Правда

— Це все реклама, — сказав Вільям, намагаючись зосередитись на своїх нотатках. — Якщо вони хочуть це розмістити, нехай платять.

— Не думаю, що ми повинні вирішувати...

Вільям вдарив по столу — на свій власний подив та переляк Сахариси.

— Відбувається щось сенсаційне, ти розумієш чи ні? Щось сенсаційно сенсаційне! І йдеться не про кумедні форми! Це дуже серйозно! І я маю написати статтю якнайшвидше! Ти даси мені це зробити, врешті-решт?!

Раптом він зауважив, що Сахариса дивиться не на нього, а на його кулак. Він прослідкував за її поглядом.

— О ні... Що це, в біса, таке?

За дюйм від його руки зі столу вертикально вгору стирчав довгий гострий шпичак. Він був завдовжки щонайменше шість дюймів. На шпичак були настромлені листки паперу. Вільям підняв їх і побачив, що шпичак стирчить вертикально, бо пробитий крізь стільницю з нижнього боку.

— Це такий цвях, — тихо сказала Сахариса. — Я, ну, принесла його, щоб тримати папери в порядку. М-мій дідусь завжди такими користується. Всі... всі гравери так роблять. Це... ніби щось середнє між картотекою й кошиком для непотрібних паперів. Я подумала, що це буде корисно. Не доводитиметься засмічувати підлогу.

— Гм, авжеж, гарна ідея, — сказав Вільям, дивлячись, як вона починає червоніти. — Гм...

Його думки змішалися.

— Пане Доброгоре! — гукнув він.

Гном підняв погляд від афіші, яку саме набирав.

— Ви зможете набрати текст під диктовку?

— Так.

— Сахарисо, будь ласка, піди знайди Рона і його... приятелів. Я хочу якнайшвидше зробити маленький екстрений випуск. Не завтра вранці. Просто зараз. Добре?

Вона зібралась заперечити, але помітила блиск у його очах.

— Ти певен, що тобі дозволять це зробити? — спитала вона.

— Ні! Я не певен! І не буду певен, поки не зроблю! І саме тому я це зроблю! Бо тоді я буду певен! І вибач, що кричу!!!

Вільям відштовхнув крісло й підійшов до Доброгора, який терпляче чекав біля таці зі шрифтом.

— Гаразд... Нагорі потрібен рядок... — Вільям заплющив очі і, замислившись, ущипнув себе за кінчик носа. — Е-е-е... «Сенсаційна подія в Анк-Морпорку»... Є? Якнайбільшим кеглем. Далі — меншим, внизу... «Патрицій напав на клерка з кинджалом»... Гм...

Він відчував, що це звучить неправильно. Граматично неточно. З кинджалом був Патрицій, а не клерк.

— Гаразд, із цим розберемося пізніше... Гм... Новим шрифтом... «Таємниця стаєнь»... Далі нижче — знову іншим шрифтом... «Варта розгублена». Є? Тепер початок статті...

— Початок? — перепитав Доброгір, швидко-швидко вихоплюючи літери з таці. — Хіба ми її вже майже не закінчили?

Вільям пробіг своїми нотатками. Як же ж його почати... З чогось цікавого... Ні, з чогось вражаючого... З якогось вражаючого факту... Ні, ні... Ця історія була дивовижною від початку до кінця....

— «Стали відомі подробиці нападу, скоєного сьогодні в палаці Правителем Ветінарі»... Виправте на «як гадають, Правителем Ветінарі»...

— Ти ж наче сказав, що він його таки скоїв, — мовила Сахариса, прикладаючи до очей хусточку.

— Знаю-знаю, просто я думаю, що якби Правитель хотів когось убити, цей хтось був би вже мертвий... Чому б тобі не пошукати ім’я Ветінарі в «Хто є Хто»? Здається, він навчався в Гільдії найманців.

— То Правителем чи не Правителем? — спитав Доброгір, тримаючи руку над пеналом з «П». — Просто скажи.

— Нехай буде «як гадають, Правителем», — сказав Вільям. — «...на Руфуса Тулумбаса, його власного секретаря. Е-е-е... Прислуга в палаці почула...»

— Мені братися за довідник чи йти шукати жебраків? — спитала Сахариса. — Я не можу робити все одразу.

Вільям подивився крізь неї. Тоді кивнув.

— Рокі?

Троль під дверима хропнув і прокинувся.

— Шо, бос?

— Піди розшукай Старого Тхора Рона та інших і якнайшвидше веди їх сюди. Скажи їм, що отримають премію. Так, на чому я зупинився?

— «Прислуга в палаці почула», — підказав Доброгір.

— «...почула, як його високість...»

— ...який з відзнакою закінчив курси Гільдії найманців у 1968-му, — гукнула Сахариса зі своєї кімнати.

— Вставте це, — швидко сказав Вільям. — Далі продовжуємо так: «...вигукнув: „Я вбив його, я вбив його, який жах“»... Хай йому грець, Ваймз правий. Цього не може бути: щоб так заговорити, Ветінарі мав би з’їхати з глузду.

— Пан де Ворд, чи не так? — почувся голос.

— А нехай його, що там іще?

Вільям обернувся.

Першими, кого він побачив, були тролі. Вся справа у тому, що четверо здоровенних тролів, навіть якщо вони стоять за спинами всіх інших, все одно, в певному сенсі, будуть на першому плані будь-якої картини. Двоє чоловіків на цьому тлі здавалися дрібного деталлю — тим більше, що один із них міг називатись людиною хіба що на догоду традиції. На його обличчі лежала сіра блідість зомбі, а вираз цього обличчя видавав особу, яка, можливо, й не прагне бути прикрою, проте завдає присутнім чимало прикрощів.

— Пане де Ворд? Гадаю, ви мене знаєте. Моє прізвище — Підступп, я з Гільдії адвокатів, — сказав пан Підступп і задерев’яніло вклонився. — Це, — він вказав на тендітного юнака поруч, — пан Рональд Близько, новий голова Гільдії граверів та друкарів. Четверо джентльменів за моєю спиною, наскільки мені відомо, не належать до жодної Гільдії...

— Граверів та друкарів? — повторив Доброгір.

— Так, — сказав Близько. — Ми розширили свій статут. Членство в Гільдії коштує двісті доларів на рік.

— Я не... — почав Вільям, проте Доброгір поклав долоню йому на руку.

— Це шантаж, але все не так погано, — прошепотів він. — У нас немає часу сперечатись, та ми відіб’ємо втрати за кілька днів!

— Одначе, — сказав пан Підступп своїм спеціальним адвокатським голосом, що, здавалося, всмоктував гроші кожною ноткою, — за наявних умов та з огляду на особливі обставини, для отримання членства в Гільдії передбачено також одноразову виплату. В розмірі... припустімо... дві тисячі доларів.

Гноми завмерли. За мить врізнобій загримів метал: гноми, як один, поклали на столи свинцеві літери й повитягали з-за верстата бойові сокири.

— Отже, домовились? — сказав пан Підступп, відступаючи вбік.

Тролі випростались. Для бійки між тролем і гномом ніколи не треба шукати особливих причин; часом вистачає того факту, що вони існують в одному й тому ж світі.

Цього разу вже Вільям стримав Доброгора.

— Стійте, стійте. Боюся, закон забороняє вбивати адвокатів.

— Ти впевнений?

— Ну, вони ж усе ще існують, правильно? До того ж він зомбі. Якщо ви розрубаєте його надвоє, отримаєте два позови. — Вільям підвищив голос. — Ми не можемо заплатити, пане Підступп.

— В такому разі застосовне законодавство та усталена практика дозволяють мені...

— Покажіть мені цей ваш статут! — вибухнула Сахариса. — Ронні Близьку! Я знаю тебе, відколи ми були дітьми, і ти завжди вплутувався в щось непутяще!

— Добридень, панно Кріпслок, — сказав пан Підступп. — Взагалі-то ми передбачали, що хтось може цим зацікавитись, і я взяв примірник статуту зі собою. Сподіваюсь, ми всі тут законослухняні громадяни.

Сахариса вихопила з його рук поважного вигляду сувій з печаткою на шворці і втупилася в нього так, ніби намагалась випалити написане геть з пергаменту самим лише поглядом.

— Ох, — нарешті сказала вона. — Здається, все в порядку.

— Саме так.

— Крім підпису Патриція, — додала Сахариса, повертаючи сувій.

— Сонечко, це лише дрібна формальність.

— Я вам не сонечко, і підпису немає, формальний він там чи ні. А отже, документ недійсний, чи не так?

Пан Підступп змінився в обличчі.

— Невже неясно, що ми не можемо отримати підпис людини, яка перебуває під вартою за підозрою в тяжкому злочині?

О, подумав Вільям, в хід пішли слова для мітингів. Коли хтось каже «невже неясно», це означає, що в нього велика проблема з раціональними аргументами, і насправді все настільки неясно, наскільки лише можливо.

— Хто ж тоді править містом? — спитав Вільям.

— Звідки я знаю, — сказав пан Підступп. — Це не стосується моїх професійних обов’язків. Я...

— Пане Доброгоре, — сказав Вільям, — найвищий кегль, будь ласка.

— Готово, — сказав гном. Його руки нависли над свіжим набором.

— Великими літерами: «ХТО ПРАВИТЬ АНК-МОРПОРКОМ?», — продиктував Вільям. — Тепер рядковими, ширина дві колонки: «Хто урядує в місті, доки Правитель Ветінарі перебуває під вартою? Один з провідних юристів міста не зміг відповісти на це запитання, оскільки, за його словами, це не стосується його професійних обов’язків. Аргументуючи свою позицію, пан Підступп сказав...»

— Ви не маєте права це друкувати! — прогарчав пан Підступп.

— Будь ласка, дослівно, пане Доброгоре.

— Вже набираю, — мовив гном, із клацанням формуючи свинцеві рядки.

Краєм ока Вільям помітив Отто, який вибрався зі своєї комірчини і з подивом спостерігав за сум’яттям.

— «Також пан Підступп додав»? — сказав Вільям, дивлячись адвокатові у вічі.

— Нелегко вам буде все це надрукувати без верстата, — заговорив Близько, ігноруючи відчайдушні жести Підступпа. — Нелегко!

— «Таку думку висловив пан Близько з Гільдії граверів», — сказав Вільям. — Б-ли-зь-ко... «Саме він цього ж дня намагався розорити „Час“, висунувши фінансові вимоги на основі недійсного документа», — Вільям відчув, що, хоча його рот ніби наповнено кислотою, він все одно неймовірно насолоджується подіями. — «На прохання прокоментувати це кричуще порушення норм вітчизняного законодавства пан Підступп заявив...»?

— ПРИПИНІТЬ ЗАПИСУВАТИ РОЗМОВУ! — заволав Підступп.

— Виділіть це речення, пане Доброгоре.

Що тролі, що гноми не зводили очей з адвоката та Вільяма. Вони відчували, що двобій у розпалі, але ніяк не могли побачити крові.

— Ти готовий, Отто? — спитав Вільям, обертаючись.

— Якшчо гноми стати трошшки тісніше, — сказав Отто, зазираючи в іконограф. — О, йа, чудофо, тепер повернемо так, щоб сфітло блишчало на тих великих ножах... Тролі, будь ласка, підняти кулаки... Так, усі посміхайт!

Це неймовірно, наскільки легко керувати присутніми, просто навівши на них об’єктив. Звісно, за мить вони прийдуть до тями — проте більше й не треба.

Клац.

БАХ.

— Аррррррргхххххххх...

Вільям схопив іконограф, що падав, лише на мить раніше за пана Підступпа, який міг пересуватись дуже швидко як на особу без колінних суглобів.

— Це наше, — сказав він, міцно тримаючи апарат, доки навколо них осідав попіл Отто Крикка.

— Що ви збираєтесь робити зі знімком?

— Я не повинен вам пояснювати. Ви на території нашого підприємства. І ми вас не запрошували.

— Але я тут як адвокат!

— В такому разі, зробити ваш знімок було цілком законно, чи не так? — сказав Вільям. — Втім, якщо ви маєте іншу думку, я її з радістю опублікую!

Підступп подивився на нього й покрокував назад до своєї групи біля дверей. Вільям почув, як він говорить:

— Моя позиція як вашого юридичного радника полягає в тому, що ми повинні негайно піти.

— Але ви казали, що зможете... — почав Близько, позираючи на Вільяма.

— Моя дуже обґрунтована позиція, — урвав його пан Підступп, — полягає в тому, що ми повинні негайно піти мовчки.

— Але ви...

— Мовчки, вам радять!!!

Вони зникли.

З того місця, де скупчились гноми, почулись подих полегшення і брязкіт сокир, які повертались до своїх сховків.

— Мені оформлювати статтю? — спитав Доброгір.

— У нас будуть великі проблеми, — сказала Сахариса.

— А зараз вони в нас маленькі? — поцікавився Вільям. — За десятибальною шкалою?

— Наразі десь на вісім балів, — сказала Сахариса. — Але коли наступний випуск потрапить на вулиці... — вона на мить заплющила очі й заворушила губами, підраховуючи, — матимемо щось близько двох тисяч трьохсот сімнадцяти.

— Тоді все — в друк, — сказав Вільям.

Доброгір повернувся до набірників.

— Тримайте сокири під рукою, хлопці, — сказав він.

— Слухайте, я не хочу, щоб хтось зазнав неприємностей, — заговорив Вільям. — Я можу сам провести набір, і впоратись із верстатом теж.

— Для цього треба трьох, і то справа йтиме повільно, — сказав Доброгір. Помітивши вираз обличчя Вільяма, він усміхнувся і ляснув його по спині настільки високо, наскільки це могло вдатися гному. — Не хвилюйся, хлопче. Ми просто хочемо захистити свої інвестиції.

— Я теж нікуди не піду, — сказала Сахариса. — Мені потрібен мій щоденний долар!

— Два долари, — відсутньо сказав Вільям. — Час підвищити ставки. Як гадаєш, От... Ох, нехай його. Чи не міг би хто-небудь змести Отто докупи, якщо не важко?

За кілька хвилин відновлений вампір випростався біля триноги й неслухняними пальцями витягнув з апарата мідну пластинку.

— Шчо далі?

— Ти лишаєшся з нами? Це може бути небезпечно, — попередив Вільям, одразу подумавши, що говорить це вампірові, який горить на роботі в буквальному сенсі слова.

— Який тип небеспеки? — спитав Отто, нахиляючи пластину під різними кутами, аби пересвідчитись, що вона в порядку.

— Ну, для початку — цивільно-процесуальний.

— Ніхто не казати про часник?

— Ні.

— А чи мошу я отримати сто вісімдесят толарів на «Акіну ТР-10», іконограф зі швидкодіючим бісиком, розсуффною підстаффкою та великою блискучою кнопкою?

— Е-е-е... Поки що ні.

— Гут, — філософськи сказав Отто. — Тоді мені треба п’ять толарів на поточний ремонт і апгрейд.

— Добре, добре. Нема питань.

Вільям оглянув друкарню. Всі мовчали, і всі дивились на нього.

Кілька діб тому він очікував, що сьогоднішній день буде... ну, нецікавим. Так воно завжди бувало після того, як він надсилав свої новинні звіти. Зазвичай він убивав час, вештаючись містом, або сидячи в своєму кабінеті з книжкою в очікуванні клієнта, котрому знадобиться написати — а часом і прочитати — листа.

Листи, в обох випадках, траплялися дуже непрості. Коли вже хтось збирався звернутись до послуг пошти (які головним чином полягали в передачі конверта більш-менш пристойному з вигляду мандрівникові, який вирушав приблизно в потрібному напрямку), то на це мали бути справді поважні причини. Проте справа була в тому, що це не були Вільямові складнощі. Не він звертався до Патриція по помилування, і не він повідомляв жахливі новини про вибух на шахті № 3 (хоча, звісно, докладав усіх зусиль для полегшення становища клієнтів). І те, що проблеми не стосувались його особисто, таки послаблювало неминучий тиск на його душу. Якби стрес був гострою стравою, його попереднє життя смакувало б вівсянкою.

Верстат чекав. Зараз він скидався на величезного потворного хижака. Незабаром Вільям згодує йому сотні слів — а за кілька годин чудовисько знову буде голодним, ніби тих слів ніколи й не було. Монстра можна було годувати, але ситим він так і не ставав.

Вільям здригнувся. У що він їх усіх втягнув?

Та він відчував внутрішній вогонь. Правда існувала, а він ще й досі її не виявив. І тепер він мусив це зробити, бо знав — досить цьому випуску вийти на вулиці міста...

— Креветко!

— Го-го!

— Кря!

Він позирнув на новоприбулих. Безумовно, правда могла приховуватись у найнесподіваніших місцях і мати найдивовижніших прислужників.

— Запускайте верстат, — сказав він.

Минула година. Продавці газет уже повернулись по нові примірники. Від гуркоту верстата трусився бляшаний дах. З кожним ударом преса перед Доброгором підстрибували купки мідних монет.

Вільям вдивився в своє відображення у шматку полірованої латуні. Якимось чином він примудрився весь заляпатись фарбою. Довелось, наскільки це було можливо, зчищати її носовичком.

Ендрюза Разом-Нас-Багато, як найпритомнішого з усіх, він відправив продавати газети біля Кварталу Псевдополя. Все ж таки мінімум п’ятеро з Разом-Нас-Багато могли вести зв’язну розмову.

У Варті, поза всяким сумнівом, статтю вже прочитали до останньої літери — навіть якщо їм довелося посилати по допомогу для тлумачення довгих слів.

Вільям відчув, що на нього хтось дивиться. Обернувшись, він побачив, як Сахариса швидко нахилилась над своєю роботою. За його спиною почувся чийсь смішок.

Проте там не було нікого, хто звертав би на нього щонайменшу увагу. Там через якусь справу, напевне не варту ламаного шеляга, гаряче сперечались Доброгір, Старий Тхір Рон і Старий Тхір Рон, причому Рон примудрявся здіймати найбільший галас, сперечаючись сам зі собою. Гноми старанно працювали довкола верстата. Отто повернувся до своєї лабораторії, де знову взявся до якоїсь таємничої роботи.

На Вільяма дивився тільки Ронів пес. Вільям зауважив, що, як на собаку, той має дуже розумний — і досить неприємний — погляд.

Зо два місяці тому хтось намагався продати Вільямові стару історію про те, що в місті нібито є собака, який вміє говорити. Вже втретє за рік. Вільям пояснив, що це — не більше ніж байка. Із таким собакою завжди розмовляв який-небудь знайомий знайомих, і завжди — не той, хто переповідав історію...

Собака, що сидів перед Вільямом, теж не був схожий на пса, що от-от заговорить, — зате він був дуже схожий на пса, що от-от вилається.

Що ж до подібних історій, то їм, схоже, не було кінця-краю. Дехто клявся всім святим, що в місті інкогніто мешкає давно зниклий нащадок династії Анк. Вільям чітко відчував, що дехто дуже хотів би, щоб так воно й було.

Ще одна стара казочка стосувалась перевертня, що нібито працює у Варті. Донедавна Вільям посміявся б із неї, проте останнім часом його став брати сумнів. Зрештою, працював же в «Часі» вампір...

Він втупився в стіну, гризучи кінчик олівця.

— Мені треба зустрітися з командором Ваймзом, — нарешті сказав він. — Це краще, ніж ховатися.

— Нас тут запросили на купу заходів, — подала голос Сахариса, піднімаючи погляд від паперів. — Хоча яке там «запросили»... Леді Селашіль наказала нам відвідати її бал, що відбудеться наступного тижня в четвер, і написати про це щонайменше п’ятсот слів, які ми безумовно дозволимо їй прочитати перед випуском номера.

— Гарна ідея, — гукнув Доброгір через плече. — На балах багато гостей з відомими іменами, а...

— ...а газети купують заради імен, — завершив Вільям. — Я знаю. Хочеш піти?

— Я? Але ж мені нічого вдягти! — сказала Сахариса. — Сукня, в якій можна піти на таку подію, обійдеться доларів у сорок. А ми не можемо стільки витратити.

Вільям завагався. Тоді сказав:

— Ти могла б встати?

Вона спалахнула.

— Для чого?

— Мені треба побачити твій розмір... Ну, твої розміри.

Вона піднялась і нервово покрутилась. Від верстата почулось кілька посвистувань і низка непридатних до перекладу коментарів гномською.

— Годиться, — вирішив Вільям. — Давай так: якщо я дістану тобі справді гарну сукню, ти зможеш домовитись із ким-небудь, щоб її трошки розшили? Можливо, треба буде дещо збільшити в... ну, в верхній частині.

— Яку ще сукню? — з підозрою спитала вона.

— Моя сестра має сотні вечірніх суконь, а сама весь час проводить у заміському палаці, — пояснив Вільям. — Останнім часом моя родина до міста не приїздить. Тож я ввечері дам тобі ключі від нашого міського будинку, і ти зможеш вибрати собі щось на власний смак.

— А вона не буде проти?

— Ймовірно, вона просто нічого не помітить. В будь-якому разі, вона була б вражена думкою, що сукня може коштувати всього лише сорок доларів. Тож не переймайся.

— Міський будинок? Заміський палац? — повторила Сахариса, демонструючи питому журналістську рису помічати саме ті слова, які співбесідник сподівався зробити якнайнепомітнішими.

— Моя родина заможна, — сказав Вільям. — Я — ні.

На вулиці він кинув погляд на дах будинку навпроти, де стирчала якась дивна вежка. Придивившись, Вільям помітив на тлі надвечірнього неба силует шпичакуватої голови.

Це була ґорґулья. Вільям звик бачити їх у місті то тут, то там. Часом одна з них могла непорушно лишатись на місці місяцями. Побачити, як вони пересуваються дахами, можна було вкрай рідко. Але так само рідко їх можна було побачити в районах на кшталт цього. Ґорґульї полюбляли високі кам’яниці з багатьма ринвами й архітектурними дрібничками, що приваблювали голубів. Навіть ґорґульям треба щось їсти.

Крім того, далі вулицею щось відбувалося. Біля одного зі старих складів стояло кілька возів, і всередину вже заносили якісь решітчасті скрині.

Дорогою через міст до Кварталу Псевдополя Вільям помітив ще кількох ґорґулій. І кожна з них повертала голову йому вслід.

В черговій частині за столом сидів сержант Щебінь. Він здивовано подивився на Вільяма.

— Шоб мене, ви швидко. Всю дорогу бігом бігли, чи як?

— Про що ви?

— Пан Ваймз послав по вас тільки зо дві хвилини як, — зловтішно повідомив Щебінь.

Вільям піднявся сходами й постукав у двері, які одразу відчинились.

Командор Ваймз підняв погляд з-за столу. Його очі звузились.

— Ну-ну, ви швидко, — сказав він. — Бігли всю дорогу, авжеж?

— Ні, командоре. Я прийшов, сподіваючись поставити вам кілька запитань.

— Як люб’язно з вашого боку, — промовив Ваймз.

В повітрі гостро відчувався настрій останніх митей мирного селища, де жінки ще спокійно перуть, а коти сплять на сонці — але ось-ось поруч прокинеться вулкан, і розпечений попіл поховає сотні душ.

— Отже... — почав Вільям.

— Навіщо ви це зробили? — спитав Ваймз.

Вільямові було видно, що на столі перед командором лежить примірник «Часу». Він навіть бачив заголовки.

— То я спантеличений, еге ж? — сказав Ваймз.

— Якщо ви бажаєте зробити спростування, я з радістю...

— Покладіть той блокнот!

Вільям здивувався. Він мав найдешевшого записника, папір якого був перероблений стільки разів, що його можна було використовувати як рушник. Але ось уже вкотре на цей записник дивилися, ніби на зброю.

— Такі штучки, як із Підступпом, зі мною не пройдуть, — сказав Ваймз.

— В тій статті все правда, командоре, все до останнього слова.

— Не маю жодного сумніву. Дуже на нього схоже.

— Послухайте, командоре, якщо в газеті щось не так, скажіть мені що.

Ваймз відкинувся у кріслі і склав руки на грудях.

— Ви збираєтесь друкувати геть усе, що почуєте? — поцікавився він. — Збираєтесь і далі гасати містом, як зірваний таран[21]? Ви чіпляєтесь за своє безцінне правдолюбство, як дитина за плюшеве ведмежа, і не маєте ані найменшого уявлення — ви чуєте, ані найменшого уявлення! — як ви ускладнюєте мою роботу!

— Закон не забороняє...

— Справді? Ви настільки добре знаєтесь на законах Анк-Морпорка? Особисто для мене ваша діяльність підпадає під статтю «Збурення громадського спокою»!

— Це дійсно може збурити читачів, але це важливо...

— І що ж ви збираєтесь написати наступного разу?

— Я ще не писав, що у Варті працює перевертень, — сказав Вільям.

Він тут-таки про це пошкодував, але Ваймз почав діяти йому на нерви.

— Хто вам про це сказав? — спитав спокійний голос за спиною Вільяма.

Він обернувся в кріслі. Спершись на стіну, за ним стояла молода білявка в однострої Варти. Напевне, вона була тут із самого початку.

— Це сержант Анґва, — сказав Ваймз. — Можете при ній говорити цілком вільно.

— До мене дійшли... чутки, — сказав Вільям.

Йому доводилось зустрічати сержантку на вулицях. Як на нього, вона мала занадто пронизливий погляд.

— І?

— Послухайте, я розумію, що вас це хвилює, — сказав Вільям. — Тому дозвольте запевнити, що таємницю капрала Ноббса від мене ніхто не дізнається.

Запала тиша. Вільям подумки привітав себе з успіхом. Він бив навмання, але з виразу обличчя сержанта Анґви міг здогадатися, що влучив. Власне, на її обличчі не було жодного виразу — воно ніби закам’яніло.

— Ми нечасто обговорюємо специфічні риси капрала Ноббса[22], — по паузі сказав Ваймз. — Буду радий, якщо й ви чинитимете так само.

— Безумовно, командоре. А чи можна поцікавитись, навіщо ви за мною стежите?

— Я?

— Ґорґульї. Всі знають, що зараз у Варті їх повно...

— Ми не стежимо за вами. Ми відстежуємо, що з вами станеться, — сказала сержант Анґва.

— Через оце, — додав Ваймз, ляснувши долонею по газеті.

— Але я не роблю нічого поганого, — заперечив Вільям.

— Ви хочете сказати, що не робите нічого незаконного, — сказав Ваймз. — Хоча й з біса близькі до цього. Та головне — інші можуть не виявити до вас тих доброти та розуміння, що їх виявляю я. Все, що я в такому разі просив би, — це щоб від вашої крові потім не довелось відмивати півміста.

— Я постараюся.

— Тільки не пишіть цього.

— Згода.

— І не пишіть, що я сказав вам не писати.

— Добре. А чи можу я написати, що ви сказали мені не писати про те, що ви сказали... — Вільям затнувся. Вулкан почав прокидатися. — Жарт.

— І не видурюйте інформацію у моїх підлеглих.

— І не пригощайте капрала Ноббса собачим кормом, — додала сержант Анґва. Вона обійшла Ваймза й зазирнула йому через плече. — «І правда зробить вась вільними»?

— Одруківка, — коротко сказав Вільям. — Чого мені ще не варто робити, командоре?

— Просто не плутайтесь під ногами.

— Я це собі запи... запам’ятаю, — сказав Вільям. — Але дозвольте поцікавитись: що я з цього матиму?

— Я — командор Варти, і ввічливо вас прошу.

— Це означає...

— Що я можу попросити й неввічливо, пане де Ворд, — Ваймз зітхнув. — Послухайте, невже так важко зрозуміти мою позицію? Скоєно злочин. В Гільдіях неспокійно. Чули приказку про трьох гетьманів? Зараз їх сто три. А тим часом капітан Морква та ще купа людей, яких мені так не вистачає, мусять охороняти Еліптичний кабінет і службовців палацу — тобто в мене зв’язані руки на інших напрямках. І я мушу давати всьому цьому раду... водночас активно підтримуючи громадський порядок. Крім того, в моїй в’язниці перебуває Ветінарі. І Тулумбас...

— Але хіба він — не жертва, командоре?

— Його лікує один з моїх людей.

— Тобто це не звичайний лікар?

Погляд Ваймза прикипів до записника.

— Лікарі нашого міста — прекрасні люди, — рівно заговорив він, — і я не стерпів би, якби хтось написав про них щось погане. Просто так сталося, що один з моїх співробітників має... особливі навички.

— Тобто може відрізнити зад від ліктя?

Ваймз виявився гарним учнем. Він промовчав з абсолютно незворушним виразом обличчя.

— Дозвольте ще одне запитання? — спитав Вільям.

— Наскільки я розумію, вас все одно не стримати.

— Ви знайшли пса Правителя?

Знову — цілковита незворушність. Але тепер Вільямові видалося, що за цим обличчям закрутилися одразу десятки коліщат.

— Пса? — перепитав Ваймз.

— Здається, його звали Гав, — сказав Вільям.

Ваймз продовжував байдуже дивитись на нього.

— Якщо не помиляюсь, тер’єр, — сказав Вільям.

Ваймз і оком не змигнув.

— Чому з підлоги стирчала арбалетна стріла? — спитав Вільям. — Мені це здається незрозумілим, якщо тільки не припустити, що в кімнаті був хтось іще. Стріла сиділа глибоко, тож це був не рикошет. Стріляли у щось на підлозі. Можливо, у щось висотою з собаку?

На обличчі командора не ворухнувся жоден м’яз.

— І потім — м’ятний запах у кабінеті, — продовжував Вільям. — Це була справжня загадка. І тоді я подумав: можливо, хтось не хотів би, щоб його вистежили за запахом? Можливо, цей хтось теж чув про вашого перевертня? Хіба фляжка м’ятної олії, розлита на долівку, не змішала б вам карти?

Ось воно — ледь помітний зблиск очей у ту мить, коли Ваймз кинув погляд на якісь папери перед собою. «У вишеньку!» — подумав Вільям[23].

Врешті-решт, ніби піфія, що промовляє тільки раз на рік, Ваймз сказав:

— Я вам не довіряю, пане де Ворд. І щойно зрозумів чому. Не лише з тієї причини, що ви спричиняєте проблеми. Розбиратися з проблемами — це моя робота, за це мені платять і через це я маю дозвіл на носіння обладунків. Але перед ким несете відповідальність ви? Я мушу відповідати за те, що роблю, — хоча хай мені грець, якщо я наразі знаю, перед ким. Але ви? У мене складається враження, що ви вільні робити будь-які дурниці, які вам тільки заманеться!

— Гадаю, я несу відповідальність перед правдою, ваша милосте.

— Та невже? І як саме?

— Даруйте?

— Якщо ви збрешете, правда прийде і дасть вам ляпаса? Я вражений. Звичайні люди, як от я, несуть відповідальність перед іншими людьми. Навіть Ветінарі постійно озирався... озирається на Гільдії. А ви — ви несете відповідальність перед Правдою! Яка краса. Де вона живе? Вона читає вашу газету?

— Він, — сказала сержант Анґва. — Здається, є бог правди.

— Навряд чи в нього велика паства, — відрубав Ваймз. — Крім хіба що нашого приятеля, — він знову втупився у Вільяма поверх своїх зчеплених пальців, і коліщатка знову закрутились.

— Припустімо — лише припустімо — у вашому розпорядженні опинилося б зображення певного собаки, — заговорив він. — Ви могли б його надрукувати?

— Йдеться про Гава, чи не так? — спитав Вільям.

— Могли б чи ні?

— Поза всяким сумнівом.

— Нам було б цікаво дізнатися, чому він загавкав перед... пригодою, — сказав Ваймз.

— І якби ви його розшукали, капрал Ноббс поспілкувався б із ним тою собачою мовою, еге ж? — спитав Вільям.

Ваймз знову набрав вигляду статуї.

— Ми могли б дістати цей малюнок протягом години, — сказав він.

— Дякую. Командоре, хто зараз править містом?

— Я простий нишпорка, — сказав Ваймз. — Мені таких речей не пояснюють. Але я припускаю, що буде обрано нового Патриція. Все це прописано в міському статуті.

— Хто може розповісти про це більше? — спитав Вільям, подумки додавши: «„Простий нишпорка“, щоб я так жив!»

— В першу чергу, пан Підступп, — сказав Ваймз, цього разу дозволивши собі усмішку. — Дуже корисна порада, правда? На все добре, пане де Ворд. Сержанте, будьте ласкаві провести пана де Ворда до виходу.

— Я хотів би побачити Правителя Ветінарі, — сказав Вільям.

— Що?!

— Це обґрунтоване прохання, ваша милосте.

— Ні. По-перше, він досі непритомний. По-друге, він під арештом.

— Невже ви не допускаєте до нього навіть адвоката?

— Я гадаю, хлопче, його високості й без того досить проблем.

— Тоді як щодо Тулумбаса? Він же не під арештом, чи не так?

Ваймз кинув погляд на сержанта Анґву, котра знизала плечима.

— Гаразд. Це не протизаконно, і ми не можемо дозволити, щоб люди думали, що він мертвий, — сказав він.

Знявши з гачків латунно-шкіряну переговірну трубу, він завагався.

— Сержанте, з тією проблемою вже розібралися? — спитав він, не звертаючи на Вільяма уваги.

— Так, командоре. Переговірні труби тепер гарантовано відокремлені від пневмопошти.

— Ви впевнені? Чули, що констебль Гостробік вчора втратив всі зуби?

— Обіцяно, що це більше не повториться, командоре.

— Очевидно, не повториться. У нього ж більше не залишилось зубів. Гаразд... — Ваймз підняв трубку, трохи потримав її на віддалі й заговорив у неї:

— З’єднайте мене з в’язницею, будь ласка.

— Гу-гу-гу?

— Повторіть!

— Гу?

— Це Ваймз!

— Бур-бур-бурурум?

Ваймз поклав трубку на місце й подивився на сержанта Анґву.

— Ремонт ще триває, командоре, — сказала вона. — Труби підгризають щурі.

— Щурі?!

— Боюся, так.

Ваймз загарчав і повернувся до Вільяма.

— Сержант Анґва проведе вас до в’язниці, — сказав він.

Вільям нарешті опинився по інший бік дверей.

— Ходімо, — сказала сержант.

— Я добре тримався? — спитав Вільям.

— Бачила і гірше.

— Даруйте за згадку про капрала Ноббса, але...

— О, про це не хвилюйтесь, — сказала сержант Анґва. — Вашу спостережливість обговорюватиме все управління. Розумієте, пан Ваймз добрий до вас, бо ще не вирішив, що ви за один. Просто будьте обережні, ось і все.

— Зате ви вже вирішили, що я за один, авжеж? — сказав Вільям.

— Скажімо так: я не покладаюсь на перше враження. Дивіться під ноги.

Вона пройшла до підземелля поперед нього. Вільям помітив (йому вистачило розуму не записувати), що внизу їх зустріли двоє Вартових.

— Вибачте, а тут завжди стоїть охорона? Я маю на увазі, камери ж і без того замкнені, чи не так?

— Я чула, у вас працює вампір, — сказала сержант Анґва.

— Отто? Ну, так. Ми не маємо упереджень на цей рахунок...

Сержант не відповіла. Натомість вона відчинила двері головного коридору й гукнула:

— Відвідувач до пацієнтів, Ігорю.

— Адну сікунду, сіржанте.

Кімната була освітлена моторошним мерехтливим синім світлом. На полицях уздовж однієї зі стін вишикувались банки. Всередині деяких із них ворушились якісь створіння — дуже дивні створіння. Інші створіння просто плавали за склом. В кутку, на якомусь хитромудрому пристрої з мідних куль та скляних стержнів, шипіли блакитні іскри. Але головним об’єктом, що привернув Вільямову увагу, було величезне око.

Перш ніж він встиг закричати, перед оком з’явилась рука, і те, що він сприйняв був за гігантську зіницю, виявилось найбільшою з бачених ним лінз, що звисала на підвісці з лоба свого носія. Втім, цей факт не надто допоміг Вільямові знову відчути вологу в пересохлому від страху роті.

Одне око було вище за інше. Одне вухо — більше за друге. Обличчя було мішаниною швів. Але все це було ніщо порівняно зі скуйовдженою зачіскою; засмальцьоване чорне волосся Ігоря було, на манер деяких юних музикантів, начесане наперед, але мало таку довжину, що могло б залишити без ока якого-небудь ні в чому не винного перехожого. Втім, судячи з вигляду робочого місця Ігоря, він потім цілком міг би повернути те око на місце.

На одній з лав кипів акваріум, у нуртуючій воді якого шалено крутились і сновигали туди-сюди картоплини.

— Ігор[24] — співробітник нашого відділення судово-медичної експертизи, — сказала сержант Анґва. — Ігорю, це пан де Ворд. Він хотів би побачити пацієнтів.

Вільям зауважив швидкий погляд, який Ігор кинув на сержанта. Та додала:

— Пан Ваймз дозволив.

— Тоді прайдіць сюди, — сказав Ігор, прослизаючи повз Вільяма в коридор. — Приємно зустріць тут відвідувача, пане де Ворд. От пабачите, які в нас камфортні камери. Цільки ключі принесу.

— Чому він так дивно розмовляє? — спитав Вільям, коли Ігор покульгав до шафи з ключами.

— Намагається бути сучасним. Ви раніше ніколи не бачили Ігорів?

— Не таких, як цей! У нього два великі пальці на правій руці!

— Він з Убервальда, — сказала сержант. — Ігорі дуже переймаються своїм самовдосконаленням. Зате чудові хірурги. Головне — не ручкайтеся з ними в грозу...

— Ось і ми, — сказав Ігор, кульгаючи назад. — До кого першого?

— Правитель Ветінарі? — сказав Вільям.

— Він досі спиць, — сказав Ігор.

— Що, весь цей час?

— Не дивно. Такий удар па галаві...

Сержант Анґва голосно кашлянула.

— Я думав, він упав з коня, — сказав Вільям.

— Ну, так... І дістав удар, кали вдарився аб підлогу, ні сумніваюсь, — сказав Ігор, позирнувши на Анґву.

Він повернув ключа у дверях.

Правитель лежав на вузькому ліжку. Його обличчя було бліде, проте, схоже, він спав цілком мирно.

— Він зовсім не прокидався? — спитав Вільям.

— Ні. Я його перевіряю кожні п’ятнацять хвилин чи десь так. Це трапляєця. Часам тіла проста каже: спаць.

— Я чув, він взагалі майже не спить, — сказав Вільям.

— Мабуць, каристаєця мажливістю, — сказав Ігор, акуратно замикаючи двері.

Він відчинив наступну камеру. Тулумбас із забинтованою головою сидів на ліжку. Він хлебтав бульйон. Побачивши гостей, він, схоже, злякався і ледь його не пролив.

— Як наші справи? — спитав Ігор настільки життєрадісно, наскільки це було можливо для власника обличчя, сповненого швів.

— Е-е-е, ну, мені значно краще...

Молодий чоловік у непевності переводив погляд з обличчя на обличчя.

— Це пан де Ворд, він хотів би з вами поговорити, — сказала сержант Анґва. — Я поки піду допоможу Ігореві сортувати очні яблука. Чи ще що-небудь.

Коли вона пішла, запала сторожка мовчанка. Тулумбас був із тих людей, чий характер не помітиш неозброєним оком.

— Ви син вельможного де Ворда, авжеж? — сказав Тулумбас. — Ви пишете той новинний листок.

— Так, — сказав Вільям. Скидалось на те, що для інших він завжди буде татковим синочком. — М-м-м. Кажуть, Правитель Ветінарі вдарив вас кинджалом.

— Кажуть, — погодився клерк.

— Але ж ви все бачили на власні очі.

— Я постукав у двері, щоб передати йому газету, як він і просив. Його високість відчинив двері, я зайшов до кімнати... І наступне, що я пам’ятаю, — як прокинувся тут, а на мене дивився пан Ігор.

— Напевно, це було для вас шоком, — сказав Вільям, відчувши мимолітний спалах гордості за те, що «Час» відіграв у цій ситуації свою, хай і дуже дотичну, роль.

— Мені сказали, що я довіку не володів би рукою, якби Ігор так добре не вправлявся з голкою, — палко сказав Тулумбас.

— Але у вас і голова забинтована, — сказав Вільям.

— Гадаю, я впав, коли... коли сталось те, що сталось.

«О боги, — подумав Вільям, — та він же розгублений».

— Я глибоко переконаний, що це — якась помилка, — продовжував Тулумбас.

— Його високість був дуже заклопотаний?

— Його високість завжди заклопотаний. Це його робота.

— Вам відомо, що троє осіб чули, як він кричав, що вбив вас?

— Я не можу цього пояснити. Вони, напевно, помилилися.

Відповіді ставали дедалі коротшими й гострішими. Ось-ось, подумав Вільям...

— Чому ви вважаєте... — почав він, і тут його побоювання справдились.

— Здається, я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання, — сказав Тулумбас. — Чи зобов’язаний?

— Ні, але...

— Сержанте!!! — заволав Тулумбас.

Почулися швидкі кроки, й двері відчинилися.

— Так? — сказала Анґва.

— Я завершив розмову з цим добродієм, — сказав Тулумбас. — І я стомлений.

Вільям зітхнув і сховав записник.

— Дякую, — сказав він. — Ви дуже допомогли.

Йдучи коридором, Вільям сказав:

— Він не може повірити, що його високість вчинив цей напад.

— Еге ж, — сказала сержант.

— Схоже, йому дуже сильно дісталося по голові, — продовжував Вільям.

— Он як?

— Послухайте, навіть я бачу, що тут пахне смаленим.

— Невже?

— Авжеж, — сказав Вільям. — А ви, мабуть, брали курси спілкування у пана Ваймза?

— Думаєте?

— Відданість — чудова риса.

— Справді? Вихід — тут.

Акуратно провівши Вільяма на вулицю, сержант Анґва піднялась назад до кабінету Ваймза і безгучно зачинила за собою двері.

— Отже, він помітив лише ґорґулій? — спитав Ваймз, дивлячись через вікно, як Вільям іде вулицею.

— Очевидно. Проте я не стала б його недооцінювати. Він спостережливий — здогадався про м’ятну бомбу. А та стріла в підлозі? Чи багато офіцерів звернули б увагу, наскільки глибоко вона засіла?

— На жаль, на жаль...

— Ще він помітив, що в Ігоря два великих пальці... І навряд чи хтось інший завважив би картоплини в акваріумі.

— Ігор досі їх не повикидав?

— Ні, командоре. Він вважає, що від чіпсів до тараньки — одне покоління[25].

Ваймз зітхнув.

— Гаразд, сержанте. Досить про закуски. Які ставки?

— Командоре?

— Я знаю, що роблять на чергуванні. Вони б не були поліцейськими, якби один із них не тримав касу.

— На пана де Ворда?

— Так.

— Гм... П’ять до трьох, що наступного понеділка він буде вже мертвий.

— Ви не могли б ненав’язливо пустити чутку, що я не в захваті від подібних речей?

— Слухаюсь, командоре.

— З’ясуйте, хто приймає ставки. І коли з’ясуєте, що це Ноббі, заберіть у нього записи.

— Так, командоре. А що робити з паном де Вордом?

Ваймз подивився на стелю.

— Скільки офіцерів його ведуть?

— Двоє.

— Ноббі зазвичай чудово вираховує шанси. Гадаєте, двох достатньо?

— Ні.

— Згоден. Але в нас не вистачає кадрів. Йому доведеться вчитися на власних помилках. Біда в тому, що його перший урок стане також і останнім.

Пан Тюльпан виткнувся з алеї, де щойно завершив серію переговорів щодо закупівлі незначної партії субстанції, яка складалася із суміші щурячої отрути з подрібненим господарським милом.

Він застав пана Шпильку за читанням великого аркуша.

— Що це?

— Гадаю, це проблема, — відповів пан Шпилька, згортаючи аркуша й кладучи його до кишені. — Так, проблема.

— Це місто, мля, діє мені на нерви, — сказав пан Тюльпан, доки вони йшли вулицею. — У мене голова болить! І нога.

— І що? Мене теж вкусили. Ти дуже помилився з тим собакою.

— Ти хочеш сказати, що не треба було в нього стрілять?

— Я хочу сказати, що треба було не промазати. А так він змився.

— Це просто собака, — пробурчав пан Тюльпан. — Яка ще проблема може бути зі звичайним собакою? Навряд чи якийсь суд визнає собаку надійним та поважним, мля, свідком. І нас ніхто не попереджав ні про якого, мля, собаку!

Його литка починала пекти, наштовхуючи на туманні підозри, що напередодні дехто не почистив зуби.

— Хай би, мля, спробували нести того чувака, коли в литки чіпляється скажений собака! І, до речі, чого той, мля, зомбі не попередив нас, який цей чувак швидкий? Якби він не втупився в клоуна, він би мене продірявив!

Пан Шпилька знизав плечима. Але про себе зробив позначку. Пан Підступп таки дійсно багато про що забув повідомити «Новій фірмі», і зокрема — про те, що Ветінарі рухався зі швидкістю кобри.

Пана Шпильку теж ледь не підрізали — і це мало коштувати тому адвокатові великих грошей.

Втім, він пишався тим, що сам устиг підрізати помічника Патриція, а потім випхав Чарлі пролопотіти дурним слугам всю ту маячню. Це не входило в перелік послуг. Це був саме той додатковий сервіс, якого ви могли чекати від «Нової фірми». Він на ходу клацнув пальцями. Так! Вони вміли реагувати, вони вміли імпровізувати, вони вміли працювати творчо...

— Даруйте, джентльмени?

З темряви попереду виступила постать з кинджалом у кожній руці.

— Гільдія грабіжників, — сказала вона. — Даруйте, це офіційне пограбування.

На подив грабіжника, ані пан Тюльпан, ані пан Шпилька не були ані розгубленими, ані зляканими — незважаючи навіть на розмір кинджалів. Обоє перехожих швидше нагадували двійко ентомологів, які, надибавши метелика невідомого виду, з подивом побачили, що він намагається сплести невеличке павутиння.

— Офіційне пограбування? — повільно сказав пан Тюльпан.

— О, то ви — гості нашого файного міста? — сказав грабіжник. — В такому разі, у вас сьогодні щасливий день, пане... тобто панове. Пограбування на суму всього в двадцять п’ять доларів дає вам гарантійний поліс від подальших вуличних пограбувань на цілих шість місяців! Плюс — пропозиція дійсна тільки цього тижня! — ви отримуєте чудовий набір кришталевих фужерів або шашличний набір, що стане предметом заздрощів усіх ваших друзів!

— Тобто ви законні? — спитав пан Шпилька.

— Які ще, мля, друзі? — спитав пан Тюльпан.

— Так, шановний. Правитель Ветінарі вважає, що коли вже злочинність, так чи інакше, буде в місті завжди, то чому б їй не бути організованою?

Пан Тюльпан і пан Шпилька перезирнулись.

— Законність — моє кредо, — знизуючи плечима, сказав пан Шпилька. — Прошу, пане Тюльпане.

— Оскільки ви — новоприбулі, я можу запропонувати вам ознайомче пограбування на суму сто доларів, що дасть вам подальший імунітет на цілих двадцять чотири місяці, плюс флаєр на відвідання ресторану, а також комплексні знижки та ваучери на отримання розважальних послуг на загальну суму двадцять п’ять доларів у поточних цінах. Ваші сусіди оцінять...

Рука пана Тюльпана ніби розмазалась у повітрі. П’ятірня, схожа на в’язку бананів, ухопила грабіжника за шию і гримнула його головою об стіну.

— На жаль, кредо пана Тюльпана — садизм, — сказав пан Шпилька, запалюючи сигарету.

Він підняв зі землі фужери й узявся критично їх вивчати, у той час як за його спиною продовжували лунати звуки, якими зазвичай супроводжується процес перетворення м’яса на відбивну.

— Тц-тц-тц... Дешеве скло, який там кришталь, — сказав він. — І кому можна вірити в наші дні? Просто серце крається.

Тіло грабіжника гупнуло об землю.

— Думаю, я візьму шашличний набір, — сказав пан Тюльпан, переступаючи через тіло.

Він розірвав коробку й витяг з неї синьо-білого фартуха, якого уважно оглянув.

— «Убий кухаря!», — вигукнув він, накидаючи його через голову. — Агов, це ж класний прикид. Мені таки треба завести якихось, мля, друзів, щоб мої шашлики стали предметом їхніх, мля, заздрощів. А як щодо тих ваучерів?

— В таких штуках ніколи немає нічого хорошого, — сказав пан Шпилька. — Це просто спосіб впарювати товар, який нікому не потрібен. Ось... «Знижка на 25 % у „Капустяному замку“ Фарбі!», — він відкинув буклет убік.

— Теж непогано, — сказав пан Тюльпан. — Він ще мав двадцятку при собі, тож ми, мля, у виграші.

— І все ж я буду радий, коли ми покинемо це місто, — сказав пан Шпилька. — Воно надто збочене. Тільки шугнем одного здохляка.

— Йоть! Ґуть!

Крики продавця газет дзвеніли над сутінковою площею, коли Вільям повертався на Осяйну вулицю. Торгівля, як він міг бачити, тривала успішно.

Лише випадково, проходячи повз одного з покупців, він помітив заголовок:

Жінка народила кобру

Невже Сахариса самостійно зробила ще один випуск? Він підбіг до продавця.

Це не був «Час». Назва великим шрифтом — значно кращим, ніж зроблений гномами — проголошувала:

— Що це?! — гукнув Вільям продавцеві, чий соціальний статус був вищий за Ронів хіба що на кілька шарів бруду на обличчі.

— Яке ще «це»?

— Ось це ще «це»! — через ідіотське інтерв’ю з Тулумбасом Вільям був дуже роздратованим.

— Не до мене, начальнику. Я отримую пенні з кожного продажу, ото і все, шо я знаю.

— «Суповий дощ у Геної»? «Курка тричі знеслася під час урагану»? Звідки всі ці нісенітниці?!

— Слухайте, начальнику, якби я був грамотний, я не став би промишляти цими папірцями, еге ж?

— Ще одна газета! — промовив Вільям. Він опустив очі до напису дрібним шрифтом внизу єдиної сторінки (хоча в цій газеті навіть дрібний шрифт був не таким уже й дрібним). — На Осяйній вулиці?!

Він згадав робітників, що метушилися довкола старого складу. Це ж Гільдія граверів, чи не так? Вони вже мали верстати і, безумовно, мали гроші. Втім, два пенси — це була смішна ціна навіть за цей єдиний аркушик... маячні. Якщо продавець отримує пенні, яким боком заробляє видавець?

І тут він зрозумів: справа не в заробкові. Справа в тому, щоб розорити «Час».

Великий біло-червоний знак «Сенсацій» уже висів навпроти «Відра». На вулиці скупчилось ще більше возів.

З-за стіни за вулицею спостерігав один із гномів Доброгора.

— Там уже три верстати, — повідомив він. — Бачили їхню продукцію? Вони підготували випуск усього за півгодини!

— Так, але це лише одна шпальта. І там усе — вигадки.

— Що, справді? Навіть про кобру?

— Готовий закластись на тисячу доларів, — Вільям пригадав, що примітка маленьким шрифтом повідомляла, нібито це сталось у Ланкрі, й переглянув свою попередню оцінку. — Принаймні на сотню.

— Це ще не головна біда, — сказав гном. — Вам краще зайти.

Всередині звично рипів верстат, але більшість гномів вешталась без діла.

— Хочеш заголовки останніх новин? — спитала Сахариса, коли Вільям увійшов.

— Було б непогано, — відповів він, сідаючи за свій захаращений стіл.

— «Гравери пропонують гномам тисячу доларів за верстат».

— О ні...

— «Вампіра-іконографіста та спеціального кореспондента спокушають зарплатнею в п’ятсот доларів», — продовжила Сахариса.

— Ох.

— «У нас конкретна дупа з папером».

— Що?!

— Це дослівна цитата зі слів пана Доброгора, — пояснила Сахариса. — Не буду стверджувати, ніби точно знаю, що це значить, але мені відомо, що паперу вистачить тільки на один випуск.

— А за нову партію правлять уп’ятеро дорожче, ніж раніше, — сказав Доброгір, підходячи. — Все скупили гравери. Як каже Король — попит і пропозиція!

— Король? — Вільям звів брови. — Ви кажете про Короля?

— Ну так, Короля Золотої Ріки, — сказав гном. — Що ж, узагалі-то ми могли б заплатити нову ціну, але якщо ті, через дорогу, продаватимуть свої папірці по два пенси, ми практично нічого не заробимо.

— Отто сказав посланцеві Гільдії, що якщо ще раз його побачить, то порушить свою обітницю, — повідомила Сахариса. — Він дуже розсердився, бо той чоловік намагався видурити в нього його техніку зйомки.

— А що вирішила ти?

— Я залишаюсь. Я їм не вірю, особливо з огляду на їхні методи. Вони такі... нешляхетні, — сказала Сахариса. — Але що ж нам робити?

Вільям, прикусивши пальця, дивився в стіл. Коли він гойднув ногою, носак його черевика ствердно стукнувся об скриню з мідяками.

— Можливо, скоротити обсяг випуску? — запропонував Доброгір.

— Тоді ніхто не купуватиме газету, — сказала Сахариса. — А її мусять купувати, бо ми пишемо правду!

— Не можу не визнати, що «Сенсації» мають цікавіший вигляд, — сказав Доброгір.

— Бо вони не соромляться брехати! — відрубала Сахариса. — Що ж: я не проти по-старому отримувати долар на день. А Отто каже, що згоден працювати за півдолара, якщо йому дозволять і далі жити в льосі.

Вільям продовжував дивитись перед собою незрячим поглядом.

— Правда — це добре, — відсутньо сказав він. — Що ще, крім правди, ми маємо такого, чого не має Гільдія? Ми можемо готувати випуски швидше?

— Один наш верстат проти їхніх трьох? — спитав Доброгір. — Ні. Хоча, закладаюсь, набирати шрифт ми могли б і швидше, ніж зараз.

— І що?

— Ми могли би першими відправляти газету в продаж.

— Окей. Це може допомогти. Сахарисо, ти не знаєш когось, хто шукав би роботу?

— «Когось»? Ти що, не переглядав пошту?

— Ну, як тобі сказати...

— Всі шукають роботу! Це ж Анк-Морпорк.

— Гаразд. Відбери три листи з найменшою кількістю помилок і відправ Рокі винайняти авторів.

— Одним може бути пан Геральді, — сказала Сахариса. — Він хоче більше роботи. Серед небіжчиків виявилось не так багато цікавих людей. Ти знаєш, що він задля власної розваги ходить на різні мітинги й старанно записує все, що там кажуть?

— Він робить це справді старанно?

— Не сумніваюся. Він такий. Але сумніваюся, що в нас досить місця...

— Завтра зранку ми переходимо на чотири шпальти. Не дивись так. Я дізнався ще дещо про справу Ветінарі, і ми... ох, ми маємо дванадцять годин на те, щоб десь доп’яти паперу.

— Я ж кажу, Король більше не продасть нам ані аркуша за прийнятною ціною, — сказав Доброгір.

— В принципі, це вже тема для статті, — сказав Вільям.

— Ти що, не розумієш...

— Та розумію. Зараз мені треба дещо написати, а потім ми з вами сходимо до нього на побачення. О, і відправте когось до семафорної вежі, будь ласка. Я хочу надіслати повідомлення на ім’я правителя Ланкру. По-моєму, ми з ним колись зустрічалися.

— Семафор коштує грошей. Великих грошей.

— Все одно зробіть це. Гроші якось знайдемо, — Вільям нахилився над лядою льоху. — Отто!

Вампір до пояса висунувся з люка. В руці він тримав напіврозібраний іконограф.

— Чим мошу служити?

— Ти маєш якісь ідеї щодо того, як нам підвищити наклад?

— Шчо вам треба тепер? Картинки, шчо стрибають з паперу? Картинки, шчо говорять? Картинки, шчо слідкують за вами поглядом, поки ви ходите по кімната?

— Не варто дратуватись, — сказав Вільям. — Я ж не вимагаю кольору чи чогось...

— Колір? — перепитав вампір. — І фсе? Колір — це льохко. Як швидко треба його зробити?

— Нічого не вийде, — впевнено сказав Доброгір.

— Та нефже? Тут десь є майстерня, яка робить кольорофе скло?

— Ну, я знаю одного гнома, що володіє виробництвом вітражів, — сказав Доброгір. — Вони роблять величезну кількість відтінків, але...

— Я б хотіф подивитись на взірці якнайшвидше. І на фарбен. Ви ш можете роздобути й фарбен, так?

— Без проблем, — відповів гном. — Але ж знадобляться сотні різних фарб, хіба ні?

— Зофсім ні. Я зараз зроблю список, чого мені треба. Звісно, я не обіцяйт вам з першого ш разу якість «Бурлі та Мітцнорука». Тобто не просіть у мене ніжної гри сфітло-тіні на осінньому листячку чи шчось такого. Але картинки з чіткими тінями мають вийти. Піде?

— Не те слово.

— Данке.

Вільям встав.

— А тепер, — сказав він, — час вшанувати візитом Короля Золотої Ріки.

— Ніколи не розуміла, за що його так прозвали, — сказала Сахариса. — Я маю на увазі, в місті ж немає ніякої золотої річки?

— Панове.

Пан Підступп чекав на них у вітальні пустого будинку. Коли члени «Нової фірми» увійшли, він підвівся і стиснув свій портфель. Скидалось на те, що він перебував у надзвичайно поганому настрої.

— Де ви були?

— Ходили перекусити. Ви зранку не з’явились, а пан Тюльпан зголоднів.

— Я ж казав вам, що треба уникати чужих очей.

— Пан Тюльпан не вміє уникати чужих очей. В будь-якому разі, все ж пройшло добре — та ви, напевне, вже в курсі. Щоправда, нас ледь не повбивали через те, що ви багато чого замовчали — але кому цікава наша доля, еге ж? Це обійдеться вам у копієчку.

Пан Підступп пильно подивився на них.

— Мій час коштує дорого, пане Шпилько, тож не будемо тягти кота за хвіст. Що ви зробили з собакою?

— Нам ніхто не казав ні про якого собаку! — загарчав пан Тюльпан. Пан Шпилька знав, що це був неправильний тон.

— Отже, ви витримали важку битву з песиком, — сказав пан Підступп. — І де ж він?

— Нема. Втік. Покусав нас, мля, за ноги, та й змився.

Пан Підступп зітхнув. Це було як протяг з прадавньої могили.

— Я попереджав вас, що в штаті Варти працює перевертень, — сказав він.

— І шо? — спитав пан Тюльпан.

— Для перевертня немає складнощів у тому, щоб поговорити з собакою.

— Що-що? Ви хочете сказати, ніби хтось дослухатиметься пса?! — вигукнув пан Шпилька.

— На жаль, саме так, — сказав пан Підступп. — Собака має індивідуальність. А індивідуальність — це серйозно. До того ж існують цілком однозначні прецеденти. В цьому місті, джентльмени, в різні часи до суду притягнуто сім свиней, зграю пацюків, чотирьох коней, блоху та бджолиний рій. Торік при розслідуванні вбивства з обтяжливими обставинами як свідка обвинувачення було залучено какаду, і я змушений був забезпечити йому участь у програмі захисту свідків. Гадаю, нині він прикидається здоровенним хвилястим папугою, — пан Підступп струсонув головою. — На жаль, тваринам теж є місце в храмі правосуддя. Безумовно, в нашій ситуації існує величезна кількість найрізноманітніших застережень, але правда, пане Шпилько, в тому, що командор Ваймз обов’язково розбудує слідство навіть на найменшій зачіпці. Він почне... ставити запитання. Він уже знає, що щось не так, але мусить спиратися на милиці доказів та свідчень, а наразі немає ні тих, ні інших. Проте якщо собака знайдеться, це може виявитись ниткою, що дозволить розплутати клубок.

— Відсипте йому кілька тисяч, — сказав пан Шпилька. — З поліцейськими це завжди працює.

— Якщо не помиляюся, останній, хто намагався підкупити Ваймза, досі не може випрямити один зі своїх пальців, — сказав пан Підступп.

— Ми робили все так, як нам, мля, наказували! — заревів пан Тюльпан, наставляючи на пана Підступпа пальця завтовшки з сосиску.

Адвокат вивчив пана Тюльпана поглядом.

— «Вбий кухаря!», — сказав він. — Як смішно. А ми сподівалися, що винаймаємо професіоналів.

Завбачливий пан Шпилька знову вчасно перехопив кулак пана Тюльпана, ледве встоявши при тому на ногах.

— Згадайте про документи, пане Тюльпане, — промовив він. — Цей хлопець забагато знає...

— Подивлюсь я, що він знатиме, коли відправити його на той світ! — прогарчав пан Тюльпан.

— Насправді це лише покращує пам’ять, — повідомив пан Підступп.

Він підвівся, і пан Шпилька вперше звернув увагу, як підводяться зомбі: використовуючи по черзі різні групи м’язів, цей зомбі не стільки вставав, скільки розпаковував себе.

— Ваш інший... помічник у безпечному місці? — спитав Підступп.

— Сидить собі в льосі, п’яний як чіп, — сказав пан Шпилька. — І я не розумію, чого б нам не скрутити йому в’язи просто зараз. Коли він побачив Ветінарі, то ледь не кинувся навтьоки. І якби той не був у такому шоці, ми були б у великій біді. А так — хто в цьому місті зверне увагу на ще один труп?

— Варта, пане Шпилько. Скільки я можу вам про це казати? Вони неймовірно спостережливі.

— Та пан Тюльпан не дуже-то й залишить їм що спостерігати... — пан Шпилька зупинився. — Тобто Варта аж настільки вас лякає?

— Це Анк-Морпорк, — відрубав адвокат. — Дуже космополітичне місто. Бути мертвим в Анк-Морпорку іноді означає лише невеличку незручність. Тут є чарівники, тут є медіуми будь-якого калібру... Ми не можемо випустити нічогісінько, що дасть Варті щонайменший натяк, розумієте ви чи ні?

— Що, хтось, мля, стане слухати трупака? — здивувався пан Тюльпан.

— Чому б і ні. Ви ж слухаєте, — сказав зомбі. Він дещо розслабився. — Так чи інакше, завжди може виявитись, що ваш... колега ще якось стане в пригоді. Можливо, ще одне невеличке дефіле, щоб заспокоїти найнеспокійніших. Це надто вигідний вексель, аби просто зараз його... погасити.

— Що ж, гаразд. Ми триматимемо його під рукою. Але ви мали б доплатити нам за собаку, — сказав пан Шпилька.

— Це ж лише собака, пане Шпилько, — сказав Підступп, підіймаючи брову. — Гадаю, перехитрувати собаку міг би навіть пан Тюльпан.

— Спершу цього собаку треба знайти, — сказав пан Шпилька, швидко стаючи між своїм колегою й зомбі. — У вашому місті чимало собак.

Зомбі знову зітхнув.

— Я міг би додати до вашого гонорару ще п’ять тисяч. У коштовностях, — він підняв руку. — І, будь ласка, не принижуйте нас обох, автоматично говорячи «десять». Йдеться про просте завдання. Будь-який загублений собака в цьому місті стає або членом здичавілої зграї, або парою хутряних рукавиць.

— Я хочу знати, хто віддає ці накази, — сказав пан Шпилька. У внутрішній кишені куртки він відчував вагу «Смартгона».

Пан Підступп вдав здивування.

— Я, пане Шпилько.

— Я говорю про ваших клієнтів.

— Ви жартуєте!

— Справа пахне політикою, — не відступав пан Шпилька. — А політиці в’язи не скрутиш. Можливо, мені варто подумати над тим, куди тікати, коли всі зрозуміють, що сталося. І хто прийде на допомогу, якщо нас упіймають.

— В цьому місті, джентльмени, — промовив пан Підступп, — речі ніколи не є тим, чим вони видаються. Подбайте про собаку, і... про вас подбають теж. Плани складено, процеси йдуть. Хто скаже, чим усе закінчиться? Людей легко ввести в оману — запевняю вас як особа, що витратила на судові слухання кілька століть. Недарма кажуть, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу. Неадекватний вислів, чи не так? Тож не слід панікувати, і все буде гаразд. І не слід робити дурниць. Мої... клієнти мають довгу пам’ять і глибокі кишені. Можна винайняти й інших убивць. Ви мене розумієте? — він клацнув застібками свого портфеля. — На все добре.

Двері загойдались туди-сюди за його спиною.

За спиною пана Шпильки почувся брязкіт: пан Тюльпан відкрив свій стильний та ексклюзивний шашличний набір.

— Що ти робиш?

— Цей зомбі, мля, так і пре просто ось на цей зручний універсальний рожен, — сказав пан Тюльпан. — А потім я зніму його окрайці ось цією, мля, лопаточкою. А тоді влаштую з його філе справжню учту з дотриманням всіх стародавніх традицій.

Незважаючи на наявність набагато актуальніших проблем, пана Шпильку це зацікавило.

— Це як саме? — спитав він.

— Можливо, з купальським гільцем, — мрійливо сказав пан Тюльпан, — і хороводом за сонцем. А далі — з обробкою землі за трипільською системою, кількома пошестями та, коли рука моя не оскудіє, винайденням хомута.

— Звучить непогано, — сказав пан Шпилька. — А тепер нумо знайдімо того клятого собаку.

— І як ми це зробимо?

— Помізкувавши.

— Ненавиджу цей спосіб, мля.

Його називали Королем Золотої Ріки. Це означало і визнання його багатства та досягнень, і, водночас, джерело його успіху, яке було не таке вже й схоже на класичну річку золота. У цьому сенсі нинішній титул міг правити за покращений варіант його попереднього прізвиська — Гаррі Сеча.

Король Гаррі зробив кар’єру, не словом, а ділом дотримуючись старого прислів’я: і в перегної шукай перлину.

З того, що викидали інші, можна було зробити гроші. Надто якщо інші викидали це безпосередньо із себе.

Справжній успіх прийшов до нього тоді, коли він почав залишати порожні відра під дверима різних заїжджих дворів середмістя — особливо тих, що стояли далі кількох метрів від річки. Коли ці відра наповнювались, він відносив їх геть, беручи за це дуже і дуже помірну платню. Поступово кожен корчмар звик до тихого «брязь» серед ночі; почувши цей звук, вони лише переверталися з боку на бік у своїх ліжках, навіть уві сні твердо знаючи, що це хтось із хлопців Гаррі Сечі зробив свій маленький внесок у те, щоби світ став трохи чистішим.

Ніхто з них не цікавився, що відбувається з відрами далі. А от Гаррі Король знав дещо, що може служити ключем до великих багатств: у світі важко знайти гидоту, що не прислужилася б на виробництві. Десь завжди є люди, яким до зарізу потрібні великі об’єми аміаку та селітри. Якщо це не потрібно алхімікам, можливо, це візьмуть фермери. Якщо ж це не потрібно навіть фермерам — що ж, не існує нічого, нічого, що, в якій завгодно кількості, не стало б у пригоді кожум’якам.

Гаррі відчував себе так, ніби він — єдина людина в геологічній експедиції, яка знає, який вигляд має золото.

Він став підключати до справи одразу цілі вулиці, й бізнес швидко пішов ушир. У заможних районах домовласники платили йому — платили йому! — за те, що їх позбавляли вмісту нічних горщиків, новозаведених відер, кінського гною, сміттєвих кошиків і навіть собачого лайна. Собаче лайно? Та вони могли хоча б уявити собі, скільки кожум’яки платять за першосортне біле собаче лайно? Схоже, він отримував гроші від тих, кого сам же позбавляв діамантів найчистішої води.

І Гаррі нічого не міг тут удіяти. Весь світ аж зі шкури пнувся, щоб дати йому грошей. Хто-небудь де-небудь завжди готовий був заплатити йому за мертву кобилу чи за дві тонни креветок, термін придатності яких сплив так давно, що його не побачиш і в телескоп — а найдивовижнішим було те, що хтось уже заплатив йому, щоб він їх звідкись забрав. На той же випадок, коли щось абсолютно не мало збуту — навіть у мисливців на котів, навіть у кожум’як, навіть у самого пана Нудля — Гаррі мав величезні купи компосту за містом, нижче за течією. Там, у теплі перегнивання, утворювався надзвичайно родючий ґрунт («10 пенні мішок, тара ваша...») — утворювався практично з усього, що потрапляло до куп компосту, і в тому числі, як подейкували, з деяких темних особистостей, які намагались відвоювати шматочок цього ринку («...і ваші жоржини розквітнуть, як ніколи!»).

Його ганчір’яно-паперове виробництво було розташоване найближче до його дому, бо, хоча воно й потребувало великих чанів з рідким підґрунтям його багатства, це було єдине з його виробництв, з яким мирилася його дружина Еффі. За чутками, вона ж доклала рук і до зміни широко відомого знаку на в’їзді до їхнього обійстя. Раніше цей знак повідомляв: «Г. Король — нам відливають з 1961». Тепер, одначе, напис проголошував: «Г. Король — повертаємо Природі її дари».

Маленькі дверцята у величезній брамі відчинив троль. Гаррі дуже завбачливо винаймав на роботу здебільшого представників нелюдських рас і був одним із перших у місті, хто дав роботу тролям. Зрештою, якого б походження не були органічні субстанції, всі вони мали однаковий запах.

— Го?

— Чи можемо ми зустрітись із паном Королем?

— Чого?

— Я хотів би придбати у нього певну кількість паперу. Скажіть йому, що це Вільям де Ворд.

— Добро.

Дверцята грюкнули, зачиняючись. Вони чекали. За десять хвилин дверцята відчинилися знов.

— Король хтів би вас бачети, — оголосив троль.

І ось Вільям та Доброгір ступили на подвір’я людини, яка, якщо вірити чуткам, зібрала гори використаних носовичків в очікуванні моменту, коли наука навчиться змушувати нежить віддавати все накопичене срібло[26].

По той бік дверей кидались на ґрати своїх кліток величезні чорні ротвейлери. Всі знали, що ночами Гаррі випускав їх побігати подвір’ям. Він сам подбав, щоб усі про це знали. А тому будь-який злодюжка, що намірився би пограбувати Гаррі, спочатку мав би з’їсти на своїй справі не одного собаку — якщо тільки не хотів перетворитися на кілька кілограмів «Субстанції кожум’яцької білої, першого сорту».

Офіс Короля Золотої Ріки містився в двоповерховій будівлі, що нависала над двором. Звідти Гаррі озирав паруючі купи сміття та цистерни своїх володінь.

Навіть сидячи за своїм безкраїм столом, Гаррі Король був схожий на велетня. Його рожеве обличчя сяяло, через маківку було зачесано кілька пасем волосся; його важко було уявити без підтяжок та нарукавників (навіть коли він був без них), а також без гігантської сигари (без якої його ніколи не бачили). Можливо, сигара служила йому хоч якимось захистом від ароматів, що були, так би мовити, незнищенними відходами його в цілому безвідходного виробництва.

— Привіт, хлопці, — приязно сказав він. — Чим можу помогти? Ніби я сам не знаю, хе.

— Пам’ятаєте мене, пане Король? — сказав Вільям.

Гаррі кивнув.

— Ти — малий де Ворд, еге ж? Торік, коли наша Дафні вийшла заміж, ти про це написав у тому твоєму невинному листку. Моя Еффі була дуже рада, що про нашу Дафні читатимуть всякі там благородні.

— Зараз цей листок дуже розрісся, пане Король.

— Еге ж, я про це таки чув, — відгукнувся товстун. — Ці випуски, чи як його, постійно потрапляють до нас. Хороша сировина, я сказав хлопцям відкладати їх окремо.

Його сигара перекотилась з одного куточка рота до іншого. Гаррі не вмів ні читати, ні писати, але це ніколи не заважало йому обставляти тих, хто вмів. Він винаймав сотні робітників, щоб вони розбирали сміття; було неважко винайняти ще кількох, що вміють розбирати літери.

— Пане Король... — почав Вільям.

— Я не гальмо, хлопці, — перебив його Гаррі. — Я знаю, чого ви тут. Але бізнес є бізнес. Ви самі розумієте.

— Нашому бізнесу потрібен папір! — вибухнув Доброгір.

Сигара знову перекотилася.

— А ти хто будеш?

— Це пан Доброгір, — сказав Вільям. — Мій видавець.

— Гном, атож? — сказав Гаррі, змірюючи Доброгора поглядом. — Нічого не маю проти гномів, але з вас кепські сортувальники. Ґобліни працюють за безцінь, але, кляті смердюхи, з’їдають половину сміття. Тролі трохи кращі. Але йдуть до мене тільки того, шо я їм добре плачу. Найкращі — ґолеми. Можуть працювати день і ніч. Варті стільки золота, скільки важать самі. Що і справді з біса близько до тої платні, якої вони вимагають останнім часом...

— Отже, — сказав Доброгір, — ви вирішили нас просто кидонути?

Гаррі крізь дим подивився йому в очі.

— Хто це тут говорить про кидалово? Ти знаєш хоча б, що таке брудка?

Гном знизав плечима.

— Я знаю, — сказав Вільям. — Є кілька значень, але, гадаю, ви маєте на увазі велику затверділу грудку бруду, в яку влипли загублені монетки. Такі грудки можна знайти в тріщинах на дні старих канав, там, де вода утворює вир. І часом вони досить цінні.

— Що?! Та в тебе ж руки, як у дівки, — сказав Гаррі, здивований настільки, що сигара ледь не випала з його губ. — Звідки ти це знаєш?

— Я люблю слова, пане Король.

— Я почав розгрібати бруд у три роки, — сказав Гаррі, відкидаючись у кріслі. — І в перший же день знайшов свою першу брудку. Ясне діло, один з великих пацанів її одразу ж у мене забрав. І ви будете казати мені про кидалово? Але я вже тоді мав хватку, і...

Вони сиділи й слухали — Доброгір з меншим інтересом, Вільям із більшим. Це було дійсно захопливо, принаймні для людини з відповідним складом розуму, хоча Вільям і знав більшу частину цієї історії: Гаррі Король розповідав її за кожної нагоди.

Юний Гаррі був талановитим безпритульним. У пошуках загублених монет, металевих уламків, шматків вугілля — всього, що хоча б десь мало хоч якусь ціну, — він прочісував береги Анку й навіть його нечисті води. У вісім років він уже наймав інших безпритульних. Йому належали цілі ділянки вздовж річки. Конкуруючі зграї тримались подалі або ж визнавали його владу. Гаррі був непоганим бійцем, а до того ж міг дозволити собі винайняти ще кращих.

Так почалося сходження Короля — від кінських кізяків (старанне подрібнення гарантоване) до ганчір’я, кісток, металобрухту та знаменитих відер, в яких (чи в які) майбутнє відливало золотом. Це було щось на кшталт історії цивілізації, якщо дивитися на неї зі самісінького дна.

— Ви входите до якоїсь Гільдії, пане Король? — спитав Вільям, коли Гаррі спинився, щоб вдихнути повітря.

Сигара швидко перекотилася з кутка в куток вуст і назад — певний знак, що Вільям зачепив хворе місце.

— Трикляті Гільдії, — прогарчав її власник. — Мені сказали, що я маю вступити до Гільдії жебраків! Я! Я ніколи не жебрав, я взагалі ніколи нічого ні в кого не просив! Але плювати я хотів на Гільдії. Я добре плачу моїм хлопцям, і вони за мене горою.

— Нас хочуть знищити саме Гільдії, пане Король. Ви це знаєте. Ви знаєте все. Якщо ви не продасте нам паперу, нам кінець.

— На кого я буду схожий, якщо порушу угоду? — спитав Гаррі Король.

— Це — моя брудка, пане Король, — сказав Вільям. — І ті пацани, які хочуть її в мене відібрати, справді великі.

Трохи помовчавши, Гаррі важко звівся на ноги й перевальцем підійшов до великого вікна.

— Ходіть-но сюди, хлопці, — сказав він.

В одному із закутків двору був великий тупчак, який рухала пара ґолемів. Від його рипучого колеса відходив широченний ремінь, що перетинав більшу частину двору. На протилежному кінці кілька тролів широкими лопатами перекидали на ремінь сміття з великої купи, яку поповнювали вози, що під’їжджали.

Вздовж самого ременя шерегом стояли ґолеми, тролі й навіть кілька людей. У рухливому світлі смолоскипів вони уважно переглядали те, що проїздило повз них. Раз по раз хтось із робітників щось вихоплював і кидав у кошик поруч.

— Риб’ячі голови, кості, ганчірки, папір... Поки що я встановив двадцять сім різних кошиків, включаючи один для срібла та золота, — ви не повірите, які предмети люди часом викидають випадково. Ой, було в бабусі дві сережки в усі, одна мідна, друга срібна, дві сережки в усі...[27] Я, бувало, наспівував це моїм дівчаткам. Мотлох типу цього вашого листка іде в кошик номер шість, «низькоякісні паперові відходи». Я продаю його переважно Бобу Хватьку з пейсят сьомої пристані.

— І що він з ними робить? — спитав Вільям, відзначивши подумки слово «низькоякісні».

— Виробляє туалетний папір, — сказав Гаррі. — Жінка від нього в захваті. Хоча особисто мені всі ці проміжні стадії від газети до рулону не потрібні, — він зітхнув, вочевидь не помічаючи, якого удару щойно зазнало Вільямове самолюбство. — Знаєте, часом ото я стою тут надвечір, слухаю рипіння тупчака, дивлюсь на захід сонця, і — мені не соромно зізнатися — на очі навертається сльоза.

— Чесно кажучи, я теж ось-ось розплачуся, — сказав Вільям.

— Шо я ще хотів сказати, хлопці... А — про того пацана, шо відібрав мою першу брудку. Я не зарюмсав, еге ж? Я знав, що в мене є хватка! Я працював далі і знайшов чимало нових. А на свій восьмий день народження я заплатив двійко тролям, щоб вони знайшли того дурня і вибили з нього всі органічні відходи. Ви про це знали?

— Ні, пане Король.

Гаррі Король дивився на Вільяма крізь дим. Вільям відчув, що його крутять і розглядають з усіх боків, ніби предмет, знайдений в смітті.

— Моя молодша дочка, Герміона... Вона виходить заміж в кінці наступного тижня, — сказав Гаррі. — Буде велика вечірка. В храмі Оффлера. Хор і все таке. Я запрошую всіх віпів. Так хоче Еффі. Але вони, ясне діло, не прийдуть. Не до Гаррі Сечі.

— Зате «Час» зробить про це репортаж, — сказав Вільям. — З кольоровими ілюстраціями. Якщо, звісно, завтра ми не вилетимо з бізнесу.

— Кольоровими? Ви найняли художника, еге ж?

— Ні. У нас... свої методи, — сказав Вільям, без надії сподіваючись, що Отто говорив серйозно. Він не просто ступив на тонкий лід, а був уже в ополонці.

— Цікаво було би побачити, — сказав Гаррі.

Він вийняв з рота сигару, замислено подивився на її кінчик і знову встромив її в рота. Після чого продовжив уважно роздивлятися Вільяма крізь дим.

Вільям раптом відчув себе вченим, який зустрів неписьменного, здатного думати мінімум втричі швидше за нього.

— Пане Король, нам справді потрібен цей папір, — сказав він, коли мовчанка стала нестерпною.

— У тобі щось є, малий де Ворде, — сказав Король. — Коли мені треба, я купую слуг або продаю їх, але ти не схожий на слугу. Ти схожий на людину, здатну розкопати тонну лайна, щоб знайти в ньому голку. Мені це по кайфу.

— Послухайте, пане Король, чи не були б ви такі ласкаві продати нам трохи паперу за старою ціною? — сказав Вільям.

— Не можу. Я ж пояснив. Угода є угода. Мені заплачено, — уривчасто відповів Гаррі.

Вільям розтулив рота, але Доброгір поклав руку йому на зап’ястя. Король явно збирався продовжити свою думку.

Гаррі знову підійшов до вікна і став меланхолійно дивитись на паруючі пагорби в дворі. Раптом...

— Ох, тільки погляньте, — промовив він, відступаючи від вікна з виразом неймовірного подиву на обличчі. — Бачите того воза біля воріт?

Вони бачили.

— Я сто разів казав хлопцям: не ставте біля самісіньких воріт вози з вантажем, уже готовим до відправки! Вкрадуть же!

Вільям міг тільки здивуватись: хто ризикне вкрасти будь-що у Короля Золотої Ріки, людини, що володіє всіма тими гарячими купами перегною?

— Це остання партія із замовлення Гільдії граверів, — сказав Гаррі в простір. — Якщо вона зникне просто з мого подвір’я, мені доведеться повернути їм гроші. Треба буде поговорити з вартовим. Він щось останнім часом розлінився.

— Нам час, Вільяме, — сказав Доброгір, знову хапаючи Вільяма за руку.

— Чому? Ми ж іще...

— Як ми можемо вам віддячити, пане Король? — спитав гном, тягнучи Вільяма до дверей.

— Подружки нареченої вдягнуть о-де-ніль, хоча біс його знає, що це таке, — сказав Король Золотої Ріки. — А, і коли я не отримаю від вас вісімдесят доларів до кінця місяця, ви, хлопці, будете в глибокій, — сигара перекотилася у роті з кутка в куток і назад, — біді. Головою донизу.

За дві хвилини віз із рипінням полишив двір, вартовий троль провів його, на диво, байдужим поглядом.

— Ні, це не крадіжка, — категорично сказав Доброгір, смикаючи віжки. — Король поверне тим вилупкам їхні гроші, а ми заплатимо йому по старій ціні. І всі будуть щасливі — крім «Сенсацій», але кого вони хвилюють?

— Мені не сподобались натяки на глибоку, пауза, біду, — сказав Вільям. — Головою донизу.

— Мені, з моїм зростом, і головою вгору буде непереливки, — відповів гном.

Деякий час подивившись услід возові, Король гукнув одного зі службовців і наказав йому принести примірник «Часу» з кошика номер шість. Доки йому вголос читали пожмакану й заяложену газету, він сидів непорушно, і лише сигара перекочувалась з куточка в куточок його вуст.

Згодом його посмішка поширшала, і він попросив службовця прочитати кілька уривків повторно.

— Ех, — сказав він, коли читання було закінчено. — Я таки не помилився. Цей хлопець — природжений розгрібач бруду[28]. Як шкода, що він народився так далеко від чесного, справжнього сміття.

— Мені підготувати чек для Гільдії граверів, пане Король?

— Еге ж.

— Гадаєте, ці двоє повернуть вам гроші?

Зазвичай Гаррі Король не сприймав у служниках подібної поведінки. Вони існували для роботи, а не для обговорення рішень. З іншого боку, Гаррі розбагатів завдяки вмінню побачити проблиск у бруді, тож тямущу людину йому було важко не помітити.

— Якого кольору о-де-ніль? — спитав він.

— О, це один із рідкісних відтінків, пане Король. Щось на кшталт блакитного з натяком на зелений.

— А бувають чорнила такого кольору?

— Я міг би дізнатись. Напевне, вони недешеві.

Сигара знову промандрувала між губ Гаррі Короля. Всі знали, що він обожнював своїх дочок, бо відчував: вони потерпали вже від того факту, що їхній батько мусив двічі поспіль приймати ванну, аби лишитися просто брудним.

— Ми будемо уважно стежити за нашим малим письменником, — сказав він. — Кинь хлопцям кілька монет, нехай візьмуться. Я не хотів би розчарувати Еффі.

Сахариса помітила, що гноми знову пораються біля верстата. Він рідко коли зберігав незмінний вигляд довше, ніж кілька годин. Гноми вдосконалювали його без відриву від виробництва.

У Сахариси складалося враження, що єдиними інструментами, яких потребував гном, були його сокира та яке-небудь причандалля для добування вогню. За певного вміння це була кузня, з допомогою якої гном міг зробити прості інструменти, з їхньою допомогою — складні, а вже зі складними інструментами гном міг, у певному сенсі, зробити що завгодно.

Двійко гномів наразі порпалися в металевому непотребі, купи якого валялися попід стінами. Кілька залізних котків уже розплавили на метал, і коники-гойданки палали в печі, на якій виплавлявся свинець. Два-три гноми поспішно залишили повітку в якихось таємничих справах, і повернулися з якимись мішками та загадковим виразом облич. Гноми теж добре знають, як використати речі, викинуті кимось іншим — навіть якщо цей інший їх ще насправді не викинув.

Сахариса повернулась було до репортажу про щорічну вечірку «Парубків з Веселого Пагорба», аж раптом якийсь грюкіт і вибух лайки убервальдською (ідеальною мовою для лайки) змусив її кинутись до отвору в льох.

— Все гаразд, пане Крикк? Мені принести совок і віник?

— Бодрожвачски жальтцайт! Ох, фройляйн Сахарисо, вибачте! Нефеликий яма на шляху прогресу.

Сахариса спустилася вниз.

Отто сидів на своїй хисткій лавці. На стіні висіли скриньки з бісиками. В клітках куняли кілька саламандр. У великій темній банці скрутилися земляні вугрі. Але друга така ж банка була розбита.

— Я був незграбний і перекинув її, — пояснив Отто з ніяковим виглядом. — А тепер той дурний вугор запофзайт під лавка.

— Вони кусаються?

— О, найн, це душе ледачі тфарюки...

— Над чим саме ви працюєте, Отто? — спитала Сахариса, обертаючись, щоб придивитись до якогось великого предмета на лавці.

Він спробував затулити його.

— О, це фсе тільки експеримент...

— Спосіб робити кольорові пластинки?

— Йа, але це ще тільки сирий спроба...

Краєм ока Сахариса помітила якийсь рух. Вугор-утікач, знудившись під лавкою, вирішив здійснити вкрай неспішну спробу прориву до нових горизонтів, де вугор може плазувати гордо, як і належить вугреві.

— Краще не... — почав Отто.

— О, я зовсім не гидлива...

Коли вона прийшла до тями, перед її обличчям несамовито матлявся чорний носовичок.

— Ох, — вимовила вона, намагаючись сісти.

На обличчі Отто був такий жах, що на мить вона навіть забула про власний пекучий головний біль.

— Що з вами? — спитала вона. — У вас жахливий вигляд.

Отто відсахнувся, спробував встати й закляк, зігнутий, вчепившись за лавку.

— Сир! — простогнав він. — Буть ласка, кляйне сир! Чи яплуко! Щось, щоб фстромити зуби!

— Тут немає нічого на кшталт...

— Відійдіть! І не дихайте так! — заволав Отто.

— Як?

— Коли груди ходити туди й сюди, туди й сюди! Я вампір! Молода фройляйн непритомна і важко дихайт, і груди хвилюватись... Це викликає жахливі... — він із зусиллям випростався і вхопився за чорну стрічку на вилозі. — Але я бути сильний! — вигукнув він. — Я не дати фсім загинути!

Він встав в урочисту позу, хоча його силует дещо розмазувався через дріж, що бив його тіло, і тремтячим голосом заспівав:

— «О, тримай своє слово, ти тримай, ти тримай, твій пиріг вже готовий, як і чай, як і чай...»

Драбиною зсипалися гноми.

— Все нормально, панночко? — спитав Боддоні, що вбіг першим із сокирою в руках. — Він намагався щось зробити?

— Ні-ні! Він...

— «Рідина, що струмує у венах, не питфо ні для кого із нас...», — обличчям Отто струмував піт. Одну руку він притискав до грудей навпроти серця.

— Так, Отто! — закричала Сахариса. — Борися! Борися! — Вона обернулася до гномів. — У когось є шматок сирого м’яса?!

— «Життя нове тебе позве, прозоре, як вода...» — на блідому обличчі Отто пульсували вени.

— В мене десь є трохи свіжого щурячого філе, — промимрив один із гномів. — Влетіло в два пенси...

— Давай його сюди, Гоуді, — наказав Боддоні. — Здається, справи кепські!

— «Нам бренді смакує, і віскі пасує, і пляшечка джину піде, та поки нам жити, не будемо пити нізащо, ніколи й ніде, тієї...»

— Два пенси — це два пенси, скажу я вам!

— Дивіться, у нього судоми! — скрикнула Сахариса.

— До того ж він геть не вміє співати, — сказав Гоуді. — Ну добре, добре, вже йду!

Сахариса погладила руку Отто, вкриту холодним потом.

— Ти можеш це перемогти! — швидко сказала вона. — Ми тут, щоб допомогти тобі! Так? Агов! — під її зловісним поглядом гноми відповіли хором безладних «так», хоча той же Боддоні, судячи з виразу його обличчя, більше схильний був думати про те, як би допомогти в першу чергу собі.

Гоуді повернувся з маленьким пакунком. Сахариса вихопила його з гномової руки й простягнула Отто. Той позадкував.

— Та ні, це просто щурятина! — сказала Сахариса. — Все чудово! Тобі ж можна щурятину, ну?

Отто на мить завмер, а тоді рвучко схопив пакунка.

Й увіп’явся в нього зубами.

У раптовій тиші, як видалось Сахарисі, пролунав ледь чутний звук — ніби соломинка черкнула об дно склянки з молочним коктейлем.

За кілька секунд Отто розплющив очі й скоса зиркнув на гномів. Він упустив пакунка.

— Ох, який ганьба! Куди мені подіти майн очі? Ох, і шчо фи тільки про мене подумати...

Сахариса відчайдушно зааплодувала.

— Ні-ні! Ми всі були просто вражені! Правда ж, панове?

Так, щоб не помітив Отто, вона зробила гномам застережливий жест. Знову почувся різнобій згодних голосів.

— Я вже більше трьох місяцен як поклаф ікла на полицю, — пробурмотів Отто. — Так гидко зламаттись саме зарас і...

— О, щурятина — це ж нічого, — сказала Сахариса. — Це ж можна, чи не так?

— Мошна, проте на мить я майше...

— Так, але «майже» не рахується, — сказала Сахариса. — Ось що важливо. Ти не хотів цього — іти цього не зробив.

Вона обернулася до гномів.

— Можете повертатись до своїх справ, — сказала вона. — З Отто вже все цілком гаразд.

— Ви впев... — почав Боддоні, але затнувся й кивнув. Наразі він краще посперечався б із розлюченим вампіром, ніж із Сахарисою. — Ваша правда, панночко.

Витираючи лоба, Отто сів, тимчасом, як гноми один за одним вилазили геть.

Сахариса торкнулась його руки.

— Може, Отто, тобі попити...

— Ох.

— ...водички?

— Ні-ні, дякую, фсе гаразд. Здається. Ох. Ох, лихо. Ох, мюттерхен... Мені так соромно. Тумаєш, шчо стоїш над обставинами, аш раптом опиняєшся під ними. Що за день...

— Отто...

— Так?

— Отто, що насправді сталося, коли я схопила вугра?

Отто здригнувся.

— Мошливо, зарас не час...

— Отто, я щось бачила. Це було... полум’я. І люди. І гамір. Лише одну мить. Це було ніби побачити цілий день, спресований в один момент. То що ж сталося?

— Ну, — неохоче почав Отто, — ви снаєте, як саламандри фбирати сфітло?

— Звичайно.

— Ну от, земляні вугрі фбирати темне сфітло. Не темряву, а сфітло, що міститься в темряві. Темне сфітло... як вам сказати... ну, воно ще не вифчене як слід. Воно вашче за нормальне сфітло, тому перефашно перебуває в океанській глибині або в найглибших печерах Убервальда. Та трішки його зафшди є навіть у звичайній темряві. Це вражаюча річ...

— Отже, це — магічне світло. Гаразд. А можна трішечки ближче до справи?

— Кажуть, шчо темне сфітло — це істинне сфітло, яке породило фсі інші види сфітла...

— Отто!

Він звів безкровну руку.

— Я мушу це росказати! Фи коли-небудь чути теорію, яка стфердшує, що насправді не існує ніхт «тепер»? Що «тепер» складається з кілька складових, тобто немає єдиного «тепер», адже якби воно був цілісне, то не мав би початку, що пов’язаний з минулим, і кінця, що переходить у майбутнє? Філософ Геґельштейн каже, що фсесфіт — це просто холодний юшка з часу, який постійно перемішується, і те, що ми звемо течією часу, є лише квантум флуктуацієн часового-просторового континууму...

— Я бачу, убервальдці мають чим зайняти себе довгими зимовими вечорами.

— ...А темне сфітло вважається точним доказом цієї теорії, — продовжував Отто, не звертаючи на неї уваги. — Це — сфітло без часу. І те, що воно висфітлює, — це не обоф’язково тепер.

Він замовк, ніби чогось чекаючи.

— Тобто з його допомогою можна робити знімки минулого? — спитала Сахариса.

— Або майбутнього. Або чогось іншого. Звісно, для реальності тут ніхтіше різниці.

— І оце ти пускаєш людям в очі?!

Отто завагався.

— Я справді стикатися з дивний речами. Ті ж гноми кажуть, що темне сфітло давати дифні... ефекти, але гноми такі забобонні, тош я не сприймав це всерйоз. Одначе...

Він понишпорив на захаращеній лаві й витягнув іконограф.

— Ох, лихо. Це фсе так складно, — промовив Отто. — Філософ Клюнґ каже, що мислення має темний бік і сфітлий бік, і темне сфітло ми, як би це сказати, бачимо темним внутрішнім зором...

Він знову замовк.

— Так? — ввічливо сказала Сахариса.

— Я чекав на гуркіт грому, — пояснив вампір. — Але, на жаль, ми не є в Убервальд.

— Ось тут я вже нічого не розумію.

— Ну, бачите, коли б я сказав шчось зловісне, на кшталт «темний внутрішній зір», в Убервальді ми почули б раптовий гуркіт грому, — сказав Отто. — А якби вказав на вежу на пагорбі й прорік: «Ось вежа ся», неподалік мусиф би зловісно завити вофк. — Він зітхнув. — У стародавніх землях ландшафт сам знає, чого від нього чекають. А тут хіба що всі дивитись на тебе як на бошевільний.

— Добре-добре. Отже, магічне світло дає містичні знімки, — сказала Сахариса.

— Дуже... заголовкове формулювання, — ґречно сказав Отто. Він показав їй іконограф. — Погляньте сюди. Я хотів робити знімок гнома, що працювала ф кабінеті Патриція, а отримав ось це.

Зображення було мішаниною тіней і плям, крізь які дійсно проглядався примарний силует гнома, котрий щось розглядав, лежачи на долівці. Але на все накладалась досить чітка постать Правителя Ветінарі. Точніше, дві постаті Ветінарі, що дивились одна на одну.

— Ну, це ж його кабінет, і він там постійно, — сказала Сахариса. — Це могло відобразитись у... магічному світлі?

— Мошливо, — сказав Отто. — Те, що фізично перебуває в тому чи іншому місці, не завшди є тим, що реально перебуває у цьому місці. Погляньте сюди.

Він передав їй інший знімок.

— Вдалий портрет Вільяма, — сказала вона. — Просто в цьому льосі. А... це, просто за ним, стоїть вельможний де Ворд, еге ж?

— Спрафді? — спитав вампір. — Я його не знаю. Але я знаю, що його не бути в льосі, коли я робив цей знімок. Проте... достатньо якийсь час поговорити з паном Вільямом, щоб переконатись, що, у пефному сенсі, його батько зафшди стояти у нього за спиною...

— Жахливо.

Сахариса подивилась довкола. Старе каміння стін було вкрите плямами й розводами, але точно не було закіптюженим.

— Я бачила... людей. Бійку. Полум’я. І... срібний дощ. Як дощ може йти під землею?

— Не знаю. Тому я й вифчаю темне сфітло.

Гамір нагорі підказав, що Вільям і Доброгір повернулись.

— Особисто я нікому про все це не казала б, — мовила Сахариса, прямуючи до драбини. — У нас і так достатньо проблем. Аж страх.

На цьому барі не було вивіски, тому що ті, хто знав про нього, не мали потреби якось його називати. Тим же, хто не знав, робити там було нічого. В цілому небіжчики Анк-Морпорка були законослухняною соціальною групою — хай навіть лише тому, що закон приділяв цьому спеціальну увагу, — але, якщо ви пізно ввечері без особливої потреби потрапляли до місця, відомого як «Бірс», про вашу подальшу долю вже ніхто не дізнавався.

Вампіри[29] приходили сюди повисіти, перекинчики — перекинутись слівцем, барабашки — погриміти горнятками, а упирів приваблювала тутешня «кривава Мері» із завжди свіжих інгредієнтів.

Двері з рипінням відчинились, і всі очі (кількість яких зовсім не дорівнювала подвоєній кількості голів) повернулись туди. Погляди з темних кутків уважно вивчали прибульців. Ті були зодягнені в чорне, але це нічого не означало. Носити чорне може хто завгодно.

Прибульці підійшли до шинквасу, і пан Шпилька постукав по брудному дереву.

Бармен кивнув. Як він добре знав, головне — щоб випадкові відвідувачі сплачували за випивку одразу, щойно її отримають. Не варто було дозволяти їм чекати на рахунок. Це вселило б у них надмірний оптимізм щодо їхнього власного майбутнього.

— Чим можу... — почав він, але рука пана Тюльпана вхопила його за шию і вкарбувала обличчям у шинквас.

— У мене сьогодні не найкращий день, — сказав пан Шпилька у простір. — А пан Тюльпан потерпає від нерозв’язаних внутрішніх конфліктів. Запитання є?

У напівмороці піднялась напіввидна рука.

— Якого кухаря? — спитав голос.

Пан Шпилька вже розтулив рота для відповіді, коли раптом поглянув на свого напарника. Той саме вивчав широку експозицію наявних у барі напоїв. Мало хто знає рецептуру всіх коктейлів на світі. Рецептура ж більшості коктейлів у «Бірсі» вразила б і найкращого знавця.

— Написано: «Убий кухаря!», — пояснив голос. — Якого кухаря?

Пан Тюльпан увігнав два довгі шампури в стійку шинквасу, де вони й лишились стирчати, вібруючи.

— А які у вас є? — спитав він.

— Я тільки кажу, що гарний фартух, — сказав голос з напівмороку.

— Предмет заздрості для всіх моїх друзів, мля, — прогарчав пан Тюльпан.

Пан Шпилька ніби почув, як невидимі в темряві відвідувачі подумки підраховують можливу кількість друзів пана Тюльпана. Якщо хтось із них рахував на пальцях, йому, вочевидь, не довелося знімати черевики.

— Ясно, — сказав голос.

— Гаразд. Ми не хочемо створювати проблем, — сказав пан Шпилька. — Принаймні не настільки. Нам просто потрібен перевертень.

Новий голос із напівмороку спитав:

— Навіщо?

— Є робота, — сказав пан Шпилька.

З темряви почувся приглушений сміх, і вперед виткнулась постать розмірами з пана Шпильку. На її голові виднілися загострені вуха, а шерсть явно вкривала її до самісіньких кісточок. Жмутки шерсті стирчали з дірок у поношеній сорочці, і така ж шерсть їжачилась на руках.

— Я напівперевертень.

— А ще напівхто?

— Дуже смішно.

— Ти знаєш собачу мову?

Самопроголошений напівперевертень озирнувся на невидиму аудиторію, і пан Шпилька вперше відчув укол тривоги. Зовнішність пана Тюльпана, чиє око вже почало повільно обертатися в орбіті, а вени на лобі напружуватись усе більше, не справляла звичного ефекту. В темряві чулось підозріле шарудіння. Пан Шпилька також заклався б, що чує смішки.

— Ну, знаю, — сказав перевертень.

«А щоб тебе», — подумав пан Шпилька. Одним звичним рухом він вихопив свій пістолет-арбалет і прицілився перевертневі просто межи очі.

— Вістря зі срібла, — сказав він.

Швидкість рухів опонента його вразила. Мить — і його горло схопила дужа п’ятірня. До шкіри притиснулись п’ять гострих пазурів.

— Вістря з органіки, — сказав перевертень. — Перевіримо, хто натисне швидше?

— Давай, — сказав пан Тюльпан, який теж щось стискав у руці.

— Це проста виделка, — сказав перевертень, ледве кинувши в той бік поглядом.

— Хочеш побачити, як вона швидко, мля, літає? — поцікавився пан Тюльпан.

Пан Шпилька спробував ковтнути, але зумів лише наполовину. Він знав, що мертві пальці не такі швидкі, як живі, але до дверей у будь-якому разі було не менше десяти кроків, і ця відстань, здавалося, більшала з кожним ударом серця.

— Гей, — сказав він. — В цьому немає потреби. Чого б нам усім не розслабитись? До речі, мені було б значно легше говорити, якби ти набрав нормальної форми...

— Без проблем, чуваче.

Перевертень зморщився і задрижав, анітрохи, одначе, не послаблюючи пальців на шиї пана Шпильки. Обличчя, риси якого почали жмакатися докупи, мінилось так страшно, що пан Шпилька, який за інших обставин добряче потішився б із такого видовища, цього разу мусив відвести погляд.

Це дозволило йому побачити тінь співрозмовника на стіні. Всупереч очікуванням, вона збільшувалась. Як і її вуха.

— Шось не так? — спитав перевертень.

Вирослі зуби помітно заважали йому говорити. Запах його дихання був навіть гіршим, ніж запах одягу пана Тюльпана.

— Мені здається, — вичавив пан Шпилька, встаючи навшпиньки, — що ми помилились адресою.

— Мені теж.

Біля шинквасу пан Тюльпан багатозначно зніс горло першій-ліпшій пляшці.

У приміщенні знову запала моторошна тиша: присутні подумки підбивали баланс можливих здобутків і втрат на найближче майбутнє.

Пан Тюльпан розбив пляшку об власного лоба. Здавалося, він зовсім не звертає уваги на навколишній світ. Просто у нього в руках опинилася пляшка, яка більше була йому не потрібна, а ставити її на шинквас означало витрачати зайві зусилля на координацію рухів.

Присутні перепідбили баланс.

— Він — людина? — спитався перевертень.

— Ну, «людина» — це тільки слово, — сказав пан Шпилька.

Він відчув, як непереборна сила починає хилити його до підлоги.

— Гадаю, нам краще піти, — обережно сказав він.

— Точно, — сказав перевертень.

Пан Тюльпан розбив велику банку з солоними огірками (принаймні ці предмети були довгасті, округлі й зеленого кольору) і спробував встромити один із них у ніздрю.

— Якби ми хотіли залишитись, ми б залишились, — сказав пан Шпилька.

— Аякже. Але ви хочете піти. Ви і ваш... друг, — сказав перевертень.

Пан Шпилька позадкував до дверей.

— Пане Тюльпане, на нас чекають важливі справи, — сказав він. — Прокляття, та витягніть з носа того огірка! Ми маємо бути схожими на професіоналів!

— Це не огірок, — сказав хтось із напівмороку.

Коли за ними грюкнули двері, пан Шпилька відчув незвичне для себе полегшення. Утім, на свій подив, він також почув грюкіт засувів.

— Невдачка, — підсумував він, обтрушуючи з одягу пил і шерсть.

— Шо тепер? — спитав пан Тюльпан.

— Час подумати про план «Б», — відповів Шпилька.

— Чому б нам, мля, просто не товкти пики, доки хтось не розкаже, де той клятий пес?

— Спокусливо, — визнав пан Шпилька. — Але це ми залишимо для плану «В».

— Креветко.

Вони обернулися.

— Меляса-баляса, — бурмотів Старий Тхір Рон. — А я ж говорив, говорив!

Хитаючись, він перетнув вулицю, з пакунком «Часу» в одній руці та з повідком свого безпородного компаньйона — в другій. І побачив «Нову фірму».

— Гррумбель, — повідомив він. — Дзямдза! Панове бажають газету?

Панові Шпильці здалося, що останнє речення, хоча й вимовлене начебто тим самісіньким голосом, мало якусь ледь помітну дратівливу ваду. Крім того, воно мало сенс.

— Дріб’язок є? — спитав він пана Тюльпана, помацавши свої кишені.

— Ти що, збираєшся це купувати?! — здивувався той.

— На все свій час, пане Тюльпане, на все свій час. Тримайте, шановний.

— Двері, стерня, стерня, двері, креветко, — заявив Рон, додавши: — Кр-расно дякую, панове.

Пан Шпилька розгорнув «Час».

— Тут пишуть...

Він замовк і придивився уважніше.

— «Ви бачили цього собаку»? — нарешті прочитав пін. — Зар-раза.

Він подивився на Рона.

— Добре продається?

— Галь-паль, говорив їм. Еге ж — пачками.

І знову — це невловиме відчуття, що з ним говорить не один співбесідник.

— Пачками, — повторив пан Шпилька.

Він опустив погляд на Ронового пса. Той був досить схожий на зображення в газеті. Але ж усі тер’єри схожі один на одного. І, в будь-якому разі, цей був на повідку.

— Пачками, — знову повторив він і ще раз перечитав замітку. — Думаю, — повільно сказав пан Шпилька, — у нас з’явився план «Б».

Собака вуличного продавця пильно дивився їм услід, коли вони пішли геть.

— Близько. Аж надто близько, — промовив він, коли двійця зникла за рогом.

Старий Тхір Рон поклав газети просто в грязюку й витяг із глибин свого неоковирного пальта холодну сосиску.

Він розламав її на три рівні частини.

Спочатку Вільямові було дещо ніяково. Проте Варта надала йому досить якісне зображення собаки, і тепер він відчував, що невеликий дружній жест у їхньому напрямку був би цілком доречний. Якщо він опиниться в глибокій біді (головою донизу), йому знадобиться хтось, хто зможе його витягти.

Він також переписав статтю про Патриція, додавши всю інформацію, в якій був хоч скількись упевнений, — хоча її було зовсім небагато. Фактично, він ловив раків на безриб’ї.

Сахариса написала статтю про вихід «Сенсацій». Щодо цього Вільям теж вагався. Але врешті-решт це теж була новина. Вони не могли її проігнорувати, а ще вона заповнювала частину площі.

До того ж йому подобалася врізка, що починалася словами: «Претендуючи на статус конкурента найстарішого видання Анк-Морпорка „Час“, на Осяйній вулиці відкрилася...»

— Тобі все краще й краще вдається, — сказав він через стіл.

— Так, — відповіла Сахариса. — Тепер, побачивши голого чоловіка, я би точно спитала його ім’я і адресу, адже...

Вільям долучився до загального хору:

— ...газети купують заради імен!

Він відкинувся на стільці й відпив неймовірно жахливого чаю, завареного гномами. На якусь мить його огорнуло незвичне відчуття щастя. Дивне слово, подумав він.

Одне з тих, які описують щось, що не видає звуків, але якби видавало, то ці звуки лунали б саме так. «Щастя». Такий звук, ніби на гарячій тарелі повільно тане ніжне безе.

Тут — і зараз — він був цілком вільний. Черговий випуск поклали до ліжечка, йому підіткнули ковдру і розповіли вечірню казку. Його було випущено. Вуличні торгівці, лаючись і спльовуючи, вже поверталися по нові примірники; вони тягли за собою візочки та штовхали перед собою тачки, якими розвозили газети. Звісно, десь за годину пащека верстата зголодніє знов, і він знову муситиме штовхати на гору величезну брилу, як той міфічний персонаж... як же там його звали?

— Хто був той герой, котрого прирекли котити на гору важкий камінь, який щоразу біля самісінької верхівки зривався вниз? — спитався Вільям.

Сахариса не підвела погляду.

— Хтось, кому не завадила б тачка? — сказала вона, із силою сколюючи якісь папери.

Від Вільяма не сховались у її голосі нотки людини, якій належить переробити ще цілу купу неприємної роботи.

— Над чим ти працюєш?

— Над репортажем з Анк-морпоркського товариства реабілітації тяжкохворих за допомогою гри на баяні, — відповіла вона, швидко роблячи позначки.

— Там щось негаразд?

— Так. Пунктуація. Тобто її нема. Гадаю, нам варто замовити запасний комплект ком.

— Так навіщо ти з ним морочишся?

— Тут названо двадцять шість осіб.

— І всі — баяністи?

— Так.

— І вони це витримують?

— Їх же ніхто не змушує. О, між іншим, ще — на Брод-Веї сталася велика аварія. Перекинувся фургон, з якого висипалося кілька тонн борошна, це налякало коней, впряжених у віз зі свіжими яйцями, а поруч стояла цистерна з молоком... Як тобі такий варіант заголовка?

Вона підняла аркуш, на якому було написано:

ЗАМІШАНО НАЙБІЛЬШИЙ У МІСТІ ПИРІГ!!

Вільям дивився на напис. Так. Певним чином він містив усе. Чорний гумор бив у точку. Це було саме те, що треба, щоб забезпечити чимало веселощів у їдальні пані Еліксир.

— Забери другий знак оклику, — сказав він. — В усьому іншому, гадаю, — досконало. Де ти про це почула?

— О, заходив констебль Фіддімент і розповів, — сказала Сахариса. Вона опустила очі й без потреби переклала кілька паперів. — Чесно кажучи, мені здається, що він трохи до мене небайдужий.

Крихітна, досі майже непомітна частинка Вільямового еґо раптом напружилась. Схоже, чимало молодих чоловіків з радістю повідомляли Сахарисі ту чи іншу інформацію. Він почув власний голос:

— Ваймз проти того, щоб будь-хто з його офіцерів з нами спілкувався.

— Авжеж, але, гадаю, розповідь про перекинутий фургон із борошном не рахується?

— Так, але...

— У будь-якому разі, що я можу вдіяти, коли молоді чоловіки прагнуть повідомляти мені ту чи іншу інформацію?

— Звісно, але...

— І в будь-якому разі, на сьогодні це все, — Сахариса позіхнула. — Я йду додому.

Вільям підвівся так швидко, що обдер коліна об край столу.

— Я тебе проведу, — сказав він.

— Який жах, уже чверть на восьму, — говорила Сахариса, вдягаючи пальто. — Чому ми мусимо стільки працювати?

— Тому що верстат ніколи не спить, — відповів Вільям.

Коли вони вийшли в тишу темної вулиці, він замислився, чи мав Правитель рацію щодо верстата. У верстаті таки було щось... нездоланне. Він був подібний до собаки, який не зводить із вас очей, доки ви його не нагодуєте. До потенційно небезпечного собаки. Собаки кусають людей, подумав Вільям. Але це — не свіженина. Це — смаженина.

Сахариса дозволила провести себе до початку вулиці й зупинилась.

— Якщо тебе побачать зі мною, дідусь опиниться в незручному становищі, — сказала вона. — Я знаю, це смішно, але... сусіди, розумієш? І вся ця Гільдія...

— Я все розумію. Кхм.

Повітря між ними загусло — на мить, протягом якої вони дивились одне на одного.

— Не знаю, як би це сказати, — почав Вільям, знаючи, що рано чи пізно це має бути сказано. — Розумієш, ти, звісно, дуже приваблива дівчина, проте ти — не мого типу.

Вона обдарувала його найневиразнішим поглядом, який він тільки бачив, після чого сказала:

— Ти витратив на це повідомлення чимало слів, і мені слід тобі подякувати.

— Я просто подумав, що ми, ти і я, стільки часу проводимо разом...

— Та ні, я рада, що хтось із нас нарешті це сказав, — промовила вона. — Мабуть, на тобі, з твоїм умінням так гарно говорити, дівчата просто гронами виснуть? До завтрього.

Він дивився, як вона йшла до свого дому. За якийсь час у горішньому вікні засвітилася лампа.

Швидким бігом він повернувся до свого помешкання — достатньо пізно, щоб дістати Осудливий Погляд від пані Еліксир, але не настільки пізно, щоб отримати відмову від їдальні; ті, хто запізнювався регулярно, мусили вечеряти за столом у кухні.

Сьогоднішня вечеря була добряче приправлена карі. Одне з чудес столування у пані Еліксир полягало в тому, що недоїдків завжди лишалося більше, ніж було подано харчів. Принаймні з придатних до вжитку залишків обідів, сніданків та вечерь робилося набагато більше нових сніданків, вечерь та обідів (за рецептом «рагу плюс печеня плюс карі»), ніж готувалося власне оригінальних страв, які й могли б дати всі ці залишки.

Схильність пані Еліксир до карі дещо дивувала, адже вона вважала інші частини світу категорією лише трішечки пристойнішою за інтимні частини тіла. Втім, пані Еліксир додавала підозрілий жовтий пилок такою крихітною ложечкою, ніби побоювалась, що хтось за столом зараз скине весь одяг і почне викидати які-небудь нетутешні коники. Головними ж інгредієнтами, схоже, були бруква, погано промиті родзинки та рештки якоїсь холодної баранини. Хоча Вільям не пригадував, щоб вони коли-небудь мали справжню баранину, неважливо, якої температури.

Для інших пожильців, утім, тут не було жодних проблем. Пані Еліксир подавала справді великі порції, а вони були людьми, які оцінювали рівень кулінарної майстерності за кількістю того, що лежало на тарілці. Воно могло не мати надзвичайного смаку, зате ти йшов до ліжка з повним шлунком — що, в кінцевому рахунку, і важило.

Наразі за столом обговорювали новини дня. Дотримуючись своєї ролі людини, що підтримує багаття розмови, пан Борошнюк купив «Сенсації» та обидва випуски «Часу».

Всі зійшлися на тому, що новини в «Сенсаціях» значно цікавіші, хоча пані Еліксир постановила, що теми про змій не повинні обговорюватись за столом і газетам має бути заборонено отак спантеличувати достойних громадян. Утім, для задоволення туги за небаченими далекими краями усім цілком вистачало і «жаб’ячих дощів» і тому подібного.

Смаженина, думав Вільям, з ретельністю судмедексперта анатомуючи родзинку на своїй тарілці. Його високість таки мав рацію. Не свіженина, а смаженина — розповідь про те, у що люди наперед готові повірити, бо думають, що вони про це знали завжди...

Патрицій, на загальну думку, був слизьким типом. Присутні за столом погодились, що всі там, нагорі, такі — принаймні більшість із них. Пан Вітрогон сказав, що в місті діється казна-що, і потрібні зміни. Пан Довгошахт сказав, що не береться відповідати за все місто, але торгівля коштовними каменями останнім часом іде дуже жваво. Пан Вітрогон сказав, що декому скрізь лафа. Пан Схилько висловив думку, що Варта не знайде і власну дупу, причому обома руками (зворот, через який йому ледь не довелося завершувати трапезу на кухні). Всі також дійшли згоди у тому, що Патрицій винен і йому слід піти. Головну страву завершили о 8.45, після чого було подано напіврозвалені сливи в рідкому соусі (пан Схилько, на знак мовчазної догани, отримав дещо меншу порцію).

Вільям поквапився піднятися до своєї кімнати. Він уже змирився з кухарськими здібностями пані Еліксир, але полюбити її каву його могла б змусити хіба що радикальна хірургічна операція.

Він влігся на вузьке ліжко в цілковитій темряві (пані Еліксир надавала одну свічку на тиждень, а йому не дійшли руки прикупити ще) і спробував подумати.

Пан Підступп перетнув порожню бальну залу. Його підбори лунко гриміли по дереву.

Місце в колі свічок він зайняв з ледь помітним ваганням. Як зомбі, він завжди дещо нервувався поблизу відкритого вогню.

Він кашлянув.

— Так? — сказало крісло.

— Вони не знайшли собаку, — сказав пан Підступп. — Хоча, мушу зазначити, в усьому решта вони зробили роботу якісно.

— Наскільки поганими будуть наслідки, якщо собаку знайде Варта?

— Наскільки я розумію, зазначений собака вже досить старий, — сказав пан Підступп в сяєво свічок. — Я проінструктував пана Шпильку не припиняти пошуків, але не думаю, що йому буде легко отримати доступ до громади собакоподібних.

— Але ж у місті є й перевертні, чи не так?

— Так, — рівно сказав пан Підступп — Але вони не допоможуть. Їх не так багато, і сержант Анґва має у їхніх колах дуже високий статус. Вони не допоможуть чужим, бо вона про це неодмінно дізнається.

— І здасть їх Варті?

— Гадаю, вона чудово обійдеться і без Варти, — сказав Підступп.

— Можливо, той собака вже потрапив на стіл до якогось гнома, — сказало крісло. Всі засміялись.

— Якщо справи підуть... не так, — сказало інше крісло, — хто відомий цим людям?

— Їм відомий я, — сказав пан Підступп — Та я б не переймався. Ваймз завжди діє за правилами.

— Я завжди вважав його жорсткою й брутальною людиною, — сказало крісло.

— Саме так. І саме тому, що він теж себе таким вважає, він завжди діє за правилами. В будь-якому разі, збори Гільдій відбудуться вже завтра.

— Хто стане новим Патрицієм? — спитало крісло.

— Це стане предметом всебічного обговорення з виваженим урахуванням всіх без винятку точок зору, — сказав пан Підступп Його голосом можна було змащувати годинники.

— Пане Підступп!

— Так?

— Із нами це не пройде. Патрицієм буде Нікчемський, чи не так?

— Пан Нікчемський, безумовно, дуже поважаний серед багатьох впливових громадян, — сказав адвокат.

— Чудово.

Продовження розмови повисло у затхлому повітрі.

Ніхто не сказав: «Чимало впливових мешканців міста завдячують своїм становищем Правителеві Ветінарі».

І ніхто не відповів: «Звичайно. Але для тих, хто любить владу, вдячність є товаром із дуже коротким терміном придатності. Ті, хто любить владу, воліють мати справу з об’єктивними обставинами. Вони ніколи не спробували б скинути Ветінарі, але якщо він піде, вони діятимуть прагматично».

Ніхто не спитав: «Чи виступатиме хтось на захист Ветінарі?»

Ніхто не відповів: «О, всі і кожен! Вони казатимуть: бідака... це все від перенапруження на службі... Вони стверджуватимуть: в тихому болоті чорти водяться... Вони скажуть: авжеж... треба помістити його кудись, де він не завдасть шкоди собі чи іншим, чи не так? Вони запропонують: можливо, варто встановити йому невеличку статую? Вони визнають: ми повинні щонайменше закрити слідство проти нього — адже ми багато чим йому завдячуємо... Вони підсумують: ми повинні дивитись у майбутнє! І ось так, без зайвого галасу, й відбудуться зміни».

Ніхто не завершив: «Убити репутацію — яка чудова ідея! Звичайне вбивство спрацьовує лише один раз, а це працюватиме щодня».

Натомість одне з крісел сказало:

— Цікаво, чи не спробує вельможний Дауні або й той же пан Болотник...

Інше крісло відповіло:

— О, та що ви! Навіщо це їм? Набагато зручніше діяти за нашим планом.

— Це так. Пан Нікчемський має всі потрібні якості.

— Чоловік з хорошої сім’ї.

— Дослухається до думки простих людей.

— Сподіваюсь, не тільки простих людей?

— О, що ви. Він завжди готовий прийняти розумну пораду. Від компетентних... кіл.

— Йому знадобиться чимало таких порад.

Ніхто не сказав: він — бездарна маріонетка.

— Так чи інакше, Варту слід буде припнути на короткий повідок.

— Не турбуйтесь. Ваймз робитиме те, що накажуть. У нього немає виходу. Нікчемський буде не менш легітимним Патрицієм, ніж Ветінарі. А Ваймз така людина, яка повинна мати боса, оскільки це дає йому легітимність.

Підступп кашлянув.

— Це все, джентльмени? — спитав він.

— Як щодо «Анк-Морпоркського Часу»? — поцікавилось крісло. — З цього боку вимальовується невелика проблема, чи не так?