте. Я...

— Боюся, ми в Академії ведемо канцелярію самотужки, — сказав Скарбій.

— Чи можна поцікавитись вашою думкою щодо нової друкарської машини пана Доброгора, ваша превелебносте? — спитав Вільям.

— Навіщо?

— Е-е-е... Бо мені цікаво. І я хотів би занести це до свого новинного листа. Розумієте? Думка провідного представника магічного істеблішменту Анк-Морпорка...

— О, — Скарбій завагався. — Це ті записки, що ви надсилаєте герцогині Квірму, і герцогові Сен-Геліта, і тому подібним персонам, еге ж?

— Так, ваша превелебносте, — сказав Вільям. Чарівники були жахливими снобами.

— Гм. Ну, що ж... можете повідомити, що я сказав, що це — крок у правильному напрямку, який... гм... вітатимуть усі, хто думає про майбутнє, і який надасть нашому місту потужного поштовху в прийдешнє століття Фруктового Кажана.

Він пильно, як орел, спостерігав, як Вільям записує сказане.

— І — мене звати професор А. А. Тупкоу, магістр окультизму, доктор астрології, бакалавр герменевтики, дійсний член Академії.

— Так, докторе Тупкоу. Е-е-е... Століття Фруктового Кажана майже скінчилося, ваша превелебносте. Чи не заперечуєте ви, щоб місту надали потужного поштовху зі століття Фруктового Кажана?

— Саме так.

Вільям записав. Для нього завжди було загадкою, чому світові постійно надають потужного поштовху в майбутнє. Ніхто, схоже, не хотів для різноманітності ласкаво провести його туди за руку.

— Ви, звичайно ж, надішлете мені копію випуску, — сказав Скарбій.

— Так, докторе Тупкоу.

— І якщо вам будь-коли знадобиться мій коментар на будь-яку тему, звертайтесь без вагань.

— Дякую, ваша превелебносте. Але я завжди гадав, ваша превелебносте, що Невидна академія виступає проти використання набірного шрифту?

— О, я думаю, нам варто прийняти ті вражаючі можливості, що їх пропонує нам століття Фруктового Кажана, — прорік Скарбій.

— Це століття саме минає, ваша превелебносте.

— В такому разі нам саме час їх прийняти, еге ж?

— Слушно, ваша превелебносте.

— А тепер мені треба летіти, — сказав Скарбій. — Шкода лише, що летіти мені не можна.

Правитель Ветінарі, Патрицій Анк-Морпорка, збовтав чорнило в своїй чорнильниці. В чорнильниці був лід.

— У вас тут що, не опалюють? — спитав Г’юґнон Ридикуль, Верховний жрець Сліпого Іо й неофіційний речник міської жрецької спільноти. — Тобто я не надто шаную задушливі приміщення, але ж тут справжня холоднеча!

— Авжеж, свіжо, — сказав Правитель. — Дивно, але лід не такий темний, як рідке чорнило. Як ви гадаєте, в чому причина?

— Можливо, в хімії, — невпевнено сказав Г’юґнон.

Як і його брат-чарівник, Архіректор Маструм, він волів не мати справи з відверто дурними запитаннями. І служіння богам, і заняття магією потребували людей твердих і тямущих, а брати Ридикуль були тверді, як скелі. І, в певному сенсі, такі ж тямущі.

— Гм. Менше з тим. Що ви казали?

— Ви повинні покласти цьому край, Гевлоку. Вам відомі... резони.

Ветінарі, здавалося, був повністю поглинутий розгляданням чорнила.

— Повинен, ваша превелебносте? — спокійно спитав він, не підводячи очей.

— Ви знаєте, чому ми всі проти цих дурниць із набірним шрифтом!

— Нагадайте-но мені... О, дивіться, лід то спливає, то тоне...

Г’юґнон зітхнув.

— Слова занадто важливі, щоб полишати їх машинам. Ви знаєте, що ми не маємо нічого проти різьблення. Ми не заперечуємо, коли слова як слід пришпилено до їхніх місць. Але слова, які можна розібрати на частини й використати для створення нових слів... це очевидна небезпека. Я, до речі, думав, що ви теж не в захваті?

— В цілому, так, — сказав Патрицій. — Але, ваша превелебносте, роки управління цим містом навчили мене, що не слід намагатися прилаштувати каструльну кришку до вулкана. Часом справам варто дозволити йти своїм шляхом. Зазвичай вони все одно далеко не заходять.

— Ви не часто підходите до справи так вільготно, Гевлоку, — сказав Г’юґнон.

Патрицій обдарував його холодним поглядом, що тривав на кілька секунд довше, ніж це було б комфортно для співбесідника.

— Гнучкість і завбачливість — ось слова, що завжди стояли на сторожі коло мене, — нарешті сказав він.

— Боже мій, та невже?

— Саме так. І зараз я хотів би, щоб ви, ваша превелебносте, разом зі своїм братом зрозуміли: цей бізнес розгорнули гноми. А вам відомо, де розташоване найбільше місто гномів, ваша превелебносте?

— Що? Ну... Це десь у...

— Авжеж, усі так думають. Але насправді це — Анк-Морпорк. Зараз тут більше п’ятдесяти тисяч гномів.

— Не може бути.

— Запевняю вас. Наразі ми підтримуємо дуже гарні стосунки з гномовими громадами в Мідній Горі та Убервальді. Коли йдеться про гномів, я завжди дбаю про те, щоб дружня рука нашого міста була простягнута вперед... і трошки вниз. І я переконаний, що за нинішніх холодів усі ми дуже втішені з того, що до нас щодня прибувають з гномових шахт баржі з вугіллям та гасом. Ви вловлюєте мою думку?

Г’юґнон втупився у камін. Усупереч будь-якій теорії ймовірності, там почали жевріти шматки давно схололого вугілля.

— І, звичайно, — продовжував Патрицій, — було б украй важко ігнорувати цей новий тип... гм... ТИПОграфії саме зараз, коли така кількість друкарень з’явилася в Агатійській Імперії та, як ви, безумовно, знаєте, в Омнії. А з Омнії, як ви, безумовно, знаєте, експортуються величезні наклади їхньої священної «Книги Ома» та тих памфлетів, на які вони так нагострили розум.

— Прозелітична маячня, — сказав Г’юґнон. — Вам слід би було давно їх заборонити.

— Заборонити релігію, ваша превелебносте?

— Ну, коли я говорю «заборонити», я маю на увазі...

— Я глибоко переконаний, що ніхто й ніколи не назве мене деспотом, ваша превелебносте, — суворо сказав Правитель Ветінарі.

Г’юґнон Ридикуль зробив необдуману спробу перейти на легший тон.

— Принаймні двічі. Ха-ха.

— Даруйте?

— Я сказав... принаймні двічі... ха-ха.

— Перепрошую, боюсь, я вас не розумію.

— Це був, ну, невеличкий каламбур, Гев... ваша високосте.

— А. Зрозуміло. Ха-ха, — сказав Ветінарі так сухо, що його слова сушили саме повітря. — Ні, боюся, омнійці мають усі права розповсюджувати свої благі вісті про Ома. Але звеселіться! Ви ж, напевне, теж маєте благі вісті про Іо?

— Що? А. Так, звичайно. Минулого місяця він трохи застудився, але тепер усе гаразд.

— Прекрасно. Це і є благі вісті. І немає сумніву, що ті друкарі радо їх розповсюдять. Я цілком певен, що їхня робота відповідатиме вашим високим стандартам.

— Отже, це всі ваші аргументи, ваша високосте?

— Гадаєте, я маю інші? — сказав Правитель. — Мої мотиви, як завжди, абсолютно прозорі.

Г’юґнон зауважив про себе, що «абсолютно прозорі» могло означати як те, що крізь них можна бачити, так і те, що побачити їх неможливо взагалі.

Правитель переклав на столі кілька паперів.

— До того ж Гільдія граверів протягом минулого року підвищила розцінки втричі.

— Ах, розумію, — сказав Г’юґнон.

— Цивілізацію рухають слова, ваша превелебносте. Цивілізація — це і є слова. Які, загалом, не мали б коштувати надто дорого. Світ обертається, ваша превелебносте, і ми повинні крутитися разом із ним.

Ветінарі всміхнувся.

— Свого часу народи гризлися, мов болотні потвори. Анк-Морпорк заправляв значним шматком болота, бо мав найкращі зуби. Але сьогодні місце сталі посіло золото, і, на щастя, анк-морпоркський долар таки схожий на світову валюту. Завтра... можливо, зброєю стануть звичайні слова. Якнайбільше якнайточніших слів, і головне — щоб тобі належало останнє слово. Визирніть у вікно. Що ви бачите?

— Туман, — сказав Верховний жрець.

Ветінарі зітхнув. Часом погода зводить нанівець будь-яку риторичну вправність.

— Якби погода була кращою, — гостро сказав він, — ви побачили б величезну семафорну вежу, що стоїть на тому березі річки. Вона передає та приймає слова з усіх куточків континенту. Не так давно мені потрібні були тижні, щоб обмінятися листами з послом у Геної. Тепер я можу отримати відповідь наступного дня. Деякі речі це спрощує, але дещо стає по-своєму складнішим. І нам слід змінювати спосіб мислення. Нам слід іти в ногу з часом. Ви чули про сематронну торгівлю?

— Ну а як же. Комерційні семаграми...

— Я маю на увазі, що тепер кожен може відправити семафорний запит аж до Геної, щоб замовити, наприклад, півкіло лобстерів. Хіба це не вражає?

— Ваша високосте, вони зіпсуються дорогою!

— Це ясно. Я просто наводжу приклад. Але спробуйте уявити на місці кожного лобстера певне інформаційне повідомлення! — з блиском в очах промовив Ветінарі.

— Гадаєте, лобстери можна передавати семафором? — перепитав Верховний жрець. — В принципі, їх, мабуть, можна вилущити з...

— Я намагався вказати на те, що інформація теж продається й купується! І ще на те, що речі, які колись видавалися неможливими, тепер із легкістю входять в наше життя. Королі й герцоги приходять і зникають, не залишаючи по собі нічого, крім статуй у пустелі, а тим часом двійко парубків-лудильників зі своєї майстерні змінюють обличчя світу[6].

Патрицій підійшов до столу, на якому було розгорнуто карту; вигляд карти свідчив, що її власник користується нею найактивнішим чином. Вона вся була вкрита позначками та нотатками.

— Ми постійно визираємо за стіни в очікуванні загарбників, — сказав Ветінарі. — Ми постійно вважаємо, що зміни прийдуть ззовні — як і годиться, на вістрі меча. А потім озираємось навкруги й помічаємо, що вони прийшли з голови людини, яку ми й не зауважили б на вулиці. За певних обставин таку голову корисно буває відтяти, але останнім часом їх стало так багато...

Він вказав на покреслену карту.

— Тисячу років тому ми вважали, що світ має форму чаші, — сказав він. — П’ятсот років тому ми були певні, що це — куля. Сьогодні нам відомо, що світ — плаский, має форму диска й перебуває на спині черепахи, яка несе його через космос. — Він обернувся й обдарував Верховного жерця ще однією усмішкою. — Ви ніколи не замислювались, якої форми світ набуде завтра?

Але фамільною рисою Ридикулів було, раз ухопившись за нитку, тягти її, доки не розплетеш усю одежину.

— З іншого боку, вони мають оці маленькі мацаки, ну, ви знаєте, і можуть чіплятися за...

— Хто?

— Лобстери. Вони б чіплялися за...

— Ви надто буквально мене зрозуміли, ваша превелебносте, — гостро сказав Ветінарі.

— Кхм.

— Я лише намагався пояснити, що коли ми не вхопимо події за комір, вони візьмуть нас за горло.

— Це погано скінчиться, ваша високосте, — вперто сказав Ридикуль.

Він уже неодноразово переконувався, що ці слова є чудовим аргументом практично в будь-яких дебатах. До того ж це так часто виявлялося правдою!

Правитель зітхнув.

— Як говорить мій досвід, так воно зазвичай і буває, — погодився він. — Така вже природа речей. Усе, що ми можемо зробити, — йти вперед і з піснею.

Він підвівся.

— Утім, я навідаюся до цих гномів особисто.

Він потягнувся до дзвоника на столі, але раптом відсмикнув руку і, всміхнувшись жерцеві, взявся замість дзвоника за трубку зі шкіри та латуні, що висіла на двох мідних гачках. Один з її отворів мав форму пащеки дракона.

Свиснувши в неї, Ветінарі сказав:

— Пане Тулумбас? Мій екіпаж, будь ласка.

— Це мені здається, — сказав Ридикуль, нервово позирнувши на новомодну трубку-розмовлялку, — чи тут справді чимось тхне?

Правитель кинув на нього здивований погляд, після чого подивився на долівку.

Там, просто під столом, стояв кошик, у якому було щось, що на вигляд, а особливо — на запах, нагадувало мертвого собаку. Він лежав, задерши вгору всі чотири лапи, й лише періодичні витоки повітря з його тіла свідчили, що життєві процеси ще не згасли остаточно.

— Це його зуби, — холодно мовив Ветінарі.

Пес на ймення Гав завовтузився й лиховісно кинув на жерця єдиним чорним оком.

— Він має непоганий вигляд, як на пса такого віку, — вимовив Г’юґнон, відчайдушно хапаючись за останню можливість, ніби альпініст, під ногами якого раптом зрушується лавина. — Скільки це йому вже?

— Шістнадцять, — відповів Патрицій. — На собачий рахунок це понад сотню років.

Гав із зусиллям підтягнув під себе задні лапи й загарчав, здійнявши зі свого кошика хмару застійних ароматів.

— Він дуже витривалий, — мовив Г’юґнон, намагаючись не дихати. — Я маю на увазі, як на свій вік. До запаху ви, очевидно, вже звикли...

— До якого запаху? — здивувався Ветінарі.

— І то правда, — погодився Г’юґнон.

Правитель Ветінарі здивувався б набагато більше, якби знав, що тимчасом, як його екіпаж гуркотів нечистою бруківкою до вулиці Осяйної, у льосі неподалік, прикутий ланцюгом до стіни, страждав хтось дуже схожий на нього.

Ланцюг був досить довгий, аби ув’язнений міг дістатися столу зі стільцем, ліжка та дірки у підлозі.

Наразі він був саме за столом. По інший бік сидів пан Шпилька. Пан Тюльпан стояв, загрозливо спершись на стіну. Всякому, хто мав у таких речах хоч якийсь досвід, було б очевидно, що тут розгортається сценка про «поганого й хорошого поліцейського» — щоправда, з тим нюансом, що поліцейськими тут і не пахло. Пахло лише паном Тюльпаном.

— Отже, Чарлі, — говорив пан Шпилька, — що скажеш?

— Це ж не протизаконно, авжеж? — спитав чоловік, якого назвали Чарлі.

Пан Шпилька розвів руками.

— Що таке законність, Чарлі? Лише слово на папері. Але ти не робитимеш нічого поганого.

Чарлі невпевнено кивнув.

— Але десять тисяч доларів — це забагато для суми, яку отримують за щось не погане, — сказав він. — Принаймні, якщо йдеться лише про те, щоб вимовити кілька слів.

— Та ось пан Тюльпан, — заспокійливо мовив пан Шпилька, — одного разу отримав і більше за те, що вимовив лише кілька слів.

— Ага, я сказав: «Жени бабло, мля, або...», — почав пан Тюльпан.

— Це що, було не погано? — спитав Чарлі.

Панові Шпильці стало ясно, що той мав просто неймовірний потяг до самогубства.

— З огляду на обставини — дуже непогано, — сказав пан Шпилька.

— Гаразд, але ж не всі заробляють саме таким чином, — зауважив упертий самогубця Чарлі.

Його погляд раз у раз повертався до гороподібної постаті пана Тюльпана, який в одній руці тримав кисет, а в іншій — ложку. Цю ложку пан Тюльпан використовував, аби періодично переправляти солідні партії білого порошку з кисету до ніздрів, а також до рота, й одного разу, як міг би закластися Чарлі, навіть у вухо.

— Бачиш, Чарлі, ти все-таки непересічна людина, — сказав пан Шпилька. — І коли все скінчиться, тобі доведеться на певний час зникнути з очей.

— Ага, — підтвердив пан Тюльпан з-за хмари білого порошку. В повітрі розплився різкий запах нафталіну.

— Добре, але чого ж тоді ви мене викрали? Зачиняю крамницю, і тут — бах! А ще ви прикували мене до стіни.

Пан Шпилька вирішив змінити тактику. Як на людину, що перебувала в одному приміщенні з паном Тюльпаном, Чарлі забагато сперечався — особливо якщо врахувати, що пан Тюльпан уже наполовину спорожнив кисет нафталіну. Пан Шпилька широко всміхнувся ув’язненому.

— Ми не повинні жити минулим, брате, — сказав він. — Бізнес є бізнес. Все, що нам потрібно, — це кілька днів твого часу, після чого ти отримуєш гроші та — сподіваюсь, це для тебе важливо, Чарлі! — та життя, щоб ними насолоджуватись.

Проте Чарлі твердо вирішив пробитися в чемпіони з нетямущості.

— А як вам знати, що я нікому нічого не розповім?

Пан Шпилька зітхнув.

— Ми тобі віримо, Чарлі.

До викрадення його співбесідник володів невеликою крамницею у Псевдополі. Власники невеликих крамниць повинні мати кебету, хіба ні? Принаймні, коли треба було обрахувати клієнта, їхні мізки були гострі, як ножі. Ось тобі й фізіогноміка, подумав пан Шпилька: цей невдаха зійшов би за Патриція навіть у денному світлі, але в умовах, у яких Ветінарі вже давно прорахував би всі хоч скількись імовірні варіанти розвитку подій, Чарлі серйозно тримався думки, що може зберегти собі життя, мало того — перехитрувати пана Шпильку. Він всерйоз намагався хитрувати! Він сидів за кілька футів від пана Тюльпана — особи, що старанно заправляла ніздрі порошком від молі, — й при цьому намагався бути підступним. Це навіть заслуговувало на повагу.

— Мені треба повернутись до п’ятниці, — сказав Чарлі. — Усе ж завершиться до п’ятниці, так?

Повітка, що її винаймали гноми, протягом свого нужденного життя була і кузнею, і пральнею, і ще десятком інших підприємств. Востаннє вона була майстернею з виготовлення коників-гойданок, організованою черговим невідомим, який на світанку своєї бізнес-кар’єри переплутав потенційний Великий Прорив з неминучим Великим Провалом. Під однією зі стін досі вивищувались аж до бляшаної покрівлі штабелі коників-недоробків, яких панові Сирнику так і не вдалося продати, щоб відшкодувати несплату оренди. Там же була й полиця з іржавими бляшанками для фарб, у яких костеніли забуті пензлі.

Верстат займав центр підлоги; біля нього працювали декілька гномів. Вільям і раніше бачив подібні верстати: їх використовували гравери. Цей, одначе, мав унікальні риси. Майже стільки ж часу, як і над роботою з верстатом, гноми проводили над його вдосконаленням. На пристрої постійно з’являлися нові коліщата, до роботи включалися все нові приводні паси — верстат ріс щогодини.

Доброгір порався біля кількох великих похилих скринь, кожна з яких мала всередині кільканадцять відділень. Вільям поспостерігав, як руки гнома миготять над пеналами зі свинцевими літерами.

— Чому пенал для «а» більший?

— Бо ми її найбільше використовуємо.

— І саме тому він — посередині скрині?

— Так. Потім — «о», потім — «н»...

— Гадаю, не кожен здогадався би поставити в середину саме «а».

— Ми поставили.

— Але у вас більше «л», аніж «у». А «у» — це ж голосна...

— В мові більше «л», ніж ти думаєш.

В іншому куті кімнати опецькуваті пальці Кезлона танцювали над його власним набором пеналів з літерами.

— Практично можна прочитати, що він складає... — почав Вільям.

Доброгір підвів очі. Його погляд на якусь мить прикипів до рук співробітника.

— За-роб-ляй-те... у віль-ний час. Схоже, пан Нудль знову взявся за своє.

Вільям знову подивився на набори літер. Безумовно, перо для письма потенційно містило в собі все, що ним можна написати. Він міг це зрозуміти. Але це було правдою лише з дуже теоретичного боку — з безпечного боку. А от усі ці буденні шматочки свинцю мали загрозливий вигляд. Здавалось, вони застерігають: тільки склади нас — і ми будемо всім, чим захочеш. Ми можемо бути навіть тим, чого ти не захочеш. Ми можемо скластись у що завгодно, і вже напевне можемо скластися в знак біди[7].

В принципі, заборона на друкарський шрифт не була законом як таким. Але Вільям знав, що ідея друкарства не припаде до смаку граверам, бо світ їм подобався таким, як є, красно дякуємо. Правителеві Ветінарі вона, кажуть, не подобалась, бо зайві слова лише збивають людей із пантелику. І вона не подобалась чаклунам та жерцям, бо слова були надто важливі для світобудови.

Сторінка, вирізьблена гравером, була цілісна й неповторна. Але якщо взяти свинцеві літери, що вже використовувались для друку божественних одкровень, й використати їх же для кухарської книги, то що станеться з вищою мудрістю? Або, коли на те пішло, що станеться з рецептом пирога?

І чи не вийде так, що після набору навігаційного атласу тими ж літерами, якими набирали книгу заклинань, кораблі почнуть збиватися зі шляхів земних?

Оскільки історія шанує послідовність подій, слід зазначити, що саме під час цих роздумів Вільям почув за вікнами стукіт коліс. А вже за кілька митей до приміщення зайшов Ветінарі — й зупинився, важко спершись на свій ціпок та з помірним інтересом озираючи кімнату.

— О, тут і княжич де Ворд, — здивовано промовив Ветінарі. — Гадки не мав, що й ви до цього причетні.

Вільям, почервонівши, поквапився назустріч верховному правителеві міста.

— Просто де Ворд, ваша високосте.

— А, звісно ж. Справді, — погляд Ветінарі перетнув кімнату, на мить спинився на божевільно всміхнених мордах коників-гойданок і вперся в заклопотаних гномів. — Звичайно. Ви тут сьогодні на чергуванні?

— Чергових немає, ваша високосте, — сказав Вільям. — Але зазвичай візитерів приймає пан Доброгір, він он там.

— Що ж саме, в такому разі, привело сюди вас?

— Е-е-е, — Вільям затнувся, що, як він знав, ніколи не справляло на Патриція приємного враження. — Чесно кажучи, ваша високосте, в моєму кабінеті дуже холодно, і... ну, це справді дуже цікаво. Розумієте, я знаю, що це не зовсім...

Правитель кивнув і здійняв руку.

— Чи не могли б ви запросити сюди пана Доброгора, якщо не важко?

Тягнучи Ґуніллу до високої постаті Патриція, Вільям спробував прошепотіти кілька цінних вказівок.

— Дуже радий, — промовив Патрицій. — Чи можу я поставити вам одне-два запитання?

Доброгір кивнув.

— По-перше, чи бере в будь-який спосіб участь у цьому проекті пан В.Д.В. Нудль?

— Що? — спитав Вільям. Цього він не очікував.

— Такий чудернацький пан, торгує перепічками...

— Ах, цей. Ні. Лише гноми.

— Ясно. А чи не розташований цей будинок на місці розриву в часово-просторовому континуумі?

— Що? — спитав Ґунілла.

Патрицій зітхнув.

— Коли людина управляє містом так довго, як я, — пояснив він, — в ній оселяється гірка впевненість у тому, що будь-хто, з цілком добрими намірами починаючи нову справу, обов’язково почне її саме там, де це завдасть максимальної шкоди тканині реальності. Як було з тими «Рухомими картинками Голі й Вуда» кілька років тому, пригадуєте? Чи з Роковою Музикою — ми так і не дізналися, звідки воно все росло... Я вже не кажу про чаклунів, які так часто намагаються підібрати заклинання, щоб відкривати Підземельні Виміри, що там уже час ставити розсувні двері. І, певен, зовсім зайве нагадувати про те, як покійний пан Хонґ спробував відкрити рибний ресторан на вулиці Даґона[8] саме в ніч затемнення місяця. Так? Тому, панове, мені просто хотілося б думати, що ніхто, розпочинаючи будь-де в цьому місті свій невеликий бізнес, не викличе рано чи пізно натовп багатоногих чудовиськ чи жахливих привидів, які почнуть розгулювати вулицями, час від часу підхарчовуючись людьми. Отже?..

— Що? — спитав Доброгір.

— Ми не помітили ніяких розривів, — сказав Вільям.

— Але, можливо, саме на цьому місці колись був жертовник забутого культу з жахливим ритуалом, і всі мешканці околиць порозбігалися світ за очі, а тепер привиди минулого чекають лише на збіг обставин, який дозволить їм, гм, збігтись до забутого жертовника, щоб, гм, знову жерти людей?

— Що? — спитав Доброгір.

Він безпорадно подивився на Вільяма, який зміг лише додати:

— Тут робили коники-гойданки.

— Справді? Мені завжди вбачалося в кониках-гойданках щось лиховісне, — сказав Правитель, але вигляд при цьому він мав дещо розчарований.

Та ось його обличчя посвітлішало. Він показав на велику кам’яну брилу, яку гноми використали за опору для верстата.

— Ага, — сказав він. — Не відаючи, що коїть, хтось вийняв цього каменя з-під руїн прадавнього мегалітичного храму, цей камінь пахне кров’ю тисяч жертв, і їхні душі, звичайно ж, повстануть у пошуках помсти, можете в цьому не сумніватися.

— Його спеціально для мене вирубав мій брат, — сказав Ґунілла. — І мені не подобається ця розмова, шановний. Ким ви себе вважаєте, що прийшли сюди й верзете ці дурниці?

Вільям ступив уперед з усією швидкістю, до якої його спонукав спалах жаху.

— Даруйте, чи можу я на хвильку відвести пана Доброгора вбік та дещо йому пояснити? — швидко спитав він.

Яскрава посмішка Патриція не зникла й на півмиті.

— Яка чудова ідея, — сказав він, доки Вільям відштовхував гнома в куток. — Закладаюсь, пізніше він вам подякує.

Ветінарі продовжував стояти, спершись на костур, та неуважно споглядати верстат, а Вільям де Ворд за його спиною провадив короткий екскурс у політичні реалії Анк-Морпорка, особливо торкаючись тих із них, що стосувалися наглої смерті. В останньому Вільям допомагав собі жестами.

За півхвилини Доброгір знову підійшов до Патриція і став перед ним, устромивши великі пальці за пояс.

— Я говорю, як звик, — сказав він, — і називаю речі своїми іменами...

— А що ви називаєте лопатою? — урвав Правитель.

— В житті не тримав у руках лопати, — ображено сказав гном. — «Лопати» бувають у селян. Але я називаю заступ заступом[9]!

— Я так і думав, — сказав Ветінарі.

— Юний Вільям каже, що ви — безжалісний деспот, якому не подобається друкарство. Але я кажу, що ви — благородна людина, яка не позбавить чесного гнома його невеликого заробітку, чи не так?

І знову посмішка Ветінарі й не поворухнулася.

— Пане де Ворд, на хвилинку...

Патрицій дружньо обійняв Вільяма за плечі й акуратно відвів його вбік від скупчення гномів.

— Я тільки сказав, що дехто називає вас... — почав Вільям.

— Хвилинку уваги, шановний, — сказав Патрицій. — Я думаю, що, всупереч усьому досвідові, я міг би повірити в те, що тут дійсно відбувається просто невеликий бізнес, і його розвиток обійдеться без армії чаклунських потвор на вулицях мого міста. В Анк-Морпорку таке, безумовно, уявити важко, але я готовий розглянути таку імовірність. Відтак скидається на те, що тему «друкарства» можна було б і повернути до життя.

— Справді?

— Так. Тому я схиляюсь до того, щоб дозволити вашим друзям продовжувати їхні пустощі.

— Вони мені не такі вже й... — почав Вільям.

— Звичайно, я повинен додати, що в разі виникнення будь-яких ускладнень надприродної, гм, природи — відповідальність ляже особисто на вас.

— На мене? Але...

— О, невже ви хочете сказати, що це нечесно? А можливо, навіть безжалісно, а також деспотично?

— Ну, е-е-е, я...

— Окрім усього іншого, гноми є однією з найпрацьовитіших та найцінніших етнічних груп цього міста, — сказав Патрицій. — А тому я хотів би уникнути можливих непорозумінь. Особливо з огляду на непевне становище в Убервальді та ситуацію, що склалася довкола Мунтабського питання.

— Мунтаб? — спитав Вільям. — Це де?

— От власне. До речі, як там вельможний де Ворд? Вам слід би, знаєте, писати йому частіше.

Вільям замовк.

— Я завжди вважав, що розпад родини — це дуже прикро, — сказав Правитель. — Від цього в світі тільки більшає пустоцвіту без коріння, — він приязно поплескав Вільяма по плечу. — Я глибоко переконаний, що ви простежите за тим, аби друкарський бізнес не суперечив релігійним догматам, нормам громадського спокою та вимогам здорового глузду. Сподіваюсь, я зрозуміло висловлююсь?

— Але я не маю жодного впливу на...

— Перепрошую?

— Так, ваша високосте, — вимовив Вільям.

— Чудово. Чудово! — Патрицій випростався, обернувся й посміхнувся гномам.

— Справді чудово, — сказав він. — Слово честі. Купа маленьких літер, і всі — як одне ціле. Можливо, це ідея, час якої настав. Можливо, я навіть вряди-годи що-небудь вам замовлятиму.

З-за спини Патриція Вільям відчайдушно замахав Ґуніллі.

— Спеціальні розцінки для урядових замовлень, — пробурмотів гном.

— О, але я й на думці не мав платити менше за інших клієнтів, — здивувався Патрицій.

— Вам і не пропонується менше, ніж...

— Поза всяким сумнівом, ваш візит був для всіх нас честю, ваша високосте, — заквапився Вільям, акуратно розвертаючи Ветінарі в напрямку виходу. — Ми з нетерпінням очікуватимемо на ваші замовлення.

— Ви достеменно знаєте, що пан Нудль ніяк не пов’язаний з цим підприємством?

— Гадаю, він що-небудь замовляє, але на тому все, — сказав Вільям.

— Неймовірно. Неймовірно, — говорив Правитель, вмощуючись у свій екіпаж. — Щиро сподіваюся, що він не захворів.

З даху навпроти за його від’їздом спостерігали дві фігури.

Одна з них дуже-дуже тихо сказала:

— Мля!

Друга спитала:

— Маєте пропозиції, пане Тюльпане?

— То це той, хто править містом?

— Еге ж.

— А де ж його, мля, охоронці?

— Якби ми хотіли скрутити йому в’язи просто тут і зараз, наскільки б цьому зарадили, скажімо, четверо охоронців?

— Як ситечко для заварки, пане Шпилько.

— Так отож.

— Але ж я міг би його цеглиною прибити, не сходячи з місця!

— У мене, пане Тюльпане, склалося враження, що чимало організацій мають на таку перспективу власну точку зору. Подейкують, що тутешнє звалище по-своєму непогано квітне. А в людини, що сидить на верхівці, завжди знайдеться ціла купа друзів. Тобі не вистачить цегли.

Пан Тюльпан поглянув униз, на екіпаж, що від’їжджав.

— Наскільки я чув, він взагалі нічо не робить!

— Так, — погодився пан Шпилька. — В політиці це — одне з найскладніших умінь.

Пан Шпилька та пан Тюльпан склали свій дует з вельми відмінних вокалів, і не останнім внеском пана Шпильки було політичне чуття. Пан Тюльпан це поважав, хоча й не розумів. Він задовольнився бурмотінням: «Простіше було би, мля, пробити йому головешку».

— Авжеж — якби тільки все на світі було, мля, так просто, — сказав пан Шпилька. — І, послухай, викинь той хонк! Це сміття годиться хіба що для тролів. Воно ще гірше за слеб. До того ж вони його мішають з товченим склом.

— Це ж хімія, — похмуро сказав пан Тюльпан.

Пан Шпилька зітхнув.

— Мені спробувати ще раз? — спитався він. — Слухай уважно. Всі наркотики є хімією, але — будь ласка, слухай уважно — не вся хімія є наркотиками. Пам’ятаєш, як вийшло з тими ліками від печії, за які ти заплатив п’ять доларів?

— Мені було добре, — прогарчав пан Тюльпан.

— Від карбонату кальцію? Та навіть для тебе це було б... Послухай, ти вже напхав собі в носа стільки крейди, що той, хто відітне тобі голову, зможе писати обрубком твоєї шиї по шкільній дошці!

Ось вона, головна проблема з Тюльпаном, думав пан Шпилька, доки вони спускались на вулицю. Біда була не в тому, що він мав наркозалежність. Він хотів мати наркозалежність. Але те, що він мав, можна було назвати хіба що ідіотизмом, який вмикався щоразу, як він натрапляв на будь-який товар, розфасований в маленькі пакетики. В результаті пан Тюльпан шукав раю в борошні, солі, пудрі й підсолених сандвічах з яловичиною. На вулицях, де якісь сумнівні персонажі продавали кленґ, сліп, чоп, носак, сканк, трійник, хонк, дубль-хонк, чорняк та просто план, пан Тюльпан незмінно знаходив людину з молотим перцем і примудрявся придбати його по шістсот доларів за фунт. Це, мля, було просто диво.

Наразі він експериментував із цілою лінійкою хімікатів, популярних у колах анк-морпоркських тролів — адже серед тролів пан Тюльпан мав хоч би помірні шанси кого-небудь перехитрувати. Теоретично суміш «сліпен-хонк» не мала справляти на людський мозок жодного впливу, за тим хіба винятком, що вона могла його розчинити. Але пана Тюльпана це приваблювало. Колись він уже намагався бути нормальним — і це йому не сподобалось.

Пан Шпилька зітхнув ще раз.

— Ходімо, — сказав він. — Треба дати тому клоуну їсти.

В Анк-Морпорку досить складно спостерігати за будь-чим так, щоби хтось, у свою чергу, не спостерігав за тобою. І двоє підозрілих спостерігачів таки дійсно перебували під пильним спостереженням.

За ними спостерігав невеликий собака, серед численних відтінків шерсті якого переважали іржаво-попелясті. Час від часу він чухався з таким звуком, ніби хтось намагався поголити дротяну щітку.

Навколо його шиї було обв’язано шматок волосіні. До цього шматка був прив’язаний ще один, чи, точніше, кілька невміло з’єднаних поспіль відрізків. Останній з них тримала людська рука. Принаймні це можна було виснувати з того, що відрізок зникав у тій самій кишені неохайної шинелі, що й один рукав, усередині якого цілком могла бути рука, яка теоретично мала закінчуватись пальцями.

Шинель була досить чудернацькою. Вона здіймалась від самісінької бруківки й майже до крисів капелюха, який формою найбільше нагадував голівку цукру. Довкола коміра вгадувалося сиве волосся.

Рука сягнула в підозрілі глибини кишені й видобула холодну сосиску.

— Двоє типів шпигують за Патрицієм, — сказав собака. — Цікава р-р-річ.

— Трах-креветко, — відповів чоловік. І демократично розламав сосиску на дві половини.

Вільям дописав замітку «Патрицій відвідав „Відро“ й перегорнув свій записник.

Це було вражаюче. Лише за день він здобув добрий десяток сюжетів для новинного листа. Неймовірно, скільки всього можуть розповісти люди, якщо їх просто запитати.

Хтось украв золоте ікло зі статуї крокодилобога Оффлера. За розповідь про це Вільям пообіцяв сержантові Колону випивку, але, як йому здавалось, частково погасив заборгованість, просто додавши до свого запису: „Варта йде по слідах злочинця: її представники висловлюють упевненість у його швидкому затриманні“.

Сам він такої впевненості не відчував, хоча сержант Колон вимовляв ці слова з усією переконливістю, на яку був здатен.

Вільям нерідко замислювався про природу правди. Його змалку привчили бути чесним — чи, точніше, „не брехати“, — а деяких звичок важко позбутися, якщо їх прищеплено досить старанно. До того ж старший де Ворд поділяв народну мудрість про те, що „дитина — як рослина“: пагін вирівняти можна, доросле дерево — ні. Вільям, щоправда, був не надто гнучким пагоном. Але й вельможний де Ворд не був жорстокою людиною. Він винаймав таких людей за потреби (тоді як сам, наскільки пригадував Вільям, не виявляв ентузіазму до будь-яких дій, що включали фізичний контакт з іншими).

Хай там як, Вільям завжди був переконаний, що не має таланту до вигадок; твердження, що не відповідали фактам, ставили його в глухий кут. Навіть маленька брехня з найкращими намірами, на кшталт „я точно знайду гроші до кінця тижня“, неминуче призводила до біди. У катехізисі ж де Вордів було ще й „фантазування“ — гріх, тяжчий навіть за відверту брехню: адже це була спроба зробити брехню цікавою.

Словом, Вільям де Ворд був чесним через абстрактне почуття самозбереження. Він вважав важку правду легшою за найлегшу брехню. Він гортав свої записи далі: в „Латаному барабані“ відбулася чимала бійка. Вільям особливо пишався ось цим своїм пасажем: „Брезок Варвар, схопивши стіл, завдав удару Моліну Хапку, у відповідь на що той, ухопивши підсвічника, пожбурив його в опонента з вигуком „Ось тобі, м...к!“, після чого інцидент швидко розвинувся в бойовисько, в якому постраждали, за різними даними, 5-6 осіб“.

Із усім цим Вільям вирушив до „Відра“.

Ґунілла прочитав записи з цікавістю. Минуло не так багато часу, і гноми вже набрали записане годящим шрифтом.

І — дивна річ! — коли все це перетворювалось на текст, друкований такими чіткими й рівними рядками... слова починали здаватись реальнішими.

Боддоні, який, схоже, був другим у команді, позирнув на рядки через плече Доброгора.

— Гм, — сказав він.

— Що думаєте? — спитав Вільям.

— Вигляд має дещо... нудний, — сказав гном. — Суцільний текст, як у книжці.

— Ну й добре, хіба ні? — сказав Вільям. „Як у книжці“ — це звучало цілком позитивно.

— Можливо, було б ліпше зробити більші відступи між повідомленнями? — запропонував Ґунілла.

Вільям продовжував розглядати сторінку. В його мозку почала формуватися ідея. За мить вона вже стала здаватись природною, як саме письмо.

— Як щодо того, щоб ставити невеликий заголовок до кожного повідомлення? — промовив він.

Він підняв шматок паперу і швидко написав: „Бійка в шинку: 5-6 поранених“.

Боддоні уважно прочитав.

— Так, — нарешті сказав він. — Має достойний вигляд.

Він передав папірця через стіл.

— Як ви називаєте ці свої доповідні записки? — спитав він.

— Ніяк, — сказав Вільям.

— Вам слід би їх якось назвати, — пояснив Боддоні. — Що ви пишете вгорі?

— Зазвичай щось на кшталт „Вельмишановному панові“... — почав Вільям.

Боддоні струсонув головою.

— Це не годиться, — сказав він. — Треба щось, як би це сказати, загальніше. Таке, щоб чіпляло.

— Може, „Анк-морпоркські хроніки“? — спитав Вільям. — Я, на жаль, не дуже вмію вигадувати.

Ґунілла витягнув з кишені фартуха свій пенал і виклав на стіл кілька літер. Щось із них склавши, він змочив літери чорнилом та притис до них аркуш паперу.

Вільям прочитав: „ЧАс“.

— Трохи переплутав... Секунду, — промимрив Ґунілла, забираючи літеру.

Вільям спинив його.

— Не знаю, — сказав він. — Гм. Лишіть-но так, як є. Тільки дайте більшу „с“.

— Уже, — сказав Ґунілла. — Порядок. Непогано, хлопче, еге ж? Скільки тобі треба копій?

— Гм... Двадцять? Тридцять?

— Як щодо кількох сотень? — Ґунілла кивнув гномам, котрі одразу взялися до роботи. — Інакше немає сенсу навіть запускати верстат.

— О, ні! В місті просто не буде стільки охочих заплатити за це по п’ятірці!

— Нема питань — бери по півдолара. Вийде п’ятдесят доларів нам, і стільки ж — тобі.

— Нічого собі! Справді? — Вільям подивився на сяюче обличчя гнома. — Але ж нам ще треба буде їх продати. Це ж не те, що тістечка в крамниці. І не...

Він втягнув носом повітря. На його очі навернулися сльози.

— О, ні, — сказав він. — У нас знову гості. Я знаю цей запах.

— Який запах? — здивувався гном.

Двері з рипінням відчинилися.

Що можна сказати про Запах Старого Тхора Рона, чий аромат був таким густим, що здобув власну особистість і цілком заслуговував на те, щоби писатися з великої літери? Після першого шоку ваші органи нюху здавалися на милість переможця.

Вони припиняли функціонувати, настільки ж безсилі опиратися цьому Запаху, наскільки вустриця неспроможна переплисти океан. А ще за кілька хвилин з ваших вух починала текти сірка, а волосся починало сивішати.

Запах Рона протягом його життя сягнув такої сили, що почав вести напівсамостійне існування. Час від часу він навіть самотужки ходив до театру чи читав коротенькі вірші. Словом, Ронів Запах багато в чому перевершував самого Рона.

Руки Старого Тхора Рона були запхані глибоко в кишені, але з однієї з кишень стирчав відрізок волосіні — чи, швидше, багато відрізків, зв’язаних в один. Він закінчувався невеликим собакою попелястого забарвлення. Можливо, це був тер’єр. Собака увійшов до приміщення чи то сором’язливо, чи, швидше, просто крадькома. Він пересувався як пес, який давно зрозумів, що на світі існує значно більше важких черевиків, аніж смаковитих кісточок. Він пересувався як пес, щомиті готовий дати драла.

Він підняв на Вільяма більмасті очі й сказав:

— Гр-р-р.

Вільям відчув, що має захистити честь людства.

— Вибачте за запах, — сказав він гномам і знову звернув погляд до собаки.

— Про який такий запах ти товкмачиш мені? — спитав Ґунілла.

На його шоломі почали темнішати заклепки.

— Запах, е-е-е, пана Рона, — пояснив Вільям, з підозрою дивлячись на пса. — Кажуть, це в нього від природи.

Вільям був певен, що вже не раз бачив цього собаку. Той постійно крутився на краю поля зору — як не дріботів вулицями, то просто сидів на розі, байдуже споглядаючи сум’яття довколишнього світу.

— І що йому треба? — поцікавився Ґунілла. — Гадаєш, він хоче нам що-небудь замовити?

— Навряд чи, — сказав Вільям. — Він, у принципі, жебрак. Тільки його більше не впускають до Гільдії жебраків.

— Щось він не каже нічого.

— Ну, як правило, він просто підходить поближче і стоїть на місці, поки йому не дадуть що-небудь, щоб він забирався геть.

Старий Тхір Рон кивнув і простягнув руку.

— Правда, пане, правда. І не пробуйте мені парити те ваше „будьте ласкаві“, нема дурних! Я вам кажу — дурних нема, і я можу розмовляти не гірше за якогось тобі професора, пане, отаке, чорти йому в рот, креветко... Гр-р-р.

Вільям знову подивився на пса.

— Гав, — сказав той.

Ґунілла пошкрібся десь у нетрях своєї бороди.

— У мене склалося таке враження, — сказав він, — що в цьому місті на вулиці можуть купити що завгодно.

Він підняв кілька все ще вологих після друку аркушів.

— Ти мене розумієш, приятелю? — звернувся він до Рона.

— Хабль.

Ґунілла штовхнув Вільяма в бік.

— Як ти гадаєш, це „так“ чи „ні“?

— Можливо, „так“.

— Гаразд. Дивися сюди, друже! Якщо ти продаватимеш ось це по, гм, двадцять пенсів штука, то матимеш...

— Агов, не можна продавати їх настільки дешево! — втрутився Вільям.

— Чому?

— Чому? Ну, тому що... тому що... ну, тоді їх зможе читати кожен, ось чому!

— То й чудово, бо ж тоді кожен зможе заплатити нам по двадцять пенсів, — спокійно сказав Ґунілла. — Бідних людей значно більше, ніж багатих, і від них значно легше отримати гроші.

Він знову звернувся до Старого Тхора Рона.

— Моє запитання може видатись дивним, але ти маєш яких-небудь друзів?

— Двері, стерня, стерня, двері!

— Мабуть, так, — сказав Вільям. — Він водить компанію з купкою, е-е-е, невдах, що живуть під одним із мостів. Тобто не те що „водить компанію“... Там у них вельми специфічний колектив.

— Отже, — сказав Ґунілла, змахнувши в повітрі примірником „Часу“, — можеш сказати їм, що якщо вони продаватимуть це по двадцять пенсів штука, то я дозволю вам лишати собі по одному гарненькому блискучому пенні.

— Запхай свій пенні собі туди, де він не заблищить! — сказав Рон.

— Та ти... — почав Ґунілла.

Вільям поклав руку йому на плече.

— Перепрошую. Хвилиночку. Що ви сказали, Роне?

— Здоров-креветко, — пояснив Старий Тхір Рон.

Попередня фраза була сказана голосом, схожим на Ронів, і, ймовірно, пролунала приблизно з району обличчя Рона — от тільки вона була занадто зв’язною.

— Ви хочете більше, ніж один пенні? — обережно спитав Вільям.

— П’ять пенні за раз, — відповів Рон. Принаймні так здавалось.

Вільямів погляд невідь-чому знову спинився на невеликому попелястому собаці, що тулився до ніг жебрака. Собака приязно поглянув у відповідь і прогарчав:

— Гр-р-р?

Вільям знову підняв погляд.

— З вами все гаразд, Роне? — спитав він.

— Пєть-пенні, зар-раза, — загадково повідомив той.

— Гаразд. Два пенси, — сказав Ґунілла.

— Чотири, — здавалося, сказав Рон. — Або простіше: долар за тридцять штук.

— Годиться, — сказав Ґунілла, сплюнув у руку і простягнув її вперед, аби, за звичаєм, скріпити угоду. Але Вільям вчасно схопив його під лікоть.

— Не треба.

— Щось не так?

Вільям зітхнув.

— Ви маєте які-небудь хвороби, здатні спотворити зовнішність на все життя?

— Ні!

— А хочете мати?

— Ох, — Ґунілла опустив руку. — Гаразд, клич сюди негайно своїх друзів, добре?

Він обернувся до Вільяма.

— Їм можна вірити?

— До певної міри, — відповів Вільям. — Можливо, не варто лишати без нагляду банки з ацетоном.

За стінами їхньої майстерні легкою ходою віддалялися Старий Тхір Рон та його пес. І дивна річ — хоча, крім них, вулиця була пуста, хтось на ній продовжував розмовляти.

— Бачиш? Я ж казав. Просто лиши всі перемовини на мене.

— Креветко.

— Правильно. Трримайся мене, то й в’язниця мине.

— Креветко.

— Справді? Ну що ж, теж непогано. Гав, гав.

Під Босяцьким мостом жило дванадцятеро осіб, і жили вони там, треба сказати, розкішно. Розкішно жити не завадиш, якщо ви розумієте розкішне життя як можливість дістати принаймні раз на день такої-сякої їжі, а надто — якщо ви настільки широко розумієте поняття „така-сяка їжа“.

Формально вони були жебраками, але їм рідко коли доводилось жебрати. Теоретично їх також можна було вважати злодюжками, але вони привласнювали тільки те, що викидали інші — причому ці інші намагалися якнайшвидше забратися від них якнайдалі.

Невтаємничені вважали головним із них Домовину Генрі, який міг би стати чемпіоном міста з відхаркування, якби комусь спало на думку змагатися з ним за цей титул.

Але насправді в цій групі панувала щира демократія, притаманна позбавленим права обирати та бути обраними до органів влади. Наприклад, таким, як Арнольд Колобок, чия безногість була тільки перевагою в будь-якій бійці, де всі шанси мала людина з міцними зубами, розміщеними саме на висоті паху інших учасників. Що ж до Качура, то, коли не рахувати качки на його голові (чию наявність він завжди заперечував), він міг розмовляти, думати й діяти не менш логічно, аніж перший-ліпший з ваших колег. Щоправда, першим-ліпшим колегою Качура був Старий Тхір Рон.

Решта восьмеро були Ендрюз Разом-Нас-Багато.

Ендрюз Разом-Нас-Багато був лише однією особою, проте, вочевидь, не однією особистістю. В спокійному стані, тобто коли перед ними не поставала яка-небудь нагальна проблема, це було непомітно. Хіба що обличчям Разом-Нас-Багато вряди-годи пробігали посмикування та гримаси, в міру того, як контроль над його мозком захоплювали Джозі, Леді Герміона, Крихітка Сидні, Містер Віддль, Кучерявчик, Суддя чи Лудильник. Був ще Душило, але Душила на волі бачили тільки раз і більше бачити не хотіли, тож решта семеро тримали його під замком.

На ім’я Ендрюз, до речі, не відгукувався ніхто. На думку Качура (який, певно, найкраще вмів робити прямі висновки з наявних фактів), раніше Ендрюзом могли звати когось дев’ятого, але його вже затуркали інші, агресивніші персонажі.

Така складна особистість, як Разом-Нас-Багато, могла знайти свою нішу лише серед таких привітних людей, як перераховані мешканці закутка під мостом. І вони радо надали йому, чи їм, рівну частку в своєму братстві та місце біля димучого багаття. Людина, що була собою не довше ніж п’ять хвилин поспіль, цілком пасувала до їхнього гурту.

Ще однією річчю, яка об’єднувала гурт (хоча, мабуть, ніщо не могло об’єднати Разом-Нас-Багато), була готовність повірити в те, що собака може розмовляти. Члени гурту, що грілися поблизу тьмяного багаття, були певні, що їм доводилось розмовляти з багатьма об’єктами — такими, як стіни, наприклад. Порівняно з цим собака був дрібницею. Також вони з повагою ставились до того факту, що Гаспид[10] мав найгостріший розум серед них усіх і ніколи не пив рідин, які роз’їдають те, у що їх налито.

— Спробуймо ще раз, гаразд? — сказав він. — Якщо ви продасте тридцять штук оцього, вам дістається долар. Цілий долар. Зрозуміло?

— Креветко!

— Кря!

— Го-го!

— Скільки це вийде старих черевиків?

Гаспид зітхнув.

— Арнольде, на ці гроші ти можеш купити стільки старих черевиків, що...

З боку Разом-Нас-Багато почулося бурмотіння, і решта гурту одразу замовкла. Ніхто не міг передбачити, якого коника викинуть Разом-Нас-Багато, якщо перед цим вони мовчали довше хвилини.

Завжди була загроза, що це виявиться Душило.

— Дозвольте поцікавитись, — вимовив Разом-Нас-Багато чудернацьким хрипким дискантом.

Всі розслабилися: це було схоже на Леді Герміону. Вона проблем зазвичай не створювала.

— Так, шановна пані, — промовив Гаспид.

— Це часом не буде... роботою?

Жахливе слово кинуло всіх присутніх у вир холодного поту.

— Йопть!

— Кря!

— Го-го?!

— Креветко!!!

— Ні-ні-ні, — поспішно заговорив Гаспид. — Хіба ж це схоже на роботу? Яка ж це робота? Просто роздаєш оці штуки й отримуєш гроші — хіба це можна назвати роботою?

— Я ненавиджу роботу! — закричав Домовина Генрі. — Я соціально неадекватний індивід, не придатний ні до якої роботи!

— Ми ніколи не працюємо, ніколи — додав Колобок Арнольд. — Ми джен-тель-мени, ми не якісь там про-ле-та-рі!

— Кхм, — сказала Леді Герміона.

— Леді та джен-тель-мени, — галантно уточнив Арнольд.

— Ця зима видалась досить паскудною. Гроші можуть дуже знадобитись, — зауважив Качур.

— Для чого?

— Арнольде, за долар на день ми зможемо вести королівське життя!

— Тобто нам повідрубують голови?

— Ні, просто...

— Або хтось залізе в наш туалет із розпеченою кочергою, і...

— Ні! Я мав на увазі, що...

— А може, нас потоплять у бочках з портвейном?

— Арнольде, це не королівське життя — це королівські смерті!

— Не уявляю собі такої бочки портвейну, яку ти не висушив би кількома ковтками, — промимрив Гаспид. — То що, панове? Тобто — то що, пані та панове? Мені — тобто, даруйте, Ронові — сказати тому хлопцеві, що ми згодні?

— Гаразд.

— Окей.

— Го-го.

— Креветко.

Всі поглянули на Разом-Нас-Багато. Його губи заворушилися, обличчям промайнуло кілька гримас, і врешті він підняв угору руку з п’ятьма розчепіреними пальцями.

— Кваліфікована більшість, — підсумував Гаспид.

Пан Шпилька припалив сигару. Паління було його єдиною вадою. Принаймні це була єдина з його вад, яку він сприймав як ваду. Всі інші були просто професійними навичками.

Пан Тюльпан теж мав силу-силенну вад, але сам він вважав такою лише звичку до дешевого лосьйону після гоління (мусить же чоловік щось пити?). Наркотики не рахувалися хоча б тому, що єдиний випадок, коли панові Тюльпанові вдалося розжитися справжніми наркотиками, стався після пограбування лікаря-коновала. Пан Тюльпан прийняв тоді дві великі пігулки з лікарських запасів, і кожна вена на його тілі миттю перетворилася на товстенний фіолетовий шланг.

Пан Шпилька та пан Тюльпан не були якимись там грабіжниками — принаймні вони не вважали себе грабіжниками. Не були вони й злодіями — принаймні вони ніколи не назвали б себе злодіями. Також вони не асоціювали себе з Найманцями. Найманці вишукано вдягалися і мали правила. Шпилька та Тюльпан — „Нова фірма“, як полюбляв називати їх пан Шпилька, — жодних правил не мали.

Вони воліли думати про себе як про швидку допомогу. Вони були людьми, які потрапляли до яких завгодно місць і здійснювали які завгодно дії.

Варто уточнити, що словосполучення „вони думали“ означає „пан Шпилька думав“. Пан Тюльпан, безумовно, теж регулярно працював головою — з відстані не більше восьми дюймів, — але, за винятком однієї-двох неочікуваних сфер, він не був людиною, яка працювала своїм мозком. Багатоходові міркування він полишав панові Шпильці.

Пан Шпилька і сам не був зіркою першої величини, коли справа торкалася безтямного насильства. Тож він поважав здатність пана Тюльпана практикувати таке насильство фактично у необмежених обсягах. Ще коли вони вперше зустрілись і роздивились один в одному риси, що обіцяли зробити їхнє партнерство чимось більшим за звичайну суму складових, він зрозумів, що пан Тюльпан не був звичайним головорізом, яким видавався всім іншим. Деякі негативні риси можуть досягати такого ступеня досконалості, що це змінює саму їхню суть. І пан Тюльпан перетворив свою лють на мистецтво.

Це не була лють через щось. Це була чиста, платонічна лють, невичерпний фонтан червоно-гарячої ненависті, що бив звідкілясь із доісторичних глибин душі. Пан Тюльпан усе своє життя стояв на тій вузенькій межі, яку інші перетинають за мить до того, як почати трощити голови присутніх великим гайковим ключем. Пан Шпилька іноді замислювався, що ж то мусили зробити з чоловіком, аби він став такий лихий. Та для пана Тюльпана минуле було далекою країною з дуже добре захищеними кордонами. Часом пан Шпилька чув уночі його крики.

Винайшли пана Шпильку та пана Тюльпана було досить непросто. Для цього треба було знати правильних людей. Точніше, для цього треба було знати неправильних людей, а познайомитись із ними ви могли, зайшовши до бару певного штибу й лишившись живим протягом десяти хвилин. Це було щось на зразок першого тесту.

Неправильні люди, звісно, не знали пана Шпильку та пана Тюльпана. Але вони могли знати якого-небудь чоловіка, який при зустрічі натякнув би, що він міг би знати, як вийти на зв’язок із кимось на кшталт „Нової фірми“. На перший раз цей чоловік навряд чи пригадав би щось іще, оскільки в нього стався б напад амнезії, викликаний нестачею готівки. Але після сеансу лікування він міг би назвати вам адресу, де ви в темному кутку зустрілися б іще з одним чоловіком. Цей другий категорично заявив би вам, що не знає нікого на прізвище Тюльпан чи Шпилька — і поцікавився б, де ви будете сьогодні, скажімо, о дев’ятій вечора.

І лише тоді ви нарешті зустрілися б із паном Шпилькою та паном Тюльпаном.

Під час зустрічі вони з’ясували б, чи маєте ви гроші, з’ясували б, на яку послугу за ці гроші ви чекаєте, а якщо ви цілковитий дурень, з’ясували б і вашу адресу.

Тож члени „Нової фірми“ дуже здивувалися, коли їхній останній клієнт вийшов на них напряму. Це непокоїло — як і те, що це був труп. Ні, зазвичай „Нова фірма“ легко давала собі раду з мерцями — але не в тому випадку, коли вони розмовляли.

Пан Підступп кашлянув. Пан Шпилька помітив, що при цьому з його рота шугнула хмарка пилу. Адже пан Підступп був зомбі.

— Я повинен вкотре наголосити, — сказав пан Підступп, — що у цій справі я є лише виконавцем...

— Як і ми, — вставив пан Шпилька.

Пан Підступп усім своїм виглядом продемонстрував, що й за тисячу років не стане хоча б у чомусь подібним до пана Шпильки, проте продовжив:

— Приблизно. Мої клієнти висловили побажання знайти... експертів. Я знайшов вас. Я передав вам певні закриті інструкції. Ви прийняли умови угоди. І, наскільки я розумію, в результаті ви здійснили певні... приготування. Характер цих приготувань мені невідомий і лишиться невідомим мені й надалі. Моє відношення до вас є дуже відносним, якщо можна так висловитись. Ви мене розумієте?

— Що це ще, мля, за ігри в слова? — обурився пан Тюльпан.

Той факт, що він має справу з мертвим адвокатом, змушував його почуватися некомфортно.

— Ми бачимось лише в разі потреби, ми говоримо лише про потрібне.

— Ненавиджу зомбі, мля, — сказав пан Тюльпан.

Того ранку він спробував дещо, знайдене в коробочці під умивальником. Якщо це прочищає труби, вирішив він, отже, це хімія. Тепер його нутрощі подавали мозкові дивні сигнали.

— Певен, що це взаємно, — сказав пан Підступп.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — мовив пан Шпилька. — Ви маєте на увазі, що, якщо справи підуть кепсько, ви нас у житті не бачили.

— Кхм, — кашлянув пан Підступп.

— Так-так, у не-житті, — виправився пан Шпилька. — Гаразд. Як щодо грошей?

— Згідно з вашим проханням, тридцять тисяч доларів на особливі витрати буде включено до вже погодженої суми.

— Камінцями. Не готівкою.

— Безумовно. Та й навряд чи мої клієнти підписали б вам чек. Ви отримаєте коштовності ввечері. І, напевне, я повинен згадати ще про одну річ.

Сухі пальці зашурхотіли сухими аркушами в сухому портфелі, й зомбі передав панові Шпильці папку.

Пан Шпилька почав читати, потім швидко перегорнув кілька сторінок.

— Можете показати своїй мавпочці, — сказав пан Підступп.

Пан Шпилька встиг схопити руку пана Тюльпана до того, як та зіткнулася з головою зомбі. Пан Підступп і оком не зморгнув.

— У нього вся наша історія, пане Тюльпане!

— То й що? Я зараз, мля, відірву його мертву головешку!

— Не відірвете, — сказав пан Підступп. — Ваш колега пояснить чому.

— Тому що наш підступний друг зробив чимало копій, авжеж, пане Підступп? І, напевне, зберігає їх у найрізноманітніших місцях на випадок своєї емер... е-е-е... на випадок...

— Непорозумінь, — рівно сказав пан Підступп. — Чудово. Ви маєте дуже цікаве минуле, джентльмени. І ви досить молоді. Завдяки своїм талантам ви за короткий час пройшли довгий шлях і отримали певну репутацію в обраній вами справі. І хоча я не маю жодного уявлення про ваше нинішнє завдання — ані найменшого уявлення, наголошую, — я не сумніваюся, що ви справите враження на нас усіх.

— Він знає про дільце у Квірмі? — спитав пан Тюльпан.

— Так, — відповів пан Шпилька.

— Про дріт, лебідку і того, мля, банкіра?

— Так.

— І про пуценятко й того малюка?

— Тепер і про це теж, — сказав пан Шпилька. — Він знає майже все. Дуже розумно. Гадаєте, пане Підступп, вам відомі й місця поховання тіл?

— Я спілкувався з деким із них, — відповів пан Підступп. — Але, схоже, ви ніколи не чинили злочинів на території Анк-Морпорка — інакше, звісно, я би з вами й не говорив.

— Звідки він взяв?! — обурився пан Тюльпан.

— Наскільки я розумію, ви раніше ніколи не бували в цьому місті.

— То й що? Сьогодні ми, мля, мали цілий день!

— Вас упіймали?

— Ні!

— У такому разі ви не здійснювали злочинів. Чи можу я висловити надію, що ваші справи в цьому місті не передбачають і надалі ніяких порушень закону?

— Поза всяким сумнівом, — сказав пан Шпилька.

— Тутешня Варта в деяких випадках виявляє неабияку наполегливість. А численні Гільдії ревно охороняють свої професійні інтереси.

— Ми глибоко поважаємо поліцію, — запевнив пан Шпилька. — І високо цінуємо її самовіддану працю.

— Ми обожнюємо поліцію, мля, — додав пан Тюльпан.

— Якби хтось організовував поліцейський бал, ми перші купили б квитки, — сказав пан Шпилька.

— Особливо якби це було в якійсь старовинній залі, — вставив пан Тюльпан. — Ми ж любимо красу.

— Я лише хотів переконатись, що ми порозумілися, — сказав пан Підступп, із клацанням застібаючи свого портфеля.

Він підвівся, кивнув на прощання і задерев’янілою ходою полишив приміщення.

— Що за... — почав пан Тюльпан, але пан Шпилька приклав пальця до вуст.

Тихо перетнувши кімнату, він раптом рвучко відчинив двері. Але адвоката за ними не було.

— Він же, мля, знає, яке в нас завдання, — гарячково прошепотів пан Тюльпан. — Якого він прикидається?

— Бо він юрист, — відповів пан Шпилька. — Гарне тут місце, — додав він голосно.

— Ха! — зневажливо сказав пан Тюльпан. — Я спочатку помилився, але потім побачив, що ось це — ніяке не бароко, а нещасна копія пізнього вісімнадцятого століття. Всі пропорції неправильні. А оті колони в залі? Ефебійський стиль шістнадцятого століття з джелібейбськими шпилями часів, мля, Другої Імперії! Я ледве стримався, щоб не реготати.

— Авжеж, — погодився пан Шпилька. — Як я вже зазначав, пане Тюльпане, багато в чому ви таки дуже неординарна особистість.

Пан Тюльпан підійшов до завішеної тканиною картини й відтягнув покривало.

— Гм. Да-Квірмі, мля, — сказав він. — Я бачив репродукції. „Жінка з тхором“. Він написав це, коли щойно переїхав з Геної й перебував під впливом Караваті. Бачиш ці мазки пензля? І як структура цих мазків керує поглядом? Зверни увагу на світло, що ллється з вікна за її, мля, спиною. І як ніс тхора ніби слідкує за тобою, коли ти пересуваєшся кімнатою, дивлячись на картину. Він, мля, був справжній геній. Мені не соромно зізнатись, що, якби я був тут один, я би просльозився.

— Гарна картина.

— Гарна?! — скрикнув пан Тюльпан у відчаї від невігластва колеги. Він підійшов до статуї біля дверей і уважно вивчив її поглядом, після чого легенько пробіг пальцями по мармуру.

— Я так і думав! Скольпіні, мля! Закладаюсь на що завгодно. Але я ніколи не бачив цього в каталогах. І це стоїть у пустому будинку, де хто хочеш може зайти й потягти що завгодно!

— Це місце під надійним захистом. Ти ж бачив печатки на дверях.

— Гільдії, мля? Купка лохів. Ми могли би пройти крізь це місто, як гарячий ніж крізь тонесеньку кригу, і ти це знаєш. Все, що тут є, — це лохи, тупі каменюки, коротуни та здохляки...[11] Ми могли б усе це місто просто, мля, рознести.

Пан Шпилька промовчав. Йому теж спадало на думку щось подібне — але, на відміну від свого колеги, він волів не перетворювати першу-ліпшу думку на негайну дію.

„Фірма“ справді ніколи ще не працювала в Анк-Морпорку. Пан Шпилька тримався подалі від цього міста, бо, по-перше, довкола було чимало інших міст, а по-друге, інстинкт самозбереження говорив йому, що Велике Вахуні[12] може почекати. Проте ще відтоді, як він познайомився з паном Тюльпаном і зрозумів, що його винахідливість у поєднанні з безмежною люттю пана Тюльпана обіцяє карколомну кар’єру, він вибудовував План. А тим часом вони робили свої справи в Геної, Псевдополі, Квірмі — містах, у яких було легше орієнтуватись, адже вони були меншими за Анк-Морпорк. Хоча останнім часом починали робитись усе подібнішими.

Причина успіхів „Нової фірми“, як здогадувався пан Шпилька, полягала в тому, що всі розумні істоти рано чи пізно стають надто м’якотілими. Взяти, наприклад, тролівську Бречію. Відколи хонкослебовий шлях проліг до самісінького Убервальда, а войовничі клани було упокорено, тролі стали м’якотілими. Їхні тани почали поводитись як шляхтичі. Скрізь було одне й те саме: давні лісові банди та нащадки розбійницьких родів досягали певної рівноваги із суспільством — і осідали на одному місці, стаючи бізнесменами та землевласниками. Вони економили на дружинниках, натомість винаймаючи пахолків. А коли виникали ускладнення, для подолання яких потрібна була розумна і незакомплексована сила — з’являлася „Нова фірма“. Незмінно ефективна. І завжди напоготові.

Коли-небудь, думав пан Шпилька, настане час нового покоління. Тих, хто вирішуватиме проблеми зовсім по-іншому, тих, чий рух не сповільнюватимуть кайдани традицій. Час людей без гальм. Наприклад, пан Тюльпан жоднісіньких гальм не мав однозначно.

— Агов, подивись на оце-о! — сказав розгальмований Тюльпан, відкриваючи чергову картину. — Підписано Ґоґлі, але це, мля, підробка. Подивись-но, як отут падає світло! А листя оцього дерева? Якщо це написав Ґоґлі, то хіба що ногою. Може, мля, якийсь із його учнів...

Доки вони знайомилися з містом, пан Тюльпан, з чиїх кишень сипалися пральний порошок та собачі таблетки від глистів, провів пана Шпильку через усі міські мистецькі галереї. Пан Тюльпан наполіг на цьому. І це справді дало чимало нової інформації — головним чином, музейним співробітникам. Пан Тюльпан мав на мистецтво ту саму чуйку, якої не мав на наркотики. Раз у раз чхаючи від надмірних доз глазурі та спльовуючи розчином порошку від грибка, він велично вступав до приватних галерей і налитими кров’ю очима зневажливо озирав мініатюри зі слонової кістки, які виставляли перед ним знервовані продавці.

Пан Шпилька з мовчазним захватом спостерігав, як його колега довго й розлого говорить про відмінності між підробкою слонової кістки старим методом, за допомогою справжніх кісток, і новою, мля, фішкою, для якої гноми використовують гас, крейду та, мля, духів Накль.

Пан Тюльпан нахилявся до гобеленів, видавав цілу промову щодо способів гаптування, заливався слізьми перед килимом із візерунком „полів і лісів“ і тут-таки доводив, що найцінніший екземпляр галереї — гобелен зі Сто Лата тринадцятого сторіччя — не може, мля, мати більше сотні років, бо бачите ось тут пурпурову нитку? А в ті часи цієї фарби, мля, не знали й близько! І... що це? Агатійський горщик для бальзамування з династії П’гі Су? Та це може бути хіба що нічний горщик, братане — ти подивись на цю, мля, емаль!

Це приголомшувало, і пан Шпилька бував настільки зачарований, що заледве не пропускав нагоди потай запхати до кишені дві-три найцінніші статуетки. Хоча насправді він і раніше знав про ставлення пана Тюльпана до мистецтва. Коли їм, бувало, доводилося спалити чиє-небудь обійстя, пан Тюльпан завжди спочатку переконувався, що з приміщень винесено всі дійсно цінні мистецькі твори — навіть якщо через це доводилось гаяти час на прив’язування мешканців до ліжок. Десь під шкірою, вкритою рубцями від завданих самому собі ударів, десь у самісінькій глибині бурхливого озера люті він переховував душу справдешнього естета з непомильним відчуттям краси. Лишалося тільки дивуватися, як ця душа опинилась у тілі людини, здатної вводити в вени сіль для ванни.

Великі двері на протилежному кінці кімнати розчахнулися, відкривши темний отвір.

— Пане Тюльпане? — сказав пан Шпилька.